кою? - Ну що ти, що ти! Вона шляхтянка, вiльна. Та й розпечатана не мною грiшним... - Жаль? - Все, все в руках господнiх, братику!.. - зiтхнув грайливо, вгледiвши в дверях Терезiю, що спритно несла тацю з карафою i тарiлками. - Терезiє, це пан Тарас, художник iз Петербурга. Вона осяяла таким зеленим поглядом, що проникав до дна душi, ледь-ледь присiла, як роблять панночки, що вчилися в iнститутi, й промовила нарозспiв, нiби i не по-нашому: - Тер-резiя. - Тарас Григорович тебе змалює. - Справдi? - зрадiла жiнка. - Мене нiхто нiколи не малював! - Не дивно. В цiй Тмутороканi... Поїхали б у Петербург... - Ну що ти, що ти, братику! - сполошився Платон Якимович. - Хiба їй тут погано? Терезiє, запрошуй гостя! Iч, налякався! Де вiн таку доп'яв? Щастить, щастить Платонам! Самi уже пiдтоптанi, а бач, яких красунечок собi взяли... Закревська - просто диво!.. - Прошу, Тарасе, спробуй моєї власної, - пiдсунув повну чарку Платон Якимович. Тарас узяв i випив мовчки. - Оце таки по-нашому! - потер господар руки. - Бери, що є, закушуй. - Спасибi. Я вечеряв в Яготинi з Капнiстом. У вас був дощ сьогоднi? А там такий вперiщив!.. То де ж твої, Якимовичу, книжки, пiснi, лiтописи? - На все свiй час, - пригладив господар вуса. - Завтра настане їхня черга... Такi дiла робити треба, братику, при яснiм сонцi... - Тодi дозволь менi пiти спочити. Наїздився за цiлий день... - Це можна. Федоре! Влетiв слуга й завмер, мов камiнь, бiля порога. - Федоре, - звелiв уже ласкавiше, - влаштуй ось пана на нiч. Гукни Параску, треба ж постiль послати гостевi... Терезiя грайливо пирхнула. Цей ритуал, напевно, тут вiдбувавсь не вперше. - Не клич нiкого, Федоре, - сказав Тарас, як вийшли в сiни чи коридор. - Сам постелю. А хто така Параска? - Покоївка, - озвався тихо Федiр. - Була торiк при пановi, тепер же... Федiр не доказав. Завiв його в кiмнату з мiцним широким лiжком, добув вогню i запалив воскову свiчку. - Мо', щось бажаєте? - Нi. Тiльки сну. - Добранiч вам. - Спасибi. Пан довго спить? - Вилежується... Слуга пiшов. Роздягшись, Тарас пiрнув пiд прохолодну ковдру, дмухнув на свiчку. В темрявi переглядав минулий день. Вже ледь не мiсяць кружляє вiн Лiвобережжям, знайомиться з тутешнiм панством (здебiльшого з старшин колишнiх!) i не збагне його єства. Там, за Днiпром, це - шляхта, недобитки козацьких шабель, панство, що вiдродилось i розрослося пiд скiпетром царiв росiйських. Там - вороги, одвертi, навiть чеснi в своїй ворожостi його народовi. А тут - i вiра, i кров одна... Колись же їхнi дiди i прадiди, напевно, десь плiч-о-плiч iшли на смерть за волю, за рiдний край, а нинi однi - пани, а другi - в них у рабствi. Дiди лежать, можливо, в однiй могилi, вбитi одним i тим же недругом, а внуки - за стiл не сядуть разом, не знайдуть мови спiльної, бо - вороги... Щоправда, вже щось бродить, багато хто iз цих панiв соромиться свого становища, яке їх змушує визискувати братiв по роду-племенi, шукають навiть виходу - хто в "мочемордiї", хто у збираннi та виданнi народних старих пiсень (як Лукашевич!), хто у журбi за тим, що вже минуло i поросло травою... Може, коли б їм дати поштовх, пiдняти їх i вивести на спiльний шлях до волi, заговорила б козацька кров?.. Яка ж вона: та, що лилася в битвах, чи та, що в наших жилах?.. А може, то не мак червоно горить, куди не глянеш, по всiм степу, а наша кров, пролита впродовж столiть!.. Розвихрено летять полями конi, гарячим сяйвом зблискують козацькi шаблi... Вiктор, Платон Закревськi... Поряд Платон Якимович на вороному, з шаблею... Тарновський мчить, i кiнь пiд ним аж свiтиться вiд дорогої збруї... А далi, ген по той бiк поля, суне, як хмара, лава вершникiв... I вся чомусь назустрiч першiй лавi!.. Вiн мчить мiж них, - теж з шаблею i на конi, - гукаючи, щоб повернули, що тут свої... Не слухають. Земля двигтить, здiймається до неба чорна курява... У нiй, мов тiнi, лиця його братiв Микити, Йосипа, Варфоломiя... З ними слуга Платонiв Федiр, Гнат Бондаренко, ще хтось з кирилiвчан, iз яготинцiв!.. Прокинувшись, не мiг прийти до тями. Лежав, облитий липким, холодним потом, i важко дихав. Правиця й досi ще вiдчувала рукiв'я шаблi, в горлi стояв луною крик-Дверi тихенько рипнули, i в щiлинi з'явились зляканi й цiкавi очi Лукашевича. - Ти вже не спиш? - Заходь, заходь. - Менi сказали, що ти кричиш. - Приснилася якась химерiя. - Бо слався сам... Параска так прослала б, що спав би, мов убитий. - Параска - моя сестра. - Того не може бути! - гукнув Платон Якимович. - Я не купляв нiкого у Енгельгардта... Вона тутешня iз дiда-прадiда. - I все ж - сестра, - сказав Тарас уперто. Платон задумався, пошкрiб мiцну потилицю. - А-а! - посмiхнувся. - Втямив. Це фiгурально мовлячи... Прекрасно! Може, навiть i благородно. Та, вибачай, безглуздо... Бог сотворив Парасок на радiсть нам, мужчинам. - Бог сотворив - людину. - В двох iпостасях. - Рiвних. Бо внеможливив життя одної, котроїсь, без iпостасi другої. В письмi святому сказано, що жiнку створено було пiзнiше, отже, як майстер вже мав досвiд i мiг творити краще i досконалiше. Ти тiльки глянь на себе i на Терезiю... - Тьху! - спалахнув Платон Якимович. - Не вболiвай. Чоловiки також потрiбнi, кориснi... - не пощадив його Тарас. - Терезiя ж - то материнське лоно. А що є в свiтi вищого, як мати? Мати!.. - Виходить, я повинен їй мити ноги? - Мудрий ти чоловiк, Якимовичу. Як в око встрелив! Мити i юшку пити. - Ти жартiвник, - всмiхнувся. - Вставай мерщiй, вмивайся, бо снiдання уже готове. - А кажуть, ти довго спиш. - Хто каже? Федiр, може? - нахмурився Платон Якимович. - Нi. Чув у Мойсiвцi, - уникнув правди, щоб не послати нею слугу на стайню. - У Мойсiвцi всього почуєш... Тiльки не всьому треба вiрити... Приходь мерщiй. Поснiдаємо - й за харч духовний. Духовний харч i справдi був неабиякий! Найперше Тарас припав до Львiвського лiтопису, i повстання Трясила, яке його давно цiкавило i хвилювало, заграло зовсiм iншими, новими гранями. Тут недалеко, пiд Переяславом, велась вiйна за визволення всього народу з ярма духовного i полiтичного, тут пролунав, можливо, перший дзвiн того походу, в який повiв Богдан Хмельницький свої полки супроти Речi Посполитої. Кров пролилась немарне, вона вiдлупилася за два десятки лiт у переможних битвах, у визволеннi землi вкраїнської вiд злої волi шляхти i короля!.. У визволеннi... Де ж дiлася ота здобута такою кров'ю воля?.. Коли б не цi рукописи, не жалюгiдна кiлькiсть книжок, що чудом вирвалися iз забуття, ми вже поснули б ходячи. Щоправда, є ще думи, пiснi, казки, легенди... Проте вони пiдтримують i живлять душу; розум жадає правди чистої, iмен та фактiв, прагне знайти причини явищ, добути з них суспiльний досвiд, визначити своє духовне ставлення до днiв давно минулих i все ж близьких. Iсторiя - корiння древа нацiї, його зв'язок живлющий iз джерелом, що б'є з землi... - Ну як? - ввiйшов Платон Якимович до кабiнету. - Це сущий скарб! - Як будеш їхати до Петербурга, вiзьмеш, даси в цензуру. Десь видрукуємо - нехай читають люди... - Вiн був уже друкований в Москвi, чотири роки тому. - У мене ще є дещо, прилучимо й так подамо в цензуру, - сказав Платон Якимович багатозначно. - Такi книжки, Тарасе, в нас мають бути у кожнiй хатi. - Це золотi слова, Платоне! Коли б пани розщедрилися на те велике дiло... - Не всi пани такi, як я, твiй скромний друг, - зiтхнув Платон Якимович. - Я вчився, брате, з Гоголем у Нiжинськiй гiмназiї вищих наук, навчався потiм у Рiшельєвському лiцеї аж у Одесi, збирав пiснi та думи... - Хочеш, я поцiлую тебе за це? - Ну що ти!.. Труждаюся задля свого народу, для України. - Ти, кажуть, був на Запорожжi, на Хортицi? Там є хоч щось? Я хочу теж поїхати, хоч краєм ока глянути. - Поїдь. Далека, правда, й тяжка дорога... - На Сiч ми всi повиннi їздити, як мусульмани в Мекку! Там серце наше, одвiчний дух народу й волi!.. - Налiзло всiляких зайд! - обурився нараз Платон Якимович. - Зло у самому рабствi, - махнув Тарас рукою, неначе шаблею. - Чужi, свої!.. - Е-е, не кажи! З своїми легше. - Правда... - всмiхнувся на те Тарас. Своїх давно б упорали! Коли б не братство панське, не спiльна їхня сила, народ хiба носив би своє ярмо!.. 0! Може, в тому iстина, що й люд увесь поневолений повинен, мусить дружно, плече в плече, повстати й гуртом зламати панство?.. В книжках, якi вiн читав про Сiч та Запорожжя, є свiдчення того, що Сiч приймала всiх голякiв i приглядалась пильно до тих, хто прагнув зверхностi над сiчовими братчиками та хуторiв, хоча отi "добродiї" були й своїми... - Ось намалюю портрет Терезiї, - сказав Тарас рiшуче, - й гайну на Сiч! Коли-то ще я матиму таку можливiсть... - Оженишся або пiдеш на службу - i поминай як звали! Вже, певно, є на оцi якась чорнявка? - Козак спочатку їде на Запорожжя, а вже потому жениться. Отак i я... Платоне, завтра ж... нi, краще зараз же почну портрет Терезiї! ...Вiтер, низовий, дужий, пружний, котив за ним цупкий курай, що схожий був на голови у малахаях. Хмари повзли вгорi похмурi та щедросльозi, нiби були то плакальницi по запорозькiй вольницi, що тут колись гуляла... Тепер гуляв канчук по спинах онукiв славних лицарiв!.. На Хортицi статечнi нiмцi-колонiсти копали бульбу й гергали межи собою, нiби зальотнi сiрi гуси. Коли сказав їм з докором, що тут колись жили та билися iз ворогами козаки, вони лише посмiювалися... I Чигирин, гетьманська резиденцiя в часи Хмельниччини та пiсля неї, зустрiв його руїною та запустiнням. Нiщо тут, власне, i не нагадувало тiєї слави... Тясьмин дрiмав, зарослий кугою та осокою, i понад ним лiтали не шестикрильцi соколи та чайки - душi тих, що полягли за волю, а вороння. Чогось воно, зiбравшись у чорнi зграї, то кружеляло над Чигирином, то враз, немов сполохавшись хтозна-чого, вкривало степ чи гору, де був Богданiв замок, своїм сумним покровом... Може, i досi сняться воронам козацькi очi, видовбанi тут сто шiстдесят п'ять рокiв тому, як турки в лютiй битвi взяли фортецю, вирiзали усе живе довкола... Хатки, хатки... Густа осiння курява на споришi, на лопухастих пустищах та пiд тинами, де бабраються лiниво кури, свинi та дiтлашня... Єврейський говiр... Сонний, спiдлоба погляд стрiчного... Важка, помiрна хода волiв, порипування старого воза... Iшов i ледве втримував себе вiд того, аби не звести руки й не крикнути крiзь сльози й гнiв до бога, свiту цiлого про цю страшну трагедiю його землi, його народу-мученика!.. За вiщо ж ти впродовж столiть караєш люд свiй, господи? Чи ми не ставили тобi церков, чи не приносили тобi офiр, вертаючись iз битви з половцями в далекiм Полi? Може, ти так на нас розгнiвався за те, що ми не стримали нещадних орд Батия, впустивши їх у храми, де ти витав? Тодi дозволь лиш нагадати, господи, що ми стояли мужньо i падали вже тiльки мертвi, що вороги ввiйшли по наших трупах i по мечах... Ми добрi були й довiрливi. Занадто, може... I пiднялась рука у тебе, господи, за це карати, коли ти сам велiв нам бути такими в своїх священних заповiдях!.. Спинився бiля єдиної в Чигиринi, та й то обдертої, кам'яницi, де мали бути "присутственные места" Богданової столицi. Почув би його думки тутешнiй справник! Ще їдучи до Чигирина, вiн знав, що той гребе ногами землю i скрiзь, де тiльки може, вишукує ворожий дух, крамолу. Вiн десь, напевно, вичитав, що тут колись потужно билось велике серце України, i прагне вислужитися, пiдслухавши (чи уявивши!) хоча б слабке вiдлуння того биття. Як там не є, а мусив зайти i взяти дозвiл у пана справника на огляд "города" та виїзд з нього. Стрiвся з чiпким, суворим поглядом. - Слухаю вас, пан... - Шевченко. - То чим служити можу? - Ось тут, на подорожнiй, поставте свiй автограф. - Не зрозумiв. - Ну, дайте дозвiл на прожиття i виїзд. - Чого приїхав? - Глянути на Чигирин, дихнуть його повiтрям i змалювати дещо. - Щось ви, панове, внадилися!.. - Тепер вже я "не зрозумiв". - Тут був Кулiш... - А-а, пан Панько! I що ж вiн? - Ходив, бродив, розпитував i малював. Не можете нiяк забути! Та зрозумiйте, що назавжди докiнчено i з Україною, i з вiльнодумством! - Спасибi вам, що пояснили, - приклав Тарас до серця руку. - Тепер ми твердо знатимемо. А то були вагання... - То-то ж! - закозирився. - Давай бумагу. Шмякну тобi що треба. Вийшов, ще посмiхаючись, на сонну вулицю. I смiх, i грiх! I сльози... Ось хто тепер панує, де панував ти, Хмелю... Ясновельможний посол його величностi у чинi справника!.. Вiн може, має право та повноваження будь-що зробити з кожним, хто потрапляє йому на очi, бо вiн - всевладна рука царя. Цей туполобий страж спокiйно може собi дозволити читати проповiдi й напоумляти професорiв, поетiв, художникiв, бо вiн себе вважає вищим, бо вiн отут, у Чигиринi, i цар, i бог... До Суботова вела вузька дорога попiд горою. Заросла густо споришем, так нiби тут не їздив нiхто возами. Певно, в селi лишилось мало дворiв, що мають коней або волiв. Ще трохи - й пiде весь край з торбами. Тiльки куди ж iти? Де є земля жирнiша, i лiто лагiднiше, й дощi ряснiшi, й народ охочiший до працi в полi?.. Неквапно, сонно в'ється в долинi тихий Тясмин. За ним махають крилами два вiтряки й поблискують хрести дiвочого монастиря. А на горi, праворуч, темнiють убогi залишки гнiзда орлiв Богданових i бiля них чорнiє трагiчно й моторошно високий хрест. Богданiв хутiр зустрiв пришельця храмом, що схожий був на саркофаг. Запущенiсть, похилий хрест на геть облiзлiй банi навiювали гiрку печаль. Нi огорожi, нi деревця, нi будь-якого знаку турбот людських... Воiстину гробниця волi й долi!.. Ще й, мов на смiх, цей хутiр тепер належав не пановi чи крiпаковi, а козаку, що чудом якимсь уник крiпаччини, Можливо, аби душа Богданова, що й досi тут витає, не знала, що пороблено з його орлами, як гнуть вони мiцнi козацькi спини на панськiм полi?.. - Добридень вам, - почув нараз несмiливе. Ось вiн, козак Антiн Яременко, прямий нащадок гетьмана! Нi, не по кровi (якої вже, напевно, не залишилося нiде i слiду!), а по руїнах хутора. Стоїть худий, спрацьований, у полотняних штанях i латанiй старiй сорочцi... - Козаче, я тобi не пан, - сказав Тарас, подаючи правицю. - Мене Тарасом кличуть. Тарас Шевченко. - Невже отой, що "Гайдамаки"? - спитав господар вражено. - Не хто ж, а вiн! - Нi, правда? - Ось хрест святий! - перехрестився. Яременко заметушився внутрiшньо, зиркнув сюди, туди й нарештi гукнув кудись за поруйноване склепiння льоху: - Гафiє! Текле! Синку! До нас прийшов кобзар Тарас Шевченко! Несiть хлiб-сiль, стрiчайте гостя! Батьку, - вклонився вже Тарасовi, - прошу до хати! Антiн ураз перемiнився: з пониклого зробивсь стрункий, з байдужого став енергiйним, гострим на слово й погляд. Козак, справжнiсiнький тобi козак! - Я вашу книжку, батьку, позичив i переписав. Пишу i люто плачу. Вмиюся i знов пишу... Тарасовi клубок застряв у горлi. Нiколи вiн не думав, що тi рядки, якi самi мережилися вiдгомоном його думок, так привiтають люди, вiзьмуть у душу, нiби свої думки... I справдi, його зустрiли хлiбом на рушнику, ввели в свiтлицю, як дорогого гостя, i посадили пiд образами. Господар сiв навпроти, поклав на стiл важкi брунатнi руки й захоплено дививсь .на гостя. Потiм примружив гарнi-гарнi прекарi очi i прочитав по пам'ятi: _Сини мої, гайдамаки,!_ _Свiт широкий, воля, -_ _Iдiть, сини, погуляйте,_ _Пошукайте долi..._ Зiтхнув, утер щоку долонею i осмiхнувся: - Пишу i плачу... Думав: невже людина може отак сказать? Питаю у Кулiша, а вiн смiється й мовить: "Та ми з цим паном "богом" пили по чарцi-другiй пiд Межигiр'ям!" - Правда. Таки пили... - всмiхнувся на те Тарас. - Гафiє, а ке сюди карафу! - зрадiв Антiн, - Мо', й з нами, батьку, вип'єте? - Якщо дасте, то вип'ю, - сказав Тарас. - Бо я ще, правду мовлячи, i не обiдав... - Гафiє, Текле, швидше несiть усе, що маєте! - зрадiв Антiн такiй "людськiй" розмовi. - I правда, що ви крiпак з Кирилiвки? - Був крiпаком, та визволився, - озвався хмуро. - Вибачте, - збагнув Антiн, що зiпсував веселий настрiй гостевi. - Я думав, що ви з панiв. Не вiрилось, що з голякiв, таких, як ми... - Налив по чарцi. - Будьмо! Тарас кивнув i випив. Лише тодi побачив, що чарка в його руцi старого срiбла... - Викопав її в городi, - сказав Антiн, помiтивши його увагу. - Мабуть, iще часiв хмельниччини... - Дарую вам. Прошу вас, не вiдмовляйтеся! - пiднiс благально руку. - Менi приємно думатиметься, що ви п'єте з моєї чарки. - Дякую. За борщиком та за варениками Тарас ловив якiсь аж надто пильнi погляди, якими його вивчав господар, неначе був художником, i врештi-решт не витримав: - Чого ви так придивляєтесь? Я вам когось нагадую? - Нi, батьку, нi, - знiяковiв. - Я думаю, я прикидаю... Коли б нам вас за отамана... - То що було б? - спитав Тарас, вiдчувши пiд серцем холод. - Не вiдаю... Та щось було б! За батьком таким, як ви, пiшли б усi. Ми вигребли б царя i панство начисто! - Козаче, то не жарти. - Я не жартую, - мовив Антiн спокiйнiше, але так само вперто. - Ми почали б, а там - поляки, далi - простий народ московський. Хiба холопство їхнє солодше, батьку, нашого? - Неволя скрiзь однакова. Проте ще треба спершу збудить людей, розбурхати... - А ви пишiть! Правдиве ваше слово гучнiше дзвонiв, дужче од ста гармат! Я знаю це по собi. Я нiби став стосилим. Читаю, гнiваюся i наливаюсь мiццю, скидаю пута з серця, пiдношусь духом!.. - Антоне, де ви вчилися? - спитав Тарас, здивований його словами. - В дячка. А що? - Говорите, немов поет. - До "Гайдамакiв" ваших я знай мовчав, душа моя дрiмала, як вiл у спеку. - Будемо будить людей, знiмать з очей полуду, з душi - байдужiсть, вiдчай. А там саме покаже... - Будити i запасатись зброєю! - Тихiше... - Ех, злетiти б на вороного та вихопити iз пiхов шаблю! - блиснув козак очима. - Хоч перед смертю глянути б... - пригас, пригас. I заспiвав, на подив, словами iз "Гайдамакiв": _Лiта орел, лiта сивий_ _Попiд небесами;_ _Гуля Максим, гуля батько_ _Степами-лiсами._ _Ой лiтає орел сизий,_ _А за ним, орлята;_ _Гуля Максим, гуля батько,_ _А за ним хлоп'ята..._ - Хто склав до слiв цих музику? - здивовано спитав Тарас. - Не знаю, - знизав Антiн плечима. - Її спiвав пiд кобзу старий кобзар, коли ножi святили. - Ти ж там не був. - Хто знає... Дiд, може, був... Чи прадiд... _Запорожцi тi хлоп'ята,_ _Сини його, дiти._ _Помiркує, загадає,_ _Чи бити, чи пити..._ На другий день вiн виїхав з Чигирина, i всю дорогу, аж до Кирилiвки, де мав хрестить дитину у брата Йосипа, в його душi лунала та дивна пiсня, створена хто знає ким. _Нема в його нi оселi,_ _Нi саду, нi ставу..._ _Степ i море; скрiзь битий шлях,_ _Скрiзь золото, слава..._ ...Тривожнi й щемнi слова Антоновi про кошового спливли на думку знову, як вiн побачив княжну Варвару Рєпнiну. Власне це вже була не перша зустрiч, коли вважати за першу ту, пiд час грози. Княжна i правнучка, хоча й не обраного народом, гетьмана! Нехай i з волi царської, та все ж носив таке звання її химерний прадiд. Козацький син, граф, президент Академiї наук i гетьман. Бiдняк i власник тисяч крiпацьких душ. Брат фаворита iмператрицi... Його привiв до неї Варварин брат Василь, який зустрiв художника i влаштував у флiгелi. У вiтальнi були також княгиня, князь, двi дiвчини, одна з яких одразу впала в око. Спочатку його представили княгинi й князевi, а потiм уже княжнi Варварi. - Моя сестра, - сказав Василь. - Шевченко. - А ми знайомi з .вами, - всмiхнулася княжна Варвара, й лице її враз засвiтилось нiжнiстю. - Ви пам'ятаєте оту раптову зливу? - Ще б пак! - всмiхнувся Тарас також. - Я вимок геть. А через мене й Капнiст!.. Цей спiльний спогад прибрав одразу всi перепони, що роздiляють людей, якi допiру лиш познайомилися. А може, в тому зрушеннi було й щось iнше, дужче. Нова людина часто несе в собi дух перемiн, прийдешню нашу долю. - А це Глафiра й Таня, - знайомив далi Василь Миколайович. - Глафiра теж малює... Ось чим вона сподобалася одразу! А може, й тим, що молода i гарна... Поруч з княжною Варварою вона здавалась пiдлiтком. _-_ Ви малюватимете портрет папа? - спитала княжна Варвара. - Нi. Тiльки копiї з портрета Горнунга. - Ви бачили його? - У вереснi, як ви були у Седневi, я заїздив навмисне, щоб, подивитися. - Жаль... Де були ви потiм? Мабуть, у тих Закревських?.. - Їздив на Запорожжя, у Чигирин, додому, в своє село Кирилiвку... - Як вашi рiднi? Усi живi, здоровi? Тарас нахмурився, i те княжна помiтила. - Пробачте. Певно, я завдала вам болю? - Батьки давно померли... Брати i сестри тягнуть своє ярмо крiпацьке... В очах княжни з'явились сльози. - Треба їх якось викупити, - сказала згодом твердо. - Для цього я i беруся за всi замовлення. За рiк чи два добуду таким ось робом грошi i визволю. - Тарасе, ви свята людина! - запальне вигукнула княжна. I спохватилася: - Дозвольте вас так називати... - Дякую. - За що? - За ваше добре слово. Вона помовчала якусь часину, видно, на щось одважуючись, i запитала: - Взялися б ви намалювати портрет папа i двох маленьких дiток Базiля? - Я ж вам сказав. - Домовилися! Хоча довкiл снували iншi гостi та домочадцi, в них утворився якийсь осiбний, лише для двох призначений духовний свiт. Слова, якi тут вимовлялися, були простi, звичайнi, проте вони лунали для них обох по-iншому, бо в них була якась своя тональнiсть, свiй колорит. Лице княжни Варвари взялось легким рум'янцем, великi карi очi осяяло душевне чисте свiтло, змiнились жести, рухи... Спiвзвучнiсть душ! Княжни й сiльського хлопця, ще й крiпака?.. Ти ж вiльний, поет, художник!.. Душу не переробиш. Вона така ж, та сама, що i колись. П'ять вiльних рокiв - то тiльки шоста частка мого життя... Зате яка!.. Це правда. За них прожито бiльше, нiж за усi крiпацькi... Тепер тебе приймають як рiвного в такiй сiм'ї!.. Приймають, бо я артист... Не тiльки. Ти став борцем за волю, за свiй народ, твої пiснi доходять до найглухiших сердець по всiй Вкраїнi!.. Вiн помiчає раптом у найвiддаленiшому кутку вiтальнi Глафiринi уважнi, гарнi очi, й душа його вже опускається на грiшну землю. - Кого чи що ви там побачили? - спитала нараз княжна стурбовано. - Прекрасний твiр, - всмiхнувся. - У нас картин чимало, - зрадiла чомусь княжна. - Ви ж оглядали деякi, як заїздили... - Є твори, в якi вдивлятись можна усе життя. - Це правда. В Женевi я... - Григоровичу, вам не набридло це тет-а-тет? - пiдплив Базiль. - Моя сестра - фiлософ. I взагалi, як для слабкої статi, вона розумна надто. - Розум не може бути вадою, - сказав Тарас. - От бачиш, злий Базiлю! - торжествувала княжна Варвара. - Ти кажеш так, бо любиш жiнок вродливих, але дурненьких... - Краса - це розум жiнки! - Краса вiд бога, братику, а розум можна i вдосконалювати, - не залишилася в боргу княжна Варвара. - Навiщо, Варю? - спитав Базiль i взяв пiд руку гостя. - Ходiмо лiпше вип'ємо чогось мiцного!.. - Нiкуди вiн не пiде, Базiлю! - сказала владно, хоча i зовсiм тихо княжна Варвара, й Базiль одразу знiтився. - Йди сам, коли бажаєш. А вiн - поет, володар душ!.. Ви ж не п'єте, Тарасе? - Т-а... як коли... - зам'явся. - Вливати вино в уста, якими говорить бог, - блюзнiрство. Ви згоднi з цим? - Звичайно. От тiльки... де ви бачили такi вуста? - Кажу про вас, Тарасе. - Ну, я пiду, - озвався Базiль, задкуючи. - Мої вуста ще, слава богу, лише мої! - Пробачте, що я так грубо... - мовила княжна Варвара. - У нас пiшла тут мода на вiльнодумцiв, що п'ють на знак протесту, чи мочеморд. (Бридке яке придумали собi наймення!) Закревський Вiктор у них тепер отаманом... Не пiддавайтеся хоч ви на цю оману! - Я постараюся, - вклонився чемно. Очi з кутка молили, кликали. Княжна також помiтила те притягання. - Глафiру ми взяли в сiм'ю маленькою, - сказала раптом сухо. - Я їй була за матiр, бо рiдна вмерла ще при пологах. А за три мiсяцi помер i їхнiй батько. - Тяжка сирiтська доля... Сам сиротою вирiс. Згадаю - страшно робиться... Хто йде, скубне, як той бур'ян, що при дорозi... - Бiдний... - В селi в нас мало хто дожива до старостi. Тяжка робота, злиднi... - Яка ганьба - це рабство! - промовила княжна Варвара палко. - Коли б я мала владу, я знаю, що зробила б!.. Вона була цiєї митi така прекрасно-гнiвна, така пiднесена в своїм поривi творить добро, що у Тараса пробiг мороз по спинi. Ось жiнка - друг, натхненниця, чийсь добрий ангел! Досi вiн не стрiчав такої i, правду кажучи, не сподiвався колись зустрiти. - Менi Капнiст розповiдав, що ви та гетьман Розумовський... - тихо почав Тарас. - У прадiда мого у шафi лежав батiг, з яким вiн пас худобу в Лемешах, - сказала княжна Варвара просто. - I я пишаюсь тим батогом не менше, анiж гербами князiв Волконських та Рєпнiних. - Ви дивна жiнка! - Дивна... Бо ви не знаєте, що декабрист Волконський - мiй рiдний дядько, що батько мiй давно в опалi, ще й пiд ганебним слiдством, що ми усi тут, власне, як на засланнi... Ваш друг Капнiст, мiж iншим, сидiв також у Петропавловськiй... - Як декабрист? - Принаймнi у тiй же справi. Й звiльнений був у вiдставку... - Все фiлософствуєте? - прийшов з буфетної Варварин брат, причмокуючи губами.- А дами там ображенi, що ти, сестрице, заволодiла гостем i не даєш можливостi нiкому з ним погомонiти. - Про що? - примружила княжна Варвара очi. - Цiкавлять вас, Тарасе, новi паризькi моди й плiтки мiсцевих панiй? - спитала рiзко, з викликом. I схаменулася: - Пробачте ще раз... - Варет, сьогоднi ти помилилася. Вони бажають, аби Тарас Григорович їм прочитав поему про Катерину. - Дива, та й годi, - мовила на те княжна Варвара. - Тарасе, ви розворушили й таку застиглу силу, як маєткове панство! Iдiть, iдiть читайте. Я теж послухаю. Тарас пройшов на iнший край вiтальнi й, коли Базiль оголосив, хто й що читатиме, почав гранично просто, мов ведучи розмову на добрiй, дружнiй бесiдi: _Катерино, серце моє!_ _Лишенько_ з _тобою!_ _Де ти в свiтi подiнешся_ _З малим сиротою?_ _Хто спитає, привiтає_ _Без милого в свiтi?_ _Батько, мати_ - _чужi люде,_ _Тяжко а ними жити!.._ Передихнув, понизив трохи голос, бо й сам чомусь розхвилювався: _Вичуняла Катерина,_ _Одсуне кватирку,_ _Поглядає на вулицю,_ _Колише дитинку..._ Читав, i серце бралось мукою, тiєю, що п'ять рокiв тому примусила його полишити чарiвнi пензлi, фарби i взяти до рук перо. Вже не було вiтальнi, укоханих в добрi жiнок, а тiльки лiс, та поле, та в ньому бiдна покритка iз немовлям... _Реве, стогне хуртовина,_ _Котить, верне полем..._ За що вони страждають, ошуканi в своїй довiрi чи просто взятi силою? Святе, найвище в жiнцi осквернено лукавим панством, кинуто на глум пiд ноги людям! Щастя стає трагедiєю, любов бiдою... Мало їм поневолити труди i днi людини, ще треба вбити душу, не полишити у нiй нiчого божого, того, що нас тримає на висотi людського духу i не дає нам стати бидлом, яке лиш знає плуга та жмут трави!.. Як дочитав i повернувся душею в затишок вiтальнi князя Рєпнiна, побачив - жiноцтво плакало. Невже i в них ще є в серцях щось схоже на спiвчуття до скривджених своїх сестер з народу, невже й вони ще здатнi пройнятись горем ближнього, коли той ближнiй тiльки простий крiпак!.. Перший озвався князь Миколай Григорович: - Прекрасно, дивно!.. Тiльки, на жаль, втрачається художня сила... Я, що прожив так довго на Українi, i то не все уловлюю... Коли б ця рiч була написана доступною для всiх нас мовою, воiстину їй не було б цiни! - Так, так, - пiдтримала його княгиня, онука графа-гетьмана, що зберiгав у шафi батiг свого дитинства. - Все зрозумiло начебто, а глибина поезiї лишається поза душею... - Можливо, ця поезiя для iнших душ... - пiдкинув слiвце I Базiль. Пiдвiвся i поспiшив туди, де звик шукати найвищий смисл свого буття, - в буфетну. - Iншi - всi неписьменнi, - не поступилася стара княгиня. - Поезiя без читача - це той же голос, що вопiє в пустелi, - промовив князь. - "Кобзар", папа, читають всюди, - втрутилася княжна Варвара. - I переписують, щоб мати власний, - пiдтримала її Глафiра. - Де? Тут, - пiдвiвся князь. - А вся Росiя-матiнка що-небудь вiдає про цi чудовi вiршi? Тож-то й воно! Що толку з того, що ми поплачемо з бiди людської? Треба будить Росiю, всiй розкривати очi на те, що рабство - анахронiзм!.. Пробачте, я вже пiду... Спасибi за гарний вечiр! Княгиня теж устала. - Варваро, донечко, ти проведеш мене до спальнi? - мовила, коли княжна збиралася заволодiти гостем. Варвара згасла, нiби згадала враз, що їй уже за тридцять i що давно одквiтла її дiвоча днина. - Я мушу йти, - озвалась журно. - Подумайте над тим, що мовив тут князь Рєпнiн. Вiн не завжди був таким анахоретом... Знає людей i свiт. - Спасибi. Я подумаю. - Ми мало так знайомi, проте я вже упевнена, що бог вам дав не тiльки значний талант, а й розум такої ж сили. - Дякую за добре слово. Розум - це рiдний брат таланту... Уже в своєму флiгелi (вiн ще не жив нiколи в таких розкiшних апартаментах!) Тарас зiтхнув полегшено. Лiг на м'яке широке лiжко, заслане тонким, з мережкою по всьому краю, простирадлом, i стомлено заплющив очi... Чудна княжна Варвара!.. Мудра i через те нещасна, мабуть... Кого вона в цiм вавiлонi мойсiвському (бо ж там збираються усi достойнiшi пани-сусiди) могла зустрiти собi до пари? Однi собачники та мочеморди!.. Є, правда, двоє-троє iз офiцерiв, скажiмо, Якiв де Бальмен, та й тi весь час у вiйську та у походах... Якiв йому сподобався чи не найбiльше. Граф, офiцер, а щира душа!.. Не сподiвався зустрiти тут таких панiв, такий прийом. Скажи комусь, що в домi князя його приймають, мов брата рiдного, то не повiрять... Яка дочка!.. Яка Глафiра!.. А Ганна, Ганна, що чарувала всiх на балу у Мойсiвцi!.. У неї диво-очi, якiсь аж чорно-синi! I вся вона... Вiн намалює її портрет, вiн скаже їй... Хай подумки... Заснути б швидше, може, вона присниться... Бiдна княжна Варвара... Щось є у нiй... Розумнi й до болю чеснi очi... Тихо поплив у них, як в озеро... ...Вперше вiн зрозумiв, що не байдужий княжнi Варварi, коли вона приревнувала його прилюдно до вихованки. I це злякало. Не тим, що так боявся дiвочих чар, а тим, що знову щемно згадав Суботiв i козака Яременка, який хотiв хоч перед смертю гульнути з шаблею на вороному. Здавалося, сама всесильна доля (а може, бiль України!) ведуть його до того, щоб вiн з'єднав людей в однiм палкiм поривi до визволення з-пiд чорних сил крiпаччини й самодержавства!.. Дивно, що навiть князь з презирством мовить про поневолення селян панами... А Лукашевич, Капнiст, Закревський... Вiктор. Платон помовчує i, кажуть, сам на стайнi б'є крiпакiв. Платон навряд чи стане за долю краю рiдного... А втiм, натхнений Ганною... Далась тобi та Ганна!.. Жiнки в дiлах iсторiї вiдiграють активну роль... Гадаєш, правнучка Кирила-гетьмана пiднiме панство?.. Мабуть, вона сама собою i не спроможеться, а той, хто з нею, нiби духовне вiно, вiзьме права... Ой, не смiши! Яке було гетьманство, такi й права!.. I все-таки для тих, хто звик дивитися царевi в рот i визнав права й закони лише з його благословення, Кирило - справжнiй гетьман... Жбурнув сердито пензель. I лiзе ж до голови таке дурне!.. Чому - дурне? Коли ти їй до серця, вона - тобi... Менi до серця Ганна, чужа дружина. Стрiв би її п'ять рокiв тому, коли була ще дiвчиною!.. Вона пiшла б, гадаєш, за крiпака?.. Проклятий свiт, проклятi люди! А ця пiде за вiльного, але простого, бiдного?.. Ну... твiй талант... Що мiй талант?.. Багатство... Вiн мiй лише наполовину!.. А чий же ще?.. Народу, краю рiдного! Я їй такий до серця, а як пiднiметься зi дна душi моєї усе, що там зiбралося, як потече сторiками по Українi, вона мене жахнеться, мов юродивого! Я їм читав. написане уже давно, а те, що вирвалося у Березанi, як повернувся з мандрiв на Запорожжя та Чигиринщину, не прочитаю, навiть не покажу. Це не для них. Для iнших душ, як мовив княжич. Платону навiть не прочитав... То буде потiм... Потiм? А зараз ослiп кинутися, мов у жертовне вогнище?.. Коли для краю рiдного, усяка жертва виправдана й свята по сутi! Може, це ще й приємна жертва... Стати - хай тимчасово - власником крiпацьких душ?.. Ти можеш їх не взяти... Вона вiзьме! Для неї це хоча й огидний, та все ж природний суспiльний стан... А як же її слова?.. Слова й дiла не завжди одне i те ж. Поговорити можна. А щоб звiльнити, знищити несправедливiсть - замало слiв, потрiбне чесне дiло!.. Узяв тоненький пензель, змiшав двi фарби й легко торкнувся копiї, яку, вважай, закiнчував. Князь мов дививсь на нього i водночас - крiзь нього, неначе вiн був духом, а не людиною iз плотi й кровi. Це нервувало, муляло. Коли б не знав живого або хоча б не вiрив його словам, сказав би зараз без етикету цьому вельможi... Брат декабриста, нинi опальний князь... У них свої рахунки з самодержавством... I це вже щось. Для доброго, святого дiла нема дрiбниць, все має пiти на користь справi!.. - Пане, пани вас кличуть на вечоровий чай, - несмiливо сказала дiвчина, яку недавно взяли з села в покоївки. - Я вже казав тобi, кирпата, що я не пан! - обурився Тарас укотре. - Художник я, але не пан. Такий, як ти. Збагнула? - Так не буває, щоб пан та був людиною. Чи те, чи те...- всмiхнулася лукаво дiвчина Ця фiлософська думка, що визрiла десь у глибинах його народу, попала прямо в серце. Або ти пан, або людина. Третього не може бути... - То ви прийдете чи вам сюди принести? - Прийду, прийду. Лише помию руки. Дiвчина нечутно зникла, а вiн стояв i вдумувався в страшнi слова, промовленi йому дитинними її устами. Можливо, вона вкладала у них простiший, звичайний змiст i йшлося в них про пана та крiпака; для нього ж вони лунали мов одкровення. Як же йому, сердезi, жити мiж двох свiтiв, як поєднати, злити цi два свiти для себе i для борнi!.. Варварi нетерпеливилося, й вона прислала знову покликача. Вже за столом, за чаєм, Базiль йому й собi знай пiдливав мiцного рому, й тому невдовзi вони удвох iз княжичем дiйшли такого стану, коли їх, зрiлих уже людей, враз потягло на витiвки, як хлопчакiв. Княжна хотiла угамувати, проте Базiль вiдтрутив її з рiшучiстю, достойною якогось лiпшого застосування: - Варет, будь ласка, не заважай! У нас з Тарасом чудовий настрiй, i ти не псуй його своїми проповiдями! Княжна як стiй насумрилася. Дивилася у чашку з чаєм, i це чомусь Тарасовi здалось смiшним, ба навiть вартим кари. Вiн пiдморгнув до молодого князя i помiнявся iз ним мiсцями, аби сидiти бiля Глафiри. Дiвчина йому всмiхнулась мило й сказала зовсiм тихо, щоб не почув нiхто, крiм нього: - Варвара буде гнiватися... - Заради вас я згоден на будь-якi тортури! - Я - третiй зайвий, - сказала сумно дiвчина. - Вас це гнiтить? - Можливо... Гляньте, гляньте, Варвара зблiдла... - прошепотiла Глафiра злякано. - А може, я тут зайвий? - спитав Тарас. - Ще нi, - зробилась ураз серйозною. - А втiм... - Гадаєте, княжна Варвара... - Схоже. I це вже крутить у носi князевi й старiй княгинi... - Ви так висловлюєтесь, неначе пишете байки чи ще якусь сатиру. - Я ж родичка, хоча й далека, Миколи Гоголя. - Та ну?! - Тихiше! На нас i так вже дивляться... Опiсля чаю Тарас iз княжичем затiяли гру в слiпу бабу, i в салонi знявся такий гармидер, якого тут, напевно, ще не було з часiв Кирила Розумовського, що збудував палац i все довкола нього. Княгиня й князь уже пiшли в свої покої, i не було кому спинити чи втихомирити пiдвипилих санкт-петербурзьких жартiвникiв. Варвари вони обоє дружно не помiчали, й та навiть мусила сама ходити салоном з зав'язаними очима й ловити спритну молодь. Глафiра їй пiддалась навмисне, i це княжну обурило. Вона зняла шовкову хустку, тицьнула її Глафiрi, пiшла в куток i сiла в глибоке крiсло. Можливо, iншим разом це вплинуло б на запальних гравцiв, а зараз нiхто на те i не звернув уваги. Глафiра так старанно виконувала свою комiчну роль, що весь салон перетворився скоро в якесь погромище... Першою прийшла до тями мадемуазель Рекордон, гувернантка малих княжат. Вона нараз спинилася, оглянулася_ _iз_ _явним жахом i запитала: - А нас за етот шалость не будут трошки висєч? Гра припинилася. Базiль зiбрався був засмiятися, та передумав i став знiмати пояс i заголяти свою гладку широку спину. - Я першим iду на стайню, - мовив, удаючи i страх, i виклик долi. Жарт не пiдтримали. Глафiра знайшла очима княжну Варвару й теж заховалася в глибоке крiсло. Учитель Штрандман метнувся наводити в салонi лад, так нiби й справдi всiм їм загрожувало шмагання на княжiй стайнi. I тут Тарас, щоб розiгнати гнiтючий настрiй, озвався знову весело: - Сiдайте всi, панове, я покажу сiльське весiлля в лицях! Пiдбадьорiла публiка сяк-так вмостилася, i, напустивши на себе виду старого батюшки, Тарас почав "виставу": - А пiдiйдiть-но ближче, новопре... тьху!.. суть новобрачнi й станьте по праву руч, бо я по божiй милостi кривий на лiве око й не ощущаю оним живую плоть... Чому одразу четверо? - Нас двоє, батюшко,- защебетав Тарас жiночим голосом. I знову басом: - Зрю, зрю, но токмо не ворушiться i не вмножайтесь!.. - Господи, то як же їм без дiток!.. - заголосив Тарас бабусею. Всi засмiялись... Раптом княжна звелась на ноги i гнiвно мовила: - Тарасе, як ви можете! Поет-пророк, якому доля випала благовiстити своїм братам по вiрi й по народовi, ви тут блазнюєте, жбурнувши свiй святий вiнець пiд ноги! Молюсь за вас, а ви, Тарасе... У повнiй тишi, вражений її словами, Тарас пiдбiг до неї, схопив блiду, тремтячу руку й поцiлував. Княжна спахнула. Очi її взялись туманом. - Ну як... Ну як ви можете!.. - прошепотiла й ледь-ледь погладила його пониклу голову... У дивному сум'яттi духу прийшов Тарас до флiгеля, сiв у пiтьмi на круглий м'який диван, який бiлiв при мiсяцi, що заглядав в одне вiкно й ледь-ледь присвiчував йому замiсто свiчки... Яка людина, жiнка! Яка духовна сила й готовнiсть жертвувати заради iнших, бути для них зорею ясною в тяжкi хвилини!.. Така не дасть нi збочити, нi занепасти духом. Бiблiйна жiнка!.. Гетьман був iграшковий, а правнучка, на подив, справжня, пишна своїм духовним свiтом... Як же вона сказала? "Жбурнувши свiй святий вiнець пiд ноги!" У нього, правду кажучи, мороз поповз по спинi при цих словах... Нiколи вiн не замислювався, яким повинен бути, вiн просто був таким, яким удався... Може, вона i має рацiю, можливо, й справдi вiн мусить бути речником високих iстин, прапором, завжди й у всьому цiльним i непогрiшним? Витiвками чи недотепним жартом руйнується його пресвiтлий образ, лице спiвця-пророка, що вимальовується з його поезiй. Коли читав недавно свою "Слепую", вони усi розчуленi були до слiз, хвалили його росiйську мову й росiйський вiрш, i раптом вiн - лицедiй, зображує сiльську комiчну сценку!.. Княжнi було вiд чого забути такт i вичитати йому, немов хлопчиськовi!.. Звичайно, має рацiю. Проте чи зможе вiн утриматися в її прекрасних рамцях, весь час недремно стежити за тим, щоб бути в образi, який вона вважає для нього справжнiм, iстинним? Нудна це, мабуть, штука поет-пророк! Нi випити, нi закусити, нi мовити людське, звичайне слово, поупадати за молодицею, яка тебе хвилює i збуджує в тобi земну, - i зовсiм не поетичну, - пристрасть... Їй що! Намислила його таким i хоче, щоб вiн з живого й грiшного перетворився на свiтлий символ вiри, на пам'ятник собi самому. Невже його поезiї окреслюють його таким? Нi! Мабуть, нi... А втiм, хто прагне зрушити зневiрений народ до волi, той має стати свiточем, який горить, не гаснучи, i по якому звiряють шлях до iстини!.. Устав, пройшовся по кабiнету, вже вирiзняючи усi предмети. А чи пiдуть за ним таким, Варвариним, козак Антiн Яременко, Гнат Бондаренко, отi чудовi хлопцi, що пригощали його вночi пiд Межигiр'ям? Хтозна, хтозна