- Не знаю, отче, - признався Щиро Сковорода. - Сам не Збагну... Ректор помовчав трохи i, звiвши журливi сiрi очi, нараз промовив: - Григорiю, а мо', вертайся у наш Колегiум. Сковорода увесь напружився: знов про чернецтво йтиметься?.. - А Iосаф? - Вiн згоден. - Свiтським учителем? - Яким захочеш. - Викладачем поетики? - Сам вибирай, - всмiхнувся ректор лагiдно. - Вiд iнфими до фiлософiї! - А синтаксиму можна? - спитав Григорiй, радiючи, що зможе вчити свого нового друга. - Будь ласка, - пiдвiвся ректор i похопився: - Правда, у нас немає кому навчати грецької... - Я згоден, отче, i те, i те! - Вiн так зрадiв можливостi щоденно бачитися з Михайлом, що ладен був узяти на себе всi науки. - Ну що ж, - iз полегкiстю промовив Костянтин. - Хай буде так. Гряди займай свою колишню келiю. Вона ще й досi вiльна. - Iду. Спасибi, отче... - прошепотiв Григорiй, розчулений такою добрiстю, i швидко вийшов iз кабiнету ректора. Хто знає, що наговорили про нього хлопцевi, але Михайло став уникати свого нового, незрозумiле мудрого й палкого вчителя. Григорiй бачив це, уболiвав душею й терпляче ждав нагоди, щоб побесiдувати одверто, щиро, без недомовок, як i годиться двом побратимам, двом козакам. Уже напровеснi, коли над Харковом свiтило ясно сонце, а по вузьких, покритих снiгом вулицях текли грайливi щебетуни струмки, вони зустрiлися у монастирськiй брамi. Ковалинський хотiв шмигнути мимо, але Григорiй схопив його за лiкоть i зупинив. - Менi здається, що ти на мене гнiваєшся. Це правда? - Нi. - Тодi чому ж ти мене цураєшся? - Я не цураюся... - промовив хлопець тихо i навiть спробував дивитись в очi вчителевi. Але не змiг, одвiв квапливо погляд i почервонiв. Григорiєвi стало жаль хлопчини. Вiн ладен був не домагатися вiд нього правди, але не мiг лишити юну душу в руках невiгласiв. Удавши, що не помiтив його збентеження, обняв за плечi i запропонував: - Ходiмо в луг, Михаиле, та наламаємо вербових котикiв. Юнак згодився мовчки. Й вони пiшли. Пiд чобiтьми розсовувався набряклий, мокрий снiг, слiпило сонце - iз струмкiв, iз вiкон, з неба. Повiтря було хмiльне, ласкаве, пропахле талим снiгом, корою, соком кленiв... - Ти любиш весну? - спитав небавом Сковорода. - Коли вже тепло й зелено. - А я й таку. Благословенна пора оновлення, коли життя, що причаїлося в бруньках, у зернах, у коренях, пробуджується, збирає сили, волю, щоб iз торiшнього смiття i праху рвонути вгору молодiстю, веселим зелом. Господи, що може бути радiснiше! Вiн зупинився, злiпив велику снiжку й пожбурив нею у монастирський мур. Щасливо мружачись, нагнувся знов за снiгом i закричав: - Гей, начувайся, хлопче! Михайло вмить пригнувся, i снiжка врiзалася, немов ядро, в калюжу. - Он люди дивляться... - сказав Михайло з докором. - То й що? - Не личить нам, статечним людям... - Бредня. Не личить зло робити. А веселитися, радiти дружбi, сонцю... - Ми ж не маленькi дiти. Перескочивши швидкий ручай, що бiг Бурсацьким узвозом, пiшов униз, до брами. Було до болю прикро, що в головi в Михайла сидiла мiцно якась химерна попiвсько-панська фiлософiя i що її нiяк не вибити, не розтопити криги, яка уже пiвроку стоїть мiж ними i губить нiжнi пагони ще молодої приязнi. Проте у цьому була й своя приємнiсть - змагання, пря. Вiн усе життя боровся - з бiдою, голодом, насиллям, дурiстю, брехнею й iншими страшними гарпiями, що не дають людинi жити в щастi. Або - з самим собою, Зi своєю плоттю, що завдала йому чимало клопоту, не пiдкоряючись велiнням серця, розуму. Без боротьби нема життя, немає поступу. Все непорушне, стале, навiки кимось визначене є мертве. - Ти не правий, Михаиле, - сказав Григорiй, коли вже вийшли з мiста. - Не слiд соромитися своєї радостi, свого земного щастя. Юнак оглянувся, розвiв руками i мовив з усмiхом: - Я щось не бачу побiля нас щасливого. - А я? А ти? Михайло пирхнув. - Щасливий наш полковник, пан Куликiвський! - промовив згодом. - А ми забутi богом, а може, й проклятi. - Куликiвський тобi признався? - Я знаю й так. Коли 6 менi його пернач, його маєтки, села i бiльше тисячi навiки пiдданих, я був би теж щасливий! - Дурний ти, хлопче, - сказав Григорiй рiзко. - Хiба ж у цьому щастя? - У дорогому одязi, у ситiй їжi, питвi та у всiляких втiхах! - не вгавав Михайло. - А хто щасливiший, - спитав Григорiй, - скажiмо, дука, який вночi не спить, бо дуже муляють йому грунти сусiдськi, а чи голяк, що повечеряв останнiм куснем хлiба й хропе на всеньку хату? Юнак замислився. - Напевне, дука... - Кравець, що любить i вмiє гарно шити, чи генерал, який удень воює, а на спочинку ввечерi виймає з скриньки флейту й стає музикою, яким вiн марив змалечку, але яким йому повiк не бути? - Хто знав... - Або Платон, Сократ, Тiт, Марк Аврелiй? Хiба щасливими робили їх маєтки? - Вони усi нещаснi, - рiшуче мовив хлопець. - А то ж чому? - Бо жоден з них не мав Христа у серцi i не молився боговi... - Зате вони молились iстинi! - гукнув Григорiй гаряче. - А бог - це iстина. - По-вашому, вони святi достойники? - Ти угадав. Мужi, з яких нам треба брати приклад! - Почув би це отець Порфирiй... - сказав Михайло з притиском. - Отець Порфирiй темний. - Наш протопоп, Порфирiй Крайський? - жахнувся хлопець. - Як глуїiа нiч. Вiн розминувся з розумом, а душу бог йому забув укласти. - Вiн же священик, а на священиках благословення боже! - почервонiв Михайло. - Благословення боже на всiх суспiльних станах, або точнiше, всi перед богом рiвнi, усi достойнi щастя, й лише на тих прокляття, хто, не пiзнавши себе i не довiрившись своїй природi, взяли собi їм не властиву роль, погналися за блиском слави, почестей, за тим оманливим тремтливим маревом, яке приносить замiсть блаженства сльози. - Ви щось чудне говорите... - промовив хлопець злякано. - На вашу думку, i цар, i пан, i пiдданець - усi одної костi... А досконалiсть, якою вищi стани... - Досконалiсть людини в тому, наскiльки здатна вона приносити добро i користь ближньому. Михайло йшов, заклавши руки за бурячковий пояс, i крадькома позиркував на посвiжiле, збуджене обличчя вчителя. - А чому ти не ходиш у грецький клас? - спитав Григорiй мирно. - Не дозволяє ректор. Сковорода спинився. - Не дозволяє ректор? - I дядько теж... - Чому? Навiщо? - Щоб не стрiчався з вами... - О люди!.. - звiв руки горi Сковорода. - Гидотне плем'я скорпiонове! Вiн повернув назад, до мiста; попрямував рiшуче, не перестрибуючи калюж, струмкiв. Михайло ледве встигав за ним, хоча не йшов, а бiг, як кажуть, пiдтюпцем. - Ми ж не нарвали котикiв! - гукнув, щоб зупинити вчителя. Сковорода махнув рукою. Але невдовзi таки отямився, пождав Михайла й пiшов спокiйнiше. - От фарисеї... тупi, безумнi голови... - скрушався вiн. В душi все клекотiло. Якби попався хтось iз тих недолугих пастирiв - поколошматив би, дарма що досi не зачепив нiкого й пальцем... - Он гляньте, гляньте! - прошепотiв Михайло злякано i заховався мерщiй за браму. Розбризкуючи калюжi чоботами, по Бурсацькому узвозу чимчикував угору Порфирiй Крайський! Вiн поспiшав, аж падав. У свiй музеум Сковорода прийшов як чорна хмара. Куди й подiвся той фiлософський спокiй, той стоїцизм, з яким ранiше вiн зустрiчав i горе, й радiсть! Жбурнув на лiжко свиту, пiд грубку чоботи i заходив по хатi, як звiр по клiтцi. Думки вихрилися, душа спливала кров'ю. Напевне, так страждає мати, коли дiзнається, що хтось хоче забрати її дитину... Обернувшись, нараз побачив бiля дверей Кордета. Лаврентiй читав, тримаючи великий синiй аркуш, i посмiхався. - Послухай, Грицьку... - промовив, не вiдриваючи очей вiд аркуша. - Чи так дошкульно буде... Чудесен полковник сидящим на городi Харковi, А ще чудеснiшим був би лежащим пiд Харковом. - Їй-богу, добре, пане префекте, - похвалив Сковорода. - Зривай, зривай, Кордете, машкару з цiєї найпрекраснiшої i найогиднiшої блудницi - свiту! - Та що з тобою, Грицьку? - злякався отець префект. - Ти простудився?! - Нi. - Лягай у лiжко, швидше! - Я лiг би, друже, коли б у ньому сховатись можна було вiд скорпiонiв... - У тебе жар, Григорiю... - прошепотiв Кордет, схопив за плечi друга i посадив на лiжко. - Лягай, лягай... А я гукну шептуху... Григорiй лiг i посмiхнувся: - Гукни отця Порфирiя. - Вiн теж пристрiт лiкує?! - Я пошепчу йому, аби не совав носа в чужi дiла! - А-а, ти сердитий... - розчаровано протяг Кордет. - Я лютий, розпечений, як шмат залiза в горнi! - схопився з лiжка Сковорода. - Ти знаєш, забороняють хлопцевi вивчати грецьку мову, вести зi мною бесiди! А преподобний Краиський, як той собака, ганяє слiдом i винюхує. Тьху! Смiх i грiх... Кордет мовчав. Присiв на стiльчик побiля столу i перечитував свої колючi вiршi. - А мо', залиш того хлопчину в спокої... - промовив тихо. - Вiн мiй товариш, друг! - гарячкував Григорiй. - Хiба мiж нами немає достойних бути твоїми друзями? - Є, е. Наприклад, ти. Але нема такого. Вiн нiби син менi, неначе другий я! - А люди кажуть, що це не дружба, а... старогрецький ерос, - сказав Кордет i зашарiвся. Григорiя мовби кiлком ударили. Вiкно, i лiжко, й стiл, i гiсть пiшли поволi обертом... Хапнув повiтря ротом i засмiявся: - Воiстину, кого господь скарати хоче, то вiдбирає розум! Упав на лiжко й вiдчув, як груди, серце стискає страх за друга. Що буде з хлопцем, коли невiгласи йому "розкриють очi"?! Вставати, бiгти, застерегти!.. Нi, нi. Так не годиться. Мовчати краще, не зустрiчатися... А як же вiн? А як же я? Самотнiсть, чорнi думи... Дурнi, набридлi диспути... Бенкети, плiтки... Боже! Iз високостi, де лиш орли та оленi, упасти в твань, де свинi... - А ось послухай, Грицьку, - заговорив Кордет, - яку я втяв сьогоднi вранцi епiтафiю: Путнiк, плюнь -тут Порфирiй лежитi., Що в синод посилав доноси... Григорiй перевернувся ниць i застогнав. - Iди, Лаврентiю, менi побути треба на самотi. Два мiсяцi Сковорода не розмовляв з Михайлом, не залишався вiч-па-вiч iз ним. Затихли_ плiтки, наговори. Лише недремне око отця IIорфирiя не заспокоювалося. Сумуючи, Григорiй зблизився з десятилiтнiм бiдним бурсаком Правицьким Яшею, вiдвiдував, коли малий хворiв, пошив йому своїм накладом чоботи... Проте не мiг змиритися, вiддати друга темрявi, юрбi попiв. Писав листи Михайловi, аби засвоїв краще латинську й грецьку мови; через людей, на вiдстанi, ревниво стежив, якi книжки читає, з ким водиться, приятелює. I потерпав. Листи листами, а невгамовна молодiсть, принади свiту, звичаї вiзьмуть своє... Й таки не витримав. Досвiд завзятих перших християн, якi збиралися таємно, ночами у катакомбах або у диких хащах, Григорiй вирiшив зустрiтися з Михайлом десь за мiстом, та ще й увечерi. Хвилюючись, дiстав папiр, чорнило, присiв до столу. Вмочив перо i написав латиною: "Здрастуй, мiй скарбе! Найдорогоцiннiший Михаиле! Напевне, я усi цi днi тобi здавався грубим i роздратованим. Але як не вболiвати, мiй друже, коли вiд мене вiдiрвали того, хто був однiєю з найбiльших моїх вiдрад i втiх. Коли б вiн був у безпечнiшому мiсцi, я менше непокоївся б. А так... Бо що менi робити в життi, чим заповнити свiй дух, про що пiклуватися? Нi про що не турбуватися, нi за що не переживати - значить не жити, а бути мертвим, адже турбота - рух душi, а життя - це рух... Лише тепер я пiзнав, що ти не з породи шулiк, але вiд кровi благородних орлiв, якi линуть до вищого i, зневажаючи кажанiв iз їхньою любов'ю до темноти, злiтають до сонця. Я так тебе полюбив, що, якби ти навiть став моїм ворогом, я не мiг би ненавидiти тебе. Постiйно перебуваєш ти перед очима душi моєї, i про що 6 хороше я не думав, i що б я не робив, менi здається, тебе я бачу лицем в лице. Ти менi являєшся, коли я лишаюся на самотi, ти мiй супутник i товариш, коли я на людях... О, коли б можна було писати так само багато, як i мислити! Як тiльки ми розiйшлися пiсля зiбрання, моєю душею раптом оволодiв жаль за тобою i сильне бажання тебе бачити, i я став жалкувати, що не запросив тебе у мiй музей. Повiр менi, душе моя, що i сьогоднi я пiддався дитячому страху, не насмiлившись запросити тебе. О, коли б ти мiг заглянути в моє серце!.. Пiсля вечiрньої молитви ти не йди додому, а прямуй нашою улюбленою мальовничою долиною, йдучи так повiльно, щоб я мiг тебе наздогнати. Про цей лист нiкого не повiдомляй: ти ж знаєш, яка безмежно заздрiсна й брехлива людська чернь. Твiй Григорiй С."._ Перечитавши лист, згорнув учетверо, накапав воску i запечатав оленем. Гукнув малого Яшу, який сидiв у книгозбiрнi, й послав його з листом у мiсто, до Ковалинського. Вони зустрiлися бiля човнiв пiд вербами. Коли Григорiй спускався вниз до рiчки, Михайло вискочив з-за дуплуватого старого стовбура i заревiв ведмедем. Сковорода навмисне зойкнув, закрив лице руками. - Це я, це я! - гукнув юнак. - Свят, свят, - перехрестився Сковорода. - А я подумав - вовк... - Вовк не реве, а виє. - Не розiбрав зi страху. - Ви налякались, правда? - насторожено спитав Михайло. - Авжеж! - Нi, ви жартуєте... А я боюся... Вовкiв, ведмедiв, упирiв, вiдьом, чортiв, мерцiв... Вiн озирнувся лячно - вже сутенiло. - Бредня. - Еге, бредня... - прошепотiв юнак. - У нас на хуторi жила недавно вiдьма... Корiв доїла i заплiтала коням гриви... - Усе це бабськi вигадки. - А дiд Степан злигався з чортом й нiяк не мiг умерти. Кричить, сердешний, у бога смертi просить, а в головах За його душу б'ються диявол й ангел... - Коли 6 за кожну душу велись такi баталiї, то ангелiв було 6 на небi, як горобцiв у Харковi! - засмiявся Сковорода. - Його поклали на долiвку, поворожили... - своєї вiв Михайло. - Старий умер, але ще й досi блукає свiтом... - I хто тобi так задурманив голову? - зупинився Сковорода. Вони брели мiж валом мiста й рiчкою. - Людське життя схоже на вiнок: початок i кiнець - матерiя, з землi прийшов i в землю повертаєшся... Коли людина вмерла - їй не дано вставати, рухатися, як не дано ходити каменю, залiзу, глинi... - А дух, душа? - спитав Михайло пошепки. Григорiй не озивався довго. Iшов замислений, на самотi Зi своїми сумнiвами, ваганням, роздумами. Душа... Душа... Що це таке? Свiдомiсть... Дух... Чи, може, здатнiсть мислити... Хто вклав її в людину? Бог чи сама матерiя... - Не знаю, друже, - сказав нарештi. - Для мене це ше таємниця, морок... Одне скажу: душа єдина з тiлом. Коли вмирає тiло... Дiстав сопiлку, з якою, вважай, нiколи не розлучався, звернув праворуч у неширокий видолинок, уже за мiстом, i заграв божественної, недавно вивченої вiд кобзаря. Невдовзi вони прийшли до кладовища. Михайло хотiв був чкурнути вниз до рiчки, але, побачивши, що вчитель iде спокiйно далi, побрiв слiдом. Уже зiйшов щербатий мiсяць, i вiд хрестiв з хустками лягли на землю широкi довгi тiнi - неначе мертвi вилiзли й порозлягалися погрiти костi в холодних променях свого нiчного сонця... Сковорода переступав могили, немов кулi, й, не озирнувшись навiть, заговорив про музику. - Душа - це, мабуть, музика. Ну що, здавалося б, у цiй сопiлцi - шматочок дерева. А як заграєш - увесь неначе млiєш, возносишся на крилах муз... Перечекавши, поки Михайло, мов по гарячому, наздоганяв його, Григорiй сiв на стару могилу, зiперся спиною об почорнiлий дубовий хрест i простягнув сопiлку хлопцевi. - Ану заграй, а я послухаю. Михайло взяв, не дихаючи, встромив у рот... - Не можу. Чогось немає духу... - промовив здавлено. - Захекався, йдучи на гору... - Ходити треба бiльше. А то сидиш над книгами... У всьому, голубе, повинна бути мiра, - без тiнi жарту промовив Сковорода. - Сiдай i слухай. Я народив недавно пiсню... Вiн умостився краще, прокашлявся i заспiвав: О мiре! Мiр безсовiтньїй! Надежда твоя в царях! Мниш, что сей брег безнавiтний? Вихрь развiет сей прах... - Чудова пiсня! - пiдвiвся хлопець i на сопiлцi почав шукати її мелодiю. - Не так, не так, - не витримав Сковорода й забрав сопiлку... Програв повiльно, чiтко. - Неначе в церквi! - не заспокоювався Михайло. - Аж мурашки по спинi бiгають... - Якщо ти хочеш одержати справжню насолоду, послухай здалеку, - устав Григорiй. - Побудь отут, а я пiду у той гайок. Не встиг юнак щось мовити, як вiн, петляючи помiж могил, подався геть. Прислухався - нi, не бiжить Михайло. Тримається! Раз подолає свої страхи й на все життя позбудеться цiєї зайвої, важкої ношi... У дубняку Сковорода оглянувся й, переконавшись, що з кладовища його не видно, заграв виразно й голосно, аби почув Михайло й упевнився, що вчитель поблизу. Невдовзi, граючи, став наближатися до кладовища: уболiвав за хлопця. Той походжав помiж хрестiв i поправляв хустки. - Агов, Михаиле! - гукнув Григорiй, на мить злякавшись, чи вiн не з'їхав iз глузду. - Я тут, - озвався хлопець тихо й пiшов назустрiч. - Не страшно? - Нi... Вiн помарнiв i зблiд, але всмiхався, радий, що не зганьбив себе перед лицем учителя. - Як, пiсня краща здалеку? - Звичайно, краща! - промовив хлопець весело. - Правда, вона була б ще лiпша, коли 6 не ви, а я пiшов до гаю... - засмiявся. - Ох ви й хитрющi! Сковорода обняв його за плечi i мiцно стис. - Ти молодець, Михаиле. Ну козарлюга просто! Хоч посилай на Сiч. - А вчора знову втекло аж троє з бурси, - сказав Михайло. - На Запорожжя? - До Петербурга, у голштинцi. - Сказились люди. - Клич iмператора! - проголосив Михайло. - Я мало сам.-. - Крий боже! -скрикнув Сковорода. -Не смiй про це i думати. - Мундир, чини, походи!.. - мрiйливо мовив хлопець. - З людини вiльної стати лялькою, якою граються нiкчеми? - спитав суворо Сковорода. Юнак насупився. - Але ж то цар... - промовив згодом. - Його величнiсть... Наш iмператор! - Ти мислиш, хлопче, як свиняча голова, - сказав Григорiй рiзко. - Який вiн "наш"! Ти обирав його на трон? Чи, може, ти йому вручав державу й скiпетр? - Цар богом посланий... - Для дурнiв баєчка, яку царi самi ж i вигадали. Вони попростували повiльно вниз, до Лопанi. Вузька стежина в'юнилася помiж дубами, липами; тому Григорiй iшов попереду й, не озираючись, зцiляв Михайла вiд слiпоти. Худий, високий, пружний, вiн легко рухався, як по нерiвнiй стежцi, так i по всiй iсторiї вiд Авраама до Петра Третього, що пiсля смертi Єлизавети уже пiвроку царствував i формував полки, якi назвав голштинськими. - Знайшли куди тiкати, - скрушався Сковорода. - Ставати мечем, сокирою в руках катiв народу... - Ви щось страшне говорите, - прошепотiв Михайло йому в потилицю. - Що в свiтi робиться, те i говориться. Ти ж не слiпий, поглянь довкола - грабують, душать, продають! - Тим часом вийшли з гаю на рiвнину й попрямували плече в плече. -Якось я взявся ганити одного сотника за те, що лупить три шкури з пiдданцiв. Так вiн (колишнiй лицао волi, борець за правду, рiвнiсть!) менi сказав казання! Тепер, мовляв, свiт не такий, не той. Тепер, як бiдний, то вже i дурень. Будь ти всерединi який завгодно, хоч би й десятка шибениць вартий, - то не бiда. Аби мав добру славу i числився серед людей почесних. Дерзай, не бiйся! Не той в нас правий, хто є по сутi правий, а той, хто вмiє удавати iз себе правого й ховати спритно кiнцi у воду. Ось теперiшнього свiту мода i рятiвна премудрiсть! Коротко кажучи, лише щасливий той, хто не правий по совiстi, але правий по папiрцю... - Та це ж брехня! - гукнув юнак обурено. - Нi, правда. Iстина. Скрiзь лицемiрство, обман, доноси, пiдлiсть. Свiт нинi - бенкет тих, що бiснуються, торжище тих, що вагаються, i пекло тих, що мучаться... Йшли довго мовчки. Вже мiсяць викотився високо в небо i тiнi зменшилися. Згустилась тиша. Здавалося, за кiлька сотень крокiв було не мiсто, а чарiвне казкове марево. Лише в левадi по той бiк рiчки iржали тихо конi i цмокала в них пiд погами твань... Григорiй аж зупинився. Увесь напружився i занiмiв. Ой коню мiй, коню, Золотая грива!.. - А що ж робити? Що врятувати може народ, державу, вiру? - схвильовано спитав Михайло. - Республiка! - промовив твердо Сковорода. - Республiка? - жахнувся хлопець. - Так. - Хiба ми еллiни? - Республiка для всiх людей е первородна форма держави, ладу. Найкраща форма! - Тодi чому ж Афiни впали? - Перевелись фiлософи, якi живили, немов джерела, суспiльний сад. А фiлософськi мавпи, що, крiм опанчi та бороди, нiчим не схожi були на справжнiх мудрецiв, напоучали молодь не поклонiнню яснiй Мiнервi, а як пролiзти до найзнатнiших звань i збагатитися, прожити вiк у розкошi. I через те в республiцi пiшло усе, як кажуть, шкереберть. Осли там стали мулами, а мули лошаками, вовк пастухом, ведмiдь монахом... А це вже справжнє лихо! Правлiння перетворилося на мучительство, суд - на хабарництво, науки - на страшне знаряддя злоби. I все загинуло! Тим, хто зневажить мудрiсть, не допоможе навiть республiка. - Афiни впали, то i нова... - почав Михайло. Але Григорiй не дав йому довести думку до кiнця. - Облиш Афiни в спокої! У нас були Псков i Новгород, була Гетьманщина i Залоризька Сiч. Чим не республiки? Вони також загинули... - Гетьманщина i Запорожжя живi-здоровi. Сковорода махнув рукою, помовчав трохи й заговорив пiднесено: - Республiка, в якiй хотiв би жити i я, буде країною любовi, дружби, працi! В пiй не повинно бути ворогування й розбрату. Не буде в тiй республiцi нi старостi, нi статi, анi якоїсь рiзностi. Усе загальне, спiльне! Законнi_ - гуманнi, мудрi, супротивнi тим, що процвiтають за тиранiї... Велике братство, спiлка спiвдружностей людей, об'єднаних за покликанням i за стремлiннями, - ось що таке республiка, яка прийде на змiну царству темряви!.. - Коли ж це буде? - Скоро. Чим бiльше гнути пружину, тим швидше й дужче вона розправиться. Нема нiчого вiчного... Й неволя кане в Лету. - Сама? - Нi, нашим гнiвом! - Я щось його не чую, - зiтхнув Михайло. - Хiба що мовчки гнiваються... - Гнiватися мовчки - по-рабському. - А вголос лячно, схоплять. - Iсуса теж схопили. - I розп'яли... - I вiн воскрес навiки в серцях знедолених. Мимо сторожi, яка стояла, куняючи, на всяк випадок бiля ворiт, пройшли до мiста. Все спало: церкви, будинки, дерева, люди... I навiть мiсяць дрiмав високо в небi, накрившись хмаркою. Десь обiзвалося сонне калатало нiчного сторожа, i знову - тиша. - Немов у вусi... - прошепотiв Михайло. - Ось солов'ї злетяться... - А хутко? - Хутко. За тиждень будуть. - От я i дома. Добранiч вам! А я всю нiч не спатиму... - Не сплять - фiлософи, - сказав Григорiй i простягнув Михайловi руку. - Бувай здоровий! Той ухопив його долоню, стис мiцно-мiцно, а потiм ураз нагнувся й поцiлував. - Ти що, Михайлику?! - сторопiв Григорiй вiд несподiванки. Але юнак уже побiг до хати. Рипнули двiчi дверi, й запала знову тиша. До слiз схвильований вертався у свiй музеум Сковорода. Вiн найбагатший в свiтi! Вiн має друга, учня i послiдовника. Яке це щастя, господи! Коли настало лiто i почались вакацiї, з Санкт-Петербурга примчав кур'єр з указом. Голштинець став неугодний боговi, й господь послав рабам престолу й вiри нову величнiсть, i знову жiнку, iмператрицю Катерину, за лiком другу. Що як чому - нiхто не вiдав, вшилися_ мовчки в соборну церкву й вислухали ту царську грамоту. А потiм, кому за рангом личило, присягу склали (у цьому ропi вдруге!) i розпiпiлися, нiмi, як вiвцi. Сковорода в юрбi зустрiв Михайла й пiшов iз ним поряд. - От i нема твого кумира, - сказав неголосно. - Бог щось наплутав, мабуть... Михайло приклав до рота пальця й оглянувся. Вiн був принишклий, зляканий, неначе й справдi переболiв душею за те, що сталося там, на далекiй пiвночi, в Санкт-Петербурзi. - Нiщо не вiчне... Навiть царi... - уголос думав Сковорода. - Мовчiть, мовчiть! - прошепотiв юнак, звернув убiк i загубився в юрбi мiщан. Сковорода провiв очима хлопця, зiтхнув i рушив далi. Його стривожив Михайлiв вибрик, та, звикнувши на все дивитись по-фiлософськи стримано, вiн заспокоївся й почав роздумувати над тим, що буде далi. Новi володарi руйнують завжди все, що створили їхнi попередники... Отже, полки голштинськi порозганяють. Церковнi землi не заберуть, принаймнi поки що. На Українi... Петро не встиг нiчого пi сотворити, нi знищити - зруйнують те, чим поступилася Єлизавета. Граф Розумовський, ясновельможний гетьман... - Григорiю! - узяв за руку отець Кордет. Вiн уже причастився, бо очi сяяли п'яненьким блиском. - От пощастило, правда? Iмператрицю маємо! I що б ми, бiднi, без неї - дiяли... У тебе в келiї знайдеться кусень хлiба? - Сковорода кивнув. - Ну от i добре! А в мене пляшечка. Таке ж бо свято, господи. Як не хильнути з радостi! Лизали сiдницi царю-п'яницi, Тепер лизатимемо iмператрицi... I вiн пiшов навприсядки. Благо, що вже були в монастирi й нiхто того не бачив. Сковорода схопив його за плечi й упхнув у свiй музеум. У келiї Кордет дiстав з кишенi пляшку та полив'яну щербату чарку, налив i мовчки випив. -_ Вiват! - гукнув по тому i заспiвав: - Многая лета, многая лета, многая ле-є-єта!.. Не козаки ми, Грицьку, а полохливi голоднi мишi. За крихту хлiба перегризаємо самi собi горлянки. А де ж конкордiя, де згода, єднiсть нацiї?! - Вiн випив другу чарку й наповнив знову. - Вп'емося, друже, з горя... чи то пак iз радостi! В Цареградi на риночку Та п'є Байда мед-горiлочку!.. Вiдчинились дверi, i на порозi вирiс знiяковiлий Яша. - Тобi чого? - спитав Кордет сердито. - Їх ректор кличуть... - промовив хлопець злякано й вказав рукою на Григорiя. - Тпрусь, тпрусь! - затупотiв Кордет. Хлопчина зник. - То я пiду, - сказав Григорiй. - Зажди... Я геть забув! - спинив Кордет. Поставив пляшку й пробурмотiв: - Я ж говорив тобi, дай спокiй цьому Наркiссу '... - Не розумiю. Ти про Михайла? - А про кого ж! - Знову комусь завадила моя з ним дружба? - Гiрше. Твiй Ковалииський став навертати в єресь благочестиве школярське стадо, i хтось донiс... О сило божа! Забувши вмить i про Кордета, й про все на свiтi, окрiм Михайла й бiди, яка тому загрожувала, Сковорода пiшов-побiг до ректора. Картав себе, що не втовкмачив хлопцевi, коли i з ким слiд говорити про всi тi речi, що вiн йому повiдав, i гарячкове шукав дороги або хоча б стежини, якою можна було б безпечно вибратися з цiєї халепи. I не знаходив нiчого путнього, окрiм узяти усю вину на себе. З Цим i ввiйшов до Костянтина Бродського. - Сiдай, - вказав на крiсло ректор. Вiн був похмурий, сiрий. Коли б не знав Григорiй, чого покликали, подумав би, що свiт стоїть перед своїм кiнцем, i Костянтиновi, який про це довiдався, схотiлося з ним попрощатися. -_ Григорiю... - почав неквапно ректор. - Ми всi шануємо твiй гострий розум, твої глибокi знання з Iсторiї, письменства, мов та фiлософiї. Ти маєш кафедру (ба навiть двi!), капелу з учнiв, книжки i келiю. Чого ж тобi бракує ще? Чому ти борсаєшся? Чого шукаєш? - Iстини, - спокiйно мовив Сковорода. Старий скривився, наче кислицю з'ївши. - Iстина - як та жар-птиця, її шукають, прагнуть, проте нiхто нiколи ще не спiймав... - Прагнути - також немало. - Чи й забагато... - У кого нема бажань, мети, надiї, той не живе. - Бажання бувають теж смертельнi... - Знаю. Але, як кажуть у нас в Чорнухах: вовка боявшися, з грибами не бути. - Гриби також не всi їстiвнi... - Отруйнi видно здалеку, їх бачить кожен. - Та й добрий гриб не всякий шлунок витримає. - У нас хорошi шлунки. - Проте, як кажуть, що можна мамi, того не можна лялi. - Це щира правда, - кивнув Григорiй i посмiхнувся: - Але коли тiй лялi сiмнадцять рокiв... - Сiмнадцять - це ще не сорок. - Iстинно. Чого Iвась не вивчить, того Iван не знатиме. - Буває, тому спокiйнiше, хто менше знає. - Найспокiйнiше дурневi. - Або покiрному. - Хто йде - скубне. - Покiрне телятко двi матки виссе. - I -_ пiд обух. - А може, годi? - пiдвiвся ректор. - Про мене, отче, - знизав плечима Сковорода. - Минi донесено, що учень класу синтаксими Михайло Ковнлинський поширює думки, противнi церквi, щоб не сказати бiльше, їх вiн не мiг почути у нас в училищi... - Не мiг, - згодився Сковорода. - Казарма е казармою... - То не твоя печаль! - промовив рiзко ректор. - Печаль не грошi i не раби... - Безумцю, що ти говориш! - Мислити - це право всiх, навiть обов'язок. - Ти вже домислився, - дiстав хусточку i витер пiт на лобi. - Не приведи господь, дiйде до влади... Сибiр, усiм Сибiр! - За правду? - Господи, а то ж за вiщо! Правда - це найстрашнiша рiч. Григорiй теж пiдвiвся. Михайло!.. Як уберегти, як заступити хлопця?! - Вiн повторив мої слова, не думаючи, - промовив твердо. - Цього замало, - озвався ректор лагiдно. - Вiн не сприйняв їх, не взяв до серця й переказав при людях, аби знайти собi пiдтримку, спiльникiв у боротьбi зi мною. - Замало, Грицьку. - А що ж робити? - спитав Григорiй з вiдчаєм. - Узяти сан чернечий. - Постригтися? - Тобто сховатися за спину церкви. I затулити друга. Сковорода мало не скрикнув. Сiть, знову сiть! Дай згоду, вибий паличку - i затрiпочешся, як тетервак.) Нi, нi! А як же друг? Вiддати його на згубу? Пiду скажу полковниковi, що я в усьому винен, що я намовив хлопця, уговорив, примусив! Вже краще смерть чи каторга... - То згоден? - Нi! Мабуть, це "нi" було таке рiшуче, що не лишило надiй на iншу вiдповiдь. Костянтин знову пiдiйшов до стоiу i важко сiв. - То напиши похвальну вiршу на честь вошестя iмператрицi на престол, - промовив згодом вкрадливо. - Це був би добрий щит. - Я не поет. - Ти ж пишеш... Я сам читав твої латинськi вiршi. О igitur miseros, о terque quaterque misellos, Sidere_ qui prolem sub Pharaonis habent... (О нещаснi, о тричi, чотири рази нещаснi тi, Чиє потомство народилося пiд зiркою Фараона!) Немає меж пiдлотi! Цi ж вiршi з його листа Михайловi, якого днями було передано тому у власнi руки!.. - Як бачимо, ти маєш досвiд писати вiршi про царiв, - помовчавши, лукаво мовив ректор. - Отож сiдай за оду. - Нi, - кинув зло Григорiй i повернувся, аби пiти. - Стiй! - зупинив його сердито ректор. I далi мовив уже спокiйнiше: - Я постараюся не дати справi ходу. Але молю тебе, Григорiю, будь обережний i не тривож Михайла!.. Тепер iди. Як вiн прийшов у свiй музеум, не пам'ятав. Уже був вечiр чи просто темно, хмарно. Добув вогню, роздмухав i запалив недогарок. Вогонь горiв нерiвно, тьмяно. За крок стояли убогi, сiрi сутiнки, за два - пiтьма, а може, просто стiни... Сидiв утупившися в давно не шкребанi дубовi дошки столу, Перегортав хвилюючу, сумну й веселу книгу, в якiй начертала його з Михайлом дружба, й вiд жалю мало не плакав. Гнiт почорнiв, обвуглився. Стiл з усiх бокiв ще ближче обступила темрява. Вогонь заблимав злякано, затрiскотiв i почав поволi гаснути... Уже в пiтьмi Сковорода дiстав iз шухляди нову воскову свiчку, i, запаливши, поставив її на теплий, незатвердiлии вiск. Узяв папiр, чорнило. Вмочив перо, й воно пiшло, пiшло, то Аiотикаючись, а то бiгцем по бiлiм полi аркуша: "Найдорожчий Михаиле, здрастуй! Я бачу твою щиру любов до мене, коли ти вважаєш за краще терпiти заздрощi i ненависть, нiж припинити нашi зустрiчi i нашi бесiди. Тому, хоч я i знаю, що найлютiший звiр звичайно завжди слiдує за благородними вчинками, як дим слiдiуе за вогнем, менi, однак, жаль тебе, бо ти заслужив того, щоб тобi вiдповiдали потрiйною любов'ю. А втiм, надалi доведеться утриматися вiд писання тобi листiв. Я вирiшив поступитися перед юрбою, аби якось по необережностi не зашкодити тому, до чого можна вiднести слова: вiрний друг пiзнається у нещастi. Ти також припини писати менi свої чарiвнi листи, поки не заспокоїться це збентеження i не затихне полум я ненавистi. Будемо, отже, мовчки вести розмову, як вiдсутнiй з вiдсутнiм, пам'ятаючи при цьому, що Зевс не завжди посилає грозу. Будь мужнiм! Твiй Григорiй Савич Сковорода"._ Поставив крапку, оглянув сумно келiю i, погасивши свiчку, пiшов до бурси шукати Яшу - свого Меркурiя. СIТЬ СЬОМА Спливло два роки, як снiгова вода. Не затихала злоба. Трiумфував її найбiльший демон: умер Iосаф Миткевiч, i на чолi єпархiї настановили Крайського. Це приго омшило усiх, хто знав Порфирiя. Пiшли чутки, що сатана блукає свiтом у довгiй чорнiй скуфiї, що десь вродилася дитина З ратицями й що бiля Бєлгорода у слободськiй цер совцi пiд час вечернi заплакала стара iкона божої матерi. Багато справ було в нового преосвященства в Бєлгородi, але отець Порфирiй очима друзiв-однодумцiв недремне стежив за побратимством Сковороди та Ковалинського i, зловтiшаючись, повiдомляв про кожну їхню зустрiч отця Петра або в Ольшанку - батьковi. Тi потерпали, гнiвалися,_ шукали, як зарадити такiй напастi. Й знайшли, нарештi. Власне, подав цю думку Михайло сам, а родичi лише вхопилися за неї, як потопаючий за соломинку. Мандрiвка в Київ! Град Володимирiв, церкви, руїни, книги. Щолiта в Києвi бувають тисячi, а то й десятки тисяч. Прочани йдуть i їдуть. Святi мiсця!.. А основне, про що, Звичайно, не говорилося, - хоча б на мiсяць позбавити Михайла дружби Сковороди, його листiв, його химерних суджень про свiт i церкву. Таки в Ольшанцi був найнятий легкий вiзок до Києва. В недiлю рано, благословившись, виїхали. А пiсля полудня їх перестрiв прочанин, який також iшов у Київ. Розговорилися, й панич узяв його з собою. Аби не сердився старий вiзниця, пообiцяв накинути ще золотого. ...Бiля Борисполя вiз обламався, й учитель з учнем, не захотiвши ждати, пiшли своїми. На маковiя вранцi, як тiльки вийшли з лiсу побiля Дарницi, спинились, враженi величним градом храмiв, що височiв на горах, залитий щедрим сонцем, огорнутий блакиттю рiчки й неба. Врочисто, весело дзвонили сотнi дзвонiв... - Яка краса! - розвiв Михайло руки. Вiн аж пашiв од захоплення. - Воiстину, святi мiсця, обитель господа! - Бої не в церквах, Михаиле, а в нас самих, у наших дунгах, - охолодив його Григорiй. - Але ж бо гарно, гарно! - На красi ти розумiєшся. Це справдi гарно. Я сам щоразу нiмiю тут вiд подиву... - Ходiмо швидше, бо не побачимо, як мак святитимуть! Юнак зiрвався з мiсця й побiг пiщаним пагорбом вниз, у долинув якою йшла дорога до наплавного мосту через Днiпро. 0бганяючи вози, берлини, мажi, вiн бiг до рiчки й махав роками, аби Григорiй не вiдставав. Сковорода втiшався хлопцем, радiв з його захоплення i був безмевкно вдячний йому за мужнiсть, за винахiдливiсть, З якою той покликав свого учителя у цю приємну подорож. Аж десять лiт не був Григорiй у Києвi! Як-то зустрiнуть його колишнi друзi та кондисципули, з якими вiн дiлив i хлiб, i сiль, i воду? Мо', й не признаються... Великi, знатнi люди. Он Самуїл Миславський - достойний ректор Академiї! Вiн не забув, напевне. Вони з оцим Самусем змагалися завжди, хто бiльше й краще знатиме. Як вiн, бiдаха, Злився, коли хвалили Григорiя, а не його!.. - Ой, що там дiється! - прибiг Михайло. - Що там воЗiв, людей, солдатiв! Бiля мосту й справдi було стовпотворiння. Всi поспiшали в Київ - на храм, на прощу, в справах. Ще ждали черги тi, що не змогли перехопитися на той бiк iзвечора, а прибували новi й новi пiдводи. Ревли воли, iржали конi, кричали люди, лаючись. Уже де-не-де зривалась пiсня - не дочекавшись маку та переправи, мандрiвний люд перехилив по чарцi на честь святого мученика. Грав бандурист. Догоряючи, понад Днiпром димiли вогнища... Хто був без воза й коней, тих пропускали швидше. Михайло встиг узнати таку приємнiсть i потягнув iригорiя через увесь цей вавiлон до мосту. -_ Стой! Документы! - спинили їх за сажнiв п'ять вiд берега. - Воз ваш? -_ ._ Наш зламався, - сказав Михайло, подаючи свої папери унтеру. Той глянув швидко, узяв Григорiєвi. - Ты кто, учитель? - Так, ваше благородiє. Служивий змiряв його уважним поглядом, знизив плечима й махнув рукою. - Платите по две деньги. Петров, возьми вот с _э_тих_._ тетеревов! Куда ты прешься? Стой, стой! - заверещав вiн раптом i схопив коня за храпи. - Табак, шерсть, воск, овечьи шкуры есть? - Нi, паночку. Чого нема, того нема, - озвалась злякано сiльська красуня з воза. - Ишь ты! - пригладив вуса унтер. - Плати алтын и проезжай. Назад поедешь, пущу без денег вовсе, коль будешь умницей! Скрип, регiт, спiви... На тому боцi Григорiй взяв праворуч, понад Днiпром, i стежкою попрямував до мiста, лишивши злiва заставу й шлях, забитий возами, кiньми й людом. Iшли мiж Днiпром та кручами, порослими кущами глоду, дичками та дерезою. - Савичу, а де ж це Лавра? - спитав юнак стривожено. Напевно, вiн не до кiнця повiрив, що та краса, яка постала перед його очима ще на узлiссi неподалiк вiд Дарницi, не є маною, маревом. - За кручею. Ще крокiв двiстi - i буде видно знову, - заспокоїв Сковорода. - Печери теж? - Вони за мурами, та й у землi. - А гам ще й досi живуть пустельники, якi харчуються лише акридами? - Живуть. Про людське око, вдень. А на нiч iдуть у келiї i розговляються, як на рiздво. - Святi пустельники? - перепитав Михайло вражено. - Святих немає, е лицемiри. - I не було? - Колись, можливо... Скажiмо, великомучениця Варвара, яка загинула десь тут, у Києвi, ще за поганства... Святi, Михаиле, лише тодi бувають, коли страждають, борються, торують людям шляхи до сонця iстини. А подолавши брехню i темряву, самi бояться свiтла, як кажани чи сови. Така людська натура, таке життя. - А як же бог? Хiба господь не бачить, що не карає таких вiдступникiв, не розверзає пiд ними землю? - Душе моя, їх розвелося стiльки, що вся земля була б у трiщинах! - всмiхнувся криво Сковорода. - Коли б наш бог був милосердним, добрим, таким, яким ми називаємо його в своїх молитвах, то не дозволив би одним убивати iнших лише за те, що моляться вони на пiвдень, а не на схiд, не посилав би на рiд людський потопу, воєн, мору. Наш бог жорстокий, мстивий. Ми ж бо самi його створили, i вiн схожий на нас в усьому. Бог плаче, лютує, спить, розкаюється. "Помислив бог... i розмислив яко сотворити чоловiка", - говорить бiблiя. Створив бог сонце, землю i все живе, що є на нiй, i "спочив вiд усiх справ своїх". Стомився, отже. А щоб не це, то неодмiнно у нас тепер були б безхвостi леви, крилатi конi та черепахи, зайцi з хвостами, як у собак, й усякi iншi тварi, якi лишилися в божiй безоднi! - Он Лавра, - сказав Михайло хмуро. Сковорода замовк. От же скажений - навiщо було псувати настрiй хлопцевi... - А знаєш ти, що їй уже сiм сотень лiт? - спитав небавом. - Що пiвтораста рокiв у нiй друкують книги, якi розходяться по всiй Русi i навiть далi? - 1 зараз теж друкують? - знов загорiлися в Михайла очi. - Передруковують, - зiтхнув Григорiй. - I можна глянути на все те диво? - Можна. Там же Устин, мiй родич, друкарем. - Ходiмо швидше! - Не гарячкуй, - спинив його Григорiй. - Провiдаємо спочатку альма-матер. Тим паче храм сьогоднi, i на Подолi будуть великi гульбощi. Нараз ударили вгорi у Лаврi дзвони, до них озвалися з усiх церков - квiтки та мак освячено. Тепер держiться, чоботи, прийшла й на вас пора!.. I тут Григорiя заполонили спогади. Перед очима постали роки, друзi. Вiн бачив їх, i себе мiж ними, то хлопчаками, що тiльки-но приїхали з далеких сiл та хуторiв, то вже спудеями, що розмовляють так латиною, мов народились римлянами й всмоктали цю стару спiвучу мову ще з материнським молоком. Шкiльнi убогi буднi раптово змiнювалися святами, диспутами, пiснями хору, що був найкращий i найчисленнiший не тiльки в Києвi, а й у всiй державi. Оркестр грав Баха, Генделя, Скарлаттi й своїх творцiв, чи композиторiв, як кажуть нинi. Багато хлопцiв писали канти, псалми, концерти й музику до драм вертепних та iнтермедiй. Йдучи пiд кручею, Григорiй чув канелiю, оркестр, окремих братчикiв, що легко брали найвищi ноти в найважчих партiях партесних спiвiв. I чув свiй голос, юначий, дужий, гарний. Здавалося, ось тiльки ввiйде в тiснi подiльськi вулички, одразу скине рокiв п'ятнадцять-двадцять i стане знову Грицьком-студентом, що не читав - ковтав книжки, спiвав у хорi i г