набережної на вiльний простiр Марсового. - Вже клопочусь об паспортi, - сказав Тарас. - П'ять днiв як подано про це прошення, а вiд мiнiстра двора нема нiчого. Ви ж знаєте, що Академiя йому пiдлегла? - Дiло це полiтичне, отже, - як скаже Третiй вiддiл, то так i буде. - Жандармське царство! - Будете на Українi, в народнiй гущi, вслухайтесь i придивiться, що там... Якi iдеї бродять? Чи ще надовго стане терпiння ждати волi iз царських рук? Якої волi прагнуть простi селяни-крiпаки? Чи змовчать, чи пiдкоряться, якщо їх звiльнять без землi? - промовив тихо Чернишевський. - На майже все я мiг би вам i зараз вiдповiсти... - сказав Тарас. - Та хай уже, як побуваю вдома, на Українi... - Ви маєте якiсь зв'язки з домiвкою? - Я їх нiде й нiколи не поривав. Тим паче тут, у Петербурзi, де землякiв чимало й вони постiйно їздять сюди й туди. - Це все панки. Мене ж цiкавить простий народ. - Мене також, - всмiхнувся. - Панки самi не їздять, iз ними слуги рiзнi, з якими я знаходжу спiльну мову скорiше, нiж з панами. А в дворових рiдня по селах... - I все ж самi побачите i бiльше, й глибше. - Мабуть... - Я всiх розпитую, хто побував у селах, у глушинi. Чекаю на Костомарова... Цiкаво, що там дiється у нас, на Волзi-матiнцi!.. Все спить чи вже розплющує на волю очi?.. Оглянувшись, Тарас сказав рядками з вiрша: Не жди сподiваної волi - Вона заснула: цар Микола Її приспав. А щоб збудить Хиренну волю, треба миром, Громадою обух сталить; Та добре вигострить сокиру - Та й заходиться вже будить!.. - Не скажеш краще! Коротко i просто в цiль. Як пострiл!.. "Громадою обух сталить; Та добре вигострить сокиру..." Давно ви це написали? - Торiк, десь перед Новим роком. - Надрукувати б цей вiрш у нас, у "Современнике"! Знялася б буря... - Спробуємо? - спитав Тарас. - Нi... Розженуть, розгромлять!.. А рано ще... Та й цензор знiме... - Знаю. Я так сказав, жартуючи, - зiтхнув Тарас. - Тирани можуть вдержатися при владi лише тодi, як музам заткнуть роти. I навпаки, та влада, яка так дiє, суть тиранiя. - Ви ще й фiлософ!.. Звiдки у вас знання? - Бiда навчала. I вчився сам, де тiльки мiг. - Ви, ваш талант i, врештi, ваша доля доводять красномовно, що лад iснуючий, який пригнiчує народнi маси, знекровлює країну, поступ людства, - сказав суворо Чернишевський. - Ви вирвалися з пiтьми до свiтла творчостi, а скiльки там лишилося Шевченкiв, Ломоносових!.. Вiд Петропавловської долинув бiй курантiв. - Нагадують, що там нас ждуть, що мiсце добрим людям завжди знайдеться, - тихо сказав Тарас. - Про що ви? - Про фортецю й всевидяще жандармське око. - А-а... Вас гнiтить ця перспектива? - Нi, швидше злить!.. Поставили на пострах шведам мури, самi ж тим часом мучать у них найкращих своїх людей. Тут пiдiйшов, хитаючись, худий, тонкий чиновник. - Це ви? - спитав. - Нi. Чорт! - пужнув Тарас цiкавого. Той осiнив себе хрестом, проте тiкати не поспiшав. - Згинь, очмано, а то гукнем квартального! - додав Тарас. Чиновник позадкував, злякавшись чи вдаючи наляканого, а далi кинувся навтiкача. - У мене ще до вас прохання, - озвався тихо Чернишевський. - Чотири роки тому на Київщинi зчинився бунт. Селяни йшли на Корсунь, озброєнi хто що схопив... їх розстрiляли... - Я побуваю у тих мiсцях, - сказав Тарас. - Менi уже розказували... - Дiзнайтесь якнайбiльше. Це знадобитись може. Як свiжий досвiд i як урок, з якого слiд зробити належнi висновки... - Гаразд. Невою в сiрiй нiчнiй iмлi пливли вiтрила, щогли... - Мiст розвели! - стривожився за нього Чернишевський. - Нiчого. Я вернуся до Бiлозерських чи погуляю Лiтнiм, як то бувало в молодостi, - сказав Тарас. - Коли ж ви їхатимете? - Давно готовий. Тiльки одержу паспорт, так i на поїзд! - Певно, ми не побачимося до того часу... Хай вам щастить! - Спасибi. Правду кажучи... - протяг Тарас, - менi аж страшно їхати... Не можу я дивитися на цю ганьбу!.. - Вiд того злiшi будете. - У мене й так усе кипить! Ледь стримуюся... - Менi пора... Дозвольте вас поцiлувати! Хто зна, коли побачимося... Вже попрощавшись, рушили на перехрестя, де мали бути вiзники. До Поварського звiдси шлях не близький. - Аж заздрю вам... - озвався Чернишевський. - Весна в селi!.. Та ще на пiвднi, де буйне все, розкiшне... - I рiднi мої на панщинi... - Пробачте. Мимоволi завдав вам болю... Повернетесь, то треба буде гуртом над цим подумати... На розi, де зливалися канал i Мойка, куняв вiзник. Потисли мовчки руки. Застукотiли об брук копита, й вiзок пiрнув у туманець, що розпливався iз Мойки набережною... I стало тихо-тихо... Як у пустелi... ...Граф Адлерберг не озивався вже двадцять днiв. Тарасовi терпець давно урвався, i вiн уже, напевно, без паспорта чкурнув би з Петербурга, якби не стримував його Толстой, що вигадав шлях обхiдний для добування виду. Дiзнавшись, що президент погодилася уже давно на дозвiл Шевченку виїхати на Україну, вiн написав записку секретаревi її височества, своєму приятелевi, Мюссару, щоб той ще раз звернувся до iмператорової сестри. Тарас тим часом поговорив з Мокрицьким. Той обiцяв сприяти, як тiльки буде формальний дозвiл її височества Марiї Миколаївни. Сидiв i ждав. Вже все було спаковане у чемодан i скриньку, вже попрощався з друзями, - вони були упевненi, що дозвiл ось-ось дадуть! - а вiз не зрушив з мiсця, загруз в багнi узгоджень та листувань. Учора Мюссар вернув записку з магiчним словом "згодна", й Тарас занiс Мокрицькому листа вiд Академiї з цього ж таки питання. Тепер чекав, що скаже граф Шувалов, столичний обер-полiцмейстер. Прокинувся, коли пробило п'яту, й не змiг заснути бiльше. Лежав, ходив вiд столу до умивальника, спускався вниз i згодом знову "зносився" на антресолi. Щось мав робити, дiяти, а що, не знав. Даремно, мабуть, здався на умовляння старого вiце-президента й не втiк iз Петербурга!.. Гай-гай, колишнього, екс-вiце-президента!.. Пiдписано указ царя про змiщення його з посади. Вже вiдбулися й проводи, що влаштували йому митцi столицi. Нi, власне, то був урочистий вечiр на честь Толстого, а проводами вiн став тому, що в часi спiвпав з вiдставкою... Щоправда, дехто тiшить себе надiєю, що iмператор змiнить, як кажуть, гнiв на милiсть. Принаймнi ще, формально, Толстой i досi вiдає всiма дiлами в Академiї... Проходячи, - укотре вже! - побiля столу, згадав, що в клопотах про вид на виїзд забувся геть вiдповiсти Маркевич, яка прислала йому листа з Нiмеччини. Пригнiчений i водночас зрадiлий, долив води у каламар, що геть засох, дiстав папiр, захований уже в шухляду, й схопив перо... Гладенький, чистий аркуш чекав заклично бiло, а вiн не знав, з чого почати... Врештi, вмочив перо й поставив дату "25 травня"... Згадав, як їхала вона з столицi, як проводжав. Побачив її лице, великi, гарнi очi... I став писати. Швидко, не зупиняючись: "Спасибi тобi, моя доню люба, моя єдиная, що ти мене хоч у Дрезденi згадала. Я ще й досi тут, не пускають додому. Печатать не дають. Не знаю, що й робить. Чи не повiситися часом? Нi, не повiшусь, а втечу на Україну, оженюсь i вернуся як умитий в столицю..." Спинив перо, згадавши ту Марiю, сирiч Марусю, що жде його на кручi бiля Днiпра, що обiцяла знайти йому вродливу, добру дiвчину... Чи то знайшла?.. Там, може, його вже ждуть як "князя" iз рушниками, а вiн тут нудить свiтом!.. Пустив перо на бiле поле аркуша i написав про зустрiч свою з Кожанчиковим, про звичаї тих книгарiв, з якими їм доводиться, на лихо, мати справу, про свiй журнал, що матимуть вони цiєї осенi... Поставив пiдпис i дописав: "Як матимете час, то пишiть до мене через Каменецького, бо вiн знатиме, де я повертаюсь". Перечитав, дiстав конверт i запечатав... Справдi, йому полегшало, як подiлився бiдою з ближнiм... Магiя пера й паперу!.. Чи спiлкування?.. Невже повернеться вiн з України уже не сам - з дружиною?.. Яка вона?.. Ат, все одно! Аби своя душею, серцем, звичаями, аби було кому на добрi руки покласти сиву голову... О, знову сльози застують йому вiкно, конверт, перо... Щоразу, як подумає про суджену свою незнану, ця голубiнь печалi, немов туман, виповнює його всього... Вже iншi внукiв мають, а вiн усе ще парубок, козак-нетяга, самотина... Рiшуче встав, умився. Чи так, чи так, а на Вкраїнi буде! Хрущов уже чекає його в Москвi. Хоч пан, а прихилився до нього нiби щиро, в маєток свiй запросив... Принаймнi є попутник. А доведеться їхати без дозволу та подорожної, то пан Хрущов послужить i прикриттям. Вiн, як не є, а депутат вiд Харкiвщини у комiтетi по звiльненню селян з крiпацтва!.. Узяв листа й спустився вниз. Одягнеться, на пошту сходить - все-таки якась розвага... Коли людина в русi, то й час минає швидше. Вiн стiльки ждав впродовж життя, що це тепер для нього найгiрша кара... Може, пiти й узяти квиток на поїзд? Не на сьогоднi. Завтра о чотирнадцятiй вiдходить поїзд, яким вiн ще устиг би в Москву до виїзду Хрущова з неї... Вже був готовий вийти, як хтось спинився бiля дверей i, впевнившись, що це його майстерня, постукав рiзко, владно. - .Ввiйдiть! - гукнув. Гiсть не примусив себе чекати. Рвучко ввiйшов до хатг й дверi сам причинив. Це був Iван Мокрицький! - Добридень вам! - всмiхнувся. - Ну як?.. - з завмерлим серцем спитав Тарас. - Гаразд. - Є вид? Я можу їхати на Україну? Iван подав йому напiр. - Спасибi... - Дружина вас вiтає. - Не знаю, як i дякувати!.. - Побережiться, - тихо сказав Iван, - За вами буде нагляд. - Еге, еге... - Як можете, то їдьте швидше, поки граф Адлерберг та Долгоруков не стали цапа, що не дiждались ласки iз їхнiх рук. - Узавтра ж! - Ну й чудово. Я вже пiду... Прощайте! - подав правицю. Вийшов, i в хатi знову стало самотньо й тихо. Правда, вже був папiр з орлом двоглавим, що дозволяв мандрiвку у рiдний край!.. На диво, радостi не вiдчував. Спустошений, сiв на диван. Лише тепер дiйшли до нього слова Iвановi про полiцейський нагляд i на Вкраїнi... Невже вiн такий страшний для влади? Невже його поезiя жила з людьми, будила їх i кликала на боротьбу за волю, коли вiн сам тягнув носок за Каспiєм?.. Виходить, цар з усiм жандармським корпусом безсилий проти слова!.. Це вiдкриття, ця життєдайна думка окрилила його натомлену чеканням душу, влила снагу. Пiдвiвся, сховав вид-паспорт й пiшов нагору взяти у скриньцi грошей. Зараз же поїде й купить собi квиток на завтрашнiй московський поїзд!.. Проводили його Грицько й Михайло Лазаревський. Були сумнi. Так нiби вiн зiбрався на край землi. - Чого носи похнюпили? - спитав Тарас їх весело. - За кiлька днiв ти будеш на Українi... - зiтхнув Михайло. - Там гарно нинi... - журно додав Грицько. Тарас уперше бачив його в печалi. - Михайле, ти ж приїдеш погостювати в Гирявку? - Як справи пустять... Федора знайди в Орлi. Вiн буде радий. - Добре. Вже екiпаж неквапно їхав Невським. Тарас позиркував то в той, то в iнший бiк i з подивом спiймав себе на тому, що залишає з жалем таке набридле йому останнiм часом казенно-панське мiсто. - Ще як то там мене зустрiнуть!.. - подумав раптом вголос. - Зустрiнуть добре, батьку, не сумнiвайся, - сказав Гринько. - На другий раз поїду я iз вами. Вiзьмете? - Ще питаєш! - Воно б i зараз треба комусь поїхать... - пошкрiб Грицько потилицю. - Не докумекали з тобою ми, Матвiйовичу... Михайло глянув нiяково, признаючи свою вину. - Доїду й сам, - сказав Тарас, потiшений словами Честахiвського. - Додому ж, на Вкраїну! - Одружитеся? - спитав Грицько. - Та, мабуть... - розплився в добрiй усмiшцi. - Маруся Максимович... - Щось часто ви про неї нинi згадуєте... - примружив Гриць вiястi сiрi очi. - Ану тебе!.. - не став Тарас виправдуватись. - Приїхали уже, чи що? - Вокзал! - сказав вiзник врочисто. До поїзда iшов, як пан. Михайло був зiбрався когось найнять, та Гриць не дав. Швиденько взяв чемодан, йому залишив скриньку i рушив до перону, де вже чекав на пасажирiв поїзд. Прощатись вийшли на бiлий свiт. Їм, звиклим до екiпажiв, вагон здавався бочкою, розпеченою на сонцi. - Щасливої тобi дороги, батьку! - обняв Грицько й поцiлував. Михайло мовчки тицьнувся губами в щоку. Локомотив тим часом свиснув, чмихнув. - Рушаємо! - почулось десь попереду. Тарас ввiйшов у "бочку", вона сiпнулась, рипнула, й перон поволi поплив назад. Грицько махав рукою. Михайло лиш кривився. Всмiхавсь чи плакав - не розбереш... Жандарм стояв спокiйно пiд лiхтарем. Нарештi! Вирвавсь, виїхав!.. Пливли будинки, вулицi, i кожен стук на рейках лунав для нього весело, мов благовiст!.. Незчувся, коли заснув. Прокинувся - вже свiтлий день залив усю кiмнату. Синицею, що провiщає гостя, постукував iзнов капiж... Вiн, власне, живе тепер думками та друзями, якi його вiдвiдують у цiй майстернi-келiї. Прикутий хворим серцем та лiкарями, вiн може вiльно згадувати, як жив колись. Минуле - благо мислячих самотнiх душ. Воно наш скарб, приховане в засiках збiжжя, яке ми в час печалi провiюємо й перебираємо, щоб вiддiлити зерно мiцне вiд куколю... Солдат принiс снiданок. Хотiв йому допомогти вдягнутися, але Тарас не дався - одягся сам. I вмився. I поголився навiть, хоч бритва йому в руцi тремтiла, немов жива. - Ти ось що, Федоре, коли ще силу маєш, - сказав старому хрипко (щось з голосом таке зробилося, що сам його не впiзнавав), - сходи, мiй голубе, до Афанасьєва, котрий також Сашко Чужбинський, i мов йому, аби прийшов до мене. Є пильне дiло, скажеш. - Сходжу, - озвався Федiр. - Поснiдали? То пийте лiки. - Добре. - Нi, пийте зараз, щоб при менi. Матвiйович мене просив простежити. Налив i випив мовчки. Потерпить це нежитiє до теплих днiв i зчинить бунт. Повикидає всi пляшечки з мiкстурами та порошки, збере свою мiзерiю i - на вокзал!.. - Ну й молодець... - всмiхнувся Федiр лагiдно, щасливий тим, що виконав свiй нелегкий обов'язок. - Зберу ось посуд, вимию i побiжу покличу вам Олександра батьковича... - Якщо не зможе зараз, то хай прийде, коли йому зручнiше. Я тут весь час... - Скажу i це. - Ти щось сьогоднi добренький. Приклався зранку? - Грiх вам, Тарасе, заздрити. Не нюхав навiть. Добрий, бо предвкушаю!.. Вчора дали рубля... Солдат пiшов, мугикаючи якусь нехитру пiсеньку. I хату знову виповнила самотина. Чужбинський прийшов лише за кiлька днiв. Тарас якраз пiддужчав i зiйшов униз попрацювати. Мав виконати один портрет. Не так з високих помислiв, як на потребу. "Буквар" iз'їв всi кошти, а вiн же був лиш першим iз книг для шкiл. - Пробач, що я загаявся. Також хворiв, - сказав Чужбинський, струшуючи iз шапки снiг. - Проходь, сiдай. Я зараз... Торкнуся тут... i трошки тут... - Тобi лежати треба! - Належуся... До цього, видно, йдеться... А хто за мене зробить мою роботу? - Чи мало тут художникiв! Два рази ледь не збили з нiг, допоки йшов коридором. - I в кожного своя програма, задана йому з дитинства долею... - сказав Тарас. - I свiй талан... Нiхто того не виконає, що випало зробити нам!.. Ти хворий, ти повинен спочатку видужати, а вже тодi до дiла братись. - Дiло - найкращi лiки! - Тут дме з вiкна й пiдлога, наче з льоду. - Зате не душно, свiже весь час повiтря. - А цi кислотнi випари! - Назвавсь грибом - лiзь у кошiль... Не можна тут без кислоти. Така моя робота. - Твоя робота, брате, писати вiршi. - Вiршi... - зiтхнув Тарас. - А де б я жив, хто дав би менi звання, щоб я не був лиш вiдставним солдатом? - Це правда... Ще народ наш не може дати тобi за них нiчого... Нi звань, нi навiть шматка землi пiд хату... - Дай боже, щоб хоч на могилу її дали, - похмуро сказав Тарас. - Не хочу тут лежати... - Такої! Ще тобi зарано думати про цi дiла. - Хто знає... Iнодi поймають душу якiсь недобрi передчуття... Пiтьма гнiтить, самотнiсть... I хата ця здається склепом... - Дiждись весни i їдь-додому, наУкраїну. - Варфоломiй нiяк не купить грунту. - Їдь просто так. А я слiдом. - Надумав? - А я такий! - згадав примовку їхню Олександр. - Пригадуєш, як ми з тобою їздили? Ото було!.. - Коли рушаєш? - Певно, десь на початку червня. - Я буду бiля Канева, вниз по Днiпру. Варфоломiй торгує землю... - Знайду. Поїдем разом на Запорожжя! - А Ще - в Полтаву... - мрiйно сказав Тарас. - Там друг Федот Ткаченко пiдшукує менi чорнявку... Треба ж дружину в хату! - Звiсно. Яка ж то хата без господинi... - Ти бачив план моєї хати? Чи я тобi ще не показував? - Пiдвiвся, щоб знайти той аркуш серед листiв, ескiзiв, вiдбиткiв тих офортiв, якi робив недавно. - Я зараз, зараз... Ось вiн!.. Черненко менi помiг... У цьому дiлi Федiр собаку з'їв!.. Ось тут свiтлиця буде, кiмната тут, тут кухня, а це - майстерня... Бачиш, яке вiкно велике? I з нього видно буде менi Днiпро!.. Сиджу, пишу або малюю, а вiн, старий Славута, до моря котить води!.. За ним луги, бори сосновi, небо... Краса!.. - Чого ж ти плачеш?.. Поставиш хату й житимеш... - Еге, еге... Тонким зробивсь на сльози... Вже вибачай. - Це хворiсть твоя сльозами сходить. Як видужаєш, усе мине. - Так довго жду того гнiзда на кручi, що вже, здається, i не дiждусь... Сiв на диван, знеможений. Вслухався в бiль у грудях, що рiс i рiс, розпростувався, немов живий. - Бачиш, яке ледащо стало... А був козак!.. - озвався журно. - Силу мою розвiяли по тiй пустелi, брате... Журба, цинга та ревматизм... Та муштра!.. "Тягни носо-ок!.." Безглуздя... - Ти, може, лiг би? - Ляжу... - зiтхнув Тарас. - Побудь поблизу сходiв, бо ще впаду... Виходжу - свiт хитається... Як шхуна в морi... - Добре. Я йтиму слiдом. Сторожко, мов серце мав з кришталю, пiдвiвся, рушив... - Власне, я погукав тебе, Сашко, для того, аби порадитись... про видання... - Книжок для шкiл? - Догадливий... - Колись казав, що кликатимеш, от я й того... - Ти знаєш, що хочу я, крiм "Букваря", надрукувати ще й "Арифметику", "Iсторiю" свого народу i "Географiю" та "Етнографiю", - сказав Тарас, коли вже лiг у лiжко. - Та, бачу, сам не встигну... То, може, ти, Степановичу, вiзьмеш на себе дещо, хоч "Етнографiю"? - Вiзьму. Принаймнi спробую... - озвався скромно Олександр. - Спасибi! - Нащо дякуєш? Хiба менi чуже це дiло i цей народ, якого ти так ревно прагнеш вивести у свiтлий день? - Пробач. Я так, вiд радостi... Ти гарно мовив, брате, - у свiтлий день... Тут лежачи, я скучив геть за сонцем... Якби пiти хоча б в якусь оранжерею i глянути на цвiт дерев!.. - Менi недавно подарували квiтучий кущ камелiї, - гукнув Чужбинський весело. - Пришлю тобi. - Спасибi. У тебе ж вiн лише один... Не треба... Як оселюсь на кручi бiля Днiпра, насiю всюди квiтiв!.. Щоб вся гора менi цвiла, щоб ясно було на нiй вiд цвiту!.. - Яз Iскiвцiв тобi пришлю насiння. У мене там цього добра!.. - Садок ростиме довго. А квiти - враз. За мiсяць ужо цвiтуть... Приїдеш на ту красу? - Аякже! - Поставим стiл пiд деревом, - там, певно, є дерева! - i питимемо з тобою чай... Настурцiя цвiте, майорцi... I матiола пахтить, пригрiта сонцем, що стомлено лягло спочити ген за Днiпром... А хмари там - неначе соняшники в цвiту!.. Чого ти плачеш? - Плачу? Тобi здалося... Вiйка попала в око... Тарас притих. - Не вiриш, що буде так? - озвався згодом. - Вiрю. Чого б я мав не вiрити... Мовчали довго, дивлячись кудись убiк. - Я вже пiду, - озвався гiсть неголосно. - Стомив тебе розбурхав... Прощай! - Спасибi, що завiтав, - пiдвiвся, сiв у лiжку. - Подумай, хто б узявся за "Географiю"? "Iсторiю" сам напишу... - Видужуй швидше! Стежив, як поринає сходами пiд антресоль Чужбинський i так хотiлося його гукнуть, затримати. Чомусь здалося раптом, що це остання зустрiч... Химери! Де вiн дiнеться? Прийде. А нi, самi покличемо чи завiтаємо в його квартиру... I все ж, як дверi грюкнули, упало серце. Довго лежав, сумуючи над тим, чого не сталося i що лише вiдчула його душа. Це, певно, все самотнiсть, її нудьга. Радiє, як хто прийде, надмiру й печалиться, розстаючись, так, нiби то н;i завжди... Прийшов, пiшов - не вперше i не востаннє!.. Не сходяться гора з горою, кажуть, а люди iнше дiло... Поїдуть ось на Україну... А як поставить хату бiля Днiпра, на горах, усi його друзяки топтатимуть туди стежки!.. Спочивши трохи, звiвся, накинув свиту, взувся в м'якi кiмнатнi чоботи й зiйшов униз. Робота - його рятунок. Iз нею вiн уже не сам. Не взявся до офорта, де треба сили й сили, а сiв бiля мольберта, з якого хмуро зирив недомальований автопортрет, точнiше, повторення того портрета, який торiк на виставцi купити зволила її височество княгиня Олена Павлiвна. I досi вiн не збагне, навiщо вiн їй здався, його портрет?.. А може, їй вiн сам вже тим цiкавий, що висмiяв її чванливу родичку, дружину царя Миколи?.. Жiнки, жiнки!.. Поклав мазок, примружився, щоб зосередити усю увагу на полотнi, й вiдчув, як зноситься його душа... Що не кажiть, а фарбами писати найприємнiше!.. Офорт хороше дiло, та й акварель чи сепiя... I все ж таки художником себе вповнi вiдчуєш лише, коли малюєш на полотнi, олiйними!.. Стомився швидко. Пензель його не слухався, i через те примусив себе полишити таку приємну працю. I вкрай потрiбну. Грошi за цей портрет, призначений для лотереї, пiдуть на тi книжки для шкiл, якi вiн має видати i про якi сьогоднi вони вели розмову з недавнiм гостем... Згадка про Олександра вiйнула в душу знову холодним духом. Мабуть, щось має статись... Може, Сашко також захворiє? Ще лютий мiсяць. Холодно i водночас уже волого. А вiн же теж не бережеться... Вiдчув, що змерз. З вiкна таки добряче дме. Напевно, вiтер з пiвночi... Якби ж йому з майстернi видно було Неву, її вiдкритий простiр!.. I трошки сонця... Господи, як скучив вiн за сонцем!.. Як випаде погожий день, нехай там що, махне рукою на заборону i вийде в свiт - поглянути, вдихнути вiтру, променiв!.. Зиркнув на сiре, з забережнями довкруг вiкно й пiшов нагору. Бродить отак щодня мiж лiжком та мольбертом або столом, змагаючись з усiм, що прагне його зламати, змусити лягти й чекати тихо хтозна-чого. Невпинний герць, упертий бiй!.. А серце йому болить, а в грудях йому пече... Мiкстури щось не дуже допомагають. I лiкарi його сумнi... Коли б писались вiршi, то легше йому було б!.. Принаймнi так здається йому тепер, оскiльки вони не йдуть, не пишуться... Вони приходять з болю... Але душi!.. Бiль тiла - завада вiршам, творчостi... А може, тi його кати з Фонтанки, не справившись з його душею, взялись ламати тiло, щоб вбити так поезiю?.. За десять лiт зробили з нього дiда i прикували хворостями в оцих важких, холодних стiнах... Може, тому його пужнули так з України, щоб не ожив, як Прометей, не вирвався з цього полону?.. Упав на лiжко. Потiм схопився, сiв до столу. Вмочив перо... Нi, вiршi так не пишуться,.. Це стан душi... Картину можна вилiпити з мазкiв, як лiплять гнiзда ластiвки, а вiрша - зась... Пустельне бiлiв папiр. Перо в руцi тремтiло. Аж поки впало, крутячись, немов пiдбитий в польотi птах... О музо! Ти полишила його в юдолi печалi й слiз i десь собi повiялася попiд тинами та по шинках?.. А чи в покоях панських, п'яненька, тихо бренькаєш на дзвiнкоструннiй лiрi?.. Не обiзвалась... Жiнка, яка мовчить затято, страшнiша двох сварливих... I що ти тямиш у цих жiнках!.. Принаймнi з музою ми прожили в любовi й злагодi вже чверть столiття... Вiдкинь сiм лiт розлуки на Мангишлацi - i стане менше... Справдi, вiн там прожив, не написавши, вважай, рядка. Вже пiд кiнець, як ждав наказу про звiльнення, утяв поему про москаля й криницю, точнiше, переробив написану ще в Орськiй фортецi. I все... Зате вiн там помалював!.. Схопився рвучко й метнувся вниз. До пензлiв та мольберта... За кiлька днiв йому погiршало в черговий раз, i Лазаревський привiв одразу двох ескулапiв. Барi й Круневича. Злякався, видно, щирий його друзяка... - Ну, як ви тут? - спитав Барi. - Лежiть, лежiть!.. - Воюю... - всмiхнувся гiрко. - Добре... Допоможiть йому сорочку скинути, - сказав Барi Михайловi. Той пiдiйшов до лiжка, пiд руки взяв i посадив. Потому зняв сорочку. Круневич стежив мовчки, як слухає колега серце, груди. Так само мовчки ступив до лiжка, коли- Барi звiльнив для нього мiсце побiля хворого, й почав вистукувати по грудях пальцями та прикладати то тут, то там тендiтну жовту трубку. Тепер Барi похмуро спостерiгав. - Ну що? - спитав Тарас. - Уже ладнати воза чи ще заждать? Спитав i сам зiщулився, ждучи удару. Навiть на мить забув, що лiкарi нiколи не кажуть правди хворому, якщо вона невтiшна. - На Україну тепер найлiпше їхати через Москву, по залiзницi, - удав Павло Адамович, що не збагнув його питання. - Навiщо вам, батьку, вiз!.. - Так, справдi, треба їхати на Україну, - сказав Барi. - Там здоровiший клiмат. I взагалi... - А зможу я в такому станi? - журно спитав Тарас. - Бог дасть, i стан покращає, - сказав Павло Адамович. - Ми з Едуардом Яковичем пропишем знову лiки... Ви питимете та берегтиметесь... - Режим i спокiй! - твердо додав Барi. - Не працювать, не хвилюватись зовсiм, читати белетристику... - А воля скоро буде? - спитав Тарас. - Не чули? - Сьогоднi в нас?.. - Чотирнадцяте. - Заждiть п'ять днiв. Рiчниця воцарiння повинна стати великим днем, - упевнено сказав Барi. - Принаймнi ходять такi чутки... - А звiльнять як: з землею чи без землi? - Хто знає... - Тягнуть - то без землi. Бояться гнiву звiльнених, - похмуро сказав Тарас. - Паскуди!.. - Не можна вам хвилюватися, - пiдбiг Круневич. - Думайте про щось хороше, гарне. Скажiмо, луку в квiтах... Ви бачили травневу луку, яка цвiте?.. - Так. Панську бачив... А ще - бiду, недолю, злиднi... Старцiв з торбами бачив... I байгушiв за Каспiєм... Як звiльнять лише з душею, буде їх на мiльйони бiльше, усi пiдуть з торбами!.. - Робитимуть, як i робили, в своїх панiв, - сказав Круневич тихо. - А як же - воля, воля?! - Ви згорите, як будете так хвилюватись, - мовив йому Барi й приклав до лоба руку. Тарас сiпнувся, - нiби бажав уникнуть доторку, - проте притих. - Пити по ложцi тричi ту ж мiкстуру... I берегтись! - сказав Барi невдовзi. - Згоднi? - спитав уже Круневича. Павло лише розвiв руками. I цей непевний, безсилий жест Тарасовi сказав усе. Так, кепськi його дiла!.. - До лiта хоч дотягну? - спитав, аби почути якесь утiшне слово. - Ну що ви, що ви! - обурився Павло Адамович. - Ми ще приїдемо до вас у Канiв погостювати! - Еге, еге... - всмiхнувся. Крiзь гострий бiль у грудях. - Видужуйте. На днях iще зайдемо, - сказав Барi. - Спасибi... Вони зiйшли в майстерню, погомонiли трохи, пересипаючи розмову ту латиною, i попрощались iз Лазаревським. Михайло довго не пiднiмався на антресолi, хоч не пiшов. - Михайле! - Гов. - Ти що там робиш? - Трохи наводжу лад... Сказав неправду. Мабуть, почув таке вiд лiкарiв, що має сам спочатку перестраждати, а вже тодi з'явитися йому на очi. Щирий, сердечний Друг!.. Не кликав бiльше. Влiгся на подушках зручнiше i думав трудну думу. Якщо по правдi мовити, то рано йому лишати цей бiлий свiт... Вiн, власне, iще не жив по-людськи, як всi живуть... Нехай не всi, а бiльшiсть... Напевно, в цьому способi життя людини є вищий смисл... Гнiздо, подружжя, дiти... Велике коло вiчностi!.. Бо кола цi вiдновлюються у наших дiтях... Дiти!.. Вiн бачив їх не раз у снах, своїх дiтей... У довгих бiлих льолях, з блакитними, як цвiт барвiнку, поглядами... Нiколи їх не пестив, не обнiмав, а тiльки бачив здалеку, мов на картинi... - Може, спочити хочеш? - спитав Михайло тихо. - То я пiду... - Задумався i не почув, як ти пiднявся. Вибач. - Я трохи там поприбирав... Ну, на столi... - Спасибi... Роблю, роблю, i раптом бiль!.. - Сказали, що вiдступає хворiсть, що скоро зможеш їхати на Україну... На те вони i лiкарi!.. - Звичайно, - пiдтримав гру. На жаль, не чувся краще, а навпаки... - Там, на столi, де ти стоїш, вiзьми вiдбиток мого портрета в кожусi й шапцi... подай сюди... Спасибi. Хочу глянути, чого йому бракує... Щось муляє менi у ньому... - Я вже пiду. - Ходи здоровий!.. Слухав важку ходу Михайлову, скрип сходинок та стук дверей i думав зовсiм не про офорт. Вiн теж самотнiй, його надiйний i добрий друг... Хоч є брати у нього i мати є... Всього себе вiддав йому, прикутому в оцiй майстернi!.. Дивився в кут кiмнати й виразно бачив набережну, якою йде Михайло в свою контору... Вiтер зриває з нього сiру стару шинель: вiн нишком вкладає власнi грошi в його дiряву касу й тому живе, ледь зводячи кiнцi з кiнцями... Ще й сердиться, коли Тарас щось каже йому про це!.. Прогупав хтось у коридорi, й картина зникла. Знову було вiкно, та стiни, та свiй портрет на ковдрi - мов на снiгу... Сумний портрет. Нi iскорки немає в нiм веселостi. Журба та дума... Дума... Вона пройшла з ним разом шляхи життя, не кидала його нiде... Якби йому потрiбно було назвати музу, назвав би просто - Дума... Без думи нема поезiї. Недарма кажуть "бездумний вiрш"... Виходить, вiн не одинокий, допоки поряд муза, тривожна дума - крила його душi!.. Смерть чим страшна - згасанням думи, мислi... А лiкарi вже зараз радять не хвилюватися, не вдумуватися в добро та зло, замкнутися в своїй бiдi-хворобi, боротись тiльки з нею... Немов почувши його думки, у серцi бiль подужчав, i стало важче дихати. Здавалось, камiнь вклали йому в болящi, груди, й вiн тис, давив, знесилюючи... Враз вiдступив, лишаючи осклiлу пам'ять болю... Отак i може вмерти... Не попрощавшись з музою, яка була за жiнку i за сестру... Прости, моя єдина, що докоряв, що мислив про тебе зле!.. Я думав, ти - натхнення, не вiдаючи, що ти - Велика Дума, сама душа... Що вiршi!.. Крихта твоїх щедрот... Уставши, взяв олiвець зi столу. А на папiр не вистачило уже снаги... Як вiдпочив, побачив аркуш свого портрета й книжку, яку читав перед приходом Барi й Круневича... Поклав портрет на книжку i на зворотi трепетно почав писати тихi, сумнi рядки: Чи не покинуть нам, небого, Моя сусiдонько убога, Вiршi нiкчемнi вiршувать Та заходиться риштувать Вози в далекую дорогу, На той свiт, друже мiй, до бога, Почимчикуєм спочивать... Заплющив очi стомлено, перечекав пекучий приступ болю, що накотився хвилею, а потiм втих, розтанув, i став писати далi; Втомилися, i пiдтоптались, I розуму таки набрались, То й буде з нас! Ходiмо спать, Ходiмо в хату спочивать... Весела хата, щоб ти знала!.. Так, нiби цi його слова були магiчнi, вiщi, все в ньому враз обурилося наближенням кiнця життя, думки спахнули, звихрилися жагою свiту, мислення: Ой не йдiмо, не ходiмо, Рано, друже, рано - Походимо, посидимо - На сей свiт поглянем... Писав свiй жаль за свiтом, за iiсiм, що мав покинути i що було для нього веселим знаком вiчностi. Думки лились, скла далися в дзвiнкi рядки... А далi заметалися, шукаючи йому рятунку то в лiках, то в молитвах щирих боговi, й втонули врештi, в пiнявiй червонiй хвилi болю... Отямившись, поволi рушив далi. Не озиравсь на те, що вже написано, берiг i час, i сили. ...О мiй сопутниче святий! Поки огонь не захолонув, Ходiмо лучче до Харона - Через Лету бездонную Та каламутную Перепливем, перенесем I Славу святую - Молодую, безвiчную... Знесилений, поклав отерплу руку бiля паперу, який ще був недавно пустельне бiлий i мовчазний, а нинi нiс його страждання й думи, його життя... Невдовзi з шуму й болю затято зринула велика давня мрiя i набула гiркої, ледь усмiхненої нової форми: Або цур їй, друже, I без неї обiйдуся - Та як буду здужать, То над самим Флегетоном Або над Стiксом, у раю, Неначе над Днiпром широким, В гаю - предвiчному гаю, Поставлю хаточку, садочок Кругом хатини насаджу; Прилинеш ти у холодочок, Тебе, мов кралю, посаджу. Днiпро, Україну згадаєм, Веселi селища в гаях, Могили-гори на степах - I веселенько заспiваєм... Зронив ослаблi руки на подушки й повторював рядки про хату бiлу в зеленому гаю Едему, над повноводим Стiксом... На кручi, геть як над Днiпром... I Дума-муза поралася в його обiйстi - в запасцi та намiтцi... А може, й краще, що вiн зостався з нею, не треба буде їм розлучатися при переходi у лiпший свiт!.. Їх двi було, що полонили серце й зробили з мужа юнака. У Нижньому зайнявся, наче порох, старий солдат, побачивши красу й талант Катрусi Пiунової... А в Петербурзi... Болем озвався другий спогад... Мо', щоб не те його нещасне сватання... Прогнав ману. Пiдвiвся важко з лiжка й сховав офорт iз вiршем в одну з шухляд. Ще рано!.. Вiн має жити в хатi бiля Днiпра, з дружиною iз плотi й кровi, з дiтьми, якi прийдуть у цей жорстокий чарiвний свiтi.. Чотири днi чекав спокiйно волi, а вже на п'ятий вранцi знетерпеливився. О п'ятiй встав, одягся хтозна для чого й ходив по хатi маятником. Душею чув: одурять, потягнуть ще їм звичне й миле рабство. Повипускати з клiтки мiльйони душ - це вам не жарт! Сьогоднi ти господар своїх рабiв, а завтра - ти їм нiхто, вони тобi не вклоняться, коли зустрiнуть, i ти не зможеш їх за таке зухвальство послать на стайню i вiдшмагати!.. Бачив десятки, сотнi, тисячi вгодованих сердитих пик, що затуляли собою шлях до волi, чув їхнiй злобний, звiриний рик i переймався вiдчаєм. Хiба вони поступляться, зiйдуть набiк!.. Аби прогнать те видиво, зiйшов униз, сiв до мольберте З темряви густого тла висвiтлювалося його лице... Здається Мiкеланджело колись сказав, що вiн од брили мармуру приймає зайве i залишає те, що потрiбне постатi, яку вiн творить... А тут по-iншому. З пiтьми буття вирiзьблюєтьс лише лице, лише душа, що прагне з неї вирватися з останнi сил... З пiтьми буття... А може, цар не забажав, щоб день його вошестя на престол став днем людської волi?.. Якби вои була насправжня, чесна, вiн обнародував би свiй манiфест сьогоднi!.. Боїться - отже, щедроти царськi куцi... Скорiш би день! В газетах, може, повiдомлять... У Петропавловськiй пробило сiм. За двi години вже можи буде послати Федора купить газету... Чи хтось прийде . розкаже... Недiля, день вошестя - в церквах попи проголосили б волю... Може, все мiсто вже про неї знає, один лиш вiн?.. Поклав палiтру, пензля i визирнув у коридор. Нiкого. I темно-темно... Правда, з кiмнати, де живуть старi солдати, в щiлини в'ється свiтло... Не сплять. Гукнути, може?.. А раптом ще вiдпочивають? Пiдтоптанi такi ж, як вiн... На скрип дверей невдовзi з'явився Федiр. - Може, вам щось потрiбно? - Тебе менi сам бог послав! - зрадiв Тарас. - Не чув чогось про волю? - Мовчать... - До церкви сьогоднi йдеш? - Не знаю... - пошкрiбся той у потилицi й примружиь хитро очi. - Ось на тобi полтину, - дiстав Тарас з кишенi. - За здачу купиш менi газету. Свiжу! - Таку, аби не пахла? - Нi, навпаки, щоб пахла фарбою. Це ж, Федоре, не оселедець. Всмiхнувся й вийшов. Раптом напала втома. А з нею - бiль у грудях. Тому побрiв нагору, щоб прилягти. Коли вже вiн домучить цей свiй портрет?... Зосталось трохи... Ех, був би вiн при силi та при здоров'ї!.. Хитались сходи... Нiби вiн плив човном до Астраханi... Тодi штормило море. Щоправда, вiн на радощах тiєї бурi не помiчав. Боявсь одного тiльки: аби вiтри їх не пригнали знову на Мангишлак!.. I лiжко йому хиталося. Заплющить очi - й нiби воно пливе... Аж в Астраханi, коли зiйшов на берег та глянув на сотнi верст ще спiненої дороги, що вiддiляла його вiд форту, повiрив волi й радiсно жбурнув на землю кашкет солдатський з номером останньої своєї роти!.. Лежав, дивився у сiрий сутiнок свого вiкна, що починалося, немов вода, бiля пiдлоги, i вдруге плив широкою, неначе море, Волгою... Чув, як гребе машина., осiннi води рiчки, як ледь тремтить од гулу й мопi корпус, долаючи могутнiй плин... Схвильований, вiн записав тодi в журналi, або щоденнику: "Великий ФультонI I великий Уатт! Ваше молоде, що росте не днями, а годинами, дитя в найближчiм часi зжере нагайки, престоли i корони, а дипломатами й помiщиками лише закусить, поласує, немов школяр льодяниками. Те, що почали у Францiї енциклопедисти, те завершить на всiй нашiй планетi ваше колосальне генiальне дитя. Пророцтво моє безсумнiвне..." Тодi вiн був i справдi немов пророк. Дивiївся в глиб прийдешнього, де визрiвала нова доба, де не було i не могло знайтися мiсця рабству, царям, панам!.. Аж страшно нинi згадувати те одкровення, проникнення у хiд буття... Стрясаючи всю антресоль, пiднявся важко Федiр i, сапаючи, подав газету. - Свiжа... Учора тiльки спечена... - Та я ж просив сьогоднiшню! - Сьогоднiшнiх iще нема... Ця теж смердить... селедцем... Не став йому доводити. Подякував i вiдпустив. З кишенi в Федора стирчала пляшка, яка була солдатам, що доживали вiку при Академiї, єдиною на цьому свiтi втiхою. Вони пили потроху. Й потому нiжно згадували своє дитинство, юнiсть... А службу - нi. Так, нiби тих лiт страшних i не було нiколи на їхньому вiку... Все ж Федiр принiс йому снiданок, чай. До полудня, немов на зло, нiхто в майстерню не зазирнув. Хоча була недiля. Як правило, в недiлю дверi його домiвки не зачиняються, а тут... Коли б щось сталось з волею, прибiг би хтось, сказав би... А може, всi на радощах його забули?.. Сiв, скинув ковдру. Вийти та розпитати?.. Були б Толстi!.. Микешин теж, напевно, в своїй майстернi, з парственнишi особами, в яких iз гiпсу голови... Одягши свиту й чоботи, спустився до майстернi, щоб визирнути у коридор. Пустеля!.. Куди ж Михайло запропастився? Захворiв, мабуть... Треба послати Федора, щоб хоч дiзнався, що з ним... Проходячи бiля мольберта, зиркнув за звичкою на свiй портрет на ньому i вгледiв те, чого не мiг побачити вже кiлька днiв. Отут потрiбна блискiтка, щоб вiн ожив, осяявся душевним свiтлом!.. Взяв пензель, швидко вмочив у фарбу й, примружившись, торкнувся ним полотна. Отак, отак!.. Стомився, нiби день малював. Сiв на диван. Що дiється з його грудьми!.. Як так пiде... Ще довго як до весни!.. До березня i то ще майже десяток днiв, а до тепла... Дихнути б весняним, добрим вiтром!.. А поки що пiднятись треба й випити бридку мiкстуру. Сходи хитались знову. Дивно... Це з ним нове щось - паморочиться у головi... Сказати треба лiкаровi... Ще дасть одну мiкстуру чи порошки... Як вирветься на Україну, не питиме нiяких лiкiв!.. Хiба однi - пахуче, з дiйницi просто, молоко... Вiдчув той смак i той чарiвний запах... Та щоб окраєць хлiба!.. Ще теплого, хрусткого хлiба з печi... Який пекла в недiлю мама... Матiр вiн пережив, вона померла в сорок... А батько в сорок та ще чотири... Йому уже... за тиждень буде аж сорок сiм!.. Всмiхнувся гiрко. Випив гiрку мiкстуру... Чаша його в надто була гiрка!.. Внизу почулася чиясь хода. Хтось роздягнувся, струсив шинель чи шубу й, повiсивши її, неквапно пiшов нагору. - Вклякши бiля стола, Тарас чекав, дратуючись, що довго так долає сходи той чоловiк... Черненко Федiр, пан iнженер!.. - Що? Воля є?.. Є манiфест?! - спитав, не давши i привiтатися. В сумних очах побачив нiму недобру вiдповiдь. - Нема?.. Нема... Коли ж вона, та бiдна воля, буде?! Не випускають катюги з рук!.. - Я чув, царем пiдписаний вже манiфест, - сказав поспiшно Федiр. - Сьогоднi вранцi... - Де ж вiн? Чому його не оголошено? - Ждуть посту нiби... - Нащо? - А щоб народ зустрiв велику царську милiсть не по шинках, а по церквах. - Бандюги! Це ж, брате, ще пiвмiсяця!.. Я ждав, я знаю, як марудно її чекати, волю!.. - До Петербурга ввели вiйська й послали по пiввзводу до кожної, з частин полiцiї... I... роздали патрони!.. - Це означає: волю дадуть селянам голу; звiльнять, та без землi! - У Польщi бунт. - I в нас повстануть люди, як взнають, що за волю їм пiднесли! - гукнув Тарас. - Як жаль, що я нездужаю!... А тут, у нас, що дiється? - Всi мовчки ждуть. - Не славлять уже царя, як батька i визволителя? - Притихло все, неначе перед грозою... - Ударить грiм, а я отут лежатиму!.. - страждав Тарас. - Я стiльки ждав!.. - Одужаєш. До посту ще далеко. - Нi, я не влежу, встану хоч i з труни!.. Де Чернишевський? - Мабуть, у Петербурзi... - Я тут валяюсь... Болем йому прошило груди - аж задзвенiло в скронях. Хапаючи повiтря ротом, ступив до лiжка... Федiр його пiдтримав, поволi вклав, зняв