Василь Шевчук. Син волi ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ Хто б мiг подумати, яка ворожка могла йому вгадати цю невеселу подорож!.. Два тижнi тому вiн був ще вiльним соколом, а нинi їде Санкт-Петербургом, мiстом своєї молодостi, пiд пильним наглядом двох охоронцiв, нiби якийсь варнак... До Гатчини вiн ще тримався, легко прогонив сум, недобрi передчуття i навiть здатний був кепкувати з похмурих церберiв, що прагли якнайшвидше привезти й здати його, Шевченка, у Третiй вiддiл власної його iмператорської величностi канцелярiї. Коли ж збагнув, що скоро кiнець шляху, щось напливло на нього, мов синьо-чорна хмара, притисло, душу вгорнуло в кригу. А як долинув з неба над болотистим полем високий голос жайворонка, на очi самi набiгли сльози. Натягнув на лоб капелюх, аби нiхто не бачив його таким, розслабленим, i потiм довго й тяжко долав ту хвилю розпачу... - Ну, слава богу, приїхали! - зiтхнув, коли спинилися бiля ворiт, яких у всiй Росiї боялися не менше, нiж страшної брами пекла. Жандарм зиркнув на нього i посмiхнувся. - Возславиш iм'я господнє, як звiдси вийдеш...- мовив багатозначно. - А може, я невинний? - Перед престолом усяк у чомусь та завинив. - I ви? - Ми - перст вказуючий,- сказав жандарм. - I ми ж - кулак караючий,- стрибнув на землю офiцер,- Гей, хто там є? - постукав у куту браму. Тарас устав, поглянув на Лiтнiй сад, який, увесь просвiчуючись, тремтiв весняним дрожем за Рубiконом, сирiч Фонтанкою, на Ланцюговий ажурний мiст i на Михайлiвський величний замок... Повiз сiпнувся й рушив у двiр розбiйницького вертепу, як називали цей дiм в оточеннi Карла Брюллова. - Кого привiз на цей раз? - спитав жандарм, що вiдчиняв ворота. - Та... солов'я...- махнув рукою офiцер.- Спiвав усю дорогу. - Хохол, напевне? - Точно. - У нас таких чимало зараз кукає. Та все пани, студенти!..- змiряв цiкавим зором новоприбулого. - Попов приймає? - Знамо. Малороси - його парафiя. З уїдливим залiзним скрипом зiйшлися стулки брами, i Петербург вiдплив кудись у невiсть. Душа Тарасова була ще там, на волi, на розбагнючених весною вулицях, бiля Неви, на набережнiй, де Академiя, в якiй пiзнав вiн щастя вiдчути себе людиною, а не рабом, в якiй пiднiсся до осяйних вершин мистецтва, а тiло, сам вiн, власне, його жива натура, невiдворотно вписувалися у цей жахливий закут, юдоль печалi й знищення людського в людях. Сидiв, не знаючи, що має дiяти, i вiдчував, як кожна найменша часточка його єства кричить, волає, рветься на свiт, на вiльну волю, якою вiн не навтiшався за дев'ять рокiв. Десь з глибини душi, а може, й тiла повiяло старим, забутим холодом його крiпаччини, як повiває з яру серед весни останнiм чорним льодом... - Ось вiн,- кивнув на нього офiцер чиновнику в партикулярнiм одязi, який прийшов прийняти бранця. - Папери з ним? Жандарм зiскочив з воза, зняв чемодан з печатями. - Чудово,- потер чиновник руки. - Добридень вам,- сказав Тарас, здивований його неввiчливiстю. Приїхала у двiр людина, а вiн... Чиновник глянув на офiцера, який лише стенув плечима, зиркнув краєчком ока на двох жандармiв, що саме вийшли з флiгеля, i, гасячи в очах веселi бiсики, вклонився гречно "гостевi": -Ласкаво просимо, ваше високоблагородiє! Давно на вас чекаємо. Свiтлиця вже приготована... Тарас стрибнув на землю. - Смiятися з чужого горя... - Pardon, mоn cher[1],- вклонився знову.- Вибачте! Я геть забув, що маю дiло з художником i сочинителем поем та вiршiв... Сидоров! - гукнув жандарма, який стояв на вартi бiля дверей у флiгель.- Вiзьми його й замкни у вiльнiм номерi! Синьомундирий Сидоров пiдскочив чортом, узяв рушницю навпереваги, так нiби звiдси можна було втекти посеред дня, при всiй чеснiй компанiї жандармiв та чиновника, i мовив хмуро, з притиском: - Вперед! Спрямовуючи багнетом, погнав його в однi, у другi дверi й сердито хряпнув третiми за спиною в арештанта. Лунко два рази клацнув ключ у замку, хтось щось сказав до когось у коридорi, i стало тихо. Тарас оглянувся в своїй новiй оселi. Вузеньке лiжко, столик, один стiлець... I тут помiтив грати, якi прийняв спочатку за звичайнiсiньку, хiба що трохи густiшу, раму. Вони найдужче вдарили йому по серцю. Грати - рiзновид клiтки, символ неволi, горя, краху людських надiй!.. А ще - ганьба. Колись, було, в Кирилiвцi в'язниць боялись дужче вiд ран та смертi... Звiрi й тi у неволi гинуть, а тут жива людина, подоба божа!.. Господи, i той - твоя подоба, що збиткувався, грався iз ним, як кiт iз мишею, в дворi цього вертепу? I Сидоров, який загнав багнетом його, мов татя, у клiтку-камеру? I Юзефович київський, що удавав iз себе людину чесну й вiддану своїй землi, народовi, а в мить тяжку, жертовну вiдрiкся, зрадив друзiв?.. Сiв на убоге ложе, щоб припинити, втишити в ногах бридке тремтiння. Так нiби вiн не їхав сюди iз Києва, а йшов чи бiг... Не здатись тiльки б, витримати!.. Пусте. Вiн просто стомлений. Весь шлях не був нi хвильки на самотi. Дванадцять днiв дороги, жартiв, спiву i... боротьби з самим собою, з острахом, що, як змiя, вповзав у душу!.. Вiн навiть їх, своїх похмурих стражiв, примусив з ним спiвати улюблених його пiсень. Ой Морозе, Морозенку, Ти славний козаче! За тобою. Морозенку, Вся Вкраїна плаче!.. I смiх, i грiх! Виводили - аж лiс дзвенiв, аж хурман втирав сльозу... Десь зрошує слiзьми дорогу,- сюди ж, у стольний Санкт-Петербург,Миколина нещасна мати, яку вiн бачив у Броварах... Його везли, мов на пожежу, i день, i нiч, лиш коней перепрягали, а їй ще довго їхати... Оце тобi, Миколо, шановний пане Костомаров, i мудрий цар, якому ти хотiв вiддати пiд тверду руку союз слов'ян, об'єднання братiв-народiв!.. Вiн хоче сам узяти, загарбати. А ти йому: будь ласка, приймiть вiд нас, од братчикiв!.. Слiпцi! Не перснi з образом святих Кирила та Мефодiя, не папiрцi статутнi, а сокири, та вила, та гострi коси!.. Вiшальниковi, катюзi кращих синiв Росiї хотiв читати проповiдi про благочестя, рiвнiсть i всеслов'янську єднiсть!.. Дитина єси, Миколо, хоч i професор... Почулись кроки, брязкiт,- напевно, зброї,- рiзка, прихрипла мова. I знову все затихло... Невдовзi грюкнули залiзом дверi, хтось увiйшов чи вийшов з такої ж, мабуть, камери... Тут уже чимало братчикiв. Вiн достеменно не знав, хто саме, крiм Костомарова та двох студентiв: Андрузького й Посяди... Може, й Гулак сидить - вiн був десь тут, у Петербурзi... Чи то Кулiш та Бiлозерський встигли перевезтися через кордон, чи їх також схопили?.. Iз вулицi ледь долинає стукiт швидких колiс... Хтось засмiявся голосно... Там ще живуть, а тут... Що тут на них чекає? Тяжкi, брутальнi допити з метою знiвечити, втоптати в твань високi їхнi помисли i їхнi душi, виповненi любовi й болю за свiй народ, за люд, що стогне, мучиться пiд тягарем крiпаччини? А потiм... Потiм буде не те, що бог дасть,- що цар звелить! Не згледiвся, як почало темнiти. Помiтив це, коли заклацав ключ у замку i в ледь прочиненi окутi дверi його спитали басом: - Вечерять будете? Хотiв вiдмовитись, та схаменувся вчасно. Тому, хто прагне витримати i не зламатися, треба не тiльки сили духу, а й сили тiла! - Буду. - Як маєте за що, то можу принести вам з трактиру. Бо на харчах казенних... - Спасибi. Ось карбованець,- пiдвiвся з лiжка i пiдiйшов до щiлини. Поклав монету в простягнуту лапату руку, пождав, допоки дверi знову вiдгородили його вiд свiту, й рвонув тiсного комiра. Кинув на лiжко шарф, що заяснiв у сутiнках кривавим тихим полум'ям i нагадав чомусь йому гусара, що на поромi перед арештом хотiв зiпхнуть у воду чемодан... Не допустив, злякавшись, що там навiки кануть його найкращi вiршi, його рукописи, якi зiбрав, на лихо, по всiх знайомих. Тепер жандарми мають що почитати! _...Аж ось i сам,_ _Високий, сердитий,_ _Виступав; обок його_ _Цариця небога,_ _Мов опеньок засушений,_ _Тонка, довгонога..._ Є вiршi, є... I є за що вчепитися, заслати його в Сибiр!.. Можливо, треба було... Нi, вiн не змiг! Це ж дiти його... Щоб батько та рятувався смертю своїх дiтей!.. Ти певен, що тут не вб'ють, не знищать?.. Надiя є: їм треба документальнi свiдчення його крамольностi, його вини. Вони тут тихо скнiтимуть, - як не потрублять мишi, - аж доти, поки не вдарить дзвiн свободи... А вдарить?.. Вдарить! Чим бiльше зло, тим вiк його коротший... Довгенько щось Росiя терпить... Коли найкращi люди iдуть на смерть, на каторгу в iм'я святої волi, вона - близька, вона, як кажуть, не за горами! Рилєєв, Пестель... То все - було!.. I зараз є... Ти мовиш про тих, що нинi звозять сюди жандарми?.. Не тiльки. Є i в Пiтерi... Тс-с!.. Я мовчу. У мене не розживуться синьомундирi!.. Заклацав ключ, поволi, немов самi собою, одчинилися рипливi дверi, i в порозi вирiс Сидоров iз тацею в мiцних руках. Пройшов до столу, вправно поставив тацю з посудом i зняв серветку. - Ось, пане, їжте, - мовив. I осмiхнувсь у вуса. Потому старанно з кишенi виловив дрiбнi монети й подав ув'язненому. - А це на завтра буде. - Залиш собi. - Спасибi, - сказав нетвердо якось, не по-тутешньому. - Не з України часом? - спитав Тарас. - Сидоренко... - всмiхнувся гiрко. - Служиш уже давно? - Дванадцять рокiв... - Сидоров! - гукнули десь у коридорi. - Дивись менi, собачий сину! Солдат стенув плечима, мов вибачаючись перед Тарасом, i швидко вийшов. - Тут я! - озвався також рiзко, замкнувши дверi. - Нi, ти таки доходишся! - Приносив їсти пановi, вашблагородiє. - Ха! Пановi... Це, Сидоров, такий же пан, як ти, дурна твоя макiтра. - Так точно, ваше благородiє! - вигукнув солдат зрадiло. Як збирав порожнiй посуд, не поспiшав, усе придивлявся нишком чи щось хотiв спитати, та не насмiлювався - Ви й справдi, пане, будете з людей простих? - озвався-таки пiвшепотом.- Бо в нас тут все пани й пани... - Художник я, чоловiче,- сказав Тарас. - Виходить, пан... - Та як дивитися. Я з крiпакiв, i рiднi мої в неволi. - Втекли вiд пана?! - Викупили. Знайшлися добрi люди. - Бредня. Немає таких людей... - Є, друже, є! - У бiдних чортма за що, а панство... - Ну, Сидоров! - почулось нагло iз коридора. Солдат зiп'явсь навшпиньки i тихо вийшов. - Слухаюсь, вашблагородiє! Дверi замкнули знову. Десь у дворi, а може, то й на вулицi, гойднулося й лишилось свiтло, i на його ясному тлi вирiзьблювалися, мов на гравюрi, холоднi чорнi грати... Нiколи i не подумав би, що цi залiзнi рамцi так можуть дiяти, впливати на душу!.. Здавалося б, шматки металу, пруття, аж нi, так нiби воно лежить, те пруття, отут, на грудях!.. Певно, в його душi озвався первiсний страх людини, що прагла мати всюди шлях до швидкої втечi й остерiгалася всiляких пасток... Власне, i Товариство їхнє було не чимсь, а пасткою. Вiдкрите, всiм доступне, з промовами та писаниною! Приходь, намотуй собi на вус i - так i так, мов, пане губернатор... Воно й не диво, що хтось донiс... Тепер усе пропало! Стiльки труда покладено, роздмухано вогню в серцях; iз iскорок, що ледве-ледве тлiли... - Виходь! _-_ почулось. Глянув i здивувався: в камерi стояв жандармський унтер, а Сидоров йому присвiчував. Задумався i не почув, як вiдчинили дверi. Треба надалi бути пильним... Коли Тарас пiдвiвся, похмурий унтер вихопив iз чорних пiхов шаблю i вмить зробив чверть оберту, мов даючи йому дорогу. Сидоров пiшов попереду, Тарас слiдом, за спиною у себе чуючи холодний подих унтера. А може, шаблi?.. На вечiр похолоднiшало. З невидимих весняних хмар спадав снiжок, метеликами в'ючись довкола лiхтаря... Двором i вулицею iшли вже тiльки вдвох з унтером, який його спрямовував короткими "вперед", "лiворуч!" - Не скажете, куди йдемо? - спитав хтозна для чого_._ Людинi в його становищi... - Мовчати! - гаркнув унтер, наче вiд тишi нинi залежить їхнє життя. Повз вартового, - виструнченого, як на парадi, - ввiйшли в якiсь високi дверi, крутими сходами зiйшли на другий поверх, ледь-ледь освiтлений i через те якийсь тривожний i таємничий. Унтер постукав в однi з кiлькох, що виднi були, дверей i ввiв Шевченка до кабiнету, де за столом сидiв чиновник, який приймав його сьогоднi вiд двох киян. - Тарас Григорович! - пiдвiвся вiн, мов стрiв старого приятеля.- Iди собi, голубчику,- звелiв недбало унтеровi.-Прошу, прошу сiдати! - узяв за лiкоть "гостя" i м'яко пiдвiв до крiсла. Сам сiв навпроти.- Вибачте за мiй невдалий недавнiй жарт...- приклав до серця руку.- Тут, серед цих жандармiв, важко не огрубiти... Ще раз прошу пробачення! Я ж не представився. Попов Михайло, Максимiв син. Прошу любити й жалувати! - Тарас Шевченко... - Знаю. Як виявляється, у нас iз вами є спiльнi, так би мовити, знайомi... - Цiкаво... Хто ж це? - Зайцев. Iван Кiндратович. Художник теж i друг Ширяева, в якого ви... Не буду! - пiднiс покiрно руки, помiтивши, що гiсть нахмурив брови. - Кому приємно згадувати свою бiду... Ви потiм вчились у Академiї мистецтв? - Так. - Дещо бачив iз ваших творiв - гарно! З вас мiг би вийти великий майстер. Жаль!.. Ви не думайте, що як жандарм, то й... Ви, напевно, знаєте Вiссарiона Бєлiнського? Так я колись, iще в гiмназiї, навчав його. Блискучий був гiмназист! З апломбом був, щоправда, з претензiями на генiальнiсть... Та хто не мрiє в молодостi перевернути гори й розкрити людям очi на абсолютну iстину!.. Це правда, що вас з крiпацтва викупила августiйша iмператорська родина? - Художник Карл Брюллов намалював портрет Жуковського для iмператорської родини, i за тi грошi менi купили волю. - Я уявляю, - зiтхнув Попов,- якi були ви радi, якi щасливi!.. Коли б у вас на грудях, де носять хрест, побачив зараз портрет його величностi, не здивувався б... - Тодi менi потрiбно було б зробити з себе цiлий iконостас, - сказав Тарас не без лукавства.- Сошенко, Венецiанов, Жуковський, Вiєльгорський, Брюллов, Мокрицький - всi брали участь у викупi. - Чудово, що ви про те не забуваєте, - примружив очi слiдчий. - Це так природно... Дивно лише, що ви, як кажуть, пустились берега в своїх поезiях... Вас, мабуть, хтось пiдштовхував, навчав, виводив нишком-тишком на цю страшну дорогу? Немислимо, аби людина, викуплена його величнiстю, була така невдячна, сама додумалася висловлюватися в такому тонi про iмператора й iмператрицю!.. - Тут ви вгадали, - зiтхнув Тарас. - Хто ж вiн такий? - напружився, мов гончий пес, пан слiдчий.- Я ж бачу, ви людина порядна й щира... Прiзвище?! - Недоля. - Так... - схопив перо, пiдсунув аркуш. - Iм'я, по батьковi? Де проживає? - Iмен, на жаль, багато... - Назвiть усi. - Пригнiчення, несправедливiсть, обман, знущання, злиднi, визискування, брехня, пiдступнiсть, здирство, хабарництво... I батьком всього цього вважається межи людьми їх_ _iмператорська величнiсть... - Досить! - кинув перо Попов. Помовчав, важко дихаючи, знов усмiхнувся приязно. - Ви жартiвник, мiй дорогий Тарасе Григоровичу... От тiльки мiсце вибрали не пiдходяще... - Жартувала баба з колесом... - Ви ще й догадливий! Жаль, жаль... Такий талант змарнується... А все ж ви, батечку, ну як би це сказати м'якше, не зовсiм мудрi. Коли вже вскочили, то вибирайтесь, кайтеся, шукайте хоч би шпарки, в яку пролiзти можна! А може, ви ще не збагнули, куди попали i по якому дiлу? - Куди - збагнув, а от за що - не знаю. - I не догадуєтеся, що вам загрожує? - Якщо вини не знаєш, то як же можна визначити за неї кару? - Мудро... Одна лише поправочка: ви добре знаєте свою вину. Не гiрш од нас. А нам усе вiдомо! - Тодi навiщо допит, уся оця комедiя? - вiдкинувся Тарас на спинку крiсла. I дурню ясно, що цей колишнiй вчитель ще тiльки хоче взнати... - Це ще не допит. Це тiльки дружня бесiда, - сказав Попов крiзь зуби, мов натякаючи, що ягiдки попереду. - Я що, я голуб лагiдний... А от коли потрапите у кабiнет Леонтiя Васильовича... Знайоме вам таке iм'я? - Нi. - Ви не чули про Дубельта, начальника всього цього хазяйства? - А граф Орлов? - Орлов - шеф корпусу жандармiв i наш, звичайно. Проте ви дiло матимете iз генералом Дубельтом. А це така людина, - скажу вiдверто, бо ви менi подобаєтеся,- що лiпше з нею не зустрiчатися... - Та я й не прагнув зустрiчi, - знизав Тарас плечима. - Хто зна, хто зна... Дiяльнiсть ваша у Малоросiї, чи, як ви кажете, на Українi, доводить нам красномовно, що навпаки, що ви так гаряче хотiли нас побачити, погомонiти з нами i попросити у нас притулку на довгi роки! - Бог свiдок, я... - Не треба таких високих свiдкiв, - пiднiс правицю слiдчий. - Оскiльки ви i з богом не дуже панькаєтеся, то ми не маємо пiдстав вважати "божi" свiдчення за щиру правду. - Ви хочете менi накинути ще й богохульство? - Думаю, що буде досить цiлком земного. Згоднi? - Негарно, добрий паночку, загонити мене на лiд,сказав Тарас.- Я ж посковзнутись можу, упасти й нехотя собi зламати шию. Вам буде жаль... - Їй-богу, гарно сказано! - всмiхнувся слiдчий.Справдi, я не хотiв би, щоб ви зламали шию. Не твердитиму, що подiляю погляди Вiссарiона... Проте у Пушкiна схвильовано й правдиво мовлено: _И за учителей своих_ _Заздравный кубок подымает..._ - Якби ми зараз сидiли з вами десь у трактирi чи на балу, я з радiстю пiднiс би повний келех за вчителя свого Брюллова,- сказав Тарас. - Тiльки вiд вас залежить, чи зможете ви це зробити найближчим часом. Треба зiзнатись щиро, назвати нам людей, якi спонукували вас до писання крамольних вiршiв. А ще - покаятись i попросити прощення у государя. - Я ж вам сказав... - Нiчого ви не сказали,- спинив Попов.- Ви ж бачили, що я нiчого не записав. Слова, слова... Потрiбне дiло, друже мiй... Очолював слов'янське ваше братство пан Костомаров? Чи ви? - Я не належав нi до якого братства i через те не можу нiчого вам повiдомити. - Припустимо... - всмiхнувся криво слiдчий. - Я вам повiрив би, коли б не пан Андрузький, який, - i, мабуть, небезпiдставно, - твердить, що ви були душею братства святих Кирила i Мефодiя, його натхненником i, так би мовити, вождем духовним... - Видно, ви налякали його до смертi i вiн сказав те, що хотiли вiд нього чути. - Та нi, зiзнався щиро i добровiльно, за що i буде винагороджений. - Iуду теж нагородили, та вiн чомусь повiсився... - Чи не вважаєте себе месiєю? - спитав з лукавим усмiхом. - Нi._ _Я поет, художник. - Е-е, не кажiть!.. Iз ваших вiршiв видно, що ви берете вище. Признайтеся. Я не скажу Леонтiєвi Васильовичу. Цiкаво просто. Все-таки я ж був колись учителем... Exegi monumentum aere perennius, як мовить нам Горацiй. "Я знак безсмертя собi воздвиг..." Ви не вивчали латинську мову? Вибачте, я геть забув, що ви були... Як мовиться, iз грязi в князi... _Як умру, то поховайте_ _Мене на могилi,_ _Серед степу широкого,_ _На, Вкраїнi милiй..._ - Я був тодi смертельно хворий... - Хiба здоровому спаде на думку писати такi рядки! _Поховайте та вставайте,_ _Кайдани порвiте_ _I вражою злою кров'ю_ _Волю окропiте._ - У вас чудова пам'ять i вимова цiлком пристойна. Ви часом не з України? -.Нi. Просто часто менi доводиться займатись вашим братом. А як було б прекрасно, тихо, мирно, коли б ви раз i назавжди повикидали з голiв химери i примирилися iз тим, що є, що буде... - Того, що буде, нiхто не знає... - Знаю. Iмперiя, як i тепер! - Вам легко жити: вiрите! А iншим, бач, вiдмовляєте в потребi вiри, в правi на власну душу. - Вiрте i ви в царя, в iмперiю, i в душах ваших буде мир та любов! - У рабських душах?! Запала довга тиша. Попов гортав рукопис його "Трьох лiт". - Хоч це вам здасться дивним, - мовив нарештi глухо, - я розумiю вашу палку неприязнь до крiпосництва... Коли б ви паном виросли i мали душ, скажiмо, двiстi, то заспiвали б iншої... Моя вам дружня рада: не зачiпайте цiєї теми, принаймнi тут, де в кожного є крiпаки, що теж не дуже втiшенi своїм становищем. Он в генерала нашого два роки тому теж збунтувалися його селяни... Тепер вiн чортом дише на всiх пiдбурювачiв. Так що шануйтесь... - Дякую. А чим я маю вам заплатити за цю пораду? - Колючий ви, - всмiхнувся слiдчий. - Я з чистим серцем, а ви б'єте простягнену вам у бiдi достойну, дружню руку... - А може, в нiй безчестя? - Безчестя в бунтi, а не в розкаяннi. Розкаяння i допомога слiдству... - Напевно, ви вважаєте, що я не маю честi, й тому пропонуєте менi таку бридоту? - У кожного свої обов'язки перед Росiєю i государем... - Ви ж не крiпак, самi такi обрали. - Обставини бувають дужчi вiд нас самих... А потiм, чом ви, борючись з самодержавством, не припускаєте, що хтось глибоко вiрить у досконалiсть такої влади i вiдданий не тiльки тiлом, але й душею? - Хто вам сказав, що я борюся з самодержавством? - Вiршi. Найкращi свiдки - вписанi сюди поезiї, - поклав на зошит руку. - Не кимось,- прошу вiдзначити, - а власною-таки рукою. Те, що сказав студент Андрузький чи ще там хтось, є змога i заперечити, довести, що все брехня та наговiр, за щось там чорна помста, а тут, як кажуть, супроти факту не попреш. Бо що написано пером... - Того не виволочеш волом. - У нас не так говориться. Та це дарма, важлива суть... Скажiть, а де ваш перстень? - спитав, уп'явшись поглядом у праву руку, яку Тарас поклав на стiл. - Перстень?.. - протяг, шукаючи найкращу вiдповiдь. Пильнуй, пильнуй, Тарасе! Ця пiдколодна гадина кусає враз. - Я ж не панич, - всмiхнувся, - щоб начiпляти перснiв. Подумать можна, що ви менi колись давно подарували перстень... А може, й це чийсь наговiр? - Ви не носили цього святого знака? - Не розумiю... Попов замовк, задумався. Гортав недбало зошит. - Хотiлось вам допомогти, - сказав нарештi тихо. - Порятувати вас од Сибiру й каторги... На щастя, братство ваше накрили ми ще в зародку, з малим грiхом. Колеги вашi, мабуть, вiдбудуться лиш переляком та, може, висилкою... А з вами дiло гiрше. Поет, який дерзнув супроти їх величностi, - це вже бунтар, злочинець, i не якийсь - державний! - пiднiс покритий прозорим пухом палець iз довгим гострим нiгтем. "Мов хижий кiготь... - зринула тривожна думка. - Вп'ється - не оддереш..." - Я не дерзав... - промовив. - Все те саме писалося. Найде, як хмара, вдарить розлогим громом, блисне i - ллється, ллється, ллється!.. - Ви хочете менi сказати, - всмiхнувся хитро слiдчий, - що ви лише записували, яко Мойсей, нечутний для iнших голос божий? Тарас кивнув. Напружився, чекаючи нових питань, в яких напевно ж буде й нова пiдступна пастка. - Отже, ви щиро вiруючий i навiть бiльше - речник самого господа? Припустимо. Це все чудово, складно й могло б вам трохи допомогти... Коли б не два моменти. Один: для речника потрiбна вiра беззастережна, а ви в своєму "Exegi monumentum" замахуєтеся i на Всевишнього. Пригадуєте? _Як понесе з України_ У синєє море _Кров ворожу... отодi я_ _I лани, i гори -_ _Все покину i полину_ _До самого бога_ _Молитися... а до того_ _Я не знаю бога._ А другий момент - ще тяжчий для вас, оскiльки вiн не приватний, а фiлософський чи богословський. Iз ваших слiв про "божий глас" виходить, що й вседержитель осуджує самодержавство i государя iмператора, свого ж таки помазаника. Погодьтесь, це вже, батечку, скорiше схоже на маячню!.. - Примружив бiлястi очi, смачно пошкрiбся в баках i позiхнув. - То, може, будемо самi писати вiршi й вiдповiдати за них самi? Чи ви наполягаєте, що автором "Закону божого" були не ви, а теж господь? - Я не писав такого вiрша. - Лише записували? - Нi. Я не маю твору з такою назвою. Чи, може, ви приписати хочете менi євангелiє? - Тарасе Григоровичу!.. - докiрливо розвiв руками слiдчий. - Ми теж не ликом шитi... Якщо не ви, то хто? Гулак, Кулiш чи Костомаров? - Ви про таке питаєте, чого не знаю, - стримано сказав Тарас, хоча в душi вже закипала злiсть. - Все ясно - ви бажаєте погомонiти iз генералом Дубельтом... - сказав Попов не скоро.- Ну, що ж, як мовиться, я умиваю руки. Стосовно вас моє сумлiння чисте. Я щиро прагнув виручити вас iз бiди... - Спасибi, - зiтхнув Тарас полегшено. - Вже якось воно та буде. Як бог не видасть, кажуть, свиня не з'їсть... - Язик - ваш ворог, - кивнув похмуро слiдчий. - Унтер! - гукнув пiдводячись. В порозi вирiс унтер. - Я тута, ваше благородiє! - У камеру! - зиркнув спiдлоба на Шевченка. - Та накажи, щоб пильнували добре! Бо не дай бог... - Дозвольте йти? - заждавши, спитав жандарм. Лише махнув рукою. - Добранiч вам! - сказав Тарас, виходячи. - Що? А-а... Ходи здоровий,буркнув. У камерi було волого й холодно. Стояв важкий, аж млосний морок. Тiльки серед пiдлоги ледь-ледь вiдсвiчувалося вiкно у гратах, вище i вужче справжнього... Життя й мистецтво... Дiйснiсть i вiдображення його у творах... Звiдки вони дiзналися про "Закон божий", чи "Книги буття українського народу"? З чуток, доносу? Чи мають тут примiрник?.. Казав же їм: не треба документiв! Витворили на власну голову та ще й, мабуть, розмножили... Розумнi ж наче, професори та вчителi... Цей теж учитель нiби... Благопристойний хранитель трону й самодержавства!.. Котра уже година? За пiвнiч, певно... Чи то вже знають в Академiї про злу його пригоду? Брюллов помiг би, може. Великий Карл велику має силу!.. Лiг на холодне лiжко, не роздягаючись. Такий був день, а не втомився. Мабуть, через напруження... Видать, що правду каже цей єзуїт: не вирватися йому iз їхнiх залiзних рук!.. Повимiчали, бачив, у рукописнiй книжцi мiсця, в яких правдиво мовиться про них - катiв народу. Iч, закрутило в носi! Покайся, мовить, викажи своїх братiв по мислi - i будеш, може, прощений!.. Вони по вуха в злочинах, а каятись велять йому. Вони вдiлили дещицю, щоб викупити його з крiпацтва, - а хто ж його туди загнав, ще ненародженим зробив рабом?.. Сама цнота, ображена його правдивим словом!.. Їх не цiкавить правда, чужа душа,- турбуються лише про власну шкуру. В кровi, в сльозах купаються i розпинають кожного, хто їм про це розкаже, ба навiть тiльки ледь натякне!.. Здавалося б, почуй, збагни, одумайся, - нi, затуляють вуха й велять заткнути рота, замкнуть вуста безстрашнi, що мовлять слово правди. Щоранку ревно моляться Iсусовi, що постраждав за iстину, а потiм з легким серцем йдуть розпинать, як Iрод, своїх iсусiв!.. Господи, якщо ти бачиш, чому мовчиш, не вдариш правдивим громом .в скверну?.. А може, ти, всеблагий, iз ними радишся в дiлах земних, бо стiльки горя послав на люд простий, беззахисний i незлобивий?! Хтось гомонить у коридорi... Мiняють, певно, вартових... Пильнуйте, каже, добре... Гадає, що я тiкатиму, що десь довкола бродять з ножами за халявами мої завзятi спiльники... Гай-гай! Нiхто й не пiкнув, шаснули одразу врозтiч, палять десь там книжки й рукописи... Ледь не два тижнi їхали. Двох-трьох тих "спiльникiв" було б достатньо, аби нехай не визволити, то хоч папери взяти!.. Чого йому не говорили i ким лише не називали, а як дiйшло до дiла, а як спiткала його бiда - i вусом не повели, зоставили його одного вiч-на-вiч iз сонмом царських завзятих слуг i стражiв самодержавства... Спокiйно спи, мiй враже в личинi друга, визволити нема кому! Ми всi однi, самотнi, позбавленi священних прав на дружбу i товариство, на ту велику єднiсть, що звуть народом. У полi один не воїн, кажуть. I не людина! Люди не можуть жити кожен сам по собi, тремтячи й остерiгаючись усiх i вся. Це дикий, тваринний стан, який на руку тiльки тим, хто при владi... Що там вони створили, братчики, якусь подобу єдностi, iдею, дух, що тiльки мав набрати форми, а їх луп, луп по головах - та в каземат, та пiд тортури страхом! I знову: ти врятуєшся, коли утопиш iншого... Продай, тремти, лижи, канюч, принижуйся!.. Схопився з лiжка. Рвучко ступив на тiнь од рами й грат i вiдсахнувся. Грати!.. На душах наших грати... I тi стократ страшнiшi цих, вiконних!.. Постояв трохи в мороцi, як у водi, й, вiдчувши холод, тихо пройшов мiж лiжком та злою тiнню до стiльця. Зняв i повiсив на нього верхнiй одяг, намацав ковдру й сторожко, мов у незнану рiчку, залiз пiд неї. Ось вiн, в'язничний затишок, пристанище тривожних дум i скорбних снiв! У казематi навряд чи можуть снитися чарiвнi сни... Хто знає... Людська душа - вмiстилище таких скарбiв!.. Хто мiг сказати тодi, наприклад, як вiн сидiв, нещасний, пiд кабiнетом пана i ждав наказiв, що вiн, отой засмиканий i шмаганий "неоднократно" хлопець, колись поетом стане i що його прийматимуть у всiх маєтках панських на Українi?.. Зiтхнув, зручнiше вмощуючись. Тут не понiжишся, на цiм спартанськiм ложi!.. Згадав, як довго й трудно збирався вiн на Україну. Хтось, певно, думав, що вiн одвик i збайдужiв, а вiн боявся, серце своє притримував, щоб там йому, зболiлому за рiдним, милим краєм, не розiрватись з горя. А ще йому здавалося,- хоч соромно тепер признатися й собi самому, - що воля його лише для Петербурга, що там, де вiн сходив тернистi шляхи крiпаччини, вона розтане, "яко вiск розтає перед лицем вогню", i вiн впаде в неволю, мов звiр у яму, викопану й накриту хмизом на потаємнiй його стежинi до водопою... Сон не приходив. В мiстi, як у селi, озвався пiвень, iнший його пiдтримав... Першi? А може, другi?.. Спочатку вiн послав гiнцiв: "Кобзар" - свiй трудний первiсток - i "Гайдамакiв"... Тiльки тодi наважився ступити й сам на рiдну землю, глянути в глибокi, журнi очi своїх людей, з якими вкупi вирiс i вiд яких пiшов у свiт. З чужої волi, спiйманий в степу, бездомний, але не вiльний... Були там, правда, й iншi - неситi панськi очi. Вiн цих боявсь найбiльше, як вирушав iз Петербурга... Точнiше, вiн остерiгався панства - свого ж таки, "рiдненького", - яке чомусь до нього стало липнути та родичатися, коли пiшов по Українi його "Кобзар"... А може, то йому послала доля таке важке й химерне випробування?.. Почулася чиясь хода, рiзкi команди. - Усе гаразд? Спокiйно? - Так точно, ваше благородiє! - На мiсцi всi "голубчики"? - А де ж їм, бiдним, дiтися... - Ну, Сидоров! Ще раз таке почую, заробиш карцер! - Слухаюсь! Поволi стихли кроки. Тiнь од вiкна погойдувалася, неначе пружна хвиля... Далеко десь полинув дзвiн курантiв... А може, те йому лише здалося... Не спалося. А нiч була як море... ...Сповна вiдчув, що вдома вiн, на Українi, як з-за Днiпра побачив на горах Київ. Про цю святу, щасливу мить вiн мрiяв довгi роки, вона йому ввижалася у вогкi, холоднi ночi в Санкт-Петербурзi, коли найдужче праглося тепла землi, високого, ясного неба i сплеску крутобоких днiпрових хвиль... - Заждiть, заждiть! - гукнув нестямно кучеровi, стрибнув на землю, нiби зустрiв тут батька рiдного, й побiг до рiчки. Хвиля, хтозна-чому i де здiймаючись, з глухим, журливим шумом накочувалася на вкритий пiною та черепашками пiщаний берег, спинялася на мить якусь, зiтхала й вiдходила кудись униз, в глибини, щоб дати мiсце iншiй. Вода була прозора, ледь-ледь жовтава, з блискiтками, що вдалинi зливалися в суцiльне сяйво-марево, в якому плив вiтрильник i тихо слались чайки... Присiв, набрав води у пригорщ i хлюпнув собi в лице. Заплющивши вiд щастя очi, слухав, як дихає старий Днiпро, як скочуються щоками сльози, змiшанi з його солодким плином... - Ви, пане, що, давно води не бачили? - спитав похмуро хурман, коли Тарас невдовзi сiв на вiзок. - Ви тiльки гляньте, дядьку, яка краса! - розвiв руками, нiби були то в нього крила.- Днiпро! Днiпро!! - Вода, та й годi,- буркнув. - Козацький батько!.. Хурман спiдлоба глянув на подорожнього, всмiхнувсь у вуса й мовив смиренним голосом: - Батьком тепер у нас Микола, росiйський цар... - Та ви й самi чи рiд ваш, певно, з вiльних людей. - Згадала баба, як була дiвкою,- сказав нескоро хурман i хльоснув коней вiжками. В'їжджали саме на наплавний днiпровський мiст. По той бiк, вже бiля гори, їх зупинила варта. Унтер спитав гранично коротко: - Хто i куди? - Учень Санкт-Петербурзької Академiї мистецтв Шевченко Тарас Григорович,- дiстав Тарас папери.- А їду в Київ. Поки що... Суворий страж махнув рукою. Конi взяли завзято з мiсця: збагнули, мабуть, близькiсть спочинку й торби з сiном або вiвсом. Тарас притих. Вдивлявся в горби обабiч, вкритi чагарником та дерезою, в хатки, притуленi на латочках пiд кручею, на бастiони й вежi, що вимальовувалися на тлi ясного неба, й не мiг собi простити того дурного "поки що...", яке сказав вiн унтеру. П'ять лiт уже на волi, а й досi десь на днi душi лежить тремтливий острах перед усяким, що має силу й владу тебе як стiй образити. Ну що йому до того, куди ти потiм вирушиш?.. Самому бридко й сумно... Фортеця, яку вже вкотре перебудовували, зустрiла_ _їх iще одним шлагбаумом, смугастою, в зрiст чоловiка, будкою i вартовими. Правда, тут не питали, хто вiн, стояли так, для форми, бо хтось колись поставив. Нiколи ще, напевно, бiля Печерського монастиря не скупчувалося стiльки солдатiв, му-ровщикiв та землекопiв. Здавалося, вже почалась вiйна i ворог облiг фортецю; ждали немовби тiльки приступу... Хурман спинив натомлених, аж мокрих, коней бiля зеленого будинку з вивiскою "Трактир" i запитав: - Тут зупинятиметеся? Тарас мовчав вагаючись. Вiн їхав, власне, в Київ, а тут було щось... . - Пане! - нетерпеливилося хурмановi. - Ви що, спите? - Нi, думаю. - А що тут, пане, думати! Трактир пристойний, є номери i де поїсти й випити. - Чогось менi не хочеться тут поселятися... - зiтхнув Тарас. - Немовби їхав, їхав та й опинився знову в Санкт-Петербурзi... - Є ще трактир. Аж на Подолi, правда... - Вези туди! Одержиш на могорич. - Вйо, вйо, соколики! - пiдбадьорився вусань обiцянкою. - Ви гарно, пане, вдумали. Там тихо й мирно, поряд базар, притика й наша поштова станцiя... - Трактир стоїть бiля Днiпра? - Коли висока повiнь, то можна з вiкон просто ловити рибу й смажити, - розговорився хурман. - А понад ним на кручi, немов на небi, сяє хрестами й банями золотоверхий собор Михайлiвського монастиря... - Я знаю, я вже бував колись давно у Києвi, - розхвилювався Тарас, пригадуючи всю ту красу. Небавом вiн побачить знову диво старого Києва, вбере душею, - вiльною вiд пут неволi! - вiчнiсть, що тут витає... З пагорба йому вiдкрився раптом високочолий город! Не в первозданнiй своїй красi, а в ранах, викарбуваних вiками, не у могуттi й величi, а вже в руїнi, в скорбнiм напiвжиттi, де кожен камiнь - спогад, та й той напiвзабутий... Скiльки його плюндровано!... Вiз покотився вниз, i стародавнiй Київ поволi став ховатися за височенним зеленим пагорбом. Лiворуч, вже в долинi, проплив фонтан, з якого брали воду, як iз криницi, й вiз знову рушив яром, вже до Днiпра. Мiж вiттям старих в'язкiв та кленiв невдовзi зблиснула його гладiнь, i там десь, у тому просторi з води та неба вихопився протяжний зойк пароплава. Дiтище нових часiв гучним залiзним криком вiщало свiтовi про свiй прихiд. - Реве - аж страшно робиться, - кивнув на рiчку хурман. - Нового завжди страшно, - сказав Тарас. - I колеса колись боялись люди... - Цього, що в возi? Ат, не смiшiть! - нахмурився, гадаючи, що то його беруть на кпини. - Вже нашi дiти думатимуть, що парова машина така ж звичайна, як кiнь чи вiл. - Димить, смердить, гуркоче, - скривився хурман. - Мабуть, така натура в неї. Зате ж i сила!.. Виїхали на вiльний простiр. Злiва дорога йшла до Братського монастиря та контрактових торгiв, праворуч, зовсiм близько, плескалася у берег рiчка, далi, аж ген по той бiк, зелено прослався острiв, знову синiв Днiпро затокою, за нею стiнкою стояв старий високий лiс... - Приїхали! - зiскочив хурман з воза, зняв чемодан i мовчки понiс у дiм пiд вивiскою. Тарасовi не залишилось нiчого iншого, як взяти свiй старий портфель i рушити услiд поважним паном. Його зустрiв господар i, ледь вклонившись, мовив: - Ласкаво прошу! Пановi найкращий номер? - З вiкном на рiчку маєте? - Аякже. Все для пана! Тарас дiстав полтиник, тицьнув у руку хурмановi,_ _ще_ _мовчки м'явся поруч. - Спасибi. - Вам спасибi, що довезли! Невдовзi вже стояв у номерi й вдивлявся в далеч рiчки крiзь невеликi, проте прозорi й чистi шибки вiкна... Звершилося! Вiн на землi вкраїнськiй, в самому Києвi, ось зовсiм поряд iз нескоримим старим Днiпром!.. Що ж серце не засмiється в грудях, не затрiпоче пташкою, а причаїлось, нiби його приклали каменем?.. Щоб не заїхав був до Качанiвки, не надивився на ту наругу панську... Не пригадав... Не глянув у безнадiю... Ой Днiпре наш, Днiпре, широкий та дужий!.. Де все воно подiлося? I вiльний дух, i помисли про рiдний край, i мужнiсть, з якою кожен iшов на смерть, немов на свято, тiльки б вона була за волю... Дивно: заснув народ, мiльйони впали у летаргiчний духовний сон... Навiки? Чи до пори?.. Хто у прийдешнє гляне, коли забуто, у снi поволi втоплено й близьке, й давноминуле!.. Позбав народ минулого, i вiн спокiйно змириться з своїм гiрким сучасним, а над майбутнiм i не замислиться... Жахлива, чорна iстина, яка холодить у жилах кров!.. Зiтхнувши, взявся до чемодана. В нього_ _так мало днiв, а Київ такий великий i мальовничий! Небавом вийшов на божий свiт, - на дивний свiт для художника! - i роззирнувся. Всюди була краса, усе довкруг просилося в його альбом, в його за всiм цим до болю спраглу душу. Спершу, напевно, треба пройтись, оглянуть, вибрати, а вже тодi... На Гору, в старе, прадавнє мiсто, звiдки все почалося! Крута гора... А як-то було на неї дертися з мечем в руцi, пiд градом стрiл? Напевно, тут не дерлися, а лiзли там на стiни, де тiльки вал та рiв пiд ним. Вiн десь читав, що город взято було Батиєм вiд тих ворiт, що на Печерськ, в долину Хрещатий яр... Чим вище вiн пiднiмавсь по кручi, тим бiльше дух захоплювало вiд перспективи, що вiдкривалася на Заднiпров'я та на Подiл. Десятки верст, величних i неповторних, прослалися чарiвним свiтом, казкою, в яку нелегко ввiрувати. На промiжнiй терасi недавно був розбитий парк. Найширша його алея вела до мiста, повз монастир. Вже, власне, з города, з гори побачив вулицю i шлях, яким недавно їхав, фонтан, новий будинок на три високих поверхи, що пiднiмався важко по той бiк яру-вулицi. Праворуч, зовсiм близько, бiлiв костьол... На Київськiй горi-легендi, горi-великомученицi ксьондзи й пани поставили свою божницю, капище кривавих свiтських згубцiв та єзуїтiв! Звернув праворуч. У далечi йому вiдкрився собор Михайлiвський, золотоверхий. Чомусь спливло далеке мiсто Вiльно, церква святої Анни i Ядзя, чарiвна юна Гусиковська, що молиться за те, щоб в скорiм часi прийшла "кохана вольность"... Може, вона йому найбiльш подобалася своїм великим уболiванням за долю Польщi, може, любив її за пристрасну її готовнiсть офiрувати усе, що мала, навiть саме життя, на благо краю рiдного, свого народу... Бiля собору, на морiжку, побачив сплячу жiнку iз немовлям. Обвiтренi, ледь-ледь прикритi латаним убогим одягом... Його сердешна Катря!.. А мо', прочанка? Тисячами вони бредуть до Києва благати в бога долi!.. Так нiби вiн живе десь тут, на цих сумних руїнах... Нi, бог цей край, цей город давно забув_!.._ Тихенько сiв на лавку, дiстав альбом та олiвець i швидко накидав контур сплячих. Двором проходив розкiшний пiп, i вiн попав у начерк, бо тiй нещаснiй треба через цього вгодованого слугу господнього звертатися по допомогу до вседержителя. Жаль працi, жаль молитви iз скорбних уст!.. Вiдчув: хтось дихає йому в потилицю. Оглянувся i вгледiв пильний погляд, який одразу ж, спiйманий на пiдгляданнi, засяяв тихо усмiшкою. - Пробачте, пане... - знiтився той чоловiк. - Я, знаєте, також художник трохи... Ви так схопили з ходу й дали такий суспiльний тон!.. - Шевченко, - подав Тарас правицю. - Тарас Григорови