. - Поїдете сьогоднi ввечерi, з Климовським? - Нi. Передумав. Буду чекати тут. - Ну й славненько! - зрадiв господар щиро. - Без вас нам сумно буде... Вiтаю ще раз! - обняв i знову поцiлував. На добру дружню учту зiбралися лише найближчi приятелi Тараса. I серед них, як це не дивно, були й мiсцевi полiцейськi Кудлай та Лапа. Брилкiни прийшли обоє - Петро й Микола... Жiноцтва не запрошували. Нехай їм грець!.. Климовський та Владимиров щось почали, було, розповiдати про свiй театр i Пiунову, та Шрейдерс їх зупинив: - Панове, в нас сьогоднi Тарасiв день! Тi зрозумiли натяк. Тим часом Лапа одвiв на бiк Тараса, кахикнув нiяково в кулак i запитав: - Таки поїдете в оте Нiкольське!.. Може б, ви зачекали трохи?.. - Гаразд. Полковник скинув високо брови. - Правда? А то менi писати, щоб там за вами стежили... - скривився бридко. - Як ви у цiм вертепi служите? - спитав Тарас. - Зiслали теж, iз гвардiї... - Григоровичу, просiть гостей до столу! - гукнув з їдальнi Шрейдерс. Стiл був накритий просто, але багато. По-парубоцькому. Сiдали також не за чинами. Тiльки "новонародженого" посадовили на чiльнiм мiсцi, поряд з букетом скромних квiтiв, якi хто знає де добув Кудлай... I раптом стало тихо. - О, добрий ангел пролетiв.... - сказав Тарас, згадавши свою поему "Тризна" i Яготин. Яка то тепер княжна Варвара?.. Живе в Москвi... - Дозвольте взяти слово, - пiдвiвся Брилкiн. - Просимо, Миколо Олександровичу! - гукнули дружно, радi його смiливостi. - Налийте всi, - сказав промовець тихо i, зачекавши, почав свiй тост: - Сьогоднi ми вшановуємо людину, всiм нам рiдну i дорогу. П'ять мiсяцiв, прожитi з нею в дружбi, на все життя залишаться для нас найкращим спомином. На жаль, ми мало знаємо його художнi твори, його поезiї, зате чудову душу пiзнали в повнiй мiрi, бо вiн людина щира, вiдкрита i безпосередня... П'ю за народ, - пiднiс бокал, - який дав нам, Росiї, свiтовi такого сина-велетня! Тарас отерп од тих високих похвальних слiв. Як у туманi бачив чарки, якi тяглись до нього, торкавсь до них своєю... - Спасибi... Ви, звичайно, по добротi душевнiй... - Все правда! - мовив Лапа. - Я чув про вас багато й читав у "Русской беседе", що ви поет народний i самобутнiй! - Кулiш по дружбi... - Дружба... - протяг Кадницький. - Дружба.... Вона в мистецтвi, кажуть, химерна рiч... - Скорiше, ефемерна, - озвався Фрейлiх, мiсцевий архiтектор. - Здоров'я iменинника! - втрутився Шрейдерс. Випили, мов навздогiн, i почали закушувати. Були ще тости, жарти, пiснi та смiх. Нарештi, за шампанським, Тарас також сказав свiй спiч: - Спасибi вам за цю чудову учту, за честь, яку ви виявили менi! Я щиро вдячний кожному, хто мовив добре слово про iменинника, про мiй народ, з яким я, правду кажучи, не розлучався i за Уралом. Тому, напевно, й вижив, бо без свого народу всi ми - билинки в полi, а з ним - дуби, вкорiненi у рiдну землю. Радий, що вас зустрiв на труднiй своїй дорозi в Санкт-Петербург! Коли б менi бог посилав усюди таких людей, як тут сидять, я був би щиро вдячний. Те, що зробили для мене ви, братове, в тяжку годину, не можна висловити словами чи оцiнити... Крiзь все життя я пронесу у серцi всiх, хто зiгрiв мене у Нижнiм Новгородi теплом любовi й дружби!.. - Передихнув, оглянув приязно все товариство й мовив: - А на прощання я прочитаю, якщо дозволите, написаний недавно вiрш... Вiн зветься "Доля"... Ти не лукавила зо мною, Ти другом, братом i сестрою Сiромi стала. Ти взяла Мене, маленького, за руку I в школу хлопця одвела До п'яного дяка в науку. "Учися, серденько, колись З нас будуть люде", - ти сказала. А я й послухав, i учивсь, I вивчився. А ти збрехала. Якi з нас люде? Та дарма! Ми не лукавили з тобою, Ми просто йшли; у нас нема Зерна неправди за собою. Ходiмо ж, доленько моя! Мiй друже вбогий, нелукавий! Ходiмо дальше, дальше слава, А слава - заповiдь моя... Куранти Петропавловської пробили дев'ять... Дивно, та їхнiй бiй для нього немов ланцюг, яким прикутий. Кожна година-ланка з'єднана тим передзвоном... Може, йому болить у грудях, що давлять, давлять кiльця!.. Аж смiшно: там, у Нижньому, химерна доля ще раз взяла його на кпини - дала йому в супутники аж до Москви жандарма! Нi, не для супроводу. Попутно. Вiн когось возив у Вятку i повертався порожняком... А може, так господь йому послав пересторогу, нагадування про той далекий червневий шлях од Пiтера до Оренбурга?.. Була й приємна зустрiч: iз Бутаковим, що знову їхав на Сирдар'ю. Гора з горою, кажуть, не зустрiчається... У Владимирi перепрягали коней, i вiн, зайшовши в станцiю, зiткнувся iз капiтаном. Ще й жiнку повiз туди... Бр-р!.. Де той сон? Якби йому заснути, то, може, бiль утих би.... Тодi йому, ще до Владимира, щось сталось з лiвим оком. Гадав, мине, а довелося в Москвi спинитись аж на пiвмiсяця!.. Окрiм царя, щось не бажало його приїзду до Петербуга... От тiльки що?.. Москва його зустрiла дощем i мокрим снiгом. А Щепкiн - радiсними обiймами. Засокорив довкола нього, бiдкаючись позпухлим оком, мерщiй повiв до лiкаря, з яким Тарас знайомий був ще в Нижньому. I той звелiв сидiти тиждень вдома i лiкуватися. На другий день навiдався, додав ще двоє лiкiв i повторив наказ сидiти в хатi. Господи!.. Стояв похмуро бiля вiкна, дивився на храм святого Пимона, що тiльки й видно йому було, коли влетiв Михайло Максимович. Помолодiлий, з вусами!.. Обняв, як брата, поцiлував. - Вiтаю тебе з приїздом, з волею! - Сиджу, сам бачиш, знову на гауптвахтi, - зiтхнув Тарас. - Що з оком? - Певно, десь застудив. У Нижньому ще не було... А ти ж тут як? - П'ять рокiв як одружений. - I дiтки є? - Немає... - враз посмутнiв. - Марiя моя, - всмiхнувся - в твої пiснi закохана. I жде тебе, як бога. Коли вона при зустрiчi попросить, щоб благословив, то не дивуйся... - Слухай, - обняв Тарас його за плечi, - ти вчений муж, все знаєш... Боги також хворiють? - Навряд. - Не можна менi в такому виглядi являтися твоїй жонi Марiї! Побачить, що я не бог. - Веселий ти чоловiк. Як i колись... - Бабу грiє не кожух, а веселий теплий дух. Чував таку примовку?.. Цим духом, брате, й грiємося... - Як там було, в солдатчинi? - спитав, помовчавши, учений муж. - Погано. - Писав? Про прозу знаю. А вiршi? - Теж. Чотири першi роки. - I малював? - Потроху... Як мав на чому й чим малювать... - А заборона? Що мiг йому вiдповiсти!.. - Всi заборони для того й робляться, щоб їх порушували, - пожартував. - Я чув, що сам Микола-цар, власноручно... - Народ - мiй цар, - сказав Тарас. - Йому одному вiрю i пiдкоряюся! Михайло глянув з подивом i перевiв розмову на iншу тему. Увечерi пiднявсь до нього Щепкiн i попросив, нiяковiючи, зiйти униз, де у вiтальнi зiбрались гостi-друзi й жадають хоч поглянути на знаменитiсть. - Iти в такому виглядi? - торкнувся Тарас пов'язки на головi. - Подумають, що я у тiй пустелi потурчився, побусурманився. - Ти ж сам казав, що хочеш щось написать про дервiша, - всмiхнувся Щепкiн. - Руки отак склади i привiтайся: "Аллах екбар!" - Тобi ось смiшно, а як менi?.. - Смiливо йди. Там люди всi розумнi та просвiщеннi. Тобi вони сподобаються, - сказав уже серйозно господар дому. Сходив слiдом за ним, мов боячись нових знайомств, уваги. Гостей було душ п'ять чи шiсть. Разом iз домочадцями утворювали маленькi групи. Дружно всi повернулися у їхнiй бiк, коли почули скрип дерев'яних сходинок. - Дозвольте вам представити, - врочисто мовив Щепкiн. - Тарас Шевченко. Групки умить розпалися, i гостi, не приховуючи свою цiкавiсть, пiшли назустрiч. Тисли по черзi руки. - Бабст. - Афанасьєв... Останнiй - вже немолодий, з допитливим i важкуватим поглядом - назвався раптом Кетчером. Тарас затримав руку i запитав: - Микола Христофорович? - Так, - усмiхнувся Кетчер. - Перекладач i видавець Шекспiра? - Вiн самий! - мовив Щепкiн. - Не сумнiвайся... - Готовий вам поцiлувати руку, - сказав Тарас схвильовано - Ця праця ваша менi вiдкрила чарiвний свiт! Якi думки герої, стиль!.. Я книги цi возив з собою всюди по Українi, та й за Уралом, куди менi прислали їх як найдорожчий, безцiнний скарб. - Так любите цього поета? - Обожнюю! - Я теж... - всмiхнувся Кетчер. - Недавно я писав у Пiтер друговi, щоб десь купив i вислав менi у Нижнiй Новгород його у вашому перекладi. - I що? - Це штука, каже, рiдкiсна i дорога. - Друкується нове видання. Матимете. - Не знаю, як i дякувати!.. - Ну, все, - промовив Щепкiн. - Зустрiлись два шекспiромани, i їм уже нiхто й нiщо не треба... Тарас, хоч чув ту реплiку, узяв пiд руку Кетчера й вiдвiв набiк. Вiн, може, ждав цiєї диво-бесiди десяток лiт!.. За кiлька днiв, коли йому полегшало i лiкарi пообiцяли скоро його звiльнити iз гауптвахти Пимона, як називав вiн свою кiмнату-келiю, Тарас не витримав i ввечерi тихцем подався до Рєпнiної. Iшов немовби й весело, а як торкнувся дверей її квартири, щось раптом зрушилося в його душi, осунулося, i з тих руїн спливло колишнє - добре i гiркувате. А ще - чому вона покинула йому писати й не обiзвалася до нього в Нижнiй Новгород?.. Хотiв уже вернутися, та перемiг хвилинну слабiсть i подзвонив. Зустрiла його покоївка. - До кого ви? - спитала, оглянувши його кожуха, шапку й шкаповi грубi чоботи. - Княжна Варвара вдома? - О цiй порi вона нiкого... - Рибонько, пiди й скажи Варварi Миколаївнi, що хоче бачити її Тарас Шевченко, - сказав, уже дратуючись. - А я тим часом скину свiй кобеняк... Скрививши губи, вона пiшла в покої. Невдовзi швидко вийшла княжна Варвара. Та i не та... Спинилася бiля дверей, немов об щось спiткнулася... Вiн пiдiйшов, гамуючи у горлi сльози, взяв бiлу нiжну руку й поцiлував. Заплакавши, вона його перехрестила мовчки i вiдступила, щоб мiг пройти. - Давно в Москвi? - спитала, коли обоє сiли в зручнi високi крiсла. - Вже тиждень. З оком щось у дорозi сталося, i лiкарi мене iз хати не випускали. - А нинi? - Втiк! Семенович i той не знає, що я чкурнув... Дивилася на нього так, неначе ще не вiрила в його реальнiсть. Та i не та... Навiщо ця борода? - спитала раптом. - Вибачте... - Щоб не впiзнали у Третiм вiддiлi, - пожартував. Княжна чомусь спахнула й сховала очi. - Мабуть, ви хтозна-що подумали, - озвалась згодом тихо, - коли я враз не стала писати вам?.. - Якщо казати правду, то й досi я не можу того збагнути... Ви й Лизогуб... - Орлов обом суворо заборонив. Менi листом, а Лизогубу усно. Вiд государевого iменi граф попередив, щоб взагалi я не втручалася у справи Малоросiї. I пригрозив. - Катюга... - Бог йому суддя, - смиренно склала руки. Ще й закотила очi, немов хотiла вгледiти когось на небi-стелi. Колись вона не мала такої звички. I, як не дивно, вона потовщала та помолодшала... В очах з'явився якийсь незвичний iскристий блиск... Гай-гай!.. А втiм, яке йому до того дiло!.. - Дозволили вам жити в Петербурзi? - На ланцюгу. Сирiч пiд наглядом полiцiї. - Напевне, ви i досi для них страшнi... - Бо з бородою! - звернув на жарт. Всмiхнулася. Так, як колись, в Яготинi. - Ви тут давно? - Вiдколи мама вмерла... Я не змогла сама там жити... - схлипнула. - Пробачте... - Тут принаймнi серед людей... - Взяла хустинку, витерла поспiшно очi. - Як же ви там жили? - спитала. - Пропав би, мабуть, щоб не земляк, iз чорноморцiв... - Бог вам його послав, Тарасе! Всмiхнувся гiрко. А капiтана Косарєва, майора Львова та iже з ними?.. - Може... - I що ж тепер робитимете, у Петербурзi? - Вчитимусь гравiруванню. Вже маю дозвiл. - А вiршi ж як? - На них менi не треба чиєїсь ласки. Хочу надрукувати новий "Кобзар", у двох томах. - Ви й там писали?! - Навiть у казематi... - I не боялись? Змовчав. Писав, i все. Вiд когось чув, що соловей спiває з заплющеними очима... - Давно були на Українi? Як там? - спитав натомiсть. - Гiрше, анiж було... Всi волi ждуть, чутки всiлякi ходять... - У Нижньому перед дворянством виступив з правдивим, вiльним словом сам губернатор Муравйов - вони ж нi звуку, наче всi геть глухi! - Господь вкладе у душу їм милосердя... - Вкласти б їм по ножацi! - вирвалося. Княжна вдала, що не почула. Прислухалася до передзвону, що долинав з якоїсь церкви, й перехрестилась тричi малим хрестом. Потому знову глянула на гостя тихим поглядом, хотiла щось сказати i не сказала... Мовчки сидiв i вiн. Колись вони могли добу проговорити, аби лише не заважали... Сумно... Не сподiвався знайти в княжнi таких разючих перемiн. Була мiцна i непохитна духом. Гай-гай!.. Устав, злегка вклонився. - Вже мушу йти... Там Щепкiн мене шукає досi по Москвi... - Вiн добрий, - озвалася, немов зрадiвши, що вже iде. Не втримувала i для годиться. Напевно, й вiн для неї перемiнився. Чи, навпаки, не став таким, яким би їй хотiлося ного побачить нинi. - В Москвi ще довго будете? - Як лiкарi... - Заходьте. - Спасибi. Ось дозволять менi виходити... Взяв обережно руку й поцiлував. Холодну, мов неживу. Княжна його перехрестила знову. Аж на пiдмерзлiй вулицi йому здавило горло. Гадав, що десять солдатських лiт пройшли повз душу маревом, не зачепивши нiяк її... Ось перша - i непоправна! - втрата... А скiльки їх ще виявиться на велелюдних старих шляхах, якими йому вернутись треба, щоб далi йти!.. ...На другий день вiдбувся перший "законний" вихiд. Щепкiн, коли дiзнався, що вже Тарас навiдався до Рєпнiної, оглянув хворе око й махнув рукою: - Їдемо дивитись мiсто! - Хочу до Максимовича, - сказав Тарас. - Вiд нього вiє Києвом, Днiпром, Великим Лугом... - Архiвним пилом... - додав старий. - Якщо iз того пилу виходять на божий свiт дослiдження що воскрешають славу мого народу, то я вважаю той пiт i святим, - сказав Тарас врочисто. - Ти б прочитав його брошуру про Сагайдачного, яку менi вiн днями подарував! Уже в прольотцi чомусь йому зробилось жаль роботи, яку полишив. Тиждень вiн переписував i правив вiршi, створенi ще в перший рiк заслання, в далекiй Орськiй. Моторошно i якось щемно торкатись днiв тих i тих рядкiв, що вирвалися крiзь заборону, нагляд i дику муштру... А нинi, вранцi, переписав свiй казематський цикл, згадав Фонтанну, братчикiв, безсоннi ночi й тривожнi днi... Як добре, що вiн писав, що не пiддався, як дехто, вiдчаю i грубiй силi церберiв царя Миколи!.. Бути самим собою всюди, за будь-яких обставин - ось в чому суть людини, її душi... Щоб мiг сказати потiм, як вiн сказав у вiршi "Доля": Ми просто йшли; у нас нема Зерна неправди за собою!.. - Га? - стрепенувся Щепкiн, що задрiмав. - Приїхали? - Нi, - одiзвався кучер. - Це я уголос думаю, - сказав Тарас. - Звик у пустелi... - Тут одвикай, тут кожне слово - не горобець; як вилетiло - вже не впiймаєш, - сказав старий з заплющеними очима. - Ищи-свищи! - хихикнув кучер. Квартира Максимовичiв завалена була книжками. З того хаосу мудростi, немов з руїн старого мiста-замку, до них дрiбненько вийшов Михайло Олександрович, обняв обох, неначе давно не бачилися, i, роздягнувши, повiв у храм - свiй кабiнет. - Сиджу над "Русскою беседою", допомагаю редагувать, - кивнув на стос рукописiв. Тарас оглянув шафи, пройшов мiж скринь та столикiв, запруджених ущерть книжками, зiтхнув i мовив: - Славно!.. Чи поживу я хоч рiк отак, посеред книг?.. - Приїдеш у Петербург, одружишся, наймеш собi квартиру i заживеш, - сказав Михайло Олександрович. - Посватався до однiєї в Нижньому й схопив гарбуз... Семенович iз нею грав на сценi, - сказав Тарас. - Не доля, видно, - втiшив його господар. - Твоя десь жде та рушники готує. - А де ж свою ховаєш? - Пiшла до церкви. - Прикро... - Вона ось-ось повернеться, - дiстав годинник. - Служба вже закiнчилася. Сiдайте, прошу! - швидко звiльнив стiльцi. - В ногах немає правди. - А в чому є? - озвався Щепкiн, вмощуючись. - Питання це не просте... - протяг Михайло Олександрович. - Як "бути чи не бути?" у принца Гамлета, - сказав Тарас. - Коли пiдходити до нього з боку етики... - А богослов'я? - спитав лукаво Щепкiн. - Ви ж знаєте, що я не вiрю в мiфи... - В народi правда, други, - сказав Тарас. - Iнакше вiн не вижив би в тiй круговертi, яку йому послала доля... Пригляньтесь тiльки краще - i ви побачите в народi все, що тяжко так шукаєте по цих книжках! - Не треба перебiльшувати, - озвався Максимович. - У ньому також є усього - добра i зла... - Як i в науцi. Правда - поняття вiчне, стале. - Де почерпнув ти такi знання? - спитав не без iронiї Михайло Олександрович. - Все там же, у народi, - сказав Тарас. - Коли народ оспiвує борця за правду, iстину, вiн не пояснює, у чому суть тiєї правди, - вiрить, що знають всi... - Добридень, - озвалась раптом пауза. - О, це Маруся уже прийшла! - зрадiв Михайло Олек сандрович. Тарас пiдвiвся, аби побачити його дружину, - сидiв до входу спиною, - i дух йому перехопило. Ну й антикварiй, ну й одхопив!.. - Вгадай, Марiє, хто це? - спитав тим часом Максимович. Вона зиркнула пильно i зашарiлася. - Напевно, Тарас Шевченко... - мовила. - Вiн, вiн! - гукнув господар, нiби був не ученим мужем а школярем. Тарас ступив до жiнки, яка дивилася на нього сяючими очима, взяв мовчки руку й поцiлував. - Михайло, де ти таку знайшов?! - У Згарi, бiля Золотоношi. - Поїду туди женитися! А втiм, такої другої... - Там є ще кращi, - мовила. - Я вам знайду. - Ну, все, Тарасе, бути тобi одруженим! - гукнув Михайло Олександрович. - У неї в цьому дiлi легка рука. Марiя глянула на чоловiка, i погляд той Тарасу здався не без лукавини. Учений муж нараз притих, де й дiлося його школярство. - Михайло Олександровичу, проси гостей в свiтлицю, а я скажу, щоб подали нам чаю, - згадала, хто господиня в домi. П'ючи пахучий домашнiй чай, Тарас раз по раз ловив її цiкавий погляд. - Може б, ти щось заграла, серденько?.. - спитав несмiливо професор. Мовчки пройшла i сiла за фортепiано. Нахмурила густi, крилатi брови, всмiхнулась гостевi й торкнулась нiжно клавiшiв. Свiтлицю враз наповнили чарiвнi знанi звуки, яких не чув вiн багато лiт... Лугом iду, коня веду; Розвивайся, луже. Сватай мене, козаченьку, Люблю тебе дуже... Заплющив очi й слухав далеку рiдну землю... Побачив луг зелений бiля В'юнищ, ясу Днiпра, чаїний лет, далеку синю тору Монастирища... Очерет, осока, Чорнi брови в козака!.. Вона вже грала iншої, й вiн усмiхавсь крiзь сльози... Не мав i гадки стрiтися в Москвi з тремтливим променем душi Вкраїни!.. Тiльки вона скiнчила грати, вiн попросив перо й паперу аркуш, присiв до столу i написав на згадку їй "Весняний вечiр": Садок вишневий коло хати, Хрущi над вишнями гудуть... Розчулена таким дарунком, Марiя зняла поквапно з себе маленький зграбний обранок на ланцюжку i почепила йому на пiию. - Київський... Торiк купила в Лаврi... Нехай хранить вас од усього злого!.. - Ну, нам пора, Григоровичу, - пiдвiвся Щепкiн. Михайло Олександрович також устав. Вiн був чомусь похмурий, мов занедужав. - Ще побули б... - Марiя благальне глянула на вже готових пiти гостей. - Хай iншим разом, доню, - не здався Щепкiн. - Тарас iще в Москвi побуде з тиждень... - Еге? - спитала весело. Тарас кивнув. У нiй була якась жагуча сила, що обпiкала душу, немов купальське вогнище... - Нам треба ще до Мокрицького... - прощався Щепкiн. - Дякуємо, що завiтали, - кланявся йому господар. Надворi, вже сiдаючи в прольотку, старий зiтхнув багатозначно й мовив: - Якби узяв Тетясю, було б тобi те саме... Мда-а!.. Аполлон Мокрицький прийняв їх радо. Правда, лише старого Щепкiна. Тараса вiн не впiзнав. Ковзнув байдужим поглядом, - величний, гарний, як i колись! - i запросив сiдати. Вони прийшли в його майстерню чи то службовий кабiнет. Професор! - Оце сиджу та й думаю, - всмiхнувся Щепкiн, - що менi робити з вами?.. Знайомити - так ви давно знайомi... - З цим паном я не зустрiчався, - сказав Мокрицький впевнено. - Ти придивись... - Нi. Я ж художник, око моє чiпке. - А я тебе впiзнав одразу, брате, - сказав Тарас. Мокрицький зморщив лоба, шукаючи, напевно, голос гостя в глибинах пам'ятi. - Пробачте, я... - Негарно так забувати друзiв, - пiд'юджував його Тарас. - Санкт-Петербург о цiй порi, Двiрцева набережна Неви, Елькан i ти... А я пiдходжу, сiрий, i з острахом питаю вас, де Академiя мистецтв... Стенув лише плечима. - А пам'ятаєш, як ти менi прислав записку, щоб я прийшов об одинадцятiй в квартиру Карла Павловича?.. Жуковський, Вiєльгорський i ти в червонiй кiмнатi Карловiй... - Тарас! Шевченко! - скрикнув. Мiшаючи слова i сльози, вони вiдновлювали колишню дружбу. - Скiльки ж це ми не бачилися? - Шiстнадцять лiт. Вiдколи ти в Москву поїхав... - Що робить час!.. - Не так той час, як люди. - Ти звiдкiля? - З пустелi, що за Каспiєм. - Я чув... - А ти? - Учительствую, малюю трохи... Тихо собi живу... - сказав, неначе вибачився за свiй добробут, Аполлон. - Куди ж тепер? - У Петербург. П'ять мiсяцiв не дозволяли, тримали в Нижнiм Новгородi. Дозволили! Але щоб жив пiд наглядом... - Ти ж був знайомий з братом моїм Iваном? Так вiн керує канцелярiєю самого обер-полiцмейстера. Я напишу. Вiн зробить для тебе все, що зможе... - Не знаю, як i дякувати! - На жаль, менi вже треба йти. Там учнi ждуть. Тарасе, приходь додому! Я покажу тобi ескiзи... Васi Штернберга. Семенович мою квартиру знає, розкаже, як її знайти. Пробачте!.. Оглянувся вже на порозi, махнув рукою... Нiби пiшов у їхню молодiсть. Ретельний, щирий, добрий!.. - Цей чоловiк колись також зробив усе, щоб визволити мене з крiпаччини, - сказав Тарас. - А я й не знав... Нiколи навiть словом... - пiдвiвся Щепкiн. - Батьку, з якими я дружив людьми!.. - А з ким вони дружили! - обняв його старий актор. Як вийшли, московський хмурий березень вже не здававсь Тарасовi таким сумним, гнiтючим. Хоч сонце десь ховалося в суцiльнiй темнiй хмарi й снiг пролiтав, будинки, храми, люди освiтленi уже були весняним, теплим тоном... Чарiвна все-таки людська, звичайна воля!.. ...Великим днем для нього став суботнiй день напередоднi пасхи. Ще в Нижнiм Новгородi вiн полюбив iще одного старого велета Москви-столицi - Сергiя Тимофiйовича Аксакова Позаочi, з його двох книг, i з розповiдей Михайла Щепкiна. Послав йому свою "Прогулку с удовольствием й не без морали", щоб вiн сказав, чи варта вона чогось... Тепер удвох iз Щепкiним переступили вони порiг квартири, яка його манила, вiдколи вiн у Москвi. х стрiв Iван Сергiйович, один iз синiв письменника i сам письменник. - Батько, на жаль, прихворiв... - нiяково розвiв руками. - Прошу сiдати! - Ваня, дозволь тобi представити мого старого друга... - Шевченка? - Так. Iван подав пухку велику руку. - Я чув, що ви приїхали. Отець уже про вас питав... - Я теж хворiв. - Знайомтесь! Це Костянтин, мiй старший брат... До зали ввiйшов зарослий, мов старовiр, високий в боярськiй якiйсь сорочцi. - Здрастуйте, - вклонився всiм. - А це Тарас Шевченко, - додав Iван. - Печальна жертва Санкт-Петербурга!.. - зiтхнув на повнi "боярськi" груди Костянтин. - Москва б так з вами не повелась... - Звичайно, - всмiхнувся Щепкiн. - Що там людину довго мучити в якiйсь пустелi!.. Вивели б на Лобне мiсце, голову - на плаху й ать сокирою!.. - То нiмцi все придумали, аби зганьбити стару Росiю, - хмуро сказав Iван. - Москва завжди була глибоковiруюча й гуманна, сирiч людяна. Свої царi - не нiмцi!.. - Я чув, що вас заслали в солдатську службу за Товариство, що прагло об'єднати усiх слов'ян? - спитав похмуро Костянтин. - Не зовсiм так, - сказав Тарас. - Я написав поему "Сон"... - Було ж у вас слов'янське братство? Тарас згадав Фонтанку, Попова - друга щирого, й уник прямої вiдповiдi. Хоча дiла то давнi, а все ж... - Бродiння умiв i душ, фантазiї!.. Брати притьмом перезирнулися. - А Костомаров твердить... - почав було молодший. - Чого ото ви в'язнете до чоловiка! - втрутився Щепкiн. - Мало йому дiсталося?.. - Ми ж тут свої, - образився вже Костянтин. - Свої, чужi... - сказав старий. - На пасху всi цiлуються, усi брати... А розпинають!.. - Ну, нам, Семеновичу, цього ти мiг би не говорити! Ти ж зиаєш нас. I друзiв наших знаєш... - Ви благороднi люди. - I нам не байдуже, з ким буде вiн, поет Шевченко, й тi, хто його шанує i йде за иим, - сказав одверто Костянтин. - За мною нинi йде тiльки вiн, актор Михайло Щепкiн, чи я - за ним, - пожартував Тарас, щоб збити врочистий тон. - Всi малороси, яких ми знаємо, благоговiють перед своїм великим поетом-мучеником, - сказав Iван. - Спасибi за комплiмент... - Це правда, - пiдтримав i Костянтин. - Ми впевненi, що вам близька iдея єдностi усiх слов'ян, слов'янський дух, слов'янська велич, доля всiя Русi. - Не турок же... - ухильно сказав Тарас. Iдея "всiя Русi" для нього надто пахла самодержавством, синьомундирими захисниками царя й отечества. - Коли б ще волю людям!.. - I воля буде. Iз царських рук, - пообiцяв йому Iван. - Сказав слiпий, побачимо... Та й Україна... - Нам рятувати треба вiд нiмцiв Русь - ось головне! - схопився з крiсла Костянтин. - Вiд них усi напастi. Європа нас понiвечила, перекрутила!.. - Прошу мене пробачити, - ввiйшла русява ставна дiвчина. - Шевченка й Щепкiна до себе просить батько. - Йому ж суворо заборонили лiкарi! - гукнув Iван. - На двi хвилини... Вiн як почув, хто завiтав, розхвилювався... Втрьох увiйшли тихенько до кабiнету, затiненого густими занавiсами, й почули тихий голос: - Щасливий бачити вас у Москвi... в моєму домi... Звикши до напiвтемряви, Тарас уздрiв на лiжку шляхетний вид Сергiя Тимофiйовича. - I я безмежно радий, що маю честь... - Як жаль, що я захворiв, що лiкарi не дозволяють менi... А то б ми з вами!.. Михайло, ти ж покажи йому Москву... - Показую вже п'ятий день. - Ну й добре... Ви, Тарасе, заходьте. Може, менi полегшає... А лiтом ласкаво просимо до нас у село... Тим часом хтось торкнув Тараса за рукав, i вiн почав прощатися. - Видужуйте! Спасибi вам за книги. Я прочитав їх iз на солодою. Освiтлена вiтальня змусила примружить очi. - Старiсть... - зiтхнув журливо Щепкiн. - Себе вiн зовсiм не береже, - похмуро буркнув Костянтин. - Працює, мов найнявся. - Охота гiрш неволi, - сказав Тарас. - Творцi горiти мусять, iнакше буде лише димок. - Ось так! - промовив до Костянтина молодший брат. - Труд, кажуть мудрi люди, всьому на свiтi голова. - Нам час. Прощайте! - мовив Щепкiн. - Григоровичу, ждемо до нас на Великдень, - подав Тарасу руку Костянтин. - Ми познайомимо вас з Хомяковим, Кошельовим... Чудовi люди! - Дякую. Зайду, зайду обов'язково!.. - В Кремлi сьогоднi будете? - спитав Iван. - Всеношна там - на всю Росiю! - Мороз iде по тiлу - так гарно, так глибинно-iстинно, - доповнив брата Костянтин. - Пiдете - не пожалкуєте. Там справжня Русь!.. - Умовили, - всмiхнувся братам Тарас. Перекусивши в Троїцькому трактирi, прийшов додому з намiром лягти поспать, щоб вистояти всеношну. У Щепкiна були в театрi справи, й Тарас мiг жити, як заманеться. Добра, звичайно, рiч прогулянки, вiзити, дружнi зустрiчi, та... заважка. Роззувся, роздягнувся й лiг на диван. За звичкою, узяв зi столу книжку. О! Це ж "Полярная звезда", яку ще вчора йому позичив Микола Щепкiн, Михайлiв син... П'ять профiлiв синiв Росiї, кращих її синiв... Вони їй прагли волi, вона ж дала їм вiнець терновий мученикiв - Росiя царсько-панська, Росiя рабства. Воля i досi в нiй - крамола, державний злочин; слово саме прирiвняно до богохульства!.. "Княгиня Екатерина Романовна Дашкова..." Це ж подруга iмператрицi Катерини. I хто ж про неї пише? Сам Герцен!.. Власне, його цiкавить iмператриця, її "портрет", що випливає з записок фрейлiни Дашкової... Цiкаво... Нiжна мудрiсть, що потопила в кровi уральську волю Пугачова, добила Сiч!.. Об одинадцятiй пiшов у Кремль. Розбурханий статтею Iскандера, а не впокорений перед лицем Всевишнього; в передчуттi грядущих бур, а не святого таїнства прилучення до воскресiння iз мертвих бога-сина. Iще на Краснiй площi попав у вир народу, що тягся в Кремль на головну пасхальну службу Москви-столицi, а може, i всiя Русi, як похвалявся Iван Аксаков. Iшли врочистi, стриманi, несли паски у кошиках, хустках - хто в чому. Мiж цих поважних, ситих то тут, то там траплялися простi та зовсiм бiднi, шмигали дiти, пiдлiтки, а парубки тихцем пощипували дiвчат, i тi пищали здавлено, закутуючись в ряснi хустки... Вгорi стояв великий жовтавий мiсяць, зорi свiтили теж... Воiстину пресвiтлий празник!.. Кремль стугонiв од натовпу. Здавалося, сюди сьогоднi збилася уся Москва, прочувши, що тут господь воскресне, що тiльки тут вони усi прилучаться до благодатi. Служилося в усiх церквах, яких було лиш на Соборнiй площi три чи чотири, линув сумний, iще передпасхальний, спiв, горiли грубi свiчi й повсюди пахло воском... Пiдходили якiсь пани, одягненi в боярськi шуби й шапки, i люди трепетно давали їм дорогу в набитi густо храми... Метляли пишнi бороди, розкiшнi хутра, сукна, цвiли шовки й стояв туманом гомiн... Опiвночi з церков ударив дужий веселий спiв, забемкали на всiх дзвiницях дзвони... Христос вскресе из мертвых, Смертию смерть поправ И сущим во гробе Живот даровав!.. - Христос воскрес! Христос воскрес! - полинуло, неначi хвиля, натовпом, i вiн здригнувся, зрушився, завирував. Iз храмiв трохи поспiхом посунули тi, що стояли скраю, бiля дверей, за ними - густо, весело, хапаючи повiтря риб'ячими ротами, - хто був сподобився стояти глибше, бiля амвона а вже за тими, пiсля важкої паузи, пiшли попи з кадилами та клiр з хорогвами та образами... Христос воскресе из мертвих!.. Шалiли дзвони, натовп перешиковувався, даючи вiльний простiр довкiл церков, щоб ним врочисто рушив великий хрес ний хiд, очолений самим, напевно, патрiархом всiя Русi... Хтось скрикнув, хтось когось ударив... Iзнявся шум i раптом стих... Нарештi вся колона з попiв, свiчок та образiв з хорогвами, сяк-так зiбравшись, рушила. Христос воскресе из мертвых, Смертию смерть поправ!.. А дзвони б'ють, а натовп переливається, а полiцейськi луплять безбожно тих, хто сп'яна чи знiчев'я вискакує наперерiз процесiї... Христос воскрес! Христос воскрес!.. Поволi в спiвi, в дзвонi процесiя пройшла за храм Успенiя... Христос воскрес!.. Якийсь дебелий купчик поцiлувався, - брат во Христе! - з худим обдертим жебраком i дав йому карбованця... В гуртi дiвчат та хлопцiв зiрвався смiх, на них хтось шикнув... Мiсяць кудись подiвся, i зiр також не стало видно. Знову пiдуть дощi та мокрий снiг... Iз-за Архангельського собору з'явились свiчi, ризи, блиск образiв. За ними, ледь погойдуючись, пливли хорогви... - Не налягай! Дорогу! - метнулися городовi розширювати живий, рухливий коридор. - Таку твою!.. Христос воскресе из мертвых, Смертию смерть поправ!.. Тарас якимось чудом лишився поряд iз хресним ходом, чув запах воску, ладану, спiтнiлих тiл. Повз нього пройшли поволi вищi чини духовнi, чорнi, як нiч, ченцi, хоругвоносцi... Раптом посеред них впiзнав одного з братiв Аксакових! Нiс Костянтин лик Саваофа - гордо, ледь-ледь задерши голову i виставивши вперед широку, лапату бороду... Пройшов, неначе проплив у рай... Кондова Русь! Єдиновiрна, царствена!.. Свiй патрiарх, свої палати, свої покiрнi смерди й жiнки, закритi по теремах, як то було у добрi старi часи!.. На другий круг у хресний хiд вливалися пани, купцi, чиновники. Йдучи, спiвали з пiвчими й знай осiняли себе хрестом - розмашистим, як їхнi душi, здатнi пропить за нiч всi грошi, шубу, коней та... крiпакiв... Братолюбивi стовпи царя росiйського, престолу та отечества!.. Коли вiльнiше стало, де вiн стояв, пiшов од храмiв божих у бiк ворiт. Не може Русь без iдола, без поклонiння. Не сотвори собi кумира - заповiдь, якої вона i досi ще не почула, не сприйняла!.. ...Прощатися почав уже напередоднi свого вiд'їзду. Михайло Максимович зiбрав велику учту, присвячену його особi, прощанню з ним. На нiй був цвiт мистецький, вся мисляча, жива Москва. Тарас прийшов iз Щепкiним пiзнiше всiх. Як видно, йому навмисне назвали час такий, щоб вийшла врочиста зустрiч. Вiтальня враз притихла, вп'ялась очима в нього, i в тих очах було усе: повага, сум, iронiя... - Добридень вам, панове! - сказав нарештi здавленим вiд хвилювання голосом. - Пробачте... Ми, здається, спiзнились трохи... - Тарас Григорович Шевченко! - оголосив господар дому, як в iсторичних драмах, хоч тут його вже знали, вважай, усi. А-а, нi - є незнайомi лиця... - Погодiн, - представився один iз них, вивчаючи його уважним поглядом. - Професор, академiк i видавець, - додав Михайло Максимович. - А ще - ваш давнiй шанувальник, - додав вiдомий учений муж. - Наш "Москвитянин" писав не раз про вашi твори. Навiть, коли про них писати не дозволялося... - Спасибi. Я... - Дозвольте й менi, панове, - влiз помiж них усмiхнений сивенький старчик. - Я - Шевирьов, Степан Петрович. Прошу любити i шанувати... Хi-хi... Як я шаную, Тарасе, вас, хоч поглядiв не подiляю ваших... - Також професор, академiк, вiдомий критик... - почав було пояснювати господар дому. - Знаю, - сказав Тарас. Цей монархiст уславився непримиреннiстю до всiх iнакомислячих. Дискутував колись з Бєлiнським. Мусив подати руку. - А ви мене впiзнаєте? - всмiхнулися знайомi очi. - Пан Галаган? - Вiн самий, - обняв Тараса земляк, з яким вiн зустрiчався колись не раз. - 3 поверненням! - Були в Кремлi? - спитав Iван Аксаков. Тарас кивнув. - I як? Прекрасно, правда? - Японiя... - сказав Тарас, хоч не хотiв висловлюватися на цю непевну тему. Iван Сергiйович нiчого не зрозумiв. А Костянтин, що пiдiйшов тим часом, спитав: - Узавтра їдете? - Пора, - розвiв Тарас руками. - Там жде мене моя свята заступниця, робота жде... - Нам буде вас не вистачати. - Дякую за добре слово... - А це Петро Iванович Бартенєв, iсторик, археограф, - знайомив далi Максимович. Той уклонився мовчки... За пiвгодини ввiйшла чарiвна господиня i запросила усiх до столу. - Як здумаю, що ви вже їдете, то плакать хочеться... - шепнула вона Тарасовi, коли схилився поцiлувати руку. В очах її, - великих, ясно-карих, - i справдi сяяли росою сльози. Учта розпочалася теплим напутнiм словом Щепкiна. - Панове, ми сьогоднi вшановуємо нам дорогу людину, що незабаром покине нас. За всi цi днi ми полюбили щиро простого, милого й талановитого Тараса - гостя нашого. Своїм приїздом вiн звеселив, осяяв хмурий березень, вселив надiю в душi на кращий час не тiльки у природi, а й у суспiльствi нашому... Нехай же буде добре йому в дорозi i в Петербурзi! Всi встали й випили по першiй чарцi на честь засланця, що повертався за одинадцять рокiв iз невеселих, трагiчних мандрiв. Як почали обiдати, Тарас дивився нишком на цих людей, яких вiн знав давно колись, i тих, з якими оце в Москвi зустрiвся, i щось таке в його душi творилося, чому не мiг знайти одразу й назви. Було i жаль утрачених даремно лiт, i радiсно, що так його зустрiли вiдомi, славнi люди. Не всi вони, звичайно ж, читали те, що вiн створив, та всi схиляли голови перед його стражданням, вiддаючи данину його терпiнню, мужностi та силi волi, як висловився в своїй промовi-тостi Iван Аксаков тiльки що. Старий друзяка Щепкiн, розчулившись, поцiлував промовця, чим ще додав олiї в огонь поваги та спiвчуття. Погодiн i той сказав коротке слово на честь поета-мученика, що постраждав за щирiсть, за свiй народ. Щоб був не вплiв сюди царя-надьожу, то мав би повний успiх у товариства... Останнiм встав господар. Гамуючи тремтячi руки й сльози вiн прочитав присвячений Шевченку вiрш, написаний перед обiдом-учтою. Хтось щось спитав Тараса, й вiн не почув початку, де йшлося про повернення його ж таки з країв далеких... Ой, як дуже за тобою Тужила Вкраїна - Усе тебе вспоминала, Як та мати сина. Твої думки туманами На лугах вставали, Твої сльози росицею По степах спадали; Твої пiснi соловейком В садах щебетали... Не змiг читати бiльше. Стояв, схиливши голову, й стискав тремтливий аркушик з написаним на ньому вiршем... Нарештi, рушив далi, вiтаючи його на волi, зичачи йому здоров'я, слави й нових пiсень... Обiд уже скiнчився, i всi по тому вiршевi зiбралися бiля Тараса, вiтали, тисли руку, бажали щастя, успiхiв... I раптом - спершу тихо, а потiм дужче, дужче - полинула вкраїнська мила музика, вкраїнська пiсня!.. То господиня, сiвши за фортепiано, вiтала гостя голосом його землi, душею його народу, музикою його небес блакитних... Ой зiйду я на могилу Та стану-гляну у долину: Долина глибока, калина висока, Аж додолу гiлля гнеться... Всю нiч Тарасу снилися її пiснi, вона сама, могили, степ, Днiпровi синi гори... А вранцi, ледь розвиднiло, прощався з домом Щепкiна; i з ним самим. Старий актор зiбрався у Ярославль, вiн - в iнший бiк, де мав давно вже бути. До пошти мовчки їхали. Лише коли поклали на дах карети речi, Семенович обняв Тараса, поцiлував i мовив: - Нехай щастить тобi, мiй добрий друже! - Спасибi за все, за все!.. - розчулено гукнув Тарас. Ямщик пiднявся на передок, взяв батога. I Щепкiн запоспiшав сiдати. Конi рвонули з мiсця... Коли-то знову стрiнуться?.. Їхав Москвою вранiшньою, а був уже в Санкт-Петербурзi. Правда, не мiг побачити його виразно, чiтко: за одинадцять рокiв, - та, власне, всi тринадцять, - вiдколи вiн поїхав на Україну! - геть призабув. Час трудиться - стирав щось, щось вимальовує на тому мiсцi... Вчора вiн стрiвся з дядьком княжни Варвари, якого часто згадували в Яготинi. Пробувши тридцять рокiв на каторзi та на засланнi, князь доживає вiк у Москвi... Сергiй Волконський, декабрист, засуджений царем до страти!.. Москва пливла, вiдходила у тихий, добрий спомин. Старий Михайлiв кучер мугикав щось собi пiд нiс. Вiн знав, що поїзд iще не скоро, й не поспiшав... Раненько мав прийти до Щепкiна Михайло Олександрович i принести "Iвана Гуса", якого нiби десь вiдшукав новий знайомий Бартенев... Нi "Гуса", нi Михайла!.. Коли добув, то передасть йому у Пiтер Галаганом, який узавтра їхатиме... Вокзал зустрiв багатолюддям. Публiка сюди приходила на рандеву, оскiльки i сам вокзал, i поїзд, i залiзниця були ще всiм удивину. Йому казав хтось, що по недiлях тут навiть грає музика:.. Забравши свою мiзерiю i попрощавшись з кучером, пiшов шукати якусь харчевню, щоб пiдживитися. Харчi вiн мав у саквояжi, та шлях був довгий, а поїзд не дилiжанс: хто знає, як вiн їде i де спиняється... Дорогу цю збудовано, коли Тарас тягнув носок за Каспiєм, i зараз вiн уперше мав довiритися огненнiй силi локомотива. Дива! Узавтра ввечерi вiн буде вже на березi рiки Неви, обнiме Лазаревського! Михайло жде. За муки його солдатськi господь послав такого друга вiрного. М'який, тихенький, навiть сором'язливий, а дiло робить вперто, не вiдступаючи, не даючи спокою iншим.... До поїзда було ще мало не двi години. Добре, що взяв квиток заздалегiдь. Семенович потурбувався. Вiн їздить часто, знає... - Христос воскрес! - почулось раптом поряд. Звiв очi - леле!.. - Як ви тут опинилися? - Надумала провести вас, - всмiхнулася йому Марiя. - Цi сухарi ученi не догадаються... - Михайло Олександрович мав пiдiйти до Щепкiна, - сказав Тарас. - Вiн був... як ви поїхали, - скривилася, мов укусила кислого. - Не знаєте, знайшов мого "Єретика", або "Iвана Гуса"? - Так. - От спасибi за новину! Ввiйшли в примiщення i посiдали на вiльну лавку. Марiя так дивилася на нього сяючими очима, що вiн одводив погляд. - Ви теж з панiв? - спитав, аби поставити мiж ними щит. - Та нi, проста козачка. - Такими будуть усi мої землячки, коли дамо їм волю... - подумав Тарас уголос. - Бо воля - це як сонце в душi людини. Вiльного по ньому видно - свiтиться... - Я теж свiчусь? - Ви - сяєте! - А вiн казав, що темна... - Хто? - Чоловiк... - Вiн, серденько, недобачає. Прости його. Сидiли довго мовчки. Нарештi, вiн зиркнув н