а плечi i так провiв аж до дверей. Вернувшись, сiв на диван й узяв "Кобзарь", що пах приємно фарбою... За кiлька днiв i справдi пан Афанасьєв, вiн же Чужбинський, прийшов провiдати старого друга. Стяв у порозi, руки розкинув крилами i запитав: - Не впiзнаєш, Григоровичу? - Нi. - Та не може бути! Невже я так перемiнився? - Напевно. - Я - Чужбинський. Тепер впiзнав? - пiшов до столу, не опускаючи своїх рук-крил. - Нi, нi! Сюди не можна! - спинив Тарас його порив. - Кислоти тут шкiдливi! Сiдайте там, бiля дверей. Чужбинський сiв, знiтившись (Тарасовi аж стало жаль бiдаху), дiстав хустку й витер спiтнiлий лоб. - Гадав, що ми... - озвався, - що нашi мандри, бесiди... - Я теж гадав... - сказав Тарас похмуро, не полишаючи рiзця i дошки, - Гарнi були часи. - Ти не забув? - зрадiв Чужбинський. - Iскiвцi, поїздку в Нiжин, Київ... - А ви?.. Сидiть, сидiть! Тут небезпечно. Чужбинський, що був подавсь до столу, вернувся, сiв, а далi встав. - Як вам живеться нинi? - спитав теж сухо, офiцiально. - Спасибi, добре. - Вас одностайно хвалять, пiдносять... Можна i запишатися... - Звичайно. Тиша, яка запала раптом, була важка, неначе мерзла, сира земля. - Я вже пiду... - непевно сказав Чужбинський. - Дякую, що завiтали. - Пробачте... - Йдiть здоровi... Як зачинились дверi й затихли кроки у коридорi, Тарас поклав рiзець на стiл. Щось пiдмивало його вернуть товариша, сказать, що це був тiльки жарт, що вiн йому прощає дурний той вiрш, що хто з нас, правду кажучи, не без грiха, - як тут сказав недавно Микола Гербель, - та вiн не встав i не побiг. Всепрощення не менший грiх, нiж зрада та плазування в ногах у сильних свiту!.. Постарiв теж Олександр... Це ж скiльки вони не бачилися? Аж чотирнадцять рокiв!.. Волосся, правда, в нього густе i чорне... Борiдка також... Господи, навiщо ти так роз'єднав старих i добрих друзiв?.. Ти ж заповiв прощати ближнiм малi грiхи... Цей грiх - тяжкий!.. А ти спитав, дiзнався, що спонукало його вчинить i як велось потому твоєму приятелевi i земляковi? Можливо, вiн покаявся, i бог йому простив колишню слабiсть?.. Заплакало дощем вiкно. Майстерня миттю виповнилася густим осiннiм мороком, що брав за душу, серце стискав журбою... ...Про те, що Лев Жемчужников вернувся iз Парижа й тепер живе неподалiк, Тарас почув од Кулiша. Принiс надвечiр коректуру в його друкарню, де мала вийти "Катерина", аж тут Панько. На диво, був привiтний, i навiть дружнiй. Може, його так гарно стрiли на Українi, що вiн собi дозволив вiднинi бути великодушним. - Наш спiльний друг у Пiтерi... - Хто? - Лев Михайлович. - Четвертий брат Жемчужникових? - Еге, - всмiхнувся. - Вчора я слово дав вас познайомити... - То познайом! - Не можна ж так, - здвигнув плечима, - зразу... Хай при нагодi... - Де вiн живе? Кулiш назвав адресу. I враз додав, заскалившись: - В його родинi ти цар i бог... Всi люди трiйцi моляться, вони ж, Тарасовi, четвертому... - I де в тобi та злiсть береться, Пантелеймоне!.. - сказав Тарас. - Та в нас роботи стiльки, що вистачило б на добру сотню таких, як ми, Шевченкiв i Кулiшiв... - Шевченкiв i Кулiшiв! - скривився Пантелеймон. - Ти й тут попереду, - пожартував, хоч видно було й слiпому, що цей ранжир помулює йому всерйоз. - Став навпаки. - Кулiш i... не звучить!.. Як коректура? - Вичитав. - На днях дадуть i "Гамалiю". Дозволили, то треба швидше пускати в свiт! - Хiба я проти... - Ну, будь здоров, бо в мене тут ще справ та справ! Служу тобi... - всмiхнувся. А чи заплакав серцем. Хiба збагнеш цього Панька!.. Хоч був ще тiльки жовтень, а вечiр уже стояв зимовий, снiжний. Вiтер гуляв проспектами й нахабно лiз пiд поли, неначе унтер з обшуком... Як не старається забути тi тяжкi роки, вони живуть у ньому, приходять снами, спогадами чи навiть образами - як цього разу. Добре, що одягнувся тепло, в кожух та шапку-бирку, не пропаде. Ця осiнь якась холодна вельми. А може, сам став мерзляком... I справдi, вiн почав боятись холоду, шукать тепла. Це старiсть чи якась хвороба?.. Бр-р-р!.. На Морськiй взяв вiзника, закутався i так дiстався дому. Майстерня стрiла тишею, що виповняє пустки й оселi лiтнiх парубкiв. Грубка була уже ледь тепла й повiльно грiла руки. Темрява стояла затхла, кисла: сьогоднi вiн гравiрував. Для гравера в майстернi жити кепсько. Та ще в такiй, де спальня на антресолях... Вже був найняв квартиру, куди привести мав молоду, i дров купив на зиму... Забути все, з корiнням вирвать, витравити!.. Сiв на диван, бо пiдкосились ноги. Солдатський ще ревматизм дає про себе знати, нагадує, що вiн не спить, а лиш дрiмає... Господи, яка гнiтюча штука самотина!.. Цi вечори, цi ночi... Щось скажеш мимоволi чи запитаєш, i тi слова потонуть страшно в тишi, не одiзвуться вiдповiддю, не вродять iншу думку... Стягнув холодну шапку, струсив її. За звичкою, бо снiг не йшов сьогоднi. Пробило десять... Треба було не йти додому, побути десь серед людей... Напитись навiть!.. Боже, не допусти ганьби такої! Привiд завжди знайдеться - горя в усiх достатньо. А ще журба, невдачi, бiль... Нєсть їм числа!.. Рiшуче встав, оглянувся. Холодний склеп... Пiти хiба до Льва Жемчужникова? Коли то ще Кулiш надумає їх познайомити!.. Навмисне зволiкатиме, аби Тарас не заступив його собою в душi людини, що прихилилася до упослiдженого народу, вiдчула в ньому силу й красу духовну, навiть взяла собi дружиною його дочку-невольницю... Нi, вiн повинен зараз же побачить їх, обняти!.. На набережнiй, якою йшов, тяглась легка поземка, крутило снiгом на перехрестях. Нева ще не замерзла, текла широко й чорно, погойдуючи стрункi вiтрильники, якi терпляче ждали, коли почнуть розводить мiст. Все дужче пахло морем... До Дев'ятнадцятої лiнiї дiставсь, коли пробило вже одинадцяту. Одне вiкно свiтилося, i визначивши, що це його, Жемчужникова, Тарас пiднявся й постукав тихо в дверi. Потому вдруге, втретє. Почулась чиясь хода, невдовзi стукнув засув.... Вiн увiйшов i вгледiв гарну жiночку, що, затуляючи рукою свiчку, з острахом вп'ялась у нього поглядом. - Я думала, що чоловiк... - Аж це земляк! - всмiхнувся. - Невже... Тарас Григорович? - Вiн самий. Добрий вечiр! Не стямився, як обнялися й поцiлувалися, мов давнi добрi друзi. - А як же ви мене впiзнали, серденько? - спитав уже в вiтальнi, сiдаючи в зручне глибоке крiсло. - Ви геть такий, як на портретi, який Кулiш привiз у Париж для лiтографiї. Вона так легко вимовила трудне останнє слово, що не повiрив би, якби не знав, в її просте походження. Заскiмлило десь бiля серця... - А де Левко? Пробачте, Лев Михайлович... - спитав аж надто вже по-родинному як для знайомства. - Для вас - Левко, - всмiхнулася. - Коли б ви знали, як вiн вас полюбив! - Мене чи вiршi? - хитро спитав Тарас, згадавши, як сестра Толстої бесiдувала з Ликерою. - А то хiба не все одно? - подивувалася Левкова жiночка. - I книжка у вас "Кобзар", i вас повсюди звуть Кобзарем... - загнала його в куток. Йому така поразка була приємною. Проста селянська дiвчина за кiлька рокiв оволодiла принаймнi мiнiмумом потрiбних знань, щоб стати другом, а не лише дружиною, освiченому художнику. Чому ж таiс всi стривожилися i возопили, як вiн посватався до Полусмакової? В Ликери гострий розум. От тiльки... - Вашi вiршi Левка мого, як вiн сам каже, переродили, душу йому вдихнули в тiло, - - розповiдала до болю гарна господиня. Бувають же такi вродливi люди!.. - Пробачте, я не хотiв... - сказав Тарас. - Чого, Григоровичу, ви не хотiли? - нахмурила рiвненькi чорнi брiвки. Як видно, тут не пожартуєш... - А як вас звати? - Ольга. Левко мене так називає. А я була Килиною... - I як же ви в Парижi, не знаючи, пробачте, мови їхньої?.. - спитав Тарас. - Навчилася. Мене Левко почав одразу вчити, як тiльки ми повiнчались... Вибачте. На дiток треба глянути, - схопилась з крiсла. - Хоч краєм ока можна?.. - спитав, також пiдводячись. - Будь ласка! Ви одруженi? - Нi... Скiльки їх? - Вже двiйко, - всмiхнулася. Дитяча була простора, й лiжечка у нiй пливли, немов човни широким чистим ставом... Вiддавши йому пiдсвiчник, Ольга пройшла пройшла навшпиньки, вкрила i повернулася. - Мої перлинки... - мовила таким щасливим тоном, що затремтiв йому в руцi веселий вогник свiчки. Вони сидiли в крiслах i розмовляли жваво, коли прийшов додому Левко Михайлович. - О! - тiльки й мовив, вгледiвши, що в домi гiсть. - Не впiзнаєш? - спитала Ольга. - Ревнощi менi заслали очi, - всмiхнувся Лев. - А я такий!.. - сказав Тарас. - Шевченко?! Вони зiйшлись серед вiтальнi й поцiлувались тричi, неначе добрi друзi, якi давно не бачилися. Аж сльози виступили обом в очах. - Поплачемо? - спитав Тарас. - Возрадуємося! - гукнув господар. - Жiнко, неси нам каву чи щось таке! - Коли вже нести, то - щось таке... - всмiхнувся. - Ми ж козаки... I ти козак! По духу i по дiлах, - обняв Левка. - Спасибi тобi за все! - То дяка вам... - Кажи менi, як брату, "ти". Нас побратала, Левку, любов до правди й волi!.. Гаразд? Жемчужников лише кивнув. З'явився столик, пляшка, якiсь наїдки. Що то, як в домi є жiночi руки!.. - Згадав сумне? - помiтив його журбу господар. - Хотiв недавно взяти собi дружину... - I що? Махнув рукою. - Прошу, прошу до столу, - запоспiшав, аби змiнити тему, тактовний Лев Михайлович. Прийшла Килина-Ольга, й вони утрьох взялись до пляшки французького якогось трунку, що дивно пах. А в Петербурзi стояла мерзла осiння нiч, дув з моря вiтер, воду вганяв назад у чорну, тугу Неву, й кричали десь на набережнiй: "Побережись!.." ...Нарештi, чадолюбивий i мудрий цар Олександр дозволив новий журнал "Основу"! Минуло тiльки десь трохи бiльше року, як подали прошення, а вiн вже дав свою високу згоду, благословив. Тепер пора було до дiла братися, творити те велике диво. Жоден iз сотворителiв не мав у цьому досвiду й не уявляв, з якого боку братися, а слiд було якнайскорiше зробити перший номер i далi йти. Микола Чернишевський немов дививсь у воду, коли казав, - iще торiк весною! - що пильнуватись найбiльше слiд Пантелеймона Кулiша. Вiд нього суть добро i зло "Основi". Добро, бо вiн сам мiг заповнювати наполовину всi номери, а зло - що круто i войовниче потяг журнал на манiвцi, до хутора, вважаючи, що саме там народжується i визрiває нова Вкраїна, виплекана на старожитнiх звичаях та доброчесностях... Це зiбрання фундаторiв та авторiв було гаряче вельми. Слова, якi ранiше розносив вiтер та випадковi гостi, вiднинi мали переливатись у справжнє дiло, в книги, що розлетяться птахами по Українi... Василь Михайлович виймав раз по раз хусточку i витирав на лобi пiт. Так, нелегка ти, шапка редактора!.. - Не можемо ми, браття, бiгти за "Современником"! - гримiв Кулiш. - Не можемо. Хай вибачить менi наш гiсть, - зиркнув на Чернишевського, пiдкресливши таким звертанням, що той не має права голосу, - та я глибоко впевнений, що мусимо вести часопис своїм шляхом, осiбним. Народ наш ще ледь прокидається, i вiн од нас одвернеться, якщо ми дуже побiжимо... - Для цього ви й даєте "Листи iз хутора"? - спитав Тургенєв тихо. - Цей мужичок... - Полупанок! - сказав Тарас, не витримавши. - А може, й пан, що затаївсь на хуторi. - Цей хуторянин - що божий глас, оракул, - докiнчив думку Iван Сергiйович. - Складеться швидко враження, що пiд його сопiлку... - хотiв було сказати щось Чернишевський. Але Кулiш його одразу ж перебив: - Вам не збагнути, вибачте, вкраїнську душу. - Дивно... - всмiхнувся той. - Шевченкову я розумiю... - Вiн вирiс на чужинi, його душа... - Спинiться, Пантелеймоне! - гукнув Чужбинський. - Так ви... - Не заважай! - одбився Кулiш сердито. - Ми маємо не про Шевченка дбати, а про народ та рiдний край. - А вiн хiба не частка того народу, не дух його? - втрутився i Костомаров. - Я можу тут сказати слово правди? - спитав Кулiш у повнiй тишi. Йому нiхто не вiдповiв. - Спасибi, що дозволяєте... - скривився в гострiй посмiшцi. - Шевченко - син народу, великий син. Нiхто цього, панове, не заперечує... - Ми збилися з шляху, яким сюди прийшли, - сказав Тарас. - Народжується новий журнал, i зараз тут вирiшується, яким вiн буде... Мусимо iти вперед, вiд хутора, а не на хутiр. Ти ось сказав, Пантелеймоне Олександровичу, що дбати маємо ми про народ... Це правда. То як же ми, про нього чесно дбаючи, почнем журналом кликати його назад, у темряву та забобони, коли i так, сердешний, вiн там засидiвся через неволю? Задкують тiльки раки... А ми ж, панове, вiльне козацьке плем'я, що пронесло дух волi та свiтло знань i по землi Росiї!.. Ти ж це читав, ти знаєш... - А що за це одержали? Крiпацтво, - хмуро сказав Кулiш. - То iнша мова. Йдеться про майбуття, про визволення не тiльки душ, а й помислiв. Часопис наш повинен бути на висотi подiй та дум, що визначають поступ. I грiх було б, розпочинаючи таке велике дiло, не використати усе, що є найкращого, скажiмо, досвiд "Современника"... - Гiркий це досвiд, - сказав Кулiш. - То як для кого, Паньку. Для декого журнал i справдi гiркiший редьки... - Оскiльки в нас один часопис поки що, - озвався знову Костомаров, - то в ньому маємо вмiщати усе цiкаве та необхiдне. Вiдтак наш диспут, власне, втрачає сенс... - Програма все ж повинна бути, - сказав редактор Бiлозерський. - Без неї важко тримати курс; як кораблю без компаса... Розмова враз, хтозна-чому, розпалася на кiлька менших. Купками дискутували далi, й редакцiя - вона ж квартира Бiлозерських - перетворилася на невеликий шарварок, де шуму було багато, а дiла грохи. - Як там твої перлинки, жiночка? - спитав Тарас Жемчужникова, також запрошеного на зiбрання. - Спасибi. Усе гаразд. Чужбинський пройшов повз них, вклонившись. Якийсь нещасний, схудлий... Чи не захворiв часом?.. А може, так карається отим грiхом i карою, що вiдбулась при зустрiчi. Як там не є, а вiн зробив немало, принаймнi як етнограф... - Обiд! Прошу до столу! - збирав господар знову своїх гостей. За ним пливла, мов лебiдь, його дружина мила, що погарнiшала i роздобрiла, як народила сина... Прощаючись, Тарас не змiг утриматись, щоб не заглянути i до дитячої, куди пiшла Надiя Олександрiвна. - А як тут мiй хрещеник? - спитав тихенько. - Вирiс за кiлька днiв, що я не був? - Аякже!.. Хлопчик лежав, розкинувши широко ручки, плямкав ротом. - Скiльки це вже йому? - Дев'ятий мiсяць. - Скоро вже побiжить... Кiмната враз розмилася йому в очах... Поспiшно вийшов до передпокою i мовчки став одягатися. На сходах вгледiв, що йде не сам. Чужбинський ступав з ним поряд, як по льоду. Внизу спитав несмiливо: - Куди ви? Додому? - Нi. Пiду до Вольфа Невським... - До Невського нам по дорозi. - То й добре... Йшли якусь часину мовчки, понастовбурчувавшись, як горобцi. Нарештi Тарас не витримав i запитав: - Що дiється на Українi? - Всi волi ждуть. - Всi? - Так. Пани зi страхом. А крiпаки з надiєю. Не чути про манiфест? - Нема нiчого певного, - зiтхнув Тарас. - Щось схоже, що не дадуть землi народу. - Певно. То ж капiтал, багатство панське... - Як кажуть, ворон вороновi очей не виклює... Коли б народ сам визволився, то мав би й землю!.. Якийсь панок оглянувся на тi слова. - Писали там, за Каспiєм? - спитав Чужбинський. - Трохи. - Чому ж "Кобзар" без тих поезiй вийшов? - Цензура. Й так ще слава богу!.. Тягали бiльше року по комiтетах. Ви ж бачили, як покалiчили усе й старе. - Гадав, що то самi ви... - Такої! 3 глузду я ще не з'їхав. - Вибачте... Зелений мiст одкрився раптом простором, серед якого стримiли тiльки його чотири вежки. - То, може, й ви зайдете? - спитав Тарас, спиняючись бiля кондитерської. - Зайду. У Вольфа було народу мало, й вони, вмостившись осторонь, замовили собi по склянцi чаю з ромом. - Марка Вовчка читали? - спитав Тарас, згадавши, як вiн сюди заходив з Марiєю та Опанасом. - Так... проглядав... - Вiзьмiть i прочитайте. Шекспiр у прозi! - вигукнув ледь не на всю кондитерську. Притишив голос i розповiв, як Кулiшеве переднє слово збило його колись iз пантелику i як вiн потiм вiдкрив для себе чари Марка Вовчка. Чужбинський зашарiвся, i, може, це штовхнуло Тараса мовити про те, що стало мiж них марою: - Певно, ви здивувалися, що я вас так ото зустрiв? - Якщо по правдi... - В душу менi колись ви плюнули. - Я?! - Ще страждаючи в отiй пустелi, я прочитав ваш вiрнопiдданський довжезний вiрш... - А-а!.. То було потьмарення... Здалось менi, що новий цар... Хоч соромно, а не поправиш. Що написано пером, того не виволочеш i волом!.. Це каяття приємне було Тарасовi. Не сумнiвався в щиростi, бо знав-таки Чужбинського, з ним солi з'їв нехай не пуд, а все ж не мало. - Добре, - поклав свою долоню йому на руку, яка бiлiла знiчено на скатертинi. - Вважатимемо, що ти спiткнувся, але не впав... - Їй-богу, я!.. - Став могорич, - всмiхнувся, бо й сам зрадiв. - Ще склянку чаю з ромом! Життя, вважай, проживши, не знав, яке то щастя вернути в серце друга, розбити лiд вiдчуженостi... ...Читання, яке вiдбутись мало в залi Пасажу, розбурхало Тарасу душу. За всi свої замало не сорок сiм вiн ще нiколи не виступав, немов актор, при публiцi, не уявляв, що саме слiд читати. Вистави в Новопетровському, в яких вiн грав, не йшли нi в яке порiвняння з цим нововведеним лiтературним дiйством у центрi Петербурга... Ще з ранку влiз у груди бiль, якраз побiля серця... Нi, страху вiн не вiдчував. Було щось iнше, глибше. Вiн намагався спершу його збагнути, визначити, а потiм кинув цей безнадiйний замiр i став себе настроювати на героїчно-байдужий лад. У "Петербургских ведомостях" вже повiдомили, хто виступає, народ розмiв одразу всi геть квитки, й тепер одне лишилося - iти й читати. Може, якби читав у Києвi або ж у Кановi, де мав поставить хату i доживати вiку, вiн так, напевно, не мордувався б, знаючи, що всi збагнуть прочитане, вiзьмуть у серце. Як їй, санкт-петербузькiй публiцi, донести те, про що його поезiя, за що болить скорботна його душа!.. О третiй зайшов Семен. Великий, гарний, всепоглинаючий своїм могутнiм голосом. - Чого це ти так зажурився? - гукнув з порога. - Маю iти в Пасаж, на публiку, - зiтхнув Тарас. - То й що? Я ледве не кожен день... - Ти - лицедiй, а я поет... - То й що? - А раптом виявиться, що я писав не так, не те... - Та хто ж у всiй Росiї вiд тебе пише лiпше! - впав на диван. - Ти не суддя, бо ти мiй друг, Семене... - Такої! - знов пiдвiвся. - Хто це сказав: "Платон мiй друг, а iстина - ще бiльший друг"? - Напевно, Арiстотель. - О! Мудрий був чоловiк, - пiднiс угору палець. - А ще сказав великий грек, що... треба нам пообiдати. - Де? - В земляка, по-нашому. - Гаразд. А поки я збиратимуся, ти заспiвай впiвголоса якоїсь пiснi... Просить чогось душа... Семен притих, замислився. А потiм мовив сумно; - Сьогоднi раптом зринула одна з дитинства... Де не ходжу, що не роблю, бринить у серцi... Скинув густi широкi брови i заспiвав: Гей же, да журба мене скрутила, Да журба мене зсушила, да гей! Гей же, за чужими волами ходячи Да чужi вози мажучи, да гей! Гей же, ой крикнули журавлi, а ходячи по рiллi, да гей!.. - Чого ти плачеш? - вгледiв сльозу в очах Тарасових. - Цю пiсню батько колись спiвав, вмираючи... Запала тиша. Чути було, як б'ється в шиби колючий снiг... - За чужими волами ходячи да чужi вози мажучи!.. - зiтхнув Тарас. - Така вже доля наша... - додав Семен. Одягшись мовчки, вийшли на бiлий свiт. Снiжок трусив лiниво, сонно. Iнодi зривався вiтер, кидав його в обличчя. Осiнь... Пасаж зустрiв вогнями та велелюддям. Багато було таких, що не дiстали ранiш квиткiв, i прагли зараз якось пройти до зали. Дивно. Читання тiльки розпочалися, а вже на них такий великий попит, нiби на iталiйську оперу... Як i було домовлено, ввiйшов з бiчного входу, роздягся, - тут уже висiло кiлька всiляких шуб, - i в супроводi Михайла Федорова, секретаря Лiтфонду, пройшов у ту кiмнату, з якої мали вони виходити на кiн читати твори. Вже всi були на мiсцi, крiм Достоєвського. - Добривечiр! - сказав Тарас якимось дивним голосом. Чи тут була така акустика, чи сталось щось iз ним самим. Весь день болить десь там, де серце... - Здрастуйте, - ступив йому назустрiч Майков. - Вже бачили новий "Кобзар", росiйський? - Аякже. Гербель менi принiс, подарував. - У "Светоче" вже є рецензiя. - "Семейный круг" теж вiдгукнувся. Здрастуйте! - подав Полонський руку. - Пiшла, пiшла, Тарасе, слава по Русi! Писемський, що проглядав газету бiля пiдсвiчника з трьома свiчками. Гмикнув. - I слава, други милi, буває рiзна, - мовив, коли вiдчув, що всi на нього дивляться. - Лиха i добра... - Тобто? - нахмурив брови Майков. - Розбiйник теж буває славним... - Щось я тебе, Олексо Феофiлактовичу, не розумiю, - сказав Полонський. - Нiби тебе взяли й перемiнили... - Все змiнюється - нам кажуть мудрi! - не втерпiв Бенедиктов, що був мiж них найстарший. - I ви? - всмiхнувся Майков. - I я... Причiм, хоч як не дивно, у кращий бiк... - Це так, - пiдтримав його Тарас. - Я й досi ще пам'ятаю переклад ваш iз Барб'є, "На новий рiк", який почув на Волзi... - Панове, починаємо! - ввiйшов Михайло Федоров. - А Достоєвський? - спитав Тарас. - Прийде. Почнемо з вас, Володимире Григоровичу, - вклонився Бенедиктову. - Ну що ж... - пiдвiвся той. - Але, панове, як primus inter pares!.. Як перший серед рiвних, - додав, зиркнувши на Тараса. Невдовзi зала вибухнула тривалим шквалом оплескiв. А потiм враз притихла, й полився рiвний голос, який читав палкi й спiвучi вiршi. Вбiг Достоєвський. - Вибачте... Здається, я припiзнився трохи... Подав Тарасу руку, а потiм iншим. Писемський загородив себе газетою, удавши, що не вгледiв i не почув появи Достоєвського. Той уклонивсь газетi i вiдiйшов. - Читає Бенедиктов? - спитав Тараса. - Як ви, не боїтеся? А я тремчу... Вже нерви геть... Жахи ночами сняться... - Менi також - бiй барабана, - сказав Тарас. - Жандарми дiло знають. - Царi незгiрш... Нахмурившись, Федiр Михайлович бочком, бочком пiшов у темний закут i затаївся в крiслi. За Бенедиктовим читав Полонський... Тарас, як висловився дотепний Майков, був на десерт. Виходив на кiн напружений, але спокiйний. Всiх прийняли сердечне, щиро. Чим же вiн може викликати несприйняття... Шквал оплескiв його спинив за крокiв п'ять од кафедри. Здавалось, море, збурившись, влилось дев'ятим валом у невелику пасажну залу... - Шевченку слава! - Мучениковi за волю слава! - Вiват! Вiват!.. Далi вiн вже не чув окремих слiв - усе втонуло в бурi, що одiзвалася у нього в грудях болем, густою млостю... Потiм iз шуму моря вирвався бiй барабана, крики: - Тягни носо-ок! Тягни носо-ок!.. Бiль, жаль i сльози зринули йому до горла, забили дух. Схопив лице руками i вибiг з кону... Його спинив хтось лагiдно, подав води... Чув, як об склянку зуби вистукували йому зорю... - Ну як? - Вже лiпше... - Зможете туди вернутись? - Треба... Коли вiн знову вийшов, його зустрiли оплесками i зливою вiтань, здоровлень. Вийняв з кишенi аркуш з вiршами, ледь розгорнув - так руки йому тремтiли - й почав читати. Це був уривок iз "Гайдамакiв". Стало, немов у вусi, тихо. Слова його спочатку падали неначе груддя, в тишу, а потiм позливалися в рядки iз крицi. Голос його змiцнiв, а з ним i тiло. Чувся, як молодий, такий, яким писав поему. Вже не було довкруг нiчого - тiльки людськi уважнi очi, якi свiтили зорями в напiвпiтьмi. Фрагмент давно скiнчився, а вiн читав по пам'ятi - могутнiй i молодий!.. Зробив коротку паузу, яку заповнив новий прибiй овацiй, ковтнув води зi склянки, яку йому завбачливо подав Михайло Федоров, i знову став читати. Вже iнший твiр, гарячий, немовби тiльки вихоплений з його душi: Думи мої, думи мої, Квiти мої, дiти! Виростав вас, доглядав вас, - Де ж менi вас дiти? В Україну iдiть, дiти! В нашу Україну, Попiдтинню, сиротами, А я - тут загину. Там найдете щире серце I слово ласкаве, Там найдете щиру правду, А ще, може, й славу... Передихнув, утер сльозу, що впала йому на щоку, i закiнчив, неначе палку молитву боговi: Привiтай же, моя ненько, Моя Україно, Моїх дiток нерозумних, Як свою дитину!.. Стояла довго тиша. А далi щось таке зчинилося у переповненiй людьми й чуттями залi, що вiн знетямивсь знову... Лежав у тьмi з розплющеними очима й не розумiв, що сталося. Бiль десь пропав... Поворушивсь, а потiм сiв i звiсив ноги - хоч би тобi озвався!.. Не знав, чи сон, чи спогад про не такi й далекi веселi днi, та щось його зцiлило, порятувало... Може, вiн задрiмав, i це йому лиш мариться, снується в снi?.. Добув вогню i запалив спокiйно, твердо свiчку. Таки не сон!.. У Петропавловськiй пробило п'яту ранку. Проїхав набережною - стук ледве-ледве чувся - якийсь квапливий вершник... Все наяву!.. I дихать стало легше. Лиш дзвiн стоїть у вухах. Напевно, ще вiд хвилювання, яке згадав... В Україну iдiть, дiти! В нашу Україну!.. Купив брат землю чи не купив?... - три днi зими осталося... А вже весна, а вже красна!.. Встав. На ногах похитувало, мов тополину, проте нi болю в грудях, нi страху впасти не вiдчував. Як гарно, коли здоровий, коли нiщо нiде не допiкає болем, не привертає весь час думки!.. Знайшов домашню свитку, вдягнувся. Взувся в такi ж, домашнi, чоботи. Краса!.. I тепло, й зручно... Як у раю... Даремно писав той вiрш, останнiй... Всiх ошукав!.. Мiцний козак, здолав хворобу, видужав!.. Пройшов i сiв до столу. Взяв чистий бiлий аркуш, поклав перед собою, тодi поглянув, чи є перо й чорнило в каламарi. Все є, все жде його руки, його думок... Поїде на Україну, й вона його благословить на труд новйй, на пiсню, якої ще не проспiвав... Сьогоднi що, недiля? То, може, буде той манiфест?.. Бояться - отже воля там не така, якої ждуть! 3 добром iдуть на люди, несуть, як хлiб, а зло таять, приховують. Державне зло!.. Брати й сестра не витримали - взяли вiд пана волю без клаптя грунту. Просив же їх заждати, допоки пан дасть згоду продать землi - послухалися чужої ради. Дико... А може, їм терпець урвався? Може, теж не могли в неволi далi жити, як вiн колись!.. Вiдчувши серце, стишився, прогнав думки, що кожен раз розбурхували його до дна, як буря море. Треба поберегтися, видужати, щоб сили стало вибратися iз Петербурга. Весна, дорога, воля вдихнуть снаги в зболiле тiло, душу йому окрилять радiстю!.. Схотiлось пити. Рано ще, жаль будить Iвана... А може, вiн уже не спить?.. - Чи є там хто? - навмисне спитав неголосно, щоб не почув, якщо не встав. - Обоє тут. Щось треба? - Будь ласка, склянку чаю... - Зараз пiду поставлю самовар, - озвався i Гаврило. У нього був прихриплий бас, в Iвана ж - тенор; нiжний, ледь не жiночий. I сам вiн тихий, лагiдний, немов травневий погожий день... Чи вечiр... Коли хрущi, та бiлий цвiт, та зорi високо в чистiм небi... Ой i зiйди, зiйди, ти зiронько вечiрняя! Ой i вийди, вийди, дiвчинонько моя вiрная... Зiтхнув. Не вийде, нема кому виходити... Хiба Федот Ткаченко знайде в Полтавi... Серце озвалось знову. Серце... Душа... Вона в собi вмiщав весь бiлий свiт, за все болить... Найбiльше диво свiту!.. Бездушний - отже, як неживий... Iз пам'ятi спливло лице Оксанине, її великi очi... Сльозини, наче перли, стоять у них... Чого ти плачеш, мила моя єдина, вiрна моя любов?.. Я ще живий, я нинi вже одужую, збираюся в далеку путь, до тебе, на Україну... Не плач, а то i я заплачу... Отак. отак... У тебе гарна усмiшка!.. Ти знову в сльози... - Ви чай з вершками питимете? - спитав Iван iзнизу. - Який дасте... Бурчать цiвки в дiйницi, двором, як дим, розходиться дух щолока... I мама тихо й лагiдно говорять щось до корови... Батько вигонить вiвцi... Туп-туп, туп-туп... "Тягни носо-ок! Тягни носо-ок!" Б'є барабан... Пiдхоплюється i бачить темно-русу кудлату голову, що пiднiмається на антресолi. - То ви вже встали, ходите?.. - Пора, Iване, - мовив, як мiг, бадьорiше. - Удома в нас розквiтли, мабуть, котики... - Авжеж, авжеж... I снiг пiдтанув довкруг дерев... - зiтхнув Iван. - Весна-красна!.. Взяв склянку з чаєм, жадiбно ковтнув гарячого, пахкого трунку й одразу сiв, знесилений. - Пустеля... - Що? - Спалило менi всерединi... - I так ще диво, батьку, - сказав Iван, який не вмiв приховувати свої думки. - Був полiцмейстер вчора, про вас питав, то лiкар йому сказав... Ой, вибачте!.. - Одуримо, Iване, всiх... Пiддужаю i - на Вкраїну] - Дай боже... - Ти, будь ласка, тут прибери, а я зiйду в майстерню... Допивши чай, поставив склянку й раптом згадав слова Iвановi про полiцмейстера. Це й досi вiн пiд наглядом! На прив'язi, на ланцюгу!.. - Що з вами? Ви... - Пусте, пусте, Iване... - намацав стiл рукою, обперся, встав. - Збиратись швидше треба... - Куди? - Додому!.. Ти тут поприбирай, а я пiду складати свою мiзерiю, - запоспiшав. - Там верболiз уже цвiте... По кручах бiля Днiпра... Хитавою, як човен, твердю дiстався сходiв i зупинився, щоб перевести подих. Заплющив очi... Вiтер йому вiйнув в обпалене, сухе лице... Днiпровий свiжий вiтер... З гори окинув далеч - аж до лiсiв на обрiї, провiв очима чайку, що линула понад водою збуреного низовим вiтром плеса, й оглянувся на вкритий тирсою козацький степ... Безкраї сизi хвилi котилися помiж могил до моря, i в них тонули i виринали вершники, пливли, мов щогли, пiки... Сiяло сонце, линули хмарки стогами бiлими... Ступив на першу сходинку, на другу, третю... З мрева з'явились очi... Сльози стоять у них... Не мiг уже впiзнати, чиї вони: потьмарилося йому в очах... Чув шум Днiпра, свист вiтру, рокiт грому... Квилила чайка... Обертом йшла голова. Так нiби вiн на човнi посеред хвиль на збуреному до дна Днiпрi... Побачив верби, шарпанi сердитим, дужим вiтром... I мiсяця, що виринав iз хмари жовтавим колом... Трiснув на кручi дуб й, розчахнутий, упав на чорнi трави!.. Ступив ще раз - у бурю, у сотворiння свiту, що йшов на змiну сущому... I раптом синя блискавка сяйнула в очi!.. Падаючи, почув квилiння чайки, що завмирало в стихлiй далечинi... [1] Мiсце заслання В. Бiлозерського. [2] Тут у-значеннi хабарник. [3] Я парубок, прошу на це зважити. [4] Добре! То дуже добре! Не маю нинi кавалера... [5] Так тодi називали Прiорку. [6] Бiдний, жебрак (тюрк.). [7] Тигр (тюрк.). [8] У значеннi "митець". [9] Караульне примiщення. [10] Митець [11] Чернишевський вчився в семiнарiї. [12] Йдеться про збiрник "Новые стихотворения Пушкина й Шевченки" (Лейпциг, 1859) [13] О часи, о звичаї [14] Герцен