- уперто сказав Тарас. - Прошу вас вважать її моєю нареченою. - Та з вас смiятиметься весь Петербург! Поет узяв покоївку!.. Iз хама, скажуть злi язики, не може бути пана... - А я в пани й не пнуся! Я - волi син! - всмiхнувся. - Облиш його, Надiє, - втрутилась Олександра. - В Ликери є господар... - Макарову я напишу, - сказав Тарас рiшуче. - А ви, ласкавi будьте, допоможiть менi й Ликерi подбать про все, що треба. У мене ж тут нема, крiм вас, нiкого... Потому вийшов, зiрвав з куща шипшини рожеву свiжу квiтку й подав її Ликерi. - Вiзьми й носи. Хай бачать, що наречена!.. ...Не знав, що є таке велике щастя - ходити по крамницях i вибирать дарунки для милої своєї дiвчини! Тримать цi речi, думати про те, як прийме вона, подякує... А згодом - боже праведний! - ще й поцiлує!.. Купив коралi, хустку; хотiв каблучки взяти, але не знав, який потрiбен розмiр... Послав учора Федора з листом у Стрельну, щоб вiдпустили на день Ликеру в мiсто купити дещо - всує. Тепер ось їде за нею сам. А може, то й на краще! Побуде довше з милою, погомонить. Вiн, справдi, мало знає свою майбутню жiночку. Не жарти. Це ж на все життя!.. За рiк в них знайдеться синок чи донька... Мати!.. Це ж можна з глузду з'їхати, коли побачиш рiдне своє дитя!.. На луцi вже трава лежала скошена й пахтiла так, що голова йшла обертом... А чорний крук сидiв на тому ж деревi й натужно каркав. Кажуть, вони живуть по триста рокiв. Нащо?.. Цей, може, бачив Хмеля, клював козацькi трупи на незлiченних полях боїв... - Киш! Киш! I оком не поведе. Таки старий, бувалий... Накаркає йому бiди... Що ворон! Людей боятись треба, у людях все добро i зло... Ликера його побачила ще вiддаля, пiшла йому назустрiч, i той звичайний вчинок пiднiс його на крилах щастя. - Здрастуй! - хотiв її поцiлувати в щiчку. Вона уникла спритно i подала для поцiлунку руку. Ще й озирнулася на двiр та ближню дачу... Пишається, що наречена, що їй цiлують руки, неначе панi!.. - Заплющ-но очi, - мовив. - Не хитрувать! Ще, ще... Коралi й хустка нiжно лягли на плечi й шию. - Ой! - скрикнула. - Це все менi? - А то кому ж... - нахмурився. - Хiба у мене двi нареченi... - Дякую! - Носи здорова. Панi Надiя дома? - Сердиться, що ви мене просили в мiсто... - Того й прибув. Поїдемо наступним рейсом. Треба ж тобi одежу справити... Вона притихла. Боязко пiшла за ним до хати. - Чого це ви ховаєте вiд нареченого його невiсту? - пожартував, вiтаючись з Надiєю Михайлiвною. - Хiба вiн вовк!.. - За неї я вiдповiдаю, - сказала та похмуро. - Щось станеться, тодi на мене впаде вина. - То ви менi, паньматко, не довiряєте? Я ж не джигун безсовiсний, не пустобрех... - Ат, всi однаковi! - Паньматко, тиждень тому - ну, може, трохи бiльше, - ви так захоплювалися моїм талантом, розумом... - ще намагався втриматися у тонi жарту. - Й раптом... - Розумний так не зробить, як ви зробили, - буркнула. - Чи мало вам було дiвчат!.. - Гадаєте, що я не маю права на власний розсуд вибрати собi дружину? Я ж не крiпак... - Ви раб своєї пристрастi. Слiпий, глухий... - Дай боже кожному такого рабства! - мовив i взяв за руку дiвчину, яка стояла мовчки, нi пари з уст. Крiпачка й панi!.. - Хочу поїхать з нею в мiсто, купити дещо з одягу, - сказав, уже ледь стримуючи своє обурення. - Саму її не вiдпущу. - То ви поїдьте з нами. - Часу не маю. Дiти i все таке... В кiмнатi стало тихо. Тарас аж чув, як кров йому зi дзвоном знялась з грудей до голови... - Ну-у... а були б ми вiнчанi, то вiдпустили б?.. - мовив, неначе був далеко десь вiд себе. - Звичайно. Я не мала б права тодi її тримати... Ах лицемiри! Богом спiшать прикрити свою духовну ницiсть... Ступив до столу, де був папiр, перо й чорнило, - певно, листа зiбралася писать Макарову! - i, щоб не вибухнуло вiд болю серце, хлюпнув той бiль на бiле поле вiршем: Моя ти любо! мiй ти друже! Не ймуть нам вiри без хреста, Не ймуть нам вiри беа попа Раби, невольники недужi! Заснули, мов свиня в калюжi, В своїй неволi! Мiй ти друже, Моя ти любо! Не хрестись, I не кленись, i не молись Нiкому в свiтi! Збрешуть люде, I вiзантiйський Саваоф Одурить! Не одурить бог, Карать i милувать це буде: Ми не раби його - ми люде! Моя ти любо, усмiхнись I вольную святую душу, I руку вольную, мiй друже, Подай менi... Зчахаючи, вiн дописав свiй гнiвний вiрш i вкляк, не вiдаючи, що з ним робити далi. Сховати нишком чи прочитать?.. Кому?.. Навiщо?.. Жодна з них не збагне... Як жаль, що й мила його Ликера не зможе ще принаймнi кiлька рокiв озватися душею, серцем, розумом на цю його молитву!.. Згорнув поволi аркушик i заховав. Нехай пожде... - То, може, ви дозволите пiти Ликерi зi мною в сад? Нам треба поговорити... - спитав з гiркою посмiшкою. - Та йдiть уже, - всмiхнулась. - Поговорiть... Любов та добра злагода! - Ходiм, Ликеро, - мовив, як мiг, спокiйнiше. - У нас свої турботи... В альтанцi, де вони знайшли пристанище, було не зовсiм затишно. Сидiли, власне, мов на белебнi; тiльки й того, що тiнь та лавочки. - Ходiмо десь... - устав Тарас. - Тут добре, - не зрозумiла його Ликера. Сiла зручнiше, так, щоб видно було дорiжку, що йшла повз сад до лугу й моря. - Гарно!.. Скорився. Сiв навпроти, щоб надивитися на цiлий тиждень. Зможе приїхати знову аж у недiлю. - Мiй брат троюрiдний Варфоломiй купує для мене землю в Каневi, - почав неквапно бесiду. - В самому мiстi? - глянула на нього ледь стривожено. - Нi. На горi мiж Кановом та Пекарями... Вид на Днiпро й на лiвий берег!.. - Що ми на тiй землi робитимем? - Поставим хату, сад розведем i житимемо, - здвигнув плечима. - Зроду не працювала в полi. - I я, - зiтхнув. - Хiба в дитинствi трохи. Та й то... Не мав кебети до хлiборобства! - Здасте в оренду землю? - Нi. Може, дасть нам раду сестра Ярина... - Лучче зостатись тут, у Петербурзi, - мовила Ликера тихо й твердо. Вiн розгубився навiть. Ще не доводилось од неї чути думки, в якiй було б таке глибоке переконання. - У гостях, як кажуть, добре, а вдома лiпше, серденько, - сказав спокiйно, м'яко. - Там наш народ, земля дiдiв i прадiдiв... - А тут - столиця, люди. - I що тобi, Ликеро, вiд тих людей!.. - Так хочеться вдягнутись гарно, вийти, узять ландо й проїхатися... - Хiба ж ти панi? - Ви ж пан, то й я за вами стану панею, - всмiхнулась мило. Що вiн їй мiг на це сказати!.. Доводити, що вiн не пан, що серцем вiн, як був простим, то ним лишився й досi?.. На стежцi за парканом почувся смiх, якийсь веселий гомiн. Ликера випросталася, прибрала позу "панську"... - Що там таке? - спитав Тарас. - То заздрiсники мої з двiрнi, - сказала. - Й пани, що тут на дачi. - Чого вони? - нахмурився. - Смiються з нас. - Чому, з якої речi? - Що пан бере покоївку собi за жiнку. - Звiдки вони про те дiзналися? - Я похвалилась декому... Та й панi вас на кпини брала перед людьми... - Ходiмо звiдси! - Думатимуть, що ми втекли, злякались їх... Хай дивляться. Мо', повилазить!.. - визвiрилася. I стала враз якась чужа й негарна. Всмiхнулась роблено, а далi сiла поряд i чмокнула його в щоку. Знай наших! Ця гра в любов на публiку геть зiпсувала Тарасу настрiй. - Треба тебе забрати звiдси, - сказав похмуро. - В багнi цьому... - Без дозволу не маю права, - мовила. - Не вiльна ж я... - Твiй пан не схоче, серденько, щоб ти, моя невiста, була крiпачкою, - дасть вольну. Ось побачиш! Ликера зашарiлася. Схопилася з лавки, сiла. До неї щось гукнули зi стежки за парканом... - Ходiмо в хату, - звiвся. - Помислимо, як припинити це лицедiйство дачне... - Ми скоро повертаємось у Петербург. Учора про це казала панi. - Гаразд, - дав їй пройти. - А там i пан Микола пришле листа iз батькiвським благословенням... Ликера не озвалася. Всмiхнулась тiльки криво й пiшла вперед стежиною, посипаною морським пiском... ...Уперше вона прийшла до нього, щоб повiдомити чудову вiсть. Знайшла сама майстерню i враз постала сонцем в його похмурiй келiї. - Добридень... - Федоре! - гукнув Тарас, не тямлячи себе вiд радостi. - Це ж молода моя прийшла!.. Неси мерщiй хоч чаю! Федiр вклонився чемно молодiй i пiдморгнув Тарасовi. Потому щез. - Сiдай, сiдай, Ликеро, ось на диванi... - заметушився Тарас, не вiрячи, що це йому не сниться. - Стомилася, йдучи сюди? - А я не йшла - приїхала, - нахмурила так мило брiвки. - Нинi менi сказали, що я вже вiльна... Рвучко Тарас ступив до неї й поцiлував. - Чого ж сумна? Макаров, твiй колишнiй пан... - А знаєте, що я - козачка, вiльна? - Вiднинi ти... - Я не була крiпачкою! - аж тупнула вона ногою. - Мене пани взяли у двiр малою, мов крiпосну... - заплакала. - А вчора вдень, як узялися писати вольну, виявилося, що я не панська... Мовчки узяв її за плечi й посадовив. Сiв поряд сам. Оце тобi, мiй голубе, й свої пани!.. Взяли сирiтку в рабство, iз-милосердились!.. - Тепер ти вiльна, отже, i жити можеш вiльно, де забажаєш, - мовив, щоб зняти гнiв iз серця. - Знайду тобi квартиру, i там живи. Допоки не обвiнчаємося... - А пан?.. - Ти вiльна, вiльна! Знаєш, тут, в Академiї, i я колись одержав волю! Це добрий знак... - схопився Тарас на ноги. - Федоре! - Несу, несу, - почулось iз коридору. Тарас метнувсь до столу, згорнув папiр, малюнки на дальнiй край. - Влаштуємо маленький бал!.. Ликера вiльна, Федоре! - Поздоровляю, - внiс тацю з чашками старий солдат. - На волi лiпше любиться... - Такої! Ти, Ликеро, розворушила й камiнь, - сказав Тарас. - Наш Федiр жiнок давно, як не злюбив... - Чому? - Бо дуже кохав одну, зрадливу, - промовив старий солдат. - Не дай вам бог!.. Як Федiр по щось пiшов, Ликера раптом хмикнула: - Такий старий, а теж... - Вiн, рибонько, колись також був молодий, - зiтхнув Тарас. - Можливо, якби не та, зрадлива, то й Федiр мав би нинi свою сiм'ю, притулок на старiсть лiт... - Це ваш лакей? - спитала так, мов прицiлялася до того, хто їй слугуватиме, як стане панею. - Нi, - надто рiзко сказав Тарас. I схаменувся, пом'якшив тон: - Вiн, серденько, менi у дечiм просто допомагає. А я йому грошима. Так i живемо - два вiдставнi солдати... - То ви солдат? А Кулiшиха каже, що сибiряка... Всмiхнувсь у вуса. - Дуже панам не хочеться, щоб ми побрались, - мовив, ото вони й ганьблять мене перед тобою. Хотiв сказать, що їй також дiсталося iз тих же вуст, та передумав: досить i так в болотi бабралася, що розвело лукаве панство в своїх домах. Нехай тепер вияснюється її душа, вертається у рiдний свiт!.. Тим часом Федiр весело внiс самовар, а потiм рiзнi ласощi. Вклонившись дамi, виструнчився: - Прошу. Чай подано! Тарас подав стiльця Ликерi, заждав, допоки сяде, i запросив усе ще виструнченого солдата: - Сiдайте, батьку, з нами! Ликерi це не сподобалося. Напевно, їй здалося, що цим запрошенням Тарас вернув її, сердешну, з князiв у грязь... А Федiр аж втер сльозу ребром долонi. - Гарна у вас дружина буде, - сказав, сiдаючи на край стiльця. - Поштива, тиха, лагiдна... - Не захвалiть... А ось i мiй боярин! - побачив уже в майстернi Михайла Лазаревського. - Хлiб-сiль... - Сiдай до нас! Михайло, зашарiвшись, найперш припав до ручки, яку йому було охоче подано, а потiм вже привiтався з рештою. - Поможеш менi знайти кiмнату для нареченої? - спитав Тарас. - Вона вже вiльна, й треба її забрати з того содому панського. - Вважай, що вже допомагаю, - всмiхнувсь Михайло, - Маю таку в запасi. Можемо хоч i сьогоднi глянути... - Це управитель моїх маєткiв, серденько, - сказав Тарас Ликерi. - У вас маєтки? Де вони? - Ось тут i там, - вказав на антресолi. - Та в головi... Ликерi жарт не сподобався. I друг його прийшов на допомогу: - Йому належить нинi вся Україна! - Як то? - Ну-у, славний вiн на всю Вкраїну. - Зi слави хлiба не їдять, - сказала чиїсь слова Ликера. I пiдвелася. - Вже мушу йти. Спасибi за чаювання... - Надвечiр я забiжу, пiдем дивитись хату, - сказав Тарас уже на набережнiй, саджаючи в ландо Ликеру. - Пане, куди везти? - спитав вiзник. - За Мойку, в Малу Мiщанську. Навiть не озирнулася. Хоч вiн стояв, аж поки видно було мiж люду та екiпажiв її голiвку з стрiчкою. Увечерi була сумна й неговiрка. Вдяглася, вийшла до екiпажа, яким Тарас приїхав, i мовчки сiла. Знать би, про що вона замислилася!.. А може, лiпше того не знати? Жiнки... Ах, що ти петраєш у цьому дiлi! Хто звiкував у парi, та й то чужi бувають, а тут... - Щось невесела моя невiста нинi... - зiтхнув Тарас. - Нездужається? - Страху нагнали панi, - озвалася-таки Ликера. - Служи, як служиш, кажуть... Квартира та, мовляв, сiльце для пташки... - Силувати тебе нiхто не буде, - сказав Тарас. - Як скучиш за наймитуванням, пiдеш назад. До волi теж людинi треба звикнути!.. - А скiльки менi її лишилося? Якийсь там мiсяць-другий... - сказала зло. - Вважаєш шлюб неволею? - спитав Тарас. - Зi мною шлюб?.. - Не знаю, - вiдповiла й згорнулась знову, немов їжак. Михайло їх уже чекав бiля будинку, де напитав кiмнату для нареченої. Боярин знав свої обов'язки i дiло знав: потурбувався, щоб не далеко жила Ликера вiд Академiї. Хазяйка їх зустрiла радо, сипнула комплiментамиi - Прошу, прошу!.. Це наречена ваша? Яка красуня! Господи, бувають же такi вродливi й милi... Вам у палатах жити!.. - Показуйте свої "палати", - спинив Тарас той фейєрверк. - Ось ця i ця кiмнати, - повiдчиняла дверi. - Звичайно, вам з прислугою? - Нi. - Я хотiла б, щоб iз прислугою, - втрутилася Ликера. - 3 прислугою воно зручнiше. I мало що дорожче, - пiдтримала її хазяйка. - Я дам хорошу дiвчину... - Крiпачку? - Так. Не думайте, що ми з якихось... Просто, був неврожай в маєтку... З прислугою й кiмната лiпша... - Нi, - мовив твердо. Всмiхнувся до Ликери, яка була, мов хмара перед грозою: - Побачить хочу, серденько, яка ти в мене чепурненька... Цiна? - звернувся знову до господинi. - Про це я сам домовлюся, - сказав Михайло. - Дiло моє таке... Надворi вже гуляв осiннiй вiтер, хоч тiльки-тiльки як розпочався вересень. - Не холодно тобi, Ликеро? - потурбувався, бо нещодавно вона хворiла. - Нi. - Мо', зайдемо до мене в гостi? - Треба уже додому їхати. На мене там чекають... - Хто? - Молодий i нескупий. - Ти зле жартуєш, серденько. Шануйся, бо... - Не бiйтеся, - захихотiла, - цього добра вам вистачить!.. Аби було здоров'я... Хоч сам не був святий та божий, груба ця простота його до болю вразила. Вiн розгубився навiть, не знаючи, як повестися i що сказати милiй своїй майбутнiй парi. - Ликеро, жiнка повинна бути скромна, - сказав не скоро. - Мати ж!.. Пани й неволя нiвечать народу душу... - То ви ще й пiп? - прискалила лукаво очi. - Стiй, стiй! - гукнула до вiзника, що їхав неподалiк. - Чи, може, ви бажаєте, щоб я за Мойку тьопала, аби поглянути, чи я проворна? - пiдколупнула. Тарас спинив той екiпаж, помiг їй сiсти й дав вiзниковi грошi. - В Малу Мiщанську! Важко побрiв до сфiнксiв набережною. У свiтлi двох лiхтарiв обличчя одного з них йому здалось насмiшкуватим... ...Збулось, нарештi, давне його бажання! Хоч протягли довгенько, та все ж нiде не дiлися - розглянули його роботи i надали йому звання статечне академiка. На урочистих зборах, пiд звуки труб, затвердили й оголосили це попереднє рiшення, i вiн iз зали вийшов не рядовим, що у вiдставцi, а академiком i титулярним радником. Як був, у фрацi, кинувся мерщiй порадувати свою Ликеру любу, що вже жила тут поряд i готувала собi весiльний одяг. Вона i справдi зрадiла вельми. Власне, не так йому, як фраку, в якому ще нiколи його не бачила. - А ви, Тарасе, у цiй одежинi ну чистий пан! - сплеснула вона руками. - А не збрехала панi Кулiшиха, розповiдаючи, що на весiллi в неї ви теж були у фрацi... - Сьогоднi, серденько, великий день! - промовив урочисто. - Великдень був весною, - поправила його Ликера зверхньо, як нерозумну малу дитину. - Нинi вже до покрови йдеться... - Великий день в моїм життi, - терпляче продовжив вiн. - Сьогоднi став академiком! Ось тiльки що... - То вже не треба буде iз Петербурга їхати? - по-своєму це сприйняла Ликера. Нахмурився. Йому ще мало тих перепон, йому її супротиву лиш бракувало! - Звання й чини не можуть нам замiнити душу, - озвався глухо. - Житимемо на Українi. У повнiй тишi чути було, як ходить хтось за стiною. Нiби важкий, великий маятник... - Там хоч сусiди будуть? - озвалася Ликера журно. - Хiба в пустелi житимемо? Народ довкiл... - Я про панiв питаю. - Пани... пани... - тримався, як тiльки мiг. - Це зiлля - немов пирiй... Побудуть якийсь там час!.. - А нас вони прийматимуть? Нiчого не вiдповiв. Поганого їй не хотiв казати, а доброго не мав чого. Прокляте рабство! В'їлося людинi в душу, виро стило в нiй лиш одне бажання - зробитись тим, хто понукав роками, хто був тобi смертельним, лютим ворогом. - Ну, як ти тут? Вже звикла? - спитав натомiсть. - Носять тобi обiди? - Спасибi, - буркнула. Схопила нишком якусь сорочку з крiсла, сховала в шафу. Тарас оглянув хату i не впiзнав. Так нiби хтось навмисне усе в нiй зрушив з мiсця, порозкидав... Ковтнувши суху, колючу слину, - як хвилювався, йому чомусь пересихало в горлi, - ступив до столу й узяв графин. Здалось на мить, що в ньому вода зелена... - Скiльки вона стоїть? - Хто знає... Хазяйка ще наливала... - Важко перемiнити? - зиркнув спiдлоба. - Може, води не стало в Пiтерi?.. А я ж тебе просив, Ликеро, щоб ти була охайна та чепурна... - Овва! - Нечепурна дружина не треба навiть цигановi. - Казала ж я, щоб узяли з прислугою! - Хiба тобi самiй прибрати важко? Для себе ж... - Я наприбиралася за двадцять лiт! По-людському тепер пожити хочу. - А я тобi про що кажу? - удав Тарас, що не збагнув затаєного в її словах. - Якщо людина дужа i молода, то їй за виграшки навести лад у хатi... Промовчала. Накинула на плечi хустку й стала бiля вiкна. Струнка, жадана, мила, як божий день, що пригасав, поймаю-чись осiннiм вогким холодом!.. За кiлька днiв прийшов сумирний, тихий. Велике дiло - якась вода в графинi! Узяв би нишком i помiняв... Де їй було навчитися хазяйнувати в хатi, коли вона нiколи її не мала?.. Та й, власне, просто могла забути, не подивитися... Хазяйка дому чмихнула, коли його побачила, i провела лукавим, довгим поглядом. Про воду, певно, знає... А може?.. В тому поглядi помiтив вiн зневагу i спiвчуття... О господи! Невже йому судилося й крiзь це пройти?.. Хоча пробило першу, Ликера ще вилежувалася. Щоправда, вже в халатi, який вiн їй недавно подарував. У хатi був хаос, руїна - зроду не довелось йому такого бачити!.. Постiль не прибрана, в калюжi бiля графина - з волоссям гребiнь, поряд бруднi панчохи... Заплющив очi, слухаючи, як кров гуде у скронях. Стис кулаки... - Не хочу я такої жiнки! - крикнув. - I ти менi не треба, старий шкарбун! - хихикнула. Бочком, бочком шмигнула з хати. - Поїдеш сам у свiй нiкчемний Канiв!.. Стояв, якби закам'янiв. Останнє слово зойкнуло луною в мозку й згасло десь у глибинах його єства... Вiдчувши ноги, рушив, немов сновида, в дверi. Невже кiнець? Фiаско знову?.. Може, ще перемелеться... Навести лад у хатi - не мудре дiло... А лад в душi?.. Ти хочеш, щоб у простої дiвчини, яка зросла серед двiрнi й набачилася там усього, були високi принципи й гармонiя краси душi та тiла?.. Принаймнi... Ти ж чотири роки був козачком при пановi. Хiба забув?.. Душа народу, вiчна її цнота... В усi часи пани розбещували народну душу, знищували у нiй святе! Раб має бути ницим, iнакше вiн не схоче жйти в рабствi... Нева його зустрiла вiтром, бризками. Могутня i таємнича, вона несла широко води, звихрюючись побiля мосту... Сфiнкси були похмурi, наче аж невдоволенi. Камiннi їхнi лиця... Та дай їм спокiй, сфiнксам! Ти тiльки що необережним словом розруйнував до половини зведену останню, може, вежу свою людського щастя!.. Пусте. Як кажуть, чубляться, бо любляться. Коли на кожну сварку мiж молодятами... Старий шкарбун!.. Душею я молодий... Душею? А треба їй твоя душа?.. Ну, як же! Ми з нею одного роду-племенi... Хтось, iдучи назустрiч, зняв капелюха i привiтався. Ого! Забрiв на Стрiлку... Колись вони з Сошенком любили тут гуляти... Смiшний, тодi вiн бiдкався, що Петропавловська, - яка сьогоднi - мов на долонi, - не для таких, як вiн, нещас них крiпакiв!.. Тепер вiн має право, йому не раз обiцяно у нiй достойне мiсце... Пiшов назад. Поставили посеред мiста пугало!.. Можливо, тому вiн тут не побував з Ликерою... Чи ж то вона вже заспокоїлася, пожалкувала, що так його образила?.. Старий шкарбун... Це ж треба таке сказать!.. Всмiхнувся. Ось почекай, одружимося, то не тiєї ти заспiваєш! При силi ще, хвалити бога... Може, сидить i плаче? Кинув їй у лице такi слова!.. До слiз йому зробилось жаль Ликери. Забув, лихий, що сирота, що наймичка, що, може, їй не випало на долю й крихти щастя!.. Наддав ходи. Як часто ми, жадаючи вiд iнших ласки, щиростi, самi стаєм жорстокими в своїх вимогах!.. А потiм ще й хизуємося сумлiнням чистим, впертiстю у досяганнi iстини, що нам тодi здавалася незаперечною. А суддi хто?.. Хазяйка дому стрiла його колючим поглядом. Не пропустила, коли хотiв пройти в "свою" кiмнату. - Її немає! - крикнула. - Гуляти вийшла? - Кобто... Забрала все й поїхала. - Куди? - А це вже, батечку, її саму спитайте, - пiдколупнула. - Може, коханця має... Вибiг на вечорову вулицю, облiзлу й сiру, наче стара шинель. День згас уже, а нiч ще десь барилася. Осiння нiч... На перехрестi взяв вiзника й поїхав на Малу Мiщанську, у дiм Астаф'євої, де проживала вона ранiше, коли служила в Забiли-Бiлозерської. Як розповiв, що за бiда його сюди пригнала. Забiла сполошилася i водночас зрадiла. - Немає в нас, Григоровичу, i не було. Казала ж вам... - Образилася, - зiтхнув Тарас. - Накинувсь ледь не з кулаками!.. Зiрвався... - Скажу вам вашу ж примовку: немає зла, щоб на добро не вийшло. - Що доброго в самотинi!.. Та ще коли, як кажуть, їдеш з ярмарку... - сказав Тарас печально. Й вiдчув, що груди стали немов склянi. - Будь ласка, дайте ковток води... - простяг отерплу руку. - Iз серцем щось... Знайшов її на другий день. Там, де й шукав: прийшла, коли вже вiн поїхав до Академiї. - Вони не хочуть прийняти вас, - ввiйшла в свiтлицю панi, яка сама ходила його послом. - Чому? - Не знаю. Каже: старий, бридкий, та ще й сердитий!.. - Я ж попросив пробачення... - Не прийняли, не зводили, - смiялася Забiла в очi. - Я напишу! - Будь ласка. Ось вам папiр, перо, чорнило... Я вiднесу. Це ж так пiкантно - служити своїй покоївцi!.. Вернулася вона не скоро, але - бог змилувався! - iз вiдповiддю Ликери. - Ну, що? - подався до папiрця, який тримала в руцi Забiла. - Соблаговолили прислати це послання! - вручила йому врочисто. - Примусили чекати вас - писали вельми трудно... Вiн розгорнув поспiшно i прочитав, не вiрячи своїм очам: "Послухай, Тарас! Твоїх записок тут нiхто не потребує. У нас в сортирi паперу й так достатньо", - Це... це вона писала?! - А хто ж iще... Свiт почорнiв, обвуглився. Затис в руцi той папiрець i важко встав... Похитуючись, ступив чомусь холодною, як лiд, пiдлогою i скрикнув - щось йому рвонуло груди!.. Отямившись, збагнув, що вiн у себе на антресолi. Лежить не в лiжку, а на пiдлозi, з якої тягне холодом, немов зi склепу... Спробував поворушитись - груди озвались болем. Дихав i то ледь-ледь, бо кожен глибокий вдих вiдлунював у тiй болючiй пустцi. Почулись кроки... - Що тут? - спитав Саєнко. Ледве добув iз горла голос: - Ходи сюди... Упав ось... - Може, добуть вогню i запалити свiчку? - Менi б пiдвестись... Згодом вiдчув, як дужi руки взяли його й пiднесли... Так батько брав заснулого бiля кабицi й вкладав на сiно в клунi або на полик в хатi... От тiльки бiль!.. - Нап'єтесь, може, лiкiв? - страждав над ним Саєнко. Уже горiла свiчка, i видно було схвильоване його лице. - То дай... - озвався тихо. Знав по собi, як важко бачити чужi страждання й не мати сили допомогти... Ох тi пекельнi ночi бiля малого Дмитрика, що згас в Новопетровському!.. Слухняно випив лiки й лiг, удаючи, нiби йому полегшало. - Йди спи, Iване, - мовив. - А свiчка нехай горить... Вже ранок, мабуть, скоро... - Який там сон... - махнув Iван рукою. Проте пiшов. - Гукайте, коли чого!.. - озвався вже з майстернi. - Гаразд. Ти спи... Бiль не вгавав. Помiтив, що вiн навально збiльшувався, коли лягав, тому пiдтягся трохи й сiв, мов у крiслi. Що там у нього в грудях сталося?.. Якби заснути... Дихать стає все важче, ковток повiтря коштує йому страждань... Чи скоро ранок?.. Забув, куди поклав годинника, й тепер мав ждати дзвону iз Петропавловської. Без неї, бач, не обiйтись... Заснути б!.. Даремно, мабуть, не попросив Iвана дмухнуть на свiчку. Може, в пiтьмi заснув би швидше... Самому йому не встати... - Мамо!.. - покликав раптом матiр i сам злякався. - Ти все не спиш? - озвалася. - Спiвала ж тобi "Котка"... - Я вже старий, нездужаю... - Для мене ти сьогоднi лиш народився... Принесла бабка погодувати - а очi в тебе синi, немов барвiнок... - Вони тепер уже не тi... - Я пам'ятаю синi... Зелененький барвiночку, Стелися низенько... Сльоза скотилася йому щокою, вусами... Першим прийшов його повiншувати iз днем народження Михайло Лазаревський. По тому, як розширилися в сердеги очi, Тарас збагнув, що вигляд у нього нинi кепський. Та й бiль у грудях не вiдпускав... - Ну як тут наш новонароджений? - спитав Михайло весело. - Готовий приймать здоровлення? Нагнувся, поцiлував у щоку. - Недобре менi сьогоднi, брате... - сказав Тарас. - Погiршало менi вночi... - Я вже послав за лiкарем. - Ти напиши Варфоломiєвi, що зле... Замовк, оскiльки кожне слово вiдлунювало у грудях болем. - Прилiг би... - ледь не плакав над ним Михайло. - Учора ж ти... - Не можу лягти - болить... А де ж той Едвард Якович? Чув голос свiй, мов за стiною, далеко десь. - Михайло! - Я тут. - Ти ж напиши... Де ж той Барi?.. Вогонь у грудях... Крокiв вiн не почув. I перших слiв. Побачив уже обличчя лiкаря, який схилився над ним, щоб вислухати. - Як ви? - спитав Барi. - Пiдстрибую... - всмiхнувся. - З ночi пекучий бiль у грудях... Барi нахмурив брови, приклав до вуха трубку. Не довго й слухав. Випроста'вся, сказав щось Лазаревському й став готувати мушку. Коли поклав на груди, Тарас вiдчув полегкiсть. Не став питати, що з ним. Хоч не хотiлось вiрити, вiдчув, що справдi пора настала "риштувать вози в далекую дорогу"!.. - Прийшла депеша з Харкова, - сказав Михайло тихо. - Вiтають iз днем народження, бажають щастя... - Дякую... - 3 Москви також, Михайло Щепкiн... - Добрий вiн чоловiк... - I з Нижнього. - Спасибi всiм... Вiдчув, що очi йому стуляє спiзнiлий сон. - Хтось вiдчинiть кватирку... Й дайте ковток води... - озвався знову здалеку. Коли заплющив очi, долинув голос материн, якого вiй згадав лише сьогоднi... Ходить сон коло вiкон, дрiмота коло плота... Хотiв гукнути матiр, та побоявся сполохати її "Котка". Став дрiмоту сон питати: - Де ми будем ночувати?.. Коли б iще побачити її лице... А душi мають лиця?.. Iнакше як впiзнати свою рiдню, померлих друзiв?.. Чи то Брюллов за муки свої в Iсаакiївському попав у рай?.. А як нема нiчого, окрiм життя, на цьому свiтi бiлому?! Є добра пам'ять, дiло, що ти зробив... I в народ - безсмертя твоє i всiх!.. Там, де хата теплесенька, Де дитина малесенька... Побачити б її лице!.. Бо як її впiзнає у сонмi душ?.. Бiль розбудив. А може, вiн i не спав, а тiльки марив, змучений... У грудях клекотiло, так нiби там кипiло щось... Над ним стояв Микешин. Щось говорив, тис руку... Оглушений нестерпним болем, не чув тих слiв. Напевно, поздоровляв... Були тут ще Василь та Олександр - брати Михайла Лазаревського. Похмурi всi, стривоженi... О, тут i Лев Жемчужников!.. Кивнув йому i запитав, ледь чуючи свiй незнайомий голос: - Є манiфест? Дали вже людям волю?.. - Немає. - Вмру й не знатиму... - Та що ти, батьку! Лiкар менi сказав... - Чи душi мають лиця? Присутнi перезирнулися. - Зустрiну там Брюллова, Жуковського... - Ти нас усiх ще переживеш! - крiзь сльози гукнув Жемчужников. - А де Барi? - От-от прийде, - сказав Михайло Лазаревський. - Пробачте, що зiпсував так iменини... - Видужаєте, то надолужимо! - утiшив його Микешин. У Петропавловськiй пробило третю. - Волi ще не чувати? Що кажуть твої царi й вельможi? - всмiхнувся до Микешина. - Мої - мовчать. У них iз гiпсу голови... - У бронзi знову мовитимуть: "Шануйте нас, бо ми великi й славнi!.." Де ж той Барi?.. Бiль роздирав, накочувався, мов хвилi в морi. Мушка уже не дiяла. Йому дали мiкстуру... Мов крiзь туман iз болю, побачив знову лiкаря. Вiн щось писав... Напружився й почув його, дав вiдповiдь, що впала, як у воду, у той туман... Невдовзi вiдчув полегкiсть. Груди йому отерпли раптом, здерев'янiли. - А де Барi? - У нього ж ти не один, i гiршi є, - сказав Михайло, щоб пiдбадьорити. - Ти будеш уже одужувати... Хоч знав, що це пустi слова, на диво, йому хотiлося повiрить їм. - Коли б менi дiждатись квiтня, рушив би на Україну... I не вернувся б!.. - Землю ще ж не купили, - сказав Василь. - Пожив би поки в приятелiв... - Обрид тобi так Петербург? - спитав Михайло. - Славлять тебе, друкують... - Слава, як колискова пiсня, нагонить сон... Додому треба їхати, у свiй народi.. - Поїдемо, Тарасе, вдвох, - сказав Василь. - Я буду вам за джуру. - Для цього ти, Василю, вже заважкий, - всмiхнувся. - На побратима тягнеш... Якби менi додому, я там ураз одужав би!.. - А так, а так... - погоджувався iз ним Михайло. I тiльки очi були у нього сумнi-сумнi... Увечерi прийшли Барi й Круневич. Похмуро, мовчки вислухали по черзi груди й мовчки зiйшли униз. - Консилiум... - сказав Василь... - Щоб двоє таких знавцiв та не здолали якусь там хворiсть!.. Йому ж тим часом гiршало. Як вислуховували, то повертали сюди-туди й збудили бiль, що задрiмав... Вернулися два ескулапи. Глянув на них Тарас i, не спiймавши погляду, все зрозумiв. - Давати й далi лiки, - сказав Барi Михайловi. - Поставим другу мушку... - Це криза, пiк хвороби, - озвався i Круневич. - Узавтра буде краще... - Весною ми поїдемо на Україну, - сказав Василь. - Дозволите? - По-моєму, - стенув Барi плечима, - це буде лиш на користь... - Принаймнi не зашкодить, - пiдтримав його Круневич. Вони пiшли. Михайло, що проводжав, вернувся з телеграмою. Тебе здоровлять знову! - Читай... - "Петербург, Академiя мистецтв, Тарасу Шевченку. Батьку! Полтавцi поздоровляють любого Кобзаря з iменинами i просять: утни, батьку, орле сизий! Полтавська громада". - Спасибi, що не забувають... - не скоро сказав Тарас. Чи бiль, чи сльози йому здавили горло. Воiстину: я сплю, а серце моє не спить! Вiн тут нездужає вже третiй мiсяць, а вiршi його мандрують по Українi, знаходять вiрних друзiв, а може, й послiдовникiв ним розпочатих великих справ... - Ви, мабуть, хочете побуть самi? - спитав Василь. - Заснути б... - Поспи, поспи, - торкнувся його чола Михайло. - Ми там, внизу, посидимо. - Iдiть додому, - тихо сказав Тарас. - Iван побуде... - Вранцi я забiжу, - не мiг нiяк лишити його Михайло. Не помiчав, що сльози тихо сканують йому з очей, виблискують у бородi. - Спасибi тобi за все, Михайло, - сказав Тарас. - Не мав я жiнки, брате, зате господь мене сподобив другом таким, як ти, братами твоїми милими... - То вранцi я забiжу... Кивнув йому, всмiхнувся крiзь бiль i жаль. Провiв його очима, послухав добре знану його ходу... Хотiв назад гукнути i щось сказать важливе, та голос десь подiвся!.. Ат, все одно... Важливi нинi тiльки життя i смерть... Не через те, що вiн боїться смертi, - вмирати всiм не хочеться, - а через малiсть зробленого для України, для волi й долi рiдного свого народу. Може, якби вiдчув, що мало так лишилося йому на свiтi жити, i зосередив усю свою увагу i силу всю на основному, то мав би бiльшi успiхи... Або не мав би й того, що є... I все-таки, якщо признатись щиро, згайновано часу немало. I мало так написано за цi роки поезiй... А в них же, в них його найбiльша сила!.. Малюнки що - подивляться, похвалять чи погудять i йдуть собi... Поезiя ж - огненний меч, що захищає правду й карає зло!.. Невидима i всепроникна зброя, що множиться в серцях людей, гуртує їх у легiони мислячих i небайдужих. А там, де мисль i совiсть, там - перемога iстини!.. У Петропавловськiй куранти били пiвнiч. Розпочиналася нова доба... Для нього ж цi удари розпочинали i сорок восьме коло його життя!.. Аж сорок восьме... Лиш сорок восьме... Мало це чи багато? Старiсть чи тiльки зрiлiсть?.. Дiд он прожив удвiчi бiльше!.. А батько й мати?.. А Катерина - його сестра... Потрiскуючи, спливала свiчка, танула... Чомусь йому здалось пророчим її горiння, i вiн дмухнув, аби не дати вогниковi дiйти кiнця i згаснути в калюжцi лою. Бiль пронизав од того руху груди, затьмарив молок!.. Уже в пiтьмi вслухався, як затухає, зменшується гаряча хвиля... Тихо, немов скрадаючись, вернулась думка... Дивно, але думки, його нiчнi самотнi й щирi думи тамують бiль... Двором, куди виходило його вiкно, пробiг хтось, хруськаючи тонким льодком. Минулий день був теплий, ледь не весняний, а нiч, видать, iз морозцем... Як там не є, а по зимi... Почувся смiх. Жiночий, схожий вельми... Та цур йому! Минуло вже пiвроку, а вiн, той смiх Ликерин, не затихає в його душi... Йому здається iнодi, що винен сам, що мав би так повестися, аби дрiбне не затулило сутi, а чорна хмара рабства не заступила їм сонця волi... Он Лев Жемчужников узяв просту, крiпачку, а як живуть!.. А скiльки тобi лишилося того життя?.. Хто знає... Можливо, в тiй любовi, в тому одруженнi i перемiнi було його здоров'я, його лiта... Вiн вiдчував, вiн намагався вирватися з цього старого склепу, iз Петербурга, з жандармських рук на волю, на Україну, на крутолобий берег свого Днiпра!.. На жаль, вона, його остання люба, не зрозумiла його душi, не пiднялася серцем своїм жiночим над напiвсонним розумом i марнотою свiту, в якому гiрко виросла i розцвiла... Обох згубила, бiдна... Вона, можливо, i не збагне, ким мала стати i ким не стала по пустотi своїй душевнiй, а вiн вiдчув вiд того дня, що в грудях носить камiнь, який весь час зростав i важчав... Дивно: була любов, а став холодний камiнь... Бр-р! Як тут вогко й холодно!.. Як душать стiни, темрява!.. Добув вогню i запалив, тремтячи й задихаючись, низьку застиглу свiчку. Пробило першу ночi. Коли б поспати трохи... А сон не йде, а думка б'ється-в'ється, неначе зiгнана з гнiзда пташина... Може, вона помiтила тiнь чорних крил?.. Та нiби ж йому полегшало... Бiль ледве-ледве жеврiє... Як i тодi, коли з'явився вiн бiля серця вперше, в безсоннi ночi страдницького кохання... ...Йдучи з обiду, бачив ключ журавлiв. Летiли в сiрiм небi й кричали тужно... Сфiнкси їх провели байдужим камiнним зором, а вiн, Тарас, прикутий до Фонтанки, ледь не заплакав, дивлячись на їхнiй лет... Чого вони, сердешнi, так припiзнилися, хто не пускав?.. Тепер сидiв у темнiй своїй майстернi, а думкою летiв на пiвдень, туди, де ясно й тепло, де золотом горять гаї i терпко пахне яблуками й отавою... Вiн не просив ще дозволу поїхати на Україну, та з дечого вже зрозумiв, що й академiк Тарас Шевченко на ланцюгу в синьомундирих i що йому не вiльно їхати, куди захоче, i жити там, де прагне його душа... А журавлi летять собi Додому ключами. Плаче козак - шляхи битi Заросли тернами... Згадався вiрш, написаний ще того року, як викупили його з крiпацтва. Минуло ледь не чверть столiття, власне, життя його минуло, а й досi мiж ним i рiдним краєм - тернистий шлях!.. Узяв портрет зi столу. Тут вiн ще дужий i молодий. Зi свiчкою в однiй руцi й пером у другiй... Влiтку зробив офорт... Тодi вже його поймала туга за втраченими давно лiтами. Мов вiдчував, що незабаром кинуть йому в обличчя, як звинувачення, що вiн старий... Лише тепер побачив, що написав "Плач Ярославни" на цьому ж таки офортi. Попав пiд руку, видно... Як вiршi йдуть, то пише, де завгодно. Було, й на стiнах просто... Було, було!.. - Дозвольте? - А-а! Заходь, заходь, Миколо, - устав назустрiч Гербелю. - А я оце сиджу собi та й згадую свою далеку молодiсть... - Я пам'ятаю вас молодим, у Нiжинi, - нодав Микола руку. - Таким, як я оце тепер... Й ви написали менi в альбом: "За думою дума роєм вилiтає..." Який я був тодi щасливий!.. - А нинi я щасливий, що ти прийшов, - обняв Тарас хоч молодого вiком, але старого приятеля. - Хiба вже хтось вам показав? - Що? - Таж "Кобзар" росiйською... А я хотiв вам особисто!.. - Нi, ще не бачив. - Справдi? - засяяв Гербель. - Ось вiн! - дiстав iз саквояжа. - Прошу любити й жалувати... Дивно було тримати в руках свою на iншiй мовi книжку. Все те i нiби якесь чуже... Перекладали Крестовський, Курочкiн. Берг, Мей, Плещеєв, Михайлов i, найбiльше, звичайно Гербель, сам видавець. - Спасибi тобi i всiм, - розчулено сказав Тарас. - Це наш святий обов'язок. I щастя! - мовив Гербель. - Дозвольте, я тут напишу... Присiв до столу, узяв перо. - Тарасу Григоровичу Шевченку, - казав уголос те, що писав, - вiд шанувальника його таланту й перекладача та видавця його творiв Миколи Гербеля... А що це у вас таке? - узяв офорт iз "Плачем Ярославни". - Почав переклад "Слова о полку Iгоревiм"... - Давно? - Ще влiтку. - Скiльки вже переклали? Лише махнув рукою. Щоб не Ликера, точнiше, щоб не його любов до неї, то, може, все зробив би... А втiм, не тiльки його невдале сватання та женихання тому виною... - А землю вже купили бiля Днiпра? - Ще нi. Не хочуть менi продати панки-ляшки. Купую вже бiльше року... - Справдi, це хтозна-що! А ви купiть на брата або сестру. - Вже пробував. I нинi брат Варфоломiй в одному мiсцi моститься... - сказав Тарас. - Поїду на Україну... Оце дивлюся, що б вам подарувати... - Автограф! Усмiхнувся, узяв iз купи аркушiв рукопис вiрша, написаного не так давно, й подав Миколi Гербелю. Той ухопив i став читати вголос: Поставлю хату i кiмнату, Садок-райочок насаджу. Посиджу я i походжу В своїй маленькiй благодатi. Та в одинi-самотинi В садочку буду спочивати. Присняться дiточки менi, Веселая присниться мати, Давне-колишнiй та ясний Присниться сон менi!.. i ти!.. Нi, я не буду спочивати, Бо й ти приснишся. I в малий Райочок мiй спiдтиха-тиха Пiдкрадешся, наробиш лиха... Запалиш рай мiй самотний... Замовк. Дiстав хустину i витер очi. - Жiнки, жiнки! - озвався. - Все зло вiд них! - I нашi матерi були жiнками... - тихо сказав Тарас. Помовчали. Микола нишком перечитав iще раз вiрш, згорнув ласкаво аркушик i заховав собi в кишеню. - Дякую. Я став сьогоднi багачем! - всмiхнувся. - До речi, ви пам'ятаєте, з ким приїздили в Нiжин, коли ми з вами стрiлися? То вiн прибув у Петербург, питав про вас. - Чужбинський? - Еге. Тарас нахмурився. - А чи читали його паскудну оду царевi й зброї, що вiн вмiстив у "Русском инвалиде" чотири роки тому? - В "Санкт-Петербургских ведомостях", - поправив чемно Гербель. - Читали отже? Пiдлiсть, та ще яка! - Не перший i не останнiй... - Я ж з ним дружив, - сказав Тарас. - А цим лестивим опусом вiн нiби плюнув менi у саму душу!.. Солдатовi, в страшнiй пустелi... - Хто з нас, Григоровичу, не без грiха... - Поет не має права на грiх вiдступництва. Iнакше вiн не поет. - Як точно й страшно сказано!.. Тарас промовчав. Згадував готель "Царьград" в Чернiговi, де вiн платив своїми й за Олександра, що мав незборну пристрасть до самовара, й Новопетровський забутий богом форт, де прочитав довжезний вiрш Чужбинського... - То я пiду, - сказав Микола тихо, помiтивши його задуму. - Дякую за подарунок. - Спасибi й вам за книжку! - обняв Тарас з