Оцените этот текст:Не читал10987654321
СодержаниеFine HTMLPrinted versiontxt(Word,КПК)Lib.ru html
Станiслав Тельнюк. Грає синє море

 ------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------



   Триста козацьких чайок та  двi  сотнi  донських  човнiв  долають  хвилi
Чорного моря. На однiй iз чайок - замислений  отаман.  Складна  й  химерна
його доля. Син турецького султана Ях'я, рятуючись  од  придворних  убивць,
разом iз матiр'ю-гречанкою  втiкає  до  Чорногорiї.  Там,  серед  гiрських
лицарiв, якi борються з турецькими завойовниками, Ях'я  починає  розумiти,
що не в грабiжницьких вiйнах щастя Туреччини. Прибравши собi нове  iм'я  -
Олександр Чорногорський, - Ях'я прибував на Україну  i  разом  з  козаками
рушає в далекий похiд, щоб скинути султана i вивести свою країну  на  шлях
миру i дружби з iншими народами.
   Повiсть, в основу якої покладено справжнi iсторичнi  факти,  розповiдає
про  спiльну  боротьбу  українцiв,  росiян,   молдаванiв,   грекiв   проти
турецького поневолення. Дiя вiдбувається у Києвi та Стамбулi,  у  Могилевi
на Днiстрi та у Кафi, у Синопi й Трапезонтi, перед очима читача  проходить
життя рiзних народiв на початку XVII столiття.
   "Грає синє море" - це перша книжка задуманої автором дилогiї про славне
запорозьке козацтво.



   ПРОЛОГ

   Ховали дiда Скрипника.
   Отого самого Скрипника, що вже  багато  хто  забув,  як  його  iм'я  та
прiзвище, усе - Скрипник та й Скрипник. Так звали по-вуличному, коли  жив,
так звали i дiдових онукiв та правнукiв, так хлопцi i на  хрестi  випалили
розпеченим цвяхом: "На  сьому  мiсцi  упокоївся  навiки  раб  божий  Савка
Скрипник, у премногiй печалi залишивши родичiв своїх".
   Був тодi погожий  осiннiй  день.  Небо  такою  синизною  свiтилося,  що
богомазовi Тодору Трагiрi можна було б вмочати свого борсучого пензля не у
фарбу, а просто в небо i малювати якнайсвятiшу iкону. Та  богомазовi  було
не до того. Вiн думав про дiда Савку, якого все життя хотiв намалювати,  а
от не вийшло, не наважився. Бо  ликом  дiд  Савка  не  вийшов  нi  в  бога
Саваофа, нi в Iсуса, нi в пророкiв, та й не лик у нього  був,  а  звичайне
мужицьке обличчя,  що  його,  звiсно,  святотатственно  малювати  дорогими
фарбами на тонко виструганiй дошцi, та й чи насмiлилася б богомазова  рука
малювати замiсть звичних заокруглених святих  кучерикiв  нечесанi  Савчинi
патли?!
   А проте Тодоровi було дуже шкода, що  вiн  не  встиг  намалювати  Савку
Скрипника. Хай не на iкону, хай просто так, хай навiть серед  грiшникiв  у
пеклi!..
   Вiн iшов за саньми з дiдом, дивився на людей, що мовчки  простували  за
двома чорними волами, якi, понуривши свої великi рогатi голови, пускали на
землю тонкi цiвки тягучої прозорої слини, а з їхнiх очей  текли  сльози  -
справжнi сльози, такi ж, як i в людей...
   За вiдкритою домовиною йшло все село, йшли всi Сугаки - старi  й  малi,
слабi й здоровi, розумнi й дурнi, бо не було в Сугаках такої  людини,  яка
не знала б, що то за дiд був такий - Савка Скрипник.
   Дiд Скрипник  багато  бачив  на  своїм  вiку.  Обходив  пiвсвiту  отими
неспокiйними ногами, якi нинi, упокоївшись навiки, сумирненько лежали  пiд
полотниною - аж не вiрилося, що вони в нього такi  звичайнi...  Бували  тi
ноги в таких краях, що про них у  Сугаках  не  всi  й  чували.  Бував  дiд
Скрипник в  угорських  краях,  разом  з  уграми  та  сербами  боронив  вiд
басурмана славний Бiлий город, чи Београд, по-сербському кажучи.  Було  це
все так давно, що хто тодi парубкував, то зараз або  на  цвинтарi  лежить,
або - якщо живий - то древнiй, як дiд Меркурко. Боронив  дiд  Савка  Бiлий
город,  та  так  i  не  вборонив:  велике  вiйсько  мав  пiд  своєю  рукою
агарянський султан Сулейман, отой, що, кажуть, жiнкою  українку  Роксолану
тримав; погинули в битвi серби й мадьяри, та й Савка  мало  не  пропав,  -
урятувався, втiкши до iталiйцiв. Навчився в iталiйцiв  вiн  музики,  ще  й
навчив його  майстер-талiянець,  як  скрипки  вистругувати,  та  таким  же
тямущим його учень виявився, що вже  йому  до  кiнця  довелося  Скрипником
прозиватися... Був iще дiд Скрипник за десятьма  морями  й  океанами  -  в
такiй дальнiй сторонi, куди цiлий рiк плисти треба; i  люди  там  червонi,
голяка ходять, вiри i не нашої, i не турецької, а срiбла всякого i  золота
у них там хтозна-скiльки... А як заграв їм дiд Сав-ка на скрипцi,  то  все
вiддати хотiли йому тi iндiяни за неї,  та  вiн  не  схотiв  музики  своєї
продавати, бо то була його перша скрипка, i вiн з нею  нiколи  й  нiде  не
розлучався, ще й казав; "Умру - з нею й поховайте".
   ...Везуть дiда Скрипника чорнi воли, роги їхнi  вибiленими  полотняними
стрiчками пообв'язуванi, тягнуть вони сани по дорозi - вгору, до цвинтаря,
а на землi - двi смужки вiд полозiв залишаються, гладенькi,  чистенькi,  а
подекуди аж блискучi, мов дзеркало. А за саньми несе в простягнутих  руках
дiдову скрипку богомаз Тодор. А за Тодором  -  онуки  та  правнуки  дiдовi
йдуть, плачуть свiтлими слiзьми, хоч казав колись Савка:  "Не  плачте,  як
умру, менi давно вже вмирати пора, сотню лiт доживаю. Товаришi  мої  давно
вже там, у пана бога, вже й дiти мої - Василь, Семен та  Грицько  -  життя
своє земне скiнчили, вже й  онуки  постарiли,  а  правнуки  повиростали  -
скiльки ж iще чоловiковi жити?!"
   Несе Тодор-богомаз скрипочку  дiдову  на  руках,  мов  дитину.  А  вона
лежить, вся сонцями обпечена, дощами перемита, вiтрами пересушена -  дихни
на неї, й заграє сама. Ой, не грають сьогоднi скрипки в Сугаках.
   А поперед волiв, пiдскакуючи й пританцьовуючи,  бiжить  дурний  Дода  й
виграє щось дуже веселе на сопiлячцi - i тому Додi все здається  на  свiтi
веселим i смiшним, бо вродився чоловiк без клепки, а може, й без двох.  Що
б ти йому не казав, все одно не зрозумiє, а  тiльки  вишкiрить  рiдесенькi
зубки:
   - Г-г-и-и!
   Оце й уся його розмова. А проте Дода даремно свого хлiба не їв,  хоч  i
дурний, - вiн був сiльським чередником.
   Отже, чорнi воли тягли сани з домовиною, в домовинi лежав дiд Скрипник,
а за ним iшов Тодор-богомаз, за богомазом родичi дiдовi всi, а їх -  цiлих
пiвсела, а за ними вже - все село, а десь у кiнцi  цього  походу  дiтлашня
пилюкою перекидалася, i старшi на неї не цитькали, бо не до того було... А
попереду йшов, пiдтанцьовуючи, дурний Дода i вигравав  на  сопiлячцi  щось
дуже веселе i дурне. I нiхто на Доду не цитькав, бо вiн був як  дитина,  i
не до цього було, та й звикли всi до дурного Доди.
   Та й то - коли б ховали якогось там святого чи праведника, чи князя,  а
то - ховали простого чоловiка, грiшного, як усi люди, чоловiка, що знав не
тiльки молитви, а усi-всенькi нечестивi слова  не  лише  подiльськi,  а  й
богданськi, i мадьярськi, i ангелянськi, й iспанськi, й московськi...
   Та проте ж i витесувати та сушити, а потiм склеювати скрипки,  а  потiм
уже грати-вигравати на них нiхто краще за нього не вмiв. Онде Тодор -  теж
чоловiк не святий, а яких же славних богiв малює, дарма що сам ще  молодий
- якихось там сорок лiт. А  його  шанують  у  Сугаках  i  люблять,  i  дiд
Скрипник любив Тодора, як сина, а може, й сильнiше. Любив i печалився: "Ой
Тодоре, боюся за тебе. Бо доля, як дає талан, то може  щастя  забрати.  Не
приведи..."
   Тодорiв син, вiсiмнадцятирiчний Никодим, узяв собi за жону  Скрипникову
правнуку Устю.
   Позавчора було весiлля.
   Позавчора й дiд Савка проставився.
   Iдуть чорнi воли, сльози їхнi падають в кам'янисту дорогу. Риплять новi
сани, важко везти їм у такий погожий i теплий день дiда Савку на  цвинтар.
Попереду вистрибує Дода i виграває-виграває щось дурноверхе, як вiн сам, а
ззаду зiтхають люди. I нiчого не говорять, бо стурбувала  їх  усiх  смерть
дiда. На весiллi смерть - щось недобре вiстувати має.
   А було ж так.
   Як молодi повернулися з церкви, та як почалося весiлля з вином,  брагою
й оковитою, з пiснями й танцями, та як уже всi кращi слова було сказано  i
пiснi  величальнi  переспiвано,  -  саме  тодi  й  пiдвiвся   з-за   столу
старий-престарий Савка Скрипник. Вiн був  уже  п'яненький,  але  на  ногах
тримався мiцно, його майже столiтнi очi блищали  весело,  молодо  i  трохи
по-бiсiвськи. Вiн тримав у  лiвiй  свою  почорнiлу  скрипочку,  а  смичком
легенько постукував Тодора по головi. Слухай, мовляв, я, дiд  Савка,  щось
сказати зараз маю.
   - Дорогi мої Устенько  й  Никодиме.  Хотiлося  б  менi  щось  таке  вам
побажати... доброго побажати. Щоб ваше життя було славне й дружне? Так  це
ж уже бажали вам.  Багатства  побажати?  Так  не  воно  всьому  є  голова.
Здоров'я? Так ви його,  слава  богу,  маєте,  тьху,  тьху,  тьху,  щоб  не
наврочити. Дiтей? Це не вiд того, хто бажає, а вiд бога  й  природи.  А  я
хочу подарувати таке, що його нiби й немає, а воно є; а  без  нього  життя
було б невеселе, i сумне, i нелюдське.
   Дiд усмiхнувся у лiвий сивий-сивенький вус (правий ще  був  чорний,  як
скрипка), подивився на Устю й  Никодима,  на  всiх,  хто  був  навколо,  i
сказав:
   - Хай вам буде моя музика в подарунок. Слухайте, щоб аж до дiтей  ваших
дiйшла.
   Вiн змахнув смичком - полилася, закружляла по свiтлицi  пiсня.  Всi  її
знали й любили, тiльки на весiллях не спiвали, бо сумна:

   Ой, як я умру в тiм чужiм краю,
   Дам собi зробити зо злота труну.
   Гей, гей, зо злота труну...

   Скрипка грала-вигравала, наче то її саму  замiж  оддавали,  та  так  же
голосно тнула, що могло здатися, буцiм грають тут не одна, а цiлих  п'ять.
Дiдовi патли маяли на всi боки, скрипка аж стогнала, а люди  й  незчулися,
як опустили голови:

   Зо злота труну, срiберне вiко,
   Аби мнi було на серцi легко.
   Гей, гей, на серцi легко...

   - Ну, ми не старцi, щоб виводити кiнцi! - раптом вигукнув дiд  Савка  й
тут же перекинувся на гопак.
   - I не свинi, щоб ставать на серединi, - негайно озвався дiд  Меркурко,
що був за Савку молодi ший усього на п'ять чи сiм лiт.
   I почалося! Пiдстрибувало полум'я в каганцях i свiчах,  а  все  весiлля
вигупувало каблуками по землi, i вона аж стогнала, мало не репала.
   - Гей,  хлопцi,  хто  знайдеться  серед  вас  такий,  щоби  дiда  Савку
переборов? Га? - вигукнув Скрипник i урвав  музику.  -  Ну?  Хто  береться
танцювати доти, доки в мене буде сили грати? Га?
   Усi мовчали.
   - Ех! - сказав дiд. - Нема серед вашого брата таких, як ото  турка  пiд
Вiднем били. їх було всього  двадцять,  а  басурмана  -  сто  двадцять.  I
побили! Нема!
   Всi мовчали. I вдруге нiхто не вийшов у коло.
   - Ех-ех-ех, - аж застогнав старий  Скрипник.  -  Переводяться  люди.  А
колись же було! Нема... Нема... Хiба що тiльки на Запорiжжi...
   - Є, дiду! - почулося ззаду.
   - А що там за вишкварок озвався? - озирнувся дiд  Савка.  -  Чи  не  ти
часом? - запитав вiн хлоп'яка рокiв чотирнадцяти, що стояв позад нього.
   - Я!
   Це був правнук дiдiв, Петро, Устин брат.
   - Так ти ж малий!
   - Грайте, дiду!
   - Та ти ж не знаєш, що то таке! Я як заграю, то аж до ранку.
   - А я до ранку танцюватиму!
   - Оце  по-нашому,  по-козацькому,  матерi  твоїй  ковiнька!  Ну,  тепер
держися!
   I знову заскакала, закружляла, затанцювала по хатi музика! Тiльки тепер
танцював один Петро, а всi дивилися, що ж буде з цього змагання.  Ось  уже
п'ять танцiв вiдганяв малий, а все невгаває, ось уже шостий кiнчає, а ноги
в нього, як крила вiтряковi при доброму вiтрi, - крутяться, та  й  хоч  би
що...
   Ось уже пiт тече в Петра по обличчю, а вiн гарцює, мов молодий жеребець
перед табуном i все вигукує, вiдмахуючи-струшуючи головою краплi  солоного
гарячого поту:
   - Швидше, дiду, швидше, а то наче якесь дiвчаче гопача виходить!
   А дiд чи втомився сам, чи то малого шкодує...
   - Та швидше, дiду! - гукає, аж задихається Петро.
   А дiд - тихше й тихше.
   Стояв iз заплющеними очима, бiлий, рука лiва заклякла на грифi, а права
поволi падає вниз i смичок тягне - у-у-у-у-i-i-i...
   Пiдскочив Петро, схопив дiда Савку за плече:
   - А що, дiду, не можете? Здаєтеся? Мовчить дiд. Хилиться на Петра. Його
пiдхопили, а вiн уже й не дише... I серце не б'ється. Отак i  упокоївся  -
нiхто не бачив коли, бо всi музику його слухали. I мертвий, напевне,  грав
ще отого гопака.
   ...Батюшка Онуфрiй сказав:
   - Добрий був цей чоловiк. Але недобре вмирати, не  висповiдавшись.  Вiн
же не басурман який.
   Богомаз Тодор мовив:
   - Панотче Онуфрiю! Вся душа дiда Савки Скрипника - в  його  музицi,  як
колись у вояцькiй справi.  Коли  вояк  гине  в  бою,  чи  ж  має  вiн  час
висповiдатися? Не має.
   - Душа має чистою йти до  бога,  висповiданою,  -  напруживши  низького
лоба, мовив Онуфрiй.
   - Вся душа  дiда  Савки  була  в  музицi.  А  музика  -  то  чистота  i
небеснiсть. I оте, що вiн грав  нам  перед  своєю  смертю,  то  i  є  його
висповiдання...
   - А їй-бо ж! - мовили всi.
   - Хай буде по-твоєму, - змилостивився отець Онуфрiй.
   ...I от везуть дiда Скрипника чорнi воли з великими заплаканими  очима.
I несе Тодор скрипку дiдову, щоб поховати її разом з тим, хто витворив її,
i страшенно жаль богомазовi, що така гарна музика йде в могилу вiд людей.
   Все вище й вище на вигинисту гору пiдiймається жалiбний похiд. Ось  уже
зникло  село  зовсiм.  Тiльки  стара   церковця   виглядає   своїм   трохи
скособоченим хрестом, мов рука утопленика: рятуйте.
   Дода раптом замовк. Вiн зупинився, подививсь на людей, що йшли за  ним,
але нi, вiн дивився не на людей, а кудись далi, в ту долину, в якiй зникло
село, i раптом закричав, уже не смiючись i не граючись, закричав страшно й
моторошно:
   - Г-г-и-и! Г-г-и-и!
   Воли лiниво брели, пускаючи  тоненькi  цiвки  слини,  але  люди  стали.
Почали озиратися. Що таке?
   - Г-г-и-и!
   - Та тихше, Додо! Чого ти кричиш? Хiба не бачиш, куди чоловiка  веземо?
- забухикав, аж застогнав дiд Меркурко.
   - Г-г-и-и! - заволав Дода i побiг повз волiв з домовиною, повз  Тодора,
повз наляканих людей назад, у Сугаки.
   - Що з ним?
   Дивилися вслiд Додi, як вiн мчав, аж перекидався, як вiн рвав  на  собi
волосся i, зрiдка озираючись, кричав: "Г-г-и-и!" - i плакав, i знову бiг.
   Дивилися на обрiй, на небо - все було, як  завше.  Небо  було  чисте  й
блакитне, аж густе вiд тiєї вже  холоднуватої  блакитi,  в  повiтрi  пахло
хлiбом i дозрiлими яблуками, все навколо  було  прозоре  й  спокiйне,  мов
намальоване.
   I  тут  iз  села  почувся  дзвiн.  Це  дзвонар  Юхрим,   що   залишився
видзвонювати по душi небiжчика. Тiльки чому  Юхрим  дзвонить  не  так,  як
завше?
   - Бам-бам-бам! - завалувало над степом, як на пожежу.
   - Г-г-и-и! - долинуло вiддаля Додине.
   I Тодор ураз здогадався.
   Морозом сипнуло йому за спину, аж запаморочилося в головi.
   - Бам-бам-бам! - розривався дзвiн.
   Невже сталося найстрашнiше? Нi, нi, нi, що завгодно, тiльки не це!..
   - Бам!..
   I замовк дзвiн.
   I здалося Тодоровi, що вiн почув останнiй, страшний,  розпачливий  крик
дзвонаря Юхрима. Нi, вiн не мiг того крику чути, але чому ж це  зупинилися
воли i стало так тихо, нiби не люди, а безплотнi тiнi стояли за Тодором?
   Тодор озирнувся i зустрiвся з очима людей. Й тi очi сказали йому те, що
вiн уже знав.
   Небо було  блакитне  й  чисте,  сонце  лагiдне  й  тихе,  степ  навколо
жовто-зеленiв,  на  обрiї  синiв  лiс,  якась  пташина  вгорi   заливалася
смiхом-цвiрiнькотом. Здавалося, що  повiтря  ще  дзвенить  вiд  останнього
"бам" сугацької церковицi, i хотiлося почути ще одне "бам".  Але  його  не
було...
   I тодi заголосили, попадали на колiна жiнки i, здiймаючи  до  неба,  до
сонця, до бога руки, заволали:
   - Порятуй нас, господи! Порятуй од басурмана! Порятуй наших дiтей!
   А назад уже бiг розпатланий Дода, а за ним мчали кiннi верхiвцi.
   Це було те, чого найбiльше боялися в цьому краю, - турецький наїзд.
   Якусь мить усi  стояли  мов  укопанi.  Безтямними  очима  дивилися,  як
переднiй турчин наздогнав Доду, рубонув кривою шаблюкою, як  з  плiч  Доди
злетiло щось кудлате i як Дода - вже не Дода, а хтось малий,  опецькуватий
- пробiг ще кiлька ступнiв, а потiм упав... А з долини виринали все новi й
новi верхiвцi.
   Перший отямився богомаз.
   - Гей, у кого хоч яка зброя - до мене! Зброя була в небагатьох. Та й що
то за зброя? Кiлька ножiв, пiстоль... Ото й усе...
   Куди вже з такою зброєю опиратися?
   - А може, - донеслося тремтяче з жiночого гурту, - а може,  вони  їдуть
кудись далi? Може, ми їм непотрiбнi?
   -  Цитьте!  -  вигукнув  Тодор.   -   Розбирайте   сани,   узброюйтесь,
вiдбивайтесь, бо пропадем ми навiки...
   А турки вже близько. Тодор уже бачить їхнi обличчя -  засмаглi,  пихатi
мармизи завойовникiв та розбiйникiв.  Попереду  мчить  одноокий  турчин  -
мабуть, ватажок цього загону.
   Скiльки ж їх, тих туркiв? Не  менше  сотнi...  Вони  летiли  просто  на
переляканих людей, летiли з пiднятими шаблями, готовi рубати, нищити  геть
усе.
   Тодор вихопив пiстоль, прицiлився в одноокого. Прогримiв  пострiл,  але
одноокий встиг пiдняти коня ставма, i куля влучила огиревi в голову.  Кiнь
упав, притис турка до землi, однак тому вдалося вибратися з-пiд коня.
   Турецька лава врiзалася в людський натовп. Останнє, що  встиг  побачити
Тодор: його син Никодим, вхопивши великого дерев'яного хреста з  випеченим
написом, гамселить направо й налiво...
   ...Тодор отямився вiд того, що йому на обличчя хтось  лив  воду.  Потiм
боляче вдарили носком у бiк. Вiн вiдкрив очi й побачив  себе  на  власному
подвiр'ї.
   Уся вулиця була заповнена людьми. Але весь той  натовп  мовчав  понуро.
Люди були пов'язанi, а позад них стояли кiннi вояки.
   Одноокий турок сидiв на винесенiй з хати  лавi  i  дивився  на  те,  що
робилося бiля повiтки. Двоє воякiв з його загону  били  об  стiну  повiтки
сугацького попа Онуфрiя.
   Одноокий сказав:
   - Йєтер![1]
   Турки вiдпустили попа. Вiн упав на землю. З його рота лилася кров.
   Одноокий устав з лави i пiдiйшов до попа:
   - Ну? - неголосно сказав вiн. - Ти будеш плювати на хрест, гяуре?!
   Пiп Онуфрiй через силу пiдвiв голову. Прохрипiв, давлячись кров'ю:
   - А щоб ти здох без покаяння... собачий сину! Я плюну не на хрест... на
тебе. Я ж тебе знаю - ти Панько з Немiї, христопродавець!..
   I вiн плюнув.
   Одноокий вiдскочив, кривавий плювок попав йому на чоботи.
   Вiн щось наказав своїм воякам. Вони пiдвели попа, поставили на ноги.
   - Я тобi вiдрубаю голову, гяуре! - так  само  тихо  й  спокiйно  сказав
одноокий. - Я викину ту голову собакам. Ось так! Дивись!
   Вiн махнув шаблею - i попова голова покотилася по землi...
   Тодора знову штовхнули пiд бiк:
   - Вставай! Вставай!
   Вiн пiдвiвся, хитаючись, на ноги. Його турнули до одноокого. Той змiряв
його важким поглядом.
   - То що, богомазе? Ану, покажи свої руки.  Тодор  мовчав.  Йому  чомусь
подумалося: що з дiдом - поховали його чи нi, чи, може, й над трупом звели
наругу турки? А де ж скрипка? Вiн нiс її в руках. Потiм  -  турки.  Комусь
вiн передав її, чи що? А кому? Вiя пам'ятає, як  стрiляв,  убив  коня  пiд
однооким, пам'ятає, як його Никодим розмахував хрестом... Ой господи, а де
ж вiн?
   Ошалiлим поглядом обвiв усе навколо.
   - Ти не чуєш, що я кажу? - так само спокiйно, але вже наполегливiше вiв
одноокий.
   Важка нагайка стьобнула по плечу. Аж серце зайшлося.
   Боже мiй, та що ж це вони надумали  зробити  з  селом?  Люди  пов'язанi
стоять - це що ж? - у Туреччину позабирають? На галери, на  млини,  качати
воду, на мiднi й залiзнi копальнi... А дiвчат - у гареми, а хлопцiв - кого
в яничари, кого в євнухи...
   Господи милосердний, дай  менi  найтяжчу  кару,  тiльки  ж  виручи  мiй
бiдний, нещасний люд... Зглянься над ним...
   Два акинджi[2] схопили його за руки й витягли їх перед однооким.
   Мов крiзь ганчiр'я, долинало у вуха:
   - У тебе руки розбiйника, а не  богомаза.  Ти  вбив  мого  коня,  якого
привели менi з самого Мисиру[3]. Чим вiдшкодуєш цю втрату?
   Тодор дивився, де ж це його Никодим.
   - Якою ж карою тебе скарати, кажи менi...
   Де ж Никодим? Де? Люди, скажiть, де мiй син?.. Знову боляче  штовхнули.
Вiн подивився перед себе, на одноокого. Чого це  вiн  тримає  шаблюку?  Що
рубатиме?
   I тодi згадалося Тодоровi єдине вiдоме йому турецьке слово, i вiн кинув
його в пику одноокого.
   - Кьопек![4].
   - Можеш говорити й своєю собачою мовою. Я її розумiю. Бо родом  таки  з
Немiї. Ну, що ще скажеш?
   - Собака!
   - Я мiг би тобi одрубати язик за таке, - спокiйно мовив одноокий. - Але
я тобi одрубаю руки, богомазе.
   Тодор не встиг ще збагнути його слiв, як одноокий махнув шаблюкою перед
самим його носом.
   Вдарило бiля лiктiв - i в цю мить почувся страшний крик:
   - Тату!
   Це кричав Никодим. Тiльки зараз побачив Тодор свого сина. Никодима було
прив'язано до яблунi, розiп'ято правою рукою до однiєї гiлляки, лiвою - до
другої, а ноги прив'язано сирицею до стовбура...
   Никодим стояв i плакав:
   - Тату! Тату!
   Тодор  заточився  назад,  махнув  своїми  страшенно  легкими  руками  i
побачив, що тiї руки тримають акинджi i з них тече кров...
   - Викиньте собакам цi поганськi руки, - навмисне по-українському сказав
одноокий i тут же повторив наказ турецькою мовою.
   I в цю мить Тодор вiдчув страшний, нелюдський бiль у  вiдрубаних  своїх
руках. Запаморочилася голова, пiшли кола  перед  очима,  загуло  у  вухах.
Захитався...
   - Стiй! Стiй! - сказав одноокий. - Ти ще не таке побачиш.
   Зависла моторошна тиша. Лиш звiдкись долинали дивнi звуки - нiби  хтось
хапав повiтря ротом.
   Одноокий щось говорив до своїх воякiв, кров текла з Тодорових  обрубкiв
на землю, наморочилася голова, i Тодор  думав:  хай  би  скорiше,  хай  би
скорiше, ось  витече  вся  кров,  та  й...  Господи  милосердний,  господи
всеблагий, вiзьми мою душу грiшну...
   Вiн бачив, мов крiзь червоний туман, як одноокий пiдiйшов до Никодима i
як Никодим щось швидко-швидко почав говорити турковi. Що вiн говорить?
   - Змилуйтеся, - просить Никодим.
   - Сину, - шепоче Тодор, - не просись, не ганьбись...
   - Змилуйтеся, - молить син  i  хоче  на  колiна  впасти,  та  не  може:
прив'язаний до яблунi. А на нiй яблучата соком поналивалися, як нiколи.  А
за тими червонобокими - небо блакитне, мов намальоване  богомазом  Тодором
Трагiрою...
   - Не змилуюся, - чує Тодор. - Ти вбив мого воїна, ти трьох покалiчив. Я
б тебе на палю посадив, та часу не маю...
   - Змилуйтеся, - благає Никодим.
   - Сину, - кричить з останнiх сил Тодор. - Не просись!
   Никодим мов прокинувся. Приреченими дитячими очима подивився на  батька
i сказав:
   - Не милуйте!
   I одноокий змахнув шаблею... Ще Тодор  бачить,  як  лежать  у  червонiй
калюжi червонобокi яблука...
   А потiм - червоний туман.
   Ще довго потому бродила надднiстрянськими горами й долами  пара  чорних
волiв, запряжена в новi сани. А на санях стояв грiб з мертвим чоловiком  i
лежала  чорна-пречорна,  стара-престара  скрипка.  Нiкому  було   поховати
старого Скрипника, бо того року по Подiллю наче невблаганний мор пройшов -
турки брали свiй страшний податок кров'ю. Тисячi людей було замордовано, а
ще бiльше було вiдправлено в Туреччину, в рабство.
   А там, де ранiше квiтувало садками велике село Сугаки,  лишилися  чорнi
руїни. По руїнах блукав  безрукий  сивий  чоловiк  i,  коли  хтось  зрiдка
зустрiчався йому на шляху, вiн вишкiряв зуби i казав:
   - Г-г-и-и!
   Вiн часто пiдiймався на гору, до цвинтаря, де чорнiла незасипана дiдова
Савчина могила, i щось там шукав...
   Устi  не  таланило  з  самого  початку.  Її   продали   Трапезонтському
бейлер-беєвi[5]   Якубовi-башi.   Продали   недорого   -   вона   ж   була
всього-на-всього "евлi  кадин"[6],  й  це  вже  був  не  той  "товар",  що
потрiбний для султанського гарему. Та й у  господарство  бей-лер-бея  Устю
куплено лише для того, щоб  вона  була  служницею  при  котрiйсь  iз  його
дружин. Тiльки-но вона опинилася в господарствi бейлер-бея, як її  тут  же
запримiтила Фiтне й запитала: "Ад"?[7] Устя вже знала це слово, але удала,
що не розумiє. Фiтне спитала ще: "Переден"? [8] Устя знала й це слово, але
знову удала, що не розумiє.
   - Ого! Ця дiвка гадає, що мiй чоловiк  триматиме  для  неї  товмача,  -
сказала Фiтне управителевi. - Дайте її менi, я її навчу.
   I почалася "наука".
   Першого ж вечора панi покликала товмача й сказала Устi таке:
   - Ось цей дзвоник. Тiльки-но ти почуєш  його,  негайно  лети  до  мене.
Зрозумiла? Будеш лiнуватися - покараю. А тепер - iди.
   Устя вийшла. Тут же залунав дзвоник.
   Вона кинулася до покою.
   Фiтне показала на свої ноги й щось мовила.  Що  -  Устя  не  зрозумiла.
Товмач хотiв було розкрити рота, але Фiтне застережливо помахала перед ним
рукою.
   Устя подивилася на старого товмача й запитала:
   - Вона хоче, щоб я помила їй ноги?
   Товмач ствердно кивнув головою.
   Але чому ж це вона, Устя, має мити ноги оцiй розманiженiй  туркенi?  Що
вона, ота Фiтне, сама не може цього зробити?
   Першим бажанням Устi було плюнути на всi оцi слова господинi, а там хай
буде, що буде...
   Та одразу подумала: "Я  в  неволi,  мушу  робити,  що  наказують,  якщо
навчуся всього, може, ще й утечу..."
   Вона швидко побiгла в передпокiй  до  iнших  служниць,  вхопила  миску,
налила туди теплої води, взяла пахощiв i пiшла до Фiтне.
   ...Так минав день за днем, тиждень  за  тижнем.  Рiдко  обходилося  без
покари - рiзок чи голодування, - але тяжку науку служництва Устя опанувала
швидко. Минуло якихось там пiвроку, а вона вже могла говорити по-турецьки,
швидко виконувати будь-яке бажання панi Фiтне. От  тiльки  з  кожним  днем
важче й важче слугувати... Устю часто  нудило,  їй  хотiлося  спати,  вона
знала, чому це, i з острахом думала про майбутнє...
   Тривожної  червневої  ночi,  коли  над  Трапезонтом  лютував  шторм,  у
служницi бейлер-беевої  дружини  Фiтне  народився  син.  Це  був  буцматий
хлоп'як, дуже схожий на свою чорняву матiр, тiльки що очi були батькiвськi
- синi-синi, як волошки на далекiй Українi.
   Бездiтна Фiтне не любила дiтей. Через мiсяць чи  два  пiсля  народження
малого Тодорка - так Устя сама для себе назвала сина -  Фiтне  дала  наказ
вiдiбрати дитину вiд служницi й вiддати у спецiальний притулок.
   Одна з служниць - стара болгарка - шепнула Устi:
   - Ти дивись, Усте, як би не було бiди з малим...
   - А що? - аж кинулася Устя. - Хiба мало бiди, що вiн сирота й раб?
   - Так при матерi ж... А то можуть вiддати в яничари[9]. Збасурманиться,
вiзьме собi iнше iм'я - не знатиме нi  батька,  нi  матерi,  покладе  свою
голову десь на вiйнi.
   - Господи боже мiй, - наполохалася Устя. - Та його не дам же, хай краще
мене уб'ють - не дам... Та й у яничари ж самi йдуть.
   - Всяк буває. От Фiтне захоче - та й зробить, як схоче...
   - О, горе моє!
   - Слухай, що я скажу, - зашепотiла болгарка. - Я можу  позначити  твого
сина, та так, що вiк з тим знаком ходитиме до кiнця свого життя.
   - Боже мiй, як же?
   - Є такий спосiб. Я свого сина теж позначила. Може, дасть  бог,  пiзнаю
колись серед яничарiв...
   В цю мить залунав дзвiнок. Устя поклала малого на пiдстилку й пiшла  до
господинi. Та якраз готувалася до сну.
   - Розкажи менi казку  -  i  найцiкавiшу,  чуєш,  Усте?  -  мовила  вона
усмiхаючись.
   Господиня  лежала  в  лiжку,  напахчена  найкоштовнiшими  парфумами,  в
самотинi їй було нудно. Устя подивилася на її пещене бiле тiло,  на  пишнi
чорнi коси, на тонкi брови, що сходилися над  перенiссям,  на  малесенький
носик, на примхливий, нафарбований червоним ротик, на вузькi  очi  кольору
дозрiлої сливи...  Ледве  стримала  важке  зiтхання.  Присiла  бiля  лiжка
господинi й стала розповiдати їй казку про парубка й хитру царiвну.
   Вона розповiдала, а сама думала:  що  там  робить  її  Тодорко,  чи  не
прокинувся вiн, чи не плаче. То добре, що  бiля  нього  болгарка,  але  їй
самiй бiля нього треба бути...
   - Ну, ти, чого замовкла? - сердито сказала Фiтне.
   - Га? - мов прокинулася Устя.
   - Ти сказала, що  царiвна  попросила  збудувати  кришталевий  палац  до
ранку. Ну й що?
   - Панi, - заридала Устя й впала ниць. -  Не  забирайте  вiд  мене  моєї
дитини!
   - Ти менi казку розказуй, чуєш? - верескнула Фiтне.
   - Панi, я благаю...
   - Казку!!!
   Ковтаючи сльози. Устя розповiдала  казку.  Вона  дивилася  на  пiдлогу,
встелену  коштовними  килимами,  й  думала  про  одне:  хоч   би   скорiше
закiнчилася та казка...
   Сльози текли  по  схудлих  щоках,  горiло  обличчя,  вiзерунки  килимiв
двоїлися й троїлися перед очима, а вона говорила, говорила, говорила...
   I от нарештi кiнець. Тепер можна спитати  панi  Фiтне  про  сина.  Вона
глянула на господиню. Але Фiтне спала, її довгi красивi вiї вiдкидали тiнь
аж до маленьких вуст, груди спокiйно  пiдiймались  i  опускалися.  Мабуть,
панi Фiтне снився кришталевий палац i вона сама - господинею в нiм.
   Устя тихенько вийшла iз спальнi - i прожогом до свого  кутка.  Болгарка
колисала малого.
   - Ось i все, - прошепотiла вона. - Я позначила його.
   Вона розгорнула пелюшки,  i  Устя  побачила  чорнi  плямки  на  ступнях
Тодорчикових нiг...
   - Це така фарба. З країни Чин[10]. Я йому наколола нiжки i над  бровою.
Це вже нiчим не змиєш.
   Устя заридала i притисла малого до грудей. Тодорчика забрали  вiд  Устi
наступного дня. Вона була в своєї господинi, вислуховувала якiсь  довгi  й
нуднi повчання. Й тут щось раптом шпигонуло в серце. Їй почувся за дверима
дитячий плач. Прислухалася - тихо. Щось говорила Фiтне,  але  Устя  її  не
чула. Вона вслухалася в тишу за дверима.
   Нарештi господиня  вiдпустила  її,  вона  кинулася  до  свого  закутка,
лапнула руками - i закричала страшним, нелюдським голосом, як  тодi,  коли
побачила на  землi  вiдрубану  Никодимову  голову.  Вона  побiгла  довгими
вузькими  двiрцевими  коридорами,  розкидаючи  євнухiв  та  вартових,  але
Тодорчика нiде не було.
   Вона билася щосили головою й грудьми  об  замкнену  браму,  її  схопили
вартовi, вона кусала їх за руки, а  вони  тягли  її  назад,  вона  волала,
скiльки було в неї сили, бiснувалася, наче одержима чорною хворобою.
   Нарештi її кинули до нiг Фiтне-ханум.  I  тодi,  роздираючи  собi  щоки
нiгтями, зриваючи навiки свiй голос, Устя закричала:
   -   Убий   мене,   спали   живою,    не    муч    тiльки!    Йилан![11]
Чингиракли-йилан![12] Алчак-ханим![13]
   - Камчи![14] - вигукнула Фiтне, i її незрiвнянi  брови  зламалися,  мов
хвиля бiля Трапезонту при штормовому вiтрi. - Камчи! Камчи! Камчи!
   Били Устю тiєю камчею, та так, що шкiра репалась на нiй, а вона дряпала
руками землю й кричала: "Фiтне -  чингиракли-йилан!"  Потiм  вона  вже  не
вiдчувала болю,  а  тiльки  мов  крiзь  сон  чула,  як  на  її  тiло  щось
опускається - важке й нещадне...
   Її вiдливали водою й знову сiкли, аж поки  не  потомилися  кати.  Пiсля
того її кинули на стайню до волiв...
   Стара болгарка  прокралася  наступного  дня  в  стайню,  знайшла  Устю,
зашепотiла:
   - Тримайся, майка [15]. Твiй синок живий...
   - Де вiн? - тiльки й спромоглася спитати Устя.
   - Та там же, в тому яничарському притулку.
   Вiрнi люди казали. Ну, чого ти плачеш?
   Устя мовчала. В неї страшенно болiли спина й  плечi,  посiченi  камчею,
все тiло й душу рвав бiль у розбухлих грудях...
   - _Усте, слухай, - продовжувала болгарка.  -  Є  тут  харем-агаси  [16]
Махмуд. Болгарин. Мiй земляк. Вiн служить у ханим-ефендi[17] Єлени...
   Устя мовчала. Їй було все одно.
   - Я розповiла Махмудовi про твоє горе. Хоч вiн  i  харем-агаси,  але  в
нього добре серце. Вiн сказав про тебе Єленi. I вона тебе купує для себе.
   Устя заридала. Що вона  -  якась  ганчiрка,  чи  що?  Купити,  продати,
забрати дитину, вiдшмагати нагайками! Будьте ви всi проклятi -  геть  усi,
геть увесь ваш чорний свiт!
   - Єлена - гречанка, - вела своєї стара. Тут її шепiт перейшов просто на
шелест, - дружина  султана.  Тiльки  зараз  султан  її  не  любить,  от  i
вiдпустив її в Трапезонт з дитиною. Там таке гарне султаненятко бiгає...
   Устя аж заскреготiла зубами. Султаненятко!  Виросте  -  буде  такий  же
iшкенджеджi[18], як i всi iншi султани...
   - Завтра прийдуть за тобою, заберуть, - шепотiла болгарка. - Будеш,  як
пiдлiкуєшся, служницею в Єлени-ханим... Ти не плач. Там тобi  буде  краще.
Єлена-ханим така ж рабиня, як i ти, i так же боїться за свою дитину, як  i
ти...
   А майбутнiй iшкенджеджi  був  звичайнiсiнький  чорноокий  хлоп'як,  як,
скажiмо, Устин брат Петро шiсть-сiм рокiв тому. В ньому нiчого ще не  було
нi султанського, нi мучительського.
   "Господи, твоя воля, - подумала Устя. - I з отакого маляти Ях'ї виросте
колись султан Ях'я, одного  тiльки  iменi  якого  будуть  боятися  в  усiй
Туреччинi i поза нею. I матерi на Українi лякатимуть своїх дiтей: ану спи,
а то прийдуть баба-яга i султан Ях'я, заберуть  тебе  в  турецьку  неволю,
завезуть за синi моря й за високi гори та вкинуть тебе у чорну яму, щоб ти
в нiй пропав навiки..."
   Султаненятi було нудно  в  цьому  палацi,  де  за  кожним  його  кроком
пильнували дорослi,  де  нi  з  ким  було  йому  погратися,  повеселитися,
попустувати. Якщо воно хотiло залiзти на дерево, до нього  несли  драбину,
але по драбинi Ях'я лазити не хотiв. Якщо хотiлося вийти  в  мiсто,  то  з
наказу бейлер-бея вилаштовувалися по обидва боки вулицi, де мав  проходити
Ях'я, сипахи[19] i яничари - i горе було тому. хто з лихого  умислу  чи  з
недомислу потрапляв охоронцям до рук.
   Султаненя було ще мале - якихось вiсiм чи, може, дев'ять рокiв, а  його
вже вчили наймудрiшi вчителi. Вiн умiв добре писати й читати по-арабсь-ки,
знав перську мову, мiг напам'ять цитувати великi уривки з Нiзамi Гянджевi,
Амiра Хосрова i Абдуррахмана Джамi. Вчили малого й математики,  географiї,
iсторiї, музики - i все це вiн вбирав у себе,  мов  спрагла  земля  вбирає
дощ.
   "Таке розумне дитинча, - думалося Устi, - а тiльки  що  людям  з  отого
розуму? Одне слово - турок. Не людина, а звiр. Поки ще мале, то  й  гарне,
тихе, сумирне, як вовченя. А виросте, а вилюднiє - не вилюднiє, а визвiрiє
- то й буде людей мучити... Горе моє..."
   Вона дивилася на Ях'ю i часто плакала - бачився  їй  Тодорко.  Болгарка
одного разу передала, що живий-здоровий, росте, вже  перше  слово  сказав:
"ана",[20] хоч його там нiхто  цього  не  вчив...  Їй  несамовито  рвалося
серце, але була вона рада хоч знати, що Тодорко  живий,  що  Тодорко  десь
тут, поряд.
   Якось  захворiла  няня  Ях'ї  i  Устi  наказали  пiвдня   побути   бiля
султаненяти.
   Вона прийшла до нього в невеликий покiй. Там не  було  нi  прикрас,  нi
килимiв. На землi  -  постiль,  на  стiнах  -  рiзна  зброя.  В  кутку  на
спецiальнiй пiдставцi - книжки.
   Вона привiтала його за мусульманським звичаєм. Хлоп'як тут же  витрiщив
на Устю свої чорнi, мов вуглини, очi. Чого вона прийшла? Що їй потрiбно?
   Устя дивилась на нього: "I коли ж то мiй Тодорко буде такий уже великий
i розумний, як цей хлопець?" I жахнулася: чим скорiше Тодорко виросте, тим
швидше турки зроблять з нього яничара...
   - Ти з яких країв, жiнко? - суворо запитав султанчук. -  Розкажи  менi,
бо я мушу знати, де побували воїни мого батька.
   Устю вже давно вражало, що отакий малий хлоп'як звертається до  неї  на
"ти". Тут, у неволi, кожен турок вважався паном i мiг назвати свого  раба:
"гайван"[21], "чиркеф" [22] чи ще якось.
   - Я з України, - сказала Устя. - Ти не знаєш, що це таке...
   - Розкажи менi казку українську, - сказав Ях'я. - Тiльки щоб  цiкаву  i
не про квiточки, а про воякiв.
   - У нас багато гарних казок. Тiльки не знаю, яку тобi розповiсти.
   - Розповiдай найцiкавiшу. Ну? Я хочу слухати.
   Й Устя почала розказувати про Iвана - селянського сина.
   Ях'я слухав, не перебивав. I тiльки в кiнцi, коли Устя розказала  йому,
як Iван перемiг змiя з двадцятьма чотирма головами, мовив:
   - Усе це казки. Якби у вас були такi хоробрi люди, то вони б не пустили
наших воякiв на свою землю.
   - А вони й не пускають.
   - Хто це не пускає?
   - А козаки-запорожцi.
   - Я виросту i всiх поб'ю. I всю  вашу  землю  завоюю.  I  буду  слухати
тiльки вашi казки - вони дуже цiкавi.
   Вперше за пiвтора року неволi Устя всмiхнулася. Диви, яке воно  прудке,
це мале!
   - А навiщо вам завойовувати нашу землю? - все ще  всмiхаючись,  спитала
Устя в султанчука.
   - Треба, щоб весь свiт був турецьким.
   - Навiщо? Ось туркам аллах вiдмiряв стiльки землi - хай собi i  живуть;
а українцям - стiльки, хай теж собi живуть; а грекам - ще стiльки,  хай  i
вони живуть... Аллах же недаремно так багато народiв на свiт призвiв. Якби
вiн думав iнакше, то були б тiльки турки - та й усе.
   - А з ким би тодi турки воювали? Де б вони рабiв собi брали?
   - Без рабiв довелось би...
   Ях'я замислився. Довго сопiв носом. Потiм сказав:
   - Я на тебе розсердився: ти лиха жiнка, ти не любиш нi  мене,  нi  мого
батька, нi моєї матерi... Устя мовчала.
   - Я хочу пiти погуляти в сад, - сказав по паузi султанчук.
   - Там холодно, простудитеся!
   - Ага! Так ти мене любиш! - торжествуюче  засмiявся  Ях'я.  -  Якби  не
любила, ти б мене пустила в сад, щоб я простудився i вмер.
   "Боже, що менi з його смертi? Ну, не Ях'я, так ще  якесь  там  султанча
стане на престолi  турецькому.  У  султана  тих  дiтей  хтозна-скiльки.  А
царство ж одне!"
   - Жiнко, скажи, як тебе звуть.
   - Устя.
   - Устя... Я свого вчителя стрiльби називаю "уста" [23]. Що ти ще вмiєш,
Усте?
   - Вишивати вмiю.
   - А що це таке?
   - А отак - рiзноколiрними нитками вiзерунки робити на полотнi.
   - А ще?
   - А ще - жито жати, їсти варити, прати...
   - А ще?
   - Ще? Танцювати, спiвати...
   - Заспiвай, жiнко.
   Устя подивилась на малого перелякано. Вiн, мабуть, спостерiг в її  очах
цей переляк i спитав:
   - Ти не хочеш спiвати? А менi всi спiвають, як тiльки-но  я  накажу.  А
чому ти менi спiвати не хочеш? Не хочеш зробити менi приємне?
   Устя подивилась на султанчука благальне:
   - Ой ефендi[24], я вам заспiваю iншим разом, коли  менi  буде  на  душi
легше. А зараз я просто не можу.
   - Ох, менi так нецiкаво. Ти нiчого не хочеш робити. Я мамi скажу...
   - Ну, слухай, я заспiваю тобi. Вона витерла пересохлi вуста.
   Люлю же мi, люлю, де тебе притулю?
   Пiд зелену вишню дитину розкiшну.
   Гаяй же мi, гаяй, та зо сну не вставай,
   Ани мi, сину мiй, бiди не завдавай...
   Їй тут же згадався Тодорчик, сльози застелили очi.
   Але я ся дiжду жалю великого,
   Шкода, боже, буде колисання мого...
   Коли вона змовкла, Ях'я стояв у кутку, обличчя його було охмарене;  вiн
подивився на Устю i сказав:
   - Не треба,  не  треба  таких  пiсень!  Вiд  них  плакати  хочеться!  А
чоловiкам плакати не годиться.
   Устя ствердно кивнула головою, не в силi мовити й слова.
   - Я не люблю, коли плачуть, - вiв далi Ях'я. - Чого ж ти плачеш? Чому в
тебе такi сльози i такi великi очi? Чому?..
   ...Вiдтодi Устя стала часто бувати в покої Ях'ї. Думала про  Тодорчика,
як iшла до султанчука. Вона  не  тiльки  розповiдала  йому  казки.  Хлопця
цiкавило все: i як живуть люди на далекiй та загадковiй Українi, i чому  в
них не така вiра, як у туркiв, i чому в них немає рабства...
   - Усте, - попросив вiн якось, - розкажи менi не казку, а розкажи правду
про ваших богатирiв.
   Й Устя розказувала все, що знала, - i  про  Марусю  Богуславку,  i  про
Байду, який, попавши до лап туркiв, волiв краще вмерти, нiж  зрадити  свiй
народ, свою мову i вiру.
   - I от висить вiн на гаку - i дав йому  джура  лук  -  i  вiн  стрелив.
Однiєю стрiлою султана, й султанову, й султанiвну вбив...  Такий  був  наш
козак Байда!..
   - Усте, вiн же гяур, твiй Байда, вiн не мiг бути  таким  хоробрим...  I
наших султанiв ще нiхто не вбивав i не посмiє вбити. Султан - це  священна
людина.
   - Кожна людина мусить бути священною, - одповiла Устя.
   - Не кожна людина, а султан...
   Вiн ще, мабуть, не знав того, про що недавно взнала Устя. Коли  помирав
турецький султан, його  престол  успадковував  старший  син.  Решту  синiв
задушували шовковими шнурками бостанджi - спецiальнi глухонiмi вбивцi, якi
нiкому не виказували своїх таємниць.
   - Мама говорила, що мiй батько - найяснiший i наймудрiший султан Амурат
Третiй - казав, що коли вiн помре, то султаном стану  я.  А  мiй  нерiдний
брат Мухаммед не буде Мухаммедом Третiм, бо вiн жорстокий, дурний i вдався
в дiда Селiма Места - любить пити вино. А я вина не люблю.  Воно  гидке...
Правда ж, Усте, вино гидке?
   - Правда, ефендi.
   - Слухай-но, Усте, а чому, коли розповiдаєш про своїх людей  i  героїв,
то я їх люблю, а наших - османцiв - не люблю? Я ж теж османли[25], так?
   - Бо ви, османли, багато горя  завдали  нам  -  i  не  тiльки  нам.  От
подумай. Я була б не тут, а в себе вдома, у селi  Сугаках  на  Подiллi,  я
гралась би оце з моїм сином Тодорчиком, мiй чоловiк Никодим працював би  в
полi, а його батько Тодор малював би... А так  що  вийшло?  Приїхали  вашi
акин-джi з однооким ватажком, кого повбивали, кого в неволю  забрали...  А
хiба це добре?
   - Добре! Так би я нiколи не знав тебе, а тепер знаю, - засмiявся Ях'я.
   - Ти ще малий, - похитала головою Устя. - Тобi смiшно, а  менi  згадати
страшно...
   - Я знаю цього ватажка. Це  Назим-паша,  його  звуть  у  нас  -  "Пазим
Тек-гьозлю" - Пазим одноокий. Дуже хоробрий вояк. Вiн якраз не з туркiв, а
з гяурiв...
   - Мiй земляк, знаю....
   - Чуєш, Усте, коли я виросту, я тебе одпущу на Вкраїну,  бо  тобi  наша
земля не подобається... А Назимовi Тек-гьозлю скажу,  щоб  нiколи  вiн  на
ваше село не нападав i щоб на Вкраїну теж не нападав.
   - Коли це буде?.. I ще не було таких султанiв, якi  б  не  нападали  на
нас...
   - Мiй прадiд Сулейман Канунi[26] не нападав...
   - Один - то крапля в морi... Так на iнших нападав...
   Темної ночi зi Стамбула прискакав  гонець.  Вiн  промчав  багато  миль,
загнав не одного коня, але не мiг зупинитися,  оскiльки  вiз  надзвичайної
ваги новину для бейлер-бея Якуба-башi, а також i надзвичайної ваги  наказ.
Про його змiст нiхто, крiм бейлер-бея, не смiв знати.
   Гонець скочив з  коня  i,  хитаючись,  пiшов  до  брами  бейлер-беєвого
палацу. Сторожа схрестила перед ним списи. Гонець вийняв шматок пергаменту
з великою печаткою, пiдвiшеною на рiзноколiрному мотузку, i показав вартi.
Списи негайно розiйшлися. Вартовi низько вклонилися й пропустили  гiнця  у
двiр... У дворi вiн ще кiлька разiв показував той пергамент - i всюди його
пропускали, низько вклоняючись.
   Нарештi гонець з  Баба-Алi  [27]  зупинився  перед  покоєм  Якуба-башi.
Великi, тонкої рiзьбярської роботи дверi  безшумно  вiдчинилися,  i  гiнця
було з уклонами запрошено до покою.
   Гонець увiйшов до великої освiтленої кiмнати. Вся  вона  була  завiшана
килимами, дорогою зброєю. Бiля стiни на  подушках  сидiв  товстий  чоловiк
рокiв за п'ятдесят, рудий, низьколобий i похмурий. Пишнi нафарбованi  вуса
стирчали вгору, борода кучерявилася пiд пiдборiддям, на головi -  чалма  з
оздобленим дiамантами мiсяцем-молодиком.
   Бейлер-бей дивився на прибулого. Гонець був молодий, не бiльше тридцяти
лiт.  Невеличкi  вуса  пiд  задерикуватим  носом.  Твердi  вуста,   велике
пiдборiддя.
   - Я ласкаво  слухаю  тебе,  посланцю  найяснiшого  хондкара  -  султана
Високої Брами, - сказав бейлер-бей.
   - Я принiс звiстку, перед  якою  геть  усi  печалi  вiсiмнадцяти  тисяч
свiтiв - нiщо. Я принiс звiстку, вiд якої потемнiє ясне сонце  над  сiмома
кiшварами[28]...
   "О аллаху всемогутнiй... Невже?"
   - У синiй колiр увiбралася вся наша земля, - вiв далi посланець. -  Наш
великий i всемогутнiй хондкар Амурат Третiй переселився в свiт,  де  немає
земних печалей i турбот...
   Якуб-паша упав на землю i надто голосно заридав:
   - Вай-вай-вай!
   За хвилину вже ридав увесь палац. Стогони  й  плачi  лунали  звiдусiль.
Бейлер-бей лежав, ридав i думав про те, хто ж нинi стане хондкаром?  Невже
Мухаммед?.. О, це хитрий i жорстокий султанчук-п'яничка...
   Нарештi i бейлер-бей, i гонець припинили плач - розмова пiшла далi.
   Так, повним владикою Туреччини став не Ях'я - малолiтнiй  син  гречанки
Єлени, а син iншої дружини султана - Мухаммед...
   - Нехай аллах дасть сили найяснiшому хонд-каровi  Мухаммедовi  Третьому
повести нашу країну  до  ще  бiльшого  розквiту  й  щастя.  Ми  всi  вiрно
служитимемо йому, - урочисто сказав бейлер-бей.
   Гонець блиснув очима й закивав головою.
   - Мудрiсть найблагороднiшого Мухаммеда Третього вiдома всьому  свiтовi,
- вiв далi бейлер-бей.
   Гiсть перебив його:
   -  Є  ще  одна  звiстка.  Прошу  прочитати  оцей  фiрман[29]   султана,
адресований вам особисто. Прочитайте i негайно вiддайте менi.
   Якуб-бей розгорнув шматок пергаменту.  "Наказуємо  в  будь-який  спосiб
умертвити Ях'ю. Мухаммед Третiй".
   Всю нiч казилося, шаленiло Чорне море.
   Холодний вiтрюган летiв з  пiвночi,  з  далекої,  невидної  української
землi. Вiн летiв, женучи перед себе чорнi розкошланi  хмари.  Перед  самим
берегом вiтер кидав тi хмари вниз, бив ними по водi, мов праником, i  тодi
гримiло все навколо, здригалися скелi, ламалися сторiчнi дуби на узвишшi.
   Трапезонтська бухта була схожа на велетенський казан, у якому  варилося
якесь скажене шайтанове вариво.
   Трапезонт мовби вгруз  у  землю  i  прикрився  своїми  покрiвлями,  якi
двигтiли пiд дужими поривами бурi.
   Такої скаженої ночi з крутого  скелястого  берега  до  моря  спускалося
четверо людей. Попереду йшов невисокий товстий чоловiк з палицею  в  руцi.
Вiн обережно намацував ногами шлях i пiдтримував  високу  молоду  жiнку  в
довгому чорному одязi.
   Далi йшли хлопчик i жiнка, трохи нижча за першу. Вона ж  несла  великий
клунок у лiвiй руцi.
   Це були харем-агаси Махмуд, Єлена, султанчук Ях'я та Устя.
   Рiзкий порив вiтру притис четвiрку до прямовисної стiни.
   - Перечекаємо хвилинку, - тоненьким жiночим голоском прокричав Махмуд у
вухо Єлени.
   Вiтер бив просто в лице.
   З очей текли сльози, якi вiтер тут же зривав i припечатував до скелi.
   - Уже недалеко, - прокричав харем-агаси i показав у  темряву  рукою.  -
Ось там, за поворотом, якраз i буде...
   - Хоч би скорiше, - прошепотiла Єлена. Вiтер  на  мить  вщух,  а  потiм
подув знову, але зi спини. I вони рушили далi.
   Устя тримала Ях'ю за руку. Малий слухняно дибав за нею. Йому не  казали
нiчого, але розумний султанчук вiдчував, що в цю  нiч  його  життя  робить
якийсь крутий поворот.


   Стара болгарка як тiльки почула в палацi про те, що вже є новий султан,
тут же помчала до свого земляка Махмуда.  Вони  вирiшили:  треба  рятувати
дитину.
   - Я нiкуди не поїду звiдси, -  сказала  Махмудовi  Єлена.  -  Нiхто  не
посмiє вбити мого сина, якому сам батько дав владу.  Ось  у  мене  є  його
лист... Я поїду в  Стамбул.  Я  покажу  Мухаммедовi  власноручно  написанi
султаном слова про те, кому мусить належати влада. Я при  всiх  скажу,  що
вiн - самозванець!
   - У ваших словах - найглибша iстина, але ж Мухаммед кине вас  i  вашого
сина до згадану [30], де вас  уб'ють...  Уб'ють,  бо  кожен  новий  султан
мусить убити своїх братiв...
   - Я не можу кидати рiдну землю.
   - Вона для вас така ж рiдна, як i для  мене,  -  прошу  пробачення,  що
посмiв порiвняти свою нiкчемну особу з вашою.
   - Але це - рiдна земля мого Ях'ї.
   - Вiн ще повернеться сюди. Але - султаном.  Вiн  вiзьме  владу  в  свої
руки. Проте для цього треба дiйти зрiлого  вiку.  В  Туреччинi  його  буде
вбито...  Єдиний  порятунок  -  тiкати,  й  негайно...   Повiрте   старому
Махмудов!. Вiн вас нiколи не обманював.
   I от вони тiкають з Трапезонта.
   Ось i берег. Десь там, у  морi,  стрибає,  скаче  на  хвилях  невеликий
сандал [31]; на ньому капудан-ага[32], якому  заплачено  фантастичну  суму
золотом, матроси, що теж одержали по доброму гамановi з грiшми.
   А вiтер шаленiє, а вiтер звiром налiтає з усiх бокiв!
   Що буде, як сандал зiрветься з якорiв? Його тут же кине на  скелi  -  i
тодi прощавай надiя на порятунок...
   Назустрiч iз темряви вискочило кiлька неясних постатей.
   - Скорiше в човен!
   Бородатий моряк схопив на руки Єлену i понiс  у  човен,  що  скакав  на
розкипiлих хвилях. Махмуд узяв на руки  Ях'ю.  Устя  опинилася  в  обiймах
якогось безбородого i безвусого турка.
   Вона теж зразу не хотiла тiкати з Трапезонта. Десь тут був її Тодорчик.
Але Махмуд сказав:
   - Усте, коли Ях'я повернеться назад  i  стане  султаном,  вiн  допоможе
знайти i врятувати твого сина. А на що ти сподiватимешся, як  сидiтимеш  у
Трапезонтi? Та й, зрештою ж, ти тiкаєш з неволi агарянської, з рабства...
   - Душа моя на Українi, а серце тут, бiля Тодорчика.
   - Нi, ти повинна їхати.
   Устя довго плакала, та потiм погодилась.
   Ях'я цупко тримався за борт широкого незграбного човна, що його  кидали
хвилi з гребеня на гребiнь, мов опуку. I лячно вдивлявся в темну розкипiлу
безвiсть...
   Потiм, через десятки лiт, згадуючи цю нiч, Ях'я думатиме, що його  доля
схожа на отой неповороткий човник, пущений у бунтiвне розшалiле море...



   ЧАСТИНА ПЕРША

   РОЗДIЛ ПЕРШИЙ,
   у  якому  йдеться  про  божу  кару,  що  її  зазнала   наймогутпiша   з
наймогутнiшизс держав свiту... _

   Яничар Лазiз штовхнув лiктем свого приятеля Селiма й показав пальцем на
правий мiнарет Айя-Софiї:
   - Диви!
   Селiм зупинився й глянув на високу круту баню, що вирiзьблювалася,  мов
намальована, на тлi темно-блакитного, поцяткованого зорями неба.
   - Що там таке? - знизав плечима.
   - Хмарку бачиш? Он випливає з-за мiнарету... На що схожа?
   - На дiвчину... Ух ти, i справдi - мов дiвчина-гяурка...
   - Ото ж то воно й є...
   Справдi, з-за мiнарету випливала незвичайна хмарка. Точнiсiнько дiвчина
в бiлому, розпроставши, мов крила, руки,  на  якi  накинуто  прозору  бiлу
хустку, плинула в небi. Вона летiла над сонним Стамбулом,  наче  птаха,  а
внизу виблискував Золотий Рiг, золотилися пiд мiсячним  сяєвом  серпи  над
банями Айя-Софiї, мечетей Баязида та  Сулеймана,  пiдiймали  в  небо  свої
гострi зубцi  громади  фортецi-тюрми  Єдi-куле,  роззявляли  свої  кам'янi
пащеки гадюки з верху Змiїної колони, шайтановим пальцем  стирчав  обелiск
Феодосiя, привезений ще язичниками з далекого Мисиру...
   Селiм заворожено стояв  посеред  вулицi.  Яка  дивна  хмарина...  Аллах
забороняє зображати людей на паперi, на стiнах, на каменi, на металi...  I
раптом сам створив отаке зображення на темно-блакитному небi.
   Нiч була мiсячна, ясна, прозора, як юнiсть. Уже  давно  в  Стамбулi  та
Анатолiї буяла весна. На  селах  та  в  передмiстях  столицi  простий  люд
вiдгуляв хидреллез - язичницьке весняне свято хизира Iлляса [33]...
   Лазiз  подивився  на  профiль  Селiма,  мовби   вирiзьблений   на   тлi
темно-блакитного неба.
   Десь хлюпала вода, гавкали собаки й брязкало щось залiзне.
   - Про що ти думаєш? - запитав Лазiз.
   - Про що? -  мовби  прокинувся  Селiм.  -  Та  про  неї  все,  про  оту
хмаринку... Ти ж знаєш, що кажуть, коли бачать над мечеттю отаке видиво?
   Лазiзовi ураз стало холодно. Татари, з якими  вiн  воював  пiд  Хотином
проти невiрних, розказували, що кiлька лiт тому пролетiла над  Кафою  [34]
отака невiльниця. А через день Кафу знищили козаки.  То  душа  української
полонянки накликала бiду на мiсто.
   "Бути бiдi над Стамбулом", - лячно вдарило в серце Лазiза.
   А Селiм наче почув думку приятеля.
   - Нiби ми й так маємо мало бiд. Уже те, що поклали  майже  все  вiйсько
пiд Хотином, а тепер треба пертися аж на Мекку за султаном -  хiба  це  не
бiда?
   Знає Селiм, говорять у яничарських  казармах,  що  незадоволений  Осман
яничарами, що виведе вiн їх iз Стамбула, побуде  в  Меццi  ("кожен  з  вас
стане хаджi" [35]), а потiм набере нове вiйсько в Анатолiї й яничарiв  або
ж понищить, бо непокiрними та вередливими поставали, а чи ж розформує їхнi
орти [36]  -  i  кiнець  настане  яничарству,  прирiвняє  його  султан  до
звичайного вiйська...
   - Усе  в  руках  аллахових,  -  озвався  Лазiз  i  знову  подивився  на
Айя-Софiю. Хмаринка не втрачала чiткостi своїх обрисiв.
   - Бiда буде, ще бiльша бiда, нiж ми досi мали, Лазiзе...
   - Усе в руках аллахових...
   Наче у вiдповiдь знедалеку почулося:
   - Ля iлляги iль алла ве Мухаммеден ресуль Iлля... [37]
   - ...i Мухаммед його пророк - повторив  услiд  за  голосом  iз  темряви
Лазiз.
   Повз них пройшов дервiш [38]. Вiн бурмотiв  собi  пiд  нiс  молитву  за
молитвою i видзвонював дзвiночками, що були причепленi до посоха.
   Почувши, що повз нього проходять люди, дервiш вигукнув:
   - Бiди чекайте, правовiрнi! Султан Осман  Другий  знищити  яничарiв  та
їхнiй орден хоче! Синьо-синьо стає на землi! О аллах, порятуй свою вiру!..
   - Бiда буде, Лазiзе, - повторив. Селiм, як вони вiдiйшли вiд дервiша. -
Про бiду кричить кожна каменюка... Ти знаєш, про що зараз нашi говорять?
   - Трохи...
   - Говорять, що не треба йти в Мекку, треба  йти  на  Ат-майдан  [39]  i
перекидати казани. I - палити палац великого вiзира Делавера-пашi.  Боюся,
що одним Делавером не обiйдеться... Кажуть, що  має  повернутися  на  трон
султан Мустафа. Той недоумок, що був ранiше...
   - Тс-с, - приклав пальцi до губ Лазiз, - а то ще хтось почує...
   - Нам з тобою вже не страшно, - всмiхнувся потерплими вустами Селiм.  -
Той, хто бачив невiльницю в небi, - той уже у  волi  божiй.  Його  першого
спiткає бiда...
   - Я перший побачив ту дiвчину, - осiлим голосом сказав Лазiз.
   - Ми разом її побачили...
   - Невже не досить тiєї кари, що маємо за Хотин? Менi стало моторошно...
Та ти ж бачив, як я воював пiд Хотином...
   - Ми всi пiд Хотином воювали хоробро. Тiльки аллах став на бiк  гяурiв,
а нас змусив їсти коней та собак... Я бачив,  як  один  турок  їв  свиняче
м'ясо... Аллах од нас вiдвернувся, бо правди з нами не було...
   Лазiз мовчав.
   Йому згадалися раптом гори, де вiн жив,  коли  ще  був  дуже  малим.  I
батько згадався, суворий чорногорець, i сестра, i мати... Потiм його  було
украдено, потiм - яничарська школа, далi - вiн зрiкся своєї вiри, хоч мови
й не забув. Вiн став воїном султана, найлютiшим ворогом  тих,  хто  колись
дав йому життя...
   Чому зараз згадалися гори далекi. Чорнi гори? Чи не  Селiмовi  бентежнi
слова навiяли Лазiзовi таку згадку? Чи, може, оцi провалля  темних  вулиць
чимось нагадали прямовиснi бескиди Чорногорiї?
   Не  витримав  -  озирнувся.  Полонянка  вже  пiднеслася  високо-високо.
Безсило  виблискував  унизу  золотий  серп  викуваного  людськими   руками
пiвмiсяця... А повний мiсяць котився над ним, мов розпечене мармурове ядро
- простiсiнько на Стамбул.
   Бути бiдi... Коли це настане - сьогоднi, взавтра, пiслязавтра?..

   * * *

   Грало, мерехтiло, танцювало синє море... Вiчно юне, вiчно молоде...
   А над Стамбулом пiдiймалися чорнi дими - це яничари розпалили айякланму
[40].
   Орта за ортою сходилися на Ат-майдан, несли  туди  свої  казани  i  там
перевертали їх догори дном - не пiдкоряємося,  султане,  тобi  бiльше,  не
треба нам твоєї чорби[41].
   До султанського палацу були посланi яничарськi посланцi,  якi  передали
султановi: "Ми не  можемо  тобi  заборонити  йти  в  Мекку.  Йди,  великий
султане, але йди без нас. Йди, всемогутнiй султане, але  перед  тим  видай
нам свого великого вiзира Делавера-пашу i ще вiсiм iнших начальникiв, яких
ми ненавидимо, бо це  вони  довели  Високу  Браму  до  ганьби,  а  нас  до
старцювання. Вiддай у нашi руки винуватцiв нашого горя, а сам iди з  миром
куди хоч..."
   Султан вигнав яничарських посланцiв i сказав, що повiдрубує голови всiм
яничарам, якщо вони не розiйдуться по своїх казармах...
   Яничари не послухалися. Вони почали трощити й палити все,  що  попадало
пiд руки.
   Вдруге пiшли до султана посланцi.
   I вдруге їх було вигнано...
   Грало, мерехтiло, танцювало синє море...
   Так грало воно й п'ять лiт  тому,  коли  молодий  Осман  став  султаном
Високої Брами - султаном Османом Другим.
   То були славнi днi. То був блаженний час.
   Осман Другий мрiяв тодi про панування над усiм свiтом. I мрiя здавалася
йому досяжною та близькою. Нарештi Висока Брама має  на  престолi  справдi
султана, а не п'яницю й кретина на кшталт Мустафи...  Те,  чого  не  могли
здiйснити Мухаммед Фатих [42], Селiм Явуз[43], Сулейман  Канунi  та  Селiм
Мест [44], те здiйснить вiн, Осман Другий. Вiн нарештi задушить Чорногорiю
й доб'є персiв, вiн розгромить Австрiю й  Ляхи-стан...  Ляхистан  давно  б
улiгся перед Османом, як ведмежа шкура, та й австрiяки не  могли  б  довго
вiдбрикуватися, якби не ота ватага - яка там ватага? - збрiд  голодранцiв,
що iменує себе  козаками.  Вiн  розгромить  цю  дику  орду  -  i  нiщо  не
загрожуватиме його флангам та його тилам...
   Але для цього треба  реорганiзувати  вiйсько.  I  передусiм  -  знищити
корпус яничарiв. Яничари стали горлохватами. Вони думають лише про  власнi
вигоди, а не про державу. їхнi керiвники неохоче пiдкоряються султановi. А
йому, Османовi, потрiбна армiя, яка корилася б тiльки йому,  виконувала  б
тiльки його накази, будь-якi накази...
   ...Делавер-паша вбiг у султанiв покiй. Плутаючись у халатi, впав  перед
Османом.
   - Вони втретє шлють своїх посланцiв,  -  тремтячи,  прошепотiв  вiн.  -
Змилуйтеся, найяснiший хондкаре!
   Блиснуло каре око султана. Пiд  рiденьким  вусом,  мов  перед  плювком,
стислися губи.
   "О аллах! Я ще маю вiдповiдати бунтiвникам! I цей переляканий  мiшок  з
гусячим кiзяком крутиться пiд ногами!.."
   Хай тiкає через бiчний хiд чи ховається пiд перинами в гаремi... А вiн,
Осман Другий, який не раз при Хотинi дивився в очi смертi, не зрушить,  не
поступиться перед яничарами. Навiть оцього  мiшка  з  кiзяком  не  видасть
їм...
   "Ах, як мало я мав часу! Та якщо аллах  допоможе,  яничари  вгамуються,
зберу вiйсько, i свiт ляже до моїх нiг! Але яничарам - смерть! Навiть iм'я
їхнє зникне!"
   Султан стис кулаки. Перед очима пропливли яничарськi орти,  промайорiли
їхнi прапори кольору свiжої кровi.
   Що ж. Вони хвацько воюють. Але вони не  знають  свого  роду-племенi,  а
тому їм не дорога iмперiя. Вони знають: поки живий, урви  собi  найбiльше.
Вони живуть одним днем. А iмперiя мусить жити сторiччя сторiч.
   Галас за вiкнами все дужчав.
   На душi в Османа не було страху. Був тiльки гнiв.
   "Я, - думав султан, - стоятиму до кiнця, що б там  не  було.  Навiть  -
якщо смерть. Я, Осман Другий, невартий жити, якщо це  життя  буде  куплене
дорогою цiною загибелi моєї держави..."
   Делавер, про якого султан забув, дивився на свого володаря переляканими
очима.
   - Щ-що р-робити, найяснiший, х-хондкаре? - проскиглив вiн.
   Султан зволив подивитися на великого вiзира i навiть усмiхнутися:
   -  Вони  й  досi  вимагають  твоєї  голови?  Делавер  мовчки  заплакав,
розмазуючи сльози. Осман пiдiйшов до  Делавера,  схопив  за  барки,  рiзко
пiдняв. Двiчi з насолодою вдарив по щоках, аж сльози бризнули,
   мов iскри з-пiд кресала.
   - Тобi давно голову треба знести, - просичав султан. - I будь  певен  -
тiльки-но закiнчиться це неподобство - знесу. Бо ти - нiкчема.  Але  зараз
не бiйся. Я не можу тебе їм видати, бо це означатиме, що  я  здався.  Я  ж
мушу бути, як кремiнь. Iнакше - гине вся держава. Ти хоч це розумiєш?
   Делавер догiдливе закивав головою.
   Карi очi Османовi потемнiли, вiн пiдiйшов до вiкна.
   - Якби аллаховi треба було, щоб я загинув страшною смертю, але  щоб  це
сталося в iм'я iмперiї та її блага, я сказав би спасибi й пiшов на  смерть
не вагаючись... А ти про що ти думаєш? Про свої скарби, про  свої  палаци,
про своїх рабiв та дружин?..
   - Аллах, аллах, вря-туй нас...
   - Оцi падлюки, - Осман показав рукою за  вiкно,  -  оцi  падлюки  добре
воюють, коли знають, що їх чекає багата нагорода.  А  за  що  б'ються  отi
козаки, яких ми називаємо збро-дом? їм нагород од польського короля чекати
нiчого. Так чому ж вони вмирають тисячами, а не вiдступають?..
   - Дикуни, - трохи заспокоївшись, вiдповiв Делавер.
   - Не дикуни, - твердо вiдповiв султан. - Аллах дав менi розум,  щоб  це
зрозумiти. Але аллах не дає менi часу, сили й мудростi - так, i  мудростi,
Делавере, - щоб зрозумiти бiльше...
   Султан заходив по кiмнатi. Делавер, витираючи  пiт,  стежмв  за  кожним
його кроком.
   - На яке вiйсько я можу зараз розраховувати? - з тiнню надiї  в  голосi
запитав Осман.
   Делавер мовчав.
   Отже, нi на яке. Тiльки двiрцева охорона. Цi умруть, але за ними умре й
султан...
   А якщо дати їм Делавера i тих вiсьмох - що тодi?
   Тодi яничари сядуть на голову i змусять султана робити те, що захочуть.
А це значить - загибель iмперiї...
   - То чому ж вони й досi не йдуть на приступ? - похмуро запитав Осман.
   Якщо кiнець - то хай хоч швидше...
   - Ще не всi орти приєдналися, -  вiдповiв  сам  собi.  Делавер  дивився
переляканими очима i плакав.

   * * *

   У яничарських кiшлах [45] було неспокiйно.
   "Не хочемо в Мекку! - лунало там. - Досить з нас походiв на Польщу! Хай
нам заплатять те, що обiцяли! Тiльки з походу прийшли - i йди в Мекку?"
   В ортi, де служили Лазiз i Селiм, були найхоробрiшi вояки, якi особливо
вiдзначилися при Хотинi. Дехто з них розумiв:  нарештi  Османська  iмперiя
має султана, який поведе її до слави  й  могутностi.  Султан  скупий,  але
перший же переможний похiд принесе яничарам i злото, i срiбло, й дiаманти.
А зараз треба зав'язати пояси тугiше, надiятись на аллахове милосердя й не
зважати на пустi розмови про те, що от-от, мовляв, яничарський корпус буде
лiквiдовано. "Як тiльки дiйде до цього -  ми  просто  не  дамося",  -  так
казали  i  Селiм,  i  Лазiз,  i  навiть  Абдуррахман.  "Та  хто  нас  буде
лiквiдовувати? - сердився Урхан. - Хоробрим воякам завше буде робота".
   Лазiз засперечався з Абдуррахманом Ешеком [46]. Лазiз сказав:
   - Нас пiд Хотином спiткала невдача. Мабуть,  якийсь  гюнах  [47]  є  на
султанi. Може, той, що в нього жiнка українка...
   - А ти знаєш свiй гюнах? - вишкiрився Абдуррахман i зовсiм не  до  речi
зареготав, гучно втягуючи в себе повiтря. За  цей  смiх  його  i  прозвали
Ешеком.
   - Знаю. I за свiй гюнах я готовий молити аллаха, а за грiхи всiх  iнших
вiдповiдати не збираюся... Як на те  пiшло,  у  нас  взагалi  кругом  самi
мерзотники - вiд ода-башi[48] до самого султана.
   - Тихше, онде Калин Дудакли [49] зайшов!
   Ода-башi Калин Дудакли  був  здоровий,  лютий  i  пiдлий  чоловiк.  Вiн
хряснув дверима, пiдiйшов до тих, що сперечалися.
   - Це ти не хочеш вiдповiдати за султановi грiхи, Лазiзе?
   - А за твої - тим паче, - з викликом вiдповiв Лазiз. - А що?
   - А те, що я тобi заткну твою богази [50]! -  i  Калин  Дудакли  щосили
вдарив Лазiза, який сидiв на пiдлозi, носком чобота в лице.  Той  упав  на
спину, його обличчя миттю скров'янiло. Вiн затулив обличчя руками.
   - Кьопек! Гяур! - лаявся ода-башi, б'ючи  Лазiза  ногами.  Усi  яничари
стояли  по  кутках  не  дихаючи.  Будь-який  вчинок  начальства   вважався
священним.
   А Калин Дудакли гамселив яничара пiд боки, в живiт, у груди.
   - Ану, прибери руки з обличчя! - загорлав вiн.
   Лазiз мовчав.
   - Прибери руки, тобi кажуть!
   Лазiз несмiливо виглянув з-пiд пальцiв. Тiльки вiн це зробив, як  Калин
Дудакли садонув його  в  скроню...  Лазiз  повалився  навзнак.  Тiло  його
конвульсiйне здригалося. З розкритого рота стримiли уламки зубiв  i  текла
кров.
   - Ти убив його! - почулося вiд дверей. То якраз зайшов Селiм.
   - I тебе уб'ю, якщо ти посмiєш щось сказати проти хондкара!
   - Я теж не збираюся замолювати хондкарових грiхiв. Ну?  Чув?!  А  тепер
спробуй убити мене, алчак[51]! - i Селiм жбурнув в обличчя ода-башi  жменю
пiску.
   Калин Дудакли вихопив ножа.
   На землi непорушне лежав Лазiз.
   - Ну! - вигукнув Селiм. - Переступай через тiло  чесного  мусульманина!
Переступай! А я тобi зараз зажену ножа куди треба.
   Ода-башi з ревом кинувся на Селiма. Здавалося, що вiн зараз  жбурне  на
землю й цього яничара i розтопче ногами.
   Та не так сталося. Селiм пiрнув пiд руку Калин Дудакли. I  -  вiдскочив
убiк.
   Не говорячи анi слова, Калин Дудакли обернувся назад. I  всi  побачили,
що з його грудей стирчить рукоятка Селiмового ножа. Але ода-башi не падав.
Вiн мовчки йшов просто на Селiма. Той не вiдступав.  Але  тiльки-но  Калин
Дудакли пiдiйшов на пiвтора кроку, як Селiм ударив його ногою  в  груди  -
туди, де стримiла кабза ханчера [52].
   Ноги Калин Дудакли пiдiгнулися - i вiн упав.
   Селiм спокiйно наблизився до вбитого, нахилився, вирвав з  його  грудей
ножа, гидливо трiпнув ним, змахуючи краплi кровi, й  повернувся  до  своїх
товаришiв.
   Яничари стояли застигло.
   - А тепер я скажу вам от що! Ми надто багато терпiли. Ми ходили воювати
проти невiрних?
   - Ходили, - озвалися з куткiв. - Ну й що?
   - Ми навiть проти своїх, правовiрних ходили. Так?
   - Було й це.
   - Хай то був бунтiвник Каландар-оглу, але вiн такий же  османли,  як  i
ми. Так?
   - Не так.
   - А як?
   - Його бiда змусила воювати, - озвалися з кутка.
   - Отож... Тепер слухайте мене. Ми воювали, нам  казали,  що  воюємо  за
боже дiло. Так? А тепер султан Осман хоче їхати в Мекку, бо  зрозумiв,  що
помилявся. Так? Так! За що ж тодi загинули тисячi наших товаришiв? Нiзащо?
Так?! Ходять чутки, що султан хоче знищити нас! Завести в пустелi Аравiї i
знищити... Нас хiба мало загинуло з голоду пiд Хотином?
   Яничари мовчали, напружено чекаючи на те, що ж далi скаже Селiм.
   - Так хай вiн iде до шайтана в зуби, наш хондкар Осман Другий! А  ми  з
ним у Мекку не пiдемо! Ось я - не пiду.
   - I я не пiду! - з кутка в куток вийшов  яничар  Урхан,  на  прiзвисько
Сирик[53], бо був високий i худий.
   - I я не пiду! - озвався Абдуррахман.
   - I я!
   - I я!
   - Хай вiн сам iде в Мекку!
   Через хвилину вся кiшла сказала своє  слово.  Нiхто  не  хотiв  iти  за
султаном у Мекку.
   - Селiме, будь нашим ода-башi! - вигукнув Сирик.
   - Добре, я буду вашим ода-башi. Тiльки наказую: жодного  непослуху.  Ми
мусимо триматися всi разом.
   Його блакитнi очi звузилися. Синя пляма над правою бровою, схожа  здаля
на родимку, потемнiла.
   Орта яничарiв висипала з кiшли на вулицю. Урхан  Сирик  iшов  поряд  iз
Селiмом i вигукував:
   - Гей, яничари! Наша орта не хоче йти в Мекку!  Хай  хондкар  iде  туди
сам, а ми залишимося в Стамбулi. Ми  вже  так  давно  не  були  вдома!  На
Ат-майдан! На Ат-майданI
   Яничари повсталої орти йшли, розмахуючи зброєю, вигукуючи грiзнi слова.
   - До палацу! Ходiмо до самого вiзира! - крикнув хтось з натовпу.
   - Аллах з нами! - дружно пiдтримала  вся  орта.  Селiм  переглянувся  з
Урханом. Йти? Чи не йти?
   - До палацу! Веди нас, Селiме!
   Селiм обернувся до повсталих. Перекрикуючи гамiр, гукнув:
   - Йдемо до палацу Делавера!
   Загiн  яничарiв  попростував  розбурханими  вулицями  столицi.  До  них
приєднувались групи людей.  Це  була  голота,  старцi,  вуличнi  злодюжки,
рибалки...
   - Куди йдете?
   - До Ат-майдану, а потiм до Делавера-пашi! - вiдповiдав Мустафа Сирик.
   - I ми з вами!
   - Ходiмо.
   По дорозi тi, що приєднувалися, озброювалися кiлками, ножами, дехто уже
мав i пiстолi.
   Коли орта була вже зовсiм недалеко вiд Ат-майдану, Селiм озирнувся. Те,
що вiн побачив, приголомшило його. Позаду вирувало  море  людських  голiв,
загрозливо здiймалися кулаки, палки, пiстолi, каменюки.
   "Ого! Тепер цей натовп не змогла б заспокоїти цiла армiя яничарiв! А як
весь їхнiй гнiв на нас виллється - що тодi? Шмаття полетить!"
   - Чого зупинилися? - кричали ззаду. - Вперед, до вiзира!
   - Вперед!
   Що ж це буде? Ось-ось їхнiй загiн вийде на двiрцевий  майдан.  Селiмовi
стало моторошно. Те, що вiн убив  ода-башi,  -  зрозумiло:  ода-башi  убив
Лазiза. Те, що вiн. Селiм, став на чолi повсталої орти, - це теж  пояснити
можна: хвилювання пiсля тривалого поєдинку. Але  чим  вiн  пояснить  появу
свого загону отут, на двiрцевому майданi?
   Вiн розгублено глянув на Урхана. У того в очах був жах  перед  тим,  що
має статися.
   Але натовп суне вперед - i вже немає такої сили, крiм хiба  що  гармат,
яка була б здатна його зупинити.
   Озирнувся на ходу.  Побачив  сяючу  пику  Абдуррахмана  Ешека.  Ех  ти,
круглопикий дурню! Мабуть, тобi  не  тiльки  за  регiт  i  упертiсть  дали
вiслюче назвисько! Чи думаєш ти про те, що станеться через хвилину? Чи  ти
хоч коли-небудь думав про завтрашнiй день? Ось  посадять  тебе  завтра  на
казик[54] - може, хоч там уперше замислишся.
   Селiм ладен би зупинитися, та його несла юрба розгарячiлих  яничарiв  i
голоти...
   "Отак, Селiме, три десятки лiт  прожив  ти  чесним  i  вiдданим  слугою
великих султанiв, а тепер маєш: iс'янчи[55], вiдступник, злочинець!"
   З тiсної бiчної вулички загiн  нарештi  вирвався  на  площу,  заповнену
народом.
   Тут усе кипiло, шумiло, колобродило.
   "Еге, та ми тут не першi!" - на душi в Селiма трохи полегшало.
   - Не хочемо йти в Мекку! - чулися крики яничарiв. Якийсь вояк  у  формi
сипаха[56], пiднявшись на барило, вигукував у натовп:
   - Скiльки ми будемо воювати? У нас немає вже сили! Нас побили iлляхи  й
запорожцi. А нас було бiльше! Нас було майже  двiстi  тисяч,  у  нас  було
триста гармат i чотири слони, а що було в iлляхiв? Їх разом iз запорожцями
було втричi менше... А що вийшло?..
   - Нас побили! Нас побили! - загорлала юрма. - Бий невiрних!
   - Я теж кажу: бий невiрних! Невiрнi сидять у себе на  Запорiжжi,  п'ють
горiлку  i  славлять  свого  поганського  Христа,  а  наш  хондкар,  вождь
правовiрних, хоче iти в Мекку. Хай сам iде! Ми добре воювали, але нiхто не
винен, що хондкар розучився керувати вiйськом!
   - Нiхто не винен!
   - Хай менше п'є вина! Аллах казав: не пий вина! Це - гюнах!
   - Гюнах! Той, що кричав з барила, повернувся до палацу i заволав:
   - Це султановi грiхи принесли нам бiду! 'Це грiхи наших башiв  та  беїв
мусимо спокутувати ми, сипахи, ми, яничари, ми...
   З палацу почувся пострiл.
   - Це - сарай-мухафизлар![57] - скажено закричали в юрбi. - Вони  нiзащо
вбивають наших людей!..
   - Бий охоронцiв! - заволали навколо.
   - Тихо, ви! Тихо! - загукали з iншого боку. - Посланцi повертаються.
   Майдан потроху стихав...
   - Що сказав найяснiший султан? Що? Вiн видасть нам Делавера-пашу?
   Яничар з нашивками юзбашi[58] прудко вилiз на барило i закричав:
   - Найяснiший султан вигнав нас з палацу, як поганих собак! От  що!  Вiн
шанує Делавера-пашу, а нас не шанує.
   - А-а-а-а! - заревiв натовп. - Ми самi витягнемо Делавера з палацу!  Ми
його вiддамо на корм собакам!
   Голодранець, який, напевно, вже забув, коли востаннє гаразд їв, зiпхнув
юзбашi з барила i, вiдчайдушне махаючи руками, заволав:
   - Ходiмо громити Делавера-пашу!
   - I справдi! - закричав Абдуррахман Ешек. - Чого ж то ми  стоїмо?  Коли
вже зiбралися на Ат-майданi,  то  треба  йти  на  хюджум[59]  Делаверового
палацу.
   - На Делавера-пашу!!!
   Хапали на ходу дошки й камiння, тягли за собою  озброєних  яничарiв  та
сипахiв i з лайкою, з криком, з ревом бiгли
   до високої кам'яної громади, яку воздвиг для себе великий вiзир.
   - На Делавера! Йаша![60]
   Муедзин з мiнарета кликав на молитву, але його  нiхто  не  чув.  Тiльки
напiврозтоптаний дервiш, кашляючи кров'ю,  кричав  пiд  ногами:  "Машалла"
[61].
   В палацi вiзира були мiцнi ворота й добра  варта.  Тiльки-но  повстанцi
наблизились, як їх зустрiв убивчий вогонь. Та зупинитись  не  можна  було.
Величезний  натовп  кинувся  на  штурм  Делаверового  палацу.  Варту  було
перебито, ворота просто  повалили.  Повстанцi  вдерлися  в  покої  вiзира,
зривали килими й  золотi  оздоби,  розбивали  сундуки  й  хапали  усе,  що
попадало пiд руку: грошi - так грошi, шовковий халат - так халат, слiзниця
[62] - так слiзниця.
   Делавер-паша упав на колiна й став цiлувати бруднi ноги яничарiв.
   Його пiдвели й почали бити  по  обличчю.  Злетiла  чалма,  Делавер-паша
крутив головою, з його очей лилися сльози, а його били, в  нього  плювали,
кричали в обличчя найбезбожнiшi слова.
   Деяавер-паша знов упав на колiна.
   Згори долинув пронизливий крик, який тут же урвався. Це закричала  його
улюблена дружина Саодат. За що убивають її? Вона ж нiчого не знала, вона ж
нi в чiм не винна...
   Його знову пiдняли й ударили спиною об стiну.
   "Боляче, ой, боляче, що вони роблять? Вони менi одiб'ють геть усе..."
   Його ударили ще раз - i вiн скрикнув од пекучого болю.
   Вiн  не  мiг  стояти,  ноги  його  не  тримали,  вiн  висiв  на   руках
бунтiвникiв, i вони смiялися йому в обличчя й били, били, били...
   "Боляче ж, ой  як  боляче...  Це  ж  нелюдяне,  це  ж  звiрство,  аллах
милосердний..."
   Ще один удар - iз рота ринула кров. Йому на  мить  полегшало,  а  юрма,
коли уздрiла це, стала бити його  об  стiну  з  новим  веселим  азартом  i
натхненням...
   Потiм Делавер-паша вiдчув, що вiн на чомусь лежить. Хтось  наступив  на
руку, потiм щось прив'язували до ноги.
   "Вони думають, що я мертвий", - з жахом майнуло в головi.
   Його потягли за ногу. Голова билася об сходи,  з  рота  текла  кров.  З
натугою розплющив очi. Йому заболiло в очах, але вiн дивився, дивився,  бо
вже не мав сил  заплющитися...  А  над  Стамбулом  весело  грало-вигравало
сонце. I голубi хвилi весело били в береги Босфору.  I  пiдiймався  чорний
дим над палацом Делавера-пашi.

   * * *

   - Вар олсун айякланма! [63]
   Хто це вигукнув? Абдуррахман Ешек? Так, вiн! Бiжить, смiється, по  щоцi
кров тече, блищать оченята, обличчя розчервонiлося вiд збудження.
   - Де султан?
   I справдi - де султан? Вони ж iшли до нього. Iшли сказати йому:  ми  не
хочемо йти в Мекку, йди сам, султане!
   - Де султан? Де султан?
   Вiдлуння:
   - Де султан? Де султан?
   I вiдповiдь:
   - Мустафа в нас султан! Той, що був п'ять лiт тому... А Осман у  палацi
сховався!
   - Мустафа? Отой кретин? О аллах!
   Селiм, забувши про все, побiг уперед. Вiн мусить бачити султана  зараз.
Вiн мусить сказати йому, що вiн i його орта не хочуть  iти  в  Мекку,  вiн
мусить сказати, що яничарам осточортiло...
   Але - кому сказати? Османовi чи Мустафi? Ай-ай-ай, що буде?  Мустафа  -
знов султан? Так супроти нього Абдуррахман Ешек - все одно, що  дев'яносто
дев'ять багдадських мудрецiв супроти вiслюка. О аллах! Ми робили, а  хтось
їсть!
   - Бий! - закричав Урхан над самiсiньким вухом у Селiма.
   Усi кинулися до палацу. Затрiщали дошки, забряжчало залiзо, тисячоустий
гомiн злився в грiзний рев...
   А над Стамбулом весело грало-вигравало призахiдне сонце!
   I голубi хвилi весело били об береги Iстанбул-богааи! I грiзно  шумiли,
мов штормове море, вулицi столицi. Селiм незчувся, як вихопив з пiхов свою
шаблюку й подався за  всiма  до  двiрцевої  брами.  Поряд  бiгли  Урхан  i
Абдуррахман, вони розмахували шаблями й кричали: "Бий охоронцiв!"
   Натовп зупинився бiля брами.  Почулися  пострiли  -  стрiляли  з  вiкон
султанського палацу. Натовп заревiв, у вiкна полетiло камiння, палицi, пiд
натиском тисячi тiл брама розiйшлася,  i  розлютована  юрба  увiрвалася  в
найсвященнiше мiсце iмперiї.
   На якусь мить переднi зупинилися. Та їх  потурили  заднi,  i  повстанцi
розлилися по коридорах палацу. Лунали пострiли, але на них  уже  нiхто  не
зважав, падали пораненi, оскаженiла лава летiла просто по  тiлах,  ревучи,
шматуючи єдваби й килими, ламаючи дверi, розбиваючи  прикраси,  розпорюючи
подушки й перини, розкидаючи книги й папери...
   Двiрцева охорона люто вiдбивалася, але це  мало  допомагало.  Повстанцi
змiтали геть усе, що ставало  на  їхньому  шляху.  Один  за  одним  падали
захисники  султанського  палацу.  Тi,  що  вцiлiли,  вiдступали  до  покою
мухафизлар-аги[64].
   Мухафизлар-ага, високий i товстий серб з розкошланими вусами,  стояв  з
шаблюкою в правiй руцi, а лiвою стрiляв iз пiстолiв,  якi  йому  весь  час
подавали ушаки[65]. Його обличчя було налите кров'ю, очi горiли ненавистю,
нi краплi страху не було в них - це був завзятий i хоробрий вояк.
   Юрба повстанцiв затупцювала на мiсцi.
   Ще трохи - i переднi, ряди яких катастрофiчне рiдiли, одхлинуть назад.
   Та назад ходу не було. В палац вливалися й вливалися маси народу.
   I коли зiйшлися груди в груди ряди повстанцiв та ряди бiйцiв  двiрцевої
охорони  й  почався  страшний  рукопашний  бiй,  мухафизлар-ага  ще  довго
вимахував шаблею направо й налiво, вiн був  проколений  списами,  пробитий
кулями, але все рубав i рубав, доки пiд натиском живих i  мертвих  тiл  не
впав на землю, пiд нещаднi багатотисячнi ноги юрби...
   Селiм протискувався крiзь юрбу до виходу. Рвонувся  з  мiсива  тiл,  що
було особливо щiльне бiля самих дверей, зачепив  лiктем  по  носi  якогось
обшарпанця, i той став тут же сякатися на всiх кров'ю i кричати:
   - Яничари людей калiчать!
   - Ану, цить! - гарикнув на нього Селiм i вирвався назовнi.
   Посеред майдану сидiв на мулi обiрваний молодий чоловiк. Вiн презирливо
дивився на тих, хто його оточував. Одяг на чоловiковi був подертий, як  на
дервiшi, а шию обвила зашморгом товста мотузка.
   "Кого це збираються вiшати? - подумав Селiм i раптом  з  жахом  упiзнав
найяснiшого султана Високої Брами Османа Другого.
   Селiм вiд несподiванки зупинився так рiзко, що ледь не впав.
   Це - султан?
   Вiн його бачив не так давно -  бiля  Хотина.  Велич  у  кожному  словi,
могутнiсть у кожному руховi, якась  вища,  вiдома  тiльки  йому  iстина  в
поглядi...
   А зараз - обшарпанець на мулi, гiрко стиснутий рот...
   Османа схопили в палацi, витягли на вулицю й посадили  на  мула.  Тепер
вiн мов крiзь сон дивився на те, що коїться навкруги. Якийсь яничар бiг до
нього й рiзко зупинився. Пiзнав. Пiзнав свого владику. Але на його обличчi
не радiсть i не  обожнювання  -  жах  i  здивування...  Султан  скреготнув
зубами.
   Мула смикнули за повiд  i  повели  вулицею.  Попереду  бiгла  дiтлашня,
свистiла, кидала камiнням у нього, вже не султана, i  вiн  нiчого  не  мiг
зробити.
   Його везуть, як спiйманого злодiя, його, що стiльки хотiв зробити  -  i
зробив! - для величi Туреччини!
   Що це тягнуть попереду? Ах, то тiло Делавера-пашi...
   Хвиля вiдчаю накотилася на серце. "Ай, пустiть мене, змилуйтеся,  дайте
менi життя... Я буду... Я буду..."
   О, тiльки б повернутися знову на престол! Вiн обрушить весь  свiй  гнiв
на всiх цих зрадникiв та падлюк. Вiн повiдрубує  голови  всiм  яничарам  i
сипахам, вiн створить нове  вiйсько.  Вiн  вирiже  весь  Стамбул,  щоб  не
лишилося жодного свiдка його сьогоднiшньої ганьби... Вiн вирве з хронiк тi
аркушi, де розповiдатиметься про сьогоднiшнiй день,  i  примусить  вклеїти
новi аркушi про вiчну ганьбу зрадникiв...
   Грало сине небо над Стамбулом, сяяло сонце.
   Було 19 травня 1622 року.
   - Вар олсун айякланма!
   Султана з мотузкою на шиї возили по столицi iмперiї. I небо  не  падало
на землю. I Босфор не вихлюпувався на вулицi.
   Султановi страшенно хотiлося пити. Сонце пекло його в поголену  голову,
з якої вже давно хтось збив чалму, пiт лився по  щоках,  султан  облизував
шершавим язиком пересохлi губи... I мовчав.
   Його возили й возили, возили по вибоїстих вузьких вулицях, де  смердiло
гнилими риб'ячими нутрощами й нечистотами, i йому вже здавалося,  що  весь
Стамбул перетворився на айякйолу[66]...
   Вiн уже звик до крикiв натовпу, до камiння, що кидали дiтлахи, вiн  уже
зрозумiв, що це, мабуть, останнiй день його життя... I  жалкував,  що  так
мало знищив своїх ворогiв...
   Вiн кiлька лiт тримав у своїх руках владу.  I  здавалося,  знищив  усiх
своїх суперникiв. Одий тiльки лишився -  дядько  Ях'я.  Передали,  що  вiн
тридцять лiт  тому  помер  вiд  вiспи.  А  зовсiм  недавно,  мiсяць  тому,
довiдався Осман, що Ях'я живий, тiльки носить  iнше  iм'я.  Вiн  ще  встиг
вiдправити Кемаля-Суса,  свого  найлiпшого  i  найдосвiдченiшого  джасу-са
[67], до Чорногорiї, аби той вiднайшов там слiди Ях'ї.
   Вiн, султан, припустився благодушностi. П'ять рокiв тому  було  скинуто
ним, Османом, султана Мустафу. Той  Мустафа  був  його  дядьком-недоумком.
Осман наказав: не треба його знищувати - нiкому цей кретин не  потрiбен...
Аж бач, що виходить! Яничари збунтувалися i  знову  садовлять  Мустафу  на
трон. Ясна рiч, цього йолопа через якийсь там рiк замiнять  кимось  iншим.
Але ким? Малолiтнiм Амуратом?.. Той ще дуже малий!.. О аллах,  треба  було
знищити Мустафу!..
   Не встиг... Не встиг...
   Попереду - Єдi-куле. Це останнє, що вiн бачитиме  в  своєму  життi.  Бо
того султана, якого везуть отак у Єдi-куле, чекає тiльки одно - смерть...
   - Змилуйтеся! Змилуйтеся!
   Хто це там репетує? Вiн, Осмая Другий, не  принизиться  прохати  в  цих
плебеїв життя.
   "Прощай, дурна моя країно, - гiрко подумав. - Ти ще не знаєш, як  тяжко
поплатишся за свою дурiсть..."
   I раптом його кинуло в жар: вiдчув, що сльози течуть по щоках:
   "Невже в усьому цьому - воля аллаха?" Озирнувся. Побачив -  наче  крiзь
туман - вишкiренi зуби натовпу.
   Божевiльний дервiш бiжить слiдом i, тремтячи мов у пропасницi, гукає:
   - Ля iлляги iль Алла...[68]



   РОЗДIЛ ДРУГИЙ, _
   у якому йдеться про химерiї  долi,  що  зводить  докупи  рiзнi  людськi
дороги... _

   Того ж таки 1622 року наприкiнцi  тихого  й  прозорого,  мов  напоєного
вiдстояним вином серпня група вершникiв пiд'їхала до днiстрового берега.
   Було сумирне й ласкаве надвечiр'я. Тiнь вiд гори вже перетнула Днiстер,
i тiльки український берег ще свiтився м'яким жовтуватогарячим сяйвом.
   На вершниках  були  запорошенi  дорожнi  плащi  з  мiдними  застiбками,
химернi капелюхи з високо задертими вгору крисами, - видно, подорожнi були
з далеких країв. Пiд плащами виразно одстовбурчувались шаблюки та пiстолi.
Часи були непевнi, i покладатися тiльки на щасливу  долю  навряд  чи  було
можна.
   Вершники зiскочили з коней i пiдiйшли до самого берега.
   - От ми вже й перед Турлою[69], - по-турецькому промовив,  усмiхнувшись
усiм своїм чисто виголеним обличчям,  високий  чорнявий  чоловiк,  що  був
одягнутий чи  не  найвишуканiше  i,  мабуть,  був  найголовнiший  у  цьому
товариствi.
   - Та отож якраз Днiстер, - смiшно перевалюючись пiсля  довгої  їзди  на
конi, сказав дебелий вайло i пiшов просто в чоботях у воду.
   - Чи не думаєш ти, Петре, отак пiшки i перейти цю рiку? -  кивнувши  на
прудкi хвилi Днiстра, озвався чорнявий.
   Але той, кого назвали Петром, уже не слухав нiчиїх слiв.
   Вiн нахилився над рiкою й дивився у воду. I брав воду у пригорщi. I нiс
до обличчя. А потiм розводив руки - i вода падала в хвилю...
   - Боже мiй, - говорив сам до себе чоловiк, названий Петром, - боже  мiй
милосердний, та я ж цiлих тридцять лiт не бачив тебе...
   Цей чоловiк, мабуть, не любив високих  i  пишних  слiв,  бо  навiть  цi
слова, що вирвалися в нього, здалися йому неприродними,  i  вiн  крадькома
озирнувся: чи не чув хто, бува.
   "Боже мiй, - думав Петро, - та я ж уже  майже  вдома.  Оце  перепливемо
Днiстер - i я пожену свого сiрого просто  в  Сугаки.  Нi,  в  Сугаки  десь
узавтра, а сьогоднi треба до Могилева дiстатися... Боже мiй, скiльки  миль
проскакати... Аж не вiриться, що все - позаду..."
   Вiн набрав у пригорщу води i став її пити.
   I тодi ожили в душi спомини, тамованi  три  десятирiччя,  ожили  запахи
дитинства, - i Петро вiдчув: щось тече в нього по зарослих  сивою  щетиною
щоках.
   "От господи, чого це? - знiяковiв цей лiтнiй чоловiк. - Вода як вода...
Ну, пив колись. Ну, зараз п'ю..."
   Вiн знову набрав пригорщу води i хлюпнув собi в  обличчя.  Потiм  ще  i
ще... А сльози текли й текли. I чоловiк горбився над водою, мов ведмiдь, i
боявся озирнутися назад, щоб супутники не бачили його очей.
   "Отаке, прости господи. Ну, кому це  потрiбно?  Соромно  перед  людьми.
Старiюся, чи що?"
   Вiн дивився на лiвий берег Днiстра i усмiхався сам до себе.
   Його супутники делiкатно мовчали й теж дивилися на протилежний берег.
   Нiхто з них ще не бував на Українi.
   Трiєстинець Джузеппе бачив на своєму сорокарiчному  вiку  багато  чого.
Знали його в Iспанiї та  Францiї,  навiть  в  Алжiрi  ухистився  побувати,
казав, що був i в Америцi, та цьому мало  хто  вiрив,  бо  Джузеппе,  крiм
своєї найголовнiшої прикмети - чвертьаршинного носа, -  мав  ще  одну,  не
менш видатну особливiсть - вiн любив прибрехати... Але на Українi вiн таки
не бував... Зовнiшнiсть Джузеппе була виразна - легенький пушок  на  майже
облiзлому тiм'ї, чорнi широкi брови, що намагалися  зiйтися  десь  посеред
лоба гострим кутом,  та  не  вистачило  їм  снаги  й  волосся;  пiд  носом
примостилися тоненькi вусики, дуже схожi на брови, хiба що бiльш вишуканi;
все  пiдтримувала  могутня  нижня  губа,  що   своїми   розмiрами   тiльки
пiдкреслювала недостатню розвиненiсть пiдборiддя,  оздобленого  невеличкою
рiденькою борiдкою.  Булькатi  очi  сеньйора  Джузеппе  в  основному  мали
брунатний колiр, але в  хвилини  страшного  гнiву  чорнiли,  а  в  хвилини
натхнення (а  це  бувало  досить  часто,  коли  починалися  розповiдi  про
численнi пригоди) голубiли. При цьому можна  ще  згадати  досить  сумовиту
обставину щодо зросту сеньйора Джузеппе, який зовсiм не  задовольняв  його
власника. Можна згадати й черево трiєстинця, яке було трохи  непропорцiйне
до його зросту. Та була в iталiйця риса, яка перекривала всi його  тiлеснi
й духовнi вади, - вiн стрiляв  влучнiше  за  легендарного  перського  шаха
Бахрама-гура i шпагою та шаблюкою орудував не гiрше...
   Чорногорець Йован був повною протилежнiстю трiестин-цевi. Височенний  i
кiстлявий, нiс у нього малий, а пiдборiддя велике, брови дивилися кутом не
вгору, а вниз. Так само поводилися й вуса. Якщо в Джузеппе на головi росло
мало, то в Йована була чуприна, мов галчине гнiздо, очi глибоко сидiли пiд
бровами, i їхнiй колiр визначити  було  важко.  Йован  був  мовчазний,  бо
пригод нiяких у його життi не було, а брехати вiн не любив. Але стрiляв  i
рубався на шаблюках вiн майже так, як i Джузеппе.
   Високого  чорнявого  чоловiка,  одягнутого  в  дорогий,  хоч   i   дуже
запорошений далекою дорогою плащ, звали Олександром, графом Чорногорським.
Було йому, мабуть, стiльки ж  лiт,  як  i  Джузеппе  та  Йовановi.  Тонкий
грецький профiль,  задумливi  чорнi  очi,  сильне,  трохи  випнуте  вперед
пiдборiддя, високий лоб, пещенi руки,  якi,  проте,  добре  вмiли  тримати
пiстоля й шаблю...
   Отже, нiхто з подорожнiх, крiм Петра, не бував на Українi, i тепер  усi
вони з цiкавiстю розглядали краєвид, що розлягався за рiчкою.
   Протилежний берег був положистий, зарослий невеликими кущами, якi  далi
переходили в лiс. Десь через милю рiвнина, утворена  в  минулому  наносами
рiки, круто переходила в гору. На горi  теж  темнiв  лiс.  I  праворуч,  i
лiворуч стояли такi ж гори...
   - Будемо шукати броду чи поронника? - запитав по-турецьки Олександр.
   - Га? - стенувся Петро. - Хто його знає, - теж по-турецьки  казав  вiн,
вилазячи з води. - Тут же недавно  така  вiйна  була,  що  спробуй  знайти
поронника...
   - А брiд?
   - Не знаю. Забув... Хiба що... Бiля самого Могилева є щось подiбне. Але
це тiльки в найсухiшу пору...
   - А по  водi?  Як  Iсус?  -  реготнув  Джузеппе.  Олександр  нетерпляче
озирнувся на трiестинця: тихо!
   - Та просто перепливемо, - обiзвався Йован. - Нешироко ж.
   Подорожнi поскидали з себе одяг та зброю, прив'язали все це до сiдел i,
взявши коней за поводи, пiшли в воду.
   - У-ух! Холодна! - задрижав Джузеппе.
   - З гiр тече, - сказав Петро. - 3 Карпат. Прудка. Йован ступив у рiчку,
її течiя нагадала йому швидкi й холоднющi рiки його батькiвщини.
   I тут неподалiк  пролунав  пострiл,  потiм  другий...  Не  змовляючись,
подорожнi вхопили з сiдел пiстолi, а Джузеппе  ще  й  рушницю  видобув  та
прилаштував на спинi своєї кобили.
   - Що то має бути? - неспокiйно крутонув головою до Петра Олександр.
   - Не знаю. Але, мабуть, не за нами.
   Нараз з невисокого, але густого  лiска-чагарника,  яким  кiлька  хвилин
тому їхали Олександр та  його  супутники,  вискочив  якийсь  чоловiк.  Вiн
пробiг,  накульгуючи,  не  бiльш  як  з  пiвсотнi  крокiв   по   вiдкритiй
мiсцевостi, коли з лiска вигулькнуло кiлька туркiв  з  рушницями.  Чоловiк
озирнувся навсiбiч i подавсь до води.
   Та погоня наздоганяла. Чоловiк закричав що було сили.
   - Що вiн кричить? - запитав Олександр.
   - Кричить: рятуйте, - переклав iталiєць. - Схоже на нашу мову...
   Чоловiк уже вскочив у воду, а турки були поруч  нього.  I  тут  гримнув
пострiл. Петро здригнувся, оглянувся й  побачив,  що  Джузеппе  задоволене
всмiхається в свої  вуса,  а  Йован  шкiрить  зуби.  Переднiй  турок,  мов
спiткнувшись, упав на землю.
   - Заряджай, Йоване, вдруге рушницю,  тiльки  скорiше,  -  аж  застрибав
Джузеппе.
   Туркiв було п'ятеро, власне, вже четверо, бо в кого влучала  Джузеппова
куля, того вже можна було смiливо вважати небiжчиком.
   Але й четверо проти чотирьох теж нелегко...
   Розпаленi погонею, турки,  напевне,  забули  про  обережнiсть  i  бiгли
просто на Олександра та його супутникiв.
   - Стiйте! - вигукнув по-турецьки Олександр. - Зупинiться, а  то  будемо
стрiляти!
   У вiдповiдь - пострiл з пiстоля. Олександр схопився за руку.
   Тут знову гримнула Джузеппова рушниця.
   Упав ще один турок. Слiдом за ним звалився на землю третiй - це втiкач,
скориставшись тим, що  переслiдувачi  на  якусь  мить  забули  про  нього,
вискочив з води, пiдбiг до вбитого турка, вихопив його пiстоль  i  тут  же
послав кулю в спину найближчому з ворогiв.
   Двоє туркiв, що лишилися живими, зупинилися й тут же рвонули до лiсу, з
якого вони так необачно вискочили.
   - Тiкай, тiкай - куля все одно прудкiша, - промовив Джузепле,  наводячи
свою рушницю на турка, що бiг лiворуч. Ось вiн уже вскочив  у  лiс,  зник,
потiм за кущем промигнули його шаровари. В цю  ж  мить  гахнув  пострiл  з
рушницi, i до неба здiйнявся короткий крик.
   - Туди тобi й дорога, - задоволене мовив трiєстинець.
   - Не треба так багато стрiляти, - озвався Олександр.  -  Бережи  порох,
кулi. Вони нам ще згодяться. Ти диви -  й  мене  дряпнуло...  Вцiлив  таки
чортiв яничар...
   Джузеппе та Йован пiдскочили до Олександра.  Вiн  пiдняв  долоню,  якою
затискав свою лiву руку бiля плеча, i вони побачили кров, що юшила з рани.
   - Моменте, - сказав Джузеппе, метнувся  до  свого  коня,  витяг  шматок
полотна,  пляшку  з  якоюсь  настоянкою  i  невеличкий  кухлик  з   чорним
шмаровидлом.
   Вiн взяв у рота з пляшки трохи настоянки  i  пирснув  нею  на  поранене
мiсце.  Потiм  намазав  краї  рани  чорним  шмаровидлом,  наклав  на   неї
просякнутий  настоянкою  шмат  полотна  i  зав'язав   великою   полотняною
шматиною.
   - Через день-два й забудеться, - запевнив.
   Втiкач, якого подорожнi вирятували з бiди, поволi йшов берегом до  них.
У руцi вiн тримав пiстоля. Чим ближче пiдходив, тим виразнiше було  видно,
який вiн виснажений i блiдий. Розкошланi борода i вуса,  довге  волосся...
На однiй нозi щось телiпалося...
   Втiкач зупинився крокiв за десять i мовчки дивився на голих  людей,  що
тiльки-но вели бiй з п'ятьма турками.
   - Пiдiйди ближче, - по-турецьки сказав Олександр. Чоловiк здригнувся  й
глухо спитав - теж по-турецьки:
   - Хто ви?
   - Божi люди... Християни. А що?
   - Перехрестiться.
   - Ти диви, - розсердився Петро i вигукнув по-українськи: - Ми до  нього
з ласкою, а вiн до нас з лайкою.
   - Чому ж з лайкою? - почувши українську  мову,  сказав  по-українському
втiкач. - Тепер iду. Ви так по-турецькому балакаєте, що я подумав:  утiкав
од туркiв, а до туркiв потрапив.
   Незнайомий пiдступив майже впритул, i подорожнi побачили на його  руках
шрами вiд кайданiв.
   - А на нозi що то? - поцiкавився Джузеппе. Незнайомий ворухнув ногою, i
всi почули, як у травi задзеленчав ланцюг.
   - Ясно, не питаю...
   - Знайома штука, - додав Петро. - На той берег попливеш?
   - А я туди якраз i бiг, - сказав незнайомий.
   - Бачили... Ну, то що - вперед?
   Незнайомий мовчки кивнув,  i  подорожнi  пiшли  у  воду.  Швидка  течiя
штовхала вбiк, ноги занурювались  у  м'яке  глеювате  дно,  конi  тривожно
стригли вухами й голосно форкали...
   - Ти чого не роздягнувся? - запитав Петро у втiкача.
   - А... не хочеться...
   - Тримайся за мого Сiрого. Вiн витягне. Тебе як звуть?
   - Йон... Йон Кодряну...
   - Ти - Йон, а в нас - Йован. Ще б Iвана - i була б трiйця... За що тебе
було закуто?
   - Хотiв утекти в Кодри - в мене ж i прiзвище лiсове [70].
   - Ну да, Лiсовенко по-нашому...
   - От-от... Хотiв утекти - тьху ти, як тяжко дишеться, -  а  щоб  хлопцi
мене туди прийняли, вирiшив пiстоля вкрасти в турка. А  вони  й  спiймали.
Вiдлупили добряче - i в зiндан. Сидiв там з пiвроку. Думав, здохну. Аж тут
небесна сила мене вирятувала. Вчора гроза була. Громом у  дерево  ударило.
Дерево впало на наш зiндан, провалило покрiвлю. Я в дiрку  -  й  драла.  А
вони таки напали на слiд... Ух, аж не вi-риться, що на волi...
   - А чому на Вкраїну тiкав?
   - А куди ж iще? Козаки туркам недавно дали -  ого-го!  Так  на  Вкраїну
турки зараз не дуже-то смiливо сунуть носа. А в  нас  -  не  дай  боже  що
тiльки твориться!
   - Давно я не був на Вкраїнi.
   - Рiк? Два?
   - Тридцять.
   - Тридцять? Ого! Як же це?
   - Колись розкажу. А зараз - горни руками  дужче...  Пiд  берегом  Петро
озирнувся й побачив далеко збоку те мiсце, з якого їхнiй малесенький загiн
починав свiй шлях через рiчку.
   - Несе, ох, i несе!
   - Берег близько.
   Йован, як найдовший, уже перебирав ногами по дну i виводив свого коня з
води. Джузеппе ще  плив,  допомагаючи  Олександру,  який  пораненою  рукою
тримався за коня, а здоровою, правою, грiб...
   Коли Петро нарештi став ногою на суху землю, вiн знову вiдчув, як усе в
ньому затрусилося i йому захотiлося  впасти  в  цю  пилюку,  в  цю  траву,
рожеву-рожеву вiд захiднього сонця, й плакати. Вiн цього не зробив  -  вiн
просто лiг на березi i став дивитися в небо.
   - А тепер куди?
   "От нетерпеливиться графовi Олександру", - подумав Петро.
   - На Могилiв, - вiдповiв. I - до Йона:
   - Не знаєш, тут е щось таке, де б переночувати й повечеряти?
   - Мусить бути. Корчма чи ще щось таке. Без цього не можна.
   - Вiн помовчав, а потiм подивився благаючими очима на Петра:
   - Ви, мабуть, на Запорiжжя? Вiзьмiть i мене.
   - Ти що? Як же ми тебе вiзьмемо? В нас чотири конi, а ти п'ятий...
   - Я бiгтиму за вами... Чи десь украду собi коня. Вiзьмiть мене!..
   - Ми не туди їдемо, - озвався Олександр.
   - Як же не туди? - ударився в поли Йон. - Коли я точно бачу, що туди?!
   - Ми-таки справдi не на Запорiжжя їдемо, - сказав Петро.
   - Ну, хоч до Могилева доїдемо разом, а  там  побачимо...  Я  ж  вам  ще
спасибi не сказав за те, що виручили з  неволi.  Спасибi  вам,  молцумеск!
[71] Скiльки житиму - пам'ятатиму...
   - Сiдай на коня за мною, - сказав Петро, одягшись i скочивши в сiдло. -
Довезем до корчми.
   - Поїхали...
   Йон .сидiв ззаду Петра, тихенько смiявся i обiймав його своїми  довгими
кiстлявими руками.
   - Ти гляди, вошима мене не надiли, - пробурчав Петро. - А то - не  мала
баба клопоту...
   - Немає їх у мене. У нашому зiнданi весь час палили  сiрку,  щоб  дохли
всi вони, бо турки боялися, аби на них лекелi-гумма [72] не напала.
   Петро не пiдганяв коня,  дивився  на  зарожевiлу  хмару  над  лiсом,  i
здавалося йому, що цю хмару вiн уже бачив - давно-давно, ще  в  дитинствi,
коли з прадiдом своїм Савкою Скрипником виходили в поле. Отакої, як зараз,
серпневої днини - ласкавої, сумирної, коли повiтря здається кришталевим  i
нестямно прозорим.
   Вони сiдали з дiдом бiля старого-престарого береста  -  чи  стоїть  вiн
зараз, через стiльки лiт? Дiд виймав з полотнини  свою  скрипчину  i  щось
награвав. Петро дивився, як Його цупкi пальцi  точно  й  легко  падали  на
гриф, притискаючи  струну,  а  краєм  ока  стежив  за  смичком  -  i  йому
ввижалося, що то не дiдова рука водить смичком, а смичок  веде  руку...  I
все видавалося казковим,  неземним  -  i  сам  дiд,  i  дiдова  музика,  i
старезний берест, що  зачаровано  слухав  музику...  I  на  небi  лебедiла
рожево-бiла хмариночка - хмариночка-храми-ночка...
   Дiд майже пошепки наспiвував пiсню про козака, що просить товаришiв: як
умру, каже, хлопцi, то не спускайте мене в могилу, а  прив'яжiть  мене  до
мого коня, та хай вiн несе мене в блакитний степ, щоб я востаннє на  нього
поглянув...
   I тодi зрозумiв Петро, що дiд уже старий i що думає вiн про  смерть.  I
сидiли вони обидва сумнi й сумирнi перед величчю свiту.
   А   хмариночка-храминочка   аж   сяяла,   аж   видзвонювала   нечутними
дзвiночками...
   Де вона зараз, дiдова Савчина  могила?  Ось  їхатимуть  вони  завтра  з
Могилева, то хай там що, а заскочить вiн у свої рiднi Сугаки та поспитає в
людей, де дiдова Савчина могила... Та, може, й живий хто лишився, хто  про
нього, Петра, пам'ятає...
   ...Йон свиснув, а Джузеппе загукав по-турецьки:
   - Гей, шайтани, ну, що це ви вiдстали? Бiгом до корчми, а то...
   Петро шарпнув Сiрого.
   - Де це ви бачите корчму? - пiд'їхавши, запитав вiн у Джузеппе.
   - А ото хiба не вона? - Джузеппе показав трохи вбiк вiд берега.
   Шинкар, почувши, що до його корчми пiд'їхало кiлька подорожнiх, тут  же
вискочив на порiг.
   - Акшаминиз гайролсун! [73] - привiтав його Олександр.
   - Акшаминиз гайролсун! Гош гелдинiз! [74] - тут же озвався шинкар.
   - Ти, шинкарю, бачу, i по-турецьки вмiєш? - злазячи  з  коня,  промовив
Петро.
   - А я по-всякому,  хи-хи-хи...  Чиї  грощi,  того  й  мова.  Платитимеш
динарами - по-турецьки стрiну, платитимеш курушами - по-християнськи.
   Шинкар, весь час вклоняючись i притискаючи руки до  грудей,  сипав  мов
горохом:
   - I таку велику честь ви виявили бвдному Лейбi,  що  завiтали  до  моєї
вбогої корчми... Мабуть же, притомилися з дороги, та  далеко,  мабуть  же,
їдете... Нi, нi, не питаю, не треба закудикувати дорогу, це я  просто  сам
до себе...
   - Так, кажеш, звуть тебе Лейбою, - промовив Петро, заходячи в корчму.
   - Лейбою, паночку, Лейбою.
   Вiн зiрвав з дерев'яного  патика,  вбитого  в  стiну,  якусь  ганчiрку,
махнув нею по засмальцьованому столу й лавах:
   - Прошу панiв до столу! Що хочете пити й їсти, ясновельможний графе?
   Олександр зблiд. Звiдки знає цей Лейба, хто вiн такий?  Петро  схопився
за шаблюку. Джузеппе, зиркнувши на нього, вихопив пiстоль. Тiльки Йован та
Йон спокiйно дивилися на шинкаря.
   - Що є - все давайте.  На  п'ятьох.  Тiльки  їсти.  Пити  не  треба,  -
уривчасто мовив Олександр. Очима  показав  Петровi  й  Джузеппе:  сховайте
зброю. Сiв за стiл. Роздивився навколо.
   Тим часом з-за перегородки вискочила  розпатлана,  але  красива  дiвка,
мабуть, донька Лейбина, заходилася розставляти на столi миски й тарiлки.
   Лейба теж мотався туди й сюди, допомагав їй.  Скоро  на  столi  задимiв
борщ, зашкварчала ковбаса...
   - Їжте, ясновельможний  графе,  їжте,  -  намагаючись  упiймати  погляд
Олександра, примовляв Лейба. - їжте, ми так давно на вас чекали.
   "Що за чортiвня? - з досадою подумав  Петро.  -  От  тобi  й  цiлковита
таємниця. Ми ще тiльки стали на українську землю, а якийсь Лейба вже знає,
хто ми..."
   - Це ти всiх приїжджих графами обзиваєш? - примружився Петро.
   Пiймав схвальний погляд Олександра.
   - Як то всiх?! - заметушився Лейба. - Я ж, прошу пана,  не  назвав  вас
графом... I його, i його, - показав пальцем на  Джузеппе  i  Йована.  -  А
оцей, - тицьнув на Иона, - то вiн зовсiм не з вашої компанiї... А  граф  є
граф. Граф Олександр... Так чи нi?  -  на  товстих  губах  Лейби  на  мить
зазмiїлася єхидна усмiшечка.
   Джузеппе нахилився до Петра й спитав по-турецькому:
   - Що то вiн каже? Петро вiдповiв:
   - Знає, хто ми i що ми i навiть про те, що серед нас е Алессандро конте
Дi Монтенегро [75].
   - О! - пiдвiв  свої  брови  Джузеппе,  i  його  очi  стали  темними.  -
Сакраменто! Нечиста сила! Цей чоловiк знає надто багато.  Треба,  щоб  вiн
нiчого не знав.
   Вiн вийняв пiстоля й поклав на стiл.
   Лейбине обличчя видовжилося:
   - Що ви хочете робити? - гукнув вiн по-iталiйськи.  -  Пане  граф,  ваш
компаньйон хоче тут робити шум i стрiлянину! У цьому шинку не стрiляють. Я
не люблю шуму.
   - А це буде тiльки раз - i бiльше не болiтиме, -  сказав  по-iталiйськи
Джузеппе.
   - Джузеппе, сховай пiстоля... Тепер  от  що,  -  Олександр  всiм  тiлом
повернувся до Лейби: - Хто це тобi розповiв про нас отакi небилицi?
   - Нiхто, пане граф! Я просто спостережливий  єврей.  Хiба  не  видно  з
вашого обличчя, що ви - граф, а ось цей, - показав на Иона, - каторжник?
   - Ну? - Олександр очiкуюче дивився на Лейбу.
   - А... а iм'я ваше?.. Хтось з ваших компаньйонiв назвав, я почув, от  i
все...
   - Все?
   - Все, - розвiв руками Лейба.
   - От що, Джузеппе, -  сказав  Олександр  по-турецькому,  -  бери  свого
пiстоля i роби шум, тодi вiн одвикне брехати.
   - Не треба! - верескнув шинкар. - Що ви хочете?
   - Ти знаєш, - вiдповiв Олександр.
   - Ваше iм'я, найяснiший графе, менi передали звiдти, з Богданiї[76].
   - Хто?
   - Ну,  хiба  це  так  важливо?  Ви  ж  заходили  до  корчом?  Заходили!
Розмовляли? Отак потроху ми все i взнаємо. Ви ночуватимете, а Лейба  пошле
свого служника до Гершка, а Гершко хай пошле свого чоловiка до  Мойїгiе  -
треба, щоб знали: їде найяснiший граф Олександр, їде,  Мабуть,  до  Києва,
якщо взяти до уваги його попереднiй маршрут, їде верхи  з  трьома  вiрними
людьми, їде таємно... От i все.
   - А для чого це вам?
   - Треба знати все, що робиться на свiтi... Може, зараз оце ви їдете,  а
на той рiк почнеться десь вiйна, - от Лейба  й  думатиме,  що  воно  та  з
чого...
   - Так от, - беручись за борщ, промовив Олександр,  -  твiй  служник  до
Гершка ще не поїхав?
   - Нi.
   - Хай i не їде.
   - А що про мене Гершко подумає?
   - Хай думає, що хоче.
   - Ой, вейзмiр, я матиму великi збитки. Хто менi їх вiдшкодує?
   - Що тобi краще - кулю в лоб i без збиткiв чи щоб лоб був цiлий, але iз
збитками?
   - I так погано, i так погано... Я бiдний шинкар, що я робитиму,  як  на
мене розсердяться iншi шинкарi? Тодi менi треба буде сказати своїй  доньцi
Ривцi: а гiте нахт [77], а самому почепити на шию каменюку  i  стрибати  в
Днiстер... Ай-вай-вай, що я наробив?!
   Олександр вийняв iз кишенi гаман iз золотими,  спостерiгаючи  за  ласим
блиском у  Лейбиних  очах,  витяг  велику  монету  i  кинув  йому.  Шинкар
вiдставив кишеньку на жилетцi, пiймав у неї золотого на  льоту  i  тут  же
почав кланятися й примовляти:
   - Спасибi вам, добрий дане, що зглянулися на мою бiднiсть. Бiдний Лейба
молитиме бога Адонаї, щоб вiн послав вам велику фортуну.
   - А Гершковi скажи, що граф Олександр поплив по Днiстру вниз, до  моря.
Чув?
   - Чув, найяснiший паночку.
   - А коли щось буде не так - ось цей чоловiк, - показав на  Джузеппе,  -
повернеться назад i уб'є тебе. Втямив?
   - Ой, що ви? Що ви?!
   За вiкном почувся  кiнський  тупiт  i  людськi  голоси.  Лейба  тут  же
метнувся в дверi. Через якусь хвилину новi гостi зайшли всередину. Це  був
польський панок з кiлькома своїми дружками. Вони тут же замовили собi вина
та закуски й сiли бенкетувати.
   Олександр прикликав до себе Лейбу.
   - Отже, так, - сказав вiн йому. - Зараз ти нас покладеш спати... В тебе
є одяг на одного чоловiка? - метнув очима на Йона.
   - Знайдеться, паночку.
   - Так-так... А щоб розбити... - Олександр нервово перебирав пальцями, -
ну, як його, зiнджир[78], у тебе знайдеться iнструмент?
   - А обов'язково розбивати? Можна ключ пiдiбрати i вiдiмкнути.  У  Лейби
таких ключiв багато.
   - Треба ще помити, поголити й  пiдстригти  цього  чоловiка...  I  ще  -
дiстати йому коня... До ранку.
   - Ой, це так тяжко, так тяжко...
   - Заплачу.
   - Подумаю.
   - Нiчого думати. Дай того коня, що ним твiй служник до Гершка їздить.
   - Пхе, та то ж мужицький кiнь.
   - Iншого й не треба.
   В цей час польський панок пiдвiв голову й задиристо спитав:
   - Яке то бидло хце їздити на мужицькому конi? Олександр тут же вiдповiв
по-польськи:
   - А те бидло, яке втручається в розмови, якi його не стосуються!
   - Цо? Слово гонору, цей  мужлан  хце,  аби  я  його  провчив,  -  панок
пiдвiвся i,  схопившись  за  шаблюку,  вигукнув:  -  Єстем  пан  Станiслав
Сулятицький!..
   - А я не збираюсь рекомендуватися кожнiй проїжджiй свинi, прошу пана, -
спокiйно вiдповiв Олександр, не встаючи з мiсця.
   - Г-i-i-i! - верескнув пан Сулятицький, i тут же скочили його дружки. -
Я мушу провчити цього грубiяна! Джузеппе, Йован i Петро вийняли пiстолi.
   - Прошу не робити необачних рухiв i не говорити необачних слiв,  бо  ми
цього нiкому не даруємо, - сказав Олександр. - Цi люди  не  люблять,  коли
когось iз них ображають.
   I щоб вони не сердилися, лiпше було б, якби .грубiян, - я не дочув його
ймення, - попросив пробачення.
   Круглопикий, iз закрученими вгору вусенятками панок, мабуть,  не  чекав
такого повороту подiй. В^н зрозумiв, що втрапив  у  халепу.  Але  гонор  є
гонор.
   - Доки живий пан Сулятицький, доти не почує жодна свиня пробачення  вiд
нього.
   Граф Олександр посмiхнувся:
   - Ну, якщо пан до того мав справу  тiльки  iз  свиньми,  то  вiн  робив
помилку.  А  зараз  вiн  мусить  пробачитися  перед  людиною.  I  якщо  не
пробачиться, то мої люди застрелять пана...
   - Я викликаю вас на герць! - верескливо вигукнув панок, i  червонi,  як
буряк, щоки його затiпалися вiд гнiву й переляку.
   - Я не хочу бруднити свої руки об такого  пана.  Лiпше  ми  цього  пана
застрелимо, а з ним i тих, хто посмiє чинити опiр.
   Настала тиша. Компанiя тверезiла на очах.
   - Сто дяблiв його мамi!! - вигукнув цибатий  бурмило.  -  Я  йшов  сюди
вечеряти й ночувати, а не хапати дюру в черепок. Славеку, мирися з паном!
   - Ах, боїтеся за своє життя?  Що  ж,  тiльки  рятуючи  вашi  боягузливi
шкури, пiду на приниження... Пане, - звернувся  вiн  до  Олександра,  -  я
висловлюю вам свiй жаль з приводу непорозумiння, яке тiльки-но сталося мiж
нами.
   - Менi так само шкода, що мiж нами  сталося  непорозумiння,  -  холодно
вiдповiв граф i помiтив бiля себе переляканого Лейбу. - Що таке?
   - Ми ж говорили...
   - Ах, я мало не забув...
   Вiн глянув на Йона, оброслого бородою й вусами, брудного, нещасного.
   - Ти поїдеш з нами. Щоб до ранку був готовий...
   ...Вже всi поснули, тiльки десь у хатинi Лейба приводив до ладу Йона.
   Петровi нiяк не спалося.
   Вiн лежав на рипучому дерев'яному лiжку й дивився у вiкно,  де  котився
повний мiсяць, розливаючи синювате мерехтiння.
   "От ти, Петре, й на Українi. Бач, яка стрiча..."  Чув  -  надворi  щось
видзвонює, видзвонює... якась птаха чи, може, оцi комахи... ну,  як  їх...
Чайир чекiргесi?.. [79] Як же це по-нашому?
   Ну, грає так, мов на скрипочцi, заднiми нiжками об крильця...
   Як же це зветься? Скачуть ще так весело з-пiд нiг, коли йдеш степом...
   Коники? Коники!..



   РОЗДIЛ ТРЕТIЙ, _
   у якому розповiдається про подiї, здавалось би, дуже далекi вiд  подiй,
щойно описаних... _

   Мусiй пiдвiв голову вiд столу. Неквапливо (вiн  усе  робив  неквапливо)
потер кулаком очi. Витрiщився на свiчку, що от-от  мала  впасти  у  велике
кружало розплавленого воску. Перша думка була: схопити свiчку й  поставити
як слiд, щоб не хилилася. Вiн уже простяг було руку, та потiм зупинився.
   "Так що ж казав Архiт Тарентський?.. Ах так... Я знаю,  що  вiн  казав.
"Лев розшматує пса, якщо той пес наблизиться до нього!.."
   О нещастя! До чого тут Архiт з його математикою та астрономiєю i лев  з
його шолудивим псом?
   I хiба це казав генiальний грек? Це - слова  з  корана,  з  найсвятiшої
книги книг, а грек був гяуром.
   Але ж якби грек Архiт раптом ожив i опинився в  теперiшньому  Стамбулi,
то й вiн би, певно, став мусульманином, як став  ним  недавнiй  вихованець
Київської братської школи Мусiй Цiпурина.
   ...Сидiв,  усмiхався  сам  до  себе  й  пiдраховував,  знаючи  -  бодай
приблизно - довжину й товщину свiчки, кут її нахилу, питому вагу воску,  -
чи має вона зараз упасти...
   Свiчка не  впаде.  Математика  говорить  точно.  Свiчка  -  тобто  оцей
нахилений цилiндр - мала впасти ранiше, коли була довшою. Але не  впала  й
тодi. А зараз - зараз їй нiщо не загрожує. Стоїть i стоятиме.
   Згадалося обличчя старого Атанасiя,  мудрого  київського  математика  i
звiздаря, згадалася його  сива  борода  й  перетятий  шаблюкою  нiс.  Тому
Атанасiй завжди гугнявив. Звiздаревi  вуха  стирчали  в  усi  боки,  як  у
кажана, а очi здавалися хитрющими, бо сидiли косо, як у ногайця.
   Згадалися безконечнi математичнi диспути з  Атанасiєм,  мудрування  про
закони чисел, про їхню нескiнченнiсть.
   - Всьому начало є число, - казав Атанасiй. - Пiзнавши його  закони,  ми
пiзнаємо закони свiту.
   - О-од б-бога вони, - вiдповiдав Мусiй, заїкаючись.
   - Божа мудрiсть iснує не для того, щоб ми на неї пальцем тицяли, а  для
того, щоб ми її пiзнали i богорiвними стали.
   - Чи ж  г-годиться  ч-чоловiковi  мрiяти  про  т-те,  щ-щоб  з  б-богом
рiвнятися, навчителю? За це к-кара буде в-велика.
   - Людство зазнало бiльше божих кар вiд тяжкої темноти своєї...
   ...Свiчка, наставлена косо, палала на столi, освiтлюючи  великий  аркуш
пергаменту. Мусiй Цiпурина розкреслив  його  на  iталiйський  манiр  -  як
робили великi мiмари[80], плануючи ту чи iншу споруду.
   Перед  ним  уставала  в  усiй  красi  мечеть,   яка   мала   прославити
навiки-вiкiв дiяння великого султана  Османа  Другого.  Це  буде  ще  одна
Османiе, бо велика мечеть на честь султана Османа Першого вже давно стоїть
у Стамбулi. Але мечеть Османа Другого має затьмарити красу  i  Османiє.  й
навiть Айя-Софiї та Сулейманiє.
   Правда, султана Османа вже немає, мечеть, певно, назвуть iнакше, та  не
в назвi суть. А в тому, що будує її вiн,  зодчий  Муса,  що  колись  носив
християнське iм'я  Мусiй  Цiпурина,  був  вихованцем  славетної  Київської
братської школи.
   Нi, нiхто не змушував Мусiя зрiкатися своєї вiри та  свого  iменi.  Але
вiн мусив збудувати сю мечеть. I, отже, мав стати мусульманином, аби знати
коран, знати всi закони й звичаї магометанства.
   ...Знову згадався Атанасiй Слабошпицький. Занурений у свої  математичнi
пiдрахунки, вiн якось пiдвiв голову од паперiв, косооко позирнув на  Мусiя
й, зiтхнувши, мовив:
   - У тяжкi часи живемо, сину мiй. Для кого працюємо?  Для  кого  мрiємо?
Нашi найкращi думи лишаються на паперi - мертвими, бо нема  властителя  на
нашiй землi, котрому вони були б потрiбнi. А папiр не вiчний.
   Мусiй спочатку не зрозумiв, куди вiн веде.
   -  А  ти  згадай  блаженної  пам'ятi  добу  Ярослава  Мудрого.   Кревно
зацiкавлений був великий князь у розвої науки i красних мистецтв.  Онде  -
Софiя небоздвижається. Щастя мав той зодчий, що зробив усi пiдрахунки,  та
ще бiльше щастя вiн мав, коли на  здiйснення  тих  пiдрахункiв  йому  дали
грошi, камiнь i робiтникiв... А хто дасть їх тобi зараз? Круль польський?
   I вiн одвернувся вiд Мусiя й подивився на обдерту,  оброслу  бур'янами,
занехлюєну Софiю, що виднiлася в гратчастому вiконечку. Й подумалося  тодi
Мусiєвi: отiї грати, крiзь якi  вiн  бачить  нинi  Софiю,  мають  значення
символу, бо ж за гратами ниньки й українська дума, й українське  слово,  i
Душа.
   ...Свiча горiла тривожно й неспокiйно. I мiмар Муса дивився на аркуш iз
планом мечетi Османа Другого, а в головi вставала йому Софiя Київська з її
поривом у небеса,  з  нечутною  музикою,  передзвоном  формул,  уловленими
великим розумом Атанасiя Слабошпицького..
   Передзвiн формул вчуває султанський зодчий Муса i в  проектi  могутньої
мечетi, що воздвигнеться незабаром посеред Стамбула. Передзвiн формул,  що
вривається в невловиму  музику  сфер,  у  симфонiю  вертикалей  i  дуг,  у
розмаїття кольорiв каменю, неба, моря й зеленi..
   Це буде  ще  одне  диво  свiту.  "Мусульманського  свiту",  -  пiдказує
причiпливе й суворе сумлiння. "Свiт єдиний", - вiдповiдає  Муса-Мусiй  сам
собi словами Атанасiя Слабошпицького.
   Та не про те сказав отi слова  Атанасiй.  ...Атанасiй  поклав  руку  на
товстезну книгу й мовив:
   - Осьде праця життя мого. Мусiй Цiпурина кивнув ствердно.
   - Т-так.
   То була книга про числа та їхнi закони, про нескiнченнiсть  чисел,  про
рух планет i зiр... Цю книгу хотiв Атанасiй видрукувати  в  Києвi,  та  не
погодилися лаврськi ченцi, сказали:
   - Згоднi видрукувати другу частину, де ти, превеликий розумом Атанасiю,
числами й знаками про красу нетлiнну  Софiї  та  iнших  храмiв  київських,
чернiгiвських i галицьких пишеш... А першу частину - ми б теж  видрукували
з шани до тебе, та боїмося кари божої. Щось є  схоже  в  нiй  на  безбожнi
думки недавно  спаленого  єретика  Джордано  Бруно...  Про  те,  що  Земля
обертається навколо Сонця, а Сонце - довкола ще чогось  у  Всесвiтi...  Не
треба гнiвити бога, чоловiче!
   - Чи ж я супроти бога? Я ж тiльки його  превелику  мудрiсть,  що  менi,
простому смертному, вiдкрилася, показати хочу.
   Очi його ще повужчали.
   - Глибоко шануємо ми тебе, превеликий розумом Атанасiю, але не  знаємо,
чи справдi тобi  вiдкрилася  велика  мудрiсть  божа,  чи  то,  може,  щось
безбоже, хе-хе...
   Ще й рукою так ласкавенько - по плечу звiздаря:  всi,  мовляв,  грiшнi,
чого там...
   - Чи ж здатнi ви, люди, малотямнi в числах, суд виносити про те,  що  є
боже, а що безбоже? - Атанасiй узяв свою  книгу  i,  поклонившись  ченцям,
вийшов.
   I отак - не рiк, не два... Зрештою, вирiшив премудрий Атанасiй податися
до славного града Острога, де були кни-годрукарi прегарнi - може, хоч  там
вдасться видрукувати працю свого життя. Пiшов з ним  у  ту  путь  i  Мусiй
Цiпурина... Та в Острозi теж не вийшло.
   - Вельми розумний ти чоловiк, Атанасiю, - сказали йому. - Не в силi ми,
простi смертнi, осягти твою мудрiсть... Ї вiд того читання сумнiвiв багато
в наших душах оселилося. Чи ж варто сумнiвами сповнювати тисячi душ?..
   Забiдкувався старий Атанасiй. Занедужав з горя та й  помер.  У  тому  ж
таки Острозi. А перед смертю сказав Мусiевi:
   - Сину, бери мою книгу. Ти - єдиний, хто з неї не насмiється...
   - Н-не єдиний, м-мiй учителю...
   - Iншi не насмiються лише з пошани до мого iменi,  бо  не  дав  їм  бог
хисту чути цифрову музику нескiнченностi. Та що таке моє iм'я? Згук  -  не
бiльше... А ти ж не насмiєшся, бо ти розумiєш  цюю  музику  цифр  i  пiдеш
далеко, далi вiд мене... Тiльки ж чи матимеш ти у своїй землi щастя? Чи  ж
є пророк у своїм отечеств!, як про Спасителя сказано було?..
   Останнi цi слова прогугнявив старий Атанасiй, схлипнуло, свиснуло  щось
у перерубаному татарською шаблюкою носi; ще стало йому сили заплющити свої
очi... Заплющив i помер...
   ...Стоїть свiчка, перехнябилася, а не падає, полум'я золоте на нiй, мов
баня Софiї у ясний лiтнiй день.
   Глибоко зiтхнув. Заскакало, забилося, заметушилося полум'я свiчки, наче
серце затрiпотiло...
   ...Бiда сама не ходить, бiда за собою другу водить.
   Тiльки-но поховав Мусiй свого великого вчителя, як холерний мор упав на
Острог. Кинувся Мусiй звiдти навтьоки, та не до Києва, а далi на захiд, до
Кракова, а там, може, вдасться й до Болоньї, в землю iталiйську... Шляхами
земляка-українця Юрiя Дрогобича пiшов Мусiй, пам'ятаючи слова про  те,  що
нема пророка в своїм краю. I думалось тодi йому:
   "Несу кремiнь i кресало Атанасiя в землi, де є трут. Викрешу я кресалом
Атанасiя з кременя мудростi iскру творчого озорiння -  i  трут  затлiє,  i
возпалає вiд нього смолоскип науки..."
   "Так, так, - пiдказував другий голос, - а чи ж справдi  од  того  трута
буде запалено  смолоскип  науки?  А  може,  запалять  вогнище,  на  котрiм
спалять, як богопротивну, отсю книгу?.."
   "До к-кого ж податися, - говорив третiй голос, - х-хто в-вiзьме на себе
п-працю  п-прочитати  книгу  Атанасiя  i  с-с-сказати  свiтовi,  що  то  -
в-велемудрiсть, а не й-єресь, н-не марення божевiльного? Хто скаже?  Де  є
той розум у свiтi, щоби так сказав i щоби йому всi повiрили?"
   I тодi сказав собi Мусiй:
   - Н-не шукай чужого розуму, якщо маєш свiй.  Т-ти  вiриш  в  iстиннiсть
написаного Атанасiєм - вiр. I якщо твоя вiра не вiд  пустої  шани,  а  вiд
твого знання, т-то хай хоч увесь свiт у це не вiрить  -  ти,  а  не  свiт,
iстину глаголицi.
   I аж страшно стало перед самим собою.
   Але цi слова сказав собi Мусiй не тодi, а пiзнiше, коли  його  разом  з
книгою  захопив  недалеко  вiд  Београда,  в  сербськiй  землi,  турецький
роз'їзд.
   I тодi, коли його схопили турки,  знову  згадалися  Мусiєвi  слова  про
пророка й  отечество.  I  тодi,  якось  непомiтно,  але  все-таки  виразно
випрозорилася одна думка...
   Мусiй сказав туркам, що вiн  математик,  астроном  i  зодчий.  Щоправда
останнє звання  його  ще  не  пiдкрiплене  дiлом...  Турки  тут  же  стали
ввiчливими. Швидко привезли Мусiя до Стамбула i  показали  якомусь  вельми
значному чиновниковi при султанськiй канцелярiї. Той був  дуже  освiчений,
говорив з Мусiєм  то  грецькою  мовою,  то  латиною,  а  то  переходив  на
українську. Вони багато пофiлозофували на рiзнi теми, але то  була  тiльки
попередня розмова. А коли вони заговорили про числа та про їхнi  закони  -
Мусiй побачив, що перед ним сидить той, хто зрозумiє те, над чим усе життя
працював Атанасiй. Правда,  Мусiй  вирiшив  не  говорити  чиновниковi  при
Баба-Алi про Атанасiя. Мусiй просто подiлився деякими своїми  думками  про
Айя-Софiю та Сулейманiє, навiвши i  написавши  їхнi  числовi  показники  i
вираження їх у формулах.
   Очi турка покруглiшали. Мусiй  побачив  у  тих  очах  щось  подiбне  до
захвату й переляку.
   - Таж над цим ламав голову незрiвнянний Абу Алi  iбн-Сiна!  -  вигукнув
турок  i  знову  подивився  на  формули  з  таким  замилуванням,  з   яким
циган-конокрад дивиться на лошака арабської породи.
   ...Зодчий Муса  дивився  на  полум'я  свiчки,  не  вiдриваючись,  мовби
намагався вiдкрити одвiчну таємницю вогню й тут же вивести його формулу. О
нi, це поки що не пiддавалось формулам нi Атанасiя, нi Мусiя Цiпурини,  як
не  могли  навiть  найскладнiшi  формули  вiдповiсти,  чому  скорбнi   очi
богородиц! в Софiї вражають i пiдносять християн, а в магометан викликають
почуття обурення й огиди...
   Так, зодчий Муса не мав готової формули краси, але його  чарiвнi  числа
допомагали йому знайти найточнiший варiант тих чи iнших частин споруди.  I
оце - найточнiше, найдоцiльнiше - жило десь по сусiдству з  прекрасним,  з
красою. I зодчий Муса це вiдчував.
   Вiн казав сам собi, що став Мусою не тому, що зрiкся своєї  вiри.  Його
вiрою були математика, астрономiя,  архiтектура.  Та  для  пiзнання  краси
науки й мистецтва треба  було  пiзнати  ще  й  коран,  i  писання  великих
мудрецiв Сходу, i звичаї народу Османської iмперiї. I тому Мусiй  Цiпурина
не змiг встояти перед цiєю диявольською спокусою. Вiн  став  мусульманином
Мусою.
   Вiн дивився на свою свiчку i думав про Iсуса. Пророк Iса, як його звуть
магометани, не мав  нiчого,  тiльки  свiтло  вiд  своєї  лампади.  I  коли
приходили до нього гостi, вiн їх пригощав своїм свiтлом.
   "Чи не те свiтло маєш i ти, зодчий Мусо? Хай палає твоя лампада,  даруй
людям свiтло. Свiтло - це дуже багато" - казав один голос.
   "Чому ж твоя лампада, Мусiю, палає хтозна-де? Чом твiй народ не  бачить
того свiтла?" - питав другий голос.
   "Але ж тут моя лампада може палати, бо є олiя для свiтильника, а  вдома
вона загасне", - вiдповiдав сам собi зодчий Муса.
   "Так вiдповiдали всi зрадники!" - вигукував Мусiй Цiпурина.
   "А Юрiй Дрогобич? А тiї українцi, що розписували  костьоли  полякам  ще
хтозна-коли? Вони - зрадники?"
   "Вони служили вiрi христовiй, а ти?"
   "Я маю потребу будувати - я мушу явити свiтовi, на що я здатен".
   "А якби ти мав потребу вбивати?" - як пострiл, пролунала думка.
   Вiдповiсти сам собi зодчий Муса  не  встиг.  Десь  поряд  гримнуло  два
справжнi пострiли. Потiм пролопотiли чиїсь кроки - хтось бiг по вулицi...
   Хто б це мiг стрiляти? I хто б то тiкав?
   Зодчий Муса  за  давньою  спудейською  звичкою  заходився  чухати  свою
потилицю. Колись тут була кучма,  а  зараз  голова  була  по-мусульманськи
виголена, - як у запорожцiв та рабiв-галерникiв, тiльки що без оселедця...
   А власне, нащо задавати собi запитання в такий тривожний час?
   Зовсiм недавно яничари задавили султана Османа Другого, тепер  султанує
Мустафа. Кретин. Iдiот. Бездарний нащадок Сулеймана Законодавця...  Так  i
чекай, що не сьогоднi-взавтра замiсть нього хтось знову сяде на престол. А
втiм, Мустафi не вперше летiти з  трону.  Вiн  султанував  ще  до  Ос-мана
Другого,  потiм  його  "зсадили",  а  теперечки  знову  чекає,  хто   його
зсадить...
   Та хiба це мусить цiкавити мiмара Мусу?
   У вiкно постукали. Зодчий Муса здригнувся. Хто б  то?  Може,  покликати
слуг? Може, прийшли якiсь найманi вбивцi?
   Та нi, вони прийшли б тихо, без шуму та стрiлянини.
   Свiчка свiтила на столi рiвно, спокiйно.
   Пiдiйшов до загратованого вiконечка. Чиїсь закривавленi руки  вхопилися
за грати.
   - Кiм о?[81] - запитав.
   - Iмдат![82] - почув замiсть вiдповiдi...
   Цього  пiзнього  гостя-незнайомця  звали  Спиридоном.  Вiн  був   грек,
християнин, один з багатьох тисяч християн, що жили в Стамбулi. Вiн не мiг
iти, бо куля пробила йому ногу. Муса i його служник затягли  Спиридона  до
кiмнати.
   Свiчка палала-палахкотiла високим урочистим полум'ям. Розплавлений вiск
лився з одного боку прозорим струмiнцем, - i той струмiнець застигав унизу
химерними сталактитами.
   Муса сидiв навпроти  грека,  що  його  вправно  перев'язував  слуга,  i
слухав, як грек, кривлячись од болю, розповiдав про себе:
   - Я, ефендi, син купця Петроса, грека. Ви знаєте купця  Петроса  -  та,
зрештою, хто його не знає?
   - Не з-знаю, - вiдповiв по-грецьки Муса.
   - О, я чую, що ясний пан грецькою говорить краще, нiж турецькою, - радо
мовив по-грецьки Спиридон. - Хто ж вiн є насправдi?
   - Я з К-києва.
   Грек скривився, наче йому хто ще одну кулю в ногу загнав.
   - Чому ж ви, ясний пане...
   Муса зрозумiв, про що хотiв запитати грек. Чому вiн, родом з Києва,  не
є християнином?
   - П-про ц-це д-довго г-говорити, т-та й... Н-ну, i щ-що ж-ж д-далi?
   - Що далi?  Покохав  я  одну  дiвчину.  Теж  грекиня.  Теж  християнка.
Вирiшили ми одружитися. Менi - двадцять один рiк, їй -  сiмнадцять...  Ах,
яка це дiвчина! Софiя звуть її... Очi її...
   Муса слухав Спиридона, але не сприймав його мови.
   Йому раптом здалося, що лежить вiн пiд березою  в  лiсi  й  дивиться  в
рiдне небо. Вiтер обережно перебирає дрiбним листям.
   Ах, як давно Мусiй не був удома, у своїх рiдних Лозiвцях. Рiка змiїться
в лозах. З одного боку лiс, з другого поле приступає, наче море. Над полем
лiтати хочеться, в лiсi - ховатись. I справдi, в лiсi жили розбишаки.  Але
їх Мусiй не боявся - от для графа Болеслава Лозовицького та його надвiрної
охорони розбишаки були страшнi.
   Тяжко приневолював граф та його пiдслужники лозовецьких селян. I Мусiїв
батько Богдан Цiпурина гнув свою спину на зайд-ляхiв.
   Було в Богдана та Одарки Цiпурин двоє синiв - Мусiй та Яремко. Яремковi
зараз тринадцять лiт. А коли востаннє бачив його Мусiй - зовсiм ще дитинча
було. А проте - вперте, буцмате, сердите й розумне.  Iшли  повз  графський
палац - став Яремко якоїсь пiснi задиристої виспiвувати. Каже йому  Мусiй:
тихше, не люблю, коли люди кричать на всю горлянку,  досить  з  мене  того
галасу, що в Києвi наслухався.
   А Яремко: буду - i все. Графовi на зло.
   -  Розбишака  росте!  -  хитав  головою  старий  Цiпурина.  -  На  палi
сидiтимеш, хлопче, - згадаєш мої слова.
   - Ха-ха-ха! - у вiдповiдь.
   Батько - ложкою по лобi:
   - Я тобi дам: ха-ха-ха! Он дивись  на  Мусiя:  який  чоловiк  iз  нього
вирiс! А з тебе що буде, коли у тебе в головi аж гуде?
   - А вiн заїкається! - знов же Яремко.
   Хрясь! Аж ложка зламалася.
   Мати:
   - Та хiба можна так над дитиною збиткуватися? Дурня з нього зробиш!
   Випнулись на  лобi  Яремковому  двi  гулi-моргулi,  як  роги  стирчать.
Сипнуло iскрами солоними з очей просто в борщ. А проте:
   - Я ось пiду в козаки, то я вам, батьку, ще голову  одрубаю.  Шаблюкою.
Щоб знали, як битися... Отакий парубiйко. Усе - навпроти!
   Коли то його Мусiй знову побачить? Коли  побачить  батька-матiр,  землю
рiдну?
   Не Мусiй вiн уже - Муса, а от тягне до тих берiз  у  лiсi,  до  рiдного
борщу, до рiчки Унави, до Лозовець рiдних, наймилiших...
   А Київ, Київ!
   Були вони спудеями, з Клюсиком Тимохою (був такий спудей -  голодранець
з-пiд Фастова) ходили по горах  київських,  там,  де  Андрiй  Первозванний
колись ходив, зорi роздивлявся,  вiтри  днiпровi  грудьми  ловили.  Сказав
якось Мусiй Клюсиковi про дiвчину  кохану  -  блиснув  очима  Тимiш,  зуби
вишкiрив:
   - Негоже про бабiв думати! Треба думати про Сiч! Ось закiнчу науку й на
Сiч подамся.
   - Будеш розказувати хлопцям про Агiса, спартанського царя? - всмiхнувся
Мусiй.
   - А що? - аж спалахнув Клюсик. - Той Агiс був розумний  чолов'яга.  Вiн
казав, що не треба питати, скiльки ворогiв, а де вони... Ти  менi,  Мусiю,
не переч. Свiту побачу - ого-го! Й на Сiчi моя наука людям  потрiбна  буде
бiльше, нiж тут. Тут учиш-учиш,  як  треба  любити  рiдний  край,  а  люди
назавтра вже й забули й по-польському цвенькати починають. А там - орли! А
ти сиди тут - молись у монастирi та про дiвок мрiй. Та черево вiдрощуй.  А
ми не такi. Едiмус, ут вiвамус, нон вiвiмус, ут едамус [83].
   Махнув лозинякою по бур'янинi, мов шаблюкою з турка голову змахнув...
   ...Стрiпонув головою. То про що цей косоносий грек розказує? Про  якусь
Софiю?
   А-а, про свою дiвчину. А в Мусiєвiй головi знову вималювались та  Софiя
Київська, величний храм землi рiдної. Нi, вiн не вiдцурався рiдної  землi,
але в його серцi зараз двоє сердець - земля українська й  земля  турецька.
Вiн служить Туреччинi, але не її збройнiй силi, вiн  намагається  створити
на цiй землi величний храм божий. I яка, зрештою,  рiзниця,  де  той  храм
стоятиме - на Українi чи в Туреччинi? Головне - вiн  стоятиме  для  всього
людства.  I  все  людство  знатиме,  що  той  храм  створено  ним,  Мусiєм
Цiпуриною, який родом з-пiд Києва. Власне, знатимуть його як зодчого Мусу,
але ж, як  би  там  не  було,  знатимуть...  Софiя...  Айя-Софiя...  Свята
Софiя... Храм Софiї був i є, а чи вiн християнський, чи вiн магометанський
- яка, зрештою, рiзниця?! Га?
   - Г-га? - Муса  не  помiтив,  як  уголос  запитав  сам  себе.  Спиридон
зрозумiв це по-своєму i повторив сказане.
   - Так ото й кажу: приїжджаю з  подорожi,  бiжу  до  батька,  несу  йому
наторгованi грошi, а вiн плаче. Сину, каже, доки ти їздив у далекий  край,
Надир-бей  забрав  вiд  тебе  твою  майбутню  жону,  а  вiд  нас  майбутню
невiстку...
   Грек аж заскреготав зубами.
   У кiмнатi запанувала тиша. Палахкотiла  свiчка,  кидаючи  вiдблиски  на
аркуш з планом великої мечетi, яка незабаром постане  в  центрi  Стамбула,
щоб дивувати весь свiт.
   Грек розповiдав, що його  Софiя  зрадила  тiльки  тому,  що  Надир-бей,
закохавшись у неї, посадив до зiндану її  батька.  Вона  вирiшила  в  iм'я
спасiння батька пiти на таку жертву  -  вийти  замiж  за  сiмдесятирiчного
вельможу.  Спиридонова  розповiдь  раз  у  раз  перебивалася  плачем,  вiн
намагався схопитися на ноги, але тут же зi стогоном падав на землю i знову
плакав.
   Це був молодий чоловiк  з  тоненькими  чорними  вусиками  та  кучерявою
борiдкою. На низький лоб спадала злипла вiд поту кучма волосся. Вузький  i
довгий ("зовсiм не грецький", - подумав Муса) нiс дивився трохи  праворуч,
то могло бути наслiдком бiйки. Червона сорочка була розiдрана,  з-пiд  неї
виглядали волохатi груди, а вузенькi синi штани були вимазанi  грязюкою  й
кров'ю.
   - Мерзотний Надир-бей, -  сплюнув  кров'ю  Спиридон,  -  вiн-таки  мене
пiдслiдив... О, сто проклять на його нiкчемну голову!
   Софiя, вийшовши замiж за Надир-бея, передала записку Спиридоновi,  щоби
вiн прийшов до неї. Вiн прийшов. I вдруге прийшов,  i  втретє...  А  потiм
Надир-бей щось, мабуть,  запiдозрив.  Вiн  наказав  своїм  слугам  зробити
засiдку. I от Спиридон на неї якраз i наскочив...
   - Н-навiщо т-ти м-менi в-все це  р-розповiдаєш?  -  розгублено  запитав
Муса. - Я н-не християнин i не г-грек.  А  що,  як  я  узавтра  п-пiду  до
Надир-бея i скажу, що т-той, хто ходив спокутувати його дружину на  зраду,
зараз лежить у мене п-поранений?.. Адже той же Надир-бей д-дає менi  грошi
на побудову мечетi...
   - Ви не скажете Надир-беєвi  нiчого!  -  вигукнув  Спиридон,  але  його
товстi губи затремтiли. Вiн притис  волохатi  руки  до  грудей.  -  Нiякий
хазяїн, що прийняв до себе на нiч гостя, хоч i непроханого,  не  дозволить
собi зробити йому лихо наступного ранку.
   - Ц-це єдине, що тебе рятує, - пробурчав Муса, чухаючи потилицю. -  Але
чи надовго? Якщо Н-надир-бей узяв т-тебе  на  к-кiнчик  стрiли,  то,  будь
певен, вiн зажене її в тебе аж по пiр'їну...
   Вiд головного входу до будинку почувся якийсь шум, крики, стукiт.  Вбiг
захеканий служник:
   - Пане, там акинджi добиваються до вас. Когось питають.
   - Н-ну? - Муса неквапливо взяв у руки ятаган, яким вiн умiв  орудувати,
як i запорiзькою шаблюкою, й, пригнувшись по-ведмежому, пiшов через  темнi
кiмнати до дверей.
   - Х-хто там? - владним голосом запитав зодчий Муса.
   - Воїни султана. Вiдчинiть! I знову затарабанили.
   - А я - з-зодчий султана. Н-негайно iдiть з-звiдси,  б-бо  взавтра  з-з
н-наказу н-найяснiшого х-хондкара М-мустафи з-з вас п-познiмають голови!
   - Але ми шукаємо злочинця!
   - В будинку султанового м-мiмара н-не може б-бути мiсця для  злочинцiв.
Ц-це вам д-давно слiд затямити! Чекiл! [84]
   За дверима пiсля паузи почали вiддалятися кроки. Пiшли...
   Муса витер пiт з лоба. Слава тобi, господи... Ледь не перехрестився...
   У його кiмнатi було темно. Важко сопiв носом Спиридон.
   - А ч-чого с-свiчка з-загасла? 3-згорiла вся, ч-чи що? - запитав Муса.
   - Чому згорiла - упала. Вона ж у вас i так  стояла  криво,  -  вiдповiв
грек i застогнав.



   РОЗДIЛ ЧЕТВЕРТИЙ, _
   у  якому  читач  докладнiше  познайомиться   з   вельмишановним   паном
Сулптицьким, а також сеньйором Гасперонi та його таємницею _

   Пан Сулятицький прокинувся, коли сонце  вже  ген-ген  пiдбилося  вгору.
Якби пан Сулятицький був турок, то сказав би,  що  от-от  залунає  ослячий
крик, який зблаговiстить на обiд... Пан хтiв пiдвестися, та вiдчув,  як  у
головi щось швидко-швидко перевернулося, i вiн з  розгону  впав  знову  на
постiль.
   - Матка бозка, цо то є?..
   Ого, ця свиня питає, цо то є? Буцiмто вона не пам'ятає, що  вона  вчора
витворяла... Ця свиня...
   "Ця свиня"... Хто ще, крiм самого пана Сулятицького, казав,  що  вiн  є
свиня? Ах, то, здається, був сон... Хоч навряд чи добре почути навiть  увi
снi, що ти - свиня... Ну й снилося ж...  Наче  вiн  приїхав  до  корчми  i
посварився з якимось зацним паном - по пицi видно, що зацний. I буцiм  той
пан сказав, що... Але хiба то пан? То хам. Так от: буцiм той  хам  сказав,
що пан, якого називають Станiславом Сулятицьким, є свиня. I буцiм вiн, пан
Станiслав, вихопив шаблюку, та вмить побачив, як просто на нього  дивиться
сорок пiстолiв. I саме через це пан Сулятицький не одержав сатисфакцiї...
   Ой, горе ти моє, iцо тiльки не присниться пiсля перепою...
   - Грицю! - покликав пан Сулятицький i здивувався, що голос  його  такий
кволий i тонкий. Козачок не з'являвся.
   - Грицю! - вероскнув пан Славек.  Рипнули  дверi,  i  в  кiмнату  хтось
заглянув.
   - Сто дяблiв тобi в печiнку, - звично почав свою лайку пан Сулятицький,
але раптом вiдчув, що то не Гриць.
   Повернув голову до дверей i побачив якусь мерзотну пику.
   - Єзус Марiя, хто тут є? - запитав вiн i  аж  тепер  постерiг,  що  вiн
спить не з себе удома, а чортзна-де.
   - Лейба, корчмар Лейба, ясновельможний пане! Ви тут - я чув; -  кликали
якогось Гриця. То я не Гриць, а Лейба!
   Пан Сулятицький кашлянув, не знаючи, що сказати.
   - То, прошу пана, ви вчора приїхали до моєї корчми - така  честь,  така
ласка! - та й заночувати зводили. А Гриць  -  то,  напевне,  якийсь  панiв
служник?
   - Так, так, - промовив  пан  Славек  сам  до  себе  i  спробував  знову
пiдвестися, але через хвилю впав назад.
   - Ой-ой-ой!
   - Ясновельможний пане, - заспiшив Лейба, - якщо ви дозволите, я дам вам
малесеньку пораду: випийте шклянку горiлки - одразу полегшає...
   - Ой-ой-ой! Я на неї й дивитися не хочу! - заволав пан Олавек, йому вiд
самого нагаду про горiлку стало мерзотно.
   - Ось послухайте-ио моєї поради. Пересильте себе й  випийте  одну  лише
шклянку - i ви знову будете хоч до походу... Ось я якраз маю  з  собою.  -
Забулькала горiлка, задзвенiло  скло  об  скло.  -  Ну,  пане  Славеку,  -
вишкiрив зуби Лейба, - прошу вас! Ну, хоч пiдведiться, я сам вам подам  до
рота.
   Пан Сулятицький зi стогоном став пiдводитись. Пiдвiвся. Тремтячою рукою
взяв шклянку й, розхлюпуючи  смердючу  холодну  горiлку  на  пiдборiддя  й
сорочку, став пити...
   Випив. Забило дух. Аж сльози порснули з очей. Мов крiзь туман,  побачив
мерзотну Лейбину пику й шмат хлiба в простягнутiй руцi...
   Але нiчого... Здається, пiшло. Хоч i нудить, але з досвiду  пан  Славек
знав, що незабаром стане значно краще.
   - А де мої товаришi? - спитав Лейбу.
   О, це добре, що в його голосi вже з'явилися криця й крига.  Тiльки  так
мусить розмовляти справжнiй шляхтич з усiма хамами.
   Лейба тут же вiдчув змiну  в  настрої  пана  Славека.  Зiгнувся  в  три
погибелi й забелькотiв, усмiхаючись принизливо й догiдливе:
   - Вашi компаньйони, ясновельможний пане, ще сплять. Ви прокинулися,  як
i належить справжньому лицаревi, найпершим.
   Ай, пан Славек не любив дешевих комплiментiв,  але  це  добре,  що  вiн
прокинувся все-таки першим i товариство не було свiдком  його  i  недавнiх
мук... Добра все-таки штука шклянка горiлки на похмiлля! Треба познущатися
з  цього  довготелесого  одоробла  Адамка  i   з   кривоногого   Євгенiуша
Боднарського, i з пiдслiпуватого дурня Влодзiмежа  Рубанчика.  Найперше  -
примусити усiх їх благати дать похмелитися i довго не давати.
   - Лейбо!
   - Слухаю ясновельможного пана...
   - Не давай похмелитися моїм компаньйонам, доки я не скажу. А про те, що
я похмелявся, - їм анi слова.
   - Слухаю...
   Залишившись один, пан Славек вмився, одягся, зачесав  свого  чубчика  i
пiшов будити Адама, Євгенiуша та Влодзiмежа. Вiн розштовхав кожного з  них
i приготувався до насолоди - а хiба то не є насолода: милуватися  на  муки
трьох п'яничок?
   Пан  Адамек,  прокинувшись,  довго  тер  очi  i  позiхав.  Потiм   став
вдивлятися в лице пана Славека.
   - Дзень добжи, пане Адамку! -  глумливо  привiтав  свого  приятеля  пан
Сулятицький.
   - А може, вже вечiр? - поцiкавився пан Адамек.
   - Ха-ха-ха, може, й вечiр, - ви ж так понапивалися, що цiлий день ладнi
проспати.
   - Так-так, - роздумливо мовив пан Адамек. - А нам же ще  далека  дорога
до Києва.
   - Та я бачу, любий  Адамку,  що  з  такими  попутниками,  як  ви,  менi
мандрувати до Києва  довше,  нiж  Фернандiшевi  Магальяесовi[85]  об'їхати
навколо землi... Ну, пiдводьтеся-но! Борше!
   Пан Адамек пiдвiвсь i скривився. Жалiбно поглянув на пана Сулятицького:
   - Перепилися ми вчора! Ух, i перепилися!
   - Так-так, - почулося не менш жалiбне  з  постелi,  де  розкинувся  пан
Євгенiуш.
   - Я порубав би шаблюкою того йолопа, що придумав горiлку, - озвався пан
Влодзiмеж. Пан Адамек криво всмiхнувся:
   - Досить того, що пан Славек вчора хтiв порубати одного вельми  зацного
пана, та, слава Єзусу, вчасно злякався.
   - Як то? - вирвалося з грудей пана Сулятицького. - Так то був не сон?
   Тепер настала черга трiумфувати  пановi  Адамку.  Вiн  розреготався  до
непристойностi:
   - Ого, та вам, ясновельможний пане, недовго й сомнамбулою стати! Ви,  я
бачу, вже плутаєтесь у тому, що є, i в тому, що сниться!
   - Я викличу вас на герць, пане  Адамку,  якщо  ви  не  припините  цього
неподобства! - зриваючи голос, почервонiвши, мов кармазин, зарепетував пан
Сулятицький, перекриваючи дикий регiт усiєї компанiї.
   - Прошу пробачення, пане Славеку, - трохи зблiдши, сказав Адамек.  -  Я
не думав, що це може вас так боляче поранити.
   Пан Сулятицький мовчки вийшов з кiмнати. Його занудило i йому схотiлося
випити ще чарку. Єзус Марiя, та невже ж це не  сон?  Невже  якийсь  харпак
посмiв не увi снi, а насправдi назвати свинею пана Сулятицького?  Де  вiн?
Де вiн? Сатисфакцiї! Сатисфакцiї!
   Вiн влетiв у свою кiмнату, схопив шаблюку, пiстоля й  твердими  кроками
вийшов до примiщення, в якому Лейба напував та годував своїх гостей.
   За столами не було нiкого. Тiльки бiля перегородки стояв якийсь чоловiк
i про щось тихо розмовляв з корчмарем.
   Пан Сулятицький хотiв звернутися до Лейби iз запитанням, де є отой хам,
- нi, вiн скаже не "отой хам", а  "ота  хамська  свиня".  Та  побачив,  що
Лейбин спiврозмовник не простий собi мужик, а чоловiк значний i при зброї.
Говорили  вони  неголосно  то  по-турецьки,  то  по-польськи,  а  коли   й
по-єврейському, хоч подорожнiй не скидався нi на турка, нi на  поляка,  нi
на єврея... Чи, може, iталiєць?
   Мимоволi прислухався до розмови бiля перегородки.
   - То, кажете, не було? - перепитував у Лейби незнайомий чоловiк.
   - Слухайте, а який менi зиск з брехнi? - вiдмовлявся корчмар.  -  Може,
хто й був, я просто не пам'ятаю...
   - Ви згадайте, я вам добре вiддячу, - наполягав по-турецьки  незнайомий
чоловiк.  -  Вiн  не  один.  У  нього  супутники:  один   високий   такий,
чорногорець, другий, низький i товстий, подiбний до вас, - iталiєць...
   - Ах, боже мiй,  Лейба  не  має  бiльше  роботи,  як  розпитувати,  хто
чорногорець, а хто - iталiєць. Бiдний Лейба не те що в дзеркало, а й угору
глянути не має часу, звiдки йому знати, хто до нього подiбний, а хто нi...
   "Я стрiлятиму йому в серце, - палаючи гнiвом, думав пан Сулятицький.  -
Можна i в черево, вiд цього довго й тяжко помирають, але я великодушний...
Про що там вони так довго базiкають?.. Диво-дивнеє, але я теж  нiби  бачив
десь таку ж пику, як у Лейби. Тiльки нiс ще довший..."
   - Ще супутник - українець. Дебелий такий, як тур...
   Ну?
   - Ай, ну що ви мене розпитуєте про таке? - нервував Лейба. -  Я  й  про
вас через пiвгодини забуду. "I дебелого нiби бачив. Тiльки де?"
   - А сам граф - на грека скидається. Високий.  Благородний.  Неговiркий,
але добре слово сказати може... Чорноокий...
   Гордий... Образ не спускає...
   Лейба й очi заплющив, i руками розводить: не знаю,  не  пам'ятаю.  А  в
грудях пана Сулятицького щось аж захололо вiд передчуття...
   - Я добре заплачу, - тихо говорить незнайомий, але це долинає до  слуху
пана Сулятицького.
   - Не говорiть про грошi, - iз стогоном  вiдмахується  Лейба,  -  навiщо
ранити серце й душу бiдному корчмаревi?
   "Чекайте, чекайте, -  напружує  пам'ять  пан  Сулятицький.  -  Високий,
благородний, чорноокий..."
   I раптом  здригається:  це  ж  ота  болотяна,  ота  хамська  свинюка  з
найбруднiшого болота. Й оцей турок називає цю свинюку  благородним  паном,
графом...
   - Пане Славеку, - озивається з-за перегородки Лейба.
   Можна було б зразу вiдгукнутися, але нi, не  треба,  щоб  вони  бачили,
який пан Сулятицький заглиблений  у  свої  думки,  такий  заглиблений,  що
нiчогiсiнько  не  бачить  i  не  чує.  Вiн  ходить  туди-сюди,  сюди-туди,
щохвилини хапаючись за шаблюку...
   - Не пам'ятаю таких людей, - знов розводить руками Лейба. -  Нi  вчора,
нi позавчора.
   "Але чому Лейба вiдбрiхується? Мабуть, цей...  ну,  ця  свиня,  хамська
свиня з найбруднiшого болота, що носить  титул  графа  -  гм,  зацний  пан
усе-таки... Але, мабуть, цей граф не хоче, щоб хтось знав, що  вiн  тут...
Хвилинку - чи тут? Якби тут, то цей надто цiкавий пан не розпитував би..."
   - Я заплачу - i дуже добре, - наполягає незнайомий.
   - Ах, ви так говорите, наче розпилюєте  мене  дерев'яною  пилкою,  -  з
щирим болем у голосi вiдохується Лейба.  -  Але,  -  тут  його  страждання
сягають апогею, - я не пам'ятаю такого чоловiка... Може, вiн  до  мене  не
заїжджав?..
   "Так, так, скiльки може дати цей турок чи грек? Мабуть,  багато.  Може,
той граф - велике абищо? Треба поспiшати, бо от-от Лейба здасться..."
   Пан Славек рiшучими кроками простує до перегородки.
   Лейба i незнайомий чоловiк дивляться на нього запитливо. I в того  i  в
того - досада на обличчi: цiкаву розмову обiрвано так нагло...
   - Лейбо! - повiльно говорить пан Сулятицький, - я хтiв би ще горiлки  -
на нас усiх - i доброго снiданку.
   - Краще сказати: обiду, - всмiхається  Лейба.  Шинкар  радiє,  що  таку
тяжку розмову обiрвано в такий спосiб. Лейба виходить щось сказати Ривцi.
   Незнайомець дивиться на пана Славека. Пан Славек - на незнайомця.
   Пан Славек приязно всмiхається i майже шепоче:
   - Пан має якийсь iнтерес? То чи не мiг би менi докладно розповiсти?  Я,
здається, щось мiг би сказати...
   В цю хвилину зайшов Лейба, а з другого боку - пан Адамек з  Влодзiмежем
та Євгенiушем.
   Але пан Славек бачить, що його слова зацiкавили незнайомого чоловiка.
   Пан Адамек на двi голови вищий  вiд  пана  Сулятицького,  пiдходить  до
свого друга, мов побите цуценя. Йому все ще незручно, що вiн  так  образив
дорогого пана Славека. Вiн щось хоче сказати, та тут Лейба проголошує:
   - Шановне панство, пан Славек просить вас усiх до столу.
   Все товариство радiсно сiдає за стiл.
   Незнайомий чоловiк замовляє собi чверть вiдра горiлки й курку.
   - Зараз принесу, - метушиться Лейба.
   А чоловiк дивиться на пана Славека й називається:
   - Сеньйор Реньєро Гасперонi... Чи  не  заважатиму  я  такому  шановному
панству?
   Пан Сулятицький та його товаришi тут же  вiдрекомендувалися  сеньйоровi
Гасперонi й в один голос запросили його до свого столу.
   I шкодувати їм не довелося. Бо такий уже ж гарний та  ласкавий,  щедрий
та привiтний виявився пан  Гасперонi,  що  ну!  Скiльки  вiн  знав  усяких
побрехеньок,  смiшних  небилиць  з  життя  французьких,   гiшпанських   та
ангелянських  королiв,  що  пан  Сулятицький  iз   товариством   аж   роти
пороззявляли.
   Тим часом до корчми заходили люди, пили, їли, виходили й  iшли  далi  в
своїх справах.
   А розмова за столом не припинялася.
   Година... Друга... Третя...
   Нарештi пановi Сулятицькому стало на потребi вийти  з  корчми  в  однiй
нагальнiй справi. Сеньйо'р Гасперонi теж сказав, що в нього така ж справа.
Вони вийшли з корчми. Сонце вже було бiля заходу, десь далеко за Молдавiєю
злотився Днiстер.
   - Господи, - мовив пан Славек, - отак непомiтно промайнув день. А  менi
ж iще їхати й їхати.
   - Куди, прошу ясного пана? - простуючи разом з паном Славеком за  хлiв,
запитав сеньйор Гасперонi.
   - От ви й не знаєте наших звичаїв. Не можна закудикувати дорогу.
   - Ой, прошу пробачення. Я цього не знав... Але  якщо  панове  їдуть  до
Києва, то сеньйор Гасперонi насмiлився б набиватися їм у попутники.
   - Я надзвичайно радий! - верескнув  пан  Сулятицький.  -  Ми  простуємо
якраз туди!
   - Оце й усе, що пан Сулятицький мав менi сказати? - трохи звузивши свої
очi й вишкiривши зуби, запитав сеньйор Гасперонi.
   - А-а-а... та то я хтiв подiлитися деякими мiркуваннями...
   - Щодо?
   - Щодо тих людей, якими пан так пильно цiкавиться.
   - Ви знаєте цих людей?
   - З головним - з графом - я мав навiть  добру  сварку,  яка,  на  жаль,
скiнчилася нiчим.
   - I коли була ця зустрiч i ця сварка?
   Пан Сулятицький завагався. Йому незручно було вимагати за  це  грошi  в
такого симпатичного сеньйора Гасперонi. Але,  з  другого  боку,  за  цi  ж
вiдомостi сам сеньйор обiцяв грошi якомусь Лейбi...
   - Вiзьмiть ось це вiд мене, - ласкаво  й  притишено  мовив  iталiєць  i
подав до рук пана Сулятицького гаманець. I мовби мiж  iншим:  -  Тут  саме
золото... Ну? Так коли?
   "Не обдурює? Ой, як незручно вiдкривати гаман i  перевiряти...  Ах,  та
чорт iз ним! Такий славний сеньйор. Не мiг же вiн мене обманути..."
   - Вчора увечерi...
   I пан Славек розповiв про тую сварку все, що йому запам'яталося.
   - Ай-ай-ай! I оцей негiдник так вас образив, а ви, пане Сулятицький, не
змогли йому вiддячити?! Нi,  це  вище  моїх  душевних  сил...  Дайте  менi
пiстоля, друже мiй, i я застрелю цього негiдника!
   - Та що ви, та що ви?! Менi здається, що я теж винен перед графом.
   - I це говорить людина,  -  пiдняв  угору  руки  сеньйор  Гасперонi,  -
шляхетнiсть якої гiдна того, щоб бути оспiваною Данте чи Петраркою!
   - Менi соромно якось слухати... - почав було  ошелешений  таким  виявом
дружнiх почуттiв пан Сулятицький.
   - Ви називаєте цього пройду графом? А чи знаєте ви, що вiн - анiякий не
граф?
   - А хто ж - Дмитрiй Самозванець?
   - Не Димитрiй, нi, але що самозванець, то так! Це пройда й  авантурник,
який нiколи не мав жодного титулу.
   - Єзус Марiя! - у вiдчаї схопився за голову пан Сла-век. - I я прохав у
нього пробачення!!!
   - Отож бо й є! Ну, ходiмо до корчми, а то нашим з вами компаньйонам уже
нетерпеливиться.
   - Яке нахабство! Нечувано! - жестикулюючи й  спотикаючись,  лаявся  пан
Славек.
   - Атож. I за це його треба здорово провчити.
   - Герць? - аж загорiвся пан Славек.
   - Простiше. Кулю в спину.
   - Як то?! Я - благородний пан.
   - По-перше, принизливо битися з людиною, яка нижче за тебе походженням.
По-друге... послухайте, що я вам скажу. За великi злочини  цього  чоловiка
присуджено до смертi в трьох царствах: у Францiї,  Iспанiї  та  Англiї.  I
скрiзь обiцяно величезну нагороду тому смiливому чоловiковi, що вб'є цього
мерзотника.
   - Е-е-е... - задумливо протяг пан Славек. - Це мiняє справу. Але чому ж
ви самi не хочете заробити такi великi грошi?
   - Як то не хочу? - аж спалахнув благородним гнiвом сеньйор Гасперонi. -
Я давно вбив би цього пройду, але ж вiн весь час вiд мене втiкає  i  надто
пильно оберiгає своє життя.
   - О, це дуже точно ви сказали, ласкавий пане! Вiн  не  захтiв  прийняти
мого виклику на герць!..
   - Отож то й хе-хе... Це - величезний боягуз.  Вiн  нiколи  не  пiде  на
вiдкритий двобiй. Йому треба стрiляти тiльки в спину... А крiм того, треба
перебити i його охорону. Бо тiї розбiйники не мають жодного  уявлення  про
шляхетнiсть i правила лицарського герцю. Вони стрiляють  з  пiстолiв  -  i
дуже влучно.
   "Недаремно ж ото менi здалося, що  цiлих  сорок  пiстолiв  дивилися  на
мене", - подумав пан Славек, а вголос сказав:
   - Так, то  буде  нелегка  справа.  Треба  щось  зробити,  аби  їх  усiх
одразу... Га?
   - От-от... Ви - генiальний стратег.
   Вуста пана Славека розтяглися мимоволi  в  радiсну  усмiшку.  Як  точно
пiдмiтив сеньйор Гасперонi те, чого не помiчали iншi! Скiльки раз,  лежачи
в постелi, пан Славек подумки громив  усiх-усеньких  ворогiв,  якi  тiльки
iснують на свiтi; i якi це були блискучi розгроми - до ноги, упень!
   - Ви надто переоцiнюєте мої сили та можливостi, - скромно  озвався  пан
Сулятицький.
   - Таж ви - природжений стратег! Коли ви знищите свого псевдографа,  вас
запросять до себе на посаду генерала англiйський  та  французький  королi.
Але ви йдiть до французiв. Пiсля перших блискучих ваших перемог  польський
король побачить, кого вiн недооцiнив - i ви  повернетеся  додому  коронним
гетьманом. I тодi хай тремтять усi вороги Жечi Посполитої.
   - Хай! - мимоволi зiрвалося з вуст пана Славка, але вiн тут же  скромно
потупився i сказав: - Ну, от ми з вами як! Як у того, пробачте, цигана: ще
телятко бозна-де, а вiн, пробачте, уже з довбнею.
   - То якась дуже мудра приказка...
   - Ну, це до того, що: не  кажи  гоп,  доки  не  перескочиш,  як  кажуть
мужики, - несподiвано озвався з-за рогу пан Адамек.
   - Адамку, як тобi не сором отак пiдслуховувати! Буцiм ти не шляхтич,  а
якась покоївка!
   - Я, прошу ясновельможного пана,  нiчого  не  пiдслуховував.  Я  просто
вийшов у тiй потребi, що й ви, та й почув, що точиться розмова  про  якiсь
вояцькi справи, а потiм про цигана й теля. Я тут же дав знати,  що  ви  не
самi...
   - А що  роблять  пан  Влодзiмеж  i  пан  Євгенiуш?  -  запитав  сеньйор
Гасперонi.
   - Допивають другу сулiю i спiвають соромiцьких пiсень. Мов якiсь хлопи,
- сердито вiдповiв замiсть Адамка пан Сулятицький.
   - То ви, пане Славку, як у воду дивитеся, - потвердив пан Адамек.
   На якусь мить залягла тиша, i в цiй  тишi  стало  виразно  чути,  як  з
юорчми долинає хвацька пiсенька про пана Твардовського та його вельми люту
жiнку.
   - Ну, ми оце говоримо та й говоримо, - сказав сеньйор  Гасперонi,  -  а
справу нашу хтось  та  мусить  робити.  Далеко  ще  до  Києва,  нам  треба
поспiшати.
   - На нiч їхати не варто, - заперечив пан Сулятицький. - Залишимося  тут
до ранку, а завтра рано-ранесенько на свiжих кониках гайнемо в догоню.
   - За ким то в догоню? - зацiкавився пан Адамек.
   - За долею, друже мiй, за долею! - ударив його по плечу пан Славек.
   Сеньйор Гасперонi уважно подивився на пана Адамка:
   - Якщо пан Сулятицький не  заперечує,  то  я  мiг  би  розповiсти  вам,
дорогий друже, тему нашої розмови.
   - Чого ж, я не проти, - з кислою мiною згодився пан Сулятицький.
   I сеньйор Гасперонi розповiв Адамковi те, що вже  стало  вiдомо  пановi
Славековi, промовчавши, правда, про те, що аж  три  королiвства  визначили
велику нагороду за вбивство псевдографа Олександра.
   - Ми мусимо врятувати людство вiд цього страшного злочинця, -  урочисто
мовив сеньйор Гасперонi.
   - Так, безумовно, так, - пiдтакнув пан Адамек. - Але я не знаю, якi  то
злочини вчинив той псевдограф.
   - Як? Ви не чули? - вигукнув iталiєць. -  Та  ж  уся  Європа  тiльки  й
говорить про злочин цього псевдографа... Адже вiн обiкрав,  а  потiв  убив
англiйського герцога Рiчарда Шкоцького, племiнника самої королеви!
   - Що ви кажете? - захвилювався пан Славек. - Як же вiн утiк з Англiї?
   - Як утiк? Убивши герцога й пограбувавши, вiн захопив його  яхту  i  на
нiй приплив у Францiю. А у  Францiї  вiн  хотiв  вчинити  замах  на  життя
короля, його посадили в Бастiлiю, але злото й тут вiдкрило йому всi дверi.
Вiн утiк iз Бастiлiї, вбивши начальника цiєї знаменитої тюрми...
   - Матка бозка! - судорожно зiтхнувши, мовив пан Сла-век,  -  що  то  за
страшного чоловiка ми вчора стрiли!
   - А менi все оте на фантазiї скидається, - сказав пан Адамек.
   - Що ви! Точно таке враження було i в мене, коли  я  почув  про  це!  -
вигукнув сеньйор Гасперонi. - Я готовий був смiятися  в  обличчя  кожному,
хто посмiв би назвати це правдою, а не вигадкою... - Але, - тут голос пана
Гасперонi затремтiв, - але пiсля того, як цей  псевдограф,  перебуваючи  в
Iспанiї, пограбував, оббрехав i довiв до самогубства  мого  рiдного,  мого
єдиного, мого улюбленого брата Джованнi, що був тодi венецiанським  послом
при дворi iспанського короля... - сеньйор Гасперонi заридав.
   - Не плачте, дорогий друже, -  витираючи  непрохану  сльозу,  зворушено
мовив пан Адамек. - Ось на цiм мiсцi присягаємося, що...
   - Давайте вiдiйдемо, бо це мiсце не  годиться  для  високих  присяг,  -
порадив сеньйор Гасперонi.
   Вони пiдiйшли до дверей корчми i там,  ставши  струнко,  вислухали,  що
сказав пан Славек:
   - Присягаймося нашими життями, що ми вiдплатимо мерзотниковi й  пройдi,
вбивцi й грабiжниковi псевдографу
   Олександру за все, що вiн накоїв. Присягаємося!
   Пан Славек вийняв свою шаблюку й уткнув у землю. Пан Адамек  i  сеньйор
Гасперонi притьмом повиймали й свої шаблюки i  встромили  їх  у  землю.  I
потiм, тримаючись кожен за ефес своєї шаблi, виголосили:
   - Присягаємося!
   - Присягаємося!
   - Присягаємося!



   РОЗДIЛ П'ЯТИЙ, _
   у якому йдеться про морську баталiю, мро отамана Недайборща,  про  його
козакiв та ще про деякi справи _

   Вiтер був попутний, i Карпо наказав хлопцям пiдняти вiтрила.
   Над морем пролунало:
   - Пiдiймай вiтрила! Пiдiйма-ай!
   - Ну, нарештi... Тепер хоч руки одпочинуть  од  весел.  Бо  вже  просто
немає сил.
   Карпо стояв на самому носi, бiля невеликої гармати, й дивився на обрiй.
Лiворуч заходило сонце. З правого боку насувалася нiч. Попереду було  море
й море, порожнє й гостинне, а позаду... Позаду ще й досi димiло  -  то  на
Скутарi догоряли яничарськi кiшла, склади з порохом,  канатами,  бавовною,
дьогтем.
   - Ну й поставили ж ми свiчку, господи твоя воля, - поглянувши назад, аж
перехрестився Карпiв джура Тимiш, на прiзвисько  Клюсик.  Його  тонесенькi
вусики затiпалися вiд ледве тамованого смiху.
   - Не хрестись дочасно, - поволi сказав Недайборщ, не  виймаючи  з  рота
люльки. - Ось ми вiдiрвемося од них, тодi радiти будемо!
   - Вiдiрвемося, - безтурботно озвався Клюсик. А якщо й  наздоженуть,  то
ми їм - у зуби з гармати. От i все! Гiсторiя ест магiстра вiта [86]  -  як
казав ще пан Цiцерон.
   - Помовч, - пробурчав Карпо й  озирнувся,  -  Цiцерон.  За  кiлька  сот
сажнiв позаду чотири турецькi галери виляскували здоровенними  веслами  на
спiнених хвилях.
   -  Пильнуй!  -  гукнув  Карпо,  забачивши  пiдозрiлий  рух  на   палубi
найближчої галери. - Будуть стрiляти!
   I справдi - задимiлося бiля гармат, потiм плюнуло  вогнем  з  гарматних
жерл, лунко розкотився над морем залп.
   Карпо, примружившись, дивився, як горохом сипонули ядра.  Вiн  бачив  -
одне з них летить просто на його чайку, воно  збiльшується,  збiльшується,
летить, аж висвистує... Та вiн i оком не зморгнув. Тiльки  люльку  з  рота
вийняв.
   Ядро просвистiло над самiсiнькою щоглою i ляснуло в хвилю.
   - Сi бене авдiмус, бене дiсцiмус [87], - як казали ще  до  Цiцерона,  -
знов озвався Клюсик.
   Карпо знов упхнув до рота люльку й затягся ядучим, як перець, димом.
   - Стрiляй, стрiляй, щоб тебе розiрвало!
   Знову задимiлося бiля гармат - i знову бабахнуло.  I  на  цей  раз  усе
обiйшлося. Тiльки на  однiй  чайцi  пробило  вiтрило.  Ну,  то  дурниця  -
полатають!
   Вiтер дужчав - i це було добре,  бо  для  козацької  чайки  чи  байдака
добрий вiтер - то славний товариш. А от  коли  почнеться  шура-бура,  коли
заштормить, як у пеклi, тодi гiрше.
   А йшлося якраз до того.
   Надвечiр море завше завмирає. Опускає свої крила вiтер, залягає тиша  й
спокiй. Тодi здається,  що  по  морю  можна  ходити  пiшки.  Воно  лагiдно
виблискує, осяяне захiдним сонцем, яке,  наполовину  вгрузши  в  блакитний
обрiй, розливає самого себе на водi.
   Та сьогоднi сонце було тривожно-червоне,  аж  бузкове,  а  вiтер  пiнив
хвилi, i все  море  ряботiло  баранцями.  Освiтленi  сонцем,  баранцi  теж
почервонiшали, а море потемнiшало,  стало  чорно-червоним,  наче  налилося
кров'ю.
   "Ну, доведеться добре-таки помотатися на хвилях!" - подумав Карпо.
   Вдарив iще раз залп. Ядра впали позаду.
   "Вiдстають басурмани! Хоч би скорiше нiч, а там..."
   Мабуть, сам султан дав наказ: наздогнати, спiймати i з ганьбою пригнати
чайки та привезти пов'язаних козакiв до Стамбула. Хiба ж мiг новий  султан
Мустафа пробачити, щоб пiсля його  вступу  на  трон  розбiйницька  козачня
нападала на передмiстя столицi, палила  яничарськi  казарми  та  склади  з
добром, а потiм ще  й  нахабно  ганяла  по  Босфору,  обстрiлюючи  славний
Стамбул iз своїх невеликих, але диявольськи влучних  гармат...  Добре,  що
хоч невiльникiв не встигли вiдбити...
   Козаки, як завжди, налетiли несподiвано.  Було  їх  зовсiм  небагато  -
всього п'ятнадцять суден. Але наробили вони такого шелесту, що турки,  якi
лишилися живими, не спатимуть опiсля не одну нiч. Козакам вдалося захопити
корабель iз золотом та самоцвiтами. I хоч не за цим вони йшли до Стамбула,
проте й золото - теж згодиться. Скiльки могли - стiльки й узяли. Решту ж -
запалили посеред Босфору й кружляли на чайках навколо доти, доки  корабель
iз золотом та самоцвiтами не пiшов на дно.
   От тодi й розгорiлася битва!
   Турецькi вiйськовi галери з  обох  бокiв  затисли  козакiв  у  Босфорi,
почалася шалена гарматна стрiлянина, ядра летiли туди  й  сюди,  панахаючи
море, трiщали щогли й борти, але бiльше в туркiв,  бо  невеличкi  козацькi
судна пролiтали стрiлами мiж неповороткими галерами, i  нiяка  гармата  не
здатна була взяти їх на  прицiл.  Не  одному  башi  снитимуться  цi  чорнi
плаваючi блискавки на розжареному тлi Iстамбул-богази, i в холодному  потi
вiн прокидатиметься й лупатиме в темрявi очманiлими очима.
   Козаки скажено ганяли по Босфору, аж трiскалися їхнi весла,  а  навколо
бурунили хвилi важелезнi  розпеченi  ядра,  та  нiщо  не  брало  козацьких
одчайдушних голiв, мов нечиста сила їх заворожила.
   Огледiлися - їх п'ятнадцять чайок проти цiлого флоту. Єдиний лицарський
вихiд - проскочити мiж галерами на шаленому ходу,  зi  скаженого  розгону,
щоб ворог i оком змигнути не встиг.
   Карпо  Недайборщ  гарикнув  на  пiв-Босфору:  -  Повертай   назад,   та
якнайборше! - i п'ятнадцять  чорних  блискавок,  мов  пущенi  одною  рукою
стрiли, дружно рвонули на пiвнiч.
   На носi бiля Карпа витанцьовував Клюсик, виспiвуючи швидко-швидко:
   "I шумить, i гуде, дрiбен дощик iде, а хто ж мене, молодую, та й додому
проведе?"
   I весла на отамановiй чайцi били по спiненiй водi в такт оцiй пiснi,  i
здавалося, що чайка танцює на всi свої тридцять два весла. А за нею  мчали
iншi, справляючи той же  танець  серед  ревища  гармат,  серед  водограїв,
пiднятих ядрами, серед смертi й солоної води.
   Не встигли проклiпатися чи, як  казав  Клюсик,  очапатися  капудани  на
галерах, що загороджували  шлях  на  пiвнiч,  як  чайки  з  веселим  ревом
промчали повз них - i подалися в море.
   По обидва боки Босфору загомонiли береговi батареї,  заплювали  в  море
кам'яними ядрами, але козаки промчали повз усе це.
   I от вони нарештi у вiдкритому морi. А  в  морi  починається  шторм.  I
женуться за ними турецькi галери.
   Ну що ж, хай хлопцi вiдпочивають, а Карпо з джурою та стерновим  будуть
iти пiд вiтром на пiвнiч i на пiвнiч - додому. От тiльки б не розгубити  в
темрявi одне одного.
   Вночi  шторм  розгулявся  на  повну  силу.  Величезнi  хвилi   жбурляли
невеличку козацьку флотилiю  на  всi  боки.  Доки  можна  було,  йшли  пiд
вiтрилами, допомагаючи собi ще й веслами - аби лиш подалi вiдiрватися  вiд
туркiв.
   Хвилi скажено перекочувалися через просмоленi козацькi  суденця;  Карпо
наказав спустити на воду очеретянi опачини - та й це мало допомагало.  Всi
промокли, як хлющi, тiльки отаманова люлька ще iскрила, та й то лише тому,
що зверху на нiй була мiдна кришечка, яка закривала тютюн од води.
   - Живемо! - гукали  весело  козаки.  -  Раз  отаманова  люлька  горить,
значить усе йде, як треба.
   Не видно було нi мiсяця, нi зiр. Усе навколо ревiло й гуло, наче бiг iз
гiр величезний табун диких турiв.
   - Тримайтеся, хлопцi, тримайтеся! - ревiв  своїм  басищем  Карпо,  коли
бiлогрива, мерехтка в темрявi хвиля падала на зiгнутi козацькi спини. Бiля
нiг отамана лежало кiлька мiшкiв iз золотом та самоцвiтами - здобич, що її
козаки вiддадуть скарбниковi в Сiчi, якщо живими добудуться до берега.  По
стiльки ж турецького добра захопили з собою й iншi чайки.
   Отаман не думав про злото. Воно йому  особисто  було  непотрiбне.  Воно
потрiбне було Сiчi, щоб викуповувати бранцiв та дiставати зброю,  потрiбне
було Київськiй братськiй  школi,  щоб  навчити  молодь  наукам,  друкувати
розумнi книги. В самого отамана не було анi кола, анi двора. Нi жiнки,  нi
дiтей, нi рiдної хати. Геть усе погинуло ще рокiв двадцять  тому  пiд  час
басурманського нападу. Жiнку, казали, забрали  в  неволю  разом  з  iншими
мешканцями села. Кого не забрали - порубали на мiсцi. Село спалили. Село з
веселою назвою Пiвники. Немає Пiвникiв. Є згарище, заросле бур'янами.
   Мабуть, один тiльки Карпо й лишився  з  тих  Пiвникiв.  Аж  почорнiв  з
вiчних походiв. Неговiркий, метиться ворогам за кров свого роду,  за  муки
свого понищеного села. I визволяє з неволi  землякiв  своїх...  От  тiльки
цього разу не поталанило...
   "Гай, гай! - думалося йому зараз у ревиську вiтру,  у  громi  хвиль.  -
Гай-гай, який би був люд на нашiй землi могутнiй та численний, якби не оцi
басурманськi розори. Та ще й поляки пiддають... Люду бiльше пропадає,  нiж
народжується. Мруть вiд чуми й  холери,  гинуть  вiд  щабель  турецьких  i
татарських, пропадають у неволi на  галерах,  по  гаремах  i  ще  де  хоч.
Потурчуються, потатарюються,  спольщуються...  Та  й  тi,  що  тiкають  на
Слобожанщину, теж змiнюються невпiзнанне. Бояться свого царя,  та  боярiв,
та князiв, та їхнiх прислужникiв, та ще чортзна-кого..."
   Хвилею бабахнуло так,  що  отаман  ледве  втримався;  потяг  люльку,  а
замiсть диму смоктонув води солоної.
   "Тьху ти чорт, таки справдi розгулялося - не  дай  боже!  -  подумав  i
криво всмiхнувся: чи ж можна ото чорта згадувати вночi, та ще й  на  морi,
та ще й у шторм.
   - Тимоше! - раптом гукнув отаман, вiдчувши лихе. -  Клюсику!  -  щосили
гукнув вiн свого джуру - i не почув у вiдповiдь нiчого, крiм реву хвиль.
   - Тпру! - скажено ревнув Карпо. - Стiйте! Де Клюсик?
   - Та ось же тiльки-но сидiв! - промовив найближчий з гребцiв.
   - Передай: де Клюсик?
   - Де Клюсик? - загуло в морi.
   - Не озивається.
   Реве море, свище вiтер, трiщать смолистi борти.
   - Горни назад! - гукнув Карпо.
   - Куди? До турка в зуби? - спитав стерновий.
   - А ти що, не хоч? -  захлинаючись  солоною  хвилею  й  власною  люттю,
ревнув Недайборщ. - Горни назад!
   I пiшла отаманова чайка назад  -  шукати  недавнього  спудея,  а  тепер
козака Клюсика, тiльки-но змитого хвилею.
   - Клюсику! Клю-си-ку! - залунало дружно над морем. Але  хiба  перекриєш
ревище хвиль? Хiба побачить молодий козак Клюсик своїх побратимiв у  цьому
пеклi, зiтканому з вiтру, хвиль i темряви? Ох, ця темрява.
   - Ти-мо-ше! Клюсику!
   Гуде все навколо, двигтить  чайка,  свище  вiтер,  кричать  козаки,  аж
надриваються - нема Клюсика.
   Але нi ж, одразу вiн не мiг пiти на дно! Вiн  же  добре  вмiє  плавати!
Коли позаторiк несподiвано налетiли ногайцi, вiн  переплив  через  Днiпро,
дав знати козакам про ворога, i потiм хлопцi показали  чужинцям,  де  раки
зимують...
   - Ти-мо-ше!
   Ох, ця iродова темрява, єгипетський морок! Хоч би  смолоскип  запалити!
Але ж тодi побачать турки!
   - Клю-си-ку!
   Не озивається...
   Карпо витягає iз  скриньки  просмолене  ганчiр'я,  сухий  трут,  дiстає
кресало i,  прикрившись  кобеняком,  починає  викрешувати  вогонь.  Ударив
кiлька раз - заiскрилося, зажеврiло, задимiлося.  Вибив  у  долоню  мокрий
тютюн iз здоровенної люльки, стис щосили в жменi -  щоб  воду  вичавити  -
знов запхав його назад (берегти треба, бо мало  в  хлопцiв  цього  зiлля),
дiстав з-за пазухи дрiбку сухого - з кисета -  приклав  зверху,  прикурив.
Той, що мокрий, хай пiдсихає. От тiльки треба сильнiше  й  частiше  тягти!
Ну, та це для Карпа - не первина!
   Став роздмухувати трут на смолоскип. Ось малесенька, ледь помiтна оковi
змiйка з'явилася на трутi, впала на березову  стружку,  а  з  неї  полум'я
перебiгло на просмолену ганчiрку - i загорiвся смолоскип!
   - Отамане! Що ти робиш? - жахнувся стерновий.
   - Цить, Базалюче, бо в  море  вкину!  -  сипонули  iскри  з  отаманової
люльки.
   Ревiло море, кидало чайку з боку на бiк, лютували хвилi, а Карпо  стояв
на носi,  тримаючись  за  гармату.  В  його  високо  пiднятiй  руцi  палав
смолоскип, розсипаючи шаленi iскри.
   Повернувся лицем  на  пiвнiч.  Заходився  махати  смолоскипом,  як  ото
голландцi й ангеляни. Почав передавати вогняну депешу:
   - Змило одного... Шукаємо... Iдiть далi... Наздоженемо... Вiн  махав  i
махав смолоскипом, аж руки заболiли. Враз повернувся до веслярiв.
   - Не горнiть! Сидiть тихо! Слухайте!
   - Хлопцi! Не тре...
   Нi, здалося. Треба чекати. Клюсик сам побачить i припливе.  Вiн  плаває
добре.
   Карпо не думав про те, що турки от-от засиплють їх ядрами; було  тiльки
одне: врятувати Клюсика - веселого кучерявого спудея з-пiд Фастова.
   Вiтер рвав шматини полум'я i кидав їх у море.
   Враз неподалiк щось блиснуло й гахнуло. Просвистiло ядро.
   - Отамане! - просичав Базалюк. - Кидай вогонь у воду!
   - Цить! - з силою смоктонувши люльку, рикнув Недайборщ.  -  Приготувати
рушницi! -  скомандував.  Та  збагнувши,  що  рушницi  зараз  нездатнi  до
стрiльби, дав нову команду: - Покладiть рушницi назад. Берiться  за  шаблi
та ножi!
   - Добре, батьку! - озвалися на чайцi.
   Ще раз блиснуло - на цей раз зовсiм близько, бо одночасно  iз  зблиском
гахнуло з гармати. Ядро пролетiло високо й хлюпнуло в воду далеченько. Але
Карпо не встояв, рiзко  хитнувся  i  хоч  втримався-таки  на  носi,  проте
випустив смолоскип у воду.
   Запала ревуча, пекельна тьма.
   Пролунало кiлька рушничних пострiлiв з галери.
   Недайборщ вiдчував, що турки поряд, але де вони  -  хiба  ж  побачиш  у
такiй непрогляднiй тьмi?
   - Хлопцi, пильнуй! - гукнув вiн.
   - Добре, батьку! - озвалася чайка. I в цю ж мить вiн i вiдчув i побачив
крутий нiс галери, що навис над чайкою.
   - Назад! - ревнув отаман, та було вже пiзно. Чайку штовхнуло пiд хвилi,
затрiщав борт - i Карпо вiдчув, що це вже кiнець... Його пiдхопила хвиля й
кидонула назустрiч галерi...



   РОЗДIЛ ШОСТИЙ, _
   у якому герой бiльше думає,_ нiж_ дiє; _
   а втiм, це не так уже й погано... _

   Граф Олександр осадив коня i пильно подивився на Петра.
   - Чого засумував? - запитав вiн. - Ось уже третiй день сумуєш...
   - Га? - мовби прокинувшись вiд глибокого сну, кинувся Петро.
   - Сумуєш чому? Тридцять лiт рвався додому, а тепер сумуєш...
   - Тридцять лiт... - У пригаслих очах Петрових щось блиснуло, - тьмяно й
важко, мов розплавлене олово. - Додому рвався... А що таке: додому?  I  де
воно оте: додому?
   Граф Олександр спохмурнiв. Звузились чорнi очi.
   Усе життя мрiяв Петро  Скрипник  про  повернення  на  рiдну  землю,  на
сонячну, золоту, квiтучу, спiвучу, зоряну Україну. За  тридцять  лiт  вона
вже й забуватися йому стала, та вiн вигадував її собi, вiн фантазував, вiн
вимрiював свої Сугаки, свою Вкраїну.
   Бачив поганих, недобрих, пiдлих людей - думав: "Е нi; на  моїй  Українi
не такi!"
   Чув брудну лайку чи лихi слова - думав: "Е, моя  Україна  -  то  тiльки
ласка й бажання добра!"
   Бачив, як люди продавали один одного за  нiкчемний  мiдяк,  i  зневажав
таких людей, думаючи: "Нi, українцi не такi! Це - гордий народ!"
   Чув недолугi пiсеньки й побрехеньки i думав:  "Еге,  а  як  спiвають  i
розповiдають у нас!"
   Бачив пустелю, а уявлялося: "Ой у нас, на Вкраїнi, так там  усюди  сади
квiтують!"
   Чув плач знедолених людей, а згадувався дитячий смiх - згадувався ще  з
дитинства, i здавалося, що українцi тiльки те й умiють, що смiятися...
   I от вiн приїхав додому. Першим стрiв його  шинкар  Лейба,  якому  нема
нiякого дiла до того, що ти вимрiяв у муках тридцятирiчної недолi. А потiм
- кiлька зарозумiлих польських панкiв. I аж потiм - Сугаки.
   Вiн заскочив туди на якусь лише годинку - збрехав  графовi  Олександру,
що сюдою - найкраща дорога до Києва...
   Треба ж було ото статися, що граф Олександр i його супутники в'їхали  в
село якраз у ту годину, коли там ховали якусь бабу.
   Двоє чорних волiв з бiлими зiрочками на лобi тягли сани, на яких лежала
домовина з висохлим бабиним тiлом. А за саньми йшов не такий уже й великий
гурт людей. Найпереднiше дибав сивий, як мiсяць, дiд з шаленими очима,  за
шворки було прив'язано йому циганського  бубона,  i  обрубаними  майже  по
лiкоть  руками  дiд  бив-вибивав  по  бубону,  реготався  беззубим,  як  у
немовляти, ротом, реготався - i сльози, мов iскрини, бiгли по його щоках.
   Вершники зупинили коней, спiшилися i, знявши шапки, стали обiч дороги.
   Петро вдивлявся в лиця - обсмаленi сонцем, пооранi зморшками, обчухранi
вiтрами - напружувався, мов зорець на щоглi корабельнiй, щоб  пiзнати  хоч
кого-небудь... I - не пiзнавав. Iшли якiсь чужiї люди, що не  знали  його,
Петра Скрипника... I вiн тих людей не знав. Але ж це  були  його  земляки,
його сугачани...
   - Кiм бу? [88] - запитав вiн пошепки в людей, забувши, що це  -  рiдний
край й що тут треба говорити по-рiдному.
   Нiхто нiчого не сказав. Усi йшли мовчки. Нiхто не плакав.  Тiльки  десь
там, попереду, вибивав у циганський бубон старий-престарий дiд.
   Нараз схлипнув хтось позаду,  i  Петро  почув  плаксивий  голос,  який,
перериваючись i затинаючись, став виводити:
   - Ой же господи мiй милосердни-и-ий...
   Та й сестричко моя рiдне-е-е-сень-ка...
   Та й чого ж то ти закрила свої очень-ки-и...
   Та й вони ж тепер не бачать нi ясно-о-го дня...
   Та ще й темно-ої нi-i-iченьки...
   Жiнка замовкла, мов їй не вистачило  повiтря.  Петро  пiдвiв  голову  й
побачив сухi й пекучi, мов перець, очi, бiлу-бiлу хустку на головi й пасмо
сивого волосся.
   - Хто це? - прошепотiв вiн.
   Люди нiмували, наче  змовилися  не  казати  чужому  чоловiковi  жодного
слова.
   Ось уже пройшли останнi...
   - Не к добру така стрiча, - промовив, вiдкашлюючись, Йован.
   - Поїхали далi, - мовби не почувши Йованових слiв, сказав Олександр.
   Вони посiдали  на  коней  i  помчали  в  село.  Густа  пилюка  вибухала
пiстолевими пострiлами  з-пiд  кiнських  копит.  Вулицi  розкручувалися  й
розкручувалися перед очима.
   "Де ж це було  наше  дворище?"  -  шарив-видивлявся  напруженими  очима
Петро.
   Все навколо мовби поменшало, змалiло й змiлiло...  Ось  тут,  здається,
жив Тодор Трагiра, богомаз, за сина якого вiддали Устю -  сестру  Петрову.
Так, так, це те дворище, тiльки де взялись тут старi яблунi? Ах, як же  це
вiн забув, що за тридцять  лiт  будь-яка  яблунька  постарiє...  Десь  тут
вiдрубали голову поповi - як це його звали? Боже ж ти мiй,  жив  на  свiтi
чоловiк, загинув мученицькою смертю, а ти, Петре, забув його  iм'я...  Тут
же й Никодима-бiдолаху... I Тодоровi руки вiдрубали...
   У Петровiй головi ожив бумкiт циганського бубона. I Петро ледве не впав
з коня...
   Чи не богомаз Тодор Трагiра стукає по бубону обрубками рук. Але чому  в
його очах - безум? Чому вiн смiється, як  дурний  Дода  -  так,  здається,
звали того бiдолаху, якому першому в селi знесли голову, мов галку?
   Петро скочив з коня й мовчки подався до хвiртки.  Торгонув  її  -  вона
зарипiла. З-пiд хлiва озвався собака, задзвенiв ланцем, кинувся, давлячись
гавкотом, на Петра.
   - Кiм бурада? [89] - вигукнув Петро i вiдчув,  як  йому  сухо  стало  в
ротi.  Стiльки  лiт  був  у   Туреччинi   й   тепер   завжди,.   тiльки-но
розхвилюється, переходить на турецьку мову.
   - Гей, хоч хто є? - знову вигукнув Петро. I тут,  мов  пiсля  чарiвного
слова,  розчинилися  дверi  й  на  порозi  хати  з'явилося   дiвча   рокiв
сiмнадцяти.
   - Добридень, дiвчино! - закричав Петро.
   - День добрий! - вiдповiла дiвчина.
   - Чи не дала б ти води напитися?
   - Води? - на хвилину вона мов замислилась. - Можу. Зараз. А чому ви так
кричите?
   - А що - кричу?
   - Та трохи...
   I - шаснула в сiни.
   - Злазьте, хлопцi, - по-турецьки звернувся Петро до своїх супутникiв. -
Зараз будемо пити найсмачнiшу в свiтi  воду.  Джузеппе,  Йован,  Олександр
зiскочили з коней. Дiвчина вийшла з  вiдром  i  корцем.  Зачерпнула  води,
сполоснула корець, знову набрала й подала  Петровi.  Той  передав  графовi
Олександру.
   - Тебе як звуть, дiвчино? - запитав Петро.
   - Галя.
   - А чия ж ти?
   - Шлапакова.
   - Це якого Шлапака? - поморщивши лоба, перепитав Петро.  Вiн  намагався
згадати когось iз Шлапакiв, але згадати не мiг.
   - Ну... Шлапака Демида... коваля...
   - То вiн, Шлапак Демид, тут живе?
   - А то хто ж? - здивувалась дiвчина.
   - А...
   Уважно роздивлявся її. Це було  метке  чорнооке  дiвча  з  кирпатеньким
носиком, тонюнє, мов стебельце; довгi кучерявi "оси, а в косах - квiтки. I
- малесеньке родименятко на лiвiй щiчцi.
   - То, кажеш, Галя Шлапакiвна? - усмiхнувся Петро.
   - Та не Вiвдя ж...
   Дiвчина взяла вiд Олександра корець, нахилилася над  вiдерцем  -  i  її
чорна коса, що була закинута за спину, ковзнула  по  плечу  й  хлюпнула  у
вiдро.
   Вона з досадою вiдкинула косу назад, взяла вiдро й понесла пiд кущ.
   - Я зараз вам свiжої принесу.
   - Давай цiєї, - засмiявся Петро. - Це найкраща.
   - Та ну вас, - теж засмiялася дiвчина, але вiдро поставила й зачерпнула
з нього води.
   Червона пелюсточка плавала в корцi, мов манюнiй човник  у  морi.  Сонце
свiтило  в  прозору  воду  i  на  днi  червонясте  вiд   тiєї   пелюсточки
вiдблискувало...
   Петро пив цю воду й дивився на дiвча, а воно стояло й дивилося на нього
- поважного вусатого дядька.
   - Давно в Сугаках живеш, га? - одiрвавшись на  мить  од  води,  запитав
Скрипник.
   - Я живу сiмнадцять лiт, - блиснула перловими зубами дiвчина.
   - А батько? Чому я не пам'ятаю його?
   - Бо батько - сам лядовський.
   - А... З iншого села.
   I вiн припав до води. Потiм одiрвався знову й запитав:
   - А кого то сьогоднi ховають?
   - Бабу Мотрону Совиху, царство їй небесне...
   - А чом у церквi не дзвонять?
   - Давно не дзвонять. Влада заборонила. У нас же церква  православна,  а
не костьол...
   - Як то - заборонила? За яким правом?
   - А хто теє право питає? Помовчали.
   - А що то за чоловiк?.. Попереду з бубоном. Безрукий... Обличчя дiвчини
спохмурнiло.
   - Убогий один... Вiн у нас живе, он у тiй хатинi.
   - А без рук чому?
   - Не знаю. Кажуть, що турки поодрубували за щось...
   - Як то - за щось? - аж розсердився Петро. - Iм'я в цього чоловiка яке?
   - Тодором звуть... Але на селi всi його дурним Додою дражнять.
   Петро здригнувся.
   -  Дода  -  то  iнший.  Доду  турки  зарубали  першим  у   Сугаках.   А
Тодоровi-богомазовi тiльки руки повiдрубували!
   - Не знаю, я при тiм не була, - вiдповiла дiвчина.
   - Та вже ж - не була...
   - Слухай, Петре, - обiзвався по-турецьки Джузеппе, - доки ти триматимеш
кухля? Я хочу пити.
   - На, пий, - вiддав трiєстинцевi корця Петро. I знову до дiвчини: - Так
ти що, не знаєш, що Тодор Трагiра був богомазом?
   - Не знаю, - похитала головою дiвчина.
   - Та як же це можна? Чоловiк  мав  такий  хист,  що  йому  за  це  руки
повiдрубували, а ти про це нiчого не знаєш!.. Та ти бачила його iкони?
   - А де?
   - Ну в церквi?
   Петро пiдвiв руку, щоб показати на церкву, але її  на  тому  мiсцi,  де
вона стояла колись, не було, згорiла разом з Юхримом-дзвонарем ще тридцять
лiт тому... Нова церква стояла праворуч на горбi...
   Похилив голову.
   - Так, так! Я, мабуть, трохи дивний?
   - Та нiчого, нiчого, дядьку, - поспiшила заспокоїти його дiвчина.  -  Я
здогадуюся, хто ви такий...
   - Хто?
   - А ви з турецької неволi втекли... Так?
   Петро мовчки кивнув головою, бо, здавалося, клiщами стисло йому  горло,
а перед очима потуманiло-попливло...
   - А в нас, - мов крiзь туман  чув  Петро,  -  у  селi  чекали,  кажуть,
бранцiв з неволi. Десять лiт чекали, i п'ятнадцять, i двадцять п'ять...
   Туманiло-пливло перед очима. Зцiпив зуби до болю...
   - Не прийшов нiхто... Всi погинули, мабуть... Царство їм небесне...
   - Не всi, - зi стогоном видавив Петро  з  себе.  -  Не  всi,  дитино...
Дай-но ще водички...
   Пив рiдну воду, дивився гарячими, зволоженими очима на чорняве дiвча  i
заспокоювався поволi.
   - Так от, мала. Дядько Тодор  Трагiра  -  то  був  пречудовий  богомаз.
Чоловiк такого великого хисту, що його сам дiд Скрипник поважав. А ще ж  i
хоробрий був. Коли в Богданiї Йон-Воде  Лютий  пiднявся  на  турка,  Тодор
Трагiра був у нього хоробрим вояком... А вже потiм прийшов  на  Вкраїну...
Син його, Никодим, мою сестричку Устю взяв собi за жону... Отак...
   - Де ж вони всi?
   - Де? - блиснув очима Петро. - Отам он, -  показав  пальцем  до  старих
яблунь, - прив'язали Никодима й голову вiдрубали. А  ось  тут,  -  показав
пальцем ближче, - Трагiрi руки  повiдрубували...  А  Устя...  Устю  далеко
забрали. В Туреччину. Син у неї там народився - онук дiда Тодора Трагiри.
   - Живий?
   - Не знаю... - зiтхнув Петро. - Не знаю. Чи живий, чи нi...  Потурчений
вiн. Яничар. Може, приїздив сюди наших людей вбивати... Я й iмення його не
знаю. I навiть Устя не знає... Знає тiльки, що його  позначено  синiм  над
бровою та на пiдошвах...
   - А ви ж як? Маєте жiнку, дiтей?
   Всмiхнувся гiрко Петро. Та вiдповiв за давнiм козацьким звичаєм:  витяг
наполовину з пiхов шаблю i промовив:
   - Оце моя жiнка...
   - На Запорiжжя їдете?
   - Далеко їдемо. Дуже далеко. Але я ще думаю навiдатися додому...
   - Будь ласка, радi будемо.
   - Ну, що ж, спасибi за смачну водичку, за добру розмову...
   - А що казати батьковi?
   - А те, що Петро Скрипник приїздив, Устин брат... Ну, бувай!  -  i  вiн
скочив було на коня, та враз якась думка скинула його з сiдла.
   - Слухай-но, дiвчино, а ти про дiда Скрипника хоч щось знаєш?
   - А хiба вiн справдi жив? То ж тiльки казка.
   - Яка ще казка?
   - Про його скрипку. Що вiн заповiв поховати  її  разом  з  дим,  а  сам
дiдьковi продав душу, та як умер, то його  тiла  тут  же  й  не  стало,  а
скрипку знайшли отам - у полi... Розтоптану...
   - Ну i...
   - Так наш Дода, ну, отой, що ви кажете Тодор  Трагiра,  весь  час  туди
носить, на тую скрипку, камiння. Цiлу гору камiня за тридцять лiт наносив.
   - Як же вiн носить?
   - А так.. Бере камiнь оцупками своїх рук та й несе через усе село. Дiти
бiжать, смiються, пальцями на  нього  тицяють,  а  вiн  несе...  Скрипчина
могила - так кажуть про те мiсце, але воно якесь чудне... Буває, що  вночi
там виє, мов скрипка плаче-грає... Чи нечиста, прости господи, сила?
   Петро знову скочив у сiдло, аж кiнь боком-боком пiшов.
   - Бувай, молода, не забувай!
   - Не забу-у-ду! - махнула вона рукою.
   I коли Скрипник озирнувся, то побачив, як  вона  стоїть,  махає  правою
рукою, а лiвою тримає бiля рота кiнчик коси,  що  впала  була  у  вiдерце.
Скрипник провiв рукою по вусах та щоках й намацав щось  нiжне  й  холодне.
Вiн глянув на руку й побачив червону пелюстку. Хотiв  роздивитися  її,  та
вiйнуло вiтром, i пелюстка злетiла з руки. Вiн ще раз озирнувся -  дiвчина
стояла й махала рукою...
   "Тридцять лiт по свiтах вештався, але знав: є на  свiтi  Сугаки  -  моя
батькiвщина. Думав: умирати буду - сюди приїду, бо то - моя земля. I от  -
приїхав. I нiчого, нiчого немає того, що в'язало мене з нею...
   А все одно - п'єш рiдну воду i плакати хочеться!"
   Вони їхали вузькою стежиною в  лiсi.  Могутнi  буки  шумiли  ще  мiцним
зеленим листом. Просвiчувало крiзь листя  рiзко  блакитне,  вже  не  лiтнє
небо.
   Стежка то вигиналася мiж кущами, то бiгла прямо, конi йшли собi дрiбною
риссю. Олександр i Петро сидiли  наче  влитi,  Йован  i  Джузеппе  помiтно
пiдскакували, й це дiло  нi  їм,  нi  коням  явно  не  подобалося,  а  Йон
вигуцував, як йому хотiлося, вимахуючи по-хлопчачи лiктями.
   Петро якось озирнувся на молдаванина i  мимоволi  засмiявся,  побачивши
його розвеселе обличчя. Йон дригав ногами i щось наспiвував собi пiд нiс.
   - Що ти, Ионе, так тихо? Заспiвай уголос, щоб усi чули! - сказав Петро.
   Йон, мовби його застукали на чомусь негарному, зашарiвся, махнув рукою:
навiщо, мовляв...
   - Та заспiвай, я ваших пiсень не знаю. Ион трохи подумав, а  потiм,  ще
дужче почервонiвши, попросив :
   - Вiдвернiться, тодi заспiваю. Тiльки слiв не зрозумiєте.
   - А ти менi розкажеш.
   Конi лiниво трусили риссю пiд густими грабовими гiлляками,  пiд  їхнiми
ногами вигиналася поросла мохом стежина. Йон виспiвував свою пiсню, i вона
мов летiла мiж дерев разом з  вершниками,  а  потiм  губилася  в  зеленому
шумовиннi лiсу.
   - Ви знаєте, дядьку Петро, про що я спiвав?
   - Мабуть, .про любов.
   - Еге...
   - Я тобi можу навiть розповiсти, що дiється в твоїй пiснi. Хлопець каже
дiвчинi: у тебе такi гарнi чорнi коси, а в косах квiтки; дай менi на  твої
коси подивитися. Хлопець дiвчинi каже: в тебе такi  бiлi  рученьки,  а  на
рученьках - моя доля; дай менi взяти тебе за руку. Хлопець  каже:  у  тебе
такi червонi й солодкi, мов кавун, вуста...
   Йон засмiявся:
   - Не так...
   - Я тобi дам не так! - визвiрився Петро. - Все  так.  Кожен  думав  про
своє. Йон - про Вiорiку, доньку  бадi  [90]  Гогу,  яка  йому  подобалася;
Джузеппе згадував напiвзабутий ним  Трiєст  i  донью  в  бiлому  у  вiкнi;
Йовановi згадалися  дiвчата-чорногорки,  що  йдуть  ланцюжком  по  вузькiй
кам'янистiй стежинi; Олександр думав про далекий Київ i про те,  що  треба
поспiшати й поспiшати...
   А Петровi привиджується родимочка на лiвiй щiчцi i червона  пелюстка  в
корцi з водою.



   РОЗДIЛ СЬОМИЙ, _
   у якому герої бiльше дiють, мiж думають; _
   зрештою це теж не так уже й погано... _

   Коли Недайборщ, пiдхоплений оскаженiлою хвилею, летiв назустрiч галерi,
вiн ще встиг закричати:
   - Хлопцi, хапайтеся за весла!..
   Його кидонуло на брус, що навис над водою. Недайборщ  сильно  вдарився,
але вхопився за нього. Ще раз гукнув:
   - На галеру, хлопцi!
   Сам же, пiдтягшись на брусовi, розгойдався i перекинув ноги вгору.
   Весла в галери довгi. На кожне з них вирубували по добрячому дубовi.
   Чи почув хто його крик,  чи  нi,  Недайборщ  не  знав.  Вiн  завмер  на
брусовi. Намагався вслухатися в навколишнiй  рев,  щоб  почути,  чи  немає
поряд ще когось. Але що ти почуєш у цiй веремiї?
   Море шаленiло.  Воно  жбурляло  галеру,  лупило  своїми  тисячопудовими
кулаками в її борти.
   Карпо сповз з бруса й полiз уздовж борту  до  корми.  Чого  його  тягло
туди, Карпо не думав, вiн просто лiз, бо треба було щось робити.
   I раптом наткнувся рукою на людське тiло. То була голова. Карпо  одразу
вiдчув, що голова поголена, з оселедцем. Отже, весляр чи козак.
   - Хто ти? - прошепотiв Карпо.
   - Це я, отамане, - почувся знайомий голос Клюсика.
   - Де ти взявся? Ти ж у морi!
   - А я зачепився в морi за весло та й вибрався.
   - Як ти мене побачив?
   - А я, як кiт, уночi бачу, - прошепотiв Клюсик i раптом схлипнув.
   - Чого ти?
   - Чайки жаль i хлопцiв... Дурно пропали...
   - Всi?
   - Не всi, кiлька  почепилося  на  весла...  Та,  може,  хто  з  другого
борту... Та й за чайку, хоч там повно води, вхопився дехто.
   - Що робити будемо?
   - Воювати, - вiдповiв Клюсик.
   Це вже було смiшно! Битися з екiпажем галери - це душ двiстi  озброєних
туркiв, не менше, а їх, козакiв, поки що лише двоє...
   - Почекай, треба узнати, що тут i як, - промовив Карпо.
   - Та тихше - почують!
   - У цьому ревиську щось почуєш!
   Карпо полiз уперед. Галера здригалася вiд ударiв хвиль. Вiдчувалося, як
рiвномiрно працюють весла: раз-два, раз-два... Головне, щоби хлопцi  добре
трималися за тi весла. На веслах сидять невольники i, вiдчувши зайву вагу,
вони одразу здогадаються, що це козаки.
   Карпо й Клюсик пробиралися  уздовж  борту,  витягши  шаблi  з  пiхов  i
тримаючи їх у руках.
   На тлi чорно-сiрого неба, що стрибало то вниз, то вгору, темнiла  якась
постать. Бiля люка стояв  турок.  Карпо,  не  дихаючи,  пiдкрався  ближче.
Щосили махнув шаблюкою. Турок навiть не крикнув.
   Гуркотiло море, гойдалася галера, було холодно й моторошно.
   Турки, напевно, й не вiдчули, як їхня  галера  налетiла  на  отаманську
чайку.
   Але ж бiля двохсот озброєних ворогiв... А їх, козакiв,  якби  навiть  з
чайки врятувалися всi, - п'ятдесят.
   Найстрашнiше, що в такiй темрявi не розбереш, де хто є, де - свiй, де -
чужий...
   Хлюпали важкi весла по  збуренiй  водi.  На  кожному  веслi  -  по  сiм
невольникiв. Ось хто допомiг би, якби їм розiмкнути кайдани. Але  як  туди
дiстатися?
   Ляда люка, що веде до невольникiв, - поряд... Якщо Карпо схопиться  ось
за це кiльце, пiдiйме ляду... Що тодi? Скiльки  там,  бiля  невольникiв  є
наглядачiв? Небагато, але ж вони можуть пiдняти тривогу...
   - Клюсику, - прохрипiв Недайборщ.
   - Ну?
   - Лiзьмо до веслярiв.
   - Нащо? - схлипнув Клюсик. - Страшно.
   - Тьху на тебе!.. Пiдiймай ляду. Я  сам  спущусь.  Почуєш  шум  -  лети
виручати.
   - Добре.
   - Та не хлипай.
   - Холодно.
   Ревло море, шалено стрибали хвилi, перекочуючись через галеру.  Хлюпали
весла по водi - турки йшли на пiвнiч.
   Тiльки-но вiдкрився люк, як отаман почув  стукiт  барабана  й  хрипiння
двох сотень невольничих горлянок. Потiм ударило в нiс смородом i спекою.
   Поволi спускався вниз. В  однiй  руцi  пiстоль,  в  другiй  -  шаблюка.
Навколо - цiлковита темрява. I - невiдомiсть.
   Ось уже низ. Хтось нiби йде. Притисся  до  стiнки.  Так  i  є.  Пройшов
наглядач. Пройшов...
   Карпо обережно посунув за ним. Рукою наткнувся на  ланцюг  -  тьху  ти,
нечиста сило... Мацнув далi - лава. Тiльки тепер  спостерiг,  що  над  ним
вигойдується туди-сюди держак весла.  Тяжко  дихало,  як  iз  мiха.  Карпо
мацнув ще далi - наткнувся на людське тiло. Нога. I - тут же:
   - Пугу! Пугу! - вимовив стиха.
   Гуркiт моря, тяжке сопiння сотень людей - i вiдповiдь:
   - Козак... з лугу...
   Свiй!
   - У кого ключ вiд кайданiв?
   - Тс-с!.. У Абдали!.. Тiльки-но пройшов...
   - Де саме?
   - На поясi!
   - Скiльки тут їх iще?
   - З десяток...
   - Зброя?
   - Камча... Нiж. I все.
   - Не чув - по веслах iншi не лiзли?
   - Чув...
   - Ну, бувай! Щасти тобi!
   - Й тобi...
   Карпо вiдлiз до стiнки, принишк, став чекати. Було  душно  й  темно:  в
морських баталiях з козаками турки боялися палити вогнi на своїх галерах -
то був би славний орiєнтир для  гяурiв,  якi  тут  же  могли  кинутися  на
абордаж.
   Наглядач-турок наближався. Карпо його не бачив  i  майже  не  чув,  але
вiдчував... Тихо засунув пiстоль i шаблю за пояс.
   "Ну, ходи, ходи!.."
   Турок був поряд. Карпо чув навiть,  як  вiн  дише.  Простягнув  руку  й
помацав... темiнь...
   I в ту ж мить вiдчув важку руку турка на своєму плечi. Схопив ворога за
горлянку i кулаком правицi бабахнув, як колись навчив його один ангелян, в
щелепу.
   Наглядач навiть не писнув,  мiшком  звалився  пiд  ноги.  Карпо  швидко
обмацав пояс, знайшов ключi i нiж.  Ключ  затис  у  руцi,  а  ножа  загнав
турковi в груди. Наглядач здригнувся й затих.
   Полiз назад.
   - Пугу!
   - Козак... з Лугу...
   - Ось ключ, - подав шмат залiза в тремтячi пальцi.
   А сам - далi. Бив барабан, бив, бив, подавав ритм веслярам. Раз-два!
   Раз-два!
   Мiж рядами, прикутi, спали  невiльники,  чия  черга  веслувати  настане
вранцi.
   Шумiло море, скрипiли борти галери.
   Карпо вiдчув, що хтось поклав йому руку на  плече.  Здригнувся,  рвучко
обернувся.
   - Це я! - почувся  знайомий  голос  "козака  з  Лугу".  -  Розкувалися.
Веслуємо. Що далi?
   - Всi розкувалися?
   - Всi! Нас спiшно заковували - всiх одним ланцюгом.
   - Ага! Ну, тодi гребiть i далi, але треба зараз знищити наглядачiв.
   - Добре.
   Невольник зник. Знову шумить море, тяжко дихають раби. Тiльки десь щось
нiби скрикнуло. Та барабан перестав торохтiти. Нi - знову озвався...
   Перед ранком галера повернула назад. На палубi стояв Карпо Недайборщ  i
вимахував смолоскипом до всiх, хто був у морi:
   - Пливiть сюди... Галера наша! З п'ятдесяти козакiв уцiлiло всього  лиш
двадцять дев'ять. Люто  вiдплатили  запорожцi  яничарам  за  смерть  своїх
товаришiв - жодного не залишили на борту галери, всiх, навiть капудана-агу
жбурнули в розшалiле море, хоч i просився, хоч i благав, щоб помилували  -
величезний викуп обiцяв.
   - А моїх хлопцiв хто менi поверне? - гарикнув у вiдповiдь Карпо. -  Iди
ракiв ловити!
   Ляпнув об хвилю - та й усе.
   - Хлопцi, вилазьте на щогли  та  видивляйтеся  -  може,  кого  з  наших
побачите! Гуде, реве море.
   Дрейфує, гловає[91] на хвилях турецька галера, захоплена козаками.
   Десь  на  пiвночi   -   козацька   ватага.   Чотирнадцять   чайок   без
отаманської... Пливуть додому...
   роздiл восьмий, _
   у якому дивовижно перехрещуються людськi долi... _
   Мабуть, Петровi Скрипнику недаремне  привидiлася  чорноока  Галя...  Бо
саме того дня згадався й їй отой чудний дядько, що пив у неї воду. Вiн так
на  неї  тодi  пильно  дивився...  Напевно,  глибоко  нещасливий  чоловiк.
Приїхати додому  через  тридцять  лiт  i  нiкогiсiнько  рiдного  чи  бодай
знайомого не зустрiти...
   Галя йшла битою степовою дорогою. Ледь-ледь накрапав ще теплий, але вже
дуже дрiбний - передосiннiй - дощик.
   Пришвидшила крок - бiля старого-престарого береста в степу на неї чекає
братик Олелько, що разом з дiдом пасе худобу.
   У горщику братається борщик,  смачко-смачно  пахне.  Ще  гарячий.  Сама
зварила. Сама й несе братовi та дiдовi.
   Берест стоїть-бовванiє посеред степу. Скiльки живуть сугачани,  стiльки
й знають його. Старий як свiт. Буває, що  починає  всихати  -  от-от  його
схопить за горло смерть берестяна. Аж нi - пiсля снiговитої та  вiхолистої
зими,   як   розгуляється   весна-рясна,   як    роздзеленчаться    срiбнi
шибеники-струмки, як розпашiє вiд весняної хiтi земля, то нiяка  нi  божа,
нi чортяча сила не встоїть; от i берест  -  торiк  повистромлювались  голi
гiлки-караки, а зараз - диви! - геть увесь  забуяв,  загойдався  пiд  юним
весняним вiтром, i устало зелене степове диво небаченим  вiтрилом,  i  вже
здається, що весь степ поплив пiд оцим божевiльне блакитним небом...
   Берест стоїть-бовванiє, а ступнiв отак за тисячу вiд  нього  -  кам'яна
могила непорушна. Скрипчина могила  -  так  кажуть  на  селi.  Щодня  туди
безрукий камiння носить... Кажуть, що якийсь  чоловiк  з  сусiднього  села
їхав возом i побачив могилу. Взяв та й наклав повен  вiз  того  камiння  -
хату мурувати надумав, - аж тут налетiла  гроза,  громом  ударило  в  того
дядька з неба; та й убило тут же, тiльки переляканi конi  з  повним  возом
бiлого, як людськi черепи, камiння примчали до дядькового дворища...
   Пiд берестом чомусь не видно нiкого. Може, погнали худобу в балку?
   На бiлiй кам'янiй могилi з'явилася людська постать. Ця  постать  махала
короткими руками, пiдскакувала, мов у якомусь танку.
   "Бiдний, нещасний", - подумалося Галi, i  знову  згадався  отой  дивний
дядько, що пив у неї воду. Вiн дивився на неї сумними очима  i  розповiдав
про чоловiка, що був  прекрасним  богомазом,  а  став  безруким  дурником.
Господи! Та невже в цього нещасного чоловiка нiчого в  душi  не  лишилося?
Невже страшна бiда так скаламутила й затемнила йому розум? Он - танцює  на
могилi... Чому? Навiщо? Що це означає?
   Той, що танцював на бiлiй могилi, раптом зник. Але нi,  вiн  вигулькнув
з-за кущика й бiжить назустрiч.
   Тут злегенька подув вiтерець - i Галя  почула  якусь  дивну  музику.  Й
одразу збагнула: спiває-виграває схована пiд бiлим камiнням  скрипка  дiда
Савки.
   - Г-г-и-и! - почулося здаля. Галя з досадою вiдмахнулася рукою на  крик
безрукого чоловiка, вслухаючись у незбагненно-чарiвну музику, що  долинала
з бiлої могили.
   - Г-г-и-и! - почулося ближче, i Галя подивилася на безрукого.  Чого  то
вiн справдi хоче?..
   Її душi хотiлося тишi й спокою. Щоб тихо-тихо дощик шелестiв, щоб здаля
долинав спiв захованої в  кам'янiй  могилi  скрипки  i  щоб  думалося  про
щастя...
   - Г-г-и-и! - невгавав безрукий чоловiк.
   Мимоволi поглянула туди, куди показував обрубок Додиної руки.  З  балки
виїздили якiсь вершники, йшли якiсь люди пiшаницею. Хто б то мiг бути?
   Її серце затiпалось.
   - А-а-а-а! - кричав безрукий богомаз, страшно роззявивши беззубого рота
й бiжачи назустрiч Галi.
   А обрубком руки показував на балку: тiкай, мовляв!
   А Галя не могла рушити з мiсця, дивилася посiрiлими очима на  степ,  на
чоловiка, що бiг до неї та кричав, на вершникiв, якi летiли просто на неї.
   Безрукий богомаз повернувся до Галi спиною й пiдняв над головою обрубки
рук.
   - А-а-а-а! - заволав  вiн,  махаючи  своїми  страшними  цурпалками,  аж
вершники зупинилися, їхнi конi затупцяли на мiсцi, вибиваючи  з-пiд  копит
сиву пилюку.
   Галя мов заклякла. Вона не могла зрушити з мiсця, гейби хто зв'язав  їй
ноги. Переднiй вершник - молодий, красивий, блакитноокий, з синьою, схожою
на родимку плямою над правою бровою - скочив з коня й пiдбiг до Галi...
   Упав на землю вузлик, де був свiжий борщ у горщиковi,  покотилися  шмат
хлiба, цибулина.
   Галя кричала, пручалася, виривалася з цупких, твердих, мов залiзо,  рук
турка, але нiщо не допомагало.
   Лежав на землi зомлiлий вiд удару кабзою шаблi по головi Тодор Трагiра.
На нього нiхто не дивився -  дивилися  на  дiвчину,  яку  ода-башi  Селiм,
тримаючи на руках, нiс до свого коня.

   * * *

   Пiсля травневого повстання 1622 року орту, якою став командувати Селiм,
було вiдправлено до Богданiї. Яничари зразу не хотiли  йти,  але  колишнiй
бунтарський запал уже вичерпався, й вони пiдкорилися.
   Мiсяць ходу - i вони вже на березi Днiстра.
   Тут, звичайно, знайшлася для них робота. Ходили невеликими  походами  в
лiси - воювати з повстанцями, якi часто налiтали на села та мiста, зайнятi
турками, i немилосердно били чужинцiв, визволяли з тюрем закутих у кайдани
своїх товаришiв, якi вливалися в їхнi загони, чи  ж,  перейшовши  Днiстер,
iшли на Україну - на Сiч.
   Кiлька днiв тому iз зiндана втiк молодий молдаванин Йон Кодряну. За ним
було послано в погоню аж п'ятеро озброєних до  зубiв  яничарiв.  I  що  ж?
Чотири  вiрнi  слуги  султана  Мустафи  залишилися  лежати  на  березi   з
простреленими головами, а молдаванин щез за Днiстром.
   Цього стерпiти не можна було. Орта одержала наказ - негайно  наздогнати
втiкача й скарати найлютiшою смертю.
   Але де його шукати? Заднiстрянщина велика... Та  яничари  були  впертi.
Вони вже обскакали не одну сотню миль по Заднiстрянщинi. А Йона Кодряну не
знайшли.
   Отже, залишилося  одне  -  дощенту  спалити  село  Миндру,  звiдки  той
Кодряну, а жителiв його забрати в неволю.
   Нi Селiм, нi його воїни не вбачали в цьому нiчого  поганого.  Молдавани
були християни, гяури, а гяури -  це  не  люди,  аллах  визначив  їм  бути
рабами,  галерниками,  харем-агаси,   харем-ханим   [92],   прислужницями,
виконавцями найбруд-нiших робiт. I Селiм, i  його  воїни  були  певнi,  що
гяури не здатнi на справжнє страждання,  на  справжню  хоробрiсть.  Що  ж,
трапляються i в них вiйськовi успiхи,  але  це  через  нездарнiсть  деяких
турецьких воєначальникiв або ж через те, що хтось iз правовiрних розгнiвив
аллаха - i аллах посилає як мсту поразку для воїнiв Магомета.  Але  зелене
знамено пророка мусить замайорiти над  усiєю  землею,  над  усiм  Фарангом
[93], над Iндiєю, над Серендiпом [94], над усiєю Африкою, навiть над  тими
землями, про якi знав капудан-ага Пiрi-реїс [95], а також над тим неозорим
краєм, що вiдкрив його для невiрних Колумб. Чому мало бути саме так, а  не
якось iнакше - Селiм не думав. Вiн звик так  мислити  ще  в  дитинствi,  в
яничарськiй школi, вiн мислить так i зараз.
   ...Турецький загiн повертався назад. Щоб  вчинити  розправу  над  селом
Миндрою. Але ж iти з порожнiми руками  було  нецiкаво.  I  яничари  почали
полювати. По хуторах, по невеликих селах ловили гарних дiвчат.  Цей  товар
такий же надiйний, як i золото та самоцвiти. Оскiльки все одно  доведеться
пустити з димом богданське сiльце Миндру, а з його жителями мандрувати  аж
до Стамбула, то чому б не прихопити з собою ще зо два-три  десятки  гарних
українок, яких можна буде вельми вигiдно продати в тому ж таки Стамбулi?
   I в цьому Селiм теж не вбачав нiчого поганого. Навiть навпаки. Адже оце
дiвча, яке отак шалено рветься, кричить, кусається, не  знає,  що  на  неї
чекає. З такою красою вона стане дружиною якогось башi, а то й  вiзира.  А
якщо аллах буде милостивий, то, може,  цьому  дiвчатi  пощастить  радувати
самого султана  Мустафу  Недоумкуватого...  Нi,  просто  великого  султана
Мустафу...
   Галя  вiдбивалася,  як  могла:  кусалася,  дряпалася,  плювала  в  пику
блакитноокого турка, - але вiн був сильний i невблаганний.
   На помiч  йому  пiдбiгло  кiлька  яничарiв.  Вони  зв'язали  -  нi,  не
зв'язали, а оповили мотузками все її тiло.
   Турок сiв на коня. Дiвчина вiдчула, як яничари пiдiймають її. I от вона
вже в руках блакитноокого. Турок був би красивим, якби не був турком.  Вiн
чимось навiть скидався на отого чоловiка, про  якого  Галя  згадувала  оцi
днi,  -  Петра  Скрипника.  Тiльки  цей  був  без  бороди,  з   тоненькими
пiдфарбованими вусами i з синьою плямою над правою бровою.
   Вона подивилася турковi простiсiнько у вiчi й крикнула:
   - Пусти мене!
   Турок мовби не чув.
   Галя заплакала вiд безсилої лютi.
   - Пусти мене, кьопек!
   Турок не розсердився, а засмiявся.
   Вона ухитрилася навiть плюнути йому в тi безсоромнi очi, чужi,  ворожi,
турецькi очi, а вiн тут же закрив їй рот важкою, шорсткою долонею.
   Дiвчина щосили хапнула зубами за цю ненависну долоню,  вiдчула  в  ротi
присмак ненависної турецької кровi, а  через  мить  її  рот  було  запхано
якоюсь ганчiркою.
   Вона почала задихатися... Але терпiла... "Добре,  добре,  я  задихнуся,
але вашою не буду!"
   Задуха стала нестерпною. Галя заплющила очi  й  вiдчула,  що  вся  вона
вкрилася гарячим потом, її тiло здригалося в конвульсiях...
   I тут турок вийняв кляп з її рота. Галя закашлялася,  з  очей  бризнули
сльози, все лице горiло. Турок дивився на неї люто й  стурбовано.  З  його
руки текла кров.
   Вiн перевернув її обличчям донизу. Кiнь побiг дорогою Останнє, що  Галя
побачила, - лiс кiнських нiг i далеко в степу -  безрукий  Тодор  Трагiра,
який пiдвiвся iз землi и побiг за кiньми... Бiг, бiг,  аж  поки  знову  не
впав...



   РОЗДIЛ ДЕВ'ЯТИЙ, _
   у якому герої слухають правдивi iсторiї Джузеппе, _
   стрiляють з пiстолiв i сваряться мiж собою... _

   На сьомий день подорожнi, переспавши нiч у Фастовi, рано-вранцi виїхали
до преславного города Киева.
   Хто з пiших чи кiнних не стрiчався, в усiх Петро перепитував :
   - До Києва скоро?
   Й усi всмiхалися й вiдповiдали:
   - Скоро, скоро! До вечора будете!
   Навiть конi, яких  добре-таки  притомила  далека  дорога  через  кiлька
країн, - навiть конi побадьорiли, мовби вiдчували, що ось-ось кiнець путi.
   Вони їхали битим шляхом п'ятеро в ряд, i коненята весело  їх  несли,  i
кожному хотiлося спiвати.
   А Джузеппе розповiдав свою чергову побрехеньку.
   Попереду показався якийсь екiпаж, запряжений четвiркою коней.
   - Цiкаво, хто це? - примружився Петро.
   Вершники спинилися. Назустрiч  їм  швидко  їхала  запряжена  четвериком
карета, вигойдуючись на пружинах, торохтiли колеса, здiймалася пилюка, i в
тiй пилюцi безсило бiгли, задихаючись, троє чоловiкiв, прив'язанi  довгими
мотузками до карети.
   Трохи позаду - ступнiв за сто чи сто п'ятдесят - скакало  щось  близько
десятка озброєних воякiв з надвiрного вiйська якогось польського графа.
   - Петре, ти бачиш? - показав Джузеппе на карету.
   - Бачу!
   - Стiй! - закричав Джузеппе, ударивши свого коня ногами.
   Стангрит[96] i вухом не повiв.  Конi  мчали,  мов  покази-лися,  карета
гуркотiла, а ззаду бiгли прив'язанi люди...
   - Сакраменто! - зарепетував iталiєць. - Я вас перестрiляю!
   Вiн вихопив пiстоль i нацiлився.
   - Джузеппе! - вигукнув Олександр.
   Але iталiєць, люто витрiщившись на карету, удав, що нiчого не чує.
   Конi  заiржали,  вiжки  натягнулися,  завищали  колеса   -   i   карета
зупинилася. Пов'язанi люди попадали в пилюку.
   Карета була схожа на якийсь хитромудре  оздоблений  сундук  з  дорогого
дерева й мiдi. Всi дерев'янi її  частини  були  вкритi  тонкою  рiзьбою  й
полакованi, то там, то тут виблискували позолоченi прибрязкальця.  Вiконця
були не тьмянi, слюдянi, а з скла.
   Тiльки-но  карета  спинилася,  як  її  дверцята  розчинилися  i  з  них
виглянула товста червона пика.
   - Пся крев! - зарепетувала пика. - Геть з дороги!
   - Що вiн кричить? - запитав Джузеппе у Петра.
   - Що ти - собача кров, - вiдповiв Петро по-турецьки.
   - Сакраменто! - заревiв Джузеппе. - Скажи йому, щоб негайно вилазив  iз
своєї буди, а як не хоче, то я його й там застрелю. Чому вiн людей мучить?
   - Геть з дороги! - репетувала пика. -  Де  моя  варта?  А  варта  якраз
набiгала. Вершники летiли на п'ятiрку мандрiвникiв.
   Джузеппе вихопив ще одного пiстоля. Вихопили  зброю  i  його  товаришi,
крiм Олександра.
   - Графе! - не повертаючи  голови,  промовив  по-сербськи  Йован.  -  Ви
мрiєте, щоб цей народ вас поважав i йшов за вами в похiд?  Отже,  виймайте
пiстолi.
   Олександр промовчав, але пiстоль вийняв.
   В цю мить з карети гримнув пострiл - i кiнь, на якому  сидiв  Джузеппе,
захропiвши, стрибнув убiк i впаз  на  переднi  колiна.  Та  iталiєць,  вже
падаючи, встиг вистрелити з обох пiстолiв одразу. Вiн перевернувся, скочив
- i лиш тодi всi побачили, як полетiв через голову вбитого  коня  переднiй
охоронець i почули, як страшенно закричав пикатий у каретi.
   Джузеппе вихопив шаблюку i загорлав:
   - Зупинiться!
   Супротивники тут же натягли поводи й стали.
   - Зброю - на землю! - наказав Петро. - Ну?  За  криком  хазяїна  карети
нiчого не було чути. Петро гарикнув:
   - Ша, пане розпротакецький! Ша, а то стрельну! Це подiяло  одразу.  Пан
замовк. Тепер чувся тiльки стогiн, та й то слабкий.
   - Зброю - на землю! - повторив Петро  й  вистрелив.  Усi  побачили,  як
вилетiла, вибита кулею з рук одного з охоронцiв карети, шабля.
   - Слухаємо пана, - вiдповiв переднiй вояк, що впав  разом  з  конем  на
землю. Вiн вiдкинув шаблю вбiк. За ним те ж зробили iншi.
   - А тепер виймiть з карети  свого  пана  i  перев'яжiть  йому  рану,  -
наказав Петро. - Хто вiн, до речi, такий?
   - То є славнозвiсний граф Лозовицький  пан  Болеслав.  Поблiдлого  пана
Болеслава вивели з карети. Куля iталiйця, попсувавши дорогий  кармазиновий
жупан славнозвiсного графа, пробила рукав разом з  рукою  нижче  лiктя.  З
графового рукава текла кров.
   -  Хто  вам  дозволив,  -  українською  мовою  звернувся  Олександр  до
Болеслава, - отак поводитися з людьми?
   - Не розумєм, - вiдповiв, кривлячись од болю, Болеслав.
   - Ось я тобi запечу ще кулю в дупу, тодi ти  все  зрозумiєш,  -  скипiв
Петро.
   - Ну? - нетерпляче повторив Олександр. - Хто вам дозволив  отак  мучити
людей?
   - То мої голдовники, то мої раби, - вiдповiв  граф  Лозовицький.  -  Що
схочу, те й зроблю!
   - Шайтан! - аж заскреготiв зубами Петро.
   - Ваша поведiнка не гiдна християнина, - гнiвно сказав Олександр. -  Ви
поводитесь гiрше, нiж наглядач на галерi чи кримський мурза...
   - Вони розбiйники. Вони втiкали на Запорiжжя...
   - I це все?
   - Цього вже багато.
   - Ага.. - Олександр на хвильку замислився. - А що  скажуть  вашi  люди?
Розв'яжiть i пiдведiть їх.
   Двоє охоронцiв  пана  Болеслава  пiдiйшли  до  пов'язаних  i  стали  їх
пiдводити. Пiдвiвся один - молодий, змучений,  виваляний  у  пилюцi.  Вiн,
хитаючись, ледве тримався на тремтячих ногах i  водив  у  повiтрi  руками,
мовби шукав опори...
   - Ви вiдплатите за це самоуправство! - просичав пан Болеслав.
   - Пане, один хлоп не хоче пiдводитися, - пролунало позаду.
   Джузеппе пiдбiг до охоронцiв пана Болеслава, якi схилилися  над  тiлом,
розпростертим на землi. Це був хлопець рокiв  тринадцяти.  Його  очi  були
заплющенi, губи мiцно стуленi.
   Джузеппе дiстав баклагу i, з зусиллям  вiдкривши  рот  нещасному,  влив
йому  трохи  вина.  Це  допомогло.  Хлопець  розплющив  очi,  потiм   сiв,
спираючись на обдертi руки й заплакав.
   - Сеньйоре Олександр, - почувся голос  Джузеппе,  -  третiй  чоловiк  -
мертвий.
   Олександр мовчки зняв капелюх.
   Петро вiдчув, що йому наморочиться в головi вiд шаленої лютi.  Господи,
боже мiй, оце тобi й Україна! Мало їй турецьких наскокiв,  мало  їй  iншої
бiди, так от маєш - ще й польськi пани!
   - Ану, Йоване, вiдiйди! Я зараз йому в черево кулю зажену!  -  вигукнув
вiн.
   - Петре! - пролунав твердий голос Олександра. - Не чини самосуду.
   - Та ж це звiр, а не чоловiк!
   - Петре, я наказую!
   Олександр пiд'їхав, подивився на мертвого селянина.
   - Як же це сталося? Вiн же бiг...
   - Не знаю, - вiдповiв старший бранець. - Нас  тягли  верстов  з  десять
отак, а може, й бiльше...
   - Як звали його?
   - Данило Клименко... В нього жiнка й троє дiтей лишились...
   - За що ж то вас так?
   - Не витерпiли панської сваволi. На Запорiжжя тiкали...  В  нас  багато
хто тiкає, бо несила... А коли пiймають, то сам  граф  сiдає  в  карету  i
тягає отак чоловiка по шляхах, аж доки той боговi душу не оддасть...
   - А вас же як звуть?
   - Мене - Максимом Балабаєм, а його - Яремком Цiпуриною. Хлоп'як iще,  а
i його не пожалiли...
   - Так, так... Ваше село далеко?
   - Та далеченько... Я сяду, а то  щось  ноги  не  тримають...  Олександр
замислився. Щось треба робити з покiйником. Не залишати ж його на шляху...
   Петро  сказав  пiвголосом  кiлька  слiв  по-турецьки.  Олександр  гiрко
всмiхнувся.
   - Ви, графе, йдiть додому пiшки, - сказав вiн. - I дякуйте  боговi,  що
ми вас отут не  застрелили.  У  карету  покладемо  вашого  хлопа,  вами  ж
замученого. I нехай стангрит його вiдвезе. Вашi  два  селянини  поїдуть  з
нами - вони гiднi бути вiльними людьми. Вважайте, що я їх тут у вас купив.
Цiною вашого негiдного життя. Ми забираємо й трьох коней. Все.
   - То є розбiй! - верескнув пан Болеслав.
   - Ще одне слово - i моя куля зробить отвiр у вашому черевi, пане  граф!
Встати! - заревiв Петро. Граф Болеслав, тремтячи, пiдвiвся.
   - Бiгом додому! Бiгом, бiгом, пся  крев!  -  I  щоб  жодного  слова!  -
крикнув Петро.
   Ноги в графа Болеслава дрижали, але вiн намагався бiгти.
   - Борше, борше! - гукнув услiд Петро.
   Товстий, огрядний, переляканий польський граф бiг не озираючись.
   Граф Олександр сидiв на  конi  й  перебирав  пальцями  гриву.  Йому  не
хотiлося дивитись на ганьбу польського графа. "Нi, ми взялися не  за  свою
справу, - подумалося йому. - Граф Лозовицький, звiсно, варвар, але це його
селяни i вiн може з ними робити, що хоче..." А другий голос пiдказував, що
Петро має рацiю...
   Думки Олександровi перервав чийсь крик. Вiн пiдвiв голову й побачив, що
Яремко Цiпурина пiдвiвся й, хитаючись, побiг услiд за графом Лозовицьким.
   - Ти куди ото, малий? - гукнув услiд Петро. Але Яремко вхопив палицю i,
махаючи нею над головою, став щось гукати, захлинаючись вiд слiз.
   - Ану, назад! - гримнув граф Олександр. Але Яремко мовби й не  чув,  що
йому гукали.
   - Та нiчого страшного не станеться, - сказав по-iталiйськи Джузеппе.  -
Хай влупить кiлька раз по литках. Дуже гарно впливає на характер...
   - А вiн, мабуть, жодного разу не був битий палицею, та ще й  мужицькою,
- реготнув Йон, i це неприємно вкололо графа Олександра.
   Тим часом Яремко наздогнав графа i вдарив його палицею по литках, як  i
передбачив Джузеппе. Граф Болеслав звискнув, помчав ще хуткiше, але Яремко
не вiдставав i бив, по чому трапляв.
   - Оце тобi, - плачучи, приказував вiн, - за дядька Данила... I  ще  раз
за нього... I за Максима... I ще раз - за Максима... I  за  мене...  I  за
всiх... I ще раз за всiх... I ще раз!
   Зашпортнувся за грудку на дорозi, впав, але  зразу  пiдхопився,  рвонув
слiдом за графом. Та тут його наздогнав Петро.
   - Досить уже, хлопче!
   -  Не  досить!  Пусти!  -  закричав  Яремко  вириваючись,   дригаючись,
дряпаючись. Але тут же одержав  такого  стусана,  що  перелетiв  канаву  й
покотився по травi.
   - Ану, щоб слухався менi! - вигукнув Петро, тупнувши ногою й стьобнувши
нагайкою себе по халявi.
   - Чого ви його захищаєте? - закричав Яремко у вiдповiдь. -  Вiн  людину
убив, а ви кажете "досись". Я його вб'ю! Ось як пiду в  козаки  та  одержу
шаблюку, то я йому зразу голову зiтну!..
   - Молодець! Правильно! - вигукнув Джузеппе. - Треба вбивати таких!  Ось
як станеш козаком, так ми всi гуртом приїдемо до тебе в село  й  графа  на
палю посадимо.
   - I посадимо, - шморгнувши носом, вiдповiв Яремко.
   - А зараз ходи сюди, допоможеш нам мертвого перенести.
   Очi Джузеппе були сумовитi й добрi. В  такi  очi  не  хотiлося  кричати
чогось образливого й злого.
   Джузеппе разом з  Максимом  та  Яремком  перенесли  мертвого  Данила  в
панську карету. Стангит цьвохнув батогом - i  карета  повiльно  рушила  до
села.
   - А що з цими робити? - Олександр показав на графських охоронникiв.
   - Змилуйтеся! - попадали вони на колiна.
   - Що скажете ви? - запитав Олександр у селян.
   - Лихi вони люди, - озвався  Максим  Балабай.  -  Служки  такi,  що  не
приведи господи. Кати, а не люди.
   - Змилуйтеся!
   - У нас, у Чорногорiї, - озвався Йован, - катам  вiдрубують  руку,  щоб
знали...
   - Змилуйтеся! - заволали графськi слуги.
   - Ух, як я їх ненавиджу! -  скреготнув  зубами  Петро  i,  тримаючи  на
прицiлi зразу двох бранцiв, вигукнув: - Ну, кажiть менi зараз,  ви  хто  -
поляки?
   - Нi, не поляки, - захлипали охоронцi.
   - Ви хто - католики?
   - Нi, православнi!
   - Щоб вас усiх чорти  позабирали!  Кому  ви  служите?  Тим,  хто  катує
землякiв, одновiрцiв? - вилаявся Петро. I, розшалiвши од лютi, закричав:
   - Ану, пiдвести вгору руки! Я вам покажу, як своїх продавати!
   - Петре! - застережливо крикнув Олександр.
   - Я на своїй землi! - вигукнув Петро i тут же вистрелив з двох пiстолiв
у пiднятi руки...
   Двоє графських охоронцiв завили вiд болю й закрутилися в пилюцi.
   - Йоне, давай пiстолi!
   Молдаванин кинув  два  пiстолi  в  руки  Петровi.  Знов  пролунали  два
пострiли.
   - Як твоє прiзвище? - показав Петро пiстолем на крайнього.
   - Биченко.
   - Отак. А твоє? - показав на другого.
   - Олексiєнко.
   - А твоє?
   - Скрипник.
   - Скрипник? - закричав Петро. - Ану вийди наперед! Вийшов один з  групи
- високий, похмурий.
   - То якраз вiн дядька Данила пiймав для пана. I мучив! - гукнув Яремко.
   - Я тобi нiс  i  вуха  повiдрiзаю,  мерзото,  за  те,  що  ганьбиш  рiд
Скрипникiв. Де ти взявся, паскудо такий? Серед нас, Скрипникiв, не було ще
зрадникiв!
   - Тодi краще рубай голову, - люто блиснувши  зеленими  вогниками  з-пiд
широких брiв, озвався Скрипник.
   - Нi, я тобi очi повиколюю! - i Петро вихопив шаблю з пiхов.
   Скрипник-другий метнувся вбiк, де  лежала  кинута  зброя,  щоб  вхопити
шаблю.
   Та Яремко встиг стрибнути, як кошеня, просто пiд ноги зеленоокого.  Той
гепнув через Яремка, але скочив на рiвнi  i,  вихопивши  з-за  пояса  нiж,
кинувся на Петра.
   Пролунав пострiл. Це вистрелив Олександр. Мертвий  графський  охоронник
упав пiд ноги коневi.
   - Все! - сказав Олександр, витираючи пiт з  лоба.  -  Досить  уже,  хай
iдуть. Джузеппе, вибирай коня для себе i для цих двох...
   Через п'ять хвилин сiмка  вершникiв  мчала  до  Києва.  Позаду  лишився
невеликий п'ятачок  шляху,  на  якому  тiльки-но  було  розiграно  стiльки
трагедiй.
   Усе це здавалося поганим сном.  їхали,  смiялися,  слухали  побрехеньки
Джузеппе, i раптом: ота дикiсть польського графа...  Потiм  -  дика  сцена
калiчення, що її затiяв Петро... Та й вiн, Олександр, не кращий - бахнув з
пiстоля, от i немає людини...
   Дивно, як усi рвуться на Запорiжжя. Богданець  Йон  Кодряну  ладен  був
бiгти через усю Вкраїну на ту далеку й  невiдому  Сiч.  Оцi  двоє  -  теж.
Навiть хлопчак - i той..
   "Турки тутешнi!" - це так сказав хтось про полякiв. Як же це треба було
туркам лютувати, щоб iм'я цiлого народу стало символом розбою й звiрства.
   А хiба лише  турки  звiрюками  стають?  Та  в  яничарах  хтозна-скiльки
українцiв, болгарiв, албанцiв, грузинiв, є вiрмени та євреї.  З  дитинства
забрати та вiдповiдно виховати - от тобi й звiр, кат, насильник...
   Всмiхнувся невесело сам до себе. Колись Устя називала його iшкенджеджi.
А вiн не сердився. Думав, що так i треба. I тiльки  пiзнiше  зрозумiв,  що
бути iшкенджеджi - мучителем, катом, нелюдом - ганебно.
   Коли вiн, Олександр,  уперше  вiдчув  себе  людиною?  Не  просто  живою
iстотою, а людиною з розумом i серцем?
   Чи тодi, коли їхали  вони  вночi,  ховаючись  вiд  убивць,  розбурханим
морем, чи отодi, коли брели пiшки горами Болгарiї? Чи  тодi,  коли  Махмуд
залишився з кiлькома  пiстолями  й  шаблею  при  виходi  з  провалля,  щоб
затримати  турецьких  дозорцiв,  якi  погналися  за   невеличким   загоном
утiкачiв? Про що думав Махмуд, якого вiн, Олександр, так не  любив  змалку
за його тонкий голос i м'якенькi щiчки та ручки? Вiн пiшов на смерть,  аби
врятувати того, хто його ненавидiв...
   Чи, може, зрозумiв вiн, що таке людина, в ту хвилину, коли  архiепiскоп
Душан узяв його, маленького  мешканця  грiзного  Цетинського  монастиря  -
твердинi християнства й незалежностi в нескоренiй Чорногорiї, - взяв  його
на руки й заплакав, бо тiльки-но сказали йому, що турки  загатили  гiрську
рiчечку трупиками чорногорських немовлят -  i  та  рiчечка  вiдтодi  стала
називатися Крвавицею...
   "Ну, чому  люди  стають  нелюдами?  Чому  Туреччини  бояться  всi?  Усi
проклинають туркiв. Чому? Звiдки оця дикiсть у народу, який  створив  таку
велику державу? Хто винен у цiм? Iслам?
   А чим кращi служителi Христа? Вiра Христова  iстинна,  це  так,  але  ж
скiльки пiдлого й чорного цiєю вiрою прикривається? Що, отой поляк -  хiба
вiн не християнин?"
   Позаду Йован - несмiливо до Джузеппе:
   - Ну, так що ж далi було з отiєю ,доньею, до  якої  ти  таємно  прийшов
уночi?
   - Сакраменто! - визвiрився Джузеппе. - Нiчого не було. I доньї не було.
I дайте менi спокiй.
   Двоє новачкiв їхали мовчки, роздивляючись своїх визволителiв.
   Обличчя Максима Балабая було  вкрите  якимось  темно-червоним  струпом,
запорошеним пилюкою. На цей струп Петро звернув увагу одразу.
   - Збив, чи що? - запитав вiн зараз.  -  Може,  шмаровидлом  яким-небудь
помастити?
   - Не допоможе, - скривившись, мов од болю, промовив Максим. - Це в мене
вiд народження. Моя мама, як мною тяжка була, вхопилася  обома  руками  за
лице - пожежа якраз сталася... От i  вродився  я  такий  -  все  лице  мов
попечене вiд самого народження... Увечерi боюся вийти на вулицю, щоб людей
не лякати...
   - А, - видихнув Петро. I - знову тиша.



   РОЗДIЛ ДЕСЯТИЙ, _
   у якому розповiдається про Лейбу, його сон i про те, як вiн збувся... _

   Надвечiр турецька  орта  переправилася  через  Днiстер.  Та  перед  тим
яничари ще заїхали в Лейбину корчму. Якби старий шинкар знав, скiльки лиха
принесуть йому тi вiдвiдини, вiн ще вчора звечора зiбрав би  свої  лахи  i
втiк би звiдси свiт за очi, а корчму спалив би i  забув  про  це  прокляте
мiсце. Якби то Лейба знав!.. А то ж нiщо  не  вiщувало  бiди.  Навiть  сон
приснився - вошi. Сняться вошi - будуть грошi...  А  бодай  їх  зовсiм  не
було!
   Турки пiд'їхали до корчми гомiнливою веселою ватагою. Лейба виглянув  з
вiкна i зрозумiв, чого це вони такi веселi - взяли багато живого товару  -
дiвчат. Нещаснi, розпатланi, заплаканi, вони виглядали  з  кiлькох  критих
возiв, якi пiд'їхали разом з вершниками.
   - Ай-ай-ай! - скрушно похитав головою Лейба. - Бiднi дiвчата. Ай-ай-ай!
Як це зараз їхнiм матерям...
   Вiн заглянув у кiмнатку, де мала бути його донька Ривка, - i не побачив
її там.
   - Лемеле, Мотеле, Хаїме! - надтрiснутим мiдним дзвоном задеренчав  його
голос. - Де Ривка?
   Дiти повискакували з тiсної кiмнатки i дружно задзидзикали:
   - Ривка пiшла до мiста!
   - Лемеле, Мотеле, Хаїме! Бiжiть до мiста i кажiть, хай не  йде  додому,
бо буде бiда! Ой, бiда на мою голову!.. Лемеле, Мотеле,  Хаїме,  хай  вона
прийде, як турки поїдуть... Ну, бiгом! Через двiр!
   Тiльки-но  хлопчаки  вискочили  з  корчми,  як  у  дверi   затарабанили
кулаками. Лейба вискочив, широко розчинив дверi.
   - Мерхаба! Мерхаба! [97]
   - Мерхаба! - вiдповiв за всiх Селiм, ступаючи в примiщення. - Усього  -
на всiх!
   - Зараз буде! - зiгнувся в поклонi Лейба.
   - Негайно!
   - Зараз буде!
   Лейба забiгав як навiжений, ставлячи наїдки на столи.
   - Горiлку маєш? - запитав Селiм.
   - Маю, але ж Коран...
   - Ти, гяуре, знай своє дiло,  а  ми,  правовiрнi,  знаємо  своє...  Ну,
швидше!
   Лейба тут же вийняв з десяток чотиригранних пляшок з жовтуватою рiдиною
й почав ставити на столи.
   - Чи здалеку їдуть лицарi? - запитав, мовби мiж iншим.
   - Не дуже, - неохоче  вiдповiв  Селiм.  Потiм,  пильно  подивившись  на
Лейбу, спитав: - Один богданець утiк iз зiндану. Молодий ще. Йон Кодряну з
села Миндри. Не бачив?
   - Тут багато народу буває, - ухилився од вiдповiдi Лейба, а сам  одразу
згадав того, кого ще днiв кiлька тому мив, стриг, голив, одягав. - Та й...
Та й звiдки в такого розбишаки грошi? Чом би вiн заходив до корчми?
   - А вiн був не  сам!  Його  виручило  кiлька  вершникiв,  якi  їхали  з
Богданiї, а може, просто через Богданiю.
   - Я там знаю?.. Тут буває багато всякого люду.
   - Слухай, невiрний, я тобi грошi дам - скажи тiльки правду, -  витяг  з
кишенi гаманця Селiм.
   Очi Лейбинi спалахнули, наче хто запалив у них  по  свiчцi,  але  хутко
згасли.
   - Славний лицарю, не мучте бiдного єврея. Якби вiн хоч щось  знав,  вiн
би сказав i без грошей...
   В цю хвилину за вiкном почувся  пронизливий  свист.  Потiм  загупотiло,
загоготiло, заревло, зарепетувало.
   Лейба пополотнiв i прожогом кинувся до вiкна. Через мить вiн уже  стояв
на колiнах перед Селiмом:
   -  Славний  i  хоробрий  лицарю!  Найхоробрiший  серед  найму   дрiших,
найшляхетнiший серед найяснiших! Твої яничари схопили  мою  доньку  Ривку.
Змилуйся! Накажи її вiдпустити!
   - А вона в тебе гарна? - лихо всмiхнувшись, промовив Селiм.
   - I-i-i погана, кривонога, бруднуля, нечепура, та ще  й  заїкається,  -
ридаючи кричав Лейба.
   - Скажи про Йона Кодряну. Ти його бачив? Лейба заклiпав очима i тут  же
вiдповiв:
   - Я ж казав, ясний лицарю, що  нiчого  не  знаю.  Та  й  куди  вже  вам
упiймати його? Вiн уже, мабуть, на Сiчi...  Скажiть,  хай  вiдпустять  мою
доньку! Я вам золото дам... Я маю трiшки, з кров'ю збирав,  ясний  лицарю,
але дам, дам, дам! Тiльки пустiть мою Ривку, мою донечку кохану!
   Селiм пiдвiвся.
   - Ну, ходiм, я скажу своїм хлопцям... Та йди ти зi своїми грiшми!
   - Спасибi, ясний лицарю, спасибi! - заспiшив Лейба.
   Вони вийшли надвiр.
   Двоє яничарiв тримали за руки Ривку. Вона щосили виривалася й  плакала,
їй було рокiв шiстнадцять. Густе чорне  волосся  обрамлювало  її  вродливе
личко. Брови були, мов два галчинi крила, тонкий нiс, маленький рот, а над
усе - переляканi, чорно-матовi, як згасле вугiлля, очi.
   Селiм гарикнув:
   - Пустiть негайно!
   Один з яничарiв - це був Урхан Сирик - вигукнув:
   - Це наша здобич!
   - Пусти! - знову гукнув Селiм. I, обернувшись до Лей-би: - Он йому  дай
грошi!
   Урхан почув про грошi. Його худе, схоже  на  конячу  морду  обличчя  ще
подовшало.
   - Ось нате вам, лицарю, грошi,  -  пiдбiг  до  нього  Лейба  i  тицьнув
гаманець iз золотом.
   Сирик вiдпустив руку Ривки,  i  дiвчина,  плачучи,  впала  на  батькове
плече.
   - Бiжи звiдси скорiше! - сказав вiн Ривцi. - Бiжи  в  свою  кiмнату  та
замкнися!
   Лейба   ще   раз   поглянув   на   критi   вози,    звiдки    виглядали
дiвчата-полонянки.
   Вiн повiв доньку за  корчму,  i  тут  почувся  пронизливий,  схожий  на
ослячий крик. Це кричав Абдуррахман Ешек.
   - Зiнджир! [98] - вигукував Ешек. Вiн бiг  вiд  хлiва  й  нiс  у  руках
ланцюг.
   Лейба похолов. Цим ланцюгом було закуто Йона Кодряну...
   Селiм стрибнув до Ешека, вихопив з його рук ланцюг, кинув  тiльки  один
погляд на нього i пiдскочив  до  Лейби.  Щосили  вдарив  його  по  обличчю
залiзним ланцюгом.
   Лейба вужем вився по землi, а Селiм бив його i  бив,  аж  поки  вiн  не
зомлiв...
   ...Шинкар  отямився  через  кiлька  хвилин   пiсля   того,   як   турки
переправилися через Днiстер. Стояли  порожнi  вози  -  яничари  позабирали
дiвчат  на  коней.  У  розгромленiй  корчмi  з  повибиваними  вiкнами   та
повiдриваними дверима лiтало пiр'я з подушок та  перин.  Валялися  розбитi
пляшки. Гостро смердiло порозливаною горiлкою. Калюжа  вина  темнiла  бiля
розбитого барила.
   Шинкар намагався пiдвестися, але в головi страшенно  гуло,  болiло  все
тiло, наче з нього зiдрали всю шкiру.
   - Лемеле, Мотеле, Хаїме, - простогнав вiн.
   - Ми осьде, тату, - озвалися дiти.
   - Де Ривка? - простогнав Лейба. У вiдповiдь залунало дружне ревiння.
   - Де Ривка? - несамовито зарепетував Лейба.
   - 3-за-а-забрали турки!
   Лейба тут же схопився на ноги I,  хитаючись,  кульгаючи,  спотикаючись,
побiг до Днiстра - за турками. Дiти, ревучи, побiгли за ним.
   - Лемеле, Мотеле, Хаїме! - обернувся Лейба. - Сидiть удома. Чуєте?
   Дiти зупинились, а Лейбу нiщо не могло зупинити...



   РОЗДIЛ ОДИНАДЦЯТИЙ, _
   з якого читач довiдується про вельми таємну i вельми важливу бесiду _

   - _Прошу зайти,  -  вклонившись,  мовив  лаврський  служка  i  прохилив
невеликi залiзнi дверi.
   Олександр кивнув головою i пiшов за ченцем. За ним - Петро.
   У невеликiй темнiй келiї стояв бiля столу сивий чоловiк  i  дивився  на
тих, що зайшли.
   - Добрий день! - низько схиливши голову  й  приклавши  руку  до  серця,
мовив Олександр. Потiм став на колiно i поцiлував простягнуту руку.  Петро
зробив те ж саме.
   - З чим, сину мiй, прийшов ти сюди? - мовив сивий чоловiк Олександровi.
- Скажи менi...
   Олександр не вiдчув  у  мовi  Йова  Борецького  тiєї  теплоти,  на  яку
чекав...
   Вiн пiдвiвся з колiна.
   - Сiдайте на лаву... Ось сюди, - так само рiвно сказав Йов Борецький.
   Сiдаючи,  Петро  обдивився  келiю.  Стiни  темнi,  похмурi,  як   i   в
Цетинському монастирi, темна  iкона  в  кутку,  лампадочка,  що  ледь-ледь
освiтлює святий лик. Та ще - книги. Цiла стiна зайнята книгами, що  стоять
на грубих полицях, тесаних сокирою.
   Олександр   уважно   вдивлявся   в   обличчя   знаменитого   київського
митрополита,  що  прославився  далеко  за  межами  своєї  землi  мудрiстю,
проникливiстю й людянiстю. Це ж вiн, знаменитий Йов, самовiддано  бореться
проти унiї [99], сiє освiту на Українi. Силами й  стараннями  преподобного
Йова на Вкраїнi вiдкриваються братськi школи, а Київська -  то  е  справдi
академiя мудростi... А от його, графа Олександра, прийняв байдуже...
   Митрополит був невисокого зросту, чорняве волосся його густо помережане
сивизною, сiрi очi  пильно  дивилися  на  прибульця.  Великi  жилавi  руки
спокiйно лежали на столi - цими  руками  можна  добре  кувати  в  кузнi  й
рубатися в бою.
   - Знаю, сину мiй, з чим ти  прибув  здалеку  до  Києва,  -  сказав  Йов
Борецький, - та хочеться менi послухати з твоїх  вуст  твою  розповiдь.  I
тебе послухаємо, - перевiвши погляд на Петра, додав митрополит.  -  Можете
говорити зi мною грецькою мовою чи латиною,  по-турецьки  чи  по-польськи,
по-французьки чи по-сербськи,  арабською  чи  й  нiмецькою  мовою.  Я  вас
зрозумiю.
   - Дозвольте моїм недостойним вустам узброїти себе мовою вашого  народу,
- сказав Олександр трохи закручено, i Петро навiть у пiвтемрявi  постерiг,
як граф почервонiв.
   - Я радий слухати тебе, сину, - всмiхнувся Йов.
   - Звуть мене, преподобний отче, Олександром,  графом  Чорногорським.  А
при народженнi звали мене  Ях'єю.  Я  -  син  турецького  султана  Амурата
Третього, онука великого Сулей-мана Канунi та Роксолани-хуррем.  До  самої
смертi батька я жив i виховувався в Трапезонтi. Коли ж  стало  вiдомо,  що
батько вмер, а на престол став мiй  брат  Мухаммед  Третiй,  ми  втекли  з
Трапезонту. Бачте, новий султан повинен був знищити  всiх  своїх  можливих
суперникiв. На мене чекала смерть. Але моя хоробра мати - гречанка Єлена -
разом з євнухом Махмудом та нянькою-рабинею Устею вирiшили мене врятувати.
Темної ночi ми втекли з палацу на корабель - i через кiлька  дiб  плавання
по бурхливому морю прибули до Болгарiї.
   Олександр витер пiт з чола - йому згадалися  тi  страшнi  днi  й  ночi,
свист вiтру, трiск дощок та бабахкання вiтрил...
   - Продовжуй, сину мiй, - тихо мовив Йов.
   - I от, дiставшись до Болгарiї, ми всi пiшли пiшки через гори,  минаючи
турецькi пости. То була дальня,  тяжка  дорога,  в  якiй,  захищаючи  нас,
загинув болгарин Махмуд. Голоднi й змученi, ми  прибилися  до  Чорногорiї.
Хоробрi чорногорськi воїни пiдiбрали нас, коли  ми  чекали  на  холодну  й
голодну смерть... Я був тодi малий, i все це пам'ятаю  погано...  Пам'ятаю
ще - ми в Цетинському монастирi. Там я виховувався серед ченцiв i  воїнiв.
Це були суворi й сердечнi люди, якi боронили свiй край вiд яничарiв.
   Олександр  зробив  невелику  паузу.  Вiн  шукав  слiв,   якi   були   б
найвиразнiшими.
   - Ну, там мене й охрестили -  назвали  Олександром;  з  огляду  на  моє
високе, - тут Олександр криво всмiхнувся, - походження, надали менi  титул
графа Чорногорського. Я зненавидiв туркiв, отче! Тяжко було  менi  думати,
що й я - турок. Коли я охрестився, менi здавалося,  що  все  минуле  -  то
поганий сон. Та нi! Нiякi перехрещення й вiдхрещення, преподобний отче, не
виривають кореня людини... Пам'ятаю, як прийшла вiстка про те, що  яничари
загатили вбитими дiтьми цiлу рiчку. Як закричали тодi ченцi й воїни! I  як
хтось гукнув: "Нашi дiти гинуть, а оце турченя - навiщо воно живе?!"  Тодi
архiєпiскоп Душан ухопив мене на руки й заплакав. I сказав усiм,  що  я  -
християнин Олександр Чорногорець... Я вивчив сербську й  болгарську  мови,
навчився розмовляти по-iталiйськи, по-грецьки, по-українськи.  Я  навчився
латини. Мої чорногорськi друзi, якi всиновили мене, добре подбали про  мою
освiту. Я вчився в Iталiї, в Болоньї. Якщо пригадуєте, понад сто лiт  тому
там учився й був професором, а  далi  й  ректором  славний  земляк  ваш  -
українець Юрiй Дрогобич...
   - Чимало чув про Дрогобича... Славний муж землi нашої, - озвався Йов. -
Шкода, що не своїй землi свiтильник мудростi вiн нiс...
   - Та й як же? Тодi Київ димiв руїнами...
   - Продовжуй, сину мiй... Те, що ти говориш, дуже цiкаво...
   - Я ненавидiв туркiв, отче. Коли був молодий,  молив  Всевишнього,  аби
послав вiн на них мор страшний - щоби вимерли вони до одного  й  слiду  не
лишили на землi. А ввi снi бачив Трапезонт, i снилась менi турецька  мова,
i з криком "ана!" я  прокидався  -  кликав  свою  матiр  по-турецьки...  Я
вивчився, я був при дворах багатьох європейських королiв. Я мав - i маю  -
багато друзiв, я розумiвся - й розумiюся - на  придворних  iнтригах  i  на
всесвiтнiй   полiтицi.   Я   маю   й   ворогiв,   якi    називають    мене
самозванцем-авантурником. Але я - чесна людина.  Не  раз  доводилося  менi
брати участь у боях за того чи iншого короля. Я нажив маєтностей, я  набув
досвiду.  В  мене  -  славний  титул.  Та  хоч  як  старався  забути  свою
батькiвщину i проклинати її - не мiг її забути. Не мiг її проклинати. Бо я
- османли, панотче, я син своєї землi, свого  народу...  Але  що  зробити,
щоби мiй народ перестав бути бичем i прокляттям  iнших  народiв?  Я  довго
думав про це...
   Олександр важко передихнув.
   - Я прийшов до вас, як бачите, не сам. Разом зi мною прийшов  сюди  мiй
український побратим Петро Скрипник. Саме йому належить iдея, яку  я  хочу
здiйснити з божою i вашою, отче, помiччю.
   Петро сидiв, роздивляючись свої здоровеннi долонi, наче мовилось не про
нього, а про когось третього.
   - Я скажу цю iдею в кiлькох словах... Зараз у Європi немає такої  сили,
яка могла б протистояти османськiй навалi. Якби  Європа  -  маю  на  увазi
Iспанiю, Францiю, нiмецькi держави, Англiю, Португалiю та  iншi  країни  -
об'єдналася, вона б щось могла вдiяти... Щоправда, турки били й  об'єднанi
сили...
   Олександр замовк, мов збирався з думками, хоч  вiн  говорив  давно  вже
обдумане, вивiрене, зважене.
   - Але є сила, якої туркам не поталанило розбити ще жодного разу.  Це  -
хоробре запорiзьке воїнство. Вся Європа ось уже яке десятирiччя не спускає
своїх захоплених очей з цих лицарiв, якi уособлюють у собi все  краще,  на
що здатний ваш мудрий i мужнiй  народ.  Саме  вони,  цi  лицарi,  -  якщо,
звiсно, вони погодяться, - можуть зробити свiй вирiшальний внесок у справу
миру й  спокою...  Зрозумiла  рiч,  європейськi  держави  допоможуть,  але
головна сила  -  запорожцi...  Тим  бiльше,  що  зараз  обстановка  вельми
сприятлива.
   - Для чого? - спитав Йов.
   - Для того, щоби я, Олександр Чорногорський, став султаном Ях'єю.
   - Знаю про це твоє бажання й вiтаю його, - мовив Йов.
   - Як вам добре вiдомо, зараз у Туреччинi сталися  великi  змiни.  Пiсля
поразки в Хотинськiй вiйнi Османська iмперiя зазнала великого внутрiшнього
потрясiння. Перед тим, за яких десять лiт, Туреччина  кипiла  в  повстаннi
Каландара-огли, Петро Скрипник, до  речi,  був  з  Каландаром...  То  було
повстання, як у Московiї повстання Болотникова чи й страшнiше...
   - Ти добре знаєш сьогочаснi подiї...
   - Навеснi цього року повсталi яничари скинули з трону молодого  султана
Османа Другого. На престолi нинi мiй племiнник - дурноверхий Мустафа, який
веде  Туреччину  до  катастрофи.  Вiн  i  ранiше  -  до  Османа  -  правив
Туреччиною, i ви знаєте, що то було за правлiння. Знаю  я,  що  там  знову
готуються розпочати вiйну з Персiєю. Наче мало тих втрат, яких  зазнали  в
Хотинськiй вiйнi... Турецький трон, по сутi, порожнiй, його  треба  просто
вiдiбрати в Мустафи... I мусить це  зробити  справжнiй  спадкоємець...  Ви
чудово розумiєте, що в разi здiйснення нашого плану всi сусiднi народи - i
передусiм народ український - матимуть те, про що вони  стiльки  десятирiч
марно мрiють, - мир...
   Олександр замовк.
   - Так, для нас це питання чи  не  першорядної  ваги,  -  погодився  Йов
Борецький. - Я багато думав про це, як тiльки довiдався,  що  є  на  свiтi
султанський син Ях'я. Ми не можемо не цiкавитися, кому належатиме  узавтра
султанський трон. Ми  кревно  зацiкавленi,  щоб  правили  Туреччиною  люди
розумнi й доброзичливi. Але, - Йов Борецький розвiв руками,  -  не  все  в
силах наших... Хоча, ти ж, певне,  добре  знаєш,  сину  мiй,  як  українка
Роксолана  надоумила  великого  Сулеймана  Законодавця  не  воювати  проти
України. Сорок лiт турки не йшли проти нашого народу. I, певне, саме  тому
так розквiтла ваша держава, ремеслами своїми, а не зброєю дивуючи свiт...
   - Саме так я й думаю, - мовив Олександр.  -  Саме  тому  я  приїхав  на
Україну - просити допомоги в козакiв. Рiч не тiльки в тому,  що  козаки  -
найдужча, наймогутнiша сила, а  в  тому,  що  саме  українцi  мусять  бути
зацiкавленi  в  торжествi  нашого  задуму.  Бо,  -  тут  Олександр  зробив
невеличку паузу, - українськiй людностi є за що боротися i всерединi своєї
держави. Якби не потреба щороку вiдбивати  турецькi  й  татарськi  напади,
козаки давно б уже визволили Україну з-пiд влади польських королiв... Якщо
менi  вдасться  посiсти  належний  менi   трон,   така   можливiсть   буде
забезпечена...
   - Так, сину мiй, - задумливо, взявши в долоню бороду, сказав Йов.  -  I
про це ми думали. I бачу - твої думки збiгаються з нашими... Ти  не  живеш
на Українi, але ти знаєш, що  робиться  тут.  Над  нашим  народом  нависла
загроза окатоличення, спольщення, морального знищення. З одного боку, весь
час пильнуй, щоб на тебе турки й татари не наскочили, а з другого  боку  -
щоб поляки не задушили. Мiж двома страшними силами вже  не  одне  сторiччя
стоїмо. I поки що тримає нас господь на свiтi. Спасибi йому,  що  дав  нам
мужнiсть i мудрiсть! Скiльки свiтлих умiв наших погинуло в боях... Скiльки
свiтлих умiв наших не нашими стали... Зодчi  й  ремiсники  в  Туреччинi  -
звiдки вони? З України. Медики, фiлософи, географи в Європi  -  хто  вони?
Українцi. Запитай на будь-якому галеонi, що возять з  Нового  Свiту  злото
iспанцям та португальцям, чи є там українцi  -  i  почуєш:  є!  Запитай  У
будь-якого короля Європи,  яких  воїнiв  вiн  би  хотiв  мати.  I  почуєш:
козакiв... Чому ж на рiднiй землi слово українець лайкою  стало?  Чому  на
рiднiй землi все, що має талант, мусить або загинути, або сполыцитися?  Що
таке нинi Україна? Польське подвiр'я. Ми не маємо права зватися людьми. Ми
мусимо перекидатися в католицтво, спольщуватися - i лише тодi нами  будуть
задоволенi. Нашi думи i мрiї топчуть, нашу люднiсть  гнiтять,  а  на  нашi
святинi плюють, мов на поганськi капища та iдолища...
   - Знаю й це...
   - Мало знати, - аж  скрикнув  Йов.  -  Ми  мусимо  всi  боротися  проти
найпiдлiших кайданiв - унiї. Це - як павутиння душi. Пiд  машкарою  вiчної
унiї, себто  спiлки,  єднання,  навiть  любовi,  нашим  людям  прищеплюють
ненависть до своєї вiри, мови, слави. Це  робиться  нахабно  й  пiдло.  Це
здiйснюється силою й хитрiстю. Католицтво впроваджується  всiма  засобами.
Польськi королi  та  ксьондзи  мрiють  про  той  час,  коли  всi  українцi
забудуть, хто вони  такi.  А  коли  який  сарака  заїкнеться  про  волю  й
незалежнiсть, тут же його затюкають фiлозопи з Варшави, та  є  доморощенi,
продажнi, якi, бач, звiдкись  узяли,  що  без  Польщi  ми  будемо  негайно
завойованi чи Туреччиною, чи Кримом, чи ще кимось...  Якби  ми  мали  таку
зажерливiсть, то, напевне, зараз, користуючись  слабкiстю  сусiдiв,  ми  б
завоювали багато кого... Нi ж, не думаємо про це - собi на лихо!
   Йов Борецький поклав руку на стос книг, пильно придивлявся до них, нiби
вперше їх побачив, i його обличчя посвiтлiшало, сiрi очi пiд крутим  лобом
налилися свiтлом.
   - Бачиш, сину мiй, оцi книги?.. Оце - наймогутнiша зброя наша. Цього ще
нiхто не знає. Всi думають про хлiб насущний та гостру  шаблю.  Але  то  -
минуще. А оце - вiчне.
   - Шаблi не буде -  нiяка  книга  не  порятує,  отче,  -  глухо  озвався
Олександр.
   - Влада шаблi - вона тимчасова. I шаблi iржавiють.
   - А книги горять, преподобний отче.
   - Ще й як горять! Ще й на яких вогнищах! I народ стоїть, смiється:  хай
горить в iм'я Христа. I народ стоїть, смiється: хай горить єретик  Гус  чи
єретик Бруно. Бо ж Земля не обертається, як казав богопротивний Коперник i
як на те йому натякав ще Юрiй Дрогобич. А Земля стоїть... - Йон  Борецький
узяв у руки книжку, погладив її, розгорнув. - I все ж горить не  книга,  а
тiльки пергамент. А думки не горять...  Скiльки  мала  фортець,  кам'яниць
наша Земля, а чи тiльки вiд них її слава? А от  у  простих  темних  келiях
свiточ науки на Землi нашiй ми знов запалили, свiточ,  пригашений  навалою
Чiнгiса та Батия... Братськi школи нашi - слава наша, майбутнє  наше.  Ось
книжки, вже випущенi нами... Це - наша зброя.
   Настала тиша. Йов, всмiхаючись сам до себе, знову погладив  рукою  стос
книг. I тут же, без будь-якого переходу:
   - Ми спробуємо тобi допомогти, Олександре Чорногорцю. Ми  обдумали  все
це в деталях ще до твого прибуття. Багато чули про тебе доброго.  Й  радi,
що не помилилися...
   - Спасибi, отче, - сказав Олександр, пiдвiвшись.  -  Ваша  прихильнiсть
надасть менi сили...
   - Я не воїн, ти це знаєш, - промовив Йов Борецький, та хотiв би  почути
вiд тебе, як ти практично плануєш свiй похiд... Може б, i якась моя порада
тобi пригодилася.
   - Думаю, що найлiпше про це розповiсть Петро.  Петро  вийняв  з  кишенi
складену увосьмеро велику географiчну карту iталiйської роботи,  розгорнув
її, вiдкашлявся й почав:
   - Якщо  ми  матимемо  п'ятнадцять  тисяч  воїнiв,  яких  розмiстимо  на
трьохстах  чайках,  та  якщо  захiднi  держави  навеснi  наступного   року
одночасно з нами почнуть тривожити  Османську  iмперiю  з  пiвдня,  то  ми
можемо зробити от що, - Петро дiстав гусяче перо i став показувати ним  по
картi: - Козацький флот iде вiд Очакова до Трапезонта.  Беремо  Трапезонт,
визволяємо бранцiв...
   Йов Борецький кивнув головою схвально. Це додало Петровi впевненостi.
   - Далi йдемо  на  Синоп.  Беремо.  Визволяємо  бранцiв.  Якщо  вдасться
захопити хоч кiлька галер, -  вiзьмемо.  Вони  нам  згодяться  для  штурму
Стамбула. А що ж у Стамбулi?.. Ми з тиждень дрейфуємо в  морi,  щоб  турки
подумали, що на цьому наш похiд закiнчився. I от саме в цей час  ми  шлемо
до Стамбула невелику частину козацького флоту - чайок п'ятдесят. Турецький
флот кидається в догоню... Ну, i в морi ми його  оточуємо  з  усiх  бокiв,
знищуємо... По тому - шлях на Стамбул вiльний...
   Петро закiнчив своє коротке пояснення i дивився на митрополита, чекаючи
на його слово. Митрополит мовчав. Нарештi пiдвiв голову, пильно  подивився
на Петра.
   - Тобi вiдомо, що кiлька лiт тому такий похiд здiйснив Сагайдачний? Але
ж Туреччина стоїть!
   - Султан Осман мав тодi величезну силу. А, крiм  того,  то  був  Осман,
полководець розумний i дiйовий. А Мустафа - то не Осман.
   - Добре. Припустiмо, ми беремо Царгород. Що далi? Царгород - то  ще  не
вся Туреччина, - Йов Борецький пiдвiвся, взяв з  полицi  сувiй,  розгорнув
його.  -  Пiдiйдiть  ближче,  ця  карта  точнiша.  Нашi  київськi  майстри
креслили... Так от. Подивiться уважнiше.  Величезна  держава.  I  вона  не
потерпить султана-християнина...
   - Отче, дозвольте ще кiлька слiв, -  втрутився  Олександр.  -  Я  довго
думав над цим. I дiйшов єдиного можливого висновку.  Тiльки-но  ми  беремо
Стамбул, як я тут же повертаюся в лоно iсламу. Тодi мене визнає i вiйсько,
i мусульманське духовенство, i зрештою  весь  народ.  А  я  даю  пiльги  i
християнам, обмежую владу шейхуль-iсламу та  дервiшських  орденiв,  знищую
яничарство, знищую отой iсламський фанатизм, при якому проповiдується,  що
зелений прапор  пророка  мусить  майорiти  над  усiм  свiтом.  I  от  тодi
Туреччина стане державою миролюбною i справедливою....
   - Так-так-так, - мовив мовби сам до себе Йов. - Десь так само думали  й
ми... А тепер третє запитання - до  Петра.  Що  робитиме  ваш  флот  пiсля
Синопу? Буде в морi цiлий тиждень?
   - Так, - кивнув головою Петро.
   - А чи не подумали б ви ось про яку можливiсть - пiсля Синопу  та  пiти
на Кафу. Якщо  вдасться  розбити  турецький  гарнiзон  у  Кафi,  визволити
бранцiв, зруйнувати порт, - це дуже послабить турецький вплив  у  Криму  й
допоможе Мухаммеду-Гераю та Шагiну-Гераю скинути  Джанибека.  А  ми  якраз
допомагаємо Мухаммеду й Шагiну.
   - Це добре, але чи вистачить у нас на все це сили? - сказав Петро.
   - А ви не думали про донцiв? Адже вони могли б вам добре допомогти.
   - Ми думали, але не знаємо, чи погодяться донськi козаки взяти участь у
спiльному походi. Ви вважаєте, що вони можуть погодитись?
   - Думаю, що так.
   - Як нам з ними стрiтися?
   - Я допоможу... А що обiцяють європейськi держави?
   - Багато слiв,  але  конкретного  поки  що  нiчого,  -  похмуро  сказав
Олександр. - Я, на жаль, ще не така значна сила, щоб...
   - Це гiрше. Треба менi послати своїх людей до правителiв  християнських
держав, їхня допомога конче необхiдна. Але навiть без їхньої  допомоги  ми
мусимо здiйснити цей похiд. Така можливiсть випадає нечасто.  Туреччина  й
справдi нинi на гранi  катастрофи.  Вiйсько  розбите,  султана,  по  сутi,
немає, народ ремствує. Треба поспiшати...
   Митрополит пiдвiвся, пройшов по келiї. Подивився на Олександра, з жалем
промовив:
   - Шкода, шкода, Сагайдачного не стало. Тодi було б бiльше  впевненостi,
що вдасться наш похiд... Ну, та будемо сподiватись на милiсть божу.
   Зупинився. Запитав.
   - Ви не помiчали - за вами нiхто не слiдкує?
   - Здається, нi, - невпевнено сказав Петро.
   - Якщо хтось iз турецьких чи польських вивiдувачiв узнає, хто ви  такi,
буде дуже погано. Вони здатнi на все...
   - Це ми знаємо, - вiдповiв Олександр. - Але хай  нам  допоможе  господь
бог.
   - Дай боже! А я даю тобi, Олександре, благословення своє.
   Граф Олександр опустився на колiна. Приклався губами до сильної жилавої
руки митрополита. Вiдчув запах чебрецю й землi...



   РОЗДIЛ ДВАНАДЦЯТИЙ, _
   який сплутує та розплутує людськi шляхи... _

   Яремко Цiпурина, Джузеппе i Йон блукали осiннiм Києвом.  Опадало  жовте
листя з кленiв, сторiчнi дуби коло Софiї сяяли темно-червоними кронами.
   - Екуте, Джеремiє, - казав Джузеппе на своїй сумiшi з  кiлькох  мов.  -
Подивись, яка бардзо бона церква. Тiльки чому бiля неї корови пасуться?
   - А що таке бона? - перепитав Яремко i тут же здогадався: - Гарна, так?
   - Так, так, гарна, - закивав головою Джузеппе.  i,  моди-товно  склавши
руки, майже заспiвав: - Ай, яка ж вона гар-на!.. Слухай, Джеремiє, хто  то
її таку високу й красиву поставив?
   Яремко нiяково здвигнув плечима. Вiн  не  знав  того.  Вiн  сам  уперше
побачив Софiю й Лавру лиш кiлька днiв тому, як потрапив у товариство графа
Олександра. Подорожнi  зупинилися  в  Лаврi  -  сюди  не  любили  заходити
католики, а отже, польськi солдати та чиновники. Таким чином, Олександр та
його супутники почувалися тут хоча  б  у  вiдноснiй  безпецi...  Ченцi  не
радили Олександровi та його людям виходити за лаврськi мури; "Київ  -  хоч
мати городiв руських, та нинi цяя мати є рабою. Поляки тут  хазяями,  їхня
влада  свiтська,  їхня  влада  й  духовною  став...  Ходять  ляхи  святими
київськими вулицями, поганять нашi святинi, намагаються нас  у  католицтво
перевести. На нашi iкони тичуть пальцями i регочуть:  примiтив,  простота,
ось  ми  вам  культуру  несемо,  а  ви,  темнота   непросвiщенна,   ще   й
одбрикуєтеся. Нi, на вас,  крiм  католицького  хреста,  треба  й  меча  ще
польського! Не  ходiть  за  лаврськi  мури,  бо  там  повно  доглядачiв  i
дослухачiв польських. Отой граф Болеслав Лозовицький,  безперечно  ж,  має
своїх людцiв, якi нишпорять по Києву, видивляючись тих, хто завдав стiльки
ганьби  зацному  пановi.   I   вони,   будьте   певнi,   знайдуть   спосiб
"вiддячити"...
   Нi Олександр, нi Петро, нi Йован старалися без  потреби  не  ходити  по
Києву. Надiщо даремно ризикувати? Та й нiколи  було.  Треба  було  зробити
дуже багато. Майже у всi столицi Європи пiшли листи Олександра, їх повезли
вiрнi люди самого Йова Борецького. На Сiч  теж  подався  гонець,  там  уже
чекали на Чорногорця, який мав прибути туди з самим митрополитом.  Потроху
готувалися до походу.
   - ...То що, Джеремiє, так i не скажеш, хто  таку  красу  воздвиг?  Який
маестро?
   Не знав Яремко, мовчки дивився на Софiю,  яка  могутнiми  велетенськими
свiчами пiдняла пiд небеса своє викуване з металу полум'я.
   Аж тепер згадалося Яремковi, як про це говорив йому старший брат Мусiй.
Де то вiн зараз? Як подався в далекi нiмецькi краї - так i досi нi  чутки,
нi звiстки. Хтось казав, буцiм турки його в неволю забрали. "Нiчого, ось я
пiдросту i порятую свого брата", - заприсягнувся Яремко сам собi. Пiдрiс -
хотiв утекти до козакiв. Та попався, ледь не загинув... Але ж е таки щастя
на  свiтi.  Виручив  граф  Олександр,  i  тепер  хлопець  знову  мрiє  про
Запорiжжя, про морський похiд, про напад на туркiв i про зустрiч з братом.
О, вiн обiйде всю Туреччину, а  брата  знайде  -  з  найтемнiшої  в'язницi
визволить!..
   - То що, Джеремiє, не знаєш? - перепитує Джузеппе. -  Ходiмо  заглянемо
всередину. Йон, що досi мовчав, озвався:
   - Не треба... Хiба не бачиш, що ця дзвiниця давно вже не дзвонить?
   - Чому так? - обурився Джузеппе. - Не розумiю. Я  ладен  лементувати...
плакати перед оцiєю красою... А чому ж люди так її занедбали?
   - Не знаю, - зiтхнув Йон. - Але слава боговi, що в них є Сiч.
   - Сiч? - обернувся Джузеппе. - Якщо не вберегти своєї мови, своєї вiри,
духу свого - пардон, я мовлю надто пишно  -  то  на  якого  Люципера  тодi
потрiбна ота Сiч?
   - Не знаю, - сказав Йон. - На це може Петро вiдповiсти.
   - Сакраменто! - гарикнув Джузеппе. - Я говорив з Петром про  це.  Петро
мало не заплакав, коли я це запитав, i сказав,  що  й  досi  почуває  себе
етранже[100], як кажуть французи, на своїй землi. Вiн каже, що був  меншим
етранже в Туреччинi та Чорногорiї...
   Яремко не брав участi у цiй розмовi. Знову згадався йому  його  старший
брат Мусiй - здоровий, з  кучмою  на  головi,  з  вiспинками  на  обличчi.
Приїздив з Києва i дражнив Яремка,  джеркотючи  з  ним  по-латинi.  Яремко
нiчого не розумiв, а Мусiй реготав i пiдкидав його до стелi. Та не  тiльки
хвацько джеркотiв. Якось став жартома з п'ятьма чоловiками з охорони графа
Лозовицького "рубатися"  на  шаблюки.  Так  вiн  їм  усiм  шаблюки  з  рук
повибивав... Як же це вiн од туркiв не вберiгся?
   Йон з Джузеппе про щось своє говорили,  а  Яремко  обдивлявся  доокола.
Заходило сонце десь за мiстом та за лiсами, його вже давно не було  видно,
але про те, що воно є, засвiдчувало червоногаряче промiння,  яке  обливало
баню дзвiницi, - вона жарiла, мовби розпечена в ковальському горнi.
   - Агей, гей! - почувся голос. Молода дiвчина  лозиною  гнала  корiв,  i
вони лiниво брели, вiдмахуючись вiд лозини хвостами.
   Яремко перевiв погляд управоруч i побачив пiд кленом кiлька чоловiк, що
пильно дивилися на Йона та Джузеппе. Видно було по всьому, що їм  особливо
хочеться розгледiти Джузеппе, але вiн стояв за Йоном,  i  його  гаразд  не
було видно. Яремко придивився  до  групи.  Нiкого  знайомого  вiн  там  не
уздрiв.
   - Йоне, - сказав Яремко тихенько. - Подивися пiд третiй од  краю  клен:
там хтось у нас дуже вшнипився.
   Йон повiльно повернув голову. Яремко помiтив: чоловiки одвернулися.
   - Йоне, - сказав Яремко, -  вони  хочуть  роздивитися  Джузеппе.  Може,
Джузеппе їх знає?
   - Знає. I я знаю.
   - Що ви там шепочетесь? - поцiкавився трiєстинець.
   - Та ось, - озвався Йон, - стрiлися з тими поляками,  якi  ще  в  Лейби
сварку хотiли затiяти. Чого це вони тут?
   - А-а-а! - зиркнув Джузеппе. - Знайома пика. Пан Станiслав Сулятицький.
Сакраменто! Присягаюсь на тисячу дукатiв, якщо ця кумпанiя не захоче зараз
почати бiйку.
   Але хто то з ними?
   - Уперше бачу, - сказав Йон.
   - Вони тебе не пiзнали. Ну, бо ти ж зараз - парубок, а тодi був барбудо
- дiд з бородою.
   - Але хто ще?
   - Якийсь їхнiй приятель.
   - Ходiмте потихеньку звiдси, -  сказав  Джузеппе.  -  їх  п'ятеро,  нас
усього двоє...
   - А я? - образився Яремко.
   - Ну - троє... Я не люблю,  коли  на  мене  отак  дивляться.  Колись  в
Iспанiї на мене отак дивився один тип, а потiм ножа в спину загнав...
   Вони перетнули зарослу бур'яном площу, швидко пiшли вниз.
   - Джеремiе, - звернувся Джузеппе до Яремка. - Джеремiє, ми будемо  йти,
а ти озирайся, чи не бiжать вони за нами.
   - Добре.
   - Тiльки так - як я скажу, тодi й озирайся. Ну, от зараз.
   Яремко озирнувся. Нiкого не було.
   - А ти уважнiше. Може, мiж деревами...
   Справдi, мiж деревами перебiгали якiсь тiнi.
   Джузеппе сказав:
   - Повернiмо в завулочок, а там дворами якось перебiжимо. Я так колись у
Францiї втiкав вiд одного ревнивого чоловiка. О, л'амур [101], -  мрiйливо
пробурмотiв iталiєць.
   - Ну, й що? - поцiкавився Йон.
   - А, нiчого.
   Вони  повернули  в  завулок  i  чимдуж  помчали  до  великого  будинку,
обгородженого кам'яним муром. За огорожею росли кущi й дерева.
   Побiгли вздовж огорожi. Потiм повернули праворуч. Зразу ж  за  парканом
росло кiлька густенних бузинових кущiв.
   Джузеппе кинувся туди й потяг своїх товаришiв. Вийняв два пiстолi.
   - I ти вийми, Джованнi, - кивнув Йоновi.
   Йон мовчки помахав пiд самим носом Джузеппе своїми пiстолями.
   - Стрiлятимеш за моєю командою, - сказав Джузеппе. Почувся тупiт нiг  -
i п'ятеро задиханих переслiдувачiв зупинилися бiля кам'яного муру.
   - Я вважаю, що вони побiгли лiворуч, - сказав один голос.
   - Пан Сулятицький, - прошепотiв Джузеппе.
   - А менi думається, що прямо, - заперечив довготелесий.
   - Ну, що ви, пане Адамку, таке кажете? Якби прямо - ми б побачили. А то
вони раптом зникли.
   - Тихо, - озвався незнайомий. - А може, вони десь тут причаїлися?
   - Що ви, сеньйоре! - реготнув пан Сулятицький. - Вони  нас  помiтили  й
кинулися тiкати, аби чимдуж попередити свого Олександра про...
   - Та замовкнiть ви, базiко! - визвiрився той, кого назвали сеньйором.
   - То я є базiка? - верескнув пан Сулятицький.
   - Прошу в найяснiшого пана пробачення.
   - Гаразд, - похмуро  озвався  пан  Сулятицький.  -  Не  будемо  про  це
говорити.
   - Так от. Треба нам обдивитися все, що тут е... А там - побачимо...
   Джузеппе i Йон перезирнулися й пiдняли свої пiстолi.



   РОЗДIЛ ТРИНАДЦЯТИЙ, _
   у якому врятований називав свого рятiвника Iсмарiотом _

   Коли мiмаровi Мусi ставало тяжко на душi, вiн сiдав читати вiршi одного
хоросанського емiра. Той емiр, дарма що посiдав високий державний  пост  i
мав, певно, до дiдька турбот, умiв ще й гарнi вiршi складати. Недаремно  ж
вiн сам себе називав Спiвучим[102].
   Його книжка називається "Пташина мова". I тут Муса знайшов  притчу  про
шейха Санаана. Той шейх покохав християнку.  Але  християнка  сказала:  "Я
прийму твоє кохання, якщо ти вип'єш вина i з'їси свинини, тобто зробиш те,
що кораном заборонено i що роблять християни". I Санаан випив  вина,  з'їв
свинини i перехрестився... Поет не засуджує шейха. Вiн говорить, що Санаан
зробив те, що звелiло йому кохання. I в цьому - найвища правда.
   - Так, у  ц-цьому  є  в-висока  п-правда,  зодчий  Мусо,  -  прошепотiв
колишнiй Мусiй Цiпурина. Вiн задумливо гортав книгу, помережану  пунктиром
арабської в'язi. А сам думав про те, що великий поет, мабуть, зрозумiв  би
його, Мусiя Цiпурину, коли вiн став  мiмаром  Мусою.  Любов  до  зодчества
привела його на  цей  шлях.  Вiн  мусить  перевiрити  свої  та  Атанасiєвi
математичнi  пiдрахунки,  збудувавши  небачену  мечеть  у  Стамбулi.  Якщо
розрахунки правильнi, то тодi всi люди, весь свiт, i не тiльки турки, а  й
зрештою рiднi земляки одержать  з  його  рук  новий  спосiб  проектування,
розрахунку й побудови великих споруд.
   Перед тим вiн, Мусiй,  ще  не  перейменований  на  Мусу,  врятував  для
Туреччини одну велику фортецю, що  будувалася  на  вiдвойованiй  у  Персiї
територiї. Зодчий-iталiєць помилився в розрахунках. I от фортечнi мури  та
бiйницi,  виведенi  майже  наполовину,  стали  загрозливо  вiдхилятися  од
вертикалi. Всi мiмари Баба-Алi ламали голови, що робити. Не  ламав  голови
тiльки iталiєць - султан Осман Другий власноручно її йому одрубав, мовивши
при цьому, що такi плечi достойнi носити голову далеко розумнiшу... Тодi ж
то Мусiй Цiпурина, зробивши цiлу систему  пiдрахункiв,  переконливо  довiв
султановi та всiм його  радникам,  що  фортецю  можна  врятувати  -  i  це
обiйдеться зовсiм недорого... Пiсля цього йому й було  доручено  зайнятися
спорудженням нової мечетi Османiє.
   - Чи п-правильно я р-роблю,  споруджуючи  м-мечеть,  яка  зараз  навiть
назвиська свого н-не має? Чи не  знак  т-то  аллахiв?  -  проговорив  Муса
вголос сам до себе. I озирнувся.
   Тихо. Нiкого немає... Тiльки спить у кутку поранений грек.
   Знову опустив  голову,  став  роздивлятися  план  великої  мечетi,  яка
споруджується, аби прославити велику iмперiю Османiв...
   Делавер - покiйний Делавер!  -  якось  сказав:  -  Ти  дивись,  щоб  не
збудував посеред Стамбула гяурського собору! Тодi полетить твоя  голова  в
Босфор.
   Дурний вiн був, цей Делавер. I загинув по-дурному. Не  здатен  вiн  був
зрозумiти, що християнський  храм  з  хрестом  на  макiвцi  зовсiм  iншого
геометричного вирiшення вимагає, анiж мечеть, яку завершує пiвмiсяць...
   ...Так, хрест вимагає iнших вигинiв попереднiх лiнiй. Баня собору - ну,
хоча б Київської Софiї  -  нагадує  пуп'янок  нерозквiтлої  троянди.  Якщо
подати в розрiзi, то двi лiнiї спочатку намагаються рiзко  розiйтися.  Але
стягуванi могутнiм взаємним тяжiнням, вони повертають одна до однiєї.  Але
розлiт лiнiй дужий i природний i головне - пружний...
   - Мов  двi  сталевi  пластинки  з  шолома,  -  пригадалося  "ненаукове"
визначення Атанасiя Слабошпицького.
   I от оцi сталевi пластинки нарештi починають сходитися. Але тут, в мiру
наближення, на них мовби  починають  дiяти  сили  взаємовiдштовхування,  i
лiнiї нiяк не можуть злитися в одну. Вони  прагнуть  паралельностi.  I  от
вона - паралельнiсть. Вони непомiтно злилися  в  одну  лiнiю,  що  рветься
увись, наче взяла силу вiд двох геометричних сил якi в  малюнку  банi  лиш
брали розгiн для польоту по вертикалi... Шпиль рветься в нескiнченне  синє
небо, лiнiя мовби тоне в синявi. Але ця нескiнченнiсть невиразна. Тодi  цю
лiнiю й перетинає горизонталь хреста.
   ...Спиридон заворушився в кутку, заскреготiв увi снi зубами й скрикнув:
   - О мерзотний Надир-бею! Я тебе...
   Ось уже скоро два тижнi, як грек живе у мiмара Муси. Надир-бей  добився
в султановiй канцелярiї, щоби Спиридона було знайдено за будь-яку  цiну  й
вiддано до суду. Бiля будинку  Спиридонового  батька  весь  час  тиняються
капиджi - вони мають заарештувати коханця-невдаху, як  тiльки  вiн  прийде
додому.
   Муса й сам не знав, чому вiн  тримає  у  себе  вдома  цього  пораненого
грека. Адже Надир-бей розiслав своїх джасусiв по всьому Стамбулу,  i  якщо
вони довiдаються, де переховується грек  Спиридон,  то  Мусi,  хоч  вiн  i
султанiв мiмар, усе ж не минути неприємностей.
   - О М-Мусiю, - мовив сам до себе. - Що т-таке Надир-бей? Що вiн  т-тобi
з-зрештою з-зробить? А ти  зробиш  добру  справу,  оборонивши  нещ-щасного
грека.
   Здавалось би, нiчим особливим той Спиридон не вiдзначається, але  тягне
Мусу до нього. Чи тому, що Спиридон вiрно кохає свою Софiю,  чи  тому,  що
Спиридон нiяк не може зрозумiти, як це вiн, Муса, мiг зректися своєї вiри?
   - Т-ти не спиш, Спиридоне? - запитав, бо вiдчув на собi погляд.
   - Не сплю. Знову снився Надир-бей.
   - Б-боїшся?
   - Нi, ненавиджу.
   - А Софiю? Адже в-вона с-сама пiшла до цього т-турка?
   - Її змусили. Вона батька рятувала.
   - А м-мене н-ненавидиш?
   - Нi, не ненавиджу. Ти просто слабий чоловiк. Духом слабий. Ти - той же
Iскарiот, тiльки замiсть тридцяти срiбнякiв ти береш  Красу  й  Iстину.  А
забув, що вiра - то вище за все.
   - Т-ти фанатик. С-спи  ото.  Я  д-думаю  над  мечеттю.  Ще  торiк  було
викопано глибокi ями й закладено фундамент.  Щодня  по  двiстi  робiтникiв
працювало тут. Але дiло рухалось поволi. То не було грошей, то не встигали
вчасно пiдвезти камiнь. А недавнi подiї - повстання, вбивство  Делавера  й
султана Османа - призвели до того,  що  половина  майстрiв  розбiглася,  а
робiтники працювали сяк-так.
   Якось iшло двоє яничарiв. П'янi були, причепилися  до  Муси-мiмара,  що
розмовляв iз майстрами.
   - Що ви робите, гяури?
   - М-ми н-не г-гяури. Ми п-правовiрнi. М-ми р-робимо д-для вас м-мечеть.
   - З яких ви країв, га?
   I виявилося, що всi майстри - чужинцi. Хто з Сербiї, хто з Грузiї,  хто
з Московiї, хто з Ляхистану, хто з угорської землi, хто з  нiмцiв.  I  всi
зреклися вiри своєї й мови.
   - 3-заради в-вас же ж, - сказав мiмар Муса, заїкаючись бiльш нiж завше.
   - Ха-ха-ха! А ми заради кого зрiкались свого?..  I  пiшли  далi,  п'яно
верзякаючи... Нiкчеми...



   РОЗДIЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ, _
   у якому надто багато стрiлянини _

   Джузеппе i Йон перезирнулися i пiдняли свої пiстолi.
   - Вони десь тут,  -  закип'ятився  пан  Сулятицький.  -  Може,  в  оцiй
бузинi...
   I вiй вистрелив в кущi.
   Тої ж митi озвався Йонiв  пiстоль.  Та  куля  в  пана  Сулятицького  не
влучила.
   - Сакраменто! - ревнув iталiєць i вистрелив.
   Але поляку i на цей раз пощастило. Якраз у момент пострiлу  пан  Славек
наступив на свiжий коров'ячий кизяк, пiдсковзнувся й гепнув на землю.
   - До стiни! - скрикнув той чоловiк, що його  пан  Сулятицький  та  його
друзi називали сеньйором. - До стiни, там вони нас не дiстануть!
   Джузеппе швиденько перезарядив свого пiстоля.
   - Джеремiє, - не обертаючись, прошепотiв вiн  до  Яремка.  -  Джеремiє,
негайно  бiжи  до  Олександра.  Скажи,  що  ми  зараз   вiдбиваємося   вiд
розбiйникiв, якi, виконуючи  волю  якогось  лихого  чоловiка,  полюють  на
Олександра... Хай  пришле  нiдмогу,  ми  їх  половимо  й  допитаємо,  будь
певен... Ясно? Ну, аррiведерчi[103]... I так: щоб одна нога тут,  а  друга
там!
   - Добре, - прошепотiв Яремко. Але як? Вони стрiляють...
   - Перестрибнеш через мур, а там - швидко, як заєць... Ну,  давай,  а  я
тебе прибережу. Тiльки хто висунеться -  я  йому  в  пику  всаджу  стiльки
свинцю, скiльки вiн заслужив...
   Яремко пригiнця побiг поза кущем  до  цегельної  стiни.  Ой,  як  довго
бiжиться! I здається, що одразу десять пiстолiв цiляться в спину...
   Нарештi стiна. Яремко з розгону ставить ногу в  заглибину,  пiдстрибує,
хапається руками за верхнiй пруг,  пiдтягується  й  видирається  нагору...
Зиркає вниз - кропива.  Заплющує  очi  й  вiдчайдушне  стрибає...  I,  вже
стрибнувши, чує, як десь поряд ляскають два пострiли, як щось невидиме  зi
свистом пролiтає над ним.
   Яремко  хутко  зводиться,  охкаючи,  озирається  навкруги,  намагаючись
збагнути, куди йому зараз бiгти. Ага, треба обiгнути оцю садибу  i  чимдуж
летiти до Лаври - ой, як це далеко!
   Вiн мчить попiд кам'яною стiною. Ось вона кiнчається. Вiрнiше,  звертає
круто вбiк. Сюди ж забiгає й Яремко. I  даремно.  Бо  потрапляє  у  якийсь
вузенький i довгий двiр, що закiнчується  високим  дерев'яним  парканищем.
Палi та дошки цього паркану вгорi загостренi, мов ратище, -  такий  паркан
не перелiзеш. I дiрки не видко... Яремко швидко мацає дошку  за  дошкою  -
може, яка з них погано прибита, якщо  вiдсунути  таку  дошку  вбiк,  то  в
щiлину можна буде пролiзти...
   I тут щось схопило його за литку. Всi думки про дiрку в парканi тут  же
вилетiли з голови. Щосили труснув ногою, рвучко  обернувся.  Вiд  нього  з
гарчанням одлетiло щось темне й кудлате.
   Пес... I де вiн тут узявся, триклятий?
   Яремко притулився спиною до паркану, втупився очима в пса.
   Пес прилiг на переднi лапи й  теж  не  спускав  своїх  лютих  баньок  з
хлопця. Вiн весь час загрозливо гарчав, от-от кинеться знову...
   - Iроде розпроклятий! - мало не -заплакав Яремко. - Ну, зачекай, матиму
я пiстоля - прийду сюди i тебе застрелю! Знатимеш, як нападати на людей!
   У вiдповiдь почулося гарчання.
   Яремко хотiв посунутись убiк, та собака, скажено загавкавши, кинувся до
нього.
   Хлопець ледве вiдбився ногою. А собака гавкав  з  таким  завзяттям,  що
його собачий лемент почули, певно, аж на Подолi.
   "Пропав! - подумав Яремко. - Пропав, якщо не вирвуся звiдси зараз".
   Вiн почав посуватись уздовж паркану, не спускаючи з собаки  погляду,  а
ногою намагався намацати щось пiдходяще - або камiнь,  або  палицю.  Поряд
пролунало два пострiли. Собака перелякано заскавчав, а  Яремко  тим  часом
устиг вiдскочити на кiлька крокiв убiк.
   Подумав: "Нашi вiдбиваються. Бiдний Джузеппе!  Бiдний  Йон!"  А  собака
насiдав iзнову...
   I тут Яремко наступив на  щось.  Нахилився,  вхопив.  То  була  добряча
палюга.
   - I-i-iх! - вигукнув Яремко радiсно i з палюгою накинувся на собаку.  -
Я тобi зараз покажу, на чiм свиня хвiст носить!
   Та пес не став чекати, доки хлопець виконає свою  погрозу.  Вiн  шалено
заскавчав, наче Яремко вже встиг його огрiти ломакою, i,  не  оглядаючись,
дав драла.
   Яремко вибiг за ним на вулицю i помчав униз, до Хрещатика.
   ...Яремко не знав, що той чоловiк, якого називали  сеньйором,  побачив,
що хлопець кинувся бiгти. Вiн зрозумiв - хлопця послано по допомогу. Устиг
вистрелити йому навздогiн, i був уже впевнений, що влучив,  коли  невдовзi
почув собачий гавкiт. Тодi вiн наказав своїм спiльникам не випускати  Йона
та Джузеппе з-пiд обстрiлу, а сам подався слiдом за хлопцем.
   Сеньйор Гасперонi тупотiв по вулицi, а попереду мелькав п'ятами  Яремко
Цiпурина.
   "Швидко бiгає, прокляте цуценя", - з люттю подумав сеньйор Гасперонi. -
Але я тебе все одно впiймаю...  А,  власне,  навiщо  його  ловити?  Просто
пiдстрелити - та й усе... Нi, краще пiдслiдити, куди воно прибiжить..."
   Сеньйор Гасперонi вiдчував, що  задихається.  Та  зупинитись  бодай  на
хвилину не можна. I вiн бiг, обливаючись потом, гупаючи чобiтьми,  махаючи
на ходу пiстолем...
   Ось хлопець уже близько. "Буду стрiляти,  -  вирiшує  Гасперонi,  -  бо
от-от моє серце розiрветься вiд такої скаженої гонитви."
   - Стiй! - вигукує  сеньйор  Гасперонi,  розраховуючи,  що  хлопець  вiд
несподiванки на якусь мить  зупиниться.  А  цього  досить  для  того,  щоб
прицiлитись i вистрелити.
   Та проти сподiваного Яремко не зупиняється, а кидається вбiк, у  якийсь
двiр.
   Сеньйор Гасперонi з  розгону  пробiгає  мимо,  зупиняється,  вертається
назад. Якась брама, якась хвiртка...
   Вiн вривається у двiр, оглядається. У дворi порожньо.
   Кинувся до дверей хатини, щосили загупав у них.
   - Вiдчиняйте! - заволав по-польськи. - Влада!
   - Яка там ще влада? - озвався з-за дверей сердитий голос.  -  Одчиняйте
самi.
   Сеньйор Гасперонi влетiв у хатину. Бiля столу сидiв сивобородий чоловiк
i здивовано дивився на прибульця.
   - Що таке? Всi податi, якi польська влада придумала, мною заплаченi. Що
ще?
   - Тут ховається збiглий селянин! - переводячи подих,  вигукнув  сеньйор
Гаоперонi... - Цей селянин належить графовi Лозовицькому. Показуйте,  куди
ви заховали цього розбiйника...
   - Якого ще в бога розбiйника?
   На дворi щось гупнуло  й  залопотiло.  Сеньйор  Гасперонi  метнувся  до
дверей, щосили штовхнув їх i знову вилетiв У двiр...
   Яремко летiв, як на крилах. Коли його переслiдувач пробiг повз хвiртку,
хлопець догадався, що вiн тут же повернеться, i кинувся на  дерево.  Щойно
сеньйор подався в хату, як Яремко шурхнув униз.
   Уже вилiтаючи за хвiртку, побачив,  як  у  хатi  заметушилися.  Перебiг
Хрещатик - i на гору. Бiг задихаючись, оглядаючись, чи не женеться за  ним
отой страшний чоловiк.
   Київ - мiсто велике, спробуй здогадайся, куди повели ноги того, хто вiд
тебе втiкає. А сеньйор здогадався. Яремко,  озирнувшись  на  пiвдорозi  до
Лаври, побачив переслiдувача...
   Яремко крутнув у бiчну вуличку. Бiг та й бiг мiж будинками,  парканами,
деревами, а кiнця їй нiяк не було...
   Попереду почулося кiнське хропiння. Хтось учвал мчав йому назустрiч.
   Може, козак iз Запорiжжя?
   - Дядьку! - кинувся Яремко до вершника.
   - Стiй! - натяг вершник поводи.
   - Дядьку! Виручiть! Порятуйте! За мною лихий чоловiк женеться!
   - А ти втiкай та й усе!
   - Дядьку, наших людей православних обступили ляхи й ще хтось такi...
   Пролунали пострiли...
   - Чуєте, це вони вiдбиваються... Йшли на Запорiжжя, а в Києвi  погибати
доводиться...
   Козак був веселий i молодий, його вусики стирчали, як у таргана, а  очi
блищали, мов пiсля  доброї  чарки.  Од  нього  пахло  ще  димом,  морем  i
степом...
   Вiн нахилився до Яремка.
   - Давай до мене. Зараз помчимо виручати. А  тих  гадiв  примусимо  фуга
самотем петере![104] Його руки легко пiдняли хлопця.
   - Там їх багато, - задихаючись сказав Яремко. - А тут  поблизу  є  нашi
люди, їм треба сказати...
   - Далеко?
   - Як пiшки, то ще є...
    А я'к екво вегi?[105]
   - Що?
   - Ну, конем, верхи?
   - Та нi! Тiльки треба швидко-швидко... А чого ви  так  чудно  говорите?
Все латиною...
   - Бо такий розумний.
   Козак тут же повернув коня назад - i вони помчали дворами, городами  та
провулками на Печерськ, до Лаври, що вже  бовванiла  своїми  банями  перед
їхнiми очима.
   А сеньйор Гасперонi, пробiгши ще кiлька срт крокiв,  нарештi  зрозумiв,
що хитрий хлопець од нього втiк.
   "Проклятий гяур! - аж заскрипiв зубами сеньйор Гасперонi. - Але чого  я
стою? Цей поганець зараз прибiжить до своїх, розповiсть їм  про  все  -  i
тодi буде бiда. Треба назад..."
   ...Уже  зовсiм  стемнiло,  а  Йон  i   Джузеппе   вiдстрiлювалися   вiд
супротивникiв. Коли сеньйор Гасперонi побiг за  Яремком,  цього  нiхто  не
побачив, але за кiлька хвилин  перестрiлки  Джузеппе  зрозумiв,  що  число
нападникiв зменшилося.
   - Здається, одного пiдстрелили, - прошепотiв вiн.
   - Фарте бiне![106] - озвався Йон Кодряну. Невдовзi  Джузеппе  вцiлив  у
плече пановi Адамку, яке той необачно висунув з-за муру...
   - Шкода цього довготелесого, - пробурчав Джузеппе. - Вiн  з-помiж  цiєї
польської компанiї найбiльше менi подобається.
   - Хай знає...
   Стрiлянина то вщухала, то знову спалахувала.
   - Будемо триматися, поки нашi не прийдуть, - сказав Джузеппе.  -  Треба
цих iродiв половити й допитати... Бо це не просто якiсь там панки, а  щось
бiльше... Особливо той, хто з ними... Я нiяк не мiг  роздивитися  нi  його
обличчя, нi навiть який вiн на зрiст. Темно...
   Пiдмога прийшла  ранiше,  нiж  на  неї  сподiвалися.  Кiлька  вершникiв
проскакали вулицею, стрiляючи з пiстолiв.
   За муром почулося тупотiння нiг.
   Коли Джузеппе здогадався, що сталося, було вже пiзно - вороги втекли...
   За якихось пiвгодини Йон та Джузеппе разом з козаками сидiли в однiй  з
келiй Лаври i розповiдали Олександру та Петровi про пригоду.
   - Ясно для нас ось що, - мовив Петро. - За графом Олександром  полюють.
Хто? Ми й досi не знаємо. Хто стоїть за тими поляками?
   - Не будемо гадати! - перебив Петра Олександр. - Майбутнє  покаже,  хто
то й що... А зараз ми мусимо бути  в  усьому  обережнi  й  обачнi.  -  Вiн
подивився на Яремка, всмiхнувся тепло: - Ось кому треба  сказати  спасибi.
Якби не вiн, то було б нам дуже туго. Може б, i не сидiли ми всi отут.
   - Це ось хто, - Яремко показав пальцем на кумедного козака, що  говорив
з ним латиною.
   - Диви, яке розумне! - вигукнув Клюсик (а це був вiн).  -  Митрополитом
колись буде.
   Яремко закрутив головою: не хочу.
   Олександр нахилився над Яремком:
   - Хочеш на Запорiжжя?
   Яремко аж пiдплигнув вiд радостi.



   ЧАСТИНА ДРУГА

   РОЗДIЛ ПЕРШИЙ, _
   у якому значний державець та нiкчемний пiдслухач  мудрують  про  високу
полiтику

   Великий вiзир Iбрагiм-паша пiдiйшов  до  високого  вузенького  вiконця.
Побачив сiре, нецiкаве небо, з якого сипалася дрiбненька мряка  з  крупою,
мокре голе гiлля шовковицi, мовби вимазане дьогтем.  Проплив  перед  очима
спис охоронця.
   Розсердився. Хотiв ударити в долонi, покликати служника.  Зрештою  якщо
цей йолоп не може стояти на вартi як слiд, а швендяє туди-сюди,  то  треба
його кимось замiнити.
   О аллах, знову цей спис! Великий вiзир щосили ударив долонею об  долоню
- аж засудомило в руках. Вiд того розлютувався ще дужче.
   У дверях з'явився служник Джемал. Дивиться запитливо, чекає наказу.
   - Забери вартового од вiкна. Вiдправ його в гарем.
   На обличчi Джемаловому, мовби витесаному з цiльної замшiлої  вапнякової
брили, - подив.  Але  то  -  на  мить.  Вiн  не  смiє  нi  дивуватися,  нi
обговорювати накази свого пана й вершителя...
   Закутався в халат. Морозило. Чого б це?
   Роздратовано пройшовся по кiмнатi. Ноги тонули в м'яких килимах,  хутра
й дорогi тканини вбирали в себе будь-який звук, навiть тишу вбирали  вони.
А великому вiзировi хотiлося лютого дзвону, оглушливих  громiв  i  шалених
крикiв ув'язнених та допитуваних у зiнданi. Схопив би шаблюку й рубав  би,
як оскаженiлий сипах, рубав би геть усе: i оцi килими, й оцi леопардовi та
левинi шкури, й оце ганчiр'я аж до чинських єдвабiв та ангелянських сукон.
   Отой  спис  нагадав  йому,  як  сидiв  вiн  довгi  роки  в  зiнданi  на
Кандiї[107], куди його було посаджено з наказу султана Осма-на.  I  щоразу
виглядаючи  в  загратоване  вiконце,  бачив   спис   вартового.   Ух,   як
насточортiли йому тодi отi грати й отi списи!.. Вiн уже й вiрити  перестав
у те, що буде на волi - надто молодим був султан Осман, надто довго  треба
було чекати на Його смерть. Тiльки двоє кримських ханiв  -  Мухаммед-Герай
та Шагiн-Герай усе ще сподiвались на милiсть божу. I  от  -  вiдкриваються
дверi темницi, i вiн, Iбрагiм, хитаючись,  виходить  iз  зiндану,  i  його
привозять  до  столицi,  щоб  вiн  став  вiзиром  у  султана  Мустафи,  що
повернувся на трон!.. О нi, тепер вiн свою волю i свiй пост вiзира  дешево
не вiддасть... Тiльки з життям!
   Вiн метався вiд вiкна до вiкна, кутаючись у халат,  але  щось  холодило
душу, наче вiн наковтався криги.
   - Сиди! - махнув рукою на чоловiка, що  пiдвiвся  в  кутку.  Перед  ним
стояло кiльканадцять пiдносiв з найрiзноманiтнiшою їжею. - Сиди, я  просто
хочу походити...
   - Хай буде благословенна ваша велика милiсть, - пробелькотiло з  кутка,
- але ж чи можу я, нiкчемний раб, сидiти в присутностi такого сонцесяйного
пана?
   - Сиди! - гримнув Iбрагiм-паша i люто пiдчепив ногою череп'яну пiалу  з
духмяним напоєм.
   Чоловiк у кутку тут же сiв на подушку. Запала тиша.
   - Розповiдай далi! - наказав вiзир. Чоловiк у кутку вiдкашлявся.
   - Ях'я готується до нападу. У Києвi вiн зустрiвся  з  Йовом  Борецьким.
Борецький ненавидить унiю й так само ненавидить нас. Спершу була надiя, що
Борецький не захоче пiдтримувати Ях'ю...
   - У кого це була така надiя? - рiзко обернувся великий вiзир.
   - У Суса, в мене...
   - Ваша справа не думати, а виконувати накази... Далi!
   - Борецький пiдтримав Ях'ю, хоч i внiс у його плани змiни...
   - Якi?
   - Ми ще не знаємо.
   - А коли дiзнаєтеся?
   - Коли дозволить милостивий аллах...
   - Чому я дiзнаюся про все оце перед самим походом Ях'ї?
   Великий вiзир, який до того метався по кiмнатi й старався  не  дивитися
на джасуса (не хотiв сквернити своїх очей), раптом зупинився i  вп'явся  у
благальнi хитрi i водночас холоднi сiрi очi пiдглядача й пiдслухача.
   - Ми послали до вашої милостi свого гiнця одразу ж.
   - Де ж вiн?
   - Я думав, що про це краще знає ваша найяснiша милiсть.  Я  ж  не  знаю
нiчого. Але якщо гiнець не дiйшов, то значить вiн загинув.  Ми  так  це  й
зрозумiли. Потiм послали в Кафу чотирьох гiнцiв. Та, мабуть, i з ними щось
сталося...
   Великий вiзир знову заходив по кiмнатi. Подумати тiльки - доля  iмперiї
залежить вiд якогось нiкчемного шпигуна, що,  напевне,  десь  перепився  з
невiрними, й вони його пустили пiд днiпрову кригу,  витягши  перед  тим  з
його кишень усi грошi... Якесь нiкчемне життя - i доля iмперiї! Жах...
   - Далi!
   - Взимку Ях'я подався на Запорiжжя. Ми хотiли по дорозi його вбити. Але
в Ях'ї чудова охорона. Всi прекрасно стрiляють i рубаються на  шаблях.  Ми
вирiшили пiдсунути Ях'ї свого чоловiка. Це нам вдалося. Недалеко вiд  Сiчi
одного з наших людей  роздягли  й  вiдшмагали  -  аби  подумали,  що  його
пограбували якiсь розбiйники. Ях'я повiрив i взяв цього чоловiка з собою.
   - Хто цей чоловiк?
   - Гяур... На жаль...
   - Я не про те. Чи - зможе цей чоловiк зробити те, що потрiбно?
   - Вiн уже нiчого не зробить. Заряджав рушницю й ненароком застрелився.
   - А може, не ненароком? У козакiв теж є своя служба безпеки.
   - Є в них така служба...
   - Далi!
   - Козаки будують великий флот. Набирають людей щось на триста чайок. Це
тисяч п'ятнадцять козакiв.
   - I це все?
   - Нi. Послали гiнцiв на Дон... Звiдти навеснi має вийти в море на своїх
суднах щось близько десяти тисяч вiйська.
   Так-так... Отже, двадцять п'ять тисяч. Що ж,  це  нiби  не  так  уже  й
багато, але ж це козаки. Скiльки їх  було  пiд  Хотином?  Тисяч  сорок.  А
туркiв - уп'ятеро бiльше. I що ж? Ех, якби ж то можна було зiбрати вiйсько
вдесятеро бiльше та зустрiти козакiв на мiсцi їхньої висадки...
   Великий вiзир нервово мотався по кiмнатi. Джасус мовчав, не перебиваючи
йому думок.
   А думки справдi були невеселi. Султан знову встряв у вiйну  з  Персiєю.
Мало йому тих втрат, якi принiс iмперiї Осман Другий! Отож, де ти  набереш
стiльки вiйська, щоб здолати козакiв?.. Але  що  ж  зробити,  щоб  зiрвати
авантюру вiдступника й самозванця Ях'ї?
   Треба  не  пропустити  його  в  море.  Треба  негайно   вiдправити   до
Ячакова[108] ескадру Шакiр-реїса, щоб замкнув вихiд з лиману.  I  хай  там
ескадра навiть уся погине, але козакiв пропускати в море не можна... Далi,
дати знать кримчакам, щоб пильнували в протоцi  мiж  Азовським  та  Чорним
морями.
   - Коли козаки мають вийти в похiд?
   - Як тiльки зберуться, тут же посилають своїх гiнцiв  на  Дiн,  а  самi
рушають. Тижнiв за три-чотири.
   - Чому так?
   - Очевидно, мають зiйтися в морi десь  напроти  Трапезонта  чи  Синопа.
Запорiжцям довша дорога, - шпигун показав пальцем у повiтрi, як плистимуть
запорожцi, оминаючи Крим. - А донцям - прямiше.
   - А коли приблизно можуть вони пiти по Днiпру?
   - Мабуть, на початку квiтня, не ранiше.
   - Чому так?
   - Чекатимуть, поки зiйде крига. Навiщо ризикувати?
   - А разом з кригою чи слiдом за нею вони не можуть пiти?
   - Навряд. Ранiше такого нiколи не було... "Ранiше не  було..."  Великий
вiзир скривився. Ранiше й справдi багато чого  не  було.  Ранiше  не  було
таких розгромiв, як пiд  Хотином.  Ранiше  не  було  такого,  щоб  яничари
вбивали-своїх султанiв та вiзирiв. Ранiше не було такого, щоб  султана  по
закутках називали недоумкуватим... Дожилися!..
   Великий вiзир зупинився й подивився лихим оком на джасуса.
   - Ти принiс менi недобрi вiстi.
   Шпигун зблiд i тут же впав лицем до землi.  Вiн  знав,  що  за  недобрi
вiстi султани й вiзири частенько наказували рубати вiстунам голови.
   - Змилуйтеся, о найяснiший з найяснiших владик!
   - Ти принiс недобрi вiстi, - голос великого вiзира загримiв металом.  -
I тебе треба за це скарати...
   - Ай-ай-ай! - заверещав джасус. - В iм'я найяснiшого аллаха, не  робiть
цього!
   - Я зроблю це, але не зараз!
   - О спасибi, о спасибi, найяснiший з найяснiших, хай  аллах  дарує  вам
щасливi лiта!
   - Я тебе скараю тодi, коли пересвiдчуся, що  ти  набрехав.  Якщо  ж  ми
переможемо гяурiв, то я тебе нагороджу!
   - О спасибi вашiй найяснiшiй милостi! Я врятований i  нагороджений,  бо
наше славне вiйсько обов'язково розгромить гяурiв!
   Хай поки що живе, вiн робить свою роботу, йому за це грошi платять. Вiн
ризикує своїм поганим життям, перебуваючи серед гяурiв, їсть там  свинину,
п'є вино, губить свою душу - хоч яка вона в нього нiкчемна, а все  ж  таки
душа - i все це в iм'я найяснiшого аллаха й Османської iмперiї, яка мусить
владарювати над свiтом. Ось тiльки треба вийти iз смуги невдач. А  всi  цi
невдачi - вiд iснування на свiтi розбiйницького зграїща, яке називає  себе
Запорiжжям.
   Це - вiчний нiж у спину, це, як казали отi  нечестивi  греки,  Дамоклiв
меч, що на  волосинцi  висить  над  Османською  iмперiєю,  готовий  кожної
хвилини завдати їй смертельного Удару.
   - ...смертельного удару, - уголос повторив Iбрагiм-паша  i  здригнувся,
почувши свiй голос. Шпигун лежав на землi i мовчав.
   - Сядь! - наказав, гидливо кривлячись, великий вiзир.
   - Я не смiю! Але - сiв.
   Iбрагiм-паша ударив у долонi.
   Знову з'явився  Джемал.  Стоїть,  дивиться  вiдданими  очима  розумного
собаки. Стоїть, не дише, чекає наказу.
   - Принеси цьому гяуровi вина. Хай вип'є. А я подивлюся.
   Джемал зник. Через мить вiн з'явився, нiби вiн був не Джемал, а  джiнн.
На руцi в Джемала була таця, а на нiй - глечик  з  вином  i  два  кухлики.
Пройшов швиденько й тихо, поставив усе, як треба,  -  i  знову  зник,  мов
випарувався.
   - Пий, - наказав вiзир. - А я подивлюся.
   Ходив, кутаючись у халат, дивився, як  цей  безхвостий  павiан  дудлить
богопротивне питво. Всi  вони  безхвостi  павiани,  а  вiн,  Iбрагiм-паша,
великий вiзир Баба-Алi, мусить за них думати. Бо в них голiв немає. У  них
є горлянки й черева. Всi вони переконанi, що геть усе  на  свiтi  робиться
само собою, а не зусиллями таких людей, як вiн, вiзир. Так само й  великий
султан вважає. О аллах, навiщо ти забрав розум у султана Мустафи?
   Вiн, великий вiзир Iбрагiм-паша, вiддає себе всього  державi.  Всi  оцi
пашi, капудани-аги - в них бiльше пихи, нiж розуму. Той  же  Шакiр-реїс...
Таж про нього ото говорено:
   "Дурний, як корок, а нахабний, як два!" I вiн,  великий  вiзир,  мусить
вiдповiдати за все...
   Небо у високому вузенькому вiконцi було  тьмяне,  сiре,  невиразне,  як
пика оцього суб'єкта, що допався до вина.
   О, павiани!..
   Зупинив погляд на джасусовi.
   Помовчав, наче не наважувався запитати. А потiм:
   - Ти бачив Ях'ю на власнi очi?
   - Так, найяснiший з най...
   - Вiдповiдай коротко. Ти вiриш у те, що вiн - син султана?
   Джасус завагався. Забiгав очима. Повалився на пiдлогу:
   - Змилуйтеся...
   - Сядь! Вiдповiдай! Ну?
   - Менi здається, що вiн - син султана. Але вiн зрадив вiру, вiн  зрадив
батькiвщину - чи ж може вiн навiть думати про те,  що  вiн  -  султанський
син?! Вiн здрайця!
   - Що це - здрайця?
   - Зрадник. Поляки так кажуть... Його треба покарати, посадити на  палю,
щоб вiн здох перед очима всього Стамбула.
   "Досить того, що Стамбул бачив ганьбу Османа, якого водили  вулицями  й
плювали на нього", - подумалося тут же великому вiзировi, але  вголос  вiн
нiчого не сказав.
   - Вiн добре розмовляє  по-їхньому.  Навчився  ще  в  Чорногорiї.  Часто
переходить  на  турецьку  мову.   Козаки   її   розумiють.   Розмовляє   й
по-польському та по-iталiйському. Знає латинь i грецьку мову.  Надзвичайно
освiчений, знайомий майже з усiма королями Європи. Собою показний. Козакам
сподобався його розум, його слова, якi вiн перед ними виголошував...
   - Що вiн говорив, цей зрадник, ця лялька в руках Борецького?
   - Казав, що вiн не зрадник. Казав, що вiн мрiє  зайняти  належний  йому
престол... О, найяснiший з найяснiших, я  тiльки  передаю  його  нечестивi
слова!..
   - Далi!..
   - Казав, що коли вiн займе престол,  то  Туреччина  замириться  з  усiм
свiтом й не буде нападати на християн.  Казав,  що  християн  у  Туреччинi
переслiдувати не будуть. Казав, що велика наша iмперiя живе не по  кишенi,
казав, що її чекає страшна доля, якщо вона не вiзьметься  за  розум  i  не
стане мирною країною.  Колись,  казав  вiн,  Рим  загинув,  не  витримавши
власної ваги. Так само було й з державою Чiнгiса. Так само  з  тiмуридами.
Не кажучи вже про Македонського - Iскандера Великого...
   - Вiн багато знає, твiй Ях'я! - прошипiв Iбрагiм-паша.  -  Але  вiн  не
знає того, що так було колись. А зараз ми живемо в  новi  часи.  Чiнгiс  i
Тiмур дбали про себе та про свою велич. А ми  дбаємо  про  те,  що  мусить
привести весь свiт до щастя - ми дбаємо  про  найлравдивiшу,  найiстиннiшу
вiру - про iслам.  Зелений  прапор  пророка  мусить  замайорiти  над  усiм
свiтом. I це буде щастя для всього свiту. I тая воно й буде.  Такий  закон
iсторiї, така воля аллаха.
   Iбрагiм говорив це рiвним, спокiйним голосом, мов карбував, а  в  душi,
десь на глибинi, зловтiшався в скепсисi малий шайтан... I це лютило.
   - Я  з  захопленням  вбираю  у  себе  цiлющу  воду  вашої  мудростi,  -
пробелькотiв джасус. - Вашi слова - мов подих  пророка  Iси,  вони  можуть
оживити навiть мертвих.
   "Досить одного мого слова,  щоб  я  тебе  перетворив  на  мертвяка",  -
подумав Iбрагiм-паша.
   - Що вiн ще казав, цей нечестивець?
   - Цей нечестивець казав, що коли вiн стане на престолi  Туреччини,  вiн
вiльно пропускатиме козакiв у  Середземне  море  -  i  аж  за  Геркулесовi
стовпи. Що  вiдмiнить  рабство.  Що  османи  мусять  здобувати  собi  хлiб
власними руками, iнакше вони виродяться. Що бог  велiв  здобувати  хлiб  у
потi чола свого, а не розбоєм...
   - То їхнiй собачий бог так велить. А що ж козаки?
   - "Iстину глаголицi!" - от що козаки. "Веди нас на турка!"  -  кричать.
"Визволимо з неволi наших братiв i сестер!" Наш  чоловiк  пiдпоїв  кiлькох
козакiв, а вони вiзьми та й вигукни пiсля того: "Визволимо з турецької,  а
в польську вiддамо!" їх там ледь не розiрвали на частини. Кричать:  "I  до
ляхiв доберемося, католикiв проклятих!"
   - Хто кого бiльше слухається - Ях'я козакiв чи козаки Ях'ю?  -  запитав
вiзир.
   - Здається менi, що вiн їх. Вiн усе-таки чужинець, боїться, що як почне
надто забирати владу, то його скинуть...
   "Нехай iдуть просто на Стамбул. А ми їх тут стрiнемо... На Кафу вони не
пiдуть. Та й iнших мiст, певно, не братимуть, аби  сил  не  розпорошувати.
Так-так-так, - вирiшив Iбрагiм-паша. - Тiльки треба негайно розробити план
їхнього розгрому".
   З неба сипалася дрiбненька мряка з крупою, мокре голе  гiлля  шовковицi
здавалося вимазаним у дьоготь.
   Сиротою стирчав далекий мiнарет.
   Уже пахло весною.



   РОЗДIЛ ДРУГИЙ, _
   у якому гинуть та воскресають людськi душi _

   За кiлькадесят верст вiд Могилева - на пiвдень по Днiстру -  стояла  на
богданському березi стара турецька батура [109]. Одно  з  вiконець  її  на
самому верху дивилося на Україну. Блiде лице виднiлося крiзь грати.
   ...Хмара усе росла й росла, сунула й сунула, аж  доки,  чорно-сиза,  не
затулила все небо. Якби це було влiтку чи бодай у травнi, то можна було  б
чекати дощу з  громом  i  блискаязицею.  А  от  щоб  на  Великдень  дощило
по-лiтньому - цього Галя не пам'ятає.
   Ой, як давно був той - торiшнiй  -  Великдень,  коли  вона,  щаслива  й
радiсна, бiгала з дiвчатами по селу й кожному стрiчному весело гукала:
   - Христос воскрес!
   I у вiдповiдь чула таке ж веселе:
   - Воiстину воскрес!
   Мiнялися крашанками, цiлувалися, спiвали, танцювали...
   Ой, як давно це було!
   I сьогоднi - Великдень. Десь здалеку долинають дзвони, а вона сидить  у
турецькiй батурi й дивиться у маленьке вiконечко на бiлий свiт... З  двору
чути  щебет  дiвчат-полонянок.  Потурчилися  вже.   За   якихось   пiвроку
басурманками поставали. Тiльки вона, Галя Шлапакiвна, не хоче кидати своєї
вiри. Та ще - Ривка, донька Лейби-шинкаря. Ця не зраджує юдейської вiри.
   Ода-башi Селiм казав:
   -  Ех,  Галiя,  Галiя!..  (Вiн  уже  її  iм'я  на  свiй  склад  i   лад
переiнакшив)... Ставай туркенею - матимеш щастя.
   - Не кину своєї вiри! - люто огризалася Галя.
   - Ось подивися, скiльки кинуло свою вiру дiвчат i жiнок. I що?
   - А я не кину.
   Пiшов ода-башi. Нахмурений.
   Здалеку докотилися удари дзвону.
   Галя приклала холоднi руки до розпашiлих щiк; їй хотiлося плакати.
   Бамкав вiддалений дзвiн. I хмара велика-велика  затягла  всеньке  небо.
Згадалася пiсня:
   Ой був газда Андрiєчко да мав доньку Марiєчку,
   за сiм тисяч продав її...
   Десь за якусь сотню верстов батько рiдний побивається за нею, за Галею.
Та де ж вiн дiстане сiм тисяч золотих червiнцiв, щоб викупити свою доньку,
якщо навiть Лейба-шинкар  не  в  силi  визволити  свою  Ривку.  Коли  вiн,
скривавлений,  заплаканий,  нещасний,  з'явився  перед  яничарами,   Селiм
здивовано вигукнув:
   - Та ми ж тебе вбили, проклятий шинкарю! Як же ти ожив?
   Лейба впав на колiна i заридав:
   - Пане преславний, пане хоробрий, хай нiколи не затупиться шабля  ваша,
вiддайте менi мою Ривку!
   - Не можу вiддати, - вiдповiв Селiм. - Я її  повезу  в  дарунок  самому
султановi Мустафi. Буде твоя Ривка  султанською  дружиною.  Радiй,  Лейбо!
Грошi великi матимеш!
   - Не треба менi тих грошей, - залементував Лейба i став рвати  на  собi
волосся. - Паночку, рiднесенький, вiддай менi мою Ривку, я дам тобi великi
грошi.
   - Вiдiйди!
   - Я дам п'ятсот золотих  червiнцiв!..  Я  бiдний  шинкар,  але  я  пiду
просити грошей у всiх євреїв - вони менi їх дадуть.
   - Менi султан дасть за твою Ривку п'ять тисяч.
   - Ва-вай! - упав на землю  Лейба.  -  Продай  мене  на  додачу,  тiльки
вiдпусти Ривку.
   - За тебе в Кафi дадуть хiба що барило  бузи,  та  й  то,  якщо  кращих
веслярiв на галери не буде.
   - Паночку, а якщо я розповiм, куди  подався  Йон  Кодряну,  що  втiк  з
тюрми? А якщо я розкажу, що турецькiй землi загрожує страшна  небезпека  -
що тодi? Вiдпустиш мою Ривку?..
   - Йди звiдси! - вже розсердився яничар-ага.
   - Навiщо султановi погана єврейка?
   - Султан Сулейман одну свою доньку за  єврея  потурченого  вiддав.  Чув
таке?
   - Я розповiм, що хочуть убити найяснiшого султана Мустафу!!!
   - Не хочу слухати. То все брехня.
   - Присягаюся своєю сивою головою, паночку!
   - Можеш не присягатися. Все одно ми уже не наздоженемо Йона  Кодряну...
А те, що найяснiшого султана хоче хтось убити - так на те є  мухафизлар...
Отак. Iди звiдси, доки самого в ясир не забрали.
   - Паночку, ну, якщо я буду тут, бiля вас, буду робити всяку роботу, щоб
тiльки Ривку свою бачити... Селiм пожував свої вуса й кинув:
   - Лишайся. Тiльки не сподiвайся, що ми тобi твою Ривку вiддамо.
   Десь  унизу,  у  дворi  батури,  бiгає  тепер   Лейба,   допомагає   по
господарству; вiдкрив щось на зразок корчми, намагається грошей  заробити,
догодити туркам, щоб доньку свою з неволi виручити. Лемеле, Мотеле й Хаїм,
дарма що малi, лишилися порядкувати в Могилевi.
   А Галиних матiр з батьком навiть до брами не пiдпустили.  I  молили,  i
благали, i ридали, i ноги туркам цiлували...
   Знову захотiлося плакати. Знову згадалася тая пiсня про продану доньку.
   - Здiймiть, тату, головочку! Що то в полi за димове?
   Чи воларi огонь кладуть, чи вiвчарi вiвцi женуть,
   Чи то турки людей беруть?
   - Не вiвчарi вiвцi женуть, не воларi огонь кладуть,
   Анi турки людей беруть -
   Марiйчинi боярове,
   Поганий цар з весiллячком та до тебе, Марiєчко.
   - Ай! - почулося ззаду розпачливе. Ривка стояла в кутку й ламала руки.
   Галя витерла сльози.
   - Чого ти. Ривко?
   - Якщо вони не хочуть вiддати мене батьковi, я накладу на себе руки!  Я
себе задушу оцiєю косою!
   - Кинь цi розмови!
   - А я не можу, не можу...
   - То грiх великий, непростимий, - сумно сказала Галя.  Їй  теж  не  раз
спадала в голову думка про те, що  отак,  покiнчивши  життя  самогубством,
можна обiрвати всi муки. Та щось весь час спиняло. Жила якась надiя. -  Не
роби цього, - сказала Галя Ривцi. - Ще невiдомо, як воно все обернеться.
   - Як то невiдомо? - вигукнула Ривка. -  Як  то  невiдомо?  Вiдвезуть  у
Стамбул, продадуть у дружини чи в невольницi до якогось аги... Не хочу, не
хочу!!!
   - I я не хочу... Але ж треба вiрити в краще.
   - Що може бути кращого на турецькiй сторонi?  Яка  менi  рiзниця  -  чи
дружина аги, чи невольниця самого султана? Все одно рабиня.
   - Я не про те,  -  вже  спокiйнiше  промовила  Галя.  -  Козаки  можуть
врятувати... Можуть викупити нашi... Грошей десь  назбирають,  може,  десь
скарб викопають... Та мало що може бути?
   Ривка безнадiйно махнула рукою.
   - Не махай. От ми й досi тут сидимо, а могли б давно бути в  Туреччинi.
Значить, хтось заважає їм вивезти нас...
   I справдi, сталося  те,  що  часто  траплялося  на  окраїнах  турецької
держави. Збунтувалася одна з татарських орд, не  захотiла  пiдкорятися  нi
турецькому султановi, нi його васаловi - хановi кримському. Навiть у  часи
найдружнiших стосункiв i  найглибшої  покори  татари  не  любили  коритися
султанським наказам. Навiть тодi вони могли  вiдiбрати  в  туркiв  ясир  i
перепродати потiм у Кафi як свiй, могли вiдбити караван iз збiжжям,  могли
пограбувати  купцiв,  що  мали  охороннi  грамоти   од   самого   султана.
Бахчисарайський державець - i  той  завжди  мав  мороку  з  дикими  ордами
мандрiвних татар.  То  вийдуть  з  покори  ногайцi.  А  то  не  зважає  на
найгрiзнiшi накази Киргизька  орда,  що  весь  час  мандрувала  зi  своїми
табунами  й  шатрами  бiля  Кубанi,  мiж  Волгою  й  Доном...  Цього  разу
збунтувалася орда Буджацька й "зачинила" днiстровське гирло. Саме через те
барка  з  невольницями-українками  затрималася  в  невеличкiй  фортецi  на
Днiстрi.
   На фортецю iнодi нападали загони молдавських повстанцiв, але їхнi  сили
були нечисленнi, отож яничарський загiн без особливих  труднощiв  вiдбивав
кожен такий напад...
   - Ти знаєш, що то роблять у дворi? - запитала Галю Ривка.
   - Не знаю, - дiвчина виглянула у вiкно.
   У  дворi  кiльканадцять   теслярiв   встановлювали   якiсь   стовпи   з
перекладками.
   - Що то таке буде?
   - Гакiв хiба не бачиш?
   - Гакiв? Яких гакiв? Навiщо? - розгублено запитала Галя.
   - Богданцiв будуть вiшати на них за ребра. Отих,  що  перед  Великоднем
туркам удалося захопити в полон...
   Галя дивилася вниз, у двiр.  Перебiг  Лейба,  полохливо  озираючись  на
стовпи з перекладками. Один з майстрiв пiдстрибнув, ухопився рукою за  гак
i повис, смiшно дригаючи ногами.
   З-за рiки долинали дзвони. Десь люди святкуватимуть  великдень,  а  тут
комусь  доведеться  вмирати.  Боже  мiй,  невже  це  станеться?  Невже  ти
допустиш?
   - Ведуть уже, - Ривка прилипла обличчям до грат. - Ведуть, ведуть...
   Сотня яничарiв вишикувалася на невеличкому плацу. Тиша. Тiльки дзвони -
бам-бам...
   Ось уже з'явилися й приреченi. Шiсть чоловiкiв. З ними  йде  невеличкий
хлоп'як. Рокiв йому дванадцять - не  бiльше...  Сорочки  на  них  подертi,
скривавленi. Обличчя змученi. Йдуть, мов нiчого не бачать, їх пiдштовхують
- швидше, мовляв!
   Пiдвели до стовпiв з гаками  на  перекладинах.  Щось  говорить  до  них
кадi[110]. Вони мовчать.
   Галя вiдчуває - в неї наморочиться голова.
   - Що вiн каже? - побiлiлими вустами питає в Ривки.
   - Каже, щоб ставали мусульманами, тодi помилують, - мовить  Ривка,  теж
блiда, як стiна.
   - А вони?
   - А вони мовчать, - схлипнула Ривка.
   Галя бачила, як  кадi  пiдiйшов  до  найменшого  i  щось  запитав.  Той
заперечливо закрутив головою. Тодi кадi подає знак  рукою,  i  троє  катiв
хапають хлопця. Вони тягнуть його до шибеницi, знiмають з нього  штаненята
i пiдiймаються, тримаючи його, по драбинi. Ось оголений живiт  хлоп'яти  -
над гостряком гака. Кадi знизу щось  питає.  Хлопець  вiдчайдушне  крутить
головою.
   Галя у вiдчаї кидається на грати, трясе їх, б'ється об  них  головою  i
кричить, кричить, кричить...
   Вона не бачить, що кати внизу пiдвели голови й дослухаються, як волає у
вежi красуня українка.
   Її пiдтримує вся батура. Всi кричать, благають помилувати хлопця.
   Кадi знову питає. Хлопець уперто крутить головою. Один з  повстанцiв  -
найстарший - стає на колiна, простягає  руки  вперед  i  про  щось  благає
туркiв. Його б'ють  у  груди,  i  вiн  падає,  качається  по  забрудненому
майдану,
   Галя трясе грати, б'ється об них, несамовито волає:
   - Вiдпустiть! Вiдпустiть! Змилуйтеся! Благаю вас! Благаю! Благаю!
   Не чують чи чути не хочуть. Ось  зараз  загойдається  на  гаку  дитина,
пiдвiшена за ребро...
   Галя кидається до дверей. Дверi замкненi. Вона б'є у них ногами.
   Ривка плаче, розмазуючи сльози по щоках.
   - Галю! - кричить вона. - Що ти хочеш? Галя мов не чує.
   - Ода-башi! Селiме!
   Селiм рвучко пiдводить голову.
   -  Ода-башi!  Я  буду  мусульманкою!  Помилуйте  цих  людей.   Я   буду
мусульманкою...
   Вона не бачить, як ззаду рве на собi волосся i б'ється головою об стiну
Ривка. Вона бачить, як Селiм  щось  швидко  говорить  суддi.  Кадi  уважно
слухає, махає рукою. Кати вiдпускають повстанця.
   Галя притислася чолом до залiзних грат. Нестерпно блиснуло перед  очима
- i тут же бабахнув грiм. Задимилося височезне дерево, що  виглядало  з-за
вежi. Сипонув дощ.
   Вiн мив Галi обличчя, i вона ковтала холодну воду. I вона їй  здавалася
теплою й солоною.
   За спиною ридала Ривка.
   А грiм бив i бив, а блискавки стрибали й стрибали, мов хотiли доскочити
до Галi.
   - Громе дужий! Блискавко палюча! - благала Галя, притиснувшись до грат.
- Вдарте сюди, в цю батуру! Пробийте менi серце! Бо я  вчинила  найбiльший
грiх! Я зреклася вiри свого народу!.. Я душу свою загубила навiки. Але ж я
врятувала цих сiмох... Я  врятувала,  врятувала...  Боже  мiй!  Я  вже  не
твоя...
   Ривка ридала.
   Бив грiм. Блискавки стьобали землю - люто, мов  кат  у  Стамбулi  лупив
присудженого до тисячi бичiв святотатця...



   РОЗДIЛ ТРЕТIЙ, _
   у якому мiмар_ Муса_ благає грому на голову Надир-Бея _

   Мiмар Муса прийшов на будiвництво своєї мечетi, пiдiткав поли халата  й
став з мулярами на риштовання. Камiнь  за  каменем  лягає  в  стiни  нової
споруди. Мiмар Муса, не дивлячись на подавальника,  простягає  лiву  руку,
бере нею цеглину, випалену за староруським способом, правою  бере  розчин,
приготований за порадами київських майстрiв,  намащує  камiнь  i  акуратно
кладе...
   Працюється радiсно, працюється весело, наче у себе вдома, в  Києвi,  на
батькiвщинi. Мiцна мечеть буде - тисячолiття стоятиме, бо знає мiмар  Муса
науку будiвничих свого краю...
   По-весняному сонце пригрiває. А  що  ж  -  Великдень  минув...  Отже  -
людська пам'ять: здавалося, став правовiрним мусульманином, а  згадуються,
мимоволi згадуються i великдень, i рiздво, i петрiвка, i спасiвка,  i  всi
iншi свята вiтчизни.
   Чого б то? Чому ти, мiмаре Мусо, не мислиш ширше? Чому ти лише  розумом
розумiєш, що є цiлий свiт i в нiм  -  Iстина.  I  для  всього  свiту  одна
Iстина. Невже ти не розумiєш, мiмаре Мусо, що це треба й серцем сприйняти?
Так чому ж твоє серце ниє за Вкраїною? Що в нiй,  поневоленiй,  гарного?..
Нi, нi, вона прекрасна, але ж де ти прикладеш на Вкраїнi свiй  талант?  Бо
не українцям нинi Україна належить... Куди ти подiнеш свiй талант,  мiмаре
Мусо, якщо вiн хоче дiї?! А на  Вкраїнi  йому  дiяти  не  дадуть.  Що  мiг
зробити зi своїм генiальним хистом Атанасiй Слабошпицький, цей український
Архiт, Евклiд, Птоломей, Архiмед i  Коперник,  якщо  його  книга  iснує  в
однiсiнькому примiрнику, бо вельми мудрi земляки, побоявшись  кари  божої,
не видрукували  її?  Тепер  сiя  книга  лежить  за  тридев'ять  земель  од
України...
   Камiнь за каменем влягається в стiну. Якщо пiдвести  голову  й  окинути
оком весь будiвельний майдан, то можна вже  бачити,  як  поволi  росте  iз
землi велична споруда, восьме диво свiту. Вона встане як виклик небесам...
Нi, не як виклик, а як гармонiйне  поєднання  земного  в  небесному.  Коли
Надир-бей подивився на малюнок мечетi на паперi, а потiм на  її  модель  у
глинi, вiн перелякано спитав: "А не впаде?" - "Ч-числа к-кажуть, що  н-нi"
- вiдповiв Муса. "Що ти менi - числа? - роздратовано перебив Надир-бей.  -
Не з чисел голови знiматимуть, а з тебе i з мене, як що не так... Скажи, а
що тобi аллах пiдказує?" -  "Аллах-х  з-зi  мною  числами  говорить,  а  з
т-тобою,  о  с-славний  Надир-бею,  як?.."  Надир-бей   не   знайшов,   що
вiдповiсти. Погладив свою мовби вiдпрасовану  бороду  i  по  паузi  мовив:
"Оскiльки числа вигадав аллах i надшив кожне число своєю премудрiстю,  то,
звiсно,  числа  мають  говорити  iстину.  Та  чи  вмiєш  ти  читати   божу
премудрiсть у числах, мiмаре Мусо?" - "Намагаюся. I д-дещо  м-можу".  Тодi
Надир-бей замовк зовсiм... Але не заспокоївся.
   Кiлька раз був вiн у Баба-Алi, радився з чиновниками, навiть з  великим
вiзиром...
   Камiнь за каменем, камiнь за  каменем...  Уже  жарко  стало.  Робiтники
дивляться, як  скажено  працює  сам  мiмар  Муса,  i  теж  намагаються  не
вiдстати.
   I враз Муса мов закляк. Камiнь тримає в руцi, стискає  його  побiлiлими
пальцями.
   Згадалося...
   ...Невелика, але вельми красива мечеть  на  околицi  Адрiанополя.  Коли
Муса бував у цьому мiстi, вiн завжди приходив  помилуватися  вишуканим  її
силуетиком, лiнiями, що рвонулися увись, якоюсь незвичнiстю  вiзерункiв  з
кольорових плиток. Нiби дiвчинка-вкраїнка у вишиванiй сорочцi  стала  тут,
на землi турецькiй, та дивиться в небо, на журавлiв, що  летять  у  рiдний
край - за море...
   Мiмар Муса знав, що зодчим не дозволялося залишати свої грiшнi iмена на
священних стiнах зведених ними будiвель. I все ж вiн шукав це  ймення,  бо
знав, що не було ще такого зодчого, який не захотiв би  своє  iм'я  лишити
десь на стiнi чи колонi... Як  правило,  майстри  залишали  свої  iмена  у
плетивi вiзерункiв. Муса обiйшов тую мечеть не один раз,  обдивився  кожен
вiзерунок, та заплетених у вiзерунки арабських слiв не побачив.  Тодi  вiн
узявся перемальовувати вiзерунки на папiр. I, виводячи  лiнiю  за  лiнiєю,
раптом усе збагнув. Невiдомий майстер стилiзував пiд арабську в'язь лiтери
кирилицi, змiнив їх майже до невпiзнання,  але  умудрився  написати  таке:
"Воздвиг сю мосхiю зодчий Димитрiй з Переяслава". П'ять плиток, на  кожнiй
по одному чи по два слова. Всмiхнувся тодi Муса, подивувавшись кмiтливостi
майстра. Кирилиця читається злiва  направо,  а  арабське  письмо  навпаки.
Отже, нiхто з туркiв не зможе прочитати. Тiльки земляки, та й то...
   Хто вiн був, зодчий  Димитрiй  з  Переяслава?  Муса  передивився  старi
документи - жодного слова. Навiть його турецького  iменi  немає.  Наче  не
було зодчого...
   Кiлька днiв тому Муса знову був в Адрiанополi. I знову пiшов до мечетi.
Був вечiр. Бiля неї побачив кiлькох робiтникiв, якi пiд охороною  яничарiв
щось робили.
   - Гяур проклятий  хотiв  осквернити  дiм  аллаха,  -  прошипiв  вусатий
ода-башi. - Та я прочитав його собаче iм'я.
   - Щ-що ж-ж т-то з-за iм'я? - запитав мiмар Муса.
   - Я тут же його забув... Ми розбили вдрузки отi плитки. I тепер ставимо
новi, з новими вiзерунками.
   - Щ-що ж-ж т-там -б-буде н-написано? Як-ке iм'я?
   - Мiмар Амурат з Адрiанополя.
   - А ч-чи ж-ж можна - отак? Адже н-нiяких iмен н-не в-велено  лишати  на
мечетях?
   - Вам - не велено. Нам - велено. Через сто лiт  Висока  Брама  на  весь
свiт розповiсть про творiння свого генiального  майстра  тюрка  Амурата  з
Адрiанополя. I свiт скаже: коли вони ще хтозна-коли таке вмiли робити,  то
хай вони i свiтом правлять.
   - Але ж Д-димитрiй д-думав п-про аллаха, а н-не про т-те, що х-хочеться
якомусь яничаровi.
   - Цить, - засичав ода-башi. - Звiдки тобi вiдоме це iм'я? Ти що  -  теж
урус?
   - Як i ти, - спокiйно сказав мiмар Муса. - Але ж-ж i ти, i я - за-р-раз
i до кiнця життя - османли.
   - Так, ми османли. Але чому ж ти не розбив це богопротивне iм'я? Чому?
   - Т-тому щ-що я сам м-мiмар i дбаю про своє iм'я. Н-не хочу, щоб зникло
воно в безвiсть... А до того ж а-аллах с-сто лiт  терпiв  iм'я  Д-димитрiя
з-з Переяслава на стiнах свого дому - i земля не запалася...
   ...Камiнь випав iз зацiпенiлої руки мiмара Муси i загримiв униз.
   - Чия то псяча лапа каменi швиргає?! - зарепетував хтось по-польськи.
   - Тихо! То мiмар Муса! - зашикали на поляка.
   - А менi все'дно - чи комар, чи мiмар!
   - Майстре Б-болеславе, - озвався мiмар  Муса,  -  я  п-прошу  в-в  тебе
пробачення. Рука втомилася.
   - Втомилася, втомилася! А якби вбив?
   - Н-нiчого б страшного н-не сталося, -  раптом  розiзлившись,  гарикнув
Муса. - Поставили б на це мiсце iншого - в-в iм'я аллаха.
   Майстер Болеслав замовк. Замовкли i всi  навколо.  Мiмар  Муса  простяг
руку за каменем, але камiнь не лiг на його долоню.
   - Ну чого ти? - пiдвiвши очi на стрункого  хлоп'яка  -  подавальника  з
рудим пушком на верхнiй губi - мовив Муса.
   Подавальник, набурмосений, стояв перед мiмаром, мовби не бачив  його...
Спересердя хотiв штовхнути його зi стiни, та вмить  охолов.  Що  з  тобою,
Мусiю-Мусо? Чом ти раптом так розлютився?
   А якби i штовхнув оцього рудого вниз - то що? Хто знає його iм'я?  Кому
вiн потрiбен? Оцiй мечетi потрiбнi його руки, а не iм'я. Нiхто й не згадає
його через рiк... Та й чи зараз кому цiкаво, що є на свiтi оцей парубок  з
Москви?..
   I враз згадалася адрiанопольська мечеть i яничарський ода-башi...  "Хай
знає свiт, що то будував тюрк  Амурат  з  Адрiанополя,  а  не  якийсь  там
задрипаний  слов'янин  Димитрiй  з  Переяслава..."  Хотiлося  заскреготiти
зубами й стрибнути зi стiни вниз. Аж паморочно стало...
   Не помiтив,  як  спустився  з  риштовань,  як  мовчки  минув  мовчазних
будiвельникiв. Халат з пiдiтканими полами надавав  мiмаровi  Мусi  вигляду
дервiша чи божевiльного, а вiн iшов i нiчого не бачив.
   ...Але ж, Мусо, i на батькiвщинi нiхто не знає iмен зодчих. Хто воздвиг
Софiю Київську? Хто Лавру? Хто у  Чернiговi  святому  здiймав  собори  пiд
небо?
   - Але т-то - б-батькiвщина. То - для рiдного краю...
   - Мусо, нема для Iстини рiдного краю.
   - Нема? А м-може. Iстина не в б-безмежжi, а в...
   - А в чому?
   - Не з-знаю, н-не знаю, не знаю... Зупинився -  почув  знайомий  голос.
Спиридон? Мiмар Муса труснув  головою,  озирнувся.  Побачив  руки  свої  -
бруднi, розчином будiвельним вимазанi. Пiдiйшов до калюжi, став  їх  мити.
Вимив, поправив свiй халат,  помацав  чалму  на  головi,  провiв  вологими
руками по обличчю.
   Знову почувся голос Спиридона. Муса повернувся на голос. Спиридон  iшов
не сам. Його  вели  пiд  руки  кiлька  озброєних  воякiв.  Грек  намагався
вирватись, але даремно.
   - Мiмаре! Мусо! - закричав Спиридон. - Рятуй мене! Плутаючись  у  полах
халата, мiмар Муса побiг назустрiч грековi.
   - Ану, стiй! - чотири чи п'ять ратищ уперлися в мiмаровi  груди.  -  Ми
ведемо цього злочинця до Надир-бея. Геть з дороги!
   Муса окинув оком вулицю. Що робити? Зупинився очима на  Спиридоновi  та
вояках. Дванадцять їх...
   - С-слухайте, - отерплими вустами говорить мiмар Муса. - Я вам-м  д-дам
б-багато г-грошей, т-тiльки вiдпустiть ц-цього нещасного.
   - Не  вiдпустимо,  -  за  всiх  вiдповiв  здоровенний  бурмило.  -  Сам
Надир-бей нас найняв, щоб ми його спiймали. Вiн годував i поїв нас ось уже
рiк. Вiн щодня дарував нам злото i коштовнi каменi.  I  це  -  тiльки  для
того, щоб ми пiймали оцього паршивого грека, коли вiн кохається з дружиною
Надир-бея. Тепер нам буде видано заразом по стiльки, скiльки  ми  мали  за
рiк. Ну?.. Ти маєш такi грошi?
   - В-вiдпустiть його! Я  подарую  вам  б-бiльше  -  я  п-пода-рую  в-вам
м-мечеть, що затьмить к-красою м-мечеть Сулейманiє! Я - мiмар Муса.
   - Мiмар Муса - не знаємо такого, - вiдповiв бурмило. - А мечеть ми собi
в кишеню не покладемо.
   - Т-тодi х-ходiмо д-до м-мене д-додому - берiть усе, що п-побачите.
   - Ми - не грабiжники. Нам бiльше - i законно - дасть  Надир-бей.  -  I,
трохи стишивши голос: - Iдiть геть! А то ми вас уб'ємо!
   - Прощай, Мусо! - заридав Спиридон, i його потягли вулицею  до  будинку
Надир-бея.

   * * *

   - Так, я п-переховував його у с-себе i не збираюся к-кая-тись у тiм,  -
вiдповiв Муса Надир-беєвi.
   - То твоя справа, мiмаре Мусо, - сказав Надир-бей. -  Не  це  для  мене
головне. Ти - мiмар, отже, будуй. А кого ти в себе переховуєш  -  мене  не
обходить.
   - Вiдпустiть його н-на в-волю.
   - Я не збираюся порушувати законiв. Якщо мусульманка знається з  гяуром
- вони мусять умерти обоє...
   - Ви н-не дозволите, щоб умерла в-ваша дружина. Ви ж-ж кохаєте її. Вона
ж-ж така м-молода...
   - I така пiдла. Пiдлiсть мусить умерти разом з тим,  хто  носить  її  в
своїй душi.
   - Але я прошу в-вас, Надир-бею,  -  мiмар  Муса  ледь  не  плаче,  -  я
б-благаю в-вас... Якщо в-ви вчините т-так ж-жор-стоко, чи ж буду я здатний
споруджувати м-мечеть? Чи н-не замутиться з-з розпуки м-мiй розум?
   - Не замутиться. Я втрачаю улюблену дружину - i мiй розум не замутився.
   - Вашого р-розуму н-нiщо н-не з-замутить,  -  тремтячим  голосом  мовив
Муса i встав. - Але я в-вам цього не пробачу.
   Мiмар Муса вибiг з будинку Надир-бея весь червоний, наче хтось  надавав
йому ляпасiв. Лице палало, безсилi сльози закипали на очах.  Нi,  нi,  нi,
вiн мусить щось зробити, аби врятувати Спиридона.

   * * *

   Уже згорталося на вечiр, коли  мiмар  Муса  знову  прийшов  до  будинку
Надир-бея. Йому конче треба було поговорити iз  заарештованим  Спиридоном.
Мiмар Муса знайшов, як можна врятувати грека та його кохану  од  неминучої
смертi.
   "Це зовсiм просто! Нехай Спиридон перейде в  мусульманство.  Тодi  його
Софiю i його самого не будуть судити за тим нелюдським законом,  про  який
говорив Надир-бей. Тодi просто Надир-бей розлучиться з невiрною дружиною i
вiддасть її Спиридонов!... I - все. I Спиридон житиме, i Софiя житиме..."
   Так думав мiмар Муса, простуючи до будинку Надир-бея. Його  не  спиняло
те, що Надир-бей нещодавно вигнав його, великого султанського  мiмара,  зi
свого дому. Ах, яке це має  значення?  Вiн,  Муса,  зайвий  раз  попросить
пробачення,  але  вiн  стрiнеться  iз  Спиридоном  i  пiдкаже,  як   треба
врятуватися.
   Вiн пiдiйшов до дверей i постукав. Вони тут же розчинилися, але тут  же
й зачинились. Очевидно,  слуга  при  дверях  одержав  наказ  -  бiльше  не
впускати мiмара Мусу до будинку Надир-бея... Це погано, але, як би там  не
було, вiн, Муса, мусить врятувати Спиридона.
   Муса щосили загупав кулаками. Знову розчинилися на мить дверi, та, перш
нiж служник устиг їх зачинити, Муса рвонув їх  на  себе.  Дебелий  служник
вилетiв iз сiней разом з дверима, а Муса тут же вхопив шаблю:
   - Ти, к-котяче л-лайно, т-ти ще смiєш з-зачиняти п-пе-редi мною дверi?!
Т-та я т-тебе!..
   Служник щось забурмотiв по-сербськи, та  Муса  його  не  слухав  -  вiн
помчав у дiм.
   -  М-менi  п-потрiбен  Н-надир-б-бей,  -  намагаючись  угамувати   своє
хвилювання, мовив Муса, побачивши перед собою зразу  ж  кiлькох  охоронцiв
покою хазяїна цього дому.
   - Ти хто такий? - вибивши з рук у Муси  шаблюку  i  _вхопивши  його  за
барки, заревiв вирлоокий негр.
   - Я м-мiмар Муса, ч-чи ж ви не знаєте?!
   - Хазяїн звелiв не пускати мiмара Мусу й на порiг.
   - Скажiть хазяїновi, щ-що мiмар Муса п-падае  до  його  ясних  нiг-г  -
п-прохає п-пробачення з-за все, - i Муса невмiло став тицяти  до  негрових
рук гаманця з грошима.
   Той гаманець узяв i тут же вiдпустив Мусу.
   - Передайте х-хазяїновi, що я п-падаю до його нiг i прошу, а-аби  в-вiн
зволив в-вислухати мене.
   Негр мовчки кивнув головою й  зник  мiж  килимiв,  ширм  та  завiс.  За
хвилину вiн повернувся, мовчки вiддав гаманець Мусi  i  тут  же,  вхопивши
мiмара в свої сталевi обiйми, понiс його до  виходу.  Вiн  винiс  Мусу  на
вулицю, обережно поставив на землю, а потiм з такою силою вдарив  дверима,
що будинок Надир-бея аж захитався  -  нiби  в  нього  тiльки-но  бабахнуло
громом.
   - А щ-щоб г-грiм ударив у т-твою г-голову, щ-щоби  б-блискавицi  т-твою
б-бороду с-спалили, -  застогнав  Муса  i,  заскреготiвши  зубами,  бiгцем
кинувся додому...



   РОЗДIЛ ЧЕТВЕРТИЙ, _
   що оповiдає про хороброго козаченка Яремка Цiпурину _
   та про його незвичайнi пригоди _

   Виступати мали на свiтаннi.
   Ще звечора поклали в судна всi  потрiбнi  припаси:  їжу,  одяг,  набої,
порох. Тiльки зброя була при козаках.
   Отже на свiтаннi  загримлять  бубни,  оживе  Сiч.  Кiльканадцять  тисяч
козакiв займуть свої мiсця у трьохстах чайках -  i  вдарять  мiцнi  дубовi
весла по тiльки-но скреслому Днiпру.
   Яремко бiгав то до Петра Скрипника, то до Карпа Недайборща:
   - Вiзьмiть мене з собою! У вiдповiдь чув одне:
   - Сиди тут. Малий ще.
   Яремковi хотiлося плакати. Але вiн стримувався. Вiн благав:
   - Ну, вiзьмiть  мене!  Я  вам  буду  там  потрiбен.  Робитиму  все,  що
накажете. Я сильний. Вiзьмiть мене...
   - Не вiзьмемо... Йди до Олександра. Як вiн вiзьме, тодi...
   Добився Яремко й до Олександра. А той  вислухав,  подивився  втомленими
очима на хлопця й мовив:
   - Похiд - то не прогулянка. Там стрiляють. Можуть убити.
   - А чого то мене треба берегти?
   - Наймолодший. Якщо,  скажiмо,  зi  мною  щось  станеться,  то  не  так
страшно. Я прожив уже сорок лiт. А ти? Ти й п'ятнадцяти не  маєш.  У  тебе
все ще попереду. Ще навоюєшся.
   - Вiзьмiть мене зараз.
   - Не вiзьму. Оце й усе.
   Сльози кипiли в душi, руки самi стискалися в кулаки.
   - Агов, хлопче! Що то ти ногами землю гребеш? Закульгав на обидвi? Реке
Агесiлаус альтеро педе клавдус фуїт [111].
   Пiдвiв голову - Клюсик  iде.  Мабуть,  учора  десь  добряче  випив,  бо
сьогоднi аж зелений.
   - Та... - махнув рукою Яремко. - Iди ти з своєю латиною пiд три...
   - А все-таки? Скажи Клюсиковi, а вiн, може, тобi колись щось  порадить.
Чи тобi - горребiле дiкту [112], а менi - мiзерабiле вiзу? [113]
   - У похiд не беруть.
   - Що ти кажеш? - сплеснув Клюсик долонями. Тоненький чорний  тарганячий
вусик аж застрибав пiд кирпою. I тут же - урочисто:  -  Вiртус  iмiтацiоне
дiгна ест, нон iнвiдiа [114].
   - Та йдiть ви! - i Яремко рушив далi. Та тут же  гепнув  на  землю.  То
чортiв Клюсик ногу пiдставив.
   - Чого тобi треба? - кинувся на нього Яремко.
   - Тихо, Цiпуринко! -  знову  застрибали  тоненькi  вусики.  -  Як  тебе
скажений собака вкусив - узвару  з  дрику  напийся  -  допомагає.  Ой,  та
почекай. Ну, ну, ну, здалося. Послухай мене...
   - Не хочу!..
   - Ти хочеш iти в похiд?
   - Ага! - Яремковi кулаки опустилися.
   - Так от. Дiстань менi сулiю горiлки - i я тебе вiзьму в похiд.  Поїдеш
турка бити, туркеню красиву впiймаєш - жiнкою тобi стане.  Тiльки  охрести
її спочатку. Знаєш, як це робиться?
   - Нi!
   - Ну, так дiстань менi сулiю горiлки - i тодi все знатимеш.
   - Як же я тобi її дiстану?
   Клюсик глузливо подивився на Яремка. В очах колючi бiсики забiгали.
   - Як же ти будеш дiставати Синоп чи Трапезонт, коли ти сулiї горiлки не
годен дiстати?
   Пiсля такої насмiшки пiдеш на все.
   Яремко не довго думав, тут же подався до корчми, скинув iз  себе  майже
нову (в Києвi Олександр справив) свиту й одержав од шинкаря Iцика  вiдерну
сулiю з горiлкою.
   - Слухай, хлопче, а ти не змерзнеш? Чи ти думаєш  горiлкою  грiтися?  -
захихикав Iцик.
   - Бережи мою свиту, восени злото привезу. Викуплю.
   - О, то славний пан козак теж iде до походу? - пiдскочили кудлатi брови
Iцика.
   - Тихо менi тут! Туум - дiсцере! - гарикнув латиною Яремко.
   - Вах-вах-вах! - ударив рукою об руку, Iцик. - Ах, який розумний козак!
   ...Клюсик, побачивши горiлку, розцвiв од радощiв, аж кулаком по  чоботу
вдарив:
   - Оце козак! Вiртус  iмiтацiоне  дiгна  ест...  Штани  проп'є,  а  своє
докаже! Ходiмо до наших хлопцiв - разом вип'ємо й умовимо їх узяти тебе  в
чайку.
   - Я уже в Недайборща питав, не дозволяє.
   - Подумаєш, велике цабе твiй Недайборщ! Вiн i не знатиме нiчого. Та вiн
з нами й не пливе. Вiн з Олександром Чорногорцем в однiй чайцi.
   З десяток хлопцiв-козакiв, Клюсикових друзяк, видудлили  оту  сулiю  за
якусь годину.
   Пригощали Яремка, але вiн не хотiв: "Уп'юся, а ви мене тут кинете!"
   Закивали головами: диви, яке хитре.
   - От що, хлопче, будемо робити. Перед свiтом ти залазиш у нашу чайку  -
вона стоїть двадцять третьою вiд каменя. На кормi є такий тайничок -  туди
ми здобич складаємо рiзну... Ну, а зараз iще ми здобичi не  маємо.  Залазь
туди. Тiльки щоб нiхто з старшини не побачив. Бо тодi нiчого не вийде...
   - Мене варта до чайки не допустить, - похнюпився Яремко.
   - I справдi, - почухав свою кучму Клюсик. - Що  ж  його  робити?  Нараз
ударив себе кулаком по лобi й засмiявся: - Є така  думка.  Ми  тебе  зараз
проведемо туди. Ти залягаєш у тайник,  а  ми  собi  йдемо  додому.  Вранцi
приходимо - й рушаємо в  похiд...  Доки  будемо  по  Днiпру  плисти  -  не
виглядай, а вже як вийдемо в море - тодi боятися нiчого. В море ж тебе  не
вкинемо... Ти ж у нас - оптiмус омнiум [115]. Ну, то як? -  пiдвiв  Клюсик
свої очi на Яремка. - Що сказав би Архiмед? Не знаєш? А я знаю. Вiн  побiг
би до Iцика ще раз, вискочив би звiдти голяка i закричав би: "Еврика!"
   Яремко, скулившись, лежав у якiйсь скринi, вкутався у дрантя,  що  дали
йому козаки, й намагався не заснути. Тихенько гойдалося козацьке  суденце,
iнодi вiтер пробiгав по в'язцi очерету - i тодi чув Яремко  тихий  шурхiт;
хлюпалися хвилi - хлюп та хлюп, хлюп та хлюп.
   "Тiльки б не заснути, - думав Яремко. - А то ще  захроплю,  як  хропуть
Йован та Джузеппе, то мене тут же почують..."
   Вiн насторожено вслухався в тишу. Iнодi чув кроки вартового.
   "Боже, - думав Яремко, - допоможи менi! Не викажи мене нi  Олександровi
Чорногорцю, анi  Карповi  Недайборщу,  анi  Петровi  Скрипнику...  Ось  як
вирушимо в похiд, то тодi можеш їм сказати, але тiльки в морi..."
   Бог мовчав, тихенько хлюпала вода, було холодно...
   "Свиту продав  за  горiлку,  тепер  доведеться  померзнути,  -  подумав
Яремко. - Ну, та нiчого. Ось прийду з походу - то я її  назад  викуплю.  А
кому тая свита влiтку потрiбна? Адже ж улiтку жарко..."
   Нiби щось недалеко хрюкнуло чи кашлянуло. Нiби завовтузилося - i  знову
тихо. Це, мабуть, вартовi ходять. Плеснуло водою. Риба скинулась,  чи  що?
Кажуть, що в Днiпрi водяться такi рибини, як Яремко завдовжки.
   Почулися кроки. Мабуть, вартовий... Яремко завмер, аж дихати  перестав.
Тихо-тихо... Невже вартовий  бачив,  скiльки  козакiв  iшло  до  чайок,  а
скiльки верталося назад?..  Шерех.  Це  шелеснув  очерет,  прив'язаний  до
борту. Потiм чайку гойднуло. Хтось уже тут, на суденцi...  Яремко  завмер,
дихати перестав...
   Хтось невiдомий нiби щось шукав  -  обережненько  так,  обережненько...
Яремко чув навiть сопiння невiдомого чоловiка.
   Закляк... Тiльки б не виказати себе... Тiльки б не виказати... Тiльки б
не полiз вiн до тайника... А може, то Клюсик?.. Нi, Клюсик сказав  би,  що
то вiн.
   Яремко почув, як захлюпала вода за бортом, задзюркотiла, забулькотiла -
мовби хтось набирав її в посудину... Тиша. Тiльки тихенько сопе  невiдомий
чоловiк. Знову ллється вода - вже на чайцi. Ллється тихо,  шелестить,  мов
ллють її в сухий, сухий пiсок...
   I знову мовби хтось бiля борту набирає в щось води.
   Навiщо це? Яремко напружено думав, але не мiг нiчого придумати...
   Хлопцевi стало жарко, аж пiт лився по обличчю, неприємно лоскочучи  нiс
i щоки, але Яремко боявся навiть подумки  ворухнути  рукою.  Адже  ж  може
почути все те невiдомий чоловiк, пiднiме гвалт, i тодi - прощай, мрiє, про
козацький похiд!..
   Та нi, той чоловiк гвалту не пiднiматиме.  Вiн,  напевне,  робить  щось
лихе, раз потихцем прийшов серед ночi... Але тодi вiн, Яремко, має пiдняти
шум... Тiльки ж... Вартовий спитає: "А ти що тут робив?.."
   Краще взавтра вiн про все розповiсть Клюсиковi.  Хлопцi  перевiрять  на
чайцi та й побачать, що той чоловiк тут робив...
   Ще раз злегенька гойднулася  чайка.  Десь  збоку,  по  пiску,  легенько
прошарудiли чиїсь кроки. Навiть не кроки, а мовби змiя проповзла...
   Тихо-тихо...
   Яремко лежав з розплющеними очима, дивився в  чорноту.  Йому  ввижалося
велике-велике, синє-синє, солоне-солоне море. I - два сонця. Одне - вгорi,
друге - внизу, в водi. Попутний вiтер надимає бiлi вiтрила чайок.  I  вiн,
Яремко Цiпурина, стоїть бiля гармати  й  бабахкає  з  неї  отакенними,  як
кулаки в Недайборща, ядрами  по  цареградських  мурах.  А  турки  бiгають,
кричать: хала-бала, хала-бала...
   - Якиме! - почувся чоловiчий голос неподалеку. - Якиме, де ти подiвся?
   Раз прийшли вартовi змiнити свого товариша, то вже за пiвнiч.
   - Якиме, де ти там? Нiхто не вiдгукується.
   - Ну, де ти, Якиме? Знову тиша.
   - Якиме! Ти  спиш,  чи  що?  -  вже  нервує  той,  хто  кликав.  Нiякої
вiдповiдi. Почувся iнший голос:
   - Мабуть, пiшов спати чи лигати горiлку.
   - От завтра скажу кошовому... Служба є служба... Поставили, то стережи,
а не пий...
   - Та годi вже, - озвався другий голос. - Бачиш же: чайки цiлi, нiхто їх
не вкрав...
   Вартовi ходили бiля самого берега. Потiм  стали.  Хтось  почав  кресати
вогонь. Очевидно, запалили люльки, бо деякий час мовчали  й  сопли.  Потiм
рушили берегом.
   Яремко вкутався в ганчiр'я - доки вартовi стояли поряд, було  жарко,  а
зараз мовби похолоднiшало. Лежав, думав, щоб не  заснути,  про  море,  про
похiд. Бачив себе знову на чайцi бiля гармати. Весело били весла по  водi,
сяяло сонце...
   Яремко прокинувся й не мiг спочатку  збагнути,  де  вiн  i  що  а  ним.
Похитувалося все пiд ним,  рипiло  щось  i  хлюпало,  чутно  було  голоси,
вузенькi смужки свiтла пробивалися знадвору.
   - Тодосю, подай-но сюди вiдерце! - почув Яремко знайомий голос. Хто це?
Ах, Клюсик!
   Одразу все стало на свої мiсця. Як це вiн примудрився заснути?
   - Та де ти його шукаєш? - сердито вичитував Клюсик комусь. - Онде воно,
бiля барила з порохом лежить.
   - Та бачу, - неохоче озвався бас. - На!
   Яремко лежав i вiдчував, як чайка мчить по хвилях. До нього у  схованку
долинав свiжий  запах  рiчкової  хвилi,  яка,  зачiпаючи  за  борт  чайки,
розлiталася на дрiбнi водянi бризки, що шерхалися об смолистi дошки: шерх!
шерх!
   Швидко йде чайка, мабуть, добрий попутний вiтерець!
   Цiкаво, чи довго вiн проспав у цiй схованцi? Може, вже  обiд,  а  чи  й
вечiр? Тодi скоро - море.
   Може, вилiзти на свiт та розповiсти Клюсиковi про те,  що  хтось  лазив
уночi по чайцi?
   Але ж Клюсик мусить теж пам'ятати про Яремка. Якщо можна буде, то  вiн,
певно, сам загляне до схованки.
   Хлюп, хлюп... Шерх, шерх...
   Яремко потихеньку перевернувся на другий бiк i заснув знову.

   * * *

   - А ти що тут робиш? - почулося раптом над самiсiньким вухом.
   Яремко прожогом розплющив очi, але в  першу  мить  нiчого  не  побачив.
Чиясь рука тримала його за плече й трясла.
   - Що ти тут робиш? - знову гарикнув якийсь чоловiк, i тепер Яремко його
побачив. Вiн хотiв вiдсунутися далi в куток, але сильна кощава рука  мiцно
тримала, та й сунутись далi було вже нiкуди.
   - Ану, вилазь зараз же! - гримнув чоловiк.
   - Сеньйоре Гасперонi, - почувся голос Клюсика, - що ви там вовтузитесь?
   - Та ось знайшов ховраха в норi! - трохи змiнивши тон, озвався  сеньйор
Гасперонi, - i його рука трохи ослабла.  Цього  було  досить,  щоб  Яремко
вивернувся i тут же ногами штовхнув сеньйора в груди.
   На палубi щось загримiло, зареготали козаки, а Клюсик закричав:
   - Ану, тихо, а то ви тут i чайку перевернете! Я зараз сам подивлюся!
   - Та нi,  чекайте,  я  його  перший  знайшов,  я  йому  перший  i  вуха
пообриваю!
   - До вух дiло ще  дiйде.  Ану,  хто  отут  сховався?  Якийсь  турок  чи
татарин? Га? - й обличчя Клюсика з'явилося  в  дiрцi,  -  Ану,  вилазь,  -
промовив вiн i пiдморгнув. - Я тобi зараз дам! Нон  солюм  iн  терра,  сед
етiам iн аква бестiє[116] - правда ж, сеньйоре Гасперонi?
   Яремко мовби неохоче вилiз.  Аж  заплющився  на  хвилину  од  яскравого
свiтла.
   Бралося вже до вечора. Сонце стояло по праву руку, але ще було яскраве,
а не червоне, коли воно над самим обрiєм.
   Оглянувся навколо. Вдалинi степ, степ i степ... Рудий,  ви-цвiлий...  А
Днiпро широченний, аж до обрiю. I мовби синявою розбавлений.
   - Ти де взявся? - витрiщивши очi й пiдсмикуючи то одну, то другу брову,
став кричати Клюсик. - Хiба тобi не сказано було сидiти  вдома?  А  от  ми
тебе зараз вiдправимо назад - що ти робитимеш? Га?
   - Не роби цього, отамане, - озвалися десять козакiв, що пили горiлку  з
Клюсиком увечерi.
   - Так що ж робити з ним? Не вiзьмемо ж його в похiд! Треба висадити  на
берег!
   - Не роби цього! - то знову десятеро, весело блискаючи очима, озвалися.
- Його  ж  татари  пiймають,  султановi  продадуть,  пахолком  султанським
зроблять.
   - Хай буде з нами, - загомонiли з усiх бокiв козаки. - Тiльки щоб пiсля
походу барило горiлки поставив, та щоб ми йому нагаїв всипали за непослух.
Гаразд?
   Яремко кивав головою, вiдчуваючи, що з ним  жартують,  що  найстрашнiше
вже минуло, i тепер вiн - рiвноправний член товариства, яке  зiбралося  на
оцiй чайцi.
   - Нагаїв можемо дати й зараз, - дрiбно реготнув сеньйор Гасперонi,  але
його нiхто не пiдтримав.
   - О, купiдус глорiє, мемор бенефiцiї, iнопс президiї, вiр реї мiлiтарiс
перiтiссiмус, кiфаре сцiєнс[117], чи не з'їв би оце ти зараз шмат  сала  й
кусень хлiба?
   Яремковi аж запаморочилось од тої латини. А може,  то  вiд  голоду.  Бо
саме тепер хлопець згадав, як давно вiн їв.  Узяв  сало  й  хлiб,  сiв  на
барило з порохом.
   - А перехреститися забув? - озвався сеньйор Гасперонi, що весь  час  не
спускав з хлопця очей. Яремко перехрестився й  почав  їсти.  -  Ого,  який
голодний! Скажи: ти тут давно?
   - Ще звечора...
   В очах сеньйора Гасперонi стрибнуло кiлька тривожних iскринок.
   - Мабуть, цiлу нiч не спав?
   Сеньйор Гасперонi щось хоче взнати... Тю на нього... Весь час  Яремковi
здається, що цей чоловiк пiдглядає за ним, чи що... Якось так  дивиться...
Зирне - i тут же очi вбiк...
   - Тiльки-но прийшов - одразу заснув.
   Iскринки блиснули й згасли...
   Яремко повiльно жував хлiб iз салом i дивився навколо. Позаду  надимали
свої вiтрила чайки. Попереду - теж чайки. Кiнця-краю їм не видно.
   Пiдiйшов Клюсик. Дивиться допитливо на Яремка, мовби щось спитати хоче.
I справдi питає:
   - Ти не змерз часом уночi? А то ж ми твою свитину пропили...
   Незручно Клюсиковi, що отак користолюбне повiвся з малим хлопцем.
   - Не змерз... Тепло було... - I тут  же,  без  будь-якого  переходу:  -
Клюсику, а я вночi щось чув.
   - Що? - аж кинувся Клюсик.
   - Ходiмо кудись подалi, аби нiхто не чув.
   - Давай.
   Вони пiдiйшли до носа i, схилившись на облавок, стали дивитись у воду.
   - Клюсику, ти вночi тут був?
   - Де "тут"?
   - Ну, на чайцi.
   - Нi, а що?
   - Ну, так слухай.
   I Яремко розповiв про все, як лунали легкi кроки, i як воду хтось  брав
i ту воду кудись лив у чайцi...
   - А ти... того... Море майорум...[118] не бре-бре?
   - Кажу, що сам чув.
   - А може, приснилося?
   - Нi. Я ж чув  потiм,  як  вартового  Якима  кликали  вартовi.  А  вiн,
виявляється, десь пиячив, чи що...
   Клюсикове обличчя спохмурнiло.
   - У тiм-то й штука, що Яким нiде не пиячив, - сказав вiн. - Його просто
не було... Ми й у похiд вийшли без нього... - Клюсик  сторожко  озирнувся.
Затягся димом з люльки, пошкрiб кучму. Знову подивився на Яремка.
   - Слухай, а ти, значить, чув розмову вартових уже пiсля того, як  хтось
лазив по чайцi?
   - Так.
   - Гм... А перед тим, як хтось залiз у чайку, ти нiчогiсiнько не чув?
   - Нiчого.
   - Нiчого-нiчого?  Може,  десь  хтось  крикнув  чи  захрипiв,  чи  водою
хлюпнуло?..
   - Водою хлюпало, - згадав Яремко. - Тiльки  то,  мабуть,  якась  велика
риба... А перед тим... перед тим щось нiби хрюкнуло...
   Обличчя Клюсика стало поволi блiднути. Вiн ударив кулаком по облавку i,
заїкаючись, аж просичав:
   - Якась iродова душа була  на  чайцi...  Боюся  думати..  але,  мабуть,
бiдного Якима на свiтi нема. Яремковi стало моторошно.
   - Клюсику, ну що ти таке кажеш? - вигукнув вiн.
   - Ша! - блиснув Клюсик своїм оком на Яремка.
   - Мовчатиму!
   Вiтер був попутний, добрий, свiжий, аж баранцi зривалися iз хвиль.  Вiн
пах весною, неораною землею i торiшнiм згарищем.
   Сонце все нижче й нижче спускалося до заходу.
   Козацькi чайки прямували на пiвдень...



   РОЗДIЛ П'ЯТИЙ, _
   з якого допитливий читач може довiдатися про дальшi _
   плани сеньйора Гасперонi, графа Олександра _
   й донського отамана Єфтимiя Петрунiна _

   Сонце випiрнуло просто з моря й  покотилося  вгору,  струшуючи  з  себе
вогненнi бризки.
   Над Караденгiзом летiла весна. Йшов рiк 1033 за Гiджрою[119]. Все  було
в цей  день,  мовби  в  перший  день  свiту.  I  небо  аж  дзвенiло  своєю
свiжою-свiжiсiнькою синявою, й море було ласкаве та пахуче, покiрно лягало
пiд груди чайок козацьких, i чайки з туго напнутими бiлiсiнькими вiтрилами
були веселими та святковими.
   Вiтер летiв веселий, гiнкий, мiцнi щогли аж рипiли, аж гнулися пiд його
натиском, чайки мчали, наче кiннота.
   - Ех, отамане, - Недайборщ нахилився до Олександра i зiтхнув.
   - Чого?
   - Вiдпусти мене з хлопцями.  Заберемо  галеру  i  вас  наздоженемо  при
Тралезонтi... Чи в Синопi...
   - Не можна зараз... Не будемо ризикувати...
   Зiтхнув знову Недайборщ. Зiтхнув i кулаком себе по колiну вдарив.  Дуже
вже шкода йому отiєї галери, яку торiк захопив вiн з Клюсиком у вiдкритому
морi. Добра галера. Мiцна, нова, багатьма гарматами рихтована. В такiй  би
галерi самому крулю плавати -  i  то  не  встид.  Бранцi,  яким  Недайборщ
допомiг визволитися iз неволi, вiльними козаками поставали. I плавала  тая
галера ще цiлу осiнь, мала кiлька боїв з турецькими суднами... Славна була
пора! Дуже здружилися  козаки  на  галерi.  А  було  тут  всiлякого  люду:
болгари, серби, греки, турки, татари, євреї, iталiйцi, крiтяни,  кiпрiоти,
мальтiйцi, молдавани, поляки, нiмцi i навiть швед один  по  iменi  Рагнер.
Татари й турки висадилися в Криму - на одному з  пустельних  берегiв  бiля
Кара-Дагу. Татарин Амет - знаменитий розбiйник, якого  було  засуджено  на
вiчне веслування на галерах, - сказав Недайборщу на прощання :
   - Козаче, якщо трапиться бiда, не забувай, що є в  тебе  приятель  Амет
Киримли[120]. Ти мене визволив з неволi - i  я  тобi  допоможу.  Шукатимеш
мене на Кара-Дагу. Пастухи та рибалки тобi скажуть, де знайти Амета,  сина
Рiзи. Не забувай!..
   -  Не  забуду!  -  сказав  Недайборщ.  Обнялися  i  лоцiлува  лись,  як
побратими.
   I думалося йому, що то просто слова. Аж нi,_ невдовзi довелося  згадати
Амета Киримли. Коли настала пiзня осiнь, хотiли козаки прорватися  додому,
на Сiч. Та при Ячаковi зустрiв їх цiлий турецький флот. Кинулися хлопцi до
весел, згадали своє колишнє веслярське мистецтво -  i  так  гребонули,  аж
море загойдалося! Пiд градом ядер, з пробитими  вiтрилами  таки  вирвалися
назад у море.
   Потiм думали пробитись додому через Босфор Таврiйський [121]. I там  не
вдалося. Стрiлися аж три вiйськовi галери. Довелося втiкати. Добра галера,
славнi майстри її робили, i цього разу  виручила...  Та  ще  нiч-мати,  що
налягла на море так чорно, як сто неправд, та ще вiтер з далекого  рiдного
Гуляй-поля прилетiв на помiч - дмухнув, гойднув Чорнеє море!..
   Що ж робити, куди далi? Пiти, може, на захiд, та через Буджацькi  степи
на конях пробиватися  на  Запорiжжя?  Так  там  же  дика  орда  гуляє,  об
людоловствi тiльки й думає... Велике Чорне море, як свiт, та вийти з нього
нiяк - скрiзь вороги на козацьку душу чигають.
   Оттодi й згадали про Амета Киримли. Вночi з  попутним  вiтром  промчали
навколо пiвосторва, а на ранок перед ними  зачорнiло  громаддя  Кара-Дагу.
Прокрадалися помiж скелями, шукаючи  затишної  бухточки.  Знайшли  нарештi
таку мiсцину, куди вiтер не заникав,  мабуть,  ще  вiд  сотворiння  свiту,
затягли галеру мотузками в бухту, повернули  носом  до  виходу,  поставили
якiр. А потiм - до Амета.
   - Згадали-таки, - всмiхнувся Амет у свої рiденькi вусики.  -  Тiльки  ж
вас так багато, що провести важко. Ну, та щось придумаємо.
   Сотня хоробрих татарських юнакiв була в Амета. Налiтали вони на туркiв,
якi поневолили їхню  батькiвщину,  на  мурз-запроданцiв,  забирали  грошi,
роздавали бiднякам...
   - Через Ор-Капу[122] не пройти. Через Арабат - теж не можна. Можна лише
через Сиваш. Є там кiлька бродiв.
   За кiлька днiв великий загiн вершникiв, одягнутих в татарське  вбрання,
помчав вiд Кара-Дагу на пiвнiчний захiд.  У  скелях  залишилася  галера  -
чекати на кращi часи, коли Недайборщ iз Клюсиком повернуться знов на Чорне
море. Сам Амет Киримли вiв цей незвичайний загiн. Вiн довiв хлопцiв  майже
до Сiчi...
   Так, шкода Недайборщу, що нема галери. Зараз би кинутися з нею в бiй  -
ух, як би здорово було! А з усiх бокiв - чайки. Триста штук. Як  стрiли  з
лука. Хмара стрiл. Ану, враже, спробуй з нами битися!
   - Не можна! - каже Олександр знову.
   Обидва вони пильно вдивляються  в  море.  Десь  пiд  вечiр  вони  мають
зустрiтися  з  донцями.  Двi  сотнi  донських  човнiв  iде   на   допомогу
козакам-запорожцям.
   Весело хлюпотiло море, вiтер надимав вiтрила - i вся козацька  флотилiя
в кiлькадесят рядiв мовби летiла над водою. Отаманська чайка iппла першою,
наче журавель у клинi, а за нею всi iншi.
   Бiчнi сторони велетенського  трикутника  були  трохи  вгнутi  -  щоб  з
передової чайки кожної колони було видно,  що  робиться  на  головнiй,  де
сидить отаман. Будь-який наказ, що передавався з неї, одночасно бачили  на
двадцятьох чайках збоку. Цей наказ негайно передавався по шерегу  -  i  за
якусь хвилину вже вся армада знала, в чiм справа.
   "Чи встиг пан Сулятицький дiстатися  до  Кафи?  -  думав  сам  до  себе
сеньйор Гасперонi, сидячи у крайнiй з  лiвої  руки  чайцi.  -  При  такому
вiтрi, як зараз, добрий корабель за якихось два днi домчить до Стамбула. А
там хай думають, як вiдбити напад козакiв".
   Шкода лише, що вiн так пiзно довiдався про те, що козаки йдуть ще й  на
Трапезонт i Синоп. А вже пiсля того - рушать на Стамбул. План  диявольськи
хитрий. Якби в Стамбулi не знали, що мета походу - трон iмперiї, а отже, i
столиця, то пiсля розгрому Трапезонта (а цей  розгром  -  неминучий:  така
армада суне, що й подумати страшно!) мусили б негайно послати сюди  велике
вiйсько й флот;
   Олександр же, розгромивши Синоп  (що  теж  є  дуже  можливою  рiччю)  й
накликавши на себе додатковi сили яничарiв, сипахiв та флоту, пiде  просто
на Стамбул. I тодi... Тодi кiнець... Тодi летить з трону недоумок Мустафа,
малолiтнього Амурата, що претендує на трон, та його  братiв  буде  тут  же
задушено - i законний спадкоємець престолу султан Ях'я бере владу  в  свої
нечестивi, зрадницькi, гяурськi руки.
   Вiн замиряється з християнами, вiн перестає завойовувати свiт - i тодi,
зганьблене, впаде на землю, гяурам пiд ноги, зелене знамено пророка...
   Вiн,  Ях'я-перекинчик,  зрадив  рiдний  край,  зрадив   велику   справу
перетворення свiту - i вiн мусить загинути.  В  iм'я  слави  й  могутностi
Великої Брами.
   Вiн, Кемаль-Сус, доклав чимало зусиль  до  того,  щоб  стати  учасником
цього походу. Олександр спочатку не хотiв його брати - нiби щось вичитав у
його очах. Та Петро Скрипник сказав: "Зайва шабля  нам  не  зашкодить.  Ви
можете рубатися на шаблях, стрiляти?" - "А то  як  же?  -  зрадiв  сеньйор
Гасперонi. - Ще й як!" Вiн вихопив пiстоля (майнула думка: зараз стрелю  в
Ях'ю, але  тут  же  зникла:  не  хочеться  страшно  вмирати  на  палi)  i,
пiдкинувши вгору дублон, вистрiлив. Дублон на землю не впав - його  кудись
вiдкинуло кулею. Олександр знизав плечима - непогано, мовляв, та зрештою у
нас всi так умiють. Нiби пiдтверджуючи це, Йован вийняв  турецький  аспер,
пiдкинув його вгору i стрiлив теж. Джузеппе ж лише пильно й хитро  дивився
на сеньйора Гасперонi. I вiд того Сусовi було найтривожнiше.  Iталiєць  не
визнає його за iталiйця - це було жахливо...  "Ви  повиннi  мене  взяти  з
собою, - гаряче казав сеньйор Гасперонi. - Мiй брат у турецькiй неволi.  Я
повинен визволити його i вiдплатити туркам. Якщо ви мене не вiзьмете, то я
все одно знайду  спосiб  дiстатися  до  Туреччини..."  Олександр  i  Петро
переглянулися. "Вiзьмiмо!" - мовив Петро. Олександр мовчав.  Невiдомо,  що
вiн сказав би, та в цю мить нагодився Недайборщ. "Вiзьмiмо!" - гаркнув вiн
весело i так вдарив сеньйора Гасперонi по плечу, що  той  аж  пригнувся  й
гикнув вiд болю. "Добре!" - озвався  Олександр,  не  спускаючи  з  новачка
уважного ока.
   Хлюпотiло море, хвилi весело стрибали перед чайкою.  Вода  була  свiжа,
легка, хотiлося занурити в неї руки й умити обличчя.
   Кемаль-Сус поглянув на захiд - бiло-бiло-бiло.
   А на сходi - синява морська й голубiнь небесна.
   Йде козацький флот на Туреччину.
   Хтось iз державних дiячiв сказав:  "Доки  iснуватимуть  цi  розбiйники,
Караденгiз нестиме нам лихо". Але, напевне,  легше  вихлюпати  Караденгiз,
нiж приборкати цих розбiйникiв.
   В чiм їхня сила? Кемаль-Сус, вiн же сеньйор Гасперонi, добре  знає  цей
народ, але й досi не знає, в чiм його сила. Так, турецьке  вiйсько  зовсiм
недавно  було  найсильнiше  в  свiтi.  Це  були  не  найманцi,   а   добре
вимуштруванi воїни, кожен знав: битимусь  героїчно  -  буду  агою,  пашею,
вiзиром. Раб мiг стати вiзиром! Європа до  цього  не  додумалася.  Колись,
може, додумається... I в козакiв - так само - кожен козак  може  гетьманом
стати, лиш би розумний та хоробрий був. Але чому ж козаки, яких  удесятеро
менше, нiж усього вiйська в Туреччинi, здатнi їм  протистояти?  Хiба  вони
краще стрiляють чи рубаються, нiж яничари й сипахи? Нi. Що ж  тодi?  Невже
оте сентиментальне поняття: батькiвщина? Але ж є поняття, яке стоїть вище.
Воно здатне об'єднати албанця й волоха, серба й грека,  перса  й  грузина,
болгарина й македонця, нiмця й угорця. Це - вiра в аллаха  й  Мухаммеда  -
його пророка.
   Кемаль-Сус здригнувся - а раптом Олександр умiє по очах  читати  думки?
Бач, як дивиться - мовби в саму душу зазирає... Хутко опустив очi.  I  тут
же згадав, що слово "добре!" вже вимовлено, й вiн може вклонитися  й  пiти
собi. Вiн так i зробив...
   Чайки скакали на хвилях, сонце  видерлося  в  зенiт,  було  вже  зовсiм
тепло, хоч минуло всього лиш кiлька день вiд великодня.  Козаки  сидiли  в
чайках, поскидавши з себе бiлi  сорочки,  пiдставляли  пiд  променi  сонця
спини та груди. Вони весело перемовлялися мiж собою, але пiвголосом, мовби
пильнували, щоб їх не почули на анатолiйському березi. Сказано  ж  бо:  як
козацтво чхне, то на Босфорi - буря.
   ...Сеньйор Гасперонi,  прикорiнившись  у  козацькому  таборi,  старався
якнайменше потрапляти на очi Олександровi. Поки що. А  взагалi  так  довго
тривати не могло. Треба бути ближче до самозванця.  Вiн,  Кемаль-Сус,  мав
убити Ях'ю. Але тут, у козацькому середовищi, вiн вiдчув страх,  тваринний
страх за свою шкуру. "Знiмуть, здеруть з живого. А за що? В iм'я Мустафи?"
   Було йому страшно весь час, а надто тодi, коли  запитливим  своїм  оком
позирав на нього Яремко, який ще  не  здогадувався,  що  то  вiн,  сеньйор
Гасперонi, ганявся за ним осiнньої ночi в Києвi,  а  також  i  тодi,  коли
Джузеппе, що вже  зовсiм  освоївся  в  козацькому  товариствi,  починав  з
хлопцями фiлозофувати про туркiв, про iталiйцiв, про  ангелянськi  звичаї,
про iспанських сеньйорит, про те,  як  утекти  з  Родоських  темниць,  про
далеку країну Чин, звiдки треба їхати цiлий рiк через пустелi, гори,  далi
знов пустелi, потiм знову гори, а далi через море, щоби  привезти  царськi
чашки, якi дорожчi за золото.
   Сеньйор Гасперонi влаштував своїх поплiчникiв на одному з  хутiрцiв  за
кiлька волоських миль од Сiчi. Пановi  Сулятицькому  вiн  дав  спецiальний
ярлик, пiдписаний  ще  ханом  Джанибеком-Гераєм,  аби  татари,  якщо  вони
налетять на хутiр, знали, що мають справу з потрiбними Кримовi й Туреччинi
людьми.
   Того дня, коли козаки вирiшили, що пiдуть вони на Туреччину у  вiвторок
пiсля великодня, Кемаль-Сус зник iз Сiчi. Його вiдсутнiсть тут же  помiтив
Джузеппе i сказав про це Олександровi та Петровi. Олександр не надавав цiй
подiї нiякого значення, а Петро стривожився, як i Джузеппе. Хотiли послати
за сеньйором Гасперонi догоню, але в якому  напрямi  вiн  подався?..  Коли
увечерi дивляться, аж iталiєць уже в таборi. I не сидить у своєму  куренi,
а мчить прямо  до  отамана.  "Що  таке?"  -  перепинив  його  бiля  дверей
Джузеппе. "Скажу самому отаману!" Петро, Йован i Джузеппе тут же забрали в
нього пiстолi й шаблю i, взявши його пiд руки, як ото турецькi пашi беруть
чужоземних послiв, щоб часом не кинулися на султана, повели до Олександра.
Сеньйор Гасперонi вiдбрикувався, страшенно лаявся, називав Джузеппе, Петра
та Йована дурними турками, аж поки Йован не дав йому по потилицi.  Сеньйор
Гасперонi пiдняв страшенний лемент, на який вийшов Олександр. I тодi, всi,
хто був близько, почули:
   "Пане отамане! Татари близько! Я ледве врятувався. Тисяч зо  п'ять,  не
менше!.." Руки охоронцiв тут же ослабли. Сеньйор Гасперонi вирвався, дав у
вухо Йовановi,  вигукнувши:  "Нехристю  чортiв!"  Олександр  спитав:  "Якi
татари? Де ти їх бачив?" - "У степу! Ганялися за мною. Якби не мiй кiнь  -
упiймали б..." - "А чого ти  ганяв  по  степу?"  -  сердито  перебив  його
Олександр. "Сьогоднi вночi менi сон приснився: буцiмто в степу, на десятiй
милi вiдси, є кам'яна баба а бiля неї - горнятко з грiшми закопане...  Ну,
я й поїхав!" - "I не знайшов?" - "Знайшов! - вигукнув сеньйор Гасперонi. -
На конi в мене лишилося.  Можу  показати..."  Всi  побiгли  до  коня  -  i
справдi:  побачили  мiшок,  а  в  ньому  важке  горнятко,  в  якому   щось
переверталось. "Пане отамане! - вигукнув сеньйор  Гасперонi.  -  А  чи  не
дозволиш ти менi вiддати всi оцi грошi товариству славному на горiлку?"  -
"Тiльки пiсля того, як вiдiб'ємо татар... Якщо  вони,  звичайно,  тобi  не
привидiлися..."
   Але татари наступного дня таки з'явилися. На Сiч вони не нападали,  але
великими ватагами пробiгали неподалiк i зникали в степу.
   Гасперонi торжествував. Усе виходило так, як вiн задумав. Вiн  розповiв
пановi Сулятицькому про те, коли починається дохiд, пан Сулятицький тут же
разом iз своїми дружками рушив у далеку дорогу. Татарським посланцям  було
передано наказ Кемаля-Суса:  негайно  влаштувати  бiля  Сiчi  демонстрацiю
своєї сили - i татари з'явилися тут наступного ж дня.  Було  їх,  щоправда
менше, нiж п'ять тисяч, але їхня поява спочатку вiдвернула  увагу  козакiв
вiд дивної поведiнки сеньйора Гасперонi, а потiм ще  й  пiдняла  авторитет
хитрого "iталiйця", який "першим" помiтив ворогiв...
   Через кiлька днiв щедрий сеньйор Гасперонi  напував  козакiв  горiлкою.
Пили всi, тiльки Джузеппе та Йован не брали участi в цiй учтi.
   I от нарештi козацький флот рушив у похiд. Швидко спустилися  до  гирла
Днiпра, вночi пiдiрвали порохом ланцюг, що ним перегородили турки рiку,  -
i без пригод вирвалися в лиман.
   Турецького флоту при Ячаковi не було. Це стривожило Кемаля-Суса.  Невже
пан Сулятицький ще не дiйшов до Кафи, а звiдти до Стамбула?..
   Сонце вже поринало в море, коли нарештi iз задньої чайки, в якiй був  i
сеньйор Гасперонi, помiтили смугасте вiтрило.  Козак-спостережник  приклав
долонi до рота i загукав :
   - На сходi вiтрило! Передай далi!
   Залунало над чайками:
   - На сходi - вiтрило. На сходi - вiтрило!..
   З передньої чайки передали:
   - Спускай вiтрила!
   I пiшло назад i в боки:
   - Гей! Гей! Спускай вiтрила!..
   Спочатку виднiвся один човен. Потiм  -  одразу  -  весь  обрiй  зарябiв
вiтрилами. Та вiдстань далека, а надворi швидко темнiє...
   - Пiдiймай смолоскипи!
   I запалало все море вiд козацьких  вогнiв.  Ущух  вiтер,  тiльки  хвилi
поволеньки котилися...
   - Аге-ге-гей!!! - загукав з передньої  чайки  Карпо  Недайборщ,  аж  на
смолоскипах полум'я затремтiло.
   - Ге-ге-ге! - тоненько  вигукнув  Клюсик  i  почав  по-латинi  рахувати
донськi човни: - Прiмус, секундус,  терцiус,  квартус,  квiнтус,  секстус,
сентiмус,  октавус,  нонус,  децiмус,  ундецiмус,   дводецiмус,   терцiус,
децiмус...
   Загримiло з п'ятнадцяти тисяч козацьких горлянок:
   - Аге-ге-гей!!!
   Аж мурашки пробiгли по спинi Гасперонi. Ух, яка це  страшна  сила  -  i
вiн, Кемаль-Сус - серед неї... Що зробити, аби виконати важке  завдання  i
самому вцiлiти?
   А зi сходу, вiд уже  недалеких  смолоскипiв  донцiв,  донеслося  рiдне,
братерське:
   - Пу-гу! Пу-гу!
   I п'ятнадцять тисяч горлянок  так  гарикнули,  що,  напевне,  в  самому
Стамбулi заблимали свiчки в сералi недоумка Мустафи:
   - Ко-зак з Лу-гу! Лу-гу! Козак з Лугу!
   А вiд донцiв лунало:
   - Пу-гу! Пу-гу!
   Хвилi  кидалися  вогнем,  бризкали  iскрами,  в   небi   блiдли   зорi,
переляканi, стрибали з хвилi на хвилю  дельфiни,  вже  чути  було  плескiт
весел з донських лодiй i веселий гомiн.
   Козак, що першим побачив на обрiї вiтрило  донцiв,  раптом  стрибнув  у
нiчну воду.
   - Куди ти? Втопишся! Холодно!
   - Подай смолоскип!
   Узяв смолоскип i поплив назустрiч донцям.
   Побачили хлопцi з передньої лодiї, що пливе до них запорожець,  вдарили
веслами по водi, аж збурили море - давай, друзяко, до нас скорiше, горiлки
дамо, а то заклякнеш - вода ще холодна...
   Десятки рук тягнуться до козака. Подав спочатку  смолоскип  -  пiдхопив
його донецький ватаг Єфтимiй Петрунiн  над  головою,  замахав  шалено  тим
вогнем.
   I от уже перша лодiя  з  Петрунiним  та  старшиною  дончакiв  проходить
вздовж лiвого крила козацької  флотилiї.  Хтось  пальнув  з  пiстоля  -  i
знялося над морем: бабах, бабах!
   А решта човнiв приєднується до козацького похiдного строю, входить  мiж
ряди чайок.
   - Здрастуйте, хлопцi-запорожцi!
   - Добрий вечiр!
   - Ха-ха-ха!
   - Чого так пiзно?!
   - Пригоду мали.
   - Яку? Де?
   - У протоцi.
   Донська лодiя стояла бiля  самого  борту  чайки  Недайборща.  Бородатий
козак, витираючи об старий каптан натрудженi веслами руки, розповiдав:
   - Ми вже думали: не проб'ємося. Мабуть, хтось попередив туркiв,  що  ми
йтимемо...
   - Як це - попередив?! - сердито озвалися з чайки.
   - У них, - дончак кивнув головою в пiвденний бiк, -  ти  думаєш,  немає
своїх вивiдувачiв, джасусiв? Ото ж нас i перестрiли в протоцi.  Надворi  -
нiч, мiсяць сяє, туркам спати треба, коли дивимося: флот стоїть  попереду.
Галери... Йдемо мовчки, не дихаємо. Рушницi тримаємо напоготовi. Тiльки-но
ми пiдiйшли до галер на гарматний пострiл, як шарахнуть вони по нас!  I  з
берега! З обох бокiв! Ми у вiдповiдь з рушниць. Та де там! Дивимося -  вiд
Єфтимiя знак подають: усiм на весла i щосили вперед. Прошили, мов голки  з
нитками, стрiй галер, а вони - за нами... Мчать за нами,  грiшними,  i  не
вiдстають...
   - А далi що?
   - А що далi? Кинулись пiд берег -  там  для  нас  зручнiше.  А  галерою
спробуй-но пройди попiд берегом - дiрку в борту вхопиш та й  потонеш.  Ото
там турки й почали потроху вiдставати. Йдемо, а  Єфтимiй  гукає:  гребiть,
хлопцi, щосили, бо вранцi вiтру не буде, а у туркiв судна добрi.  Гребемо,
з  нас  десять  потiв  ллються,  руки  подерев'янiли,  а  вiн  усе  гукає:
гребiть... Вранцi - тиша.  Турки  аж  на  обрiї.  Ще  спробували  за  нами
погнатися - пiймали облизня... А тут -  вiтерець.  Ми,  щоб  збити  їх  зi
слiду, пiшли попiд козацьким берегом. От i затрималися. Майже на день...
   - Гм, дiла... - покрутив головою запорожець.
   - Атож, атож...
   Десь поряд на чайцi затягнули козаки сумну-сумну пiсню.

   Коли турки боювали, бiлу челядь забирали,
   А у нашой попадоньки взяли вони три дiвоньки.
   Першу взяли попри возi, попри возi на мотузi.
   Другу взяли попри конi, попри конi на ременi.
   Третю взяли на конiчка до бiлого шугаїчка...

   Хтось тяжко-тяжко зiтхнув... I ще хтось... I от понеслося аж до зiр.

   Турки, турки - татарини, пустiть ви нас до родини.
   До родини, до мамоньки, до рiдної сторононьки.

   Мовчить бородатий дончак, мовчать i його товаришi. Вони знають теж,  що
таке неволя...



   РОЗДIЛ ШОСТИЙ, _
   який розповiсть про невеселi пригоди чотирьох _
   хоробрих, панiв, посланцiв сеньйора Гасперонi _

   А за  два  тижнi  до  цiєї  зустрiчi  у  вiдкритому  морi  вiдбулася  в
кримському степу, недалеко вiд пiднiжжя Кара-Дагу, теж цiкава, хоч i  менш
iсторично важлива, зустрiч.
   Пан Славек Сулятицький разом iз довготелесим паном Адамком,  кривоногим
Євгенiушем Беднарським та пришелепуватим Влодзiмежем Рубанчиком в оточеннi
двох десяткiв едичкульцiв мчали вечiрнiм степом до Кафи.
   Пана Славека так розтрясло, що в нього болiли всi нутрощi, i єдине,  що
тримало його ще на конi, - це усвiдомлення  того,  що  Кафа  вже  близько,
вiйськовий комендант  Кафи  сьогоднi  ж  викладе  на  стiл  перед  чотирма
польськими панами величезну суму грошей, яких вистачить на те, щоб пиячити
рокiв зо п'ять, не думаючи нi про яке майбутнє.
   Пан Адамек думав не зовсiм так. Йому iмпонувало, що вiн бере  участь  у
такiй важливiй справi, але вiн не вельми розумiв, чому це треба  їхати  аж
до Кафи,  коли  було  б  значно  простiше  викликати  цього  самозванця  й
мерзотника Олександра, псевдографа Чорногорського, на  герць  i  проткнути
його шаблюкою чи  застрелити  з  пiстоля.  I  зовсiм  не  розумiв,  навiщо
рятувати туркiв од бiди? Зрештою пановi Адамковi дуже навiть  подобається,
коли  християни  б'ють  нечестивих.  А  козаки,  хоч  вони  i  здрайцi,  i
православнi, а проте ж iдуть бити туркiв, а вiн, пан Адамек,  що  вiрує  в
наймогутнiшого католицького бога, вiн, чия чеснiсть нi в  кого  нiколи  не
викликала сумнiву, з дурного дива їде допомагати ворогам християнства...
   Беднарський та Рубанчик не думали нi про що. Вони  затямили,  що  мають
отримати великi грошi. I затямили  ще  -  все,  що  стоїть  на  завадi  до
здiйснення цiєї мети, є аморальне, навiть єретичне.
   Конi бiгли швидкою риссю, вершникiв, одвиклих од верхової їзди,  трясло
немилосердно, тiльки татари-єдичкульцi їхали, мов поприбиванi до  кiнських
спин. Подорожнi могли б прибути до Кафи ще опiвднi, та вiд  такої  їзди  у
всiх чотирьох вельможних польських вершникiв розболiлися  животи,  i  тому
через кожну верству то один, то другий злiтав з коня  i  прожогом  бiг  до
найближчих кущiв.
   Далеко попереду темнiли зеленi  громади  Кара-Дагу.  До  Кафи  лишалося
шiсть-сiм волоських миль.  Це  ще  година-пiвтори  -  i  пан  Славек  буде
власноручно вручати найвельмож-нiшому з  усiх  кафинських  туркiв  звiстку
сеньйора Реньеро Гасперонi. А за те матиме грошi. Єдине, що якось  смутить
чесного польського дворянина  -  так  це  те,  що  тiї  грошi  дасть  йому
прихильник богопротивно'! вiри, лютий ворог Польщi. Ну, та це дрiбницi.  А
врятувати свiт вiд великого мерзотника - хiба це  не  честь,  хiба  це  не
радiсть, хiба це не щастя?
   Єдичкульцi тривожно позирнули на недалекий горб. Потiм, перезирнувшись,
зупинились.
   - Чого ми стоїмо? - роздратовано запитав пан Славек.
   Єдичкульцi мовчки показали на горб. Звiдти  їхали  якiсь  вершники,  їх
було щось близько сотнi.
   - Ешкийя![123] - закричав раптом один з єдичкульцiв. I вся охорона,  не
змовляючись, кинулась втiкати.
   - Назад! Назад! - розпачливо заволав пан  Сулятицький,  але  єдичкульцi
були вже далеко. Вони ганебно тiкали  назад,  лишивши  напризволяще  своїх
пiдопiчних. А до Кафи було ж зовсiм близько!
   Пан Славек  довго  не  мудрував.  Вiн  вигукнув  до  своїх  супутникiв:
"Уперед!" - i вони, забувши про свої розтрушенi животи, помчали до Кафи.
   Кiнь, на якому їхав пан Сулятицький, був швидкий, хоч i норовистий. Але
ще швидшi були конi в розбiйникiв. Коли пан Славек  озирнувся  назад,  вiн
побачив, що розбiйники мчать не за єдичкульцями, а за ними, i вiдстань мiж
двома рiзновеликими групами -  розбiйниками  й  поляками  -  катастрофiчне
скорочується.
   Розбiйники  летiли   великим   пiвколом,   намагаючись   оточити   пана
Сулятицького та його товаришiв.
   - Ну, бiжи скорiше, - молив  коня  пан  Сулятицький,  -  бiжи  скорiше,
якнайскорiше бiжи!
   I кiнь бiг, i, здавалося, була ще  можливiсть  вирятуватися.  I  раптом
позаду почувся вереск - то упав з коня Влодзiмеж  Рубанчик.  Як  не  тяжко
втрачати в бiдi друга, але така ситуацiя була навiть  на  користь:  кiлька
переднiх татар, якi вже сiдали на п'яти нещасливiй четвiрцi полякiв, зараз
мусять зупинитися бiля пана Влодзiмежа, витратити час на його  зв'язування
i таке iнше, а тим часом пани Славек, Адамек, Євгенiуш встигнуть утекти.
   Та несподiвано пан Адамек осадив свого  коня  i  почав  повертати  його
назад.
   - Що то ви робите, пане Адамку? - на  ходу  закричав  пан  Славек,  але
вiдповiдi не почув.
   Пан Адамек, знехтувавши, що вiн один, а татарiв сотня, кинувся виручати
свого компаньйона.
   Що ж, i це непогано! Пан Адамек, можливо, затримає на якусь хвилину  цю
орду, а тим часом пан Славек встигне вiдiрватися вiд ворога.
   Та тут над головою пана Славека щось свиснуло, ковзнуло по обличчю, вiн
iнстинктивно  пригнувся  до  коневої  шиї,  щосили   махнув   рукою,   мов
вiдбиваючись од гадюки, та було вже пiзно. Татарський аркан  обхопив  його
за плечi (слава богу, що не за шию) i здер з коня.
   Вiн ударився об землю, аркан на мить ослаб, пан Славек  тут  же  скинув
його з себе i скочив на рiвнi. До нього пiдлетiв татарин, наставив  ратище
просто в груди. Пан Славек вхопився за його  гостряк  i  упав  на  колiна,
закричавши:
   - Помилуйте! Не вбивайте!
   Повз нього  протупотiли  iншi  татари  -  вони  гналися  за  Євгенiушем
Беднарським.
   Татарин опустив  ратище  i  знаком  показав  пановi  Славеку,  аби  вiн
пiднявся на ноги i заклав руки за спину. Пан  Славек  зробив  це  тут  же,
намагався усмiхатися тремтячими устами, але в нього  нiчого  не  виходило,
його била пропасниця, вiн кивав головою, казав, заїкуючись:
   - Мер-х-х-аба! Са-а-лям алейк-к-кум! Мерх-хаба! Са-а-лям алейк-к-кум!
   Татарин мовчав. У нього були свiтлi, якiсь водянистi, аж безбарвнi  очi
- одне з бiльмом, велика руда борода, кирпатий нiс.
   Вiн мовчки об'їхав свого  бранця  з  усiх  бокiв,  а  той,  задкуючи  i
догiдливе всмiхаючись дрижачими вустами, обертався, щоб не стояти до того,
хто його тiльки-но полонив, спиною. З щемкою печаллю подумав про  те,  якi
гарнi грошi вiн мав одержати  -  i  от  маєш:  пiймали  розбiйники,  зараз
пограбують i дуже добре буде, якщо не вб'ють...
   Татарин нарештi зупинився, i пан Сулятицький побачив, що верхiвцi ще  й
досi женуться за паном Євгенiушем Беднарським. "Невже втече? -  подумав  з
досадою. - То чого це йому має таланити?  Невже  вiн  одержить  грошi  вiд
турецького аги? Це  буде  найбiльша  несправедливiсть.  Вiн  же  йолоп  iз
йолопiв".
   "Чого вони не стрiляють? - подумав пан Славек i не жахнувся цiєї думки.
- Стрiляйте! Стрiляйте! - пiдганяв вiн татар. - А то втече".
   Та й пановi Євгенiушевi не поталанило. Побачив пан Славек, як здiйнявся
вгору довгий мотуз з зашморгом на кiнцi -  i  пан  Беднарський  гепнув  на
землю.
   "От i все! Тепер будемо  пропадати  всi  разом",  -  зiтхнув  полегшено
Сулятицький i став готуватися до найгiршого. "Тiльки б не на палю,  бо  це
буде ганебно й жахливо боляче".
   - Мерхаба! Салям алейкум! Змилуйтесь?
   - А ти хто будеш? - раптом почув пан Сулятицький  запитання,  вимовлене
зрозумiлою йому мовою московитiв.
   - Я уродзоний шляхтич, пан Станiслав Сулятицький, маю великий маєток, а
оце зараз їду з важливим дорученням до Кафського бейлер-бея...  Вiдпустiть
мене!
   - Ану, ша! - гарикнув татарин, i пан Сулятицький  знову  вiдчув,  як  у
нього дрiбно трясуться колiна.
   Зв'язанi  руки  давно  вже  потерпли.  Спочатку   пановi   Сулятицькому
здавалося, що по них бiгають великi волохатi мурашки, а потiм  вiн  просто
перестав їх вiдчувати. Так само, як i вiн, пов'язанi сидiли на  конях  пан
Адамек, пан Євгенiуш та пан Влодзiмеж.  Пан  Влодзiмеж  весь  час  хилився
впасти. Тiло його зм'якло, мов споловинений бурдюк з вином, а  на  обличчi
не було вiдбито нiчого, крiм тваринного жаху. Пан Євгенiуш мав  роздряпану
пику й добряче обчухрану  шию,  його  рот  весь  час  кривився  в  дивному
позiханнi... Лише пан Адамек їхав, мов нiчого  не  сталося.  Сидiв  рiвно,
наче настромлений на ратище, зцiпив зуби, нi на кого з друзiв не  дивився,
лише iнколи люто зиркав на татар.
   Вони їхали спочатку гiрським дубняком. Гiлляки боляче били по  обличчю,
а тут ще якийсь клiщ причепився до носа пана Сулятицького  i  завдає  йому
невимовних страждань. Той клiщ  (пан  Сулятицький  навiть  бачив  його  на
кiнчику носа) робив свою пiдлу справу  й  нiчого  не  боявся.  Вже  ж  пан
Сулятицький вертiв головою - думав, може, той клiщ вiдпаде, чи що,  -  але
борше вiдiрвалась би голова, нiж оця огидна тварюка. Пан Сулятицький  хтiв
дiстати носом до плеча, але не мiг, у нього  болiли  в'язи  вiд  усiх  цих
спроб, але клiщ вмостився на його носi, як татарин на конi, й нi на що  не
зважав.
   Той рудобородий татарин, який  полонив  i  зв'язав  пана  Сулятицького,
тепер їхав  десь  попереду,  пановi  Славковi  нiчого  не  залишалося,  як
мовчати, бо вiн уже кiлька раз звертався до свого конвоїра, просив, молив,
щоб зняли клiща з  носа,  але  конвоїр  його  не  розумiв,  довго  слухав,
пiдозрiло придивлявся, а потiм огрiв нагайкою свого  бранця  по  плечах...
Пан Славек заплакав слiзьми безсилля, сорому й розбитих надiй.
   Сльози котилися по щоках, залишаючи бруднi патьоки.
   Пан Сулятицький не мiг їх стримати, вiн здригався вiд ридань i,  навiть
пiймавши презирливий погляд пана Адамка, не заспокоївся.
   Вибралися з лiсу й потрапили на край прiрви. Пан Славек  заплющив  свої
заплаканi очi,  щоб  не  бачити,  як  кiнь  обережно  йде  по  тонюсiнькiй
стежинцi... "Єзус Марiя, пронеси, Єзуо Марiя, пронеси!" - повторював вiн.
   Навiть татари - i тi примовкли, їдучи  цiєю  стежиною.  Та  щойно  вони
минули це страшне мiсце i виїхали на велику галявину, що примостилася  пiд
гребiнчастою верхiвкою гори, як татари знову зашумiли, почали  смiятися  й
навiть спiвати.
   Галявина була простора. Висока торiшня трава дiставала до колiн. Хитали
чорними стовбурами торiшнi будяки, мальви та iнша  рослиннiсть,  якiй  пан
Славек не знав  назв.  Внизу,  при  землi,  вже  пробивалася  зелень,  хоч
подекуди ще сiрiли снiговi латки.
   Темнiло.
   Вершники, галопом проскочивши галявину, перевели своїх коней на ступу i
в'їхали в лiс. Знову гiлляки одна за одною стали стьобати пана Славека  по
щоках, але цей бiль вiн ладен був терпiти, якби не триклятий  клiщ,  який,
напевне, вирiшив зовсiм оселитися на чужому носi...
   Стало ще темнiше. Лiс погустiшав, дерева побiльшали. Потiм  пан  Славек
помiтив,  що  вони  їдуть  бiля  високої  скелi,  що,  мов  кам'яний  мур,
прямовисне  здiймалася  вгору.  Попереду  почулися  чиїсь  голоси,  весела
розмова... Загiн, що був  розтягся  по  дорозi,  збився  в  купу.  Переднi
зупинилися. Зафоркали конi.
   "Приїхали, - зiтхнув  полегшено  пан  Сулятицький.  -  Хай  би  скорiше
розв'язали". Вiн зараз ладен був вiддати своє життя тiльки за те, щоб йому
дали зняти з носа осоружну тварюку i власноручно скарати її.
   Татари пiдiйшли до бранцiв, розв'язали їм  ноги,  зсадили  на  землю  й
показали, що треба йти.
   Пан Сулятицький, розставляючи ноги, рушив уперед. Пана Влодзiмежа тягли
пiд руки, бо вiн нездатний був до ходьби i просився до  устемпу[124],  але
татари його не розумiли, а  бородатий  десь  зник.  Пан  Адамек  iшов,  не
згинаючи колiн, а пан Євгенiуш дрiботiв, зiгнувшись у три погибелi -  вiн,
очевидно, добре-таки забився.
   Їх  привели  в  якусь  печеру,  освiтлену  смолоскипами.   Вони   йшли,
пригинаючи голови, щоб не вдаритися лобом об  камiнь.  Трохи  далi  печера
розходилась, утворюючи  велике  пiдземне  примiщення.  Вгорi  була  дiрка,
внизу, пiд цiєю дiркою, палахкотiло велике вогнище, навколо  якого  сидiли
на каменях, на пеньках, на кошмах якiсь люди.
   Бiля  самого  вогню  смалив  люльку  дебелий  чолов'яга  з   рiденькими
вусиками. Вiн дивився на бранцiв спокiйно i, сказати  б,  навiть  велично.
Поряд з ним сидiв бородатий, глипав своїм бiльмом на пана Сулятицького.
   Отаман почекав, поки всi повсiдалися, де хто мiг, i тiльки пiсля  цього
почав  розмову.  Затягшись  димом  з  люльки,  вiн  сказав   кiлька   слiв
по-татарськи.
   Рудобородий вислухав i сказав поганою польською мовою:
   - Нас цiкавить, хто ви є, куди  ви  їдете  i  навiщо?  Пан  Сулятицький
вiдповiв:
   - Я є уродзоний  шляхтич  пан  Станiслав  Сулятицький.  Я  маю  важливе
завдання до пана бейлер-бея в Кафi. Пан  бейлер-бей  зi  своїми  хоробрими
яничарами будуть сердитися на вас за те, що ви нас затримали.
   - Ми не  пiдкоряємося  нi  бейлер-беєвi,  нi  бьолюк-башi,  -  вiдповiв
рiдковусий, вислухавши переклад слiв пана Сулятицького.
   - Ми не знаємо, хто ви такi, - втрутився в розмову пан Адамек. - Те, що
ви дiєте, в освiчених державах iменується розбоєм.
   - Пане Адамку! - задрижав вiд страху пан Славек, - не кажiть такого, не
сердiть їх, прошу вас.
   - Замовчiть, пане Сулятицький, - сказав пан Адамек. - Я не хочу од  них
благати нiчого. Розбiй є розбiй.
   Рiдковусий уважно подивився на пана Адамка, вислухав переклад його слiв
i засмiявся.
   - Так, ми i є розбiйники. Я - Амет Киримли. Мене i  моїх  хлопцiв  знає
весь Ада [125]._
   - _Я не знав нi тебе, нi твоїх хлопцiв, - сердито кинув пан Адамек. - I
знати не хочу.
   - Пане Адамку! - iстерично  гукнув  пан  Сулятицький  i  повернувся  до
рудобородого: -  Пане  товмачу,  скажiть  пановi  Амету  Киримли,  що  пан
Сулятицький багато про нього чув i дуже сильно його шанує, а якщо пан Амет
Киримли захоче когось скарати, то нехай карає цього грубiяна пана  Адамка.
Та й хiба вiн пан, цей Адамек, вiн - бидло!
   Рудобородий  пильно  подивився  на  пана  Сулятицького,  блиснув  своїм
бiльмом i щось сказав Амету Киримли. Той заперечливо  покрутив  головою  й
звернувся до набурмосеного пана Адамка.
   - Що за доручення маєте до бейлер-бея?
   - Ми про це маємо сказати не тобi, а бейлер-беєвi, - вiдрiзав Адамек.
   - Пане Амете! - заволав пан Сулятицький. - Я скажу, що то за доручення,
тiльки ж гарантуйте нам життя. Ми хочемо жити... Змилуйтеся! Я все скажу!
   - Що то за доручення? - знов переклав тлумач слова  свого  ватажка.  На
цей раз мав вiдповiдати пан Сулятицький.
   - Прошу пана... Справа така. Запорожцi й донцi мають вирушити  в  похiд
на Туреччину. Похiд почнеться ось-ось. У козакiв - п'ятнадцять тисяч  i  в
донцiв десять тисяч вiйська...
   - Ну й що? - без будь-якого iнтересу перепитав Амет Киримли.
   - Як то: ну  й  що?  Цей  похiд  буде  не  звичайний.  Його  очолює  не
запорожець, не урус, - догiдливе закинув татарське слiвце пан Сулятицький,
- а один самозванець, про якого докладно написано  в  листi,  що  його  ми
веземо пановi бейлер-бею. Вiн хоче дуже багато.
   - Ну, а що вам до того? - запитав Амет Киримли. - Ви ж поляки, хiба вам
буде погано, якщо хтось там поб'є турецького султана?
   - Так вiн же ж - хi-хi-хi, - натужно засмiявся пан Сулятицький,  -  вiн
же звичайний собi мужлан, самозванець... Вiн зовсiм не граф...
   - А як у вас був самозванець Дмитрiй - так ви не хiхiкали,  -  переклав
вiдповiдь Киримли рудобородий. - Мабуть, навiть сам ходив пiд його  орудою
на Москву, га?
   - Ходив, - закивав головою пан Сулятицький. - Москва  погана,  її  бити
треба, хi-хi...
   Амет вислухав слова тлумача, рiзко вдарив  долонею  по  колiну  i  щось
сказав сердито.
   - То ти не поляк, а зрадник, - переклав  рудобородий.  -  Як  ти  можеш
зраджувати iнтереси своєї держави? Адже козаки пiдвладнi Польщi, отже, те,
що вони роблять, мусить пiти на користь Польщi.  Ти  гяур  не  тiльки  для
мусульман, ти гяур i для християн!
   Пан Славек вiдчув, як ноги його зiгнулися в колiнах, як у  животi  щось
обiрвалося - i вiн упав на брудну пiдлогу  печери.  Амет  щось  сказав,  i
кiлька рук пiдвело пана Сулятицького.
   - Що то за лист? Покажи! - коротко наказав бородатий. - Та  не  трясись
ти так! Нiхто тебе поки що на палю не збирається садовити.
   Варта розв'язала пановi Сулятицькому та його друзям  руки.  Пан  Славек
полiз у потайну кишеню, дiстав неслухняними пальцями папiрець.
   - Давай.
   Амет Киримли розкрутив папiр  i  став  читати.  Пан  Славек  стежив  за
виразом його обличчя. Ватажок розбiйникiв повiльно проходив очима рядок за
рядком. I з кожним рядком посилювався вираз здивування на його обличчi.
   Потiм вiн одiрвав очi вiд листа i щось запитав. Тлумач переклав.
   - Чи знаєте ви, що написано в листi?
   - Знаємо, - з гордiстю вiдповiв пан Славек.
   - А ви можете читати арабське письмо?
   - Нi, але сеньйор Гасперонi докладно розповiв змiст цього листа.
   - Хто це - сеньйор Гасперонi?
   - Наш друг, iталiєць.
   Амет Киримли уважно послухав переклад. Потiм знову став читати лист...
   - Запорожцi - то розбiйники, - сказав пан Славек.
   - Менi й багатьом моїм друзям волю дали запорожцi,  а  не  ви,  хоч  ви
вважаєте себе людиною порядною й достойною. I я  не  хочу,  щоб  про  моїх
друзiв тут говорили погано.
   - Ми  ж  не  говоримо,  ми  ж  не  говоримо,  -  затремтiв  голос  пана
Сулятицького. Вiн був страшенно вражений почутим. Вiн просто не уявляв, як
йому тепер треба ставитися до всiх подiй, якi оберталися навколо нього.  -
Ми нiчого не знаємо.
   - А  чи  знаєте  ви  справжнє  iм'я  сеньйора  Гасперонi,  як  ви  його
називаєте?
   Починались новi загадки. В пана Сулятицького голова пiшла обертом.  Вiн
не мiг навiть уявити, що ж зараз почує. I тут озвався пан Адамек:
   - Якщо ви  хочете  сказати  щось  достойне  про  нашого  друга,  то  ми
послухаємо, хоч i не вiриться, що в розбiйницькому кодлi  будуть  говорити
достойнi речi про достойних людей. Але ми люди шляхетнi...
   Вiн не закiнчив, бо в  цю  мить  тоскно,  по-поросячому  заверещав  пан
Влодзiмеж Рубанчик:
   - Ай-ай-ай! Де тут у вас устемп? Вiдпустiть мене до устемпу!
   Амет Киримли сердито глянув на  пана  Рубанчика  -  i  тут  же  один  з
охоронцiв оперезав сердешного поляка нагайкою, та  так  хвацько,  що  тому
забило дух. Рудобородий переклав вереск пана Влодзiмежа. Амет усмiхнувся й
наказав поляка вивести.
   - Ну, продовжуй далi, - сердито глянув  розбiйницький  отаман  на  пана
Адамка.
   Пан Адамек махнув рукою. Пан Влодзiмеж своїм недоречним криком зiпсував
таку прекрасну фразу... Нiби вiн не мiг почекати принаймнi ще  пiвхвилини.
Адже не так часто пан Адамек  збирається  на  тривалi  промови.  Отож  лиш
мовив:
   - А, нема що казати...
   - Отож-то й воно - переклав тлумач вiдповiдь Амета Киримли. -  Справжнє
iм'я вашого сеньйора Гасперонi - Кемаль, а кличка Сус. А  сам  вiн  турок,
шпигун. I  якщо  довiдається  ваш  король,  що  ви  допомагали  турецькому
шпигуновi, то вiн вас посадить на палю. А козаки - я їх знаю теж! - з  вас
живих шкуру поздирають. Вибирайте, що краще!
   - Ми не хочемо! - знову затремтiв голос пана Сулятицького.
   - Ну, то на галери  пiдете.  Це  вже  точно.  Кафський  бейлер-бей  сам
вiдправить вас чотирьох на галери. Ось так.
   - О нi, - бейлер-бей дуже порядна людина. Так сказав сеньйор Гасперонi.
   - Сеньйор Гасперонi? Асане Касапчi'[126] переклади їм, про що  пишеться
наприкiнцi листа до бейлер-бея.
   Вiн став повiльно читати, а рудобородий - перекладати:
   - "Ваша  милосте!  Уклiнно  прошу  передати  до  Стамбула  що  вбивство
Олександра вiдкладається через те, що вiн має надзвичайно пильну  охорону.
Козацький флот уже готовий до походу, який розпочнеться через..."  -  Амет
Киримли зробив паузу, взяв перо i щось позначив  у  листi,  -  "...мiсяць.
Триста чайок та ще має бути двiстi  донських  човнiв.  Олександр  пливе  в
найбiльшiй чайцi попереду. Я постарався забезпечити все для його вбивства.
Мої люди подбають про те, щоб порох на кожнiй  чайцi  був  мокрий...  Ваша
милосте! Цi гяури зробили потрiбну всiм нам справу. Менi здається, що вони
були поганими пiдданцями короля польського. Вважаю, що  не  краще  б  вони
служили б i нашому найяснiшому султановi. Я обiцяв їм  за  послуги  велику
суму грошей, але її в мене зараз  немає,  та  вони  й  не  заробили  таких
великих грошей. Чи не могли б  ви  надати  їм  можливiсть  попрацювати  на
галерах i заробити ту суму, яку вони назвуть, власними  м'язами?  Припадаю
до ваших ясних нiг, цiлую порох на дорозi, де йдете  Ви.  Ваш  вiрний  раб
Кемаль, названий Сусом".
   - Отак! - сказав Амет i засмiявся. - Я не заздрю вашiй  долi.  Куди  не
пiдете - скрiзь бiда. Щоправда, родичаєшся з собакою, то не жди дружби  од
людей... То що ви на це скажете?
   Пан Славек мовчав, мов йому зацiпило.
   Пан Адамек сiв на землю i вхопив голову в руки.  Пан  Євгенiуш  дивився
скляними очима на вогонь, i в нього по щоках лилися сльози.
   I в цей час нагадав про себе осоружний клiщ, що оселився на  носi  пана
Славека. Стало так свербно, аж потемнiло в очах.  Пан  Сулятицький  схопив
себе нiгтями за краєчок носа, скинув проклятущу тварюку, яка завдала  йому
стiльки прикростей, з насолодою роздавив пальцями...
   Хтось  чалапав  по  печерi.  То  повертався,  впоравшись  пiд  наглядом
охоронця  iз  своїми  нагальними  справами,  пан  Влодзiмеж...   Вiн   був
найщасливiший серед четвiрки, бо позбувся свого клопоту i нiчого  не  знав
про написане в листi...
   Наступного дня Амет Киримли наказав покликати до себе чотирьох бранцiв.
   - От що, вельможне панство! Менi не треба  нi  ваших  голiв,  нi  ваших
грошей. Ми вас упiймали для того, щоб ви передали розпроклятому турковi  -
бейлер-бею кафському Мухаммеду-башi  та  його  бьолюк-башi  Чаїру  Чайлаги
нашого листа. В цьому листi  пишеться,  що  я,  Амет  Киримли,  розбiйник,
оголошую смертну вiйну всiм тим, хто поневолює наш край. У цьому  листi  я
також пишу, що коли з голови мого посланця - а посланцем будете  ви,  пане
Сулятицький, - упаде хоч одна волосина, то  тодi  ми  будемо  нищити  всiх
туркiв - правих i винуватих. А татари вмiють такi речi робити...  Так  от,
пане Сулятицький, ось вам лист  вiд  вашого  сеньйора  Гасперонi  й  кiнь.
Сiдайте й вiдвозьте наш лист. Вас проведе наш товмач Асан Касапчi.
   - Але, але... я не хочу - на галери... - заплакав пан Славек.
   - А ми це мiсце в листi  вiдрiзали,  -  заспокоїв  Амет.  Сльози  миттю
висохли на очах пана Сулятицького. Амет довго мовчав, мов чогось  чекаючи,
а далi запитав:
   - А чому пан Сулятицький не цiкавиться долею своїх товаришiв?
   Ах, так, пан Славек зовсiм не подумав, що в нього  ж  є  товаришi,  якi
їхали разом з ним, страждали разом з ним. I розчарувалися в дiлi... Вийшло
нешляхетне.
   Але пан Сулятицький недаремно вчився красномовству...
   - Тому, що  пан  Сулятицький  не  уявляє  своєї  долi  без  долi  своїх
товаришiв, - вiдповiв, задерши голову.
   Цi  достойнi  слова,  однак,  не  справили  на  розбiйницького  ватажка
належного враження.
   - Я не думаю, що пан Сулятицький каже правду, - сказав вiн.  -  Коли  я
спостерiгав його поведiнку в бою, в мене склалося iнше враження.
   Пан Сулятицький рвучко схопився за свiй пояс з лiвого боку -  там  мала
бути його шаблюка. Але її не було. I пан Славек про це знав. Проте вiн мав
зробити такий жест -  iнакше  б  його  честь  зазнала  страшних  моральних
збиткiв.
   Амет Киримли погладив великим пальцем свiй рiденький  вус  i,  нiби  не
помiчаючи гнiву пана Сулятицького, вiв далi:
   - Вашi товаришi залишаються в мене. Отже, ви маєте прекрасну можливiсть
довести iстиннiсть ваших слiв про дружбу й товариство. Я  переконаний,  що
ви це доведете.
   - Я хочу запитати у вас, що ви нам зробите,  якщо  пан  Сулятицький  не
виконає своєї обiцянки, - запитав пан Євгенiуш.
   - Продам на галери. А якщо вiн приведе сюди  яничарiв  -  позрубую  вам
голови. От i все.
   Вiн подумав, подивився на пана Адамка i сказав:
   - Ви з ним теж поїдете. Двоє - в Кафу, двоє - тут. Пан Влодзiмеж i  пан
Євгенiуш опустили голови. Пан Адамек стояв рiвно i з ненавистю дивився  на
розбiйницького ватажка.
   - А тепер рушайте, - сказав Амет Киримли. - Хай подорожує з вами щастя.
Iншаллах [127]!
   Амет не сказав, що його писар виправив у листi дату початку  козацького
походу. Турки думатимуть, що матимуть у запасi три тижнi, а то й мiсяць, а
козаки вже ось де!
   ...Через п'ять хвилин пан Сулятицький, пан Адамек та рудобородий  їхали
гiрським дубняком у напрямку до Кафи.
   Пан Сулятицький тримався  за  повiд,  в  його  головi  мiшалися  думки.
Хотiлося напитись горiлки, щоб забути  про  вчорашнiй  кошмар.  Та  де  ти
вiзьмеш горiлку тут, в оцьому розпроклятому Криму? Щоправда,  в  Кафi  має
бути все.
   Полiз до потайної кишенi. Грошi, слава богу, лишилися цiлi. Цi  бандити
явно не за  грiшми  полювали,  їм  треба  було  взяти  якогось  шляхетного
чоловiка з iноземцiв,  який  би  передав  їхнього  листа  бейлер-беєвi  та
яничар-башi. Мiсцевий житель мiг спокiйнiсiнько собi втекти, не  виконавши
наказу, чи з ним просто не  захотiв  би  говорити  бейлер-бей,  а  якщо  й
говорив би, то пiд час допиту, тортур. Пан Сулятицький похолов: а  якщо  i
його вiзьмуть на тортури?.. Та нi: вiн усе-все розповiсть. Вiн  скаже,  що
його товаришi - вiрнi  друзi  Туреччини  (воно,  звiсно,  не  так,  але  в
iнтересах справи можна й  збрехати),  сидять  заложниками  в  лiгвi  Амета
Киримли. Бейлер-бей i яничар-башi мусять повiрити одразу.
   Стежка вилася то вниз, то вгору. Невеличкий, але мiцний коник  спокiйно
йшов по краях  прiрв,  пiд  прямовисними  скелями.  Ось  вiн  вивiз  свого
вершника на гребiнь гори - i пан Сулятицький побачив синє-синє море внизу,
помережане сiрими розводами...
   - Море... Руське море, - сказав по-росiйськи рудобородий.
   Пан Сулятицький повернувся до товмача. I спитав теж по-росiйськи:
   - А звiдки ви знаєте мову московитiв?
   - А ви звiдки? - в свою чергу запитав татарин.
   - Я? Ого? Я ж був у Московiї. Разом з Дмитрiєм-царевичем. Били ми  тодi
московитiв - ще й як!
   - А проте московити вигнали-таки вас iз своєї землi.
   Пан Сулятицький не знайшов що вiдповiсти, а  тому  знов  повторив  своє
запитання:
   - Так звiдки ж усе-таки вам вiдома московитська мова?
   Товмач блиснув своїм бiльмом, зиркнув спiд лоба.
   - Бо я сам московит.  Був  московит...  Тепер  я  Асан.  Та  ще  хлопцi
називають мене Касапчi.
   I Асан Косапчi став розповiдати iсторiю свого життя:
   - Яз нижегородських мiщан, був ремiсником -  i  непоганим:  по  золоту,
срiблу, мiдi, латунi, бронзi працював. Мав чимало грошенят. Дружину молоду
мав - Авдотiю. А тут нещастя на нашу землю.  Гине  росiйська  земля,  гине
росiйський народ... I чую - говорить Козьма Захарович Мiнiн-Сухорук:  хто,
мовляв, що має, - вiддавай на оборону, на  боротьбу  з  ворогами-поляками.
Прийшов я додому, перелiчив свої грошi, залишив дещо для дружини  Авдотiї,
а решту вiддав на святеє дiло. Та й сам в ополчення  пiшов.  Бився  добре.
Немало  вашого  брата  на  той  свiт  одправив...  А  потiм  i  самому  не
поталанило. Прибив мене пiд Москвою в бою якийсь лях. Бабахнув  по  головi
ломакою - я й зомлiв. А коли отямився - дивлюся:  зв'язаний,  у  неволi...
Знущалися, а потiм повезли на продаж. Везли мене довго. Спочатку  привезли
в лядську землю. Потiм - в угорську. От там мене й продали  туркам.  Турки
привезли в Стамбул, перепродали  мене  на  галеру.  Став  я  працювати  на
галерi. Робота тяжка. Сидимо ми по п'ять душ на лавi, тримаємося  за  одне
весло, горнемо без кiнця. Ногу прикували до ланцюга  пiд  лавкою,  а  коли
галера йде у вiдкрите море, то ще й наплiчники  такi  одягають  -  залiзнi
кола. Шкiра на тiлi вiд поту горить, як у смаленого вепра.
   Асан Касапчi зiтхнув.
   - Пропадаю я на галерах, а надiї на те,  що  викуплять  з  цiєї  неволi
агарянської, немає. Ото греби, поки здохнеш. Погрiб я отак з рiк - iз мене
тiльки шкiра та костi  лишилися.  Другий  рiк  iде...  Ще  гiрше...  Якось
наглядач став бити особливо ретельно, я кинувся на  нього,  та  ланцюг  не
пускає. Мене страшенно вiдлупили та ще й вирiшили стратити -  повiсити  на
щоглi. Вивели мене на це, значить, дiло, прощаюся я з життям, аж тут думка
одна в голову прийшла: як помирати, так весело. Дай-но, думаю, перевернуся
в турецьку вiру, хай мене пiсля того  вiшають.  Хоч  на  одного  басурмана
менше стане... То й кажу: хочу бути  турком,  мусульманином!  Зашушукалися
турки, побiгли до капiтана нашої галери. А вiн сам  з  потурмакiв  -  твiй
земляк, Iллях... I не стало на свiтi Андрiя  Сомова,  сина  Василевого,  а
став потурмак Асан.
   Не повiсили мене, а привезли на берег,  з  великою  радiстю  водили  по
вулицях, з музикою, з громом. Живу я турком рiк, другий, третiй.  Займаюся
своїми справами ремiсницькими. Маю  добрi  прибутки.  Та  от  якось  лягаю
спати, а менi моя Волга сниться.  I  передзвiн  церков  нижегородських.  I
рiдна мова, i рiднi люди... I так же погано менi стало,  що  далi  нiкуди.
Став я помаленьку пити горiлку. А коран це забороняє. Так,  мабуть,  аллах
мене за це й покарав. Була якось бiйка на вулицi, я в неї встряв, от хтось
мене по оку i врiзав... Я до лiкарiв бiгав, грошi великi платив. Око  вони
менi врятували, та на нiм бiльмо наросло. От як хоч, так  i  живи!..  А  в
мене ж робота така, що там око - найперше дiло... Стали мої  справи  гiрше
йти, став я бiднiшати... Якось зайшов я в мечеть,  та  так  задумався  про
своє нещастя, що замiсть молитися, плюнув спересердя на пiдлогу.  А  це  -
грiх страшний. Що знялося в мечетi! Кинулись усi до мене. А я згадав  нашi
кулачнi бої на Волзi - та як  заходився  усiх  -  у  мечетi!  -  молотити.
Схопили мене та й вiдправили на галери знову.  Отам  я  й  познайомився  з
Аметом Киримли. А потiм пiд час бою наша галера вийшла в море -  в  погоню
за козаками, якi зробили напад на  Стамбул.  Та,  поспiшаючи,  не  встигли
наплiчники на нас поодягати. Не до того  було.  Наша  галера  налетiла  на
козацьку чайку, затопила її, але кiлька козакiв встигло вчепитися за  щось
там таке i пробратися на галеру. А дiло було вночi, пiд час  бурi.  Козаки
залiзли до нас, убили наглядача, забрали в нього ключi  вiд  ланцюгiв.  Ми
тут же визволилися. I потiм кинулися на  ворога.  Забрали  галеру  в  свої
руки, а козака Недайборща своїм капудан-агою поставили...
   Конi спускалися до моря. Пан Сулятицький дивився на довгi  вали  хвиль,
на далекий мис, що нiби розпливався в повiтрi...
   -  Ну,  а  коли  ж  додому,  в  Московiю  повернетесь?  -  спитав   пан
Сулятицький.
   Асан Касапчi вiдповiв не одразу. Вiн зiтхнув, вiдкашлявся.
   - Не знаю. Тут таке дiло. Перед богом християнським я немало  нагрiшив.
I призвичаївся вже до вiри Мухаммеда...
   - А Волга ж як?
   - Сниться... Мабуть-таки втечу додому, але не сьогоднi й не взавтра. Та
й Амету Киримли потрiбна моя допомога. Вони їхали вже двi години,  а  Кафи
ще не було видно.
   Пан Адамек мовчав, скiльки з ним  пан  Славек  не  намагався  розпочати
розмову.
   Нарештi вершники вибрались на гору й  побачили  внизу  велике  мiсто  з
фортечними мурами  i  вежами,  з  брамами,  ровами,  бiйницями.  Покрученi
вулички були  подiбнi  до  коридорiв  у  легендарному  Лабiринтi,  червонi
черепичнi дахи виблискували на сонцi, то тут, то там сiрiли дерева, ще  не
вкритi зеленню. У порту стояло кiлька суден, маленькi  човни  снували  мiж
ними...
   I море - синє-синє...
   - Кефе, - промовив по-турецьки Асан Касапчi. Вiтер з моря вiяв  йому  в
лице, дим з люльки летiв кудись назад, до Кара-Дагу.
   - Тепер так, - сказав вiн. - Ви їдете вниз, до найближчої од нас брами.
Говорите, хто  ви  i  що  ви.  Вас  пропускають.  Ну,  а  далi  дiєте,  як
належить... Потiм, якщо буде вiдповiдь,  ви  їдете  назад.  Якщо  не  буде
вiдповiдi - теж їдете. Ми ж тримаємо ваших товаришiв. Я  вас  чекатиму  за
оцiєю горою. Добре?
   - Добре, - сказав пан Сулятицький.
   - Гаразд, - пробурчав пан Адамек.

   * * *

   Через три днi пан Славек i пан Адамек виїздили з Кафи. З  тяжким  рипом
розчинилися ворота, загримотiв на ланцюгах мiст.
   Пан Сулятицький згадував свої розмови з бейлер-беєм та яничар-башi. Вiн
вiддав листа Гасперонi, докладно розповiв туркам  про  те,  як  готувалися
козаки до походу, скiльки набрали харчу та набоїв - про все це вiн знав зi
слiв сеньйора Гасперонi. Бейлер-бей особливо розпитував про зовнiшнiсть та
манери  Олександра-Ях'ї,  про  його  тiлохранителiв,  цiкавився,   чи   не
збирається  самозванець  напасти  на  Кафу.  Пан  Сулятицький,  подумавши,
вiдповiв, що така можливiсть, очевидно, виключена, бо самозванця передусiм
цiкавить стамбульський трон, отже, вiн з усiма силами має пiти саме  туди,
користуючись тим, що в столицi  не  все  гаразд  iз  владою  та  вiйськом.
Бейлер-бей був приємно здивований  такою  глибокою  поiнформованiстю  пана
Сулятицького, вiн сказав кiлька добрих слiв i  на  адресу  полководницьких
талантiв шановного пана з Ляхистану. Вiн сказав навiть таке: "Якби  пан  з
Ляхистану став турком, то його,  без  сумнiву,  чекала  б  велика  кар'єра
полководця". Пан Сулятицький ледь стримав щасливу усмiшку.  Це  вже  друга
особа говорить йому такий  комплiмент.  Правда,  першою  тiєю  особою  був
сеньйор Гасперонi. Але, зрештою, турки зовсiм непоганi люди.  I  тому  пан
Славек вирiшив не залишатися в боргу. Вiн заявив:  "Ваше  прекрасне  мiсто
давно славилося в свiтi, але зараз, коли воно перебуває пiд орудою  такого
видатного державного дiяча, як бейлер-бей  Мухаммед-баша,  воно  розквiтло
по-справжньому. Та що  там  мiсто!  Кожне  око  втiшиться,  поглянувши  на
благодатнi околицi Кафи, на щасливi обличчя мешканцiв цього краю... Навiть
розбiйники, чий нахабний лист я мав приємну нагоду  передати  вам,  навiть
вони мимоволi беруть  приклад  з  освiченостi  й  мудростi  бейлер-бея  та
яничар-башi". Бейлер-бей всмiхнувся й  поцiкавився:  а  чи  не  заблукають
зацнi пани по дорозi назад. "А ми маємо провожатого, - сказав пан  Славек,
- розумного спiврозмовника, що добре знає турецьку, московiтську  та  нашу
мову. Вiн же нас i назад одведе". Бейлер-бей iзнов посмiхнувся  у  вуса  i
махнув рукою: "Вiн на вас, мабуть, уже не  чекає.  Скiльки  мої  воїни  не
дивилися на ту гору, з якої ви спустилися, - там нiкого немає..." - "А вiн
за другою горою", - сказав пан Славек i  раптом  вiдчув  на  собi  пекучий
погляд пана Адамка.
   Пан Славек думав про те, як щедро бейлер-бей нагородив його за  послуги
в iм'я iмперiї. Три тисячi червоних флоринiв було видано йому.  Стiльки  ж
вiн отримав i на пана Євгенiуша та пана  Влодзiмежа.  Пану  Адамку  давали
пiвтори тисячi червоних флоринiв, але не захотiв їх брати. Пан Славек узяв
цi грошi собi - з тим, що пiзнiше вiн умовить пана Адамка взяти їх...
   Зиркнув на пана Адамка. Супиться, наче не  пан  Славек  порятував  його
грошi, що мало не загинули через його дурну амбiтнiсть.
   - Пане Адамку! - подав голос пан Сулятицький.
   Пан Адамек мовби води в рот набрав.  З  торгiвцями  вiн  не  розмовляє.
Тiльки-но  вони  прибудуть  до   Києва,   вiн   повiдомить   представникiв
королiвської  влади  про  те,  що  пан  Сулятицький  виконував  шпигунськi
завдання. Та нi, вiн не  пiде  доносити  на  негiдника  Сулятицького.  Вiн
просто дасть йому прилюдно по пицi, але це буде  не  тут,  а  в  Києвi,  i
викличе його на герць!
   Вершники вже вибрались на гору, коли побачили, що  їм  назустрiч  мчить
невеликий загiн акинджiв [128].  Акинджi-ага  поштиво  дав  дорогу  пановi
Славеку. На одному iз списiв стирчало щось кругле й  кудлате.  Акинджi-ага
показав на цей спис i  щось  промовив,  уклоняючись  пановi  Сулятицькому.
Єдине слово, як пан Славек зрозумiв, було "Рахмат" [129].  За  що  ж  йому
дякують? Пан Сулятицький безпомiчно озирнувся, шукаючи того,  хто  мiг  би
перекласти промову акинджi-аги. Але товмача Асана Касапчi тут не було...
   Вiрнiше, вiн тут був. Адже то  його  голова  стирчала  на  списi.  Руда
борода метлялась пiд вiтром, а в незабiльмованiм оцi застиг вираз подиву й
докору.
   I пан Сулятицький не змiг дивитися в це око.
   Акинджi промчали вниз, здiймаючи першу, ледь  помiтну,  пахучу  весняну
пилюку.
   Пан Адамек довго дивився їм услiд  якимись  скляними  очима,  а  потiм,
пiд'їхавши впритул до пана Сулятицького, щосили вдарив його в обличчя.
   - Брудни пєс! [130] - тонким голосом вигукнув вiн. -  Фари-зеуш!  [131]
Кров цiєї нещасної людини - на вас. Ви  його  виказали  бейлер-беєвi.  Вам
турки дякують за пiдлiсть!!!
   - Не кажiть менi таких слiв! - закричав пан Сулятицький.  -  Мав  би  я
зброю, я б вас...
   - Ах, так?! - заревiв пан Адамек. - Маш оплату! [132] I вiн  став  бити
свого недавнього друга кулаками в обличчя, пiд боки, по спинi.
   - Кажи: виказав? Кажи: виказав?!
   - Ну так що? - розпачливо стогнав пан Сулятицький. - Але ж то невiрний.
Вiн розбiйник... Ойо, ойо, ой!
   - Зараз  ми  поїдемо  до  Амета  Киримли.  Ми  мусимо  визволити  наших
товаришiв.
   - Але ж той розбiйник позрубує нашi голови!
   - Вашої голови менi не  жаль.  Шкода,  що  зняли  з  плiч  голову  того
московита, а не вашу, собачу!
   Пан Сулятицький сьорбав носом, сякався кров'ю  i  думав,  як  спекатися
пана Адамка. Ярлик на вихiд з  Криму  в  нього  є.  Грошi  -  теж.  Сiм  з
половиною тисяч червоних флоринiв. Пановi Влодзiмежу та пановi Євгенiушевi
вони не потрiбнi.
   Їх чекають смерть  чи  галери.  Розбiйник  не  подарує  загибелi  свого
товмача. Але ж хiба в тiм винен пан Славек?  То  турки,  жорстокий  народ,
отаке чинять... Сто дяблiв у печiнку цьому дурневi Адамковi. По-перше, так
битися  не  можна.  По-друге,  грошей  вiн  не  побачить.  По-третє,   пан
Сулятицький з ним до розбiйникiв не поїде.
   - Не їдьте до розбiйникiв. Менi шкода вас,  хоч  ви  й  не  гiднi  моєї
прихильностi, - сказав пан Сулятицький.
   - А я кажу, що i ви  поїдете.  Ми  присягалися  життям  i  честю  своїх
товаришiв, що приїдемо.
   - Розбiйник не дотримуватиме  присяг,  коли  довiдається  про  загибель
свого товмача. Вiн знищить нас усiх. То лiпше буде, якщо...
   -  Що  -  лiпше?  -  заревiв  пан  Адамек  i  знову  кинувся  на   пана
Сулятицького.
   Але на цей раз його колишнiй друг не захотiв пiдставляти  своє  обличчя
пiд удар кулака. Вiн стьобнув коня, круто розвернув його назад i помчав до
Кафи.
   - Стiй, негiднику! - несамовито  кричав  услiд  йому  пан  Адамек.  Вiн
погнався за паном Сулятицьким, але той виявився  щасливiшим  -  його  кiнь
мчав, як птиця,  а  кiнь  пана  Адамка,  перестрибуючи  через  якусь  яму,
зашпортнувся й разом зi своїм вершником полетiв на землю.
   ...Пiзно вночi дiстався пан Адамек до  Кара-Дагу.  Немилосердно  болiло
розбите колiно. Вiн добирався пiшки, залишивши коня, який зламав ногу.
   - Пане Амет Киримли, пане Амет Киримли! - гукав пан Адамек, видираючись
на гору.
   Гори мовчали. В небi сльозинами блимали ряснi зорi...



   РОЗДIЛ СЬОМИЙ _
   - про вiйськову раду в морi, про стамбульськi дива, _
   про дворян Видича й Нiколича, османського султана Мустафу, _
   трiєстинця Джузеппе та нечисту силу... _

   Олександровi снився сон.
   Мабуть, той сон був страшний, бо Петро чув, як отаман увi снi вигукував
якiсь слова й скреготiв зубами. Джузеппе нахилився над Олександром,  хотiв
потрясти його за плече, але Петро сказав: "Не буди, вiн так  перевтомився,
хай спочине".
   А Олександровi вже чи не вдесяте снився Трапезонт -  рiдне  мiсто  його
матерi-гречанки, мiсто, де минуло його дитинство. Стародавнє грецьке мiсто
з церквами й мечетями, з пилюкою на вулицях, з  шовковицями,  платанами  й
кипарисами в кожнiм дворi. I - з безмежним морем.
   Снилася йому Устя-невольниця, що доглядала  його  й  зiтхала,  згадуючи
свою дитину, забрану в яничари. Снилося, нiби Устя щось  вишиває,  а  вiн,
маленький Ях'я, дивиться, як це в  неї  виходить.  I  бачить  вiн,  як  за
Устиною голкою лягають слiди - червоний i чорний. I бачить вiн, що червоне
- то виноград-ягода, а чорне - це листя. Але ж листя має бути  зеленим,  а
воно чомусь в Устi чорне.
   - Устю, а чому ти не береш зеленої нитки? Листя ж зелене. Зелений колiр
- найкращий колiр.
   - Зелений колiр - то життя. А життя моє зчорнiло в неволi, тому й листя
на моєму виноградi чорне. А ягоди червонi, бо то кров мого серця.
   - Устю, а чому море синє, а його Чорним називають?
   - Бо слiз багато в ньому... Колись море було до дна прозоре. Та прийшли
на нашу землю вороги, забрали людей у неволю  та  й  повезли  через  море.
Стали плакати полонянки, сльози їхнi в море капали, очi виплакувалися - та
й потемнiло море, прогiркло наївiки, i Чорним вiдтодi люди назвали його.
   - Устю, я не хочу, щоб мою землю обмивало цiле море слiз...
   А потiм привидiлося, буцiм бiлий рушник став  блакитним,  а  винограднi
крона перетворилися на бойовi строї запорiзьких чайок.  I  от  уже  бачить
вiн, як iдуть цi чайки на Трапезонт, а над ними - чорнi-чорнi хмари. I так
же низько вони нависли,  такий  же  грiм  з  них  гримить,  такi  ж  б'ють
блискавицi!..
   I раптом крiзь усе те глянули на нього чиїсь чорнi  очi.  I  такi  вони
лиховiснi, i стiльки в них зла й- лютi, що  вiн  одразу  втямлює:  то  очi
ворога. Пливуть чайки, грає море, гойдаються  хмари,  а  крiзь  усе  це  -
страшний погляд чорних, десь бачених очей...
   Вiн знову заворушився, заскреготiв зубами. Джузеппе тор-снув отамана за
плече, i вiн прокинувся. Сiв, покрутив головою.
   - Трапезонт приснився. Нiби я в ньому...
   - Добрий знак, озвався тут же Джузеппе.
   - Татари кажуть: хто вiрить у сни, недовго  живе,  -  похмуро  промовив
Петро.
   - А чорногорцi кажуть навпаки. Правда, Йоване? - всмiхнувся Олександр.
   Йован щось промугикав у темрявi.
   - За добу, якщо нiчого не станеться, прибудемо до Трапезонта, -  сказав
Петро.
   - Недайборща до мене покличте.
   - Карпа - до отамана кличуть!
   - Карпа - до отамана!
   Через  хвилину  надутий,  як  сич  (його  тiльки-но  розбудили),  Карпо
Недайборщ сидiв бiля Олександра.
   Завiсилися парусом, зладнали щось на зразок,  шатра,  запалили  свiчку.
Карпо розгорнув на колiнах мальовану  венецiйцями  карту  берегiв  Чорного
моря.
   - Оце Трапезонтська бухта, - показував вiн мундштуком люльки на  картi.
- Я тут бував не раз. I Клюсик. Власне, мiсто - ось де,  -  вiн  швиденько
обвiв чубком коло. - Далi, ось тут, були пороховi склади. Ось  тут,  трохи
збоку, гармати. Вiйсько, якщо  ми  прибудемо  вночi,  сидiтиме  в  кiшлах,
отже...
   - Якщо те вiйсько нiхто ще не попередив, - докинув слiвце Петро.
   Олександр здригнувся - саме така думка промайнула i в нього.
   - Не вигадуй дурниць, - рiзко вiдповiв Недайборщ. - Ще такого не  було,
аби думки перелiтали за вiтром... Ми йдемо швидко. Хто ще може  швидше  за
нас прибути до Стамбула  чи  Трапезонта?  Нiхто.  Отже,  на  Трапезонт  ми
нападаємо зненацька. Тихо  висаджуємося  на  березi  й  добираємося  двома
загонами до порохових складiв та до кишел. Тим часом сто п'ятдесят чайок з
моря йдуть просто в порт. Нищимо всi торговi судна, пiдпалюємо їх.  Беремо
тiльки бойовi. Третина донцiв висаджується теж разом з нами,  але  йде  на
топ-хану[133]. Друга третина йде на подiях просто в порт. Решта, обiйшовши
з пiвдня мiсто, перетинає всi дороги. Це  по-перше,  а  по-друге:  запалює
кiлька будинкiв i робить страшенний шум...
   Олександр замислено погриз нiгтя й сказав:
   - Невольникiв-чоловiкiв беремо з собою,  невiльниць-жiнок  -  теж.  Хто
захоче, звiсно. Одну чи двi галери з визволеними  бранцями  вiдправимо  на
Сiч, а звiдти хай добираються до своїх домiвок...
   - Ясно, - озвався Недайборщ.
   - Якщо когось застану на грабунку чи звiрствi -  вiддам  до  козацького
суду. А той суд буде короткий: камiнь на шию - i в воду. Ясно?
   - Ясно, - неохоче вiдповiв Недайборщ.
   - Полонених силахiв, яничарiв, капиджiв не нищити. Ми  їх  посадимо  на
галери. Хай працюють. А  потiм  обмiняємо  :  за  одного  турка  -  одного
християнина. Ясно?
   - Та чого ж не ясно? - пробурчав Недайборщ. - Тiльки я б з декого шкури
все-таки поздирав. На чоботи. Колись - рокiв десь iз двадцять тому - попав
нам до рук один Назим Тек-гьозлю. Одноокий такий. Ну, так  я  пару  лiт  у
чоботах з його шкiри красувався...
   Люто зламалися брови в Олександра. Лице потвердiшало.
   - Знав я Назима. I Петро знав... Але - наказ то є наказ.
   - Ясно!
   - Усi скарби, якi здобудемо, - подiлимо порiвну...
   - Скажи, хай бiдних людей не  грабують,  -  пiдказав  Петро.  -  Ми  не
розбiйники, ми воюємо не за це.
   - А ми нiколи так i не робимо, - ображено огризнувся Недайборщ.
   - Так, так, - озвався Олександр. - Грiшно  для  воїна  кривдити  бiдних
людей... Що ще? Все?
   - Та нiби... Все розписали, як на паперi. Тепер  залишилася  дрiбничка:
прийти, побачити й перемогти, - пожартував Недайборщ.
   ...Море  було  спокiйне;  дув  невеликий  попутний  вiтерець.  Козацька
флотилiя рухалася на пiвдень, суворо дотримуючись строю. На  кожнiй  чайцi
готувалися до наступного бою.
   - Треба добре сьогоднi поспати, - мовив Петро.  -  Завтра  буде  в  нас
тяжка нiч... Це буде тяжче, нiж шiсть лiт тому...
   Шiсть лiт тому... Олександр шiсть лiт тому  був  у  столицi  Османської
iмперiї, на Порозi Щастя, як пишномовне звуть турки султанську канцелярiю.
   З  Вiдня  їхало  цiсарське  посольство  до  нового  турецького  султана
Мустафи. Олександр i Петро пiд  вигаданими  прiзвищами  були  включенi  до
складу посольства. Нiхто з їхнiх супутникiв, крiм самого посла,  не  знав,
хто ховається пiд двома сербськими прiзвищами: Нiколич та Видич.
   Вони довго їхали вiд Вiдня через Сербiю, Угорщину, а потiм Болгарiю.  I
от нарештi Стамбул!
   Величезне рiзноплемiнне мiсто на сiмох горбах, як це  й  належить  бути
святим мiстам, постало перед ними.
   Тi горби - наче сiмка велетенських коней iшла вряд, та так  i  застигла
навiки, вгрузнувши в землю й скам'янiвши.
   Перша гора - не дуже велика, при самому морi. На цiй горi - султанський
сераль. Остання, сьома, гора - на пiвночi, дивиться  на  Адрiанополь.  Мiж
цiєю горою та iншими - акведук-водогiн на стовпах кам'яних, збудований  ще
за часiв iмператора Костянтина Великого.
   Олександровi згадалося, як вiн блукав брудними вулицями цього мiста, як
милувався красою Айя-Софiї та мечетi Сулейманiє, на  будiвництво  якої  за
часiв Сулеймана було  витрачено  пiв  третього  мiльйона  [134]  подвiйних
талерiв. Але ж  i  красива  мечеть  Сулейманiє,  краща,  мабуть,  за  саму
Айя-Софiю. Дивовижнi мармуровi стовпи-колони. На  кожному  розi  мечетi  -
дванадцятиграннi   мiнарети.   Коли    починається    рамазан-байрам    чи
курбан-байрам[135],  од  мiнарета  до  мiнарета   на   мотузках   чiпляють
лiхтарики, у якi  вставляються  аркушi  кольорового  паперу  з  вирiзаними
фiгурками: мiсяць, зорi, вiвцi, конi...
   Олександр бував на площах та базарах мiста, в порту, не раз переїздив у
передмiстя Галату й назад. У Галатi бачив французiв та венецiйцiв,  євреїв
та циган. Навiть заглядав у католицькi  костьоли  та  православнi  церкви;
ходив бiля синагог, яких у  Галатi  було  стiльки  ж,  як  i  православних
церков; бiгали за ним цигани, просили дати ручку поворожити;  i  коли  вiн
дав тую руку однiй циганцi, та розгубилася, бо щось на нiй дивне для  себе
побачила. I втекла, затиснувши в руцi дарований їй акче[136].
   Чув у Галатi iсторiю про дiвочу вежу -  Киз-кулезi.  Одному  турецькому
султановi привидiлося увi снi, що його  донька  умре  од  змiї.  Зажурився
можновладець. Не їсть, не спить... Покликав  до  себе  тисячу  ворожбитiв.
Так, мовляв, i так. Мовчать ворожбити, головами похитують. Не знають, що й
казати. Коли один пiдiймається й каже: вiд  божої  волi  не  втечеш.  Якщо
такий знак ти бачив од самого бога, то чим же ти врятуєш свою  доньку?  Ще
бiльш спохмурнiв султан. Другий каже: не вiр снам, ти, султане, чоловiк, а
не жiнка. Розвiв руками султан. Тут третiй просить  слова:  збудуй,  каже,
Киз-Кулезi - дiвочу вежу, i хай твоя донька там живе... Послухався  султан
третього ворожбита та й наказав збудувати Киз-кулезi.  Й  стала  там  жити
його донька. А щоб їй було не сумно, поселив з нею султан веселих  дiвчат.
Так i росла султанiвна. Сторожа цiлими  днями  й  ночами  пильнувала,  щоб
жодна  змiя  не  пролiзла  до  Киз-кулезi...  От  виросла  султанiвна,  до
повнолiття свого дiйшла. Часто бачили її на верху вежi, коли вона  гралася
там зi своїми подругами чи спiвала пiсень увечерi, коли морськi хвилi  мов
завмирають, а вiтер навiть не дихне... Якось отакої пори стояла султанська
донька на вежi, аж дивиться - внизу пливе на човнi якийсь юнак,  везе  вiн
велику корзину винограду.  Побачила  киз[137]  той  виноград,  i  дуже  їй
схотiлося скуштувати солодкої ягоди. Перехилилася над краєм Киз-кулезi  та
й гукає: "Гей, юначе, передай менi хоч гроно!" А вiн каже: "А як же  я  це
зроблю?" А вона:
   "Я тобi спущу мотузку, а ти за неї  гроно  прив'яжи".  Так  i  зробили.
Прив'язав той юнак кiлька грон на мотузку, та  й  пiдняла  султанiвна  цей
дарунок до себе на вежу. Тiльки-но хотiла зiрвати одну ягiдку, а  з  грона
раптом вискочила невелика гадюка i вкусила дiвчину в руку.  Скрикнула  вiд
смертельного болю юна  султанiвна,  кинулися  до  неї  подруги,  покликали
лiкаря, та поки той лiкар прибiг, дiвчина була вже мертва...
   Олександр стояв на березi, милувався вежею й думав про те,  що  подiбнi
казки чув вiн у Сербiї та Угорщинi, в Богданiї та на Українi.
   Був на Безiстанi, дивився, як продають  i  купують  невiльникiв.  Бачив
гiркi людськi сльози, чув невтiшнi їхнi крики, i  серце  стискалося  -  як
багато на свiтi  страждань.  I  думалося  ще:  чому  цих  страждань  зараз
найбiльше завдає народ турецький? Господи, та при чiм тут турецький,  отой
розпро-нещасний райя![138] Чи ж має вiн хоч копiйку з цих усiх баришiв, що
їх собi наживають з торгiвлi рабами людолови? Цього  бiдного  селянина  чи
тюрка-кочiвника примусово посилають будувати мури в Адрiанополi,  насипати
вали в Ячаковi, у Криму... I мруть вони за тридев'ять  земель  од  рiдного
краю.
   А молодих i здорових чоловiкiв забирають у вiйсько, i кладуть вони свої
голови за аллаха i султана...
   Але ж чекай, графе Олександре, а що ти даси цим людям? Де ти бачив, щоб
мужик жив щасливо? Ти що, хочеш перетворитися на Гаруна аль Рашида? Але  ж
то тiльки казочка.
   Нi, нi, нi, не можна втрачати вiри в здiйснення  замисленого.  Спочатку
треба дати головне - мир. Щоб Османська iмперiя  не  воювала,  а  на  полi
працi здобувала свою славу. Сулейман Канунi зумiв це довести.  Наполовину,
але довiв. За його царювання було здiйснено стiльки розумного й вiчного  :
вироблено  звiд  законiв,  полiпшено  життя  народу.  За  його  правування
пiднялися в Стамбулi й Адрiанополi пречудовi мечетi,  писали  новi  книги,
мистецтва розвивалися. Може,  колись  люди  забудуть  про  нашi  вiйськовi
перемоги, а пам'яткою про нас  лишиться  тiльки  вiчна  й  нетлiнна  краса
Айя-Софiї, Сулейманiє?..
   Скiльки ми нищимо, руйнуємо, боже  мiй!  Турки  палять  мiста  й  села,
беруть ясир[139], а коли вже брати нiкуди -  убивають,  рiжуть,  нiвечать,
аби згинуло все. Християни, обороняючись, оздоблюються - i чинять те саме.
Навiщо? В iм'я Христа? В iм'я Мухаммеда?
   Скiльки  страшних  iсторiй  про   Туреччину   розходяться   по   всьому
християнському свiтовi! А хiба лише вони зажили  такої  слави?  Що  чинять
зараз християни в  щойно  вiдкритому  Новому  Свiтi?  Так  нищити  корiнне
населення, як нищать iспанцi та португальцi в Америцi, i турки не  вмiють.
Хай турки - фанатики в своїй вiрi, але  ж  хiба  бiльш  терпимi  до  iнших
релiгiй християни? Скiльки вогнищ у Європi вiдпадало, скiльки  вогнищ  iще
палає!
   Олександр стояв посеред Безiстану, роздивлявся на групи прикутих людей,
яких продавали за грошi чи обмiнювали на  крам.  Як  худобу...  Бачив,  як
сидiла мати-українка,  обнявшись  iз  донькою,  й  благальне  дивилася  на
кожного покупця: купи нас обох, не розлучай навiки. Олександр спитав  цiну
в людо-продавця, сумно поглянув на жiнку з донькою,  похитав  головою:  не
вистачить у мене грошей...
   Якби то вiн мiг закупити весь цей базар i випустити всiх людей на волю!
   Бiля мечетi побачив: якийсь райя веде четвiрко своїх дiтей маленьких  -
i всi калiки. В  найстаршого  хлопчика  ручки  по  лiктi  пообрубуванi,  в
другого нiжки вивернутi назад.  Ще  в  одного  руки  й  ноги  вигнутi  так
неприродно, що здається: по дорозi йде не людина, а павучок. У  четвертого
- найменшого - оченят немає. Iдуть, милостиню благають.
   Жахнувся Олександр, пiдiйшов, дав грошей. Запитав:
   "Чоловiче, чого то  твої  дiти  такi?"  -  "Ми  їх  калiчимо,  щоб  нам
милостиню давали.  Iнакше  -  жити  не  можемо".  Закричав:  "Будь  же  ти
проклятий, мучителю власних дiтей!" Кинув райя грошi в лице  Олександровi:
"Вони й так кривавi, мої акче, так ще й ти слiз туди додаєш, чужинцю!"
   На базарi безногий сидiв, вимахуючи якимись дивними палицями.  Пiдiйшов
ближче - сахнувся: нещасний чоловiк вимахував своїми колись вiдрiзаними  й
висушеними ногами i гукав: "Дивiться, правовiрнi, ось  мої  ноги,  я  ними
колись ходив!"
   Олександр довго блукав по мiсту, заходив  у  найбiднiшi  квартали  -  i
вискакував звiдти, мов iз пекла.  Так,  багато  вiн  бачив  бiдностi  i  в
Чорногорiї, i в австрiйськiй землi, i в угорськiй, але такого жаху,  як  у
Стамбулi, вiн не мiг собi навiть уявити в найкошмарнiшому снi.
   А майже поряд - небачений блиск i небачена розкiш. Султан, його  чаушi,
пашi, кадiї - вся ота двiрцева челядь ходить у злотi, а  народ  вимирає  з
голоду, а народ гине од вошей  та  блощиць,  од  скажених  собак,  чуми  й
холери.
   Розповiдали: забiг скажений пес  у  мечеть  султана  Аму-рата.  Вигнати
собаку з мечетi - грiх. Тiкати з мечетi пiд час молитви - грiх.  Перекусав
той собака половину вiруючих.
   Чи не є такою мечеттю й Оттоманська iмперiя, в якiй нерозумний iмам, що
читає молитву й забороняє вигнати скаженого пса, є султан? Чи не  є  отiєю
собакою яничарство i вся вiйськова машина iмперiї? Оскаженiв вiрний страж,
став кусатися, на смерть заражаючи отруйною слиною всiх, на кого нападе...
   Петро, що ходив разом з Олександром, був так само насуплений  i  лютий.
Петро добре знав цей край. Вiн, утiкши з яничарської школи, приєднався  ще
юнаком до повстанцiв Каландара, цього шаленого дервiша, який мрiяв знищити
все злото на землi, бо вiд нього, мовляв,  усi  бiди  людськi.  "Гяур?"  -
запитав Каландар-оглу в Петра, i той  ствердно  кивнув  головою.  "Я  тобi
податок за це платитиму, тiльки  вiзьми  до  себе,  -  попросив  Петро.  -
Дивись, у тебе навiть цигани є, а в них же не  вiра,  а  тiльки  пiввiри".
Зареготався дервiш Каландар-оглу: "Не буду з тебе брати харадж[140], я  не
султанський чауш. Iди до нас, гяуре, якщо ти серцем добрий, то ти - наш, а
якщо в серцi твоєму - погань, то, навiть iмамом  будучи,  ти  -  поганець,
гiрший за гяура". Всю Анатолiю обiйшов разом з повстанцями Петро... А коли
султанське вiйсько придушило-таки Каландарове  повстання,  то  втiк  Петро
разом з шаленим дервiшем у Персiю, а звiдти довго добирався до Чорногорiї,
де стрiвся з Устею, а потiм i з Олександром.
   Так от, блукаючи Стамбулом, запитав Олександр у Петра:
   "Що зробив би ти, ставши султаном?" Петро  насупився  й  довго  мовчав.
"Чого мовчиш? Я питаю, а ти дай вiдповiдь. Я хочу знати, що  менi  робити,
як стану султаном". "А може, то надто важка ноша для чесного чоловiка?"  -
вiдповiв запитанням Петро. "Я тебе питаю  не  про  те,  чи  варто  ставати
султаном. Варто. Необхiдно. А ти скажи, що робити, ставши султаном?" Петро
згадав дервiша Каландара-оглу й вiдповiв:
   "Я б, як Каландар-оглу, вирiзав усiх багачiв, а все добро  роздiлив  би
порiвну мiж людьми". -  "Як  це  -  порiвну?  Колись  Оттоманська  iмперiя
примушувала  кожного  чоловiка,  крiм  султана,  починати  все   спочатку,
багатство у спадок не передавалося. I що маємо? Все  одно  були  багачi  i
були бiднi". Петро безнадiйно махнув рукою: "Клятий свiт! Його, мабуть, не
переробиш! Але яничарiв та акинджiв я б знищив". - "Чого раптом?" -  "Тому
що доки будуть яничари та акинджi, доти Туреччина кидатиметься на  всiх  з
вiйною - навiть тодi, коли їй це не потрiбно.  От  побачиш  -  скоро  буде
похiд на Україну чи в Польщу".
   Щось на другий чи на третiй день  пiсля  цiєї  розмови  султан  Мустафа
приймав у своєму сералi[141] посольство з Вiдня,  отже,  й  Олександра  та
Петра, чи то пак австрiйських дворян iз сербськими прiзвищами  Нiколич  та
Видич.
   Кавалькада iз сорока  вершникiв  пiд'їхала  до  муру,  яким  огороджено
султанський палац. При першiй брамi  стояло  близько  сотнi  озброєних  до
зубiв капиджiв[142]. Вони мовчки, вороже дивились на прибулих, хоч  знали,
що має бути посольство : їх попередили з двiрцевої дефтерхани [143].
   Вершники проїхали за браму й спiшилися. Тут  уже  нiхто  не  мав  права
їздити верхи. До другрї брами дiйшли  пiшки  в  супроводi  двох  двiрцевих
сановникiв.  Знов  зупинили  їх  калиджi  i  знов  треба  було  показувати
охоронцям султанський ярлик.
   Минули й третю браму.  Капиджi  вiдiйшли  вбiк.  Посольство  увiйшло  в
третiй двiр. Якраз напроти брами -  дверi  султанських  покоїв.  Олександр
вiдчув,  як  шалено  закалатало  його  серце...   Вiдчув   лiкоть   Петра.
Пiдштовхує:  спокiйно,  спокiйно,  графе  Олександр,  султане   Ях'я,   ти
всього-на-всього дворянин на прiзвище Нiколич...
   Посольство зупинилося. Олександр поволi повертав голову,  роздивляючись
навколо. Згадалися розповiдi матерi. Праворуч стоїть терем з євнухами,  по
лiву руку - будинок, де живуть султановi дружини.
   Тиша. Наче вимерло все. Стоять у  два  ряди  вояки,  залишаючи  вузький
прохiд для членiв посольства. По праву руку -  три  тисячi  яничарiв.  При
повнiй зброї - з ратищами, шаблями, пiстолями й рушницями. У бiлих  овечих
шапках-бирках, бiлий грубошерстий шлик спускається вниз, а попереду, де  б
європеєць почепив пiр'їну, - проста дерев'яна  ложка.  Шлик  -  то  символ
перемоги, ложка - емблема добробуту. Червонi жупани. Синi шаровари. Стоять
- не дихають. Позаду прапор яничарський - червоний, як  кров,  iз  срiбним
пiвмiсяцем та мечем Османа.
   Стоять, мов намальованi ...
   Тиша. Моторошна тиша-По лiву руку - три тисячi  спiшених  сипахiв.  Теж
при повнiй зброї, але одягнутi багатше - iз срiблом та злотом на мундирах.
   Два турецькi башi, що  супроводжують  посольство,  вклонилися  спочатку
яничарам, а потiм сипахам. Олександр  дивився,  як  схиляють  свої  голови
посол, його секретар, начальники вiддiлiв. Ось i до  них  з  Петром  черга
дiйшла. Схилив голову спочатку вправо, потiм влiво. Вiдчув, що треба  йти.
Пiшов за всiма, дивився,  як  хвилею  схиляються  перед  ними  яничари  та
сипахи, схиляються низько, майже до колiн, аж рукави-шлики землю метуть. I
не розгинаються, аж поки не пройде посольство.
   Тиша. Тiльки чути шурхiт нiг.
   Ось уже й самi покої. Зупиняються пашi, зупиняється посол.  Зупиняються
всi.
   У   дверях   з'являються    троє:    капиага[144],    харем-агаси    та
муха-физлар-ага. Мовчки вклоняються. Посольство рушає в султанськi покої.
   Тиша, тиша, тиша-Велика палата завiшана перськими килимами. Всi стоять,
чогось чекають. Харем-агаси пищить:
   - Зброя!
   - Зброї при нас немає, - каже радник посольства.
   - Обшукати!
   Коли спритнi  руки  одного  з  капиджiв  миттю  обмацали  тiло  й  одяг
Олександра, вiн аж здригнувся. Немає зброї при ньому - це так.
   Але вiн ще прийде сюди iз зброєю. I хай тодi дрижить Стамбул.
   Двоє високопоставлених туркiв узяли  вiденського  посла  попiд  руки  i
повели в iншу кiмнату - вже до самого  султана  Мустафи.  Вiдкинули  пишнi
килими, що прикривали дверi, - i  Олександр  побачив  свого  родича,  який
сидiв на невеликому пiдвищеннi, обкладений з усiх бокiв гаптованими злотом
подушками й килимами. Мустафа дивився на тих, що прийшли  до  нього,  -  i
Олександр бачив у султанових очах, пласких, як в  оселедця,  таку  щиру  й
одверту порожняву, що йому стало страшно, "I оце володар  Туреччини?  Який
жах!" Пообiч пiдвищення стояли  яничари.  Тут  же  поряд  -  яничарчага  -
худющий вусань у пишному одязi, який вiнчав  фiолетового  кольору  плащ  з
рогатими, обшитими золотом плечима, та бiлий рукав на шапцi, що звiшувався
мало не до пояса. Права рука кожного яничара лежала на ятаганi, лiва  була
закладена за спину.
   Двоє пашiв пiдвели посла до Мустафи. Почався ритуал: посол  має  падати
на колiна, бо ж перед султаном  мають  падати  на  колiна  геть  усi.  Але
оскiльки падiння посла на колiна могло б принизити державу, вiд  якої  вiн
прибув, треба зробити, щоб посол  i  впав  на  колiна,  виявивши  шану  до
султана, i не впав, виявивши шану до свого короля. Для цього  посол  удає,
що вiн падає на колiна, а пашi намагаються  втримати  його,  взявши  попiд
руки. Ось i зараз вiденський посол просто-таки повис у  туркiв  на  руках.
Харем-агаси задоволено киває: ритуалу дотримано блискуче, вiденський посол
може розраховувати на найщирiшу люб'язнiсть.
   Непомiтно з'являється драгоман [145]. Посол починає говорити.
   Олександр-Ях'я не спускав очей з султанського  обличчя.  Вiн  намагався
прочитати на обличчi Мустафи хоч одну думку. Все даремно. Мустафа  сидить,
роздуває щоки, двадцятилiтнiй дурень, якому, напевне, доведеться й  умерти
дитиною.
   Потiм усi  проходять  повз  султана,  цiлуючи  його  рукав.  Цiлують  з
поклоном рукав султана з Високої  Брами  й  двоє  австрiйських  дворян  iз
сербськими прiзвищами Видич та Нiколич...
   Потiм вони сидять у султанськiм покої й  обiдають.  У  головному  покої
їсть сам  султан.  З  дверей  знято  килими,  щоб  посольство  мало  щастя
лицезрiти султанiв обiд. Султановi принесли щось на  зразок  велетенського
обертового столика-тацi. Сiмдесят озброєних служникiв поставали в  ряд  i,
передаючи один одному тарiлку за тарiлкою, подали султановi  сорок  страв.
Мустафа  довго  роздивлявся  принесене,  затим   почав   крутити   пальцем
столик-тацю. В очах харем-агаси - втома i терпiння. Султан  поводиться  як
дитина, але на все те - воля божа.
   "Прабабо моя Роксолано-Хуррем, - подумав тодi  Олександр.  -  Моя  мати
казала, що ти, вагiтною будучи, вино й горiлку  пила,  аби  отруїти  ще  в
утробi майбутнiх султанiв... Ти досягла  свого.  Твiй  син,  султан  Селiм
Другий, став називатися ще й Местом-п'яницею. Твої онуки були розпусники й
дурнi. А ось  цей  Мустафа  -  то  вiн  просто  iдiот...  Твоя  отрута  не
передалась менi, Роксолано-Хуррем. Але ж я й не султан!"
   - Ги-ги-ги!  -  почулося  з  султанського  покою.  Це  великий  Мустафа
розкрутив столик-тацю так, що з нього стали падати тарiлки зi стравами...
   Козацька армада йшла на Туреччину. Спокiйно спав  Трапезонт.  Не  чекав
бiди Синоп... Попутний пiвнiчний вiтер невтомно  гнав  крiзь  нiч  випнутi
вiтрила козацьких чайок.
   Олександр труснув головою, намагаючись вiдiгнати  вiд  себе  нав'язливi
думки. Пiшов на нiс, звiдки чулися приглушенi голоси. Йшов, намагаючись не
зачiпати козакiв, що спали, повкривавшись хто свитою, хто старим  парусом,
хто повстяною накидкою.
   Ще на вiдстанi упiзнав голос Джузеппе.
   - Ну ясно, це Джузеппе тут  просторiкує,  -  вийшовши  на  нiс,  сказав
Олександр по-iталiйськи. На що Джузеппе негайно вiдповiв:
   - Вправляюся в мiсцевiй мовi.
   - Вправляйся, вправляйся, - пробурчав Олександр  i  став  позад  нього,
зiпершись на борт.
   Бiля Джузеппе сидiли Петро, Недайборщ, Йон, а також Максим Балабай.
   - Так отож менi й кажуть: як пiдеш на кладовище, до того пам'ятника,  -
Джузеппе поглянув на Олександра й по-iталiйськи пояснив: - Я кажу про  той
мармуровий пам'ятник у Трiєстi на кладовищi доньї Аннеттi дi Пiццоло...  -
I, знову повернувшись до слухачiв, вiв далi: - ...То побачиш опiвночi,  що
той пам'ятник до тебе верне обличчя...
   Йон голосно кашлянув i озирнувся.
   - Засперечалися ми з хлопцями на барило вина. Я кажу:  пiду  подивлюся.
Кажуть: iди! Настає вечiр. Ми з хлопцями сiли, випили. Було  нас  четверо.
Випили вiдро. Небагато, як на доброго лицаря, чи не так? Пiшов я... Мiсяць
свiтить - бiлий такий, мов у саван вбрався. Менi на душi - не  сказав  би,
що весело! Але йду.  I  от  дивлюся  -  стоїть!  Вона!  Точно-точнiсiнько!
Стоїть, не ворушиться. Я дивлюся - не дишу. Коли бачу - це точно,  хлопцi!
- бачу: повертається до мене! Тут у мене серце  -  дриг-дриг-дриг  -  i  в
п'яти.
   Джузеппе замовк. Хлюпало море. Свiтили зорi. Сяяв мiсяць  над  морем  -
такий же, як i в розповiдi Джузеппе: бiлий, наче в саванi.
   - Холодно щось стало... - пересмикнув плечима Джузеппе.  -  Чи  нема  в
кого сьорбнути, горлянку промочити? Недайборщ вiдстебнув баклажку, подав.
   - На, пий, тiльки не все.
   Джузеппе надпив, голосно крякнув i повiв розповiдь далi:
   - Повертається, значить, а душа моя -  в  п'яти.  Пропав,  думаю.  Коли
дивлюся - iде! Iде!!! I просто до мене... Хочу тiкати - ноги не  несуть...
А вона пiдходить, мовчки бере мене за руку й веде.  Рука  -  холоднюща.  А
вона тягне мене - та так сильно, що мої скам'янiлi  ноги  вiдриваються  од
землi й починають iти! Я йду, озираюсь i - о жах! - бачу: кладовища  нема.
Порожнiй степ i дрiбнi кущики... Заплющив очi й iду. А вона веде й веде...
На смерть. Нi, думаю, нiж помирати  отак,  помру,  як  лицар.  Застрелюся!
Полiз за пояс, вийняв пiстоля, приклав до серця. I так  жаль  стало  себе!
Може, спробувати вiдiгнати нечисту силу? Але як? За лiву  руку  мене  веде
нечиста сила, в правiй руцi - пiстоль. Почав пiстолем хрестити ту  нечисту
силу. Не пускає. Ну, думаю, треба стрельнути. Але куди? В  серце?  Так  то
для нечистої сили нiщо. В голову? А що їй вiд того? Ах,  думаю,  куди  бог
звелить, й бабахну!.. I бабахнув. Чую - нечиста сила випускає мою  руку  й
падає. А я - на неї. I тут в очах завертiлося  все,  як  у  пеклi  -  i  я
заснув. А вранцi нас з нечистою силою знайшли на вулицi Трiєста.  Нечистою
силою виявився мiй приятель Вiнченцо.  Каже,  що  я  пiшов  нiбито  не  на
кладовище, а в iнший бiк. Так вiн мене наздогнав, повiв на кладовище. А  я
сп'яну бабахнув його пiстолем по головi...
   Олександр, посмiявшись, вернувся назад, на корму.
   Не спалося, не лежалося.
   Все ближче й ближче Туреччина...
   - Як-то вона його стрiне?



   РОЗДIЛ ВОСЬМИЙ, _
   у якому Селiм-ага здивує i своїх пiдлеглих, _
   i своїх бранцiв, i себе самого... _

   Буджацька орда ще не вгамувалась,  але  ода-башi  Селiм  довiдався,  що
велика її частина подалася брати ясир за Прутом, i вирiшив, що  бiльше  не
можна сидiти в батурi й чекати на милiсть божу. Зрештою вiн  має  хоробрих
воїнiв, має добру зброю...
   Однiєї ночi барка з полонянками та яничарами знялася з якоря, i швидкий
Днiстер понiс її до моря.
   Галя все ще не могла отямитися пiсля пережитого в батурi потрясiння. От
i зараз вона сидiла в каютi (Ривка спала поруч) й плакала.
   Уже настала глупа  нiч.  Судно  здригалося  пiд  ударами  хвиль.  Спали
невольницi в трюмi. Закутi в кайдани, спали полоненi повстанцi-богданцi.
   Хтось постукав. Галя знала - це ода-башi  Селiм.  Поправила  хустку  на
головi. Укрила сонну Ривку. Хай заходить.
   Зайшов. Розгублено дивиться своїми блакитними  очима.  Синя  пляма  над
бровою здригається. Галя вiдвернулася.
   - А справжня туркеня мусила б прикрити лице, коли заходить  чоловiк,  -
сказав Селiм.
   - Я не туркеня, - рiзко вiдповiла Галя.
   - Ти сказала, що зрiкаєшся своєї вiри...
   - Якби на ваших очах християни  мучили  ваших  одновiрцiв,  ви  теж  би
занапастили свою душу, - глухо вiдповiдала дiвчина.
   - Нi, не занапастив би...
   - Бо ваша душа вже й так занапащена. Ви - яничар, зрадник свого народу.
   - Якого це народу? Ти знаєш, як зветься мiй народ?
   - Знаю, що ви не турок. От що я знаю. Селiмове обличчя посуворiшало.
   - Я - воїн Мухаммеда й аллаха. Я несу вiру в усi кiнцi свiту. Чiнгiсхан
сказав: "Найщасливiпiою людиною  на  землi  є  та,  що  жене  розгромлених
ворогiв, грабує їхнє добро,  скаче  на  їхнiх  конях,  милується  сльозами
людей, цiлує їхнiх дружин i дочок".
   - Так може говорити тiльки розбiйник...
   - Коран теж говорить: "Меч є ключ до неба: одна краплина кровi, пролита
за боже дiло, бiльше вгодна господовi, нiж два мiсяцi посту й молитви".
   - То вбийте мене - можете сто лiт не ноститися й не молитися.
   Селiм насмiшкувато подивився на Галю.
   - Ех, Галiя, Галiя, ти забуваєш, що ти вже  туркеня.  Вiддамо  тебе  за
якогось агу чи вiзира...
   - Продасте, а не вiддасте, - в очах у Галi блиснули сльози.
   Заворушилася Ривка, пiдвела голову й тут же заховалася пiд ковдру.
   Ода-башi покусав свiй тонкий вус. Глянув на Галю, сказав:
   - Ходiмо на палубу.
   Галя накинула на плечi  кожушанку  й  вийшла  услiд  за  Селiмом.  Вона
переступала через якiсь клумаки, через соннi тiла...
   На палубi було темно. Вiтер був сирий i пронизливий. Та  була  в  ньому
якась дивовижна весняна м'якiсть. Вiтер пахнув землею й зеленню...
   Галя стала бiля облавка й задивилася в  блискучу  од  зiр  воду.  Знову
захотiлося плакати... Ну, чого вiн вiд неї хоче, цей яничар?
   Селiм стояв тут же.
   - Ех, Галiя, Галiя, - зiтхнув вiн.
   - Я не Галiя... Я - Галя.
   - Галiя... Все-таки Галiя... Ти згадаєш  колись  яничара  Селiма,  коли
будеш значною господинею. А  яничаровi  Селiму  до  смертi  судилося  жити
самотнiм.
   - Я щодня його згадуватиму. Щоночi проклинатиму. За те, що вiн забрав у
мене волю й щастя...
   - Аллах так велить...
   - Велить чинити лихо?.. Живе на свiтi, десь аж  у  Чорногорiї,  нещасна
жiнка з нашого села - з Сугакiв... Вона вийшла замiж, та через три днi  її
чоловiковi одрубали голову. А  коли  народився  син,  то  забрали  його  в
яничари...
   - Так треба, - камiнним голосом  вiдповiв  Селiм.  I  повторив:  -  Так
треба!
   - Кому? Навiть конi - й тi мають iмена,  навiть  собаки  -  i  про  тих
знають, якого вони роду-племенi, тiльки яничари - безiменнi, як стрiли...
   - Чому ж - безiменнi? - озвався Селiм. - Мене Селiмом звуть.
   - Селiмом? А може, ви Савка або Степан?.. Устиного сина звали Тодорком.
Як тепер його називають? Ахмед? Мустафа? Оман? Може,  його  вже  на  свiтi
немає... А бiдна Устя жде,  думає,  що  ходить  по  свiту  її  Тодорко  iз
знаками, виколотими чинським чорнилом на ступнi та над бровою...
   - Чинським чорнилом? - стрепенувся Селiм.
   - А що вам з того?..
   - Нiчого... Нiч така темна... Як чинське чорнило... Вiн  повернувся  до
Галi - i вона в темрявi побачила його обличчя зовсiм близько бiля себе.
   - Ти проклинатимеш мене? - глухо запитав яничар.
   - Проклинатиму, - так же глухо сказала  Галя.  -  Проклинатиму,  бо  ви
силою взяли мене, силою змусили взяти найтяжчий грiх на душу.
   - Вiра Мухаммедова - то не грiх. То - щастя. Ти - дурна...
   - Хай воно згорить, те ваше щастя!
   Селiм нiчого не вiдповiв.
   Судно здригалося на хвилях, тремтiли зорi в небi...
   - Так де, ти кажеш, живе ота жiнка, що її Устею звуть?  -  тихо  спитав
Селiм.
   - Десь у Чорногорiї... її брат торiк тут був, казав менi.
   - А брат де?..
   - Не знаю.  Казав,  що  приїде  ще  в  село.  Щоб  мене  побачити...  -
Спохопилась. - А тобi що? Хочеш i їх пiймати?
   Галя зiтхнула i витерла сльозу.
   - Ти його любиш, так? - запитав Селiм.
   - Люблю... Я побачила його очi - блакитнi-блакитнi, як чисте небо...  Я
побачила його добре лице. Я побачила, як вiн пив подану мною воду, а потiм
скочив у сiдло та й помчав... Казав, що приїде... Йому вже багато лiт... А
ти - навiщо ти живеш на  свiтi?  -  вона  забула,  що  до  ода-башi  треба
звертатися на "ви". - Що ти зробив доброго людям? Що? Що? Що? Що ти скажеш
своєму боговi, як умреш?
   - Цить! - ударив кулаком по дошцi Селiм. -  Ух,  який  же  ви  страшний
народ! Я тепер розумiю, чому такi у вас козаки.
   - Якi?
   - Запеклi...
   - А вони  нiчого  не  мають:  нi  злота,  нi  привiлеїв.  Тiльки  своєю
запеклiстю й тримаються... А iнакше - вся Україна пiд турком була  б...  А
хiба можна жити без України?..
   - А то вам краще - пiд поляком? Ну? Чого мовчиш?
   - Все одно - проклинаю. Ти забрав у мене батькiвщину...
   Селiм мовчав. Вiн щось думав. Потiм обернувся на палубу, гукнув:
   - Урхане! До мене!
   - Що там ще? - незадоволено пробурчав у темрявi Урхан, але  пiдiйшов  i
виструнчився перед ода-башi.
   Селiм щось тихо сказав йому по-турецьки. Урхан здивовано витрiщився  на
ода-башi. Селiм розсердився, майже вигукнув:
   - Бери з собою десятьох яничарiв, дiставай коней  -  i  негайно  мчи  з
Галiєю в село Сугаки. Такий мiй наказ. Даю тобi сотню червiнцiв.
   Урханова пика витягнулась.
   - Ти не розумiєш? Одвези  цю  дiвчину  додому.  А  я  з  рештою  загону
повернуся, як тiльки судно пiде в море. Все. Ясно?
   Урхан мовчав.
   - Виконуй! Ну? - iз загрозою в голосi сказав Селiм.
   Галя нiчого не розумiла.
   Судно пристало до берега. Через кiлька хвилин десяток яничарiв, Селiм i
Галя стояли на сушi. Селiм пiдiйшов до дiвчини.
   - Прощай, Галiя! Вертайсь у свої Сугаки. Не проклинай  яничара  Селiма.
Вiн теж людина.
   Вiн ухопив її могутнiми руками, притис до  себе,  аж  у  дiвчини  подих
забило, й поцiлував. Галя мало не зомлiла - так усе це  було  несподiвано.
Потiм вiн поставив її на землю, стрибнув на судно i закричав:
   - Рушай!
   Чомусь  вихопив  шаблюку  i  щосили  рубонув  по  поручнях...   Матроси
вiдштовхнули баграми судно вiд берега i, пiдхоплене Днiстром, воно  швидко
зникло в темрявi.



   РОЗДIЛ ДЕВ'ЯТИЙ, _
   у якому автор спробує розповiсти _
   про морську та сухопутну баталiї при Трапезонтi _

   ...I знову навколо нiч. Козацька  армада,  не  зупиняючись,  пливла  на
пiвдень, на пiвдень...
   Ще при заходi сонця побачили вдалинi синi гори. Вони сторожко виглядали
з-за обрiю, мовби видивляючись, що то робиться на морi.
   Недайборщ показав батогом (вiн завжди стирчав у нього з-за  халяви)  на
гори й мовив:
   - Оце, отамане, як  бог  нам  поможе  вiтром,  то  десь  пiсля  пiвночi
прибудемо до Трапезонта...
   На чайках мовчали. Всi вдивлялися в синi гори,  що  хмарою  повисли  на
обрiї.
   Нiч упала швидко. I вiтер, що досi гнав чайки вперед, ущух.
   - За весла! - пролунало над морем. Козацький флот  не  зупинявся  й  на
хвилину... Клюсик, як тiльки стемнiло, пiдкликав до себе Яремка i дав йому
в руки якусь рiч.
   - Оце, хлопче, бурдюк з-пiд вина чи кумису. Дуже гарна штука.  Прив'яжи
до себе й нiчого не бiйся. Як скине хвилею чи ще чим у море, надувай його,
зав'язуй, тримайся - i все буде гаразд, як кажуть латиняни. Не втопишся...
Ось глянь, як це робиться - i Клюсик став надувати шкiряний мiшок. Бачиш?
   - Бачу, - кивнув Яремко. - А зброю ви менi дасте?
   - Зараз - нi, - сказав Клюсик.  -  Зброя  потрiбна  дорослим.  Ти  ж  i
стрiляти не вмiєш... I взагалi - сиди в схованцi...
   Козаки дружно налягали на весла, i чайка  продовжувала  свiй  полiт  по
хвилях,  вона  мчала  легко,  швидко,  протинаючи  мереживо  хвиль,   наче
велетенська голка.
   На кормi бiля керма сидiв козак Тодось i вигукував:
   - А ще - раз! А ще - два! А ще - раз! А ще - два! I  весла,  слухаючись
його наказу, опускалися та пiдiймалися, пiдiймалися та опускалися, з силою
б'ючи по водi, спiнюючи її - i вона фосфоричне свiтилася...
   Сеньйор Гасперонi грiб разом з усiма козаками, його сильнi, кощавi руки
мiцно тримали весло. Вiн грiб i думав про свої справи. Все поки що йде  як
слiд. Уже недалеко Трапезонт. Чорт iз ним, iз цим Трапезонтом! Подумаєш  -
ще раз його розграбують козаки!  А  може,  й  нi.  Вiн,  Кемаль-Сус,  таки
умудрився намочити порох майже у всiх козацьких чайках. Це викличе панiку,
пiд час якої вiн має застрелити Олександра, якщо той якимось чином зацiлiє
пiсля гарматного залпу з галери. Буде це так. Як тiльки Клюсик, вирвавшись
уперед, побачить, що весь порох мокрий, вiн накаже козакам  гребти  назад,
до Олександра. I тодi  вiн,  Кемаль-Сус,  вистрелить  майже  впритул.  Для
бiльшої певностi вiн стрелить з обох пiстолетiв одразу й тут же кинеться в
море. Два бурдюки, що їх сховав  вiн  собi  за  пазуху,  коли  їх  надути,
допоможуть триматися на водi. Треба ще  перед  самим  боєм  намазати  тiло
смальцем. Та добре прив'язати до пояса  баклажку  з  оковитою.  Хоч  це  й
гяурське зiлля, та в холоднiй водi незамiнне. Адже  до  берега  далеченько
плисти...
   I тут нараз згадався йому Яремко. "Чому це гяуреня не  спускає  з  мене
очей?.. Певно, вiн, ховаючись тої ночi на чайцi, чув,  як  я,  пiдкравшись
ззаду до вартового Якима, схопив його за шию й задавив, а  тiло  вкинув  у
воду. Може, чув i те, як я наливав воду в барило з  порохом...  Невже  вiн
пiдозрiває мене?.. Але чому ж тодi мовчить? А як оце зараз  пiде  й  скаже
Олександру?.."
   Сеньйор Гасперонi вiдчув, як по його  змокрiлiй  вiд  веслування  спинi
побiгли холоднi мурашки.
   Щоб вiдiгнати страх, почав думати про iнше.
   Цiкаво, якщо вiн уб'є  Олександра-Ях'ю,  скiльки  одержить  за  це  вiд
великого вiзира? Папа римський Олександр  Борджiа  колись  одержав  за  це
триста тисяч золотих дукатiв. То було ще тодi, коли син Мухаммеда  Другого
Баязет став на престол. Був у нього брат  Дзем.  Вiн  теж  претендував  на
престол. Його треба було вбити. А Дзем  цього  "не  захотiв".  Вiн  пiдняв
повстання. Його розгромили, але вiн утiк у Європу,  довго  там  тинявся  i
нарештi потрапив до лап папи римського Олександра  Борджiа.  Папа  тут  же
повiдомив новому султановi, що  Дзем  у  його  руках.  Довго  торгувалися,
нарештi зупинилися на  трьохстах  тисячах.  I  все.  Дзема  було  отруєно.
Зрозумiло, сеньйор Гасперонi - не папа  римський,  але  ж  хоч  сто  тисяч
дукатiв вiл має заробити...
   Було вже зовсiм темно, ось-ось мав зiйти мiсяць. Якби  не  вiтрило,  то
чайку вже й за пiвмилi не можна було б розгледiти у водi.
   - Замiнити бiля весел! - почувся наказ.
   I козаки, що були вiльнi, тут же стали по черзi мiняти своїх товаришiв.
Соньйор Гасперонi з насолодою розтис закляклi долонi й побачив, що за його
весло взявся Яремко.
   - Ти куди, малий? - криво  всмiхнувшись,  сказав  вiн.  Та  в  цей  час
почувся голос Клюсика:
   - Правильно, хай привчається!  Ут  дезiнт  вiрес,  тамен  ест  лявданда
волюнтас[146].
   Яремко сидiв на лавi, впершись ногами в брус, прибитий до днища чайки.
   Приємно разом iз гуртом робити якусь роботу. М'язи мовби об'єднались  i
силою дiляться...
   - Раз-два! Раз-два... - Руки увiйшли в ритм,  працюють  самi  собою.  А
голова чомусь думає про сеньйора  Гасперонi,  який  щойно  сидiв  за  оцим
веслом. Десь вiн його таки бачив, ще до Запорiжжя.  I  голос  його  чув...
Знайомий-знайомий голос...
   На отаманськiй чайцi сидiли,  накрившись  старим  вiтрилом,  Олександр,
Недайборщ i Петрунiн. Петро  Скрипник  перевiряв  за  допомогою  квадранта
мiсцезнаходження флотилiї. Вiдхилив заслону, свiтло вiд  свiчок  упало  на
море.
   - Як там у тебе справи? - пi'двiвши голову вiд карти, сказав Олександр.
   - Iдемо  точно-точнiсiнько.  За  годину  будемо  бiля  берега.  Єфтимiй
Петрунiн погладив бороду i засмiявся:
   - Чудеса та й годi! Серед моря iдемо, верст нiхто тут не лiчив,  а  вiн
знає, де ми й що ми...
   - Ну, це ще не чудеса, Єфтимiю, - повернувся Олександр до Петрунiна.  -
Отже, з богом! Бажаю успiху на березi. З тобою йдуть п'ять чайок з  лiвого
крила. З правого боку виходять на берег ще п'ять чайок разом з  твоїми.  А
ми - просто на порт...
   Вони вибралися з шатра. Стали обличчям до пiвдня.  Десь  там  має  бути
Трапезонт.
   На  небо  викочувався  мiсяць  -  великий,  важкий,   мов   велетенська
червоняста куля.
   - Гармати в порядку? - запитав Олександр у Недайборща, що теж вийшов  з
шатра.
   - А що з ними станеться?
   До борту чайки пiдпливла лодiя.  Петрунiн  потис  руки,  поцiлувався  з
Олександром, Петром та Карпом й полiз в  своє  судно.  I  вже  за  хвилину
почувся над морем його владний голос: Єфтимiй давав перед  наступним  боєм
останнi розпорядження...
   З темряви виплив Трапезонт. Запорожцi поопускали вiтрила й  поклали  на
дно щогли, щоб якомога ближче пiдiйти непомiченими до турецьких галер,  що
стоять у порту. Клюсик, лежачи на носi чайки, пошепки лiчить:
   - Уна, дiє, трiа[147]... Знову галери... Це вже п'ять, шiсть...
   А то що за диво таке?
   Праворуч стояла справжня громада. Здавалося, що то острiв, а на островi
- палац. Але нi, то була велетенська галера.
   - Йдемо на цю галеру, - сказав  Клюсик.  -  Гармати  набитi?  Так?  Щоб
жодного звуку... Усi мовчки робили своє дiло. Сяяв мiсяць, вибравшись  уже
на чверть неба. Велетенська галера стояла,  опустивши  в  воду  весла.  На
палубi - нi душi.
   "Сплять, чи що? - подумав Клюсик. - Еге, видно, мiцно сплять".
   Але щось не подобався йому такий спокiй.
   Ближче, ближче... Молодцi хлопцi, тихо горнуть i швидко. За  Клюсиковою
чайкою пливе ще кiлька. Тихо-тихо... Цiкаво, хто першим зробить пострiл?
   Ось галера вже закрила собою пiвнеба...
   - Хлопцi, якщо вони всi сплять, то йдемо на абордаж, - шепоче Клюсик. I
чує, як далi передають козаки один одному:
   - Якщо сплять, то - на абордаж... I тут  Клюсик  раптом  помiчає  якiсь
дивнi кiлки на галерi. i тi кiлки повертають за чайкою.
   Клюсиковi миттю пересохло в горлi. "Мушкети!" - тут же здогадався  вiн.
- "Щоб тебе чорти iз'їли!"
   Що ж робити?.. Як то - що робити? Стрiляти з  гармат  в  упор.  I  -  з
мушкетiв та карабiнiв... I маневр...
   - Хлопцi, хутко горни назад! - пiвголосом встигає наказати Клюсик.
   Занiмiлу тишу роздирає хряскiт  мушкетного  залпу.  Град  свинцю  сипле
перед самим носом чайки. Встигли-таки пригальмувати! Молодцi!
   - Бий з гармат! - гукає Клюсик. Ось уже  бiжать  вогники  по  гнотах...
Гримнуло... Все пойнялося димом...
   - Перезаряджай!
   Вовтузяться козаки бiля гармат...
   - Стрiляй! - нетерпеливиться Клюсиковi.
   Щось димиться, куриться, нарештi одна гармата незграбно випльовує  ядро
в воду.
   - Що там таке сталося? - скажено гукає Клюсик. - Чому не стрiляєте?
   - Порох...
   - Що з порохом?
   - Мокрий, чорти б його забрали! Зрада!
   - Зрада! Зрада! - залунало й на iнших чайках. - Мокрий порох!
   - Хлопцi, назад! - одчайдушне кричить Клюсик. Та чайку настигає  другий
залп з галери. Хтось з козакiв зойкає.
   - Горни назад! - волає Клюсик.
   Чайка вiдходить назад. Навздогiн їй летять кулi, вони падають  у  море,
не завдаючи козакам шкоди.
   Потiм на галерi лунає розкотистий грiм. Це б'ють турецькi гармати. Ядра
пролетiли десь iзбоку.
   - Вiдходь, хлопцi, вiдходь! - мало не плачучи, кричить Клюсик. - Отже ж
бiда яка!..
   Вся бухта мов  чекала  перших  пострiлiв.  Ожили  гармати  на  галерах,
заворушилося на березi, шум i гам знявся у мiстi. Козаки й донцi, що  мали
висадитися на берег з лiвого боку, зустрiли сильний  опiр  туркiв.  Та  їх
нiщо не могло спинити. Вони стрибали з човнiв просто в хвилi  й  бiгли  на
берег, рубаючи шаблюками направо й налiво.
   Цiла орта яничарiв була вибита  десь  за  пiвгодини.  Нiхто  з  них  не
вiдступив - усi лягли пiд ноги козакам.
   - Вперед! До кишел! - гукнув Єфтимiй Петрунiн. - Усе, що по  дорозi,  -
пали! Хай буде переполох!
   I от уже запалали яничарськi  казарми.  Загорiлися  будинки,  пiднялося
полум'я над Трапезонтом.
   i з правого боку спалахнуло. Там теж висадилися козаки й донцi. Галас з
усiх бокiв, крики розпачу... Прийшла бiда в  Трапезонт.  I  привiв  її  не
якийсь заброда-чужинець, а син султана й трапезонтської гречанки  Єлени  -
Ях'я-Олександр.
   В палацi трапезонтського бейлер-бея чекали на  козакiв.  Бiльше  тисячi
найкращих лучникiв стало на мури. У дворi палали вогнища, на яких булькали
у казанах смола й кип'яток...
   А тi кiлька чайок, що помчали  за  Клюсиковою  чайкою  до  велетенської
галери, i не думали вiдступати. Їхнi гармати не стрiляли, але вiд  влучних
пострiлiв козацьких  рушниць  турки  мусили  ховатись  за  прибудовами  на
верхнiй палубi велетенської галери.
   Передня чайка нарештi пiдiйшла впритул до галери.
   - Пу-гу! Пу-гу! - закричали всi гуртом. Чекали. Може, звiдти, де сидять
гребцi, хтось озоветься.
   Та звiдти посипалися стрiли. Упав один козак, другий...
   - Ну, чекай же, вражий турку!
   Козаки вийняли затичку з порохового барила,  пiдняли  його  на  ратищах
угору. Ще одним ратищем пiдняли запалену ганчiрку,  сунули  в  порох  -  i
кинули крiзь отвiр для весел всередину галери.
   Задимiлося,  а  вже  потiм  таки  бабахнуло,  ледь  козакам  голiв   не
поодривало.
   - Давай ще одну галушку!
   I ще одне барильце з порохом полетiло до туркiв. I знову - дим, а потiм
скажений вибух...
   - Давай ще!
   Пiдняли барило, та не встигли пiдпалити - дали  турки  залп  по  ньому.
Плюнуло барило вогнем на туркiв i на козакiв, зiрвало  голови  з  чотирьох
одчаюг...
   - На абордаж!
   Вчепилися за весла, за гаки, за бруси i полiзли на галеру. Навколо дим,
турки очманiли, а вже козаки з шаблюками порядкують...
   Ще кiлька барилець з порохом  кинули  козаки  на  палубу  i  всередину.
Шугнула галера вогнем. Козаки, мов чорти з  пекла,  стали  вистрибувати  в
море...
   - Хлопцi! - закричав Клюсик. -  Ану,  знову  до  галери!  Ми  їм  зараз
покажемо!
   З  нижнiх  поверхiв  галери  вибивався   вогонь,   чорно-червоний   дим
пiдiймався  вгору.  На  верхнiй  палубi  метушилися   турки,   намагаючись
пострiлами з гармат вiдiгнати судна запорожцiв та донцiв.
   - Ах ти iродова душа! - гукнув Клюсик. - Гориш?!  Так  ми  зараз  такий
смолоскип iз тебе зробимо, що ну! Швидше горнiть, хлопцi! Весь  наш  порох
повикидаємо їм в огонь. Там вiн таки загориться!
   Чайка мчала назустрiч галерi. Кiлька ядер збурило воду бiля неї.
   Нiхто  не  помiчав  Яремка.  А  вiн  горнув  веслами  разом  з   усiма,
задихаючись вiд утоми, не чуючи до кровi натертих рук.
   - Швидше, хлопцi! I шумить, i гуде, дрiбний дощик iде!.. - завiв Клюсик
пiсню.
   I затанцювали весла, мов скаженi. Ось уже зовсiм  близько  галера.  Ось
уже дим вiд неї їсть очi...
   Ударило ядро в корму. Там, де тiльки-но  сидiв  Тодось,  не  залишилось
нiчого. Вiдбило корму. Вода тече в  чайку.  Нiчого!  Не  потонемо.  Очерет
пiдтримає.
   Закрив пiвнеба борт галери.
   - Кидай, хлопцi, порох туркам!
   Барила летять у дим i вогонь. Одно,  друге,  третє.  Загоготiло,  язики
полум'я вирвалися нагору. Залементували турки на верхнiй палубi. Стрiляють
навмання.
   Якийсь  турок,  палаючи,  стрибає  у  воду.  Тiльки  випiрнув,   схопив
обпеченим ротом повiтря та й пiшов на дно... А козаки  стоять  по  пояс  у
водi, i не холодно їм, розпалилися боєм...
   - Ану, хлопцi, назад погорнемо! - закричав Клюсик, коли  викидали  весь
порох. - Треба подивитися, що воно вийшло.
   Напiвзатоплена чайка якось вiдiйшла вiд  борту  галери  на  кiлькадесят
сажнiв.
   - Горить! Горить! - зареготався Клюсик.  -  Бач,  як  бiгають,  iродовi
душi! Ото буде фарос[148], га?
   Галера й справдi стала маяком. Вiд її полум'я було добре видно  й  iншi
турецькi кораблi. Бiля них теж кипiла битва.
   - Де ж отаман Олександр? - почув  Карпо  голос  сеньйора  Гасперонi.  -
Треба б до нього пiдiйти...
   - А треба, - озвався  хтось  попереду.  -  На  нашiй  чайцi  багато  не
навоюзш...
   - Чекай, - вiдмахнувся Клюсик. - Я ще хочу довiдатися,  що  є  в  каютi
капудана-башi. Зараз я туди  збiгаю...  У  туркiв  -  переполох,  вони  не
помiтять.
   I знову чайка наблизилася до галери. Клюсик вхопився за брус, що  повис
над водою, пiдтягся - i спритно подерся нагору. Крiзь дим, вогонь...
   Сеньйор Гасперонi пiймав себе на думцi, що  зараз  зручно  бабахнути  з
пiстоля Клюсиковi в спину - так би й злетiв...
   Не  можна...  Та  й  чим  стрiляти?  По  пояс  у  водi,  пiстолi  давно
промокли...
   Тисяча чортiв! А вiн же мусить  будь-що  вбити  Ях'ю-самозванця.  Що  ж
робити? Ножем? Навряд чи вийде...
   Що робити? Що робити?.. Ага! Є  ще  одна  рiч.  Вiн  бачив  у  схованцi
арбалет[149], стрiли.
   Сеньйор Гасперонi полiз у схованку, де ранiше лежав Яремко, став мацати
у водi. Ага, є. Арбалет у нього в руках.
   Стрiли з сагайдаком - теж.
   Зарядив арбалет стрiлою. Треба спробувати, як  стрiляє.  Побачив  крiзь
дим - стоїть якийсь турок бiля гармати. А, все одно пропаде... Прицiлився.
Пустив стрiлу. Турок вигнувся вiд болю,  зiрвався  з  борту  i  полетiв  у
море...
   - Де ж Клюсик?
   Та онде й вiн. Перехилився через облавок галери, кричить:
   - Ловiть, хлопцi! Золото!
   Падав в чайку важенний мiшок iз золотом,  ледь  не  пробиває  днища.  А
слiдом за ним падає щось маленьке. Хлопцi хапають - i при свiтлi  палаючої
галери бачать усмiхнене обличчя Клюсика. Вiн усмiхається - а в очах його -
здивування: що сталося?
   Вiн ще не збагнув, що його тiло лишилося на галерi, а голова у  хлопцiв
у руках, i вiн цього вже не збагне нiколи, у його головi лишилася  остання
думка: здорово все-таки вийшло - цiлий мiшок золота дiстав для хлопцiв...
   - Клюсику! - страшним голосом заволав Яремко. - Клюсику!..
   - Назад горнiть! - похмуро говорить сеньйор Гасперонi. - Треба  йти  до
отамана. Галера згорить i без нас...
   А зопорожцi та донцi, що  висадилися  на  берег,  уже  встигли  оточити
Трапезонт з двох бокiв по  сушi  й  узяти  його  у  вогняне  кiльце.  Юрби
переляканого  народу  бiгли  до  палацу  бейлер-бея.  А  з  палацу  лунали
пострiли, летiли стрiли -  бейлер-бей  не  хотiв,  щоб  рiзна  там  голота
рятувалася на його подвiр'ї.
   Запорожцi та донцi  з'явилися  перед  огорожею  палацу.  Йон  i  Максим
Балабай - той парубок, у якого обличчя було, мов  суцiльний  струп,  бiгли
разом.
   Вони бачили, як юрба туркiв та грекiв рвалася до бейлер-беєвого палацу,
а звiдти їх зустрiчали пострiлами. Вже кiлька десяткiв  трупiв  лежало  на
землi.
   Юрба помiтила козакiв, захвилювалася, залементувала розпачливо...
   Почулися пострiли i вiд  козакiв...  Якась  ще  зовсiм  юна  туркеня  з
дитинчам на руках кинулась в один бiк, потiм в другий, страшно закричала i
побiгла назустрiч козакам. Максим вихопив шаблюку й замахнувся.
   I раптом його хтось так штовхнув у спину, аж вiн упав.
   Схопився, вiдстрибнув, як кiт. Перед ним стояв Йон.
   - Фiул дракулуй! [150] Ти що робиш? То ж дитина й жiнка!
   - То й що? - закричав Максим. - Турки ж!
   - Я тебе з неволi рятував! Для чого? Щоб ти звiром став?
   Максим брязнув шаблею об землю. Аж iскри сипонули.
   - Жiнки й дiти, старi й малi! Вiдiйдiть вiд мурiв!  Ми  вас  не  будемо
чiпати! - гукнув Йон по-турецьки. Юрба не ворушилася. Йон поманив  пальцем
молоду туркеню.
   - Ну, йди! Йди! Не бiйся!
   Туркеня пiшла. Спочатку тихенько, а потiм побiгла й зникла у тьмi.
   - Ну! Бiгом за нею, додому, доки вашi хати не погорiли!
   Юрба заворушилася. Одна жiнка, друга рушила, а потiм нараз усi бурхнули
повз козакiв у темряву.
   Два десятки  донцiв,  роздобувши  десь  велику  колоду,  розiгналися  й
вдарили нею в залiзну браму.
   З муру гримнули пострiли, полетiли стрiли.
   Отаманська чайка разом з кiлькома iншими чайками вела бiй одразу  проти
трьох галер. Осяянi вогнем вiд палаючої громадини-галери, турецькi  судна,
неповороткi й великi, були прекрасною мiшенню для козакiв.
   Джузеппе i Йован лежали бiля борту i стрiляли  з  мушкетiв.  Власне,  в
кожного був навiть не мушкет, а щось середнє  мiж  мушкетом  i  аркебузою,
викуване в козацьких кузнях. Але ця зброя стрiляла далеко,  i  важкi  кулi
пробивали будь-якi лати.
   Збоку сидiло кiлька козакiв  i  набивали  зброю  порохом  та  заряджали
свинцевими кулями.
   - Иоване! - гукнув Джузеппе. - Бий по п'ятiй вiд правого боку гарматi!
   Йован мовчки робив своє дiло. Жолобчик, виструганий  в  облавку  чайки,
давав можливiсть покласти мушкет i добре прицiлитись. Один за одним падали
турецькi гармашi.
   Чайка йшла паралельно борту найближчої галери. Ядра спiнювали  воду  то
попереду, то позаду суденця, але жодного разу туркам не вдавалося  влучити
в отаманську чайку.
   А тим часом Джузеппе з Йованом вибивали гармаша за  гармашем.  Половина
гармат з лiвого боку галери вже мовчала.
   - Джузеппе! - штовхнув Йован свого приятеля.  -  Я,  здається,  побачив
капудана-пашу.
   Джузеппе спочатку вистрелив, подивився, як упав iще один  турок,  потiм
повернув обличчя до Йована.
   - Де капудан?
   - Бачиш шатро на кормi?.. Поруч нього  щось  таке  дощате.  Так  там  є
дiрка, в яку вiн дивиться зараз на нас.
   - Бачу, бачу! Але чи то вiн?
   - Побачимо! Б'ю!
   Йован узяв мушкет, добре прицiлився i вистрiлив. За якусь  хвилину  всi
побачили, як заметушилися на галерi.
   I  тут  ударили  по  хвилях  мiцнi  козацькi  весла.  Мов  випущенi   з
гiгантського, схованого в пiтьмi лука, стрiлами помчали  назустрiч  галерi
запорiзькi чайки. I не встигли турки отямитись, як цi стрiли вже  вп'ялися
в неповоротке тiло галери. Козаки лiзли з  усiх  бокiв  на  судно,  кидали
барила з порохом, кричали "пу-гу!", рубали шаблюками направо  й  налiво...
На веслах сидiли невiльники. Козаки тут же порозбивали  замки,  невiльники
вирвалися на палубу i зчинилась веремiя! Полетiли у воду голови в  чалмах,
мертвi тiла, полилася кров у темне море.
   Полум'я галери,  що  палала  якраз  посеред  бухти,  кидало  несамовито
фантастичнi вiдсвiти на море, на чорнi козацькi чайки з бiлими  вiтрилами.
У цьому червонястому сяйвi танцював блискiт шабель, плювали вогнем i димом
гармати, билися об воду, мов крила поранених птахiв, весла...
   Олександр пiдiйшов на своїй чайцi майже впритул до галери. Далi йти  не
дозволив Недайборщ.
   - Не будемо ризикувати. Козаки справляться з турками самi, - сказав вiн
i став набивати свою люльку тютюном.
   Кована залiзна брама довго не  пiддавалася  ударам  колоди.  Та  донцi,
незважаючи на те, що вони перебували пiд скаженим ворожим обстрiлом,  били
й били колодою об ворота.
   - Помагайте, чорт би  вас  позабирав!  -  гукнув  бородатий  донець  до
запорожцiв. - Сили вже не стає!
   Йон, Максим, а з ними ще з десяток козакiв кинулися до колоди.
   Розiгналися, щосили бабахнули у ворота. Знову розiгналися -  i  вдарили
знову.
   - Трiщить! Трiщить! - крикнув Йон.
   - То твої штани ззаду трiщать, - задихаючись,  але  iз  смiшком  гукнув
бородань. Знову розiгналися.
   - Ну! Давай-давай! Вперед! - i понеслася ватага з колодою на браму.
   Просто перед носом у Йона шугонула стрiла i  вп'ялась  у  колоду  -  аж
задзвенiла. I тут же iнша - в плече бородатому донцевi. Наскрiзь!
   - Ну! Ну! Ну! Давай! Давай! Давай! - i гупнули щосили
   колодою в оббитi залiзом могутнi дверi. I хряснули вони, i подалися.
   Лише тодi донець випустив колоду й побiг назад, до своїх  хлопцiв,  щоб
витягли стрiлу й перев'язали...
   Про нього тут же забули, бо всi метнулися до розчахнутої брами.
   - Ура! - закричали донцi.
   - Пугу! - озвалися запорожцi.
   Тут уже туркам нiщо не допомагало - нi темрява, нi гострi шаблi. Летiли
голови в кущi, падали з мурiв найкращi лучники i  трiщали  пiд  козацькими
ногами стрiли...
   А бiля мурiв усе ще палали вогнища, на яких булькали  смолою  величезнi
казани. Навколо них бiгали, вимахуючи  шаблями,  козаки  й  турки.  Туркiв
меншало й меншало. Ось один iз них, побачивши, що непереливки, хотiв  було
втiкати, та навперейми йому кинувся Максим.  Свиснула  шабля  i  голова  в
чалмi, вiдлетiвши вiд тiла, булькнула просто в казан...
   Уже закурiлося над бейлер-беївським палацом, над  стайнею,  над  iншими
будiвлями, уже вщух вереск усерединi палацу, вiддзвенiли шаблi.
   Кiлька донцiв тягли попiд руки бейлер-бея.
   - До казана його! - гукнув хтось.
   Бейлер-бей затiпався в руках. Його пiдтягли до казана.
   Обiрваний, побитий, весь у синцях та кровi, без чалми, бей-лер-бей  усе
ще намагався вирватися з рук ворогiв.
   З темряви виринув Єфтимiй Петрунiн, пiдбiг до бранця.
   - A-a-а! - закричав вiн. - То це ти, Алi-паша?
   - Товмача треба! Товмача! - загули донцi.
   - Не треба товмача, - сказав Петрунiн. - Вiн чудово розумiє, все, що  я
кажу.
   Бейлер-бей зблiд. Його очi перелякано й розгублено дивилися на Єфтимiя.
   - Пiзнав?! - зловтiшно  запитав  отаман  донцiв.  -  Пiзнав  колишнього
побратима Єфтимку?! Бейлер-бей мовчав.
   - I я тебе пiзнав, колишнiй  мiй  побратиме  Олексiю!  Ну?  -  Петрунiн
тупнув ногою по землi.
   - А ти не тупай, - понуро озвався Алi-паша, опустивши голову й спiдлоба
зиркаючи на Петрунiна. - Я був Альошкою, гяуром був, а тепер я - Алi-паша.
   - Недовго вже ти ним будеш, - недобре подивився на бейлер-бея Петрунiн.
   - Нiчого, зате я довго був ним. А ти - нi.
   - Де хлопцi з твого човна? - запитав Петрунiн.
   - Нема тих хлопцiв. Я продав їх усiх на галери. Там вони й поздихали.
   - А ти?
   - А я  прийняв  найсправедливiшу  вiру,  -  вишкiривши  зуби,  закричав
бейлер-бей, - i менi не страшне вже нiщо!
   - Почекай! - аж заскреготiв зубами Петрунiн. -  Я  двадцять  лiт  шукав
тебе пiсля того, як ти зрадив нас i втiк до турка. - I я тебе знайшов. I я
таки примушу тебе налякатися, собако!
   Петрунiн несамовито блиснув очима i показав рукою на казан iз смолою
   - _Сюди його!
   Бейлер-бей рвонувся щосили, але даремно. Його пiдняли на руках i  стали
розгойдувати.
   - Зараз ти  в  мене  заспiваєш!  -  сплюнув  Єфтимiй.  Тiло  бейлер-бея
хлюпнуло в казан зi смолою. В ту ж мить з пронизливим криком вiн - чорний,
палаючий! - на очах сторопiлих  козакiв  вистрибнув  з  казана.  Вiн  бiг,
чорний, страшний i верещав вiд несамовитого болю, що охопив усе його тiло.
   - Добити? - залитав хтось iз донцiв у Петрунiна.
   - Не треба. Хай помучиться... Вiн заслужив на таку смерть,  -  зцiпивши
зуби, вiдповiв отаман.
   Клюсикова чайка наближалася до галери,  яку  захопили  козаки.  На  нiй
знову захлюпали весла - i галера пiшла на зближення  з  iншими  турецькими
суднами, безперервно осипаючи їх градом ядер, куль та стрiл.
   - Швидше, швидше горнiть, хлопцi! - заволав сеньйор Гасперонi.
   - А ти нам не наказуй. Теж менi старшина знайшлася на  нашу  голову,  -
похмуро озвався козак, що сидiв за веслом  найближче  до  сеньйора.  -  Як
хочеш - то сам i горни.
   - Давай! - сеньйор Гасперонi сiв на лаву  й  знову  взявся  за  нелегку
веслярську працю. Вiн горнув i думав, що це навiть  добре,  що  вiн  зараз
горне, а не чекає напружено, коли ж то чайка наздожене отамана Олександра.
   Вогонь вiд палаючої галери мовби послабшав. Та  нi,  вона  палахкотiла,
мабуть, ще сильнiше, але вже свiтлiшало  надворi,  вже  небо  поблiдло  на
сходi. Виднiлися густi дими, що  пiдiймалися  з  усiх  кiнцiв  Трапезонта.
Козацькi чайки гасали бiля причалiв. Палали  амбари,  гамазеї,  майстернi,
кiшла,  густий  дим  здiймався  вгору,  а  лемент  шугав  над  морем,  мов
безперервний передзвiн.
   - Гей, на чайцi! Зачекайте! - гукає козак,  що  замiсть  нього  сiв  за
весло сеньйор  Гасперонi.  -  Маємо  щось  повiдомити.  Сеньйор  Гасперонi
мимохiть озирається. Бачить, як, тримаючи в руках Клюсикову голову,  плаче
Яремко Цiпурина. Не до нього тепер. Отаманська чайка зовсiм близько. Треба
лише добре прицiлитись... Але це бiсове весло...
   - Сiдай назад, - каже сеньйор Гасперонi козаковi. - Я вже втомився.
   - Горни! Горни! Нiчого з  тобою  не  станеться.  Грiтися  треба,  а  то
промокли в крижанiй водi...
   Сеньйор Гасперонi крiзь зуби вилаявся. Обернувся назад.
   - Яремку! Ти вже зовсiм замерз. Зелений весь. Сiдай ось за моє весло.
   Яремко пiдводить голову. Обличчя справдi зелене, брудне, заплакане.
   - Яремку! Ну, сiдай, а то заклякнеш! Хлопець  не  знає,  куди  покласти
Клюсикову голову.
   - Дай менi, - козак забирає голову.
   Яремко, хилитаючись, iде до сеньйора Гасперонi й сiдає на його мiсце.
   Уже зовсiм розсвiло. Це - добре. Можна прицiлитися як слiд.  Але  тяжко
буде рятуватися, як побачать, що це вiн, Гасперонi, вистрiлив. I в  грудях
аж тiсно од страху...
   А навколо все ще кипiв бiй. Захоплена козаками галера пiдiйшла до iншої
галери i в упор розстрiлювала її.  Козаки,  хапаючись  за  снастi,  за  що
прийдеться, рвалися на палубу, рубали направо й налiво. Сеньйор  Гасперонi
прицiлився з арбалета i випустив стрiлу  на  турецьку  галеру.  I  тут  же
схвально гукнув козак, що тримав Клюсикову голову:
   - Ловко!
   I справдi, стрiлою прибило до щогли  якогось  товстого  турка  в  синiх
шароварах, i вiн, одчайдушне борсаючись, несамовито волав.
   - Сеньйор Гасперонi, випустивши стрiлу,  накручував  тятиву.  Треба  це
зробити добре, щоб пострiл був сильний.
   Отаманська чайка зовсiм поряд. Ось уже весла об весла черкнулися.
   - Що там у вас? - спитав Джузеппе.
   - Та ось Тодося вбило. Ядром.  Та  чайку  пошкодило.  У  водi  по  пояс
сидимо, - похмуро вiдповiдає козак, що тримає Клюсикову голову. -  Та  ось
Клюсик не встерiгся. Мiшок iз золотом для  товариства  дiстав,  а  себе...
Тiльки голову й маємо.
   Сеньйор Гасперонi стоїть, притиснувшись  до  борту.  В  руках  у  нього
арбалет. Тiльки-но вигляне з шатра Олександр,  як  гостра  стрiла  прониже
його тiло. Але Олександр не виглядає.
   - А де отаман? - питає тим часом козак.
   - Отаман? Отаман разом з Недайборщем та Йованом - на галерi.
   На лобi сеньйора Гасперонi висипав рясний пiт.
   Бiй кипiв не лише  в  морi,  але  i  в  мiстi.  Козаки  захопили  порт,
розграбували склади з дорогим заморським крамом.  Тут  же  було  визволено
пiвтори тисячi невiльникiв, якi сидiли, замкненi,  в  одному  iз  складiв.
Невiльники хапали з рук убитих туркiв зброю й кидалися в атаку  на  ворога
разом з козаками.
   - Ну, тепер почнеться грабунок, - сказав сам до себе сеньйор Гасперонi.
   Та тут у  порту  почувся  грiм  тулумбасiв.  Олександр  наказував  усiм
козакам прибути в порт.
   Тулумбаси били й били... Козацькi чайки, донськi лодьї  з'їжджалися  до
галери, на якiй перебував отаман. Тi, що були на сушi,  поспiшали,  ведучи
за собою полонених, несучи здобич.
   Нарештi всi зiйшлися.
   Недайборщ махнув бунчуком i вигукнув:
   - Слухайте слово нашого отамана Олександра  Чорногорця,  якого  ви  всi
обирали на отаманство i присягали якому, що будете слухати його наказiв...
   - Слухаємо! - загуло з усiх бокiв.
   Олександр ступив крок уперед. Вiн був у тому ж похiдному вбраннi, що  й
ранiше. Високий, стрункий, суворий, вiн оглянув своє воїнство i сказав:
   - Товариство! Козаки! Лицарi! I ви,  браття  донцi!  I  ви,  браття,  з
неволi визволенi! Оскiльки ми  не  розбiйники,  але  воїни-християни,  то,
здiйснивши цю переможну баталiю, полишимо мiсто Трапезонт i  пiдемо  далi,
взявши iз собою тiльки необхiдне. До цього  необхiдного  належить:  порох,
зброя, свинець, харчi. Потрiбне нам  також  золото.  Все  iнше  ми  мусимо
кинути. Бо нас ще чекають великi справи. Така моя воля. Такий мiй наказ...
Невольникам, якi були возволеш сьогоднi, вiддаємо три галери.  Нехай  вони
iдуть на них до рiдних берегiв. Найлiпший зараз шлях - iти  попiд  берегом
через Керченську протоку. А там вiд донцiв можна добиратись i на  Україну,
i в Польщу, i в Московiю, i в Богданiю - кому куди треба. Коли  доберетеся
до Дону, галери спалiть, аби вони ворогам не дiсталися. Ще така моя  воля:
хто з невольникiв хоче приєднатися до нашого вiйська, той  має  звернутися
до Недайборща. Але ми вiзьмемо лише найдужчих. I  небагатьох...  А  тепер,
вiдправивши панахиду за тими нашими братами, якi загинули  в  сьогоднiшнiй
баталiї, ми рушимо на Синоп. Хай буде так?!
   - Хай буде так! Слава! - загукали козаки.  В  повiтря  полетiли  шапки,
кисети.
   Яремко сидiв i дивився на сеньйора Гасперонi. Сеньйор  кричав  разом  з
усiма, а очима мовби прицiлювався в Олександра...



   РОЗДIЛ ДЕСЯТИЙ, _
   що оповiсть про дальшi героїчнi, _
   комiчнi, а також трагiчнi пригоди Яремка, Джузеппе _
   та сеньйора Гасперонi _

   Недайборщ сказав:
   - Коли ми сiм лiт тому брали Кафу, то Сагайдачний сам їздив у  розвiдку
аж у порт.
   - Ти добре знав Сагайдачного? - запитав Олександр, не спускаючи очей  з
гiр та мiста, що розкинулось перед ними як на долонi.
   - Його нiхто добре не знав... Навiть дружина.  Все  -  загадка.  Все  -
таємниця... Навiть друга не мав близького... Суворий i захований якийсь...
Але хоробрий i мудрий.
   - Нас не помiтять? - стурбовано запитав Джузеппе.
   - Не помiтять, - озвався Недайборщ. - Низько над водою сидить  чайка  -
це раз. А друге - сонце за нашими спинами - їм в очi. Ти все-таки даремно,
отамане, не дозволив хлопцям погуляти в Трапезонтi. Незадоволений дехто  з
них...
   - Незадоволених  з  каменюкою  на  шиї  в  море  викидатиму.  Ясно?  Як
Сагайдачний...
   - Сагайдачний... А ти думаєш,  його  дуже  любили  за  це?..  Шанували.
Цiнували. Боялись. От i все.
   - Козак - не жiнка, менi його любовi не треба, - вiдрiзав  Олександр  i
знову став дивитися на мiсто, що прилiпилося над берегом, на  корбалi,  що
пiдняли вгору цiлий лiс щогл, обмiрковуючи план майбутньої битви.
   На Синопському рейдi стояло кiлька десяткiв великих суден - торговi  та
вiйськовi  галери.  Олександровi  одразу  впали  в  око   двi   трищогловi
мальтiйськi галери - судна, на яких самого екiпажу бiльш як  по  пiвтисячi
душ. Глянув далi й побачив при самому березi три галеаси. З галеасами буде
ще тяжче. На них екiпажу ще бiльше - по тисячу триста душ...
   - Нелегко буде, - кашлянув  Недайборщ.  -  Вони  нiби  весь  флот  свiй
зiбрали в Синоп. I якi ж кораблi!
   - Нiчого, щось придумаємо...
   - Он якi страхiття-гелеони. На кожному по сiм палуб... Але  не  злякали
нас... Ми їх просто поперекидаємо.
   - А що з шарантами робитимемо?.. На них же по двiстi гармат.
   - Братимемо на абордаж, - не задумуючись,  вiдповiв  Недайборщ.  -  Нам
такi судна потрiбнi...
   - Я теж так гадаю, - пiдтакнув Олександр. А потiм додав: - Роботи  буде
хтозна-скiльки. Тяжкої роботи... Навiть подумати про це - i то...
   - Нiчого... Допоможе бог - поталанить. Не допоможе  -  то  так  воно  i
судилося...
   Тихо, як нiч, пiдкралися козаки до мiста  Синопа.  Тихо  висадилися  на
сушi донцi, пiдiбралися до мiських стiн. Вдалося тихо,  без  бою  захопити
одну браму. Без жодного звуку донцi пробралися в мiсто.
   Нараз у бухтi залунали пострiли. Запалали галеони. Козаки  вирiшили  не
перекидати цих великих незграбних  суден.  Вони  їх  пiдпалили,  щоб  було
виднiше i щоб у порту почалася панiка.
   Сеньйору Гасперонi знову не поталанило. Його чайцi було наказано  разом
з iншими козацькими суднами пiдкрастись до шарант i взяти їх. Пiсля  цього
шаранти мали врiзатись у гущу  турецьких  кораблiв  i  вiдкрити  гарматний
вогонь з обох бортiв.
   Наказ - то закон, отже, його  треба  виконувати,  незалежно  вiд  того,
хочеш ти цього чи нi.
   Мов невидимки, прослизнули  козацькi  чайки  повз  галеони...  Безгучно
пройшли  в  тiнi  галер.  Весла,  пообмотуванi  ганчiр'ям,  не  рипiли   в
уключинах, козаки затамували подих...
   На шарантi було тихо. Тисячний екiпаж  уклався  спати.  Тiльки  вартовi
походжали туди - назад.
   Тихо-тихо... Спочатку вартовi перегукувалися мiж собою, а там перестали
- набридло...
   В такi хвилини хочеться думати про щось веселе, а не про  оцю  осоружну
службу... Кого вони бояться, тi  капудани?  Ве-нецiйцiв  чи  португальцiв?
Iспанцiв чи алжiрських пiратiв?  Нiхто  з  них  сюди  й  носа  не  покаже.
Iлляхiв? Так це просто смiх! У них нема на чiм плавати. Чи запорожцiв? Так
вони нападають пiзнiше...
   Хтось наче пройшов поруч.
   - Це ти, Азiзе? - запитав вартовий. Вiдповiдi не почув.
   Азiз все-таки нечема.
   Пройшовся по палубi. Азiза не видно. Та онде вiн,  став  пiд  облавком,
звiсився головою в море. Що вiн там побачив?
   Вартовий зирнув за борт. Нiчого. Нiкого. Тiльки хвиля хлюпнула. I в  цю
мить вiдчув, що хтось на  нього  дивиться.  Глипнув,  крутонув  головою  -
нiкого... Вихопив ножа. Тихо...
   Що за мана?
   - Азiзе! - покликав ще раз. - Що ти там бачиш? Азiз мовчить.  Пiдступив
до нього. I, як ужалений, вiдскочив назад.  У  спинi  Азiза  стирчав  нiж.
Перелякано подивився за борт - i тут побачив чайку, що тихо, мов  примара,
випливала з-за галери. Це було останнє, що вiн побачив... Страшний удар  в
спину кинув його об борт.
   Тим часом козаки вже скрiзь хазяйнували на шарантi. Вони  проскакували,
як тiнi, хутко й тихо роблячи свою справу. А справа тая була кривава.
   Враз щось задзюркотiло. Наче струмок. Яремко тихо полiз  на  звук.  При
мiсяцi побачив - щось ллється. Чорне, густе, блискуче. Вмочив руку, пiднiс
до обличчя.
   Вiдчув, що волосся на головi пiдiймається дибки. Кров?!
   На сусiднiй шарантi вартовий щось вигукнув. Яремко принишк.  Бачив,  як
козаки лiзли вже й на те судно. Вартовий їх  ще  не  бачив,  але,  мабуть,
передчуває бiду.
   Вартовий гукнув ще раз. I тут побачив Яремко, як темна тiнь, мов кiшка,
стрибнула на турка. Пронизливий крик... Щось зблиснуло на шарантi, почувся
крик з другого боку, а через кiлька секунд усе судно мовби  вибухнуло  вiд
несамовитого гелготу...
   Ще через хвилину залунав одчайдушний крик  з  десятка  тисяч  горлянок,
запалало, застугонiло, затрiщало навколо, i темне нiчне  море  засвiтилося
дикими вогнями...
   Шаранта, захоплена запорожцями, знялася з якоря i, розпустивши вiтрила,
пiшла в саму гущу турецьких кораблiв.  Важкi  чавуннi  та  мармуровi  ядра
засвистiли над хвилями, трощачи все, що попадалося їм на шляху...
   -  Де  отаман?  -  закричав  сеньйор  Гасперонi,  побачивши  бiля  себе
Недайборща. - Вiн з нами?
   - Нi, вiн залишився на чайцi. Йому тут не можна... Бачиш, що коїться?
   Козаки, ковзаючись у калюжах кровi,  носили  порох,  пiдкочували  ядра,
заряджали гармати,  цiлилися  i,  як  тiльки  чулася  команда  Недайборща,
стрiляли з обох бортiв одразу.
   Яремко снував тут же, намагався допомогти, але його вiдганяли.
   У вiдсвiтах пожеж, у зблиску гарматних залпiв вiн  раптом  побачив,  що
один з туркiв заворушився, мацнув рукою навколо, налапав ножа i поповз  до
Недайборща. Ось вiн пiдвiвся i йде, похитуючись. Нiхто не звертає на нього
уваги - тут усi свої...
   Яремко вихопив свого ножа й кинувся за турком. Що робитиме, вiн  ще  не
знав...
   Пролунав новий залп. На цей раз з правого борту. Гойднуло шаранту -  та
так, що вона мало не перевернулася. Турок упав, з ним разом i Яремко  -  i
вони покотилися мiж снастями й трупами. Поряд з грюкотом промчало ядро.
   Потiм  судно  вирiвнялося,  i  хлопець  пiдвiвся  на  ноги.  I  тут  же
здригнувся. За якихось три кроки вiд нього стояв турок...
   Що робити?
   А турок, вишкiривши зуби, дивився на нього.  Яремко  задерев'янiв.  Ось
турок ворухнувся, подавсь уперед. Яремковi стало жарко. Турок пригнувся  й
стрибнув. Яремко ледь встиг пiдняти ногу. Турок налетiв  на  ногу,  Яремка
вiдкинуло вбiк, нiж черконув по його рукаву...
   Ударив залп. Шаранта хитнулася в другий бiк. Яремко знову покотився  по
палубi, i знову за ним загуркотiло  ядро.  Яремко  щосили  штурхонув  його
ногою, i воно ударило турка в колiно. Той завив од  болю,  але  якось-таки
пiдвiвся i, сильно кульгаючи, пiшов на хлопця.
   I  тут  пролунав  пострiл.  Яремкiв  ворог  впав  на  палубу.   Хлопець
озирнувся. То Недайборщ вистрiлив з пiстоля.
   Хитаючись, пiдiйшов до Недайборща.
   - Треба було гукнути нас! - вiн смикнув Яремка за вухо. - Бiжи забери в
турка зброю - хай тобi буде!..
   ...То була страшна нiч. Палали турецькi судна, налiтали одне  на  одне,
розбивалися, переверталися. Палаючi люди летiли в море, вибухали барила  з
порохом... Коли вогонь доходив до крюйткамер [151],  тодi  судна  вибухали
фейерверком, розкидаючи навколо палаючi балки, залiзо, людей...
   Все ж доброму десятковi турецьких кораблiв  удалося  втекти,  прорвавши
козацьке кiльце. Та за ними нiхто й не гнався.  Досить  було  роботи  й  з
тими, що лишилися при Синопi.
   Уже збиралося на свiтання. Бiй кипiв на морi й на  сушi,  та  вже  ясно
було, що туркiв розбито...
   - Отаманова чайка пливе! Правуй на неї! - гукнув Недайборщ.
   - Де чайка? - вихопився Гасперонi.
   Недайборщ мовчки показав.
   З шаранти просигналили вогнем: iдемо до тебе, отамане!
   На чайцi вогнем вiдповiли: добре.
   Яремко помiтив, що сеньйор Гасперонi раптом зник. Вiн озирався навколо,
але iталiйця нiде не було.
   Де ж вiн, цей iталiєць? Кинувся на пошуки...
   Вiн  побачив   сеньйора   Гасперонi   бiля   вбитого   вартового,   що,
приштрикнутий ножем до облавка, звис обличчям у море. Бiля сеньйора лежало
кiлька мушкетiв. Один вiн тримав у руках i цiлився в море...
   Яремко зиркнув у море  й  побачив,  що  отаманова  чайка  пiдходить  до
шаранти.  I  тут  же  побачив,  як  мушкет  у  руках  сеньйора   Гасперонi
опускається нижче й нижче, цiлячись на когось у чайцi...
   Хлопець тихо  пiдбирається  до  сеньйора.  Вiн  не  хоче,  не  може  ще
повiрити, що сеньйор Гасперонi задумав щось жахливе...
   Чайка вже поряд. З шатра виходить Олександр, а за ним Джузеппе i Йован.
Лунає пострiл - i в цю ж мить Яремко  бачить,  як  Джузеппе  кидається  на
Олександра i штовхає його в воду... На чайцi шум. Частина  козакiв  бiжить
до борту, частина - до Джузеппе. Вiн лежить iз заплющеними очима,  з  його
пробитих грудей цебенить кров...
   Олександр випiрнає, хапається за борт чайки.  Сеньйор  Гасперонi  знову
прицiлюється в нього з мушкета. Яремко плигає на iталiйця - i, коли  лунає
пострiл, пiдбиває ложе мушкета.
   Сеньйор Гасперонi озирається, висмикує з-за пояса нiж.
   - Рятуйте! - кричить Яремко, бiжить до борту,  перечiпається  об  моток
канатiв i падає кудись у порожнечу...
   Вiн гепнув у холодну воду, ковтнув її, але все-таки випiрнув  i  вхопив
повiтря... Озирнувся. Шаранту швидко вiдносило вбiк.
   I тут солона хвиля знову накрила його.  Коли  випiрнув,  побачив  знову
шаранту. Хтось, вирвавшись iз гурту бiля облавка, стрибнув у  воду.  Услiд
залунали пострiли.
   "Мабуть, сеньйор Гасперонi!" - подумав  Яремко  й  замолотив  руками  й
ногами. Боже, як тяжко триматися на поверхнi! Згадав про бичачi мiхури, що
дав Клюсик, але дiстати їх не змiг.
   - Рятуйте! Рятуйте! Хто в бога вi... - закричав у вiдчаї.
   Хто почує в такому пеклi?
   Поряд розкотисте вибухнув турецький  неф.  Вiн  палав  уже  довго,  та,
певно, тiльки зараз вогонь  дiстався  до  крюйткамери.  Яремко  побачив  -
просто на нього летить величезний палаючий дрюк, щогла, чи  що...  Злякано
пiрнув.
   Коли випiрнув, обвуглена, ще гаряча  щогла  плавала  по  ряд.  Вхопився
руками - гаряче. Став хлюпати водою на дерево. Нiчого, тепер не пропадемо.
Треба тiльки мiцно триматися...
   Олександр сидiв i плакав бiля Джузеппе.  Трiєстинець  лежав  як  живий.
Здавалося, що зараз вiн пiдведеться  й  почне  розповiдати  якусь  кумедну
iсторiю.
   Йован теж плакав. Плакав i Петро.
   - Не вберегли ми нашого Джузеппе, не вберегли, - казав Петро. - Ех,  як
же менi вiд того на душi тяжко...
   Чайка за чайкою пiдпливали до отаманського суденця, щоб вiддати останню
шану тому, хто цiною власного життя врятував Олександра.
   Пропливали мовчки. Тiльки  бiля  самої  чайки  козаки  пiдiймали  вгору
пiстолi й стрiляли.
   Останнiм пiдплив на тiй чайцi, де ранiше був Клюсик, Недайборщ.
   Похмуро став бiля мертвого. Глипнув на Олександра,  розвiв  руками:  не
впiймали клятого Гасперонi, втiк чи втонув.
   Похилив оселедця над Джузеппе.
   - А ти ж, друже мiй славний, не хотiв  того  Гасперонi,  щоб  йому  всi
печiнки погорiли, брати в похiд. Вiдчувала твоя голова, серце  вiщувало...
Ех, - витер сльозу Недайборщ  та  й  знову  заплакав.  -  Скiльки  хлопцiв
втратили... I Клюсика, i Тодося,  i  Яремка  малого,  i  тебе,  i  ще,  ще
скiлькох!.. Вiчна тобi...
   I тут Йон-богданець закричав:
   - Тихо, хлопцi! Що то?
   Джузеппе розплющив очi!
   Карпо роззявив рота, всунув туди палаючу люльку i ледь не ковтнув її.
   - Вiн живий! - закричали спочатку тридцять горлянок,  потiм  триста,  а
потiм одразу десять тисяч...
   - Живий! Живий!
   Вранцi козаки плавали по всiй бухтi, гукали, шукали Яремка.
   Шукали цiлий день. Не знайшли. Вирiшили - потонув.



   РОЗДIЛ ОДИНАДЦЯТИЙ, _
   що повiдає про останнiй день Софiї та Спиридона _

   Гомiн, що народився десь у центрi  цього  скупчення  мечетей,  базарiв,
будинкiв, брудних хиж та пишних палацiв, - той гомiн дужчав  та  гучнiшав,
насуваючись  на  будiвельний  майданчик,  що  на  нiм  росли  вiчнi   мури
майбутньої Османiє. Гомiн спочатку не  рiзнився  вiд  звичайного  мiського
гамору, та от вiн став наближатися, в ньому почулося щось одностайне - i в
мiмара Муси тривожно забилося серце.
   Мiмар Муса,  що  ходив  по  риштованнях,  заглиблений  у  власнi  думи,
зупинився i повернув голову в той бiк, звiдки наростаючою  хвилею  котився
гомiн. Вiн стояв  з  хвилину,  намагаючись  хоч  щось  збагнути.  Мимоволi
згадалося недавнє: Осман Другий на  муловi,  вбивство  Делавера.  Нi,  той
гомiн був iнший - торжествуючий, зловтiшний...
   Поглянув униз, а  потiм  огледiвся  навколо.  Всi  стояли,  як  i  вiн,
намагаючись вловити в тисячовустому гомонi бодай одну  ноту,  яка  дала  б
зрозумiти, що ж там вiдбувається.
   З-за рогу вибiг хлоп'як. Вiн бiг наввипередки iз собакою.
   - Що там таке? - гукнув поляк Владислав.
   Хлоп'як на мить зупинився i щось викрикнув - радiсно, аж захлинаючись.
   - Когось ведуть! На страту! - передав знизу поляк. Промчало  ще  кiлька
хлоп'якiв, теж галасуючи й показуючи назад пальцями.
   - Ведуть! Ведуть!
   I раптом мiмаровi Мусi защемiло в серцi, наче хтось загнав туди скабку.
   Перечiпаючись, плутаючись у полах свого довжелезного халата, Муса побiг
униз. Бiг по хистких дошках, якi  витиналися  пiд  його  важким  опасистим
тiлом. Краєм ока побачив, що майстри та робiтники кинули свою роботу й теж
поспiшають за ним. Хотiв спинитися (чому ти, Мусо, бiжиш, вперше бачиш, як
людей ведуть на страту?), але щось гнало його вперед,  до  багатотисячного
натовпу, який ось-ось виллється з-за повороту...
   Так, це були вони - Спиридон i Софiя. Вiн упiзнав Софiю одразу,  хоч  i
не бачив нiколи.  Вона  була  точнiсiнько  така,  як  про  неї  розповiдав
Спиридон.
   Софiя  їхала  на  мулi,  її  руки  заклякли  на  гривi.  Вона  була   у
червоному-червоному, як яничарське знамено, платтi, її чорне, з каштановим
вiдтiнком волосся було розпущене й текло по плечах,  спадало  на  груди  й
спину. Покривала на її обличчi не було, його зiдрали  -  i  тепер  десятки
тисяч туркiв дивилися на її обличчя. А вона  дивилася  вперед  i,  мабуть,
нiчого не бачила. Очi нерухомi, обличчя блiде. Мов кригою взялося.
   А позаду кульгав Спиридон. Зв'язаний мотузами, з розтрiпаним чубом. Вiн
озирався навколо i плакав, плакав уголос, витираючи закривавлену  щоку  об
плече.
   Муса вiдчув, як натовп пiдхопив його i понiс услiд  за  приреченими  до
страти. Вiн ледве встигав перебирати ногами.
   А натовп нiс його i нiс, а гомiн не вщухав, а ще дужче здiймався.
   - До Пiщаних ворiт...
   - Там уже й гак новий почеплено - для нього...
   - Їй легше...
   - Що - л-легше? - обернувся на останнiй голос Муса.
   - Його за ребро на гак чiплятимуть... А її утоплять...  Кат  зв'яже  її
рушниками, покладе у човен, вiдпливе вiд берега на кiлька сажнiв...
   Муса заплющив очi i зцiпив зуби.
   - ...а потiм зачепить довгою  палицею  та  й  у  воду...  Потримає  пiд
водою...
   - А вона - хоч би що... Сидить собi на муловi - й нiчого...
   - А що ж робити?
   - Та хоч би плакала...
   - ...Потримає пiд водою, - спокiйно-весело вiв той  самий  голос,  поки
дригатися перестане, та й витягне назад. Повезуть та й поховають... А оцей
грек довго мучитиметься. Днiв зо три висiтиме живий на гаку. Хiба  що  хто
пожалiє та пристрелить. Так варта не дозволить...
   Натовп нiс i нiс Мусу вперед. Вiн вiдчув, що бреде по колiна в  якомусь
багнi - це натовп переходив калюжу. Мула iз Софiєю та Спиридона провели по
камiнчиках, а натовп пiшов упрост по смердючiй водi та баговинню.
   - Надир-бею! Надир-бею! - почав хтось гукати попереду, i  от  уся  юрба
закричала хором: - Надир-бею! Надир-бею!
   "О аллах! - жахнувся мiмар Муса. - Навiщо це все? Невже Надир-бею  буде
цiкаво дивитись, як його недавню дружину ведуть на страту? Невже  в  нього
серця немає?.. А немає - вiддав же Софiю до суду..."
   I от коли вже горлання юрби перейшло в рев, на  балкон  будинку  вийшов
сам Надир-бей. Усi враз замовкли. Надир-бей подивився вниз, пожував губами
i не сказав нiчого. Юрба мовчала. Вона чекала. А Надир-бей мовчав теж.
   - Змилуйся, Надир-бею! Вони молодi! - вигукнув поряд з Мусою той,  який
щойно з таким смаком розповiдав, як будуть карати Софiю та Спиридона.
   Юрба, наче лавина, загуркотiла:
   - Змилуйся, Надир-бею!
   I знову покотився багатотисячний гук, який, мабуть, долинав  до  самого
неба:
   - Змилуйся!
   Надир-бей мовчав.
   Юрба волала, тягнучи руки до неба, до балкона, а Надир-бей мовчав.
   Зненацька попереду натовп перестав гукати про помилування.
   - Що таке?
   - Упала з мула Софiя. Зомлiла...
   Натовп знов заворушився, люди стали лiзти один на одного, аби  зиркнути
наперед. Муса вже задихався, але все ще намагався встояти.
   - Дали водички... Ожила. Знову посадили!.. На якусь мить  мiж  головами
побачив мiмар Муса обличчя Софiї. Тепер на ньому був жах i вiдчай.
   - Ст-т-ань м-мусульманином, С-спиридоне! - немов пiдштовхнутий  кимось,
закричав Муса i здивувався, що вiн так умiє гучно кричати. -  Тодi  т-тебе
п-помилують.
   I натовп заходився скандувати, забувши про Надир-бея.
   - Стань  му-суль-ма-нином!  Стань  му-сульма-ни-ном!  I  тут  Надир-бей
пiдняв руку вгору. Натовп, що розкипiв-ся, знову поволi вщух.
   - Що вiн говорить?
   - Цс-с! Нiчого не говорить! Надир-бей нарештi сказав:
   - Не я судив.
   Було так тихо,  що  якби  Надир-бей  говорив  пошепки,  й  тодi  б  уся
величезна вулиця чула, що вiн каже.
   - Не я її i його судив. Судив суд. Їх присуджено правдиво. Гяур не може
кохати дружини мусульманина. За це - обом смерть.
   - Вiн - не гяур! Вiн буде мусульманином!  -  гукнув  попереду  знайомий
голос.
   - Якщо  вiн  погодиться  стати  мусульманином,  тодi  я  проситиму  суд
помилувати їх, - у моторошнiй, але враз  потеплiлiй  тишi  залунали  слова
Надир-бея.
   Тиша. Тиша. Тиша.
   - Ну?! - мов вибухнув натовп.
   I знов - тиша. I в тiй тишi почулося крiзь ридання:
   - Нi! Нiколи!
   I знов загуло, завирувало, зашумiло, заколобродило натовписько  народу.
Мiмар Муса щосили вiдбивався вiд тiл, що  валились  на  нього,  вже  давно
тремтiли колiна й кололо в животi. Нарештi його притисли до  стiни.  Тепер
було трохи легше стояти. Вiн  трохи  постояв  бiля  стiни,  а  потiм  щось
вiдiрвало його - i вiн,  уже  нiчого  не  бачачи  й  не  чуючи,  а  тiльки
обливаючись потом, сунув разом з усiма.
   Юрбу  наче  хтось  перемiшував  величезними  кулаками  -  вона  шумiла,
булькала, лилася, повзла, мчала... Муса вiдчув, що його  ноги  вiдiрвалися
вiд землi, що його несуть, самi того не помiчаючи, люди ззаду й спереду, i
вiн уже не мiг розiбрати, скiльки часу перебуває в цьому  ревищi,  куди  й
навiщо несе його якась сила...
   Вiн очутився аж бiля Пiщаних ворiт, коли натовп його раптом викинув  iз
себе бiля пiднiжжя шибеницi.
   I знову натовп став кричати:
   - Стань мусульманином! Стань мусульманином!
   - I - тиша. Ну? Ну? Говори ж!
   - Нi! - закрутив Спиридон головою.
   I юрба знову почала кричати-благати:
   - Стань мусульманином! Живи! Стань мусульманином! Живи!
   Повернули мула мордою до Спиридона. I знов замовкла юрба. I почув Муса,
як Софiя сказала тихо, по-грецькому:
   - Заради мене. Я хочу жити.
   Та Спиридон страшно закричав, мовби вже почалася страта:
   - Нi! Нi! Нi!!!
   Тодi кат пiдiйшов до нього, став розв'язувати  руки.  Спиридон  дивився
перелякано, вiн увесь тремтiв i знову плакав,  а  кат,  розв'язавши  руки,
став здирати сорочку.
   - Будь проклятий! Будь проклятий! Будь проклятий! Софiя не  кричала,  а
шепотiла, приклавши кулачки до скронь. I чорне волосся закрило їй обличчя,
мов саван.
   - Будь проклятий! Будь проклятий!
   Кат узяв Спиридона за руку й за ногу i, мов дитину, понiс на ешафот.
   Юрба мовчала. Тодi Муса гукнув, сам тремтячи всiм тiлом:
   - С-спиридоне! В-врятуй її й с-себе! С-стань м-мусульманином!
   Кат пiдняв Спиридона вгору.
   - Iс-с-скарiот! - прошипiв Спиридон. I тут же:
   - А-а-а!
   Кат уже опустив руки, Спиридон висiв на гаку, i червона кров, немов хто
сипонув коралiв, закапала на дощаний настил ешафоту.
   Муса  заплющив  очi.  Спиридон  кричав,  не  замовкаючи.  Муса  не  мiг
розплющити очей. Зараз кат почне в'язати Софiю...
   - А-а-а-а!
   "Iскарiот... Iскарiот... Iскарiот... Нi, нi, я нiкого не продав..."
   - А-а-а-а!
   О, хоч би не чути цього крику... Хоч би не чути... хоч би не чути...
   I мiмар Муса упав перед ешафотом, обхопивши голову руками.



   РОЗДIЛ ДВАНАДЦЯТИЙ _
   про те, як несподiвано здiйснюються деякi мрiї _

   Коли пан Адамек з паном Сулятицьким був у Кафi, йому не раз  доводилося
милуватись турецькими галерами. Особливо  запам'яталася  йому  одна.  Вона
нiби випливла з казки, з дитячого сну чи з книжки про дивовижнi  заморськi
країни.
   Якраз тодi сонце ховалося за береговi горби. Воно кидало потужнi  пасма
стигло-рожевих променiв на море, на небо, на мiсто. Шпилястi  башти  Кафи,
банi мечетей з серпами, мiнарети,  мов  жерла  гармат,  нацiлених  у  замт
[152], - усе це видовженими аж до обрiю тiнями  лягало  на  зарожевiле  од
призахiдного сонця лагiдне море. I пановi Адамковi  здавалося,  що  вiн  у
казцi.
   А по морю  пливла  -  о  нi,  не  пливла!  -  летiла,  ледь  торкаючись
бiлопiнних хвиль, велика струнка галера.
   Усе на нiй було рожеве - i мережаний вiзерунками  корпус,  i  щогли,  i
обвислi без вiтру вiтрила, i тонюнi, мов соломинки, весельця,  якi  пiнили
iскристу воду... О, цi весельця - вони так злагоджено, мов керованi  божою
силою, опускалися  у  воду  й  пiдiймалися  з  неї,  на  мить  виблискуючи
червоно-слiпуче, - що пановi Адамковi аж хотiлося щось проспiвати  в  такт
цим легеньким, просто-таки ефiрним рухам...
   Йому закортiло якимось дивом опинитися на галерi, захоплено вiдчути пiд
ногами її хитливу палубу i пливти-пливти по цьому  живо-рожевому  морю  до
незнаних свiтiв, якi вiдкрив колись Христофор Колумб...
   Єзус Марiя, чи ж думав пан Адамек, що його мрiя незабаром  здiйсниться!
Якби знав, що так буде, затулив би собi очi руками,  щоб  не  дивитися  на
море, а пановi Станiславу Сулятицькому загнав би кулю в самiсiньке  серце,
i того було б ще замало для цього мерзотника й фаризеуша, бо  вiн  за  всi
свої пiдлостi заслужив смерть на палi або ж на гаку...
   Страшний бiль пронизав усе тiло, i думки  розлетiлися,  мов  наполоханi
птахи. Забрязкало залiзо...
   I пан Адамек знову повернувся до гiркої, безнадiйної реальностi...
   Як жорстоко посмiялася з нього доля! Вiн потрапив на галеру, яку  бачив
у  той  день,  коли  стояв  з  мерзотником  Станiславом  Сулятицьким   над
зарожевiлим морем. Але як i ким потрапив?..
   Тодi, в ту нiч, як пан Сулятицький утiк вiд  нього  iз  бей-лер-беєвими
грiшми, вiн довго блукав по Кара-Дагу  й  гукав  Амета  Киримли.  В  нього
болiло колiно, вiн немилосердно кульгав, уже не раз йому здавалося, що ось
iще крок - i вiн полетить у прiрву, де й кiсток своїх не збере...
   "Але нi, - виринала думка. - Я  мушу  дiстатися  до  Амета.  Бо  iнакше
пановi  Влодзiмежевi  та  пановi  Євгенiушу  буде   дуже   кепсько.   Якщо
довiдається Амет про смерть свого товариша-товмача й помiчника, -  вiн  од
лютi зробить що хоч..."
   I пан Адамек дерся  по  скелях,  гукав,  кричав,  плакав,  забувши,  що
сльози, то є невмiння тримати себе в руках. Вiн у всьому звинувачував себе
- так, так, це вiн винен у всьому. Треба було ще  отам,  бiля  корчми,  не
повiрити  сеньйоровi  Гасперонi.  Треба  було  не  погоджуватися  на  роль
шпигунiв - вiн вiдчував, що е  щось  вельми  нечисте  в  задумах  сеньйора
Гасперонi... Але нi, послухавсь пана Сулятицького, не виявив  рiшучостi...
А потiм? Слiд було при бейлер-беєвi заткнути пельку Сулятицькому, коли вiн
розпатякував про провiдника  вiд  Амета  Киримли,  який  заховався  не  за
першою, а за другою горою! Невже вiн, пан Адамек, такий дурний, що не  мiг
здогадатися, що зараз бовкне той бовдур, той фаризеуш?!
   Вiн iшов над прiрвою, ногою ледве намацуючи вузьку стежину, як попереду
почувся чийсь голос. Наче по-татарськи...
   Пан Адамек нiчого не зрозумiв, але радiсно загукав:
   - Я до Амета Киримли!  До  Амета  Киримли!  До  нього  пiдбiгло  кiлька
чоловiк. У передранковiй сiрiй iмлi вiн пiзнав, що це Аметовi  товаришi  з
розбiйницької ватаги.
   Його повели до Амета. Коли пан Адамек заходив у печеру,  то  при  входi
побачив двi гладенько обструганi палi. Мурашки поповзли йому по спинi.
   У печерi, як i ранiше, палало вогнище.  Горiли  смолоскипи.  Розбiйники
сидiли i стояли по кутках.
   Амет блиснув очима на пана Адамка i щось запитав. Пан  Адамек  розiбрав
тiльки два слова - "Асан Касапчi". Певно, питає про його долю.
   Що ж, треба пояснити. Обов'язково треба пояснити.  Напружуючи  пам'ять,
шукаючи слова,  якi  були  б  хоч  трохи  зрозумiлi  Аметовi,  пан  Адамек
заговорив:
   - Бейлер-бей... Акинджi... Асану Касапчi, - тут пан Адамек рубонув себе
по шиї ребром долонi, - секiм-башка.
   Амет та його товаришi зрозумiли. Це вiдчув пан Адамек з  того  гнiвного
"в-в-вах-х-х", яке пролунало в печерi.
   I - тиша, тиша, тиша...
   Лише трiщав  хмиз  у  вогнищi.  Та  тiнi  од  смолоскипiв  металися  по
печерi...
   Амет несподiвано  захриплим  голосом  запитав  про  пана  Сулятицького.
Власне, запитання пан Адамек не второпав, але почув знайоме прiзвище.
   - Пан Сулятицький, - гаряче мовив пан Адамек, - падлюка.
   Татари здвигнули плечима.
   Тодi пан Адамек пiдвiв перед  своє  обличчя  двi  руки.  На  одну  руку
показав: "пан Сулятицький", на другу -  "бейлер-бей".  Пiсля  цього  права
рука - "пан Сулятицький" - наблизилася до  лiвої  -  "бейлер-бея",  i  пан
Адамек, iмiтуючи нашiптування на вухо, промовив:
   - Асан Касапчi - там, - i повiв правою рукою в повiтрi,  показуючи,  що
Асан Касапчi був за горбом. Потiм обома руками показав,  як  акинджi  (пан
Адамек кiлька разiв повторив це  слово)  побiгли  за  той  горб,  показав,
звiвши докупи  руки  з  розчепiреними  пальцями,  як  вони  вхопили  Асана
Касапчi, пiсля цього рубонув ребром долонi себе по  шиї  i,  мовби  знявши
лiвою рукою свою голову, рiзким коротким рухом настромив її  на  вказiвний
палець правої руки...
   - Пан Сулятицький, - пан Адамек, опустивши пальцi правої  руки  донизу,
став швидко перебирати ними, - побiг  до  бейлер-бея...Пан  Сулятицький  -
здрайця, яничар, падлюка, лайно...
   З усiх цих слiв татари второпали, напевне, тiльки одне: "яничар", - але
їм було досить i цього.
   Пан Адамек за допомогою жестiв розповiв i  про  те,  що  вони  передали
листа вiд Амета Киримли кафському бейлер-беєвi i що  той  бейлер-бей  дуже
розгнiвався...
   Знов настала тиша.
   I тут розбiйницький ватажок пiдвiвся зi свого каменя й  попростував  до
пана Адамека. Обличчя Амета Киримли було перекошене, очi  стали  лютi,  аж
безтямнi. У руцi вiн тримав ножа...
   "Це - смерть", - похолов пан Адамек i беззвучно зашепотiв "Те  деум..."
[153]
   Амет вхопив пана Адамка за барки, i довготелесий поляк, на  двi  голови
вищий вiд татарина, з мимовiльним подивом вiдчув, як багато сили в  м'язах
розбiйницького отамана. Але пан Адамек не схитнувся.
   Амет щось вигукнув, смикнув пана Адамка вниз, i поляк зрозумiв, що  вiд
нього вимагається, аби вiн став на колiна.
   Пан Адамек заперечливо  крутнув  головою.  Вiн  волiв  прийняти  смерть
стоячи.
   Амет вигукнув знову, рвонув пана Адамка за жупан - полетiли гудзики...
   I тут з кутка почувся дружний плач... Це ридали пан  Влодзiмеж  та  пан
Євгенiуш. I пановi Адамку враз  пригадалися  побаченi  ним  при  входi  до
печери двi обструганi палi. Ось для кого вони...
   Несподiвано для себе пан Адамек вiдштовхнув Амета Киримли й крикнув  до
тих, що ридали:
   - Гей ви, поляки! Якого дябла розкисли? Хоч умрiть по-шляхетськи,  шляк
би вас трафив!
   Поляки, мовби нiчого не чули, продовжували скиглити. Татари мовчали.
   Амет Киримли знову пiдскочив до пана Адамка. Пан Адамек схопив себе  за
сорочку, розпанахав її i проревiв:
   - Рiж, розбiйнику!
   Але Амет зупинився, уважно поглянув на пана Адамка й поволi заховав  за
пояс свiй нiж.
   I тодi  заговорили,  загелготiли  татари.  Вони  щось  гаряче  доводили
Аметовi, а вiн тiльки слухав, нiчого не вiдповiдаючи. Пан Адамек втямив  -
табiр розбiйникiв розколовся на двi  частини:  однi  вимагали  смертi  для
полякiв, iншi, очевидно,  просили  про  помилування,  принаймнi  для  пана
Адамка.
   Амет, наче забувши про пана Адамка, що стояв перед ним  з  розпанаханою
сорочкою, поволi пiшов у куток, сiв на свiй камiнь.
   Вогонь стрибав, кидав блищики на всi боки, грав  в  очах  та  на  зубах
Амета Киримли, дим лiз пановi Адамку в  очi,  i  йому  вiд  того  хотiлося
плакати, але пан Адамек щосили стримував сльози...
   Розбiйники гучно галасували, за цим галасом уже  не  чути  було  ридань
пана Влодзiмежа та пана Євгенiуша.
   Амет Киримли пiдвiв праву руку. Галас поволi стих, i  тодi  пан  Адамек
почув  схлипування  своїх  землякiв.  Вони  схлипували   i   прохали   про
помилування,  забувши,  що  їхнiх  слiв  нiхто  не   перекладе   ватажковi
розбiйникiв...
   Амет промовив у тишi кiлька слiв.  Бiльшiсть  татар  схвально  закивала
галовами. Потiм Амет повернувся  до  пана  Адамка  й  махнув  рукою:  йди,
мовляв, звiдси на всi чотири сторони. Показав на пана Влодзiмежа й на пана
Євгенiуша, пiдвiв угору вказiвний палець правої руки i настромився на  цей
палець мiсцем мiж двома розставленими пальцями лiвої руки.
   - На палю? - жахнувся пан Адамек. I закричав: - Амете! Амете!
   I рубонув себе ребром долонi по шиї. Далi  показав  на  Боднарського  й
Рубанчика - i теж двiчi рубонув себе по шиї.
   Амет Киримли мусить зрозумiти, що для пана  Адамка  лiпше  вмерти,  нiж
зрадити своїх товаришiв, якi б вони не були... А, крiм  того,  смерть  вiд
сокири легша, нiж смерть на палi...
   Амет заперечно крутнув головою. Тодi пан Адамек,  перестрибнувши  через
вогонь, кинувся до нiг татарина.
   Пановi Адамку було страшенно соромно за те, що вiн робить, йому пекло в
серцi, що вiн ганьбить iм'я польського дворянина, але його земляки були  в
небезпецi -  i  вiн  мусив  зробити  все,  щоби  бодай  вирятувати  їх  од
мученицької смертi, якщо не вдасться виблагати для них помилування...
   Амет штовхнув пана Адамка носком чобота у зуби -  i  поляк  вiдчув,  як
йому в ротi миттю засолонiло.
   Тодi вiн пiдвiвся й плюнув кров'ю у вогонь. Рвонувся до Амета, але  тут
на нього стрибонуло з десяток татар i повалило на землю.
   Почувся крик Амета - i пана Адамка вiдпустили...
   Амет став говорити. Вiн говорив довго й гаряче. Потiм витяг  i  показав
пану Адамку папiрець. То був шматок листа сеньйора Гасперонi до  кафського
бейлер-бея... Пан Адамек почув кiлька слiв: "галера, галера", "каторга"  -
i все зрозумiв урештi:  Амет  мiг  би  їх  усiх  стратити  як  мимовiльних
винуватцiв загибелi Асана Касапчi, але, здаючись на уклiнне прохання  пана
Адамка, який не побоявся прийти сюди, - вирiшив подарувати полякам  життя.
Та вони мусять спокутувати свої грiхи працею на галерах...
   Спочатку все це було сприйнято радiсно - все ж таки життя, а не смерть.
I лиш потiм усе виразнiше й виразнiше поставала  перед  трьома  польськими
шляхтичами перспектива їхнього подальшого жахливого iснування...
   Того  ж  таки  дня  їх  було  доправлено  до  Кафи  й  таємно  передано
перепродувачевi живого товару, татариновi Зiї. Зiя  був  високий,  кощавий
татарин, з-пiд його горбатого носа їжачилися колючi вуса, а очi дивилися в
рiзнi боки. Татари про щось говорили мiж собою, смiялися, хитали головами,
потiм Зiя видобув з кишенi кiлька монет i вiддав розбiйникам. Пiсля  цього
вони, точнiсiнько як християни на базарах, ударили по руках i розiйшлися.
   Пан Влодзiмеж та пан Євгенiуш байдуже сидiли на землi.  Вони  вже  були
мовби на тому свiтi. Тiльки пан Адамек тримався на ногах, хоч  у  нього  й
болiли колiна - i не лише вiд того, що забився, падаючи з коня, а ще бiльш
вiд того, що  вiн  польський  дворянин,  мусив  стояти  на  колiнах  перед
розбiйницьким отаманом i благати про життя... Власне, коли  б  iшлося  про
його, Адамкове, життя, вiн би нiколи не став на колiна.
   А про кого йшлося? Про оцих нiкчем, не здатних навiть достойно померти,
як велить неписаний кодекс честi польських дворян? Бездарно жили -  тiльки
їли, пили, горлали соромiцьких пiсень та ходили в  нужник  -  i  вiн,  пан
Адамек,  мусив  досмертно  принижувати  себе,  благаючи,  щоби  їм,   його
землякам, продовжили їхнє тваринне життя...
   А власне кажучи, хто такий вiн, пан Адамек? Чи не такий  же  нездара  й
нiкчема,  як  i  оцi  двоє?  Що  вiн  зробив  достойне  у   своїм   життi?
Анiчогiсiнько.
   Коли  була  Хотинська  вiйна,  пан  Адамек  туливсь  в  обозi  гетьмана
Ходкевича i тiльки чув про те, як хоробро воювали простi польськi вояки та
запорожцi,  що  ними  керував  спочатку   Бородавка,   а   потiм   славний
Сагайдачний. Рiзнi справи тодi так i не пустили його на поле бою, честi  i
слави. I тепер вiн признався собi, що то не рiзнi справи,  а  просто  його
нерiшучiсть, його нелицарство. Сорок  лiт  прожив  пан  Адамек  на  бiлому
свiтi, а й досi, крiм гонору, не має нiчого - нi дружини,  нi  дитини,  нi
славних справ за плечима... I це називається - польський шляхтич!
   Татари вирiшили правильно - i пан Адамек, i його земляки бiльш нiчого в
життi не заслужили, крiм смертi на галерах...  Може,  хоч  там  спокутують
частину своїх грiхiв...
   Але, прошу пана, якi такi грiхи?
   А безцiльне iснування - то не є грiх? В добу, коли у  Польщi  та  iнших
країнах вершаться справи славнi й великi, тiльки їсти, пити i спати  -  чи
не занадто мало для порядної людини?
   А мимовiльне - та й  чи  таке  вже  мимовiльне?  -  слугування  ворогам
Польщi, а ще точнiше - шпигунство  на  користь  Туреччини,  лютого  ворога
всього християнського свiту - чи не є то злочин i перед державою, i  перед
церквою, i перед совiстю? Та якими б  здрайцями  не  називали  запорiзьких
козакiв i їхнiх гетьманiв польськi шляхтичi, - все ж оцi здрайцi захищають
ниньки i Польщу, i весь християнський свiт од туркiв i татар!
   Далi думки урвались, бо пiдiйшов Зiя i, щось  бубонячи  собi  пiд  нiс,
став розштовхувати ногою пана Влодзiмежа й пана Євгенiуша, щоби вставали.
   Зiя трохи знав по-польськи, а тому з ним було  легше.  Хоч  можна  було
спитати, за скiльки їх продадуть.
   - Ти, - показав Зiя на пана Адамка, - то велике барило буза. А ти i ти,
- носком чобота тицьнув на панiв Влодзiмежа та Євгенiуша,  -  то  маленькi
барила буза.
   - Продайте нас одному хазяїновi, - щоб ми були разом,  -  попросив  пан
Адамек. - Може, нам  удасться  ще  якось  визволитись...  Може,  викуплять
нас...
   - Багато грошей за викуп треба, - меланхолiйно  сказав  Зiя.  -  У  вас
таких грошей - нема...
   - Ми напишемо листа до пана Сулятицького, - втрутився пан  Євгенiуш.  -
Вiн не кине нас у бiдi...
   - Я ладен вiкувати на  галерах,  -  рiзко  промовив  пан  Адамек,  анiж
просити про щось цього падлюку Сулятицького... I вам не тiльки не раджу, а
й забороняю згадувати прiзвище цього мерзотника й фаризеуша...
   - Нам не має про що з вами говорити, - прошипiв пан Євгенiуш. -  Ми  не
принижували себе цiлуванням нечестивих чобiт...
   Пана Адамка мов обсипало жаром...
   О, примха долi! Їх продали на ту галеру, що її бачив з гори пан Адамек!
   Уже коли вели по трапу, пан Адамек вiдчув тяжкий дух людського немитого
тiла, солоного поту... Здавалося  неймовiрним  -  така  краса,  величнiсть
судна - i оцей нестерпний сморiд...
   Їх привели у найнижчий веслярський ярус галери, посадили поряд, надягли
кайдани i поприковували цi кайдани до спiльного для цiлого  ряду  ланцюга.
Тут же пiдвели цирюльника, який  повиголював  тупою  бритвою  голови  всiм
трьом, залишивши по оселедцю...
   I почалися днi i ночi пекельних мук.
   Весло було величезне - зроблене з цiлого дуба. На ньому сидiло семеро -
троє полякiв-новачкiв, два  козаки  з  Сiчi,  грек  i  московит.  До  цiєї
справдешньої колоди було прибито сiм залiзних скаб. За кожну  з  цих  скаб
держались невiльники i пiд команду-дрiб барабана  щосили  тягли  весло  на
себе, далi штовхали його вниз i вiд себе, а потiм пiдiймали круто вгору...
I так без кiнця-краю.
   Уже за першi сто гребкiв пан  Адамек  вiдчув,  що  його  сорочка  стала
мокрою, як хлющ, ще за якийсь час у нього запаморочилося в головi - i  вiн
завис на веслi...
   Та через мить  мусив  отямитися,  бо  по  його  плечах  загуляла  камча
пiдгiнчого Анвара.
   Щойно пан Адамек став знову згинатися  та  розгинатися  при  веслi,  як
поряд забряжчали кайдани: то пан Євгенiуш упав пiд ноги пiдгiнчому.  Анвар
за довгi роки своєї собачої служби так призвичаївся лупити невiльникiв, що
йому не заважали нi весло, нi рiзнi надбудови вгорi та  збоку.  Вiн  лупив
хвацьки - пан Адамек  краєм  ока  спостерiг,  як  сорочка  пана  Євгенiуша
почервонiла од кровi. На хвильку стало шкода  свого  недавнього  приятеля,
але затим подумалося: терпи, мерзото, заслужив!..
   За кiлька днiв та ночей пана Адамка, пана Євгенiуша та пана  Влодзiмежа
вже було не впiзнати - худi, почорнiлi, оброслi щетиною, без  сорочок,  iз
саднами та струпами на плечах i спинах, вони нагадували якiсь привиди.  Як
тiльки переставав бити барабан, вони повисали на веслах i тут же засинали,
незважаючи на голод, на болi, на тяжкi безрадiснi думи.
   Сусiда злiворуч - козак Панас - такий же  худющий,  як  i  пан  Адамек,
такий же мовчазний i замкнутий, одного разу, пiд час стоянки  галери  бiля
якогось прибережного кримського села, за кiлька  акче  купив  цiлий  мiшок
варених баранячих голiв - пiдгiнчий Анвар iнодi дозволяв мiсцевим  жителям
пiд час стоянок заглядати й на нижнiй ярус галери.
   Тi голови були у вовнi, пан Адамек не уявляв, як це їх  можна  їсти.  I
тут козак Панас простягнув йому одну таку голову й мовив:
   - Їж, пане ляше! Їж, а то умреш!
   Пан Адамек,  переборюючи  огиду,  одiрвав  од  вареної  голови  вухо  i
обережно  надкусив.  Вухо  було  напiвсире,  несолоне,  але   пан   Адамек
проковтнув його, щоб хоч трохи угамувати вовчий голод. Незчувся, як обгриз
пiвголови.
   I раптом подумав: а мої товаришi? Зирнув убiк  -  побачив  голоднi  очi
пана Євгенiуша. А далi - безтямний погляд пана Влодзiмежа.
   Якусь  мить  вагався  -  давати  їм  чи  не  давати.  I  вiддав  пановi
Євгенiушевi, який ловив очима кожен його жест.
   Стало шкода, що вiддав, але  пан  Адамек  уперше  в  життi  бачив  такi
тваринно голоднi очi в людини...
   Поглянув на козака Панаса. Той обсмоктував кiстки з того, що  буквально
кiлька хвилин тому називалося баранячою головою. Зустрiлися поглядами. Пан
Адамек тут же опустив очi - не посмiв просити для себе ще одну голову.
   Пан Євгенiуш дощенту обгриз баранячу голову,  не  залишивши  нi  крихти
пановi Влодзiмежу.
   Тодi пан Адамек насмiлився попросити:
   - Козаче, i для того мого земляка дай!
   - Iншим разом, - одповiв Панас.
   "Iнший раз" настав аж через пiвдоби.  Тепер  пан  Євгенiуш  не  одержав
нiчого, зате ж пан Влодзiмеж хоч трохи втамував свiй голод.
   - Чого ти панькаєшся з ними? -  запитав  якось  Панас.  У  Панаса  були
колючi  чорнi  очi,  i  коли  вiн  ними  дивився  на  пана   Адамка,   той
потуплювався, бо не мiг  знести  погляду.  Навiть  пiдгiнчий  Анвар  менше
замахувався камчею на козака Панаса...
   "А ти часом не знаєшся з нечистою силою?" - хотiв запитати в Панаса пан
Адамек, але не насмiлився.
   - Так чого ото ти панькаєшся з ними? - перепитав козак Панас.
   - Земляки!
   - Ну то й що? Я по їхнiх очах бачу, що вони  тебе  ненавидять.  Бо  ти,
напевно, духом вищий за них...
   - Не будемо про це говорити, козаче, - похмуро вiдповiв пан  Адамек.  -
Землякiв, як i родичiв, не обирають... А бог дає...
   Козак нiчого не вiдповiв, а тiльки  блиснув  своїми  темними,  як  нiч,
очима, i пановi Адамку стало це по собi. Щось отой козак, певне, замишляв,
але що - поки що пановi Адамку не казав...
   З панами Влодзiмежем та Євгенiушем пан Адамек уперто не  розмовляв  ось
уже кiлька днiв. З паном Євгенiушем за те, що вiн  посмiв  образити  його,
шляхтича, а з паном Влодзiмежем - за те, що в  того  не  вистачило  розуму
стати на оборону пана Адамка. "Доки не попросять пробачення обидва, доти з
ними анi слова", - поклав сам собi пан Адамек.
   Так вони проплавали днiв iз десять, їхня  галера  iшла  уздовж  схiдних
берегiв Криму, кiлька разiв лунали з палуби гарматнi пострiли, але чого  б
то - невiльники не знали.
   Якось  уночi  барабан  забив  скорiше,  пiдгiнчi  забiгали   моторнiше,
гарапники та камчi засвистiли пронизливiше. З  палуби  залунали  пострiли,
потiм стали бухати гармати. Галера летiла, мов на крилах,  а  барабан  бив
усе дрiбнiше й дрiбнiше. Уже впав пiд  весло  пан  Євгенiуш,  i  пiдгiнчий
навiть не встиг вiдшмагати його як слiд, бо  й  на  iнших  лавах  попадало
кiлька невiльникiв. Весло поважчало ще бiльше - то пан Влодзiмеж завис  на
ньому. Пан Адамек,  двоє  козакiв  та  грек  з  московитом  намагалися  не
вибитися з ритму, але через кiлька тактiв збилися - i тут по їхнiх  спинах
загуляли гарапник та камча - Анвар лупив обома руками одразу...
   Цiєї ночi на галерi  померло  одинадцять  невiльникiв  -  не  витримали
шаленої гонки та нагаїв пiдгiнчих.
   Десь аж за тиждень по тому козак Панас довiдався,  за  ким  то  гналася
галера.
   - Донськi козаки пройшли повз Крим, - сказав вiн пановi Адамку i вперше
за всi днi всмiхнувся.
   - I що з того? - запитав пан Адамек.
   - Та нiчого. Може, з другого боку козаки запорiзькi надiйдуть...
   - Надiйдуть, надiйдуть, - радiсно вигукнув пан Адамек. - Я точно  знаю,
що надiйдуть. Вже надiйшли!
   Козак Панас недовiрливо подивився на пана Адамка - звiдки  йому  вiдомi
козацькi таємницi?!
   - Я добре знаю, що мусять надiйти, -  прошепотiв  пан  Адамек.  I  став
розповiдати козаковi Панасу iсторiю всiх своїх останнiх пригод.
   - Падлюки ж ви! - поволi промовив Панас i вiдсунувся вiд пана Адамка. -
Стрiлись би ви менi в чистiм  полi,  я  б  вам  швиденько  поодчiсував  би
голови...
   - Але ж зрозумiй... - почав було пан Адамек.
   Козак Панас вiдсунувся ще далi.
   Хлюпотiло море за бортом, сонячнi блищики стрибали по стiнах та  стелi,
болiли руки й ноги, болiли костi й душа...
   - Ти знаєш, скiльки козакiв буде цього року в походi? -  не  повертаючи
обличчя до пана Адамка, запитав козак Панас.
   - Знаю. Тисяч з п'ятнадцять.
   Козак Панас помовчав, мовби  зважував  те,  що  почув.  Потiм  повернув
обличчя до пана Адамка i,  дивлячись  йому  в  вiчi  своїми  до  божевiлля
чорними характерницькими очима, прошипiв :
   - Здрайцi чортовi... I тебе б - на палю, хоч ти здрайця! Я б вас  -  на
палi, на палi... - i кращий серед них... А все одно
   Нi пан Адамек, нi козак Панас не знали про те, що в донесеннi  сеньйора
Гасперонi дату козацького походу подано неправильно - розбiйницький  писар
за наказом свого отамана Амета Киримли виправив  цифри  i  слова  так,  що
турки чекатимуть козакiв аж через мiсяць.  А  вони  вже  зараз  гуляють  у
Чорному морi!
   Сидiв на лавi, вiдпочивав пiсля тяжкої,  виснажливої  роботи  пiдгiнчий
Анвар.
   Зиркнув у його бiк козак Панас, пронизав своїми очима характерницькими.
Аж прокинувся Анвар,  глип  сюди,  глип  туди  -  хто  б  то  мав  за  ним
слiдкувати?!
   - Ну, зачекай, - тихо-тихо прошепотiв козак Панас. - Сидiтимеш ти ще  в
мене на палi...
   Спав рудий московит, рудi вуса лiзли в  його  пощерблений  рот,  хропiв
грек, ще один козак лежав як мертвий, схлипували й здригались увi снi  пал
Євгенiуш та пан Влодзiмеж.
   На палубi лунали чиїсь веселi крики,  свiтило  сонце,  i  хтось  бамкав
залiзом по залiзу.
   I нiхто не знав на  галерi,  що  десь  там,  на  пiвднi,  вже  вiдпалав
Трапезонт, що горить Синоп, що тисячi бранцiв пливуть на вiдбитих у туркiв
галерах - таких, як оця, - додому, на волю, з неволi агарянської...



   РОЗДIЛ ТРИНАДЦЯТИЙ, _
   у якому йдеться про долю та її химерiї, _
   що знову зводять та розводять людськi дороги _

   Десь пiд ранок Яремко прив'язався-таки до щогли i,  вибившись  iз  сил,
зомлiв...
   Очумався аж увечерi, кричав, гукав,  але  навколо  була  сама  темрява.
Страшенно хотiлося пити, їсти. Вiн весь задубiв вiд холоду й вiдчував,  що
ось-ось помре.
   Щось хлюпнуло. Вiдкрив рота, прохрипiв:
   - Рятуйте!
   Вiдчув - чиїсь руки мацають його плечi, голову,  вiдв'язують  його  вiд
щогли й затягують у човен - на щось слизьке й м'яке.
   Iз зусиллям вiдкрив рота й прохрипiв:
   - Я - козак... козак... козак...
   У вiдповiдь пролунав зойк жаху...
   Потiм Яремковi снилося: вiн у лiсi з хлопцями сидить на деревi, а внизу
те дерево рубають  графськi  робiтники,  -  i  от  трiщить-трiщить,  падає
високий дуб, - i вiн, Яремко, падає, падає, падає...
   "Мамо! Мамо!" - кричав вiн щосили, i тодi  чиясь  рука  клала  йому  на
розпашiлого лоба щось холодно-мокре, i тодi трохи легшало.
   Вiн хотiв ту руку помацати, та не мiг i пальцем  ворухнути,  вiн  хотiв
вiдкрити очi, та повiки були такi важезнi, що його кидало  у  гарячий  пiт
при спробi їх розплющити, а голова йшла обертом -  i  вiн  провалювався  в
безвiсть...
   Iнодi, мов увi снi, долинали якiсь  голоси.  Нiби  говорили  чоловiк  i
дiвчина. Чув навiть дихання цiєї дiвчини i дотик її пальчикiв, але нiяк не
мiг зрозумiти, про що вона говорить з  чоловiком.  Вiдчував,  як  вузенька
нiжна долонька пiдводила йому голову. Потiм  вiдчував,  що  йому  до  вуст
прикладають чашку з якимось гарячим напоєм, вiн одкривав рота  й  пив,  що
йому давали, i йому легшало... I вiн спав, спав, спав...
   I  от  настав  ранок,  коли  Яремковi  вже  не  захотiлося  спати.  Вiн
прокинувся й розплющив очi. Довго думав i не мiг додуматися,  де  це  вiн.
Бачив над собою  грубообтесанi  дошки,  крiзь  шпаровиння  виглядає  якась
трава, ганчiр'я якесь...
   "Де ж це я?" - вiн пильно-пильно вдивлявся в дошки над собою, наче  там
мало бути написане щось таке, вiд чого йому все стане ясне й зрозумiле...
   I раптом збоку пролунав смiх - той самий дiвчачий  голосок,  що  снився
йому, марився, чувся...
   Вiн повернув голову i, дивуючись своєму голосовi, запитав:
   - Хто тут є?
   Смiх тут же урвався. Потiм щось швиденько задрiботiло по землi - i  над
Яремком схилилося чорнобриве дiвчаче обличчячко. Звiсилось кiлька  тонюнiх
кiсок.
   - Мерхаба! - сказала вона. Яремко закрутив головою: не розумiю.
   Обличчя дiвчинки спохмурнiло.
   - Iллях? - раптом спитала вона. Знову закрутив головою.
   - Урус?
   "Урус, урус... Десь вiн уже чув це слово. Ах, так,  Клюсик  розповiдав,
що турки й татари звуть українцiв та московитiв урусами..."
   Яремко, ледь усмiхнувшись, вiдповiв:
   - Урус... Козак.
   Дiвчинка тут же закрила обличчя руками й скрикнула щось незрозумiле.
   ...Але де ж це вiн? Що з ним? Де Клюсик? Де Клюсик?! Таж нема  Клюсика,
ще при Трапезонтi загинув.  А  при  Синопi  загинув  Джузеппе...  Загинув,
вiдштовхуючи Олександра вiд кулi мерзотника Гасперонi. Чи  знають  козаки,
що Гасперонi хотiв убити Олександра? Треба сказати... Але де козаки?
   Дiвчина наполовину вiдкрила обличчячко й одним оком видивлялася Яремка.
   - Де я? - запитав вiн.
   Дiвчина знову закрила обличчя.
   Але де ж це вiн?..
   Вiн напружено пригадує.  Був  бiй  у  морi,  палали  турецькi  кораблi.
Сеньйор Гасперонi стрiляв в Олександра. Потiм... Потiм вiн, Яремко, летить
у море... Холодна вода... Солона... Потiм - обвуглена щогла... Пiдвiв руку
- на нiй ще й  досi  чорнi  слiди  вiд  вугля.  Хтось  пiдплив  на  човнi,
вiдв'язав його... Що далi? Куди вони приїхали? Що це за дiвчина?
   Раптом його всього мовби жаром обсипало: турки!  Вiн  у  туркiв!  I  ця
дiвчина - туркеня. I отой чоловiк, що вiн чув його голос - турок теж.
   Дiвчинка знову дивилася на Яремка.
   - Ти - туркеня? Ви - турки? - прошепотiв. Дiвчинка дивилася  запитливо,
не клiпаючи очима. Показав на себе:
   - Урус. Козак. Урус. Козак. Потiм тицьнув пальцем на дiвчинку:
   - А ти?
   - Бiбiгуль, - блиснувши оком, вiдповiла дiвчинка. Бiбiгуль... Що  ж  це
за люди такi - бiбiгулi? Повернув голову в  той  бiк,  звiдки  завжди  чув
голос чоловiка i, показавши туди рукою, запитав:
   - Бiбiгуль?
   Дiвчинка закрутила головою: нi.
   - Мен... мен... Бiбiгуль, - ткнула пальцем собi в груди.  Потiм  повела
рукою в той бiк, що й Яремко:
   - Ота... ота... Абдулла...
   Ясно. Абдулла - то турецьке iм'я. А дiвчину звуть, мабуть,  Бiбiгуль...
Смiшне iм'я. Перепитав:
   - Бiбiгуль?
   Вона радiсно засмiялась i закивала головою: так, мовляв, так...
   Рипнули дверi. Дiвчинку мов вiтром здуло  вiд  його  постелi...  Яремко
побачив - зайшов чоловiк. Невисокий, горбоносий, з втомленими очима...
   Дiвчинка про щось швидко-швидко почала з ним говорити.  Чоловiк  слухав
її, кивав головою i  всмiхався.  Дiвчинка  кiлька  раз  повторювала  слова
"урус", "гяур", а чоловiк кивав головою i всмiхався. I Яремко зрозумiв, що
той  чоловiк  давно  знає,  кого  вiн  урятував.  "Мабуть,   по   хрестику
здогадався", - подумав Яремко. Вiн забув, що сам сказав  у  морi,  що  вiн
козак. Мацнув себе  за  груди,  але  хрестика  не  знайшов.  Вiн,  мабуть,
загубився в морi...
   "Де ж це козаки? - подумав з таким болем, що  сльози  бризнули  з  його
очей. - Де ж козаки? Треба їх швидше шукати... Може, вони ще в Синопi?"
   Вiн запитав:
   - Козаки в Синопi?
   Турок подивився на Яремка й заперечно похитав головою:
   - Йок![154]
   - А де ж вони?
   Турок нiчого не зрозумiв.
   Що робити? Для чого врятував його цей турок? Чи допоможе вiн?
   Мабуть, допоможе, раз урятував. Але треба якось порозумiтися з ним.
   Яремко пiдвiвся з постелi. Тiло було важким  i  неслухняним.  Спробував
пiти назустрiч турковi, та завертiлося все перед очима.  Якби  не  туркова
рука - упав би...
   Турок вивiв його надвiр.
   Яремко  жадiбно  вдихав  морське  повiтря.  Було  зовсiм  тепло.  Сонце
пiдбилося пiд обiд. Турок притримував хлопця за плечi.
   - Де Синоп? - запитав Яремко. Турок показав на схiд.
   - А козаки? Чайки?
   Турок знизав плечима, показав рукою на пiвнiч, промовивши фразу, в якiй
прозвучали слова: Кефе? Гезльов, Ячаков...
   - А Стамбул? Вони на Стамбул пiшли!
   - Йок! - заперечно закрутив головою турок.
   - Та нi, на Стамбул, я точно знаю, - мовив Яремко, показавши  рукою  на
захiд. I знову турок закрутив головою. А далi:
   - Кефе! Ячаков! Гезльов!
   Козаки й справдi пiшли на пiвнiч, а не на захiд. Три днi побенкетувавши
в Синопi, - Олександр на цей раз дозволив таку розкiш, -  козацька  армада
рушила в напрямку до Кафи. Разом з козацьким флотом iшло з  десяток  галер
та шарант. Дванадцять тисяч невiльникiв їхали на батькiвщину.
   Радiсна пiсня лунала над Чорним морем...
   Вирiшено було так: пiсля  взяття  Кафи  частина  донцiв  та  запорожцiв
проведе цi галери  й  шаранти  майже  до  Азова,  а  iам,  висадившись  на
пустельному березi, доведе невiльникiв до Новочеркаська. Звiдти легше буде
добиратися i на Московщину, i на Україну, i в Богданiю. А потiм  запорожцi
й донцi повертають назад, до Кафи, i всi разом iдуть на Стамбул...
   - От тепер, пане Недайборщ, ти можеш забрати i свою  галеру,  -  сказав
Олександр, коли нарештi було вирiшено, що робити з невiльниками та скiльки
часу доведеться пробути бiля Кафи.
   - Та заберу вже, - пахнув люлькою Карпо. - Жаль - Клюсика немас...
   - Треба було за злотом не гнатися...
   - Не собi ж старався. Для братства. Для братських шкiл, для науки,  для
викупу невiльникiв злото  потрiбне...  Тобi,  отамане,  воно,  мабуть,  не
пече... Ти вiзьмеш трон султанський - ото  й  уся  твоя  турбота...  А  не
вiзьмеш - знову в Європу подасися... А нам тут жити. I нашим нащадкам жити
тут. Отак...
   - Ти знаєш - не дуже воно менi байдуже, - сказав Олександр,  подумавши.
- Як iшов сюди, думав про козакiв як  про  вiйськову  силу,  потрiбну  для
одного походу... А зараз думаю не так...
   Помовчали.
   - Як там Джузеппе, бiдолаха? - зiтхнув Карпо. - Ох же ж i  шпурнув  вiн
тебе у море!
   - Славний чоловiк, - сказав Олександр. - Ходiмо до нього.
   Вони пiдiйшли до постелi, на якiй  лежав  Джузеппе.  Вiн  був  ще  дуже
слабий, але говорити мiг. Бiля нього день i нiч сидiли Петро i Йован. Коли
поранений побачив бiля себе Олександра i Недайборща, вiн аж заусмiхався.
   - Сеньйоре отамане! -  прохрипiв  Джузеппе.  -  Я  прошу  в  товариства
горiлки для загоювання ран, а вони не дають. Кажуть,  що  в  морi  пити  -
грiх...
   - Бо таки грiх, - сказав Карпо Недайборщ. - Хто  п'є  в  морi,  той  не
православний чоловiк, а гiрший за католика...
   - От-от, - зрадiв Джузеппе, - я ж якраз i є католик... Дай горiлочки, а
то ж уся душа зсохлася... Всi лiкарi Європи радять. У нас  у  Трiєстi  так
був випадок. Герцогу Вiтторiо дi Грацiанi  якийсь  йолоп  проткнув  живiт.
Лiкар сказав: кличте падре, менi  тут  робити  нiчого...  А  тут  якраз  я
нагодився... Збрехав, що я лiкар. Почав лiкувати герцога горiлкою...
   - Ясно, - сказав Олександр, - герцог ожив i живе й досi.
   - От  бачиш,  сам  отаман  Чорногорець  пiдтверджує  мої  слова...  Дай
горiлки, а то умру, а у вас тут i пастора немає.
   - Дам, дам, - пообiцяв Недайборщ...
   - Я ще з сеньйора  отамана  дертиму  горiлку  барилами...  А  як  стане
султаном, то...
   - Ну, досить, - спохмурнiв Олександр. - Не треба про це говорити...
   - I справдi, де ще те телятко, а вiн уже з довбнею...
   - Не з довбнею, а з пляшкою, - поправив Недайборща Джузеппе i  втомлено
заплющив очi.
   Саме в той час, коли Яремко стояв на березi  моря  й  марно  сподiвався
побачити на обрiї вiтрило  козацької  чайки,  курним  шляхом,  що  вiв  на
Стамбул, мчав вершник.
   Вiн був в одязi простого сипаха, його обличчя  почорнiло  вiд  сонця  й
пилюки, на щоках вiдросла густа щетина...
   Вершник поспiшав, хоч знав: Стамбул жорстоко карає  тих,  що  приносять
лихi вiстi. Та все одно поспiшав, сподiваючись: його мусять помилувати...
   Це був джасус Кемаль, прозваний Сусом, один з найдосвiдченiших шпигунiв
Туреччини. Вiн здiйснив чимало хитромудрих iнтриг, завдяки йому було вбито
чимало високоповажних ворогiв Туреччини, але на цей раз усе зiрвалося.
   "Нi, нi, нi, Кемалю, - говорив сам  до  себе,  пiдганяючи  коня.  -  Ти
зазнався, ти налякався, тому в тебе нiчого не вийшло  з  Ях'єю.  Ти  мусив
врахувати, що Олександра неможливо вбити серед  козакiв  -  вони  бережуть
його. Тобi могло пощастити, але за це ти заплатив би життям. Ти не  зробив
цього - зрозумiло чому... Отже, треба було шукати  ще  якогось  шляху.  Ти
його не знайшов... Ти постарiв, Кемалю, ти став базiкою й товстуном..."
   Вiн  люто  поганяв  коня,  якого  ще  вранцi   добув,   роззброївши   й
пограбувавши одного сипаха. Хай дякує долi, що лишився живий... А  кiнь  i
його одяг потрiбнi людинi, що виконує завдання державної ваги.
   "Що я скажу великому вiзировi? - мучився Кемаль. - Що нi в  якому  разi
не можна посилати флот до Синопа й Трапезонта, а  слiд  тримати  його  при
Стамбулi? Великий вiзир, напевне, знає це не згiрш за мене. Я маю  сказати
iнше - як знищити Олександра. А я цього не знаю... Правда,  є  один  план.
Ризикований, але... Але якщо цей план удасться - Олександра не буде..."
   Недавнiй сеньйор  Гасперонi  пiдганяв  коня.  Вiн  знав,  Стамбул  буде
незадоволений, але навiть отi данi про Ях'ю, якi подасть Кемаль, стануть у
пригодi в боротьбi  проти  запеклого  ворога  iмперiї.  Думки  його  нараз
перескочили на Яремка.
   "Чортове щеня! Весь час  не  давав  менi  й  дихнути...  Якби  не  вiн,
Олександр був би за другим пострiлом мертвий... Жаль, що ти втопився, а то
б я тебе й пiд землею знайшов... Я б тобi вигадав таку кару!.."
   Ода-башi Селiм наказав вивести свою яничарську орту в двiр батури.
   Коли всi вишикувалися. Селiм сказав:
   - Яничари! Ви славно робите свою справу. Я нагороджу  вас  цiлою  чашею
золотих дукатiв... Роздiлiть порiвну... Тепер ще одне. Зараз  я  i  десять
найкращих воїнiв, яких я сам виберу, мусимо негайно виїхати до Стамбула  -
для  важливої  справи.  Замiсть  мене  буде  вам  ода-башею  Урхан  Сирик.
Слухайтеся його, як мене самого. Я  думаю,  що  через  мiсяць-два  ми  всi
повернемося назад...
   Яничари мовчки слухали промову  свого  ода-башi.  Вони  заздрили  йому.
Щасливий - незабаром побачить Стамбул!
   Вони не знали, що шлях ода-башi лежить  не  до  Стамбула,  а  в  далеку
Чорногорiю. Сам ода-башi не мiг би пояснити, яка сила  тягне  його  шукати
невiдому жiнку, що колись народила його. Але та сила була  могутня...  Вiн
знав про ту жiнку тiльки,  що  звуть  її  Устя  i  що  живе  вона  десь  у
Цетинському монастирi. Навiщо вiн їхав до неї? Що вiн мав їй сказати?
   Ода-башi наказав яничарам розiйтися. Вибранi ним супутники вже  чекали.
Селiмовi пiдвели коня. Вiн скочив у сiдло й помчав до брами...
   Загуркотiли ворота... Потiм копита протупотiли по дошках мосту...
   Бездомнi пси бiгали ночами бiля Пiщаних ворiт. Вартовi їх не  вiдганяли
- все ж iз ними не так моторошно, як  ото  стояти  сам  на  сам  з  нiччю,
мiсяцем,  бiлим,  як  примара,  i  слухати  стогiн  почепленого   на   гак
Спиридона...
   Софiю було втоплено, а Спиридон конав на гаку й не мiг померти.
   Вiн висiв i хрипiв:
   - Убийте!.. Убийте!..
   I кров капала з рани на помiст, i собаки з наїжаченою шерстю  злизували
її.
   - Убийте!.. Убийте!..
   Мiсяць котився по небу,  чорнi  тiнi  рiзали  землю.  Походжали  мовчки
вартовi, вили собаки, хрипiв Спиридон.
   З-за дерева висунулась якась тiнь. Спиридон розплющив очi й побачив її.
Прохрипiв з благанням i надiєю:
   - Убийте!..
   Широко вiдкритими очима вiн бачив, як тiнь  навела  на  нього  пiстоль.
Нарештi, нарештi кiнець його мукам...
   Вiн хотiв шепотiти якусь молитву, але тiльки прохрипiв:
   - Спасибi...
   I в цю мить гримнув пострiл...
   Вартовi довго гналися за тим, хто прострелив голову почепленому на  гак
злочинцевi й тим самим урятував його вiд заслужених  мук.  Але  наздогнати
порушника порядку не вдалося.
   ...Мiмар Муса витер пiт з чола. Руки його тремтiли. Не було чим дихати.
Вiн сiв за стiл i обхопив голову руками. Потiм забрав руки  й  при  свiтлi
свiчки подивився на них. Йому здавалося, що на них - Спиридонова кров...
   Погляд упав на креслення. Нова мечеть видiлася йому крiзь тонкi  лiнiї,
рвалася в небеса.
   - А х-х-хто м-ме-н-н-не п-п-позб-бав-вить од мук? - запитав сам себе.
   Десь далеко вили собаки. Погасив свiчку й  довго  дивився  в  небо,  по
якому котився мiсяць.
   Було моторошно. Розпачливо стукотiло серце.
   I чувся Спиридонiв хрип:
   - Убийте... Убийте...
   Галя стояла на колiнах бiля матерi, а мати  ридала.  Ридала  тяжко,  аж
заходилася, наче ховала доньку живою. Мати була ще молода, та  пiсля  цiєї
зими стала схожа на бабу. Зовсiм побiлiв i батько.
   - Мамочко! - блiда й розгублена благала Галя.  -  Мамочко,  я  пiду  до
монастиря! Я велика грiшниця! Я мушу замолити свiй грiх!
   - Господи! - ридала мати. - Навiщо ж ти так караєш нашу родину? За що?
   - Я без хреста прийшла додому, мамо!
   - Тебе силою, донько, силою змусили!
   - Все одно: грiх! Все одно: грiх!
   - Тебе - силою...
   - Не силою, мамо! Я - сама! Я сама потоптала хрест й згубила свою душу!
   - Ти врятувала iнших, -  кашлянув  батько  суворо.  -  Ти  зробила,  як
свята...
   - Не свята я, тату! Я - грiшниця! Пустiть мене в монастир -  я  вiдмолю
всi свої грiхи! Я черницею стану...
   - А ми, доню, так хотiли онукiв своїх бавити... Навiщо  ж  ти  наш  рiд
отак зневажаєш? Що бог скаже?
   - Пустiть мене! - закричала Галя й вибiгла з хати...
   ...Розтрiпана,  заплакана,  вона  бiгла  через  Сугаки  на   гору,   до
старезного береста. Вiн ще не розбрунькувався, але якась,  ще  не  помiтна
оковi, тiльки вiдчутна зеленiсть з'явилася в повiтрi навколо нього...
   Коли вийшла на гору, вiдчула, як усю її обвiяло вiтром - таким чистим i
юним, аж  серце  зайшлося.  I  пахло  мокрою  землею,  i  зелом  пахло,  i
синiм-синiм небом.
   А трохи збоку побачила високу могилу. Галя пiшла до неї.  Вона  йшла  i
плакала, а назустрiч їй бiг  безрукий  чоловiк  i  щось  гукав,  вимахуючи
своїми обрубками...



   ЕПIЛОГ, _
   який, власне, е не епiлогом, а початком розповiдi про те, _
   що має вiдбутися далi... _

   Двi приголомшливi перемоги об'єднаного флоту  запорозьких  та  донських
козакiв - перемоги, здобутi при Трапезонтi й Синопi, -  стрясли  Османську
iмперiю. Мов страшна луна,  котилася  по  iмперiї  моторошна  звiстка  про
знищення великих гарнiзонiв у цих мiстах, про  визволення  тисяч  бранцiв,
про потоплення багатьох десяткiв кораблiв. У Стамбулi поширилась чутка, що
козаки висадились у Синопi  й  тепер,  визволяючи  та  озброюючи  бранцiв,
простують сушею на столицю. Це викликало неймовiрну панiку. Турки  й  досi
пам'ятали, як сторiччя тому козаки, здiйснюючи свiй похiд навколо  Чорного
моря, пройшли з боями по кавказькому узбережжю, по пiвнiчнiй Анатолiї,  по
схiднiй Болгарiї - i нiяка сила їх не могла тодi спинити.
   А що може спинити їх зараз, коли гяури стали такими дужими?
   Та чутка не пiдтвердилась. Розгромивши туркiв при Трапезонтi й  Синопi,
козаки пiшли у вiдкрите море i зникли з турецький очей.
   Турецька ескадра кiлька днiв та ночей плавала на пiвнiч вiд  Босфору  -
стерегла, пильнувала, чекала козакiв перед Стамбулом.
   Та минав день за днем, минала  тривожна  нiч  за  нiччю,  а  козаки  не
з'являлися.
   Мовби вийшли в море - i там геть усiх поглинули хвилi.
   Ось уже й тиждень минув.
   Пригрiвало весняне сонце, повiвав ласкавий вiтерець.
   В цей день повз  турецьку  ескадру  пройшло  на  Стамбул  два  поштових
суденця - одне з Кафи, друге - з  Ячакова.  Повiдомили  -  у  Кафi  повний
спокiй, про козакiв нiчого не чути, але гарнiзон,  звичайно,  пильнує,  i,
якщо гяури спробують напасти, то їм же буде зле. В  Ячаковi  -  тихо  теж.
Шакiр-реїс, прогавивши козакiв, коли вони виходили з Днiпра у море,  тепер
у всеозброєннi чекає їхнього повернення.
   Тепер їм не проскочити!..
   Козакiв - нi слуху, нi духу.
   А в Стамбулi було тривожно. Спiшно ремонтували укрiплення  вздовж  обох
берегiв Босфору, пристрiлювали гармати, поповнювали запаси пороху та ядер.
Знову натягували велетенський ланцюг через протоку - вiн колись не зупинив
чайок Сагайдачного, але, може, зупинить Ях'ю...
   А козакiв не було й не було.
   Проте щоденно у мечетях  лунали  молитви  до  аллаха,  молитви  слiзнi,
благальнi: врятуй, аллах, нас, зглянься, пошли бурю, мор, смерть гяурам!
   Бурi не було. Повiвав з пiвнiчного сходу веселий легiт.
   ...А козаки тим часом дрейфували бiля кавказьких берегiв.
   Був ранок. Сонце тiльки наполовину визирнуло з води. Олександр стояв на
носi байдака й дивився на захiд. Десь там причаїлася Кафа.
   Вiн вирiшив остаточно -  спочатку  на  Кафу.  Хай  козаки  вiдпочинуть,
одiспляться, залiкують трохи рани, а турки втомляться чекати,  -  отодi  й
упасти на них, як снiг на голову.
   Взяти Кафу, зруйнувати  порт,  спалити  кораблi,  повизволяти  бранцiв,
поповнити ними свої порiдiлi ряди - i вже затим рушити на Стамбул.
   Приголомшенi страшними звiстками, якi надходитимуть  з  рiзних  кiнцiв,
турки розгубляться, вони не зможуть чинити великого опору. I Стамбул упаде
пiд йоги Олександровi Чорногорському - султановi Ях'ї.
   Бiла чайка, осяяна сонцем, летiла над хвилями. Вона  була  червоною  од
ранкового сонця. I здавалося Олександровi, що то  летить  якась  дивовижна
гаряча iскра. Вона летить на пiвдень, на Стамбул...
   Летiла над ранковим тривожним морем.
   Очi Олександра-Ях'ї летiли за нею...

   Кiнець першої книги


   [1] Досить (тур.)._
   [2] Вояки з кiнних загонiв турецького вiйська.
   [3] Єгипет (тур.)._
   [4] Собака (тур.)._
   [5] Намiсник султана, правитель областi в Туреччинi.
   [6] Замiжня жiнка (тур.)._
   [7] Iм'я (тур.)._
   [8] Звiдки? (тур.)._
   [9] Спецiальне турецьке вiйсько, набране з  юнакiв  рiзних  нетурецьких
нацiональностей (сербiв, болгарiв, грекiв,  євреїв,  грузинiв,  українцiв,
полякiв та iн.), яких омусульманювали й потурчували. Яничари (єнi  черi  -
нове вiйсько) були основною i найхоробрiшою частиною турецької армiї.
   [10] Китаю (тур.)._
   [11] Змiя (тур.)._
   [12] Гримуча змiя (тур.)._
   [13] Нiкчемна жiнка (тур.)._
   [14] Нагайка (тур.)._
   [15] Молода мати (болг.)._
   [16] Євнух (тур.)._
   [17] Вельми значна жiнка (тур.)._
   [18] Мучитель (тур.)._
   [19] Рiд турецького вiйська - важка кiннота.._
   [20] Мама (тур.)_
   [21] Тварина (тур.). _
   [22] Нечистоти (тур.)._
   [23] Майстер (тур.)._
   [24] Ваша значнiсть (тур.)._
   [25] Османли (османець) - так називали себе турки, мешканцi  Османської
iмперiї.
   [26] Сулейман Законодавець (Канунi) - наймогутнiший  турецький  султан,
що  правив  у  XVI  сторiччi.  Його  дружина  Роксолана  (українка   Настя
Лiсовська) мала на нього великий вплив. Вiйсько  Сулеймана,  остерiгаючись
запорозьких козакiв, якi успiшно вiдбивали напади, i справдi в тi роки  не
робило значних наскокiв на Україну.
   [27] Висока Брама (араб.)._ Так називали канцелярiю  султана,  а  iнодi
також i всю iмперiю.
   [28] Так у старовину мусульмани називали весь свiт. Сiм кiшварiв -  сiм
клiматiв, сiм частин свiту - за уявленням мусульманських учених.
   [29] Султанський указ (тур.)._
   [30] Тюрма (тур.)._
   [31] Швидкохiдне парусне судно.
   [32] Капiтан.
   [33] Свято Iллi.
   [34] Кафа (тепер Феодосiя) - мiсто в Криму, один з  найбiльших  центрiв
работоргiвлi в середнi вiки.
   [35] Хаджi - той, хто здiйснив подорож (хадж) до Мекки; вельми шанована
на мусульманському Сходi людина.
   [36] Загони (тур.). _
   [37] Немає бога, окрiм аллаха, i Мухаммед його пророк (араб.)._
   [38] Мусульманський монах.
   [39] "Кiнський майдан", на  якому  збиралися  яничари,  коли  пiдiймали
повстання.
   [40] Заколот (тур.)._
   [41] Їжа (юшка), що варилася в яничарських казанах на цiлу орту - роту.
   [42] Мухаммед II Завойовник.
   [43] Селiм I Грiзний.
   [44] Селiм II П'яниця.
   [45] Казарми (тур.)_
   [46] Вiслюк (тур.). _
   [47] Грiх (тур.)._
   [48] Командир яничарської сотнi (тур.)._
   [49] Товстогубий (тур.)._
   [50] Пащека (тур.)._
   [51] Падлюка (тур.). _
   [52] Рукоятка кинджала (тур.)._
   [53] Довга палиця (тур.)._
   [54] Паля (тур.)._
   [55] Бунтiвник (тур.)._
   [56] Вояк з корпусу важкої кiнноти.
   [57] Двiрцева охорона (тур.)._
   [58] Десятник у яничарiв.
   [59] Штурм (тур.)._
   [60] Бойовий вигук на зразок "ура!" (тур.)._
   [61] Боже, поможи! (тур.)._
   [62] Посудина для збирання  слiз,  якi  проливали  дружини,  коли  їхнi
чоловiки були в походi.
   [63] Хай живе заколот! (тур.)._
   [64] Начальник охорони (тур.). _
   [65] Слуги (тур.)._
   [66] Нужник (тур.)._
   [67] Шпигун (тур.)._
   [68] Немає бога, окрiм аллаха... (араб.)._
   [69] Днiстер (тур.)._
   [70] Кодряну молдавською мовою означає - лiсовий чоловiк.
   [71] Спасибi (молд.)._
   [72] Тиф (тур.)._
   [73] Добрий вечiр (тур.)._
   [74] Добрий вечiр! Гостинно просимо! (тур.)._
   [75] Олександр граф Чорногорський (iтал.)._
   [76] Так тодi часто називали Молдавiю.
   [77] На добранiч (євр.)._
   [78] Ланцюг, кайдани (тур.)._
   [79] Коники (тур.)._
   [80] Зодчi (тур.)._
   [81] Хто там? (тур.). _
   [82] Допоможiть (тур,)._
   [83] Ми їмо, аби жити, а не живемо, аби їсти (лат.)._
   [84] Геть звiдси! (тур.)._
   [85] Фернандо Магеллану.
   [86] Iсторiя - навчителька життя (лат.)._
   [87] Хто добре слухає - добре вчиться (лат)._
   [88] Хто це? (тур.)._
   [89] Хто тут? (тур.)._
   [90] Дядько (молд.)._
   [91] Носиться по хвилях
   [92] Жiнка в гаремi (тур.)._
   [93] Європа.
   [94] Цейлон.
   [95] На картах турецького  адмiрала  Пiрi-реїса  показано  було  навiть
Антарктиду (ще до того, як її вiдкрили Лазарев та Беллiнсгаузен.)
   [96] Кучер (польськ.)._
   [97] Добридень (тур.)._
   [98] Кайдани (тур.)._
   [99]  Об'єднання  православної  i  католицької  церков  пiд  зверхнiстю
римського папи. Тут мається на увазi Брестська церковна унiя 1596 р.
   [100] Iноземець (фр.)._
   [101] Любов (фр.)._
   [102] Йдеться про великого поета Узбекистану  i  всього  Сходу  Алiшера
Навої (1441 - 1501 pp.). Навої в  перекладi  на  українську  мову  означає
"Спiвучий".
   [103] До побачення (iтал.)._
   [104] Шукати рятунку у втечi (лат.)._
   [105] Їхати конем (лат.)._
   [106] Дуже добре (молд.)._
   [107] Острiв Крiт.
   [108] Очакiв (тур.)._
   [109] Фортеця.
   [110] Суддя (тур.)._
   [111] Цар Агесiлай кульгав на одну ногу (лат.)._
   [112] Страшно сказати (лат.)._
   [113] Тяжко дивитися (лат.)._
   [114] Доблесть достойна запозичення, а не заздрощiв (лат.)._
   [115] Найкращий зi_ всiх (лат.)._
   [116] Не тiльки на землi, але й у водi є тварини (лат)._
   [117] О той, що прагне слави, що пам'ятає добро,  що  не  має  захисту.
людина, що має вельми значний досвiд у вiйськових справах, що  вмiє  грати
на кiфарi (лат.)._
   [118] За звичаєм предкiв (лат.)._
   [119] 1623 рiк за християнським лiточисленням.
   [120] Кримчак (лат.)._
   [121] Керченська протока. 2
   [122] Перекоп (тат.)._
   [123] Розбiйник (тат.)._
   [124] Нужника (польськ.)_
   [125]  Ада  -  острiв.  Кримськi  татари  часто  називали   весь   Крим
Кирим-адаси (Рiв-острiв) чи просто "Ада".
   [126] Асан Росiянин (тат )._
   [127] Турецько-арабський вислiв, що означає побажання  щастя;  дослiвно
перекладається так: якщо бог забажає.
   [128] Турецька кiннота.
   [129] Спасибi (тур.)._
   [130] Брудний собако! (польськ.)._
   [131] Фарисей (польськ.)._
   [132] Ось тобi плата! (польськ.)._
   [133] Гарматний двiр (тур.)._
   [134] Тобто два а половиною мiльйони.
   [135] Найбiльшi мусульманськi  свята.  Рамазан-байрам  вiдбувається  на
початку мiсяця Шеввеля (десятий мiсяць), а курбан-байрам - через 63 днi (у
мiсяцi Зiльхиджi).
   [136] Дрiбна турецька монета.
   [137] Дiвчина (тур.)._
   [138] Безправний селянин.
   [139] Полоненi люди на продаж.
   [140] Податок за вiру.
   [141] Султанський палац.
   [142] Солдати двiрцевої охорони султана.
   [143] Канцелярiя (тур.)._
   [144] Начальник капиджiв (тур.)._
   [145] Перекладач.
   [146] Хай не вистачає сили, але вже саме бажання заслуговує на  похвалу
(лат.)._
   [147] Одна, двi, три (лат.)._
   [148] Маяк (грецьк.).
   [149] Удосконалений європейський лук, що мав пристрої для  прицiлювання
та доброго натягування тятиви.
   [150] Чортiв сину (молд.)._
   [151] Пороховий погрiб.
   [152] Зенiт (араб.)._
   [153] Католицька молитва "Тебе, боже, хвалимо..." (лат.)._
   [154] Нi (тур.).
Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GMT
Оцените этот текст:Не читал10987654321