ч? - О! Ви знаєте мене? - Мiй дорогий, та хто ж не знає вас_ _на Вкраїнi! - От бачите... Примусили мене... - Їй-богу, батьку, слава про вас пiшла, як хвиля по синiм морi! Знаєте, я ваш "Кобзар" напам'ять вивчив i "Гайдамакiв". _Гомонiла Україна,_ _Довго гомонiла,_ _Довго, довго кров степами_ _Текла-червонiла_ / _день i нiч гвалт, гармати;_ _Земля стогне, гнеться;_ _Сумно, страшно, а згадаєш_ _Серце усмiхнеться..._ О, я забув назватися! Учитель малювання у Києво-Подiльському повiтовому дворянському училищi Олекса Фролович Сенчило-Стефановський. - Звучить поважно, наче "його величнiсть государ iмператор всiя Русi..." - всмiхнувся Тарас. Сенчило розвiв руками: - Звичка... Посада, титул бiльше важать, анiж сама людина, її iм'я... - Та хай воно все западеться! - гукнув Тарас. - Сiдай, Олексо, та розкажи, як тут живете-маєте. - Ат... Що розказувати, - присiв Сенчило поруч. - Тихенько спали, поки ти не збудив, не вмив нам очi... Нинi ж i в нас уже щось робиться... Є славна молодь... Перший - Кулiш Панько. Кебетний та заповзятий! Треба вас познайомити. - З простих чи пан? - Та... з кармазинникiв. Проте душевний хлопець, до рiдного всього аж труситься. Записує пiснi, казки, повiр'я... А ще - малює. Пробує... - А ти з яких? - спитав похмуро. - Батьку, я з богомазiв... - скрушно зiтхнув Сенчило. - Ще й самоук, здавав лише екзамени на вчителя iз малювання, спочатку тут, а потiм i в Академiї... - В Санкт-Петербурзi? - А де ж iще... - Давно? - Сiм рокiв тому. - А-а, я тодi ще був... Бодай не згадувати! Був крiпаком, пiдмайстром у Ширяева... - Зазнав бiди? - На трьох би, брате, вистачило! Примовкли. Кожен перебирав не кращi днi свого дитинства, молодостi. - Бач, тихий ангел пролетiв, - сказав Тарас, щоб збити печальну хвилю спогадiв. - Дивись, уже прокинулася прочанка та чи покритка, - вказав очима на морiжок. Дiстав мерщiй карбованця. - Пiди вiддай, - тицьнув Сенчилу в руку. - Бо я не можу, плакатиму... Пiшли поволi мiстом. Тарас вдивлявсь у вулицi - знайомi й нiби ранiше ним не баченi - й чув на собi цiкавий погляд друга, з яким вони одразу зiйшлися серцем. Власне, це був вiн сам, такий, яким вiн мрiяв стати колись, iще в Кирилiвцi, в своїх "малярських" мандрах. Нiвроку, гарно вдягнений, не-захарчований... У порiвняннi з ним вiн, Шевченко, в своїм плащi (чи балахонi!) та картузi з простої бiло-сiрої парусини здавався, мабуть, учнем на побiгеньках... - А що, Олексо, взяв би мене до себе помiчником? Розтерти фарбу, збiгати кудись по щось... - Збиткуєшся, Тарасе, з мене, бiдного? - спитав_ _Сенчило_ _вражено.-Не всiм же бути... - Вибач! - узяв Тарас його за лiкоть. - Це я згадав, як прагнув малим потрапити до богомазiв i вивчитися у них малярству. - Маєш тепер навчителя? - простив Сенчило. - Маю. Найкращого на всiй Русi. Сам Карл Брюллов! - Нi, ти таки щасливий! Тiльки не подумай, що я погано заздрю!.. Може, колись Брюллов пишатиметься, що був твоїм учителем... - Ну й жартiвник! Береш мене на кпини? - аж зупинився. - Таки образився на мiй невдалий жарт... - Їй-богу, нi, Тарасе! - приклав до серця руку. - Брюллов великий майстер. Проте таких Росiя мала й матиме... Ти ж, як поет, - єдиний, один у нашiм краї i, може, навiть - на цiлий свiт... Твiй голос - голос божий, знамення, поклик волi!.. - Братику, - спинив Тарас ту похвалу, злякавшись її, мов присуду, - не гарячкуй, не квапся робити з мене iдола! Я з плотi й кровi... Мучуся, шукаю, йду навпомацки... - Тарасе, ми зневiрилися, упали духом. Людям потрiбен свiточ, зiрка, що всiх веде до спiльної мети... Ти, батьку, нам возсiяв!.. - Не думав, що хрест мiй такий тяжкий... - сказав Тарас схвильовано. - По спинi й хрест, - зиркнув Сенчило пильно, мов визначаючи фiзичну мiць Шевченка. - Он пан Кулiш щупленький, а не боїться, ба навiть прагне взяти на себе цю важучу ношу... Вибач, я мушу йти. Щось прихворiла мати, i зараз прийде лiкар... Я тут живу, в отому домi. Неподалiк живе й Панько, он вiкна його помешкання, бiля тополi... Де ти спинився? Ввечерi я забiжу й, коли не проти, стрiнемося iз мислячою, хоч молодою, громадкою твоїх палких прихильникiв. Вони щасливi будуть... - Я оселився в тому трактирi, що коло станцiї, бiля Днiпра. - Чудово! Ще раз вибач,- розвiв руками.- Треба було б запрошувати тебе до хати... - Вiтай же матiр, брате, й не потерпай. Ще матимеш таку нагоду. - Хочеш до нас у Київ? - а подивом спитав Сенчило. - Ми тут взялися цвiллю... Тарас на мить замислився, бо й сам iще не прикидав свого життя на рiк чи два. Згадавши Санкт-Петербург, промовив тихо: - Там чужина... Є, правда, люди душевнi, чеснi, мудрi... А скiльки, брате, панства! Собачники та горлохвати, крiпосники, лакузи царськi, наволоч у позолочених мундирах!.. - Гадаєш, тут нема таких? - Я знаю... їх розвелось, як смiття, як сарани!.. Все ж тут народ мiй, моя земля. Хочу пiзнати люд свiй i рiдний край, вiддати їм всього себе - до крихти, до краплi кровi!.. Слiзьми нiхто ще муру не розколов. Тож досить слiз! Час дiяти, шукать рятунку! Тисячi, мiльйони в рабствi скнiють, кладуть життя на панськi статки та забаганки!.. - Батьку, тихiше!... - знiтився Олекса, скоса зиркаючи навколо. - Ще хтось почує... - Добре, - сказав Тарас, вiддихуючись. Як здумає чи заведе про злу неволю мову, серцю у грудях тiсно. - Бiжи до матерi, а я ще трохи тут походжу, мо', щось змалюю... - Ввечерi чекай на мене! - Буду в своєму номерi. Лишившись сам, Тарас зайшов у двiр Софiйського собору, вишукуючи собi мiсцини для змалювання. Все тут було достойне пензля чи олiвця, проте вiн мусив вибрати одне, найлiпше, бо мав часу так мало, а Київ такий багатий на краєвиди й старовину! Десь тут колись, при Ярославi Мудрому, писались книги, вчилися боярськi дiти... А дiти смердiв, воїнiв, простих киян?.. За панством хiба протовпишся!.. Сiв пiд старою липою, дiстав альбом та олiвець. Хотiв, не мудрствуючи лукаво, зобразити фасад собору, браму з дзвiницею, що височить над нею. Зробив штрих, другий, третiй i зупинився... Що вiн там за один, отой Панько, чого насправдi прагне? Просвiтлення свого народу, волi? Чи слави власної? Ой цi пани та паничi!.. Он вивели полк на Сенатську площу, вишикували плече в плече... А їх з рушниць, з гармат - беззахисних!.. Гадали, цар злякається? Смiшнi... Та вiн залив би кров'ю весь Петербург, усю Росiю!.. Треба пiти поглянути, погомонiти з цим Кулiшем. I паничi порою бувають путнi. Навiть у Петербурзi стрiчав таких. Завзятi, добре вихованi й освiченi, що дай бог кожному. Запалюються, немов суха солома. Й так само швидко гаснуть. Хто не зазнав на власнiй шкурi панщини, хто не робив пiд нагаєм, надовго того не стане, влiзе в якусь шпарину, перетремтить; ще й буде потiм каятися i що є сили впевнювати словами й дiлом, що вiрнопiдданiшого нема в усiй державi... Сховав малярське причандалля, пiдвiвся й рушив до Кулiша. Застав Панька за малюванням. Кiмната вся була завiшана людськими постатями, накресленими вугiллям i тушувальним олiвцем, а на мольбертi стояло майже чисте полотно з накиданим легкими контурами обличчям. - Ану ж вгадайте, хто завiтав? - спитав Тарас, вiдчувши себе в своїй стихiї. Кулiш оглянувся, ледь осмiхнувся, - нiби зробив велику ласку, - i вiдказав: - Шевченко. - Вiн, їй же богу! - вигукнув Тарас, зрадiлий, що стрiв i тут товариша по ремеслу, або покликанню. Подав Паньковi руку. Той, нiби якось нехотя, простяг свою. Рука була мiцна, кiстлява. - То як же ви впiзнали мене, добродiю? - Олекса був i розповiв. - А-а... - Ви гадали, що бог менi благовiстив появу вашу в Києвi? - пiдколупнув, усе ще мило так усмiхаючись. - Та нi... Пробачте... - знiяковiв. - Сiдайте, прошу! - Дякую. Сiв на стiлець, що був один лиш вiльний од книжок, паперiв, полотен. - Читав, читав я ваш "Кобзар", - сказав Кулiш, вважаючи, що саме це найбiльш цiкавить гостя. - I "Гайдамакiв"... Добре! Жаль тiльки, є недогляди... А втiм, їх можна виправити. Ми ж люди, так би мовити, свої. I справу спiльну робимо... - То, може б, ми були на "ти"? - спитав Тарас. -_ _Щоб_ _легше вести мову i почувати себе вiльнiше. Кулiш не змiг одразу вiдповiсти. Зробивсь серйозним, очi ще погарнiшали. Нарештi мовив стримано: - Нехай i так. Хоча в народi нашому... - А в запорожцiв? - Добре, - всмiхнувся знову. - Звiдки у тебе стiльки всiляких знань з iсторiї та етнографiї? Здається, ти не вчився в унiверситетi... - Я ж вирiс на Звенигородщинi, в селi Кирилiвцi, вважай, в самiй iсторiї. Мiй дiд Iван брав участь у Колiївщинi... А ще - книжки. Знайшлися щирi люди i в Петербурзi, зглянулися на сироту, порадили, що прочитать, довiрили свої скарби... Та й в Академiї навчають теж не тiльки малюванню... О! Що це ти малюєш? Автопортрет? - Та-а, пробую... Чомусь нiяк не вловлюється... Тарас умить примружився, зиркнув на контур i на модель. - А дай-но, Паньку, пензля! Кулiш подав, не знаючи, як повестись. - Ти хочеш... - почав було. - Сiдай сюди, - пiдвiвся Тарас рiшуче. - Отак, отак... Посунься трохи... Дивись на мене... Славно! Схопив палiтру, змiшав коричневу та чорну фарби й швидко поклав мазок. - Надовго? - Що? - Прикував мене? - А-а... Можеш триматись вiльно i розмовляти. - Що ж вийде? - Образ. Я ж Кулiша малюю, а не його парсуну. Менi побачить треба, який ти є. Твої думки, природу, уподобання... - Отак, при першiй зустрiчi? - скривився в посмiшцi,Не забагато? - Хтозна... - А як же з пудом солi? - Ат! - вiдмахнувся Тарас, працюючи. - Як кажуть, видно пана i по халявах. Та я вже й знаю дещо про Кулiша... - Що? - насторожився. - Не потерпай, хороше. - Коли ж ти встиг узнати? - Менi той самий янгол благовiстив. - Сенчило? - нахмурився Кулiш.- Поганець!.. Щоб так, уперше стрiвши... - Вiн знає мене давно. - Ви з ним ранiше здибувалися? - спитав чомусь ревниво. - Читав "Кобзар". - I-i, братику! Поет i вiршi суть не одне й те ж саме. - Я - суть мої поезiї i навпаки, - промовив твердо, не залишаючи тим самим мiсця сумнiву. Кулiш збагнув це й змовчав. Побоюючись за свiй портрет, набрав значної пози й весь час тримався неї, так нiби прагнув змусити митця побачити себе таким. - Не дмися так, - сказав Тарас. - Ти ж поки що не ментор, не вождь, не батько кошовий... - Ти й це в менi побачив? - спитав Кулiш, здивований, - То, може, ти вiщун, кудесник? - захихотiв непевно якось. - Паньку, при малюваннi модель завжди стає у позу своїх найвищих духовних злетiв i заповiтних, таємних мрiй. Художник мусить вибрати лише суттєвi риси, глибинний смисл, натуру й вiдкинути все показне, уявне... - Ти хочеш цим сказати, що я не здатний... - Що ти! - змахнув Тарас руками, в яких були палiтра й пензель.- Колись менi один дячок-художник сказав, уважно вивчивши мої долонi, що я не маю здiбностей анi до чого, навiть до шевства й бондарства. То як же можу гадати я, той, що поправ ногами велике те пророцтво?! Ще не стомився? - Дякую. Менi не зле... Дозволь хоч краєм ока глянути... - Нi. Ще не час. Бо потiм тобi ввижатиметься пiв-Кулiша, - всмiхнувся. I спохмурнiв. - Ти знаєш, я боявся їхати на Україну... Боявся, що, крiм плачу, нiчого тут не почую... - Всi ви в тiм Петербурзi!.. - буркнув на те Кулiш, немов Тарас образив чимось його самого чи рiдний край. - А стрiв тебе, Олексу - й душа моя всмiхнулася! Правий, мабуть, Гребiнка, а з ним Григорiй Сковорода, що сплячий - це ще не мертвий... - Ти бачив Євгена Павловича, ви знаєтеся? - аж весь подався Кулiш до нього. - Вже рокiв сiм, напевно. I їхали вдвох з Петербурга аж до самого Нiжина. Кулiш примовк, нахмурився. Його щось гризло, мучило, й Тарас прийшов на помiч: - Ну, як тут, брате, є ще порох в порохiвницях? - Збираємо собi потроху... А звiдкiля ти знаєш Сковороду? - Я списував колись, малим, його пiснi, - зiтхнув Тарас, згадавши себе у полi бiля овець. - Пишу, спiваю, плачу... Минуло стiльки рокiв, а все не можу згадувати того без слiз... - Видать, багато перестраждав? - Бодай не згадувати!.. Менi вже двадцять дев'ять... А ще п'ять рокiв тому був крiпаком! - поклав мазок, та так, що пензель переламався. - Пробач... Ти знаєш пiсню про Сагайдачного? - Тодi пiдтягуй! - Поправив на полотнi ледь припухлi, мов у дитини, губи й змахнув рукою, нiби дячок чи регент перед церковним хором: _Ой на горi да женцi жнуть_ _А попiд горою,_ _Яром-долиною_ _Козаки йдуть!.._ Кулiш йому пiдспiвував, проте несмiло, нiби не знав_ _нi_ _слiв, анi мелодiї. А може, просто не мав до спiву хисту. - Та в тебе ж голос янгольський! - гукнув, коли вони дiстались до Сагайдачного. - I треба ж: усе однiй людинi!.. Нi, тут господь розщедрився... - Мабуть, з похмiлля був, - сказав Тарас суворо. - Забувся волю дати. - I все-таки тобi роптати на нього грiх. Вже й волю маєш. - Маю. Коли б не добрi люди, то мав би я вiд бога дулю з маком! - Свят, свят... - Кулiш перехрестився. - Ти з глузду з'їхав, брате! А може, бог так випробовував тебе, вдивлявся, чи ти достойний його щедрот? - Моїх братiв, моїх сестер, мiльйони душ, уярмлених лукавим панством, теж випробовують на небесi? В iм'я чого? Блаженства, може, райського? Аби потрапити по смертi в рай, потрiбно тут життя прожити в пеклi?! - Ти перебiльшуєш свої й чужi страждання, - сказав Кулiш. - Пани ж не звiрi, люди... Ну, є поганi, грубi, - пiдвищив голос, бачачи, що цi слова єлейнi дратують гостя, - та в бiльшостi своїй поряднi й чеснi, навiть патрiотичнi... Вiзьми того ж Тарновського... Чи Скоропадського... - А знаєш ти, - скипiв Тарас, - з кого завiв собi гарем Тарновський? З небог! - Брехня! Щоб пан Григорiй, любитель муз, вiдомий на всю Росiю меценат!.. Тобi на нього наговорили злi язики, а ти й повiрив. Грiх, брате, грiх!.. - Я щойно iз Качанiвки. Та й в Петербурзi бачив мерзеннi наслiдки його родинних "благодiянь"... Кулiш не знав, що мовити. Його це також вразило. Сидiв, схиливши голову, й кусав нервово губи. - Дивись сюди! - звелiв Тарас, Примружився. - Бракує чогось очам... Сум'яття в них... Гординя... I щось таке... - А йди ти пiд три чорти! - образився нараз Кулiш, пiдвiвся i вiдiйшов аж до вiкна. - Малюєш, то й малюй портрет... - Ну, добре, - сказав Тарас примирливо. - Лице, вважай, готове... Решту сам доведеш до толку. Кебету маєш i маєш хист... На перший, раз достатньо. Еге? Ввiрвався, наговорив аж сто мiшкiв тiєї вовни... Вибач! Менi вже час. Ось пензель, ось палiтра. Ось мiй портфель... А по цiй мовi будьте здоровi! - Де зупинився? - спитав Кулiш, не озирнувшись. - В трактирi бiля поштової станцiї. - Надовго? - Нi, на кiлька днiв. Додому вже подать рукою. А я не був там аж чотирнадцять лiт!.. - Пробач i ти, - оглянувся-таки Кулiш. - Гадаю, ми ще стрiнемося... Як там не є, а мусимо триматись разом. Дiло ж у нас одне! - Сенчило прийде до мене ввечерi. Приходь i ти. - Спасибi... Може б, ти пiдписав малюнок? Тарас узяв тоненький пензлик, вмочив у першу-лiпшу - червону - фарбу i розписався на полотнi. - Тепер менi всi заздритимуть! - сказав Кулiш, поглянувши на свiй портрет. - Освiтлений твоїм сiянням, i я, гляди, уславлюся... Принаймнi тут, у Києвi... - Недовiдомi путi господнi, як говорив колись мiй вчитель-дяк, коли не мав чим похмелитися, та не втрачав надiї. Ще, може, ти колись боятимешся цього портрета, пiдпису i вiдречешся тричi, допоки пiвень прокукурiкає! - Я ж не Петро, i ти - Тарас, а не Iсус, - сказав, неначе вдарив. - Поети теж, як i путi господнi, недовiдомi... - протяг Тарас, жартуючи. I раптом сам збагнув, що мовлено цiлком серйозно. Хто знає, що напишеться сьогоднi, завтра чи через рiк... Майбутнє його не буде сонячним, бо все в пiтьмi довкола, бо сльози його пекучi не змиють зла й неволi на цiй землi... - Ти слухаєш мене чи нi? - спитав Кулiш. - Я думаю... Про долю нашу... Паньку, ти познайом мене з людьми хорошими. Менi казав Олекса, що є такi. - Зустрiнешся, побачиш сам. - Ну й добре! Тепер бувай. Пройдуся трохи мiстом та подивлюсь... Я стiльки марив у Петербурзi цим днем, цим щастям! Надiв картуз, узяв портфель i вийшов на помережану вже довгими густими тiнями парку червневу вулицю. Вони зiйшлися, як неофiти, за двi доби до виїзду Тараса з Києва. Правда, не в катакомбах, а на зеленiм лузi пiд Межигiр'ям. Тарас приплив вiтрильником, який добув Сенчило i сам же вiв, не сидячи, а стоячи бiля стерна. Його лице, постава, рухи - все, все змiнилося, вiдколи сiли в човен i пiдняли вiтрило. Так наче щось, а може, хтось прокинувся в його душi, розправив груди, плечi. Свистiв у снастi вiтер, вились довкола чайки, похлюпувала густа вода, i ясне сонце зблискувало на синiх хвилях... Мовчали, нiби слово могло порушити цю благодать, гармонiю їх i Днiпра... Невже й вони, славетнi їхнi дiди та прадiди, пливли отак, вчарованi красою вод, i неба, i берегiв?.. Що в їхнiх душах дiялося, якi думки снували у їхнiх буйних головах пiд час морських походiв?.. Достеменно вони з Олексою уже того не знали, не розумiли. Хiба що так, душею, чимось отим у серцi, в кожнiй найменшiй фiбрi тiла, що робить нас спорiдненими з людьми давно померлими i ненародженими... Он вiн стоїть, Сенчило, i в ньому грає, бурхає вiдвага тих забутих старих часiв! Спитай, куди вiн править, i, мабуть, скаже, що на Скутару або Стамбул, де знемагають його брати та сестри в тяжкiй неволi... Вiн сам торiк, як плив Балтiйським морем у Швецiю (i не доплив через хворобу), вiдчув себе на Чорнiм морi, у байдаку, межи сiчовим славним товариством, що линуло на поклик-плач: _О милий боже України,_ _Не дай пропасти на чужинi,_ _В неволi вольним козакам!_ _I сором тут, i сором там -_ _Вставать з чужої домовини,_ _На суд твiй праведний прийти,_ _В залiзi руки принести_ _I перед всiми у кайданах_ _Стать козаковi..._ Вiтер дзвенить вiтрилом, жене крутi зеленi хвилi лозами i пiнить воду за байдаком!.. - О господи! - Олекса сiв на зчорнiлу лаву й всмiхнувся тихо, нiяково. - Я не терплю вiтрил опущених i голих щогл... - озвався враз, немов вони вели розмову, а не мовчали. - А я - човнiв прикутих, на ланцюгу, - сказав Тарас. - Довкiл води!.. Пручаються, ланцюг весь час посмикують, а попливти не можуть... - Он Вишгород! - вказав Сенчило на правий берег, що був од них по лiву руку. Хатки, руїни, церква... А був же город, згадуваний не раз в лiтописах, ще починаючи вiд Ольги й Iгоря!.. Та й Межигiр'я, кажуть, уже не те, спалив його Потьомкiн, щоб догодити своїй любасцi... I пам'ять нищать! Мабуть, вона страшна для самодержцiв... Бо воскрешає, будить заснулий дух, б'є в дзвони, кличе у храм свого народу, де вберiгається серед святинь безсмертна його душа!.. Ще здалеку з Днiпра побачили хрести та банi Межигiрського монастиря. Тарас устав, вiдчувши, як хвилювання йому стискає груди. Цей монастир був особливий. Сюди приходили на схилi лiт тi запорожцi, якi вцiлiли в кривавих битвах, звiдси на Сiч привозили попiв, дияконiв, якi могли орудувати шаблею так само вправно, як i хрестом. Козацький дух тут жив найдовше в душах пiд довгим чорним одягом... Кулiш зустрiв їх бiля притики. Притримав човен, поки вони вгамовували вiтрило. - А iншi ж де? - спитав Олекса. - Будуть. Спочатку ми оглянемо старе гнiздо орлине, щось замалюємо, а потiм час настане для кашi й чарки. Хлопцi вже постараються, щоб пригостити батька, - так звуть вони тебе, Тарасе, - за добрим давнiм звичаєм! Ну, як пливлося? - Гарно!.. - гукнув Олекса. - Вiтер у спину дув, старався, неначе знав, для кого. - Ви, братики, хвалiть, та мiру знайте, - сказав Тарас похмуро. - Теж правда, - пiдтримав його Кулiш. - Гiркого також треба. Щоб не завадило, бува, солодке. - Хiба йому ще мало всипали по тих журналах! - мовив Олекса. - Справжнє не перехвалиш. - Хто зна, хто зна... - озвався Кулiш непевно. - Воно якби пiдсипати... Та тiльки не з того боку... - Паньку! - спахнув Олекса.- Хочеш, щоб ми ще раз втлумачили, що це тобi не по губах салата? Кулiш притих, насумрився. Тарас не став втручатися. Нехай собi! Вiн гiсть. Сьогоднi тут, а завтра... Поет зробив свою роботу, як написав. Все iнше - то вже не його турбота. Одне збагнув за днi, прожитi на Українi: його думки знаходять щирий вiдгук, тривожать, будять, збурюють. А це - найбiльше щастя! Страшне, коли волаєш до порожнечi! Що може бути гiршого вiд голосу, що вопiє в пустелi!.. Ступав двором монастиря, i кожен крок вiдлунював йому в душi. Послухати б - хоч краєм вуха - козацькi думи, спогади, якi роїлися в смиренних сивих головах... Щоб хтось тодi додумався та позаписував хоч основне, почуте од цих ченцiв, ото була б iсторiя!.. - Тут був колись послушником сам Залiзняк, - долинули слова Панька. - Максим? - Еге ж. Так люди кажуть... Ти знаєш, я добився дозволу вiд губернатора на огляд усiх архiвiв Київщини. - Чудово! Ти ж розпитуй старих людей про Колiївщину. Бо все загине, вивiтриться з людської пам'ятi... - Це тут похований Семен Палiй? - озвався Олекса пошепки. - Так, - кинув нехотя Кулiш. Ще гнiвався за тi слова, що мовленi були Сенчилом бiля притики. - А чули, як Семен Палiй прощався з братчиками-сiчовиками, коли надумав пiти в ченцi? - спитав Тарас. - Не чули? Менi повiдав один старий, якого я пригостив чарчиною в трактирi... Прибув Палiй з ватагою сiчовикiв у достославний Київ i на торговицi, що на Подолi, скупили всю горiлку, мед та вина й гульнули так, що весь Подiл три днi був п'яний. Потiм ватага та у супроводi хмiльних киян посунула до Межигiр'я, а попереду знай витанцьовував старий козак, прощаючись iз вольним бiлим свiтом... - Йому було що спокутувати в монастирi, - сказав Кулiш похмуро. I спохватився: - Хлопцi, як хочемо щось змалювати, то час до дiла братися! Вже сонце ген на заходi. Порадившись, всi троє вийшли за ворота, щоб видно було церкви, стiну, будинки за огорожею, i заходилися бiля паперу. Десь за годину Кулiш закрив альбом, дiстав хустинку, витер на лобi пiт i пiдiйшов до дерева, бiля якого сидiв Тарас. - Ну як? - спитав. - Виходить? - Це ж не картина, а лиш етюд, - озвався. - Що, вже пора? - Не чуєш, як пахне з лугу кашею? - Їй-богу, пахне! - Вкинув альбом у пащу свого портфеля, услiд жбурнув олiвчика. - Сенчило теж намалювався? Чи трудиться в потi чола? - Спить, аки праведник. Лише пiвцеркви й намалював. - Олексо! - гукнув Тарас. - А бог же бачить, сидячи на небесi! - Я спав во славу господа... Немов димком десь потягло?... - всотав повiтря носом. - То пригоряє каша, - сказав Тарас. - Чого ж ми тут стоїмо?! Ходiмо швидше, може, ще порятуємо! Пiд вербами посеред лугу, вже аж червоного вiд повенi липкої смiлки й призахiдного низького сонця, ледь-ледь димiло вогнище, а бiля нього поралися п'ять юнакiв. Коли вони помiтили тих, що пiдходили, всi повставали й зняли брилi та картузи. - Оце i є мала громада ваша? - спитав Тарас у Кулiша й Сенчила. - Найлiпшi, цвiт, - сказав Кулiш. - Твої палкi прихильники, - додав Олекса. - Тарасе, ти ж шануйся, - шепнув Кулiш, - Для них ти свiточ iстини, вважай, пророк... - А чарку можна випити? - розвеселився чомусь Тарас. На нього iнодi таке находить. Коли врочисто надто, йому смiятись хочеться i жартувати. Видно, душа його противиться умовностям, яких все бiльше входить у мiжлюдськi взаємини. - Одну хiба, для апетиту. - Скажуть: це не козак! - Козак, по-твоєму, повинен пити цебром? - Не знаю... Треба буде про це спитати у Кухаренка. - Це ж хто такий? - Кебетний, славний чолов'яга iз чорноморцiв. Кулiш нiчого на те не мовив: пiдходили до кашоварiв. Прокашлявшись, почав було: - Панове! Це вам усiм вiдомий... - Облиш, Панько, - спинив Тарас. - Не на балу ж ми... - З усмiшкою ступив у гурт притихлих молодикiв. - Здоровi будьте, хлопцi! Чого це ви так посмутнiли? Мо', не вдалася каша? - Та нi... вдалася, - зважився один iз них на вiдповiдь. I зашарiвся. - Це Бiлозерський Василь, - втрутився-таки Кулiш. - Тобою снить... Тарас подав хлопчинi руку й вiдчув його легенький, скромний потиск. - Тулуб. - Маркович. - Пильчиков. - Навроцький... - Каша сьогоднi - просто чудо! - гукнув Олекса, вже скуштувавши страви. - Тодi чого ж ми баримося? - пiдтримав його Тарас, зрадiвши нагодi визволитися з-пiд зачарованих очей "громади". Як посiдали довкруг казана, поставленого на камiнцi, Кулiш узяв чималу гранчасту пляшку, налив горiлки в чарку й подав її з малим поклоном гостевi. - Здоровi будьмо! - коротко сказав Тарас i випив. -Ух же й мiцна!.. - Закушуйте, - подав Василь шмат сала. Коли пройшла по колу стара срiбляна чарка й ложки зашкрябали в дно казанка, вжили неквапно ще по однiй, i всiм схотiлось висловитися. Усiм, крiм гостя. Вiн спохмурнiв, заглибився в свої думки. Як вип'є, людська бiда пече йому ще дужче, i те, що робить для краю рiдного i для свого народу, тодi йому здається таким малим, мiзерним. Слова втрачають свiй вiщий смисл, вiн прагне дiла й гаряче картає iнших, друзiв, за бездiяльнiсть. - Батьку, мо', прочитали б нам щось нове? - несмiливо спитав Василь. - З нового маю лиш "Гамалiю", - сказав Тарас. - Гадалось надрукувати, та... - лиш махнув рукою. Оглянув луг, притихлий у вечоровiм мороцi, багровий вiдблиск сонця десь на Днiпрi, що, нiби кров козацька, палав i гас поволi, ковтнув судомно терпкий клубок, що пiдступив йому до горла, i мовив, наче заголосив: Oй _нема, нема нi вiтру, нi хвилi_ _Iз нашої України!_ _Чи там раду радять, як на турка стати, -_ _Не чуємо на чужинi._ _Ой повiй, повiй, вiтре, через море_ _Та з Великого Лугу,_ _Суши нашi сльози, заглуши кайдани,_ _Розвiй нашу тугу!.._ Читав, а друзi його новi сидiли, поопускавши голови. Гiркою була бiда невольникiв, що виглядали з моря козацьких чайок, сумно дзвенiли їхнi залiзнi пута, та й цим сердешним хлопцям було нелегко. Воля у них якась химерна - тiльки для живота, та ще для нiг. Їж, пий, що хочеш, iди, куди бажаєш, а мислити чи говорити зась... _Гамалiя по Скутарi -_ _По пеклу гуляє,_ _Сам хурдигу розбиває,_ _Кайдани ламає!..-_ рвонув Тарас, як струни, голос, i хлопцi враз стрепенулися, мов теж були в тiй битвi й рубали люто ворога... Коли смiливцi визволили своїх братiв з неволi i вихопилися з Босфору в море, де тiльки хвилi й вiтер, та ще розлога пiсня, мала громада київська сидiла довго мовчки. Цей твiр був чимось бiльшим, нiж розповiдь про вдалий напад запорожцiв на бусурман, у ньому щось приховано було таке, що кров холодить, душу шматує давнiм, пригаслим болем... - Батьку, це як молитва! - першим озвавсь Олекса. - Як дзвiн на сполох! - скочив на рiвнi ноги Бiлозерський. Хотiв iще щось мовити, та не знаходив потрiбних слiв i тiльки дихав важко i м'яв бриля. - О господи! - гукнув Тулуб. - Невже нiколи бiльше не буде воля сяяти? Козак в ярмi, козак на панськiм полi оре та сiє пановi! - Скрiзь чужаки, обсiли, мов сарана, i соки п'ють... - сказав Кулiш. - А нашi пани одказуються? - спитав Тарас крiзь зуби. - Свої пани ще гiршi! Брат поневолив брата, козак такого ж козака i, щоб не втратити цих привiлеїв, патинки лиже кожному, хто дав йому те право!.. - Тарасе, це не основне, - спинив Кулiш його гарячу мову. - Нам треба дружно стати, плече в плече, щоб визволитися... - З ким? Iз Тарновським?! - спахнув Тарас.- Чи, може, з паном Галаганом, в якого цiле вiйсько закутих - рiдних, козацьких! - душ? - В тобi кричить недоля твоя колишня, - сказав Кулiш. - Згадайте, як там у Котляревського? "Де общеє добро в упадку, забудь отця, забудь i матку, лети повинность iсправлять!" - Я полечу хоч зараз, я тут увесь. А панство наше кине свої маєтки? А сам ти, Паньку, скажеш своїм братам-невольникам, що ти вiднинi вже їм не пан? - Ну, я скажу... - озвався Кулiш спроквола, - а що це дасть? Це ж крапля в морi. - З краплi й дощ починається. Сьогоднi - ти, вiн - завтра, - вказав рукою на Бiлозерського, що вiдiйшов за вогнище. - А далi - iншi... - "Далi" твого не буде, - сказав Кулiш. - За звiльнення своїх селян карають. А я не можу дражнить собак, я маю внести нову снагу в заснулий дух козацтва! - Не муч себе, - махнув Тарас рукою. - Трудящий люд сам визволиться. Терпiння лусне - й рiками поллється панська крiвця! - Так не кричiть, ще хтось почує, - прошепотiв Навроцький. Вiн весь тремтiв. Вiд холоду чи вiд страху? Вогонь пригас, жар брався сiрим попелом. - Пора i в Київ. Поки-то доберемося... - сказав Олекса сонно. - Ваш човен тут? - спитав Кулiш у когось iз юнакiв. - В затоцi. - Їдьте першi. А я - з Тарасом та Олексiєм. - Добранiч! - З богом!.. Мовчки брели травою. Небо ряхтiло зорями, й на тому тлi темнiли, неначе пiднятi до бога руки, хрести козацького монастиря... А трохи далi, десь за притикою, бiля води, горiло кiлька вогнищ... - Хтось пiзно кашу варить, - сказав Олекса. - Мабуть, якiсь бурлаки... - То плотарi, - вточнив Кулiш. - Сплавляють лiс на низ Днiпра... - Ходiмо до плотарiв! Побудемо межи людьми, мо', щось розкажуть, пiсню якусь запишемо! - ожив Тарас, немовби й не вiн допiру думав про лiжко в номерi свого трактиру. - Пiзно, - мовив Кулiш. - А втiм, якщо громада... - Ви йдiть, а я посплю в човнi, на парусi, - рiшуче сказав Олекса. Стенувся, нiби його морозило, й пiшов у бiк притики, де ледве мрiла щогла. - Я, може, Паньку, марив такою нiччю в Санкт-Петербурзi... - сказав Тарас. - Пiд рiдним небом, з рiдними менi людьми, пiд звуки пiснi!.. Чуєш, вони спiвають!.. - Добре,- погодився Кулiш.Ходiмо. Вони пiшли поволi на свiтло вогнищ. Пiсня росла, манила, кликала, як журний голос матерi... - От хрест святий, спiвають про гайдамакiв!.. - шепнув Тарас, прискорюючи ходу... ...Благословенна будь дорога у рiдний край. Де б не бродили ми на цiй землi великiй, чим не втiшали б цiкавий зiр, оцей маленький куточок свiту не полишає i вiчно вабить, наче ясна зоря. Вiзок котився споро, i з кожним обертом його колiс коротшою ставала вiдстань, що роздiляла його, Тараса, i тi мiсця, де вирiс i де не був вiдтодi, як сиротою-пiдлiтком його взяли до двору й одвезли пановi в далеке мiсто Вiльно. Душа його роздвоювалася. Ще раз у раз у нiй зринали Київ i та чудова нiч на Днiпрi пiд Межигiр'ям, де прилучився знову до потаємних глибин народу, та вже вповзав терпкий, холодний острах i нетерпiння скорiше в'їхати в своє село, обняти рiдних. Мучив його найдужче одяг, що мiг постати перепоною мiж ним та бiдними його братами й сестрами. Допоки-то вони заглянуть до нього в душу, впевняться, що вiн такий же, як i колись!.. Тi плотарi тямущi люди. Зовнi, можливо, навiть вони убогiшi, забитiшi вiд крiпакiв Качанiвки, а як довiрилися йому, розкрили серце, - всуцiль онуки гайдамакiв!.. Кулiш жахнувся. Добре, що хоч мовчав. Коли пливли до Києва, дав волю гнiву. Ти не шкодуєш для них життя, обурювався, а при нагодi вони пiдпалять тобi маєток!.. Правда. Хiба свiй пан солодший? Чи не живе так само з гiркого поту їхнього?.. А як спiвають! Нiби сама земля їх деревлянська дзвенить устами їхнiми!.. О, щось мугиче хурман. Мотив сумний, розлогий, мов чистий степ... - А що це ви спiваєте? - спитав у нього. Дядько одразу стих, зiщулився. - Ет, щось верзеться, пане... - Який я пан! - обурився. - Я теж мужик. - Еге, еге... - погоджувався, але дивився спiдлоба, хитро, наче на дивака. Коли його так само стрiнуть рiднi!.. Люди такi затурканi, пiдбитi страхом. Кожен, хто в сурдутi, для них уже - тривога i небезпека. Одяг - це теж ознака стану, межа, яка роз'єднує на два свiти. Свiт свитки i свiт жупана чи сурдута!.. Вiн з'явиться в своїм селi зi свiту, який ворожий його братам, односельчанам... По одягу - вiн пан Шевченко. Смiшно... Хто ж ти єси, Тарасе? Вже не крiпак. Проте й не пан. Син волi!.. Як iскорка, вона яскрiє пiд сiрим шаром попелу... Допоки є, не згасла ота поменшена стократ зоря, - живе й надiя... Колись хтось має прийти, роздмухати святий вогонь i, високо його пiднiсши, вказати шлях до визволення всiм поневоленим!.. Вiз стукотить, погойдується, немовби човен, у хвилях жита. Панського... Довкiл усе тут панське, усе чуже. Хiба що сонця й неба ще не загарбали, не роздали панам та пiдпанкам за псячу службу!.. Вже впiзнає урочища, мiсця, з якими зв'язанi його дитячi мандри, його сирiтська доля. Сумнi, тяжкi тi спомини, а все ж од них повiяло чарiвним чимось, нiжним, як пахощi весняних, перших квiтiв... Країна його дитинства, нещасна його земля!.. Не спостерiг, як сльози стали скочуватися йому по щоках. Хурман побачив те й одвiв вiд нього очi. Похльоскуючи старим куценьким батiжком, знов замугикав пiсню: _Ой не пугай, пугаченьку,_ _В зеленому байраченьку!.._ Тарас пiдтримав пiсню, тодi повiв, i хурман не вiдхилив, як перше, його плеча, не заховався в свою селянську мушлю, у свiй тепер єдиний, останнiй, може, захисток. _Ой як менi не пугати,_ _Що все гори та байраки:_ _Нiде менi гнiзда звити_ _I дiточок розплодити!.._ Спiваючи отак дуетом, пiд'їхали до крайнiх хат Кирилiвки. Тарас притих, немовби ввiйшов у дверi храму, й поволi зняв солом'яного бриля. - Ви звiдси родом, пане? - спитав,_ _теж тихо, хурман. - Моє село... - Гм-м... Енгельгардта нiби... - Мої хати, мої сади, моя калина в лузi... I сонце, й небо, й жайворонки!.. Я вирiс тут, i батько мiй, i дiд, i прадiд... - Всi ми десь виростали, - мовив, зiтхнувши, хурман. - Тiльки нема у нас свого нiчого... - Все наше, все! - розкинув руки, нiби хотiв обняти безкраїй степ. - Було i буде наше! - Химерний пан, - стенув плечима хурман. - Куди_ _вам треба? - Знаєш ставок i греблю? - Знаю. - Отам живе мiй старший брат Микита. - Грушiвський? Ви, напевно, Тарас Шевченко! - вигукнув. - Це ваш "Кобзар" i "Гайдамаки"? Господи, а я й не втямив, кого везу!.. Вернусь додому, в Лисянку, так не повiрять!.. Тарас не знав, як бути i що казати хурмановi, який аж сяяв, радий, що вiз його, поета. - Спасибi вам на добрiм словi, дядьку... - таки озвався вдячнiстю. I не гадав, що тут, у темних панських селах, почутi його думки-поезiї. - Ви вчились десь? - В дяка навчався зиму... А ваш "Кобзар" напам'ять знав весь наш куток, старе й мале!.. Нi, не повiрять, скажуть, що перебрав чи з глузду з'їхав... Он, он обiйстя ваше! - вказав зненацька пужалном, як проминули дякову хату-школу. Схвильований, Тарас не змiг розгледiти в буяннi вишень, яблунь свою стару оселю. В очах усе зливалося, пливло в туман... Здається, двiр Коваленка?.. Якось писав йому Микита, що вiд родини їхньої лишилось тiльки двоє: Павло й Оксана, сироти... Тут мало хто встигає догодувати своїх дiтей, побачити малих онукiв...' - Тпр-ру! Є живий хто? Стрiчайте гостя! - крикнув, натягши вiжки, хурман. Тарас дивився на почорнiлий, похилий тин, на хату, що дужче вгрузла в землю, на яблуню бiля причiлка й ковтав судомно сльози. Ось те гнiздо, з якого вiн так гiрко рушив у невiдомий жорстокий свiт i до якого нинi вже прилетiв, окрилений своїм талантом, музами!.. Нiхто не вийшов з хати. Лише руденький песик задзявкотiв, ховаючись - задком, задком - у дрова. Видать, йому, сердезi, перепадало вiд злих "гостей"... Тим часом хурман зняв чемодан, поклав портфель на нього. Тарас дiстав з кишенi грошi. - Батьку, не обижайте, - мовив, знiяковiвши, хурман, хоч був напевно за вiком старший. - Менi найбiльша плата, що з вами їхав, спiвав, чув мову вашу. А не повiрять дома, як розкажу!.. - всмiхнувся. Тарас не став його вмовляти. Подав сердечно руку, потис мiцнi брунатнi пальцi хурмана. - Спасибi вам! - Пишiть iще. - Писатиму... - Жаль, не повiрять! - ще раз зiтхнув вiзниця. Вйокнув на припiтнiлих коней, стрибнув на вiз. - Прощайте! Мiй прадiд був у гайдамаках... Вйо, вйо! Вiзок закрила курява. Й коли вона осiла, вулиця була порожня, лиш дереза погойдувалася на крутосхилi. Село неначе вимерло. Нiде нiкого. Мабуть, усi на полi панському. Пора гаряча, лiтня, час полоття, косiння трав... Занiс у двiр своє добро й хотiв зайти до хати. Та передумав. Спершу пiде в садок, до матерi. Пригадував окремi риси її лиця, а повнiстю не мiг нiяк побачити. Чомусь воно розходилося, мов акварельна фарба на недостатньо якiсному паперi. Це ж вiн не зможе навiть намалювати її портрет з уяви!.. Батька також забув... Погладив кору яблунi - ласкаву, теплу, бережно, самими пучками пригнув тоненьку гiлку, облiплену ще зовсiм юним плодом, i притулив до скронi. Яблучка були пухнастi й нiжнi, немов малi курчатка... Стежка вилася вниз, блискуча, нiби покрита лаком або поливою. Обабiч пнулось зело, звисали стебла, листя... То подорожник, а то пирiй, а ген спориш, i тут же поряд лапатий мак. Могила була в барвiнку. Мати його любила вельми, й, коли вона померла, дочка найстарша, Катря, пересадила його сюди з-пiд тину... - Добридень, мамо... - мовив беззвучно, серцем тiльки. - Ось я й прийшов... Пробачте, що я забув обличчя... Я, мамо, вiльний, вiльний!.. Як запорожець, мамо, чи в небi сокiл!.. Можна, я сяду тут, скраєчку? Як ви померли, рiдко я ласку бачив... Люди такi жорстокi, мамо... Жорстокий свiт!.. Минуло стiльки рокiв, як вас не стало, а що довкiл змiнилося? Неволя та ж i та ж бiда... Я вирвався, а iншi вашi дiти й онуки вашi, мамо, в тому ж ярмi!.. Я жив по правдi й житиму... Не задля себе, мамо, а задля них, моїх братiв знедолених по всiй Вкраїнi. Воля серед неволi - бiда також, бо знаєш, що втрачають люди, у чому їх окрадено... Так, мамо, це нелегко i небезпечно... Мабуть, мiй хрест такий. Хтось мусить... Ще допоки у наших душах жеврiють останнi зблиски пам'ятi, мене почують, вийдуть менi назустрiч. Бо потiм буде пiзно... Прогув важкий, рахманний джмiль i сiв на квiтку. Так закортiло його погладити, що простягнув до нього руку, не боячись, що вжалить. Джмiль забринiв погрозливо, проповз по краю квiтки, злетiв i щез у зелi... Здавалося, Тарас зустрiв у ньому друга свого дитинства, щось невiд'ємне, вiчне на цiй землi... А може, то джмелиним рiдним голосом озвалася до нього материна душа?.. Звiв очi на буйний сад, леваду й струмок, що бiг за нею мiж верб, кущiв калини, на той, високий, берег, що затуляв вiд нього степ, i попливло, озвалося його дитинство, яке давно минуло в цьому раю, з якого цар з панами зробили пекло. Вже вечорiє, а ще не чути в селi людського голосу, ще всi, всi всi - старе й мале - на панщинi... Нiме село, нiмi раби!..! Щоб мiг один нiкчема, пан Енгельгардт, прожити вiк у розкошах, живуть у злиднях тисячi!.. Заради волi тисяч мiльйони ходять, брязкаючи кайданами, одягненими на їхнi душi!.. Господи, i ти взираєш мовчки на цю ганьбу, ти миришся з оцим грiхом смертельним твоїх створiнь, обранцiв долi-шлюхи?.. Пробачте, мамо, вирвалося погане слово... Заторохтiв далеко десь, за цариною, вiз... Левада, верби, берег взялись рожевим тоном... Долинув чийсь високий голос... Десь заiржало тонко мале лоша, й до нього глухо, стримано озвалась мати... - Тату, там хтось сидить над стежкою!.. - почувся шепiт зляканої дитини. - Хто? - одiзвався байдужий бас. - Не знаю. Здається, пан... Тарас пiдвiвся. Знявши дiрявий бриль, до нього йшов Микита. Щоб десь зустрiв, а не в городi, то не впiзнав би: панщина зробила з нього дiда. У тридцять два! - Добридень, пане... - тихо промовив брат, спинившись за кiлька крокiв. Тарас ледь стримався, щоб не заплакати. - Не впiзнаєш? - спитав як мiг бадьорiше. - Нi, пане... - Братику, це ж я, Тарас! Микита з подиву впустив бриля, нахмурився, i раптом сльози, мов сiк iз клена, закапотiли йому з очей. Тарас пiдбiг, обняв Микиту. Довго стояли мовчки, нишком втирали сльози, зиркали один на одного, немовби ще не вiрили, що доля їх звела докупи на цiй батькiвськiй стежцi, бiля могили матерi. - Мамо, там тато плачуть з паном, - долинув той же дитячий голос i вивiв їх iз стану зацiпенiння. - Їй-богу, пан! - гукнув Микита вражено. - П