кличе вуйт! Йду. Роман каже: вiднеси до читальнi шахи. Я взяв шахи й думаю занести по дорозi до читальнi. Але читальня закрита. Йду з шахами перед "свiтлi" вуйтовi очi. У старости велика, нова хата. Кухня, кiмната... У кухнi смажиться ковбаса. Входжу до кiмнати. Повно народу. За столом "його величнiсть" вуйт. Направо й налiво дядьки. На столi бiлi й гнiдi пляшки. Вуйт червоний, мов мiсяць пiд мороз. Побачив мене... Встав... Насупив брови... - Володимир Довбенко? - суворо,Пустiть! - Дядьки дали йому дорогу. Вийшов... Заложив руки за спину, похилився до переду... - То це ти? - А очi жмуряться, i губи кривляться.- Я! - сказав я й вiдступив,- Бандите! - хрипливо, п'яно вереснув. Перейшов на московську мову,Як з'являєшся? - Вирвав вiд мене шахи й вдарив ними в землю. Це тривало. Я не знав, що робити. Дядьки дивилися п'яними очима... мовчали... посмiхалися... поважнiли... знов посмiхалися. Вони видавались менi iдiотами. Я сам. Я тут сам. Навкруги п'янi й iдiоти. Я рванувся наперед, але мене схопили за руки. Я, мабуть, увесь палав, бо чув, що уста мої швидко висихають i очi горять. Вуйт мене арештував. Два нашi десятники посадили мене на лавi бiля мисника. Вуйт ходив по хатi, кричав, тупав, йому дослiвно бризкала слина. Я сидiв на лавi й з-пiд лоба дивився. Груди мої швидко пiднiмалися. Я задихався вiд лютi й образи. Потiм вуйт роздумав. - Пустiть його! Тут для нього повiстка. На! Маєш заплатити тридцять злотих... Дав менi "наказ платничий" з суду за золото. Для цього вiн мене викликав, але забувся. Мене пустили. Iдiоти, що дивились на мене, зiтхнули вiльнiше. Вони були переляканi й здивованi. Я вийшов до кухнi й випадково поглянув на стiл. Там стояла тарiлка ковбаси й трохи далi лежала свiжа пошта. По звичцi сягнув по неї. О! Далi писати тяжко... Там був журнал, до якого перед мiсяцями я вислав листа. Розгорнув... Володимир Довбенко. Це написано друкованими лiтерами в двох мiсцях товстим, чорним шрифтом. Журнал менi не належить. Вiн належить нашому молодому священиковi, але я забрав його й стрiмголов побiг. Менi хотiлося скорше зникнути... Трохи далi вiд вуйта, вiд iдiотiв. Десь заховатися й... Признаюсь. На очах моїх тремтiли справжнi сльози. Хай мене Бог скарає, коли кажу неправду: я вже не пам'ятаю, коли плакав, але тепер не видержав. Потiм я перегортав журнал. Стара, зi свiтової вiйни картина. Нiмцi вперше пускають трiйливi гази. А пiд нею стаття. На другiй сторiнцi заставка й пiд нею моє iм'я. Кому б це показати? Батьковi, чи матерi, чи братовi, чи сестрi? Їм всiм не скаже це нiчого. Це стверджую: я сам! А все-таки дуже тут самотнiй. У руках моїх моя новела й наказ заплатити тридцять злотих... До всього новий протокол i за ним нова кара... Треба знайти слова, щоб сказати це батьковi. А все-таки... Я щасливий... О Боже, як дякую тобi, що я борюсь. Я побiг через сад до копанки стежкою, перестрибнув два рази, туди й назад, через зарослу травою борозну, схватив галузку яблунi й кiлька разiв поцiлував. Вуйта забув зовсiм. Цiлу ту нiч я не мiг заснути. День другий. Десятого. Дуже гарний, соняшний ранок i дуже поганi подiї. Вуйт зiбрав "сход". Йому прийшла в голову фантазiя закрити наш кооператив i читальню. Для того змушував людей пiдписувати "приговор", що вони не бажають мати в селi такої установи. Пан Рона звернув йому увагу, що це не залежить вiд пiдписiв, а вiд суду. Був сердитий, але пiдписи все-таки збирав. З тiєї хмари не буде дощу. Я був пiд враженням своєї новели. Показав у читальнi Ронi. Вiн менi гратулював. Потiм сказав, що хоче мати авторський примiрник. Пригадав, що и я не дiстав такого примiрника. Але завтра йду до Крем'янця й куплю. ...I одинадцятого. Прийшов тiльки що з Крем'янця... Швидко занотовую подiї. Позичив у Сергiя два злоти й купив журнали. Два примiрники. Ронi и собi. Хотiв ще Лазяковi, але вiн вже має. Вiн менi гратулював. Решта людей в книгарнi, у "Просвiтi", хоч знали, що я молодий автор, не звернули на це уваги. Я на них також не звернув уваги. Зате цiла моя увага скупчена на Лазюковi, Це людина. Решта... Ет, все одно... Мусив сказати батьковi за тридцять злотих i новий протокол. Мовчав, але це для мене було ще гiрше, нiж коли б вiн говорив. Новелу показав також, але... Що може пiсля того вона значити? Ага! Бачив Ганку. Вона знов у тiтки на мiщанах. Я показав їй свою новелу. Розiбрала моє iм'я i прiзвище й не вiрила, що то я написав. Зараз бiжу до Наталки. Мушу їй також показати. Цiкаво, що скаже...". "I5 травня. Знов подiя. Помер о. Клавдiй. З цього приводу батько перервав роботу бiля хати. Ми всi були на похоронi. Сонце, зелень, вiнки. Похорон правили кiлька священикiв. Я спостерiгав батька. Вiн вже давно не був такий особливий. Вiн любив о. Клавдiя. Занотовую кiлька своїх похоронних думок. Признаюся, iнодi я переставав вiрити в безсмертя душi й позагробове життя. Але перед обличчям небуття не хотiлося допустити, що розумне, досконале єство Людина вмирає й на цьому кiнець. Це було б мало. Бог не мусив би тодi стiльки вкладати в людину. Увiйти в землю й в землю обернутись. Можливо, що раєм є не небо, а земля. В її надрах перероджуються не тiльки нашi тiла, а й нашi душi. Тож земля вирощує овочi, що кормлять тiло. Тож земля родить у нас найкращi думки... I нарештi, вона забирає нас до себе, коли ми нiкому не потрiбнi. Вона турботливо огортає нас своїми суворими обiймами й поволi оберне нас у свою подобу. Ми перестаємо бути трупом, стратимо свiй вигляд i запах, обернемось у щось живе - у квiтку, у стеблину трави, у колосок жита, у яблуко на деревi. Воiстину все чудово створено. Воїстину Великий Бог! Воїстину є душа, безсмертна й розумна... З похорону вертався з паном Глiбом. Оповiв менi, що шкiльний iнспекторат заслав йому додатково декларацiї за державну мову. Але ж минув термiн, сказав я. Нiчого, вiдповiв пан Глiб. Я вже вислав декларацiї назад. З пiдписами? Так. А "вуйт", а ствердження? Нiчого того не треба. Навiть не треба мати шкiльних дiтей. Тiльки двадцять декларацiй... А я все ще пiд враженням своєї новели. Пан Глiб читав, але не захопився. Я розумiю...". "23. V. Субота. У Василя на Ронiвському були "зводини". Зводили хату. Мiй батько дуже радiв. Вiн уперше за останнi роки випив кiлька чарок горiлки. "Хай буде, що буде... Знаю, що одлежу, але раз так..." - i випив. Дядько Єлисей спiвав. Вiн запитав малого хлопця, що придивлявся на зводинах: "А знаєш, хто була княжна Тмутараканська?" Хлопчина здивовано подивився... Потiм йому зробилось нiяково. "Не бiйсь, не бiйсь... Рости здоров! Можливо, i ти ще будеш генералом..." Дивак той дядько... Я його люблю. Зi зводин пiшов просто до Наталки... Вона згадувала за Iлька. Казала, що довго його не було, а то зненацька з'явився, побув дома, говорив з батьком, переспав у клунi й знов кудись подався...". "29 травня (тiльки уривки). Вчора було Вшестя. Я запрiг конi й ми їздили до Жолобок на празник. Я, Сергiй, Антiн, Кiндрат, Демид i Роман. Спiвали... Вечором тренiнг... Готуємось до першого матчу..." "ЗО. V. (також уривки). ...Учора не встиг записати... Знову нещастя. Кооператив обкрадено вдруге... На вулицi вiйськова й сiльська варта... Саме вартував Сергiй i Никон. Сергiя чомусь арештовано. (Трохи пiзнiше). Цього самого дня пiд вечiр ми тренували на грищi... Прийшов Никон... Вiн був на полiцiї й бачив Сергiя. Той казав, щоб я стерiгся. Мене хочуть арештувати... А в полудень я був у читальнi... Прийшов Роман. Знаєте, каже,, що говорив козак? Коли хочуть знати, хто обiкрав кооператив, хай поглянуть на руки Володька...". "ЗI. V. (уривки). Раненько я вже був на селi. Заходив до Сергiя... Його ще не випустили. Головне, щоб не довiдались мої батьки, бо як могтиму їм це пояснити? Минулу нiч а не мiг спати... У селi зустрiв Наталку. Сказав їй все. Вона дивилась на мене перелякано. Не бiйся, казав їй. Хто повiрить, що я можу бути злодiєм? Козак, вуйт i полiцiя. Вона засмiялася крiзь сльози. (Пiзнiше). Вернувся Сергiй. "Ну, як? Як?" - засипаю його питаннями. Вiн невинно смiється. Вже, каже, всi з'їхали з глузду; весь час питали за тебе. При цьому вiн оповiв також про ту крадiж. Дверi кооперативу були замкненi маленькою колодочкою... Злодiй легко вiдкрутив її залiзною палицею. Сергiй, що був на вартi, почув його, бiг за ним i навiть схопив його за полу. Але вiн вдарив Сергiя палицею по руцi i вирвався... Трохи далi злодiй заплутався в загородi колючого дроту в Семеновому саду. Тепер я розумiю, чому козак радив оглянути мої руки. Але цiкаво, звiдки вiн знав про той колючий дрiт?". Тут Володькiв щоденник на деякий час уривається. Вiн не мав для цього бiльше нагоди. Весь час був то на селi, то на грищi, то у Сергiя, то у Наталки, то у читальнi. Нiколи ще не проявляв такої рухливостi. Прибiгав до читальнi... Подивився, посидiв, перегорнув швидко часопис, зривався i бiг далi. У Наталки сiдав i мовчав. - Чого мовчиш? - питала вона. - Хiба не можна? - вiдповiв. - Але ж не так... Не так... Ти... - вона не знала, як це висловити. - Не бiйся, дiвчино. Не збожеволiю,- I мовчав далi. Ч до часу сердито спльовував. Наталка присiдала до нього. - Не можна ж так, Володьку,- казала вона i рукою розгортала, то згортала його волосся. Вiн поволi звертав на неї погляд i вперто дивився до її очей. Вона не ухилялася, а навпаки... її погляд все глибше i глибше вникав до йог очей... Вiн протягав руку, обiймав її, а потiм казав: - Слухай. А що ти будеш робити, коли мене тут не буде Погляд її швидко вiдривався вiд нього й опадав... Дивилась у землю. Потiм знизувала плечима й коротко казала?! - Не знаю. - Хм... - казав вiн сам до себе,- От... Так... Швидко встав. - Iду, Наталко! - Йдеш? Куди? - вона не встала, тiльки швидко пiдняла, голову. Руки зацiпленi в пеленi. - Йду. Сьогоднi мене арештують! Так. I то за крадiж.. Вона поволi пiднялася, пiдiйшла до нього... Груди її торкаються його грудей. Руками взяла його руки вище лiктiв Дивилася до очей. - Володю... Я пiду... Прошу, прошу... Ти ж був тiєї ночi зо мною... Буду свiдчити... Вiн круто одвернув голову. - Не потребую свiдкiв! - твердо сказав вiн.- Я? Свiдкiв? - брови його насупились. Уста майже злилися. Потiм вiн обняв тiсно Наталку, поцiлував, вирвався з обiймiв i шов. Пiшов просто додому. Вечорiло. Поки дiйшов, на землю лягла нiч. Хотiв їсти, але не пiшов до хати. Спати ще рано, i подався на садок. Iшов стежкою до копанки й мiж деревами почув батькiв кашель. Зупинився. "Чи знає вiн?" - майнула в головi думка. Вiн був у церквi, бачив рiзних людей. - Це ти? - чує Володько батькiв голос. Вiн не називає iменi, але син знає, що батько думає про нього... - Я,вiдповiв Володько. Мiж батьком i сином стоїть, дерево. Вони бачать тiльки свої чорнi постатi. Деякий час мовчки вони взаємно наближаються. Ось стоять зовсiм близько. Батько бачить виразно синову постать, а син батькову. "Так, так..." - бiжать у Володька думки... "Вiн знає..." Але син не вiдступив. - Не спите? - спитав вiн. Не знає сам, чому спитав це. Не було iншого слова. - Нi... Нi... Такий вечiр... Не спиться... - поволi, лагiдно проговорив Матвiй. А потiм додав: - Немає сну. - А-а, краще йдiть... Вiдпочиньте,- сказав Володько так само чужим голосом. - Ходжу от i згадую... Лiзуть на думку молодi лiта. Вони обидва, нiби по змовi, повернули в напрямку до копанки. Там голосно скреготали жаби й зводився ледве помiтний туман. Кущi густих верб поволi в загальних рисах виступали з туману. - Я оженився в дев'ятнадцять, а то ще було перед женячкою... Був молодий... Силу мав... Дiтьми нас не пестили, але, дав Бог, виросли. Я, бувало, зводив у однiй руцi мiх три пуди. На плечi мiг i десять взяти. Єлисей... Той трохи слабший. Зате, коли треба звинутися, або пiдбiгти, то я вже з ним не постачив... Я був трохи тяжкий. А Запорожже наше було тодi ще мале, Трихон (ще молодий), Стратон (пристав пiзнiше, як взяв Югеню) i ми. Двi хати й городженi клунi. А кругом були лiшники... сад... (Тут Матвiй себе перебив). Сад? Не такий сад, як це... От сторчало безладно кiлька сливок, кiлька морель, кiлька дичок-грушок i пара, нiби кращих, яблунь-папiрiвок... Але гарно було... Весна, бувало, прийде, так того квiту... Я щось тепер i не помiчаю такого... А що було птаства. Бувало, ранками такий гамiр, що в ухах лящить. Соловiї ото зграями лiтали... Не знаю, де вже те й подiлось... А отам... Знаєш? У ровi, бiля копанок? Там же було багно... I рiчка звiдти витiкала... Ми вже пiсля... Я та Єлисей, почали його гатити, а рiчка на наших очах висохла. Далi за нашим почади люди "з-за рову" копани копати на коноплi, дiстали джерельну воду, i знов стала рiчка... Але маленька... струмочок... I тепер вiн є... Отак було... Наш хутор на горi, як замок, а навколо долини... Хто його Запорожжем назвав - невiдомо... Ми... - я та Єлисей - не раз, бувало, морочим над цим голову. Бо де ж таки: Запорожже, Запорожже, а що то таке - нiхто не знає... Навiть ми, нiби запорожцi... Та й почав я докопуватись... У монастирi був дуже старий чернець Зосима... Вiн знав багато... У-у-у... (Тут Матвiй трусив головою, нiби хотiв пiдкреслити знання Зосими)... Книги рiзнi читав... Старi книги... Знав i перекази... Людей дуже старих пам'ятав i розпитував їх, i все списував... Такий був старий... Не бачив добре... Наложить грубi окуляри, возьме в руки гусяче перо й пише... Дверi його келiї не замикалися... Прийдеш, постукаєш, а вiн не чує... Вiдкриєш дверi, а вiн пише й не чує... Коли торкнеш за рукав - вiдiрве очi вiд паперу: "Це ти, Матвiю?". Мене вже знав... А говорив все по-нашому... Такий старенький, добрий дiдок, царство йому небесне! Тут Матвiй на хвильку вриває мову, а потiм продовжує: - Так от вiн раз менi й каже: "Е, Матвiю, Матвiю... Не знаєш ти свого роду... А був то рiд славний... Ти звешся Довбенко? По-вуличному Гуца? А чи знаєш, що твiй прадiд звався Довбня-Гуца й був козаком запорозьким? То-то, каже... I був то козак, каже, не посполитий, а зацний...". Так i сказав... Цi слова до цього часу тямлю. I прийшов вiн, каже" як Сiч Запорозьку розбили... Точно не знаю якого року... Осiв там на Запорiжжi й хутiр заложив... Це був наш предок. Матвiй знов перервав свою мову... Володько ще нiколи вiд нього не чув такого. Його увага зовсiм увiйшла в батьковi слова, i вiн ловив їх, мов щось святе... По короткiй перервi Матвiй продовжував: - Минули роки... Рiд наш не завжди був такий, щоб ним гордитись. Не знаю, як стали нашi дiди крiпаками. Не знаю, як забули про своє накорення... Твiй дiд - мiй батько - був вже мiзерна людина... Пив, i це його згубило... Я, коли звiвся на свої ноги, почав працювати... Не хвалюся, але я ще нiколи на своєму життю не встав пiзнiше за сонце... I от ти бачиш... (Коротка перерва). А от сьогоднi пiшов я до церкви. Чую, так i так... Щось там, нiби, у кооперативi... Говорять, говорять i чую: ти, мiй син... Володько занiмiв. Дихання сперлось у грудях, i серце перестало битись. Матвiй сам не договорив останнього слова. Вiн тiльки вибухнув у гнiв i майже вигукнув: - Нi, сказав я. Не може бути! Мiй син такого не зробить. Я це всiм сказав... Перед церквою... - Тату! - крикнув Володько. Вiн шарпнувся вперед. Хотiв обняти батька, але не вiдважився. Вiн навiть не торкнувся його, тiльки руки здiймались, то знов опускались. Серце знов билось швидко, а уста вiд хвилювання тремтiли. - Не треба! - твердо сказав Матвiй.- У нашому роду були всiлякi люди, але нiколи, нiколи не були це злодiї... А по часi додав: - Не бiйся! Прийдуть, то прийдуть... Вiзьмуть, то вiзьмуть... На небi є Бог... Його нiхто ще не обдурив... Не обдурять i "вони"... З цими словами Матвiй повернувся й пiшов у темноту прямком до нової недокiнченої хати. Тепер вiн там спав. Володько не вiдважився йти за ним. Вiн зiстався на мiсцi, мов укопаний. Вiн дивився в темноту, куди пiшов i сховався його батько, його великий батько. Нащадок славного Довбнi... Людина, що нiколи не встала пiзнiше за сонце... I Володько знов вiдогнав свою малодушнiсть. "Прийдуть, то прийдуть!"... "Вiзьмуть, то вiзьмуть!" - звучало в його вухах. Що може торкнутись моєї душi, коли вступ до неї заставлений, а на сторожi стоїть Честь. Батько вiрить йому... А решта свiту може й не вiрити. XIV _ Тiєї самої ночi, о годинi другiй, Володько був арештований. За ним прийшло двоє полiцаїв. Вiддався в їх руки спокiйно, без спротиву. Хотiв було взяти кашкета, але не знайшов i пiшов так. Батько одразу почув цей рейвах, а мати також. Мати зiрвалася з лiжка i вибiгла надвiр... Зчинила лемент... Але вийшов батько, i лемент втих. Хутiр заворушився, схвилювався, погавкав собака - i знов тиша. Сонце сходило того ранку так само гарно, як i завжди. Разом з його сходом вернувся також Володько. Його допитували, нiчого не могли доказати i пустили. Йшов раненько через село без шапки... Його зупиняла вiйськова варта, на нього дивилися люди, але вiн не соромився. Був переконаний, що соромитись мають його противники, якщо вони здiбнi соромитись. Надвечiр того ж дня вже тренував зi своєю спортовою дружиною на вигонi. Час заповiдженої зустрiчi з мiською дружиною швидко наближався, i не було часу на зволiкання. Тилявка мусить себе показати. Одначе до зустрiчi не дiйшло. Сьомого червня, на перший день Зелених свят, у селi знов появився вуйт. Знов розiгнав по селi десятникiв, знов гамiр, рух, крик... Нова "сходка"... Другого дня мала вiдбутися зустрiч, але, замiсть вислати пiдводу за гравцями, було вислано Сергiя пiшки до мiста, щоб зустрiч вiдмовити. Вуйт виразно цього вимагав. Мовляв, нема часу на всiлякi витребеньки, I з цiєї нагоди Володько пiшов до Рони, Було свято, ранок, але Рона вже не спав. Вiн сидiв у своїй порожнiй їдальнi бiля широкого непокритого столу за великим, гарячим самоваром. Перед ним, на другому кiнцi столу, сидiв його молодший брат Михайло, а праворуч, на головному мiсцi сидiла сама стара панi. Всi вони були заклопотанi, поважнi i невдоволенi. Справи села вже дiйшли також i сюди. - Вєдь етот самий "вуйт" скатiна,- говорила стара панi по-московськи своїм переконливим, певним, категоричним тоном.- Пачєму єво нє вибросят? Удiвляюсь... - i при тому вона демонстративно знизувала плечима. Михайло дивився крiзь пенсне в золотiй оправi i сардонiчно казав: - Ти, мама, можеш єще удiвляться... Я удiвляюсь тоже... Но твоей наївностi. Андрiй Рона п'є спокiйно, повiльно вихололий чай, допиває склянку i автоматично закурює. Його думки розсiяно гасають десь в iнших просторах. - Андрюша... Пажалуста... Ти здєсь нє курi,- швидко загомонiла стара. - Пардон, мама. Забил,- спокiйно вiдповiв Андрiй. Стара панi не лишень стара, але й глухувата, у справах села i взагалi "полiтицi" вона розбирається мало, а тому Андрiй пiдвищеним голосом старанно їй пояснював: - Все ето, мама, к лучшему. Вот такiє глупiє вуйти учат народ. Да, мама... Ну, i что ж? Ну, упьорся... Ну, вижiл нас iз сєльськаво дома? Гаварiт, там будєт школа... Нiкагда там школи нє будєт, но новий коопєратiвний дом будєт. Да, да Будєт! Ми поставiм. У нас єсть место... Харошеє мєсто... В центре села... I там будєт стаять дом. Я павтаряю: да! - Украiнскiй? - питає, шамкаючи беззубим ротом, стара. - Какой би он не бил.... Ето нє iграєт ролi,- жваво i певно вiдповiв Андрiй. - Как не iграєт? Андрюша! Как нє iграєт? Вєдь iграєт. Iграєт, Андрюша. А па-моєму, нє так. Па-моєму, лучше єжєлi би в дєревнє стоял польскiй дом... Я, старуха, так разсуждаю, вєдь украiнци нє Польшу делят... Делят анi Расiю... Да, мой мальчiк... Расiю. Польша? Что ж... Вєдь его тоже часть Расiї... За нашiх врємьон... Вєдь падумай... Прiвiслянскiй край... Нет, нет... Ти абаждi. Я гаварю... Нашє рускоє село... Польскiм ано нiкагда не станет... А украiнскiм может... Видумалi язик. Ну, как, скажi, по-укрiнскi будєт рукомойнiк? - Гаспадiн Довбєнко! - почувся глухий голос вiд дверей з темного, сирого коридору. Це Марко. Пан Андрiй швидко повернув голову на голос i повторив: - Давбєнко? Завi в маю комнату. Їзвiнi, мама. Дела. Вiн встав повiльно, мав заклопотане обличчя i своєю розгойданою ходою вийшов. Володько мав з ним довгу розмову, Андрiй курив цигарку за цигаркою, його мала кiмната наповнилась димом, а розбита мармурова попiльниця попелом, але саме з цiєї розмови зродився план побудови нового кооперативного будинку. Вуйтовi вдалося добитися свого, читальнi не було закрито, але позбавлено й примiщення. Тодi промовило село, i, можливо, вперше мовою господаря. Рона поклав першi двi тисячi злотих, Володько завзявся органiзувати робочу силу, хлопцi й дiвчата кинулись до працi. Домашнi справи, футбол, залицянки вiдiйшли набiк. I вже за пару днiв, на подарованому Роною клинi городу, що навпроти дякiвської садиби, де примiстилась станиця полiцiї, почалась завзятюща, сливе безперервна, день i нiч дiяльнiсть. Пiвсотнi молодих, здорових хлопцiв i чоловiкiв, жартуючи й спiваючи, копали фундамент, двадцять пiдвiд возило з долини камiнь, пара десяткiв дереворубiв валили в Жолобеччинi дубину, пара тузинiв теслярiв витесувало з неї пiдвали, стовпи, балки, крокви, десяток мулярiв заповняли рови фундаменту муром. I все це складалося, стягалося, зводилося, будова росла, як з води, а село мало велику, хвилюючу дивовижу. Завжди рух, завжди гармидер, завжди спiв, безконечнi жарти i гарячi залицянки ясними мiсячними ночами, коли розходились з роботи. Туди стiкалося цiле село, прихильники i противники, нацiоналiсти й комунiсти, баптисти й православнi. Бажання показати своє право i свою силу було бiльшим, нiж особистi розрахунки. Прийшли жнива, але праця бiля будови не вгавала. Здавалося, що всiм хотiлося зробити це чудо за одну нiч, це стало вимогою, щоденною потребою, обов'язком. Двi були гарячi, насиченi сонцем, потом, спрагою, випивалися бочки води, напиналися м'язи, гартувалася вола. I за два таких гарячо-барвистих мiсяцiв будинок був зовсiм готовий. Бiлий, гордовитий, вкритий сiрою черепицею, сiм вiкон, двоє дверей, простора крамниця, кiмната для засiдань, мешкання продавця i зала-читальня. I все це красується на колишньому невжитку, тiшить око тилявчан, наповняє гордiстю кожного, хто не гляне... Чутки про це рознеслися широко й далеко по всiх селах, i святами та недiлями приходили чужi люди, щоб глянути на таку несподiвану дивовижу. До речi, за цей час i само село внормувалося. Зникли зайвi витiвки парубкiв, вiдiйшло вiйсько, не стало озброєних варт. Село готувалося до великого, ще небувалого свята. Село збиралося освятити свiй будинок. Це має бути велика урочистiсть, це приклад, це iсторiя. На Угорщинi, в Жолобках в Людвищах, у Башкiвцях знають про це. Цiла околиця, небо i земля, i навiть далекi яснi зорi готуються взяти в цьому участь. А жнива йшли своєю чергою... Поля горiли то росою, то срiбно-золотими стернями, то зернистими вiвсами... Перепiлки, як завжди, бурхливими ранками пiдпiдьомкали, моргастi зайчики металися полями, зграї курiпок полохливо перелiтали з долини до долини, яр Мозолянка лежав зеленою латою на золотому саванi золотих нив. Матвiйове поле, як i завжди, пересiчене вузькою дорожиною, справа й злiва вкрите пшеницею, житом, ячменем, вiвсом з широкою i щедрою благодаттю мудрого, загорiлого як обличчя женця, неба. Божа рука була щедрою, стебло поросло густо й високо, колос дзвенить в колос, в гущавинах велике життя всiлякого гомiнкого цвiрковiння. О, яке безпосереднє диво! Здiймiть шапку, станьте на межi i послухайте те... I хай вашу мокру вiд поту голову погладить вiтер. Пiднiмiть вашi втомленi груди, звiльнiть серце i берiть оберемками свiже, бадьоре, пересичене сонцем повiтря. Саме такого часу отам, на дорожинi, раннiм ранком, коли сходить iз-за Мозолянки сонце, а на шпоришi дорожини разом з курявою бринить роса, на пiвденному боцi за пагорбком з'являються двi постатi. Ось вони зближаються, ростуть, вилонюються з простору. Це йдуть Матвiй та його син Володько. На плечах у них грабки. Ступають по звогченiй за нiч землi рiвним, широким кроком. Сонце ллє їм назустрiч просто в загорiлi обличчя своє м'яке тепло, свою живучу радiсть, свою невсипущу бадьорiсть. Хода Матвiя така ж, як i колись, як i завжди - розважна, певна, рiшуча. На його ногах старi, великi, посiрiлi, з короткими халявами чоботи. Кортовi його штани на колiнах i ззаду залатанi великими чорними латами. Бiла його сорочка, як звичайно, пропечена i порудiла, а його кашкет вигорiлий i просяклий мiшаниною поту й куряви. Роки i все, що з ними було, залишили на Матвiєвi свiй тривкий слiд, що його не вiдмиєш нiякими водами i не вiдмолиш нiякими молитвами. Зморшки ще гострiше врiзалися в загорiле, як стара бронза, порепане лице, погляд мудро злагiднився, вилицi бiльше вип'ялись, борода просякла згустками сивини. Але все-таки вiн той самий дужий, могутнiй, з великими, твердими руками король поля i працi - Матвiй. Володько зростом дорiвнюється батьковi, тiльки у плечах вужчий та м'язи тiла молодшi й прудкiшi. Мiцне українське сонце поклало тривку бронзовiсть на його юному виду. На ньому тонка, доморобна, з конопляної тканини, з позакачуваними рукавами сорочка, на головi доморобний, крислатий солом'яний бриль, на босих ногах сiрi, зношенi вiдпорки. Обидва, наперед батько, а за ним син, зайшли в покiс i з "Боже поможи" розмахнулися. Батько клав покiс рiвно i методично, мов по ниточцi, син вже дорiвнював до його розмаху вширiнь i вздовж, але його покiс був значно гiрший, нiби поломаний i рахiтичний. Грубi стебла вiвса-зеленяка покiрно клалися перед ними, їх очi уважно стежили за лiнiєю, м'язи їх рук напиналися, груди широко здiймалися з ритмом помаху грабок. Сонце пiдноситься... Його променi все бiльше i бiльше припiкають спину, з чола виступає пiт, груди i чоло вiдчувають дотики повiтря, На половинi покосу, бiля борозни, косарi зупиняються. У спокiйному повiтрi знайомим дзвоном задзвенiли пiд мантачками i брусками коси, хвилинка перерви, кiлька слiв про овес i погоду i знов покiс... Доходять до межi Ет-тоє, закидають на плече грабки i повiльно, рiвним ходом, вертаються назад. - Дякувати Богу,- каже Матвiй,- погода видержала... Коли б так ще пара таких днiв, i ми той овес змахнемо. А по короткiй перервi додає: - Я все вагався, чи сьогоднi зачинати, але добре, що почали... Хоч завтра недiля... Та що накосимо - висохне i баби в понедiлок зв'яжуть, А там i докосимо... Сонце, здається, чисте... Володьковi думки iншi. У нього село, будова, посвячення, але на слова батька вiдповiдає: - А! Погода видержить... Доходили до середини поля i робили перерву. Василинка приносила обiд - борщ в "близнюках" з пiвбуханцем чорного хлiба, куснем сала i огiрками. Запивалось кислим молоком з гладишки або звичайною водою з баньки, що стояла в тiнному мiсцi. А все це разом смакувало хижим, нетерпеливим смаком, що його, здавалось, годi успокоїти, пiсля чого вимагалось лягти просто на сирiй землi i дозволити, "щоб в'язалось сало". Але чверть години пiзнiше вони йшли знов далi покосом - нестримним, рiвним, розрахованим кроком. Час йшов разом з ними. Це тривало, хилилося до вечора. Ось вони знов зупинилися, Матвiй звичним, повiльним рухом здiймає кашкета, обтирає верхом брудної руки гаряче, мокре чоло, пiдходить до баньки з водою, пiдносить її i перехиляє над головою. Сонце скiсним промiнням освiчує його кремезну, помiтно втомлену постать, чорна, вкрита налитими жилами рука тримає вухо баньки, вода тепла, несмачна, i її потьоки спливають по бородi i широких, вiдкритих, зарослих сивастим волоссям грудях. Напившись, вiн ставить баньку на її мiсце. - Ну,зауважив вiн, оглядаючи поглядом довкiлля.-Змахнемо ще пару покосiв, i досить. У природi вiдчувається наближення суботнього вечора, здається, про це знає все. Сонце хилиться маєстатнiше, барва неба спокiйнiша, з ледве помiтним вiдтiнком огненностi в тому мiсцi, де воно має намiр зайти за почорнiлу стiну лiсу. Тiнь вiд лiсу вiдступила й поширилась, цiле Стратонове поле, разом з в'язальниками на ньому, затягнулось м'якою прохолодою, в'язальники помiтно квапляться, дов'язують покоси, на схилах Мозолянки, куди ще сягає сонце, вовтузяться люди в бiлих одягах, облитi сонцем. Вище шляхом в тому мiсцi, де вiн випинається з-за пригiрка, помiтно тягнуться великi фури, наладованi снопами, а мiж ними в рiзних мiсцях ступають повiльно гурти худоби, збиваючи куряву, що її пронизує соняшний промiнь i розбарвлює її матовим срiблом. I все робиться тихо, лише десь отуди, з угорської сторони, чути розтяжнi, безконечнi обжинковi спiви. Нарештi й Матвiй з Володьком докошують свiй покiс, майже половина ниви докошена, густа тiнь лiсу затягнула ген цiле поле аж до Жолобеччини. Володько чує велику втому, але свiжiсть вечора так чудово злагiднює втомленiсть твердих м'язiв, що не хочеться кiнчати недокiнченого дiла. Матвiй також з жалем поглядає на нескiнчене поле i шкодує, що день був такий короткий. Але святий, великий, трудовий день скiнчився, вiд сходу сонця до заходу сонця, весь залитий наснагою сили тiла, природи, неба i землi огненного духа, що ним живе всесвiт. Kocaрi лишають поле i йдуть... Поволi, без поспiху... Тiло неохоче рухається, кожний м'яз, кожна кiсточка вимагають вiдпочинку. Йдуть не дорожиною серед поля, а межею вiд Хомового по застарiлiй ховзькiй травi з посохлим бадиллям деревiю, громобою з його брязкучим насiнням, заплутаної кашки i повитої на стебла повiйки. Зо всiх бокiв гомiнким хором невтомно i настирливо вибивають свої одноманiтнi трелi цвiркуни. Нарештi вийшли на шлях... Ще кiлька сотень крокiв, i хутiр... Ось вiн злiва у сутiнку вечора - такий знаний, рiдний, свiй. Густий малинник перед хатою, широкий, молодий горiх, кiлька рядкiв малих ще слив i високий, густий живоплiт вiд дороги. З димаря хати, майже сторч догори зводиться дим. Широка, немощена дорога вкрита грубою верствою м'якої куряви, весь час тягнуться скрипливi вози, повiльно котяться тяжкi колеса, з-пiд кiнських копит збивається хмарками курява. - Добрий вечiр! - озивається кожний, що порiвняється з косарями.- Як косилося? - Слава Богу! - Чи видержить погода? - Дасть Бог - видержить. З села чути бамкання дзвону. Його звуки повiльно вириваються з садiв i розливаються ген навкруги. Десь там на полях, далеко зливаються вони зi звуками обжинкових пiсень. Дома чекає на косарiв вечеря. Хведот привiв вiд води конi, Василина порається з коровами, Настя попiдтикала спiдницю, позакачувала рукави й бiгає бiля печi. По хвилi на столi парує гаряча, бараболяна, затерта затiркою юшка... По вечерi Володько одразу береться за бритву. Пiсля вже смерком бере вiдро, рушника, мило та йде через город стежкою до копанки. Приємно йти вузькою стежкою мiж маком, що вже доспiває, коноплями, буряками та капустою. На все впала роса. Бiля обсадженої вербами копанки пiднiмається ледь помiтний теплий туман i чути скрекотiння жаб. Вода в копанцi тепла, дощова Я чиста. Володько швидко роздягається донага, набирає вiдро води й обливає себе цiлого. Пiсля натирається мiцно милом... розтирає набряклi м'язи рук, спини, живота. Йому робиться дуже приємно... Чується сильним, пружним, молодим... Пiсля виливає на себе ще кiлька вiдер води й швидко витирається. До тiла з ледве чуйним бренькотом торкаються комарi. Вiн швидко надягає сорочку, штани й почуває себе обновленим. Втома десь зникає. Цiле тiло поволi вiдпружується... Навкруги так приємно, так гарно... Не хочеться ще кидати такий вечiр та йти спати. Через те Володько сiдає на м'якiй травi й дивиться. Цiле небо всiяне зорями. Десь далеко за селом, туди, де панський двiр, чути ще обжинковий спiв. Це йдуть запiзненi женцi запiзнених чиїхсь жнив. Одна дiвчина несе на головi вiнок, а решта йдуть коло неї й спiвають. Знайомi, гарнi, повнi якоїсь туги й одночасно радощiв спiви. Володько вслухається в тi звуки... Думка вiдлiтає далеко... Земля дiлиться. Небо нахиляється нижче. Душа поволi вiдкривається, мов дверi великого храму, i в нiй починає дiятись щось особливе. Виходять дивовижнi образи, встають надзвичайнi, неземнi люди, починає грати чудова музика. Боже мiй! Таж це страшний суд! А з-за жолобецького дубового лiсу поволi випливає велетенський, запiзнений мiсяць. Разом з ним зростає музика, зростають образи. Свiт ширшає, обрiї вiдступають... Володько має, що йому треба ще пiти в село, що там праця, що завтра велике свято, але вiн не може вiдiрватися вiд цього мiсця. Вiн щось чує... Йому видається, що це востаннє вiв бачить тi дерева, небо, будинки... Йому хочеться на все надивитися, затямити, мати в собi... Йому хочеться торкатися пучками пальцiв землi, що на нiй стоїть. Хочеться цiлувати її, обняти й вести кудись в iнше мiсце... Ах, це слабiсть... Не варто потурати нервам... Вiн стрясає головою та йде швидко до хати. Нiхто ще не спить. Все клопочеться, прибирається, чиститься на завтра... Мати качає рублем бiлизну. Її тонкi, засуканi по лiкоть руки справно працюють рублем... Накочена на качалку сорочка вирiвнюється, м'якшає, гладшає. Володько дуже добре знає кожну її думку. Любить її таку, як є... Таж вона знає всього двi лiтери... Одна, як круглий калачик - О... Друга, як жук, лапата - Ж. Знала колись i А - як кроковка, але вже багато рокiв згасли її очi й не добачають... Вiзьме книжку, дивиться на неї здалека перед собою й каже: - Колись ще знала три буквi... Не можу вже їх пiзнати... Увiйшов до хати Хведот. - Володьку. Тебе кличуть,- сказав вiн. Не сказав, хто кличе, тiльки дискретно посмiхався. Видно, хтось такий небувалий... Володько швидко встав, наложив на голову солом'яного бриля й вийшов... Надворi нiкого... Вийшов до брами... Рипнула фiртка, i на дорозi побачив чорну постать... - Володьку,чує тихий голос. Пiзнав його одразу... Наталка. Як вона прийшла? Пiдiйшов до неї. Вона знiяковiла, I схвильована... - Я так боялася... Так боялася. Думаю, як його викликати... Ходила довго попiд бгiжем... Аж то побачила Хведота... Чому ти не прийшов у село? - Я ж сказав, що не прийду,- вiдповiв Володько.- Моє все зроблене... Треба було батьковi помогти. У нас цього року запiзнилась косiнка. А що там? - Ходiм... - сказала вона,- Я тут боюсь. - Чого? - А як мене побачать? Я все чекала, що прийдеш... A там стiльки працi, що Господи... Вiнки, бiганина, варять, печуть... Всi: де Володько? Де Володько? Привезли скриньку горiлки. Там цiле село... Вони звернули на дорожину, що веде до кущiв. Наталка все не могла заспокоїтись. Говорила не своїм голосом. Серце її швидко билося... -... I я не видержала... Пiду. Трохи стемнiло i я пiшла... А знаєш? - вона взяла його за руку й зупинилась. Пiдступила ближче,- Знаєш? Був знов Iлько.- Маленька перерва. Володько здивований. Наталка не дочекалась вiдповiдi - Прийшов з Бухловим... - З Бухловим? - перебив Володько... - З ним... Боже! Я собi думаю: таж Бухлов з козаком, з полiцiєю. А Iлько втiк з iншими хлопцями... Як же так? А вони собi принесли шпроти... Знаєш? Такi рибочки в бляшанках... Бухлов трохи п'яний... Виймає рибочку й дає менi - Я одвернулась. А Iлько до мене; "Дурна! Їж!" Я вибiгла з хати... Цiлий день про це думала... Думала собi: чи сказати це кому? Потiм рiшила: тобi. Кому iнакше? - I бiльше не кажи нiкому,- сказав Володько. Вони пiшли просто на темну стiну гаю. Там тихо. З села долiтає пiсня, 3 другого боку, з Угорщини чути також пiсню, тiльки ночлiжанську. Вертався Володько зовсiм пiзно. Йшов через село, повз новий будинок. Село вже спало. Будинок стояв уквiтчаний. Перед ним така ж уквiтчана брама. З неба свiтив оточений сiрим кiльцем мiсяць. Буде змiна погоди, думає Володько. Коли б хоч видержала до завтра. Мав на увазi завтрiшнє свято, а за скошений овесь i не згадав... Це було не саме посвячення будинку на площi села Тилявки. Це було щось бiльше й краще. Тягнулись роки, вкладались у десятилiття, столiття, але навкруги було тихо, сонно, нiби безлюдно. Були чудовi весни, пишно цвiли черешнi... Були поля зеленi... Вiтер вiяв з далеких морiв... Було не одно густе, як мед, лiто, що заливало землю щирим золотом; були пахучi днi осенi, повнi жовтих, червоних i синiх овочiв, були бiлi, яскравi зими; поля вкритi застиглим бiлим металом, зненацька схвильованим i ствердлим химерно... Була велична, маєстатична, свята земля - гордiсть Бога й натхнення людини. Чорна земля, дужа, вузлувата й тверда... Сувора, як чоло Саваофа, i радiсна одночасно, як гарний спiв. Не було тiльки на нiй людини. Було безлiч недокiнчених задумiв, безлiч початкiв, нарисiв... На кожному проектi видно було велику, натхненну руку творця... Рiшучi, несподiванi зариси, потужнi, налитi силою обриси м'язiв, дебелi куснi, литi з кращих металiв... Бракувало їм вiдповiдної душi. Великої душi. Твердої душi. Розумної душi... Цiлi вiки вагiтнiла стара, чудова земля своїм великим плодом... Небо, обрiї, дерева, цвiт яблунi, хвиляста чорна рiлля, швидколетi птахи, й дикi звiрi, i риби в чистих водах напружено чекали одного, надзвичайного дня, коли ступить Бог на цю землю й мудрою своєю правицею вiдхилить завiсу темноти. Скаже Бог: дарую вам вiд сьогоднi душу. Будьте мудрi, як я. Хочу бачити вас володарями, а не рабами. Воскреснiть! Нi, нi... Це не було тiльки посвячення будинку. Це посвоєму воскресало й зводилось село. Це не була квiтуча весна, це було густе, налите снагою лiто з бронзовим чолом. Треба було бачити, як того ранку сходило сонце. Нiколи воно не вставало так. Сам Бог зiйшов зi свого трону й зводив його обома своїми руками... Як горiли золотi стернi розлогих i ланiв, як суворо, рiвно стояв на обрiю лiс, як гнулись тяжкi вiти яблунь - про все це немає сили сказати... Село виступало - хата за хатою, всi лавою, мов живi, бiлi, веселi, усмiхненi... Дзвiн вiд самого рання бушував над селом i розлiтався навкруги, нiби розбитий гураган; всiх зводив, всiх гнав до Тилявки, всiх випростував i бадьорив. Он яром з Башковець йдуть все в чорному парубки... За ними в бiлому, в червоному, в синьому йдуть дiвчата... Там далi йдуть дядьки в тяжких, кованих чоботях, що залишають на стежцi глибокий слiд. Всi вони .йдуть, бо кличе тилявець-кий дзвiн... Там буде сьогоднi празник... Про це знають всi навкруги... I на полях вiд Людвищ квапляться на поклик дзвону парубки, дiвчата, дядьки... Тилявецькi поля вiтають їх своїми стернями, своїми пiвкопами... Здається, пiвкопи знають, кому вони належать i якi руки складали їх. На сходi знов вiд Жолобок з густого, чорного лiсу виходять юрба за юрбою, йдуть стежками вздовж вкритого курявою широкого шляху просто назустрiч дзвоновi, що реве над Тилявкою... Йдуть поспiхом (бо можуть спiзнитись) дiвчата з червоними, веселими лицями... Он перед ними вже хати Тилявки, що стоять сьогоднi гордо... Бiлi хати пiд зливою яскравих променiв ранкового сонця... А з пiвночi також iдуть... Там запало в глибокий яр старе лiсове село Угорське. Угорщани встали сьогоднi рано. Вони ж довiдались, що сьогоднi в Тилявцi велике свято. Вони ж знали, що там бiгали весь час якiсь люди, сходились, розходились, ходили по ночах, ранками, цiлими днями. Вони знали, що туди вселили "постерунок", що послали туди вiйсько... Вони знали також свого "вуйта". Не раз погрожував вiн, що Тилявку "присадить, знищить, рознесе, загладить". Вони також знали, що Тилявка жила б тому, i росла, i працювала... Кожний день хтось приносив вiстку, яку передавали з хати до хати, про яку говорили коло церкви, на посиденьках, при гостинах... Скрiзь на кожному кроцi чути було про Тилявку, i як не пiти туди сьогоднi, коли так голосно реве великий дзвiн i так завзято, сильним, металевим голосом кличе до себе... Село встало. Було все на ногах, шумiло все, квапилось, вдягалося святочно. Всiма дорогами, всiми стежками через сади й перелази й