лип очима до недалекого уже села. - Он з тих панiв, що косять, - сказав Тарас. - Мої брати i сестри ще й досi роблять панщину. Краса села поблякла. От бiсiв син! Не мiг помовчать, дати йому часину щастя, радостi, якої вiн. так довго ждав i до якої летiв з самого Санкт-Петербурга... В'їхали в нiме село; безлюдне, нiби вимерле, - Зiнькевич дiло знає! - зiтхнув вiзниця, - Хто це? - Та управитель маєтку пана Флiорковського, що штири роки тому купив село Кирилiвку... Як не тримався, хвиля розпуки, болю важко знялася десь у грудях, шугнула вгору, в голову... Раби, товар, яким гендлюють!.. Як же ти, благий боже, дивишся на цю ганьбу, по-прання усiх людських законiв? Ти ж бо створив людину, єдину суть, а не раба та пана!.. Нi, ти таки продавсь панам за фiмiам... Або тебе немає на небесi!.. Заплющив очi й далi вже їхав так, щоб трохи погамувати серце. - Куди вам? - Їдь до греблi. Шевченка хата... - Може, ви брат Микити? - Правда... - А кажуть, вас забрали у москалi! - Паняй, бо конi он скубуть бур'ян... Вiзниця похапцем потяг за вiжки, вйовкнув на зледащiлих коней. Здалеку Тарас не мiг пiзнати рiдну хату. Чогось їй бракувало нiби... А-а, вже немає яблунi, яка завжди стояла бiля причiлка!.. Червонобокi великi яблука... Вiн намагався зараз згадати їхнiй чудовий смак i вже не мiг... А там, за Каспiєм, ще пам'ятав... Зоставшись сам бiля ворiт, стояв i тишив серце. Ось той куточок свiту, що найрiднiший... Звiдси пiшов у свiт, тут залишилося його корiння, його сумна iсторiя, його дiди та прадiди... Могила неньки... Звiдкись узявся чорний кудлатий пес, загавкав люто. - Що ж ти, Рябко, чи як тебе?.. - озвався тихо. - Сучий ти, бачу, син... Я ж свiй отут, а ти мене приймаєш, як чужаницю... Ввiйшов у двiр, i пес, притихши, шаснув за купу дров. - Е-е, братику, душа-то в тебе iз лопуцька!.. Двiр був такий же, як i колись. Над ним неначе не владний час. Здавалося, що й цей спориш, що слався йому пiд ноги, був той, яким ходили батько, мати i дiд Iван... Чи то живий? Напевно, уже помер. Це ж в сорок п'ятому йому було... Звiв очi й побачив жiнку братову, що вийшла стрiти гостя й не впiзнавала. Ось що зробила iз ним солдатчина!.. Хотiв озватись словом, але не мiг, судома стисла горло. Дивився мовчки на почорнiлу i геть стару Палажку, на скрученi брунатнi пальцi, якими та перебирала старий фартух, i ледве стримував щемливу хвилю слiз. - Не впiзнаєш, Палажко? - мовив-таки неголосно. Скривившись, мов од болю, вся стрепенулася i простягла до нього руки: - Де ти, Тарасе-брате, взявся?! Потому впала йому на груди i заридала. Вiн теж обняв, поцiлував, не стримуючи болючих слiз. - Микита в полi, - згодом сказала жiнка. Витерла краєчком хустки очi й оглянула цiкаво гостя. - Дивний ти став якийсь... iз вусами... та ще й лобатий... Що ж ми тут стоїмо! Ходiмо в хату. Тарас нагнувсь, навпомацки взяв саквояж, позичений у Максимовичiв, i переступив низький порiг угрузлої ледь не по вiкна хати. Небавом бiг побачити сестру Ярину. Спиняв себе, притишував, та все ж не мiг iти статечно. Довго вiн ждав цiєї митi, цього повернення у свiт свого дитинства!.. Когось стрiчав, вiтався з кимось мовчки й страждав, що тут його нiхто тепер не впiзнає. Звичайно, час летить, тече, все змiнює, та щось було й з його вини у тому невпiзнаннi. Що саме, не мав снаги збагнути. Вбирав очима, серцем, сiльськi одвiчнi краєвиди, хати, дерева, хмари, - що тут були немовби якiсь свої, кирилiвськi, - й вертавсь поволi в лоно свого села i роду... Здавалось, довго й тяжко бродив болотом з пастками трясовини й лише тепер дiстався твердi, вийшов на битий шлях... Яринин двiр уразив своєю вбогiстю. Тут i ранiш не видно було руки господаря, а нинi злиднi лiзли з усiх куткiв. Помер Яринин маляр. Одмучив її, сердешну... З клунi тим часом вийшла дiвчина. Спинилася бiля дровiтнi, злякана таким незвичним гостем, й аж упустила миску, яку несла. - Ти хто ж така? - спитав Тарас. - Устина... - А мати ж де? - В городi... полють... - Можеш її покликати? Скажи: Тарас приїхав. Зiрвавшись з мiсця, дiвчина так спритно шаснула в густий вишняк, що стало сумно. Всюди панує страх!.. Не витримав - пiшов услiд, шукаючи сестру очима... Господи, яка ж вона... Розпрямилася i, притуливши дашком до лоба руку, вдивлялася в прибульця-пана... - Ну, здрастуй, здрастуй, сестро! - простер до неї руки. Ярина тихо скрикнула. На призьбi, де присiли погомонiти та надивитися одне на одного, Тарас поклав їй на колiна голову й вiдчув, що вiн удома. Далеким журним спомином спливла на серце мати, її тепло... Заплющив очi й слухав ту благодать... Сестра тихенько плакала. - Як же ви тут жили? - спромiгся-таки на слово. - Отак, як бачиш... Горе, а не життя... - Твiй Федiр давно помер? Промовчала, немов не чула. Згодом зiтхнула, висякалася i проказала з моторошною байдужiстю: - Що жив, що вмер... Хто знає, чи варто нам на свiт родитись, брате... Не мав чого сказати. Такi думки й самому не раз приходили в тяжкi хвилини розпачу та безнадiї. I все ж... I все ж... - А де сини? - На панщинi. Найменший, правда, в наймах, пасе ягнят... - Iвась? - Та нi, Лаврентiй. Тринадцятий йому пiшов. - Як я колись... Спливли рядки, написанi про це в солдатах, у захалявнiй книжечцi. Менi тринадцятий минало. Я пас ягнята за селом... - А що, Оксана й досi живе в Пединiвцi? - спитав, одвiвши очi. - Не одружився, видно? - спитала замiсть вiдповiдi. - Гай-гай!.. Живе... - зiтхнула. - Якось була на храмi, бачила... Хотiв спитать, яка вона, та не посмiв. Прибiг, дiзнавшись, Йосип. На мить спинився, вражений незвичним братом, потiм пiдняв його iз призьби, притис, заплакав. - Братику!.. Яким ти вiтром?.. - Добрим, - сказав Тарас. - Як бачиш, на волi знову. - Жаль, Катерина наша... - Що з нею?! - Вмерла... Тiльки ти десь пропав... Стояв, схиливши голову, й пригадував свою сестричку-няньку, її лице, поставу, рухи... Скiльки ж це їй було, коли вона покинула цей бiлий чорний вiд горя свiт? Десь сорок п'ять... чи навiть сорок чотири... Як батьковi!.. Крiпаччина, робота панська в могилу зводять рано... - Ходiмо, кажу, до мене, брате, - заторсав Йосип. - Глянеш, який уже хрещеник твiй. Читає i геть, як ти, на панщину й на пана чортом дише! Вже був на стайнi, всипали, й не схаменувся... Що я з ним отаким робитиму!.. Приходь i ти, Ярино, з дiтьми. Йосип його забрав, повiв, розказуючи сiльськi новини, а вiн усе печалився одною з них - сестрою, що рано так пiшла з життя. Проклятий свiт, прокляте панство!.. - Знаєш, вiд чого вмерла Катря? Йосип знизав плечима. - Тиждень лише полежала. Вважай, що легко вмерла-Дай боже й нам... - Тобi ще, брате, рано про те i думати! - прогнав Тарас свою журу. - Ти ж наймолодший, мусиш нас поховати спершу... - Ну й завели веселої! - всмiхнувся Йосип. - Справдi... То скiльки вже у тебе чад? - Та сиплються, немов горох! Три сини... Та ще... Он мiй Андрiй, середнiй, - кивнув на тин, бiля якого стояв хлопчак з волоссям до самих плiч. Обнявши небожа, Тарас спитав: - Чого це ти нестрижений? Хлопчак промовчав. - Служить у козачках в Зiнькевича, i той звелiв... - Неси, Андрiю, ножицi! - гукнув Тарас, згадавши своє гiрке козачкування. - Щоб нам якiсь зiнькевичi не дозволяли по-людськи стригтись! Дзуськи! Коли прийшов хрещеник його Трохим, Тарас стояв посеред двору i клацав ножицями, готовий стригти усiх пiдряд, а мати мила голову новоостриженому Андрiєвi. Заходив празник: завтра - святий Петро, й на панщинi були до пiдвечiрка. Вже потемки прийшли i брат Микита, й Гнат Бондаренко, iще якiсь напiвзнайомi люди, що теж були колись малими i вчилися в дяка Петра Богородського. Кожен принiс пляшину меду чи оковитої, веселу, добру приязнь i... сивину. Так дивно було дивитися на цих друзяк, що стали раптом лiтнiми й беззубими, як i в часи школярства. I сумно. Вже прожито, вважай, життя, вже багатьох немає, а все довкола, як i колись... Нi волi в них, нi долi!.. А Гнат сп'янiв од меду чи од його приїзду i вже гукнув веселої, якої ще Тарасовi не довелося слухати: Через греблю Микитину Ведуть Варку пiдтикану. Кричить Варка, репетує, Нiхто її не рятує... Нi, ще нуртує козацький дух, iще не вмер у їхнiх скорбних душах, не згас, прибитий панщиною, як гасне в полi вогнище!.. Чи то живий суботiвський козак Антiн Яременко, чи береже стару козацьку зброю, ждучи його чи гасла до повстання?.. А той друзяка з лiсу побiля Седнева? I всi, що вже були готовi?.. Якщо не знали, де вiн, подумали, що зрадив їх покинув, а сам утiк... Знайде тепер, вiдновить їхню спiлка роздмухав з малої iскри полум'я!.. Iшли додому з Гнатом. Село вже спало, зморене i наболiле Спало тривожним сном невольника... - Ти чуєш? - Що? - спинився Гнат. - Як стогне... - Хто? - Кирилiвка... I Моринцi, i Воронiвка... Вся Україна!.. - Чиїсь воли в оборi... - Воли, воли... Були козацькi конi... Тепер воли!.. - То як там воля? Буде? - спинився Гнат, добув капшук та люльку. - Не знаю. Ще балакають та все мудрують, як би панам зробить полегкiсть... - А що, їм важко нинi? - Мудрують, щоб i далi, без крiпакiв, жилося панству жирно. - А нам же як? - Як бог дасть! Це буде воля панська, iз панських рук... Свою б нам волю, Гнате! - Ет, хоч би вже була й така... - озвався Гнат похмуро. - Своєї нам, напевно, не дочекатися... - Чекання мало, друже, - сказав Тарас. - За волю битись треба! - Вже пробували. I в сорок восьмому, й чотири роки тому. - Не так, не так! - схопив Тарас за руку друга. Йому про це розказували ще в Петербурзi. - Воля не по церквах притаєна, не в iнвентарних правилах, не в манiфестах царських, якi попи приховують, - вона у нашiй єдностi, у братствi всiх людей трудящих, гноблених царем i панством! - Де вона? Хто нам її пошле, покаже? Самi єднатись маємо. Село з селом, повiт з повiтом... Щоб весь народ тягнув в одне, щоб одностайно стати, коли прийде така пора!.. - Того не буде. - Буде! - То тiльки так здається тобi з столицi. Ти тут побудь та поєднай, та обмини усяких панських прихвоснiв, жандармiв, соцьких!.. - Правда, - сказав Тарас, подумавши. - Важке це дiло... - Тож-бо! - I все ж нам треба, мусимо знайти дорогу братства, коли бажаєм жити i стати знову рiдними синами долi! Гнат не сказав нiчого. Смоктав свою коротку люльку, яку тут звали носогрiйкою, i пихкав димом. Тарас поволi охолоняв, утишувався. Небо ряхтiло зорями, i серед них була й ота його зоря вечiрня, якiй звiряв невольничi печальнi думи вiн на засланнi. Зоре моя вечiрняя, Зiйди над горою... Молився так на чужинi, в незамкненiй своїй тюрмi. Й тепер вiн тут! Ось рiдне - високе, чисте - небо!.. Отари зiр на ньому й пастух неквапний - мiсяць!.. Бiлiють хати... Верби схиляють вiти-коси, немов русалки... Господи! Як марив вiн цим днем повернення, цiєю нiччю, музикою тремткої тишi, пахощами садкiв та степу!.. - Отут колись тебе чекали... - тихо озвався Гнат. - У той приїзд... Тарас оглянув мiсце i теж згадав, побачив нiби бiля верби дiвочу бiлу постать. Його невдале сватання, одна з його невдалих спроб знайти людське пристанище на цiй землi... - То як же їй ведеться? Вже попадя, паньматка в сонмi дiток? - спитав ревниво, з докором. - Нi... Не змогла забути вона тебе, не вийшла замiж... - А що отець Григорiй? - спитав отерплим голосом. - Пишався тим, що передбачив твою недолю i не вiддав за тебе доньку. - Бiдна... - Вона аж нiби вiд того стратилася розуму... Тарасовi здушили горло сльози. Який цей свiт, якi на ньому юди!.. - Я вже пiду. Добранiч! - промовив Гнат. - Ти довго будеш? - Аж до зими. - Це добре. Подав мiцну велику руку й пiшов у нiч. Поволi стихли кроки. Шелеснув вiттям вiтер, що налетiв зi степу, мов гайдамака... Дивнi дiла твої, преблагий боже! Нащадок вiльних козакiв, пiднаглядний солдат-поет стоїть оце в селi рабiв, на тiй землi, що вирувала волею i дивувала тим цiлий свiт!.. Може, воно й премудро, господи, та тiльки в цiй премудростi багато зла... Закутi всi, приниженi, натравленi одне на одного лукавим панством... Де ж той єдиний, несхибний шлях до волi?! Чи, може, вiн загублений, зарiс травою болю i забуття?.. Проходячи бiля верби, торкнувся вiття... Вслухався в журливий шепiт листя... Може, щоб вiддали за нього Феодосiю... Пусте. Нiщо не в силi змiнити путь, яку йому призначено пройти по муках! Вже пiд ворiтьми раптом згадався Гнатiв докiр. А й справдi, що вiн здатний зробити звiдти, з Санкт-Петербурга для того, щоб єднався трудящий люд? Писати вiршi, кликати до боротьби, так хто ж тi кличi пустить межи людей, хто дасть болючим його словам про волю дорогу в рiдний далекий край?.. Нi, мабуть, треба самому йти назустрiч людям, влитися у свiй народ i тут уже, вiч-на-вiч, трудитися для дня його прийдешнього!.. Осiсти в гарнiм мiсцi бiля Днiпра, зiбрать довкола друзiв та однодумцiв i так, гуртом, поволi пiдняти дух народу, з'єднать докупи знiчену його могутню силу i вдарити скрiзь водночас, мiльйоном трудящих рук!.. Мороз йому пройшов по спинi. Легко пiдняв за край ворота i вiдчинив. Негайно треба їхати шукати землю десь над Днiпром, на кручi, щоб з неї видно було далеко кожному, щоб переймався кожен красою, духом, величчю свого Днiпра, своїх степiв, своїх лiсiв!.. Знав, що нiхто йому не зможе так помогти у цьому дiлi, як брат його троюрiдний Варфоломiй. Письменний, мудрий, чесний, та ще й живе тут недалеко, в Корсунi. Ввiйшов до хати повен надiї, сили, волi до боротьби. ...Десь чув таку премудрiсть: перш нiж поставить хату, дiзнайся, хто твої сусiди. Тому сприйняв спокiйно затримку аж на цiлий тиждень здiйснення свого палкого задуму - знайти й купити землю. Власне, вiн ще не знав, де купить i де поставить перший свiй власний дiм, i всi, хто жив у межирiччi Днiпра й Росi неподалiк од їх злиття, були йому цiкавi. А ще йому хотiлося дiзнатись якнайбiльше про бунт селян на Корсунщинi, про розстрiл їх на вулицi перед мостом. Тут пролилася козацька кров, що збурилася в крiпацьких грудях. Вже в день приїзду, ввечерi, коли пригасла трохи велика радiсть зустрiчi, Тарас пiдвiвся й мовив Варфоломiєвi: - Ходiмо, брате, глянемо на нiч та Рось. Надворi, де гуляв свiженький нiчний вiтрець, Варфоломiй зiщулився, повiв плечима й буркнув: - А може, лiпше ще по однiй i спати? - На тому свiтi спатимемо, - сказав Тарас. Обняв його легенько i пiдштовхнув туди, де чувся веселий плескiт рiчки, що вирувала, здавлена важким камiнням. - Незвиклий я прогулюватися... - Ну, ти у нас великий пан! - сказав Тарас насмiшкувато, - Сам управитель маєтку князя Лопухiна!.. - I враз спитав серйозно: - А як же ти, мiй милий друже-брате, женеш людей на панщину? Нагаєм? - Нi. Стараюся, щоб тут людей не били... - Й не б'ють? - Бува по-всякому, - признався щиро Варфоломiй. - Принаймнi я грiха не взяв на душу. - А як повстали .люди й пiшли iз сiл на Корсунь? - Я був тодi в Кирилiвцi. - Я чув, що тут наклали гору трупiв. Це правда? - Так. Стрiляли в натовп, зблизька... - А чим були озброєнi? - Хто? - Бунтарi. - Кiлками, долотами... та ще хiба сокирами... - I йшли на вiйсько? - Тiльки до перших залпiв. Вiдчай пригнав сюди їх... - Видно, терпець уже вривається, не можуть бiльше в рабствi, - сказав Тарас. Вiн бачив тi ряди беззбройних крiзь тьму й роки, вiн розумiв їх серцем, а розумом не мiг змиритися з нестямним їхнiм виступом, з приходом їхнiм в Корсунь на вiрну смерть. Хто ж так iде - беззбройне, прямо, чисто - на зустрiч з лютим ворогом, зi втiленням неволi й зла!.. - Прийшли, щоб їх вписали у козаки, - зiтхнув тим часом Варфоломiй. - Щоб пан вписав?! - Напевно. Пустив хтось чутку, нiби е манiфест про вписування до козакiв. - Допоки ж люди вiритимуть в отцiв-царiв! - стис кулаки, аж хруснули вiд того пальцi. - Ждуть милостинi з кривавих рук, iз тих, якi загнали їх у рабство!.. Варфоломiй оглянувся, чи хтось, бува, не слухає, прошепотiв: - Тихiше!.. Є ж всякi люди... - Правда, - сказав Тарас. - У Києвi пiдслухав нас один студент та й виказав... Брели поволi парком, в густiй пiтьмi, - бо мiсяць ще не зiйшов, - i кожен думав думу про щось своє. Варфоломiй... Чи можна йому довiритися, сказати, що готується робити тут, на Українi, чим стане дiм, яким тепер клопочеться?.. Не варто ще. Нехай вважає, що мучений i тертий долею спочити хоче в тишi й самотинi... - Бував на. горах Канiвських? - спитав його. - Що?.. А-а, на горах... Якось... - Мiж Пекарями й Кановом. - Бував, проте не придивлявся. Коли б знаттє, що треба буде... -_ Гарне там, брате, мiсце! Гори... Й Днiпро, вважай, бiля порога... Не знаєш, чия земля? - Та, мабуть, пана Никодима Парчевського. - I де ж його шукати? - У Межирiччi. - Славно. Туди ми, брате, й рушимо! Це ж недалеко. Можна човном по рiчцi!.. - Краще поїдем кiньми. Кiньми - воно надiйнiше, - охолодив Тарасiв запал Варфоломiй. Спинилися бiля води. Помилувались мiсяцем, що важко сходив, срiблячи грайливу Рось... Десь на околицi мiстечка ще хтось побачив те велике диво й зiтхнув-озвався пiснею. Ой зiйди, зiйди, ясен мiсяцю, Як млиновеє коло, Ой вийди, вийди, серце дiвчино, Та промов до мене слово... Яка краса, яка безкраїсть духу!.. I скiльки в цiй мелодiї, у цих словах печалi, самотини... - А що то у вас за дiвчина? - спитав, коли затихла пiсня. - Навчителька моїх дiтей, чи гувернантка. А звуть її Наталкою... - Не та, не та, - скривився. - Що порається по господарству... - Харита, може, наймичка? - Еге. - Вона у нас два роки. Тихенька, добра, лагiдна... - Менi б таку дружину. - Вона крiпачка... - Братику, а ми хiба не з крiпакiв? Не тої ж кiстки? - вибухнув. - Тарасе, ти поет, художник... - почав було Варфоломiй. - То все пусте! - спинив Тарас. - Найперше, я - син крiпака, внук гайдамаки. Як кажуть, плоть вiд плотi i кров вiд кровi свого народу, бiдних, простих людей, що тут лягали трупом чотири роки тому!.. А ти "крiпачка", кажеш... - Тарасе, ти освiчений, ухожий в кола вславлених; тобi потрiбна жiнка освiчена, статечна, знаного якогось роду... - Собача кров? - скипiв Тарас. - Ти хочеш, щоб я єднавсь з панами? - Не всi ж пани. Є просто вiльнi люди. Такi, скажiмо, як Шуляченко Роман Iванович, отець Наталки... - Хто ж вiн, оцей Роман Iванович? - Вiн становим приставом в Уманi... - Варфоломiю, - аж зупинився Тарас вiд подиву, - чи ти дурний, чи удаєш такого? Пробач... Менi потрiбна дiвчина, щоб українка, простого роду й наймичка... Нехай одну хоч визволю, зроблю її щасливою... Замовк i бiльше не зачiпав цього болючого для себе дiла. Варфоломiй також притих. З панами водячись, навчився вчасно стримувати свої думки, свої слова. Верталися вже при високiм мiсяцi. Либонь, були однi в усьому парку, бо скрiзь така стояла тиша, що кроки їхнi гупали, неначе йшло не двоє, а цiлий натовп. Мабуть, це й нагадало знову про вiдчайдушний i безнадiйний похiд на Корсунь бунтiвникiв з навколишнiх крiпацьких сiл. - Ти знаєш, брате, треба менi зустрiтись з кимось, хто бачив сам оте повстання чи навiть брав у ньому участь, - сказав Тарас неголосно. - Таких людей тут вистачає... Тiльки це небезпечно, - мовив Варфоломiй. - Жандарми й досi нишпорять та вислухають. - Може, щоб ненароком, так собi... Зустрiлися, погомонiли люди про се, про те... - У мене є в Гарбузинi, - де закипала каша, - знайомий... навiть приятель, що служить мiрчим... Чом би нам не провiдати його, не випити по чарцi-другiй? - А вiн тодi?.. - Був у самому вирi. - Теж бунтував? - Нi. Хоч i був причетний... - Вези мене, в Гарбузин, Варфоломiю! - Посеред ночi? Може, ми спершу виспимося, як личить добрим людям, а вже тодi? - То гайда, гайда спати! - не мiг Тарас спинити дрiж нетерплячки. Вiн завтра вранцi бачитиме живих людей, що встали за волю й долю, змусили царя й панiв замислитись над тим ганебним станом, в якому гине сила, краса й душа народу - творця життя!.. Пан мiрчий зустрiв їх радо. Хата його стояла над самим шляхом бiля ставка, де плавали поважнi бiлi гуси й верткi негарнi гусенята. В садку дзвенiли бджоли i пахло воском... - Тарас Григорович? - перепитав Варфоломiїв приятель, коли йому представили приїжджого з Санкт-Петербурга. - Котрий Кобзар? - Еге, - всмiхнувся гордо Варфоломiй. I взяв, як мовиться, бика за роги: - Хай погостює в тебе, Михайло Кириловичу, а ввечерi я повертатимусь i заберу... - Та ради бога! - сплеснув руками мiрчий. - Для мене це велика честь - прийнять таку людину! Тарас скривився. Варфоломiй помiтив це й одвiв убiк господаря. Сказав йому щось пошепки, вiд чого той знiтився, а потiм скинув бiлi рiденькi брови i спохмурнiв. За мить став знову приязним. - Гаразд, гаразд, - одсторонив Варфоломiя i пiдiйшов до гостя. - Вибачте... - сказав йому з поклоном. - Варфоломiй Григорович боїться ям на рiвнiм мiсцi... - глянув скоса на управителя. - То все уже iсторiя, дiла давно минулих днiв!.. - Скорiш - дiла прийдешнiх днiв, - сказав Тарас. - Початок, а не кiнець... - Цiкаво... I навiть трохи страшно, - похмуро мовив мiрчий. - Вам зi столицi, може, воно й виднiше... - То я поїхав, - м'явся Варфоломiй. - А-а, з богом, з богом! Господар взяв пiд руку гостя, повiв у дiм. Пiсля снiданку мiрчий маєтку князя Лопухiна враз споважнiв, дiстав сигари. - Палите? - Нi. Зараз нi. - А я - коли хвилююся... То ви почуть хотiли, - пустив хмаринку диму, - про той непослух? Вставите в якусь поему, може? Тарас стенув плечима: - Ми про таке читали лише в книжках... - Читати що! - схопився з мiсця мiрчий. - Ви б глянули на цих покiрних, вимучених i до всього байдужих, що враз вiдчули себе людьми!.. Отець Антонiй, наш благочинний, прислав менi цидулку з церкви, в якiй його затисли, щоб я привiв для сповiдi духiвника iз нашого монастиря, так жоден з iєромонахiв не захотiв i з келiї вийти. Страх що було! - Чого ж ченцi боялися? - Найперше, кому дiсталося, так це отцям духовним, їх звинуватили у змовi з паном, в тому, що приховали в церквi указ царя про запис в козаче вiйсько... - Багато було бажаючих стать козаками? - Всi як один! - Виходить, не позабули козацьку волю? Стiльки минуло лiт, а в душах вона живе, не гасне й передається iз роду в рiд! - зрадiв Тарас. - Не всяка пам'ять - благо... - почав було господар. Проте Тарас не дав йому розвинути своєї думки: - Пам'ять про давню волю, може, єдиний скарб, що в нас лишився. Поки її не вирвуть, житиме й душа народу, буде якась надiя... - На що? - спитав, прискалившись, господар дому. - На те, що цар дасть волю, - устав Тарас, ховаючи у вусах посмiшку. - Чи є тут хтось iз тих повстанцiв? - Кожен ходив у Корсунь. - Хочу погомонiти з ними. Цiкаво ж... Мiрчий пройшов поволi до вiкна i глянув крiзь нього в двiр. - Он наймит чистить стайню. З ним побесiдуйте, коли охота, - мовив. I перший рушив з хати. Плечистий, рослий дядечко спiдлоба глянув на незнайомця, якого пiдвiв до нього мiрчий, i вткнув у землю вила. - Що ж, можна i побалакати... коли велять... - примружив синi очi. - Я не велю - прошу тебе, - скривився мiрчий. - Дякую, - торкнув його Тарас за лiкоть. - Ми тут i вдвох домовимося... Вiч-на-вiч з гостем наймит став настороженiшим. Оглянувся чомусь на хлiв, на вила... - Присядьмо ось на колодках, - сказав Тарас. Той мовчки сiв, склав руки на животi. Порепанi селянськi руки... - Я народивсь i вирiс теж крiпаком, - озвався Тарас неголосно. - А в двадцять чотири роки викупили мене з неволi люди... - Насправдi? - Щоб брехати, я застарий... Потiм я став складати вiршi. Й за них мене заслали на край землi... - Шевченко?! - розширив очi наймит. Тарас кивнув. - У нас про вас чутки ходили. Й панич один казав нам вашi вiршi... про гайдамакiв, Гонту й Залiзняка... - пiдсунувся до нього ближче. Потому зморщив лоба i прочитав напам'ять: А Ярема - страшно глянуть - По три, по чотири Так i кладе!.. - Ви теж були у Корсунi? - спитав Тарас. - Де всi - там я, - не крився вiд нього наймит мiрчого. - По що пiшли? - По волю. - До князя?! - мовив з докором. - Просити в пана волi! Вона не кусень хлiба, щоб жебрати її в панiв! - Гадали, вiн приховує... - Як ви могли повiрити, що цар почне вiдроджувати козаччину на Українi! - Царевi що... Як схоче, то й не таке... - пошкрiбся в тiм'ї наймит. - Не схоче! - рiзко сказав Тарас. - Козацтво - воля, влада усiх для всiх. А цар - це гнiт, безправ'я простих людей, що трудяться, i благо панства, прихвоснiв, лакуз царя, опори його й надiї. - Виходить, спершу треба прибрать царя? - здивовано спитав бунтар гарбузинський. - Всiх за одним, як кажуть, махом! Царя, царят, мiнiстрiв та губернаторiв, жандармiв, панство... - Господи, це ж треба сили й сили! - Коли з'єднати силу всiх злидарiв, невольникiв усiх iмперiї, то цар, жандарми, панство потонуть в нiй, i слiду вiд них не лишиться. Запала тиша. Наймит зiтхнув, наморщив лоба, щось, певно, думаючи або вирiшуючи. - Якби ж це їм послухати... - сказав нарештi тихо. - Кому? - Та є тут у нас дядьки кебетнi... Не те, що я... - Зведи мене iз ними. - Це треба якось... Може... - Я ще сюди приїду або прийду. А ти порадься з ними й знайдеш мене... - Он пан!.. - шепнув по-змовницьки. Тарас притих, пiдтримуючи його даремний острах. А втiм, з панами будь-якими найлiпше бути насторожi. В цього сiльського дядька вже в гiркий повстанський досвiд - пролита кров... ...Про Млiїв чув ще в Петербурзi. Власне, про тi дива, якi творили в Млiєвi брати Яхненки та Симиренко. Тепер, коли проїздом до Кирилiвки побачив сам, вiн загорiвся вивчити новi людськi взаємини, що так вражали в морi неволi, зла, пригнiчення. А ще вiдчув: заводи, робочий люд, який на них працює, несуть в собi прообраз чогось того, що знищить крiпосникiв-собачникiв i скине їхнiх iдолiв з кривавих капищ. З Корсуня його привiз Варфоломiй. На хутiр до Хропаля, найближчого помiчника i зятя Симиренка. Олекса був якраз удома, - приїхав щось узяти й перехопити, - й вони, вже вдвох, невдовзi рушили на цукроварню в Млiїв. - Побув удома? Як там? - спитав Хропаль, пригладивши розкiшнi вуса. - Бiда... - Вже скоро, може, звiльнять. - Чи побалакають, та й буде все, як i було! - Тупi у нас мiнiстри, - зiтхнув Хропаль. - Не можуть нiяк збагнути, що вiльний краще трудиться, анiж крiпак, що мало бути з хлiбом та ковбасою; потрiбнi вкрай машини, верстати, рейки для залiзниць... Того крiпак не зробить. Не схоче i не зумiє. Вiн навчений робити хлiб, а тут - вогонь, залiзо, пара, гуркiт... - Якби людей звiльнили - всього навчилися б, - сказав Тарас. - Я знаю те по собi. Повiриш, став одразу якимось зовсiм iншим, до всього вдатним, спраглим i геть невтомним! Вчуся i вчитись хочеться. Яке це щастя - воля!.. Хропаль тим часом вйокнув на дружних карих коней. Вони побiгли швидше. В'їжджали в мiсто вiльних людей труда, що виросло в долинi слiз. Завод не тiльки вразив, а й приголомшив. Тарас ранiше бачив i парову машину на кораблi, яким плив з Астраханi до Нижнього, i поїзд, що, неначе Змiй Горинич, сопiв вогнем мiж двох столиць, та тiльки тут, де зiбрано силу-силенну цих вогнедишних велетнiв - творiнь людських, ще раз - i вже безповоротно! - впевнився, що шлях подальший людства проходитиме через такi заводи, де для ганьби крiпаччини не буде мiсця. Селище його не менше подивувало. Кожному - будиночок, город, садок. А потiм ще - лiкарня, школа, лазня!.. Обiдали у Симиренка. Чи просто так, чи ради гостя зiбралося чимало люду. Вiд праотця цiєї фiрми сiмдесятирiчного Яхненка до молодих учителiв, якi недавно ще самi були студентами. - Батьку Кiндрате, - обняв Тарас Яхненка, - що, що ви тут наробили! Це ж просто диво дивне!.. Кiндрат Михайлович поплямкав ротом, глянув на Симиренка значущим, хитрим поглядом. Напевно, вони про щось недавно посперечалися, i похвала Тарасова була на руку старшому. - Кажи Платону Федоровичу, - всмiхнувся вiн. - Платоша сюди назвозив iз-за границi того добра. - Назвозив би, якби не ви... - чомусь знiтився Симиренко. - Та й школу вiн побудував. Лiкарню теж... - А церкву - ви, - не залишився в боргу Платон. I посмiхнувся. Видно, вони любили отак покпинити один iз одного, погрiти душу жартом. Тарас дивився, слухав, мотав на вус. Цi заповзятi, вдатнi цукрозаводчики були обидва iз крiпакiв, а вславилися на всю Росiю умiнням вести дiло, дивитися у перспективу, розпiзнавати усе нове й корисне для процвiтання фiрми, її заводiв, краю... Вiдчув, що всi чомусь на нього дивляться. - ...З нового щось, недавнього... - сказав Хропаль. А-а, прочитати просять! Що б їм таке?.. Хiба що це... Пiднiс правицю, втишуючи, й почав вiрш-бiль, написаний якраз рiк тому в Санкт-Петербурзi: На панщинi пшеницю жала, Втомилася; не спочивать Пiшла в снопи, пошкандибала Iвана сина годувать. Воно сповитеє кричало У холодочку за снопом... Читав i бачив ниву - всю золоту, пiд синiм, чистим небом, - крiпачку з сином бiля грудей... Розповила, нагодувала, Попестила; i нiби сном, Над сином сидя, задрiмала. I сниться їй той син Iван I уродливий, i багатий, Не одинокий, а жонатий На вольнiй, бачиться, бо й сам Уже не панський, а на волi; Та на своїм веселiм полi Свою-таки пшеницю жнуть, А дiточки обiд несуть. I усмiхнулася небога... Обвiв присутнiх поглядом з-пiд обважнiлих навислих брiв i кинув, нiби докiр: Проснулася - нема нiчого... На сина глянула, взяла Його тихенько сповила Та, щоб дожать до ланового, Ще копу дожинать пiшла. Замовк. I всi мовчали. Вiрш був - як сiль на рану. Всi ждали людям волi, вона ж собi барилася в палатах царських та мiнiстерських. - Скоро ми прочитаємо новий "Кобзар"? - спитав Хропаль. - Вже той давно зачитаний аж до дiрок... - Не скоро, - сказав Тарас. - Нiхто не хоче дати на нього грошей. А я своїх не маю. Цензура теж, як кажуть, треться-мнеться... - Багато треба грошей? - спитав у повнiй тишi Симиренко. - Та як для кого... Тисяча, а може, й бiльше! Платон дiстав хустинку, тихенько витер носа, що був у нього трохи аж завеликий, i мовив: - Ви, Григоровичу, готуйте все, вирiшуйте свої дiла з цензурою. А грошi будуть. Вишлю, як тiльки стане ясно, яку потрiбно суму. - Я поверну, - сказав Тарас поспiшно. - Грошима чи книжками. Книжками лiпше... - Згода. - Боїться, щоб вiд тисячi не занепала фiрма "Брати Яхненки i Симиренко"! - гукнув Кiндрат Михайлович. - Ну й молодця. Бо хто ж iще за нас подбає!.. Тарас нахмурився, вловивши в жартi присмак тiєї зверхностi, яка завжди з'являється у благодiйникiв. - Прошу, прошу до столу! - ввiйшла привiтна господиня, що, видно, тут завжди була душею товариства. На другий день уранцi Тарас разом iз сонцем прийшов у сад. Хропаль та доньки спали, й вiн вибиравсь навшпиньки, немов тiкав. Навмисне вийшов босий. Хотiлося вiдчути пружну землю, траву, росу. На споришi посеред двору застиг, заплющив очi, вслухаючись у теплий лiтнiй досвiток, у те, як ноги лоскiтно холодять краплi, збитi його ходою... Яка це розкiш!.. Груди аж розпирав радiсть... А може, вiн ще й досi в Новопетровському i це йому лиш сниться?.. Нi, пахне терпко зеленню, вуркоче нiжно горлиця, i крiзь повiки видно м'яке, розмите сяйво... То сходить сонце... Ласкаве, добре сонце його землi, його Вкраїни милої!.. В сад увiйшов уже з розплющеними очима: зробилось раптом страшно, що вся краса ця зникне, коли її не берегтиме зором. Ось скоро вже два роки, як зняв мундир, як виїхав з Новопетровського укрiплення, а й досi не може в те повiрити усiм єством, здолати жах пробудження, що нависає над ним мечем дамокловим. Найпершими його зустрiли вишнi, що вже ледь-ледь займалися. Вiн уявив собi на мить, як гарно тут, коли цвiтуть, i так йому зробилось жаль, що не приїхав у перших числах травня i не побачив того земного дива... Далi рядами йшли ще молодi, та вже з плодами яблунi. Маленькi, геть пухнастi, тендiтнi яблучка пахтiли зелом, всохлим недавно цвiтом... Грушi ж, - чи грушенята, скорше, - нiчим йому не пахли, мов берегли запас казкових пахощiв на час урочий стиглостi... А по межi - тополi вряд. Немов дiвчата вийшли водить танок... - Милуєшся? - спитав Олексин голос. - Який садок!.. - зiтхнув Тарас, не озирнувшись. - Мав би ти десь пристанище... - Купити хочу бiля Днiпра хоч невеличкий шматок землi. На горах десь... - Купуй. А ми тобi посадимо такий садок! Тут шкiлка є, садiвники, а по Днiпру вже ходить наш пароплав... Вважай, що сад у тебе є. - Спасибi. Тепер менi ще дужче хочеться поставити у цьому краї хату й осiсти тут. - Додому тягне? - Треба на Україну! Грiх залишати матiр, коли бiда... Скажи, ласкав будь, шаблю зробити важко? - Просто, як є майстри i є потрiбна криця... - знизав Хропаль плечима. - Ну, а пiстоль, рушницi? - Хто вмiє, зробить. - А хто не вмiє? - Вивчить i зробить теж. Аби стояли руки до ремесла... Зброярню тут вiдкрити хочеш? - Що ти!.. Згадав, як люди з палицями йшли на багнети... - У Корсунi? Тарас кивнув. Постояли якусь часину мовчки й пiшли залитим сонцем ранковим садом. Роси... - Я геть забув тобi сказати! - вдарив Хропаль себе по лобi. - Вчора я стрiв Добржинського, пристава нашого, i похвалився, що ти у мене гостем, так вiн зрадiв, схопився мов опечений i почухрав доповiдати справниковi. - Не залишають мене i тут у спокої, - сказав Тарас. - Живу весь час пiд наглядом синьомундирих... - Певно, велика птиця? Страшно!.. - Що я для них: старий, недужий, вимучений - таки ж по їхнiй милостi! - десятком рокiв муштри... - Е-е, не скажи! - змахнув Хропаль руками. - Тарасе, ти не уявляєш, ким став Кобзар Шевченко для України! Ти повернув їй душу, вдихнув надiю!.. - Досить, - спинив Тарас господаря. - А то заплачу... Все цс я мiг зробити i не зробив... Бо знехтував премудрим правилом, що заповiв месiя учням: "Будьте мудрi, як змiї, i кроткi, як голуби". А я не був нi тим, нi тим. Я просто йшов, iз пiднятим одчайно й чесно заборолом... - Хто знає... Може, тим i страшний ти царевi й панству, що просто йдеш, що зневажаєш i їх, i силу їхню. I людям ти такий милiший. Народ одважних любить, без заборол. - Олексо, ти не сотворяй кумира з мене! Я теж боюсь ускочити в нову бiду, я хочу жити щасно, дружину мати, дiток... - I все ж, коли б тобi сказали, чи те, чи те, що вибрав би? - спитав Хропаль не без лукавства. Тарас зiтхнув. - От бачиш! Не станеш ти нi голубом, анi змiєю. Ти - Прометей!.. Як хтось учора висловився, щоб ти не чув... Тарас хотiв сказати щось, заперечити, проте не змiг: забило дух вiд хвилювання. Згадав, як слiдчий назвав його, збиткуючись, високим цим iменням, i як тепер звучало воно хоралом, музикою в устах людини, брата во краї цiм i цiм народi. Мабуть, вiн недаремно прожив життя, пройшов по муках, душу поклав за волю та Україну!.. - Ходiмо вже... Поснiдаємо i на завод, - сказав Хропаль. - Сьогоднi ти побачиш, як робляться у нас машини та апарати. До речi, - стишив голос, - прикинеш сам, чи можуть там робити те, про що питав... Стежка їх привела в густий квiтник, де стiльки буяло барв, що боляче було на них дивитись. Тим часом з хати вибiгло до них дiвча. Тарас розставив руки, пiймав його, пiдняв високо над головою. - Добре моїй Катрусi спалося? Дiвча смiялось, мружачись вiд сонця, вмитого погожим ранком. Горлиця йому вторила, гупав десь, нiби в бубон, одуд, гула бджола... У коридорi гупали чиїсь неквапнi кроки й охриплий бас мугикав пiсню. Мабуть, хтось загуляв i тiльки зараз весело вертавсь додому. Добре буть молодим художником, надiєю професорiв!.. Яке тодi високе все i чисте, якi чарiвнi мрiї п'янять щасливе й дуже юначе серце!.. Лiжко було тверде, й вiд того бiк йому закляк, поболював. Десь просочився холод, а бракувало сили, щоб повернутися, поправить ковдру... Треба!.. Напружився i важко сiв. Потому лiг на спину й укрився... От би зараз йому в ласкаве лiто, в зелений сад!.. Чи на Днiпро, на гору, де вiн собi приглянув галявину мiж диких груш!.. Пан не продав, не захотiв продати... Варфоломiй знайшов з тим схожий грунт на землях мiста Канева... Чи то ж вони з Варфоломiєм ходили там, коли шукали мiсця для хати й саду?.. Мабуть... Якби ж не те "недремне око"!.. Всує... Вiн клопотався землею, садом, хатою, а полiцейськi нишпорки опiкували весь час його, шулiками вились над ним... ...Те мiсце було таке, як вiн хотiв. Гора, поросла липами, грушками, глодом... З неї, як на долонi, старий Днiпро з лугами та рукавами, а вдалинi, на обрiї, немов хмарина в небi, Михайлова стрiмка гора, i Прохорiвка внизу пiд нею... Гарно!.. Ледь дочекавсь, коли вони iз управителем Вiтольдом Вольським, - збiднiлим шляхтичем, - та мiрчим панським iз Межирiч Хiлiнським приїхали на заповiтну гору. Хiлiнський взяв з собою i двох селян для допомоги. Тарас, як же господар, пройшов пiд "власну" липу, що кидала на землю гарну, велику тiнь, дiстав неквапно iз саквояжа пляшку, закуску й чарку. Вольський пригладив вуса. - Знаєте, як купувати землю, - пожартував. - Без чарки сажень вломиться... А землю я купую вперше, - сказав Тарас. - Щоб бiльше трохи. Що цi двi десятини!.. - зняв козирок i витер пiт на лобi Вольський. Спека була страшна. - Менi аби пiд хату та пiд садок. - I поле треба. - Поле моє - папiр та полотно. - То що, почнемо? - мовив до них Хiлiнський. - З богом, - махнув рукою Вольський i сiв пiд липу. - Дощику б!.. - Це що, - сказав Тарас, скидаючи й собi бриля. - Отам пече, за Каспiєм... Нi кущика, нi деревини... Смажить, мов на пательнi... - Багато там було полякiв? - спитав тихенько Вольський. - В тому краю - немало. Й здебiльшого розумнi, чеснi хлопцi, - сказав Тарас. - Ми й досi друзi з деким... - Так, нам дружити треба... Одна судьба, одна бiда... - О, гостi в нашу хату! - кивнув Тарас на стежку, якою йшли якiсь пани. - Перший - то пан Молендський, а другий - пан Козловський, якийсь там родич мiрчого, - всмiхнувся Вольський. - Вирядився, немов на бал... I справдi, пан Козловський прийшов у фрацi та рукавичках. На цiй горi, в такiй пекельнiй спецi вiн був кумедний. - Леле! Пан заблудився, певно? - спитав Тарас у дендi, як той вклонився вишукано, проте нетвердо. - Прошу, чому ви так подумали? - пiдправив гострий короткий вус. - Я вийшов на полювання. - А де ж рушниця ваша чи гончi пси? - Рушницю несе позаду мiй козачок. Тараса наче вжалили. - I пан стрiляти вмiв?! -смiявся вже у вiчi. Козловський став у позу, немов його збирався хтось намалювати чи вилiпити для пам'ятника, i кинув гордо: - Коли б менi попались ви в Житомирi, як я служив там становим!.. - То пан iще й алтинник[2]! - пiдсiк Тарас. - Панове, будьте свiдками, що цей мужик у сурдуцi образив мене, вродзоного!.. - Ти ж брав? - спитав зненацька Вольський. - Чого ж кричати! - Хто вiн, щоб тут колоти очi моїм минулим?! - Добре, - устав Тарас. - Прошу менi пробачити. З'явiї лись так несподiвано та ще в такому одязi... А я на фрак. маю, як кажуть, зуб... - Мирiться та будем пити могорича, - пiдтримав Вольський. - Дiло уже кiнчають... Козловський глянув скоса на оковиту й подав Тарасу руку. Тарас прослав хустину, поклав на неї сало, цибулю, хлiб, поставив пляшку й чарку. - Сiдайте, гостi дорогi! - вклонився всiм. - Сюди, сюди, лiд липу, - покликав ще й окремо, як видно, батька й сина, що помагали мiрчому. Козловський хмикнув, проте не став втручатися. Найперша чарка й слово дiстались пану Вольському. Тримаючи скляницю в пальцях, нiби тендiтну квiтку, вiн глянув приязно на новоспеченого сусiда-землевласника i мовив просто й щиро: - Нехай вам тут живеться щасливо й довго! - Ще спершу треба... - Купите. Парчевський стiльки винен, що з радiстю продасть вам землю. Перехилив, скривився i передав скляницю мiрчому, який сидiв по лiву руч од нього. Хiлiнський мовчки випив; лише кивнув Та