. - Все точно? - Так. - Перо й чорнило! Миттю влетiв солдат,_ _неначе пiд дверима чекав наказу, з пером в руцi. Тарас узяв, вмочив у_ _чорну пляшечку_ _i_ _написав: "Художник Тарас Шевченко". - А по трудах, як кажуть, праведних_ _i закусити можна. Прошу! - простер гостинно руку слiдчий. Тарас не став манiритися. - У чарцi й закусi нема грiха, як мовиться в святiм письмi. Попов звiв бiлi брови. - Там справдi є такi слова? - Важлива суть. А слово... фу - i полетiло! - Е-е, не кажiть, - налив чарки. - Вiзьмемо вашi твори... Вони завдати можуть чимало лиха... - Нехай їм грець! - махнув Тарас рукою i взяв рiшуче чарку. - Давайте лiпше вип'ємо. - За що? - За волю, звiсно! - Щоб ви її не втратили!.. Вони люб'язно цокнулися. Як закусили, Попов налив по_ _другiй_._ - У мене є чудовий тост. - Валяйте! - прикинувся Тарас сп'янiлим. - Пардон, мон шер... Попов лише всмiхнувся. Чи бачив гру, чи тiшився, що легко впоїть "друга". - Ви i французьку знаєте? - Нi. Далi цих трьох слiв не рушив. - Дивно... З такими здiбностями!.. - Чого Iвась не вивчить, того Iван не знатиме, - зiтхнув Тарас. - То де ж ваш тост? - За двадцять друге квiтня! - Спасибi. Це для мене великий день!.. - За ту родину, яка дала за вашу волю грошi! Тарас пiдвiвся, виструнчився, мов на парадi, й гукнув, як справжнiй унтер: - Здоров'я його величностi! Попов також схопився, а потiм сiв i вп'явся пильним поглядом в лице Тараса. - Дивний ви чоловiк, - сказав, коли новий "служака" випив i сiв закушувати. - Щоб жартувати в такому дiлi!.. - Жарти я залишив за ворiтьми, на вулицi Пантелеймонiвськiй. - Е-е, не кажiть! - всмiхнувся слiдчий. - А втiм, це тiльки вам робить честь. Як правило, у нас тут швидко пiдупадають духом i тяжко, слiзно каються. На що вже вашi братчики, та й тi - не всi, звичайно, - пустились берега. Дивитись бридко... - Кається, хто має в чому. - Звiсно. Проте, як свiдчить досвiд, твердi горiшки завжди таять найбiльшi злочини, їм каяття не вигiдне. - Тут i купцi бувають? - спитав Тарас. - Не вловлюю... - Крiм вигоди, людськiй душi властиве i дещо iнше, вище. Не припускаєте? - А-а! Припускаю... Хоча, по правдi кажучи, не за таких обставин... Як мовиться, тут не до жиру - аби лишитись живу. - Життя - це не найбiльша цiннiсть. - Цiкаво... Що ж є вище або дорожче? - Сумлiння чисте, воля i рiдний край. - Ви - патрiот? - Можливо... Це теж крамола? - У вашому випадку - так. - Виходить, що й патрiот лише тодi достойний шани, коли вiн вигiдний, зручний для влади? - Ну-у... можна й так сказати. - А раптом це звичайний шкурник i кар'єрист? - Байдуже. Аби не ворог внутрiшнiй, не супостат. Попов налив, пiдсунув чарку. - Дякую, - сказав Тарас. - Напився i наївся. Тепер за мною черга. Я ваш боржник. - Ат, що там, - повiв Попов рукою - Доп'ємо вже! - Не можу. I рада б душа у рай... - Це ви не можете? Ой не смiшiть! - Чого це вам так смiшно? - Бо вашi друзi твердять, що всi свої зловреднi вiршi ви написали п'яним, не усвiдомлюючи того, що дiяли. - Було колись! - зiтхнув Тарас, шукаючи тим часом захисту вiд цього ходу слiдчого. - Як привезли мене сюди, зарiкся пити бiльше, як двi чарчини. - За що така покута? - Треба ж колись одуматися. - А може, ви гадали, що їдете до нас у_ _гостi_?_ - пожартував. - Пора б, як мовиться, вже й знати честь, - пiдтримав той жарт Тарас. - Шiсть днiв побув - i досить. - Чи тут вам зле? - Нiвроку. Але на волi краще! - Покайтеся, просiть царя... Чи напишiть, скажiмо, оду на честь його величностi... - Не зможу я. Самi ж весь час у вiчi тичете мою мужичу мову й незграбнiсть вiрша. - Тiнь шибеницi або казарми так надихне, що заткнете за пояс усiх вiтiїв! Чи тих, як ви назвати зводили, "тупорилих твоїх вiршомазiв". - Ви хочете мене безкровне стратити, моїм пером? - спитав Тарас. - Порятувати, мiй дорогий!.. То що, доп'ємо, може? Не пропадать же зiллю. Взяли чарки i випили. - То як? - спитав, заївши, слiдчий. - Утнемо оду? - Пишу лиш те, що пишеться, - сказав Тарас похмуро. - Художник я, а не поет. - Хитруєте, - скривився слiдчий. - Певно,_ _ви ще як слiд не втямили, куди попали i що вас жде... - Коли господь не видасть, свиня не з'їсть. - Хоч ми i щиро вiруючi, та в цих дiлах керуємося не божим промислом, а тiльки власним розумом та волею государя, - прорiк Попов сердито. - Без бога нi до порога, казав наш дяк Богорський, iдучи до шинку. - Чи ти, Шевченко, гевал, чи тiльки вдаєш такого з себе? - Знов не вгодив!.. Хiба ви думали, що я мудрець, коли сюди збиралися? Впою, гадали, бевзя i виверну його крамольну душу! Тепер злитесь: не вийшло. - Хто зна, хто зна... - сказав Попов iз посмiшкою. - Тепер я твердо знаю: ти небезпечнiший, нiж я вважав ранiше. I пасквiлi твої написанi цiлком тверезим розумом... Чого тобi так весело? - Дивлюсь на вас i думаю, що вам би слiд не тикати менi, а дякувати щодня таким обiдом, як цей, який ми тут спожили... - За що, дозвольте взнати? - За те, що ви в зв'язку зi мною ввiйдете в лiтературу, в iсторiю. Як антипод, як темне тло... Та це вже щось, це краще, нiж забуття... Попов Михайло? Лiтератор? А-а, той, що в Третiм вiддiлi висотував Шевченку душу!.. "Щодень божий добрi ребра й серце розбиває..." Чи не про нього сказано? - Отже, ти - Прометей? - примружив слiдчий очi. - Не знаю. Всi, хто втрапив сюди невольно, щось, певно, мають вiд Прометея... Попов сидiв насумрений, немовби сич, i лiве око в нього нервово сiпалося. Нарештi вiн пiдвiвся, хитнувши столик з посудом, i загукав сердито: - Сидоренко! Тьху!.. Сидоров! - Як вбiг солдат, додав уже спокiйнiше: - Прибрати все, що зайве!.. I щоб менi i муха не пролетiла мiж ним i свiтом! Ясно? - Так точно, ваше благородiє! Сьогоднi ж виб'ємо всiх чисто мух! - Дубина! Я наказую, щоб в'язень цей не мiг нi з ким нi бачитись, нi листуватись! - Так точно! Слiдчий вийшов. За ним Сидоренко з столом у руках. Хтось зачинив залiзом кутi дверi й мерщiй замкнув. Тарас прилiг. Стомив його цей "дружнiй" диспут. Кожен себе вважає мудрим, прагне пошити в дурнi iншого... Прийшов на допит не з батогом, а з шкаликом!.. Опора трону, цербери!.. Не жалкував, що дав Попову змогу побачити його свiдомим ворогом царя й престолу. Гiднiсть, самоповага, впевненiсть у власних силах - зброя, що теж вражає недругiв. Власне, вiн не додав нiчого до того, що вже сказано в його "Трьох лiтах" i що сатрапи царськi вже вивчили з усiх бокiв... Забаглось оди!.. Краще пiде на смерть, та чесну, нiж на ганьбу!.. Звичайно, їм потрiбна не ще одна осанна премудрому й чадолюбивому, а зiгнутий в поклонi рабському хребет бунтуючого плебея. Для самодержця з присними найiдеальнiша картина людностi - безмежне поле зiгнутих покiрно спин... Мерзота!.. Одна людина, - з прихвоснями, - гальмує поступ, стримує духовний рiст, бо хто ж, уткнувшись зором у носаки чобiт великого i всемогутнього, побачить небо, обшир землi й людської мудростi, знайде снагу пiднятись духом вище!.. Похилу голову меч не сiче, та обминають музи... Про нього мов забули по тiй тюремнiй учтi. Попов, який довбав так старано свою прикуту жертву, зайнявся, мабуть, iншими, яких було тут досить. А може, просто вигадав нову тортуру: ждати у невiдомостi не легше, нiж терпiти муки допитiв. Були б папiр та фарби!.. Ат, що з них толку. Що вiн тут малював би?.. Великий Карл їм твердив, що без моделi не варто братися й за олiвець... Великий Карл... Бiдаха. Коли покинула його Емiлiя, вiн геть стерявся духомё По мiсту пiшли плiтки... Малi, нiкчемнi люди втiшаються бiдою славних, вона для них мов лiки вiд заздрощiв i почуття своєї дрiб-ностi перед лицем таланту чи генiальностi. Є, правда, й iншi люди, душею щедрi, виповненi бажанням теж зробити щось, хоч мале, для слави й честi краю або народу. Ця категорiя простих людей не заздрiсна й готова будь-якої митi себе принести в жертву заради тих, хто може зробити бiльше й лiпше. Без цих людей свiт став би сiрим, диким. Вони немов жива вода для тих обранцiв долi, яким у душу вкладено незгасну iскру божу... Пiвмiсяця уже спливло в самотностi, мiж чотирьох казенних сiрих стiн, коли всмiхнулось знову щастя людської дружби i спiвчуття. Прокинувся, мов i не спав. Журба, яка його гнiтила ввечерi, лишилась з ним, у камерi. Людинi, що звикла щось робити, кудись iти, до чогось прагнуть, дiяти, життя без руху, без боротьби - пекельна мука. Мабуть, Попов збагнув цю рису його натури й пiддав його такому випробуванню. Надворi вже буяв веселий травень, цвiли садки. З вiкна йому не видно було нi цвiту, нi навiть бростi, листячка (клейкого й нiжного), а тiльки раз чи два на день доносив подих вiтру терпкi веснянi пахощi. А може, те йому лише здавалося, бо знав, що десь iшла весна, що свiт довкiл оновлювався. По синiй смужцi неба i по теплу, що бурхало в його вiкно, вiн уявляв весняний Санкт-Петербург, Неву, затоку Фiнську i тi мiсця за мiстом, де побував. Спливали раптом з пам'ятi то Петергоф, то острови, де Карл Брюллов з компанiєю своїх колег та учнiв влаштовував чудовi дружнi учти... Чи знає вiн, великий Карл, де нинi перебуває його Тарас? Чи робить щось, щоб визволити його з вертепу цих розбишак?.. Жуковський теж зумiв би допомогти... А втiм, вони обоє не з тих, що смiливо кидаються в боротьбу. Полiтика - не їхня сфера. Дякуй за те, що зроблено для тебе цими велетами, й не вимагай такого, на що вони не зважаться. Ти зачепив царя, царицю, панство, що править їхнiм iменем, i вже тобi не вийти звiдси в бiлий весняний свiт!.. Встав, одягнувся. Нинi вiн добре спав. Вже звикся. А може, думи змучили. Йому одне лишилося - роздумувати, перебирати в пам'ятi своє життя. Iнодi приходять тихо вiршi. Якiсь також вториннi, немов iз дна засiка, вiдлуння грому, бурi, що вiдшумiла. Нишком лежить тепер та буря у кабiнетi слiдчого чи в генерала Дубельта. А може, й нi, не стихла, не вгомонилася. Поеми "Сон", "Кавказ", "I мертвим, i живим..." пiшли по свiту в списках. Та й вiршi теж. Хiба їх нинi визбираєш чи заборониш!.. Вiн тут сидить, а слово його гуляє межи людьми - смiється, плаче, кличе!.. - Добридень вам... Задумався i не почув, коли ввiйшов Сидоренко. Поставив чай i дивно якось м'явся, позиркуючи на в'язня. - А що, Мартине, в мiстi уже весна? - спитав Тарас. - Давно весна... Тарас сьорбнув iз кварти чай i знову стрiвсь очима з цiкавим поглядом. - Ти хочеш щось мене спитати? - Правда, що ви й поет? - зрадiв солдат нагодi. - Та трохи є... - "Кобзар" - то ваша книжка? Тарас кивнув. - I "Гайдамаки" - ваша? - Ти звiдкiля про це дiзнавсь, Мартине? - Я вчора був у мiстi, у земляка... - почав солдат неголосно. - Сказав про вас... А вiн мене й питає: це той Тарас Шевченко, що написав "Причинну" i "Катерину"?.. Вiн не знаходив мiсця, як я сказав, що, мабуть, той... Весь вечiр потiм читав менi й розказував... У коридорi почулись кроки. - Сидоров! - Це знову унтер, - кивнув Мартин на дверi. - Вiн нiби нюхом чує, що я у вас... - Де Сидоров? - спитав у когось унтер. - Ну, я йому!.. Мартин шмигнув за дверi. - Я тут! Заносив чай. - Весь час стовбичиш у нього в камерi, - бурчав сердито унтер. - Може, кортить посидiть з ним за кумпанiю? То в нас це швидко... - Дякую. Я краще тут, по цей бiк. - Зметикував! - хихикнув унтер. - Як тут, усе гаразд? - Спокiйно. - Дивись менi. - Так точно!.. На жаль, не встиг спитати, хто той земляк Сидоренкiв, чи має вiн знайомих серед людей, що вхожi в тi мистецькi кола, в яких i вiн, Тарас Шевченко, був не чужий. Нехай би друзi знали, де вiн сидить i що йому загрожує. Зробилось душно. Спробував вiдчинити вiкно - воно було забите. Для в'язнiв тут не передбачено весни, повiтря, сонця. Дарма що суду ще не було, а ти уже занесений в число злочинцiв, недругiв царя й отечества, в якому бiльшiсть - пасинки, а меншiсть - рiднi дiти. Стояв i слухав мiсто. Пантелеймонiвською простукотiв колесами легкий вiзок чи фаетон... Фонтанкою промчала група вершникiв... Десь рiзали й кололи дрова... Цвiрiнькали в пiддашшi жвавi горобцi... А що твориться нинi в садках, гаях та по левадах на тiй землi далекiй, на Українi!.. Як почина крайнеба займатись тихим сяйвом, пробуджується без лiку птаства й благовiстить появу нового дня. Весь свiт дзвенить пташиним спiвом, сонце купає в росах променi, ласкавий вiтер струшує на землю цвiт... Коли-то вiн побачить оте пресвiтле диво?.. I чи побачить?.. Може, йому до смертi марити широким степом, небом над Україною, Днiпром i рiдним словом... Знали б тупi жандармськi голови, яка для нього кара страшнiша смертi!.. Обiд принiс Сидоренко. Чомусь пiзнiше трохи. Як iншi вже й забули про цю єдину радiсть. Поставив тацю, старанно притис окутi дверi й, присiвши поруч, ураз спитав: - Ви хочете втекти на волю? Зважитесь - скажiть менi, i я вам зможу допомогти... Пiдвiвся рвучко й вийшов. Гаряча хвиля хлюпнула Тарасу в груди. Потiм - ураз холодна... Воля!.. Що це пiдступна пастка, не допускав. Не знав чому, а вiрив цьому солдатовi, як сам собi. Мав здатнiсть розпiзнавати людей одразу, з ходу... А Лукашевич?.. Згадка про Березань, де проживав "друг щирий", охолодила трохи, та не прибила його надiй. Платон - панок, собачник, а це солдат, крiпак недавнiй... Господи, за кiлька днiв вiн буде вже на волi!.. Без "вольної", без будь-яких паперiв, що свiдчили б його особу?.. Що толку в тих паперах! Його ж тодi шукатимуть по всiх кутках iмперiї... Звичайно, можна десь пересидiти лиху годину, потiм втекти на Дон чи на Кубань, до чорноморцiв. Там Кухаренко Якiв! Той зробить щось, подбає, щоб мiг спокiйно жити... Спокiйно жити... Влiзти в якусь нору й сидiти тихо?.. Не малювати, не друкувати своїх книжок, не їздити по Українi, не дбать про те, щоб визволити її народ, не кликати його до волi?.. Тодi для чого жити?.. Сидiти десь у запiчку i прислухатися, чи хтось не йде по тебе, - це не життя!!! Та й поки ще добудешся аж на Кубань... Примусив себе поїсти, бо голова йшла обертом од цих думок. Гнав їх од себе, прагнув про iнше щось подумати, але не мав над ними волi... Можна, звичайно, спробувати втекти з цього вертепу. Он Кармалюк тiкав не раз... Вiн мав куди втiкати, його чекали друзi по боротьбi. А ти - один. Та й зброя в тебе iнша... Встав, походив по камерi, що стала враз тiснiшою... Як вiн втече, тим самим визнає свою вину, погiршить долю iнших, бо їх тодi пiдозрюватимуть у нерозкритих злочинах супроти влади, мучитимуть новими допитами й про всякий випадок замкнуть в якусь хурдигу на довгi роки. Власна його свобода обернеться для друзiв злом, неволею. Що їм загрожує? За що вони стояли? Щоб об'єднать усiх слов'ян пiд скiпетром царя росiйського. Це головне. А другорядне, гiрше, як варiант,- конфедерацiя держав-республiк. I все лише просвiтою, поширенням мiж крiпаками грамотностi... Дитяча гра!.. Крiм нього, тут усе пани, дворяни. Посварять їх та налякають i випустять або зашлють на кiлька лiт в якусь забуту богом Тмуторокань. Ото i все. Йому ж, з усього видно, не пошкодують кари. Плебей, що звiв перо на iмператора!.. Як душно тут, як тiсно!.. У Лiтньому цвiтуть дерева й трави... А над Невою ранками стоїть туман, i в ньому нiби плавають високi щогли з реями... Вiд моря вiє свiжий, солоний вiтер... Воля!.. Як ждав її, як прагнув колись, iще не знаючи її смаку! А зараз... Горло йому здушила мука. Стояв поникло бiля вiкна й крiзь грубi чорнi грати дивився в двiр, де не було й травинки, не те що дерева, й не мiг нiяк спинитися на тому, що вiн скаже, коли прийде Сидоренко. Земляк забiг надвечiр. Вiн був не сам. Хтось другий, залишившись у коридорi, затяг журливу пiсню. - То що? - спитав, присiвши поряд. Тарас уже сидiв на лiжку, вимучений думками й сумнiвами. - Той теж земляк? - Калузький. - А не того?.. - Надiйний. Ми вдвох iз ним... - Припустимо... А як же ви? - Нам все одно, - сказав Мартин спокiйно. - Як жити так, то краще вмерти... Виведемо, а там - як бог дасть!.. Жертва була така велика, що вiн не змiг би її прийняти, якби й одважився на втечу звiдси. А ще йому зробилось соромно, що не згадав про це тодi, як сам усе обдумував. - Не можу я тiкати, брате... - мовив глухим, охриплим вiд хвилювання голосом. - Чому? За нас не бiйтеся, ми теж чкурнемо! - Багато є причин, Мартине... Я ж тут не сам... За мене їм дiстанеться... Та й жити як, ховаючись? Я денний птах, а не нiчний. Спiваю добрим людям при свiтлi сонця... - Матимете чудовий вид на проживання! То мiй земляк подбає... - Не зможу я без малювання та без поезiї. По них же скрiзь мене знайдуть... Спасибi тобi, Мартине, за добре серце! Радий, що й тут, у цьому пеклi й гноїщi, не втратив ти душi людської. Дякуй своєму товаришевi. I вибачай!.. - Даремно ви, Григоровичу... - зiв'яв солдат. - Чи, може, ви сумнiваєтесь? Так ми усе продумали. Переодягнетесь у мiй мундир... - Не треба. Я вiрю вам. Якщо уже несила, iдiть самi, без мене... Нехай гiрка менi судилась чаша, я вип'ю її до дна... Тим часом стихла пiсня. Мартин пiдвiвся. - Вибачте... Зiбрав поквапно посуд. - Спасибi ще раз! В мене сьогоднi справжнє свято, -сказав Тарас. - Коли за тебе можуть вiддать життя, ти ще потрiбний людям, ти щось зробив корисне! - Де Сидоров? - почулось грiзне унтерове. - Зайшов забрати посуд. - Давно? - Нi, тiльки що. Мартин повiльно вийшов. Плечi його поникли, зменшилися, мов вiн постарiв раптом на добрих десять рокiв. Щось обiрвалося в Тарасовiй душi. Зринув тривожний сумнiв. Може, зробив не так, як личило б? В'язниця - це в'язниця, а воля... Може, вiн побоявся ризику i тих пригод, що випали б йому на долю як втiкачевi?.. Сумнiви тепер його каратимуть усе життя... Нi, вiн не мiг iнакше!.. Причини, ним обдуманi, були значнi, вагомi, та ще була й одна така, якої вiн не смiв навести й перед самим собою. Поет, який ховається, немов ховрах, по норах, не те iм'я, що кличе i надихає. А той поет, якого цар з жандармами замкнули або заслали, - трагiчна постать, мученик, ледь не святий. Не слава була йому потрiбна i не вiнець терновий, а поступ краю рiдного, високий дух народу, вогонь, який вiн теж роздмухував iз iскри, що не згасла пiд грубим шаром попелу. Коли його засудять i заборонять його книжки - це стане нiби гаслом до роздумiв i до протесту для тих, хто чув про нього або читав його рядки, добутi з серця. Скараний, вiн стане ще жаданiший для тих, хто прагне волi, для душ високих, вiдданих своїй землi, народовi. Такий кобзар страшнiший для влади й панства, нiж той, що вчив би молодь, як володiти пензлем, зустрiв би милу суджену й плодив би дiток... Мабуть, тепер йому не мати жiнки, дiти його не глянуть синiм зором на бiлий свiт!.. Це страшно... Умре, й нiхто не плакатиме по неборацi, не пом'яне... Сердито змахнув сльозу. Щось вiн зробився надто вже жалiсливим. Тут треба бути кременем, а вiн сидить i тужить за тим, чого не матиме. Жандармам, може, тiльки цього i треба. Дали йому на жалiсть час i ждуть, коли розкисне в своїх сльозах. А потiм - впадуть на нього беркутами!.. ...Прийшли по нього лише п'ятнадцятого травня, на двадцять третю днину самотини. Прислали знов тих самих молодцiв, що вже ранiш водили його до Дубельта. Й так само коротко, дiставши з пiхов шаблi, йому скомандували: - Пiшов! - З речами? - Нi. Взяли його в оточення i повели. Переднiй вже причастився зранку, й вiд нього несло, нiби з брудного шинку. Дивна душа людська: iшов на допит i все ж радiв, що зрушила його недоля з мiсця, що не стоїть, покрившись ряскою та жабуринням, мов перекрита, гнила вода. Надворi встиг дихнути травнем, навiть побачить гiлку в листi, що зазирала з вулицi у цей страшний, пекельний двiр... - Давай, давай! - бурчав конвойний. Шаблю, проте, тримав на вiдстанi: запам'ятав той перший їхнiй похiд до Дубельта. Крiзь чорний вхiд спустилися в пiдвал i тут же намацали в напiвпiтьмi вузенькi сходи вгору. _Тепер Еней убрався в пекло,_ _Прийшов зовсiм на iнший свiт;_ _Там все поблiдло i поблекло,_ _Нема нi мiсяця, нi звiзд..._ Рядки спливли зненацька, пiд гупання важких чобiт. Згадалася i перша зустрiч iз "Енеїдою" в далекiй Шполi, й торговиця, що вирувала людом... - Пiшов! - штовхнули в спину. Вони тодi проторгувались добре, й поповичу дiсталася подвiйна кара... - Спиш на ходу! - пiдштовхував його жандарм. - Напевно, вiн провiв цю нiч iз молодицею, - гигикнув другий. - Довго йому не бачити такого зiлля! По коридору вийшли на свiтлий день, що заливав параднi сходи. В дзеркалi Тарас побачив дiда, якого замiсть нього вели на допит. Вуса i борода, волосся довге й злипле... Треба було постригтись i поголитись. Не вiк же тут сидять отак, як вiн просидiв мiсяць. Мов Робiнзон... Його ввели до зали, де вже були Гулак, Кулiш, Андрузький, Костомаров та Бiлозерський... - Добридень вам, панове! - гукнув привiтно й весело, немов вони зустрiлися десь на квартирi в Києвi. - Здоров, Тарасе. - Здрастуй... - Ну й вигляд у тебе!.. Їм не дозволили потиснуть руки або хоча б наблизитися один до одного. - Це щоб мене боялися, - сказав Тарас. - Як iз таким заводитись, то краще збiгти... Знаєте, коли б я був такий страшний, як повертався в Київ з Лiвобережжя, то, мо' б, мене й не зачепив той косоокий квартальний добрий молодець. З дитинства мав вiдразу до косооких, i недаремно, нiби передчував!.. Крiм нього, всi були пiдстриженi й поголенi, мов перед балом. Всюди панам повага й пiльги! - Нехай вже ми... - сказав Гулак iз натяком. - А ви чого тут? - Бачу: коня кують; дай, думаю, й собi пiдставлю ногу... - Веселий ви чоловiк, Шевченко, - сказав жандарм, який стояв побiля Костомарова. Микола був пригнiчений, аж чорний весь. Нi разу й тiнi усмiшки не промайнуло в його пригаслих, сумних очах. - Веселому живеться легше, - сказав Тарас, звернувшись до Костомарова. - Чи так, Миколо Йвановичу? Той лиш повiв плечима. - Нема чого нам веселитись нинi... - зiтхнув Кулiш. -_ _Не_ _знаєш, чого нас тут зiбрали? - Вiдпустять, може... - Гарно б... Проте навряд. Андрузький щось хотiв сказати i не сказав. Дивився_ _на_ _всiх зацьковано, мов ждав, що зараз його почнуть лупасити. Можливо, й справдi хлопець наговорив зi страху чогось i зайвого; тепер страждає, мучиться. - Коли б менi iшов двадцятий рiк,_ _як декому... - почав Тарас бадьоро i зупинився. - То що б? - спитав Андрузький з викликом. - Я пам'ятав би, що все життя попереду, й не хнюпив би, як дехто, носа й тримався б, як належить, iз гiднiстю... I думав би про гарну й нiжну дiвчину... А ще писав би вiршi!.. - Про каземат? - спитав жандарм. Той самий, що дивувався його веселостi. - Нi. Про село, де вирiс, про те дiвча, що втерло гiркi сирiтськi сльози... - Як звiдси вирветесь, то ж заспiває ваша завзята муза! - Який же бiс мене й занiс у цю хурдигу, як не вона... - сказав Тарас iз посмiшкою. Гулак примружив очi й розплющив знову, давши тим зрозумiти, що все збагнув. Тим часом з дверей, якi вели iз зали в якусь кiмнату чи кабiнет, поквапно вийшов Попов, - тепер також синьомундирий, - i погукав чи наказав: - Андрузький! Студент пiдвiвся рвучко й непевним кроком, нiби щойно прокинувся, пройшов у дверi. Запала тривожна, довга тиша. - Нiмий вродився, - мовив Тарас неголосно. Страх не любив, коли мовчали люди, яким потрiбно поговорити. - Зацiпило б тому студенту! - кивнув Кулiш на_ _дверi_._ - Воно ж iще дитина, - сказав Тарас. - Шевченко! - гукнув Попов, знов одчинивши дверi. - Це схоже щось на зводи, чи очну ставку, - шепнув Кулiш, коли Тарас проходив мимо нього. У кабiнетi були Орлов, - всевладний шеф жандармiв, - начальник Третього вiддiлу завжди похмурий Дубельт, Попов, Нордстрем, який брав участь у попереднiм допитi, й студент Андрузький, що притулився, поклавши руки на колiна, по iнший бiк покритого зеленим столу. - Сiдайте тут,- вказав Попов на вiльне крiсло перед студентом. - Ви знаєте його? - суворо спитав Шевченка Дубельт, кивнувши в бiк Андрузького. - Юрко Андрузький, - сказав Тарас спокiйно, хоч сам напружився, приготувався внутрiшньо давати вiдсiч. - А вам також знайомий цей чоловiк? - Тарас Григорович Шевченко, - сказав Андрузький тихо. - Хто вiн? - Учитель малювання в унiверситетi святого Володимира. - А ще? - Поет, художник... - А входив вiн до Товариства iменi святих Кирила i Mефодiя? - Так. Вiн очолював найзаповзятiше його крило. - У чому це виявлялося? - Всiх монархiстiв вiн називав падлюками i закликав до створення на Українi республiки. - Це правда? - Нi, - сказав Тарас, - Такого я не говорив. - Якщо не ви, то хто? - втрутився Орлов у допит, чи очну ставку. - Того не вiдаю, оскiльки я не був нiколи членом будь-якого товариства. - Студент Андрузький, а правда те, що вiн, Тарас Шевченко тобто, на вечорах у Костомарова читав крамольнi вiршi? - спитав не скоро Дубельт. - Читав... I всi захоплювалися... - Георгiю, тобi ще довго жити межи людьми й дивитись їм у вiчi, - сказав Тарас iз болем. - Мовчати! - крикнув Дубельт. - Негарно змушувати дитину брехать на старших, - кинув йому Тарас. Андрузький почервонiв. Запала тиша. - Ти добровiльно свiдчив, без будь-якого примусу? - спитав, нарештi, Дубельт, уп'явшись гострим поглядом у бiдолаху. - Не знаю... Я... Менi хотiлось стати вам у пригодi... - Чому? - Бо я злякався... Ви так менi погрожували й кричали так на мене... - Щеня! - лайнувся Дубельт. - Ну ти ж читав i слухав його мерзеннi пасквiлi? - спитав Орлов. - Читав i слухав вiршi... - Якi? - Забув... - А ти, Шевченко, не заперечуєш, що понаписував чортзна-чого? - Це новий вид поезiї? Орлов уп'явся в нього. - Я ж вам казав, - всмiхнувся_ _криво Дубельт, - що_ _вiн_ _мужик, та ще й не з лiпших... - Мужик, а став кумиром малоросiв! - Малоросiв же, ваше превосходительство... Попов i Нордстрем заусмiхались, висловивши в такий чудовий спосiб свою пiдтримку Дубельту. - Ти написав поеми "Сон", "Кавказ", "I мертвим, i живим, i ненарожденним...? - спитав Орлов суворо. - Таж я. - Цього достатньо! - махнув Орлов рукою. - Шевченко, встати й вийти! - звелiв Попов. - А ти сиди, - спинив студента Дубельт. Коли вже їх розводили (надвечiр десь!) по камерах, Тарас уловчився торкнутись лiктя Костомарова й пiдбадьорити: - Ти не журись, Миколо, ще будемо колись разом i добре жити!.. У вiдповiдь - гiрка, несмiла посмiшка... Вже в камерi вона йому стояла довго перед очима. Зламався брат Микола, не витримав цього життя i цих тортур погрозами та невiдомiстю? З розмов з Поповим, з допитiв не мiг зробити висновку, що Костомаров, скажiмо, як Андрузький, зiзнався, виказав друзiв по Товариству, щоб заслужити прощення чи хоч полегшення своєї долi. Можливо, вiн зламався тiльки внутрiшньо, сам у собi, вiдчаївся якимось чином вибратися з цiєї пастки з гратами... Кулiш мiцнiший. Вирядився! Сорочка снiжно-бiла, взуття блищить... А Бiлозерський Вася чомусь ховає очi, мабуть, десь завинив, зiзнався в чомусь зайвому... Гулак - це камiнь, в нього не розживешся на те, чого не схоче розповiсти!.. Хто знає чим, вiн схожий iз Бондаренком Гнатом, найлiпшим другом дитячих лiт. Той також нiде нi разу не похитнувсь, не зрадив свого товариша Залiзняка... Гнат Бондаренко... Гонта... Вони любили грати у козакiв та гайдамакiв. Воля була зорею їхньою!.. А цей собачник Дубельт зневажливо так, через губу мовив: "Малоросiв же, ваше превосходительство..." Немовби в цьому словi, в цьому народовi захований суспiльний ганж, вториннiсть, чiтка ознака виродження!.. Що може вiн, цей тупомордий цербер, знать про народ, що був колись великий, славний, гордий, народ-орел, орел з душею солов'я!.. Лiг на своє убоге лiжко й, дивлячись на вiдблиск свiтла мiж грат вiкна, побачив бiлу хату, осяяну високим повним мiсяцем, рясну, всю бiлу яблуню бiля причiлка i... маму, в свiтлi мiсяця, таку якусь рахманну та бiлолицю... За столиком iз грубих дощок сидить зiв'яло батько, Микита щось розказує йому, поклавши голову на бiлу руку, дiвчата меншi граються у господинь, а старша, Катря, справдi допомагає матерi... - Сiдайте вже вечеряти... - лунає голос неньки... А соловей в левадi аж захлинається, а далi, десь у степу, виводять диво-пiсню дiвчата, що вертаються додому з поля... Гупають об стiл хрущi, зриваючись... _Садок вишневий коло хати,_ _Хрущi над вишнями гудуть,_ _Плугатарi__ з__ плугами йдуть,_ _Спiвають iдучи дiвчата,_ _А матерi вечерять ждуть..._ Схопився, сiв. Дiстав папiр, олiвчика... Прокляття! Темно... Мiсяць пливе все вище, тiнi стають коротшi... Мовчки їдять з одної миски, беручи з неї ложками без метушнi, за всталеним вiками звичаєм... _Сiм'я вечеря коло хати,_ _Вечiрня зiронька встає_ _Дочка вечерять подає,_ _А мати хоче научати,_ _Так соловейко не дає..._ Скiльки ж йому було, коли запала в душу ця нелукава, свята вечеря?.. Десь рокiв шiсть... Чи й менше... Вiн нiби й зараз бачить усi її деталi, всi чує звуки, шерехи... Мов на живiй картинi. Ось повечеряли, прибрали посуд... Просто на споришi пiд тином прослали постiль... Батько пiшов на сiно в клуню... _Поклала мати коло хати_ _Маленьких дiточок своїх;_ _Сама заснула коло їх._ _Затихло все, тiльки дiвчата_ _Та соловейко не затих..._ Не згледiвся, коли заснув. Пiд солов'їний щебет, пiд зорями, що мерехтiли, наче були живi... Радiв новому вiршевi, й не так самiй його появi, як тiй картинi вечора, що вилилася в тугi рядки поезiї. Тепер вiн був упевнений в її коли й не вiчностi, то в довгих-довгих роках життя. I разом з тим йому зробилось сумно: чарiвний, чистий вечiр з його дитинства вiднинi став доступний всiм... З його дитинства... Може, i через те, що в ньому було так мало свiтлого, та мить краси i спокою осяювала йому життя так довго i врештi тихо вилилася у пiсню-спогад... Дивно було її повторювати, вслухатися в слова й рядки... Ще десь годину тому була лише образа за свiй народ, а потiм - бiлi стiни, i бiлий цвiт, i бiла в сяйвi мiсяця його спiвуча мати... Не мiг згадати потiм її в трунi, померлою. Вона завжди являлася йому такою, бiлою, немов травнева вишня... Забув її звичайний голос, а пам'ятав лише пiснi, якi вона спiвала, її журливий, чаїний спiв. Розбурханий, нiяк не мiг заснути. Вже за дверима двiчi перемiняли вартових, а вiн лежав, заглиблений в давноминуле, як в теплi хвилi... Де б ти не жив, яких висот суспiльних ти не сягнув, земля дитинства, рiдна твоя земля - з тобою, в тобi... Можливо, вона i є твоя душа, твоя незгасна вiчнiсть... Не спалося... А нiч була безкрая, мов рiдний степ, мов горе його синiв... ...Весна таки зламала зиму. Позаливала сонцем зеленi вруна озимини, забушувала соком в отерплих грудях дерева i задзвенiла пiснею у високостi. Здавалось, жайворонки й не вiдлiтали в iрiй. Перечекали лиху годину десь у байрацi i, тiльки випав перший весняний день, вони звилися в чисту блакить небес, понапинали струни й заграли так завзято й весело, як Перебендя на весiллях. Разом iз жайворонками з домiвок висипала i дiтвора. - Господи, за що ти муку таку послав на мене! - "молилася" у хатi мачуха. Тарас i не дивився у вiкно, а нiби бачив її побiля печi. Розпатлана, з осклiлими вiд зла очима, сердито соває горшками й кляне весь свiт. Вiдколи прийшла до хати - колотиться, немов чортяка в пеклi... Маленький Йосип сiв на могилу матерi й старанно ловить якусь комашку межи барвiнком... Тарас пiдбiг до брата, витер бруднi слiди недавнiх слiз, притис до себе_ _його худеньке тiло. Малий притих, зiщулився, мов пташеня. - Хочеш, зроблю тобi сопiлку? - спитав, ледь стримуючи сльози. - Калинову, таку, що гарно грає?.. - Хоцу... - всмiхнувся Йосип. Враз пригорнувся рвучко, немов вiдчув нову бiду. - Пугу! Пугу! - закричав на пагорбi за яром Гнат i замахав Тарасовi рукою. То "Гонта" кликав "Залiзняка". Цьому малому Бондаренковому гайдамацi i їсти не давай, аби лише попогасати по кручах з шаблею. - Козак з Лугу! - обiзвався Тарас i пiдхопив на руки Йосипа. - Хочеш бити шляхту? - А саблюку дасте? - всмiхнувся Йосип. - I шаблюку, i пiстоля, ще й коня вороного! Посадив на плечi Йосипа, заiржав, як справжнiй козацький кiнь, i помчав до яру, по якому бiжить струмок. Козаки були готовi до бою. В руках тримали шаблi й пiдшморгували носами. Битва давно б уже розпочалася, якби знайшлись охочi бути шляхтою. Гонта спробував було роздiлити хлопцiв своєю владою, та громада завирувала, розмахуючи зброєю. Тарас вибiг чвалом на гору, хвацько зсадив Йосипа i вручив малому пiстоля, якого щойно витяг у Гната-Гонти з-за пояса. - Пани! Пани! - заволав дозорець, видираючись з яру. - Де?! Та кажи скорiше! - оточили його. - Там... - промовив, вiдсапуючись, й опустився на землю: далась взнаки голодна зима. - Економ приїхав до Шевченкiв... Гайдамаки здолали дружно струмок, розсипалися садом i, скрадаючись, пiшли на приступ. - Псякрев! - кричав економ, граючись канчуком. - Батогiв захотiлося? Тпру, клятий! - шарпнув за повiд вороного, що хотiв почухатись об ворота й ледве не причавив вершниковi ногу. Хлопцi причаїлися за клунею i не знали, що їм далi робити. Шляхтич зiскочив з коня, прив'язав до стовпчика й вiдчинив ворота. Козаки позадкували злякано. А Тарас перебiг вiд клунi до тину, схопив якусь колючу гiллячку. - Всi на фiльварок! - стукав рукiв'ям канчука в благеньку раму економ. Тарас тим часом пiдбiг нагинцi до коня, поворожив бiля сiдла й шмигнув назад за клуню. - Я зараз, зараз, паночку... - боязко визирнула з сiней мачуха. - Недiля ж нiби... - Весна, псякрев! - пхнув економ коритце, яке стояло посеред двору. Цiкавiсть переборола страх. Гайдамаки повисовувались_ _iз_ _схованок i стежили за шляхтичем. Той вiдв'язав повiд, поплескав коня по лискучiй шиї i поставив ногу в стремено. Кiнь здригнувся. А коли економ закинув другу ногу i вмостився в сiдло, вороний пiдскочив, нiби його вжалили. Потiм став на диби, заiржав i так упав на переднi ноги, що шляхтич полетiв на землю сторч головою. Кiнь рвонувся з мiсця й, обiрвавши повiд, що потрапив йому пiд копито, помчав у степ. Хлопцi чимдуж сипнули у вишняк. Минули сад Жениха i, збiгши з кручi, вкритої дерезою, зупинились на греблi. - А славно ти його, Залiзняче! - сказав Тарасовi Гнат. - Лакиза, чортiв пiдпанок... Води в ставку було по самiсiнькi вiнця. Голубi крижинки, мов рибини в час нересту, тихо терлись об греблю, розпадались, iскрилися. А дуплястi верби, опустивши вiття в блакитну воду, полоскались, наче дiти у теплiй лiтнiй рiчцi. Бiлi котики визирали боязко iз набухлих бруньок, немов не вiрили, що вже весна. Зима ж була така холодна й довга... Тарас не спостерiг, як товариство подалося за леваду в степ, де обiч шляху ледве мрiла стара тополя. Не чув, як Гнат гукав до нього вже з того берега i як маленький Йосип, кинутий напризволяще, скiмлив, заплутавшись у дерезi. Душу заполонило дивне видовище. Вiтер гнав ставком ледь помiтнi брижi, i сонце, що вiдбивалося у водi, пускало на всi боки зайчики, нiби бризкалось золотавим вогнем. Яких тiльки кольорiв там не було! Вони спалахували, мiнилися, переливалися, наче теж всю зиму просидiли в хатi без чобiт i тепер радiли веснi. Мов крижини, пливли в небеснiй блакитi хмари, погаптованi сонцем, веселi та урочистi. Шумiли верби. Жебонiла тихо вода, що прорвалась крiзь щiлини у заставках i розливалася по левадi... Тiльки тепер Тарас згадав про Йосипа. Озирнувся i побачив братика в дерезi. На бiгу помiтив Оксану. Розмахуючи руками, як вiтряк крилами, вона летiла з кручi йому назустрiч i кричала щось, раз у раз озираючись. Бiла в квiтках сорочка i червона стрiчка на головi. Весна-красна... Оксана перша пiдбiгла до Йосипа. Взяла його на руки, утерла сльози й поцiлувала. - Там привезли з чумачки... вашого батька... - мовила, коли наблизився до неї Тарас. Взяв Йосипа i, мов чужими ногами, пiшов на гору... Батька знiмали з воза Коваленко, дяк Богорський i дядько Павло. Чорне-чорне лице, тьмянi очi й обвислi, як простреленi крила, руки... Метушилася мачуха. Бiля призьби безмовно стояли Ярина з Марiйкою. Iз незрячих очей Марiйки котились сльози. Пiдбили солому в лiжку й поклали хворого, не роздягаючи. - Мабуть... треба просто на лаву... - простогнав батько. - Ну що ти, брате! - одiзвався дядько Павло. - Бог дасть, одужаєш... Не одна ще лавка вламається! Он Микиту скоро женити... Батько спинився поглядом на лавцi, яка вламалась-таки на весiллi у Катерини, потiм обвiв очима малечу, що вклякла бiля порога, i запитав: - А де Микита? - На зарiбках в отця Григорiя, - кинув дяк вiд порога i вийшов з хати. Мачуха провела його поглядом, взяла чарчину на миснику й заховала в макiтерку. Знову рипнули дверi, й на порозi стала Оксана. В руках у неї глечик. - Ось прислали мати, щоб випили... - Ну, спочивай з дороги, - похмуро мовив дядько Павло. I люди тихо стали розходитись. Коли й Тарас, останнiм, хотiв пiти, долинув батькiв голос: - До школи ходиш? Тарас потупив очi. Батько довго думав про щось, потiм сперся на лiкоть i попросив: - А подай-но свитку... Тарас метнувсь до полика, де лежала батькова свита, схопив її в оберемок, поклав на лiжко. Батько пiдтягнув одежину i полiз до кишенi рукою. Поволi витяг полотняний вузлик, поклав його собi на груди. "Образок... - подумав журно Тарас. - Напевне, з Лаври, iз Києва..." Згадався похорон матерi. На грудях у неї тодi лежав маленький Спас, який вони колись купили з Катрею в Мотронинському монастирi. Тим часом батько перепочив, розплющив очi й почав розв'язувать вузлика. Руки в нього дрiбно тремтiли, на лобi виступив пiт. Натужно, нiби полотнина була залiзною, розгорнув її i вийняв... книжку. Тарас незчувся, як пiдiйшов. Такої книжки вiн ще не бачив. Не псалтир, не бiблiя i навiть не житiє... Руда, немов немащенi чоботи, а палiтурка з заяложеними краями... Батько поставив книжку на грудях i довго вдивлявся в неї, наче хотiв переконатися, що це та сама, яку купив у Києвi. Жодного разу не повертався вiн iз чумачки без подарунка... - Купив ось, синку... - подав Тарасовi книжку. - Учися!.. Може, доля хоч до тебе всмiхнеться... Тарас одкрив палiтурку й прочитав на першiй сторiнцi старанно кимось виведене пером: "Григорiй Савич Сковорода..." Батько танув як свiчка. Ще доки був з бородою, не так помiтно було, як згасало в ньому життя. А коли Павло прийшов у суботу з уламком старої коси i поголив, хвороба нiби вийшла назовнi й запишалася своєю силою. З левади в хату приносив вiтер веснянi пахощi, iржання коней, гелгiт гусей. Хворий тодi насторожувався, повертав голову до вiконця над поликом i довго дивився на невеличкий клаптик пiд старою сiрою щепою, де вже рябiла перша тендiтна зелень. Рушали в поле сусiди. Торохтiли мимо хати вози, ревли воли, i пахло зерном, що всю зиму пролежало в засiках... Батько скрикнув, заметався на лiжку. Стиснув жмут соломи в руцi: - Не руште, пане, краще не руште... Люди добрi, рятуйте!.. Затих ураз, знесилений. Потiм пiдвiвсь на руки i, впершись поглядом у куток, закричав i страшно, i радiсно: - Горить! Горить!.. Освятили вже, освятили! Дзвони! Дзвони!.. Мов надiрвавшись, упав на вогку, тверду подушку, важко й уривчасто дихаючи. Невдовзi пiднiс правицю i, помахуючи невидимим батогом, заспiвав: _Гей же, да журба мене скрутила,_ _Да журба мене зсушила, да гей!_ _Гей же,__ зa__ чужими волами ходячи_ _Да чужi вози мажучи, да гей!_ _Гей же, ой, крикнули журавлi,_ _Да ходячи по рiллi, да гей!.._ - Тарасе! Море, море! - пiдвiвся знову рвучко. На долiвку зсунулася ряднина, якою був укритий батько, зарипiло лiжко, наче мажа в сухiм одеськiм степу. Та слабi руки пiдломились, i батько впав на подушку. Тара