ийшов йому назустрiч Вернер. - Панове! - мовив вiн урочисто. - Поет Тарас Шевченко! Їх тут було душ десять. Здебiльшого простi солдати. Мовчки, один за одним вони пiдходили й, подавши руку, казали, хто як зветься. Запам'ятав лише Турно та Попеля, якого знав ще в Орськiй. - I ти - поляк? - спитав у брата Олексiевого, що пiдiйшов потиснути Тарасу руку. - Урядник Оренбурзького козачого вiйська Олександр Чернишов! - став струнко той. - Не бачиш, що я в пальтi?.. - всмiхнувся Тарас також. - Крiзь драп у вас просвiчується чин генерала! - Скажу про це начальству й подам негайно у вiдставку, - пiдтримав жарт. I спохмурнiв, згадавши, що цар пiдтвердив заборону писати та малювати й вiдстрочив тим присвоєння йому звання. - Я вибачаюся, що так повiвся з вами, не попередив... - сказав Залеський. - За нами й тут потроху стежать... Чули про той конфуз, що стався з Обручовим бiля костьолу? Нi? Хтось донiс, що вечорами в костьолi свiтиться i там збираються таємно засланi сюди поляки. Наш генерал взяв плац-майора та полiцмейстера й наскочив раптом. Дверi були, на лихо, замкнутi. Гукнули ксьондза Зельонку, той вiдiмкнув... - I що? - То сонце, вже призахiдне, свiтило в рiзнокольоровi шибки вiвтарних вiкон! - Невже прибiг сам генерал-губернатор? - У тому-то i весь комiзм пригоди. - Трагiзм, скорiше... Спробуй збагнути їх, цих унтерiв во генералах!.. А я гадав, що Обручов... - Панове, - мовив Вернер. - Солдатам не дозволено судить своїх начальникiв. - Це тiльки осуд, братику, - озвавсь Попель. - Суд десь iще попереду... - А поки суд та дiло, прошу до столу! - мовив їм Олексiй. - Хотiлось би поговорити... - скривився Попель. - Раптом хтось набiжить, а стiл стоїть не займаний. Якi ж у бiса це iменини! - Хто iменинник? - спитав Турно. - Хай буде - ви. - Чудово. Тодi прошу, панове, повiншувати мене з днем ангела! - ввiйшов у роль. За стiл сiдали нехотя, лиш для годиться, а встали з-за "руїни". - Ну що, - спитав Тарас лукаво, - не посрамили христолюбиве воїнство? - Я певен був, що ви солдати, вiрнi царю й отечеству, - в тон вiдповiв учитель царських чад. Одвiвши вбiк Тараса й пригладивши короткi вуса, Попель сказав глухим, статечним голосом: - Я тут давно, вже цiлих десять рокiв... То вибачайте, коли скажу щось не до ладу... - Аж десять лiт!.. - Засуджено було до страти. А потiм цим замiнено. - За що? - Ми всi тут виннi в одному "злочинi" - бажаннi волi. - Правда. - На жаль, я мало знаю вас як поета... Але вже те, що ви сюди попали за вашi вiршi, свiдчить, що ви поет великий, чесний i вiльнодумний. - Передихнувши, Попель ураз спитав: - Чому ми тут? - Тому, що тягнемо у рiзнi боки. Як лебiдь, рак та щука з вiдомої i вам, напевно, байки. - У саму суть влучили! - зрадiв словам тим Попель. - Якби повстання нашi пiдтримали на Українi, то ми, напевне, тут не були б!.. Тарас вже чув такi розмови й такi думки, сам мiзкував над цим питанням, проте не мав твердої вiдповiдi, оскiльки все було таке заплутане, що тiльки час та спiльне лихо могли навести потрiбний лад. - А хто б їх мав пiдтримати? - спитав спокiйно. - Звiсно - пани, народ. - Панам i так у нас не зле. Народ же спить, знесилений в борнi за волю з Польщею. - Коли-то все те було! - Ай досi нам вилазить боком. I вам також. - Ой правда!.. - сказав Турно. - Колишнє слiд забути, - озвався Вернер. Iншi теж пiдiйшли. - Ми й так уже забули стiльки, що ледь згадали, хто ми, - сказав Тарас. - I все ж народ не держить зла за пазухою, мов каменюку. - I Польща також. - Добре. А як же буть, - всмiхнувся, - з отим великопанським "вiд можа i до можа"? З ярма одного в друге? Та ще й за це пролити кров!.. - Iдеться тепер про iнше, - подав Залеський голос. - Боротись слiд за волю для всiх знедолених! - I росiян в тому числi, - додав Тарас. - Лише тодi ми зможемо перемогти. - Тарасе, ви вгадали мої думки, - сказав урядник палко. - Солдат це хто? Крiпак колишнiй, мученик. Щоб вiн не став стрiлять у волю, треба, аби вiн знав, що то його свобода, його життя! Знiяковiвши, вiн вiдiйшов до брата, який сидiв побiля столу й щось замальовував собi в альбом. - Чим бiльший обсяг, тим менший змiст. Так вчить наука логiки, - сказав похмуро Попель. - Ви нас втопити хочете у снах своїх народiв. Польща вже стiльки рокiв бореться, а ви спите... - Сплячий - не мертвий, колись прокинеться, як мовить наш фiлософ Сковорода, - сказав Тарас. - А нам сидiти й ждати?! Будить гуртом. Єднатись для свободи. - Так ми не вирвемося i до страшного суду!.. Притихли. Стало чути, як олiвець шурхоче об бiле поле аркуша. - Я не полiтик, други, - сказав Тарас, - не генерал... - оглянувся на Чернишових, - i все ж менi здається, що iншого шляху нема. - Тарасе, вiн занадто довгий. - По ньому ми, присутнi тут, не дiйдемо. - Народ вiд нас одвернеться! - Вважатиме за боягузiв. - Або й за зрадцiв!.. - Знаю те по собi, що тяжко ждати, дивлячись, як гине люд в неволi... - сказав Тарас. - Сам плакав од безсилля зробити щось негайно... I все ж терпiнням треба нам запастися. - Сидiти й ждати? - Дiяти! Та не наослiп, з розумом. Здолать такого змiя, що мучить нас, не можна тiльки серцем. Урядник правду мовить: солдат - крiпак недавнiй - повинен знати iстину i свiй "маневр" у битвi зi стоголовим чудиськом. Зробилось знову тихо. Щось кожен думав, зважував на терезах сумлiння i долi власної, що завела його, сердегу, в оцей далекий пустельний степ. Тарас вдивлявся в братчикiв, - як подумки назвав полякiв, згадавши Київ i Товариство святих Кирила та Мефодiя, - й не мiг збагнуть, як сталося, що вiн на першiй зустрiчi розкрив їм душу. Правда, вони також не крилися... А Чернишови? Цих знав давно i вiрив їм... - Що буде, те, дасть бог, побачимо, - сказав Залеський, немов старий, хоч був молодший вiд багатьох. - А треба нам триматись разом, дiяти плече в плече... На вулицi почулись кроки, гомiн. Поляки враз всi подались до столу, взяли чарки. - Здоров'я пана Людвiга! - пiднiс свою Залеський. - Панове, це не Обручов, - сказав Тарас, що причаївся бiля вiкна. - Якiсь веселi панни iз кавалерами! Жарт був не дуже вдалий. Поляки настовбурчилися. I тут прийшов на допомогу дружбi Олексiй. Всмiхнувшись, вiн промовив голосно i безтурботно: - Прошу до мене ближче! Допоки ви дискутували, я вас, панове, намалював! Як говорили еллiни, життя коротке, а мистецтво... - Вiчне! - додав Тарас. На аркушi було чудово вирисувано портрети всiх присутнiх. Художник навiть встиг згрупувати постатi, вiдбивши в цiй композицiї момент розмови. Попель щось промовляє, iншi його уважно слухають... Тарас про щось замислився, ще не ввiйшов у бесiду i в товариство... Схожiсть була разюча. Всiх одинадцяти. - Ну як? - спитав художник. - Чудово, - першим сказав Тарас. - От тiльки я... - озвався i Бронiслав Залеський. - Я ж не сидiв... - Так треба для композицiї. Ти ж сам малюєш... Липський i ти присiли, щоб покурити... - Солдати, що всi стоять, нагадуватимуть скорiше стрiй, анiж цiкаву бесiду на iменинах у пана Людвiка, - додав Тарас. - А ви в пальтi, - помiтив Попель. - Добре, як не побачать, кому не слiд... - За це спокiйнi будьте, - промовив твердо Олексiй. - Ви ж знаєте мене i брата... - Знаємо, - сказав Залеський. - Пiзно. Час розбiгатись... - Може б, Тарас Григорович нам прочитав щось iз свого... на сон грядущий?.. - спитав несмiло Людвiк. - Панове, тiльки з пам'ятi, - сказав Тарас у тишi, що наступила. - Та й то фрагмент... Менi аж страшно, як згадаю Оту хатину край села! Такiї, боже наш, дiла Ми творимо у нашiм раї На праведнiй твоїй землi! Ми в раї пекло розвели, А в тебе другого благаєм, З братами тихо живемо, Лани братами оремо I їх сльозами поливаєм... Читав "послання" богу, в якому все сказав йому, не потаїв, не убоявся його страшної кари за щиру правду, й чув, як мороз бiжить по спинi, бачив, як пiднiмається на головi волосся в Людвiга... Притишивши ледь не до краю голос, ударив, нiби шаблею: Отим-бо й ба! Хвали нiкому, А кров, та сльози, та хула, Хула всьому! Нi, нi, нiчого Нема святого на землi... Менi здається, що й самого Тебе вже люди прокляли! Схопивши шапку, вибiг в морозну нiч. Не мiг же вiн явити слабiсть людям, якi самi шукають в нього сили, вогню своїм пригаслим душам, вимученим в оцiй страшнiй пустелi!.. ...Вже другий мiсяць жив сиротою - Федiр подавсь на зиму в Гур'єв, Михайло й Сергiй - на службу в Санкт-Петербург, а Бутаков поїхав також, змусивши тим самим дружну свою команду шукать - хто де - пристанища. Тараса взяв до себе Герн, вiддав йому весь флiгель, i виявилося, що всяке зло не без добра. Тут, на Слобiдцi, в затишку садиби друга Тарас знайшов, нарештi, те, чого йому завжди найбiльше бракувало: самотину i незалежнiсть вiд будь-кого. Єфрейтор, найнятий за невеликi грошi, повiдомляв, коли була потреба прийти в казарму, й на цьому служба, власне, й вичерпувалалася. Малюй, пиши, ходи, як вiльнi люди, на гулянки та на бали, де вiн - у фрацi з плеча друзяки Федора - стрiчався i розмовляв з батьками-командирами, якi вдавали, що рядовий Шевченко i цей артист[8] - не мають нiчого спiльного. Сам Обручов замовив йому портрет дружини. I заплатив, як iншi, пiдкресливши своєю мздою, що малював художник, а не пiдлеглий йому солдат... Iсаєв його знайшов у Герна, хоч не питав нiколи, де вiн живе. Ввiйшов у двiр i стежкою попрямував до флiгеля, немовби вже бував не раз у земляка-солдата. Тарас, на всякий випадок, сховав альбом та фарби, хоч це була дитяча гра: Iсаєв бачив, як малював портрет братiв Михайла й Федора. - Добридень вам, Григоровичу! - гукнув привiтно прапорщик. - Нудьгуєте? - Та нi, бог милував... - сказав Тарас, пiдводячись назустрiч гостевi. - Один як перст... Жахливо! - Я не один. - О! Де ж вона? - всмiхнувся ласо прапорщик й огляну ся. - Не вiдiб'ю, не бiйтеся!.. - Я не боюсь... - Чому? - спитав здивовано. - Бо це, паничу, вам не пiд силу. - Овва! - як пiвень, випнув груди. - Щоб я якусь татарочку!.. - Попали пальцем в небо, - всмiхнувся на те Тарас. - А хто ж вона? Я знаю тiльки про Забаржаду... Тарас помовчав трохи, щоб молодик помучивсь бiсом заздрощiв, i мовив тихо: - Вiрна моя супутниця - тривожна й нiжна Думка. - Я не розслухав... Дунька? По-вашому то буде "мысль". - А-а! Ви ж поет, фiлософ... Анахорет! - чомусь зрадiв Iсаєв. - I раптом став поважним: - А втiм, у мене є до вас серйозне дiло. - Яке? - Портрет. Батьки скучають, хочуть хоч на малюнку... Грошi у мене є! - Я, знаєте... - зам'явся було Тарас. - Ви ж малювали iнших. Чи, може, я з лиця бридкий? - всмiхнувся самовдоволено. - Часу нема... - Помалу, не поспiшаючи, - вмовляв уперто прапорщик. - Приходитиму сюди, до вас, о цiй порi... - Ну, добре, - здався-таки Тарас. - Як земляковi... - Дякую. Коли почнемо? - дiстав годинник i заметушився. - Завтра! - А може... - Завтра, завтра!.. Iсаєв швидко вийшов, так нiби його погнало з хати. На другий день з'явився, мов на службу, роздягся, сiв. - Малюйте, - кинув коротко. Тарас дiстав з-пiд лiжка скриньку з фарбами, паперу аркуш. - Як вас? - Ат, все одно! - махнув рукою прапорщик, Вiн був i тут, i нiби десь за стiнами цiєї хати. - Зробимо в овалi... - Добре. Але щоб видно було мундир та еполети. Мама хай порадiє!.. - Дуже хотiла бачити вас офiцером? - У неї був якийсь роман з гусаром, i це з дитинства вирiшило мою судьбу. - А ви самi? - Мене хiба питали!.. А втiм, я навiть радий, що вийшло так. Служи собi i в вус не дуй! - Чудово... - Що? - У цьому суть: служи й не дуй... - А-а... - Вiн ураз прислухався. Дiстав годинник, глянув i посмiхнувся: - Точно! - Що? - Йде годинник... Тарас хотiв спитати, по чому прапорщик його звiряв, та саме щось таке побачив в очах "моделi", що побоявся втратити. Що сам не мiг назвати того живого вiдблиску душi Iсаева, та зрозумiв, що саме в ньому сутнiсть цього синка залюбленої в гусарiв мами. Швидко став накидати штрих за штрихом... - Все. На сьогоднi досить! - пiдвiвся рвучко прапорщик. - Посидьте ще... - Не можу. Служба, служба!.. Схопив шинель i - з хати. Мигнув, як вихор, перед вiкном, на тлi дверей, що з двору ведуть до Горнового будинку, i враз... з'явився знову. Оглянувшись, немов варнак, пiрнув у дiм i причинив сiнешнi дверi. Тарас i дихать перестав. Згадалися йому плiтки про прапорщика та Гернову гарненьку жiнку... Першим прийшло бажання кинутися за ловеласом, схопить за комiр, вивести на божий свiт, та зупинився вчасно. Що дiм чужий, а що Iсаєв - прапорщик. Пришиють напад на офiцера, й нiхто тобi не допоможе!.. Сказати Герну?.. Хто їх там розбере - чужа сiм'я... Мовчати? Так друг же Карл Iванович!.. Це ж нiби зрадить друга... Тим паче цей зальотник спочатку йде до нього, а вже тодi... Всю нiч продумав. Зате удень, коли прийшов Iсаєв, готовий був до дiї на захист честi Герна. - Чого це ви сьогоднi такi похмурi? - спитав у нього прапорщик. - Погано спав. - Блощицi? - Нi. Думки... - А-а, це отi, яких я сплутав з Дунькою! - зареготав. - Сiдайте. Сьогоднi я повинен скiнчить портрет, - сказав Тарас суворо. - Одержали якесь нове замовлення? - Не те. - То, може, вас посилають кудись у степ? Я попрошу... - Не треба. - Жаль... Тут у вас так затишно... Гадав, що ми подружимося... Все ж земляки... - завiв сумної прапорщик. - Ви маєте, Миколо, друзiв? - спитав Тарас, малюючи вже аквареллю. - Удома мав... I тут... А що? - Честь друзiв вам дорога? - Звичайно. - Менi також. - Ви ж благородний! - Батько мiй був iз роду Чесних... - Не чув таких... - стенув плечима прапорщик. - Це за Днiпром, напевно, де шляхтичi? Вгадали. - Пробачте, я щось не збагну, - наморщив лоба прапорщик, - до чого ви... - Ну... як би вам доступнiше це пояснити... - протяг Тарас, усе ще десь сподiваючись, що омине його невдячна доля сказати в очi правду цьому самозакоханому Нарцису. - Коли б, скажiмо, ви запримiтили, що друг ваш... ну, що друговi загрожує безчестя, поголос, що б ви тодi зробили? Як повелися б? - А винен сам? - спитав похмуро прапорщик. - Та нi. Все зло вiд iншого, йому чужого зовсiм, ледь-ледь знайомого... - Сказав би другу, й разом тому набили б пику. - I це було б порядно? - Цiлком! - А що, як той, скажiмо, вищий чином? Вiн прапорщик, а ви... - Я - прапорщик. - Припустимо, ви - рядовий... Iсавв звiв докупи брови й одразу став негарним. - Шевченко, ви, здається, зайшли далеко надто... - сказав крiзь зуби. Певно, таки збагнув, про кого мова. - Радий, що ви такi догадливi, - зiтхнув Тарас. - Страх як не хочеться менi робити, як ви допiру радили... - Ну, як портрет? - спитав недобрим голосом. - Готовий майже... - Досить. Давай сюди! Що з мене? - Дарую так, без грошей, - вiддав папiр. - I дуже вас прошу, Миколо, - як старший вiком i як земляк, - забути шлях на Слободу!.. Штабс-капiтан... - А я прошу не забувати, що рядовому краще не зв'язуватись iз офiцером, - не залишився в боргу Iсаєв i швидко встав. Схопив шинель. - Хоч ви й земляк... - скривився в зверхнiй посмiшцi. Пiшов, сердито кинувши сiнешнi дверi. Правда, вже не в покої штабс-капiтаншi, а до ворiт, на вулицю. Тримаючи в руках папiр. Як образ чи iндульгенцiю... ...Весна прийшла бурхлива, дружна. Снiги зiйшли, й пригрiтий степ за мiстом прорiс одразу зелом. Вдень i вночi на пiвнiч пливло ключами птаство, спiваючи хвалу веснi. Порою цiлi зграї гусей, качок i лебедiв сiдали спочивати на широченну повiнь рiки Уралу, й тодi здавалося, що бiла хмара впала на синь води... Вертаючись з рiки додому, виповнений красою свiту, дивом його вiдродження, Тарас угледiв постать, що, наче злодiй, шаснула з будинку Герна. Прапорщик!.. Не схаменувся, ходить, як i ходив!.. А добрий Карл Iванович хмелиною довкола жiнки в'ється: "Софiєчко моя! Лебiдонько!.." I мiж людьми. А тi хихочуть нишком i перемивають йому, сердезi, кiсточки... Обуривсь так, що пензель тремтiв, мов лист осиковий, в його руцi. Жбурнув у скриньку й вийшов. Не мiг дивитися на вiкна Гернової оселi... А раптом Карл Iванович прийде до нього зараз?.. Нi, вiн не зможе глянути, як завжди, чесно в очi й удати, нiби в його душi панує весна-красна!.. До Федора прийшов такий, що той спитав тривожно: - Стряслося щось?! - Той баламут Iсаєв таки до неї ходить! Сам бачив нинi... - Що ти, - озвався Федiр, - бачив? - Як вiн вискакував iз дому Гернiв. - Тобi-то що? - Карл друг менi! Його безчестять, зраджують. Я покажу цiй шльондрi, не дам ганьбить безкарно таку людину!.. - Хто ти? - спитав похмуро Федiр. - Лише солдат. Iсаєв же офiцер. Плюгавий, та офiцер! I не дай бог, ти зробиш, про що кричиш, цей прапорщик... - Начхать менi на нього! - А Герн, гадаєш, буде тобi безмiрно вдячний за розкриття? - Принаймнi я не буду ховать вiд нього очi, - не мiг Тарас угамуватися. Вiн весь кипiв обуренням i вболiванням за друга, що так близько до серця взяв його неволю. - Краще нехай гiрка, та правда, нiж солоденька, слiпа брехня! - Тарасе, я набачився тут усього. Є речi... - Нi, я виведу на чисту воду! - гримiв Тарас. - Тихiше!.. Хазяйка он почує... Крутнувсь i вибiг. Вдома, як охолонув трохи, пристав на думку Федорову. Нехай їм бiс! Та й шило в мiшку не втаїш довго, вилiзе... За кiлька днiв, у п'ятницю на страснiм тижнi, вийшов, немов на зло, якраз тiєї митi, коли зальотник юний за спиною бiдахи Герна проворно шаснув в його гнiздо. Кров шугонула в голову, аж свiт йому схитнувся... Не стямився, як наздогнав штабс-капiтана й промовив глухо: - Прапорщик ось тiльки що ввiйшов у дiм твiй, Карле!.. Герн сполотнiв, торкнувся рукiв'я шаблi й незграбно пiшов назад. А далi все вiдбулося точно, як у поганiй драмi чи водевiлi. Крик, гвалт, плюгавий прапорщик у неглiже... Якби Тарас не вирвав зброю в штабс-капiтана, то був би труп... Мерзота!.. Друзяка Федiр, коли почув про страстi, що розiгралися у страсну п'ятницю, похнюпив носа. - Вскочиш, Тарасе, в халепу... Тобi цього Iсаєв не подарує... - А що вiн може вдiяти! Я не торкнувся до нього й пальцем. Навiть оборонив вiд гнiву Карла!.. - Хоча б не входив з Герном, побув надворi... - Ввiйшов, бо Карл ще на порозi вийняв iз пiхов шаблю. - Що ж нам тепер робити? - терзався Федiр. - Кликано мене на учту до губернатора. Йти чи не йти? - Як хочеш, - сказав Тарас, що був, собi на диво, спокiйний i розважливий. - А я поїду в гостi. - Куди? - Ти ж знаєш. Федiр лише кивнув. - Нi, я побуду вдома, - сказав невдовзi. - Поки щось проясниться... Присмерком примчав за ним прольоткою. Мов на пожежу. - Швидше! - шепнув йому надворi. - Герн приїздив. Iсаєв подав донос про те, що ти малюєш, пишеш ще й ходиш у партикулярнiм одязi! Обручевим уже наказано зробити в тебе обшук. - То й що? - Спалити треба усе, що може чимось тобi зашкодити! На щастя, встигли. Флiгель ще був не займаний, усi папери цiлi. Зiбравши їх докупи, - й недомальованi портрети теж, - Тарас спитав у Федора: - Що ж тут палити? - Може, щось є в листах? - Пали листи княжни Варвари! Тяжко було йому дивитися на цей вогонь, що байдуже з'їдав слова княжни, якi летiли його зiгрiти, втiшити й тепер конали в муках. Вiн чув їх крик... - Тут є листи Левицького, Александрiйського, а також брата Василя, - озвався Федiр здалеку. - Пали! - У них нема нiчого, що не дозволене... - Пали! - А як по цьому взнають, що попереджено? Почнуть шукати винного й дiйдуть до Герна? - Правда, - зiтхнув Тарас. - Нехай беруть... - А вiршi? - Цього не дам! I не спалю! Зiбрав маленькi зшитки, в яких вiдбита, мов на портретi, його душа, й сховав у чобiт, де їм було безпечно й звично. Серце чомусь до болю стислося. Згадало, певно, Орську, де вiн почав писати у книжечках i зберiгати їх за халявою. Одвик за цi два роки i вiд казарми, i вiд дурної муштри, i вiд мундира... - Їдьмо! - сказав рiшуче Федiр. - Щоб не застали тут нас з тобою. - Вогонь залив? - Аякже. I все розклав - немовби нас не було... Од'їхали вiд дому Герна в темряву й зiтхнули разом. - Добре, що я в мундирi. Нiби передчував... - сказав Тарас, як пiд'їздили вже до ворiт фортецi. - А одяг ми не забрали! - став у прольотцi Федiр. - То, може? - Пiзно. Тихо!.. - закрив його собою Федiр. Назустрiч їхало на конях троє: плац-ад'ютант Мартинов i полiцмейстер; третього не розпiзнали. - Це по твою, Тарасе, душу... - журно озвався Федiр. - По бiдне тiло, брате. А до душi моєї усiм їм зась!.. - сказав Тарас, згортаючись, немов їжак, в мiцний клубок i виставляючи довкiл голки. Всю нiч не спали: ждали "гостей" iз штабу корпусу. Христос воскрес, освячено було паски й сповiщено про це веселим дзвоном, а тi не йшли. Натомiсть приїхав добрий приятель Александрiйський i розповiв, що Обручов кричав на нього нинi, цитуючи з його листа Тарасовi. Потому заїхав Герн, повiдавши, що Обручов назвав при ньому прапорщика мерзотником, бо той послав також учора донос на генерал-губернатора прямiсiнько шефу жандармiв... Ця новина була найгiрша. Обручов тепер покаже кiгтi, бо власна шкура, звiсно, йому дорожча. Сидiли вдвох i ждали. Незайманою стояла паска, яку принесла їм господиня дому. Холонув чай. - Я ждав вiд нього помсти, - озвався перший Федiр. - Та щоб таку!.. - розвiв руками. - Орля царя Миколи, - сказав Тарас. - 3 кадетського його гнiзда... Хоч з болем, вiн уже змирився з думкою, що настає чи не найгiрша пора його заслання, i готувався зустрiти мужньо все, що пошле йому солдатська доля. Був вдячний їй за осiнь, зиму й весну, якi прожив мiж друзiв у Оренбурзi, за те, що встиг зробити за цi шiсть мiсяцiв... - У тебе вже, напевно, не буде сьогоднi обшуку, - дiстав свiй скарб iз чобота. - Вiзьми, будь ласка, цi книжечки й вiддай їх Герну на зберiгання. У нього є де заховати... - Може, ще пронесе, замнеться якось... - Там, у листi Левицького, є, пам'ятаєш, мiсце про Головка... - Що математик? Тарас кивнув. - Той Головко, - як пише Сергiй в листi, - сказав, що, замiсть мене, за наше дiло стало людей до тисячi, що всi вони готовi стоять за правду, за те, що я колись казав... - Ми ж не спалили цього листа! - жахнувся Федiр. - Це ж постраждають тепер Левицький i Головко!.. - Не хитрi ми, не вмiємо, виходячи на бiй зi злом, ховать лице пiд заборолом... Чуєш? Вона вже йде! - прислухався до крокiв десь у коридорi. - Хто, батьку? - Кара за прямодушнiсть!.. Тарас пiдвiвся з крiсла. Чомусь ураз схотiлося бiду зустрiти стоячи. Як у бою. Без стуку ввiйшов фельдфебель. Виструнчився i гаркнув: - Велено Шевченку бути зараз же в ордонанс-гаусi[9]! Тарас обняв товариша, поцiлував i мовчки, швидко вийшов... ...I вiтри повертають на круги свої... Цей вислiв з бiблiї прийшов йому на думку, коли з дороги вгледiв знайомий обрис Орської. Солдати, яких етапом гнали разом iз ним, iшли сюди ще вперше й не знали, що на них чекає, а вiн... Умерти б лiпше, впасти у цей пiсок!.. Душа його спливала болем, кров'ю, волала криком вiдчаю до всiх богiв вiд Саваофа до Перуна i скулювалася, не дочекавшись на тi волання вiдповiдi!.. А ненависна Орська росла й росла, а гауптвахта ближчала, а постать батальйонного ставала все грiзнiшою... Нi! Вiн не хоче згадувати того, що потiм сталося! Схопився, сiв у лiжку. Густа пiтьма... Вже й лiхтарi не блимають... Нi зiр нема, нi мiсяця... Ледь видно грати... Боже, iзбав його вiд цих думок! То ж просто собi вiкно його майстернi в Академiї, людське вiкно!.. Болiло в грудях. Важко було сидiти, а знов лягти боявся... Вiдсидiв там п'ять мiсяцiв. Допоки десь вирiшувалася його подальша доля... Сто п'ятдесят пекельних днiв!.. Найтяжчих в його життi... А на кiнець вiзок, в якому його везли iз Орської, понесли раптом конi, i вiн, злетiвши з нього, побився геть!.. Трiск, крик, iржання коней, тупiт... Знесилений, упав на лiжко. Певно, нам не дано такої сили волi, щоб вирвати з минулих лiт найгiрше, забути, стерти з пам'ятi. То ми самi! Тим паче, коли немає в ньому й зерна неправди нашої... Десь на Невi б'ють склянки на кораблi. Мiст, певно, вже розведений, i судна йдуть до моря... Нi, лiд стоїть на рiчцi. То вчулося... Бурхливий Каспiй в жовтнi, й дзвiн корабельний ззойкує при кожному ударi хвиль... ...Од Гур'єва до Мангишлаку й Новопетровського укрiплення йшли три доби. Похмуре море гнало за валом вал, жбурляло вниз, угору старий баркас, i раз у раз вкрадалася пiдступна думка: добре було б сьогоднi пiти в глибини моря, щоб не зазнати завтра нових страждань!.. Не мiг собi дозволити такої малодушностi, - на борт поставив ногу, стрибнув - i все! - щоб не потiшити царя й Орлова з Дубельтом. Ну а якби баркас пiшов пiд хвилю... I, мабуть, вiн о тiм молив би господа, коли б плив сам!.. Команда i два недремнi стражi його особи хотiли жить; напевно, у них є дiти... Дивна душа людська! Турбується не так про себе, як про дiтей... Вiн бачив це повсюди... Хоча його самого не сподобила доля таким чуттям... Йому вже тридцять сьомий, а й досi вiн не зазнав простого щастя затишку в родиннiм колi, не доторкнувся щокою щiчки рiдної i не почув оглушливого, як грiм весняний, "тату!"... - Форт! Видно форт! - гукнув матрос, який стояв на вахтi бiля керма. Тарас пiдвiвся з лави, де спочивав, намацав вербову палицю, яку пiдняв на вулицi в далекому вже мiстi Гур'євi, i став вдивлятися в затягнутий iмлою обрiй. Невдовзi вирiзнив серед низини пагорб, на ньому церкву, вежi чи бастiони i черепичнi дахи казарм... Нова його в'язниця!.. Юдоль журби... - Де приставати будемо? - спитав матрос у капiтана. - Давай на ближню пристань! - Ну, от i все, Шевченко, - зiтхнув конвойний унтер. - Здамо тебе начальству... - I нi печалi тобi, браток, нi воздиханiя, - додав хорунжий Єриклинцев, другий його конвоїр. - Тут що два роки мiняють роти гарнiзону, - пошкрiбся в тiм'ї унтер. - Чому? - похмуро спитав Тарас. - Бо мiсце гибле. Мабуть, найгiрше в краї. - Живуть же й тут... - сказав хорунжий. - Ясно. Куди їм, бiдним, дiтися!.. А що це ти за палицю сюди везеш? - Верба. Ввiткну, й нехай росте. Жива ще... - То марна праця. Бачиш: нема нiде нi деревця, нi кущика... Пiсок та голi скелi... - Колодязь є? - Аякже. - А де вода, там i верба, - сказав, хоч сам тепер уже не вiрив, що патичок цей стане колись зеленим деревом. Як вiддали швартови, вони зiйшли на берег бiля округлої низької вежi й зрадiли твердi. Море за три доби було вже у печiнках. А тут - земля!.. Яка не є, а все ж стоїть на мiсцi, не риє носом моря... - Далеко йти! - сказав хорунжий, глянувши на форт, що зносився у сiре небо десь за версту чи й бiльше. - Вербу свою не позабув? - спитав Тараса. - Буде принаймнi палиця, - озвався унтер. - Тут скарб i це. В укрiплення вони ввiйшли надвечiр, як сонце сiло в море, заливши все довкола багровим сяйвом. - Застрянемо ми тут, Булатов! - сказав хорунжий унтеру, оглянувшись з гори на море. - Сонце сiдає знову в шторм... Заходячи до коменданта, Тарас згадав Мєшкова й свою з ним першу зустрiч. Напружився увесь, зiбрався, щоб мужньо стати перед начальницькi суворi очi. А все ж льодок з'явився десь пiд грудьми... Чув, як Булатов браво доповiдає їх благородiю про прибуття, про нього, а сам боявся глянути iз-за хорунжого, який стояв попереду, на коменданта. Коли ж, нарештi, зважився, побачив вже немолодого пiдполковника з утомленим, блiдим лицем й сумними, як у вдови, очима. - Гаразд, - спинив вiн унтер-офiцера. - Iдiть скажiть Потапову, щоб вас прийняв, як личить... Шевченко, ви залиштеся. - Слухаюсь, вашблагородiє! - гукнув Тарас. - Облиште... - махнув рукою комендант. Конвой тим часом вийшов, i в кабiнетi запала тиша. - Чому це вам заборонили писати i малювати? - спiдлоба глянув комендант. - За вiршi, ваше благородiє. - То ви поет? - Так точно. Був поетом... - Талант - вiд бога... Звiдки ви? - Я з України, з Київщини. - Ледь не земляк... - всмiхнувся. - Дозвольте, ваше благородiє, - ввiйшов похмурий штабс-капiтан. - Новенький? - глянув гостро. - Тих, з Гур'єва, я влаштував... - Спасибi, - не по-вiйськовому подякував пан комендант. - Меркул Матвiйович, звелiть, кому належить, щоб прийняли Шевченка i все таке... Потапов гмикнув i наказав Тарасовi: - Кру-угом! В казарму марш! А вранцi вiн, раб божий, уже стояв лiвофланговим роти i журно слухав напоучання штабс-капiтана. Мiж двох будинкiв видно було йому розбурхане осiннє море з бiлястими верхами хвиль... Безмежнiсть, сила, воля!.. Колись таким могутнiм вiн бачив рiдний старий Днiпро... А вiн десь там, на заходi... Щоб мiг лiтать... Його штовхнув сусiд у бiк. - Шевченко, вийти з строю! Ти що, заснув?! Вiн вийшов, став, чекаючи всiм настороженим, нещасним тiлом, що буде далi. - Напра-аво! Марш! Згадавши Орську муштру, пiшов, пiшов, пiдносячи, як тiльки мiг, високо ноги. - Стiй! Хто ж так ходить, йолопе? - з'явилося поперед нього скривлене лице Потапова, i волохатий рудий кулак пiдплив, як кара божа, пiд самий нiс... Не вдарив на перший раз!.. - Я виб'ю з тебе дурiсть! Носка тягнуть не вмiє, а мислить, лiзе й собi в полiтику... Ти як рушницю держиш?! - почервонiв зi злостi штабс-капiтан. - Фельдфебель, три години ганять його i вчити! Окремо, не шкодуючи чобiт i плацу! - Слухаюсь! - гукнув фельдфебель весело i пiдлетiв до жертви, немов коршак. - Налiво! Марш!.. Тягни носо-ок!.. Рiвнiше корпус, голову!.. Раз, два! Раз, два!.. В казарму його привiв якийсь солдат з лицем, побитим вiспою. Поклав на нари мовчки й пiшов собi. Це спiвчуття ще дужче роз'ятрило Тарасу душу. Сльози, - як не крiпився, - стали йому клубком у горлi. Проклятий свiт!.. Прокляте лоно матерi, що породило таких катiв!.. Мерзеннi душi, знiвеченi самодержавством, армiєю та беззаконням можних!.. Хотiв устать, напитися води з вiдра, яке стояло неподалiк, але не змiг: все тiло за тригодинну муштру перетворилося в суцiльну втому, в беззвукий гул. Лиш голова, немов на зло, була до болю збуджена, на думку гостра. Може, коли б заснув... Вечеря скоро - виженуть i кроком руш... Мов череду на пасовисько!.. А пити страх як хочеться!.. Намацав палку. З нею дiйде, напевно... Господи! Вона ж засохне... Треба мерщiй знайти десь мiсце i посадити. П'ята уже доба!.. Пiдвiвся, злiз з обчовганих до блиску нар i зойкнув, - так заболiли ноги у кiсточках. Тягни носок, тягни носок!.. Дотягався, що й стать тепер не може... Отак, отак, спираючись, немов дiдусь, на костур... Напився. Нiби зробилось легше. Почапчалапав далi, бо жаль було йому верби, що, може, вже й не виросте... - Куди? - спитав понурий унтер бiля дверей. - Привiз вербу ось, хочу десь посадити, Унтер оглянув пильно палицю, здвигнув плечима i проказав привiтнiше: - В долинi є у нас город. - То, може, там? - Ступай. Вечерю скажу тобi залишити. - Я й так... - Порядок є порядок! Надворi йому таки полегшало. А за воротами, коли вдихнув повiтря з моря, пiшов рiвнiше й швидше. - Де тут город? - спитав у стрiчного немолодого уже солдата. Той показав. - Далеко!.. - Верста. Коли не бiльше. I все ж пiшов. Не мiг згубити дерева. Воно тут, може, буде лише одне нагадувати про Україну, про той далекий пекельний рай, про милу рiдну землю!.. Город уже був зiбраний. Валялося якесь сухе бадилля... Воно колись i вдома йому навiювало Журбу, а тут... Вiдмерле листя, спустошена тверда земля, що так iще недавно поїла соком зело... Покинута, самотня старiсть... Така десь жде на нього... Це в кращiм разi... Гiрко, але мудрiше було б не мучитись, а головою в скелю!.. Пусте. Живуть же iншi... Знайшов низинку, викопав рукiв'ям ложки ямку, встромив вербу й загрiб руками, спушуючи жорстку холодну землю. Рости здорова!.. З моря городом шаснув вiтер, крутнув пiсок, бадилля, помчав у степ. Лягав на землю вечiр. Чужий, холодний, виповнений таємних звукiв, шерехiв... У фортi зблиснув вогник. I не погас... ...Вiдколи вiн на Мангишлацi, нiхто з колишнiх друзiв не обiзвавсь до нього. Писав Варварi i Лизогубам... Нi слова, нi пiвслова!.. Гадав, весною, iз вiдкриттям на морi навiгацiї, прийдуть листи. Приходили човни поштовi з Астраханi, але йому нiчого не привезли... Чи повмирали вони там всi на Українi, чи вiдцурались його в бiдi?.. Проте весна послала йому таки три радостi. Найпершою була верба, що прийнялась. Коли йому про це сказав городник, вiн так зрадiв, що ладен був цiлувати кожну набухлу бруньку. А пахне як! Заплющить очi й слухає її веснянi, ледь терпкуватi пахощi, а серце вже на Українi, в Кирилiвцi, в левадi тiй, куди збiгає їхнiй старий ставок... А друга радiсть - дiти. У коменданта, який вже кiлька рокiв жив удiвцем, були два хлопцi, й Антон Петрович (вiн так дозволив звати себе вiч-на-вiч) їх доручив Тарасовi як вчителевi письма й лiчби. У травнi прийшла i третя радiсть. Iз Гур'єва баркас привiз йому двох оренбурзьких друзiв - Залеського i Турно Людвiка, що прибули пiд керiвництвом штабс-капiтана шукать вугiлля на Мангишлацi. Вiн вийшов стрiти човен, - ще сподiваючись на лист iз краю рiдного, - i раптом серед кiлькох вiйськових, що прибули, побачив Бронiслава! - Залеськийi! - крикнув радiсно. Той озирнувся, кинув якийсь мiшок, що тяг з човна, й пiдбiг, обняв. - I Турно тут, - сказав крiзь сльози. - Людвiк! Вилiзши з тiсного трюму, Турно засяяв весь. - Невже Тарас?! За мить вiн був також в обiймах. - Звiдки тобi вiдомо стало про наш приїзд? - спитав Залеський. - Просто прийшов зустрiти пошту... - признався щиро. - Жодного тобi листа, вiдколи тут! - Бiдаха... - Що нового? Пан Обручов уже оговтався пiсля доносу? - спитав Тарас. - Ти що, не чув, що в нас вже iнший губернатор? - втрутився Людвiк. - Нi. Хто? - Перовський. Серце Тараса тьохнуло. Це ж той вельможа, який просив за нього Дубельта! Нехай не сам, а на прохання iнших, але просив. Тепер, як мовиться, йому i карти в руки!.. - Ти з ним знайомий? - Трохи... Точнiше, вiн знайомий моїх знайомих... - То, може, вiн, - зрадiв Залеський, - викличе тебе хоча б до Оренбурга? - Боюсь уже й надiятися... - А поки що поїдеш, може, з нами? - Куди? - Шукать вугiлля на Каратау. Ти ж мав туди поїхати з Хомою Вернером. То що? - Хоч бiсу в зуби, аби вiд муштри далi та вiд казарми! От тiльки що нам скаже пан комендант... - Маєвський... - стишив голос Бронiслав, - з таких, як ми, засланцiв... У цих краях з тридцятого... З тобою як? - По-братньому. - От бачиш... Ну ж, допомагай, колего! Вони всi троє метнулись дружно до баркаса й взялись до працi. Вийшли в похiд, спорядженi усiм, що треба мати мандрiвникам пустелi. Сам комендант Маєвський подбав про те; ще й перевiрив напередоднi виступу, чи все гаразд. Напевно, справдi згарячу, - як висловився хтось iз солдатiв, що супроводжували обоз, - вони здолали за перший день аж тридцять верст i зупинилися в урочищi Ханга-Баба, де, як не дивно, води було достатньо хоч i на полк. Увечерi, коли прийшли, розгледiли старi товстеннi стовбури, пiщану гору й кiлька малих надгробкiв. А на зорi очам вiдкрився цiлий давно завмерлий, печальний свiт. Iз того, що тут були колодязi й жива вода джерельна, неважко визначити, що в краї цiм колись давно буяло людське життя. Надгробки та мавзолеї нiмо про це розказували мандрiвникам. - Чому в оцiй долинi лишились тiльки мертвi? - озвався сумно Бронiслав. - Вода й дерева свiдчать, що тут була оаза... - Десь пiд пiском, напевно, є родючий грунт, - оглянувся довкола Людвiк. - Вiйни. Чи мор якийсь, - сказв Тарас. - А може, й зла неволя... Народи, що живуть пiд гнiтом iнших, лишають тiльки такi слiди... Все гине в них... Мистецтво, дух, ремесла... На що були великi й мудрi еллiни, а як попали пiд владу римлян, виродилися, звелись нiнащо... Воля - це як вода в пустелi чи сонце в нас, на Українi!.. - Сумну ти мовив правду, - зiтхнув Залеський. - Страшно!.. - повiв плечима Турно, - Це й ми колись... Замовкли, бо пiдiйшов Антипов, начальник їхнiй, штабс-капiтан. - Чого носи похнюпили? - спитав бадьоро. - У Польщi нема такої пустелi? - Нема. - Дай боже, щоб не було... - Складайтесь. Скоро рушимо. - А можна нам намалювати цей краєвид? - спитав Залеський. - Можна. Якщо зберетесь швидко, - махнув рукою штабс-капiтан i вiдiйшов. - Менi також?.. - несмiливо спитав Тарас Залеського. - Нам - це, Тарасе, тобi й менi, бо Людвiк наш не знається на малюваннi. Йому тремтiли руки, як дiставав паперу аркуш та олiвець, а в грудях щось таке п'янке здiймалося, що ладен був смiятися, кричать, спiвати... Зараз, ось зараз вiн торкнеться чорним грифелем до бiлого, м'якого поля, i приспаний, прибитий хист озветься, повернеться з глибин душi, як то було уже не раз!.. - Вгамуйся... Тут ти зможеш помалювати донесхочу!.. - помiтив його душевний стан Бронiслав. - До бога звiдси ближче, нiж до царя, - всмiхнувся Людвiк. Справдi, вiн малював потому скрiзь, де зупинялась експедицiя. А в Каратау, коли знайшли вугiлля i стали мiцно табором, узявся навiть до акварелi, хоча пiсок, що проникав усюди, знай заважав... Вертався з портфелем начеркiв i вже готових сепiй та акварелей. I з острахом перед прийдешнiм... Кожна верста, подолана на цiм шляху, вкорочувала його пустельную волю i наближала муштру, придирки ротного, ганьбу щоденних обшукiв, якi йому вчиняли всi його тупi наглядачi. Вiд форту вiн iшов завжди попереду, а нинi плiвся ззаду, примушуючи себе брести гарячим, - хоча скiнчилось лiто, - сипким пiском. - Чи ти, бува, не занедужав? - пождав його Залеський. - Сядь на коня. - Спасибi. Я здоровий... - Стомився? - Нi... Не хочеться менi в казарму... Йду, наче пес до ланцюга... - А може, там уже тебе чекає наказ вернутися до Оренбурга! Ти ж бачив, я послав ще з Каратау лист Сераковському i попросив його сходить до Герна, поклопотатися... - Перовський - це не Обручов... Герн не посмiє навiть його просити... - Знав би ти Сераковського! Вiн сам знайде хоч сто шляхiв до визволення тебе з казарми цього забутого людьми i богом форту! Тарас всмiхнувся. Стрiнеш його - вiтай i поцiлуй за мене. Як кажуть, намiр - вже половина дiла. Йшли довго мовчки. Знали, що сподiвання їхнi спираються Ц лише на пристрасну жагу до волi, на вiру в те, що вiчного нема нiчого в свiтi... - Вiзьми мої малюнки, - сказав Тарас нарештi. - Хоч котрi вже готовi... Пошли комусь iз друзiв на Україну... Нехай продасть чи так вiддасть, аби у добрi руки... - Пошлю в Одесу до Венгжиновського. - Ще нагадай, щоб стрiвся iз Рєпнiною i розповiв, як тут живу. Я написав їй iще зимою, а вiдповiдi нема й нема... Нiхто менi не пише; мов онiмiли... - Слухай! - аж зупинився Бронiслав. - А може, їм заборонили тобi писати? В душу йому вiйнуло холодом. - З якої речi?.. - В Орськiй, - ти ж сам казав, - тебе i в тому звинувачували, що листувався з друзями! - Я ж пояснив, що заборонено менi писати вiршi. - Для них писати то, перш за все, писати комусь листи. - О господи, - зiтхнув Тарас, - чи буде край моїм стражданням!.. Валка була уже далеко, й вони пiшли шпаркiше, щоб не вiдстати зовсiм. Пустеля ця таїла в собi не тiльки спрагу, голод, а й небезпеку зустрiчi з арканом чи з булатом шаблi вершника, що набiгали iнодi аж вiд кордону з Хiвою... ...Весна йому принесла дивну звiстку з його землi, з його села. Єдину за шiсть останнiх рокiв. Прийшовши вiд коменданта, де вiн давав уроки хлопцям, Тарас прилiг на нари й узяв один iз двох томiв Шекспiра, якi прислали чотири роки тому Лизогуби. Шекспiр йому не набридав нiколи. Вiн мiг його читати вдень i вночi, хоч знав уже ледь не напам'ять. Генiй! Якi високi пристрастi, якi думки, характери!.. I дiя, рух, дотепне, гостре слово... Почув ходу. Звiв очi i зовсiм близько побачив прапорщика Михайлова, а поруч нього - хорунжого. Ще молодого, з пишними, як козаковi личить, вусами. Схопився з нар... Цей чоловiк прийшов