арячий кiнський подих i вгледiв просто перед собою багровий вид жандарма. Старцiв, калiк побили трохи та й залишили. А кобзарiв та їхнiх геть наляканих поводирiв забрали i повели. Як не вдивлявся, та серед них не змiг впiзнати нi Перебендi, анi його завжди похмурого поводиря. Уже в дорозi Тарас згадав про книжку, яку, хоч плач, не захотiв купити вражий бурсак... ...Йшли днi, минали тижнi. Дiброва вдягалась тричi в новi розкiшнi шати. Гули вiтри, здираючи з убогих хат гнилу солому, сiкли дощi та випадали бiлi, пухкi снiги... I з кожним днем ставало все менше й менше в душi Тарасовiй хороших, свiтлих надiй. Тлiв каганець... I то лиш ледве блимав, як свiтлячок у глупу нiч... Ходив, немов козак Голота, обiрваний. Отець Григорiй той Ясiв одяг давав лише для виїздiв, а так немовби й не помiчав, що наймит свiтить тiлом, що ходить в чоботях, а залишає слiди вiд босих нiг. Пiп знав одне - аби Тарас не вакувався. А то ж, якби де запопав олiвчик, малює щось! Тому не раз добропорядний Кошиць напоучав Тараса, як слiд на свiтi жити. I мрiя гасла... Все рiдше й рiдше його набряклi вiд працi руки тяглись до книжки, до малювання. Лиш випадала якась часинка вiльна, лягав i спав. Неначе вiл... Та й, правду кажучи, життя його було нiчим не краще... Ба, навiть гiрше: немов на смiх, бог крiпаковi дав душу й думку... Давно не був Тарас у рiднiй хатi. Хоч недалечко, та не пускав отець Григорiй: боїться, щоб не занiс, бува, окрайця хлiба тим "вiчним злидням". А це, почувши, що занедужав брат, таки прибiг без дозволу.__ У хатi навiть у лiтнiй день було задушно й темно, як у печерi. Спочатку Тарас стояв, немов слiпий, i бачив тiльки маленькi, вбогi вiкна та ще бджолу, що билась у золотисту шибку. А потiм вже, як очi звикли до напiвтемряви, побачив брата. Микита лежав на тому ж лiжку, з якого колись взяли й поклали батька в домовину... Згадав, i сльози йому заслали очi. Одвернувся, аби нiхто того не бачив, й лише тодi збагнув, що тут побачить нiкому. Окрiм Микити, який ще спав, у хатi була одна Марiйка. Вона дивилася кудись у безвiсть, в свою безкраю вiчну темряву. Вловила його непевнi кроки бiля порога i насторожилася. - Хто там? - спитала лячно. - Це я, Марiйко, - озвався тихо, щоб не збудить Микити. - Хто ти?! Сестра уже не впiзнає по голосу!.. - Та я, Тарас! - сказав бадьоро, як тiльки мiг. - А чом ти плачеш? - зрадiла i засмутилася в одну й ту ж мить. - Хiба я плачу?! - всмiхнувся, мов говорив до зрячої. - А де Ярина? - В полi... Микита спить. Вже третiй день... Тарас пройшов до лiжка i нахилився над хворим братом. Той весь пашiв. Стогнав i час вiд часу щось шепотiв, ледь-ледь ворушачи губами. Затамувавши подих, Тарас нагнувся дужче... I вiдсахнувся. _Гей же, да журба мене скрутила,_ _Да журба мене зсушила, да гей... _- спiвав Микита печальну пiсню батькову. - Орав у дощ, - озвалася Марiйка знову,_ _неначе теж почула той шепiт-спiв, - i простудився. Тарас присiв на лiжко в ногах у брата. - А економ вишукує для пана хлопцiв, - вела сестра тим часом. - На челядь нiби... На кухарiв, лакеїв рiзних та кучерiв... В душi його щось зойкнуло. Але хвороба брата, й слiпа сестра, i злиднi в хатi, i власна доля наймитська так пригнiтили хлопця, що вже було байдуже до нових бiд, якi щодня бродили поряд й могли щомитi впасти як снiг на голову. - В Зеленiй двох уже взяли... - розповiдала далi. - Наш економ... - Й вона притихла раптом, вловивши, видно, щось пiдозрiле в свiтi. Надворi справдi загупав хтось. Все ближче, ближче... Закрив собою сiнешнi дверi i за хвилину став на порозi. - Псякрев! Чому Микита не на жнивах? - Вiн хворий, пане, - озвалась лячно дiвчина. - Гарячка в нього... Економ ступив до лiжка, поклав на лоба Микитi руку. Щось гмикнув тихо i повернувся до Тараса. - А ти все нудиш свiтом? - Та вiн же служить в отця Григорiя! - схопилася Марiйка з мiсця. Тарас промовчав. Лише дививсь спiдлоба. - Стривай... А скiльки рокiв йому? - звернувсь до дiвчини економ. - Пiшов п'ятнадцятий... Шляхтич почухав ногу ручкою канчука, обмацав Тараса поглядом, неначе циган коня, i пiдiйшов до лiжка знову. Тарас тим часом шмигнув тихенько в сiни, з сiней у двiр, а з двору - на вулицю. Перестрибнув тинок i... втрапив просто комусь на голову. - Ти що?! - схопився на ноги Гнат. Це вiн куняв пiд тином. - Тiкай! - схопив друзяку Гонту за руку. - В нас економ! Гнат тiльки свиснув. Перехопивши його погаслий погляд, Тарас збагнув: вже запрягли бiдаху Гната, об'їздили! Благовiстив ранковий дзвiн. Тривожно, глухо, скорбно... Як люди вийшли з церкви, Тарас вiз вику з поля й вiч-на-вiч стрiвся iз Коваленками. Прикрив колiна рванi зеленим жмутом вики й хотiв проїхать мимо, схиливши низько голову. Бо ж сором пiк за свiй убогий одяг. Коли б зiрвати з нього усi латки, то залишилися б самi рубцi... - Тарасе, здрастуй! - заговорила Оксана першою. - Ти що ж це, хлопче, - озвався батько, - обходиш хату нашу? Я вже гадав: чи не подався вчитись у Хлипнiвку? - Та вже навчився, дядьку, - всмiхнувся гiрко. - Малюю степ... косою, плугом та бороною... - Вiн i в селi учора втiк вiд мене, - поскаржилась Оксана батьковi. Господи, яка ж бо гарна!.. Коли б вiн мiг, увесь би вiк дивився... - Я не тiкав... - заговорив, аби хоч щось сказати. Не буде ж вiн їм совать в очi свої латки, свої сирiтськi злиднi... - Тiкав, тiкав! - наполягала дiвчина. - От тобi й на! - пригладив вуса Коваленко. - Чи то ж годиться козаковi боятись дiвчини! - Вiн засмiявся i, пiдморгнувши по-панiбратськи хлопцевi, кивнув на доньку: - Весь вечiр плакала... - Ну тату! Що ж ви?! - затулилася руками дiвчина й побiгла геть. Тарас шарпнув за вiжки й втiк i собi. Не озирався, аби нiхто не бачив, як вiн зрадiв... А вдома, тобто в Кошиця, застав уже могорича, якого отець Григорiй пив з економом. - Сказав - закон! - гримiв хмiльненький шляхтич. - Пшепрашам, пшепрашам, - вблажав його отець Григорiй. - Я вiрю, вiрю... Для вас це - сущая дурниця! - Та я - вродзоний шляхтич! - бив економ себе у груди. - Тарасе! - випливла з свiтлицi матушка. Важка, плямиста, мов навеснi зайчиха. - Сходи до ставу, поклич Яська обiдати. Та й сам приходь, скупавшись. Дива, та й годi! Ще ж бо нiколи Ксенiя Прокопiвна не говорила з ним так манiрно, лагiдно. Все гир та гир. Попович спав. Напевно, заснув давно, бо лиш на ноги од вишнi падала тiнь, а тiло все пеклось на сонцi. Хлопець крутивсь, стогнав i плямкав ротом, а не вставав. Тарас штурхнув його пiд бiк. Та Ясь лиш муркнув, посунувсь трохи i захропiв. Присiвши, вийняв тихо з штанiв очкур й вклав у кишеню Ясевi. Потiм, сховавшись поряд у вишняку, набрав повiтря в груди i закричав: - Рятуйте! Гвалт! 0-йо-йой! Тiєї ж митi немовби вихор пiднiс поповича, жбурнув у сад i кинув знов на землю! Штани сповзли й стриножили. Змирившись, мабуть, з долею, попович лiг долiлиць й пiдставив голу спину страшнiй бiдi. Тарас набрав у пригорщ води й линув на неї просто. Ясь сiв i тiльки лупав злякано очима. - Обiдать кличуть! - змилувався. Попович зразу пiдбадьорився. В очах з'явилась думка, i рот розтягся аж до ушей. - А що варили? - Та борщ, печеню, пампушки з салом, вареники... - став називати його любимi страви Тарас. Ясь пiдхопив штани руками й подавсь додому. Коли Тарас, скупавшись, прийшов до двору, пан економ, хитаючись, виходив з хати. Отець Григорiй тримав його пiд руку i пiдбадьорював: - Так... так... Ну, ну! Ще крок... Ще трошки... Для пана ж бо дiйти додому суща дурниця! - Та я!.. Та ми! - варнякав шляхтич i поривався вдарити себе у груди. - То хай уже пiсля Києва? - спитав отець Григорiй за ворiтьми. - Слово гонору! - таки ударив себе у груди економ. - Псякрев!.. Вернувшись, пiп зустрiв у сiнях Тараса, спинив за руку i наказав: - Готуйся, хлопче, в дорогу! Повезеш Яська у Київ до Академiї. Я теж поїхав би, так матушцi родити скоро... ...За метушнею зборiв, за тим завжди приємним передчуттям далеких мандрiв, цiкавих зустрiчей Тарас забувся зовсiм про економа. Тривога закралася йому до серця аж у степу, на довгих верстах дороги в Київ. Ще як не спав попович, вона бродила десь манiвцями, то наближаючись, то вiддаляючись. А тiльки той засинав, щось заливало душу - густе та чорне, наче смола. Ой, неспроста так придивлявсь до нього пан економ у їхнiй хатi та гостював у Кошиця!.. Лише коли на п'ятий день ополуднi на видноколi з'явився Київ, тривога щезла. Вона немов лишилася у темнiм лiсi, що вiдпливав назад, похмурий i таємничий. Натомiсть враз охопило передчуття чогось значного, хвилюючого, що має тут з ним статися. Вдивлявся у розмаїття церков, будинкiв, садiв, людей... Коли ж праворуч у далинi пiд горами, покритими розкiшним вруном зеленi, засяяв Днiпро, пiдвiвсь на возi й, затамувавши подих, вбирав очима, серцем оте казкове видиво. Здавалося, що вiн злетiв i лине, лине, мов птах, над Києвом!.. Розбурхав Яся, пiдвiв за руки, як дитинча, i показав на те пресвiтле диво. Попович просто отетерiв. Труснув скуйовдженою головою i витрiщився на золоту отару церковних бань. Невдовзi, правда, сон поборов цiкавiсть. - Ну, що ж ти, Ясю! - затузав Тарас спудея. - Це ж Київ, Київ! - Одчепися! - дригнув ногою. - Питай отця Михайла, що на Подолi... Тарас знав сам, кого i де питати. Схопив батiг i хльоснув ним кобилу. Замiсть поповича. Отець Михайло, далекий родич Кошиця, жив зовсiм близько вiд Академiї. Зустрiв привiтно хлопцiв, поцiлувався з Ясем. - То хочеш вчитись, Ясю? Надумав стати священнослужителем? - допитувався отець Михайло, зiмкнувши руки_ _на_ _черевцi. В очах у нього то сяяли, то погасали веселi iскорки. - Та батько кажуть: до смертi буде хлiба шматок, - почухавсь Ясь i озирнувся на дверi в кухню, якi служниця лишила трохи прочиненими. - Ну що ти, синку! - розвiв руками батюшка. - А харч духовний? А слово боже i мудрiсть книжна, в яких пiзнаєш самого себе i вознесешся духом?.. - То ж батько й кажуть: хлiба шматок... - знов бовкнув Ясь. Отець Михайло дiстав з кишенi хустку, обтер лице i теж поглянув на дверi в кухню. Напевне, й вiн тепер вважав, що краще сiсти обiдати. Не давши хлопцям i вiдпочити по щедрiй трапезi, отець Михайло повiв обох до Академiї. Вiн теж колись учився в нiй i називав тепер кумедно так - альма-матер. На кожнiм кроцi стрiчалися попи, ченцi та юнаки у чорних довгих не то жупанах, не то свитках. Iз багатьма отець Михайло вiтався. Майдан кишiв усяким людом. У рiзних напрямках перерiзали його вози, карети та солдати на тонконогих конях... - А ось i наша Академiя! - врочисто мовив отець Михайло, коли пройшли пiд аркою в просторий двiр. Тарас простежив за поглядом отця Михайла й побачив серед церков, будинкiв, що тут стояли, двоповерховий довжезний дiм з високим дахом та золотою банею на причiлку. "Це тут учився Петро Богорський..." - згадав дяка, й одразу будинок став неначе нижчим, сiрим i непривабливим. Неподалiк собору отець Михайло зупинився перед якимось круглим стовпом i похвалився гордо, неначе сам створив те диво: - Годинник сонячний! Побудували п'ять рокiв тому. - "Часы: полуденные", - прочитав уголос Тарас. На сусiднiй залiзнiй дошцi було: "Часы: восточные". - То й ти читати вмiєш? - здивувався отець Михайло. Тарас кивнув. - Сковорода також учився в цiй Академiї? - Григорiй Савич? - перепитав отець Михайло, немов боявся, що недочув. - Еге... Той, що складав пiснi та вiршi... - Тут, тут! - промовив швидко отець Михайло. - Ось ми пiдемо зараз у той будинок, глянемо. - Вiн крадькома зиркнув на хлопця-наймита, посмикав чорну бороду й звернув праворуч, до Академiї. Там, де здiймався в небо високий хрест дзвiницi, притишив кроки i прочитав спiвуче, наче школяр: _Стоит явор над горою,_ _Все кивает головою..._ Замовк, скривився, згадуючи, й почав накручувати на палець бороду. _Буйнi вiтри, повiвають,_ _Руки явору ламають,-_ додав Тарас. Отець Михайло лише кахикнув i рушив далi. Перед дверима вiн зупинився. - То хто з вас, хлопцi, приїхав вчитися? - спитав не без лукавства. - Та я ж бо, дядьку! - озвався Ясь, що саме стежив, як зграя галок зняла гармидер бiля дзвiницi. - Я, я! - тицьнув рукою себе у груди. Щоб справити сильнiше враження, отець Михайло одразу повiв приїжджих на другий поверх i розчинив залiзнi дверi, якi вели в найбiльшу залу. Тарас i дихать перестав. I не величнiсть, не висота в три хати його так вразили. Книжки! Рядами вони стояли в шафах уздовж всiх стiн ледь не до стелi. Тоненькi, товщi й грубi, немов прачi. Вони манили, тягли до себе хлопця. Переступив порiг i враз вiдчув, як щось здавило в горлi: то не для нього оцi високi стоси премудростi, де що не книжка, то цiлий свiт! Нiколи вiн не зможе сiсти за котрийсь iз цих столiв, дiстати книги з котроїсь з отих полиць й припасти до їх живого джерела!.. Мов здалеку чув, як отець Михайло розповiдав йому та Ясевi про визначних людей, що закiнчили цю Академiю... А потiм хтось у чорному заговорив iз батюшкою про зовсiм ветхе панiкадило i про якогось майстра, що хоче здерти шкуру за нього з храму... - Ну, ви дивiться, хлопцi, самi, - запоспiшав отець Михайло. - А я пiду... Додому втрапите? Тарас кивнув. Ясь зазирнув до зали з книгами й жахнувся: - Боже, їх всi читати треба?.. На Контрактовому майданi, куди невдовзi вийшли, попович зовсiм духом упав. Зiпершись спиною на огорожу, занудив свiтом: - Пропала бiдна моя голiвонька! Все вчись та вчись... За хлiб якийсь... А вдома ж хлiба - хоч завалися! I сало, й мед, i грушi, й сливи, й вареники... Тарас не слухав. Знову був у полонi Києва. За торговицею i за будинками, що лiзли вгору, нiби живi, торкалось неба блакитно-бiле диво якоїсь церкви. А там - iще... Одна, двi, три... Церкви, будинки, садки пливли, здавалось, у пiднебессi, легкi, мов хмари, чарiвнi, наче дитячi сни... - Ходiм на Гору! - схопив Тарас за руку Яся i потягнув у мандри, хоч той заскiмлив про бiднi збитi ноги, про борщ, який кипiв на кухнi в отця Михайла, i про домашнiй смачний окiст, початий тiльки вчора... ...Довго тiєї ночi не мiг заснути. Переживав минулий день: ходив по кручах київських, стояв перед картинами то в тiй, то в iншiй церквi... А лиш склепляв повiки - якась печаль йому зринала в серцi. Тарас нiяк не мiг збагнути її, журби тiєї, що проганяла вiд нього сон, який давно вже владарював над стародавнiм мiстом... Затих Подiл... Гора, немовби натомлений в жорстоких битвах велетень, дрiмала в хмарах... I Лавра... Тарас аж сiв у лiжку. Мазницький! "Найлiпший гравер лаврський!.." Вiн не поїде з мiста, не побувавши в Лаврi й не глянувши хоча б краєчком ока на чудотворця!.. Ясь розкричався, коли Тарас сказав йому, що запрягать не буде, а йтиме в Лавру. - Ти що, лайдаку?! - аж бризкав слиною. - Та я!.. Та батько!.. Та ми ось з дядьком!.. - Зажди, зажди, - втрутився отець Михайло. - А може, хлопець йде помолитись лаврським святим угодникам... - Тарас? Молитись? - витрiщив очиська Ясь i засмiявся: - Хiба що дiдьку! - Не богохульствуй, Ясю! - нахмурився отець Михайло i повернувся до Тараса: - На прощу йдеш в святi печери лаврськi? Еге ж? Тарас кивнув. Вiн справдi йшов на прощу в Лавру, до тих святих, що творять чуда рiзцями й пензлями... - З богом! - благословив отець Михайло. Вже височенько пiдбилось сонце, коли Тарас дiстався лаврських могутнiх мурiв. Пiшов уздовж у той же бiк, куди тяглися тендiтнi панни i чорнi юрби брудних, покритих пилом дорiг прочан. Дiди, бабусi - обдертi, босi, змученi - благоговiйно падали на стертий камiнь перед надбрамною церквою, хрестились, плакали, хапали батюшок, що йшли до Лаври, за довгi поли й просили в них благословення... В соборi, що височiв якраз навпроти брами, спiвали гарно пiвчi. На папертi вздовж бiлих стiн сидiли уряд старцi i тицяли у вiчi кожному свою нужду, своє страшне калiцтво. Дiдок з великим мiдним хрестом на впалих грудях здiймав угору кiстлявi руки й погрожував прочанам "гладом", "мором" й страшним судом, близький прихiд якого йому одкрив святий Марко у церквi Спаса на Берестовi. Стара прочанка, хватаючи попа за рясу, благала правди в нього, немов у бога, втирала сльози й розповiдала похапцем свою бiду. - Молись, раба... - перехрестив, блукаючи байдужим зором, святий отець i поспiшив у дiм, з якого звабно пахло гарячим хлiбом. Тарас подався слiдом. Аби спитать, де тут у них друкарня i де йому шукати пана Мазницького... Але ступив лиш кiлька крокiв i зупинився. На тому ж домi, лiворуч трохи, вiн прочитав великий напис "Книгарня". I вже нiщо не в силi було його зманить, привабить, окрiм великих вiкон, в яких - за рядом ряд - стояли новенькi, чистi книги. Як пiдiйшов, впiзнав "свою", iз кунштиками руки Мазницького. Тут їх аж три! А поруч такi, що їх Тарас не бачив зроду... Напевне, теж з малюнками... Книжки, книжки! Он за вiкном - полицi їх. Заходь, купуй... Хоч всi купуй! - Тобi чого? - переступив дорогу високий, худий чернець. - Та я... друкарню... - знiяковiв. - Оно вона! - вказав чернець. - Он за пекарнею... Прошу! Прошу! - розплився раптом в усмiшцi перед двома панянками, що пiдiйшли до вiкон. - У нас великий вибiр! Духовнi, свiтськi... Й недорогi!.. Тепер знайти друкарню було неважко. Тим паче з неї якраз виносили й складали на вiз готовi книги, зв'язанi в чималi пачки. - Не гнись, не гнись! - гукав проворний ченчик двом бiдакам, що заливались потом. - Це ж слово боже, а не дрiвця, якi тягають в пеклi пiд казани! - Воно-то так... - озвався один, поклавши на воза пачку. - Але ж там легше буде... - А то ж чому? - Бо й ти носитимеш. - А дзуськи! - закозирився на те чернець. - Весь вiк святi книжки друкую й не зароблю хоча б куточка в царствi небесному? - Хто зна... - Й не сперечайся, Павле, - озвався другий iз бiдакiв-вантажникiв. - Святий Петро їх преподобiє бiля ворiт прив'яже замiсто пса... Чернець сердито плюнув i вiдiйшов. - Скажiть, - ступив несмiло до них Тарас, - де мiг я побачить пана Мазницького? - Кого, кого? - спитав чернець. - Мазницького! - сказав Тарас виразно. - Того, що маляр... Ну, стовп друкарнi вашої... Чернець нахмурив брови й пробурмотiв: - Коли б, не приведи господь, були лише такi стовпи,_ _не_ _то друкарня, вся Лавра вже давно б розсипалася на прах... - Й додав сердито: - Нема його! Вже рухнув стовп... Понєже був душею слаб i гординi червом iзгложен вельми. Зробивши гак навколо воза з книгами, Павло, вантажник, торкнув плечем Тараса й прошепотiв: - Зажди внизу... Не знав, чи довго чекав Павла в дворi друкарнi. Але коли нарештi той розчинив залiзнi дверi, у небi вже не сяяло слiпуче сонце. Воно сховалося у темних хмарах, що йшли i йшли десь з-за Днiпра, такi ж похмурi й сизi, як тi бори, якi вiн бачив учора з кручi київської. - А що казати, як запитає, де ти? - гукнули з тих же дверей Павловi. - Скажи, що я пiшов в Успенський собор поставить свiчку воротаревi райському! - махнув рукою i пiдштовхнув Тараса униз пiд арку. - Ти - брат, напевне, Мазницького? - спитав i, не заждавши вiдповiдi, повiв своєї далi: - Вiн жде тебе... Вже рокiв п'ять... Аж плаче, бiдний, iнодi... Журиться, що є браток у нього, а де - не знає... Десь з кобзарем пiшов по свiту... Ото зрадiє братиковi!.. Тарас не мiг знайти в собi хоч краплi сили признатись, хто вiн. Йому здавалося, що справдi брат його десь тут страждає за ту "гординю", якої так бояться попи й пани. А скiльки вiн про це наслухався i сам вiд Кошиця!.. - Носились з ним, як дитинчата з пташкою! А тiльки дзьобнув - зразу втоптали в землю, - заговорив, звернувши влiво, Павло. Тут аж кишiло людом. Однi спускалися вниз, у печери, iншi вже вибирались звiдти на божий свiт, гасили свiчi й складали в кошик недогарки. Старанно й лячно хрестячись та озираючись, тяглися знов на лаврську гору, де височiли весело церкви й дзвiниця. Павло загрiб недогаркiв, один подав Тарасовi, лишив собi, а iншi поклав у кишеню, певно, про запас. Потому взяв у когось з прочан вогню й повiв Тараса у чорну нору печер. Як звик потроху до напiвтемряви, Тарас став дещо бачити... Долiвка. Стеля. Он довга нiша... А в нiй лампада блима й стоїть труна, прикрита чимось, на ризу схожим... Он знов труна... I там, i там... Чекай! Чого його веде Павло у цей страшний, задушний склеп? Тим часом Павло звернув, пролiз бочком в щiлину i поманив Тараса. Далi пiшов навшпиньки. Не дихаючи, Тарас подався слiдом. За крокiв двадцять Павло спинився, вказав очима на щось патлате й чорне на тапчанi у нiшi й, прикривши свiчку долонею, покрався далi. Невдовзi печера враз розширилася, й при двох свiчках Тарас побачив великий стовп, а бiля нього на ланцюзi - худу, страшну людину. Нещасний звiвся, лячно закрив од свiтла очi й затремтiв. Павло пiднiс угору свiчку, i той, впiзнавши, видно, його, рвонувсь вперед. Натягши мiцний ланцюг, вiн розпростер, як крила, руки i закричав: - Браток! Паперу й фарб!.. I свiчку, свiчку!.. Павло подав йому недогарки i ще якийсь чималий згорток, який ховав у широченних штанях, а потiм взяв Тараса за плече й сказав прикутому: - Твiй брат... Знайшовся, чуєш? Мазницький впустив пакунок, уп'явсь очима в хлопця й_,_ залившись раптом слiзьми, став на колiна. - Рiдненький... - простяг кiстлявi руки. - Прийшов... Прийшов!.. Тарас рвонувсь до нього i... зупинився, немов i вiн прикутий був до стовпа. - Куди?! - хтось рявкнув поруч й вiдкинув люто його назад. - Це знову ти?! - схопив Павла за груди. Свiчки погасли. У повнiй темрявi, сопучи i спотикаючись, шукали виходу. Павло сваривсь з марою, що гнала їх. А з пiдземелля усе глухiше доносивсь голос мученика: - Брато-ок!.. Брато-ок!.. Проклятi! Звiрi!.. Во-ог-ню! Во-огню!.. Надворi зустрiв їх грiм. Вiн струсонув пiвнеба й погоготiв сердито десь за Днiпро. Позадиравши голови, прочани знай осiняли себе хрестом, аби святий Iлля не поразив їх стрiлами. За звичкою Павло також хотiв було перехреститися, але спинився на пiвдорозi i показав Iллi дебелого, в друкарськiй фарбi, кулака. - За що це, дядьку, його? - спитав Тарас, нажаханий страшною карою. - Намалював царя з попом i паном у мужика на спинi, - сказав Павло. - Ще й написав: "Благословен, хто їздить верхи на ближньому!.." ...Думки, думки... Як бистрокрилi птицi, летять, летять... Пливуть назад могили, вiвцi... Садки й хати зелено-бiлим маревом встають удалечi й, пiдперши небо, поволi тануть... Риплять колеса, нiби коловороти порослих мохом старих криниць... Страшних криниць, якi подiбнi чимось до лаврських нiр... Холоне в грудях, коли згадає їхню жаску пiтьму. "Брато-ок! Брато-ок!.." - квилить криниця кожна, як пiдiйде напитись. I п'є гiрку, од слiз своїх солону воду... То був страшний, пекельний день. Мов розверзлося небо й на Київ ринув потiк води, вогню й вiтрiв. Здавалося, хтось ухопив за груди землю й трусив, щоб вийнять з неї її зчерствiлу душу. Ревiв Днiпро, здiймав, як гори, хвилi i бився в кручi. Стогнали верби, i голос їх тонув у свистi й громi. Старезний дуб пiд лаврським муром палав, мов свiчка! Земля i небо злились, змiшалися... Лиш на зорi прийшов Тарас у двiр отця Михайла. Запрiг кобилу, узяв торбину з хлiбом й, не попрощавшись, виїхав. Кричав щось Ясь, i пiп в однiй сорочцi вибiг аж до ворiт. Не озирнувся навiть. Господнi слуги!.. Катюги в рясах!.. Летять думки... А може, й тi майстри, якi жили багато сотень рокiв тому й розписували церкви у Києвi, не помирали своєю смертю?.. Хто зна, яка їх доля, як вiдплатили за їхнi руки золотi, за труд великий їхнiй князi й пани! Вiн сам десь чув, що ослiпив один магнат садiвника, який створив йому небачений, казковий парк. А може, такий талан чекає всiх, хто, наче бог, творити здатний земнi дива?.. Пливуть назад широкi панськi ниви й крiпацькi лати... Стерня i та на панськiм ланi - щiткою, а на крiпацькiм - не видна майже за бур'яном. Риплять колеса... Сонце, немов велике колесо, вогняно тоне в лiсi... Вже й недалеко, а доведеться заночувати. Кобила вся неначе скупана i ледве йде. Села нiде не видно. Хiба отам, за лiсом, що поглинає широкий шлях... Вже сутенiло, як на узлiссi вгледiв чумацьку валку. На облозi мiж груш статечно паслися воли. Накритi мажi стояли вряд пiд вiттям дуба, який, немов отаман, вийшов далеко в поле i не вернувся до лiсу-вiйська. Палав огонь. Варилась каша й пахтiла так, що проминуть її не змiг би й ситий. Дядьки сидiли бiля вогню, щось розглядали пильно, перемовлялися. Коли Тарас звернув зi шляху, притихли враз, насторожилися. - Сховай, сховай! - зашепотiв дiдок до парубка, в якого ледве висiялися руденькi вуса. - Та що ви, дiду, - озвався той. - Це ж свiй, також бурлака! - А може, пан?.. Пробiг смiшок. - Що пан, то пан! - Весь аж лиснить! - А шати якi на ньому!.. Тарас узяв праворуч трохи i зупинив кобилу неподалiк: хто ж любить, коли кепкують з нього... - А йдiть-но, пане, сюди! - гукнув дiдок. Не обiзвався навiть. Зiскочив з воза i мовчки став розпрягати. - Диви, диви... - розвiв дiдок руками. - їй-богу, пан! Як закопилив губу! - Та дайте хлопцевi коня попорать! - втрутився хтось, i чумаки притихли. Невдовзi вони вже знову збилися довкола парубка. - Ну ж дай сюди... От хрест святий, це Ступа наш! - гукнув дiдок. - Та вiн же точно, неначе викапаний! - Не Ступа, пшепрашам пана, - озвався той самий бас, що зупиняв дотепникiв, - Ступiцький єстем! I знову смiх. - А пiп який?! - упав дiдок на спину. - Барило з пивом! - Або ж свиня поросна. - пiдкинув хтось. - Ну що ви, братцi! - озвався бас. - На пузi ж хрест... - Виходить - хряк!.. Тарас пустив кобилу пастися, щоб напоїти згодом, як прохолоне. Закинувши на воза упряж, став прислухатися. Картав себе, що "закопилив губу" й не пiдiйшов одразу до чумакiв. Щось є у них цiкаве дуже й, видать, смiшне... На щастя, дiдок покликав його удруге: - Ходи до гурту, хлопче! Ось скоро каша визрiє... Одному й лiс не затишний. Тарас не став чекати, коли запросять ще раз. - А хто ж оце? - заговорив тим часом парубок, тицьнувши пальцем у невеличкий аркуш, який пiдняв, щоб добре бачили всi. - Жандарм... - Полковник... А може, навiть i генерал! - Та це ж сам цар!.. Тарас нагнувся дужче й побачив той малюнок, що прикував свого творця в печерi, а сам пiшов собi гуляти свiтом. Все в ньому так, як розказав йому Павло! Цар, пiп i пан вмостились верхи на крiпаковi й гонять ускач. - Та що ти кажеш?! - узяв дiдок малюнок. - Микола Перший? Дядьки притихли, враженi. Ну, пiп... Ну, пан... Але ж то цар!.. Дiдок почухав бороду, оглянув пильно з усiх бокiв малюнок й дiстав з-за пазухи нову грубеньку книжку. - Купив ось книжку божу, - промовив тихо. - "Жи-ти-е свя-тых Пе-тра и Фе-вро-ни-и", - прочитав по складах. - I в нiй було... - А може, то чужий якийсь? До дiдька є на свiтi отих царiв! - озвався басом дядько з орлиним носом й широким шрамом через лице. - Мужик то наш... - То й що? - А те, що цар чужий не змiг би сiсти, не скинувши царя Миколу! - Такого скинеш! - устряв дiдок. - Уп'явсь, мов клiщ. Й остроги в боки! Скачи, Iване, аж доки духу стане... Дядьки притихли, поопускали очi. Зняли казан з вогню i, по-козацьки сiвши кружка, взялись до кашi. Дiдок не захотiв вечеряти й вiддав свою грушеву ложку Тарасовi. Стемнiло. На небо висипав веселий рiй зiрок, а з лiсу виткнув червонi роги сторожкий мiсяць. Сюрчали коники. Завзято, лунко - мов сто музик зiйшлося десь на колодках. Лiс шепотiв, а дуб-отаман ловив найменший подих вiтру й зiтхав, розказував про щось старе, забуте... Дiставшись дна, дядьки подякували кашоваровi, сховали ложки i запалили люльки. Сидiли мовчки, пихкали хмарками диму. - 0-хо-хох!.. - озвався першим дiдок. Але нiхто не вiдгукнувся на те затаєне глибоко в серцi, не розпитав, не заохотив розкрити душу i подiлитись з ближнiми. Таким добром вони були багатi всi, по горло ситi лихом. Коли б недолю їхню зiбрать i разом вилити в Днiпро, розлився б той удвiчi ширше, як на веснi!.. I тiльки згодом, коли погас вогонь i люльки згасли одна за одною, чумак зi шрамом затягнув печальну пiсню: _Зiбралися всi бурлаки_ _До рiдної хати:_ _"Тут нам мило, тут нам любо_ _Журби заспiвати._ _Грай же котрий на бандуру..._ I пiдхопили всi: _Сумно так сидiти;_ _Нехай же ми будем знати,_ _Хоч чиї ми дiти!.."_ _-_ А на Подiллi, мовлять, вже б'ють панiв... - сказав хтось з тих, що примостились збоку в густiй травi. Дiдок було зiбрався щось додати, та передумав. - Ну, хлопцi, спати! - пiдвiвся згодом й, покректуючи пiшов до воза. Наступного дня Тарас разом iз сонцем поїхав далi. I знов, неначе птицi, летять i тануть сумнi думки, знов б'ють громи i закривають сонце важучi темнi хмари... Пливуть назад, мов днi й роки, i лiс, i поле, i напiвмертвi села без пiснi й смiху... Пливуть левада, гребля, ставок, i рiдна хата, й Кирилiвка... Стривай! Її ж не видно навiть, Кирилiвки! Вона десь там, ген за ярами й пагорбами... А все ж пливе!.. Й Оксана... Вона бiжить по чорнiй кручi i простяга до нього руки!.. А поруч - отець Григорiй i економ. Чекають, ждуть, аби вiддать Тараса до пана в челядь... Схопився й сiв. На мить якусь видiння щезли. Але з'явились iншi... Пливли церкви й зеленi кручi київськi. Хрести та банi то вигравали тонко, то покривались тiнню передгрозових хмар... I богородиця, неначе хмарка, зiйшла зi стелi храму, вдягнула свитку i, притискаючи байстря до грудей, пiшла по селах на глум людський... "Паперу й фарб! Вогню! Вогню!.." - стогнали глухо глибокi лаврськi нори... Де взявсь вогонь! Вiн розiдрав пiвнеба, як шмат старої хустки, i вдарив лунко в землю... Могутнiй дуб пiд лаврським муром вмить спалахнув!.. Горить, горить!.. То Залiзняк i Гонта гуляють в Уманi!.. Блищать шаблi... А з полотна, з картини маляра з Хлипнiвки, якого вiн не бачив зроду, виходить кiнь, iрже, задерши голову, i мчить у степ, де мрiють старi могили... В тiй далинi на срiбнiй тирсi сидить кобзар, що сам, як тирса, сивий, i щось спiває... Сльози з очей незрячих котяться йому по щоках, по бородi... Тече Днiпро... Летять козацькi чайки!.. На ледве-ледве чутний далекий плач невольникiв... Лежав з розплющеними очима i слухав, як у грудях шалено б'ється серце; так нiби вiн допiру вернувся з степу, з Києва... За гратами сiрiв свiтанок. I вартових не чути було: напевно, вони дрiмали. Вдосвiта долати сон найважче... Колись, малим, так трудно було вставати... А зараз нiч продумав, а сон до нього й не зазирнув. I дивно: не вiдчував утоми, а, навпаки, був збуджений, напружений, мов тятива. Учора, на очнiй ставцi, вiн пiдсвiдоме збагнув, що скоро доля їхня переiнакшиться, що звiдси їм не вийти у те життя, яким жили ранiше. Не знав напевне, що там, за Рубiконом, лиш вiдчував холодний подих долi, яка йому вготована. Тому й не спав, тому й вiдвiдав подумки своє тяжке i миле своє дитинство, щоб перейти межу з душею, виповненою минулим, яке небавом буде його єдиним скарбом... За кiлька днiв укотре прийшов Попов. Не викликав, а сам зайшов, по-дружньому, як висловився iще в порозi. - Не знав, не знав, Григоровичу, що ви такий суворий! - сказав, уже сiдаючи. - Тверда рука... - Тверда рука не здатна до малювання, - одмовив йому Тарас, хоча, по правдi кажучи, i не здогадувався, про що почав розмову слiдчий. - Е-е, не кажiть! - пiднiс бiлястий палець. - Щоб так, одною фразою зламать людину!.. - Щось ви не те говорите. Ламать людей, здається, ваше ремесло. - Куди вже нам! Ми билися над ним днiв десять i домоглись, розкрили йому вуста для iстини, а ви прийшли, сказали слово-друге i - все, ягнятко наше вмить стало вовком Це вам не жарт, не просто сила волi, а щось значнiше, бiльше!.. - Сьогоднi в нас день загадок? - спитав Тарас. - День загадок для нас почався вчора... - примружив Попов безбарвнi очi. - Точнiше, ще п'ятнадцятого числа, на очнiй ставцi... - То це ж ваш хлiб - розплутувати всiлякi загадки, - сказав Тарас, уловлюючи, до чого гне друг велiй. - Воно то так... - зiтхнув Попов лукаво. - Проте i нам не хочеться гiркого хлiба... Що ви йому таке сказали, що_ _вiн одразу полiз назад? - спитав уже серйозно. - Кому? - Андрузькому. - Коли? - На очнiй ставцi. - Ви ж чули все. - Орлов i Дубельт бачать у тих словах прихований вiд непосвячених, таємний смисл - Здається, я сказав тодi, що хлопцевi ще довго жити межи людьми й дивитись їм у вiчi... Який же тут "таємний смисл"? - На перший погляд, справдi... А як копнути глибше, то випливає ряд запитань. По-перше, що за люди, яким йому дивитись довго в вiчi? По-друге, що ховається за цим невинним висловом? По-третє, чом слова цi так потрясли, так вплинули на юнака? - Ну... люди - просто люди, якi колись дiзнаються, що вiн зi страху зводив на iнших наклеп. Iуда он повiсився, коли збагнув, що жити йому й надалi межи людьми... - Iуда зрадив бога! - Вiд того суть не змiнюється... - То хто ж у вас месiя? Ти? - спитав Попов, збиткуючись. - Чи Костомаров? - Ви ставите такi запитання, мов справжнiй книжник i фарисей. Учительство вам не пiшло на користь. Попов помовчав трохи i запитав: - А чи не криється у вашiй милiй фразi погроза помсти, кари за викриття злочинних ваших намiрiв? - Так можна науявляти хтозна-чого! - Виходить, ми вхопили i вирвали лише вершки? Корiння ж буде мститися i готувати далi злочинне чорне дiло? - Це схоже вже на байку. Не вiдбирайте в Крилова слави. - Дякую за комплiмент, - всмiхнувся криво слiдчий. Пошкрiбся в тiм'ї, висякався в напахчену велику хустку й мовив: - Менi весь час здається, що ви не просто собi писали та малювали... I ваша очна ставка з Юрком Андрузьким... - Хочеться пiднятись рангом вище? - спитав Тарас,_ _не_ _давши йому домовити. - Кортять чини? - Нi, iстина. Страх не люблю, коли мене лишають з носом... Чую, що пахне бiльшим, гiршим, i майже впевнений, що в ньому ти, Шевченко, за генерала... - Дивнi у вас фантазiї, - сказав Тарас похмуро. Проте нараз отямився i посмiхнувся: - Дякую за генеральський високий чин. Це ж треба таке намислити!.. - Андрузький тебе злякався бiльше, нiж нас усiх. Вiдрiкся вiд показань, якi давав ранiше, i раптом став упертий, як сто ослiв. Чим можна так настрахать людину? Що ви йому пообiцяли вдiяти за те, що чесно визнав свою вину i виказав проводирiв? - Не знаю, - знизав Тарас плечима. - До всiх тих змiн в Андрузькому я не причетний. Може, проснулася у хлопця совiсть... - Совiснi не виступають проти свого царя. - Чудово! А як же бути з совiстю, коли довкола панують несправедливiсть, брехня, хабарництво та лицемiрство? Прикинутися слiпим, глухим? - Принаймнi не дратувати уряд, який i сам з цим бореться у мiру сил, - сказав Попов суворо, мов школяревi. - Дякую. Тепер я точно знаю, як побороти легко суспiльне зло! - Облиште вашi жарти. - Будь ласка... Далi сидiли мовчки, вичерпавши снагу борнi, а може, збагнувши марнiсть своїх змагань. Наскочила коса на камiнь. - I все ж менi цiкаво, - почав Попов невдовзi новий навальний приступ, - хто ти такий, Шевченко... - Вам чи Орлову й Дубельту? - Для них достатньо й вiршiв... Я хочу сам довiдатися. Точнiше, хочу переконатися, що й цього разу мiй дар проникнення у потаємне менi не зрадив... - То ось що вас привело з учителiв у Третiй вiддiл! - Не тiльки це, а й чистий патрiотизм, - збадьорився слiдчий. - Жандарми всi вважають, що тiльки їм властиве це почуття? - Аякже. Ми стоїмо на стражi... - Чого? - Царя, держави, щастя свого народу! Тарас всмiхнувся. - Що ти знайшов смiшного в цьому? - насупив бiлi брови страж-патрiот. - Згадав дяка, в якого вчився. Вiн теж стояв на стражi, як Авакум... - Чого? - Та-а... п'ятака на випивку й своєї спини... - Не доберу, що спiльного мiж мною й ним... - П'ятак. - П'ятак?! - Звичайно, ваш п'ятачок у сто разiв вагомiший,_ _коли_ _не бiльше... I спина, певно, пещенiша... - А-а, ти сказати хочеш, що я за мзду стараюся!.. А ти за так трудився, писав свої поезiї? - схопився слiдчий з мiсця. - Нi, теж за мзду... - Ага, ага! - У вас тепер одержую... Попов притих. Пройшов до грат, помацав (скорiш за звичкою, анiж з потреби) i повернувся лицем до в'язня. - З тобою трудно дискутувати, - сказав спокiйно, стримано. - У тебе гострий розум. I дуже жаль, що вiн пропав нi за що... - Чому "пропав"? - Гадаєш, що звiдси ти поїдеш до Рима вчитися чи в Київ - генерал-губернатором?.. - Нi. Я ще, слава богу, не з'їхав з глузду. - Звiдси дорiг багато, i всi вони стражденнi, ведуть у невiсть, у забуття. Це сумно, та що поробиш... Тарас промовчав. Думав, чому Попов промовив слово "генерал-губернатор". Так, ненароком, чи пробував його спiймати на цей гачок?.. Для них усi, хто прагне чогось для краю рiдного та для свого народу, - духовнi виродки i каторжани... - Немає лиха без добра, - сказав, аби порушити гнiтючу тишу. - Звiсно, i каторга або солдатчина чогось навчать, уговтають гарячий розум молодостi... - протяг Попов, погоджуючись. - Проте така наука обходиться для всiх занадто дорого. - Є речi, вартi страдництва. - Абстрактно - так. Скажiмо, в лiтературi, в повчаннях рiзних, прописах... А як у життi, стосовно когось iз нас... Ваш Костомаров ледве не втратив розум; лiкаря до нього навiть кликали... - Натура панська, нiжна. - У нас i крiпшi падають на всi чотири й лижуть Орлову чоботи! - зловтiшне мовив слiдчий. - Сказано, слабка людина... - В кожного життя одне... Не думайте, що вас мине ця iстина. Хоч ви й поет. - Це сумно, та що поробиш... - Повторюєш чужi думки? - Ще Соломон упевнився, що вже нiчого не може буть нового, що все було. - Дивуюся, - сказав Попов не скоро, - як ти зумiв за кiлька рокiв добути стiльки всiляких знань... Ти ж вчився тiльки в того дяка? - I в Академiї мистецтв. - Ат, то пусте! - махнув Попов рукою. - Загальноосвiтнiх знань там не добудеш, треба унiверситет. - Я вчився спрагло, схоплював усе, що чув, що бачив... - Чому? Навiщо? - Може, що був позбавлений цього в неволi... А ще - хотiлось стати Людиною, хотiлось сонця в душу... - Селянський син - i раптом такi потреби, замiри! - здвигнув Попов плечима. - Покликання. - Хто знає де, у глибинi провiнцiї, де безкультур'я, дикiсть, суцiльне неуцтво?.. - Мiй дiд читати вмiє. Та й батько вмiв. - Нда-а, ви якiсь химернi... - I ви, панове, для нас химернi, - не залишився в боргу Тарас. - Цiкаво, чим же? - Пихою. Надмiрним прагненням усiх навчати жити, переiнакшувати на свiй манiр. Є ви - i все! А iншi - тим не люди, що мають власнi риси, смiшнi для вас чи просто незрозумiлi. - Такий закон природи, що правда там, де сила. Не ми його придумали, не нам його й ламати. В сiм'ї он дiти, вирiсши, принижують своїх батькiв i мають їх за нiщо... - Це ж пiдло. - Згоден з вами. Щодо сiм'ї! - додав поспiшно. - Страшно? - Чого? - Й жандармам страшно мовити щось не туди? - А-а, ви про це... - всмiхнувся. - Та як сказати... В кожного є за плечима жаждучий твоїх чинiв, зiгрiтого тобою мiсця... Петрова он беруть сюди на службу... - Того, який донiс на нас? Попов кивнув. - Теж патрiот? - Опора царя й отечества. - Ви так сказали, нiби його не любите. - За що менi його любити? - спитав Попов, прискалившись. - Ну... Ось ведете слiдство... Нагода є показати свою стараннiсть государевi... - Його ж беруть на мiсце, яке вже хтось займав. А як почне рости по службi? - О-о, цей пiде далеко! - пiдтримав його страхи. - Вам смiшно... Я тут служу сiмнадцять рокiв, а государ про мене, вважай, не чув. Петров же ваш уже йому вiдомий!.. - Отже, у нас є спiльний недруг? Попов промовчав. - Жаль, дуже жаль... - озвався згодом сумно. В очах, проте, свiтилась хитрiсть. - Вас вiддадуть, напевно, в солдати, з правом вислуги, й зашлють кудись подалi... - Мене? Чи всiх? - Одного. Тарас зiтхнув полегшено. - Поки це не затвердив сам государ, ще можна