хайла Максимовича... Дмухнув на свiчку, що зачадiла, i темрява накрила хвилею. Шукав рятунку в споминах, у тих далеких, прожитих днях, що вкарбувалися в його буття назавжди i стали, власне, вже ним самим, його живою суттю. Чомусь тепер, - вiдколи з'явився бiль у грудях, - щоночi важко переступити порiг мiж сном i мисленням. Так нiби жаль втрачати шматки життя, якого й так чимало пiшло намарно, вiддано на казна-що. А ще - чомусь боявся сну. Здавалося, що поринає у небуття, у ту безмежну вiчнiсть, з якої, може, вирине, а може, й нi... У нього ще стiльки дiла на цiй землi, вiн ще не звершив того, заради чого прийшов на свiт. Нещасна його Вкраїна... З якою радiстю вiн поспiшав на зустрiч з нею пiсля печальних солдатських днiв за Каспiєм i петербурзьких веселих днiв! Закоханий так не летить до милої!.. Вона ж зустрiла, як i колись, добром i злом, красою i потворнiстю, плачем i нiжним усмiхом... Любов його єдина, його сльоза!.. ...По-справжньому вiдчув, що вже на Українi, вдома, коли зi шляху з пагорба вiдкрилася долина Альти та Трубежа i серед неї вихопився з блакитi й зела сам Переяслав. Аж дух йому перехопило й з очей на вуса впали невольнi сльози щастя... Вiн знову тут, на рiднiй своїй землi, пiд цим високим, чистим, залитим сонцем небом!.. Вiн знову п'є пахучий лiтнiй ранок, вбирає серцем милу цю благодать, яка ввижалася дванадцять лiт розлуки!.. Як довго, боже праведний, вiн був позбавлений того, що має кожний i що вважає звичним, як хлiба шмат або ковток води!.. Дiстав з кишенi хусточку, яку подарували в Лихвинi пани Хрущови, й нишком став утирати сльози. Старий уже, а серце, мов у дитини... Серце... Душа людська... Велика вiчна загадка!.. Там, у степах киргизьких, здавалось iнодi, що в ньому вбили душу, що вже вона нiколи не одозветься болем за рiд людський, за гнаних та упослiджених, i раптом, наче усе живе напровеснi, його душа оновлювалася, ставала ще вразливiшою i вимагала дiї або хоча б нових рядкiв поезiї. Сьогоднi вiн так поспiшав на цю прекрасну зустрiч, що всю дорогу не дав спокою нi кучеру, анi поштовим коням. Душа взялась тривогою. Хтозна-чого зробилось страшно за свiй приїзд, ба навiть за Переяслав i Козачковського, що в нiм живе... Тепер, коли побачив старе козацьке мiсто, вже мiг би трохи i заспокоїтися, проте щось муляло й не дозволяло радостi розправить крила. Може, боявся змiн, що сталися за час його вiдсутностi (на добрi вiн не сподiвався!), а може, щось передчував, як те бувало уже не раз... Мiг бути й звичайний страх за те ж таки вразливе серце, якому з кожним роком стає все важче й важче спостерiгати людську бiду й неволю, жорстокiсть панства, тупiсть й одверте здирство чиновникiв та духiвництва... - Пане, куди вам? - боязко опитав тим часом кучер. - До Козачковського. Бiля базару. - Мабуть, це той, що лiкар? - Iстинно! Злетiв батiг, рвонули конi швидше, й назувтрiч скоро вибiгли веселi бiлi хати в хустках садiв. Андрiїв дiм упiзнав по в'язу, що рiс i нинi бiля ворiт. Подальший шлях проїхав немов у снi. З ним сталося незнане щось. Торговиця, яка шумiла неподалiк, хати, дерева, небо поблякли раптом, втратили чiткi знайомi обриси... Щось промовляв до нього кучер, хтось привiтався, а вiн не чув. Отерпши, сидiв i бачив того в'язка, що нiби рiс у нього перед очима, високий ганок, квiти й паркан, якого тут не було тринадцять рокiв тому... Коли вiзок спинився, на ганок вийшов господар дому, скинув високо брови й мовчки спустився вниз, намацуючи ногами сходинки, немов слiпий. Тарас стрибнув на землю i теж без слiв, - ба навiть без жодної сльози в очах, - обняв товариша й поцiлував. Так само мовчки вiн привiтався iз господинею, що вийшла саме з хати, обняв дiтей, згадавши й тих, що вмерли за час його нежитiя в пустелi... Отямився аж у кiмнатi. - Знаєш, - сказав Андрiєвi, що мовчки плакав, - я довго так цiєю миттю марив... Аж сам не свiй... Сьогоднi що, базарний день? - Так... п'ятниця... - Ходiмо, друже, глянемо, - ожив ураз. - Для мене це мов одкровення, мов божий дар!.. - Я тiльки трохи вмиюся, - сказав Андрiй, всмiхнувшись, як те дитя, крiзь сльози. - Тобi також з дороги... Небавом вийшли з дому. Все ще були обоє якiсь немов напiвчужi, так нiби роки розлуки пройшли мiж них розорою чи навiть ровом. Зиркали один на одного i полохливо ховали очi, наче було у тому вивченнi недобре щось. Час марно не пролетiв, на кожному лишив свiй слiд... Нещадний слiд!.. - Ти сивий став... - зiтхнув Тарас. - А ти хiба не сивий? Примовкли знов. Тарас дивився на ярмарковий рухливий люд, на речi, якими тут торгували, а з думки в нього не йшла реформа царська, що мала дати волю. Якусь-то панську, вдiлену од їх "щедрот"!.. Пани самi вирiшували, як вiдпускати. Голих, в однiй сорочцi? А чи з землею? Скiльки вiддать землi й по скiльки здерти викупу?.. Хрущов, з яким вiн їхав з Москви до Лихвина, про це лише й говорить. Як посланець вiд Харкiвщини возив проект реформи до Петербурга... Заворушилося собаче кодло! I жаль пускать, i хочеться побiльше мати вигоди... - Ну, як у вас iз волею? - спитав Андрiя. - Балакаємо, проекти власнi шлемо... - знизав Андрiй плечима i спохмурнiв. - Ох, знали б ви, як тяжко її чекати, волi! - Не так воно все просто... - Вiддав, що взяв - i всi дiла! - А як же ми, помiщики? - Лишити й вам на потребу поля. - Потреба в нас та у селян... - Ви лiпшi? Ви бiла кiсть? Блакитна кров? - Скажи, з якої речi я мушу все вiддати тому, хто, може, моє добро проп'є узавтра в шинку? - спитав Андрiй похмуро. - I хто робитиме на тiй землi, яка менi залишиться? Тобi казати легко... - А ти звiльни своїх селян, вiддай їм їхню землю i станеш також вiльним! - У мене жiнка, дiти... - сердито сказав Андрiй. Торговиця їх закрутила в своєму вирi. То розвела, то знову зблизила помiж возiв iз глечиками, мисками, шлеями та рiзним iншим селянським скарбом. Довкола чулася солодкозвука, до слiз, до болю рiдна спiвуча мова. Сипалися, мов iз мiшка, дотепнi жарти, приказки. А скiльки тут було красунь! Якi обличчя, постава, рухи чоловiкiв!.. I це раби, тi чорнi, темнi люди, якими так гордує панство? - Тарасе, я стомився, - спiймав-таки його Андрiй. - Ходiмо вже обiдати. - Поглянь, поглянь, Андрiю, на цих людей, на цей народ! - прошепотiв йому Тарас схвильовано. - Оце з В'юнищ... Це з Андрушiв... А тi он люди з Козинцiв... - Для мене - всi з України! - рiзко спинив Тарас товариша. - Мої брати. Андрiй притих. Iшли базаром мовчки, заглибленi в свої думки. Тарас вiдчув, що знову його вгортає ота терпка вiдчуженiсть, яка було прибила йому велику радiсть повернення до Переяслава. - А буде, буде воля? - спинив Андрiя, мовби вiд нього все залежало. - Чи, може, знову все це лише обман? - Сам iмператор!.. Що ти! - А Олександр, Миколин батько, не обiцяв, не загравав з народом i тими, хто вважав ганьбою крiпацьке рабство? Менi колись розказували у Рєпнiних. - Не встиг, напевно... - Може, i Катерина Друга часу не мала звершити свої прожекти в дусi Дiдро, Вольтера i Монтеск'є? Одна рука її листи писала до вiльнодумцiв, а другою вона ж таки, Мiнерва в образi iмператрицi, додушувала козацьку волю на Українi, стирала з лиця землi її останнiй сховок - Сiч Запорозьку! - Правда... - зiтхнув Андрiй. Обiдали - мов одбували. Мабуть, щось зруйнував у їхнiх душах всевладний час, порушив ту колишню приязнь, що зовнi нiби й витримала випробування долею. А може, їм зiпсувала зустрiч розмова про майбутню волю для крiпакiв? Андрiй у цьому дiлi... Та й що ти хочеш - власник крiпацьких душ, землi, з якою тяжко так розлучатися!.. - Мо', ще по чарцi? - в'яло спитав господар. - Досить, - сказав Тарас. - Ти ж мiг колись добряче... - Був кiнь, та з'їздився. - Нелегко тобi пришилося у тiй солдатчинi? - Пекельнiшого чогось придумати не мiг би й сам сатана... Порфирородний, чадолюбивий убивця, кат! - Тихiше!.. Жiнка, дiти... Тарас роздер ту сутiнь, що напливла йому на очi, й перемiнив розмову на веселiше: - Поїду в Прохорiвку, до Максимовичiв, та й оженюсь! Марiя пообiцяла знайти менi хорошу бiдну дiвчину... - Що ж, бог у помiч. Добре надумав дiло, брате, - сказав Андрiй статечно, неначе сват. - Коли гукнеш, приїдемо тебе вiтати. - Дякую... Хто знає, як воно там буде... Андрiй примружив очi й отак, ледь-ледь усмiхнений, озвався вiршем: Не женися на багатiй, Бо вижене з хати, Не женися на убогiй, Бо не будеш спати... Тарас згадав, що чув цей вiрш, що знав його. - Не впiзнаєш? - спитав Андрiй. Задумавшись, наморщив лоба й додав iще: Оженись на вольнiй волi, На козацькiй долi... - Братику, - гукнув Тарас, - це ж мiй давно загублений, забутий вiрш! Ти, може, й iншi знаєш? Андрiй розплився в усмiшцi, захвилювався, наче перед екзаменом. I став таким Андрiєм, як був колись, до бiд, якi звалилися тодi на їхнi голови... Пiсля обiду вирiшили сьогоднi ж, зараз же поїхати на тi мiсця, з яких Тарас побачив би й старий Днiпро, i кручi. Цей намiр так розхвилював Тараса, що вiн не мiг дiждатися, коли зберуть, що треба, й позапрягають коней, i рушив пiшки. Господи, як вiн чекав оцих хвилин, як довго й трудно до них iшов! Бувало, там, за Каспiєм i за Уралом, вiн плакав, згадуючи Трубiж, церкви, заплави бiля В'юнищ та Андрушiв... Найглибше i найяскравiше йому запали в пам'ять картина круч Трахтемирова й Монастирка та вид iз них на Переяслав i Заднiпров'я! Вiн марив ними, снив наяву, i ось вiн тут. За кiлька верст вiн знову взрить цю благодать, цей божий рай, i впевниться, що є вона на свiтi, що вiн таки дожив до щастя стати на цiй великiй твердi, над цим безкраїм обширом, пiд цим високим, нiби душа його народу, пречистим небом!.. Дивно, проте насправжня зустрiч iз рiдним краєм була простiша й стриманiша, нiж вiн її собi намислив. I водночас схвильованiша. Дорога, верби, поле, яким котив зеленi хвилi вiтер, i диво-пiсня жайворонка - все вiдзивалося в його душi, притлумлювало прогiрклий бiль. Оця трава медунка, цей бiлий цвiт ромашки, цей дрiбнолистий терен... Лiг на траву, незрячо вткнувся в пахощi землi та зела й слухав, як струменiє нiжне земне тепло до тiла, як зажива, вигоюється його душа... - Диви, заснув... А може, вмер?.. - долинуло пiд стук колiс. - Знемiгся, бiдний, вистраждався... - сказав Андрiй. Всмiхнувся, нишком витер вологi очi й звiвся. - Чого б я ото вмирав... На волi, в такiй красi! - Знайомтесь, - кивнув Андрiй на чоловiка, який сидiв на возi. - Це Тарасович. Кирило, теж Григорович. Сусiд i щирий приятель. А це - Тарас Шевченко. Кирило скочив з воза й подав велику руку. - Я ваш палкий прихильник! - Мiй? Чи моїх поезiй? - А це хiба не все єдино? - Iстинно... - сказав Тарас, подумавши. - Мене ж таки за вiршi вiддав сам цар в солдати... Й заборонив писати їх! - I не писали? - Де там! Хiба утерпиш... Весело стрибнув на вiз. Як молодий. Ще й ноги звiсив. Гарно!.. - Паняй, Андрiю! Як там старий Самойлов, варить щербу козацьку? - Варить... на тому свiтi. - Добрий був чоловiк... Хай царствує! Веселий настрiй змiнила тиха, вдумлива якась журба. Смерть не дрiмає - косить, кладе людей в покоси - аж свист стоїть... Шурх, шурх!.. - А де тепер Сошенко? Не чув, бува? - спитав Андрiя. - Мабуть, i досi в Нiжинi... - Цей чоловiк мене знайшов у Пiтерi, з неволi мудро визволив, - сказав уже Кириловi. - Зрадiє, як побачимося!.. - Вам тут усi радiтимуть. - Не всi, - заскалив око. - Є люди... - Хто? - Жандарми, їхнi нишпорки... - Зрадiють теж, - сказав Андрiй, торкнувши коней вiжками. - Така нагода вислужитися!.. - А я про це i не подумав, - тихо сказав Тарас. - Будь обережний - Треба... їх розвелося мов сарани. Куди не плюнь, то попадеш у нишпорку або жандарма!.. А ви не з них? - спитав рiшуче у Тарасевича. - Я?.. - спалахнув. - Ось скаже нехай Андрiй!.. - Пробачте... Я став такий... Усiх би їх!.. Попритихали. Крiзь стук копит раз по раз чувся високий голос жайворонка... Удалинi, за ще не видимою рiкою, знялись у небо кручi Правобережжя. Пiдсвiченi вже надвечiрнiм сонцем, вони, здавалося, сягали хмар... - Ти не забув ту риболовлю нашу за Андрушами? - тихо спитав Андрiя Осиповича. - I ту картину-пiсню, яка постала з Монастирища... Всi десять рокiв муштри в незамкненiй моїй тюрмi я жив тим дивним вечором i тим духовним злетом, що стався з нами на цих... на цих святих окрадених козацьких горах!.. - Я пам'ятаю... - озвався друг. - Не мiг, було, дивитися, щоб не заплакати... Затихли знову. Сокiл, - як i тодi! - кружляв привiльне в небi... Пливли хмарки... Залитi скiсно променями, свiтились верби... Й не спостерiг, як став читати давнi свої рядки про диво, що тримало його на свiтi й вело сюди, манило, як труби в рай... Молюсь тобi, боже милий, Господи великий! Що не дав менi загинуть, Небесний владико, Що дав менi добру силу Пересидить горе I привiв мене, старого, На сi святi гори Одинокий вiк дожити, Тебе восхвалити I твоєю красотою Серце веселити... I поховать побитеє Грiхами людськими На горах оцих високих, I витать над ними... - Експромт? - спитав Кирило, як вiн замовк. - Нi. Орський сон... - Напевно, з тих, якi писались пiд забороною? - Заборонити тирани можуть усе, окрiм душi, думок. А вiршi - це моя душа, мої думки. Вони пiдвладнi лише менi! - Отже, поет за будь-яких обставин вiльний? - Якщо вiн служить людям, а не собi. Якщо страждав болем усiх людей... - Тпру-у! - натягнув тим часом вiжки Козачковський. - Отут, панове, й станемо. Пiд'їхали аж до Днiпра. На морiжку - геть бiлому вiд конюшинки - порозпрягали коней, пустили пастись. Хвилi з легким приємним шерхотом то пiдступали, то знов одкочувалися, перевертаючи округлi мушлi равликiв, шматки якогось дерева та рогозу... Ген далi вони були розлогiшi й уже безмовнi, сповненi снагою, мiццю, силою, що не була впокорена спокiйним днем... Над тим хитливим полем лiтали вiльно чайки й стояло синє небо... Днiпро-Славутич!.. Справдi вiн перед ним чи знов йому наснився в казармi чи камiнно-сiрому Санкт-Петербурзi?.. Сльози поволi виповнили Тарасу очi, впали... Щоб не побачило їх товариство, ступив наослiп аж до води, набрав у пригорщ, хлюпнув собi в лице, напився. Вода була м'яка й солодка... Свята вода!.. Андрiй з Кирилом мовчки взялись ловити рибу, йому ж дали можливiсть помилуватись вечором, що вже заходив червоно й зливав у сутiнь тiнi. Оскiльки вiн до риби був не мастак, побрiв пiщаним берегом. Земля була волога й пружна... Рiдна його земля!.. Схвильованiсть, що пiдступила йому до горла терпким клубком, не дозволяла глянути на все довкiл очима митця, художника, вловить штрихи, вiдтiнки... Вiн довго так i так болюче марив цiєю зустрiччю, що вже не мiг спокiйно спостерiгати казку, що раптом стала дiйснiстю... Стояв, залитий сонцем, у шелюзi й невтiшно мовчки плакав... Дванадцять лiт!.. Нерони лютi, виродки, кати бездушнi!. Нiвечити, топтать ногами душу людську за те, що прагне волi й долi своїй землi, народовi!.. Ви славите Христа єдино, що постраждав за людство, самi ж тим часом множите нових страждальцiв iстини. Iсуса б ви розп'яли без слiдства й суду!.. Може, це й не найгiрша кара - смерть на хрестi... Одмучився добу чи двi... Та це ж не десять рокiв, це ж не чотири тисячi солдатських дiб!.. В туманi бачив кручi на тому боцi. Церкви, яка тодi стояла пусткою, вже не було. Призахiдне багрове сонце полум'ям лягло на гори... Нiби козацька кров повиступала з сумних могил i розлилася полем... В ярах вона чорнiла... Забута кров! Зневажена, немов чужа!.. Згадав, як слухав пiсню на тiй горi, як слалася вона водою... Та яром, яром за товаром... Пiсня також пропала, стихла в бiдi крiпацькiй. Нiмо котив Днiпро свою могуть до моря, вливав її в байдужi його солонi хвилi... Чи море Чорне посолонiло вiд наших слiз?.. Почув, що вже його гукають. Гори з червоних стали чорними. Густа пiтьма стелилася понад Днiпром, виповнювала вербовий гай, з якого вiн дивився на правий берег... Гори мої високiї, Не так i високi, Як хорошi, хорошiї!.. - А ми вже думали, що заблукав! - зрадiв Андрiй його появi. - Кличемо, а ти нi звуку... - Добре, що й так почув, - признався. - Коли думки обсядуть, то й грiм менi - як комариний писк. Ну й пахощi!.. - Щерба готова. Справдi, у казанку над вогнищем кипiла смачно юшка, а на попонi, прикритiй бiлим обрусом, стояла пляшка з чаркою, лежали ложки, сало, цибуля з пiр'ям, нарiзаний скибками хлiб... - Благословляй, Тарасе, трапезу! - сказав Андрiй, знiмаючи з вогню щербу. - Я ж вам не батюшка... - Ти теж духовний пастир. Поет! - Найбiльший на Українi! - додав Кирило палко. - За цi роки мене забули, певно... - Нi, нi! Ви стали нiби думою, легендою нових часiв! - Я дiдом став, - сказав Тарас, щоб збити Кирилiв пафос. Андрiй прийшов на допомогу: - Други, прошу до столу, сирiч до скатертини! Вони лягли, як стародавнi еллiни, довкола миски й пляшки. Андрiй наповнив чарку й подав, як личить, гостевi. - За волю! - мовив коротко й одразу ж випив. Бачив, як спалахнули очi у наймолодшого мiж них Кирила, як усмiхнувся гiрко на те Андрiй. - Бери, що є, закушуй. Мiцна ж така... Кирило пив за гостя. Андрiй також. - Я тут не гiсть! - гукнув Тарас, хмелiючи. - Я вдома тут! Ось оженюсь, поставлю хату й житиму на Українi. Не проженете? - Що ти! Побiйся бога, брате! - Коли б я мав у гарнiм мiсцi землю... - зiтхнув Кирило. - Дякую, - сказав Тарас схвильовано. - Як вийде книжка, землю я сам куплю. Для хати та для садка... - А скоро вийде? - Хтозна... В цензурi десь. Вже бiльше, як пiвроку. Помовчали. Вслухалися у теплий лiтнiй вечiр, де тiльки конi, форкаючи й переступаючи, порушували правiчну тишу. Iнодi, - немов живий, наморений, - зiтхав Днiпро й вiтрець проходив мiж шелюгою... - Ви, певно, все це впишете в свої майбутнi вiршi? - тихо спитав Кирило. - Може... Поет так само, як i земля, те родить, що в нього впало, висiяно життям. - Щасливi ви - творцi краси... - Ай справдi, - спитав Андрiй, - щасливий ти як поет? Тарас не зразу знайшов правдиву вiдповiдь. - Поетом гарно бути... Якби лише поетом i не в такiй же мiрi громадянином... А втiм, поет не може бути не громадянином. Це нiсенiтниця! - Є ж i такi... - несмiливо сказав Кирило. - То вiршомази. Знову запала тиша. Вогнище вже ледве-ледве жеврiло, й вiд того ще яскравiшими здавались зорi. А їх же - милий свiте! - сьогоднi висипало на небi стiльки, неначе й справдi кожна - жива душа... - Ти ще спiваєш "Зiроньку"? - спитав Андрiй. - То, може б... - Я вам лiпше згадаю вiрш, написаний давно колись у Орську про цi мiсця... Хоч трохи... що не забулося... - Той самий вiрш, що вже сьогоднi слухали? - схопивсь Кирило. - Правда... Як подивився на гори тi та на Днiпро... ...I Запорожжя, i село... I монастир святий, скарбниця, - Все, все неситi рознесли!.. А ви? ви, гори, оддали!! Бодай нiколи не дивиться На вас, проклятiї!! Нi, нi... Не ви проклятi... а гетьмани, Усобники, ляхи поганi!! Простiть, високiї, менi! Високiї! i голубiї! Найкращi в свiтi! найсвятiї! Простiть!.. Я богу помолюсь... Я так її, я так люблю Мою Україну убогу, Що проклену святого бога, За неї душу погублю!.. Сидiли скорбнi, зболенi. Пiд зоряним, високим рiдним небом... На споконвiку рiднiй своїй землi... В пiтьмi зiтхав i схлипував старий Днiпро... А може, й справдi море посолонiло вiд слiз, якi Славута щодня вливав в нього впродовж столiть!.. ...Так поспiшав у Прохорiвку, що й не вернувся до Переяслава, аби забрати свої пожитки. Дубом, який найняв таки в Козинцях, де ночували, поплив на зустрiч з новим, незнаним свiтом i, може, навiть з долею. Щось усесильно гнало його сюди, примушувало лишити друзiв, берег, який був милий i дорогий... Пливли униз, за течiєю, i по обiдi вткнулися в розмитий берег. Прохорiвка! Село внизу, а на горi, високо над тим селом, немов гнiздо орлине, бiлiє дiм... Це ж треба знайти таке чарiвне мiсце!.. Мабуть, вiн не шукав, дiсталося йому у спадок. I ця гора, й цi люди... Напевно ж, пан професор не мозолями добув собi цю благодать!.. Допоки зiйшов на гору, добряче впрiв. Чи поспiшав, чи серце вже застаре для молодечих таких поривiв... Оглянувся - i все забув. З гори вiдкрилася така краса, така велично дивна картина свiту, що вiн не смiв дихнути. Внизу в садках та вербах бiлiли хати, злiва чорнiв велично i таємниче порослий густо вiльхою старезний луг, а далi синьо-синьо, - залитий небом, сонцем, - лежав Днiпро з затоками та островами. На обрiї за ним здiймались гори й красуня Рось пiд ними сiяла в степ... Щось одiрвало нiби його вiд дива дивного й примусило зиркнуть назад, де мiж акацiй в бiлому як снiг цвiту стояв будинок. З ганку, немов з хмарини янгол, дивилася на нього жiнка в бiлому. Ковтнув судомно грудку, що пiдступила йому до горла, й прошепотiв: - Марiя... - Тарас Григорович! - метнулася до нього жiнка. Спинилася на пiвдорозi, мов завагавшись, а далi рвучко пробiгла вiдстань, що залишилася, схопила в руки голову й поцiлувала його в чоло. - Михайло!! - крикнула. - Поглянь, поглянь, кого нам бог послав! Професор вийшов, мружачись, одяг якiсь маленькi, немов дитячi, окуляри й розплився в радiй усмiшцi. - Оце-то гiсть!.. Нарештi... Вiн теж пiдбiг, - дрiбненько, мов куличок, - обняв Тараса Й тричi поцiлував. - Василiвно, проси до хати гостя!.. А ми собi й не думали, й не сподiвалися... - Не ми, а ти, - спинила його Марiя. - Я знала, що не сьогоднi-завтра вони приїдуть, будуть. Синиця вчора билася нам у вiкно, - сяйнула карим оком. - А я не мiг збагнути, чого мене так потягло у Прохорiвку... - спромiгся й гiсть на слово. - Аж то синиця винна! - Ти звiдкiля? - спитав Михайло Олександрович. - Iз Переяслава. Ловили рибу вчора пiд Козинцями, а вранцi я на дуба й притьмом сюди! Покинув там i чемодан, i погрiбець... - Пошлю когось сьогоднi ж, аби привiз. - Спасибi... У вас тут рай! Всi кажуть, - зiтхнув чомусь господар. - Ти знаєш, Гоголь тут написав свiй знаменитий "Чуден Днепр...", пiд тою он сосною, - вказав за яр, де розметало низькi могутнi рала старе гiллясте дерево. - Коли вiн тут побував? - спитав Тарас, подумавши, що так, на жаль, i не зустрiвся з Гоголем. - Вже десять лiт минуло... Хто мiг тодi подумати, що за два роки його не стане... - Хай буде пухом йому земля, - перехрестилася Марiя скорбно, й очi її взялись сльозою. - Великий, мудрий i вболiваючий за всiх стражденних Гоголь! - сказав Тарас. - Спасибi, ви так чудово мовили... - вклонилася йому Марiя. - Василiвно, проси до хати гостя! - заметушився знову старий професор-антикварiй, як записав Тарас про нього в "Щоденнику" при першiй зустрiчi пiсля повернення з пустельних мiсць. Його ввели до кабiнету, всуцiль заставленого книжками в шафах, скринях i просто в стосах, що височiли на лавах, крiслах, навiть на пiдвiконнях. - I скiльки ж тут цього добра? - спитав Тарас аж нiби трохи заздрiсно. - Двi тисячi томiв. - I всi тобою читанi? - Так. Майже всi. - То ось чого ти такий розумний, братику! - пожартував. - Тарасе, книги - ворота мудростi, - чи не вловив, чи не сприйняв професор жарту. Ввiйшла Марiя. Сiли, де хто знайшов хоч трохи вiльне мiсце, й Тарас спитав: - То як же тут моя княгиня? Чекає вже? Марiя глянула на нього журно й вiдповiла: - Аби був князь, княгиня швидко знайдеться... - Була б, як кажуть, шия... - промимрив пан професор. - Мiй чоловiк нiяк не може звикнутися з життям сiмейним, - перепинила його Марiя. - Жалкує все, що одружився. Хворiє, нудить свiтом... - Марiє, ти б!.. - Тарас Григорович свiй чоловiк, - не угавала. - Хоче сам одружитися. Чому б йому та й не послухати, як хтось живе!.. - Подбала б лiпше про обiд. - Доварюється... Ну, як вам там, у Петербурзi? - звернулася вже до Тараса. - Добре, де нас немає, серденько... Та й де ще є така краса, як тут, у нас на Українi! - "Нема на свiтi України, Немає другого Днiпра"? - спитала його ж таки рядками. - Ви знаєте моє "Посланiє"? - Менi з твоїми вiршами та з нею добрий клопiт, - сказав професор. - Вивчила й читає скрiзь, де можна i де не можна... - А я собi й не вiдаю, що є у мене щира така прихильниця! - пожартував, хоча найменше йому хотiлося серйозну цю розмову псувати жартом. Ну й антикварiй! Старий, пiдслiпуватий, а видивився, знайшов собi перлину!.. - Це ще не все, - скуйовдив чуба Максимович. - Ждучи тебе, взялася до вишивання тобi сорочки. - Справдi? - спитав Тарас, розчулений. Вона кивнула, дивлячись кудись повз нього. Тараса так i поривало схопитися на рiвнi ноги, взяти її ледь-ледь присмаглу руку й поцiлувати. I тiльки тон, з яким Михайло розповiдав, утримав. Дивно, жiнки його поезiю збагнули тонше, глибше... А мо', вони щирiшi, сердечнiшi й чутливiшi до горя iнших, людства?.. Колись давно (в його буттi теперiшньому багато так колишнього!) Панько Кулiш зачудувався дiвчиною... - А Кулiшиха не їхала разом iз вами? - мов прочитала думки Марiя. - То я не мiг, бо не пускали iз Петербурга, то потiм їй щось перешкодило... - А правда, що пан Кулiш майнув за кимось аж до Нiмеччини? - Панько джигун над джигунами! - Бiдна дружина... I всi ми бiднi з вами, панове мудрагелi!.. - зiтхнула жiнка й г.лянула, - мов облила зневагою, - на благовiрного, що втисся лячно в крiсло. Мабуть, такi фiлiппiки йому, сердезi, не первина. - Ходiть уже обiдати! - покликала огрядна лiтня куховарка, ледь прочинивши дверi до кабiнету. На другий день надвечiр, як привезли його добро, Тарас узяв, що треба, й подався в свiт вишукувати мiсця, достойнi пензля, їх тут було так iусто, що довго вiн не мiг вiддати перевагу котромусь з них. Нарештi, добряче вже притомлений, сiв на пеньок неподалiк вiд гоголiвської сосни i задивився таки ж на милий серцю I "чудовий Днiпр", оспiваний великим Гоголем... Вiн теж любив нещасну рiдну землю, виводив її у свiт, мiж люди. доводячи своїм чарiвним словом, що заслуговує його землi. - убога i прекрасна! - на кращу долю... Сонце слiпило очi й мдало вiд гiр на обрiї та верболозу на островах легкi, прозорi тiнi... Вода в затоцi чи рукавi внизу, одразу за селом, виб, шокувала, немовби скло... Тi гори, якi стоять мiж Кановом т i Пекарями i звiдси добре виднi, ще нiби вищi й кращi од Трахтемирiвських... Та, крайня, мабуть, Княжа... А та - Чернеча... Може, там пошукати мiсце? I гори, й степ, й Днiпро внизу, пiд самим, вважай, порогом... Спитати треба буде, чия земля... Те, певно, знають у Пекарях та Кановi. Якогось дуки, мабуть... А то ж чия!.. Узяв альбом i розгорнув. Накидав швидко гори та острови, рожевi вiд шелюги... Нi, слiвець безсилий зобразити таку красу, таку величну сцену Чуття природи, свiту!.. Як передати обшир i глибину, як вiдтворити тi безконечнi змiни тонiв, вiдтiнкiв та кольорiв... А смисл, що схований у кожнiй гiлцi дерева, в травi, квiтках, i,овiтрi, небi, сонцi!.. Вiчне i водночас мiнливе, живе... Це ж нас не буде, й iншi тямущi очi всотуватимуть цей дивосвiт, з якого, власне, вийшли i до якого, врештi, також повернутьря... Земля, коли задуматися, нас позичає тiльки... Кому?.. Душi, свiдомостi?.. Ат, хай собi тим переймається учений муж, професор Максимович! Природа, свiт, саме життя - його талан... Селяни он витягують з води важучi сiтi... Дивно, та вiн iще нiколи не бачив, як рибалки, - не для розваги, а на життя, - виловлюють iз тьми води свiй хлiб насушний - рибу... Закрив альбом i рушив просто кручею вниз до води. Прийшов, коли вже риба була на возi, в цебрах, а мокрi геть, проте вдоволенi й тому веселi, рибалки вiшали на жердки сiтi й дивилися, чи десь немає дiрки. - Бог вам у помiч, люди! - гукнув Тарас. Один з рибалок гмикнув i запитав у другого, безвусого парубчака: - Арсене, а що казали ото боги? - "Щоб i ви помогли..." - одмовив той, Як видно, ця пара знала дiло, i на язик їм краще не попадатися. Тарас поклав альбом, роззувся i зняв сурдук. - Показуйте, де треба вам пiдпомогти! Рибалки перезирнулися. Той, що озвався першим на привiтання, прискалив лiве око i поманив рукою, схожою на добру довбню: - Вчасно ви нагодилися... У нас тут з сiттю лихо... То, може б, ви, паночку, нам помогли розплутати всi цi вузли? Ось скiльки їх! До ранку не порозв'язуємо... - Це можна... Це для нас пусте... - всмiхнувшись, сказав Тарас. - От тiльки треба усi вузли послинити... Ви слиньте, дядечку, а я услiд розв'язуватиму. - Я чув, що тут потрiбна собача слина, - не залишився в боргу рибалка. - I панська теж годиться, - пiдкинув iнший слово. - То ви пошлiть до пана, а я пошлю по кварту... - дiстав карбованця. - Бо всяке добре дiло кiнчається могоричем. - Ну й пан! - гукнув Арсен захоплено. Дядьки чомусь нахмурилися. Напевно, їх злякала його незвичнiсть. - Може, з вас хтось бував на тому боцi в Звенигородцi? - спитав уже нежартома. - Ну, я там був... - спiдлоба глянув Довбня. Тарас його так охрестив, не знаючи, як на iмення. - Й чув про село Кирилiвку? То я iз неї... - Мабуть, пан Флiорковський? - знову озвався Довбня. - Нi. Я Шевченко, хлопцi. Iз крiпакiв. - Тарас Шевченко? - Справдi? - Той, що Кобзар? - Вiн самий. - Кобзар, я чув, у москалях... - не вiрив Довбня. - Випустили. Позаторiк... Нi, щось їм муляє, чогось йому не довiряють цi трударi. - А можете щось проказать напам'ять iз "Кобзаря"? - спитав невинно Довбня. - Еге. Еге... Тарас вiдчув, що це останнiй iспит. - Що б вам таке?.. - задумався. - Хiба що це... Було колись - в Українi Ревiли, гармати; Було колись - запорожцi Вмiли панувати. Панували, добували I славу, i волю; Минулося - осталися Могили на полi. Високiї тi могили, Де лягло спочити Козацькеє бiле тiло, В китайку повите. Високiї тi могили орнiють, як гори, Та про волю нишком в полi З вiтрами говорять... Не змiг читати далi. Побрiв пiском до рiчки. Як почало темнiти, вони вже всi по-дружньому сидiли в шинку й вели неквапну бесiду. Щоправда, та неквапнiсть була лише назовнi, а в глибинi... Тепер у всiх на думцi й на язицi, мов пташка, билась воля. Коли шинкарка вийшла, поставивши, що слiд було, Тарас налив чарки (вiн пригощав рибалок) i виголосив короткий тост: _ -_ За нашу волю! Випили. Заїли мовчки. Арсен спитав нарештi: - Дадуть її чи не дадуть? - Казав пан: кожух дам, - та слово його тепле. - Бог не допустить, може, щоб поманили тiльки, - озвався басом Довбня. Тарасовi недобре стислось серце. I знову бог... Ховаються за нього всi, як дiти за материн рясний подiл! - Самому дбати треба, - сказав похмуро, ловлячи очима погляд Довбнi. - Що я один... - Один - нiщо. А вкупi, гуртом, селом, народом? - Он бiля Корсуня чотири роки тому шукали правди й волi... А де вона? - Хто знає... Може, й та кров примусила царя та панство думати про звiльнення селян з крiпаччини... - нескоро сказав Тарас. - Збагнули, може, iроди, що лiпше дати волю, анiж дiждатися, коли її вiзьмуть самi... - А довго, дядьку, думатимуть? - спитав Арсен. - Якщо тихенько ждатимемо, то й до страшного суду. Притихли всi. - Нехай наступить нас мати божа, - глухо сказав поважний Довбня i осiнив себе хрестом. - Марiя не заступила сина свого Iсуса, а ви ждете... - Ай справдi! - гукнув Арсен здивовано. - Чого вона... - Iшов би ти, Арсене, спати, - промовив Довбня, глянувши на хлопця так, що той устав i мовчки покинув шинок. - Даремно ви... - сказав Тарас. - Теж боїтеся правди? - Правда - мов хлiб черствий, не кожен її ковтнути годен, - взяв чарку Довбня i рвучко випив. - Мотре! - гукнув зненацька. Мотря, - вертка шинкарка, - наче тут i вродилася. - Не притуляйся, Мотре, так щiльно вухом до дверей, бо приросте... Неси ще кварту лiпше! А до гори Михайлової iшли веселим гуртом. Вже пiсля перших пiвнiв. Пiд яснолицим мiсяцем i мiрiадами ряхтливих зiр. Арсен, який чекав на них пiд шинком, затяг високим голосом: Тече вода з-пiд каменя, З-пiд зеленого гаю; Ходить козак по куреню, Запасу шукав... У Максимовичевiй не дуже панськiй хатi одне вiкно свiтилося. Там, видно, й досi виглядали з окiльних мандрiв гостя. ...За тиждень вiн наблукався Прохорiвкою, намилувався красою краєвидiв, що вiдкривалися йому з гори, перезнайомився з мiсцевим людом i враз вiдчув, що мусить якнайшвидше їхати в своє село Кирилiвку, де вiн не був аж чотирнадцять рокiв, де ждуть його. - Сьогоднi, зараз же, я малюватиму твою парсуну, братику! - обняв Михайла Олександровича, коли ввiйшли до кабiнету опiсля скромного, але добряче-таки поживного обiду. - Ну-у що ти... що ти.. - знiяковiв учений муж, який одвик од слави i вiд уваги. - Змалюю вас з Марiєю, - сказав Тарас, - i їхатиму... Марiя щось не квапиться шукать менi княгиню... Чи князь старий задуже, чи дiвоньки не на порi... - Вона знайде, - утiшив його Михайло. - Мо', сподiвалася, що сам накинеш оком... Лише зiтхнув печально i не сказав, що, мабуть, такий талан у нього: тi, що йому до серця, уже чужi. Колись Закревська Ганна... Вона йому стояла перед очима i там, у тiй пустелi, де вiн страждав... А нинi... Може, просто йому завидно! Глянув тодi, в Москвi, i серце впало в грудях... - Сiдай, - сказав рiшуче. - Отут, у крiсло... - Надовго? - Як сказати... - Читати можна? - Краще ми поговоримо. Коли-то знову випаде така нагода!.. Михайло сiв, зайорзав, не знаючи, яку набрати позу. - Ти почувайся вiльно, - сказав Тарас, дiстаючи з портфеля папiр та чорний iталiйський олiвець. - Забудь, що хтось тебе малює... - Еге... Пiд пильним зором?.. - Боїшся, що я в тобi побачу не те, що слiд, не те, що бачать iншi? - пожартував. - Нi, навпаки... - Що не побачу бiльше од всiх людей, що не збагну твою високомудру, цнотливу, нiжну душу?! - Малюй уже... - по хвилi буркнув Максимович i весь чомусь зiщулився, немов хотiв, щоб змалювали тiльки його розумну голову. Ввiйшла Марiя. Сiла бiля вiкна, щоб видно було обох i щоб свiтлiше їй вишивалося. Тарас накидав контур професорового обличчя i несподiвано спiймав себе на тому, що в цей летючий начерк став мимоволi вписувати її великi очi. Взяв швидко чистий аркуш, а той порвав. Якась мана!.. - Ви нас забули зовсiм... - почув Марiїн голос. - Усе в селi Та в полi... - Я вже покаявсь, рибонько... Михайло крекнув. - Вибач, що так назвав... Нема кому сказать ласкаве слово... - Марiє, ти б його женила швидше! - подався з крiсла Максимович i знов пiрнув. - Як бог захоче, женимо... - озвалась тихо жiнка. - Вiн, мабуть, вже собi знайшов... Тарас промовчав. Господи, i треба ж ото йому на старiсть лiт це вогнище, що розгорiлося в його душi!.. Приїхав, щоб одружитися, а сам спахнув, неначе степ напровеснi... Нi, слiд тiкати швидше!.. Михайло ж мудрий i спостережливий, вже, певно, все побачив i зрозумiв... Тим паче, що й Марiя... - Вiн бiльше iз мужиками водиться, - сказав професор з докором. - З людьми, з людьми, Михайле! То Україна справжня, глибинна, вiчна! - Простi, забитi люди... - Е-е, не скажи. То тiльки нам здається, що ми сягнули вершин науки, мислi деiнде, в iнших сферах; насправдi ж все а народу, вiд душ оцих забитих, простих людей... Це ж тiльки здумати: у рабствi, в злиднях вистояти, не розгубити своїх скарбiв духовних, не втратити свого лиця! Коли б ще їх звiльнити!.. - То що було б? - Була б, Михайле, воля! А воля - все! Без волi, - ти не знаєш, - нема життя. Без волi - як без сонця!.. - Чи й знатимуть, що їм робити з нею, отi твої рибалки, плугатарi... - Не будь смiшним, - нахмурився Тарас. Пiдправив довгого, на дзьоба схожого, худого носа... Ти їх звiльни, та дай їм поля, лiсу!.. - За поле має бути достатнiй викуп... - Викуп? - спахнув Тарас. - А ви купляли землю? Вам так дали! За вiщо ж люди будуть платити вам? За те, що ви тягли iз них столiття i пiт, i кров? - На те є воля божа, - зiтхнув Михайло. - Божа? А може, панська, царська? Попи iз вами купно вбивають народу в голову, що вас господь помазав на привiлей, i ти ще хочеш, щоб я цiй байцi вiрив? - Я чув, що ти назвав десь матiр божу покриткою... Подумав: наклеп... Нинi ж... - зсудомився в своєму крiслi Максимович. - Не переконуй мене, Михайле, що ти, професор-натуралiст, беззастережно вiриш у непорочне зачаття в лонi... - Вийди, Марiє, звiдси, - вихопився на божий свiт Михайло. - Я ж не панянка, можу побути й тут, - рiшуче вiдповiла Марiя. Михайло влiз у мушлю крiсла й там притаївся. В хатi зробилось тихо, наче перед грозою в лiсi. Ще й потемнiло... Вечiр? Запрацювався та забалакався i не помiтив, як день пригас... Портрет, вважай, готовий... Торкнути комiр крейдою... Тут олiвцем, намiтити плече, рукав... Поставити рiк, день та мiсяць... Пiдпис... Завтра погляне ще раз, виправить, де щось не так... - Завечорiло, - поклав папiр та олiвець. - Я прогуляюсь парком... Йому нiхто не вiдповiв. Надворi вже заходила чарiвна нiч. Мiсяць ще не зiйшов, i зорi ясно сiялися по чорнiм полi неба. Його, вкраїнськi зорi, що ними вiн так часто марив на берегах Уралу й Каспiю, що видавалися йому в пустелi очима рiдних далеких душ!.. З гори ще видно було на тому березi пiдсвiченi десь з того боку гори й Днiпро, яким поволi плинули вогнi плотiв... Спiвали внизу в селi дiвчата з дитинства знану пiсню про греблю, верби й милого, який поїхав колись за Десну... Плачте, очi, плачте, карi; Така ваша доля... Якi-то досi верби бiля ставка в Кирилiвцi?.. А небожата? Мабуть, уже дiвують та парубкують... Хрещеник теж, напевно, уже нiвроку... Оксана там... I Феодосiя, дочка отця Григорiя... А от i добре, що не вiддав тодi її за нього!.. Йому було б ще тяжче, коли б вона солдаткою поневiрялася безжальним бiлим свiтом; та ще, гляди, i не сама... Яке ж то воно було б, оте дитя, його живе продовження на цiй землi?.. Сосна на тлi води i неба здалася криком, воланням болю, вiдчаю... А може, то їй хочеться повiдать людям, зорям якусь бiду, трагедiю?.. Чи пам'ятає вона Миколу Гоголя, чи знає, що його, сердешного, давно нема на свiтi?.. А раптом це його душа!.. Стоїть отут, простерши вiти-руки до обширу Днiпра, степiв... i молить нiмо спокою, вiдпущення грiха утечi... Зачах душею, бiдний, i лiг в чужу, холодну землю... Господи! Не допусти, щоб вiн також зламався, поник, упав дочасно!.. Наддав ходи й минув сосну. Галявина, якою брiв, пахтiла травою, цвiтом, сонцем, назбираним за довгий день... Чи то йому здалося, чи й справдi хтось стояв пiд дубом, якого вiн любив найдужче i пiд яким останнi днi обдумував свою нову поему. Чим меншою ставала вiдстань, тим бiльше вiн упевнювався, що там його чекають. По тому, як забилось серце в грудях, мiг угадати... Мовчки, затамувавши подих, негоден щось з собою вдiяти, iшов, немов сновида, на той могутнiй поклик... Небавом теплi руки лягли йому на плечi, вгорнули нiжно голову й пухкi вологi губи знайшли так спрагло й гаряче його вуста, що вiн не змiг вiд того оборонитися, хоч знав, що грiх, що так не слiд вiддячувати за щиру дружбу й приязнь... ...Щось є у зустрiчi з селом, iз рiдним краєм непiзнане i таємниче. Здавалося б, така ж земля, такi ж хати, як всюди, а серце б'ється в грудях, - ледь-ледь не вирветься, - i сльози нiжно й терпко виповнюють усе єство, мов сiк весняний дерево, й готовi бризнуть, вилитися од будь-якого доторку. А ще коли приїзд сюди для тебе був заказаний, коли тебе, прикутого в чужому краї, довбали довго муштрою i самотою!.. Крiзь отакий, невидимий, серпанок слiз Тарас дивився на вже напiвзабутi гаї, садки, левади, що обрамляли милу його Кирилiвку, на косарiв, що йшли ключем пташиним по сiножатi, на бiлi стiни хаток, i так йому було шкода прожитих лiт не в цiй красi. На мить забувся навiть, що тут неволя панська, що тут бiда, що в цьому раї пекло на панський лад, де мучаться невиннi, чистi душi, а грiшнi п'ють амброзiю, добутую з тiєї муки... - Ви звiдси родом, пане? - спитав вiзниця, вгледiвши, як вiн при