ькому. Антiн Яременко... Людина, що, читаючи його поему про Колiївщину, замислилась i прилучилася душею, всiм своїм єством до призабутих давно подiй, до горя краю рiдного, до тих, хто скнiє досi в пiтьмi неволi... Може, боявся стрiти його погаслим, стомленим нiмим чеканням хто зна чого, а може, сам остерiгався розчарувати щиру, на волю спраглу душу... Що вiн йому нового мiг сказати?.. Минувши яр, що вiддiляв славетну гору вiд безiменної, та хутiрець, спинився. Десь тут була межа Суботова i Чигирина. З узвишшя за хутiрцем вiдкрився йому чудовий вид на гору, Тясмин i Чигирин з дiвичим монастирем, на вiтряки, на поле й лiс удалечi... Нi, тут щось є хвилююче, в цiй панорамi!.. Два роки тому, вражений, спинився тут, i дух йому забило... Одна гора!.. Якi ж то там, на Кавказi, гори?.. Пiд хмари, кажуть... Скiльки за них пролито кровi!.. В iм'я чого? Навiщо вони солдатам iз крiпакiв, що там кiстьми лягають? А Якову, хоч вiн з панiв?.. Полiг сердешний Якiв... Не Кухаренко, а Якiв де Бальмен... На нього вiн покладав надiї... Сiв на округлий камiнь, що виглядав з трави на пагорбi, й розкрив портфель. Цей краєвид вiн мусить намалювати. I для комiсiї, i для душi... З думок не йшов убитий Якiв. Як-то йому було вмирати в тому бою... Йому, що так любив свободу, що нею снив... Трагедiя хоч для Шекспiра... Вiн нiби бачив гори у бiлих чалмах снiгу. Струнких черкеських вершникiв... Чув шум рiчок, орлиний клекiт, пострiли... _За горами гори, хмарою повитi,_ _Засiянi горем, кровiю политi,_ _Споконвiку Прометея_ _Там орел карає,_ _Що день божий добрi ребра_ _Й серце розбиває._ _Розбиває та не вип'є_ _Живущої кровi,-_ _Воно знову оживає_ _I смiється знову..._ Схвильований, перечитав написане. Поглянув на Чигирин, на сяючу пiд сонцем рiчку й човен, що плив по нiй, i дописав: _Не вмирає душа наша,_ _Не вмирає воля._ _I неситий не виоре_ _На днi моря поле..._ Спинив поквапний бiг олiвця, задумався... I враз почув перестук швидких копит. Оглянувся. З Суботова до нього їхав вершник. Мчав навпростець... На справника не схожий нiби... Хтозна-чому сховав папiр iз вiршем i вийняв фарби. Не озирався бiльше. Так наче був у чомусь винен... Дивна людська натура... Кiнь зупинився рiзко. -_ _Добридень вам! - долинув знайомий голос. То це ж Антiн Яременко! - Здоровi будьте... - Справдi, Тарас Шевченко! - скочив Антiн з коня. - А я вiдчув неначе... Художник, кажуть... Думаю: чи не Тарас? - Та вiн же. - А далi сумнiв мене узяв: чого це, - якщо Тарас, - вiн бродить десь манiвцями? Тарас вiдчув, що спаленiв. - На все свiй час, Антоне... - Малюєте? - кивнув на аркуш, де ледь помiченi були гора Богданова, далекий обрiй, Тясмин. - Така моя робота. - А вiршi ж як? - I вiршi пишу потроху. - Славно! На спраглу землю треба добрячий дощ... А ту розмову нашу?.. - Я не забув. - I я. Бог свiдок... - Власне, я через неї сюди й приїхав... - Справдi? - зрадiв козак. - Чого ж тодi обходив мою оселю, батьку? - В таких дiлах потрiбна пильнiсть... Як тут? - Яременко на вiтер слiв не кидає! Сказав - зробив. Вiн так за цi два роки перемiнився, що видно було по ньому - дiяв, та ще й успiшно. Аж помолодшав i наче вирiс. - Скiльки? - Пiвсотнi шабель. - Добре. - Коли ж? - Не скоро... Дiло це не просте... - А довго? - Та-а рокiв п'ять... Зiв'яв козак, похнюпився. Гадав, що вже настала його пора, що сурма от-от покличе... - Тяжко сидiти й ждати. - I не сидiть. Хай кожен наверне ще кiлькох до вiри нашої, а тi - також... - Як полум'я бiжить весняним степом? - пiдбадьорився знову. - Щоб припекло панам пiдошви... - А поки що нiде нiчого! - Важко, та що поробиш, ждатимемо, - зiтхнув Антiн. - Зайдеш до хати, може, та пообiдаємо? - Спасибi. Нам не варто бувати разом... Ти звiдси їдеш далi, у Чигирин. - Так я ж тебе уже побачив, батьку! - Їдь, їдь, Антоне, у Чигирин. У тебе там є дiло. А я тобi зустрiвся тут ненароком... Збагнув? - А-а, це щоб справнику не донесли! - засяяв, нiби вiдкрив якусь приємну iстину. I спохмурнiв.- Посидiли б, по чарцi випили б... Щось прочитав би, батьку, менi з новеньких вiршiв... - Самому жаль, та що поробиш. Доля у нас така... - Хоч кiлька слiв! - Ну, добре. Пишу про Гуса зараз. Такий був чех, що встав колись за волю... _Кругом неправда i неволя,_ _Народ замучений мовчить._ _I на апостольськiм престолi_ _Чернець годований сидить._ _Людською кровiю шинкує_ _I рай у найми оддає!.._ Як дочитав монолог-роздум Гуса, Антiн помовчав трохи, немов ждучи продовження, i враз сказав: - Все правда, все, як у нас!.. Допишеш, пришли менi, ласкав будь. - Я передам, як випаде така нагода. - Прощай! - Готуйтеся. - Та не барiться дуже, бо я не втерплю! "Земля плаче у кайданах, як за дiтьми мати..." I треба ж так сказати!.. А може б, ми пiшли до мене та пообiдали? - Хай iншим разом, брате. А зараз їдь. Ще довго вiн озирався, давши коневi волю. Так нiби знав, що бiльше їм не зустрiтися... I через те, напевно, Тарасовi заповз до серця смуток. Сiв на лобатий камiнь, вмочив у фарбу пензель... Та краєвид пойнявсь туманом, нiби це був не день, а ранок. Свiтило ясно сонце, аж припiкало, хоча уже звернуло за половину вересня. Вже де-не-де дерева взялись багрянцем. Мов сивиною... Осiнь... Лишилось мало сонячних, погожих днiв... Узавтра найме коня i з'їздить обов'язково в Холодний Яр та в Мотрин монастир, де починав своє велике дiло Залiзняк... Святi мiсця!.. _Не вмирає душа наша,_ _Не вмирає воля!.._ Дiстав з портфеля аркуш з ледь-ледь початим "кавказьким" вiршем i посмiхнувся. Хто ж ти єси, Тарасе: поет, художник, громадянин?.. А може, син свого народу, сурма його тривожна, його душа!.. ...У рiднi свої пенати прибув якраз напередоднi храму. Друзяка Гнат, що стрiвся йому на вигонi серед села, повiдав смiшну пригоду, яка тут сталася з його, Тарасової, вини. Ще в той приїзд, коли хрестив у Йосипа, вiн впав ув око доньцi отця Григорiя, i та тепер днює й ночує iз "Кобзарем", а женишкiв-поповичiв так одшиває, що тi її сахаються. Пригода ця не розсмiшила, а навпаки, черкнула крилом печалi душу i зацiкавила. Не мiг згадать, чи бачив вiн цю дiвчину, яка вона. Коли служив у Кошиця, вона була маленька... Бiжать лiта!.. Йому вже тридцять з гаком, а Феодосiї лiт вiсiмнадцять, певно... Наступного дня, прийшовши на мед до Гната (в церкву йти не схотiв), Тарас найперш став крадькома розшукувати попову доньку межи дiвчат, яких було чимало на цiй гостинi. Може, вони зiйшлись - цiкавi! - щоб подивитися на диво дивне - гостя iз Петербурга, а може, просто прийшли на храм... - Тарас у нас ще не жонатий, - сказав господар вкрадливо i пiдморгнув. Дiвчата захихотiли, ховаючись одна за одну та перешiптуючись. А Гнат одвiв Тараса за рiг комори i мовчки вказав йому на дiвчину, яка стояла осторонь, за перелазом, не смiючи зайти у двiр або в садок, де накривали великий стiл. На диво, вiн десь бачив це гарне личко, шию... Невже позаторiк?.. Нi, ще ранiше... Нiби ще в Петербурзi, до першого свого приїзду на Україну... I раптом його осяяло: це ж Катерина, дiвчина з його картини! Схожiсть була така разюча (i навiть поза!), що_ _вiн_ _не мiг очей вiдвести, хоч розумiв, що цим нашкодить Феодосiї: в селi все бачать, усе на вус намотують... - Хороша? - вивiв його з того афекту Гнат. - Вона зiйшла з картини, яку я ще три роки тому намалював, - сказав Тарас схвильовано. - То, може, це твоя, Тарасе, доля? Тут пiдiйшов Варфоломiй Шевченко, Тарасiв брат троюрiдний, що, хоч не часто, писав йому у Петербург. Брат Йосип був одружений з його сестрою... Вони потисли руки, поцiлувалися. - Ви побесiдуйте, а я пiду давати лад, - полишив_ _їх_ _господар. Балакали про се, про те... Тим часом Гнат послав дiвчат привести в садок Федосю; вона ввiйшла несмiливо, всмiхнулась тихо i зашарiлася, вловивши погляд гостя iз Петербурга. Рятуючись, мерщiй взялась допомагати титарисi... - Надовго ти приїхав на Україну? - спитав тим часом Варфоломiй. - Я? Назавжди. - Десь маєш службу? - Та обiцяли... В Києвi... Там є така комiсiя, яка вивчає старовину. - Це жити весь час бурлакою... - А що менi! Козак я вiльний, жiнка мене не лає, дiти не просять хлiба! - Колись же й ти одружишся. Котрась, напевне, уже готує рушники... Тарас промовчав. Вiдчув, що в брата також на думцi донька отця Григорiя. Мав добру давню звичку - не йти туди, куди тягли або штовхали iншi... Бiля ворiт спинився старий кобзар... Нi, лiрник... Та все ж людина божа, бродячий бард! - А Перебендя iще живий? - спитав Тарас у брата. - Кажуть, що вже помер. - То мудрий був чоловiк. - Хай царствує на тому свiтi. Лiрника ввели у двiр, дали чогось напитися i попросили грати. Старий завiв сумної, з якою просять старцi на папертях i на базарах. Тарас не витримав i пiдiйшов. - Ласкавi будьте, дiду, заграйте щось веселе чи заспiвайте думу. - Не знаю я, синочку, дум. Не навчений, - сказав старий. - То заспiвайте пiсню про козакiв. Старий на мить задумався, поправив лiру, швидко щось пiдкрутив навпомацки. - Все, все спливло, забулося... Хiба що цю... Яку почув недавно у Чигиринi... - Старий прокашлявся i заспiвав неждано гарно й дужо: _Лiта орел, лiта сизий_ _Попiд небесами;_ _Гуля Максим, гуля батько_ _Степами-лiсами!.._ Гамуючи в душi велику радiсть, Тарас пiдтримав пiсню. Уплiв i свiй приємний бас Варфоломiй. Гнат теж пiдставив голос, мiцний, неначе його плече. Як доспiвали, довго стояла тиша. Першим озвався Гнат: - А ви казали, батьку, що все спливло!.. - I де я чув цю пiсню? - спитав себе уголос Варфоломiй. Щоб вiн не встиг згадати, - хоч тут, при всiх, - Тарас спитав старого: - Ви про вдовицю знаєте? Яка пшеницю сiяла... - I заспiвав, не голосно, аби лише почув старий i пригадав: _Ой__ iз-за гори та буйний вiтер вiє,_ _Ой там удiвонька та пшениченьку сiє..._ Лiрник почав пiдiгравати, збився. Iншi також не знали пiснi, й вона зiв'яла, наче вдовиний лан. Заждавши трохи, лiрник заграв завзято гопака, Тарас метнувсь припрошувати дiвчат, жiнок, i двiр ожив, загухав, завирував... - Прошу, прошу до столу! - гукнув господар, як тiльки змовкла музика. Iшов додому потемки, вже пiсля всiх. Один вiн тут не мав сiм'ї, хазяйства. Гнат проводжав. Що вечiр був погожий, мiсячний, не поспiшали. Падало пiд ноги листя i навiвало сумнi думки про смисл життя, про старiсть, що десь уже не за горами... - Ну, як тобi Федося? - озвався Гнат. - Нiвроку. - Ти бачив, як дивилася вона на тебе? Тарас промовчав. - Треба ж - така любов!.. А нас з моєю пан оженив-Покликали мого старого до управителя - i все тобi коханнячко та залицяннячко... - А ти мене весь час спиняв, коли я лаяв панство! - сказав Тарас сердито. - Ат, що там з лайки користi... - дiстав капшук i люльку Гнат. - Щоб люди знали правду! - А то вони не знають... - Чому ж мовчать? - Бояться. - Наш страх - то панська сила. А наша сила - в єдностi та в усвiдомленнi себе людьми, народом! - Гай, гай... Якi ми люди, ми крiпаки... - Тьху! - розiзлився уже Тарас. - Чи ти, бува, не блекоти наївся? Крiпак - то панська вигадка. Панiв, царiв, жандармiв!.. Ще прадiд твiй був вiльним, а ти уже й не мислиш себе на волi! - Нащо даремно душу ятрити... - Нiхто її нам не подасть, як милостиню: добути треба, вирвати! - Тихiше, ради бога! Он хтось стоїть... Попереду, бiля верби, бiлiла проти мiсяця струнка дiвоча постать. Гнат зупинився, добув вогню i запалив коротку люльку. - Мабуть, я вже вертатимусь, - сказав, попихкуючи димком. В його словах була якась грайливiсть. - Добранiч... - Йди зоровий. Спасибi вам за гостину! - Дасть бог, вiддячиш тим же... Якщо не будеш ловити гав... Потис добряче руку й пiшов назад. Тарас постояв трохи i також рушив. Гiрко було на серцi... - Добривечiр... - почулось раптом поряд. Звiв очi - бiла постать перепинила йому дорогу. - Це ти? - спитав здивовано, впiзнавши в нiй Феодосiю. - Не змерзла? -Нi. - Я чув, що ти читала мої книжки... - Напам'ять знаю. - Правда? I "Гайдамакiв"? Вона кивнула ствердно: - Це нiби... нiби святе письмо... Помовчали. - Ходила в школу? - тихо спитав Тарас. - Нi. Так, сама навчилася. - Й писати вмiєш? - Вмiю... Вже мушу йти, -зiтхнула. - Бо батько буде гнiватися... - На кого ж тут чекала бiля верби? - спитав i тої ж митi пошкодував. Вона вдала, що не почула. Мовчки ступала стежкою, ледь-ледь схиливши зграбну, маленьку голову, освiтлену так таємниче повним високим мiсяцем. - Пробач... - сказав, торкнувшись її руки. - Надовго ви приїхали? -Куди? - В село. - Не знаю ще. На тиждень, може... Схлипнула. - Ти плачеш? Я тебе образив чимось? Дiстала звiдкись хусточку i витерла мерщiй лице. Осяйно, немов дитя, всмiхнулася. Тарасовi враз стало жаль її, себе... - Поїхала б зi мною в Київ? Вона звела на нього очi, повнi блискучих слiз. - Поїхала б... I слово те ударило йому, мов хвиля, в груди i розлилось, вiдлунюючи, по всьому тiлу... Вранцi спитав поради в брата, що був йому за батька, й Микита дав свою ласкаву згоду. Надумав ще порадитися з Варфоломiєм, а вже тодi просити Гната, щоб дiлу дав належний хiд, оскiльки вiн, як титар, найближчим був до Кошицiв. Iшов селом немовби в якомусь мревi. Дивний, не знаний стан! Здавалося, вiн сам за нiч став iншим, чужим собi самому. Було на серцi весело i трохи страшно... Жiнка... Товариш, друг, подружiє його єдине... Вiн матиме небавом мiсце на цiй землi, де ждатимуть його iз мандрiв, де будуть щиро радi його появi, роздiлять з ним всi успiхи й усi невдачi, втiшать i додадуть снаги на праве дiло!.. А дiти... Боже праведний, у нього будуть дiти!.. Кирпатенькi такi, чорнявi, у довгих бiлих сорочечках... Найстаршого назве Iваном, на честь Сошенка, а другого, звичайно ж, Карлом... Євгеном чи Василем... Всмiхнувся. Багато ж йому синiв потрiбно! Не буде коли писати вiршi i малювати... Згадались мати, батько... Не дожили!.. Будь прокляте це дике рабство!.. Варфоломiя застав пiд яблунею, де той стояв, роздумуючи над урожаєм, що раптом геть осипався. Червонобокi яблука вкривали густо землю, неначе жар. - Крутнув нечистий вихором - i на тобi... - розвiв руками Варфоломiй. - Мене також крутнуло, брате, - весело сказав Тарас. - Прийшов оце порадитись. - Теж сатана? - Побачимо, як поживемо... Надумав я женитися. - Житейське дiло, - повагом сказав на те Варфоломiй, хоч був молодший на рокiв шiсть вiд нареченого. - I хто ж вона? Федося, мабуть, Кошицева? - Вгадав. То що ти скажеш? - Розумна, гарна, любить... От тiльки... - Що? - Спитати треба спершу, без старостiв... - Вона дала вже згоду. - А батько-мати? Можна вхопить гарбуз... - Украду! - Ти ж не якийсь гусарин, а свiй-таки... - Пошли когось по Гната. - Я сам сходжу покличу, - сказав похмуро Варфоломiй. - Ти посиди, подумай, зваж... - Уже подумав, зважив, - скипiв Тарас. - Одружуюсь! Як брат пiшов, до серця вповз холодний страх чи, може, передчуття недоброго. Ходив садком, - прив'ялим, наполовину вже головiтим, - i свiтлий настрiй змiнювала така знайома йому журба. Згадались Ядзя з Вiльна, санкт-петербурзька Маша, княжна Варвара, Ганна, що й досi, правду кажучи, мов рана в грудях. - Ну що? - зустрiв Варфоломiя. - Послав його до Кошицiв. Спитав, на що ви житимете, то я сказав, що маєш службу в Києвi... - Вiн знає це. Обiцяно ж. - Обiцяного три роки ждуть... - Портрети є замовленi. Та й вiршi щось приноситимуть... - Новенькi маєш? - Трохи... Ти знаєш, зараз менi Кавказ весь час стоїть перед очима... Поїхати б туди, поглянути!.. Бо туго, туго пишеться. Послухай ось, народжене в Чигиринi... _За горами гори, хмарою повитi,_ _Засiянi горем, кровiю политi_ _Отам-то милостивiї ми_ _Ненагодовану i голу_ _Застукали сердешну волю_ _Та й цькуємо. Лягло костьми_ _Людей муштрованих чимало._ _А сльоз, а кровi? Напоїть_ _Всiх iмператорiв би стало_ _З дiтьми i внуками, втопить_ _В сльозах удов'їх!.._ - Господи! - схопивсь за голову Варфоломiй. - Ти з глузду з'їхав, брате! Та за таке... за це тебе... - Гадав, що ти... - Безглуздо отак!.. - То що ж нам, братику, сидiти й лупати очима, мов барани? Хай гине все? - Не лiз би ти у хмари, - оглянувся Варфоломiй. - Бо пропадеш... - Якщо гуртом, громадою... Пiдняти всiх!.. - Химери! Ти помиляєшся, вважаючи, що нашi душi й досi... Згорiло все, зостався тiльки попiл... - На волю хочеш? - рiзко спитав Тарас. - Звичайно... - А кажеш - попiл, брате! - Не час, не час... Так кажуть усi, хто зжився з рабством,_ _хто власну шкуру... - Он хтось iде! Здається, Гнат, - зрадiв одверто Варфоломiй. Похмурим вернувся титар i тим уже сказав усе Тарасовi. Гнат пiдiйшов, поручкався, дiстав капшук та люльку, добув вогню i запалив. - Уперся, неначе вiл у сажалцi, отець Григорiй. Не пара вона йому, та й годi... - сказав, нарештi. - Хто вiн? Гультяй, бурлака! - передражнив. - Iз вiршiв хлiба нiхто не їсть, iз пензля теж. Ще малював би вiн образи для храмiв, а так!.. Тарас стояв, схололий весь, iзболений. У грудях, там, де серце, чув порожнечу, пустку. - А може, воно й на краще, - зiтхнув немов з полегшенням Варфоломiй. - Що не кажи, а жiнка, дiти - пута, приємний, може, та все ж тягар... - Знайдеш собi ще лiпшу, - почав також розраджувати невдаха-сват, - Якусь панянку навiть... - Собачу кров? - озвався iз похололостi, мов з того свiту, й сам здивувався: досi вiн рiзко так нiколи не говорив про панських дочок. Часом ще й залицявся... - Почули б таке пани, - всмiхнувся Варфоломiй. - Добудь менi на завтра коней. Їхатиму. - Так, мабуть, лiпше, - пiдтримав Гнат. - Не брати ж дiвку силою... Та ще в попа! - Уранцi коней матимеш, - сказав уже спокiйно Варфоломiй. - На мене вже чекають побiля Миргорода. Робота є... Прощались якось нiяково, немов були всi троє у чомусь виннi. Прикрощi нiкого ще не зблизили, невдачi теж. I сумно було, i весело, що ним, як стiй, погребував i вбогий духом Кошиць... "А може, вiн злякався мого прийдешнього?" - сяйнула раптом думка. Й протверезила... ...Нi, недаремно мовиться, що на ловця i звiр бiжить! Йому потрiбна була людина, яка на власнi очi бачила Кавказькi гори, рiки, тамтешнi села, або аули, самих черкесiв i царське вiйсько, що прагне їх навчити, як треба жить на свiтi, й вiн застряв в Лубнах на станцiї, де й зустрiчав таку людину. - Тарас Григорович?! - почулось нагло, коли вiн, гнiвний, вийшов iз мiсць присутствених, де марно прагнув добути сакраментальний аркуш подорожньої: начальство спало пiсля обiду! - Не впiзнаєш? - Сашко Чужбинський, вiн же й пан Афанасьєв? Вони потисли руки, ще й обнялись на радощах, мов добрi друзi. - Звiдки й куди прямуєш? - спитав Чужбинський. - З Миргорода у Лемешiвку. - До їх високомочемордiя? - У нього щось передане менi з Кавказу. - З Кавказу? I я недавно звiдти. - Тебе менi сам бог послав! - зрадiв Тарас. - Нам треба поговорити. Чиновники усердно сплять - час маємо. - Я на своїх. Поїхали до мене в Iскiвцi, а звiдти вже, як наговоримося, доставлю тебе до Вiктора. - Воiстину впав у гаразд, як муха в сметану! Гайда? Надворi сiяв дощик, зривався вiтер полем, а їм в колясцi було так зручно й затишно. - Ну ж, ну, розказуй, - квапив Тарас Чужбинського. - Ти довго був там? - Довго... Природа там!.. Вершини гiр покритi бiлим снiгом, по схилах - сосни, скелi, бiжать рiчки в долини, де все цвiте... - А люди? Якi там люди? - Чорнi та довголицi. Похмурi, гордi, ходять усi при зброї... ще й озираються весь час довкруг... - Мабуть, їх зацькували? - Якось я свiдком був, як нашi йшли в атаку на їхнi саклi... - Що це? - Хати, по-їхньому. А хлiб - чурек... Всю гору вкрили бiлi рухливi цятки, зблискують багнети, шаблi... То тут, то там пов'ється димок од пострiлу, впаде ядро... А потiм - ура, ура!.. Черкесiв нiде не видно, нiби їх i нема, а схил гори встилають бiлi трупи... - Чи знаєш ти, що там загинув Якiв? - спитав Тарас похмуро. - Граф де Бальмен?! - Вiн. Ще у липнi... - Сволота!.. - Хто. - Черкеси. Для них людину вбити!.. - Сволота шле туди солдатiв, братику, - сказав, немов одрiзав. - А тi - за волю б'ються, за рiднi гори. - Жаль Якова... - Гадаєш, менi не жаль? А ще жалкiше, друже, що вiн полiг, примучуючи чужий народ, пригнiчуючи свободу... Смерть має сенс лише за праве дiло... Так я кажу? - Напевне... - I хрестять їх, пiдкорених? - спитав Тарас. - Аякже. Йдуть священики, десь там когось навернуть до вiри iстинної та просвiтять, i вже, гляди, брат постає на брата... - Попи, тi дiло знають! Гадюками залазять в душу, нiвечать, беруть її на прив'язь... Псарi царевi!.. - Господи... - зiтхнув Чужбинський. - їх би хоч не займав! Без церкви усяке благе дiло зiйде на пси... - Ти не попович, бува, соколику? - спитав Тарас у приятеля. - Нi? То скажи, будь ласка, а злi дiла не творяться з благословiння святих отцiв? Хiба вони осуджують сваволю панську, вiйни, в яких щодня лягають трупом тисячi невинних солдатських душ? Замовкли. Вже в далинi над рiчкою виднiлося село, в якому жив Олександр Чужбинський i благоденствували його ж таки крiпацькi душi. Будинок був не з перших, проте зручний i затишний. Тарас бував тут, як приїздив два роки тому на Україну, й не церемонився. Коли ввiйшли в свiтлицю (чи кабiнет?), метнувся до шафи з книгами. - Нове щось є? Ти знаєш, менi бракує Байрона. Весь час чомусь здається, що мало, мало його читав... Ех, знав би я англiйську мову!.. - А як французька, вивчив? Махнув рукою. - Пiзно за мови братись, друже. Вони зосталися в моїй неволi... - Я чув, поляки в Києвi вивчають нашу мову, аби тебе читати в оригiналi. Звiстка була приємна, та вiн якраз побачив свою поему "Тризна", узяв до рук i запитав господаря: - Ти це читав? - Звичайно... Коли казати правду, ти пишеш краще рiдною. - Затуркали мене... Не можеш писать як слiд, то й пишеш по-малороському... Поклав у шафу книжку, лiг на диван. Згадав княжну Варвару i Яготин... Зiтхнув i мовив: - Цур йому! Ось сядь лишень та розкажи ще дещо менi про той народ та про Кавказ. - Навiщо воно тобi? - Почав писать поему, а знань чортма... Коли задумав "Гуса", то скрiзь хватав, де тiльки мiг. Бодянський дав прочитать Шафарика, в Родзянка стрiвся з Єдлiчкою, що став_ _менi в пригодi, а в Києвi добув книжок по Чехiї... - Ну й що твiй "Гус"? - Написаний. Оце скiнчив недавно. В Мар'янському, у Лук'яновича. - Не змiг би щось прочитати з нього? - сiв на диван Чужбинський. Вiн теж писав i розумiвсь на вiршах. - Це зробим потiм. Нинi ж я прочитаю тобi новiшу рiч, мiстерiю... - I де воно береться в тебе? - Душа болить... Не можу я спокiйно дивитися на те, що твориться довкруг на нашiй милiй, святiй землi!.. - Згориш завчасно. - Краще згорiти враз, нiж тлiти усе життя. - Ти згущуєш, драматизуєш... - Нi. Є межа, яку не можна переступити, не втративши свого лиця, душi своєї, власне, всього себе... На сотнi тисячi квадратних верст - фiльварок, хутiр, миза, з якої йдуть панам раби, харчi та грошi!.. Галерою земля вся наша стала, а ми на нiй - гребцi прикутi... Чужбинський слухав мовчки, не смiючи на нього звести погляду. Збагнувши, що перед ним розумний, та все ж панок, Тарас притих, отямився. Вже скiльки так бувало, що вiн розпалювався i виливав зболiлу душу марно. Глас вопiющий!.. Господи! Однi ще соннi, темнi, а другi вже зреклися за ласий шмат незрячих своїх братiв, штовхаючись, шукають мiсця лiпшого на шиї в них, де й так завiзно!.. - Може, пiти сказати, щоб нам дали щось випити i попоїсти? - спитав господар тихо. - Незле, незле, - зрадiв Тарас нагодi перемiнити тему. Та й зголоднiв. Коли накрили стiл й поплив свiтлицею чарiвний запах борщику, не став чекати, поки його попросять тричi, а вже за першим разом уволив щиру просьбу: кивнувши, мовчки випив. Чужбинський рушив слiдом. - Закушуй салом... - мовив, хапаючи повiтря ротом. - Колись, було, в Гребiнки ми ласували таким сальцем, - сказав Тарас, згадавши i Петербург, i друзiв по Академiї, i землякiв, якi збиралися то тут, то там i мислили про свiй народ, про землю рiдну, звiдки вони пiшли й куди не всi повернуться, бо там нема до чого докласти рук... - Не смачно? - Що ти! - Хмуришся... - Та-а, всяке лiзе в голову... - Про що ж твоя мiстерiя? - спитав нарештi Олександр. Кортить йому послухати. - Про те, як у Суботовi розкопували Богданiв льох. - Скарбiв шукали? - Марно. Знайшли лише мерця в кайданах. - Козак чи шляхтич? - А хто його тепер збагне... Дочубилися!.. Борщ їли мовчки. Одне, що вже було надвечiр, а друге - кожен думав про щось своє i не бажав дiлитися думками тими з ближнiм. - Родзянко тобi читав свої "стихи"? - спитав Чужбинський з посмiшкою. - А що ж мене турнуло звiдти, як не вони! Так дременув, що й зошита свого забув, якого давав читати Єдлiчцi. - Всi соромiцькi, певно? - А то ж якi... Щоправда, гiрш од вiршiв його промови про запорожцiв та гайдамаччину. З Одеси хтось привiз йому Скальковського... - "Историю Новой Сечи"? - Та нi, "Наезды гайдамаков". Мерзенна книжка! А пан Родзянко аж захлинався, хвалячи її за те, що гайдамаки у нiй - розбiйники, бандюги, злодiї... Для нього справжнє лицарство - лише гетьмани, пани полковники та iже з ними!.. - Налити ще? - Не треба. I так пече... Пiду провiтрюсь трохи, - пiдвiвся важко. Останнi днi зробився якимсь сирим немовби... - Там вiтер, дощ. - Пусте. Од вiтру ми ще не хилимося... Розбiйники!.. За волю, за свiй народ розбiйник пiде на смерть?! - Чого ти так мордуєшся? Собака, кажуть, бреше, а вiтер носить... - Е-е нi, його читають, цього Скальковського, i наша слава в очах людей читаючих стає ганьбою! Виходить, ми не мали держави, вiйська, принципiв та iдеалiв; були однi розбiйники. Кумекаєш, куди вiн б'є? У саму душу!.. Надворi справдi вiтер зривав останнє листя, котив бур'ян. Бр-р!.. Добре, що одягнувсь виходячи... Важкими стали ноги... Чи не захворiв, бува, Тарасе?.. Бездомному хворiти зле... Щоб вiддали Федосю, напевно, вiн вже мав би своє пристанище... А як то їй, сердешнiй!.. Криниця, з якої вiн два роки тому вночi брав воду, була довкiл засипана кленовим листям. Тихо рипiв, погойдуючись на дужiм вiтрi, журавель.. А хмари - нiби гори... _Чурек i сакля - все твоє;_ _Воно не прошене, не дане,_ _Нiхто й не возьме__ зa__ своє,_ _Не поведе тебе в кайданах._ _А в нас!.._ О господи! Чи буде йому колись хвилина миру й спокою на цiй землi? Де б вiн не був, що б не робив, печуть, снуються думи, складаються в слова, рядки!.. Вечiр надходив темно-сiрий, який буває тiльки о цiй порi. Ще сонце десь свiтило, та чорнi хмари щiльно прикрили землю... Холодно!.. Його злегка морозило. Пострелювало над лiвим оком у головi... Щоб не пiддатись хворостi (якщо, звичайно, це вже вона), прогнав думки й прискорив крок. Важкi, холоднi ноги вгрузали в листi... Хати, лелечi гнiзда, - немов шапки черкесiв, - були розмитi, нiби на акварелi... В тепло, до хати!.. Добре, що є на свiтi друзi, товаришi... Вiн прочитає "Iвана Гуса" й "Великий льох"... О! Може, й назвати так мiстерiю?.. Якщо вже є, назветься якось... Завтра або позавтра виїде до Лемешiвки, а звiдти вже - в Переяслав, до Козачковського... Недобре щось з ним дiється останнi днi... Бурлацi осiнь - мачуха... _Та нема в свiтi гiрш нiкому,_ _Як бурлацi молодому,_ _Гей-гей, як бурлацi молодому!.._ Голос немов чужий, якийсь далекий нiби... Вiн прочитає зараз, що обiцяв, ще розпитає трохи про тi далекi, залитi кров'ю гори, переночує i вранцi рушить далi... Що за напасть? Забув початок "Льоху", сирiч мiстерiї... _Як снiг, три пташечки летiли_ _Через Суботове i сiли_ _На похиленному хрестi..._ Попереду, неподалiк, з'явився освiтлений квадрат вiкна, i вiн зiтхнув полегшено... ...Краще б вiн був найняв якусь пiдводу, щоб перебратися iз Переяслава в село В'юнище! На Козачковського, що вiз його, найшла якась стихiя погомонiти, й Тарас, згадавши свою недавню поїздку в Київ, так знервувався, що знов вiдчув, як бiль розходиться йому по тiлi мороком. Мiсяць Андрiй виходжував його в своєму домi, дозволив, як покращало, поїхати на кiлька днiв до Києва i скласти звiт комiсiї й тепер привiз - здорового - у затишний i дружнiй дiм Самойлова, оскiльки власний його будинок перероблявся. Тарас тут мав свiй кабiнет, iз грубкою, що так ласкаво грiла, господаря, що був тактовний, тихий i ненабридливий, i господиню - лагiдну, мов рiдна мати. Та, попри всi цi блага, душа його не мала й години спокою. Нарештi це помiтив Степан Никифорович i, стурбувавшись, зайшов надвечiр уже на восьмий... нi, на дев'ятий день до гостя в його кiмнату. Тарас сидiв i грiвся, оскiльки кожен вечiр його морозило. - Нездужаєте? - спитав Степан Никифорович. - Сам не збагну... Щось дiється таке зi мною... - Живiт болить чи груди? - Якийсь увесь зболiлий нiби, збуджений... Погано сплю... Душа болить, напевно... - Вам тут у нас погано, може, то ви скажiть... - Чудово! Спасибi вам... Можливо, прийшла пора... - Ну що ви! Я ледь не вдвiчi старший, та й то про це не думаю. Хоча, як був молодший... - А правда, що двадцять рокiв тому ви теж були мiж декабристiв? - спитав Тарас, коли господар сiв у глибоке крiсло бiля вiкна. - Свобода вабить многих... - ухильно мовив Степан Никифорович. - Дворяни теж, козаче, не всi собачники... - Розмови люблять вельми, а як до дiла... - рiзко сказав Тарас. - До дiла той шпетнiший, кому пече. - А совiсть де? Де гiднiсть? Не гонор - справжня гiднiсть, яка веде на бiй, на смерть?.. - Настане час урочий, i всi до зброї вiзьмуться. - Нiщо саме не настає. - Бог править свiтом, знає, що i коли... - Никифоровичу, бог нас забув! Завiв в ярмо, подержав, доки занози вставили, i соб-цабе!.. - Ви нетерплячий вельми i запальний. Чекати теж потрiбно вмiти... - Я вiльний вже, я мiг би i зачекати, а як то їм, невольникам, моїм братам! - Не всiм же їм сутужно... Мої, скажiмо, люди... - "Мої"! А може, їм не хочеться чиїмись бути, може, вони бажають жити, як ви, як пан Тарновський чи Галаган? - Заможно так? - всмiхнувся ледь-ледь Самойлов. - Нi, вiльно так!.. Неволя - повiльна смерть. Я знаю це по собi... - Ну, ви поет, художник... Селяни ж просто трудяться... - Ой не кажiть! - примружив гостро очi. - Послухали б ви у корчмi, за чаркою... - I в нас? - спитав стривожено господар дому. - Всюди. - Щось я не чув... - З панами потiм буде про це розмова, - сказав Тарас сердито. - Якщо вони не втямлять, що володiти ближнiми - ганебно, пiдло, смертельний грiх!.. Самойлов знiтився, ще дужче вгруз у крiсло. Тарас збагнув, що перебрав, картаючи цю врештi-решт порядну, м'яку людину за зло, содiяне всiм панським кодлом. - Вибачте... - озвався. - Я накинувся на вас, бо ви потрапили пiд руку... Старий всмiхнувся сумно. - Як будете такий прямий, одвертий iз усiма, самi в неволю вскочите,сказав невдовзi тихо. - Усi довкруг настраханi, сидять-тремтять чи просто удають, що все гаразд, а дехто жде, щоб нiмцi його навчили вольностi!.. Послухав я мужiв учених київських, що їздили в чужi краї, - i смiх, i грiх!.. А наш великомудрий Панько Кулiш складає пишнi оди дiлам давно минулим i ставить хрест, поплакавши, на Українi-мученицi, що вже почила з миром!.. - Ви вiрите в її прийдешню долю? - Народ наш ще пiднiметься, змете ганьбу крiпаччини, самодержавства i явить свiту свiтле своє лице!.. - Що ж, зичу вам дожити до тих часiв... - устав Степан Никифорович. - I ви, дасть бог... - На жаль, Тарасе, я вже старий, - розвiв руками, нiби даючи змогу йому побачити свої лiта. - Та й що мене чекає у тiм раю? Жебрацька торба?.. - Слухайте, та це ж чудова думка: усiх панiв пустити на рiк чи два з торбами! - всмiхнувся на те Тарас. - Щоб взнали на власнiй шкурi, як то жилось по їхнiй милостi сердешним людям. - Пустите мене тодi погрiтися бiля своєї грубки? - спитав не без лукавства Степан Никифорович. - Ви добрий, вам не треба буде ходить пiд вiкнами, - обняв Тарас старого. - Народ у щастi милостивий... Вечеряти не захотiв. Сидiв собi пiд грубкою, в самотинi, не запаливши свiчки, що бовванiла на тлi вiкна, засiреного останнiм тихим свiтлом минаючого навiки дня, i слухав власну душу. Думки пливли неквапно, усi важкi, як чорнi осiннi хмари... Iнодi зривався вiтер розпачу й гнав їх шалено, збурено, аж поки знову гору не брала втома й вiчно жива надiя. Закинутий у це село, в цей дiм, у цю кiмнату, спокiйно змiг, без суєти розглянути довкiльний свiт, тверезо, без iлюзiй поцiнувати, людей, з якими вiд дня приїзду на Україну вiн зустрiчався, пив, їв, бесiдував про се, про те й найбiльше - про заповiтне, i враз вiдчув, що вопiє в пустелi. Нi, вiн не був, мов той пророк, зневажений або побитий каменями. Його прихильно слухали, захоплювалися його поезiями й робили все, аби не мав нi в чому скрути або нестачi, i все ж вiн бачив, вiн розумiв, що голос його, думки щезають десь у безкраїй безвiстi. При тому слава його росте, поширюється, його книжки читають i переписують пани, мiщани, вбогий, простий народ, а зла довкiл не меншає, а пан,який так мило i щиро так проймався його поезiєю i вiд розчулення пускав сльозу, - дере так само шкуру з обiдраних крiпацьких душ, а змiй-нагай гуляє собi по спинах, а покритки бiжать на став топити свою ганьбу!.. Пiдхоплений поривом гнiву, швидко пробiг кiмнатою i сiв у крiсло, з якого встав недавно Степан Никифорович. Схопився з крiсла... Що їм його плачi, його палкi молитви за рiдний край, зневажений та упослiджений, за люд нiмий, що в пiсню-думу вилив не тiльки радiсть або журбу, а й давню, кров'ю писану, свою гiрку iсторiю! У їхнiх панських душах щось збереглося вiд поколiнь, якi жадали волi, вiд козарлюг, що в бiй iшли, жартуючи, немов були безсмертнi. Та бiльше в них жадоби, пихи й страху перед найменшим братом, тим гречкосiєм, смердом, з чийого поту вони живуть!.. Вiдчувши дрiж у тiлi, пройшов до грубки й сiв на ослiн, притиснувся до теплого твердого каменю. Твердь... Мiць... Так, сила тiльки в єдностi живих, i мертвих, i ненарожденних! Народ - єдина жива рiка, i всi, хто прагне вирватися з її швидкого плину чи упокорити її могуть для власних благ, то тiльки пiна, смiття... Метнувсь до столу, швидко добув вогню i запалив воскову свiчку. Запахло лiтом, медом... Вмочив перо в чорнило й на аркушi, який лежав напоготовi, поквапно вивiв назву: "I мертвим, i живим, i ненарожденним землякам моїм в Украйнi i не в Украйнi моє дружнєє посланiє". Спинив перо, що прагло почати вiрш, задумався... У бiблiї сьогоднi вiн зустрiв слова, що вразили його глибоким смислом i простотою... В них буде ключ до твору, пролог його посланiя... "Аще кто речет, яко люблю бога, а брата своего ненавидит, ложь есть". Глибоко ти, Iоанне, проник у суть людських взаємин, ти нiби знав бiду Вкраїни, почув її через столiття, що тiльки ще зароджувалися в хаосi свiту!.. Ти лиш вiдчув, апостоле, а нам на долю випало прожить життя у цiй юдолi печалi й слiз... Гойдався вогник свiчки, i в такт йому гойдались тiнi. Вiкна темнiли, мов двi чорнi хоругви... Ще день минув, похмурий, зимовий день... Так i почав, не мудрствуючи лукаво, з життя, iз того, чим виповнена була душа: / _смеркає, i свiтає,_ _День божий минає,_ _I знову люд натомлений_ _I все спочиває._ _Тiльки я, мов окаянний,_ / _день i нiч плачу_ _На розпуттях велелюдних,_ _I нiхто не бачить,_ _I не бачить, i не знає -_ _Оглухли,, не чують,_ _Кайданами мiняються,_ _Правдою торгують..._ Спинив перо, уважно перечитав й вiдчув, як вiрш зливається з його єством, а вiн iз вiршем. Те, що витало тiнню, якимсь туманом, думкою без плотi й кровi, враз набуло реальних рис, окреслилося i стало фактом, явищем... I господа зневажають, - Людей запрягають _В тяжкi ярма..._ Вони йому постали перед очима, цi просвiтителi, отцi народу й просто пани, панки та пiдпанки, насадженi по всiй землi вкраїнськiй на острах їй i на покуту її трудящим людям. Вiн збурився вiд тих тупих, вдоволених чи хижих пик i вдарив гнiвно, пристрасно пером - своєю зброєю. Слова ставали мiцно, за рядом ряд, шикуючись в повстанську дужу лаву. Полк за полком!.. Вже зблискували списи та шаблi, чувся далекий гул кiнноти... Ревли гармати, димом заслало сонце!.. Стомлений, поклав перо. Оглянувся... Вiд свiчки лишилась тiльки половина, хоча писав, здавалося, не бiльше кiлькох хвилин... Заплющив очi... Товпище шовкових, ситих, пещених пливло повз нього, шкiрилося, кричало щось, смiялося... Поглянув їм пiд ноги й жахнувся - спини! Латанi, в кривавiм струп'ї, чорнi вiд бруду й поту!.. Господи, твоя це правда й воля?.. _Схаменiться! будьте люди,_ _Бо лихо вам буде._ _Розкуються незабаром_ _Закованi люде._ _Настане суд, заговорять_ / _Днiпро, i гори!_ _I потече сторiками_ _Кров у синє море_ _Дiтей ваших!.._ У чорнiй, густiй пiтьмi озвався глухо пiвень. Потому другий, третiй... А вiн писав, шмагаючи нещадним, щирим словом гординю можних, вперто знiмав з очей полуду у тих, хто прагнув бачити народ i край свiй iстинно, а не в туманi казки й замилування його iсторiєю. I гнiвно кидав правду в осклiлi очi iнших: _Чого ж ви чванитеся, ви!_ _Сини сердешної Украйни!_ _Що добре ходите в ярмi,_ _Ще лучче, як батьки ходили._ _Не чваньтесь,__ з__ вас деруть ремiнь,_ _А з їх, бувало, й лiй топили..._ Вiн прочитав, вiн вивчив, як "Отче наш", ту давню славу-муку, вiн бачив сам, як нiмець копав на Сiчi бульбу, на тiй землi, що кров'ю злита щедро!.. Боролися i доборолись ясновельможнi!.. _Отак i ви прочитайте,_ _Щоб не сонним снились_ _Всi неправди, щоб розкрились_ _Високi могили_ _Перед вашими очима,_ _Щоб ви розпитали_ _Мученикiв: кого, коли,_ _За що розпинали!.._ Потрiскуючи, погасла свiчка. Власне, вона згорiла. Чорний шматочок гноту хитнувсь i впав у зрiджений, прозорий вiск. З куткiв до столу ринулась важка пiтьма, накрила все й затихла... Дiстав з шухляди свiчку i запалив. Поволi, нехотя, аж нiби щось бурмочучи, тьма вiдповзла вiд столу, i з неї виплив Якiв де Бальмен - живий, веселий, далi - Кулiш, Сенчило, Забiла Вiктор та Кухаренко, Бодянський, Щепкiн, Максимович... _Обнiмiте ж, брати мої,_ _Найменшого брата, -_ _Нехай мати усмiхнеться,_ _Заплакана мати..._ Писав, i сльози застували йому папiр. Крiзь них вiн бачив обшири степiв, лiсiв, людей, що йшли, спiваючи веселе щось... Над ними простерло сонце променi, як добрi, нiжнi руки... Ген стороною сiявся ласкавий, теплий дощик, i, мов зелене море, гойдався лан пшеницi, цвiли садки... / _оживе добра слава,_ _Слава України,_ _I свiт ясний, невечернiй_ _Тихо засiяє..._ _Обнiмiться ж, брати мої,_ _Молю вас, благаю!_ Сидiв незрушно, доки видiння те розтало й лишилися кiмната, стiл, тремтливий вогник свiчки та аркушi з його посланням до землякiв. Зiтхнув, неквапно вмочив перо i написав пiд ним набряклою за нiч рукою: "14 грудня 1845, В'юнища". Поклав перо й заплющив очi... Холодно!.. Отой вечiрнiй недобрий дрiж вернувся знову в тiло. Неначе ждав кiнця роботи. Грубка вже, мабуть, вичахла... Дмухнув на свiчку, звiвся i пiдiйшов, хитаючись, мов на похмiлля, до вiкна. Надворi випав свiжий, пухнастий снiг!.. Земля стояла бiла, святкова вся, врочиста... Його земля!.. Як холодно... Аж зуб на зуб не попадає... А в хатi - морок... Свiчка димить iще... Й нiде нiкого!.. Грубка, i та холодна... Вдягнув кожух, залишений йому Андрiєм, i сiв у крiсло... Може... _Обнiмiться ж, брати мої,_ _Молю вас, благаю!.._ ...Самому iнодi ставало страшно... Вiршi його замучували. Вже третiй мiсяць. Злива!.. Де б вiн не був, що б не р