а неї i стрiв її сумний i свiтлий погляд, що проникав у саму душу. Господи!.. Аби здолати чари, спитав грайливим тоном: - Ви не забули, що обiцяли менi при першiй зустрiчi? - Що? - Оженити мене у Прохорiвцi або в своєму Згарi. - Не мудре дiло... Жити по тому мудро... - мовила. - Приїдете, то оженю! - всмiхнулася. Чомусь од тої усмiшки йому зробилось сумно... Де Згар, а де Новопетровський форт!.. - Про мене ви дiзналися од Максимовича? - Нi. Я сама читала i уявляла крiзь сльози вас... Ще дiвчиною... У залi раптом почався рух. - Напевно, поїзд? Треба менi вже йти... - пiдвiвся. Вона дiстала хусточку i втерла очi. Потiм всмiхнулась якось гiрко i запитала: - Можна поцiлувати вас на прощання? Тарас не встиг вiдповiсти. Впилася в губи, вирвалася - сама вiд себе - й швидко пiшла з вокзалу. Поїзд прогуркотiв за вiкнами, протяжно свиснув, пирхну i зупинився. Вдарив вокзальний дзвiн... Лежав, лiчив удари, що долинали iз Петропавловської, i слухав бiль, що не вгавав у грудях... Уранцi забiг його провiдати Гриць Честахiвський. - Ну, як? - спитав. - Як бачиш... Немає волi? - Кажуть, що буде в пiст. - Пiлати! - Їм не пече. - Я ждав, я знаю... - Що я тебе проситиму, - присiв Грицько на лiжку, - не переймайся так дуже цим. Ти хворий, тобi одужать треба... - Коли ж не можу!.. - Вчора дув з пiвдня вiтер... Пахла в саду кора... Що чути вiд Варфоломiя? Вже сторгував той грунт побiля Канова? - Не знаю, - сумно сказав Тарас. - Чи вiн всього не пише, чи сам нiчого там не збагне... А це мовчить... - Весною поїду я! - рiшуче сказав Грицько. - Коли тобi до серця ота земля пiд Кановом, то буде вона твоєю. Як звати те урочище? - Гора Чернеча... З неї чудовий вид на Заднiпров'я, i сам старий Славутич бiля пiднiжжя тече широко й вiльно!.. - Видужуй тiльки швидше. - Не знаю... Щось менi недобре, Грицьку... Думки сумнi приходять до голови... - Ти лiки п'єш? - Що толку з того!.. Гiршає менi весь час... - Весна уже не за горами. Вирвешся на Україну - враз оживеш. - Хоч глянути б з тих гiр на свiт!.. - зiтхнув Тарас. - Надивишся, - торкнувся його руки. - Якщо до квiтня мiсяця твiй брат не купить грунту, покину все й поїду! Притихли. Теплий квiтень був ще такий далекий... - Ти не забув, як ряст цвiте? - спитав Тарас. - А сон-трава!.. - Менi стоять перед очима зелено-синi луки, гаптованi жовтавим цвiтом лотатi... - I солов'ї... I жайворонки... - А над водою летять качки!.. Тарасовi згадався став, левада, струмок по нiй, що навеснi вбирався в цвiт i зело; а потiм - гори Канiвськi, зелений обшир лукiв, що за Днiпром... - Якщо умру, то поховайте на тiй горi, де думав хату ставити, - зненацька сказав Тарас, хоч сам про смерть не думав останнi днi. - Ну, що ти, що ти, батьку! - жахнувся Честахiвський. - Ще поживеш... - Дай боже!.. Кажу на всякий випадок... Не хочеться менi лежати в чужiй землi... - Їй-богу, буду плакати... - Я ще не вмер, - всмiхнувся Тарас йому. - Та й краще менi сьогоднi нiбито... Вночi про Нижнiй згадував, i про Москву... Якi були надiї, а вийшло... - Грiх тобi гнiвити бога, - сказав Грицько. - Книжок он скiльки повидавав, став академiком, поезiй скiльки нових утнув!.. - Все так... А хати не збудував, не одружився i не пожив на рiднiй своїй землi, - зiтхнув Тарас. - Одружишся i поживеш. А грунт - поїду й тобi куплю! - рiшуче сказав Грицько. - Спасибi. Хтозна-чому Тарасовi враз захотiлося обнять Грицька, поцiлувати й сказать йому якiсь слова прощальнi. Були б такими всi земляки!.. - Чого ти так на мене сумно дивишся? - спитав Грицько, - Не знаю... Якась журба бере за душу... - Засидiвся ти в цiй норi. Давай на все начхаємо й гульнемо вдвох по мiсту на вiзнику! - схопився. - Не можу. Груди в мене - немов склянi. Щось там таке... Торкнешся - i розiб'ється... Грицько погас. Похнюпившись, пройшов до столу та до вiкна, постояв там i повернувся. - Батьку, якби я мiг забрати твою хворобу!.. - мовив. - Я вiрю: ти забрав би, - сказав Тарас, розчулений його поривом. На антресолi пiднявся важко Федiр i повелiв: - Час умиватися i пити чай! - То я пiшов, - сказав Грицько. Нагнувся, поцiлував Тараса в лоб. - Поїду на кiлька днiв по службi. На тому тижнi знов забiжу. - Прощай. - Бувай здоровий! - Грицьку, ти ж не забудь, що я просив... Лише махнув рукою, пiшов униз. Тарас вслухався сторожко в його ходу i ясно бачив, як одягнувся, зиркнув на сходи й вийшов... Жаль, не сказав йому хороших, прощальних слiв!.. Цей тиждень ще пережити треба. З грудьми - як скло... У п'ятницю, напередоднi його дня ангела, прийшов Микола Костомаров. - О, ти працюєш! - мовив iще в порозi. - Чому ж не був у мене? Нездужаю, - сказав Тарас, поклавши пензлик. - Вчора менi полегшало. А то лежав. - Що ескулапи? - Хмуряться, рецепти пишуть, з хати не випускають... Сiдай. - А може, й справдi тобi полежать треба? - Належуся... Ну, як твоя наука? - 3 очима зле. Якраз ввiйшов у дiло, збагнув, руками взявся, а зiр все гiрше й гiрше. - У кожного своя бiда. - Ти хоч не стань фiлософом! - пожартував. - А що... Уже три мiсяцi, як маю час для роздумiв, - журливо сказав Тарас. - Удень ще хтось зайде, провiдає, погомонить... А ночi - лише мої... Думки, думки!.. Мов заново прожив життя... - Самотнiсть нас опосiла, брате. - Вона... Та ще ланцюг жандармський! - А що хiба? - спитав Микола тихо. - Вже другий рiк купує грунт Варфоломiй. Нiхто продать не хоче! Пiдуть питати дозволу - бо це менi! - й назад, назад... - Пани тебе бояться. - А ти казав, що люблять... - I люблять, i бояться. Як я, скажiмо, або Кулiш, - всмiхнувся. - На себе ти не наговорюй! - Ти - свiточ, ми ж довкiл - метелики. Кортить наблизитися i страшно, бо згорiти можна... - своєї вiв Микола. - Погасну - будете мене топтать ногами... - Ти не погаснеш. - Колись же вмру. - Фiзична смерть для тебе стане новим народженням. Тебе тодi полюблять - не страшно! - всi... - I шеф жандармiв? - Мовлю про землякiв. А владi ти завжди будеш кiсткою в неситiм горлi. - Втiшив. Тепер i вмерти можна. - Живи й пиши! - Писав би, та, видно, вже... - Казав, що стало краще. - Борюсь, не можна менi лежать колодою, - сказав Тарас. - Пiтьма довкруг насовується... Пригас - i вже вона з усiх сторiн!.. - Це правда, - зiтхнув Микола. - Волi так i не чути? - спитав Тарас. - Всi кажуть, що вже царем пiдписана... - А де ж вона? - Притримують. - Пiтьма, пiтьма... Як хочеться почути хоч про таку!.. - Вже скоро. - Для мене час тепер, Миколо, стисся: година - день чи й мiсяць, а день - як рiк... - Ти став-таки фiлософом! - Я написав останнiй вiрш, Миколо... Зависла довга тиша. Десь за вiкном дзвенiв капiж, поцiвкувала якась пташина... - Як там Нева, не ожила? - спитав Тарас. - Ще рано. - Лишилося чотири днi зимових. I все - весна!.. - Ти сплутав Неву з Днiпром. - Поїду на Україну! Там поживу, подихаю... Менi б до їхать тiльки!.. - Такий слабий? Промовчав. Хiба вiн знає, що з ним! Болить, i край... Дiстав годинник, куплений йому Михайлом, незграбно клацнув кришечкою. - Десята вже... Поглянь на це маленьке диво!.. - Перший? - Не мав за що ранiше, а це купив... Лежиш, не знаєш, котра уже година... А тут - будь ласка!.. Закрив, сховав. Здалося, що Костомаров лукаво якось глянув. Старий, а тiшиться, немов дитина... - Скiльки тобi узавтра стукне? - спитав Микола. - Сорок та ще i сiм. З базару їдем, брате! - Менi вже теж сорок четвертий... Аби тодi був одружився... - Немає зла, щоб на добро не вийшло, - бадьоро сказав Тарас, втiшаючи. - Вмремо, нiхто не плакатиме... - За мною - так, а за тобою... Краще живи, Тарасе, довго, до сотнi лiт! - Велиш, то що менi лишається?.. - всмiхнувся, слухаючи, як пiдступає до серця бiль. - Я завтра прийти не зможу. Отже, прийми моє вiтання! Звелись обоє, поцiлувалися. - Вже йдеш? Прощай!.. Важливе щось хотiв тобi сказати... Бач, геть забув! - Прийдеш до мене - скажеш. А як нездужатимеш, то я прийду. Ти повiдом. - Гаразд. - Бувай здоровий! - Прощай... I цей пiшов. Мов бачив, як вiн iде академiчним коридором, - зсутулений, напiвслiпий, - як одчиняє дверi i боязко йде до Неви, щоб глянути, чи не збрехав, сказавши, що спить Нева... Морозним сизим оком вдивляється у нього сфiнкс... Як вiчнiсть!.. За чотирнадцять рокiв дiдами стали тi, що найближче до серця брали долю свого народу. Тодi були завзятi i молодi, а нинi - сивi, немiчнi, принаймнi тiлом. Духом вони ще дужi!.. З жалем оглянув стiл з розкиданими малюнками, мольберт, палiтру й тихо пiшов до сходiв. Нiс обережно серце, мов кришталеву скриньку, в якiй було заховане його життя... Поволi ставив ногу на першу сходинку, яка озвалась глухо, мов їй також болiло... Хитався свiт, окреслений одним вiкном та стiнами, пливли думки, неначе човни Днiпром, покритим нiчним туманом... Лiжку зрадiв, як твердi. Стiни, вiкно i все довкола поволi втихло, стало на звичне мiсце. Невже його так пiдкосили сумнi думки?.. Чи втома?.. Чи холод, що повзе з вiкна, з пiдлоги?.. Чи щось у грудях у нього перемiнилося?.. Ковтнути б чаю... Ось вiн, хоч i холодний, стоїть собi на столику, а встати зась... Спочине i зведеться... А може, хтось навiдається... Його незмiнний Федiр теж занедужав. Вчора прислав товариша. Гаврилом кличуть. Також старий солдат... А на нiч Михайло шле свого слугу Iвана; в майстернi спить... Вiддихавшись, устав, добувсь до чаю, випив. Палить його сьогоднi... Наче довкiл пустеля... Важко йому долати сходинки. Уперше нинi пошкодував, що мусить ходити ними... Може, i справдi лiпше йому було б в лiкарнi?.. Днями забiг сюди Жемчужников - не Лев, а брат молодший, Володимир - i запропонував лягти в лiкарню. Взявся добитись навiть мiсця... I третiй брат, Олексiй, такий же, здiбний... Брати Жемчужникови, Мокрицькi, Лазаревськi, Курочкiни - щасливi їхнi матерi!.. О, геть забув, що у Мокрицького, Iвана Миколайовича, сьогоднi день народження! Торiк вони повеселилися в його гостиннiм домi!.. А нинi... Сiв до столу, вмочив перо i написав вiтання. Коротке. Сили йому не вистачило на довгий лист... Зайде Гаврило, то передасть... А нi - Iван Саєнко, слуга Михайлiв, з'явиться, пошле його... Лiг вiдпочити. Нiби хтось увiйшов... Роздягся. Покашлюючи, пiшов нагору сходами... Михайло Лазаревський! - Ну, як ти тут? - Недавно сiмейство ваше згадував... - Хоч добрим словом? - Можеш не сумнiватися. Найкращим! - Снiдав? I лiки пив? - змiнив Михайло тему. - Як ти ввiйшов, менi немов полегшало, - сказав Тарас. - Сьогоднi ти бадьорiший... - Вже й працював. Зiйшов униз... Аж тут прийшов Микола... Бiда з ним - слiпне. Скiльки б вiн ще зробив!.. - Вниз не ходи. Там холодно, - благав його Михайло. - Коли ж кортить... Я, може, не написав найкращу свою картину!.. - Ви всi такi скаженi? - Не знаю... Тi принаймнi, у кого є мета-зоря... - Твоя, звичайно ж... - Воля! - Цар скоро дасть. - Тiєї волi нiхто не дасть, її добути треба! В царя, у панства вирвати!.. Аж потемнiло йому в очах. - Далека твоя зоря... - зiтхнув Михайло. - Довго до неї йти... - Дiйдемо! Не ми - онуки, правнуки... Пожити б нам з тобою на тiй землi, на вiльних горах Канiвських, мiж тих людей веселих!.. Помовчали. Шлях до зорi був довгий, а їхнiй вiк короткий... - Хоч спом'януть тодi нас добрим словом? - спитав Тарас. Михайло не вiдповiв. Напевно, вiн i не чув, замислившись про той далекий прийдешнiй час. Нiколи вiн не висловився, не пояснив, чому так ревно дбає, вiдколи познайомився, про гнаного царем поета, хоч це дiяння може... - могло не раз! - для нього зле скiнчитися. Нiколи вiн не говорив високих слiв про рiдну милу землю, про свiй народ... Брати також помовчували й робили дiло... Може, у цьому є жертовний, найвищий смислi - Брат Федiр прислав листа, тобi привiт у ньому передає, - сказав Михайло тихо. - Вiн пам'ятає твої слова. - Якi? - Що ти сказав, прощаючись: "Любiть селян!" Вiн геть забув, а Федiр, бач, пам'ятає. На добрий грунт упали його слова i проросли дiлами добрими на користь бiдним людям... - Писатимеш - йому привiт передавай. Скажи, що я до смертi... Навiщо всi цi слова! Усяке добре дiло вiд вдячностi, що повторяють часто, втрачає свою красу. - Скажу, що ти запрошуєш до себе в гостi на гору бiля Канова... - Розумний ти чоловiк, Михайле! - Вiзьмеш мене керуючим своїм хазяйством? - Ти ним давно керуєш. - А в Каневi? - Надумав їхати на Україну? - Якщо тобi в пригодi стану... - знiяковiв. - Та я без тебе, немов без рук! - Спасибi на добрiм словi... - Створимо там справжню Сiч, - гукнув Тарас щасливо, - i заживем! Всi рiвнi, всi - немов брати!.. Знов потемнiло йому в очах i стало душно. - Швидше... кватирку... - мовив. - Вiтру!.. Михайло виконав його прохання. Скривившись мученицьки, немов йому самому було недобре, мовчки стояв над ним. - Вже легше... - тихо сказав Тарас. Ще й усмiхнувся, - Часто таке з тобою робиться? - спитав Михайло журно. - Сьогоднi вдруге. - Треба гукнуть Круневича або Барi. - Що толку, - зiтхнув Тарас. - Мiкстури п'ю, а гiршає... Як сам не збореш хворостi, то хтось тобi не допоможе!.. - Колись казав, що Козачковський тобi помiг. - То ще було до муштри й нудьги в пустелi... Там що два роки мiняли роти, а я... сiм лiт на Мангишлацi!.. Знають царi й жандарми дiло. Журба, цинга та ревматизм - не гiршi кулi й шибеницi, дороблять те, що не змогли чи посоромилися зробить вони... - Поїдеш на Україну, i все мине. Одружишся... - А ти? - I я... - Вiзьмемо кирн чорнявих; дiтей народять... Весело!.. Примовкли. Бачили своїх дружин, своїх дiтей на горах бiля Днiпра, самих себе - мов на картинi, збоку... - А як не пустять тебе Шувалов та Долгоруков? - спитав Михайло раптом. - Чому? - Забув, як ти вернувся iз Надднiпрянщини i як з тобою порозмовляв всесильний шеф жандармiв? - То все у воду кануло. - Хто знає... Лев Жемчужников менi казав... - Облиш, Михайле!.. Добре так зажили, - всмiхнувся, - а ти згадав жандармiв... Цур їм! - Пiду скажу, щоб принесли тобi обiд, - помовчавши, торк нувся його руки Михайло, - Ти добре їж, щоб силу мав... до кирпи. Кивнув, пiшов. Кватирку лишив одчиненою. Старi вони вже парубки, пiдтоптанi... Встав, зачинив, бо вiтер бурхав снiгом йому на стiл. I знову лiг... Дiвчата-кирпи нехтують коханням їхнiм... Думав з нево лi вирвать наймичку Варфоломiєву - не захотiла, вийшла за молодого... Ткаченко у Полтавi знайшов було хорошу дiвчину... Ликеру сам побачив i покохав... Прогнав зусиллям волi ледь-ледь усмiхнену її ману, вiд чувши, як стискається у грудях серце. Треба про щось веселе думати!.. Як вiн, скажiмо, пiсля арешту й слiдства на Українi спочив душею в Гирявцi, в святої неньки Лазаревських... Або як... Що веселого було у нього потiм, уже в столицi? Чим вiн повинен грiти душу, що вже не може витримати не тiльки горя - згадки про зло, наругу, муки, яких зазнав?.. Прийшов Iван Саєнко, принiс обiд. Увечерi, як почало темнiти, встав, запалив нову високу свiчку й, передчуваючи безсонну нiч, знайшов лiтопис Само видця. Давно хотiв перечитати, проникнути у суть дiянь Богданових, в його падiння, злети... Хоч Костомаров усе де тально вивчив i написав чудову книгу у двох томах, хотiлося почути ще раз голос того, хто все те бачив на власнi очi. Бачив!.. Лiг, розгорнув на будь-якiй сторiнцi... Коли вертався з Києва у Петербург i глянув на Переяслав... Нi, книжку цю сьогоднi йому читать не можна! Веселостi в нiй не знайдеш, а горя вiн не витримає. Дiла давно минулi - його дiла... У Петропавловськiй пробило сьому вечора. Дiстав годинник, звiрив. I в старостi в нас залишається щось вiд дитини... Тiшимося хто знає чим... А може, у цьому наше благо, жива душа, не вбита, не розтоптана важким життям?.. Взяв iншу, легшу, книжку. "Слово о полку Игореве"... "Не лiпо ли ны бяшетъ, братие..." Жаль, не зробив перекладу на українську мову... Яка краса, поезiя, думки - високi й мужнi!.. Щоб не Ликера... Господи, спаси його i заступи вiд цих печальних спогадiв, вiд цих очей, що зорять йому i досi в душу!.. Сiв рiзко, щоб хоч болем прогнать ману, та груди не одiзвалися. Сьогоднi, слава богу, йому i справдi легше. Як так пiде, то, може, вiн до вiвторка видужає i, всiм на подив, з'явиться у Костомарова. А от i я, наново, не сподiвалися? Ото вже буде радостi!.. I не пригадує, коли там був... Так само i в Бiлозерського... Микешин десь завiявся. А може, денно й нiчно вилiплює своїх царiв для пам'ятника "Тисячолiття"?.. Грицько приїде, певно; з ним i пiде. Самому буде тяжко: просидiв стiльки в хатi!.. Звичайно, перш, нiж їхати на Україну, вiн має всiх вiдвiдати, побачити й погомонiти. А з Чернишевським треба без зайвих вух... Не буде ж вiн, Шевченко, сидiти, склавши руки, на Українi! Там дiла стане. Навiть коли крiпацтву прийде кiнець... Тепер хитрiшим буде. Не дасть себе впiймати в пастку... Тiльки б йому одужати!.. Внизу почулась чиясь хода, кахикання. Прийшов Саєнко на нiч. Дарма його прислав Михайло. Гибiтиме тут на диванi, в холодi... - Ще не спите? - пiднявся на антресолi. - Чогось, мо', треба? - Дякую. Усе гаразд. Менi сьогоднi краще, - сказав Тарас. - Гукнете, коли чого... Зiйшов униз, покректуючи, лiг на диван... Бурлака теж. Що воля дасть йому тепер - старому, понiвеченому крiпаччиною! Служитиме, як i служив, хiба що вже де схоче. I все ж чекає волi, розпитує, коли дадуть! Чадiла свiчка. Мусить устать i зняти нагар зi гнота... Долинув бiй курантiв iз Петропавловської, i вiн, подумавши, дмухнув на свiчку. Треба йому поспати, набратись сили. Взавтра прийдуть його вiтати з днем iменин, i всiх потрiбно стрiти, уважно, чемно вислухати, не зiпсувавши настрою своїм болящим виглядом... Вже сорок сiм... Як їхав на Україну два роки тому, чувся при добрiй силi... За рiк, що тут прожив, утiкши вiд рiзних там Табачникових, Грибовських та Василь-чикових, де й дiлося його здоров'я... Навпомацки дiйшов до лiжка й лiг. Вiдзначив радо: болю не вiдчуває... Тiльки б йому одужати!.. Надворi десь свiтилося, - чиєсь вiкно навпроти або лiхтар, - i гола гiлка дерева погойдувалася на тiй стiнi, де дверi, немов химерний привид. Сюди, туди... Угору, вниз... Неначе пташка в клiтцi. Чи звiрина, яку загнали в пастку... На Українi, коли його затримали в саду Михайла Максимовича й не вiдпускали в Мошнах, Черкасах, Києвi, вiдчув себе затравленим. Звичайно, виду не подавав, а на душi було недобре... Тiльки його пустили, рвонув чимдуж iз Києва. Як навеснi - iз Петербурга!.. Хоч круть, хоч верть... Озвався бiль у грудях. Якийсь новий. Так нiби щось там рвалося... На щастя, стих. Утома лише з'явилася у всьому тiлi... Та порожнеча... Геть, як тодi, коли зустрiв у коридорi Федора, й старий солдат... Нi, вiн вiдчув ранiше, при в'їздi в мiсто, що вiдiбрали в нього велике щось i свiтле - побачення iз рiдним краєм пiсля такої страдницької розлуки. То, мабуть, перше було повернення до Петербурга без звичної в таких випадках радостi. I рай, коли вiн з примусу, нам здатись може пеклом!.. ...На станцiї взяв вiзника. Ще грошi мав - позичив Василь Тарновський, виручив. Дивився на Петербург, що пропливав поволi, - вiзник не гнав, i вiн його не пiдганяв, - а серцем був на кручах бiля Днiпра... Вiн купить там шматок землi, поставить хату, житиме! Це, врештi-решт, його земля, його дiдизна, щедро полита кров'ю прадiдiв. Табачникови, Парчевськi й iже з ними тому його бояться, що в них нема корiння, а в нього є. Хоч сила в них, та всюди їм увижається останнiй день Помпеї, яку вони звели на схилах приспаного вулкана, що може враз прокинутися i спопелити своїм огненним гнiвом велике зло неволi її усiх її недремних стражiв... Купить землi своєї, нехай там що, i житиме пiд рiдним небом!.. Сфiнкси його зустрiли посмiшкою, ледь-ледь паруючи в ранкових скiсних променях. Вночi, напевно, була роса... А може, вони кепкують з нього, з його нещасних мандрiв у рiдний край?.. Їм що, вони камiннi й вiчнi! Неволя їхня - тiльки мiзерна частка того буття, що випало на долю їм. Байдужiсть - добра зброя камiнних душ; для душ живих - дочасна смерть. Старий служака Федiр його зустрiв у коридорi, неначе ждав чи бачив його приїзд. - Ну як ви тут, пiдстрибуєте? - обняв Тарас солдата. - Ми що... ми тягнем день до вечора... - зам'явся той. - А вас давно чекає наш полiцмейстер... - Набатов? - Так. Звелiв негайно бути. Сердитий - жах... - Майстерню, може, хочуть?.. - Вiн не казав. Приходив тричi, лаявся, що вас нема. Тарас занiс до хати чемодан та скриньку. Нова мiтла по-новому, видать, мете... Цей князь Гагарiн, що замiнив Толстого, лад наведе, очистить авгiєвi стайнi!.. - Iдiть хутчiй, - озвався Федiр. - Дуже вiн був лихий. - Ще рано. - Вже прибiгав годину тому. Наче десь щось горить. Тарас оглянув сумно свою майстерню, пiдняв малюнок, скинутий на землю протягом, поклав на стiл... Яка не є, а все ж своя, в будинку Академiї!.. Брiв коридором, нiби на гауптвахту. Хтось привiтався, про щось спитав - лише махнув рукою... З огню, як кажуть, та просто в полум'я!.. Це ж поки вiн знайде квартиру, - та ще таку, щоб можна в нiй було займатись гравiруванням! - це ж поки вiн добуде, чим заплатити... Книга його в цензурi й досi, хоч ще весною нiби все обiйшлося добре... Мов вовкулаки, п'ють з нього кров тупi сатрапи царськi!.. Ще й досi вiн має вид на проживання лише на рiк. Не як художник, а як солдат колишнiй, рядовий лiнiйного батальйону номер один!.. Хоч у вiдставцi, але солдат, замало не каторжанин!.. - Нарештi! - стрiв його Набатов. - Зволили таки прибути до Петербурга! Ви ж мали бути, батечку, ще в тому мiсяцi... - Не знав, що тут мене так ждуть, - всмiхнувся. - Менi то що... - знiтився полiцмейстер. - Моє теляче дiло... - Все князь Гагарiн? Може, вiзьме собi... - Князь, та не той, - спинив його Набатов. Помовчав, звiвся, ще й осмикнув мундир поспiшно, нiби перед начальством. - Два тижнi вже чекає вас князь Долгоруков! - А я було подумав... - зiтхнув Тарас полегшено. - Що iмператор? - хмуро спитав Набатов. - Ви жартiвник... - Подумав, що квартиру мою беруть. - Радiтимете, як не дадуть квартири... у Третiм вiддiлi, - сказав, лукаво глянувши, i засмiявся зi свого жарту. - Зараз же iдiть туди, - зробився знову офiцiальним. - Такий наказ самого князя Долгорукова! На всякий випадок знайшов старого Федора й сказав йому, що йде в ту саму хату, де жив у сорок сьомому. Щоб друзi знали, де вiн, якщо жандарми здумають погратись ним у пильнiсть. Фонтанка це Фонтанка, там не жартують!.. Радiсть, з якою вiн сприйняв слова Набатова, що жде його не князь Гагарiн, аби забрать майстерню, поволi, та невiдступно зменшувалась. Вже на мосту через Неву подумав, що страх його даремний, можливо, був би благом у порiвняннi з тим, що на нього чекає в Третiм вiддiлi. Туди не кличуть так собi. Його пригода, певно, тому причиною. Примусили молитись богу дурнiв, вони й розбили лоба. Та не собi - пiднаглядному, де й так уже немало гуль... Нева текла могутня, чорна, гнiвна на береги, закутi в камiнь. Вiльна колись рiка i досi билась, прагнучи старого русла, простору... "Невы державное теченье..." Гай-гай!.. Пiшов по набережнiй, яку любив. Поєднання рiки й палацiв створювало химерний настрiй... Правда, тому, хто йде на зустрiч з шефом синьомундирих, не до химер... Жандарми й фiлософiя суть вороги. "Не рассуждать!" - чудовий їхнiй доказ, яким розв'язуються усi проблеми й сумнiви. Платон i той позаздрив би!.. Минувши Марсове, ввiйшов у Лiтнiй безлюдний сад... Пани ще сплять. Вони живуть, як сови, нiчним життям... А на Фонтанцi? Там сови теж... Щоправда, вони i сплять, а бачать крамоли, змови, замахи. Цареве око!.. Воно, як i всевидяче, все бачить, все... Нехай їм чорт! Такi думки - тортура, яка вбиває волю заздалегiдь, принижує, руйнує душу. Вiн не пiддасться. Просто прийде, послухає "святе" повчання i вийде... Звiсно, якщо дадуть ще вийти... Коли б Набатов щось знав таке, то не дозволив би собi спартанських жартiв... На незворушнiй водi ставка бiлiли соннi лебедi... Ось так прийде спокiйно... Не думати тепер про те! Що вiн для них i що вони для нього!.. За ним стоїть уся Вкраїна, за ними ж - тiльки пани та цар. Народ боїться їх i ненавидить, як злих собак!.. Спинився, сiв на лавку. Спокiйно... Серце гупає у дзвiн грудей... Спадає тихо перший пожовклий лист... Оджив своє... Нiчого нема пiд сонцем вiчного. Це знав iще цар Соломон... Микола-цар, що дописав на вироку "пiд найсуворiший нагляд i з забороною писати й малювати", давно в землi. Жив, тремтячи, i вмер, як пес побитий... Нiхто тепер i не згадає добрим чи хоч байдужим словом!.. Рiшуче встав. Його спинив якийсь пихатий молодик, що йшов назустрiч коридором. - До кого ви? - Напевно, до головного. - Вас викликав його сiятельство князь Долгоруков? - Так. - Зачекайте у цiй кiмнатi, - кивнув на дверi поряд. - Вiн скоро буде. - Дякую. Дверей навмисне не зачинив, щоб бачити, коли прибуде всесильний князь... Нiчого нема пiд сонцем вiчного!.. Не так давно владарювали в цьому вертепi Орлов та Дубельт... Ба-ба! Один знайшовся вiчний - Друг велiй Понов Михайло, Максимiв син!.. - Не впiзнаєте? - спитав, як той уп'явся в нього поглядом, спинившись бiля дверей. - Як кажуть, вашими молитвами! - Щось не пригадую... - примружив бiлi вiї. - Я був тодi чубатий i молодий. Улюбленець жiнок i муз... - Шевченко, певно? - Що то як давнiй друг - впiзнав-таки! - всмiхнувся. - Я теж, здається, не помолодшав за цi роки, - зiтхнув Понов. - Ви знаєте, що це таке - лiнiйний батальйон? Та ще в пустелi? - Менi не сняться крамольнi "Сни"... - сказав Понов. - До речi, в яку халепу ви там ускочили, на Українi? - На кого бог, на того й люди. Вчули, що я пiд вашим наглядом, та й ну вислужуватися... - О! Вже прийшов. Пiду спитаю, чи прийме вас... - враз перейшов на шепiт. Прибiг хвилин за десять. - Скорiше! Їх сiятельство у добрiм гуморi. Старається. Озвалась совiсть чи так начальству лиже колишнiй вчитель i лiтератор? Князь, справдi, стрiв не офiцiйно. - Що скажеш? - скинув очi. - Ви повелiли менi прийти, то ви й кажiть... - Гм... Я, Шевченко, тебе, здається, попереджав, - нахмурив брови. - Жити тобi тихенько треба, а ти своєї знову!.. Зажди. Твоє пояснення я прочитав. Допустимо, так i було, - скривився. - Та тiльки ще раз трапиться з тобою щось подiбне!.. - поклав долоню рiзко на стос паперiв. - Нiхто тобi не допоможе - пiдеш ведмедiв пасти! - Я пас ягнят i знаю, як це робиться, - сказав Тарас, немовби й не зрозумiв його погрози. - Жарти тут недоречнi, - буркнув сердито князь. А що менi лишається? - спитав Тарас. - Умерти? - Я не сказав... - Будь-хто напише суплiку, й одразу хап, на допит! - Iди, - озвався стомлено. - Щоб я про тебе бiльше отут не чув!.. Попов чекав у коридорi. - Ну, як? - спитав. - Роботу пообiцяв... - Яку? - подавсь до нього. - Ведмедiв пасти. Вийшов, здолав мостом Фонтанку й лише тодi вiдчув, що серце йому осклiло в грудях. Ступить - i враз воно розсиплеться... Пронiс його у Лiтнiй сад, поставив бiля дерева... Вдихнув повiтря... ...Перше, що вiн, приїхавши, зробив по добрiй волi, - послав листа Варфоломiєвi i попросив, щоб той кiнчав скорiше дiло з купiвлею або орендою землi, яка йому припала так до душi. Щоночi снився йому Днiпро, i темний лiс попiд горою, i далеч, що закiнчувалася хоч ледь помiтною, та все ж iснуючою на вiдстанi зiркого ока Михайловою горою... А друге - стрiвся iз Чернишевським. Не став чекать нагоди. Створив її на власний розсуд. Знаючи, що ним пiклується "недремне око", вийшов заздалегiдь. Вже бiля мосту взяв вiзника, доїхав до Садової, розрахувався i, наче риба в рiчку, пiрнув у велелюдний Гостиний двiр. Блукав по ньому довго, торгуючись за чортзна-що й позиркуючи, чи вiн тут сам, без тiнi. Вже в сутiнках подався далi Невським, де бiльше було людей... Зустрiла його Сократiвна. - Ви в Петербурзi? Здрастуйте! - За вами скучив, серденько, - пожартував, цiлуючи хазяйцi руку. - Вдома? - вказав очима на кабiнет. - Працює... Вже цiкавився у Костомарова, чи вас немає... - пошепки вiдповiла. Тут, видно, був культ глави родини й дiла, якому вiн так ревно й самовiддано весь час служив. - Дозвольте? - ступив Тарас у кабiнет. Чернишевський його одразу i не впiзнав. Лише як вийшов iз напiвтемряви, що купчилася бiля дверей, схопився з крiсла. - Здрастуйте! А я про вас хвилину тому думав... Ну, як вам їздилося? - посадовив навпроти себе, - Час як бiжить!.. Невже минуло цiлих п'ять мiсяцiв?.. - наморщив лоба. - Менше, - сказав Тарас. - Мене, було, там знову арештували... - За вiщо? - Богохульство. Що матiр божу покриткою назвав... Та, власне, це лиш привiд... Я землю там приторгував, щоб хату собi поставити на кручi бiля Днiпра, i це комусь прийшлося не по нутру... Ледь вирвався i втiк сюди! - Сидiли довго? - Тiльки був пiд домашнiм та на поруках. Поки велося слiдство... - А потiм? - Нiби виправдали. Й "порадили" тiкати швидше у Петербург. I ось я тут! - розвiв руками. - Вислали вас з України, - тихо сказав господар. - Як видно, ви для панства тамошнього i влади реrsona non grata, сирiч не бажана особа. - Я трохи там... - Забули, що пiд наглядом? - всмiхнувся Чернпшевський. - Як подивився на ту мерзоту панську, на ту бiду, безправ'я!.. - У Корсунi хоч побували? - Це встиг... Замало пiднять народ - його озброїть треба. Iнакше вийде бойня. Як це було у Корсунi чотири роки тому... I - водночас! Мов буря - по всiй iмперiї!.. А так - даремно пролита кров... - Хтось починати мусить, - озвався Чернишевський. - Коли надiя з'явиться, що всюди їх пiдтримають. - Для цього ми й труждаємося... Помовчали. - Вони iшли колоною... - сказав Тарас. - Попереду - всi, мов дуби... А їх - впритул, з десятка сажнiв, залпом!... - Як на Сенатськiй площi... - озвався Чернишевський. - Хоч тi i мали зброю... Тут є над чим помислити! - В iсторiї бували випадки й навмисного кровопускання. Щоб збить напругу, виявити проводирiв... - Так, провокацiй слiд берегтись, - зняв окуляри Чернишевський. Протер хустиною, знов одягнув. - А як вас тут зустрiли? - Покликали у Третiй вiддiл, i сам сiятельний князь Долгоруков погрожував менi ведмедями, сирiч Сибiром, - сказав Тарас. - А ви казали - виправдали! - На волi ж... Ти не бiйся, - торкнувся його руки. - Я йшов сюди, петляючи аж двi години. Оглянув весь Гостиний двiр, поторгувався!.. Господар усмiхнувся. - Це смiшно? - Нi, - вiдкинувся на спинку крiсла Чернишевський. - В родинi нашiй кажуть, що ви, Григоровичу, страшенно схожi на Гарiбальдi... - Спасибi. Гарний чоловiк. - Ви бачились iз Костомаровим? - спитав, немов про щось згадавши. - Ще нi. - А вiн живе в Балабинському готелi... - Що на Садовiй? Я ж там блукав допiру!.. I не зайшов... - У нього щовiвторка збираються хорошi люди. - Салон? - Щось на зразок... Приходьте. Тарас устав. - Був радий вас побачити. - I я, - пiдвiвся Чернишевський. - Над тим, що ми тут говорили, думатиму... Ви будете у цей вiвторок? - Зараз же зайду до нього! - гукнув Тарас. Прощалися у передпокої, куди, почувши, що гiсть iде, з'явилася i господиня. Хтозна-чому, дiставшись до Садової, вiн не пiшов одразу до Костомарова. Пройшовся спершу вулицею, в трактирi випив чаю, перекусив... Немов помщався йому за те, що вiн колись не побажав зробити так i зазирнути в Нижнiй. Всього сто верст!.. Нарештi, взнавши, де тут живе професор унiверситету, ввiйшов без стуку. Звичайно, той i не почув. Сидiв при свiчцi, впершись у грубу книжку носом, зарослий геть волоссям, немов чернець. Всi лiтописцi, певно, були самiтниками, фанатиками свого ярма... - Вони собi читають, а гiсть стоїть у дверях, як сирота... - сказав Тарас неголосно. Микола ледь стенувся, проте вiд книжки погляду не вiдiрвав. Подумав, мабуть, що то йому вчувається чийсь вередливий голос. Тим паче iз трактиру виразно линув гомiн та музика, що грала її машина. - Гусар, гусар!.. А кажуть, що тут живе професор... Цей балаган годиться тiльки для диких оргiй... - Хто тут? - одкинув лячно голову. - Не бiйся... Дух Богдана, - пожартував. - Ти написав про мене книгу?.. Професор зблiд. У Петербурзi якраз у моду входив спiритизм та медiуми, що викликають духiв. - Я... - Мудра книга... Добре, що ти не змiг заглянути менi в розбиту душу!.. - Я прагнув... - Прагнути - лише пiвдiла!.. Випити б!.. - Чого бажаєте? - Звичайно ж, чаю з ромом!.. Як ми пили колись з тобою в Києвi. - Тарас!.. Ху-у, як ти мене злякав... - Ото не вiр дурницям всяким. Здрастуй! - пiдняв Миколу з крiсла й поцiлував. А той нiяк не мiг прийти до тями: - I голос, голос!.. Немов труба... - То з переляку тобi здалось, Миколо. Пробач. Напевне, я невдало пожартував. - Чого ж, дотепно... Справдi, коли писав цю книгу, менi не раз ввижалися i тi часи, й тi люди... - Менi також. Коли водив на шворцi справник по Українi... - На шворцi? - Пiд арештом... - Тебе там знову заарештовували?! - Лиш мiсяць i погуляв на рiднiй своїй землi. - За вiщо? - Ат, - махнув Тарас рукою. - Для них ми всi злочинцi та варнаки. - I все ж таки - була якась причина? - Один нiкчемний шляхтич... - почав Тарас розказувати, та передумав. - Ну їх, тих голопузих шляхтичiв, приставiв, справникiв i губернаторiв!.. Чим ти живеш? - Наукою. - У цiй харчевнi? - Поряд бiблiотека... Та й нiколи менi шукати кращу, нiж ця, квартиру. - Хочеш, я попрошу Михайла Лазаревського i вiн знайде? - Не треба. Я поки тут... - Професор!.. - Ще не затвердили, - швиденько сказав Микола, немов зрадiв, що вiдшукав причину лишатись тут, не клопотатись новим житлом, i перевiв розмову на iншу тему: - Був дома, бачив рiдних? Тарас кивнув. - Щось написав новеньке? - Ет... кiлька вiршiв... Буду писать поему!.. Давно ходжу довкола, а не почну: чогось нема, осяйностi не вистачає... - Про що, коли не таємниця? - Марiя... - Мати божа? - Так. Божа покритка... В кiмнатi стало тихо. Лиш за стiною грала машинна музика та хтось кричав, що зовсiм ще тверезий. - Твої путi, Тарасе, як i господнi, несповiдимi... - сказав, нарештi, Костомаров. - Ти зазираєш туди, куди всiм iншим зась... - Нiчого тут нема такого! - гукнув Тарас. - Була звичайна дiвчина. Гарненька, чесна... - Годi! - спинив його Микола i затулив руками вуха. - Спершу ти напиши, а вже тодi... я прочитаю... Звiсно, коли господь допустить... - То що ти будеш читать студентам? - спитав Тарас. - Iсторiю. - А я, було, подумав, що теологiю... Бувай! Вийшов у прохолодну осiнню нiч. Побрiв додому пiшки. Куди йому спiшити, хто жде його в сумнiй, порожнiй хатi!.. ...У листопадi цензура царствуючого ласкаво таки дозволила надрукувати його "Кобзар". I швидко як! Ще не минуло й двох повних рокiв, як вiн подав рукопис, а вже вона розглянула. I вилучила не всi рядки, лишила дещо i для складання... Дозволили, щоправда, тiльки твори, що вже були друкованi до того, як смиренний їхнiй автор попав у Третiй вiддiл... Переглядав нещасний свiй рукопис, i сльози й гнiв скипали йому в душi. Ще навеснi, у травнi, здавалося, що все гаразд, що дозвiл є. Вiн навiть взяв був грошi пiд ту майбутню книгу... Тих грошей вже давнй нема. Тепер одна надiя - на Симиренка. Той обiцяв пiдтримати, допомогти... Вбiг Каменецький. - Глянули? - Данило, тут немов свиня порила все, перепаскудила! - Пусте, пусте... - вiдсапуючись, втiшав його Панькiв керуючий друкарнею. - Складати швидше треба i видавати! Бо, не дай бог, одумаються... - З якої речi? - Дозвiл нам, власне, дав мiнiстр освiти Ковалевський. А як на це подивиться князь Долгоруков? - То поспiшай! - Я нишком склав уже третину, - всмiхнувся Каменецький. - Щоб пан Кулiш не знали... Якби на мене, - раптом вiн посерйознiшав, - то все давно надрукував би й пустив у свiт... Нехай би тодi шукали! - Не голка ж... - Треба з розумом... Своїми лише людьми... Кулiш торiк вже був погодився, а далi задки, задки... - Достатньо нам мороки i з тим, що вийшло в Лейпцiгу. Ледь одхрестився. - Ще скажеш гоп, як перескочиш, батьку... - зiтхнув Данило. - Треба ловити мить - складати i видавати! Тарас згорнув рукопис i мовчки вiддав Даниловi. - То я побiг! - всмiхнувся той. - За кiлька днiв покличу вас читати коректуру. - Спасибi, друже... - Дякуватимете, як вийде книжка! - кинув уже з порога. Книжка... Як тяжко їй прийти у свiт, коли вона не забавка, а крик душi, людська любов i ненависть!.. На нiй лежить прокляття страху можних, пiдступних, пiдлих, заздрiсних - усiх, хто ссе з народу кров, вважаючи, що так i має бути. У кожнiм словi спротиву вони вбачають замах на їхнє благо й дужий здiймають крик: мов, рушаться устої людства, влади! А йдеться в тих словах-громах лише про власну шкуру... З майстернi Тарас пiднявся у "кабiнет" i сiв до столу. Треба писать листа! До Симиренка. Вiн обiцяв позичити потрiбну суму на видання... Зiтхнув, - цi клятi грошi! - вмочив перо, пiдсунув чистий аркуш i написав: "С. - Петербург, 26 листопада 1859. Добродiю Платоне Федоровичу! Сьогоднi одержав я свої твори а цензурного комiтету, що дуже постраждали вiд тривалих тортур. Постраждали так, що видавець погоджується надрукувати їх на умовах, на якi я не можу й не маю права погодитися. Вашу благородну пропозицiю прийму я нинi як благодiяння з глибокою вдячнiстю. Видання коштуватиме тисячу сто карбованцiв. Якщо ви погодитеся одержати вашi грошi екземплярами книги, для мене це буде легше. Якщо ж грошима, то я не обiцяю вам повернути ранiше, нiж за рiк, з десятим вiдсотком. Робiть, як вам бог на думку покладе. Книга вийде з друкарнi до Нового року..." У груднi Симиренко прислав потрiбну суму. А в сiчнi Каменецький принiс йому до хати новий "Кобзар". - Примiрник перший - авторовi! - подав, щасливо сяючи, неначе вiн був автором. Тарас узяв, не дихаючи, й пiдвiвся... Справдi в його руках нова - так довго ждана! - книжка чи це один iз мальовничо-химерних снiв, що почалися iще в саду на Мангишлацi?.. Оглянув зовнi i розгорнув. Портрет затемний трохи... Здається, пiсля Штернберга його нiхто не малював... А тут Микешин взявся. Тягнув, страждав, вимучував свою модель, а все ж утнув... Це через нього книжка спiзнилася ледь не на мiсяць... Ну, слава богу, вийшла!.. Ще пахне клеєм, фарбою... - То як? - спитав Данило. - Спасибi... Дай же, братику, я поцiлую тебе за це! Обняв i тричi поцiлував. Даниловi аж сльози виступили в очах. - Чого ти плачеш? - тихо спитав Тарас. - Вiд радостi... Чи думав я, читаючи десятирiчним ту вашу першу книжку, що друкуватиму цi твори сам, що матиму за цi труди цiлунок вiд Кобзаря!.. - Скiльки ж це лiт спливло? - спитав Тарас. - Аж дев'ятнадцять... - Немало... Десять iз них - найкращих! - у небуття... Помовчали. - Ви ж там писали, - втiшив його Данило. - Iз вiршiв тих та найновiших вийде добрячий том! - Читав мою "Марiю"? - Могутня, чудова рiч! Але, на жаль, - зам'явся, - її нiхто не пустить у другий том... - Ти вiриш, що так було? - Що я... - скривився. - I про богiв писати треба правду, а не курити їм фiмiам, - обняв Тарас Данила. - Бог - iстина... - Ну, а коли бог - iстина, то як же можна вкутувати його в брехню! - Євангелiє писалось, батьку, тими, хто жив тодi, хто бачив. - Час очищає правду, висвiтлює її з туману пристрастей та боротьби; на вiдстанi вона виднiша. - I нашу правду лiпше колись побачать люди? - спитав Данило журно. - Як не ослiпнуть, плачучи... - сказав Тарас. I спохватився, здумавши, що перед ним людина, якiй потрiбна вiдповiдь одверта й точна. - Наша велика правда приспана лукавим панством, темрявою, - сказав рiшучим голосом. - I нам призначено її збудити, виве