расовi. Козловський же, що перебрав у нього тост i чарку, пiдправив важно вуса й проголосив: - Здоров'я його величностi! Зробилось тихо-тихо. - Тарах по чагарях! - сказав Тарас, не витримавши цiєї паузи. - Без нього тут не обiйдеться... Вольський забрав поспiшно пляшку, налив горiлки в чарку, яку тримав Молендський. - Не треба так високо дертись, панство, - сказав потому. - Досить цiвї кручi... Випивши, мовчазний пан Молендський оддав скляницю дядьковi. Ледь повагавшись, Вольський йому налив. - Нехай вам бог поможе на цiй горi, - сказав i випив селянин. Вiддав порожню чарку не синовi, а вже до рук Тараса. Вона одразу ж виповнилася. - Бог нами гребує, - сказав Тарас, зиркнувши на Тимофiя. Вiн пригадав, як звуть старого. - Марно нам уповать на бога... - Пшепрашам! - вирячився на нього пан Козловський. - - В усiх костьолах моляться, ждучи вiд бога ласки, до нього всi звертаються в своїх молитвах!.. - Що користi з тих молитов! - озвався Тарас, закушуючи шматочком сала. - Попи, ченцi морочать людей в церквах... - По-вашому, всi богослови... - Мавпи i лицемiри, - устав Тарас. Зiрвав листок iз гiлки, що нависала якраз над ним, i запитав: - Хто це створив? - Звичайно, бог. - Так кажуть нам богослови. Хоч бiльшiсть з них, як мають розум, знають, що це не так. I знову стало тихо. Козловський згодом хмикнув, прискалив лiве око, мов прицiляючись, i запитав: - Ну, ви принаймнi вiруєте в Марiю-дiву, матiр Iсуса, бога нашого? - Аякже... Мати-покритка - одвiчне лихо людства... То як у те не вiрити, що справдi є, що серед нас!.. - По-вашому, Iсус Христос?.. Боюся навiть мовити... - Хто постраждав за людство, за щастя всiх, достойний шани й вiри, - сказав Тарас схвильовано. - Хто б вiн не був!.. Козловський хотiв було продовжити цiкавий диспут, але Тарас нахмурився i, слухаючи, як наляга незвично на нього хмiль, почав читати писаний ще в Оренбурзi вiрш: А я так мало, небагато Благав у бога. Тiльки хату, Одну хатиночку в гаю, Та двi тополi коло неї, Та безталанную мою, Мою Оксаночку; щоб а нею Удвох дивитися з гори На Днiпр широкий, на яри, Та на лани золотополi... Важка сльоза скотилася йому на вуса. - Буде тепер у вас, Тарасе, хата бiля Днiпра, - тихо озвався Вольський. - Посадите собi садок, тополi... Щоб не заплакати отут, при людях, пiшов до кручi, звiдки ще краще видно далеч, Днiпро внизу i схили, вкритi лiсом... ...Хоч мав у грошах скруту, Парчевський був невловний для покупця з Санкт-Петербурга. Тарас чекав на нього бiльше доби, а й досi не мiг дiзнатись навiть, чи скоро буде їх благородiє у Межирiччi. Вольський i той лише розводив мовчки руки, оскiльки мав оповiстку, що слiд чекати пана в суботу ввечерi. А нинi вже був понедiлок. Натомiсть тут уже два днi крутилися i становий, i справник аж iз Черкас, та ще жандарм iз Києва. У них, звичайно, свої дiла, i все ж чогось цi цербери гнiтили настрiй, змушували перебирати в пам'ятi, що й де сказав, як з тим чи з тим повiвся. Здавалося, усе гаразд... От тiльки... Нi, в шинку, де вчора ввечерi вiн розмовляв з селянами, не помiчав когось такого... Трохи його помулював той могорич пiд липою i пан Козловський... Може, донiс уже?.. Був становим приставом... Коли сiдало сонце, не витримав. Узяв паперу аркуш i написав цидулку Варфоломiєвi: "Я не дождався Парчевського, то й не зробив нiчого, тiлько купив гербового паперу; а на паперi тiм пишiть вже ви, що знаєте i що вам бог на розум пошле. Оставайтеся здоровi; нехай вам бог допомагає на все добре. Щирий брат ваш Т. Шевченко. Iюль 13, 1859". Зробив пакет, вiддав Давиду-шинкаревi, щоб переслав узавтра в Корсунь, i попросив, таки ж у нього, коней до Пекарiв. Ще в п'ятницю, як обмiряли землю, одержав лист вiд Лазаревського, який його стривожив i засмутив, бо в ньому все було округле i несуттєве. Нi слова про цензуру та книгу, в неї послану, нi пiвсловечка й про те, чи граф Толстой живе ще й досi в Академiї. Якщо екс-вiце-президента вiдтiль попросять вибратися, то й вiн, Тарас - раб божий, що на поруках у їх сiятельства, зостатись може не тiльки без майстернi, а й без квартири... Конi бiжать неквапно, кучер мугиче щось, на пiсню схоже, чи просто так мелодiю... Думки ж прядуться далi. I все чогось сумнi, мiнорнi... Мабуть, заїде ще до Києва на кiлька днiв i в Гирiвку - обняти матiр Лазаревських, та й поверне голоблi на Петербург... До того, як придбає землю Варфоломiй i вибудує на нiй якусь хатину!.. - Паняй, паняй! - гукнув хтозна для чого кучеровi. Той стрепенувся, вйокнув i... перестав мугикати свою журбу. На березi чекати мусив на перевiз. Сидiв на теплому - ще з дня - корiннi явора, що оголила повiнь, дивився, як у негустому вечорi несе могутнi води старий Днiпро, i серце йому стискала туга. Так рвавсь на рiдну землю, так марив нею, бачив її у снах, а наяву... Були i радiсть зустрiчей, i сльози щастя; нинi ж надходить час скорботи. Не сталось ще нiчого, окрiм затримки з купчою та скупченням чинiв полiцiї у Межирiччi, та щось йому лягло на душу каменем, погнало в цю дорогу через Днiпро... Куди ж подiвся той перевiзник?.. Вечеряє чи п'є з рибалками на тому боцi в Прохорiвцi?.. А може, ти, старий джигуне, так припустив iз Межирiччя, бо закортiло глянути в глибiнь очей Марiї?.. Пусте! Там грошi й речi... I вишита тобi сорочка?.. Згинь, сатано! Доскiпуєшся, немовби слiдчий. Що я - чернець, аскет чи, може, ходячий труп? Живий, здоровий, здатний до боротьби й до щастя простих людських взаємин!.. Ну ж, ну... Дай спокiй! Бачиш, горять вогнi на рiчцi? То плотарi сплавляють лiс. Пристати б оце до них i... Он, здається, пливе й Харон днiпровський! Таки гуляв на тому боцi. Чи ставив десь у затоках вершi... - Добривечiр! - пiдвiвся з кореня, коли Харонiв човен уткнувся носом у мiлину. - Поїхали? - Сiдайте вже.. - нечемно буркнув перевiзник. Тарас ступив у човен i сiв на вогку лавку. Одразу берег, верби та явори пiшли, пiшли у невiсть ночi, злилися з нею... Тiльки вже з середини рiчки, як бiльше висипало на небо зiр, вони ледь-ледь окреслилися по верховiттях i стали чимось схожi на приднiпровськi кручi. Гори мої високiї!.. - знялось щемливо в серцi, так нiби вiн плив не Днiпром, а сiрим чужим Уралом. Вгледiвся i в далинi, на тлi зiрок та неба, побачив Княжу гору, а поряд - ту, яку обрав для того, щоб поселитися. Не так i високi, Як хорошi, хорошiї!.. Та що це з ним сьогоднi дiється?.. I перевiзник чомусь мовчить, немов набрав у рот води. - Ви, дядьку, що ж, iз Пекарiв чи з Прохорiвки? Не вiдповiв. Махав затято веслами, неначе бив днiпрову воду, зганяючи на нiй якусь свою досаду. Невдовзi з ночi випливли тремтливi цятки вiкон Михайлової гори. Отак, з води, вiн їх уперше бачив i враз вiдчув свою самотнiсть на цiй землi. Нi, друзiв є немало; ще бiльше тих, хто любить його поезiї, хто поважає його за них. I попри все це душить його сирiтська, вiчна самотина. Хто вiн такий на цiй землi великiй.. Хто жде його i хто за ним печалиться в оцiй пiтьмi?.. Марiя?.. Чужа жона!.. Брати, сестра?.. В них є за ким печалитись, а вiн давно вiдiрваний од їх гiллi... Як плiт отой, що проплива позаду, на бистринi, вiд лiсу... Тут човен зменшив швидкiсть, черкнув об дно й спинився. Тарас вiддав монету за перевiз, яку давно приготував, i вискочив на чорний берег. - Дякую! - гукнув у темiнь. Хлюпнули водою весла... Скинулась на плесi риба чи птах якийсь ударив нехотя крилом об воду... Тиша... Зiтхнув, поглянув (свiтяться пiд небом зiкна!) й пiшов на них, мов на маяк блукаючий у морi човен. Стежка вгиналась м'яко, стелячись йому пiд ноги... Як-то iтиме вiн за рiк чи два до власної своєї хати? Що почувають люди, йдучи додому, в милу свою родину?.. Мабуть, iдуть, i все. Бо звиклi. Бо впевненi, що так повинно бути, що в кожного, - нехай то й звiр чи пташка, - є десь своє пристанище, своє гнiздо... Чи то йому здалося, чи й справдi вгледiв крiзь буйну кропу яблунi в одному з свiтлих вiкон її такий знайомий i все ж такий далекий кирпатий профiль... - Стiйте! - спинив його рiшучий владний окрик. Iз темряви чи з-за кущiв на нього раптом виплив пристав з Мошен Добржинський, якого вiн сьогоднi бачив у Межирiччi, та ще якiсь, озброєнi кiлками, люди. - Стiйте... - сказав пристав, вiдсапуючись. - Тарас Шевченко? - Слухаю. - Я мушу вас арештувати. - За що? - Не знаю. В мене такий наказ. - Дiстав хустинку, витер на лобi пiт. - Прошу до рiчки - в човен! Оглянувшись на свiтлi вiкна дому, в який iшов, на вiття саду, вирiзьблене на тому тлi, ступив униз, шукаючи ногами стежку, що раптом десь подiлася. Попереду бiлiла спина соцького або десяцького, обабiч теж, позаду сопiв пристав Добржинський. На диво був спокiйний. Логiчно все! У кожного своя робота й свої також уявлення про честь та совiсть... Тiльки глибоко десь у серцi тривожно щось озвалося i розлилось йому по грудях холодом. Уже напiвзабутим, отим страшним, що на межi неволi й волi... Глянув на розсип зiр, на мiсяць, що пiдiймався з лiсу, й одвiв на темiнь очi... Мав бути знову кременем!.. ...Його збудив уранцi на другий день не хто-небудь, а сам черкаський справник. По тому, як вiн увiйшов, як випинав затиснутi мундиром груди, Тарас збагнув, що дiло кепське, що для Табачникова (учора чув, як зветься справник) вiн послужити може твердим, надiйним гарним засобом доскочити нового чину. - Виспалися? - спитав, коли Тарас пiдвiвся i сiв на лавi, засланiй старим рядном. - Не на перинi, звiсно... - Ми до перин не звикли, - сказав Тарас. Нахмурився i запитав: - Яке ви мали право повестись так зi мною?! Табачников пройшов до столу, поважно сiв, чомусь потер долонями своє округле масне лице з очицями, як в поросяти, i теж спитав iз посмiшкою: - Не знаєте того самi? Тим часом ввiйшов жандармський офiцер. - А-а, пан поручик... Прошу, прошу! - вказав на крiсло справник. - Це хто? - кивнув жандарм. - Художник iз Петербурга. - Той самий? - Так. Ввiйшло ще двоє. Певно, якiсь чиновники. Жандарм кивнув, щоб сiли. - То що ж це ви? - звернувся вiн до Тараса. - Немолодий вже, служите в Санкт-Петербурзi, а дозволяєте собi таке!.. - Ви, може, менi, панове, скажете, чим зобов'язаний такiй увазi й такому дикому до мене ставленню? - спитав Тарас. - Ну, добре, - випнув груди й поклав на стiл важкий кулак Табачников. - Чотири днi тому назад ви обмiряли землю у Пекарях? - Так. Хочу там поставить хату. - А з вами там були пани Хiлiнський, Молендський, Вольський та селянин Садовий з сином? - Були. - Ви пригощали цих вищеназваних людей горiлкою? - Хiба це грiх? - Грiх потiм був! - Не розумiю... - Що ви їм говорили, випивши? Про бога, матiр божу та про Iсуса? Ось воно з якого боку вiтер! Вже хтось донiс про диспут довкруг листка. Чи не Козловський? - Це все обмова, наклеп, - сказав спокiйно справнику. - Таких речей ми не торкалися на тiй горi. Пили, про щось бесiдували, спiвали трохи... - А хто казав, що божа матiр - покритка? Ви! - Я такого не говорив. Покепкував з Козловського, а вiн зi злостi, мабуть, i набрехав. - Ви й Саваофа лаяли, ще й пiдставляли йому, - яке блюзнiрство! - прошу пардону, задницю для поцiлунку! Тарас пiдвiвся, глянув у бiлi очi справника: - I ви могли повiрити в таку мерзоту?! Справник устав також. - Сiдайте! - мовив з притиском. - Питати тут буду я. Чи пан Крижицький, - глянув у бiк жандарма. Той не примусив себе просити довго й також устряв у допит: - В шинку Давида ви фiглювали зерном пшеницi й жита, доводячи перед селянами злочинну думку знищення царя й панiв народом. Було таке? - Я там казав, що скоро цар дасть волю, i всi селяни, - жито, - вважатимуться, як i пани, пшеницею. Жандарм скривився в посмiшцi. - Я доповiм про все це київському генерал-губернаторовi князю Васильчикову, - сказав рiшуче, вставши iз-за стола. - Все ж їдете? - спитав несмiло справник. - Гадав, що ми сьогоднi... - Вже запрягають коней. - Вiзьмiть мене з собою! - ступив Тарас до нього. Жандарм звiв брови, скоса зиркнув на справника й розвiв руками: - Взяв би, але, на жаль, немає мiсця в екiпажi. - Я проведу вас, - спритно схопився справник. Вже вiд порога грiзно сказав Тарасовi: - А ви... Допоки вестиму слiдство, житимете отут, у домi станового. В селi собi гуляйте. А за село - боронь вас боже! Вийшов слiдом за трiйцею, що чимось, видно, муляла йому в душi. Вiдчувши раптом втому, Тарас пройшов до лави i важко сiв. Ускочив у полiцейсько-жандармську сiть!.. Тепер вони не випустять його сяк-так. Не жарт - спiймали на богохульствi! Це ж шанс який довести свою стараннiсть, вислужитись. Недремне око!.. Серце мов хтось здавив... Пiдвiвся, вийшов у коридор, набрав води з вiдра, що тут стояло, й припав до кварти... Вскочив!.. У середу, вже аж надвечiр, йому сказав хтось, що у Мошни приїхали Шевченко з Корсуня та Симиренко iз Городища. Приїхали до управителя цього мавтку Ягницького, що жив у панському палацi в парку. Хотiв одразу ж пiти туди, але згадав, що там якраз Табачников. Щоб не прогавити Варфоломiя та Симиренна, побрiв по тiй дорозi, якою мали їхати вони назад. Це ж, певно, брат вважає, що вiн уже в Максимовича чи навiть десь пiд Києвом... Три днi минуло... Леле, уже три днi, як вiн в неволi знову! Нехай вона ще й не така, як в роцi сорок сьомому, та все ж страшна... Тодi вiн був молодий, здоровий, а зараз кожна прикрiсть йому холодить серце й стискає болем голову. Душа мiцна, як i колись, а тiло вже пiдупало, тяжко йому витримувати таке буття, таку наругу... Муштра й життя в пустелi, видно, наклали карби глибшi, нiж те здавалось спершу. Вдовбалися таки добряче! Серце, хоч ожило, вже не смiється знову... Постукування легких колiс прогнало сумнi думки. Здається, їдуть... Добре, що тут заждав: побачаться без зайвих вух. За ним весь час хтось назирає в оцих Мошнах!.. Чогось сумнi та невеселi, - як конотопський сотник, - його дружки... - Тпру! - зупинив баских лискучих коней Варфоломiй. Платон стрибнув на землю, подав холодну руку. - Ви чули мою пригоду? - тихо спитав Тарас, вiтаючись з Варфоломiєм. - Того сюди й приїхали, - сказав Платон. - Гадали, мо', Ягницький зарадить лиховi... - додав похмуро Варфоломiй. - Вiдмовився? - Та вiн би й рад... Табачников немов зiрвався з цепу. Той роздуває довкiл таке!.. Послав у Київ рапорт, а сам тим часом нишпорить, шукає всюди змовникiв. - Засидiвся уже в Черкасах, хоче перелетiти в Київ, - сказав Платон. - На спинi моїй заїхати... - Хотiли дать на руку, так не бере, собачий син, - озвався Варфоломiй. - Аж труситься, так хоче взяти лепту, а поспiшив iз рапортом. Та ще й жандарм якийсь тут був... - Учора вдвох допитували мене у хатi станового, - сказав Тарас. - Той взяв би теж, - пiдкинув думку Симиренко. - Поїхав ще учора вранцi в Київ. - Виходить, кепське дiло.., - мало не плакав Варфоломiй. - Як бог не видасть, кажуть, свиня не з'їсть, - утiшив його Тарас. - А он i страж мiй пильний - пан становий! Дорогою у їхнiй бiк неквапно йшов Добржинський. Не йшов, а так, прогулювався у надвечiр'ї... - Побоюються, що ви мене умкнете, немов гусари дiвку. - А що? - сяйнули очi в Симиренка. - Дiждемось ночi десь у яру чи в лiсi, пiдхопимо тебе i чвалом!.. - Куди? - спитав Варфоломiй. - Жила б оце Сiч Запорозька! - сказав Тарас. - Ще, може, щось придумаємо, - подав Платон правицю. - Я днями буду в Києвi... А зараз треба їхати. Тим паче пан Добржинський гряде сюди... Варфоломiй обняв по-братньому, поцiлував. Не втримався, щоб не вколоти докором: - Казав же я тобi, Тарасе, - побережись... - Добереглися, що далi нiкуди! - спахнув Тарас. - Табачников тут бог i цар!.. Паскудство.. Вiзок хитнувся, затупотiли конi, рвучись у путь. - Бог милостивий!.. - махнув рукою Варфоломiй. - Прощайте! Я напишу!.. - гукнув Тарас. Знялася легка вечiрня курява й осiла тихо, згладжуючи слiди колiс... ...Чекаючи наказу з Києва, Табачников носився з ним, як дурень iз дверима. Стурбований тим поговором, який пiшов межи людьми по селах бiля Мошен, вiн пiдхопив цей неспокiйний i нелегкий для себе скарб, примчався з ним до Черкас. Примусив жити поряд, таки в своєму домi. Чи щоб не втiк, чи, може, мав iще якийсь, лише йому вiдомий, замiр. Увечерi, за кiлька днiв, гукнув його до кабiнету, де на столi, замiсть паперiв, стояла пляшка, келишки та вишуканi, як для Черкас, наїдки. - Сiдайте, - сам пiдсунув йому стiлець. - Що сталося? - гукнув Тарас, - Прийшов указ про те, що я призначений якимсь мiнiстром? - Хочеться покуштувати влади? - спитав замiсто вiдповiдi. - Менi чомусь здається, що ви берете вище... - Такої! Хто б подумав, що ви вважаєте звання поета вищим од мiнiстерського! - Поет i вождь... - примружився, мов кiт на мишу, полiцейський. Налив тим часом келишки, один пiдсунув "гостевi", а другий взяв, мов щось живе, в кулак. Як видно, звик усе тримати мiцно. I запитав. - Взяли б мене мiнiстром, коли б я став на вашу сторону? - Чи ви не з глузду з'їхали? - як мiг спокiйно мовив на те Тарас. - П'єте задуже, мабуть... Табачников пiднiс правицю з келишком. - Я п'ю здоров'я ваше! - Спасибi... Дружно випили i закусили. - Минуло всього три днi, а ви в Черкасах стали кумиром, душпастирем, - сказав серйозно справник. - Цибульськi просто моляться на ваш пресвiтлий образ. Отець Петро Марковський, диякон Шпак, моряк Степан Хоменко, Вахмистренко, Боковня, Слюсар... Нєсть їм числа! - Ви що ж, за мною бiгали усi цi днi? - спитав Тарас. - Негарно... - Нi. Очi й вуха у мене скрiзь. - Обплутали, як той павук? - Годжуся я в мiнiстри? - I знов за рибу грошi!.. - Пора по другiй. - Думаєте, що я сп'янiю швидко й почну молоти вам хто-зна-що? - Сп'янiли ж ви у Пекарях... - Нi. Я тодi не впився. - Не був п'яний, а нiс таке!.. Тепер самi подумайте, що випливає з цього... - Що? - Божевiлля... - Славненько! То я оце, по-вашому... - всмiхнувся, ще не вловлюючи, до чого гне Табачников. - Лиш божевiльний може постать супроти бога i влади, ним помазаної! - державне випнув груди фiлософ-справник. - Отже, ви ту гидоту вигадали про бога й заднє мiсце, аби довести?.. - гнiвно спитав Тарас. - Це ж пiдло! - Я - патрiот, - промовив гордо справник. - А ви - загроза ладовi, який у нас панує, царевi, всiй iмперiї. Од вас чекати можна чого завгодно: бунту, рiзнi, мазепинщини... А доля так розпорядилася, що я, звичайний справник, урятувати можу свою Росiю вiд злої смути... - Що вам на розум спало? - глухо спитав Тарас. - Послати вас у божевiльню в Київ... Це вдарило немов обухом по головi. - Гадаєте, у вашiй владi? - спитав неначе iз-за стiни. - У мене там є приятель, який на всiх таких, як ви, недобрим духом дише. Вiн зробить так, що жоден ваш крикун про волю та демократiю... - Мене знайдуть i визволять. - Нехай собi, - всмiхнувся хижо справник. - Чутки пiдуть, - а в тому ми посприяємо! - що ви звихнулись, з'їхали, як мовлять тут, iз глузду... Що б не казав - усе бредня, химерiя... Кiнець кумиру, амба! Тарас мовчав. Думки снувались швидко, вдарялися одна об одну, знов розбiгалися. Замiр цього катюги чорний... Навряд чи вiн без губернатора на те одважиться... А що, як вигадав усе не вiн, а хтось iз вищих?.. - Як патрiот, я, зiзнаюсь, нещадний, - своєї вiв Табачнiков. - А як людина... Можу вам дати шанс! - Цiкаво... - протяг Тарас, пригадуючи, де вiн уже це чув. А-а, слiдчий Третього вiддiлу Попов! Його слова, його гидотний спосiб... Якi ж вони всi схожi - мов вiд одно суки!.. - Ви намалюєте портрет його величностi, - на повний зрiст, при орденах, - i я повiшу його... - Кого? - всмiхнувся. - Царя? Табачников побагровiв. - Такi, Шевченко, жарти!.. - аж засичав. - Не я сказав "повiшу", - стенув Тарас плечима. - Ти намалюєш портрет царя, - олiєю, на повний зрiст, - i чiтко так пiдпишеш: "Тарас Шевченко", а я його... портрет той! - повiшу тут, у кабiнетi, аби начальство бачило, який ти вiрнопiдданий. Га?! - Ми, здається, ще не пили на брудершафт, а ви менi вже тикаєте, - утiк Тарас од вiдповiдi. - Пардон! Пардон! - пiдвiвся справник. - Буде портрет чи нi? - Як кажуть, рада б душа у рай... - розвiв Тарас руками. - Не можу я намалювати такий портрет. - Чому? - Нема моделi. - Чого нема? - Царя, кажу, немає тут. Щоб вiн, як ми оце, посидiв, а я його намалював... - Змалюєш так. - Нi. Мiй учитель, покiйний Карл Брюллов, щодня повторював, щоб не робили ми нi мазка, коли нема моделi... - Напав, гадаєш, на простачка? - всмiхнувся. - Я теж учивсь. У Києвi, в унiверситетi. - То ось чого вiн, бiдний, почервонiв!.. Табачников налив собi по вiнця келих, випив. Потому вп'явся поглядом в заарештованого i проказав, угвинчуючи у мозок кожне слово: - Портрет царя. За кiлька днiв... Iнакше - я пошлю дружку моєму в Київ... I хай господь вас заступає там!.. Уже в своїй кiмнатi... в чужiй кiмнатi-камерi, - хоча вона була без грат та без замка, - Тарас дав волю серцю - вдарив стiлець ногою. Пройшовшись сюди-туди кiмнатою, завважив раптом келишок, якого й досi чомусь тримав затиснутим в пiтнiй руцi. Жбурнув його в одчинене навстiж вiкно i сiв до столу. Iроди!.. Вовки, що скочили на карк народу й гризуть, гризуть iз року в рiк!.. .Погрожує йому Кирилiвським монастирем... Це ж, певно, в тому рапортi, що справник послав самому губернаторовi, вже є пером написанi його "художества" супроти бога... Мабуть, це ще страшнiше; це не заслання i не солдатчина!.. Допоки ж, боже праведний, творитиметься така ганьба й наруга на цiй землi!.. На очi йому потрапив аркуш, змережаний густим письмом. Це ж вiрш, написаний учора тут... Як мiг його залишити, не заховать!.. Дай боже, щоб справник тут не побував i не побачив... А втiм, здається, в ньому нема чогось такого... Йому ж iще не заборонено - новим царем! - писати та малювати!.. Бач, звик ховатися за десять лiт заслання... I недарма. Гаразд iще, що зшиток з його поезiями забутий в брата в Корсунi. Якби колись покинув у Сологуба отi свої "Три лiта", то, може б, легше йому прийшлося потiм... Узяв перо, вмочив його i написав на аркушi, вгорi, над вiршем: "Сестрi". Пробiг рядки очима, де йшлось про сон, i зупинився, вражений пророчiстю рядка про власну долю, яка йому одкрилася вповнi лише сьогоднi. I в хвилi човен порина, "Мiй братику! моя ти доле!" I ми прокинулися. Ти... На панщинi, а я в неволi!.. Отак нам довелося йти Ще змалечку колючу ниву!.. Правда: знов поринає човен його життя... Вiн не писав царевi од, не буде й нинi тратити на нього фарби та полотно!.. А може, й справдi треба було втекти на вороних з Платоном i Варфоломiєм?! Вже був би досi... Всує! Людинi чеснiй, щирiй i справедливiй нiде немає мiсця, за нею скрiзь чигає влад.i неволi й зла... Хотiв хоч тут, на берегах Днiпра, знайти собi пристанище на старiсть лiт... Минуло менше тижня, а вже йому вдається, що те було давно-давно!.. Тепер про нього дбають, не пропаде... Вмочив перо, пiдсунув аркуш i, як завжди в тяжку хвилину вирвав iз серця бiль, розпуку рядками вiрша-стогону: Колись дурною головою Я думав: "Горенько зо мною! Як доведеться в свiтi жить? Людей i господа хвалить? В багнi колодою гнилою Валятись, старiтися, гнить, Умерти й слiду не покинуть На обiкраденш землi... О горе! горенько менi! I де я в свiтi заховаюсь? Щодень пiлати розпинають, Морозять, шкварять на огнi!" Знесилений, обм'яклий весь, сидiв над вiршем, вдумуючись, чи все сказав, чи так сказав. Тепер, вiдколи вирвався iз тих пiскiв закаспiйських, старався кожне слово, немов стрiлу, пускати в цiль. Хто знає, скiльки йому вiдпущено паперу й днiв?.. Згорнув, нарештi, аркушi, зиркнув довкiл, - як у казармi! - й сховав мерщiй в кишеню. Так буде лiпше. Можна б i за халяву, але чобiт немає. Хоча була глибока нiч, у хатi стояла денна спека. Дмухнув на свiчку й тихо, щоб не збудити справника, покрався в сiни. Садом вже йшов звичайно. Правда, його чомусь похитувало, неначе випив зайве... Так, мимохiть оглянувся i вгледiв бiлу постать, що йшла за ним. Десяцький! Не спить, дурний, несе собачу службу!.. Боїться, бiдний, справника... Це ж утечи вiн зараз, сердега цей наразиться на лють того недолюдка... З високого крутого замчища йому вiдкрилось диво - Днiпро у сяйвi мiсяця!.. Його Днiпро... А може, знову?.. Страшно про те й подумати!.. Щоб мiг, зробився б чайкою, змахнув тугими крилами й лiтав би вiльно й вiчно над цим безкраїм обширом!.. На сходi ледь-ледь свiтлiло небо... З iмли на плесо виповз, мов Змiй Горинич, сиплючи снопами iскри, пароплав... ...Несповiдимi путi господнi... й справниковi! Ще снiдали вони в Черкасах, а на обiд примчали вдвох у тi ж Мошни, якраз на борщ i кашу до станового. За всю дорогу справник не обiзвавсь i словом. Та й вiн мовчав: учора наговорилися! - Де вашi речi? - вийшов iз дому справник, коли Тарас одпочивав на колодках пiд грушею. - У Прохорiвцi. А що? - Пишiть листа, i я пошлю когось привезти. Табачников кудись подався з двору, а вiн дiстав iз саквояжа (треба його з листом вернути Максимовичам!) папiр та чим писати й замислився. Погано, страх погано, коли не сам собi господар, коли подальша доля в чужих руках!.. Що ж написати? Правду? А де вона й навiщо нею лякать людей, якi не можуть тобi зарадити?.. Поставив спершу: "Мошни 22 липня 1859" i написав: "Мої єдинi друти! Я опинився аж у Мошнах, а чого я тут опинився, про те скажу вам, як побачимось, а на сей раз вручителю сего вручите мої речi, i грошi, i сорочку, як пошита, i бриль. Може, я ще заїду до вас, як вертатимусь у Петербург, а може, й нi, я ще сам добре не знаю. Оставайтесь здоровi! Нехай вам бог помагає на все добре. На той рiк, може, буду вашим сусiдом, а поки що не забувайте щирого вашого Т. Шевченка. А саквояж ваш я таки трохи пом'яв. Вибачайте!" Згорнув удвоє аркуш. Навряд чи вiн заїде... Мо', повезуть... Казенним коштом, споро!.. Тодi везли дванадцять дiб. По бездорiжжю. Нинi ж... А може, ще цей препаскудний справник здiйснить свою погрозу? Навряд. Хiба як вищi властi дали йому на те ласкаве благословення... Мерзенний стан, коли безсилий вирватися з липких тенет!.. Пiдвiвся i сам пiшов до хати шукать пристава. Завидна нехай би хтось поїхав до Максимовичiв... За кiлька днiв, надвечiр, коли привiз малих синiв Добржинського до управителя, вiдчув чийсь пильний погляд. Гадав, що тут за ним не стежать, аж на тобi! - Ви з нами йдете, дядьку? - спитав молодший хлопець. - Нi. Йдiть самi, - озвався. Не мав чомусь бажання провадить свiтськi бесiди. Та й не хотiлося йому - на зло! - тiкати вiд тих очей. Оглянувся. Ще молодий... Рокiв сiмнадцять, може... Поволi, мов знiчев'я, iде до нього. Очi аж завеликi, повнi якогось палу... Радий, що не прогавив... Боже, куди ж ти дивишся! Таке ще юне... - Здрастуйте!.. Я... я давно хотiв зустрiтись з вами... - залепетало. - Я тут живу... У дядька... Ви, може, чули... Вiн Яровий, i служить тут... О! Ви, напевно, знаєте його дружину! Вона дочка художника, професора по малюванню Павлова. Ви, мабуть, знали його колись. У Києвi. Я чув, що ви збиралися посiсти мiсце... - Вибачте, - сказав Тарас сердито. - Я маю йти. Мене там ждуть, - кивнув у бiк палацу панського, куди пiшли приставенята. - Зайдiть до нас! Будь ласка!.. - молив юнак. - Я снив цiєю зустрiччю... Коли б ви знали!.. Мовчки пiшов алеєю. Юнак за ним. На вiдстанi, яка поволi збiльшувалась. Нiхто ще так за ним не стежив... Знає про нього те, що вiн давно i сам забув... Це ж треба!.. Йде. Несмiливо, мов собача бездомне, якому кинеш кiстку... А може, вiн, цей хлопець, за ним поплiвся з голоду? Так нi ж, тут дядько служить... Може, чим завинив перед "властями предержащими", i становий примусив його служити нишпоркою? Нi, так не служать з примусу!.. З палацу вибiгли малi Добржинськi, радi, що попрощалися, що можна знов податися кудись на рiчку, в поле. Завтра їм, бiдним, їхати вiд батька-неньки в Київ, науку гризти... - Васю! Ти їдеш з нами? - кинулися вони до хлопця, що зупинився осторонь. - Авжеж... поїду... - мовив, не зводячи очей з поета, якого добрi конi от-от помчать вiд нього. Тарас пройшов, не глянувши. Чогось зробилось прикро за це дитя, чогось душа взялася льодком журби. Прислухався. I вiн, як видно, теж гiмназист, i вчиться теж у Києвi... О свiт, о люди!.. Ввечерi, коли прийшов у гостi (Табачников десь загуляв) в одну родину милу й принiс дарунок Максимовичiв - свiженьку першу книгу "Украинца", тi сяючi, пекучi очi з'явилися туди ж за ним. Господаря нiтрохи це не схвилювало й не насторожило, хоч вiн живе й працює тут i, певно, знає усе, що дiється в селi й маєтку. - Прошу! - ледь уклонивсь Тарасовi, запрошуючи його в свiтлицю, де вже поквоктував новий блискучий самовар i чашечки до нього збiглись обрусом, немов курчата. Цей пан Грудзинський, хоч i поляк, а дiло знає!.. Випивши смачного трунку з ромом, взялись, нарештi, й до Максимовича, оскiльки в книзi, яку принiс, були лише його труди на нивi лiтературнiй та iсторичнi студiї. - Що то як вчений муж, - сказав Тарас, гортаючи. - Зiбрав докупи всячину, i - маєш книжку. Та ще яку! Господар взяв у нього, теж погортав. - Цiкаво... Що ж вiн пише в своїх листах Погодiну? - Таж про Хмельницького... - Спiва хвалу чи лає? - Ще не читав. - О! Тут i "Песнь о полку Игореве, переложенная на украинское наречие М. Максимовичем". - А ке сюди! Ця пам'ятка старовини його давно хвилює, вабить, проситься йому до рук чи до пера, та все нiяк не змусить себе покинути усi дiла й засiсти за цю тяжку роботу. А вiн, дивись, одважився, знайшов снагу i втяв-таки! Ну ж, ну, подивимось та почитаємо вже надруковане... - Що, справдi там по-українському? - спитав господар. - Слухайте! - сказав Тарас, устигши вже прочитати рядкiв десь вiсiм-десять: Боян вiщий було схоче Кому пiсню заспiвать, Зараз думкою по древу Починає вiн лiтать; Бiжить вовком-сiроманцем По горах i по долах; Орлом сизим пролiтав В пiднебесних облаках... Примовк, заглянув далi. - Що? - запитав Грудзинський. - Жаль... Не знайшов тональнiсть... - сказав Тарас. - Це ж героїчна пiсня, якою автор кликав на боротьбу!.. А тут... Послухай: О Бояне, соловею Давньої години! Коли б ти защебетав був Про оцi дружини! Коли б ти iзвив був славу Вкруг сеї години!.. - Мда-а... - вiдхиливсь Грудзинський на спинку крiсла. - Трохи воно... - Хай вибачить, та далi я не можу цього читати! - тяжко зiтхнув Тарас. - Це ж треба так... - Взялися б ви! - Я думав... - Будь ласка, дайте менi цю книжку хоча б на нiч! - пiдбiг той пильний хлопець. - Я вранцi вам поверну. Тарас притис до бока книжку, мов затулив її собою. - Васю, йди погуляй... - ласкаво сказав Грудзинський. - Розмова в нас... Юнак умить почервонiв i вибiг. - Хто вiн такий? - похмуро спитав Тарас. - Хороший хлопець... Що з ним таке сьогоднi?.. Слухайте! Цю штуку треба робити вам, Тарасе! I тiльки вам! - Спасибi на добрiм словi... Вирвусь, дасть бог, на волю - спробую... - Шевченко тут?! - вбiг становий Добржинський. - Вiд губернатора прийшла бумага... - Що в нiй? - Велять, щоб вас негайно прислали в Київ. - А там куди? - В полiцiю. - Ну, слава богу!.. - тихо сказав Тарас, згадавши, чим йому грозився справник. Пристав з Грудзинським мовчки перезирнулися... ...Хiба ж отак збирався в'їхати в старий i славний Київ! Хоча на возi поряд сидiв звичайний дядько-соцький, а не жандарм, Тарас не мiг забути анi на мить, що їде вiн казенним коштом i не до друзiв милих, а на розправу до полiцмейстера, який повинен виконати високу волю генерал-губернатора. В полiцiї його зустрiли радiсно. - Де вас чорти носили? - насипався якийсь, напевно, високий чин. - Таж їхали... - протяг незрушно соцький. - П'ять днiв з Мошен до Києва?! - Таж поламалось колесо... Високий чин сердито пирхнув i наказав одному з трохи менших чинiв полiцiї: - Негайно до генерал-губернатора! - Обох? - Нi. Тiльки пана академiка. Невдовзi вiн, раб божий, стояв уже перед дверима до кабiнету його сiятельства князя Васильчикова i Андрiєвський, - чиновник для особливих доручень при генерал-губернаторi, - напоучав його тихенько, як слiд поводитись i що казати князевi. - Ви ж не забудьте, прошу: дискутували про вiру й матiр божу з католиком! I тiльки з ним. Iларiон Iларiонович не любить польсько-латинський дух... I ви ж - еге? - не любите... А ще якби змогли розчулитися, пустить сльозу!.. Вiн страх як любить сльози i каяття... - Не маю в чому каятися, - сказав Тарас. - То вiд образи плачте... Приїхали на рiдну землю глянути, вклонитися могилам батька, матерi, а вас якийсь поляк-католик зiткнув з полiцiєю. Хiба не прикро? - Просто-таки обурливо! - Тихiше!.. Вже виходять пани купцi... Купцi пройшли, здивованi якiсь, розгубленi. - Ввiйшли по шерсть, а вийшли стриженi? - спитав Тарас чиновника. Той усмiхнувся тiльки i пiдштовхнув його легенько до дверей. Князь щось шукав у течцi й не помiчав їх довго. Нарештi звiв байдужi очi. - Слухаю... А-а, це, напевно, пан академiк iз Петербурга! - Тарас Григорович Шевченко, - представив його чиновник князевi. Тарас злегка вклонився. Як при знайомствi. - Що ж ви там?.. Менi таке тут написав Табачников!.. - узяв зi столу аркуш i знов поклав. - Я розпитав Шевченка, - встряв Андрiєвський. - Справника ввели в оману. Шляхтич один, Козловський... - Було блюзнiрство чи не було? - спитав суворо губернатор. - Католик той все вигадав, - сказав Тарас. - Я трохи з нього покепкував за те, що вiн прийшов у фраку "na роlоwanie"; вiн розгнiвився i отав мене спонукувати до диспуту про бога й вiру... - Треба з цим щось робити! - кинув сердито князь. - Поляки цi чужi Росiї та православiю. А гонору, дурних претензiй!.. - Правда, - пiддакнув скромно Андрiввський. - Нам цi ляхи... - Будь ласка, Марку Олександровичу, ви розберiться у цiй пригодi. А вам, - кивнув Тарасовi, - я радив би вернутись швидше до Петербурга. Там люди бiльш розвинутi, за будь-яку дрiбницю не прагнуть взяти ближнього за горло й вислужитися... - Я тут хотiв купити... - почав Тарас, та Андрiєвський його смикнув. - Спасибi! Так i зроблю... Як вийшли, Марко Олександрович зiтхнув полегшено i посмiхнувся. А в кабiнетi, куди привiв Тараса, щоб "розiбратися", сказав повчально й нiби не без iронiї: - Коли начальство радить, бiжи мерщiй виконувати, бо то наказ! - То що, я можу їхати? - спитав Тарас. - Заждiть. Побудьте в Києвi. Тим часом ми з вами вдвох напишемо таке собi пояснення, яке дало б пiдставу закрити це печальне дiло... Маєте, де зупинитися? - Та вже знайду, - сказав Тарас, подумавши, що краще вiн подбає сам про житло, як має дбати пан полiцмейстер. - Добре, - подав правицю Марко Олександрович. - Зайдiть до мене... так днiв за три. Я пiдготую проект пояснювальної записки й вам покажу. Проводячи iз кабiнету, шепнув уже бiля дверей: - Був тут на днях "сладчайший" наш Платон Федорович... Тарас хотiв спитати, де може вiн забрать свої пожитки, як розчинились дверi й до кабiнету влетiв, як вихор, патлатий пiп. - Тут, кажуть, Тарас Шевченко! - рявкнув таким густющим басом, що задзвенiло у вiкнах скло. - Ну-у, батюшко, я ж вас просив... - скривився Марко Олександрович. - Це ж вам не храм... - Чистилище! - притишив трохи голос могутнiй пiп. - А може, й пекло!.. - Рiзко одвiв рукою миршавого чиновника й постав у всiй своїй козацькiй величi перед Тарасом. - Здрастуйте, мiй дорогий! - обняв його, поцiлував. - Я вас беру до себе! Бо цi песиголовцi вас замордують голодом i чарки теж не пiднесуть... Марко не проти. Еге? - звернувся до Андрiєвського. - Будь ласка. Навiть радий, - всмiхнувся той. Пiп розшукав i сам понiс Тарасiв нехитрий скарб. Крiзь простiр i крiзь юрбу проходив, як нiж крiзь масло, тiльки метлялась ряса та довга грива... - Вибач! Я ж не назвався, мабуть? - спинився вже бiля Софiї. - Отець Юхим... Тьху! Ботвиновський Юхим Георгiйович. А он моє обiйстя! - кивнув на двiр, обнесений мiцним парканом. - Як десь у когось перебереш, питайся брами Заборовського: мiй дiм навпроти неї, утрапиш сам. Собакам я тебе представлю - знатимуть. Не встиг Тарас подякувати, як пiп рвонувся далi. За кiлька днiв у домi отця Юхима зiбралася велика учта на честь "привезення Тараса в Київ". Юхим Георгiйович, щоправда, висловився бiльш по-церковному: "честных мощей Тараса" i цим надав великiй учтi непевного якогось тону. А втiм, компанiя була така, що збити її з намiченої дороги не змiг би вже й потоп всесвiтнiй. I як нагадувала вона Тарасовi тих мочеморд, яких колись очолював i надихав Закревський Вiктор!.. - Братiв! - пiднiс срiбляний келих отець Юхим. - Сьогоднi в нас врочистий день - вшановуємо такого гостя, якого ще, - не ображайтеся, - не бачили в моєму домi! Он вiн сидить, нахмуривши ясне чоло... - Бо хоче швидше випити, - пiдкинув слiвце подiльський купчик Балабуха, Юхимiв щирий приятель. - Не заважай! - зиркнув на нього гнiвно отець Юхим. - Ми нинi в храмi... Бiльшому, нiж храм Софiї, вищому, анiж дзвiниця лаврська. Ми в храмi - мислi! - Передихнув, поставив келих i знову взяв. - Наш дорогий Кобзарю! Хоч ти до нас приїхав не дуже весело й не по своїй, як кажуть, волi, ми всi щасливi з того, що ти сидиш отут мiж нас, твоїх завзятих пошанувальникiв i щирих друзiв. Батьку, ти нам сказав, хто ми такi, якого роду-племенi, вдихнув вогонь у душу, святий вогонь!.. - А в тiло ми його ввiллємо зараз, - озвався знову пан Балабуха. Пiп знову блиснув поглядом, як би ножем, проте не став продовжувати свою застольну проповiдь. Струснув, мов лев, чуприною, пiднiс вагому чару й проголосив: - Тарасе, будь здоровий. - I вiльний будь! - додав панок, який весь час крутився перед очима i лип до гостя, немов реп'ях. - Спасибi. Будьмо! Вже по якiйсь там чарцi панок-реп'ях, що пив i їв чи не найбiльше, гукнув писклявим голосом: - Тарасовi, панове, слово! Нехай нам скаже батько, як далi в свiтi жити, куди iти! Тарас умить насторожився. Чогось йому здалося, що цей панок не випадково блукає слiдом, крутиться довкола нього. - Слово моє просте... - пiдвiвся. - Будьмо завжди людьми!.. I ви також, - додав тихiше для Реп'яха, що вимагав розвинути короткий тост. - Та що ж це ти, Тарасе! Такий поет i златоуст, а нам не хочеш мовити... Хоч прочитай новеньке щось, колюче, щоб тим песиголовцям аж закрутило в носi! - Тарасе, батьку, просимо! - Ми так давно хотiли вас послухать! - "Послання"! - "Сон"! - гукнув Реп'ях. - Де про царя... - Ну, добре, - спинив Тарас той гамiр. - Я прочитаю, панове, "Сон"... еп'ях застиг, неначе тигр перед стрибком, аж очi в нього зблискували. арас прокашлявся й почав той "Сон", який читав на вечорi у Симиренка: На панщинi пшеницю жала... Отець Юхим аж просльозився. Iншi лише похнюпились, як дочитав. Один Реп'ях скривив тоненькi губи i пiдкусив словами iз "Кобзаря": - "Було колись - в Українi ревiли гармати..." Не тi тепер вам сняться сни! Кров шугонула в голову, але Тарас змiг подолати волею бажання вилить чарку в єхидну пику. Може, йому цього i треба, щоб був скандал, щоб розiйшлись по Києву бруднi плiтки про нього. - Мо' б, лiпше ми щось заспiвали? - мовив як тiльки мiг спокiйнiше. - Божественну якусь, панове! - пiдтримав на свiй манiр мерзенний шпиг, гадаючи, що вiн, Тарас, одразу стане цапа й почне блюзнiрствувати, як в Пекарях. Бридота!.. Поставив чарку й рвучко, рiшуче встав. - Тарасе, що з тобою? - гукнув Юхим. - Спасибi. Менi пора... - Куди ти? - Я вже пiду. - Надворi нiч. Дощ та багно! - З багна прийшли, в багно усi й повернемося. То все земля... Протисся мiж стiною та спинами вже геть хмiльної братiї. - Та що ж це, люди добрi! - ударився руками в боки пiп. - Ти ж нам псуєш, Тарасе, усю обiдню! Гарно так почали... Зостанься! - Не можу. Вибач... - вислизнув з його ручищ. - Гей, хто там є, замкнiть ворота!