уповiльнив темп i, наголошуючи ледь не на кажлiм словi, речитативом закiнчив пiсню: Смерте страшна, замашная косо! Ты не щадиш и царских волосов, Ты не глядиш, где мужик, а где царь, - Все жереш так, как солому пожар. Кто ж на ея плюет острую сталь? Тот, чiя совiсть, как чистый хрусталь!.. Вiддав бандуру Iову i, обминаючи приголомшених панiв, попiв та офiцерiв, пiшов iз зали. Душа стомилася й жадала простору, роздолля мислi, волi! СIТЬ ДЕСЯТА Свiт-Прометей прикутий. Щодня роздовбують йому кривавi рани, i як не вмер вiн досi, не вiдають навiть боги. Рвонувся з пут - встромили нiж у спину, й лягло козацтво в землю, а з безнадiї та слiз сирiтських висипали над ним могили-гори. Сплять колiї, спить Гонта, розтерзаний оскаженiлим панством, десь брязкотить кайданами останнiй гетьман волi, а запорожцi, втерши мазку, кладуть чубатi голови на берегах Дунаю. Ave, imperator, morituri te salutant! Morituri te salutant... Приреченi тебе вiтають... Приреченi на вiчне рабство, на самовиродження!.. Петля крiпаччини все дужче й дужче стягує козацьку шию... Коли Григорiй почув про повстання Омелька Пугача на яiку, зiтхнув печально й згадав свою московську подорож i Калiграфа, що вiдмовляв росiйським мужикам у вiльнодумствi. Дивак. Нема народу, який не прагнув би i не жадав би волi!.. За вiщо ж, господи, так не злюбив ти Русь, чим прогнiвили твою всесильнiсть цi незлобивi люди?.. Вже котрий рiк про це питав Сковорода. Бог нiмував. Мовчання - камiнь, скеля, що наляга на душу. I на душi в Григорiя ставало тяжче й тяжче. Найлiпший друг, Михайло, скiнчив Колегiум i, як усi панята, подався шукати слави й честi в Санкт-Петербург. Мир праху вашому, слова i мислi, висiянi на серцi ближнього!.. Лишився Якiв. Висвятившись, вiн обiйняв парафiю неподалiк од Харкова, у Бабаях, i запросив до себе Сковороду. Село стоїть на пагорбi, навкруг поля, дiброви, ставки, левади. А в улоговинi, мiж вiльх та верб, обвитих буйним хмелем, бiжить струмок, який збирає воду, що б'є з джерел, криничок. Бiля Холодної, в старому лiсi за Кунчировим облюбував Григорiй вiдлюдну пасiку i поселився на нiй удвох iз бiблiєю. Вiдтодi, як залишив позаду пiвсотнi лiт i охолодi трупи своїх надiй та сподiвань, священна книга стала його найближчим радником i спiврозмовником, тим джерелом, з якого черпав вiн сили й мислi, незрушним тихим храмом, в якому вiн ховався вiд суєти та злоби, вiд мертвих мрiй та ще живого вiдчаю. Все замiняла вона Григорiєвi - дiтей, дружину, вино, достаток, друзiв... Нi, друзiв має i в Бабаях. Вже кiлька рокiв вони збираються i, мов стародавнi еллiни, провадять диспути на фiлософськi теми. Григорiй згодом цi вiльнi бесiди знов переорює, пересiвав добiрним зерном 1 вiддає - вже на паперi - на суд громади. Благословенна праця! Благословеннi люди, якi в безчасся люте знаходять сили мислити i, зневажаючи камiнне слово догми, самi шукають iстину! На пасiцi бiля Холодної почав Григорiй i свiй новий, вже шостий, твiр про суть людини, свiту та про душевний спокiй. Як нинi тихо в лiсi. Десь писне пташка; вiтер шелесне млосним листям 1 знов розтане в кронах. Дэюрчить вода в криничцi, неначе хтось невидимий зробив сопiлку та й випробовує и безмежно довго... Блаженна тиша... Не йметься вiри, що позавчора о цiй порi тут вирували пристрастi, стояв гармидер, який буває хiба на ярмарку. Прийшов Панас, i Якiв, i Ярмолай, i Логвин - найзаповзятiшi брати-софiсти iз Бабаїв та ближнiх сiл. Заросившись, посперечалися i, не вгаваючи, дiстались петри, твердi, якою був для них Григорiй. - У чому сила вислову: пiзнай себе? - Нi! Ти скажи спочатку, що е премудрiсть i де її шукати! - Ми проповiдуємо душевний мир та спокiй, а навкруги сум'яття! - Ти нiби сфiнкс єгипетський... - Спокiйно, други, не гарячкуйте й не поспiшайте з висновками, - утихомирив Григорiй братiю. - Так розмовляти - це все одно, що, поробившись п'ятьма вiтрами, здiймати хвилi на Чорнiм морi... З цього й почав Сковорода нову розмову-книгу, яку назвав "Кольцом". Навiвши притчу про необачних мандрiвникiв по Iндiї, яку вiн чув ще в дитинствi вiд перса, що торгував шовками, посудом та килимами, поклав перо й замислився. Душевний мир... Душа - mobile perpetuum, рухомiсть безперервна. Крила її - думки, поради, погляди; вона або чогось бажає, або тiкає вiд чогось; коли бажає - любить, коли тiкає - страхається. Коли ж не знає, чого жадати й вiд чого бiгти, тодi дивується, страждає, тоне в сумнiвах; сюди, туди сахається i крутиться, немов магнiтна стрiлка, аж доки теж вiдшукає свою заповiтну пiвнiч... Тернистий шлях людини. Нiщо так не заводить на манiвцi її, як самовпевненiсть, зухвальство й пиха. Погляньте на людську юрбу й побачите, що не лише поважнi, лiтнi люди, а й ще зовсiм юнi вважають, що вони озброєнi проти всiх нещасть i переконанi, що, як окуляри їхнiм очам, їм не потрiбнi чиїсь поради, одвiчна мудрiсть людства. А що, коли такий розумник, немов папуга, вивчиться кiльком словам iз iнших мов i побуває в знатних компанiях та в мiстах, десь покуштує геометрiї та астрономiї, переживе кiлька десяткiв пригод любовних та громадянських? Тодi до нього й не пiдступайся! Платони, Солони, Сократи, Пiфагори, Цiцерони i вся минувшина в порiвняннi з нашим орлом, що визнає лише захмар'я й космос, - метелики, якi лiтають бiля землi. I тут з'являються хвалителi, якi вiтають палко нову премудрiсть, що народилася в його мозку, а досi була прихована вiд мудрецiв за сiмома замками. Тодi ще дужче, ще заповзятiше великий Дiй наш, уявивши себе суддею свiту, переглядає скарби минувшини й, мов ювелiр камiнчики, на власний розсуд схвалює або знецiнює. Для нього нiкчемне все, чого збагнути не може його убогий розгарячiлий розум. Лайливцi мудрих, ганьбителi великих предкiв! Окрiм своїх сентенцiй, для них нема святого. Та и хто в нас не намагається вести людей до щастя? Куди не глянь, самi вождi, фiлософи, якi упевненi, що вже давно заткнули собi за пояс i Цезаря, i Македонського. Вони всезнаючi! Не встиг одне щось вивчити й зажити трохи слави, як уже гадав, що всi науки йому пiдвладнi вiд альфи аж до омеги. Смiшнi! Щоб осягнути лише одну науку, ледь вистачає людського вiку... Писалось легко. Хоч був самотнiй, здавалося, що розмовляв iз друзями, вiдповiдав на їхнi реплiки та запитання, доводив iстиннiсть своїх рiзких, безкомпромiсних суджень, якi лякали часто його обтяжених чинами й статком учнiв. Тут взагалi чудове мiсце для роздумiв i для писання книг. На цiй же пасiцi рiк тому вiн за кiлька тижнiв створив ще пiвтора десятка байок i притч. А дiалоги чи розглаголи!.. Тут, певно, все насичене палким бажанням творчостi - земля, вода, повiтря... I не помiтив, як пiдiйшли Панас, Логвин та Якiв. Вони були якiсь незвичнi - пiснi, смиреннi, немов ченцi пiсля причастя. - Дай боже радуватися! - озвався першим Якiв. Сковорода поклав перо й пiдвiвся. - Що вам сьогоднi снилося? - спитав Панас. Вiн, як завжди, всмiхався, немов у серцi в нього горiла вiчна свiчка добра й веселостi. - Нiчого. Спав аки праведник. - Того не може бути. Перед такою зустрiччю неодмiнно наснитись має пророчий сон! Забилось дужче серце. Гамуючи цю неслухняну птаху, Григорiй мовив весело: - Панасе, ти загордився! Коли на кожнi твої вiдвiдини я буду снити... - Григоре Савичу, це ж не про мене йдеться! - А я гадав - про тебе, - протяг Григорiй i обвiв очима той край галявини, де пробiгала стежка до Бабаїв. - Явись, Михаиле! - гукнув тим часом Якiв. Iз-за старого дуба, немов у казцi, вийшов стрункий гвардiйський офiцер. Щоб не назвав Правицький iменi, Сковорода нiзащо не упiзнав би в ньому свого колишнього студента, учня й друга. Всмiхаючись, Михайло швидко попрямував до нього. Сковорода ж стояв, дивився i викарбовував навiки в серцi цю неповторну, таку прекрасну, таку щасливу мить. П'ять лiт розлуки!.. Коли причахла радiсть зустрiчi i Ковалинський угамував Зрадливi сльози, Правицький узяв обох пiд руки й повiв до обруса, якого вiн iз Панасом i Логвином прослав у затiнку й заставив рiзним посудом. Сковорода подякував його ласкавим поглядом, благословив - як старший вiком - цю лiсову, але святкову трапезу i запросив сiдати. - А де, шановнi, наш Ярмолай? - спитав у Якова, що наливав маленькi мiднi келишки. - У нього в Харковi якесь нагальне дiло. - То як же ми без Бахуса? - Вiн прибiжить, - сказав Панас. - У Ярмолая до чарки нюх, як у кота до сала! Доки пили по чарцi-другiй, Сковорода очей не зводив iз гостя. Йому хотiлося поговорити з ним, як колись, не криючись i не вишукуючи округлих, певних слiв, та щось нове, незнане, яке з'явилося за цi роки в Михайла, перепиняло, здержувало. Гiсть взагалi тримався трохи дивно. То усмiхався лагiдно, то морщив лоба i поринав у щось своє, далеке, то знову пестив поглядом лице учителя, що залишився таким, як був п'ять рокiв тому, хiба що схуд ще бiльше та постарiв. - Ну, де ж ти був, що бачив? - спитав Григорiй, так i не змiгши перебороти в собi вiдчуженостi. - Служив три роки в Петербурзi при Розумовському, а потiм був у Францiї та у Швейцарiї, - сказав Михайло повагом. И нараз ожив, засяяв: - Григоре Савичу, я в Лозаниi зустрiв людину настiльки схожу на вас душею й тiлом, що я очам не вiрив. Ну просто брат ваш рiдний! Ми так зiйшлися з ним, так полюбили один одного, що, розлучаючись, обоє плакали. Менi здавалося, немовби я прощався з вами... - Як звуть того лозанця? - спитав Григорiй. - Мейнгард Данило. - Вiднинi ця людина е i моїм найкращим другом! - промовив палко Сковорода. - Вiват! - пiдтримав Якiв, узявши келишок. - Здоров'я друга Сковороди! Михайло випив мовчки i розстебнув свою гвардiйську "свиту". - Папе Михаиле, ви скиньте зовсiм, - порадив Логвин, який до цього не обiзвався й словом. - У Петербурзi, мабуть, не гаряче... - протяг Панас лукаво. Скривившися, Михайло зняв мундир i кинув геть. - Там припiкає так, - сказав невесело, - що нiде душу дiти!.. - Лютують? - Як показилися... Пiсля розгрому Пугача взялись до тих, їло поряд. - До просвiтителiв її величностi? - А то ж до кого! їм не давали спокою Вольтер, Дiдро та Монтеск'є, їм снились їхнi лаври. Вони - пером та книжечками, а їх-обухом! Луп, луп по головах!.. Це вам не Францiя, у нас не звикли панькатися... Луп, луп по головах - i вся мораль!.. - Обух-то ultima ratio regum, - сказав Григорiй повернувся до Ковалинського. - Ти захмелiв, Михайлику. Може, приляжеш трохи? - Я ще нiколи не був такий тверезий, - промовив журно гiсть i сам налив горiлки. Сумнi новини вразили й розвередили душу Сковороди. Вiн розумiв, що це не просто чвари чи мiжусобицi, а щось страшнiше - гинуть людськi надiї, вiра у доории генiй розуму, в здоровий глузд, що мав би взяти гору над марнославством, коснiстю i самолюбством ситих. Аплодуйте - вистава закiнчилася, вовки зняли свої овечi маски! - А про Козицького та Мотоноса не чув нiчого? - спитав тривожно. - Мотонiс ще в Сенатi. Статс-секретар Козицькии уже подав прошенiе, аби його звiльнили. Козицького цькують найбiльше, бо вiн очолював i захищав ослушникiв... - Ах, диваки, кому надумали читати проповiдi! - скрушався вголос Сковорода. - Хто звик до м'яса, того на траву не переманиш... Ще жоден кiт не вiдпускав iз кiгтiв мишi, а жоден царствуючий - i крихти влади. - Вони повiрили її словам, обiцянкам, - пробурмотiв Михайло. - Коли б усе те справджувалося, що обiцяють можнi, свiт став би раем,сказав Григорiй. Обвiв очима своїх пониклих друзiв i додав розважнiше: - Проте згадаймо слова Христовi: "Горе вам, лицемiри! Горе вам, якi смiються нинi!" Ще встане сонце правди... - Доки сонце встане, роса очi виїсть,-сказав Панас i раптом вигукнув: - О! Ярмолай! Побiля дуба, де був ховався Ковалинський, з'явився вершник. Слинив коня, зiскочив i, зачепивши за луку повiд, попрямував до гурту. - От нюх так нюх! - кричав Панас зрадiло: йому набридла печальна мудра бесiда. - Вчув аж у Харковi! Тобi горiлки, меду? Та Ярмолай не одiзвався. - Панове, вiн, мабуть, тещу поховав! - зареготав Панас i, пiдхопившись, побiг назустрiч. Ярмолай минув його, немов пеньок чи дерево, спинився важко за крок вiд обруса, стягнув спiтнiлу шапку i мовив тихо и хрипко: - Немає Сiчi, люди... - Куди ж вона подiлася? Чорти вхопили?! - ще смiючись, спитав Панас. - Зруйновано... Iмператриця прислала вiйсько... - А запорожцi?! Всi полягли? - Нi. Розбрелися з миром... Сидiли мовчки. Сiв Ярмолай, не глянувши на щедрий обрус. Притих Панас. Григорiй весь онiмiв, i тiльки думка сумною чайкою кружляла в небi над запорозьким Великим Лугом i квилила скорботно й жалiбно. Вiн розумiв, був певен, що це кiнець, що бiльше не буде Сiчi, як i Гетьманщини та Слобiдських полкiв. Вiднинi скривджений не знайде в свiтi правди, крiпак не кине пановi слова про грiзну помсту, а юнаки не будуть марити подвигами своїх дiдiв i прадiдiв. Забрали душу, вийняли! I колiї, i Пугачев, i петербурзька вольниця, i запорожцi - всiх доконала, гадина! О господи, невже не бачить недремне, вiчне око, як, при криваючись твоїм iм'ям, новiтнi iроди творять дiла мерзеннi i цiдять кров iз народу, немовби з куфи ниво? Все прогнило, скрiзь трупище. Iуди вже й не цiлують зрадно а просто тичуть пальцем - i розпинають мученикiв, iсусiп правди и волi!.. Коли стемнiло, гостi пiшли в село. Михайло також - служба, вiн мав уранцi їхати. Сковорода лишився сам на пасiцi. Впав на колiна i Цiлу нiч молився за рiдний край, за свiй одурений, ногами попраний i на голгофу виведений святий народ. I плакав. I знов молився. I нiч над ним стояла така сумна, така печально слiзна... Вiд того дня не знав Григорiй спокою. Де б не ходив, що б не робив, йому вчувався якийсь тривожний гомiн, холодний брязкiт зброї. I замiсть того, аби вслухатися в своє єство й писати книгу, вiн слухав лiс, ловив найменший шерех i весь стискався, зменшувався, нестямно прагнучи ввiйти у землю, щезнути або стати порослим мохом каменем. Найбiльш боявся зайти на пасiку, до куреня. Це ж бо його пристанище, його фортеця, яку обкласти можна i, Зруйнувавши, стерти з лиця землi! Нарештi вiн не витримав. Забрав свої рукописи, книжки, сопiлку й подався геть. Перед свiтанком зайшов у двiр Правицького, постукав у шибку спальнi. Невдовзi вийшов Якiв i, позiхаючи та шкребучись у патлах, спитав у темiнь: - Хто тут? - Це я... - Григорiй Савич?! - Так - Заходьте, прошу, - стунив iз порога Якiв. - Я простелю вам зараз... Нi, друже. Дякую. Я завернув, щоб попрощатися. - Куди ви, батьку? - проснувся вмить Правицький. - Не знаю... - Господи! То залишайтеся! - Там повен лiс... Там моторошно... - Живiть у мене! - Вони зруйнують хату. У тебе ж дiти, Якове... - Кому вона потрiбна! - А Сiч? Ти, я i нашi друзi мислимо, а мислити - протизаконне, крамольно, грiшно. За нас щомитi думав сама цнотливiсть, благополучно царствуюча жона фiлософ, жоначремудрiсть... - Тихiше, батьку, - зашепотiв Правицький. - Ще хтось почує та донесе... - Воiстину! - зiтхнув Григорiй i посмiхнувся. - Доносити ми научилися - iз iскри розгорiлось полум'я... Не встигнеш рот розтулити - начальство знає. Один завзятий сотник донiс на ближнiх i навiть сам на себе. Був при дворi. Повiсився... Ну що ж, отець Iаков, - додав рiшуче, - прощайте. Vale! - Я проведу вас трохи. Спiвали третi пiвнi. По улоговинах стояв туман. Немов свiчки пiсля всеношної, у небi гасли зорi. Бiло-рожевим сяйвом займався схiд. - Свiтає... - промовив тихо Якiв. - Благословенний закон природи: на змiну темрявi пр^одить свiтло, на змiну горю - радiсть, - сказав Григорiй. Ступав широко, вiльно. Ранкова свiжiсть, роздолля нив та лукiв поволi сповнювали новою силою многострадальну душу. - Ви сподiваєтесь на кращу долю? - Вiчна тiльки матерiя. Зло, як i все, минуще. - На жаль, i ми не вiчнi. Вмремо у тьмi кромiшнiй.. - Народ безсмертний. Вiн доживе. - Я теж хотiв би глянути. - Боротись, Якове, - уже велике щастя - З ким, як? - Найперше, сам iз собою. Пiзнай себе в народi, народ - у собi иуне дай понiвечити свою натуру, душу. Будь тим, ким є! Прекрасне все природне. - Але ж усе тече, все змiнюється... - Течи i змiнюйся в своєму руслi. Так, як тобi властиво, а не комусь. - Це дуже важко, батьку. - Менi також нелегко... Гадаєш, я не хотiв би мати на схилi вiку над головою дах i рiдну душу поруч. - То майте, скiльки дiла! Я вам знайду... - А хто ж тодi повiрить моїм словам? - спитав Григорiй рiзко. - Навчати iнших того, у що не вирш сам i не виконуєш, то все одно, що сiяти мак на каменi або ловити руками рибу в морi. - Ой, скiльки їх довкола, таких навчителiв! - не погодився Якiв. - Живуть князями, а проповiдують задовольнятися чим бог послав, кричать про щирiсть, а лицемiрствують. б'ють кулаками себе у груди i присягаються служити вiрно правдi - самi ж брехнею дишуть, гризуться, алчуть зиску та орденiв... - I ти хотiв би, Якове, щоб я собою збiльшив велике юрбище цих фарисеїв? - спитав Григорiй жорстко. - Нi Я кажу, що нинi панує лжа та напiвправда. Всi бачать це i миряться з цим неподобством, ба навiть шрять, що так i треба, що свiт iнакше завалився б. - Не падай духом, Якове, - сказав Григорiй. - То тiльки так здається. Слизькоязикi найголоснiїпе i найчастiше впевнюють про свою "правду". Гармидер, крик, сумяття! А толку з того - крихта. Неправдою свiт обiйдеш, але назад не вернешся. Згадай лишень повчальну притчу про пастуха, якому двiчi вiрили, що до отари йдуть вовки, а втретє, коли насправдi скоїлася така бiда, громада на крик пастуший не повела i вухом... Всяк, кажуть, бреше на свою голову. На роздорiжжi стали - прийшла пора прощатися. - Куди ж ви нинi, батьку? - занудив знову Якiв. Зарошений, весь полотняно-бiлий, переступав з ноги на ногу й дивився жалiбно на невгамовного свого учителя. Григорiєвi було також невесело. Вiн знав, що важить для цього доброго i до всього цiкавого, ще молодого батюшки його присутнiсть, його пiдтримка словом. Правицький - буйний хмiль, що розростається й дереться вгору лише по тичцi. Вiднинi вiн прив'яне, впаде на землю, зблякне. - Ат, побреду свiт за очi... - сказав не скоро. - Вертайтесь швидше, батьку. Я ж бо такий самотнiй... - Ми всi самотнi, Якове. Така пора настала. - То як нам жити? - Мислити. Шукати друзiв, єдностi, або конкордiї, як говорив колись Кордет Лаврентiй... Ти весь тремтиш! - Холоднувато... - Бiжи мерщiй до хати, бо ще застудишся! - Я зараз, зараз, батьку... Вiн пiдступився рвучко, обняв за стан учителя й поклав на груди голову. Сковорода ковтнув судомно сльози, притис до себе Якова й прошепотiв: - Я ж не навiки... Я ще зайду... Ще буде нас по всьому свiту, брате... Коли Правицький, згорбившись та опустивши руки, побрiв додому, Григорiй витер очi й пiшов шляхом на Ржавепь, туди, де сходило важке велике сонце. Хiба не все одно, куди тягтись бурлацi? Скрiзь вiн чужий i свiй, жаданий гiсть i пролiтаюча у безвiсть зiрка... Де заманеться - спиниться, куди захоче-зверне. Немовби пташка. Воля!.. Лише увечерi, аж бiля Змiєва, де рiчка Мжа впадає в Сiверський Донець, збагнув Григорiй, що йде на край держави у Святогорську пустинь, де десять лiт на нього жде Лаврентiй - козак Мамай у рясi. Ось хто розбурхає його причахлу душу, вдихне надiю, вiру! Такого дива Григорiй ще не бачив. Iз зеленi дрiмучих пралiсiв над голубим Дiнцем здiймалися у синє небо химернi бiлi гори. Здавалося, на берег вийшли велетнi й закам'янiли, враженi красою рiчки, лукiв та солов'їних стрiмких дiбров. I на одному з тих чудо-велетнiв була корона - церква! Нi, недаремно цей чарiвний куточок свiту колись назвали Святими Горами. Куди не кинеш оком, усюди тут божа мудрiсть i незбагненна печать творця. Щасливi люди, якi живуть i славлять господа на цiй землi, якi вкутають таку красу щоденно! Отця Лаврентiя Сковорода знайшов ув однiй з келiй, висiчених у крейдяних, на храми схожих скелях. Кордет лежав на вбогiм ложi серед якогось шмаття й брудної потертi. Худi, аж чорнi, ноги, немов старе полоззя, стирчали з того хаосу. - Дай боже радуватися... - сказав Григорiй здавлено. Хоча й не скоро, по обличчю мнiха пройшла тiнь думки, повiки сiпнулися i, тремтячи, одкрили соннi очi. Ще за хвилину заворушилося полоззя нiг, звелась i впала немiчне тонка рука. - Це ти, Григорiю, а чи мана? - почулось тихо-радiсно. - Я, я! - ступив до лiжка Сковорода. Кордет пiдвiвся, розкидав чорне шмаття i, щось бурмочучи, обняв Григорiя. Тривожно стислося i защемiло серце. Коли б не голос та не кордетiвськi розумнi карi очi, подумав би, що помилився келiєю i ненароком зайшов до когось iншого. Лаврентiй плакав... Пi, вiн не плакав - вiн був спокiй ний, напiвживий, мов дерево, i тiльки сльози капали з очей-надрiзiв, як березневий сiк. - Як довго ми пе бачилися... - прошепотiв вiн згодом. - Напевне, рокiв сорок... - Нi, тiльки десять. - Ти щось наплутав, Грицьку... Я ж був тодi ще молодим, а нинi - дiд... - Неправда! Лаврентiй випустив з обiймiв гостя i сiв на лiжко. - Правда... - промовив тихо, скорбно. - В моїй душi нема живого мiсця... Ти не принiс якого-небудь шкалика? - Нi. - Жаль... - Навiщо тобi той шкалик? Ти й так од вiтру хилишся. - А, все одно, - махнув Кордет рукою. - Хоч затуманю мозок... Коли б ти знав, Григорiю, як я стомився жити... Вiн похилив оброслу густо голову i задрiмав, надсадно й часто дихаючи. Григорiй сiв на лавку, що, як i стiл, була брудна й порожня (колись у келiї отця Лаврентiя владарювали книги!), й зняв iз плеча торбу. На що звелась людина! А був мов дуб. Яка ж гроза його пригнула, яким недобрим громом його ударило й так поламало? - Де обретаєшся? - спитав нараз Лаврентiй. - Нiде. - Блукаєш? - Нуджу свiтом... Може, в ченцi постригтися... Кордет розплющив очi i посмiхнувся. - Ти все жартуєш, Грицьку. - Жартувала баба з колесом... - О, це страшнюще колесо! - гукнув Кордет. - Ламає, трощить, нiвечить... - Ти довго був iгуменом? - Сiмнадцять днiв. - А потiм? - Прислав епiскоп iншого. - I це його робота? - обвiв Григорiй поглядом убогу келiю. - Його... Вiн майстер ламати хребти й духовно знищувати. - Навiщо дався в руки? Тiкав би геть! Це ж не в'язниця. - Гiрше. Тiкав не раз - ловили i запихали знову у цю нору-могилу. - Чого ж ти ждеш? Щось треба дiяти, шукать рятунку! - Досить. Мерцi повиннi гнити... - Лаврентiю! - наблизився до нього Сковорода. - Не пiддавайся деймону, борися, будь людиною! Ти ж клекотiв, мов полум'я, i скрiзь запалював погаслих духом! Лаврентiй лiг, поклав на бильце ноги й заплющив безсило очi. Озвався трохи згодом: - Перегорiв я. брате... Лишився тiльки попiл... Та й той розносить вiтер... - Ти ще воскреснеш, вирвешся, змахнеш крильми! - заторсав його Григорiй. - Лаврiне, чуєш? Тiкаймо вдвох, сьогоднi ж! Кордет лежав, як неживий. Кiстлявi довгi ноги пливли, вирiзьблювалися на тлi стiни, й тому здавалося, що лiжко - мари i хтось невидимий виносить труп Лаврентiя... Козака несуть I коня ведуть, Кiнь головоньку клонить... Одвоювався, вичерпався, вмер живучи. Усе на свiтi йде шкереберть! Мiцне, струнке, могутнє ламається, як очерет, а недолуге, душею й тiлом хирляве, буяє, лiзе вгору. Рубають лiс - росте пiдлiсок... Такий закон природи. Вона не терпить, щоб вакувалися земля, повiтря, простiр. Немає доброго - жене непотрiб. Щось має жити, радiти свiтлу, темрявi, пускати нове пагiння... - Iди, Григорiю... - прошепотiв Лаврентiй. - Не оскверняйся трупищем i не терзай даремно серця... Ти, мабуть, сам прибiг сюди вiд розпачу... Злэно трохи, братику... Тож не шукай живого серед мертвих... Иди до живих, спасай живих, Григорiю! Кордет замовк. I хоч Григорiй стояв над ним ще довго, не обiзвався й разу, не ворухнувся навiть. Вiн ледве-ледве жеврiв... Поцiлувавши друга. Сковорода поволi вийшов iз келiї, надiв бриля, взяв на плече торбину i, похиливши голову, побрiв униз, до рiчки, куди вели крутi широкi сходи, з яких виднiвся добре чарiвний лiвий берег. Та рай померк Григорiєвi. Краса лишилася, але вона не грiла душу - ятрила пекучу рану, яку Григорiй винiс iз монастирських мурiв. Переконався вкотре: те, що видиме, що зверху, зовнi, е лиш облуда; вся суть у ядрi, яке заховане пiд шкаралупою. Горiх, бува, здається чистим, повним, а розкуси - здивуєшся: ядро гниле! Краса оманлива, краса пiдступна, у нiй ховаються, немов змiя у квiтах, жорстокiсть, пiдлiсть, зрада. Не вiр очам, вiр розуму, бо тiльки розум здатен проникнути крiзь машкару, збагнути цiну речей... А може, бог навмисне все помiшав, посплутував - добро i зло, красу й потворнiсть, високе й нице, щоб люди вiчно мучилися, шукали iстину? I сам сидить, посмiюється... Немов безжальний деспот, який завiв народ свiй у лабiринт законiв та беззаконня! Йти до живих, спасати живих - усе, що лишилося того страшного лiта в життi Григорiя. Звїйсши серце, як гладiатор рану, i розганяючи вороння сумнiвiв, вiн одчайдушне кинувся на помiч спраглим духом. Втiшав, поїв, черпаючи З джерел бездонних бiблiї, натхненно кликав у свiт гармонiї душi i тiла, мети й можливостi... А вечорами, як залишався на самотi, вiч-на-вiч iз думами, нестерпно мучився, шукав нового слова, нової твердi, гаванi, куди б вiн мiг повести усiх стражденних, усiх жадаючих добути мир душовний i... все примарнiшу, все недосяжнiшу жар-птицю вольностей. Завжди i всюди його охоче слухали, кивали головами, зiтхали тяжко чи навiть плакали, та неодмiнно наприкiнцi розмови усi благали вказати шлях до волi. Вiн замовкав, бо ще не знав дороги, а люди знов хмурнiли, запалювали свої люльки, що, позабутi, згасли, i залишали його самого... Нi, вiн не сердився, не ображався. Вiн розумiв: душевний мир у рабствi - це нiсенiтниця! У рабствi вiчна мука. Або волячий спокiй... Страждав, шукав i не знаходив. Не помагало й святе письмо. I тут зустрiвся з Долею. На лiсовiй дорозi, неподалiк Куп'янська. Ще здалеку Сковорода побачив гурт козакiв. Гадав, мана: де б їм узятися за сотнi верст од Сiчi, по цей бiк лiнiї та москалiв, якi полками стоять уздовж Орелi, Дiнця, Береки? Протер рукою очi - нi, запорожцi! Без коней, чорнi, в подертiм одязi, але при зброї, вони брели на пiвдень. Як почали зближатися, отаман сторожко поклав на пояс руку i звiв курок пiстоля. За ним_ - уол ватага. Сковорода всмiхнувся: лякливi стали лицарi. - Не бiйтесь, хлопцi, я вас не битиму! - гукнув глузливо. Отаман похапцем забрав iз пiстоля руку й знiяковiв, не знаючи, куди її подiти. Хтось кинув дотеп. Пробiг смiшок. - Гляди, щоб ми тобi не всипали... - сказав отаман i раптом вигукнув: - Григорiй Савич! Оце так зустрiч, гос поди! Сковорода спинився навпроти сивого, вiтрами видубленого проводиря ватаги й ледве впiзнав у ньому свого старого приятеля i земляка Ничипора. - Живi? - Живий! - У добру пору втекли вiд пана. - I не нагадуй! Болячку б йому в живiт... - Нiде не здибувалися? - О, то було б на що поглянути! - пiдкинув хтось i? запорожцiв, що тiсно збилися довкола приятелiв. - Торiк ледь-ледь не здибалися... - зiтхнув Ничипiр. - Вже до Москви було подати рукою... Та зла недоля... - Батьку, а може б, ти подумав? - спитав той самий голос. - Це мiй земляк i друг, вiн може знати все, - сказав на те Ничипiр i обняв Григорiя. - Було п'ятсот нас, як шкло... - додав печально. - А нинi, бачиш, жменька... Всi полягли пiд Чорним Яром... ' Запорожцi поопускали голови. Григорiй зняв бриля. - Куди ж ви йдете? - спитав небавом. - На Сiч, на Сiч, Григорiю! - розважно мовив Доля, i вся ватага враз ожила, пiдбадьорилася. - Осточортiли пiжмурки. Лiсами бродимо, як вовкулаки... Ось за пiвмiсяця тебе зустрiли першого. Та й то злякалися - гадали, царський прихвостень... - Ну, як там нашi братчики? - спитав старий кремезний сiчовик з одрубаним по самий корiнь вухом. - Ще туркiв шарпають чи за своїх взялися? Сковорода мовчав. Не стало мужностi повiдати цим сiромахам, що їхня доля тяжча, анiж вони гадають. - Ось дай дiстатися Сiчi, - сказав Ничипiр, - я покажу, де ворог i об чиї поганi голови гострити треба шаблi! - А я з Днiпра нап'юся... - зiтхнув козак без вуха. - Я роздобуду собi коня. - Мене сини чекають, повиростали досi... Григорiй був у розпачi. Щосили зцiпив зуби й зiбгав бриля. - Григоре Савичу, та на тобi нема лиця! - стурбовано гукнув Ничипiр. Ватага стихла. - Ви нинi круглi сироти, - сказав Григорiй, вдивляючися у посмутнiлi брунатнi лиця. - Доки живе козацька мати Сiч, то запорожець не сирота, - промовив хтось iз гурту. - Немає бiльше Сiчi i Запорожжя... - Ти зле жартуєш, хлопче! - скипiв козак без вуха. - Я не жартую. - Брешеш! - Зажди, Оверку, - спинив його Ничипiр. - Григорiй Савич не з тих, що брешуть. - Вiн пожував на сонцi вигорiлий, аж пожовтiлий, вус. - Коли i хто? - Днiв двадцять тому... Армiя, що повернулася з вiйни турецької... Григорiй все розповiв, що знав про мирну здачу Сiчi, про втечу братчикiв кудись на низ, до туркiв. Ватага нижче й нижче хилила буйнi голови. Коли замовк Григорiй, мовчала теж, закам'янiвши, неначе жiнка Лотова, що побачила, як гине рiдне мiсто. - Це страшний суд... - озвався першим Доля. - Хай будуть проклятi усi царi й царята! - I розверзеться пiд тим земля, хто вкоротив козацтву вiку!.. Кляли, молилися, втирали нишком сльози. А потiм сiли стомлено в траву обабiч шляху, вже не ховаючись, не боячись, що нападуть зненацька на їхнiй табiр. Коли в людини забрали все, для чого вона жила, - смерть не страшна. - Слiд пом'янути неньку, - сказав старий без вуха й зиркнув на Долю. - А ке сюди баклаги! - Товариство, ми ж у походi!.. -озвався хтось несмiливо. - Вiднинi ми в походi вiчно, - сказав Ничипiр. - I вiчно дома: де ми, там Сiч... Сiдай i ти, Григорiю, та випий з нами! Тепер ми всi бурлаки. Як тi нещаснi душi, яким немає мiсця i на землi, й на небi... Поналивали кому у що - вiд казанка до пригорщi. Пили похмуро, похапцем, немов хотiли скорiше впитися, втопити розум, вирвати iз серця бiль-образу. Знов наливали i знов пили. Та хмiль не брав: горiлкою, як i сльозами, не допоможеш горю. - Як же тепер нам жити? - подумав уголос Доля. - Куди не ткнись - чужi багнети... Ватага стихла, нашорошила вуха. - Як бог пошле, - сказав Оверко. - Бог уже послав, спасибi йому за ласку! - промовив Доля грiзно. - Коли б вiн був при розумi, то й ми були б при щастi! А то сидить i лупав, як той козел, очима. Сковорода дивився журно на цих iзгоїв, що зупинилися на роздорiжжi й не можуть вирiшити, куди йти. Пiдеш налiво - залшпшнсн без голови, пiдеш праворуч - погубиш душу, а попрямуєш - хтозна, що буде, але назад не вернешся... - А мо', братове, у монастир податися та пересидiти лиху годину? - спитав Нечипiр. - У мене є тут недалечке приятель... - Лиха година наша - немов собача пiсня, - сказав Оверко. - Сiдниць не хватить, щоб пересидiти. - Хоч поки стихне трохи... Тим часом щось придумаємо, - не вiдступав отаман. - Отець Лаврентiй виручить! - А може... Згода! - Згода! Повеселiшала, заворушилась братiя, готова йти хоч бiсу в зуби, аби не пану в руки. - Отця Лаврентiя уже нема, - сказав Григорiй. Йому сьогоднi випало вiщати все недобре. - Помер?! - Зiтлiв_ на пнi... Ничипiр перехрестився, за ним ватага. Запала тиша, густа, як нiч, налита вщерть, як хмара, що народжує бурi. - Тодi гульнемо, хлопцi! - гукнув Ничипiр. - Потiшим душi праведнi Залiзняка, i Гонти, i Пугача! - Гульнемо! - Помсти! - Кари! Отаман звiвся й пiднiс пернач. - Григорiю, я маю зайву шаблю... - Спасибi, батьку, за честь, за шану, - вклонився низько Сковорода. - У мене iнша зброя. - Як завжди - слово? - Iстинно. - Ну що ж, прощай! - Прощайте. Хай береже вас доля! - Побережу! - сказав Ничипiр весело й заткнув пернач за пояс. - Оверку, веди до лiсу хлопцiв. Знайдiть струмок, спочиньте й причепурiться перед великим дiлом. Я проведу Григорiя. Прощались мовчки, впевненi, що це остання зустрiч. Небавом Доля ступив з дороги, дiстав iз пiхов шаблю й зрубав кленка. - Зроблю на згадку палицю, - сказав, обстругуючи. - Собак вiдгонитимеш... З гущавини, куди пiшла ватага, знялася пiсня. Така сумна й така спорiднена з сiромою, яка спiвала, що, прислухаючись, Григорiй ледве дихав. Святая мить - народжувалася чи воскресала пiсня... "Добрий вечiр тобi, зелена дiброво! Переночуй хоч нiченьку мене молодого..." "Не переночую, бо славоньку чую А про твою, козаченьку, голову буйную..." - Григоре Савичу, що ж це на свiтi дiється? - спитав тим часом Доля. - Пошились, батьку, в дурнi... "Добрий вечiр тобi, ти, темний байраче! Переночуй хоч нiченьку та волю козачу!" "Не переночую, бо жаль менi буде, - Щось у лузi сизий голуб жалiбненько гуде... - Ще хтось почує та наведе драгунiв, - стривожився Сковорода. - Нехай спiвають, скучили. Пiвроку й так мовчали. А для драгунiв i в нас гостинцi знайдуться! Вже про тебе, козаченьку, й вороги питають, Щодня й ночi в темнiм лузi все тебе шукають". Гей, як крикне козаченько до гаю, до гаю: "Наїжджайте, ворiженьки, сам вас накликаю!" Сковородi так захотiлося лишитись тут, причепуритися бiля струмка, надiти сорочку бiлу й пiти на смерть, на славу плiч-о-плiч iз Долею. Вiн зупинився. - Ну от, готовий журавель, - сказав Ничипiр, подаючи Григорiєвi свiй подарунок. - Ходи здоров. Рознось козацьку правду! Не жди свiтанку, ори та сiй усюди крилате зерно волi. А ми свiтитимемо тобi свiчками панських палацiв! Вiн обiйняв Григорiя, поцiлував поквапливо, - немов боявся, що скоро смеркне i вiн не встигне поставити у небi заграву, й пiшов назад. Коли звертав до лiсу, пiдняв високо руку i помахав. - Прощайте, славнi лицарi, - прошепотiв схвильований Сковорода. - Хай береже господь... Бог - це недоля, вiдчай. Мандруючи, Сковорода стрiчав багато люду 1 всюди бачив, як поневоленi, у рабство проданi сини козацькi, що бога згадували лише на паску та на рiздво, тепер молилися, неначе схимники. А сам Григорiй? Хiба ж даремно у Бабаях вiн прилiпився отак до бiблiї. В тяжкi часи iсторiї, коли людина стає самотня i геть беззахисна, вона шукає сили, яка б пiдтримала її в духовнiй скрутi 1 не дала загинути. Сильнiшi мислять, прагнуть протистояти злу. Слабкiшi - моляться. Бог - це надiя стомлених або лiнивих та страхопудiв, якi, лукаво мудрствуючи. ховаються за Саваофа. Все рiдше й рiдше виймав Григорiй бiблiю. Вона лежала в торбi й, немов нагадуючи йому про себе, постiйно муляла в плече цупкими палiтурками. А може, було їй тiсно у товариствi Руссо й Вольтера, яких придбав Григорiй в одного пана, що радий був позбутися таких крамольних книг. Святе письмо... Священна бiблiя... Страшенний сфiнкс, який весь час шукає, кого 6 ковтнути! Вона збагачує людину догмами, уже розжованими на вiки Iстинами, i обкрадає, не даючи самому вiльно мислити. Хто їй довiрився, не розгадавши її брехнi, той найнещаснiша людина в свiтi, бо краще мати крапельку своїх думок, нiж океап чужих. Не мiг писати. "Кольцо", почате у Бабаях, так i засохло на тих трьох атжушах i на тому реченнi, пiсля якого прийшли брати-софiсти. А вже близька, навiть стоїть бiля дверей, ворожа музам зима. Тодi вже треба буде не писати. а грiти руки... Нарештi аж в серединi вересня на тихiй пасiцi за Острогожськом, де починалася земля Росiї, Сковорода примусив себе засiсти за творчий труд. Коли ногами попранi свобода й правда, то гостра зброя не має права ржавiти в пiхвах. Розвiв чорнило, яке давно засохло в каламарi, перечитав написане бiля Холодної у Бабаях i схвилювався, згадавши Якова, Панаса, Логвина та Ярмолая. Чудовi люди, чудовi днi, прожитi разом iз ними! - Ну, що ж, братове, продовжимо наш фiлософський диспут. ...Про щастя, отже, проповiдує iсторик, хiмiк, фiзик, граматик, землемiр, солдат, дзигарник - усi, кому лиш забагнеться. Апостолiв уже не хочуть слухати, самi залазяча на мiсце вчителя i просторiкують про все i вся... Приїхав на возi пасiчник - час забирати вулики й ховати на зиму. - Здоровi будьте, дiду! - поклав перо Григорiй. - Що в свiтi чути? Старий знизав плечима. - Розперезались можнi, - озвався згодом. - Вiдколи Сiч Зруйновано, життя вiд них немає. Послухай їх, то й не було козавтва, а всi ми зроду-вiку були боярським бидлом. Позабували швидко. - Ось нагадають... - Нема кому - аж на Дунаї хлопцi. - А гайдамаки? Тiльки махнув рукою. Поставили вдвох iз Григорiєм на вiз три вулики, обклали сiном. - Побiля Гусинки, - промовив пасiчник, беручи до рук налигач, - на днях розбили загiн якогось Долi... - I всi загинули? - спитав Григорiй тужно. - Нiхто не вирвався? - Не вiдаю. За що купив, за те й продав... Поїхав пасiчник. А на Григорiя насунулася така журба, така печаль, що не знаходив мiсця. Метавсь ошатним лiсом i то шепотiв молитви, то проклинав i свiт, i бога. Аж доки сiло сонце й на землю впала темрява. По спасi ночi свiжi, земля холоне бiльше, нiж нагрiвається. Вечорами Григорiй звик сидiти побiля вогнища, у повнiй тишi, на гранi тьми i свiтла. Тому, коли стемнiло й похолоднiшало, Сковорода добув вогню i пiдпалив ще з дня готовi дрова. Сiв на пеньок i, дивлячись, як поглинає полум'я сухе гiлляччя, шукав хоч краплi глузду й логiки у нескiнченнiй карi, яку господь послав на люд свiй, на цю прекрасну Землю. Жорстокий деспот! Ти, як i всi тирани, блаженствуєш, коли запахне кров'ю. Кров - це провiсник смертi. Кров - це вогонь, що спопеляє мужнiсть, iдеї, розум - усе, чим страшна людина богам i деспотам!.. Тому-то стiльки кровi пролито божим iменем, на честь святої вiри, яка щоразу чомусь на боцi дужчого. У кого сила, з тим i господь, з тим i вiкторiя. Ах, лицемiри! Вам мало вбити тiло, вам дай змертвити душу, зламати пагони, щоб не росло нiчого. Пустеля - рай тиранiв, заповiтна мрiя, якої прагнуть, йдучи по трупах ближнiх! У свiтi все логiчне, потрiбне, мудро iстинне. I тiльки бог... Бог, як i все надумане, живе нагадуваннями, щоденним криком, страхом, який усюди сiють його апостоли, цi фарисеї в нiмбах... Розiпни, розiпни його!.. I розпинають. Скрiзь розпинають! А бог мовчить. Не вдарить громом, не розсiче мечем огненним катiвськi голови. Святий та крепкий... Ласкавий, добрий... Дурнi! Кому ви молитеся? Хiба врятує вас вiд розп'яття той, хто послав на муки единородного свого Iсуса? Все дим, мана!.. Пiдкинув дров у вогнище i вийняв iз торби бiблiю й рукописи своїх кпижок. Все дим, мана... Найкращi роки витратив на цю брехню! Читав, шукав, доскiпувався, щоб осягнути її премудру мудрiсть, розкрити символи, пiд шкаралупою уздрiти ядро. "Спочатку створив бог небо й землю". Ну й жартiвник! Створив iз нiчого те, що iснує вiчно. Materia aeterna! Лише дитячий розум сказати може, що свiту нашого не iснувало або не буде... Бог плаче, сердиться, спить i розкаюється. А люди стають стовпами з солi, пiдносяться аж до планет, возами їздять по дну морському та у повiтрi; сонце, немов карета, спиняється i подається назад; залiзо плаває, рiчки течуть угору, вiд трубних звукiв рушаться фортечнi стiни; мов барани, стрибають гори, руками плещуть рiки, встають iз могил мертвi, а з хмар на землю падає готова каша ще й з перепiлками!.. Зареготавши, Сковорода жбурнув у темiнь бiблiю. Розкрив "Симфонiю", написану в лiсах Земборських разом iз "Наркiссом". Пiзнай себе... Пiзнай свою природу... Навiщо? Аби пiзнати iстину... Дивак! Кому потрiбна iстина? Й твоя душа, твiй розум! Все дим, мана... Скрiзь, як Давид, устами благословляють i проклинають серцем... Усяк тiльки й дбає про свiй шматок насущний. Цiна душi - копiйка. Всяк, хто шукає правди, - харциз, бунтар, одступник! Лжа розлилася по землi... Все дим, мана!.. Рвонув "Симфонiю" й поклав на жар, у вже пригасле вогнище. Папiр скоцюрбився, затрiпотiв, мов пташка, й враз шугонув у небо високим бiлим полум'ям. Григорiй закрив лице руками й чекав - от-от розколе