о восхваляння, слави та... заздрощiв Пантелеймона Кулiша! - всмiхнувся. - Вiн став такий... Тарас здвигнув плечима. - Писав менi у Нижнiй, "Кобзар" мiй хоче видати... - Бог з ним, - торкнувся клавiшiв. - Послухай ще фрагменти iз музики до водевiлю "Нiч напередоднi Iванового дня"... - Чий водевiль? - Ти десь блукав, то мусив сам писати... - Їй-богу, ти, Семене, вже ходиш бiля опери! - гукнув Тарас, як вiн замовк, чекаючи його оцiнки. - Правда... - зiтхнув Семен. - Подумую уже давно... На жаль, нема лiбретто. I теми теж... Чекав на тебе, думав, що ти менi в пригодi станеш... - До чого серце тягнеться? - Якби таке, щоб в ньому був наш народ, його душа пресвiтла, журба i смiх, ласкавiсть i героїзм... - Мо', "Енеїду" Котляревського? - Нi. То бурлеск. Троянцi, Рим... А треба, щоб насправдi, болюче щось для нас, для всiх... - То, може, як зруйновано було козацьку матiр Сiч Запорозьку? Як козаки тiкали аж за Дунай? - Чи навпаки, - сказав Семен схвильовано. - Як сумували й прагли вiд туркiв вирватися у рiдний край?.. Ввiйшов Михайло Лазаревський. - Тарасе, час! - Подумай, - сказав Тарас, пiдводячись. - Побудьте ще. Якраз така розмова... - зiв'яв Семен. - Аби i так устигли. Там ждуть уже. Тарас розвiв руками: - Це перший день, а не останнiй, брате. Тепер живем!.. На вулицi на них з Михайлом чекав розкiшний, з конюшнi графа, екiпаж... ...Цих неповторних, ясних хвилин Тарас так довго й так тяжко ждав, що, як вони настали, вiн розгубився, втратив отой порив до зустрiчi, в який вкладав себе всього. Ще на мосту тримався, вiдповiдав Михайловi, вбирав очима далеч, яка тонула в мороцi й спливала знову вогниками, а на Васильєвському мов скам'янiв. Сидiв, пойнятий острахом, напiвживий, так нiби вiн на страту їхав, а не на радiсну, щасливу зустрiч з друзями. Хотiв гукнути кучеровi, проте не змiг, i мусив торкнутися його плеча рукою. Той зупинив розгарячiлих коней i запитально глянув на пана з вусами та бородою, як у розкольника. - Ти їдь, а ми пройдемось трохи, - спромiгся-таки на слово. Вийшли на ледь пiдмерзлий весняний снiг i зупинилися бiля Неви. - Чого це ти? - спитав Михайло тихо. - Щось стало зле... Подихаю... - А-а... - Двадцять рокiв тому, - сказав Тарас, - я тут бродив, чекаючи на зустрiч з волею... - То ж як? - Василь Жуковський та Карл Брюллов покликали мене прийти, i я вiдчув, що це вона... I справдi, в той день менi вручили вiдпускну!... Щоправда, був тодi надворi квiтень, свiтило сонце... - Скiльки ж було тобi? - Двадцять чотири роки... Сфiнкси лежали чорнi, вогкi. Мов покупалися i вийшли грiтись... Вiчнi, холоднi сфiнкси... Дивляться на небо, рiчку, мiсто, й нiщо у них не стрепенеться, не заболить... А може, вони й не бачать нiчого в свiтi бiльше, крiм один одного? Та ще хiба своїх пустель, вiдбитих теплим спомином у їхнiх грудях... - Треба, Тарасе, йти, - сказав Михайло, взявши його за руку. - Так, так! - стенувся. - Знаєш, що б не сказав, що б не зробив - усе мiзерним буде у порiвняннi з тим, що вони зробили!.. В iм'я чого?.. - Простої, може, людяностi. Чи справедливостi. - Того не знають, певно, й вони самi... А втiм, це ще прекраснiше! Затамувавши подих, ввiйшов у рiднi дверi Академiї. Хоча стояла напiвпiтьма, просяяна двома свiчками, вiн бачив, вiн пам'ятав усе довкiл... - До кого ви? - спитав швейцар. - Нас ждуть у графа, - мовив йому Михайло. Швейцар вклонився i вiдступив кудись у морок. - Здрастуй!.. - шепнув Тарас чи, може, мовив подумки, обводячи очима альма-матер. - Ти, певно, вже забула, а я тебе нiколи не забував... Пресвiтлий храм мистецтва, прийми стражденну душу, як ти прийняв мене колись!.. Ледь подзвонили, дверi їм вiдчинив старий слуга, що, мабуть, чекав на них. Взяв одяг i запросив до зали. Тарас, пропущений вперед Михайлом, ступив у дверi й вгледiв ще молоду тендiтну жiнку, що пiдвелася з крiсла йому назустрiч. Гамуючи шалене серце й сльози, пiшов до неї слiпо... Чув, як вона охоплює йому руками голову i як цiлує його в чоло, сам цiлував тi милi нiжнi руки, шепочучи слова подяки, радостi... А потiм вгледiв графа, обняв його... Отямився в обiймах двох дiвчаток, що цiлували його також, неначе вiн їм був принаймнi дядьком. - Це нашi дiти, - плачучи i смiючись, сказала йому графиня. - Вони так ждали!.. - Навiть хотiли їхати стрiчати вас на вокзал, - озвався граф. Постарiв вiн, подався за цi тринадцять рокiв. - Це наша старша, Катя... - Спасибi вам! - притис Тарас чарiвних уболiвальниць. Нараз вони знiяковiли, легенько вивiльнилися з його обiймiв i пурхнули в куток вiтальнi. - Як їхалося вам iз Москви? - заповнила маленьку паузу Анастасiя Iванiвна. - Чудово! Уперше їхав поїздом, - сказав Тарас. - Прошу сiдати. - Дякую... На пароплавi я плив по Волзi, з Астраханi. Могуття!.. - Гарна Волга? - втрутився граф. - Прекрасна!.. Проте Днiпро ще кращий. - Я чув, що ви хотiли їхати через Кубань та Малоросiю. - Хотiв. А потiм вирiшив побачити спочатку вас, подякувати... А ще - почати дiло... - Яке? - Та-а, хочу стати гравером. Як живописець я вже, вважай, пропащий... Мистецтво пiшло вперед, а я - назад... - Що ж... Хай господь вам помагає!.. - I ти. Як вiце-президент, - всмiхнулася йому дружина. - Звичайно, я, чим зможу, допоможу. - Так скучив за роботою, за справжнiм дiлом!.. - зiтхнув Тарас. - Оте сидiння в Нижньому... А потiм ще в Москвi застряв... - Хворiли? - насторожилася графиня. - Щось приключилось з оком. А Щепкiн так стривожився, що показав мене одразу двом знаменитостям. Оце земляк! - Душевний вiн, - сказала графиня лагiдно. - Ми дружнi з ним. Як приїздить до Петербурга, обов'язково буває в нас. Ви знаєте, вiн був у мене в Нижньому! На Новий рiк. Проїхав у снiг, у вiхолу чотири сотнi верст! Внесли шампанське. - Вип'ємо за дорогого гостя, - мовила графиня тихо, як узяли бокали. - За те, що вiн вже з нами. - Спасибi вам! Якби не ви... - У кожного є свiй обов'язок перед людьми i совiстю, - промовив граф. - Але не всi це пам'ятають, - скааав Михайло. - Менi щастить на добрих, справжнiх друзiв, де б я не був, - сказав Тарас. - Так нiби хтось менi весь час їх посилав... - Напевно, бог, - озвався граф Федiр Петрович. - Чи ваш талант, - всмiхнулася графиня. - Щоправда, й пiдлi люди не переводилися... - зiтхнув Тарас. - Для рiвноваги, мабуть... П'ю за добро! За вас, моя свята заступнице Анастасiє Iванiвно, за вас, шановний Федоре Петровичу! Як випили, Михайло тихо сказав йому: - Прощатись час... Граф нездоровий... Тарас кивнув i, зачекавши, поки зберуть бокали, мовив: - Спасибi вам за все, за все!.. Не маю слiв, щоб висловити те, що було на думцi, в моїй душi... Дозвольте нам вiдкланятися. - Ми вiдсвяткуємо у ширшiм дружнiм колi щасливу зустрiч з вами, - сказала йому графиня, коли вiн благоговiйно їй цiлував маленьку зграбну руку. - Зустрiньтесь iз Йорданом, - промовив граф, прощаючись. - Вiн допоможе швидше оволодiти технiкою гравiрування. Дiвчатка теж прибiгли з ним попрощатися. Святе сiмейство!.. Є ж бо на свiтi люди!.. Вiдмовившись вiд екiпажа, пiшли неквапно набережною. Мороз подужчав, видно: льодок хрустiв пiд чобiтьми, далеко чулись кроки, стук екiпажiв. - Лунко... - сказав Михайло. - Буде уже весна!.. Тарас промовчав. Думав про свiй приїзд, про зустрiч, що вiдбулася тiльки що, про нетотожнiсть намiрiв i дiй в життi... Невдячна штука вдячнiсть, - сказав, нарештi, сумно. - Про що це ти? - Вони таке, таке зробили!.. А я прийшов, розплакався, пробурмотiв якiсь слова... Не те, не те! - По-моєму, було все гарно, щиро... - сказав Михайло. - Можливо, виною тут суспiльний стан... З тобою ми без клопоту, хоч ти зробив для мене багато теж, усе зробив, що тiльки мiг!.. - Ми - iнше дiло, - мовив на те Михайло. - Правда. Одна душа... Пiдемо десь повечеряємо? - Вечеря нас уже чекає. - Де? - Це сюрприз. - Принаймнi не у якогось князя? - Хай покортить! Не велено тобi казати. - Ну й день! Такий менi не мiг наснитись навiть. Невже це я ходжу з тобою бiля Неви? Невже ми вийшли тiльки що з Академiї?... Щоб був молодший трохи, ударив би тут гопака!.. Далеко йти? - На той бiк. - Я так входився нинi, що ноги мов не мої. - Ти ж був мiцний. - Той ревматизм, ще Орський, нiде не дiвсь, лиш причаївся... - Лишенько! А як же буде з танцями? - Якими? - Ти як глянеш, хто ждав тебе, пiдеш в танок. - Веди мерщiй на ту вечерю тайну! Будь тут, а я пiду по вiзника, - сказав Михайло владно. Зоставшись сам, Тарас помiтив дивне якесь окружжя, що пiднiмалося шпилем фортецi чи десь за Петропавловською. Спочатку вiн подумав, що то заграва, а придивився - мiсяць... Аж дух йому перехопило. Й не так те дивне коло, як панорама мiста, осяювана все дужче ним... Нева, колони Стрiлки, Зимовий, Адмiралтейство, Iсаакiй, мiдний вершник - все тихо-тихо випливло з нiчного мороку й постало в пишнiй своїй красi... Санкт-Петербург хотiв йому сподобатися, хотiв забрати душу його в полон. I вiн стояв незрушно, мов зачарований, як чверть столiття тому, коли побачив вперше це рукотворне пишне пiвнiчне диво... ...З прольотки вони зiйшли в Аптекарському провулку, неподалiк од Мойки й останньої квартири Пушкiна. - Хто ж тут живе? - спитав Тарас. Михайло лише всмiхався, дратуючи його цiкавiсть. Тим часом рушив у глиб ворiт i повернув лiворуч, в якiсь йому лиш знанi дверi. - Куди ти мене ведеш? - На третiй поверх, квартира номер десять, - хихикнув у тьмi Михайло. - Вб'юся - ти будеш винен... - А ти держись за поручень. Одвик уже?.. - У нас там все бiля землi... - "У них", мiй любий! - Справдi... Назвав своїм те пекло... Цур, пек йому! Михайло тричi смикнув дзвiнок, їм вiдчинили дверi й при тьмянiм свiтлi свiчки у передпокої забрали одяг. З вiтальнi чувся гомiн, рiзкi окремi вигуки... - Проходь, - вказав Михайло йому на тi склянi високi дверi. Потерши руки з холоду, Тарас натис злегка плечем i вiдчинив. Кiмната була залита свiтлом. Пiд лампою стояв великий накритий стiл, а в дальньому кутку за ним виднiлось кiлька постатей. Вони умить притихли, насторожилися. Тарас оглянувся на Лазаревського, що усмiхавсь лукаво, i привiтався: - Здрастуйте!.. - Невже Тарас?! - почулось з того гурту. Було їх там аж четверо, в тому числi два офiцери. - А то ж яка личина!.. Прийшов оце вечеряти... - кивнув на стiл. - Василь?! - Тарасе, батьку!.. - кинувся до нього той. - Ой як же ти перемiнився! - зiтхнув, коли поцiлувалися. - Та й ти, Василю, не помолодшав за цi роки, - сказав Тарас, дивуючись, як упiзнав в статечному - за тридцять рокiв - пановi соузника свого й сусiда по каземату, прихильника його поезiй, палкого Васю Бiлозерського. - Панове! - мовив Бiлозерський на польський лад. - Знайомтесь! Це... - Тарас Шевченко! - дружно гукнули тi й наблизилися. - Чи це не Ян Станевич? - спитав Тарас, вдивляючись у наймолодшого, що мав погони прапорщика. - Так точно, ваше благородiє! - пристукнув той закаблуками. Тарас обняв знайомого по Оренбургу та по листах, якi той слав йому на Мангишлак. Тим часом поруч виструнчився високий мужнiй офiцер з чолом Сократа. - Зигмунт?.. - спитав Тарас, бо саме таким чомусь вiн уявляв собi заочного свого знайомого, поляка також, Сераковського. Той усмiхнувся. - Господи! - гукнув Тарас. - Та це ж як сон!.. Обiйми їхнi нагло були перерванi виттям сови. - Пан Желiговський? Сова! - метнувся Тарас притьмом до незнайомця, що дав про себе знати в такий химерний спосiб. - Вiн не сказав, до кого йдеш? - спитав Василь, кивнувши на Лазаревського. - Нi. Вiв мене, як неофiта у катакомби. - А я злякався: що воно за борода?! - Гадаєш, я не виструнчився десь у душi, побачивши тут офiцерiв?.. До речi, ви тут служите, в самiй столицi? - глянув на офiцерiв. - Бери, Тарасе, вище, - озвався Сераковський. - Вчимося в Академiї при Генеральнiм штабi. - Вас змусили пiти туди? - Нi. Ми самi. - Для чого? Щоб прислужитись царю й отечеству? - Своїй вiтчизнi милiй, - сказав Станевич тихо. - Їй теж потрiбнi люди, що можуть дати вiйську належний лад, - додав iще тихiше Сераковський. - Як ти живеш, наш лебедю? - Тепер живу! - обняв Тарас товаришiв. - Пiвдня пробiгав мiстом, а потiм - скiльки зустрiчей!.. Не день, а пiсня, казка!.. - Прошу до столу! - виник мiж них Василь. - То це твоя квартира? - спитав Тарас. - Михайло менi й цього не говорив. - Сюрприз! - всмiхнувся Лазаревський, сiдаючи без церемонiй. Вiн, видно, тут бував не раз. Слово взяв Сераковський. - Батьку! - привiтно глянув на Тараса, який сидiв навпроти нього. - Звертаюсь так до тебе не через те, що старший нас, а що зробив найбiльше на тiй дорозi труднiй, якою ми йдемо також. I постраждав ти бiльше нас. Та й важиш так багато для України й для всiх слов'ян, що ми схиляємо перед тобою голови. Зажди, - спинив Тараса, що щось хотiв сказати. - Тобi, я знаю, муляє ця похвала... Аж цiлих десять рокiв тебе лише принижували, i ти терпiв. Тож потерпи i дружнє, мовлене вiд серця слово. Якби ти знав, якi ми радi, що ти уже на волi, що ти мiж нас! Вiват! Закусуючи, Тарас вiдчув чийсь погляд i звiв на нього очi. То Бiлозерський по-материнськи свiтло дививсь на нього, й сльози, як двi перлини, сяяли в його очах... - Дозволь i менi, Тарасе-брате, мовити тобi вiтання, - встав Желiговський. - Нарештi ми зустрiлися! Та ще й не десь, а в Петербурзi, в колi найближчих друзiв. Вiдтодi, як я почув про тебе i прочитав твоє огненне слово, ти став для мене прикладом служiння волi... - Едварде, - спитав Тарас, - невже ти хочеш, щоб ми, ледь-ледь зустрiвшись, знов розлучилися? - А що таке? - Почує бог iз уст твоїх, який я щирий праведник, i спуститься сюди до нас, i забере мене з собою на небеса... Давайте лiпше вип'ємо за нас усiх, за стрiчу цю, за те, щоб ми браталися, поки i свiту сонця! - Дивно... - озвався згодом Желiговський, коли вже випили за братство двох народiв. - Невже тобi не хочеться почути щось високе, гарне, дружнє по всьому, що ти пережив?.. Тарас не змiг одразу вiдповiсти. Бо й сам не вiдав певно. - Звичайно, Други, хочеться... - признався, врештi, щиро. - Мета мого заслання - принизити мене, прибити, зламати крила духу... Спасибi вам, що прагнете мене зросити, витягти з того багна, в яке роками втоптували синьомундирi!.. Ще там, за Каспiєм, я змiг сказать, принаймнi на сторiнках щоденника, що залишився таким, як був, що дане мною слово на конфiрмацiї я не зламав. Тi десять лiт пройшли повз мене тiнню, не залишивши й малого слiду в моїй душi. Так, я постарiв i пiдупав здоров'ям тiла. В душу ж я не впустив нi сумнiву, нi каяття, нi розпачу!.. Звичайно, я десь випив зайве з горя, комусь поскарживсь, з кимось не так, як слiд, поговорив... I все ж, признаюсь, як на духу, кати мої мети своєї не досягли!.. Писать менi заборонили - а я писав. I малював! I думав про Україну, про мiй народ, зневажений царем i панством!.. Отже, - передихнув, - не варто тратить сили на славослiв'я. Думаймо про те, для чого прийшли на свiт, про тих, чия недоля нам нiби цвях, забитий в серце!.. Зигмунт перезирнувся з Яном, i той сказав: - Є люди й тут, Тарасе, якi так само мислять... Ми познайомимо тебе, - як схочеш, - з ними... - А хто вони? - Ну... Чернишевський, Добролюбов... - Iз "Современника"? - спитав Тарас. - Так. - Спершу зроблю вiзити своїм катам, - нахмуривсь, - а вже тодi... Десь при нагодi... Я й досi ще пiд наглядом. - Розумно, - тихо сказав Станевич. - А чом це ти, Василю, так посмiхаєшся? - спитав зненацька Бiлозерського. Шевченко став розважливим... - Бiда навчить, - сказав Тарас. - Та й одинадцять рокiв я не проспав - промислив! - I все ж... Ми вперше стрiлися пiсля таких суворих випробувань, iз деким, власне, оце лише побачився, а ти вже душу свою розкрив... - Я вiрю їм. Це браття, - сказав Тарас. - А я? - ударив себе у груди, - Можливо, я... - Ти - з ними, отже, зi мною теж. - Тебе збагнути важко, - сказав Василь. - Ти не такий, як ми, як всi... - А може, ми заспiваємо? - обняв Тарас товариша. - Я так давно вже не спiвав iз друзями!.. - Панове, в нього голос!.. - зрадiв Василь. - Ви б чули, як вiн спiвав иа свайбi в сестри моєї та Кулiша!.. - Було колись... - зiтхнув Тарас. - Тепер не той вже голос... - Кулiш те саме мовить, - сказав Василь. - Коли вiн чув? Ми ж нiби ще не стрiчалися. - Про вiршi, що написанi пiсля арешту, вiн так сказав. Запала тиша. Першим її порушив Лазаревський. - Дурнi слова, Василю, того не вартi, щоб їх повторювати, - сказав сердито. - Вибач менi, Тарасе, я ненароком... Зiрвалось якось iз язика... - Ти сам такої ж думки? - спитав Тарас. - Як прочитаю, тодi скажу. Панько змiнився дуже. При ньому ти, будь ласка, держи язик на прив'язi... - Що, донесе? - Нi. Ви, як стiй, посваритесь. Вiн став такий дражливий. А нам, Тарасе, треба триматись гурту... - Що ж це ми не спiваємо? - спитав Станевич. - Зигмунте, оскiльки ти з Волинi, розпочинай! - Нехай Тарас. Я можу лише пiдтягувати. Тарас був вдячний Яновi, що вiн повiв розмову на iншу тему. Вiршi йому болiли. Писанi в тяжкiй бiдi, вони були, як бiднi дiти матерi, дорожчi тих, що вихлюпнулися з його душi на волi. Та й скiльки їх вiн прочитав, отой Панько!.. - Тарасе, ту, про зiроньку, - просив Василь. - "Ой хмелю..." - вставив слово й собi Михайло. - На Мангишлацi в мене лишився друг, який любив спiвати такої пiснi, - сказав Тарас. Помовчав, згадав Iраклiя бiля флагштока й почав широко, вiльно: Ой матiнко, чорноморець Вивiв мене босую на морозець... ...Бог свiдок, як нелегко йому було примусити себе зробити цей крок назад... Нi, цiлих три!.. У Нижньому вiн "подружив" з полiцiєю, точнiше, з Лапою, тамтешнiм полiцмейстером, й не мав iз нею клопоту. А потiм була дорога, Москва i знов дорога, вчорашнiй день... Сьогоднi ж мусить йти на побачення до обер-полiцмейстера Санкт-Петербурга. Хоч знав, що там є землячок - сам управитель канцелярiї! - його старий знайомий, брат Аполлона Мокрицького, з яким вони зустрiлися оце в Москвi, не мiг настроїтись на бравий лад. Так нiби вiн щось вiдчував для себе зле. Довго валявся в лiжку, снiдав. Михайло вже давно побiг у справах, i вiн був сам собi господар, нiхто його не квапив, не пiдганяв. I все ж - куди подiнешся! - вдягнувсь i вийшов з дому. Мiсто за нiч зсiрiло, зблякло. Бруднi калюжi, стiни в рудих патьоках, люди якiсь похмурi, заспанi... Ба, навiть сонце вигулькнуло було з-за хмар i знов пiрнуло в сиву їх клубочiнь... Дув вогкий вiтер, мружив надльодну воду в Мойцi... Звернув сюди, звернув туди - хотiлося втекти кудись, принаймнi зайти на iншу вулицю, на iнший край, щоб звикнути, щоб примиритись з думкою про неминучiсть цього вiзиту. Всує! Душа його впиралася й волала пробi... Змусив її притихнути, згорнутися в тремткий клубок з голками на усе-бiч i рушив прямим шляхом. Чим швидше вiн вiдбуде це препаскудне дiйство, тим менше вистраждає його душа! Мокрицький мовчки вказав йому на крiсло. А дочитавши якийсь папiр, звiв важко карi, як в Аполлона, очi й спитав байдужим голосом: - З ким маю честь? I по якому дiлу? - Шевченко я... З'явився, бо велено було менi... - Шевченко? Тарас Григорович? - перепитав Мокрицький з подивом, й лицем його пройшла легка судома. - Даруйте, я не впiзнав... - пiдвiвся. Проте руки не подавав. Тарас також схопився з крiсла. - Сидiть, сидiть, - спинив його господар. Сiв сам. Схопився знову й подав, нарештi, руку. - Брат написав менi про вас... Де зупинились? - На Мойцi, в домi графа Уварова. - В самого? - Нi, в управителя, Михайла Лазаревського. - А-а, знаю. Милий чоловiк! - Оце прийшов... - Ви знаєте, потрiбно буде з'явитися i до самого графа Шувалова, сирiч до обер-полiцмейстера. Тарас зiтхнув. - З'явлюся... Коли? - Про час i день я повiдомлю... Тiльки... я вам порадив би зголити вашу чудову бороду, щоб граф, бува, не вгледiв у нiй протест... - Стрiлецький бунт? - спитав Тарас. - Ви ж знаєте, що бороди у нас не в модi... - Добре. Зголю крамольну, - з усмiшкою сказав Тарас, пiдводячись. - Носив без злого умислу... Iван хутенько вийшов iз-за стола, провiв його аж до дверей. - Моя дружина хоче на вас хоч глянути, - сказав неофiцiйно. - Землячка теж? - Зi Свiчок. - А-а, я їх знав, бував у них... - Я повiдомлю, коли вас зможе прийняти граф, - подав Мокрицький руку. На восьмий день, поснiдавши чим бог послав, Тарас почав натягувати на себе фрак, - як в Оренбурзi, Федорiв! - щоб нанести вiзит сiятельному наглядачевi, який таки соблаговолив його прийняти. У дзеркалi не впiзнавав себе без звичної вже бороди. Ще добре, що не звелiли зрiзати й крамольнi вуса, оскiльки в них бiлiла густа солдатська сивина й виказувала, що Оренбурзький окремий корпус не божий рай, а скорше, кола пекла, в якi попасти легко, а вирватися iз них щастить не кожному з малих й великих грiшникiв. Фрак був тiсний, та досвiд iз мундиром зробив своє, i рядовий Шевченко, як названо його в цидулцi, невдовзi був готовий зробити другий печальний крок у напрямi свого минулого життя-буття. Найбiльше його кольнуло те "рядовий Шевченко"... Хоч вiдставний, та все ж солдат, а не художник. Виходить, вiн не вирвався назовсiм iз солдатчини, лише додав до "рядового" благословенне, та все ж гнiтюче слово "одставний". Його зустрiв Мокрицький i, привiтавшись, - руки при людях знов не подав, - провiв до графа у кабiнет. Сам тут же вийшов. - А-а, рядовий Шевченко!.. - всмiхнувся обер-полiцмейстер, ще зовсiм молодий генерал. - Сiдайте, прошу. Як вам у Петербурзi? Вже звикли? Тарас присiв на край стiльця. - Ходжу та все милуюся, ваше сiятельство. I згадую... - Згадати є що, мабуть? - примружив очi генерал. - Було всього... - Чим думаєте зайнятися? - Гравiруванням. - Ви ж живописець начебто? - За десять рокiв служби... - Так, так... Сумна iсторiя... Прошу вас, будьте стриманi. Ви прощенi, i вам дозволено жить у столицi, проте... такий наказ, - розвiв руками генерал, - пiд полiцейським наглядом. Ми постараємось не набридати, але ж i ви, прошу вас, поводьтесь так, щоб не було причини нам зустрiчатися. Принаймнi тут... - всмiхнувся. - Радий був познайомитися!.. Тарас устав, вклонився i мовчки вийшов, Бiля дверей його чекав Мокрицький. - Ну як? - На диво, мирно погомонiли, - сказав Тарас. Iван розплився в усмiшцi. Напевно, тут без нього не обiйшлося. Не кожного приймають так у кабiнетi самого обер-полiцмейстера. - Маруся жде. Зайдете? Це зовсiм поряд... - Дякую. Зайду, - не змусив себе упрошувати. - Шувалов, хоч i ввiчливий, та полiцейський... Навiщо вiн сказав менi про нагляд!.. Тепер усi здаватимуться... - У цьому вам i вiдповiдь. Аби завжди i всюди ви пам'ятали: стежать! Страх - зброя влади... Справдi, землячка ждала його й хотiла йому зробити хоча б малу приємнiсть - вдяглась у все вкраїнське й наготувала вкраїнських страв. А гарна ж була яка! Не стримався i, замiсть ручки, як тут годиться, поцiлував у теплу пружну щiчку. - Де ви викопуєте таких жiнок! - оглянувся на чоловiка. - Ти, Максимович, Семен... - Якби я знала, що нежонатi, заждала б вас... - всмiхнулась ясно жiнка. - Бо мiй Iван не бачить... - Та бачу, бачу, серденько! - обняв Мокрицький жiнку, й Тарас подумав: добре, що не пiшла за нього в Нижньому Тетяся Пiунова!.. Воiстину, немає зла, щоб на добро не вийшло... - Iване, ти пiклуйся гостем, - викрутилася. - Проси до столу... - Спершу омити маю руки, - сказав Тарас. - Я ж був... - Тарасе, ви невиправнi! - мовив на те Мокрицький з посмiшкою. - Вiн тiльки що порозмовляв iз графом... - додав, аби й дружина їх зрозумiла. - Толстой теж граф... - сказав Тарас. - Iз обер-полiцмейстером! - Казала ж я тобi, Iване, не влазь у це негарне дiло... - пiдтримала його Маруся у свiй, жiночий спосiб. - А хто б тодi зустрiв його по-людськи? - кивнув на гостя. - Шувалов, може? Знаєш, якi у нас там звичаї, який народ!.. - Покваптеся! - зiтхнула жiнка скрушно. - Бо все холоне... Любите ви пампушки, вареники? - А де вони?! Жартуючи, помили руки й сiли за стiл, накритий вишитим пiвнями обрусом... Найтяжче йому було ступити останнiй крок, зробити який впросила його графиня Анастасiя Iванiвна, їй вiн не мiг вiдмовити. Одягши знову Федорiв тiснющий фрак, пiшов туди, куди його привезли казенним коштом з Києва у квiтнi сорок сьомого. Ще й, мов на смiх, замало не того ж дня. Цей збiг обставин скрашував йому вiзит, принаймнi бачив у тому шарм. Знав, що давно домовлено, що о такiй годинi князь буде в себе у кабiнетi й чекатиме його... Ну, це вже трохи з "шарму", що Долгоруков його чекатиме! Йому лише сказали, точнiше, передали графинею, що зводять його прийняти о цiй порi. I все ж iшов, як на зарiз, все уповiльнюючи ходу. Де Мойка злилась з каналом, вiн ледь було не повернув голоблi й не втiк кудись на набережну Неви; уже скресала крига i нуртувала важка i чорна, як нiч, вода. Примусив себе пiти в бiк Ланцюгового хиткого мосту через Фонтанку. Ще здалеку побачив той будинок, i тi ворота, i той парадний сiренький вхiд, в який ввiйти так легко, а вийти... Нi, сьогоднi його нiхто не стане затримувати чи не пускати - своє вiдбув, - а все ж, а все ж... Фонтанка також здибилася, взялась горбами, трiщинами та ополонками... Згадав, як вiн два тижнi тому чкурнув бридливо звiдси, й лише зiтхнув. Що на роду написано, того, як видно, не обминеш... У дверях, вже всерединi, його спитав синьомундирий вартовий, до кого йде. Почувши, що до князя, вiн мимоволi виструнчився. Вас ждуть, - спитав, - чи ви самi? - Домовлено. Шевченко я... - Проходьте! Тi ж параднi сходи, i дзеркало, й пастушки... Боже милий, невже минуло аж одинадцять лiт!.. Та ще яких!.. Вiн тут тодi проходив - чубатий i молодий, а зараз - дiд... Ще й ноги тягне сходами... Проте живий, з не зламаною душею, такий, як був!.. - Заходь, заходь... - звiв очi на нього князь. - Шевченко? - Так, ваше сiятельство. - Тобi було достатньо десятка лiт, щоб зрозумiти хибнiсть того шляху, яким пiшов? Дивись менi, Шевченко!.. Як тiльки щось, знов одягнеш мундир солдата. Або... Ти чуєш далекий дзвiн? То голос Петропавловської. У нiй тобi завжди знайдеться мiсце, як вiзьмешся знов за своє! Збагнув? - Так точно. - Добре... Iз Петербурга рiк нi ногою!.. Ясно? Тепер гуляй. Я сподiваюся, що на Невi приємнiше, нiж на Уралi!.. - пожартував. Тарас злегка вклонився i з миром вийшов. Аж за Фонтанкою згадав наказ не виїздити рiк з Петербурга. То не впускали, iроди, а нинi вже не випускають! Драма, чи пак трагедiя, переросла в комедiю!.. Театр життя... I в ньому нам вiдведена нiкчемна роль марiонеток, нiмих ляльок!.. ...Два мiсяцi не мiг нiяк узятись за роботу. Ходив на виставки та в Ермiтаж, уроки брав у Йордана, замовив мiдну дошку, а дiло анi з мiсця. Художник без майстернi, що птаха без гнiзда... I знову йому прийшла на помiч його свята заступниця... Вiн розповiв свою бiду, вона уважно вислухала й пообiцяла допомогти. Тим паче, вiн у неї з графом на поруках i має, власне, жити в одному домi з ними... Йому дали кiмнату в будинку Академiї, ба, майже двi! Кiмнату з антресолями, де можна спати, їсти, писати вiршi, бо сам собi в своїй господi!.. Вперше... В сорок чотири роки!.. Ходив по тiй кiмнатi, вслухаючись у власнi кроки, й душа його роздвоювалася. З одного боку - радiсть, а з другого... Вiн на поруках... Вiльний, а на поруках! Так, нiби пес на прив'язi, а ця майстерня - будка... Вiкном у сад. Маленький, проте зелений. Якась пташина цiвкає. I видно небо, хмари... Жаль, що не буде сонця, та то пусте... Вже має де прихилити голову. У гостях, кажуть, добре... Найперше йому потрiбен робочий стiл. Отут, звичайно, бiля вiкна... Якийсь стiлець, щоб сiсти, i ще один - прийняти гостя... На антресолях, щоб спати, лiжко... I стiл також... Ой, скiльки всього потрiбно!.. А що було б, коли б приїхав з жiнкою?.. Химерна штука - доля. Гадаєш iнодi, що повернулась до тебе спиною, аж то - лицем... - Куди нести? - почулось у коридорi. - Сюди, сюди!.. - поспiшно озвався Федiр, служник майстерень, теж вiдставний, старий солдат. Щось гупнуло, хтось буркнув басом лайку, i вiдчинились дверi. - Чи тут живе художник Тарас Шевченко? - з'явилася у них широка усмiшка його нового друга i земляка - художника Честахiвського. - Тут, Грицю, тут! - Я чув, що в тебе нема стола для працi... - Таки нема. - Несiть сюди! - гукнув Грицько у коридор i розчинив рiшуче дверi. - Диванчик теж вам не завадить? - спитав Микешин, входячи вслiд за столом, якого внесли два служники. З цим юним скульптором Тарас зустрiвся в сiм'ї Толстих. - Принiс, то матимеш на чому сiсти, - сказав Тарас, радiючи, що менше буде клопоту - при безгрошiв'ї - з меблями. Десь купить лiжко - й матиме своє житло. Для працi є термометр, стiнний годинник... - Де ставити? - спитав Микешин, вносячи удвох з Григорiєм свiй подарунок. - Мабуть, пiд лiву стiнку... - До столу ближче треба... - протяг Грицько. - Щоб гiсть iз нього дiстав спокiйно чарку... - Без чарки меблi трiскаються, - пiдтримав гру Михайло. Так звали скульптора. Тарас, аби не плутати iз Лазаревським, вживав до нього бiльш прiзвище, хоча воно було незвичне вельми. - Я в церквi чув, що пити грiх, - дражнився. - А ми з хрестом, з молитвою, - не угавав Григорiй. Дiстав з кишенi пляшку й поставив її на стiл. - Зi входинами вас, дорогий Григоровичу! Як служники, одержавши за труд, почовпали в свою кiмнату, що тут була неподалiк, Микешин з Честахiвським пiшли по закусь. Стомлено Тарас присiв на ще мiцний диванчик, торкнувсь стола долонею... Вiднинi тут його робiтня... Як довго вiн до неї йшов!.. Як тяжко вона йому далася, ця благодать!.. Тепер вiн може жити, як заманеться, вставати хоч посеред ночi; нiкому не звiтуючи, нi в кого не питаючи, трудитись тут... I що найбiльше грiє - вiн в Академiї!.. Нехай не жрець, та все ж в самому храмi!.. Про це не смiв i мрiяти, коли бродив довкола форту чи нудив свiтом у тiснявi брудних казарм... А може, це лише жорстокий солдатський сон?.. Нi. Вiн не знав Микешина та Честахiвського, а сниться те, що знаєш, що пережив. Не сон, не сон!.. Ось зводиться, йде до вiкна, до сходiв на антресолi... Ввi снi не можна дiяти на власний розсуд... - Федоре! - гукнув у дверi. - Що вам? - озвався той. - Ти є? - А де б я дiвся!.. - У тебе чарка знайдеться? - спитав, аби спитати. - Було б що в неї лити... Узяв чарчину й знову сiв на диван. I Федiр не мiг йому наснитися... Гаряча хвиля радостi хлюпнула в душу. Вiльний!.. Тихенько, так, що й не почув, ввiйшов Михайло Лазаревський. Вручив мольберт. - Спасибi, - сказав Тарас. - Це я, щоб ти живопису не забував... Що там? - кивнув на стелю-антресоль. - Ще порожньо, як у пустелi... Знаєш, я тiльки що злякався, чи це не сон... - I треба ж так замордувать людину!.. - зiтхнув Михайло скрушно. - Туди тобi потрiбно лiжко, письмовий стiл, ще столик - для умивання, ну й два стiльцi, - вказав великим пальцем на антресоль. - Те я беру на себе. - Спасибi! - обняв Тарас товариша. - Для мене це - що темний лiс. Як здумаю!.. - Отут поставим ширму, щоб прикривала сходи... Сюди стiльцi... Якiсь картини... А на вiкно... - Менi потрiбне свiтло! - Так зробимо, щоб кози ситi i сiно цiле. Можна легкi гардини... - Нi, бог менi тебе послав! - Та й ти не кимось посланий для нас усiх... Роби свою роботу, а ми свою, - сказав Михайло твердо, мов наказав. - О, й гостi в хату! - вбiг Честахiвський. - Добрий у тебе нюх, - поклав на стiл пакунки, хлiб. - Освятимо нову оселю батькову! - А чи не рано, отче? - Якраз пора. Коли Тарас засяде за акватинту, до нього буде не пiдступитись з чаркою. Знаю це по собi. - А що? - сказав Тарас Михайловi. - Сей муж рече правдиво, й грiх буде не послухатися його поради. - Згоден, - всмiхнувся Лазаревський. Iз посудом й стiльцем, притиснутим до боку, ввiйшов Микешин. - Здрастуйте!.. - кивнув вiн Лазаревському. - О! Ви мольберт вже принесли, а я збирався... - Чим я вiддячу вам, мої сердечнi други! - радiв Тарас старанням товаришiв. - Не потерпай. Ми не задарма, - мовив йому Григорiй. - Хочемо на новосiллi випити! Жартуючи, накрили стiл, вмостилися довкола нього, випили по першiй чарцi за щастя в домi цьому. Й не згледiлись, як перейшли на iншi теми. Нинi болiла всiм найдужче воля для покрiпачених. Щоправда, рiзнi люди вiд неї ждали для себе рiзних наслiдкiв. Пани - одних, селяни - зовсiм iнших. Десь угорi, бiля царя, варилося поволi дiло, а по iмперiї повзли чутки, утворювалися комiсiї та комiтети, - таки з панiв! - i кожен, хто брав слово, - все тi ж пани, - вiдстоював свої добра й готовий був пустити селян лише з душею. То тут, то там спалахували селянськi бунти, й влада гасила їх, як завжди, людською кров'ю... - Не зможу я спокiйно жити, поки брати мої в неволi! - сказав Тарас Микешину, який радiв, що вiн, нарештi, матиме у цiй майстернi спокiй. - Це пiдло!.. - Чим ми можемо допомогти?.. - розвiв руками скульптор. - Коли усi мовчатимуть, дадуть таку народу волю, що вiн ухопиться за сокири - й сторiками поллється кров! - Тихiше... Ви ж пiд наглядом... А тут будь-хто пiдслухать може у коридорi... - спинив його Микешин, що жив на третiм поверсi. - Ай справдi, ти б, Тарасе, пошанувався, - сказав Михайло Лазаревський. - Гарячим серцем не пiдсобиш, тут треба тiльки розум... Григорiй мовив скрушно: - Вже й хата є, а ви лихий, Тарасе... Радiти б слiд! - Радiти? - спитав Тарас. - Я, справдi, тiшусь хатою... Бо свiй куток... Та що менi робити в ньому? - Як що? Писати та малювати! - Який художник з мене - я знаю й сам. Три мiсяцi ось байдикую... А щодо вiршiв та повiстей... Дiстав листи з кишенi й поклав на стiл. - Вiд кого? - спитав Григорiй. - Можеш читати вголос! Григорiй так поволi та обережно виймав з конверта аркуш, що вiн не витримав - схопив листа i прочитав одразу суть, найголовнiше в ньому: - "Я обiцяв Вам одверто висловити свою думку про цей Ваш твiр. Виконую свою обiцянку: я не раджу Вам друкувати цю повiсть. Вона незрiвняно нижча Вашого величезного поетичного таланту, особливо друга половина. Ви лiрик, елегiст; Ваш гумор невеселий, а жарти не завжди дотепнi..." Ось так, панове, з повiстями!... - зiтхнув Тарас. - I хто ж це пише? - глухо спитав Михайло Лазаревський. - Аксаков. Це тобi не жарти... На прозi вiн, як кажуть, собаку з'їв... - Та плюнь ти, батьку! - гнiвно гукнув Григорiй. - Що там вiн розумiє!.. - В листi високо ставиться твоя поезiя... - несмiливо хотiв утiшить Лазаревський. - А другий лист - про неї, - сказав Тарас. - Вiд Кулiша... Запала тиша. Кулiш у цьому дiлi для них був визнаним авторитетом. - То ось що пише менi, панове, Пантелеймон: "Що ж ти думаєш iз своїми думами i поемами чинити? Чи не можна б їх огласити мировi? Присядь же, братику, да помiзкуй над ними своєю здоровенною головою, щоб було так охайно та оглядно все, як у того Пушкiна, щоб чистим зерном одсипать духовної пашнi землякам, а не з половою. У нас-бо родить господь хлiб на всяку душу вдосить, то й не привикли нашi уста до висiвок. Пошануй, брате, громаду i себе самого перед громадою..." - Якась мана... - озвався Лазаревський. - Це пише тобi Кулiш? Тарас подав йому листа. - Його рука... - Мо', блекоти об'ївся, коли писав? - сказав Григорiй, схоплюючись. - Нi. Скiльки ми знайомi, Пантелеймон напоучає i що, i як менi писати. Для нього я ще й досi темний, простий мужик... - А ви згадайте, як приймає вас Петербург, - сказав Микешин тихо. - Що говорилося про вас на учтi в графа, що вiдбулася на вашу честь... - А раптом правду каже Пантелеймон?.. - спитав Тарас схвильовано. - Порви й забудь! - гукнув Григорiй. - Вiршi, в яких кукiль з половою, не переписують, не вчать напам'ять, плачучи, за них не йдуть на муки, як ти ходив! Пiдбiг, обняв Тараса й поцiлував у хмурий лоб. Михайли його пiдтримали. Велике щастя мати незаздрих, щирих друзiв на цiй землi!.. ...У серпнi добра доля, що поверталася i так, i сяк до нього, послала ще одного iз давнiх друзiв-братчикiв. Тарас трудився саме в своїй уже обжитiй майстернi-хатi в Академiї, коли ввiйшов ставний, високий чоловiк i, зупинившись бiля дверей, сказав: - Здоров, Тарасе... Як не вдивлявся - не впiзнавав. Здавалось, нiби бачив цей лоб, цей нiс i губи, в яких блукала усмiшка... - Не признаєш? - Пробачте, не пригадую... - А ще казав, що будемо укупi жити... Дивно, i голос чув, i рухи рук знайомi... Життя його так кидало й стiлькох стрiчать доводилося, що, певно, вже всi люди не помiщалися в його сердешнiй пам'ятi. - Хто ж ви такий, добродiю? - Микола Костомаров... Це ж, справдi, вiн!.. Заплакавши, Тарас пiдбiг до друга й соузника по каземату, обняв його й поцiлував. Микола теж розчулився. То одягав, то знову знiмав маленькi окуляри. - Змiнився й ти, Тарасе... - Як не дивлюсь у дзеркало, то нiби й нi. Лиш притомився трохи... - Менi прийшлося тяжко у Петропавловськiй. За рiк отой постарiв на десять лiт... А потiм жив у Саратовi... - Жаль, я тебе там не застав! - А я приїхав у Нижнiй Новгород, - тебе ж таки побачити, - а там менi i кажуть, що ти подався у Петербург. - Тепер звелiли звiдси не виїздити аж цiлий рiк. - Чому? - Не знаю. Мабуть, царевi журно буде, як вiдлучусь. - Ти все жартуєш з царствуючими особами!.. Забув свiй "Сон"? ...Обок його Цариця небога, Мов опеньок засушений, Тонка, довгонога... - Менi цей "жарт" i новий цар нiяк забуть не може, - зiтхнув Тарас. - Аж двiчi моє iм'я викреслював зi списку амнiстованих. Образив матiр, каже!.. - Воно таки... - Не матiр, а царицю! Помовчали. Микола сiв на диван, а вiн ходив майстернею, уговтуючи гiркi ще й досi спомини. - Не муч себе, - сказав Микола тихо. - Минулося, i слава богу... - Минулося? - перепитав. - А хто живе пiд наглядом i на поруках? Нi, не художник! А вiдставний солдат Шевченко! Як сказано в усiх паперах... - Тобi хiба не все одно? Аби на волi... - Воля!.. Поет не може себе вiдчути вiльним, коли народ в неволi. Або тодi вiн не поет! - Тарасе, ти нагадуєш менi одного чоловiка, - зняв окуляри Костомаров. - Кого? - Миколу Чернишевського. - Ти з ним знайомий? - Близько. Вiн iз Саратова. - Станевич та Сераковський мене хотiли з ним познайомити, ще в першi днi... А потiм якось... - Завтра я маю бути в нього. Пiдеш зi мною? - Треба, - сказав Тарас. - По власних норах сидячи, ми не добудем волi. - Вiн теж за те, щоб всi гуртом. Цiкавився не раз тобою, Братством святих Кирила та Мефодiя... - Виходить, ми знайомi?! - зрадiв Тарас. Вiн не любив нав'язуватись, iти туди, куди його не просять. Ця риса ще поглибилася, коли його "сердечний друг" Сапожников, з яким вони так гарно пливли по Волзi з Астраханi, у Петербурзi не побажав прийняти, оскiльки вже збирався... сiдать обiдати. - Не знаю, чи доходили його статтi в оту закаспiйську Тмуторокань, а я твої поезiї йому читав, розказував, який ти є i що ти значиш для України. - Бувало, що й доходили, - сказав Тарас. - Здається, у "Современнике" читав його чудовi "Нариси гоголiвського перiоду росiйської лiтератури"... - Тодi сам бог велить вам стрiтись i побалакати! - сказав Микола весело. - А поки що ходiмо десь пообiдаємо. Коли б ти знав, який я радий нинi!.. Без тебе, правду мовлячи, усi ми тут почувалися, немов без батька дiти чи тiло без голови... Пройдемося вдвох Петербургом!.. - А де Гулак Микола, наш побратим? - спитав Тарас. - Сидiв три роки у Шлiссельбурзькiй, а зараз живе в Пермi, пiд полiцейським наглядом. - Дiсталося йому, сердезi... Вийшли в залите сонцем мiсто, на набережну Неви. - Ще трохи помордують царi народ, - сказав Тарас задумливо, - й мовчатимуть хiба однi цi сфiнкси... Закiнчується пора мовчання, гряде час дiї!.. Коли