... Далась тобi та клята думка, висловлена в Суботовi!.. Коли б деiнде, може, уже й забув би, а там, де тiнь Богданова, його душа, витає i квилить досi чайкою (совою виє!), вона здалась пророчою, велiнням тих, хто вмер колись за волю, за Україну. Не може ж так тривати вiчно. Повинен же хтось прийти, вдихнути в груди людям вогонь борнi й пожертви, зiбрати всiх в одну могутню силу, вдарити i розiрвати пута!.. Гадаєш, ти достойний такої честi?.. Iншi вважають так. Яременко не перше мовив слово, вiн лиш надав цiй думцi козацького смислу. Ще в Петербурзi висловлювалися такi думки, i тут, у нас на Українi, я чув не раз. Я нiби збудив надiю. Старшi мене тут кличуть батьком, як то колись отаманiв... Ввiйшов до спальнi, рвучко лiг не роздягшись... Iдоли ж завжди в одному одязi!.. Всмiхнувся. Ця Варвара-великомучениця (в дiвках сiмнадцять рокiв!) вжене його в якусь бiду... Побачимо! Коли є шанс зробити щось для волi, чому б... Облиш! Глафiра тобi ж сказала ясно, що князь з княгинею вже насторожi... Донечка у них така, що не стриножиш, - вирветься... Вона тебе обплутає, що не посмiєш i вгору глянути... Бридня. За мною, братику, стоять полки козацькi, що сплять давно в могилах, крiпацький люд з обох сторiн Славутича, вся чорноморська вольниця! Я знаю, бачу, вiрю, що лиш поклич - пiднiметься увесь народ!.. Ти лiпше добре виспись... Хай буде те, що буде!.. Це вiдступ?.. Нi. Для рiшень час не настав. Є тiльки дух, iдея. Мов задум твору. Потiм прийде натхнення, думка набуде форми й виллється живим, гарячим словом, що, мов мiсток, проляже до iнших душ... ...Як не тримався образу, в який його убгала княжна Варвара, та при однiй оказiї (весiлля, славнi люди!) не згледiвся, як випив зайву чарку, й святий вiнець пророка схитнувсь у нього на головi, а може, навiть й упав пiд ноги. Достеменно про те не мiг сказати, бо погуляли добре i вiн збагнув своє падiння аж у Зеленiй Рудцi, в маєтку панiв Закревських. Вродлива панi Ганна йому принесла чималий кiвш розсолу. Напився в смак i запитав: - Я часом не у раю? - Який же ви, Тарасе, непам'яткий... - всмiхнулась Ганна сонечком. Щось пiдняла з пiдлоги, сховала нишком кудись_ _за_ _пазуху i так на нього по тому глянула, що дух йому перехопило... Тепер ходив похмурий i насторожений, чекаючи на "день суботнiй", коли княжна (чутки бiжать, розходяться, як у степу пожежа) його почне шмагати рiзками притч та алегорiй. I дочекався. Мiж аркушiв його "Слепой", яку княжна для нього переписала, знайшов її послання. "Немногим даны в удел лира и свирель, но имеющие сердце любят вслушиваться в бряцание певцов восторженных или жалобно вопиющих, и в ответ на их золото есть и у них для обладателей высокого таинственная молитва и искренние желания, и они (имеющие сердца), чающие в будущем прекрасного, воскликнут: бедная Оксана[2] Люди тебя погубили, и твой поэт забывает тебя!" На другiм боцi аркушика мiстивсь не менш прозорий натяк, який його розчулив. Вона так прагне, бiдна, порятувати грiшника, уберегти для людства його талант, перебираючи на себе трудну роль ангела, що осiняє його святими крилами. "...Грех и соблазн стараются пошатнуть сосуд, и чистая, золотая струя на самом краю готова выкатиться из него и быть поглощенной грязью разврата... Горячая слеза упадает из очей ангела на сердце поэта - она его прожгла и обновила: он не погиб - нет!.." Читав i каявся за зайвину, що випив був на весiллi (за Ганну - нi!), за те шаленство, яке вони чинили з його високомочемордiем Закревським Вiктором, i серце пiк йому великий сором перед княжною. Свята душа! Уболiває за нього так, неначе рiдна мати або дружина... Чим вiн припав до серця цiй мудрiй чистiй дiвчинi, чим сколихнув її давно вже приспане бажання кимось опiкуватися, когось любити нiжно, комусь вiддати трепетно усю себе? Незайманiсть i непотрiбнiсть - важкий тягар, який носити тяжко i найсильнiшим духом!.. Не смiв пiти i глянути княжнi Варварi в очi. Хотiлось чимось виправдатись, очистить душу й стати хоча б на час таким, яким вiн має бути в її очах. Тим паче був i привiд: уже давно тривожив його новий сюжет чи тема, душа виповнювалася тим почуттям, тим настроєм, з якого завжди й раптом народжувалися його поеми. Правда, таких поем, якою мала бути зароджена в його душi недавно, ще не писав. Хотiв у нiй з'єднати почуте все i пережите в Яготинi, своє життя i мученицький жертовний подвиг лицарiв святої волi, якi пiшли за неї на шибеницю або в Сибiр, не каючись i не схиливши голови перед всесильним деспотом, що сiв на трон, пройшовши по їхнiх долях. Хотiв створити пiсню, гiмн їхнiй мужностi й самопожертвi, бо тiльки так, безстрашно, не озираючись i не жалкуючи за тим, що вже полишено й до чого вже немає нам вороття, добути можна iстину, перемогти ворожу силу, вирвати iз неї долю свого народу. Горiв минулим, давнiм, а линув думкою в прийдешнє, де не буде неволi, зла i розбрату. Ловив у фактах, вчинках могутню волю iнших, тих, що звершили визначене для них iсторiєю, а сам єднався серцем з тим поколiнням мислячих i не бажаючих i далi жити в рабствi, коли єдино, на що потрiбен розум, - щоб славословити тиранство й гнiт, бездарнiсть i нетерпимiсть тих, хто при владi й силi. Вiн розумiв, що змусило пiти на ризик змови й на вiдчайдушний, приречений ще на початку крок на Сенатську площу. То був не бунт, а вiдчай людей, якi не бачили для себе змоги ждати й збирати сили. Iнодi йому самому хочеться, - до болю в грудях, - вийти на свiй майдан i крикнути тиранам в очi правду!.. Дiстав папiр, вмочив перо в чорнило й пiрнув у твiр, як завжди, усiм єством, забувши про все на свiтi. Писалось легко й важко: рядки лягали швидко, немов самi собою, проте невдовзi виступив на лобi пiт i стало чути серце. Що не кажiть, а вiршi, доступнi всiм, давались значно важче, анiж свої, що спурхували, мов солов'ї, i сповнювали солодким щемом душу. Тут вiн писав, нехай - творив, а там, на рiднiм теренi, рядки лились, виспiвувалися, немов чекали в серцi на мить свого народження. Воiстину чотири днi трудився в потi чола i все заради того, щоб зрозумiли його до титли й коми не тiльки рiднi люди, а й цi пани... Чому вони, проживши стiльки рокiв на Українi, не вивчили, не осягнули мови її народу? Бездарнiсть? Нi. Тут знають аж кiлька мов, i по-французькому всi розмовляють краще, нiж по-росiйському Зневага? Мабуть, гiрше, бо зневажати можна те, що iснує, що визнаєш.. Вони вважають, власне, що це й не мова, а дiалект, "наречие", яке того не варте, щоб витрачати на нього час. О господи!. Жбурнув перо (стемнiло!) й не став свiтити свiчки. Сьогоднi мусив пiти в так званий великий дiм, бо вже його розпитують, чи не розгнiвався вiн на княжну Варвару за те її послання. Вiн припiзнився трохи й застав лише княжну, Глафiру, Таню та Рекордон. - Добривечiр! - вклонився всiм одразу. - Хтось десь сказав, що хтось на когось сердиться. Не вiрте! Все то вигадки. Княжна Варвара почервонiла, а далi зблiдла i пiдiйшла до нього, тримаючи в руках червоний вовняний шарф. - Це вам, - промовила, ховаючи вiд нього очi. - Менi здалось, Тарасе, що ви на мене гнiваєтеся... Чотири днi!.. - Спасибi!.. Я захопився одним цiкавим дiлом... - Щось пишете? - насторожилася чомусь княжна. Напевно, вона боялася вже не лише за поведiнку свого поета, а й за майбутнi його писання. Вийде iз послушанiя чи, приклонивши голову, пiде по стежцi праведнiй, що люба їй? - Розледачiв, рознiжився, - сказав Тарас сердито. - Тепер тягну, немов у плуг запрiгся!.. Ввiйшов лакей i тихо прибрав зi столу. За ним пiшла, не попрощавшись, i гувернантка. Зостались тiльки Тарас, княжна Варвара та сестри Псьол. Запала тиша. Тарасовi вона здавалась схожою на передгроззя i нервувала. Вiн сiв у крiсло бiля Глафiри й Танi, що розглядали якийсь альбом, i запитав: - Казав Капнiст, що дiд ваш був_ _на Запорожжi кантаржiєм[3]. Це правда? - Так,- сказала Таня. Глафiра наче i не почула. Вона була напружена i насторожена, хоч удавала, що геть спокiйна. - А чули ви, що хто привiв би на Сiч таємно жiнку (бо явно заборонялося), тому присуджувалася негайна смерть? - спитав Тарас. - Щоправда, був i такий химерний звичай. Якщо засудженого до страти погоджувалася собi узять за чоловiка котрась з дiвчат, якi жили в зимiвниках, його прощали. Мабуть, сiчовики вважали одруження страшнiшим смертi, i тут вони, звичайно, мали рацiю... - Як говорити такi дурницi, - не витримала княжна Варвара, - сидiли б краще й далi в самотинi. I знову стало тихо. Шумiв надворi вiтер, i хльоскав дощ по вiкнах. - О, тихий ангел пролетiв... - мовив Тарас невдовзi. - Ви вмiєте ще й розмовляти з ангелами? - озвалася княжна Варвара. - То розкажiть i нам, про що вони говорять. Тарас схопився з мiсця, побiг у той куток вiтальнi, де на тендiтнiм столику завжди було чорнило, папiр та пера, сiв i почав писати. Вiдтодi, як увiйшов i глянув на бiдолашну княжну Варвару, в душi зажеврiли рядки присвяти - вiдповiдi на всю її турботу та вболiвання. _На пам'ять 9 ноября 1843 года._ _Княжне Варваре Николаевне Репниной._ __ _Душе с прекрасным назначеньем_ _Должно любить, терпеть, страдать;_ _И дар господний, вдохновенье,_ _Должно слезами поливать._ _Для вас понятно это слово!.._ _Для вас я радостно сложил_ _Свои житейские оковы,_ _Священнодействовал я снова_ _И слезы в звуки перелил._ _Ваш добрый ангел осенил_ _Меня бессмертными крылами_ _И тихоструйными речами_ _Мечты о рае пробудил._ Поклав перо, взяв аркуш i, пiдiйшовши, подав княжнi Варварi. - Приймiть оцю присвяту, а твiр я вам вручу пiзнiше. Княжна взяла, хвилюючись, неначе брала не аркушик, а немовля, що тiльки-но прийшло у свiт, i прочитала. Щоки її поблiдли, губи тремтливо стиснулися, немов вона збирала всю силу волi, щоб не вчинити чогось такого, що недозволено в їхньому колi, й стала читати вiрш удруге. - Дайте менi ваше чоло, - сказала вона нарештi й поцiлувала поета чистим поцiлунком, в якому була, проте, й прихована вiд iнших пристрасть... Поема була закiнчена в селi Андрiївцi, поїхати куди умовив його Базiль, i прочитати її Тарас змiг тiльки аж у кiнцi листопада, як повернувся до Яготина. В Андрiївцi ж одверто вперше йому зробили натяк на те, що вiл повинен знатися з волом, а кiнь з конем. Базiль кривився тяжко, плювався, лаяв усе на свiтi, проте сказав: "На бiса тобi, Тарасе, моя сестра!.. Знайди собi гарненьку та молоденьку, женись..." "Я не збираюся займатись цим найближчi роки", - утiшив його Тарас, хоч сам не був упевнений в своїх словах. Коли вони приїхали й попали якраз на чай чи на легку вечерю, де всi були, окрiм княгинi, що занедужала, Тарас уперше виконав свою тяжку обiцянку, якої, власне, прямо i не давав: не пiдiйшов i не подав руки княжнi Варварi, хоча вона схопилася на рiвнi ноги, як тiльки вiн з'явився в дверях вiтальнi. Вклонився всiм i сiв за стiл на вiльне мiсце мiж Базiлем i Танею. Варвара вмить зiв'яла, нахмурилася i не звела на нього погляду, аж доки чай скiнчився i старшi вийшли. Правда, Капнiст, що саме в них гостював, лишився. На Базiля найшла весела хвиля (посилена недавно в шинку), i вiн, хоч як це муляло сестрi Варварi, знов заходивсь варнякати та жартувати. I цього разу всi камiнцi, хоч непомiтно, кидали в її город. Почав з молитви, яку вона дала Тарасовi перед вiд'їздом з Яготина. Хтось вжив за бесiдою це милозвучне слово, i князь Базiль не пропустив нагоди: - Бiдний Тарас Григорович,- зiтхнув печально.- Iншим дають у путь-дорогу ковбаси, хлiб та шинку, йому ж - молитву... Спинимося, було, обiдати; я наминаю, аж трiск iде, а вiн, сердешний, вийме напахчений духами аркушик, пiднiме очi горi й проказує свою молитву... А може, ти, Тарасе, лише дивився в аркушик, а сам молився: "Господи! Пошли менi смачне стегно свиняче й кiльце кров'янки, бо я охляну, господи, й не зможу денно й нiчно читати цю молитву"? - Не слухайте його, панове, то вiн усе вигадує,сказав Тарас, не гнiваючись, бо сам любив дотепний жарт, - Молився я єдино, щоб вiн не з'їв усiх припасiв за одним присiдом уже на першiй станцiї. - Е нi! - схопився княжич з мiсця. - Читав молитву_ _чи_ _не читав? - спрямував довгий палець, мов пiстолет, у груди. - То й що? - Ось бачите! - зрадiв Базiль. - Молитвою Тарас три днi перебивався, а на четвертий - не витримав i согрiшив со чаркою, со ковбасою i со шинкаркою... - Стривай! А де взялась шинкарка? - ...I со борщем, який з усмiшкою нам подала шинкарка! - вточнив Базiль. Варвара, яка сидiла помiж Капнiстом i Рекордон, зiскочила, немов дiвчисько, на диван, пройшла за спиною свого сусiда й побiгла геть. - Василю, ти переборщив, - сказав Тарас докiрливо. - Вона також не знає мiри... - Це все ж, Базiлю, не виправдання, - мовив Капнiст. - Є речi, з яких не слiд смiятися... - Мене вони поставили в чортзна-яке становище, i я ж повинен панькатися! - скипiв завжди веселий княжич. Тарас вiдчув, що йдеться про ту розмову, яку з ним мав Базiль в Андрiївцi, й душа його взялася болем. Не так за себе, як за княжну Варвару. Хотiв негайно, зараз же зробити щось для неї, пiдбадьорити її i втiшити. Тяжкi часи для неї ще попереду. Видно, це квiточки, а ягiдки ще не дозрiли... - Чого, Григоровичу, похнюпив голову? - спитав Базiль. - Я думаю. - Про що? Їй-богу, я не хотiв, так вийшло... - Давай покличемо твою сестру. Ти вибачишся. Я ж прочитаю свою нову поему. Гаразд? - Мене звiльни од вибачення i вiд поеми! - сказав Базiль. - Тим паче я ще не був у мами. - То ти ж пришли Варвару! - Скажу дружинi. Швидше її послухається. - Менi пора, - пiдвiвся й собi Капнiст, коли Базiль, кивнувши всiм, пiшов з вiтальнi. - Прошу, побудьте трохи, - спинив Тарас. - Я прочитаю зараз нову поему. - О! Тут написану? - засяяли в Капнiста_ _очi_._ - Тут i в Андрiївцi. - Це та, присвячена княжнi Варварi? Тарас кивнув. Дiстав з кишенi зошит i стрiвся раптом з поглядом притихлої давно Глафiри. Ступив до неї. - Побудьте й ви. Сьогоднi вам читатиму... - Нам чи княжнi Варварi? - спитала гостро дiвчина. - I вам. Поема їй присвячена, але написана вона для всiх. Ввiйшла княжна Варвара i мовчки сiла бiля Капнiста. Той щось спитав. Вона похмуро вiдповiла. Тарас наблизився до канделябра, де щойно лакей поставив високi свiжi свiчi. I враз щось щемно й холодно йому стиснуло серце, як це було щоразу, коли виносив на суд людський своє нове творiння. Передихнув, кивнув чомусь Глафiрi й почав тремтливим вiд хвилювання голосом: _Двенадцать приборов на круглом столе, _ _Двенадцать бокалов высоких стоят;_ _И час уж проходит,_ _Никто не приходит;_ _Должно быть, друзьями_ _Забыты они._ _Они не забыты,- в урочную пору,_ _Обет исполняя, друзья собрались,_ _И вечную памятъ пропели собором,_ _Отправили тризну - и все разошлись._ _Двенадцать их было; все молоды были,_ _Прекрасны и сильны; в прошедшем году_ _Наилучшего друга они схоронили..._ Як прочитав усю поему, згорнув рукопис i пiдiйшов нетвердим кроком до княжни. Вона тихенько плакала... - Прекрасно, сильно! - ступив Капнiст навперерiз. - Проте не все. В окремих мiсцях розтягнуто, i є рядки, подiбнi до вже колись написаного... Тарас обминув одного з живих героїв твору i зупинився перед Варварою. - Це вам, - промовив глухо. - Ще до цього рукопису належить мiй автопортрет, який вручу вам завтра. I вийшов геть, не вислухавши її подяки. ...Зайшла зима. Холодна, снiжна, вiтряна. Тарас мав бiльше часу для малювання, яке добряче був занехаяв за "Тризною" i справами, що в них усе було непевне та ефемерне, як увi снi. Годинами сидiв з палiтрою i проганяв думки про те, що вийде з "Варварiади", як сам назвав взаємини свої з княжною. Тепер вiн бiльше їздив, вивчав усюди настрої простих людей i панства, бо, як сказав би колись у Римi старий Катон, й наш Карфаген повинен бути зруйнований... Княжна Варвара не полишила його у спокої, як вiн її. Подарувала власне оповiдання-сповiдь, що звалось "Дiвчинка", i тим його на кiлька днiв розхвилювала знову. Бiдна, нещасна жiнка, що вже стоїть на тiй трагiчнiй гранi, коли всуцiль попереду самотина, а за тобою - пустка. Пропаща сила, зайва душа на свiтi... Страшно!.. Прощання їхнє, власне, вже почалося у тi години, коли вони вiдтворювали на полотнi чужих дiтей. Вiн малював, вона, як мати, бавила базiленят. Вдивляючись у їхнi милi личка, в шовковi кучерi, в невинно-хитрi очi, в яких було, здавалося, щось вiд княжни Варвари, Тарас ледь-ледь вгамовував у грудях сум, що дужче й дужче його поймав, спливаючи терпким клубком до горла. Боявся щось промовити чи попросити прибрати лiпшу позу, аби себе не виказати i, може, навiть не розридатись. Власне, вiн не кохав княжни Варвари... Це щось було святiше i значно вище того кохання, що викликала у нього в серцi Ганна i що могла б, напевно, викликати Глафiра. Бiдна княжна Варвара... Вiн чув її тужливу щиру душу, вiн мiг би поряд жити на будь-яких умовах, не виключаючи й любовний статус, бо не була байдужою йому як жiнка... - Васю, сиди рiвнiше. Варю, тримай отак голiвку, - рахубилася з дiтьми княжна. Потому поцiлувала хлопчика, поправила на грудях бант у дiвчинки... Вся - доброта, вся - ласка!.. Тарасовi заслало слiзьми очi. Щоб не помiтила того княжна i дiти, поклав палiтру, пензель i швидко вийшов... За кiлька днiв прощався зi ще одним красивим сном. Надворi знялась така хурделиця, що вiн одразу ж пiсля снiданку залiз у лiжко знову й переглядав журнали, якi, хоча й з запiзненням, одержували в Яготинi. То тут, то там стрiчалися знайомi прiзвища, i вiн неначе бачив_ _їх в iпостасi - в трактирi десь, у театрi чи на залитих пiвнiчним сяйвом нiчних мостах, якi так любить у Петербурзi вся артистична братiя... Пливли думки. Поволi й сам випливав iз круговертi, яка його тримала тут, мов на припонi... Гребiнка вже давненько у Петербурзi... Брюллов сидить з палiтрою в однiй руцi й застиглим пензлем в другiй перед своєю замученою уже давно "Облогою" i думає про свiй невдалий - тепер уже колишнiй - шлюб... З ним надломився великий Карл... А може, творчим людям найкраще жити, як бог пошле, бурлаками, щоб воля їхня не знала пут сiмейних? Як ризикуєш, то тiльки сам. Удача, слава самi знайдуть, з ким подiлитись радiстю, а горе, сум чи злий талан осилиш сам. Зламаєшся - теж з легким серцем, знаючи, що не завдав нiкому болю... Вiтер свистiв та вив за вiкнами, й Тарас не зразу почув несмiливий, примерзлий стук у дверi. Як одчинив, до хати ввалилось щось велике, залiплене так щедро снiгом, що годi було вгадати, хто це. - Добридень вам, - озвалося густим, охриплим голосом, який Тарас уже десь чув. Вiн зняв кожух iз подорожнього, струсив. Тим часом гiсть стягнув закляклими руками шапку. - Федiр?! - впiзнав Тарас слугу Платона Лукашевича, - Яким ти вiтром? - Панським, - скривився той, зриваючи бурульки з вусiв. - Прямо iз Березанi... - На конях їхав? - Пiшки... - Всi тридцять верст?! - Я р-рано в-вийшов... - раптом почав тремтiти Федiр. Тарас побiг в їдальню, налив горiлки в келих (добре, що був учора Фiшер[4] з своїм запасом!) i влив, -у гостя рука не слухалася, - прибульцю в рот. Той хекнув, весь стенувся, немов витрушуючи з грудей мороз, й лише тодi полiз за пазуху й дiстав якусь цидулку. - Вам пан прислав... Тарас схопив той папiрець i прочитав, злякавшись, що там таке нагальне дiло, в якому кожна мить на вагу життя чи смертi. "Брате! - писав Платон. - Як зможеш, прибудь до мене. Маю листа зi Львова вiд Головацького. А ще - вино токайське, яке менi привезли вчора з Києва. Платон". - Це все? - спитав похмуро Федора. - Нiчого бiльше не давали Платон Якимович... - Скотина твiй Платон Якимович! - скипiв Тарас. - Скидай скорiше чоботи й лягай у лiжко! - крикнув. - Погнать людину за тридцять верст чортзна-чого... Скотина!.. Чого стоїш? Негайно знiмай свою взувачку i - в тепле лiжко!.. - Треба назад iти... - озвався сумно Федiр. - Наказано сьогоднi ж бути вдома... - В степу замерзнеш! - Мушу. А то приб'є. Вже краще... - Я не пущу! - Спасибi... Лiпше я вже пiду. Назад дорога довша. Федiр став одягатися. Тарас пiшов до кабiнету, вмочив перо i написав, роздрипуючи чорнило: "Як можеш ти, козацький син, через якусь дурницю чинить таку жорстокiсть?! В мороз, в завiю послати людину пiшки за тридцять верст! Оце любов до ближнього? Оце козацька воля, якої ти бажаєш для України? Катюги всi ви, змiї, що ссете кров з грудей свого народу! Ноги моєї не буде бiльше у Березанi!" Згорнув, тицьнув у руку Федоровi. - На. Вiддаси своєму пановi, - сказав похмуро. - 3 богом!.. Стривай! Ти їв сьогоднi? - В корчмi, недавно... Може, не вiддавати пановi цей папiрець? - спитав тривожно. - Треба, - сказав Тарас. - Ми надто вже терплячi до цих свиней годованих, їх треба всiх!.. - махнув рукою. - Добре... Здоровi будьте, батьку! Пiшов у снiг, в хурделицю. А чи дiйде?.. Метався по кабiнету, й думки також металися, пекли нестерпно душу. Хотiв пiти до князя, щоб попросити коней до Березанi, i не пiшов: одного поля ягоди! Словами добрi, лагiднi, а як до дiла... Смiшно! Свої пани, не шляхта!.. Розвiсив губи, радий, що всi до нього приязнi, приймають, нiби рiдного, ще й називають братом!.. Ось вiн, твiй "брат" Платон в натурi, без машкари. Собачник, собача кров!.. На другий день ополуднi той самий Федiр знову прийшов до нього за тридцять верст i мовчки подав шматок одiрваного сяк-так паперу. Цидула ця була коротка й така вiдверта, що далi нiкуди: "У мене таких олухiв, як той, що привiз тебе до мене, триста!" - Ти знаєш, що написано на цiм паперi? - спитав Тарас у Федора. - Менi того пан не казав. - Що вiн вродзоний шляхтич, а я крiпак недавнiй i що таких, як брат мiй, який привiз мене у жовтнi до Березанi, у нього триста душ. - Дозвольте менi пiти,- сказав похмуро Федiр. - Не змерз? - Нi. Пан помазав оцтом бiля хвоста... - Бив?! - Лиш погладив. Якихось два десятки всипав, i то не сам!.. - всмiхнувся криво Федiр. Вiд гнiву дух перехопило. Безсилий був щось вдiяти, i це найбiльше мучило. - Листа звелiв не брати, - долинув хриплий голос. - То йди... - промовив, стримуючи сльози. - Вибач, тебе пiдставив пiд батоги. - Йому що є причина, а що нема!.. Як справився з осклiлим серцем, Федiр уже пiшов. Чорнiло тiльки розталим снiгом, де вiн стояв... Останнiй акт "Варварiади" розiграно було на рiвнi поганих драм. Капнiст узяв на себе роль духiвника, довiреної особи батька-матерi i виконавця вироку, що за всiма ознаками був остаточний й оскарженню не пiдлягав. Почав з княжни Варвари, а як добився успiху й скарав_ _її_ _самотнiстю на все життя, узявсь за iншу жертву. Коляска вже була готова, коли ввiйшов до флiгеля i запропонував, а може, просто оголосив: - Ну що, Тарасе Григоровичу, засидiлись ви, мабуть, тут. Поїхали до Ковалiвки! Моя дружина скучила, та й є про що погомонiти нам тет-а-тет... - 3 речами чи без речей? - Навiщо ж так! Нам треба поговорити. Без зайвих вух, не кваплячись... - Ця прямота вам робить честь. - Я ж офiцер, Тарасе, а не манiрна панночка. - Там знають? - Так. - Поїхали! Як тiльки вихопилися з Яготина, Капнiст почав розмову; - Я можу бути з вами цiлком одвертим? - Дивно... Боюсь, що ви не зможете, - сказав Тарас, дратуючись. Аби чогось не сталось, заметушилися, мов шершнi!.. - Ви розумний, Тарасе, добрий, i не хотiли б, аби сiмейству, яке вас щиро любить i поважає, зробилось зле?.. - Я не замислив нiчого злого для Рєпнiних. - Буває зло приховане... - Ви обiцяли бути цiлком одвертим. Капнiст помовчав, глянув краєчком ока на спiврозмовника (сидiли поряд) i запитав: - Ви бачите, в якому станi княжна Варвара? - В доброму, живому станi. - Ви не шануєте її нiтрохи? - Люблю, як може брат любити свою сестру. - Облиште цi химери! Княжна також менi про це спiвала. Ми ж не малi й не з'їхали ще, слава богу, з розуму, аби повiрити в безглузду байку. Братство таке, як правило, веде до шлюбу... - Це не природно? Капнiст промовчав. Потiм сказав iз притиском: - Варвара роду княжого... - А я - крiпак! - скипiв Тарас. - Iз цього й треба було почати. - Ви не крiпак - художник, - мовив Капнiст спокiйно. - I все ж княжнi Варварi... - Потрiбен князь? - Принаймнi... - Даремно ви так сполошилися! Iз неї вийшла б гарна, розумна, добра жiнка, та вся бiда у тому, що серед ваших княжичiв та усiляких iнших панiв-псарiв немає їй до пари жодного. - Вважаєте, що тiльки ви...- всмiхнувсь Капнiст. - Нi, не вважаю! Менi її безмiрно жаль, та я нiчим не можу допомогти... Я з крiпакiв, з народу, i мiсце моє мiж бiдних, простих людей. Варварi ж зась. Для вас народ закритий, як i для нього жорстока ваша каста. У нас дороги рiзнi, й вони зiйтися можуть лише в бою - лице в лице, у лавах, повних зненавистi!.. Капнiст нiчого не вiдповiв. - Даремно її козацький прадiд берiг батiг у шафi. Хто паном став, напився з народу поту й кровi, тому нема шляху назад, мiж ним i нами прiрва. - В тобi кричить образа, - сказав Капнiст, вдоволений, що так успiшно (i швидко!) виконав свою нелегку мiсiю. - Нi, гнiв, - сказав Тарас. - Ви стямитеся, та буде пiзно! - Згоден, що нас колись прирiжуть свої ж селяни, - мовив на те Капнiст. - А поки що прошу вас бiльше не повертатись у Яготин. - Тепер все ясно. Дякую. Одне питання тiльки. Це воля князя чи i княжни Варвари? - Й княжни Варвари. - Бiдна... - зiтхнув Тарас. - Не помогла, сердешнiй, i прадiдiвська релiквiя... Щоб не було пересудiв серед домашнiх, йому iще "дозволили" вернутися на кiлька днiв, скiнчити портрет онукiв князя i копiї з його портрета. Назовсiм поїхав вiн з Яготина на другiм тижнi уже нового року. Княжна Варвара кинулася йому на шию i, плачучи, перехрестила йому чоло. Тарас хотiв щось мовити їй на прощання, але не змiг. Ховаючи налитi слiзьми очi, метнувся геть з кiмнати. Баскi буланi вже нетерпляче мiсили бiлий, дитинно чистий сiчневий снiг, що пiд копитами ставав брудним, аж чорним... Вже почало свiтати, а вiн лежав одягнений на лiжку в камерi й переживав iще раз сумне прощання в Яготинi. Найбiльше йому тепер болiло, що за усiм тамтешнiм побитом i жениханням, - коли так можна висловитися про їхнi складнi взаємини, - вiн призабув важливiше - неволю рiдних йому людей. Звичайно, брав замовлення i малював портрети, проте не в повну силу. Може, той задум був ще з самого свого початку бiльше, нiж легковажний i нездiйсненний, але ж вiн був i спробувати його здiйснити - святий обов'язок!.. Його п'янила воля, нове становище межи людьми, - чи пак, панами, - i вiн пустився берега... Страшно тепер подумати, що з ним було б, якби узяв княжну Варвару. Появ жону, як мовилося в старi часи... Вiд того вiн не став би князем, та увiйшов би в її родину, в кола, в яких вiн був лиш гостем. "Це хто такий?" - питали б люди, - чи пак, пани, - й вiдповiдали б пошепки: "А-а, муж княжни Варвари..." - "Чого це вiн такий похмурий?" - "Вiршi уже йому не пишуться..." Всмiхнувся. Добре тепер тобi вигадувати, як там було б!.. Так добре, що далi просто нiкуди. Лежиш собi, вiдпочиваєш. Одне погано тiльки, що на замку й за гратами i що твоє прийдешнє в чужих руках... Усе в руках господнiх!.. Голос княжни Варвари? Мабуть, вона за ним печалиться, шукає, як би вирвати його з жандармських лабетiв... Це щастя, що вiн один як палець, що не страждають нинi його дружина, дiти!.. Фонтанкою промчав якийсь спiзнiлий (а може, раннiй надто) екiпаж, i знову стало тихо. Як добре, що є в людини пам'ять, що все прожите нами належить нам i що до нього короткi руки навiть синьомундирих!.. Ось тут його мордують (лише морально поки що), а вiн всю нiч гуляє по рiднiй своїй землi, мов той козак-нетяга, й нiхто йому того не може заборонити. Йому кують кайдани, а вiн ширяє соколом над запорозьким безкраїм степом i видивляє крiзь чорну млу крiпаччини святую волю, чує пiснi свого народу ще тих часiв, коли його не змусили зiйти з коня, вiддати гостру шаблю i похилити голову... Допоки в нас є пам'ять i є душа, ми вiльнi навiть у казематах, а без душi, без пам'ятi - раби й на вольнiй волi!.. Десь дзигарi пробили п'ять. Почулася рiзка команда, кроки. Хтось перевiрив замок дверей, пристукнув, мов кiнь копитом, чоботом, i кроки - iншi, соннi - прогупотiли тихнучи... Заснути б!.. Вiн заплющив намученi безсонням очi, й сон огорнув його туманним мревом, як немовля... Прокинувся вiд обережних поштовхiв. - Як ви мене злякали! - зiтхнув солдат полегшено. - Я вже було подумав... Вставати час. - Не спалося менi всю нiч, земляче... - З незвички всiм не спиться. Та це мине. Людина звика до всього. Спершу, було, в казармi я теж не спав - все думав, думав... А довелося якось ставати в стрiй з шпiцрутеном - я навiдрiз! Усипали й менi з пiвсотнi - допомогло... - Ну, Сидоров! Опять болтаєш? - почулось десь у коридорi. Солдат швиденько вийшов i причинив важкi окутi дверi. Було вже зовсiм видно. На вулицях усе густiшав гуркiт та цокання об брук пiдкiв. Санкт-Петербург - простий, трудящий - ставав до працi. Панський ще мiцно спав... Коли ж за нього вiзьмуться його новi мучителi? Десь серед дня, напевно. А може, їх примусить нагальнiсть справи i значення, яке, з усього видно, їй надають, приїхати сюди ще зранку... Жаль, не звiльнив свою рiдню!.. Для того, - аби добути грошi, - вiн розпочав, як повернувся до Петербурга, свою офортну серiю про Україну. Тепер вона приречена, як i багато дечого в його життi!.. Не мав iлюзiй щодо своєї долi, бо тут було недремне "око государево", а вiн посмiв у вiршах сказати щиру правду й про августiйших катiв народу. Спочатку мав би викупити братiв, сестер, а потiм уже до дiла братися... А втiм, у цьому теж є небезпека вiдступу: свої, приватнi справи, коли на них зважати, так нас засмоктують, що на велике дiло не залишають уже снаги. Вони ж нам служать часто i виправданням байдужостi чи небажання офiрувати в iм'я народу, волi та справедливостi. Своя сорочка до тiла ближча - iстина, чи постулат, що робить народ безсилим, кволим i непридатним до громадянських рiшучих дiй... - Ви й досi ще не встали? - принiс Сидоренко з трактиру тацю з їжею. - Журюсь, що дечого не доробив, - сказав Тарас. - Коли б знаття... - То ж недаремно кажуть, що вiд суми та вiд тюрми... - Тодi про це не думалося... День проминув у марному чеканнi виклику до кабiнету слiдчого. Уже надходив вечiр, коли цей друг сердечний i рiдний батько заблудлих душ з'явився сам. В партикулярнiм одязi, з привiтним, милим усмiхом. - Ну, як ви тут? - спитав з порога, нiби прийшов у гостi. - Кукаємо, - сказав Тарас. - Це що... - оглянув Попов похмуру камеру, неначе був уперше. - У Петропавловськiй - ото, скажу вам, камери! Камiння, вогкiсть, а на додачу - ще й пацюки... Зайдеш по службi iнодi на п'ять хвилин - п'ять днiв потому моторошно... Не дай вам бог!.. - Сiдайте, - вказав Тарас на лiжко. - Спасибi. Я вже якось... - всмiхнувся Попов, - Хоч тут не камери, а номери, як у готелi, сидiти в них не з медом! - пожартував. I все ж присiв на край вузького лiжка. - Сiдайте й ви. - Я й так сиджу, - пiдтримав жарт. - Печально... - Радуватись нема пiдстав. - Ви знаєте, я всю добу продумав, шукаючи для вас якогось виходу... Не поспiшайте мене спростовувати! - пiднiс рiшуче руку. - Гадаєте, менi приємно, коли такi таланти, такi уми Росiї марнуються, йдуть у Сибiр, на каторгу або в солдати? Я патрiот... Не смiйтеся! Так, патрiот. I гiрко менi дивитися, як iз дурного розуму... Пардон! Через свою наївнiсть i недосвiдченiсть такi чудовi люди занапащають собi життя. - Дивно менi це слухати, - сказав Тарас. - Не сподiвались, що й тут є чеснi, поряднi люди? - Та нi... По правдi кажучи, не сподiвався, що ви мене вважатимете за простачка, якого можна пошити в дурнi баєчкою. - Не вiрите, - промовив сумно. - А я ж до вас зi щирим серцем... Як здумаю про вашу зустрiч з Дубельтом або Орловим, менi стає не по собi. Ото жандарми iстиннi! Ми, вся молодша чиновна братiя, їх боїмося, нiби самi у чомусь виннi, самi дерзнули в помислах... Бр-р!.. - I чого ж ви хочете? - спитав Тарас. - Вам слiд признатися, - сказав Попов схвильовано. - Покаятись i попросити милостi у государя... - У чому маю каятися? - В своїх злочинних намiрах. - А признаватися? - Все розказать одверто, назвати спiвучасникiв, розкрити всi нюанси злочину... - I що за те? - Гадаю, що государ зважатиме на каяття i на всiляку помiч у розкриттi... - А тридцять срiбникiв? - Не розумiю. - Будуть, питаю, тридцять срiбникiв? Iуда їх одержав, а чим би я поступавсь Iудi Iскарiотському, якби пристав на вашу раду! - Отже, вам є iз чим таїтися? - Нема. - Дозвольте тодi спитати, за що давати срiбники? - За принцип зради. Чи за готовнiсть зрадити. Ви думаєте, що, поламавши в людинi гiднiсть, зробите її вiрнiшою престолу i батькiвщинi? I дерево з гнилим нутром не дерево, а порохня, нi на що вже не годна й недовговiчна. - Коли вже ви так полюбляєте художнi образи, я теж скажу: й здоровому, мiцному дереву порою слiд зiгнутися, щоб не зламала буря. Шквал пролетiв - розпрямилося i знов живе i зеленiє... - А як з душею, совiстю? - спитав Тарас. - У дерева нема душi, - зiрвався з тону слiдчий. - А в мене є. I в кожного, кого ви нинi прагнете зiгнути вiтром влади, погроз, обiцянок. Нiчого ми такого не наробили, щоб нас ламати, нiвечити, плювати нам у душi. - Ви посягнули на лад, у нас iснуючий. - Коли i чим? Я вже сказав, що нi про яке там Товариство... - А хто писав оцi рядки? _За богами - панства, панства_ _В серебрi та златi'_ _Мов кабани годованi,-_ _Пикатi, пузатi!.._ _Аж потiють та товпляться,_ _Щоб то ближче стати_ _Коло самих: може, вдарять_ _Або дулю дати_ _Благоволять; хоч маленьку,_ _Хоч пiвдулi, аби тiлько_ _Пiд самую пику .._ - Не правда, може, скажете? - спитав Тарас похмуро, бо що тут може вiн заперечити. Попов знизав плечима: - Я при дворi, тим паче при виходах їх iмператорської величностi, не був нi разу... - I я не був. Хiба що у Петергофi... - От бачите. А написав, облив багном щонайдостойнiших людей iмперiї! - Такими їх уявляють люди по їх дiлах. - Хто? Iмена! - подавсь Попов до нього, на мить забувши, що вiн прийшов як добрий друг. - Вiзьмiть ревiзькi книги усiх маєткiв панських i прочитайте, - сказав Тарас. - Як мовиться, нєсть їм числа! - А ти, Шевченко, штучка!.. - скривився на те Попов. - Виходить, правду каже твiй землячок Андрузький, що ти у цьому дiлi був голова. Ну, може, i не голова... А що душа, то це менi вже ясно! - Як видно, вiн сказав вам те, що ви хотiли вiд нього чути. - Найбiльше кажуть власнi твої поезiї, - всмiхнувся хитро слiдчий. - А це ж, звичайно, лиш невеличка частка того, що робиш, думаєш... - Що я роблю, всiм видно. Ну а що думаю, то вже, пробачте, власна моя парафiя, i вам до неї зовсiм немає дiла. - Нам є до всього дiло. Ми - око й вухо государево. - Звучить, нiвроку, гарно. А пахне зле. Послухали б, що про вертеп ваш кажуть у Петербурзi! - Бояться, отже, - гмикнув самовдоволено. - Й сидять тихенько, мирно. I тiльки ви, панове, з дурного розуму затiяли свою возню з слов'янством... - Принаймнi я нiчого не затiвав, - сказав Тарас, не уловивши, куди вiн гне. - Я знаю, ти, Шевченко, дививсь на це як на дитячу забавку... - примружив слiдчий очi. - Ти прагнув значно бiльшого, того, про що твої наївнi слов'янофiли не смiли навiть мрiяти!... - У вас тому є докази? - спитав Тарас спокiйно, хоча пiд серце вповз холодок. Як стали їм вiдомi найпотаємнiшi його думки? - Коли б були, ми трусонули б так тi губернiї, що тiльки пух!.. - розкрився лише на мить i знову влiз в овечу шкуру слiдчий: - Це жарт, звичайно. Вибачте. Як патрiотовi, вам тяжко слухати такi погрози. Все розумiю. I спiвчуваю навiть... Я вже пiду, - пiдвiвся. - А ви собi подумайте. По правдi мовлячи, у вас нема нiяких шансiв на порятунок. Окрiм одного. Того, що я пропоную. Похилу голову меч не сiче! Не попрощавшись, вийшов. Тарас сидiв у сутiнках i намагався визначити, що знають тут про нього й по що Попов приходив. Не мав i краплi сумнiву в його змiїнiй сутi. Бажав лише дiзнатися, чого йому потрiбно, яка мета кiнцева його вiдвiдин. Щось вiн уже пронюхав про той ледь-ледь розгорнутий великий замiр визволення з-пiд панства чи тiльки вчув, помiтив його страшну самодержавству тiнь?.. Згадав лише Андрузького, який не знав бiльше, нiж iншi братчики... Добре, що на гарячих диспутах про товариство, його мету й можливостi вiн не сказав нiчого про те, над чим три роки трудився сам i люди, якi збирали силу без балачок, мовчазно, зате напевно знаючи, на що iдуть, за що готовi вмерти!.. Єдине, за що вхопитись можуть царевi пси, - це Кухаренко, точнiше, їхнє листування, в якому, правда, нема нiчого "предосудительного". Ну й слово вигадала тупа чиновна братiя! Язик зламати можна. За пiвверсти смердить мундиром i канцелярiєю... Ач, закрутило в носi їм вiд поеми "Сон"! Образилися за "царствующий благополучно дом" i за придворну зграю - "щонайдостойнiших людей iмперiї". Яка iмперiя, такi й достойники, що пiдпирають її устої!.. Нiяких шансiв, каже, на порятунок... Окрiм одного - зради!.. Йому тепер не страшно, бо вiн здiйснив найголовнiшу частку свого призначення: мов Прометей, дав Українi живий вогонь неспокою, самоповаги, гiдностi й жаги до волi. Правда, лише жаги. А мiг би дати й волю. Ще б рiк, два, три!.. Тривалий, глибокий сон знесилив його народ, занурив у безнадiю... Каже, що трусонули б так тi губернiї, що тiльки пух!.. Це ж може хтось збудити народ навмисне й кинути катам пiд ноги... Вiн розпочав розбурхувати, за кроком крок, поволi, не гарячкуючи, а тут вiзьмуть i зроблять кровопускання... Господи, якщо ти ще на небесi й якщо тобi не затягло полудою недремнi очi, не допусти!.. Що той Сибiр, що каторга, якими тут погрожував йому жандарм! Його заслати можна, скарать на горло навiть - то все пусте; поезiї його вже вилетiли у бiлий свiт, мiж люди. Тiльки б не вмер народ i воля жила б у нього в серцi, хоч ледве тлiла б малою iскрою пiд попелом згорiлих душ!.. Схопився i заходив тiсною камерою, мов щось його погнало. Думки на мить примовкли, а потiм тихо вишикувалися в стрункi рядки поезiї i полилися, збурюючи тривожно серце: _Менi однаково, чи буду_ _Я жить в Українi, чи нi._ _Чи хто згадає, чи забуде_ _Мене в снiгу на чужинi -_ _Однаковiсiнько менi._ _В неволi вирiс меж чужими,_ _I, не оплаканий своїми,_ _В неволi, плачучи, умру,_ _I все з собою заберу,_ _Малого слiду не покину_ _На нашiй славнiй Українi,_ _На нашiй - не своїй землi..._ Дiстав з кишенi згорнутий в маленький зшиток аркуш, шмат олiвця i сiв мерщiй, щоб записати... Темно! Вогню нема. I свiчки... Хай буде так! Звикати треба в пам'ятi тримати все, що зрине в це врем'я люте його життя... I не пом'яне батько з сином,_ _Не скаже синовi: "Молись._ _Молися, сину: за Вкраїну_ _Його замучили колись"._ _Менi однаково, чи буде_ _Той син молитися, чи нi..._ Ковтнув невольнi сльози, що пiдступили йому до горла, й мовив уже уголос, з болем, неначе був на людях, серед людей: _Та не однаково менi,_ _Як Україну злiї люде_ _Присплять, лукавi, i_ в _огнi_ _Її, окраденую, збудять..._ _Ох, не однаково менi._ Заплющив очi i сiв, знеможений стрiмким душевним спалахом, на арештантське ложе. Всмiхнувся. Вiн прикутий а муза його ширяє вiльно!.. Завзятi царськi цербери, ну що ви знати можете про серце спiвця людей!.. Похилу голову меч не сiче... А гордiй - меч не страшний! Сон навалився хмарою. Солодкий сон... I знову його збудив Сидоренко. - Ну ви й спите! - всмiхнувся. - Одразу видно, що без грiха. Тарас не став спростовувати його хоча i мудру, та хибну думку. Праведники спокiйно можуть спати перед судом царя небесного. Царi ж земн