Хихочучи, Реп'ях побiг до брами, замкнув її, а ключ вiддав господаревi. Тарас рвонувся з хати, як звiр iз пастки. Може, вiн не замкнув, а лиш удав, що замикає!.. Брама була мiцна, паркан високий, щiльний, замок важкий. Коли б ще грати... - Батьку, Христом тебе благаю, вернися в дiм! Та вип'ємо, та поспiваємо!.. - молив Юхим, з якого хмiль немов зняло рукою. - Нi. Я пiду, - похмуро сказав Тарас. - У глупу, холодну нiч?! - Йди вiдмикай ворота. - А я ж збирався вранцi з тобою вдвох навiдатися у фотографiю пана Гудовського й запечатлєть... - Iван Гудовський? - радо спитав Тарас. - То це ж товариш по Академiї! Ворота, отче, бо буду лiзти через паркан! Отець Юхим сердито плюнув, вилаявся в рясну, розкiшну бороду й дiстав ключа з-пiд ряси... ...Iван зрадiв Тарасовi, як батьку рiдному. Обняв, притис. Але не дався поцiлувать. - Нездужаю... - сказав охриплим голосом i глянув так, мов завинив. - Той Петербург... з його вiтрами, сирiстю... Тарас повiв плечима, бо добре змерз. Всю нiч бродив по мiсту, жалiючи будити друга. - Можна, я поживу у тебе днiв два чи три? - Будь ласка! - Пошли когось до Ботвиновського, - отця Юхима, який живе бiля Софiї, - хай принесуть мої пожитки. - Ти з ним знайомий? - Лихо нас познайомило. Козак нiвроку... Тiльки довкола нього крутиться такий народ!.. - Компанiя у них весела, - зiтхнув Iван. - Всi мов бики, їдять i п'ють за десятьох, жирують. А тут!.. - махнув рукою, I раптом звiв здивовано рiдкi, пожухлi брови: - То ти уже на волi?! Давно? - Та як тобi сказати... Два роки вже... А це за Кановом мене схопили знову i привезли сюди на слiдство та розправу. - За що? - Комусь я очi муляю, комусь моя присутнiсть тут не бажана. - Дiла!.. То ти, виходить, тут ненадовго? - Мабуть. Не знаю сам. Там пишуться якiсь бумаги... - Слухай, - ожив Iван. - Допоки ти у Києвi, зроблю я з тебе фото! На добру пам'ять людям. Гаразд? - Авжеж. - Тодi скорiше снiдати i-за роботу! Трудячись над фотокарточками в своїй тiснiй майстернi, де панувала темрява й ледь-ледь свiтив червоним малий лiхтар, Гудовський вводив гостя в життя та побит мiста. Його салон фотопортрета, як величав вiн власне фотографiчне дiло, був зосереддям плiток, новин. Розказуючи щось про гiмназiю, сказав "Iван Максимович" i тим немовби вжалив примореного нiчним блуканням друга. - Який Iван Максимович?! - Сошенко... - Вiн у Києвi? - А ти не знав? - Звичайно! - схопивсь Тарас, замало не перекинувши якiсь ночовки з розчином. - Де вiн живе? - В будинку церкви Всiх скорбних. Сiнний майдан... Зажди, зажди хвилинку! Бо зiпсуєш менi все дiло свiтлом... Де йшов, де бiг, - неначе колись давно у Петербурзi! - питав людей, i в скорiм часi стояв уже, вiдхекуючись, перед його дверима. Серце так калатало в грудях, що не було снаги постукати в старi дубовi дошки. Сам вiдчинив, пройшов навпомацки вузьким та довгим коридором i крiзь прочиненi в кiмнату дверi побачив друга-батька, що - постарiлий, вилисiлий - сидiв i снiдав рибою та чорним хлiбом... Сльози заслали очi... - Здрастуй!.. - сказав крiзь них. Сошенко звiв свою лобасту голову, примружив очi, згадуючи, i... не впiзнав! - З ким маю честь? - пiдвiвся. Узяв рушник i витер руки. - Батьку, та що ж це ти! - Невже Тарас? - А то ж яка личина! Iван Максимович поклав рушник й, очей не зводячи з негаданого, та дорогого гостя, пiшов довкола столу. Втираючи веселi сльози й не випускаючи з обiймiв друга, гукнув: - Марiє! Ганно! А йдiть сюди та гляньте, який до нас приїхав гiсть! На крик той вбiгла жiнка й чорнява дiвчина. - Мiй друг Тарас Григорович. Прошу любити й жалувати - представив його Iван. - Менi також дозвольте... - почувся тихий голос. - А-а, прошу, прошу! - сiяв Iван Максимович. - Це наша панна Леонтина. А це Тарас Шевченко, поет, художник... Панна затрiпотiла довгими густими вiями i так потому глянула, що гiсть згадав Марусю, яка колись, у Петербурзi, пустила кiшку розбрату мiж них з Iваном. - jestem kawalerem, panno, prosze zwazys...[3] - мовив Тарас по-польськи. - Dobrze! To bardzo dobrze! - аж засмiялась панна. - Nie mam tym razem kawalera...[4] - Сiдай сюди, розказуй, - подав стiльця Iван Максимович. - Я чув, що ти вже повернувся звiдти... Це ж скiльки? - Десять рокiв. - А малював? - спитав Iван похмуро. - Так, крадькома... Тепер зробився гравером... - Казав тобi: покинь тi клятi вiршi! - I що було б? - всмiхнувся. - Художник був би, славний. - Без "Кобзаря", без "Гайдамакiв"?.. - I без заслання! - Своєї долi, кажуть, не об'їдеш i на конi... - сказав Т рас примирливо. - Така скучна розмова... - надула губки панна. - Не заважай! - вiдтрутив її Iван. Жiнки тихенько зникли. Господар, видно, тут був крутий. - Це подруга моєї жiнки, - мовив Сошенко гостевi, напевно, щоб унести яснiсть. - А Ганна-то моя небога... Справдi, ще парубкуєш? - Де б я там оженився... - Вибач... Як уявлю, кричати криком хочеться! - Не можна: я пiд слiдством знову, - всмiхнувся гiрко. - Хочуть мене вiдсiль спровадити. А може, щось i гiрше... - За вiршi знов? - Нi. Кажуть - за богохульство. - А хоч було? - Та-а, трохи... їм аби вчепитись... - мовив. - Ти б шанувався, братику! Почувся стук у дверi й швидка хода. - Дозвольте? - став у порозi лiтнiй вже чоловiк. - Михайло? Заходь, заходь! - пiдвiвся Iван Максимович назустрiч гостю. - Знаєш, хто це такий? - всмiхнувся. - Ось тут сидить, посмикуючи козацькi сивi вуса... Тарас Шевченко! - Не може бути!.. - Iстинно! Знайомтесь. Це, Тарасе, Михайло Чалий. Живе твоїми вiршами! Тарас устав, потис тремтячу руку свого прихильника й подав стiлець. - Ну що ви!.. - знiяковiв, аж виступив на лобi пiт. - Сiдай, сiдай, Михайле, - радiв Сошенко друзям i їхнiй першiй приязнi. - Скажи, що ти колега мiй, iнспектор Другої гiмназiї, - напоучав вiн жартома. - Так, так... - Не маєте мого "Iвана Гуса"? - На жаль... - Не можу нiде знайти, щоб повний був. в тiльки шмат, торiк в Москвi надибали. - На жаль, не бачив i не читав, - розвiв руками Чалий. - А втiм, спитати треба в одного хлопця... - Можна до вас зайти? - Зробiть таку велику ласку! Для нас це буде свято! - Марiє! Неси сюди карафу, що з оковитою! - гукнув Iван. На другий день увечерi зайшов провiдать Чалого. Що чоловiк цей припав йому до серця, а що кортiло взнати, чи не знайшов вiн "Єретика", сирiч "Iвана Гуса". Якраз застав Сошенка, й вони утрьох, - опiсля учти, звiсно, - веселi, вийшли глянути на вечоровий Київ. - Невже отак i пропаде? - зiтхнув Тарас. - Про що ти? - спитав Iван. - Та "Гуса" жаль... - Знайдеться! - Тарасе, вашi твори всi переписували, мов одкровення, - втiшив його i Чалий. - Той гiмназист, якого я питав про "Гуса", де тiльки мiг, вишукував, збирав... - Як прiзвище його? - Маслiй. На всяк випадок закарбував у пам'ятi. - До речi, треба вчити простих людей. Гiмназiї - це крапля в морi, та й то для панства й пiдпанкiв, - згадав, що в цьому також iшов порадитися iз Чалим. Iнспектор же! - Коли i як? Ось заковика... - Можна вiдкрить недiльнi школи, - сказав Тарас. - Студенти вам у тому допомогли б... До неписьменних мислi найполум'янiших, пророчих навiть вiршiв доходять ледве-ледве, мов крiзь туман. Розвiять, браття, мусимо цю пелену, а iнше все додасться. Освiчений рабом не може бути! Тим часом вийшли за монастирський високий мур, i перед ними, в сяйвi старого мiсяця, вiдкрилася така чарiвна панорама на Заднiпров'я, Подiл, Почайну та Оболонь, що занiмiли, наче все це уперше бачили... Тарас вбирав душею, усiм вством i повний чистий мiсяць, i чорний лiс, який зливався з небом у темнiй, ледь пiдсвiченiй далечинi, i рукави Днiпровi, й саму рiку, що мерехтiла в мiсячнiй холоднiй зливi, i сонний пiзнiй човен, що плив у нiч, i розсип хат iз тьмяними вогнями вiкон... Невже колись вiн зможе стояти так щовечора на тiй горi, за Кановом, i милуватись, слухати ласкаву, тиху вкраїнську нiч!.. А по Днiпру повз нього, як човник цей, проходитимуть старим Днiпровим шляхом човни, дуби, вiтрильники та пароплави... А ген, на самiм обрiї, стоятиме, мов хмара, лiс, стрiмка гора Михайлова... Гай-гай!.. Щось пан Парчевський крутить... Вони таки зустрiлися, уже в Черкасах. Каже, що треба мати дозвiл, бо вся земля закладена за тi борги, в якi залiзли її колишнi хазяїни... - У Петербурзi такi ж прекраснi бiлi червневi ночi... - тихо сказав Iван Максимович. - Було, всю нiч проходиш... - А день проспиш, - втрутився Тарас у милий спомин. - Було й таке! - озвався Сошенко весело. - Пригадуєш, як ми з тобою сплутали якусь поважну панi з натурницею iз рисувальних класiв? Хоча Тарас такого й не пам'ятав, проте не став спростовувати. У молодостi буває все!.. - Такої ночi, хлопцi, - згадав натомiсть випадок iз заслання, - я ледь не вмер на островi... Ми припливли на ялику до нього, i я знайшов мiсцину в очеретах, лiг горiлиць... Матроси сiли в човен i вiдпливли... Помiтили, що я пропав, гукають, пливуть назад, а я лежу i думаю: померти б тут i - воля!.. Дихнув з Подолу вiтер, зашелестiв уже пришерхлим листям... - А якось тут, на Українi, я гостював в одного пана, - згадав Тарас iще пригоду. - Якраз було перед Великоднем. Струмки бiжать, латаття пахне, мостять на осокорi гнiзда меткi граки... Увечерi перед всеношною пiшли до церкви. Сумно було стояти й слухати, як бубонить старий дячок. От-от мав бути батюшка... Я нишком вийшов, лiг на сухому мiсцi бiля куща, дрiмаю... Коли це гуп-гуп-гуп... Дивлюся, аж то по кладцi чеше сам панотець. Як тiльки вiн дiстався до середини, я раптом: "Тю!" Тут батюшка притьмом шубовсть у воду, а я бiгом до церкви; став i стою межи людьми... - Як видно, ви священикiв не дуже любите, - сказав зi смiхом Чалий. - Вiн у попа наймитував; iще малим, - внiс яснiсть Iван Максимович. Тарас поволi рушив уздовж стiни Михайлiвського золотоверхого й спинився там, де повертала вона у бiк костьолу. З цього рiжка було вже видно i Ланцюговий постiйний мiст через Днiпро - одна з новин, якi найдужче вразили Тараса, що довго так не був у Києвi... - Як вам, Тарасе, пам'ятник святому князю Володимиру? - спитав тим часом Чалий. - А-а, так собi... - сказав Тарас, поглянувши згори на князя. - Зирить, чи не горить що на Подолi... Мiг би наш славний Клодт i лiпше щось зробити. - З Днiпра - чудово! - сказав Iван Максимович. - Ти бачив його з Днiпра? - Ще нi. - Найми човна, поплавай i подивися! Коли Тарас оглянувся на голос друга, вгледiв неподалiк пiд деревом якусь незрушну постать. Згадав, що й там, де зупинялись вони ранiше, враженi красою ночi та краєвиду, цей чоловiк також стояв i... Слухав?.. Нишпорка? Мерзенний шпик?.. Нiч посiрiла, втратила казковий чар. - Ходiмо звiдси, - мовив. - Тут зайвi очi й вуха. - Де? - здивувався Чалий. - Укляк оно пiд деревом. - А може, просто дивиться, гуляє... - Бридко! Стежкою пiшов униз, до витвору барона Клодта. Слiдом спустились друзi. А трохи згодом, назирцi, - i та самотня постать. - Тарасе, ти, напевно, для них страшний! - сказав Iван Максимович. - Тiкати треба... Завтра ж чкурну кудись на Куренiвку чи на Преварку[5]!.. Братцi, а де Сенчило-Стефановський? Ми з ним колись сходили усi околицi... - В училищi, що на Подолi, - сказав Сошенко тихо. - Вiн теж якийсь... Тарас ураз заметушивсь, заквапився здiйснити задум iз переїздом. Не йшов, а бiг з гори в своє пристанище бiля Козиного болота, що стало вже майданом. - Ох ти ж i мчиш!.. -стогнав Iван Максимович. А Чалий мовчки, вперто йшов поряд з ним, Тарасом, аж до ворiт. ...Сказав - зробив. Раненько, поки не так пече, пiшов, пiшов на захiд, у тi мiсця, де Київ стає селом. Минув уже й Кирилiвську, - оту таки лiкарню, якою у Черкасах лякав його Табачников, - а все не мiг спинити зору на котрiйсь хатi... Раптом, вже на Преварцi, впала Тарасу в око хата. Не вiдав, чим вона йому сподобалася, проте зайшов у чистий зелений двiр i погукав: - Чи є хто вдома? Вийшла ще не стара охайна жiнка. - Здрастуйте! - вклонився їй. - Оце iшов, дивлюся - стоїть хатина, не то панська, не то мужича, бiла, наче сметана, та ще й садочком обросла, а на дворi розвiшанi сорочечки, рукавчатами махають, нiби кличуть мене до себе... Можна я поживу у вас у борг? - Хто ж ви такий? - всмiхнулася. - Та-а, чоловiк собi... На диво, вона погодилася. Зiйшла з порога: - Входьте. - Чи я сказав... - Що й годуватиму вас теж у борг? - спитала. Всмiхнувсь у вуса: - Правда. - Ось тут живiть, - ввела його в кiмнату з вiкном у сад. Спасибi. То я пiду до мiста та привезу свої пожитки? З богом! Надвечiр вiн, - уже преварський житель, - прийшов провiдать давнього (як час бiжить!) i вiрного свого товариша Сенчила-Стафановського. Дорогу знав, нiкого й не розпитував. Олекса довго мружив пiдслiпуватi очi, тодi дiстав з кишенi старенькi вбогi окуляри й повiсив їх на нiс та вуха. - Вбийте - не впiзнаю, - розвiв руками. - Що ж ти, старий гультяю, ганьбиш мене! - з журбою сказав Тарас. Це ж треба: нiхто його не впiзнає, забули за тi роки, вiдколи вiн полишив Київ. - Згадай, як ми з тобою були в шинку, i нам розказували, який на вид кобзар Тарас Шевченко... - Козацький чуб i вуса - мало не до плечей? - здивовано спитав Олекса i раптом скрикнув: - Батьку!.. їй-богу, ти! - заплакав. - Ах, що ж вони зробили з тобою, батьку!.. Вгортав в обiйми гостя, вiдстороняв i роздивлявся знову. - Душу мою, Олексо, не поламали, - твердо сказав Тарас. - Яким взяли, таким на волю випустили. - Я чув, що ти вернувся, що ти вже десь на Українi. Студенти тут були й казали... - Хочу купити шмат землi на горах бiля Днiпра й поставить хату. - Правда? Так це ж чудово! - Вибрав уже мiсцину... Аж тут мене хапають i... на ланцюг! - В хурдигу? - Як бачиш, ще гуляю. Хоча й на приколi, немов бичок... Васильчиков порадив швидше їхати до Петербурга. Подалi, мов, од грiха. Жду грошi... - А тут тебе студенти ждуть... - Я повернусь! Поставлю хату й житиму пiд рiдним небом. - Знаєш, коли тебе забрали, то наче вийняли з усiх нас душу... Бачиш, яким я став?.. - Не одружився? - Що ти! Платня така, що ледве зводжу кiнцi з кiнцями... Справдi, його квартира мала печальний вид. Убогi меблi, всюди слiди злидарства та запустiння. - Треба тобi женитися! - сказав Тарас рiшуче. - А ти хiба?.. - Женитимусь. Знайду собi якусь чорняву кирпу!.. - пригладив ус. - Хатина бiля Днiпра, а в хатi жiнка, дiти... - Якби й менi до тебе ближче... - Зробимо! Не буду ж я один, як сич, на тiй горi пустельнiй... - Покличеш - все покину й пiду до тебе! - Дякую. Покличу, жди. Тим часом вiзьмись людей навчати. - Я й так, здається... - Треба вiдкрить недiльну школу, для неписьменних. - Я вже над цим подумував... - сказав Олекса. - Важко!.. Нема нi книг, нi коштiв, нi вчителiв... - Знайдеться все, якщо гуртом... Постукавши i не заждавши дозволу, влетiв земляк Тарасiв Феофан, синок отця Гаврила Лободи з Зеленої Дiброви. - О! На ловця, як кажуть, i звiр бiжить! Я вас шукаю всюди. Немов у воду канув... А ви ось де... - Добридень! - сiв на лавку. - Знайшов "Iвана Гуса"? - спитав Тарас, згадавши, що при знайомствi в хатi отця Юхима просив про те. - Нi... Є хорошi люди, якi бажають вельми зустрiтись з вами... - Хорошi? Так. Студенти, учителi, чиновники... Коли i де? - спитав гранично коротко, немов спартанець. - Я вас знайду i повiдомлю! - зрадiв його ласкавiй згодi Лобода. - Ви тут тепер живете? - Нi. На Преварцi. Шукай Пашковської Варвари дiм. - То я побiг! - схопився, немов хлопчак, хоча йому було вже десь пiд тридцять. - Зберемося за кiлька днiв. - Не гайтеся! - гукнув Тарас, бо Феофан встиг вiдчинити сiнешнi дверi, - Скоро мене вiдпустять з Києва у Петербург! Вже нiби зовсiм виправдали... - Розумний хлопець, - мовив Олекса, дивлячись услiд меткому гостевi. - Ти знаєш їх? - Кого? - Ну, тих студентiв та вчителiв... Сенчило зразу не вiдповiв. Зняв окуляри, витер старанно їх хустиною, знов одягнув i посмiхнувся: - Знаю... То я сказав, щоб Феофан знайшов тебе й домовився... - Пробач!.. А я подумав, коли зайшов до тебе в хату й глянув, що ти вже геть iзледащiв, - обняв Тарас товариша. - Свiтюсь твоєю славою, - всмiхнувся той. - Хто знає, чув, що ми з тобою друзi, товаришi, до мене йдуть, розпитують, поради просять... - Доброго я маю друга! - мовив Тарас розчулено. - Поставлю хату - й житимемо, як з братом брат!.. Хазяйка його зустрiла весело. З її очей випорскували iскринки смiху. Наймичка всмiхалась також. - Тiтонько, чого це ви сьогоднi такi веселi? - спитав Тарас, чудуючись, у господинi. - Та ви ж мене й розвеселили, - мовила i погрозила пальцем: - Бач, прикидавсь сiромою, просився в борг пожити, а грошi добрi має!.. - Прислали вже з Петербурга? - Та нi... Оришка знайшла в бiлизнi, яку дали їй випрати. - Та ну! Багато? Буде хоча б карбованець? - зрадiв Тарас, бо вчора взяв у борг десять копiйок. - Аж двадцять вiсiм. - Леле! Це ж сущий скарб!.. Оришко, що ж ти, серденько, так сплохувала? Мовчки взяла б собi... - Як можна!.. Вони ж чужi. - Спасибi! - розчулився ще бiльше вiдповiддю Оришки. - Тепер не треба буде вам жити в борг, - промовила, вiддаючи його добро, хазяйка. - Е нi, дурнi це грошi! - гукнув Тарас, надумавши чудову рiч. - Борги сплачу з тих, що пришлють. А цим дурна й дорога!.. В недiлю вiн, позичивши добрячу торбу, пiшов раненько, - ще поки дiти спали, - на базар i накупив повнiсiньку, якi були там, ласощiв. Принiс iз сiножатi учора скошеної трави, заслав увесь хазяйчин двiр. На обрусi, що постелила наймiчка, вони таки ж з Оришкою поставили в мисках гостиь з торби й потому вже пiшли будити хазяйчиних та вс сусiдських дiток. Тарас сховався в кущi бузку й спостерiгав, як сходили на учту дiти. Меншi спинялись, тiльки входили i помiчали обрус, а старшi радо скрикували й сiдали швидше за дивний стiл. - А що ж це воно таке? - спитав один, не смiючи, хоч як кортiло, взяти що-небудь з миски. - Мабуть, у них весiлля... - тихо сказала дiвчинка з блакитними, як льону цвiт, очима. - А мо', хто вмер? - Напевно, хтось iменинник!.. - Може, Тарас Григорович? - Або Оришка... - Буде тобi Оришка ставити такi гостинцi! - Мабуть, дядько Тарас!.. Облизувалися, проте нiхто не смiв узяти першим. Аби покласти тим мукам край, Тарас прогув зi схованки - Це вам усе!.. Берiть смiливо, їжте!.. Малi злякались, бiльшi схопились з мiсця, кинулися за куп бузку i витягли "страшне" у двiр. Тарас упав, обвiшаний малим народом, iншi метнулись теж до кучi невеликої... Смiх вереск, жарти!.. Потiм так само раптом стихли, розсiлися довкiл Тараса та скатертини i почали трапезувати. Боже, якi були в них милi щасливо-мрiйнi личка i сяючi, немов роса на сонцi, невиннi чистi очi!.. ...Зустрiтись вирiшили на Оболонi, на березi Почайни-рiчки. Лiто ж!.. Та й зустрiч ця була така, що краще без зайвих вух. Зiбралися бiля училища, де жив Сенчило-Стефановський Взяли припасу, чайник i нобрели Подолом, яе поспiшаючи до мiсця, де Олекса та Феофан були не раз i запевняли, що лiпшого нема довкола Києва, їм заперечив якийсь студент залюблений в Труханiв острiв. Iнший сказав, що справжнє диво - за Корчуватим, де рiчка Вiта впада в Днiпро... Тарас мовчав. Одне, що вiн не знав так добре околиць мiста, а друге - тяжко йому було нести увагу й приязнь людей, якi чекали вiд нього слiв, достойних його поезiй, його парсуни, вималюваної в цих добрих, щирих душах. Вони зiйшлись послухати борця за волю, лицаря святої правди свiточа своїх надiй, а вiн ходив, припнутий до Андрiєвського й чекав, коли пiлати дозволять йому зiтхнути вiльно, з миром зiйти з голгофи й виїхати в Санкт-Петербург... На добрий лад вiн мав би не йти кудись у пустинь чи катакомби, а стати десь у найлюднiшiм мiсцi святого Києва й гукнути людям сурмою страшного суду, вилити на них всю душу, виповнену сльозами, горем, кров'ю свого народу, болем за рiдний край!.. Натомiсть iшов i мимоволi вивчав супутникiв, шукав мiж них затаєну чужу людину, шпика вiд жандармерiї... Яка ганьба! Нас змусили боятись брата, ближнього, сусiда, друга (навiть самих себе!), сахатись правди, iстини, якщо вони не вимазанi єлеєм слiв, що свiдчать про наше вiрнопiдданство царю й вiтчизнi-мачусi!.. Жандарми добре втямили: де недовiра й розбрат, там можна спать спокiйно - вогонь повстання бунту не спалахне. Один не воїн, сила народу в єдностi!.. - Не притомився? - спитав Сенчило. - Трохи... Так нiби духу не вистачає... - Може, десь ближче станемо? - Нi, нi. Йдемо, куди намiтили. Для молодi поет повинен бути вернигорою, богатирем!.. Сенчило вмовк, дiстав хустину й витер на лобi пiт. Сьогоднi вiн устиг йому сказати, що юнаки, з якими мав зустрiтися, вже дещо роблять, з'єднанi в якийсь гурток чи товариство, що в них є друзi в Харковi... Що ж вiн їм мовить нинi, якi слова? Одкрити душу, вибухнути, а потiм знову скнiти в якiйсь пустелi?.. Змовчати, погомонiти про се, про те? То це ж зламати пагiн, що в них прорiс, розчарувати!.. Може, було б не йти, уникнути, знайти якусь причину?.. Того простить не змiг би собi до смертi!.. Молодики пiшли вперед. При ньому (вiн бачив це) вони були притишенi, врочистi, мов у церквi, а там, за крокiв тридцять, вже чулись вiльно. Молодiсть!.. Як був таким... Нi, лiпше того не згадувати! Його насправжня молодiсть розпочалася тiльки в двадцять чотири роки, коли вiн скинув рабство й розправив плечi... Здається, те було недавно, а вже ось лисий, сивий... Так нiби вiн перескочив прiрву в десяток лiт солдатчини. Страшну, бездонну прiрву!.. Мiсто давно скiнчилося, i йшли вже лугом, мiж озерець та шелюги. Праворуч синьо сяяли Днiпро й Почайни гирло. Лiворуч, скрiзь, куди сягало око, ряхтiла жовто-зелено низька отава, шатрами то тут, то там стояли лози... - А пам'ятаєш вечiр пiд Межигiр'ям?.. - тихо спитав Сенчило. - Нiч на плотах... - зiтхнув Тарас. - Розмови, спiви бiля вогню... I все пропало!.. - Бачиш, ти не забув, носив у серцi цiлих шiстнадцять лiт. I я носив. Кулiш також недавно про вечiр той нагадував... Нi, брате, все хороше навiки в нас!.. I цей похiд вiдлуниться колись щемливим спомином... Яка ж краса!.. Як дихається на цiй широкiй волi!.. - Ось мiсце те, тут станемо, панове, табором! - гукнув, спинившись бiля вербового густого гаю, Лобода. За сажнiв двадцять рiчка. Слiди старого вогнища... - Чудово... Тiльки... - глянув на гай Тарас. Над рiчкою посеред луки привабив зiр могутнiй явiр. - Може б, отам розбити табiр? Щоб вiтер дув, розгонив гедзiв та комарiв... Чогось останнiм засом за мною в'яжеться всiляка нечисть. Тiльки зустрiнусь з кимось погомонiти, вона вже в очi сичеться... Молодики взяли свої торбини та саквояжi й мовчки пiшли пiд явiр. - Можуть, гадаєш, бути пiдслухачi? - спитав Олекса, мружачись на непроглядний вербовий гай. - На луцi легше дихається, - сказав Тарас. - I видно далi... Глянь-но! То ж, мабуть, славний Вишгород? - А певно ж вiн. - От жаль, що треба їхати!.. - Хiба тебе хтось пiдганяє? Гуляй собi! - Коли б то в них один був справник, брате... Дивись, iще якийсь захоче вислужитись... Та й Андрiєвський менi звелiв сирiч порадив, просити дозволу якнайскорiше виїхати до Петербурга. Я попросив. Тепер чекаю вiдповiдi... Од явора лежала довга й широка тiнь. Хоч сонце звернуло з полудня, та ще пекло. А тут було так добре i прохолодно. Тарас присiв пiд стовбуром, заплющив очi. Серце озвалось болем, нiби йому на щось жалiдося... Згадав, що мусить, бути богатирем-вернигорою, i швидко встав. За чаєм з ромом (звiдки вони дiзналися, що вiн любив чай з ромом) усiх йому назвали. Як i тодi, пiд Межигiр'ям... Венiамiн, Гаврило, Леон, два Якови i Митрофан - студенти. Було ще два чиновники та четверо учителiв. Всi молодi, гарячi. Вiн сам, Сенчило та Лобода були мiж них, мов патрiархи... - Батьку, - заговорив, допивши чай, студент Леон Зелiнський. - За що вас знову арештували? Там, бiля Канова. Всi затаїли подих. Так нiби вiн сказати мав якусь премудрiсть вiчну. А втiм, для них, що стали на шлях борнi за волю. питання це було i справдi як одкровення, оскiльки кожен мiг сподiватися на щось подiбне. Добре було б признатись, як на духу, розкрити скорбну душу, покликать їх, та вiн не смiв i тим карався тяжко. - Чогось мене жандарми так полюбили, - пожартував, - що їм стає не по собi, коли мене не бачать. - Як можете, то розкажiть хоч трохи про Товариство святих Кирила та Мефодiя, - озвався Якiв Бекман. - Що спричинило його розгром? Тут жартом не одмахнешся, бо їхня ота бiда повинна стати досвiдом, застерегти. I все ж... - Були високi помисли про всеслов'янську єднiсть, про волю всiм народам... - промовив, нiби ступив на кладку через потiк. - Дискутували, писали рiзнi такi папери, що згодом стали свiдченнями... I не робили дїла! - додав сердито. Потiм обвiв усiх похмурим, пильним поглядом i посмiхнувся гiрко: - Де не вiзьмись студент Петров; пiдслухав, залiз у душу братчикам i... всiх продав! Студенти поопускали очi. - А де тепер вiн, знаєте? - спитав Гаврило. - Мабуть, десь процвiтає... Або знайшов свою осику... - Тепер iуди вiшатися не побiжать, - сказав один з учителiв. - їм честь i шана! - Влада, яка живе доносами, не довговiчна. Це знали ще в Стародавнiй Грецiї, - сказав Тарас. - Насильство, страх перед людьми, що прагнуть свiтла iстини, - ознаки краху, розкладу. Нове шукає мудростi, старе - покори й слави з уст лицемiрiв... - Кому, панове, чаю? - схопив Сенчило раптом уже давно холодний порожнiй чайник. - 3 ромом чи вже без оного? Оглянувшись, Тарас побачив вершника, що наближавсь ступою понад Почайною. - Хлiб-сiль! - пiдняв бриля над головою, як порiвнявся з табором. - Здоровi будьте їхавши! - гукнув Сенчило замiсть "ласкаво просимо". Пом'явшись трохи, вершник натяг легенько повiд й притис коня пiдборами. Той окрунувся, нiби хотiв також пристати до чаювання, i боком, боком рушив. - Гадаєте, що хтось iз тих? - спитав у повнiй тишi Лобода. - Хто знає... Може, й порядний хтось... - сказав Тарас пригнiчено. - А ми його не запросили, не випили з ним склянки чаю... - Не вмре вiд того, - втiшив його Сенчило. - - Може, той чоловiк нам став би другом, братом... - тужив Тарас. - Ось що таке великий державний страх! - Береженого бог береже, - сказав Сенчило й пiдвiвся важко. - Лiпше пiдкиньмо дров та ще поставмо чайник... Венiамiне, збiгай, ласкавий будь, по воду! Студент взяв у Сенчила чайник i почвалав до рiчки, що хлюпотiла неподалiк. - А там якийсь рибалка в кущi лози... - всмiхнувся, коли прийшов. - Далеко? - спитав Тарас. - Коли говорять голосно, то чути все. - Вiн справдi ловить рибу чи удав? - Пiти спитати, може? - Дивись, щоб вiн тебе про дещо не запитав! - озвався другий Якiв. - Тихiше, хлопцi!.. - шикнув на них Сенчило. I стало чути рiчку, потрiскування дров у вогнi, шипiння крапель, тужний далекий голос чайки... - Правда, що вам сам цар заборонив писати i малювати? - спитав Леон. - Було таке. - I ви за десять лiт солдатчини не написали й слова? - Я неслухняний, хлопцi, - сказав Тарас. - Написано ще цiлу торбу вiршiв. - I де ж вони? Коли ми їх побачимо та почитаємо? - Як свисне рак! - Ви б нам дали, а ми б їх нишком-тишком переписали й пустили в люди... - Дякую. Вони, на жаль, у Петербурзi. - У ваших вiршах схована велика сила, батьку! - промовив палко Бекман. - Народ їх має знати, читати їх щоденно, немов молитви! - Спершу народ навчити треба грамоти, - сказав Тарас. - Навчити всiх! - А як? - Недiльнi школи. Ви б там могли навчать не тiльки письму та читанню, але й лiчбi, iсторiї... Iсторiя - це мов душа, без неї народ не може стати на шлях борнi за волю! Щоб щось зламати, треба ногами впертися у рiдний грунт... - Ще Архiмед промовив: "Дайте менi точку опори, i я зрушу землю", - сказав, пiднiсши палець, Лобода. - От, от! - пiдтримав його Тарас. - Тим паче, в нас iсторiя - всуцiль страждання та боротьба. Варяги, торки, печенiги, кумани-половцi, ординцi, турки, шляхта, царi росiйськi з панством - всi прагли нас пригнути, на порох стерти, вбити не тiльки плоть, а й душу. Немає нам дороги iншої, як воскресiння духом i пiзнання самих себе - вiд давнини до сьогодення!.. - Ви вчились в унiверситетi? - спитав невдовзi Венiамiн. - Це пiзнають душею, серцем, хлопцi, - сказав Тарас. - А може, навiть совiстю... А вчився я в Академiї мистецтв. - Ну-у, там iсторiю не дуже вчать, - подав Сенчило голос. - Вчать, та не нашу, брате. До нашої нема нiкому дiла! - Тому-то ви писали про Гамалiю, Трясила, Гонту, Залiзняка?.. - спитав один з учителiв. - То наша слава! I, може, наша "точка опори", щоб зрушити цей свiт крiпаччини, неволi, зла... Над вогнищем застукотiв, запирхав чайник. - Наллємо ще по склянцi чаю, хлопцi? - спитав Тарас, вiдчувши раптом холод у всьому тiлi. Сонце вже потемнiло, збiльшилось... Згортало крила променiв, щоб опуститися кудись за гори київськi... - Краса ж яка!.. - зiтхнув Тарас, вiдчувши раптом серцем iще не знану йому бiду. Чи просто жаль розлуки. Так довго марив зустрiччю, такi надiї на неї мав, а скоро вже й прощатися... - Ота гора, що заховала сонце, то Щекавиця? - спитав Сенчила згодом, як захiд став червоним. - Вона... Тарас поставив склянку й пiдвiвся. Київ, гори взялись багровим тоном... Подiл покрила довга вечiрня тiнь; тут починались київськi погiднi, тихi ночi й щовечора текли на Гору, брали безкровним сонним штурмом... Вiд Оболонi поплив туман. Купчастий, свiтло-сизий, вiн заливав поволi рiчку, луки... Ставало свiжо й нiби аж якось моторошно. Здавалось, свiт тонув у ньому, знищувався, щезав навiки... Київ теж пригасав. Подiльськi тiнi скрадливо сягали вжо Андрiївської й Золотоверхої церков, дзвiницi Лаври, фортечних мурiв... Сльози здушили горло. Мовчки пiшов у сивий рiдкий туман, аби нiхто не бачив тих слiз журби й зачарування... Раптом на вже погаслiм небi помiтив ледве видиму правiчну й непогасну свою зорю... Вечiрню, ту, що сяяла йому в Кирилiвцi, свiтила в душу ночами в Санкт-Петербурзi й сходила до нього там, за Каспiєм та за Уралом, щоб вiн зiгрiвся нею на чужинi й змiг витримати неволю й муштру... Плачучи хтозна-чого, спинився i заспiвав пеан зорi: Ой i зiйди, зiйди, ти зiронько вечiрняя! Ой i вийди, вийди, дiвчинонько моя вiрная!.. Рада б аiрка зiйти - чорна хмара наступає; Рада, б дiвка вийти, так матуся її не пускає... А нiч усе густiшала, вгортала в морок милу картину лугу, Києва... I серце бралось тугою, неначе все те диво вiн не побачить знову, не доторкнеться во вiки вiчнi душею, всiм своїм єством того, за що готовий був щомитi прийняти муки, навiть пiти на смерть!.. Туман, туман... Клубочиться, тече кудись... Трам-там-татам! Схопився - вже б'ють зорю! Навпомацки шукав мундир i не знаходив. Щось перекинув раптом - i той уже, не барабанний, звук привiв його до тями. Зiтхнув полегшено й, знесилений, прилiг на лiжко. Радуючись, що то були лише куранти Петропавловської, вернувся знову в Київ, на Україну... Хоч розпинали його i там, ця подорож була як свято серця, як подарунок-плата за всi страждання... Совiсть його не мучила, коли вернувся до Петербурга. Був, правда, жаль, що так повiвся iз гiмназистом, який сердечно прагнув з ним познайомитися в Мошнах, почуть вiд нього слово... Прислав листа iз Києва. Юнак, а так глибоко й щиро збагнув його поезiю, його зболiлу душу!.. Вже рiк минув, а й досi стоїть той лист перед очима - бери й читай. "...Цi три побачення, як три зорi, як вiра, надiя i любов, будуть моїми керiвниками в життi..." "...Давно вже я присвятив своє життя вивченню Ваших, творiв, витканих iз горя та печалi й пiдбитих гнiвом, - труд, для якого мало життя, над ним мають працювати вiки й нащадки. Кiлька рокiв я збираю Вашi твори, вишукую в усiх Малоросiйських бiблiотеках, перериваю шафи - i праця моя часто увiнчується успiхом. Останнiй твiр, добутий мною, є "Сон", ця генiальна сатира, що так влучно вiдбила в собi пороки петербурзьких придворних вельмож, що так грiзно карає наших мучителiв, розкриває рани нашої України..." Василь Маслiй... Той бiсiв справник забив йому так баки своїм "усердием", що вiн образив тяжко таке дитя, таку людину мислячу!.. Ось купить землю, перебереться на Україну, тодi знайде i вибачиться... Щось там не так, з купiвлею!.. Вже бiльше року крутиться на цьому дiлi Варфоломiй, а вiз, як мовиться, i нинi там... Примусив себе пiдвестися i запалити свiчку. Нi, треба якнайшвидше придбати лампу! Добре було б, якби знайшлася така, яку вони колись купили iз Штернбергом... Ет, то пусте! Нi Васi тим не воскресиш, нi молодiсть свою не вернеш... Одягся повагом, узяв свiчник i рушив схiдцями в свою майстерню. Ноги були важкi й незграбнi, так нiби за нiч не вiдпочили. Ба, навiть стали важчi... I голова якась несвiжа... Мабуть, усе вiд холоду та ревматизму, який привiз iз тих пустель, давно забутих богом... Е-е, нi, так можна геть розкиснути! До бiса всi хвороби! Йому ж бо тiльки буде... ось за три мiсяцi сорок i сiм. Для мудростi найкращий вiк!.. Пiшов жвавiше, нiби вiд слiв своїх став дужчим. Порипували пiд ним тужливо сходи... О, Федiр вже давненько встав i запалив (бо тепла) грубку! Послухався старий Михайла... А може... той сказав йому?.. Ет, що вiн мiг сказати! Тут всi зимою кашляють, усi носами хлюпають... Ось вирветься на Україну i заживе!.. Збере довкола себе малу громаду друзiв... Ну що ж там монявться Варфоломiй! Останнiй лист вiд нього прийшов... у вереснi, а нинi вже зима надворi... Коли б то сам поїхав!.. Узяв портрет свiй - в шапцi та у кожусi - й довго вдивлявся в нього. Має зробити так, щоб це був твiр, картина, а не його подоба чи тiнь його. Так, схожостi одної мало... Портрет людський - це вiддзеркалення скорiш душi, духовний образ... Рiзець був нiби з льоду, аж пальцi зводив холодом. I мiдна дошка - крига. Рiшуче сiв до столу, поставив свiчку вище, на стосик книг, i - до роботи!.. Мабуть, пiдмерзло знову. Краплi не барабанили, й з вiкна тягло не вiльгiстю, а льодяним зимовим духом... Ще до весни аж цiлих чотири мiсяцi! Щоправда, можна виїхати ранiше трохи й мати тепло весняне в березнi... В них там у цьому мiсяцi вже сiють!.. Жайворонки дзвенять над полем, мрево стоїть тремтке, пронизане промiнням сонця... Що це з його очима? Сльози весь час iзкраю... Як розвиднялося, прийшов Михайло. - Трудишся? - спитав вiн замiсть привiтання. - Господь робив i нам велiв. - Його не брали хворостi. - Хто зна, хто зна... - всмiхнувся. - Чогось-то вiн недочуває... Бува, так ревно моляться, а вiн i вухом не поведе!.. - Дай, думаю, зайду до служби, гляну, - перемiнив Михайло тему. - Снiдать тобi принiс... - Спасибi. - Ти лiки пив? Хотiв сказать неправду, але не змiг. - Нi. Геть забув, - признався. - З цим не жартуй, - нахмурився, немов хлопчак, хайло. - Барi сказав... - Що вiн сказав? - спитав тривожно. - Треба поберегтися, попити лiки, вилежатись. - Гаразд. Я лiки питиму, - зiтхнув Тарас. - Робити брате, мушу. Без працi я зведусь на пси i справдi зляжу... - Горе менi з тобою, - нiжно обняв його Михайло. А може б, ти пiшов до мене жити? - Нi, нi, - сказав рiшуче. - Я вперше, брате, за все життя отак собi... - обвiв майстерню поглядом. - Чого ж тодi шукав собi дружину? - То зовсiм iнше дiло. То вже сiм'я... Згадав Ликеру i спохмурнiв. - Ти й досi її кохаєш? - тихо спитав Михайло, нiби хтось мiг почути. Змовчав. Не знав i сам. Була якась бездонна пустка талi, де колись витала його Ликера, й невтихлий смуток. - Вибач... - торкнувся знову його плеча Михайло, що був також старим невдатним парубком. - Як видно, нам з тобою не доведеться по-людськи жити... - Вирвуся iз Петербурга, поставлю хату бiля Днiпра й женитимусь! - сказав Тарас. - Ткаченко мене в Полтавi женить. - Еге, еге... - Не вiриш? Вiн там одну був напитав!.. - I що? - Давно не пише. I карточки її не шле... - Напевно, уже засватана. Чи гарбуза дала важкого вельми... - Тiпун тобi, Михайло, на язик! Помовчали, посумували. - Бери скорiше снiдай, бо захолоне! - схопив Михайло кошик, з яким прийшов. - Спасибi. Прибрав хоч трохи мiсця на столi й пiшов помити руки. - То я побiг. Увечерi загляну ще, - запоспiшав Михайло. - I що б я тут робив без тебе!.. - вдячно гукнув йому. Невдовзi прибiг iще один сердечний друг - Григорiй Честахiвський. Засапаний, впав на диван, засяяв сонцем усмiшки. - А кажуть, ти захворiв... - Кулiш сказав? - Та нi. Барi. Зустрiв його в театрi... Ледь дочекався ранку... А ти собi нiвроку! - Пiдстрибую, - сказав Тарас. - Ти снiдав? - Тут Михайло недавно був, принiс менi гаряченького... Що в свiтi чути? Воля вже скоро буде? - Як видно, дуже панам не хочеться її давати людям. Знай тягнуть, тягнуть!.. - Може, то все обман? - подумав Тарас уголос. - Щоб ошукати дурнiв? Почують, хто чим дише, - й по головi, по головi!.. - Це надто пiдло навiть i для мiнiстрiв... - сказав Григорiй. - Цар же пообiцяв... - Цар, цар! - скипiв Тарас. Не мiг спокiйно чути цього бридкого слова. - В царевi зло! Цар - то уже неволя, гнiт. Назви менi такого, щоб вiн стояв за правду, за рiвнiсть всiх, за щастя свого народу! - Ану їх, батьку, к бiсу... - безжурно мовив Честахiвський. - Чи нам немає чим клопотатися?.. О, геть забув! "Буквар" твiй вже дозволив духовний цензор! Тарасовi ця новина була цiлющiшою од всяких лiкiв. - Справдi? Й псалми пройшли? - Напевно. Бо про купюри менi нiхто нiчого не говорив. - За це не грiх i випити! - То, може, збiгати та принести? - Не можна. Я нездужаю... - Таки Барi не обманув... - притих Григорiй. - Що ж ти мене морочиш, батьку? - Барi не бог, - наїжився. - Почни їх тiльки слухатись, тих лiкарiв, то й жити буде нiколи. - Вiн доктор медицини! А це не жарт. - У нас був лiкар у Новопетровському, - всмiхнувсь у вуса. - Тiльки прийде недобра звiстка, що їде наш батальйонний командир, одразу всiх, кого не можна йому показувати, - до лазарету, в лiжка! - Ти першим бiг, звичайно, в тi райскi кущi? - Дивно, - сказав Тарас роздумуючи, - та я нiколи там не ховався... Влазив у свiй мундир парадний i йшов на плац, на ту страшну голгофу... - Чому? - Не знаю... Певно, боявся себе принизити ганьбою втечi... - Досi ти не розказував менi нi разу про тi часи. - Минули, й слава богу!.. Григорiй взяв зi столу дошку з його портретом i запитав: - Ти й досi б'єшся над цим своїм поличчям? - За вiсiм днiв скiнчити мушу. - А що таке? - В суботу в Артемовської велика учта, i я вже їй пообiцяв вiдбиток цього портрета. - Ти сам пiдеш? - Не знаю... - Тодi i я з тобою! Як джура, як тiлохранитель, - поклав портрет. - Спасибi... Увага ця була йому приємна, та навiвала сумнi думки. Вiдтодi, як вiн упав недавно посеред вулицi (земля йому схитнулась i попливла), Микешин, Честахiвський та Лазаревськi не вiдпускають його самого в мiсто, хтось з ним iде. Круневич каже - серце... То лiкар теж, знайомий по Оренбургу. Щоправда, стрiлися вже тiльки тут, у Петербурзi.. - ...Кажу, що треба менi вже йти! - гукнув Григорiй. - Чую. Чого кричиш? - Я двiчi мовив тихо. - Пробач. Думки усякi лiзуть до голови... Лишившись сам, вiдчув, що геть стомився. Може, коли б йому не заважали друзi, зробив би бiльше... А втiм, нiчого б вiн не зробив без друзiв! Тим паче нинi, хворий, з пiдступним болем в грудях... Нi, до Семена в гостi пiде, хоч там лети камiння з неба! I так занудився в оцiй майстернi-келiї, вже котрий день нi за порiг. Бадьоро вийшов у коридор, знайшов старого Федора i попросив приготувати чаю. Таки свого, з цiлющих трав, привезених iз України... Суботнiй день удавсь на славу: сонячний, з дитинно чистим снiгом й легким морозцем. Нiби на Українi... Чи то, що йшов до земляка, чи через те, що думав про рiдний край в безсонну нiч i ждав листа iз Корсуня, йому згадався раптом отой такий