цувати стола. Такi залишать! Вечерять дати не здогадались... Спать не хотiлося, й Тарас надумав пiти в село, оглянути колись славетну Лисянку. Iз хвiртки вийшов прямо на залитий мiсяцем сiльський майдан. Стримiли в чисте небо списи тополь, а тiнi їхнi лежали поряд на споришi. Праворуч, немов скирти побiля панського току, тулились тiсно одна до одної малi й великi крамницi. За ними йшли рядами довгi столи, якi бувають лиш на базарах. Вони здавались в м'якому сяйвi мiсяця святково чистими, немов були усi накритi плахтами... Внизу, поза городами, в'юнилась бiло рiчка... А ген на кручi, по той бiк Тiкичу, чорнiло згарище... Мiцна рука козацька! Коли гуляли тут гайдамаки, а й досi мертвi панськi хороми... I раптом де не взялася пiсня, яку спiвають хлопцi, йдучи в танок... Рокоче кобза, завзято, лунко б'ють закаблуки об тверду землю... _На городi пастернак, пастернак;_ _Чи я ж тобi не козак, не козак?.._ Базар вирує пiснями, смiхом, танцями. Горять, мов свiчi, панськi будинки. I мiсяць в небi - козацька шабля... - А-а-а! - десь крикнув сич, й одразу стало тихо. Тарас обвiв туманним зором нiчний базар й пiшов до брами. Дива, та й годi! Ну чув же, бачив, мов наяву... I Гонти голос, й Залiзняка... Все, все, як дiд Iван розказував!.. Зривались зорi й падали кудись у степ. Тьмянiли, блiдли тiнi. Рожевим сяйвом тихо займався обрiй. З рiчки скрадавсь досвiтнiй вiтер й гасав майданом, як гайдамака... У домi майстра-маляра уже свiтилося... На третiй день надвечiр Мамай стояв на лавi поруч iз богородицями. Кiнь чорний, дуб - i навiть стовбур! - зелений, жупан червоний; як море, синi штани; бандура жовта... Обличчя, шабля, порохiвниця i спис, пiд дубом встромлений в землю, такi багровi, неначе сонце на заходi. А сам Мамай, коли б не вуса та оселедець, з лиця ну чисто вам богородиця! Диякон мив у ночвах руки й мугикав щось не з церковного. - Пан Ступа ще не прийшов? - пiдняв веселi очi на хлопця, що вперше за всi цi днi забiг сюди. Тарас здригнувся (вiн думав саме, чому в Мамая лiве плече удвiчi ширше вiд правого) й так само весело вiдповiв: - Ще нi! Йому чомусь зробилось смiшно. Жупан без складок!.. А дуб... - Малярство - штука мудра, Тарасе! - заговорив повчально й гордо диякон, витираючись рушником. - Дар божий, хлопче, який дається щонайдостойнiшим, та й то одному з тисяч таких. - I вам дали? - спитав Тарас лукаво. - Як бачиш! - розвiв ручиська, неначе крила, диякон. - Достойнi, видно? - Авжеж! Наш рiд старий дияконський. I батько, й дiд, i прадiд, й прапрадiд навiть!.. - I геть усi маляри?! - здивувався хлопець не жартома. А що, як маляр тiльки вiд маляра? Адже нiхто з Шевченкiв не малював... - Лише мене господь позначив своїм перстом, - сказав смиренно й гордо диякон, повернувся лицем до покутя й перехрестився. - Господар вдома? - почулось з двору. - Та дома, дома, пане, - защебетала диякониха. - Заходьте, прошу! Вiн у малярнi, з учнем... - Зробив? - Аякже, пане Ступо, аякже! - диякон кинувся до дверей. - Не Ступа я, пшепрашам, Ступiцький єстем! Пан Ступа довго вдивлявся в картину, заходив з рiзних бокiв i двiчi навiть дививсь за раму. Зiтхав, всмiхавсь, прицмокував. Як на базарi циган бiля коня. Здавалось, пан шукав в картинi рота, аби заглянуть у зуби, й страждав вiд того, що не знаходив. - Без фальшi, пане Ступицький, без фальшi, - не втримавсь урештi маляр i, зазираючи панковi в очi, додав на диво лагiдним голосом. - Вiдомi ж вашi бардзо велкi смаки! Таких, як ви, не ошукаєш... А Ступа мовчки чухав потилицю. - Воно-то так... - озвався непевним голосом. - Пан правду каже... Але, пшепрашам, чому ж це кiнь без сiдла? Собi лишили? - пом'якшив докiр легкою посмiшкою. - Та що, що ви! - заметушився маляр й побiг по пензля й фарби. - Яке вам? Козацьке, польське чи, мо', турецьке? - На бога, польське! - замахав руками панок. Тарас узявся терти фарбу, аби не бути зайвим в малярнi. От-от диякон мiг спалахнути й прогнати учня. - Ну ось, - всмiхнувся маляр й одступив два кроки_ _вiд_ _полотна. - Сiдельце - хоч пiд полковника! - Добряча збруя... - непевно мовив панок. - Таку не грiх повiсити в залi... Але... Пшепрашам пана... Диякон нахмурив брови й недобре глянув на пана Ступу. Тарас завмер. Збирались хмари... - Незручно якось, що голомозий... - розвiв панок руками. Диякон шумно видихнув, всмiхнувся криво й перепитав: - Пан хоче шапку вдягнуть Мамаю на голову? - Еге ж, еге ж!.. - Смушкову сиву? Чорну? З шликом, пшепрашам, чи без шлика? - затупцював нервово маляр, готовий все зробити, аби забрали швидше картину. - Пшепрашам пана, конфедератку, - крутнув гайдуцькi вуса панок. Диякон побагровiв. I тут Тарас побачив, уперше за цi три днi, того диякона, з яким вiн стрiвся в Кирилiвцi. - Як пан не хоче або не вмiє... - спогорда мовив Ступа, - то я... - й пiшов рiшуче до дверей. - Ну що ви, що ви! - метнувсь диякон слiдом. - Я просто думав, яку б найлiпше конфедератку! Тарас встромив у горщик з фарбою ложку, якою тер, i нишком вийшов. Лежав на сiнi в клунi й не мiг заснути. Думки пливли, неначе хмари, одна за одною, важучi, тоскнi, хмурi. Хотiлось плакать з жалю, кричать, клясти свою гiрку недолю. Кричав би, плакав i проклинав, коли б то знав, що це поможе... У напiвснi постав залитий сонцем ставок у них в левадi. Крислатi верби ронять зеленi вiти в воду... А там хати горою iдуть над ставом, i їхня хата, й Оксанина... Хмаринки летять у небi, мов перелiтнi гуси... В садках, усипаних опалим цвiтом, щебече птаство... Зiтхнув - i все пропало в темрявi. Лиш смужка свiтла - немов застряла в дверях... Намацав торбу з книжкою, заплющив очi, щоб знову побачити Кирилiвку. Й вона явилась скоро сердитим криком економа: - Псякре-ев! - Ой паночку, голубчику! А поруч стоїть Богорський, у боки взявшись, хтозна-чого регоче... Й диякон вторить йому розлогим басом... Прокинувся в холодному поту. Намацав торбу, прислухався. За стiною, в хлiвi, вурчали цiвки молока... Пора! Iз двору вийшов, аби нiхто не бачив, садом. Повiсив торбу через плече, умивсь росою в лузi й подався в степ... ...Кирилiвку обходив полем. Пiрнав у хвилi жита, як тiльки хтось з'являвся неподалiк. Не те щоб вiн боявся своїх людей... Боявся бiльше себе самого, того, який тягнув його пiд рiдну стрiху, де сухо в дощ, у холод тепло i прохолодно в спеку. Здавалось, вiк не бачив братiв, сестер i дiда... Хто зна, чи буде краще у того маляра... Здiйнявши куряву, гарячий вiтер погнав зелено-сизi хвилi хлiбiв й над ними рiзне птаство, яке не встигло сховатись десь у борознi... Дячка Тарас побачив бiля ворiт. Приклавши руку до тонкої великомученицької брови, вдивлявсь у звихрену, вже посiрiлу далечiнь i шепотiв щось сам до себе. - Утремо носа батюшцi! - нарештi мовив радiсно й, потерши руки вiд задоволення, передражнив: - "Путi господнi несповiдимi..." Хi-хi... А пiвень знає. На тин - й горланить посеред дня! На дощик, пане добродзею... Що за проява?! - побачив вiн Тараса. - Марино! А дай-но скибку ось старченятi! - гукнув у чорну яму дверей. - Я вчитись хочу! - пiдбiг Тарас до маляра. - Вiзьмiть мене за учня! Дяк глянув скоса на "школяра", почухав носа й перепитав: - То ти до школи хочеш? - До вас, малярству вчитися, - припав Тарас грудьми до тину. - Я вмiю трохи... - Хi-хi! - зненацька пирхнув дячок. - Малярству, значиться? Хi-хi... Прийшов, навчився й намалював! - вколов сердитим поглядом. - Не треба хлiба! - прогнав дружину, що пiдiйшла було до них, й ступив рiшуче вперед. - Ану дай руку! Та лiву, лiву! Тарас подав. Дяк довго й пильно шукав чогось на долонi, кректав i мгикав, а потiм плюнув на руку хлопцевi i витер старанно рукавом. - Так, так... - озвавсь нарештi. - Поганi справи, хлопче... Тут ясно все на долонi. Як бубон, голий! Куди вже там до малярства! Шевця не вийде i навiть бондаря... Немов на смiх, господь кругом обдiлив! Тарас не зразу все зрозумiв. Вiдчув лише, що сталось щось непоправне. Цей здогад зрiс, коли дячок тарасiвський байдуже кинув: - На все є воля божа... Зробилось зовсiм темно, немов погасло сонце й настала нiч. Упали першi краплi - на пил дороги, на лопухи... Iлля метнув стрiлу вогненну в небi й помчав, помчав за нею iз грiзним гулом... Маляр перехрестився похапцем й, пiдстрибуючи, побiг до хати. Гукнув Марину, щось перекинув у темних сiнях i чортихнувся. Тарас побрiв рябим майданом. То тут, то там перебiгали вулицю люди, здiймались в небо стовпи бадилля, куряви. А грiм вдаряв усе частiше й дужче. Блискучi змiї звивалися у чорних хмарах, мiнились, гасли, трiскалися. Ворони з тоскним криком даремно рвалися до землi... Коли линуло як iз вiдра, Тарас уже був за селом. Згадав про книжку й побiг до хати, яка чорнiла неподалiк. Стояв i ледь не плакав... У шумi й шелестi почулась тоскна пiсня, до болю схожа на голосiння... Став дослухатися... Ураз збагнув: це ж тут вони з Богорським спiвали вперше й просили хлiба! I тут, он з тих дверей, до них явилася та бiла жiнка - напiвжива, безсила тiнь крiпачки... Поглянув скоса на вiкна й дверi, забитi дошками, i сiв на призьбi. Одмучились, дiждались смертi... I враз таким мiзерним здалося власне горе!.. Пiдставив руку пiд дощ, що лив i лив на вбогу пустку, на двiр, який порiс густим розкiшним споришем, й вiдчув, як став потроху вiдболiвати. Немов краплин у зливi - людського горя в свiтi, й лише одна з тiєї безлiчi - його бiда... ...Отара дружно кидалася на кожен кущик понад дорогою, а потiм весело звернула в яр, де в росах сизо снила густа трава. Чудне створiння вiвця. Спокiйне, мирне i незахищене. Нi рогiв, нi iкол, анi копит, якими можна оборонятися. I все ж живе! А може, i краще бути вiвцею? Живи й не думай; наївсь, напився i жди, як знову виженуть на пасовисько. Остригли - добре, не жарко буде, а вовна знов вiдросте. I доки хтось десь там на тебе гострить ножа, пасись, жуй жуйку i дрiмай собi на здоров'я. Радiй травичцi, дощику... _Ой ты, птичко жолтобоко,_ Не клади гнiзда высоко! - спливає раптом пiсня Сковороди. - Гись! Гись! - кричить Тарас, помiтивши у панськiй гречцi двох баранiв. Коли ж отара сипнула схилом яру, задумавсь знову. Був мудрий дядько Сковорода! _А я буду собi тихо_ _Коротати милый вiк._ _Так минет мене все лихо,_ _Щаслив буду чоловiк..._ Не сподiвався, що i його мине все лихо бiля овець, проте одного, вважай, позбувся з їх допомогою. Вже досi з'їла б мачуха, коли б не взявся пасти громадську отару. А так - вiн сам собi голова! Пасе та все читає книжку з малюнками, хоча напам'ять знає її. Жаль, що пропала батькова книжка... Одне - що пам'ять, а друге - вiршi... А в них же стiльки мудрого! Читаєш всоте, а завмирає серце i сльози котяться хтозна-чого... - Гись! Гись! У гречцi тi ж барани. Завзятi, дiти бiсовi! А вiршi знов i знов спливають тихо в пам'ятi,_ _немов_ _прозорi тiнi вiд хмар бiжать нестримно у далечiнь. _Буйны вiтры повiвают,_ _Руки явору ламают..._ I раптом страшно стає Тарасовi. А що, коли рядки цi зникнуть, розтануть, щезнуть, забудуться?! Озирнувшись, притьмом зiрвав торбину з плечей, вийняв книжку iз кунштиками, а з неї чистий сiрий папiр. Сiв у бур'ян там, де стояв, i взявся складать маленьку книжечку. _Всякому городу нрав и права..._ Написав угорi на першiй сторiнцi. Одвiв руку з папером, примружив очi й подивився, оцiнюючи. Поклав на книжку i став мережить дрiбнi рядки. Лишав довкола поле, аби засiять потiм барвiнком, маком, ружами. Писав старанно, чисто, як малював. Здавалось, днi i ночi сидiв би так i, слово за словом, встеляв рядками папiр. Ловив себе на тому, що той чи iнший рядок писав iнакше, нiж Сковорода, простiше i зрозумiлiше. Напевно, так колись i було, а потiм хтось зробив, як кажуть, по-своєму. _Буйнi вiтри повiвають,_ _Руки явору ламають..._ Вогнем упав йому на спину канчук. - Псякрев! Пасеш отару у панськiй гречцi?! Тарас схопився на ноги й побiг виганяти з гречки овець. У шкодi, власне, були лише отi зловреднi два барани, але i вся отара от-от могла до них приєднатися. - Книжками, бидло, бавишся?! - вперiщив ще раз економ i, розрiзаючи, немов потiк, отару, помчав у степ. З'явився й щез. Мов вихор, в якiм сидить нечистий. Коли б не бiль у спинi, подумать мiг би, що то мана промчала й зникла, марево. Не плакав, стиснув зуби. Пiдняв пом'яту книжку, обдмухав, витер. Папiр й олiвчик знайшов край гречки у бур'янi. Навмисне сiв на тому ж мiсцi, де й перш сидiв. Поклав папiр на книжку i знов узявся виводить лiтери. Всю силу, всю увагу вкладав у це чудне писання, аби забуть про смуги, якi пекли на спинi, й не дати волi сльозам. А сльози рвали груди, давили в горлi, входили у тi сумирнi вiршi словами помсти й ненавистi. Не кожен, видно, здатний бути вiвцею... Сльоза - вода. Як не гати, як не старайся стримати, та все одно колись прорвуть i виллються. Та й що було б, коли б уся тяжка людська недоля збиралась у серцi? Серця, напевно, одне за одним вибухали б, наче розрив-трава... Коли рука стомилася, лiг долiлиць, пiдпер долонями зважнiлу голову. Отара паслась жваво. Ягнята, збившись у гурт, стрибали, бились i борюкалися. Ну чисто дiти! Вiтерець приносив зi степу дзвiн та свист коси... Гули джмелi, пiрнали в квiти i затихали... Ширяли в небi ластiвки... I раптом мов прокинувся! Сiв рвучко й з жахом вiдчув, що свiт навколо темнiє, блякне i погасає. Багровим стало ще ось недавно таке веселе сонце, блакитне небо зробилось сiрим, а бiле, все в зелених кучериках село - похмурим, чорним... - Чужi хати!.. - шпигнула думка в серце. - Чужi ягнята! Усе, усе довкiл чуже! Не дав нiчого бог сиротi... I сльози, прорвавши греблю, хлинули! Тяжкi, сирiтськi сльози. Затих, коли чиїсь ласкавi, теплi руки лягли йому на скронi. Мов крiзь туман, побачив добрi очi й почув Оксанин голос. - Ну ж, ну... Не треба плакати... Ось зараз витрем слiзки... - втiшала, нiби мати давно колись, i витирала сльози долонею. Долоня пахла пилком конопель, що сипле стигла плоскiнь. - Тепер просушим очки... - й поцiлувала лiве, а потiм праве око. Де й дiвся смуток! Блакить небесна знову бiлiла хмарами, i в нiй купалось сонце, ллючи на землю променi. Синiв, як море, усе ще росяний ранковий степ, й тополi мрiли в ньому, немов вiтрила... - Ну ж, ну, всмiхнися! - благала дiвчина; сама ж ледь-ледь не плакала. Тарас всмiхнувся. Вона схопила його пiд руки i, смiючись, взялася зводити. Не втримала. Отара лячно кинулася навтiкача, i просто в панське жито. - Гись! Гись! - крiзь смiх гукнула Оксана й метнулася, щоб завернуть отару. Тарас подався слiдом. Коли пiдбiг, Оксана рвала в житi волошки й спiвала тихо, нiби сама для себе, а все ж краєчком ока позиркуючи на хлопця: _Я ж думала, що дуб зелененький,_ _А то стояв козак молоденький..._ - Ти вмiєш плести вiнки? - спитала. - Авжеж! Тарас забiг у жито, зiрвав двi квiтки i, склавши навхрест, почав вiнок. - Давно навчився? - сторожко звела докупи брови. - Давно! - озвався радо. - Яринi плiв... - Якiй Яринi? - глянула, мов опекла. - Та нашiй, нашiй... - лиш зараз вчув тривогу в голосi дiвчини. - А я гадала - Терешковiй! - прикрилась жартом. Тарас всмiхнувся й собi. Ярина та була найкраща дiвка в Кирилiвцi, й за нею сохли всi парубки. Коли вiнок вже був готовий, Тарас пiдняв його врочисто в обох руках й одяг Оксанi на чорнi кучерi. Та зашарiлася, впустила квiти й побiгла геть. - Ягнята пити просять! - гукнула здалеку, вже знов ясна й весела. Жартуючи, вони погнали вiвцi униз в леваду, до водопою... ...При тьмянiм свiтлi каганця Тарас мережив цвiтом береги нової книжки Сковороди. За кiлька днiв переписав усе, що залишилось у пам'ятi, й тепер хотiлося зробити так, аби ця книжка була не гiрша вiд тої, що продав Богорський диякону... Дiтвора спала. Сновигала по хатi мачуха, сердито гримаючи горшками. - Сидить малює, нiби панич... О господи, за що послав на мене таку покуту?! Всi iншi дiти як дiти, а це якесь... Коли б прийшов Микита, гасили б вже каганець. А то олiя горечка набирається... Микита добрий на згадцi. Намацав у сiнешнiй теменi клямку й, похмурий, став на порозi. - Тарасе, кидай! - сказала рiшуче мачуха.- Проспиш за тим писанням отару. - Та вже... - зiтхнув Микита. - Була отара, та загула... У Тараса i серце впало. - Звелiв прогнати пан економ. Застав овець у панськiй гречцi... - Мучитель... Iрод! - метнулась мачуха в куток до печi по рогача. Пiднявши руки, Микита мовчки став на дорозi. Лише коли рогач вернувся на мiсце, сказав розважно, достеменно батьковим голосом: - А може, воно й на краще. Що толку з того пастушества? З овечок хлiба не їстимеш... - Вiн зняв бриля i пiдiйшов до брата. - Земля одна трима на свiтi людину... Еге? - Помовчав трохи i сiв на лавцi бiля Тараса. - Менi самому справлятись важко з хазяйством... Давай, Тарасе, захазяйнуємо вiднинi вдвох! Тупа байдужiсть, що вже прийшла на змiну гiркому враженню вiд новини, неначе сон, все бiльше й бiльше оповивала хлопця. Лишивши квiтку недомальованою, затис олiвчика в кулацi й дивився мовчки в темний куток. А потiм тихо звiвся, сховав за пазуху своє добро й пiшов у клуню спати. - То як, Тарасе? - догнав Микита в сiнях. - Як хочеш... - От i гаразд! - зрадiв Микита. - Навчишся ходити бiля землi i будеш добрим господарем. Як запрягали вранцi волiв, придибав дiд, а трохи згодом зайшов провiдати молодих господарiв i Коваленко. Зi свого двору побачив, мабуть, що вже Микита не сам. - Бог в помiч вам! - гукнув з дороги, спершись на тин. - Спасибi, дядьку, - озвався Микита весело, вставляючи в ярмо занозу. - Раннi пташки... - Раннi пташки росу п'ють, а пiзнi - слiзки ллють! - повчально мовив дiдусь Iван. Для хлопцiв бiльше, бо Коваленко й так уставав ранiше вiд сонця. - Авжеж, авжеж, - пiдтримав його сусiд. - Коли б ще волики власнi... - зiтхнув дiдусь. - Дасть бог, колись i на худiбку стягнуться! - сказав сусiд бадьоро. - Я теж лiт десять не мав своїх, - додав уже невесело. - Та й то... Якi там власнi, коли i ми самi належим пановi!.. Поникли, стихли. Лише коли Микита, узявши прута, стрибнув на воза й кивнув сiдати Тарасовi, дiдусь поправив злегка ярмо i запитав, iз жалем глянувши на Тараса: - I вiн з тобою на панщину? - Та нi! - сказав Микита, - Поперед батька в пекло? - Й додав помовчавши: - Позвозить хочу сiно в стiжок. А завтра - знову... - i замахнувся прутом на волiв. За чужими волами ходячи, чужi вози мажучи!.. Квилило серце Тарасове... Ой крикнули журавлi, да ходячи по рiллi!.. Прощався з книжкою iз кунштиками, з Сковородою, яких уперше лишив удома напризволяще. Хто зна, що зробить з нею дiтвора... Нехай!.. Ще рiк... А там - крiпак... Навiшо книги крiпаковi! Здавалося, коли б вiн вивчився на маляра, то нiби вiльним став би наполовину... - Ти глянь! - вказав Микита на схiд рукою. - Пробилось сонце. Не буде, мабуть, дощу! Ну, слава богу, складемо сiно сухим. Тарас зiтхнув. Нiколи досi вiн не замислювався, чи буде дощ, чи сонце ясно свiтитиме. Радiв усьому... - Пшениця гарна, - уголос думав Микита. - Коли зiбрати вдасться як слiд, то з хлiбом будемо зимою... "А весною?" - хотiв спитати Тарас, та вчасно стримався. Знав сам. Для чого сипати на рану сiль! За чим живуть всю весну й лiто до жнив? Скотина давно не витримала б... Воли iшли поважно, тихо, не поспiшаючи. Ремигали, зганяли хвостами мух i не звертали анiнайменшої уваги на Микитине гейкання. - Воли узяв на вiдрiбок? - спитав у брата Тарас. - Та вже ж не даром... Цабе! Цабе! - звернув з дороги. - В жнива три днi... Тпр-ру, сивi. Приїхали! Надвечiр, як привезли останню хуру й приклали жердками стiжок, Микита випряг волiв, гукнув Тараса й звелiв погнати їх у поле попасти. То тут, то там у хлiбах кричали перепiлки - скликали на нiч перепелят. Вертались люди з панщини i гомонiли стиха. Рипiв десь вiз. В левадi мекали вiвцi... Тарас лежав пiд житом на облозi й вслухався в лункий вечiрнiй степ. Все довшi й довшi ставали тiнi, а потiм злились докупи й покрили землю млою. Та мла, сховавши сонце, лягла на душу хлопцевi... Все рiдше й рiдше кричали в житi перепели, все далi й далi рипiв той вiз немазаний. Здавалось, свiт тонув навiки в мороцi... Спокiйно паслися воли. Знай загрiбали язиками розкiшну, темну уже траву й зiтхали, немов i в них була на серцi своя журба. Поволi згасли рожевi хмари на видноколi, i степ заснув. Нiде нi шереху... Вiтрець - i той прилiг, зморившись, десь на межi... I враз у тiй глибокiй тишi вловило вухо якiсь новi, стороннi звуки. Затамувавши подих, Тарас пiдвiвся й прислухався. Десь там, де мрiє в степу тополя... Почав вслухатися в ту диво-пiсню, що линула немовби з неба... Розкотиста, проте сумна, згорьована... Без слiв. Самi лиш звуки... Забувши i про волiв, i про попове жито, Тарас пiшов на пiсню... Житами, льоном, гречками, то потопаючи, то виринаючи, спiшив зустрiтись з гостею. Заплутавшись в цупкiй березцi, падав, вставав i знову все йшов i йшов, а далi бiг... Спинився в житi над самим шляхом, бiля тополi. Вже чув виразно глухий перестук колiс... А ще -сопiлчин голос, що розливався над вечоровим степом... Невдовзi з-за жита випливли великi роги, за ними сивi спини волiв i врештi - повна чумацька мажа. На мажi тiй лежав чумак, курив коротку люльку й задумливо дивився вдалеч. На другiй мажi сидiли троє i їли рибу, перемовляючись. Згадали степ Акерманський, Одесу i Бессарабiю... Два вози йшли без господарiв. На п'ятiм возi лежав на сiнi безвусий хлопець, дивився в небо i грав на довгiй-довгiй сопiлцi. Щоб краще бачити, Тарас пiднявсь навшпиньки. А молодий чумак тим часом вийняв сопiлку з рота i заспiвав неголосно: Ви на мене, Кармалюка _Всю надiю майте!.._ Помовчавши, затис в губах сопiлку й заграв тiєї ж пiснi... За возом вiз пройшла у морок валка. Вляглась поволi курява... А пiсня й далi линула: _Хоч, здається, не в кайданах,_ _А все ж не на волi..._ Тарас стояв у житi бiля дороги й ловив останнi звуки, що вiддалялись, тихли... Над ним тремтiли зорi й вишелестувала свою журбу тополя... Воли ж тим часом паслися в поповiм житi... ...Iз першим снiгом пiшов Тарас у найми, щоб вiдробити шкоду, що заподiяли попу воли. Вступав у чийсь глибокий слiд i радiв, що снiг не сиплеться йому в дiрявi чоботи. Село бiлiло, сяяло й здiймало вгору стрiмкi рожевi хмари димiв. Ще вчора похмуре, чорне, облуплене, сьогоднi, вбравшись у бiлi шати, воно стрiчало сонце, мов наречена судженого... Крiзь дiри в свитi холод торкався спини i не давав стоять на мiсцi. Спасибi Катрi, прийшла недавно провiдати й забрала з школи його одежу. А то ось зараз мусив би у найми бiгти в однiй сорочцi... Ну й осiнь була у нього! Як циган сонцем, крутила ним сварлива мачуха. За всi цi мiсяцi нi разу книжки в руки не взяв, а малював хiба що в снi. Якi картини йому являлись у тих чарiвних, барвистих снах! Переливались маревом, легкi й мiнливi, немов веселки... Коли б то мiг одразу їх змалювати... Та й хто ще зна, чи є на свiтi фарби такi!.. Отець Григорiй зустрiв Тараса у чистiй, свiтлiй пекарнi. - Прийшов-таки! - сказав сердито i зазирнув у цебер, який нарештi наймичка наколотила свиням, що верещали, мов навiженi. - Довгенько, хлопче, збирався... - Та я давно б... - I не пускала, бiдного, мачуха? - всмiхнувсь лукаво отець Григорiй. - Ну, вiрю, вiрю! - пiднiс вiн руки, мов на молитвi. - Воiстину: дай пальця - вiдкусять руку... - Й звернувсь до матушки, що саме стала в рамку дверей: - Явився хлопець. Тепер поїдемо з кучером. - Ну й слава богу. А свиням вже повиносили? - Понесла Ганна. - Тодi чого ж ти, отче, стоїш? Вели уже запрягати! - Федося встала? Матушка кивнула ствердно, й отець Григорiй звелiв суворо Тарасовi: - Йди запрягай. Кобила в стайнi, а сани й упряж у клунi. Поїдеш з нами в Зелену. - В Зелену? - радiсно перепитав Тарас i побiг мерщiй запрягати. В Зеленiй - Катря! Поки шукав навпомацки клямку, щоб вийти з темних сiней, почув, як пiп промовив до попадi: - Здається, шпетний хлопчина... Тим часом хтось загупотiв надворi й тiєї ж митi стукнув дверми Тараса так, що той лише якимось чудом не впав. - А-а! - прошипiв Богорський, закривши собою дверi. - Попалась, вража личино! - Тарас вiдчув, що раптом земля втекла кудись з-пiд нiг. - Гора з горою не сходиться! - немов iз бочки, в обличчя дихав Богорський.- На стражi моїй стану й зiйду на камiнь, як рече Авакум. I вчиню сiю минуту содом i гоморру, спопелю, зiтру з лиця землi i прах розвiю!.. - Ганно! - гукнула матушка з хати i запитала, прочинивши у сiни дверi: - Ти з ким там, дiвко, балакаєш? Богорський випустив хлопця i вклонився паньматцi. - Добридень вам, шановна Ксенiє Прокопiвно! Аз єсмь знову жаждущий i алчущий... Нi краплi в хатi - хоч запали! - Не мудрствуй, дяче. Скажи, що хочеш опохмелитися. - Вустами вашими та мед би пити, паньматко! Тарас проскочив нишком у нього пiд руками й побiг по упряж. Як пiд'їжджав до ганку, Богорський брiв навпростець пухнастим снiгом до школи. Отець Григорiй оглянув сани та збрую, поляпав по лискучiй спинi кобилу, а потiм став i задумався, з-пiд брiв позиркуючи на Тараса. Махнув рукою i, не сказавши й слова, пiшов рiшуче до хати. Невдовзi вийшов i погукав Тараса. - Скидай лахмiття! - I вказав на лаву, де красувались ще зовсiм цiла суконна свита, сорочка, шапка й штани: - А те вiзьми он та одягни. В руках отець Григорiй тримав добрячi шкаповi чоботи. Вiн поглядав раз по раз на них, а далi таки не втерпiв й поставив у запiчок. - Ще, може, Ясю згодяться... - промимрив тихо, мов засоромившись. - Ну, як одежа? Велика трохи? Нiчого, ще пiдростеш! На Яся шили торiк, а зараз вже й не налазить... Як перевдягся, надворi начебто потеплiшало. От тiльки ноги... Та бог вже з ними, з ногами! Походить у драних чоботях, а там заробить, може, то й справить кращi, такi, як в Яся, шкаповi. Тим часом вийшла на ганок матушка, за нею отець Григорiй з малою донькою на руках. Вмостились швидко й поїхали. Отець Григорiй зiскочив просто у снiг, зачинив важкi дубовi ворота i, наздогнавши сани, сказав: - Були б до ночi вiдчиненi... Хiба їй клопiт, тiй Ганнi. Форкаючи i подзенькуючи вуздечкою, кобила жваво бiгла по снiговiй цiлинi, хто знає як угадуючи дорогу. Не раз їй, видно, доводилося возити батюшку й матушку в Зелену в гостi до отця Гаврила Лободи. Тарас був певен, що їдуть саме до Лободи. Ослабив вiжки й замилувався степом. Низьке зимове сонце сховалося у темних хмарах, i снiг уже не блищав. Тополi й верби, що раз у раз стрiчались бiля дороги, стояли соннi i нiби трохи враженi тим дивним дивом, що сталось нинi вночi... - Непорочна краса! - сказав отець Григорiй, який також замилувався зимою. - Такою має бути й людська душа, - додав вiн згодом, помовчавши. - Криштально чиста, до зла чутлива i до добра м'яка, смиренна i всепрощаюча. Любити ближнього нам заповiв господь. I не таїти в серцi образи й помсти на ближнього... Ударив хтось тебе, скажiмо, в праву щоку, пiдстав i лiву. Смиренних любить господь i за муки їхнi на нашiй грiшнiй землi приготував для них блаженство вiчне на небесi... Тарас вiдчув, до чого гне отець Григорiй: боїться, видно, щоб не спiткала дякова доля i його... Всмiхнувся тiльки, але промовчав. Тим паче пiп до нього нiби i не звертався. - Пiдняти руку на старшого - це смертний грiх! - промовив Кошиць прямо, без манiвцiв. I знов пустився у просторiкування про душу з воску й любов до всього, що має богом дане життя... Праворуч шляху Тарас помiтив темну цятку в снiгу, яка неначебто ворушилася. Пiдняв батiг i хльоснув ним над кобилою. Рвонуло сани, й вiд того, мабуть, проснулася попова донька, що встигла вже задрiмати. - Чого ти гониш? - буркнув отець Григорiй. - Федося хай би iще поспала... Тарас встромив у сiно батiг, спинив кобилу i швидко скочив з саней. За кiлька крокiв вiд шляху в снiгу безсило борсався жайворонок. Пiднявши праве крило й волочачи пiдбите лiве, вiн марно прагнув злетiти в хмарне небо. Пташина лячно скрикнула й увiбрала голiвку в пiр'я, готова здатись на милiсть ворога. Тарас узяв легенько її, приклав обвисле крило i, вiдчуваючи, як пташка дрiбно тремтить, встромив за пазуху. - Що там таке? - спитав насуплений батюшка, що_ _вже_ _тримав полишенi Тарасом вiжки. Тарас пiдняв краєчок свитки i показав. - Тьху! - тiльки й мовив отець Григорiй. - А бiг, неначе по гаманця... Паняй! Зiгрiвшись, пташина стихла. Було приємно хлопцю, що поруч б'ється живе, спiвуче серце, яке так любить чисту, ясну блакить. I вiн почув, як забринiла пiсня: спочатку тихо-тихо, а потiм дужче й дужче, пiдносячись у безмiр неба... Аж до Зеленої вiн чув її. Не мiг лише збагнути, в чиєму серцi вона народжувалась... Отець Гаврило, в однiй лиш рясi, вибiг назустрiч Кошицям аж за ворота. - Ну, слава, слава богу! - гукнув вiн радо й, узявши вiжки в Тараса, пiд'їхав просто пiд ганок. Iз хати вибiгла матушка, поцiлувалась зi Ксенiєю Прокопiвною, взяла дитину i, гуцаючи, понесла в хату. - Проси, Гавриле, гостей! - лишила дверi в сiни вiдчиненими. Запахло салом, млинцями i ще якимись наїдками. - Що, наймит новий у вас? - спитав отець Гаврило. - Диви, кирпатий який! - зареготав й насунув на лоба хлопцевi шапку. - Це не Шевченкiв часом? - Та їхнiй... - буркнув Кошиць. - Отой, що всипав Богорському? Ну й ну!.. А мов менi, - звернувся вже до Тараса. - Що то за штука буде: не швець, не кравець, тримає нитку в ротi, а в руках ножицi? Тарас вiдгадку знав, але сказав навмисне зовсiм не те: нехай отець Гаврило потiшиться. - Не жук, не жук! - аж за боки взявся веселий попик. - Подумай краще... - Постав у стайню кобилу та йди на кухню, - звелiв отець Григорiй. - А можна, я до сестри? - спитав несмiло Тарас. - Як вiдгадаєш - йди хоч до вечора! - гукнув отець Гаврило. - Та рак! - всмiхнувся Тарас. - А ще таку! - не здавався отець Гаврило. - Летить - мовчить, лежить - мовчить, а як помре - мов звiр, реве. - Снiг,- вiдповiв Тарас одразу, бо дуже йому хотiлося побiгти до Катерини. - Еге... - незадоволено буркнув господар. - Ходи, поглянеш, де кобилу поставити... Небожата зрадiли пташцi бiльше, нiж дядьковi. Не встиг вiн вийнять пташину з-за пазухи - поприбiгали й вп'ялись очима в малого гостя, що стрiвся вперше в їхнiм життi. Правда, життя того на комариний нiс... Але малi вже знали, що навеснi так гарно в небi спiвають жайворонки. Сестра поклала веретено i гребiнь з мичкою на ослiн, зняла з Тараса холодну свиту. Мов ненароком торкнулася вустами його щоки. - То ти вже служиш у Кошиця? - Служу... Оце приїхав з ними до Лободи. - Хрестити будуть Лободеня... - сказала журно Катря. додала: - А нам би краще i не родитися... Поклала свиту i задивилась, як жадiбно клює пташина крихти. - А де хазяїн? - оглянув хату Тарас. Не зразу Катря вiдповiла. Взяла на руки меншенького, що схожий був на батька, поцiлувала в бiле волоссячко й крiзь сльози мовила: - Пiшов на панську стайню по нагаї... Тарас полишив пташку. - Сказав супроти щось економовi, коли в чумачку їхать вiдмовився, - вела похмуро сестра. - I ось звелiли прийти..! Всю нiч не мiг стулити очей. Хотiв спалить фiльварок... - зашепотiла. - Та, слава богу, мене i дiток пожалiв. - А я спалив би! - сказав Тарас. - Ти що? - жахнулась Катря... Вертались пiзно ввечерi. У небi вже мигтiли зорi, поблимували пiдслiпуватi вiкна. Отець Григорiй раз по раз брався спiвать якоїсь пiснi, та, мов на зло, зривався. Плювавсь зi_ _злостi й, перехрестившись, знову заводив тої ж. - Простудиш горло й прийдеш на службу завтра нiмим, як риба, - втрутилась врештi вже напiвсонна матушка. - Воiстину! - змиривсь отець Григорiй. Штурхнув у_ _бiк_ _Тараса: - Паняй, паняй!.. ...Коли достигли раннi солодкi сливи в Кошицевому саду, Тарас iз Ясем, що повернувся з бурси iз Богуслава, стали купцями. I почалось купецтво їхнє з невдачi, яка спiткала їх у тiй же таки Зеленiй. В недiлю рано два юнi соннi негоцiанти, вмостившись поруч на возi, повному слив, поволi рушили з двору. До Шполи шлях неблизький. Хода кобили непоквапна. Часу достатньо, щоб подрiмать, подумати й послухати дiброву й поле... Сопе попович i плямка ротом: напевно, сняться смачнi наїдки матушчинi... Стукочуть букшi об стертi осi, кобила трюха не поспiшаючи, ледь-ледь подзвонюючи вудилами... Ширяє в небi сокiл... Пливуть хмарини бiлi - немов козацькi чайки безкраїм синiм морем... Вдивляється - аж то не сокiл в небi над спраглим степом, а запорожець на вороному!.. - Диви, диви! - штовхає Яся. - Га? Що? - поводить той червоними зi сну очима. - Базар уже? - Козак, козак... на вороному! - показує у степ Тарас i... бачить сам лиш сокола. - Приснилося? - дере попович рота. - Давно немає вже козакiв... - Нi, є! Iз Яся сон немов зняло рукою. Засумнiвавшись, вiн довго й пильно дивиться в широке поле, аж ген в кiнцi якого-бiлiють хати Зеленої Дiброви. - Де ж той козак? - нарештi питає злякано. Тарас смiється: i цей боїться. А що вже справжнi пани? Його охоплює нестримна, буйна якась веселiсть. Вона вирує в грудях, от-от готова, зламавши греблю, iз шумом вирватися у свiт. Вiн краєм ока стежить за попеням i розказує про гайдамакiв. Аж сам дивується, як добре все пригадується, що чув вiд дiда вже кiлька рокiв тому... Перед очима, мов наяву, проходять i Залiзняк, i Гонта, i Неживий, який зiбрав свою ватагу в Кирилiвцi... Ось гомонять тихенько в дубовiм лiсi пiд Чигирином... Ось правлять службу i на велике дiло святять козацьку зброю... I покотилися пихатi панськi голови!.. Палають Смiла, Вiльшана, Лисянка... I гайдамаки iдуть на приступ, карають шляхту, що воронням укрила козацьку Умань... Не помiчає, що вже давненько їдуть Зеленою, й що з_ _них_ _дивуються зустрiчнi люди, i що на Ясевi вiд страху нема лиця... - На базарi, як посеред моря кривавого, стоять Гонта i Залiзняк, - пiдвiвсь на возi Тарас, - й кричать удвох: "Добре, дiти! Отак їх, проклятих!.." Злякавшись, кобила рiзко рвонула вбiк, вiз нахиливсь, i сливи, мовби з решета, сипнули просто в рiчку, бо Залiзняк i Гонта гукнули саме на Нечитайловому мiстку. Тарас стрибнув у воду, а Ясь, мов куль, шелепнув у вкриту ряскою болотну твань. - Ря-а-атуйте!.. - почав було волати про допомогу, але, вiдчувши спиною надiйну твердь, замовк одразу. Й курцi тут не втопитися. - Тпру! Тпру! - гукав Тарас кобилi. Вона спинилась на тому березi й оглянулась немовби з подивом на купцiв: не повернули до стайнi батюшки Лободи, а пострибали хтозна-чого у рiчку! - От бачиш, бачиш, - захмикав, стоячи в_ _болотi_,_ Ясь. - Тепер збирай, витягуй скорше сливи! Штани й сорочка поприлипали йому до тiла, iз рук стiкала брудна вода. I смiх, i грiх! Щоб Ясь не бачив його лиця, Тарас нагнувся й занурив руки в воду. Нагрiб у пригорщ ослизлих слив й пiдняв поволi, не притискаючи. Як сполоснув, Ясь затужив: - Ну хто ж їх такi куплятиме!.. Зневiрившись, що можуть удвох до ночi виловити своє добро, пiшли просить розради до Лободи. Отець Гаврило уже вiдправив утреню й лагодивсь снiдати, коли прибiгли, немов чорти, бруднi й мокрi кирилiвчани. - Свят, свят! - жахнувся пiп i пирснув в жменю, не дохрестившись. Ясь розказав, яка лиха година спiткала їх на мiстку, i попросив: - Допоможiть нам, отче! Кобила там, i сливи мокнуть у тiм багнi... Проте отець Гаврило не поспiшав. Нареготавшись вдосталь, прискалив око i запитав: - Яка кобила буває, як циган покупає? Ясь тiльки клiпав очима. - Ну? Ну? - спонукував лукаво попик, потираючи вiд задоволення короткопалi руки. - Гладка! - знiчев'я бовкнув молодший Кошиць. Отець Гаврило покрутив головою. - А вiдгадайте таку: вiд чийого-будь приходу скаче дурень з прiрви в воду. Ясь озирнувся на Тараса, розвiв руками i заїкнувся знову про власне лихо: - У нас там сливи, отче. - Е, нi! - змахнув руками господар. - Не встану з мiсця, доки не вiдгадаєте! - Та ми ж... - захмикав Ясь. - Ми на базар, до Шполи... - Ну ще таку... - хапався за соломинку отець Гаврило. - По землi ходить, неба не бачить, нiчого не болить, а все стогне? Тарас не витримав: - Мокра! Жаба! Свиня! Отець Гаврило скривився гiрко й гукнув до наймички: - Гей, дiвко! Позич-но хлопцям ось по сапетцi! Лише опiвднi дiсталися вони до Шполи. Ясь бiдкався, що сливам їхнiм копiйка буде красна цiна. Тарас же зором нишпорив по всiх усюдах, чи не побачить де Перебендю. Базар ще був у розпалi. Ревла худоба, вже зголоднiла, змучена гедзями й спекою. Стояв невгавний гомiн вiд крикiв, смiху, пiсень i лайок. I п'янко пахло садовиною, дьогтем, солоним потом, розсолом, медом, горiлкою... Лiтало густо пiр'я... Бродили п'янi - хоробрi, щедрi, ласкавi, грiзнi й насмiшкуватi. Кляли лукаву долю, розмахували важкими репаними кулаками, божилися перелiчити ребра... Але кому - не признавались вголос, остерiгалися... Черницi, наче галки, тинялися помiж возами й збирали грошi на монастир,_ _їх_ _зачiпали хлопцi, манили в ночi, пропахлi сiном, зеленим маком, зорями, вгощали щедро медяниками, але грошей в карнавки не кидали... Стояв жандарм, неначе iдол, серед майдану й гикав раз по раз чи то вiд спеки, чи то вiд зайвого могорича... Тарас не раз бував, ще з батьком, i на таких, i ще на бiльших торговицях. Вбирав щоразу спрагло слова, обличчя, сценки, як убирає воду пiсок. Тут не було i слiду вiд тих похмурих i мовчазних невольникiв, якi у сiрих сутiнках вертаються з чужого поля... Немовби люди, лишивши дома свої крiпацькi ярма, тут розправляли плечi й хоч на пiвдня ставали схожими на вiльних, мужнiх прадiдiв... Забувши, що мусить правити конякою, Тарас увесь пiрнув у цей барвистий вир. Аж Ясь втрутитись мусив. - Тпру, тпру! - схопив за вiжки i зупинив кобилу вже у ряду бублейниць. Продавши сливи - таки за безцiнь - й сховавши грошi, Тарас iз Ясем пiшли шукати чогось напитися. Неподалiк стояли iз рiзним дрiб'язком кирилiвчани й погодилися доглянути кобилу й воза. - Що батько скажуть! Третина ж грошей!.. - дивлячись на рiзнi ласощi, занудно скiмлив Ясь. - Поб'ють... Їй-богу, всиплють не менше, як у бурсi... Все через тебе, злидню! - штовхнув пiд бiк Тараса, що озиравсь довкола. - Аж онде вiн! - зрадiв, немов побачив брата. Узяв за руку Яся i потягнув на край базару, де пiд стiною бiлiла плахта й на нiй рядками лежали рiзнi книжки. Упав навколiшки, схопив у руку ту, що була найближче, перегорнув, як вiтер, швидко й поклав назад. А потiм - другу, третю, четверту. До п'ятої мов прикипiв очима. - Ходiм... - заскiмлив iзнову Ясь. - Я, може, з ранку не їв, не пив... - Купи! - схопив Тарас його за руку. - Це ж "Енеїда"! Знаєш? - благав, притисши стару, побляклу книжку до грудей. Ясь глянув скоса: - Ет, казна-що! - Та ти послухай, ЯсюI - заметушився Тарас у вiдчаї: _Еней був парубок моторний_ _I хлопець хоть куди козак..._ Перегорнув сторiнку-другу. - Або осьо... Послухай, Ясю, як козаки обiдали! _Поклали шальовки сосновi,_ _Кругом наставили мисок;_ _I страву всякую,_ без _мови,_ _В голодний пхали все куток._ _Тут з салом галушки лигали,_ _Лемiшку i кулiш глитали..._ Тим часом десь на базарi пiднявся крик, шум, i люди, неначе вiвцi, метнулися в той бiк, де завжди рядком сидiли старцi, калiки та кобзарi. - Назад! - гукнув хтось грубо. Хтось тихо зойкнув. I забринiла, рвучись, струна. Тарас пiрнув у натовп, але застряв мiж двох дядькiв. - Ого! - вказав один iз них на трьох жандармiв, що вiдтискали, крутячись на бiлих конях, базарний натовп вiд кобзарiв. - Угу... - згодився другий. - Це ж божi люди! Та що ж ви робите, iроди! - пронизливо волала з юрбища якась бабуся. - Шукають Сивого, - сказав чиновник, що теж застряв у натовпi. - Вiн од самого нiби Кармалюка... Тарас рвонувся далi. Спинився лише тодi, коли вiдчув г