Василь Шевчук. Григорiй Сковорода ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ Свiт ловив мене, але не спiймав. Г.С. Сковорода СIТЬ ПЕРША Десятий день Григорiй пив густе повiтря й не мiг напитися. Там, за Карпатами, воно було нiжнiше, лагiднiше, але не пахло степом, не освiжало його душi. Десятий день лежав на возi й очей не зводив э тополь, берiзок та вишнякiв, що огорiзли зелено-бiлим шумом яснi палати й пiдслiпуватi хатки. Три довгих роки в садах Токая, Вiдня вiн марив рiдним вишневим цвiтом, низовим вiтром, небом, в якому грають веснянку жайворонки, i вечоровим дiвочим щебетом. Бувало, сядуть хлопцi, зiтхнуть, пожурягься i заспiвають тихо "Ой гай, мати, ой гай, мати...". А вiн стоїть i плаче. Довкола рай, та й годi, а вiн летить на крилах пiснi в свої Чорнухи, в Київ... Риплять колеса, бiжать неквапно конi, i за возами в'ється рожева курява. Ще не така, яка буває влiтку, коли не видно свiту, а мов димок iз люльки. - Парить, напевне, доцiик буде, - озивається Ничипiр, насовує на лоба шайку i пiдганяє коней, щоб наздогнаги валку: - Вйо, вйо, соколики! Схиляється, пiдперши рукою голову, i починає мугикати пiсню. Без слiв, ледь чутпо. Вiн - нiби мiх з пiснями. А голос! Нащо спiвали в бурсi чи в архiєрейськiм хорi, та поряд з оцим чорнуським дядьком тi славнi пiвчi - козли, смiховисько. Ой на горi огонь горить, А в долинi козак лежить... I не збагне Григорiй, чи то Ничипiр снiва, чи у самого в серцi зринає пiсня. Накрив очi китайкою, Заслугою козацькою... Де не взялися вершники. Притримали гарячих коней, загарцювали поряд. Вусатi, грiзнi, всiма вiтрами дубленi запорожцi. - Куди мандруєте? - пiдвiвся в сiдлi найстарший, сивий. - В Санкт-Петербург з Угорщини! - вiдказав Ничипiр весело. Збив набакир свою облiзлу шапку. - А-а, приймачки! Папи гетьманцi, що курам ноги миють! - зареготали вершники. - А ви не миєте? - заскалив Ничипiр око. - Ми як помиємо, то кури й нiжок не долiчаться! - Орли, орли! - не вгавав Ничипiр. - А як ся має ясновельможний Розум? Ще при спiдницi чи вже вiдлучений? - Не дуже, хлопцi, бо он у каретi в нас Вишневський - полковник її величностi. - Та що ти кажеш! - змахнув руками сивий. - А талярiв у нього густо? - персзирпуiiся з хлопцями. - Ми не лiчили... Не удостоїлися. - А мо', труснемо, дiтоньки, цього полковничка? - пiдкрутив старий козак як молоком облитi вуса. - Труснемо, батьку! - гукнули "дiтки" дружно i пiдняли на диби коней, готовi ринутися до карети. Отаман пiднiс угору руку, вгамовуючи своїх гарячих молодикiв. - Auri sacra lames! - мовив латиною. А потiм поправив шаблю, подивився на панську спальню й зiтхнув печально: - Цей виноград для нас зелений, братчики... Григорiй хотiв спитати, коли i де старий отаман учився, але не встиг. Запорожцi звернули в поле i незабаром зникли в глибокiй балцi, порослiй дубами. Ще не вляглася курява, яку збили копита козацьких коней, як iз-за гаю, що бовванiв ген за верству попереду, неждано вихопився загiн гусарiв. Спинивши валку, ляхи спитали щось у Вишневського, i той, по пояс вилiзши з карети, вказав рукою туди, де щойно зникли козаки. - От бусурман! - пробурмотiв Ничипiр. - Недарма кажуть, що ворон вороновi ока не виклює. - Не доженуть, - сказав Григорiй, вiдчувши в серцi терпку журбу-тривогу за тими соколами, що десь летiли степом у рiдну Сiч. - Не доженуть... Nec deus intersit! - Що ти сказав? - наморщив лоба Ничипiр. - Нехай лиш бог не втручається... - Гай-гай, йому давно вже очi полуда вкрила. Таке на свiтi коїться, а вiн i вусом не веде... - Бог iз вами, дядьку! Що ви кажете?! - Нехай послухає, - подивився у голубе високе небо Ничипiр. - Мiй дiд i батько були ще вiльними. А я - крiпак, робоче бидло, яким торгують! Уже три рази мене купували i продавали... Затих, схилив на груди голову й не поганяв, не квапив коней, хоч їхнiй вiз одстав од валки. Сковорода замислився. Розстебнув камлотний синiй каптан, пiдставив груди вiтру, що ледве-ледве дихав. В'їжджали в лiс. Високi сосни тяглись у небо вiттям, боролися за кожен промiнь сонця. Слабкiшi гинули, i навiть iз тих, що розправляли плечi як переможцi, спадали долу гiлки, якi лишалися у темнiм затiнку. Закон природи! I люди теж, як тi дерева... - Вйо! Вйо! - гукнув Ничипiр, махнув на коней дубовим пужалном (батога вiн загубив навмисне, жалiючи своїх мишастих) i заспiвав веселої. Та незабаром затяг такої, що у Григорiя аж защемiло серце. Пожурилось миле браття, Що на ногах кайдани, Ой тепер же ми, миле браття, Та й навiки пропали... - Ей, Гришка, Гришка! - заволав гайдук Вишневського, мов на пожежу. Розвернув коня позаду воза й звелiв, недбало граючись канчуком: - До пана, марш бiгом! - Їдь i скажи їх благородiю, що я не пес i за каретами не маю звички бiгати, - одрiзав Сковорода. Гайдук спахнув, пiднiс нагайку... але не вдарив. Сiпнувши повiд, притис коня острогами й помчав од воза, немов за ним гонився дiдько. Ничипiр заулюлюкав i замахав над головою пужалном. Конi рвонули чвалом. Замиготiли сосни, i попливли назад гiллястi дикi грушi, покритi бiлим цвiтом. Лiс стугонiв, смiявся, торохкотiв колесами. Опiвднi стали. Повипрягали коней, пустили .пастися на лiсовiй галявинi, якою кралася вузенька рiчечка, поросла густо лапатим зiллям, вербою, вiльхою. Спiвало птаство. У тулумбаси били строкатi одуди, кричала вивiльга, i соловейко тьохкав на всю дiброву. Великi чорнi ворони, немов злi духи, перелiтали через галявину i хрипко каркали. Напившися iз джерела, що витiкало з-пiд кореня старої вiльхи, Григорiй пiшов неквапно до полковника. - Нарештi зводили... - сердито буркнув той. I мовив, чухаючи хорта за вухами: - Чи не здається тобi, Григорiю, що пси i слуги з одного тiста зробленi? - Як i пани, i свинi. Усе - матерiя! Вишневський вирячився. Побагровiвши, сердито зикнув на гайдука: - Чого стовбичиш перед очима?! Допоможи обiд лагодити! Зiгнавши злiсть, полковник повеселiшав трохи, примружив очi й проказав: - Надмiрна гордiсть не прикрашає... - Як i брак гордостi. - Скажiмо, крiпаковi вiд неї користi нi на копiйку, а тiльки зло. - Гордий не може бути крiпаком. - Он як! А ким же йому накажеш бути? - Вiльним або нiким. - А як же бог? Вiн сотворив раба i пана... - Бог сотворив - людину. - I розрiзнив. - Це фарисеї вигадали, щоб догодити панству. Вишневський крякнув, помацав вуса а 1а Петро й поправив шпагу. Дiставши хустку, громоподiбно висякався. - Такi думки достойнi диби або київ... - промовив холодно i осмiхнувся: - Проте я добрий i поважаю людей учених... - Цей виноград зелений, - перебив Григорiй. - До чого тут виноград? - не зрозумiв Вишневський. - Це так сказала одна лисиця, не змiгши дiстати гроно. Полковник знизав плечима. Топтав ботфортами жовтогарячi квiти i молодий щавель. Сковорода йшов поруч, спiдлоба стежачи за спiврозмовником, i слухав лiс. Он десь цiвкнула синиця, застукотiв об кору дятел... Жебонiла в струмку вода... - Власне, я тебе покликав не задля диспуту, - скатай Вишневський. - Сьогоднi вночi або на ранок будемо в Києвi, Що_ ти робитимеш, якi дiла вершити маєш далi? - Не вiдаю, - признався щиро Сковорода. - У тебе е земля, худоба? - Є трохи батькiвщини. В Чорнухах, у полку Лубенському. Там старший брат. - Що ж, хлiборобство - дiло достойне, чесне... - I не властиве моїй натурi, - додав Григорiй. - А що ж властиве? - Я ще не знаю... - Їдьмо зi мною, в Санкт-Петербург. Там до зарiзу нинi потрiбнi ученi люди, що знають мови й пройшли науки. Не пожалкуєш. Заслужиш чину, маєткiв, грошей! - Omnia mea mecum porto. - Що ти сказав? - Що нi до чого менi тi статки. - Свят, свят. Кому ж завадять багатство, почестi! - Кому властиво жити в убогостi, але багатим бути душевним миром. - Там Академiя, славетнi вченi, великi люди! - гарячкував Вишневський. - А тут же що? Тупоголовi смерди, попи й старшини, якi матнею чваняться, а борщ їдять iз одної миски з хлопами! - Кожен, пане Вишневський, має пiзнати свiй народ i в народi пiзнати себе, - вiдповiв на те спокiйно Сковорода. - То ти не хочеш?! - не мiг повiрити. Сковорода всмiхнувся й розвiв руками. - Уперше бачу такого йолопа, який мiняв би жезл полководця на пастуший батiг! - гримiв на всю галявину полковник. - Як на мене, то краще дома бути пастухом, нiж полководцем десь... Вишневський крякнув. Розбив носком ботфорта пiрамiду рудих мурах. - Ваше превосходительство, обiдати подано, - пiдбiг i виструнчився гайдук. - Iду! - сердито кинув пан i повернувся знов до Григорiя. - А ти подумай. Не випускай фортуни з рук! - Я це вже чув iз уст самої iмператрицi, - промовив твердо Сковорода. - I ось, нiчого... Живу, не каюся. Вишневський махнув рукою и закрокував до килима, на якому вже ждав обiд. Григорiй скинув каптан, прослав у затiнку й лiг горiлиць. Крiзь негусте ще, жовто-зелеие листячко слiпило сонце. Дзвенiв комар чи, може, якесь незнане iнше створiння боже, що причаїлося, - мале, невидиме, але живе, - десь у гущавинi, у краплi свiту, хтозпа для чого, в iм'я чого... Правда, все на свiтi має сенс i логiку... Але пiзнати натуру важкоЯк i себе... Проте можливо! Усе пiдвладне людському розуму... Засмiявся, згадавши свiй диспут iз нiмцем, який доводив, що свiт непiзнаваний. Суть метафiзики... - Григорiю, ходи вже їсти! - долинуло здалеку, немовби З якогось iншого життя i свiту. Гукав Ничипiр. ось вiн закрив собою сонце, розплився в усмiшцi. - Ти ж бо не янгол, Грицьку, за святим духом не проживеш... Як пообiдали i валка рушила, обсiли душу вагання, сум нiви. Хто там, у Києвi, його чекає пинi? Товаришi-спудеї розлiзлись досi по Українi або й по всiй державi, вiд Запорожжя до моря Бiлого... Наставники не полюбляли його за рiзкiсть суджень i неповагу до букви, догми, перед якими вони схиляли голови... В Санкт-Петербурзi ж... Там Ломоносов. За кiлька рокiв туди приїдуть iз Лейпцiга колишнi друзi Грицько Козицький i Миколай Мотонiс - куди ж їм ще податися... - Вйо, вйо, соколики! - пiдганяє своїх мишастих старий Ничипiр. Лiтами вiн не старий, а з виду вже майже дiд. По бурiй шиї в нього стiкає пiт. Брудну сорочку ворушить вiтер, що пiдганяв валку i котить куряву кудись до Києва, де на далекiм обрiї чорнiє хмара. Химерний вiтер - дме не вiд хмари, а проти неї... Поволi думки вертаються до Петербурга й Києва. Спокуса завжди зваблива... Хороми швидше впадають в очi, анiж убога хата... Та не в хоромах - у волi щастя! Козак - як вiтер, куди схотiв, туди й полинув степом!.. Та i кого вiн у тiй столицi вчитиме? Синкiв дворянських. Кому вiддасть свiй многотрудний взяток, який збирав, немов бджола, на неозорiм полi людської мудростi? Iмператрицi, панству... А гречкосiї, смерди нехай покiрно, як тi воли, стромляють в ярма свої чубатi голови, вже й не гадаючи, що є на свiтi, крiм борозни, i степ, i воля, i гостра шабля, i фiлософiя?! Ой коню мiй коню, Золотая грива... - заспiвує Ничипiр знову, бо вiн не може без пiснi жити, як без повiтря. Сковорода заплющив очi - i напливло дитинство... ...Так пахне грушами, пташками, хмарами. Достиглi дулiмов золотавi краплi, звисають iз вiття. Кричать на цiлий свiт вiд радостi, перепурхують iз куща на кущ пухнастi пташенята. А ген високо в небi пливуть кошлатi копицi сiна... Маленький Гриць бере сопiлку в губи, i та спiває, смiється, плаче. Спiва про батька, що повернувся з походу в гори. Смiється з брата Степана, який учора залiз на батькового коня i гепнув з нього, гукнувши козацьке "пугу, пугу!". А плаче вона за Дiдом, який цiкаво й страшно розказував про напад шведiв, про оборону Чорнух од ворога i смерть у полум'ї останнiх мужнiх захисникiв... Гриць повертається у бiк села i нiби бачить, як гоготить, палає церква, в якiй закрилися напiвживi, в бою порубанi, але не скоренi козаки. Бачить могилу дiдову, i хрест на нiй, i квiточки барвiнку... - Дивись, дивись! - гука Степан i пролiтає мимо на вороному. Таки навчився! Сорочка в нього напнулася од вiтру, в очах iскриться щастя. Провiвши очима брата, малий лягає долiлиць i починає мрiяти. Трава густа, висока. Коли крiзь неї дивишся на степ, на Многу, що де-не-де поблискує мiж очеретом, то уявити зовсiм не важко, що ти дорослий, i на конi, i з шаблею... Або з бандурою... Неквапно їдеш полем i граєш, граєш... А запорожцi слухають, а ковила хлюпочеться, неначе рiчка в повiнь... Кiнь пiд тобою не вороний, не сiрий, а золотий, той самий кiнь, що потонув десь там у рiчцi, коли ще многа була глибока, чиста й по нiй плавали козацькi чайки... - Грицьку-у! Грицьку-у! - гукає мати з двору. - А йди обiдати! Гриць повертає голову, проте не бачить матерi, а тiльки дах i бусла в гнiздi на хатi. Птах розправляє крила i щось виклацує своїм червоним дзьобом. Немовби теж гукає Гриця їсти. Вiн мудрий-мудрий, оцей бусько... А йти не хочеться. Вже так наївся солодких груш, що може тиждень нiчого не брати в рот. По травi поважно лазять якiсь жучки, мурахи; то тут, то там стрибають пружно зеленi коники. Рябенькi сонечка вихоплюються аж на вершечки стебел i враз знiмаються й летять у безвiсть. А може, то тiльки так здається, що в неокраю безвiсгь... Кричать на рiчцi гуси. Гриць прислухається i раптом чує, як десь iрже протяжно й дзвiнко золотогривий кiнь. Це там, на рiчцi, в плавнях! Заховавши сопiлку в пазуху, хлоп'я пiдхоплюється i навпростець городами збiгає вниз, де причаїлася в очеретах i вербах ласкава многа. Шалено б'ється серце. Колюче стернище калiчить ноги, а вiн бiжить, не чує. В ушах - саме iржання, яке то затихає, то знов розкотисте дзвенить над рiчкою, неначе туга струна. Очерет встає стiною, лiсом. За хвилину щезають небо, сонце i все на свiтi, крiм колiнчастих стебел, вузького листя й пухкої волотi. Довкола спокiй, тиша. Навiть комар пiде не писне, не обiзветься тонко своїм високим-високим голосом... Де не вiзьмись вiтрець - i задзвенiли раптом, заграли очерети сопiлками, яких би стало на цiлий свiт! Хтось вдарив у бубон. I знову тихо. На глибинi щось глухо чмокає, зiтхає, стогне... Вiн, вiн! Гриць вибiгає з плавнiв, знаходить стежку до того плеса, де їхнiй човен, i мчить щодуху вузькою просiкою в очеретах. Пiдошви приємно пестить холодна й вогка пругка земля. Злiтають злякано очеретянки, крижнi й, пеначе сонечка, щезають миттю у неозорiм свiтi. Дiдусь розказував, що тому свiту немає краю, як зорям лiку. Човни стоять, мов на припонi конi... - Вйо, вйо, соколики! - гукає Ничипiр весело, махає пужалном i повертається до Григорiя: - Чого задумався? - Згадав колишнє... - Добре тому, у кого е що згадати! - зiтхає Ничипiр сумно, насовує на лоба гоанку i починає нової пiснi: Стоїть явiр над модою, В воду похилився; На козака пригодонька: Козак зажурився... Григорiй зручнiше вмощується на возi i поринає знову в давноминуле. ...Господи, якими довгими були зимовi ночi в Санкт-Петербурзi! Тiльки смеркалося, з'являвся служка вiд капельмейстера й передавав наказ iти негайно на репетицiю або на хори одного з палацiв, де мав вiдбутися придворний бал. На свiтанку вертались хлопцi (напiдпитку, веселi) в свою спiвацьку бурсу, падали в одежi на жорсткi лiжка i засинали. Прокидалися десь аж надвечiр, нашвидкуруч обiдали i бiгли знову втiшати ясновельможних франко-нiмецьким музичним мiсивом, в якому так кохались iмператриця, фрейлiни i капельмейстер - голштииський нiмець. Iз цим нiмчаем була в Григорiя справжня баталiя. Якось Сковорода захворiв i пс пiшов па репетицiю. Капельмейстер прислав йому додому ноти й звелiв за вечiр вивчити wunderbare kleine Pastorale. Григорiй пробiг очима аркушi й жбурнув на стiл. От брехуни без сорома i совiстi! Де вони бачили таких пастушок i пастухiв, цих херувимчикiв, якi милуються, мов голуб'ята, на барвистих луках? А дощ, а холод, а по колiна твань! Бувало, гибiеш, накрившиск старим мiшком, як цуценя на прив'язi... А то гасає степом рiзкий осiннiй вiтер, несе курай, солому, листя... Знявши з стiни бандуру, провiв по струнах i затужив за полем, лiсом i за своею Многою. Ой не цвiти буiiцiїм цвiтом, Зелений катране, Тяжко-важко на серденьку, Як вечiр настале... А далi другу, третю... Спiвав i плакав, i дужокрилим соколом шугав над рiдним степом, не мiг натiшитися його красою-вродою, не мiг напитися його цiлющих пахощiв... - Оце по-нашому! Григорiй прикрив рукою струни i озирнувсь на голос. У порозi, схиливши голови, стояли мовчки лакеї, кухарi та машталiри. Розвiвши руки, до нього йшов сусiд чорнуський Ничипiр Доля. - Яким це вiтром, дядьку?! - зрадiв Григорiй гостевi. - Недобрим, Грицьку, - сказав Ничипiр. Поцiлувались тричi. - Для нас тепер що не подує, то все не з того боку! - Ох правда, правда, - пiдтримали його тi горопашнi, що не насмiлювалися зайти в кiмнату придворних пiвчих. У їхнiх душах ще тлiла iскра волi, слабенька, немiчна, як передсмертний крик, i одночасно вiчна, немов зоря вечiрня... - Заходьте, люди добрi! - запросив Григорiй. - Чого ж ви стоїте в порозi? Перезирнувшись, вони зайшли i знову притихли неподалiк дверей. - Ну як там нашi? Живi, здоровi? - спитав Григорiй. - Я вже три роки не був удома... - похмуро мовив Доля. - До смертi, видно, бурлакуватиму... - Ви б одружилися. - Навiщо, Грицьку? Аби плодити крiпакiв?! Похнюпившись, сидiв Ничипiр, зiтхали мовчки лакеї, кухарi та машталiри, яким нiколи не доведеться бачити своїх дiтей на вольнiй волi... - Заграй нам, Гпицьку! - подав бандуру Доля. - Та не сумної а веселенької! - Якої ж вам? - спитав неголосно, бо вся душа його була мов рана. Не дочекавшись вiдповiдi, почав тiєї, яку любив спiвати його дiдусь: Дiвка в сiнях стояла, На козака моргала... Ничипiр випростався i пiдхопив: Ти, козаче, ходи, Мене вiрно люби, Серце моє, Серце моє! У дверях нагло з'явився сам капельмейстер. Дворакiв неначе вiтром здуло. Тiльки Ничипiр не рушив з мiсця. - Bist du denn krank? - пiднiс лорнетку нiмець. - Замiсть високий французький музика ти репетируєш deine barbarischen Lieden! Рвонувши з рук бандуру, вiн розмахнувся i вдарив нею об бильце лiжка. Ничипiр кинувся до капельмейстера, але Григорiй вмить заступив йому дорогу. - Бандуру розбити можна, - промовив стримано, - а пiсню - зась. - Ха-ха! - скривився капельмейстер. - Який то пiсня, то примiтив! - Роздайся, море, - жаба лiзе! - хмикнув Ничипiр. - Was sagst du? Я - жаба, я? - наїжився пихатий нiмець. - Гей, хто там! - гукнув, метнувшись до дверей. Запахло смаленим. Пiдбiгши до капельмейстера, Григорiй легенько взяв його пiд руку. - Це брат у третьому його сiятельства Розумовського... - прошепотiв, кивнувши на Ничипора. Нiмчай хапнув повiтря ротом, пробурмотiв щось злякано i, поклонившись Долi, шмигнув у дверi... - Чого регочешся? - спитав Ничипiр, тримаючись за шапку-бирку, яку зривав шалений вiтер. - Згадав, як ми пошили в дурнi нiмця. - В Санкт-Петербурзi? - Еге. - Ну й дременув кудлай напудрений! - гукнув Ничипiр. Тим часом вiтер зiрвав його облiзлу шапку i покотив у поле. - Держи, держи! Вiн кинув вiжки, зiскочив iз воза й побiг за шапкою. - Ти гавкай, гавкай! - Тю-тю! Смiялися на всiх возах. А довгоногий хорт Вишневського рвонув iз карети i, припустивши навперейми, схопив злощасну бирку й роздер на клаптi. - Не журися, пан полковник звелить нову пошити, - почав утiшати Сковорода, коли Ничипiр вмостивсь на возi i взяв ремiннi вiжки. - Бог дасть, не встигне... - похмуро буркнув Доля i закричав: - Вйо, вйо,соколики! Григорiй не став розпитувати, що означають його слова. Вiн бачив сам, душею чув, що в земляковiм серцi визрiвав якась рiшучiсть, якась нова, незнана сутнiсть-сила. Напередоднi великих змiн, великих зрушень людина завжди немов оновлюється i розквiтає буйно усiм найкращим i найвеличнiшим. Ничипiр Доля не мав нi вроди, нi золотих, нi волi. У нього був лише чарiвний голос, який йому дiстався в спадщину вiд батька-матерi, вiд солов'їв чорнуських, що наспiвали, нащебетали їм жагу кохання. I вiн спiвав. Спiвав i вчора, i позавчора. Але сьогоднi з його грудей лилась рiка мелодiй, журби, печалi, радостi. Ось i тепер - сидить, заплющив очi й увесь бринить, мов жайворонок: Ой у полi билинонька колихається... Казав Вишневський, що той голштинець сам вихваляє нинi малоросiйськi пiснi та думи, а з бандуристами сердешний носиться, як iз порцеляновими. Ще б пак! Iмператриця одного з них за вiртуозну гру нагородила не чим-небудь - дворянством. Вона якась таки химерна, ця вседержителька... Одного робить шляхтичем, а тисячi - рабами, бидлом. Каже, що любить палко Малоросiю, її пiснi, її культуру, душу, а славнiй Лаврськiй друкарнi вже стiльки рокiв не вiльно щось друкувати, крiм отих книжок, якi вже вийшли в Санкт-Петербурзi або Москвi... Слова i вчинки. Яка мiж ними вiдстань! I що бiльше в людини влади, сили, то менше правди, щиростi в її словах. Усi грають ролi i часто-густо не тi, що можуть, для яких вони народженi. Спокуса, жадоба багатства, слави й життя привiльного заводять нас на манiвцi, на терен iнших, де ми самi страждаємо i мучимо ближнiх. Господи, яке то щастя пiсля блукань вернутися знов на свою дорогу! ...Тодi була золотокоса осiнь. У Петербурзi вже йшли дощi, а на Вкраїнi сiяло сонце, зеленiли, мов оксамит, розкiшнi вруна озимини i на левадах та на заплавних луках Збиралось птаство на невеселi осiннi грища. Вже де-не-де холодним полум'ям горiли клени i на сухiй метлицi обабiч шляху порозвiшувало свої срiблястi нитi бабине лiто... Вiзки придворних, неначе шлейф, тяглися за каретою її величностi. Iмператриця була в захопленнi. Вже котрий день сидiла бiля вiкна i милувалася то краєвидами з гаями й луками, то чепурними хатами й вулицями козацьких сiл, що потопали у вишняках. Щовечора, коли спинялись на нiч, вона велiла гукати придворних пiвчих та бандуристiв i довго слухала пiснi, народженi на цiй землi, цим хоч i гордим, та добродушним, дзвiнким народом. А якось, уже пiд Києвом, мiсцевий козацький сотник, засперечавшися з царським мiнiстром, замiсть придворних пiвчих зiбрав дiвчат i хлопцiв IЗ перших-лiпших хат i дав такий концерт, що государиня їх геть усiх забрати зводила в свою капелу. Й лише на просьбу сотника повiдпускала, подарувавши кожному по золотому. У Київ в'їжджали сонячним недiльним ранком. Благовiстили дзвони. Попи, мiщани й пiдданцi стояли юрбами бiля мосту i вздовж узвозу. Загiн комонникiв, одягнених у шитi золотом ясно-зеленi кунтушi, зустрiв високу гостю бiля Днiпра i супроводжував урочисто в Лавру, де зупинялася Єлизавета на проживання... Ще на узвозi Григорiй стрибнув з вiзка для пiвчих, звернув праворуч i золотистим лiсом понад Днiпром пiшов у бiк Подолу. Старi дуби та клени простирали над ним могутнi руки й встеляли стежку жовтогарячим листям. Вони гули, шумiли, щось намагаючись йому повiдати, та не давали дзвони, що не вгавали й досi по всьому мiсту. Вiн обнiмав їх, гладив, розповiдав про тугу, яка точила серце; розповiдав без слiв, душею, i грубокорi велетнi все розумiли. I в них були свої жалi, печалi, але вони вросли глибоко в землю i не боялися нi бур, нi зсувiв. Пiд дичкою набрав грушок-гниличок, понапихав кишенi i смакував, втiшався ними до Академiї. А в Академiї вмить оточили спудеї та дидаскали ', що не забули його i досi, оглядали розкiшний столичний одяг, питали, як там, що там. Григорiй розхвилювався так, що ледь спромiгся вiдповiсти на запитання, розказати про свiй придворний побит i поскаржитись на власну долю, що насмiялась iз нього i повела чужою дорогою. Ухопивши Сковороду пiд руки, завзятi братчики метнулись тут же шукати ректора... - Вйо, вйо, соколики! - спiвав Ничипiр коням i хльоскав вiжками по мокрих спинах. - Щось ви сьогоднi дуже веселi, дядьку! - гукнув Григорiй. - Бо в мене празник! Вйо, вйо, вовкiв на вас немає! - Ви iменинник? - Та нi... А може, й так! Новорожденець!! - зареготав Ничипiр. I заспiвав про степ, про волю, яка, мов та жарптиця, до себе вабить, а не дається в руки... Святая правда! Скiльки було говорено про цю жар-птицю в Академiї... Бувало, в бурсi як розiйдуться хлопцi - до ранку диспут. Однi кричать, що треба всiм, як при Хмельницькому, iти на Сiч, у вiйсько, i добувати волю у битвах шаблею, а другi стоять за те, що можна мирно, тихо, через науку i виховання всього шляхетства у дусi братства добитись долi для посполитих та козакiв. Грицько Козицький кричав найбiльше. Блiдий, худющий, високочолий, ставав на лiжко i кидав твердо у розпашiлу юрбу спудеїв: - Все зло на свiтi вiд темноти! Де владарюють наука, мудрiсть, там благоденствує уся суспiльнiсть, вiд генеральних до посполитих! - Бредня! - Неправда! - Не може бути такого чуда! - А Ярослав? А Юлiй Цезар?! - гукнув Мотонiс, розчервонiвшись. Ще не було такого, щоб не пiдтримав дружок Козицького, щоб заперечив йому хоч словом. Поллук i Кастор! Хоч не брати, а дiоскури, яких не густо на многостраднiй землi полян. - Знання, наука - найкраща зброя! - гарячкував КоЗицький. - I наш обов'язок - служити науцi, людностi i цим боротися за лiпшу долю краю. - Он нашi братчики вiд Чернiгова аж до Тобольська поодкривали школи, проте вiд цього не стало кращим панство! - I козакiв позапрягали в ярма! - Ледве не всiх зробили пiдданцями! - Панам дай пальця - одкусять руку! Гук, гамiр, аж поки хтось крикне братiї, що вже свiтає. Дiоскури лягали першими i засинали швидко, як за командою. Проспати заняття в класi мiг iз легким серцем кожен, окрiм цих одержимих, якi вбирали науку в себе, немов пiсок атрамент. ...У Лейпцiг вчитися їх проводжали, мов на край свiту. Заробивши вертепом грошей, фiлософи їм влаштували такi веселi проводи, що чудувався увесь Подiл. Брати Гудовичi, у почтi яких збирались хлопцi їхати, мали рушати в суботу рано. У п'ятницю, десь пiсля полудня, хор Академiї у повнiм складi зiбрався в бурсi i гримнув гiмн. А потiм пiшли по кругу барильця з медом та оковитою. Невдовзi вже пiдгулялi братчики юрбою викотилися з монастиря i, ведучи пiд руки Грицька й Миколу, ввалилися у перший-лiпший шинок, повикидали п'яниць, хильнули меду i заспiвали жалiбної. Роздобувши в шинкарки скрипку, цимбали й флейту, втяли метелицю та так, що падали пляшки з шинквасу. А далi другий, третiй, четвертий шинок. Десь аж пiд ранок, поцiлувавшись iз кожним, Грицько й Микола вклонились Братському та Академiї й узвозом Боричевим пiшли у Верхнє мiсто, де ночували графи Гудовичi. I мов у воду канули. Уже шiсть рокiв... Кажуть, що нiби вчаться в унiверситетi в Лейпцiгу... - Тнру, тпру! - кричить Ничипiр i натягає вiжки: спiваючи, вiн ледь не вперся кiньми в переднiй вiз. Обоз спинився. Попереду все ще чорнiла хмара, та вiтер стих. Удалинi у синю повiнь лiсу пiрнало темно-червоне сонце. Гули хрущi. В рожевуватiм небi стрiмкими парами лiтали крижнi. Примчав гайдук i передав наказ ставати на нiч. Ночували бiля корчми за верст п'ятнадцять од Києва. Пустивши коней пастися, повечеряли i полягали спати, хто на возах, хто на травi пiд липами. Ничипiр стриножив коней, узяв попону i свiй нiмецький сiрий каптан, зимою куплений для нього паном, i пiшов у нiч. Та ще не встиг Григорiй влягтись на возi, як вiн вернувся, - вже без попони i без каптана, - прислухався i запитав неголосно: - У Петербург поїдеш а чи залишишся на Українi? - Ще не надумав, - зiскочив iз воза Сковорода. - Ну думай, думай... - проговорив Ничипiр. - Може, в Чорну хах будеш, - додав, помовчавши, - провiдай мою сестру в Кизлiвцi. Вона одна у мене... - Зайду, провiдаю. - Скажи, що я поїхав шукати дiда... - Ви що, вмирати здумали? - подався вперед Григорiй. - Ще не одна хлiбина помре до того часу! - засмiявся якось сердито Доля. - Ну, будь здоровий, - промовив пошепки i вiдiйшов. Вернувся зразу ж, обняв Григорiя, притис до себе, поцiлував у щоку i зник у темрявi. З завмерлим серцем Сковорода дивився йому вслiд: земляк утне цiєї ночi якусь добрячу штуку. Було тривожно i трохи сумно, що не одкрив Ничипiр душу, не попрохав поради чи допомоги. Не довiряє, вважає його, Григорiя, своїм лише наполовину, а може, й паном... Хотiлося - нестерпно, до болю в грудях - гукнути Ничипора, порозмовляти одверто, щиро, як iз братом брат, як iз козаком козак. Але чи варто втручатися у плин життя i набиватися з своєю дружбою? Може, нехай усе йде своїм природним шляхом i нехай, як казали римляни, бог не втручається... Лiг горiлиць на возi, заклавши руки пiд голову, i слухав нiч. Цмокали на вогкiм лузi конi. Бiля ставка у вербах, що клубочились ген за корчмою, звеселяв свою маленьку любку соловейко, а на селi, по той бiк ставу, грали музики то голубця, то горлицю, а то метелицю. Згадались знову гучнi студентськi проводи Грицька й Миколи. Сказати щиро, вiн потерпав, що сам не їде в чужi країни, де, певно, стiльки всього цiкавого, нового, свiжого. Можливо, саме тому вiн опинився у мiсiї пана Вишыевського, що їхала вивчати сади токайськi i виноробну справу. Побачив Вiдень, Офен, порозмовляв iз людьми, що_ славляться своєю вченiстю. Але усi три роки з думок не йшла полита кров'ю, потом i розшматована своя земля, свої степи, байраки, мiста i села i посполитство, яке з неволi рветься й не може вирватися, мов Прометей прикутий. Вiн марив ними, не мiг дiждатися, коли побачить знову, вдихне повiтря рiдне й поспить, як нинi, пiд українським небом - пiд солов'їну пiсню, пiд шепiт вiтру, що пахне цвiтом, рiллею, травами... Це треба мати в грудях не серце - камiнь, щоб без кайданiв жити не мiж своїм народом, не на своїй землi! Музики стихли. На неозоре оксамитове поле повибiгали вiвцi, що без числа, без лiку, й лише пастух загаявся: десь пiдгуляв або заснув у хмарi, що розляглась край неба, як чорне марище... Й ось уже поле полем, а вiвцi вiвцями... Окiп, левада i їхнiй лiс, що зветься Савиним. А Сава, батько, мантачить косу i, поплювавши на шкарубкi м'язистi руки, заходить ручку. Коса жихтить, зiтхає, дзвонить, i соковитi, розкiшнi трави лягають весело на край покосу, iпе не пiдозрюючи, що то кiнець, загибель... Над цим усiм у високостi неба трiпоче жайворонок. Його не видно, а тiльки чути пiсню... - Гей ти, фiлософе! Та прокидайся швидше! - поторсав хтось сердито. Григорiй сiв, розплющив очi. Мов iз туману, випливла розлючена червона пика гайдука. - Де твiй земляк Ничипiр?! - узяв гайдук за груди i притягнув до себе. Григорiй перехопив нахабну руку i так рвонув, що посiпака панський упав на землю. - А-а, ти такої!.. - процiдив гайдук крiзь зуби i, встаючи, дiстав пiстоля. Григорiй зiскочив з воза на другий бiк. Хто знає, чим це скiнчилося б, коли б не збiглись хлопцi й не захистили. - Ви всi розбiйники! - кричав лакуза. - Вас перевiшати мало! - Чого це вiн? - спитав Григорiй, коли гайдук, усе ще лаючись, попрямував до пана. Полковник уже прокинувся i, Затуляючись плащем од вiтру, спостерiгав з карети цю веремiю. - Утiк Ничипiр. Забрав коня, сiдло та шаблю i дременув, не залишивши й слiду! - пояснив веснянкуватий кучер, що вiз вино. - На Низ подався, мабуть, до запорожцiв. - Куди схотiв, туди й подався... - пробурмотiв похмуро iнший. Встромивши у черевики ноги й накинувши каптан на плечi, Сковорода пiшов у поле: хотiлося побути трохи па самотi. Уже давно розвиднiлося, але було ще сiро, бо чорна хмара, немов зiрвалася з свого припону, не йшла - летiла, розкинувши аж на пiвнеба крила. Все дужчав вiтер. Зтинав дерева, куйовдив вiття, встеляв ставок рожево-бiлим цвiтом. "Погожий вiтер, - згадав Ничипора. - Якщо на Сiч, то вже далеко досi..." Вiн заздрив Долi. Йому також хотiлося летiти зараз на вороному степом, вдихати свiжий передгрозовий вiтер i вiдчувати всiм тiлом волю. Ой кони мiй, коню, Золотая грива... Упали першi краплi. Сяйнула блискавка. Орач, що бовванiв неподалiк у полi, перехрестився поспiхом, зиркнув на хмару i знову натис на чепiги. Воли ступали повагом услiд за хлопчиком, що йшов попереду в надутiй вiтром бiлiй сорочечцi й прилиплих до нiг штанятах. Вiн не звертав уваги анi на вiтер, анi на дощ, що припускав. Дивився спiдлоба, важко кудись у далеч i мiряв землю - за кроком крок, за сажнем сажень. - Сократ... - промовив тихо Сковорода i став пiд липу, бо почалася злива. Усе частiше гiллястi блискавки пороли небо, усе лункiше бабахкав грiм. - Григорiю, тiкай скорiше в корчму! - гукали з шляху. - Григорiю!.. Не одзивався. I зустрiч iз рiдним краем, i милi спогади, i втеча Долi, i плугатар, i гуркiт грому - все поєдналося, злилося у щось єдине цiле, що розпирало груди i наливало силою. Немов жива, вiд блискавиць та вiтру тремтiла дрiбно ралата липа. Ще серпанкова, весняна крона промокла наскрiзь, не захищала. А дощ стояв стiною, яка закрила i небокрай, i корчму, i селянина з волами й хлопчиком. Здавалося, крiм липи, грому та блискавок, нема нiчого в свiтi. Було i страшно, й солодко. Лякала густа самотнiсть, а веселила душу та фiлософська, незрима єднiсть мiж ним i свiтом, яку збагнув допiру. Воiстину, пiзнай себе, i ти пiзнаєш усе! Не пам'ятав, чия це мудрiсть, але був певен в її правдивостi. Тремтiння липи було його тремтiнням, удари грому в душi вiдлунювали, як у небеснiй банi, дощ одзивався якимось^ лоскiтним передчуттям вiдновлення, немовби вiн, Григорiй, був тим маленьким зерням, у якому сховано майбутнє людство, лiси, птахи i все, що згине i знов вiдродиться у тому ж образi... Дощ перестав раптово. Сяйнуло сонце - й земля заграла блискiтками, завирувала пахощами, все потяглося вгору. Орач стояв у полi i ждав, коли протряхне нива, воли ремигали, а хлопчик стежив за ластiвками, що вже черкали небо, мов чорнi блискавки. Над полем, залитим променями, лелiла пара. Опам'ятавшись пiсля дощу та грому, загомонiло птаство. Дудукав одуд, вигравала, мов на сопiлцi, вивiльга... - Григорiю! А йди, рушаємо! Чув i не чув. Дивився, слухав, як розквiтає пiсля дощу природа, i далi й далi вiдходив серцем вiд суєти, вiд гонористих помислiв i благ, якими його заманював у Петербург Вишневський. Що все це важить у порiвняннi з волею, З життям, якого прагнеш, i правом мислити! Вiдкинув iз чола вологе пасмо чуба, узяв каптан на руку й попрямував до валки. СIТЬ ДРУГА Всього три роки не був Григорiй дома, а скiльки збiгло води i сталося лихих та добрих перемiн! Не попрощавшися з молодшим сином, померли батько й мати. У братової народилась донька. А хлопцi виросли, уже пасуть худобу i виграють на конях незгiрш дорослих козакiв. I брат змiнився. Не торохтить, як млин, а розмовляє статечно, стримано i гладить вуса, пiдносячи до рота чарку. Правда, коли сказав Григорiй, що не збирається хазяйнувати i вiддає йому весь грунт i все майно, нажите батьком, Степан засяяв радiстю й гукнув: "Шатнись-но в стебку, жiнко, там десь ще був кавалок сала!.." I сумно, й весело стає Григорiєвi, коли згадає цю зустрiч з братом. Сумно, бо вперше бачив свого Степана в цупких руках грунтiв i статкiв, а весело, бо й цього разу на роздорiжжi людських шляхiв вiн не пiшов за старшим братом найвелелюднiшим, який йому вготувала доля, а вибрав свiй, нехай важкий, тернистий, але властивий його душi. Два довгi мiсяцi бродив Гетьманщиною. З книжками в торбi й журбою в серцi. Як та билинка в полi, вiн залишився в свiтi. Нiкому нема до нього дiла, нi перед ким йому розкрити душу. У кожного своє життя, свої турботи, печалi, втiхи. От тiльки друзi по Академiї радiють завжди ного приходу, неначе молодостi, що завiтала до них у гостi з минулих лiт, iз Києва. Ой скiльки було за лiто обiймiв, споминiв i навiть слiз! Хоч не легке життя студентське, та все ж приємнiше од суєти, яка панує в свiтi, од вiчних клопотiв, хвороб i страху за свiй добробут, за долю дiток... Зiтхнув, поправив торбу, аби плеча не муляла, й зiйшов З дороги, бо торохтiв позаду якийсь вiзок. Втiшався з того, що сам, як пташка в небi, на вольнiй волi, козак-нетяга, якому степ - домiвка, трава - постiль, а шабля - жiнка. Правда, у нього немає шаблi... Зате е книги, наука, мудрiсть, яку виковувало людство серцями кращих своїх синiв вiд мудрих еллiнiв до Прокоповича. А що на свiтi сильнiше од мудростi! - Тпру! Тпру! - закричав хтось несамовито поруч. - Кого я бачу! Чи не мана це, Грицьку?! Григорiй прикрив од сонця очi i на вiзку, шо порiвнявся з ним, побачив велетня в козацькiм строї, в смушевiй шапцi, недбало збитiй набакир. Стрибнувши з воза, козак обняв Григорiя й поцiлував незграбно у нiс та щоку. - А я вже думав, що ти пропав десь на чужинi... Лише тепер Сковорода впiзнав у велетневi того Микиту, якого в бурсi за худорбу та довгi ноги прозвали Гайстром. Зрадiв також цiй несподiванiй приємнiй зустрiчi. - Куди i звiдки? - коротко спитав Микита, не випускаючи Сковороду з обiймiв. - У Переяслав... -Та що ти кажеш?! - змахнув руками Гайстер- - Учителем у ваш Колегiум... - Так це ж прекрасно! Там мiй небiж гризе науку, i вдома спудей майбутнiй ше без штанiв ганяє! А дидаскали нашi не з наймудрiших... Чого_ ж ми стали? Їдьмо! Вiн обхопив Сковороду за стан i потягнув до воза. Коли вмостилися i конi рушили, впав горiлиць, дiстав пiстоля й, гукнувши "vivat professores!", бабахнув у синє-синє небо. Злякавшись, конi рвонули чвалом. Замиготiли дерева, копи... - А як же ти, у вiйську служиш? - спитав Григорiй, коли його палкий кондисципул2 трохи притих i заховав пiстоля. - Пан сотник! - ударив себе у груди Гайстер. - Ого! - А що ми, ликом шитi?! Чим не козак? - Не можу звикнути... - сказав Григорiй тихо. - Такий худий, цибатий... - Неначе гайстер! - зареготав Микита, пiдняв угору палець, наморщив лоба й прорiк латиною: - Tempora mut'antur, et nos mutamur in illis! Чи так, учителю? Ти ж серед нас був перший! - Тебе немовби пiдмiнили... - Ще б пак! Напився волi! Спасибi iмператрицi й боговi, гуля козацтво знову! - Гiркий жебрацький кусень... - Ти бачив гетьмана? - промовив палко Гайстер. - Орел! Фiлософ! Такий вiдстоїть волю! А ми поможемо. - Скажи, Микито, крiпакiв уже багато у пана гетьмана? - Та кiлька тисяч буде. - Полк козакiв, а може, й два... - Ти завжди був якийсь химерний, Грицьку, - помовчавши, озвався сотник. - Чи може стати на захист волi той, хто сам тримає в неволi iнших? - спитав Григорiй. Микита знiтився. Одвернувшись, перебирав добротнi вiжки, кахикав, хльоскав коней. Видать, i в нього рильце було в пушку. По всiй Гетьманщинi пани та пiдпанки гребли пiд себе грунти, маєтки та посполитих, серед яких траплялися i їхнi родичi. А Розумовський - козацький син, а нинi граф i гетьман, брат полюбовника iмператрицi - благословляв той ярмарок, оту старшинську "вольницю", i грався в батька, що захищає Вкраїну-неньку й нещасних сирiт од петербурзьких придворних змiїв... - А ось i вiн, наш чудо-город! - вказав Микита в залиту сонцем далеч. Оперезане синьо-зеленим поясом, на пагорбi стояло мiсто-замок. У серпанковiм небi над ним пливли хрести та банi храмiв, горiли золотом, немов змагалися з сонцем. На Трубежi гойдались стиха рибальськi човники, на луцi паслись конi, а бiля стiн, пiд вербами, бiлiли стрункi жiночi постатi i полотно, розiслане по морiжку на сонцi. - Ти вже бував ранiше в Переяславi? - Не довелося... Микита прилiг па возi, пiдпер голову рукою й почав розказувати усе, що знав про рiдне мiсто. Та до Григорiя слова доходили через одне, бо вiн сидiв мов зачарований, вбирав красу не тiльки зором, а й нiби усiм своїм єством, що раптом стало легке, нечутне, немов туман над св