ивыкнуть к минуте ожидания, быть хладнокровной... Что ато? Жизненность сил или жгучесть темперамента, порода? А н н у ш к а (вернувшись). Как будьто што-то пройшло, та завернуло направо - может, i вонi. А н н а П е т р i в н а. Пойдем навстречу. Iдуть направо. В И Х I Д V Катря i Пашка. П а ш к а. Тут Дмитро за тебе було таку бучу збив, що трохи нещастя не було! К а т р я. Ох менi лихо, чого? П а ш к а. Та так абичого... бiльш розсердився, що тебе не було. К а т р я. Що менi в свiтi робити? I Дмитра шкода, i не знаю, що йому й казати! П а ш к а. Хiба з Дмитром у тебе що вийшло? К а т р я. Боронь боже! Тiльки вiн за мною душi не чує, а мене... в черницi тягне. П а ш к а. Та що це з тобою сталося? К а т р я. Хто його зна: чи менi наврочено, чи у мiй слiд хто вступив? Все одно та одно на думцi... не дає менi нi робити, нi спати! П а ш к а. Що ж то, Катрусю? К а т р я. Так... нiчого... нудьга тiльки... Тут нема нiкого на вулицi, не приходив нiхто? П а ш к а. Про кого ти питаєш? (Дивиться їй пильно у вiчi). К а т р я (похнюпилась). Так собi... про всiх, що були. П а ш к а. Брешеш! Про панича Михайла. Ой дивись, чи ти не закохалась? К а т р я. Що ти? Що ти? I не говори менi про це! П а ш к а. Чому нi? Хiба грiх? Нам, сестро, не заказано ще любити, кого серце схоче: не запроданi ще нiкому! Та й, правду кажучи, хiба Михайло не красень? А як стане коло тебе, то хто його зна, де й знайти таку другу пару! К а т р я. Цить!.. Бога ради!.. Занапастила ти мене! П а ш к а. Я? Чим? К а т р я. Як я просилася в тебе, як молилася, щоб не йти на вулицю дивитись на паничiв: прочувало серце погибель мою... А ти таки пристала та й пристала. П а ш к а. Ну? К а т р я. Я ж i послухалась, пiшла... та од тiєї ночi сама себе не спочуваю: мов отрути напилася! То була я собi пташкою вiльною, - спiвала, щебетала, смiялася; на всiх менi весело було дивитися, свiтом божим радiти; а теперечки потемрiв свiт менi, якась гадина вп'ялась в моє серце, сушить його, п'є кров мою! Навiть матерi в очi важко глянути: вони так люблять мене, так побиваються, - а у мене в серцi - тiльки ворог мiй, а у мене в думках - одно та одно: тiльки б його побачити, тiльки б його послухати... Як же ти не загубила мене, як не загубила? П а ш к а. Чого ж ти побиваєшся? Чого гризеш себе? Коли б ти закохалася, та твоє кохання зневажили, - то було б горе... Таке горе!.. Ох, i не вимовиш!.. Глянь на мене, яка я стала? А ти щаслива: тебе панич коха, душi не чує. Може, нi, скажеш? К а т р я. По чому ти знаєш, по чому? П а ш к а. Шила в мiшку не втаїш. Хiба ти сама не бачиш? Та й по очiх пiзнати можна зараз: як гляне на тебе, то аж на виду мiниться! К а т р я. Нi, як йому любити мене, коли я нерiвня? Вiн добрий, шанує нас, помагає... а менi тим ще гiрше завдає жалю. То було поки не ходив вiн до матерi, то я ще сяк-так з своїм серцем вагалася; а як став ходжати до нас, став зi мною балакати, учити мене, то своїм тихим голосом та словом ласкавим витяг усю мою душу, вийняв цiлком моє серце... П а ш к а. Чудна ти якась: другi ждуть того кохання, як щастя, а вона руки лама. К а т р я. Що ж з того кохання? Мука одна! П а ш к а. Вiльному воля: i собi пригадувати муки, i коханому серце в'ялити. К а т р я. Що ж би ти зробила? Що? П а ш к а. Я? Кохала б, жила, землi пiд собою не чула! Пригортала б миленького свого, милувала б, цiлувала б його - до загину, до пропаду... К а т р я. Схаменися, що говориш ти? Як у тебе язик повернувся на такi речi? Подумай тiльки, де сумлiння твоє! П а ш к а. Ет! К а т р я. А мати? А батько? А люде? П а ш к а. Що менi до батька, до матерi, як оддала я своє серце дружинi, а вони стоять на дорозi! А люде?.. Нi, не така я! Не двiчi жити, а раз!.. Ух, натiшилася б вiльною волею, а там... а там, хоч i поневiрятися вiк цiлий, - принаймнi знала б хоч за що?! К а т р я. На людей би махнула? Слави не побоялася б?! Може... не знаю... А як же б ти наплювала на матiр, що й душi у тобi не чує? Як би ти приспала в своїм сумлiннi її сльози? Ох, i подумати страшно! П а ш к а. Не ронив нiхто по менi слiз, не зазнала я ласки, то й не зумiю сказати, чи тяжко йти проти них, чи нi? А от як картають та волю над тобою показують, - то я добре знаю! К а т р я. Та ти слухай, яка менi скрута: мати ледве одужали, слабi, безпомошнi; тiльки й думки у них, щоб мене швидче замiж оддати за Дмитра. Я було йому й слово дала... а тепер менi його тiльки жалко... я мов кам'яна чи глуха яка зробилася: мати говорять, Дмитро закида, а менi немов хто за муром гомонить i не про мене. Я й ходжу, i роблю, та мов не своїми руками: усе менi здається, що я уже - не я, що я i не дома, а десь в iншому хорошому мiсцi; тепло там, гарко, люб'язно - тiльки от через рiчку перебрести... хтось кличе мене таким чулим голосом, ласкавi речi шепоче, - i такий на мене страх нападе, що оце зараз мене хтось дома прив'яже, каменем надавить, що аж затремчу... Я, певно, швидко умру! П а ш к а. Крий боже, що вигадала! К а т р я. Хоч би довiдатись, дознатись, чи вiн... Господи, яка я дурна, божевiльна! Чи впада ж нещаснiй синицi думати про ясного сокола? Що я йому?.. Та й на який кiнець оце менi лихо? Нудьга тiльки точить моє серце, мов... П а ш к а. Господь з тобою! Слухай, Катре: коли ти така, то тобi треба залишити це дiло. Ти переможи себе, здави серце; не бачся з паничем, забудь його... К а т р я. Як же його забути, коли несила моя! От третiй день не бачила i не знаю, що заподiю з собою! П а ш к а. Ти не зоставайся сама собi на самотi з такими думками; бiльше в гуртi бувай! От ходiм зараз за млин, на Деркачiвку, - там тепер вулиця: може, хоч трохи розважиш своє серце. К а т р я. В гуртi ще гiрше. П а ш к а. Та ходiм, ходiм! Вдармо лихом об землю! Виходять. В И Х I Д VI Павло, панi, а далi Аннушка. Павло виходить з панiєю з гущавини. П а н i. Невже ви думаєте, що я не понiмаю нових iдей? Не... не... сочувствую им? Ужасно трудно. П а в л о. Та ви не трудiться, панi, кажiть по-своєму: гражданку ми вчили. П а н i. Не кепкуйте! Я хочу пересилити себе, хочу вивчитись... своїй мовi... П а в л о. Навiщо вона вам? Адже з мужиками знакомства водить не будете? П а н i. А ви б уже хотiли, щоб я з простим, грубим мужиком рассуждала, одкривала ему душу свою? Не доставало! Та... що вiн i пойме! П а в л о. Нiчогiсiнько. Куди йому? Нечувственний, правда-таки: з голоду пухне, та й то не чувствує! П а н i. Ну, це вже брехня, наговори: швкдче нас ограбили. П а в л о (набiк). От тобi й зачепив! (До неї). Та цур йому! Ще набалакаємось вдруге: тепер спати пора. П а н i. Нi, тривайте! То вам оддалеки здається - i село, i мужики... iдеальними, а сядьте на... собственнiм хозяйствi, - не те заспiваєте! П а в л о. Хранив господь: батько крав, та хоч дiтям не лишив краденого. П а н i. Ви дуже... упрямi: я це по ваших чорних очах бачу... i ще... озлобленi; я понiмаю вас... я вас довго iз... iз... ах!.. наблюдала. I знаєте, чому ви такi чорствi? П а в л о. Цiкаво? П а н i. От сядьмо тут на травi. П а в л о. Та я й постою. (Набiк). От, не здихаюсь! П а н i. Нi, сiдайте тут та пильно слухайте; я вам, як си... як другу казатиму. П а в л о (набiк). Ну, нав'язалась потороча! (Сiда й запалює цигарку). П а н i. Ви тим так, так... мрачно на все дивитесь, що ваше серце не грiли, певно, ласкою, любовiю? П а в л о. Байдуже паски, аби порося! П а н i. Признайтесь, вас нiхто ще не кохав гаряче.. страстно? Щоб аж дух захвативало? П а в л о (набiк). Куди це вона гне? (До неї). А вам навiщо? П а н i. Навiщо? Ах, коли б ви знали! (Схиляється потроху до його на плече). Моя душа теж одинока; так прожила вiк, щастя не знаючи. Оддали мене замiж молоденькою за этого старого... Що я понiмала? Я так боялась перед вiнчанням, а прийшлось... разочаруватись! Ви не можете повiрить, яка у мене палка натура; а тут лiта свої трать... в томлении... П а в л о (набiк). Розманiжилась баба! (До неї). Так ви, значить, томитесь через гарячу натуру: яка ж тут рада? П а н i (зляга бiльш на Павла). Яка? (Бере злегка за чуба). Плут этакой!!. П а в л о. Ох! Не злягайте так: бо ви, нiвроку, аж плеча не чую. П а н i. Який ви грубий з женщинами! Як вiдром холодної води обiллє! (Дивиться у вiчi).. Впрочем, менi й самiй обридли лебезiння та делiкатностi: навiщо китайськi церемонiї? Нащо розвитим людям iти проти природи? П а в л о. Правда... Тiльки, далебi, рука отерпла, (Випручує). П а н i (розпаляючись). Я давно шукала случая... щиро, откровенно поговорить... розкрить душу... Ви, вiроятно, догадались, що я... П а в л о. Нi, не догадався. П а н i (набiк). Какой медведь! Что, впрочем, с ним церемониться? (До його). Ви заставляєте мене краснiть... (Закривається рукавом). Ну, на чистоту, так на чистоту! Павло, разве ты не видишь - я люблю тебя! П а в л о. Що-о? П а н i. Люблю страстно, безумно! П а в л о (пiднiмається). Анна Петрiвна, чи ви не здурiли? П а н i (обнiма його). Я вся твоя! П а в л о (одхиля її i встає). Годi! Пора закiнчити цю гидку сцену! Менi не пристало Iосифом бути, та й вам до Пентехрiїхи далеко: не всi зуби в ротi! П а н i (скочивши). Ах, невежа! Мужик! Ха-ха-ха!! Вообразил, дурак, что на него обратили внимание! Только потешилась! Ха-ха-ха!! Нашла халуя! Ха-ха-ха-ха!! П а в л о. Не регочiться дуже, бо щикотурка з лиця обсиплеться. П а н i. Аннушка! Аннушка!! Аннушка!!! Аннушка вбiга. Проводи меня! Грубиян!! (До Павла). Надеюсь, что вы избавите меня от удовольствия и минуту вас видеть в своем доме! П а в л о. Дуже радий. А н н у ш к а (проводить паню; набiк). Ну й репрьоманд! В И Х I Д VII Павло сам. П а в л о. Тьху!! Мерзота яка! В матерi менi годиться: син однолiток зо мною, товариш, друг... а вона поквапилась! Просто опам'ятатись не можу од такого паскудства! Тiкати з цього багна, щоб i самому не вбратись в тванюку! Михайла жалко; але й слова про це сказати йому язик не повернеться... Поїду мерщi до пана Олександра, а Михайловi одпишу, придумаю яку-небудь наглу причину... В И Х I Д VIII Павло, Дмитро, 1-й i 2-й хазяїни. Д м и т р о (тихо пiдкрадається). Павло Платонович! То ви? П а в л о. Я. Д м и т р о. Тут давно прийшло кiлько хазяїв, хочуть побалакати з вами. П а в л о. Добре. Клич їх сюди! Д м и т р о (одiйшовши, маха). Iдiть! П а в л о (пiдходить до руїни). Сюди, панове, тут безпешно. Люде скидають шапки. Здрастуйте, здрастуйте! (Подає руки). Та надiвайте шапки: я не пан i не батюшка. Люде надiвають. Ну, в чiм же, панове, рiч? Д м и т р о. Та тут бiда, Павло Платонович: пан позаорював прогони та щє силує - або кучугури на нашi добрi землi змiняти, або щоб ми їх купили. 1-й х а з я ї н. Та ще й цiну править, як за рiдного батька. 2-й х а з я ї н. Нема кому нас i обстоювати! П а в л о. Якби ви бiльше дбали про громадськi дiла та дiтей учили, то, може, i з вас би народилися люде, що стояли б лавою за громаду; а то ви шкiл не заводите, а де вони суть, - дiтей не посилаєте! 1-й х а з я ї н. Бо й дома рук треба. 2-й х а з я ї н. Та й школи тi... вивчиться штокати, то вже на сiм'ю та на господарство й не дивиться: пан, значиться; не те вже в головi! З них бiльше п'яниць i виходить. 1-й х а з я ї н. Та з чого нам тi школи заводити? Якi нашi достатки? Убожество. 2-й х а з я ї н. У нас - сьогоднi Луки, анi хлiба, нi муки! П а в л о. Тото-бо й горе! Темнiсть та убожество держать вас в своїх пазурах. Принiс хто з волостi "Положенiє"?* (*) 2-й х а з я ї н (вийма з-пiд поли). Принiс. Писаря напоїв та й викрав. П а в л о. Давайте ж, я прочитаю i розтлумачу усi вам закони. 1-й х а з я ї н. Велике спасибi, якщо ласка. П а в л о (розгорта "Положенiє"). Так, кажете, силує кучугури на вашi добрi землi помiняти? А ось, слухайте. (Чита). "Местное положение для губерний малороссийских". - "В состав надела, причитающегося крестьянам, включаются одни только удобные земли". Ст. 20. "Пески, болота, каменистые овраги и тому подобные пространства не полагаются в счет крестьянского надела". Зрозумiли? В с i. Зрозумiли, зрозумiли. П а в л о. Отже, не смiє пан мiняти вашi добрi землi на кучугури. Закон те забороняє. I за такi його намiрення ви мусите на нього жалобу мировому посреднику подати. 1-й i 2-й х а з я ї н и. А Шльома ще й улещує: купуйте, купуйте, добрi люде, бо пропадете, як рудi мишi: нi вам до водопою, нi вам до вигону - як у мiшку. Д м и т р о. А я не казав вам, бреше, сучий син! 2-й х а з я ї н. Та й ми теє... так уже там такий галас у шинку пiдняли... П а в л о. Навмисне намовля i пiдмогоричує за панськi грошi. Так ось же i купувати вам тих кучугурiв не треба, бо по закону (говорить з притиском) пан мусить дати вам прогони i до водопою i до вигону. Ось ст. 24 про це й гласить, та ще в примiчанiї додано (чита): "Пространства, оставляемые на оснований сей статьи для прогона скота, не подлежат выкупу, но должны оставаться свободными для прогона". Зрозумiли? Д м и т р о. Зрозумiли, зрозумiли. 1-й i 2-й х а з я ї н и. Та й ми... воно нiби так, а писар усе одно товче: тут про водопої сказано, а про вигони нi, а вам, каже, до водопою шлях не заказаний. П а в л о. Ах, вони лиходiї, мошенники! Та це ж все одно, чи до водопою, чи до вигонiв. Та гляньте сюди, ще й ширина прогону опридiляється. Пишiть посредниковi, то пан у вас, як карась на сковородi, закрутиться. Д м и т р о. А так. Збирати сход. 1-й х а з я ї н. Щоб, бува, гiрше не вийшло... Всi не пiдуть, побояться... i П а в л о. Чого? 1-й х а з я ї н. Та щоб пан, як розгнiвається, ще бiльше не прикрутив... П а в л о. Не прикрутить. Годi! Урвалася панам нитка. Д м и т р о т а i н ш i. Урвалася. П а в л о. Урветься вона ще й бiльше. Стiйте тiльки горою за свої права, та гуртом, всiєю громадою, то ваше й буде зверху. 1-й х а з я ї н. Хто каже, Павло Платонович, громада - великий чоловiк, та коли ж пан... Ось у цьому ж таки наказi, отутечки спочатку писар читав, що всяка, мов, душа должна повинуватися властям i воздавати помiщиковi урок i дань... Як вiдберуть знову землю й волю... П а в л о. Ех, ви, люде, люде темнi! Як будете вiвцями - одберуть, а не будете - самi вiдберете. Та хiба все те, що пишеться в царському указi, - то вже й правда? Хiба у вас власного розуму нема? А слухайте-но сюди, чуєте, що тут пишеться з самого початку? (Читає). "Было бы противно всякой справедливости пользоваться от помещиков, - чуєте, от помещиков, - землею й не нести за сие соответственной повинности". А я вас питаю: чия земля споконвiку була - помiщицька чи людська? Що вони, тi помiщики, з iншого тiста злiпленi, чи що? Якщо їхнi дiди, даймо, на вiйнi билися i за те землi одержали, то вашi хiба на печi лежали, а не вмирали на тому ж кривавому полi? За що ж тепер йому, нетрудженому, тисяча десятин, а вам по чотири? Х а з я ї н и. Правда, правда... Д м и т р о. Ех, Павло Платонович, слухати б вас! П а в л о. I слухайте, й самi мiркуйте. Отже, не пiшли за десятий снiп, мусив пристати на ваше. В с i. Та спасибi ж вам, спасибi, ви й напутили! П а в л о. Слухайте ж далi... Скликайте сход... Та пам'ятайте, - для того щоб жалоба мала законнiсть, треба мати двi третини голосiв. В с i. Так, так... П а в л о. Тож дивiться! Щоб не пiдмогоричили в корчмi з панської намови... В с i. Атож, атож!.. П а в л о. Ач що задумав, богобоязливий! Та не вскурає!* (*Вскурати - зважитись.) Вiддiлить прогони. Глядiть ще й того, щоб шляхiв не врiзував, не заорював. Десять сажнiв завширшки битий шлях... В с i. Знаємо, знаємо. Д м и т р о. Тiльки ось що, Павло Платонович, напишiть ви вже нам самi жалобу. Ходiмо до моєї хати. В с i. Та вичитаєте нам усi закони. П а в л о. Гаразд, ходiм, помiркуємо. Пам'ятайте тiльки добре мої слова: може, не ми, а дiти нашi чи внуки, а таки землю всю по правдi подiлять. В с i. Дай боже, дай боже! П а в л о. Ох, люде, люде! Все сподiваєтесь, - як бог дасть, то й у вiкно подасть. Шкода! Самi дбайте та добрий розум майте... Г о л о с и. Та хiба ми що... аби хто почав... П а в л о. Не такий страшний чорт, як його малюють. Є воля, буде й доля! Гуртом, кажуть люде, i батька бити добре... Д м и т р о. Авжеж, вiддячити батьковi треба i за хлiб, i за сiль, i за добру ласку... В с i. Правда, правда... 1-й х а з я ї н. Тихо; щось наче йде... чи не панський пiдглядач? Д м и т р о. Ходiм, Павло Платонович, ходiм, люде добрi, до моєї хати. В с i. Ходiм! (Пiшли). В И Х I Д IX Михайло сам. М и х а й л о (виходить по стежцi з гущавини, засмучений). Страшна нудьга: нi спати, нi читати не можу; серце щемить. Хочу робити що - руки опадають, хочу думати - думки розбiгаються; тiльки одна про Катрю й панує: куди я не пiду, її образ слiдкує за мною, лагiдно сяє тихими очима, манить дитячою ухмiлкою, тягне, порива мою душу, i я, як безнадiйно слабий, борюся, а чую, що й змагатися годi! Чи давно пак я почував себе велетнем, готовим i гори на плечi пiдняти? Давно здавалось менi, що нема такої сили на свiтi, котра б залякала мене, зупинила на моєму шляху? Що я хоч на якi муки пiду, а того свiтла народного не випущу з рук i цiле життя своє зложу на боротьбу за його? I що ж? Досить було дiвочого погляду, шовкових брiвок - i я вже розкис... Чи у нас, справдi, за грiхи батькiв наших, якiсь ледачi, непотрiбнi нерви - чулi, м'якi, а до загарту нездатнi? (Сiда на колоду й замислюється). А проте чому кохання вадить? Павло каже: "Кохання, власне, тiльки щастя; але сила його така, що поглине iнчi поривання". Чи не справдовується це й на менi? Не може бути: кохання мусить ще окрилити чоловiка. Мене не кохання гризе, а непевнiсть, розрада. Коли я звiрюсь, то чому з тим коханням не пiти менi поруч? Тiльки нерiвня... по розуму, по розвитку; чи порозумiємось душею? А рiд мiй... прийшлося б навiки порвати... Та ще, чи й любить вона мене? Часом, правда, назустрiч вона спалахне вогнем, потупить очi, i голосок тремтить... Та це, може, й од незвички з паничем розмовляти? Хто її зна. Чому не вияснити всього - раз, та гаразд? Чого не зважусь я перерубати вузла сокирою? Або допитайсь, або тiкай! Чути з-за млина пiсню; Михайло схоплюється. К а т р я (за коном). Тяжко, важко, а хто кого любить, А ще тяжче, хто з ким розстається! М и х а й л о. Боже мiй! Пiсня ця рве серце! Це її голос, - вона тут! Куди вже менi тiкати? Та я ж люблю її, кохаю цiлим життям моїм; вона менi наймилiща, найлюбiща!.. Та я оддав би всi розкошi, всi утiхи на свiтi, аби з нею бачитись, аби дивитись на її зiроньки-оченята! В И Х I Д Х Михайло й Катря. К а т р я (йде з того боку по мосту i зупиняється коло млина). А ще тяжче, хто з ким розстається, Ох, i муки-горя набереться! М и х а й л о (хутко йде через мiст до млина). Нi, треба це покiнчити: пан або пропав! (До Катрi). Катрусю, здорова була! (Подає руку). К а т р я (аж затремтiла). Здрастуйте! М и х а й л о. Яку смутну пiсню спiвала ти, аж за серце бере! К а т р я. Так собi... Чого ви довго не були? М и х а й л о. Нездужалось. А що? Матерi хiба гiрше? К а т р я. Нi, хвалити бога, матерi краще... а так... М и х а й л о. Так ти i без матерi згадала мене? Спасибi! (Бере її за руку). К а т р я. Кого ж i згадувати? Я, може, i вдень i вночi молюсь за вашу ласку, за добрiсть. М и х а й л о. Спасибi; ти щира душа. Тiльки не величай мене: всякий те зробить, а ще надто тому, хто дорогий йому, любий. К а т р я. Нi, не всякий. М и х а й л о. Далебi, всякий; бiльше для себе i робиш! (Придивляється). А чого ти так зблiдла? Може, слаба? К а т р я. Нi, нiчого. Сiдають пiд млином. А ви швидко звiдсiль поїдете? М и х а й л о. Через мiсяць. К а т р я. Так швидко уже!.. А там довго будете? М и х а й л о. Цiлу зиму, аж до весни. К а т р я. Господи, як довго! (Зiтха). М и х а й л о. Певно, як вернуся уже, то застану тебе молодицею. Я чув, що ти, либонь, замiж виходиш? К а т р я. Хто вам казав? М и х а й л о. Мати казала про Ковбаня, i Аннушка. К а т р я (палко). Не вiрте їм! Я замiж нжоли не пiду. М и х а й л о. Чом? К а т р я. За нелюба - зроду! М и х а й л о (радо). Хiба ти не любиш Дмитра? Катря мовчить. Ти менi вибач, Катрусю, що я про такi речi питаюсь; це з приязнi тiльки - вiр менi! К а т р я. Або що? Чого менi перед вами таїтись? Якби правда була, сказала б. М и х а й л о. Так ти ще нiкого не кохала i не кохаєш? К а т р я. Хто його зна... М и х а й л о (гладить обидвi руки у Катрi). Слухай, Катре! Ти вiриш усьому тому, що я говорю тобi? Не вважаєш мене за брехуна? К а т р я. Що ви? Борони боже! М и х а й л о. Так i вiр же, що я, поки на свiтi живу, не обманю тебе, що що б я не казав тобi - то вiд щирого серця, з душi! Знаєш... я люблю тебе... з кожним днем ти менi дорожча становишся... К а т р я (спалахнула). Ви смiєтесь... М и х а й л о. Нехай надi мною посмiється так лихо! Серце моє, рибонько, зiронько ясна вечiрня, чи любий я тобi хоч капелиночку? Катря потупилась з сорому. Скажи менi щиру правду: чи кохаєш ти мене, як парубка? Чи журишся так за мною, як я за тобою? Катря схиляється на груди до Михайла i почина ридати. М и х а й л о. Катрусю, голуб'ятко моє, чого ти плачеш? Невже моє кохання тебе образило? К а т р я (схлипуючи). Ви такi... менi... я б не знаю що... М и х а й л о (цiлує їй руки). Так ти любиш мене? Господи, яке щастя! Раю мiй! К а т р я (вирива руки). Що ви? Що ви? У мужички руки цiлувати?! М й х а й л о. Ти - цариця моя, от що! За тебе, мою ясочку, все на свiтi вiддам! Не плач же, усмiхнися? Он бринять на оченьках сльози. (Голубить її i цiлує то в одно око, то в друге). Катря обiйма його, хутко цiлує, а далi, засоромившись, закрива вид рукавом. М и х а й л о (гладить по голiвцi i цiлує Катрю). Коли б ти знала, моя доле, яка обiйма мене радiсть, яке огорта мене щастя! Такого раювання i на тiм свiтi немає, вiр менi! Глянь, он мiсяць задивився на нас, зорi миготять радiсно нашому щастю; а нiч аж притихла, притаїлася; прислухається заздрiсно, як нашi серденька б'ються укупi... б'ються i будуть битись, i нiхто, нiяка сила не розлучить їх! Катря крадькома цiлує руку у Михайла; Михайло вириває i обнiма її палко. К а т р я (боязко). А ви ж казали, що поїдете швидко? М и х а й л о. Так що ж? Тепер я сам не поїду без тебе: ти молода моя, заручена. Пiдеш за мене? К а т р я (з жахом). Що ви? Цього зроду не буде! М и х а й л о. Як так? К а т р я. Не буде, не буде! Що ви тiльки кажете? Я й подумати не посмiю: хто я? I мiзинця вашого не стою! М и х а й л о (цiлує її). Стоїш, перлино моя дорога! Бiльше мене варт! К а т р я. Нi, нi! Не менi судилося таке щастя! Куди менi, бiднiй мужичцi, бути дружиною вашою? Нi ступити, нi заговорити не вмiю; ви взяли б собi камiнь за плечi. I люде осмiють, i бог скарає: паруються тiльки рiвнi. Не за нас це сталося, не за нас i перестане! М и х а й л о. Не плещи, моя лебiдочко, абичого; не плутай сюди бога! Перед ним усi рiвнi; вiн кожному дав серце, i у кожного воно одинаково б'ється. Ми з тобою пiдемо поруч чесно по новому шляху, i ти менi станеш не каменем, а товаришем-дружиною; я тебе всьому, всьому вчитиму; переложу в тебе знаття своє, свою душу, свої мрiї - i засвiтиться твiй розум новим променем, i осяє мою душу тихим, радiсним свiтом! К а т р я. У мене серце з грудей трохи не вискочить, аж у очах темрiє! Не можу я, бiдна, i зрозумiти такого щастя,.. тiльки аж мороз поза спиною йде, так страшно. Що оце ви задумали? М и х а й л о. Та як же iнако я й думати мiг? За кого ти мене маєш? Хiба, ти думаєш, я здатний би був занапастити твiй вiк молодий та й кинути на посмiх? К а т р я. Нi, я такого зроду i в думку не клала. Ви як батько рiдний до мене були... я не знаю, як i шаную вас, i люблю... Господи, сказати не вмiю! (Припада). М и х а й л о. А коли любиш, моє голуб'ятко, моє серденько, щастя моє, - то звiрся на мене: дай менi свою рученьку, i нехай бог благословить нашу долю! К а т р я. Я як п'яна: все в мене в головi коломутиться... Страшно тiльки... не за себе: я б за вас душу свою оддала. А як через мене вам лихо, не доведи господи! Батько, матiр, пани всi... Як менi i стати поруч з вами, сорому завдати? Лучче зараз умерти... М и х а й л о. Ти знову за своє. Та розумiєш ти, дитино моя, що я без тебе жити не можу, дихати не можу... що менi без тебе один шлях - отуди, пiд лотоки! К а т р я. А менi хiба нi? М и х а й л о. Так i не мучся ж, i не думай: так судилося, так йому й бути! Моя ти? Правда? К а т р я (хова свiй вид у Михайла на грудях). Аби ви тiльки були щасливi! М и х а й л о (пригорта палко). Моя, моя! Перед оцим небом клянуся! В И Х I Д XI Пашка, Катря, Михайло, Павло, Дмитро i другi. П а ш к а (гука з-за млина). Катре! Катре, - гу!! Де ти заховалася? М и х а й л о (сполохнувшись). Хтось кличе тебе; iде сюди... Прощай, моє сонце, до завтрього! Звiрся на мене! (Обiйма з притиском). Приходь! У садку краще: нiхто не мiшатиме. Не знаю, як i доживу до завтрiшнього вечора... Прийдеш? К а т р я (палко). Прийду, прийду, мiй соколе, моя доле! Михайло хутко iде в гай, а з руїни вийшов Павло, з ним два хазяїни, останнiм Дмитро. Катря, як кам'яна, стоїть, не зводячи очей з того мiсця, куди зник Михайло. П а в л о. Так так же i робiть. 1-й i 2-й х а з я ї н и. Будемо, будемо, спасибi вам. П а в л о. Прощавайте! 1-й i 2-й х а з я ї н и. Щасти вам, боже! Павло iде в один бiк, люде - у другий. П а ш к а (пiдбiгає). Катре! Ти осьде? К а т р я (кидається до неї на шию). Парасю! Яка я щаслива!! Дмитро, завваживши це слово, скам'янiв на мiсцi. Завiса ДIЯ ТРЕТЯ Картина 1 Глухе мiсце в лiсi коло криницi; ранок. В И Х I Д I Михайло сам. М и х а й л о (при рушницi; сидить на поваленому деревi). Не видко нiкого, а переказував, щоб я конешне сюди, до криницi, вийшов. Що за таїна? Мiсяць тому назад Павло утiк несподiвано, навiть не попрощався нi з батьками, нi зi мною, - аж збентежило всiх. Одного листа тiльки й одiбрав; пише, щоб я не дивувався i не допитувався, бо так треба; де дiло, мовляв, кличе, там i я! У дядька Олександра сидить тепер. (Виймає листа i пробiгає). "Тут не таке болото; гаразд би було й отаборитись. Суть людськi душi, яким бракує тiльки живущої води... Ми з паном Олександром балакаємо багато, радимось, мiркуємо - може, до чогось i домiркуємось. Умовились з ним завести i спiльну позичкову касу, i училище, а не забавку-школу, i больницю. Можна буде ще декого перетягти до цього куреня, щоб розтаборитись звiдци. Приїзди сюди швидче; годi тобi там одгодовуватись да ласувати поезiєю: тут здоровiще". Золоте серце: сам нiчого не має, а все про других дба! Скучив я за тобою дуже: давно не балакали, давно не було з ким одволожити своєї душi... Тiльки, брате мiй, друже мiй, у мене тепер на самому сподi душi завiвся такий куточок раю, куди я тебе не пущу, про який i не признаюсь й не шепiтну навiть... (Запалює цигарку i ляга, потягається). Мене аж одурманило щастя! Куди не гляну, все менi усмiхається; на серцi якась дивна музика; кожна жилка тремтить залассям* (*Заласся -насолода, захоплення.) i втiхою... Отак би, не дбаючи про буденнi справи, не ламаючи нiчого, вiк пити повну чашу поезiї... Катрусю, моя зiрко! Коли я упився твоєю красою, - ти ще милiща моєму серцевi! (Згодом). Яка тiльки вона дитина душею; вся мов потонула в коханнi, а соромиться його проявити, ховає первоцвiт жаги... Iнодi таке простувате сплете щось, що знехотя засмiєшся i поцiлунком затушиш досаду; а то -- дивує на мене мовчки, мов на бога. Треба б її вчити, освiтити... так не до книжок тепер... пiсля уже краще! От коли б тiльки вона не мастила голови оливою чи смальцем; а то з щиростi так наялозить для мене, що аж одгонить. Треба буде їй купити помади, та ще й гольдкрему до рук, бо порепанi, жорсткi... I кiльки раз просив її, щоб не вешталась по сонцю, бо засмалиться, - так нi! Правда, їй поки працювати треба... От оцi каторжнi, невладованi питання отруюють тiльки щастя i встають якимись страшидлами! В И Х I Д II Михайло i Павло. П а в л о (з-за кону). Агов! Де ти там? М и х а й л о (схоплюється). Павло? - Тут, тут! Па в л о (виходить). Здоров, друже! М и х а й л о (кидається, обiйма). Голубчику!.. Як же ти мене потiшив несподiвано! То несподiвано кинув було утеком, а то... (Знов обнiма). Спасибi, серце! Я такий радий тебе бачити; далебi, занудився. Ну, ходiмо ж мерщi до нас... П а в л о (перебива). Нi, до вас я не маю часу. Сiдаймо тут та побалакаємо... М и х а й л о. Невже до нас i не зайдеш? П а в л о. Кажу ж - i хвилини нема... До вельми тяжкого слабого хапаюсь... (Кладе руку Михайловi на плече). Ну, як же ти ся маєш? Що наробив? Розцвiвся, пишаєш красою, як майський крин душистий, прекрасний? М и х а й л о. Бачу, що й ти скучив за пасиком, на якому язика гостриш. (Цiлує Павла). П а в л о. Нi, без жартiв; на тебе глянути, то й всяк постереже, що у твоїх очiх i ласощi, й радощi аж грають, - певно, їх повно на серцi? М и х а й л о (трохи соромлячись). Журби не маю... тобi зрадiв. П а в л о. Справдi? Чи не занадто уже буде для мене одного, признайся? М и х а й л о. Чому? (Потупив очi i почав крутити цигарку). П а в л о (б'є його ласкаво по колiнi). Ну, ну, нехай i так! Гаразд поки!.. Кланявся тобi дуже дядько твiй, пан Олександер; ремствує, що ти не хочеш до його i в хату плюнути! М и х а й л о. Я сам би раднiший; та, знаєш, рiд у сварцi, то й менi вихоплюватись раз по раз якось нiяково... П а в л о. Так i у такiй пустiй справi рiд твiй стоїть на перепонi? М и х а й л о. Не то, що менi можуть заборонити з дядьком бачитися, - та я й не послухаюсь; а то, що якби нашi бували, то малося б бiльше оказiї... П а в л о. Славний вiн, брате, чолов'яга; поневiрявся на вiку, бився з родом, з панами, а таки перемiг, не дав чужої душi на поталу i спорудив своє чесне гнiздо! М и х а й л о. Я дуже люблю i поважаю дядька. П а в л о. I вiн тебе любить, та жалкує, що ти з твоїм чесним напрямком i таланом по багнищах валасаєшся... * (*Валасатися - блукати, волочитися.) (Дивиться пильно йому у вiчi). Слухай, я до тебе забiг по важному дiлу, - скажеш правду? Не збрешеш? М и х а й л о (змiшавшись). Що це за допит? Я - не брехун. П а в л о. Не те... можна iнодi в таке влiзти... Скажи менi щиро, чи ти уже зайшов за край з Катрею? М и х а й л о (спалахнув). Вiдкiля ти взяв? П а в л о. Чутка пройшла; та iначе й бути не могло: певнi скутки!* (*Скутки - наслiдки (з польськ.).) М и х а й л о. Якiсь падлюки плетуть, а ти за ними! П а в л о. Ну, глянь у вiчi, скажи щиро! М и х а й л о. Є такi речi, до котрих з голими руками не доторкуються... П а в л о. Щоб не вразити дворянської совiстi? М и х а й л о. Павло, лайся за все, за що хочеш; корени мене за ледарство, за панськi звички; але не чiпай моєї честi, бо я за неї сам себе перерву, а глузувати не дам! П а в л о. Я не чiпаю твоєї честi, а волаю до неї. М и х а й л о. У кожного є у серцi своя святиня, у якiй вiн не дасть другому полоскатись! П а в л о. Бач, як ти бережеш свою святиню власну, а про чужу - байдуже? У Катрi хiба, по-твоєму, нема своєї святинi? А в їй уже полощеться цiле село! М и х а й л о. Не може бути, щоб хто смiв! Це вигадки! П а в л о. Та бачиш же, що аж до мене дiйшло. М и х а й л о. Я зацiплю їм писка усiм, урiжу кожному язика! П а в л о. Єсть на те один тiльки спосiб. М и х а й л о. Знаю i повiнчаюсь. А ти про мене думав як? Щоб я мою Катрусю дав жироїдам на посмiх? Не буде цього! П а в л о. Як я про тебе думаю? Поки не зовсiм iще погано, бо прийшов перебалакати; але все ж... ти закiнчив... по-панськи... а як змагався й бундючився! Ет! Одним ви миром мазанi: обтешетесь зверху тiєї культурою, приберетесь у iдеальнi химороди та й красуєтесь; а дмухни тiльки на вас, продряпай трiшки, - то такi ж жироїди у грунтi! М и х а й л о. Павло! Ти не маєш жодного права так ображать мене: я тобi не дав на те приводу. Правда, я не таюся з коханням; я кохаю Катрю, i кохаю на цiле життя, чесно! Я не побоюся перед цiлим свiтом сказати про кохання, назвати її моїм подружжям, - i назову, i повiнчаюсь! П а в л о. Гаразд. А коли це буде? М и х а й л о. Коли? Та незабаром... Треба уладнати дiла, я з тобою хотiв порадитись... Тiльки ти був завжди проти шлюбiв формальних? П а в л о. Гай-гай! Куди стрiляєш! Якраз до ладу примiряти сюди теорiю рiвноправних станiв! А якi ж тут права у цiєї бiдарки-рабинi? Приймати од кожного, хто не схоче, - i регiт, i глум, i зневагу, i бiйку навiть, - так, бiйку, бо по закону i в волостi можуть одпарити! Дочекатись, щоб на смiтнику косу обрiзали та дьогтем голову вимазали! Пiти попiдтинню на знущання за куском хлiба? Втопити з одчаю свою власну дитину та й зогнити в тюрязi? Нi, паничу, тут не до теорiї, бо тут ставиться на пробу цiлком людина, все життя її: тут виходить - "котовi смiшки, а мишцi слiзки", та ще якi? - не елегiчнi, а мужичi, кривавi, пiсля яких одна дорога - в ополонку! М и х а й л о. Правда, конечне тра повiнчатись; та у мене i в думцi другого не було! П а в л о. Iначе - було б шельмовство! I без того у нашої селянської дiвчини не густо тих прав, а зачепи її, то й остатнi однiмеш! Тодi її вся ота темна сила просто-таки задавить, - я вже й не кажу про власнi муки розбитого серця! А може, ти думаєш, що у їх отого серця чортмає? М и х а й л о. За що ти печеш мене? За вiщо картаєш? Я до тебе за порадою, а ти що не слово, то й намiряєш шпигнути. Стидно, брате! П а в л о. Вибачай! Ти знаєш, як гiрко у мене на душi, то й на язицi перга!* (*Перга - квiтковий гiркий пил, що його бджоли переносять разом з медом.) Ну, поговоримо ж любенько: треба повiнчатись i найхутче, - це раз... М и х а й л о. Та як же його зразу укоськати моїх батькiв? Трудна рiч, тут треба поволi. П а в л о. Що? Ти сподiваєшся ще на згоду з своїми? М и х а й л о. Атож! П а в л о. Ха-ха-ха! От ушкварив! Та швидче в мене на долонi волосся виросте, нiж це станеться; i в думку собi не клади! М и х а й л о. Чого ти так думаєш? Тепер не тi часи, щоб вони мою волю захотiли в'язати, та й люблять, - не чужий же я? П а в л о. Тим-то, що люблять, то й будуть рятувати тебе; це ж для них "бесчестие званню". Ми х а й л о. А як я не схочу їхнього рятунку? П а в л о. Проклянуть. Тут уже так i клади: прийдеться з родом поламати навiки! М и х а й л о. А далi що? П а в л о. Жити своїми руками i завойовувати невпинною працею собi щастя. М и х а й л о. Трудне щастя... П а в л о. Звiсно, шлях терновий; треба з певними силами рушати в дорогу. Але я тебе на цьому шляху не покину, вiр! М и х а й л о. Знаєш, i пiп не повiнча без согласiя батькiв... П а в л о. Пусте! Ми вже про це балакали з дядьком твоїм; вiн домовить i попа! М и х а й л о. Правда, правда; тут єдиний дядько поможе. Тiльки почекай! П а в л о. Що, страшно зразу одцуратися од панських розкош i придоб?* (*Придоба - зручнiсть.) М и х а й л о. Не страшно, а безглуздо, не спробувавши броду, кидатись у воду. Коли все одно ламати, то чому не зробити проби? Ану ж переконаю їх i випрошу згоду? Батько мiй чоловiк простий i не надто уже лихий; мати драматургiю нехай i зробить, але... П а в л о. Тож-то, що але: одкриєш таїну та гвалту наробиш! Слухай мене: кинь отi проби, їдьмо мерщi з Катрею: адже над нею висить тяжкий меч! М и х а й л о. Як же його так зразу? Та от вiзьми, щоб поїхати повiнчатись, упорядитись як-небудь треба грошей; то як же я обiйдусь без батька? П а в л о. Так-так, правда... дарма! У мене оце умерла тiтка i по духовнiй одписала тисячу карбованцiв; вони там менi й присланi опекою. Вiзьми їх, серце! М и х а й л о. Спасибi, друже! Але остатнiх твоїх грошей не вiзьму: коли я i чим їх вiддам? П а в л о. Не плети абичого, тут дiло iде про чоловiчу жизнь, а ти будеш у якiсь гонори грати! Хiба лишень для того, аби крутить! М и х а й л о (чуло). Друже мiй, Павле! Невже ти мене важиш за паршиве ледащо? Невже я буду здатен усе, що придбав найкращого у своїй душi, закинути ласощi ради? Невже ти менi бiльше не ймеш вiри? Чи ж я упав так низько, чи безповоротну пiдлость вчинив? Чого ти мене кривдиш - що я один раз хочу побалакати з батьком за неї?.. Таж я серце своє готовий оддати за Катрю... П а в л о. Угамуйся, друже! Вибач менi: може, справдi у мою голову одне погане лiзе? (Пригорта його). Тiльки слухай, коли уже наважився з старими побалакати, то не одсовуй справи! Бо, не дай боже, дiйде чутка до двору, то сяк чи так, - а замордують твою милу. М и х а й л о. Я сьогоднi конешне перебалакаю, а там, як не в лад, то я мерщi - до вас. П а в л о. Ну, як знаєш; тiльки поводься, як твоє серце прокаже, та не бари дiла! Я ще з тиждень пробуду в цих краях у дядька. У його й грошi твої лежатимуть. М и х а й л о. Не вимагай мене, серце, за грошi: вони тобi знадобляться на чорний день. П а в л о (устає). Ти знов своє? Твоє дiло та Катрине i є той чорний день: менi ваше дiло дороге; то не смiй менi й писнути, бо, їй-богу, ще поб'ю! Михайло, усмiхаючись, обнiма Павла. А менi на чорта вони, отi грошi! Поки оцi мозольнi руки не одсохли, - працюватимуть; та чи багато менi й треба!.. На дiло - друга рiч, а для мене самого... М и х а й л о. Поки самого, а - усмiхнеться доля, то й власного щастя заманеться... П а в л о. Кому, нам? Гай-гай! Не на те пiшли! Нам, лихом битим боякам, не про своє щастя дбати! Наша доля, Михайло, може, десь у туманi гойдається на гiлцi... Ну, прощай! Не дбай же тiльки про себе самого, а пам'ятай, що в твоїх руках чужа жизнь! (Хутко обнiма i виходить). Михайло проводжа. В И Х I Д III Михайло сам; вертається з рушницею. М и х а й л о. От тобi i щастя! Швидко минув чарiвний сон: розбуркав Павло грубо, жорстоко, - i сувора доля, з турботами, з нуждою та скрутою, грiзно стала перед очима... (Бере рушницю, опирається на неї). Але Павло правду казав: страшно за мою зiрочку! Треба рiшатись батьку сказати. Тiльки як його пiдiйти? Язик не повернеться. Коли б як наздогад; або призвичаїти потроху до цiєї думки... А може, матерi перше сказати, попросити? Просто голова туманiє... А треба, треба! (Замислившись, iде). Декорацiя хутко мiняється. Картина 2 Дворище Дзвонарихи. Направо хата, збоку сiнешнi дверi; за хатою садок. Лiворуч - тин i причiлок другої хати, Дмитра Ковбаня. Просто - повiтка й ворота; за ними йде вулиця. По той бiк мрiють городи, а над заленочком садкiв здаля сяє хрест i баня церковна. Вечiр. Спочатку ясно, а пiд кiнець сонце заходить i сутенiє потроху. В И Х I Д I Дзвонариха стара i Катря. Д з в о н а р и х а (виходить, обпершись на Катрю, i сiда на призьбi). Ху-ху! (Оддихує). Хвалити милосердного бога, i не гадала, i не сподiвалася уже бiльше бачити ясне сонечко, небо святе, а господь i привiв. К а т р я. Я така рада, така рада! Д з в о н а р и х а.I я рада, доню: раз за тебе, а друге, що менi дано ще пiльги спокутувати грiхи мої. (Позирає кругом). Як же славно тут дихати свiжим повiтрям; дух який iде з садочка: гвоздиками, любистком, пахне... Дихала б i не надихалась!.. К а т р я. Дасть бог, мамо, швидко одужаєте тепер: я вже так молилась, на часточку подавала. Сьогоднi i панiматка в церквi питались про вас i проскурку ото дали. Д з в о н а р и х а. Спасибi їй, що згадала; як одужаю, то й я одслужу їй чим-небудь. А от, доню, чим оддячимо лiкаревi та паничевi, отим спасенним душам?! К а т р я. Молитвою хiба однiєю. Д з в о н а р и х а. Без їхньої добростi пропала б я... А що з тобою, сиротою, було б, - то й подумати страшно! Що вже лiкар добрий, а що панич Михайло, - то такого й не бачила: щодня навiдував. Тебе от читати довчив. Не знаю, у кого й удалася ота дитина? Хiба в дядька? К а т р я. У якого, мамо? Д з