жання добра!" Бачив, як люди продавали один одного за нiкчемний мiдяк, i зневажав таких людей, думаючи: "Нi, українцi не такi! Це - гордий народ!" Чув недолугi пiсеньки й побрехеньки i думав: "Еге, а як спiвають i розповiдають у нас!" Бачив пустелю, а уявлялося: "Ой у нас, на Вкраїнi, так там усюди сади квiтують!" Чув плач знедолених людей, а згадувався дитячий смiх - згадувався ще з дитинства, i здавалося, що українцi тiльки те й умiють, що смiятися... I от вiн приїхав додому. Першим стрiв його шинкар Лейба, якому нема нiякого дiла до того, що ти вимрiяв у муках тридцятирiчної недолi. А потiм - кiлька зарозумiлих польських панкiв. I аж потiм - Сугаки. Вiн заскочив туди на якусь лише годинку - збрехав графовi Олександру, що сюдою - найкраща дорога до Києва... Треба ж було ото статися, що граф Олександр i його супутники в'їхали в село якраз у ту годину, коли там ховали якусь бабу. Двоє чорних волiв з бiлими зiрочками на лобi тягли сани, на яких лежала домовина з висохлим бабиним тiлом. А за саньми йшов не такий уже й великий гурт людей. Найпереднiше дибав сивий, як мiсяць, дiд з шаленими очима, за шворки було прив'язано йому циганського бубона, i обрубаними майже по лiкоть руками дiд бив-вибивав по бубону, реготався беззубим, як у немовляти, ротом, реготався - i сльози, мов iскрини, бiгли по його щоках. Вершники зупинили коней, спiшилися i, знявши шапки, стали обiч дороги. Петро вдивлявся в лиця - обсмаленi сонцем, пооранi зморшками, обчухранi вiтрами - напружувався, мов зорець на щоглi корабельнiй, щоб пiзнати хоч кого-небудь... I - не пiзнавав. Iшли якiсь чужiї люди, що не знали його, Петра Скрипника... I вiн тих людей не знав. Але ж це були його земляки, його сугачани... - Кiм бу? [88] - запитав вiн пошепки в людей, забувши, що це - рiдний край й що тут треба говорити по-рiдному. Нiхто нiчого не сказав. Усi йшли мовчки. Нiхто не плакав. Тiльки десь там, попереду, вибивав у циганський бубон старий-престарий дiд. Нараз схлипнув хтось позаду, i Петро почув плаксивий голос, який, перериваючись i затинаючись, став виводити: - Ой же господи мiй милосердни-и-ий... Та й сестричко моя рiдне-е-е-сень-ка... Та й чого ж то ти закрила свої очень-ки-и... Та й вони ж тепер не бачать нi ясно-о-го дня... Та ще й темно-ої нi-i-iченьки... Жiнка замовкла, мов їй не вистачило повiтря. Петро пiдвiв голову й побачив сухi й пекучi, мов перець, очi, бiлу-бiлу хустку на головi й пасмо сивого волосся. - Хто це? - прошепотiв вiн. Люди нiмували, наче змовилися не казати чужому чоловiковi жодного слова. Ось уже пройшли останнi... - Не к добру така стрiча, - промовив, вiдкашлюючись, Йован. - Поїхали далi, - мовби не почувши Йованових слiв, сказав Олександр. Вони посiдали на коней i помчали в село. Густа пилюка вибухала пiстолевими пострiлами з-пiд кiнських копит. Вулицi розкручувалися й розкручувалися перед очима. "Де ж це було наше дворище?" - шарив-видивлявся напруженими очима Петро. Все навколо мовби поменшало, змалiло й змiлiло... Ось тут, здається, жив Тодор Трагiра, богомаз, за сина якого вiддали Устю - сестру Петрову. Так, так, це те дворище, тiльки де взялись тут старi яблунi? Ах, як же це вiн забув, що за тридцять лiт будь-яка яблунька постарiє... Десь тут вiдрубали голову поповi - як це його звали? Боже ж ти мiй, жив на свiтi чоловiк, загинув мученицькою смертю, а ти, Петре, забув його iм'я... Тут же й Никодима-бiдолаху... I Тодоровi руки вiдрубали... У Петровiй головi ожив бумкiт циганського бубона. I Петро ледве не впав з коня... Чи не богомаз Тодор Трагiра стукає по бубону обрубками рук. Але чому в його очах - безум? Чому вiн смiється, як дурний Дода - так, здається, звали того бiдолаху, якому першому в селi знесли голову, мов галку? Петро скочив з коня й мовчки подався до хвiртки. Торгонув її - вона зарипiла. З-пiд хлiва озвався собака, задзвенiв ланцем, кинувся, давлячись гавкотом, на Петра. - Кiм бурада? [89] - вигукнув Петро i вiдчув, як йому сухо стало в ротi. Стiльки лiт був у Туреччинi й тепер завжди,. тiльки-но розхвилюється, переходить на турецьку мову. - Гей, хоч хто є? - знову вигукнув Петро. I тут, мов пiсля чарiвного слова, розчинилися дверi й на порозi хати з'явилося дiвча рокiв сiмнадцяти. - Добридень, дiвчино! - закричав Петро. - День добрий! - вiдповiла дiвчина. - Чи не дала б ти води напитися? - Води? - на хвилину вона мов замислилась. - Можу. Зараз. А чому ви так кричите? - А що - кричу? - Та трохи... I - шаснула в сiни. - Злазьте, хлопцi, - по-турецьки звернувся Петро до своїх супутникiв. - Зараз будемо пити найсмачнiшу в свiтi воду. Джузеппе, Йован, Олександр зiскочили з коней. Дiвчина вийшла з вiдром i корцем. Зачерпнула води, сполоснула корець, знову набрала й подала Петровi. Той передав графовi Олександру. - Тебе як звуть, дiвчино? - запитав Петро. - Галя. - А чия ж ти? - Шлапакова. - Це якого Шлапака? - поморщивши лоба, перепитав Петро. Вiн намагався згадати когось iз Шлапакiв, але згадати не мiг. - Ну... Шлапака Демида... коваля... - То вiн, Шлапак Демид, тут живе? - А то хто ж? - здивувалась дiвчина. - А... Уважно роздивлявся її. Це було метке чорнооке дiвча з кирпатеньким носиком, тонюнє, мов стебельце; довгi кучерявi "оси, а в косах - квiтки. I - малесеньке родименятко на лiвiй щiчцi. - То, кажеш, Галя Шлапакiвна? - усмiхнувся Петро. - Та не Вiвдя ж... Дiвчина взяла вiд Олександра корець, нахилилася над вiдерцем - i її чорна коса, що була закинута за спину, ковзнула по плечу й хлюпнула у вiдро. Вона з досадою вiдкинула косу назад, взяла вiдро й понесла пiд кущ. - Я зараз вам свiжої принесу. - Давай цiєї, - засмiявся Петро. - Це найкраща. - Та ну вас, - теж засмiялася дiвчина, але вiдро поставила й зачерпнула з нього води. Червона пелюсточка плавала в корцi, мов манюнiй човник у морi. Сонце свiтило в прозору воду i на днi червонясте вiд тiєї пелюсточки вiдблискувало... Петро пив цю воду й дивився на дiвча, а воно стояло й дивилося на нього - поважного вусатого дядька. - Давно в Сугаках живеш, га? - одiрвавшись на мить од води, запитав Скрипник. - Я живу сiмнадцять лiт, - блиснула перловими зубами дiвчина. - А батько? Чому я не пам'ятаю його? - Бо батько - сам лядовський. - А... З iншого села. I вiн припав до води. Потiм одiрвався знову й запитав: - А кого то сьогоднi ховають? - Бабу Мотрону Совиху, царство їй небесне... - А чом у церквi не дзвонять? - Давно не дзвонять. Влада заборонила. У нас же церква православна, а не костьол... - Як то - заборонила? За яким правом? - А хто теє право питає? Помовчали. - А що то за чоловiк?.. Попереду з бубоном. Безрукий... Обличчя дiвчини спохмурнiло. - Убогий один... Вiн у нас живе, он у тiй хатинi. - А без рук чому? - Не знаю. Кажуть, що турки поодрубували за щось... - Як то - за щось? - аж розсердився Петро. - Iм'я в цього чоловiка яке? - Тодором звуть... Але на селi всi його дурним Додою дражнять. Петро здригнувся. - Дода - то iнший. Доду турки зарубали першим у Сугаках. А Тодоровi-богомазовi тiльки руки повiдрубували! - Не знаю, я при тiм не була, - вiдповiла дiвчина. - Та вже ж - не була... - Слухай, Петре, - обiзвався по-турецьки Джузеппе, - доки ти триматимеш кухля? Я хочу пити. - На, пий, - вiддав трiєстинцевi корця Петро. I знову до дiвчини: - Так ти що, не знаєш, що Тодор Трагiра був богомазом? - Не знаю, - похитала головою дiвчина. - Та як же це можна? Чоловiк мав такий хист, що йому за це руки повiдрубували, а ти про це нiчого не знаєш!.. Та ти бачила його iкони? - А де? - Ну в церквi? Петро пiдвiв руку, щоб показати на церкву, але її на тому мiсцi, де вона стояла колись, не було, згорiла разом з Юхримом-дзвонарем ще тридцять лiт тому... Нова церква стояла праворуч на горбi... Похилив голову. - Так, так! Я, мабуть, трохи дивний? - Та нiчого, нiчого, дядьку, - поспiшила заспокоїти його дiвчина. - Я здогадуюся, хто ви такий... - Хто? - А ви з турецької неволi втекли... Так? Петро мовчки кивнув головою, бо, здавалося, клiщами стисло йому горло, а перед очима потуманiло-попливло... - А в нас, - мов крiзь туман чув Петро, - у селi чекали, кажуть, бранцiв з неволi. Десять лiт чекали, i п'ятнадцять, i двадцять п'ять... Туманiло-пливло перед очима. Зцiпив зуби до болю... - Не прийшов нiхто... Всi погинули, мабуть... Царство їм небесне... - Не всi, - зi стогоном видавив Петро з себе. - Не всi, дитино... Дай-но ще водички... Пив рiдну воду, дивився гарячими, зволоженими очима на чорняве дiвча i заспокоювався поволi. - Так от, мала. Дядько Тодор Трагiра - то був пречудовий богомаз. Чоловiк такого великого хисту, що його сам дiд Скрипник поважав. А ще ж i хоробрий був. Коли в Богданiї Йон-Воде Лютий пiднявся на турка, Тодор Трагiра був у нього хоробрим вояком... А вже потiм прийшов на Вкраїну... Син його, Никодим, мою сестричку Устю взяв собi за жону... Отак... - Де ж вони всi? - Де? - блиснув очима Петро. - Отам он, - показав пальцем до старих яблунь, - прив'язали Никодима й голову вiдрубали. А ось тут, - показав пальцем ближче, - Трагiрi руки повiдрубували... А Устя... Устю далеко забрали. В Туреччину. Син у неї там народився - онук дiда Тодора Трагiри. - Живий? - Не знаю... - зiтхнув Петро. - Не знаю. Чи живий, чи нi... Потурчений вiн. Яничар. Може, приїздив сюди наших людей вбивати... Я й iмення його не знаю. I навiть Устя не знає... Знає тiльки, що його позначено синiм над бровою та на пiдошвах... - А ви ж як? Маєте жiнку, дiтей? Всмiхнувся гiрко Петро. Та вiдповiв за давнiм козацьким звичаєм: витяг наполовину з пiхов шаблю i промовив: - Оце моя жiнка... - На Запорiжжя їдете? - Далеко їдемо. Дуже далеко. Але я ще думаю навiдатися додому... - Будь ласка, радi будемо. - Ну, що ж, спасибi за смачну водичку, за добру розмову... - А що казати батьковi? - А те, що Петро Скрипник приїздив, Устин брат... Ну, бувай! - i вiн скочив було на коня, та враз якась думка скинула його з сiдла. - Слухай-но, дiвчино, а ти про дiда Скрипника хоч щось знаєш? - А хiба вiн справдi жив? То ж тiльки казка. - Яка ще казка? - Про його скрипку. Що вiн заповiв поховати її разом з дим, а сам дiдьковi продав душу, та як умер, то його тiла тут же й не стало, а скрипку знайшли отам - у полi... Розтоптану... - Ну i... - Так наш Дода, ну, отой, що ви кажете Тодор Трагiра, весь час туди носить, на тую скрипку, камiння. Цiлу гору камiня за тридцять лiт наносив. - Як же вiн носить? - А так.. Бере камiнь оцупками своїх рук та й несе через усе село. Дiти бiжать, смiються, пальцями на нього тицяють, а вiн несе... Скрипчина могила - так кажуть про те мiсце, але воно якесь чудне... Буває, що вночi там виє, мов скрипка плаче-грає... Чи нечиста, прости господи, сила? Петро знову скочив у сiдло, аж кiнь боком-боком пiшов. - Бувай, молода, не забувай! - Не забу-у-ду! - махнула вона рукою. I коли Скрипник озирнувся, то побачив, як вона стоїть, махає правою рукою, а лiвою тримає бiля рота кiнчик коси, що впала була у вiдерце. Скрипник провiв рукою по вусах та щоках й намацав щось нiжне й холодне. Вiн глянув на руку й побачив червону пелюстку. Хотiв роздивитися її, та вiйнуло вiтром, i пелюстка злетiла з руки. Вiн ще раз озирнувся - дiвчина стояла й махала рукою... "Тридцять лiт по свiтах вештався, але знав: є на свiтi Сугаки - моя батькiвщина. Думав: умирати буду - сюди приїду, бо то - моя земля. I от - приїхав. I нiчого, нiчого немає того, що в'язало мене з нею... А все одно - п'єш рiдну воду i плакати хочеться!" Вони їхали вузькою стежиною в лiсi. Могутнi буки шумiли ще мiцним зеленим листом. Просвiчувало крiзь листя рiзко блакитне, вже не лiтнє небо. Стежка то вигиналася мiж кущами, то бiгла прямо, конi йшли собi дрiбною риссю. Олександр i Петро сидiли наче влитi, Йован i Джузеппе помiтно пiдскакували, й це дiло нi їм, нi коням явно не подобалося, а Йон вигуцував, як йому хотiлося, вимахуючи по-хлопчачи лiктями. Петро якось озирнувся на молдаванина i мимоволi засмiявся, побачивши його розвеселе обличчя. Йон дригав ногами i щось наспiвував собi пiд нiс. - Що ти, Ионе, так тихо? Заспiвай уголос, щоб усi чули! - сказав Петро. Йон, мовби його застукали на чомусь негарному, зашарiвся, махнув рукою: навiщо, мовляв... - Та заспiвай, я ваших пiсень не знаю. Ион трохи подумав, а потiм, ще дужче почервонiвши, попросив : - Вiдвернiться, тодi заспiваю. Тiльки слiв не зрозумiєте. - А ти менi розкажеш. Конi лiниво трусили риссю пiд густими грабовими гiлляками, пiд їхнiми ногами вигиналася поросла мохом стежина. Йон виспiвував свою пiсню, i вона мов летiла мiж дерев разом з вершниками, а потiм губилася в зеленому шумовиннi лiсу. - Ви знаєте, дядьку Петро, про що я спiвав? - Мабуть, .про любов. - Еге... - Я тобi можу навiть розповiсти, що дiється в твоїй пiснi. Хлопець каже дiвчинi: у тебе такi гарнi чорнi коси, а в косах квiтки; дай менi на твої коси подивитися. Хлопець дiвчинi каже: в тебе такi бiлi рученьки, а на рученьках - моя доля; дай менi взяти тебе за руку. Хлопець каже: у тебе такi червонi й солодкi, мов кавун, вуста... Йон засмiявся: - Не так... - Я тобi дам не так! - визвiрився Петро. - Все так. Кожен думав про своє. Йон - про Вiорiку, доньку бадi [90] Гогу, яка йому подобалася; Джузеппе згадував напiвзабутий ним Трiєст i донью в бiлому у вiкнi; Йовановi згадалися дiвчата-чорногорки, що йдуть ланцюжком по вузькiй кам'янистiй стежинi; Олександр думав про далекий Київ i про те, що треба поспiшати й поспiшати... А Петровi привиджується родимочка на лiвiй щiчцi i червона пелюстка в корцi з водою. РОЗДIЛ СЬОМИЙ, _ у якому герої бiльше дiють, мiж думають; _ зрештою це теж не так уже й погано... _ Коли Недайборщ, пiдхоплений оскаженiлою хвилею, летiв назустрiч галерi, вiн ще встиг закричати: - Хлопцi, хапайтеся за весла!.. Його кидонуло на брус, що навис над водою. Недайборщ сильно вдарився, але вхопився за нього. Ще раз гукнув: - На галеру, хлопцi! Сам же, пiдтягшись на брусовi, розгойдався i перекинув ноги вгору. Весла в галери довгi. На кожне з них вирубували по добрячому дубовi. Чи почув хто його крик, чи нi, Недайборщ не знав. Вiн завмер на брусовi. Намагався вслухатися в навколишнiй рев, щоб почути, чи немає поряд ще когось. Але що ти почуєш у цiй веремiї? Море шаленiло. Воно жбурляло галеру, лупило своїми тисячопудовими кулаками в її борти. Карпо сповз з бруса й полiз уздовж борту до корми. Чого його тягло туди, Карпо не думав, вiн просто лiз, бо треба було щось робити. I раптом наткнувся рукою на людське тiло. То була голова. Карпо одразу вiдчув, що голова поголена, з оселедцем. Отже, весляр чи козак. - Хто ти? - прошепотiв Карпо. - Це я, отамане, - почувся знайомий голос Клюсика. - Де ти взявся? Ти ж у морi! - А я зачепився в морi за весло та й вибрався. - Як ти мене побачив? - А я, як кiт, уночi бачу, - прошепотiв Клюсик i раптом схлипнув. - Чого ти? - Чайки жаль i хлопцiв... Дурно пропали... - Всi? - Не всi, кiлька почепилося на весла... Та, може, хто з другого борту... Та й за чайку, хоч там повно води, вхопився дехто. - Що робити будемо? - Воювати, - вiдповiв Клюсик. Це вже було смiшно! Битися з екiпажем галери - це душ двiстi озброєних туркiв, не менше, а їх, козакiв, поки що лише двоє... - Почекай, треба узнати, що тут i як, - промовив Карпо. - Та тихше - почують! - У цьому ревиську щось почуєш! Карпо полiз уперед. Галера здригалася вiд ударiв хвиль. Вiдчувалося, як рiвномiрно працюють весла: раз-два, раз-два... Головне, щоби хлопцi добре трималися за тi весла. На веслах сидять невольники i, вiдчувши зайву вагу, вони одразу здогадаються, що це козаки. Карпо й Клюсик пробиралися уздовж борту, витягши шаблi з пiхов i тримаючи їх у руках. На тлi чорно-сiрого неба, що стрибало то вниз, то вгору, темнiла якась постать. Бiля люка стояв турок. Карпо, не дихаючи, пiдкрався ближче. Щосили махнув шаблюкою. Турок навiть не крикнув. Гуркотiло море, гойдалася галера, було холодно й моторошно. Турки, напевно, й не вiдчули, як їхня галера налетiла на отаманську чайку. Але ж бiля двохсот озброєних ворогiв... А їх, козакiв, якби навiть з чайки врятувалися всi, - п'ятдесят. Найстрашнiше, що в такiй темрявi не розбереш, де хто є, де - свiй, де - чужий... Хлюпали важкi весла по збуренiй водi. На кожному веслi - по сiм невольникiв. Ось хто допомiг би, якби їм розiмкнути кайдани. Але як туди дiстатися? Ляда люка, що веде до невольникiв, - поряд... Якщо Карпо схопиться ось за це кiльце, пiдiйме ляду... Що тодi? Скiльки там, бiля невольникiв є наглядачiв? Небагато, але ж вони можуть пiдняти тривогу... - Клюсику, - прохрипiв Недайборщ. - Ну? - Лiзьмо до веслярiв. - Нащо? - схлипнув Клюсик. - Страшно. - Тьху на тебе!.. Пiдiймай ляду. Я сам спущусь. Почуєш шум - лети виручати. - Добре. - Та не хлипай. - Холодно. Ревло море, шалено стрибали хвилi, перекочуючись через галеру. Хлюпали весла по водi - турки йшли на пiвнiч. Тiльки-но вiдкрився люк, як отаман почув стукiт барабана й хрипiння двох сотень невольничих горлянок. Потiм ударило в нiс смородом i спекою. Поволi спускався вниз. В однiй руцi пiстоль, в другiй - шаблюка. Навколо - цiлковита темрява. I - невiдомiсть. Ось уже низ. Хтось нiби йде. Притисся до стiнки. Так i є. Пройшов наглядач. Пройшов... Карпо обережно посунув за ним. Рукою наткнувся на ланцюг - тьху ти, нечиста сило... Мацнув далi - лава. Тiльки тепер спостерiг, що над ним вигойдується туди-сюди держак весла. Тяжко дихало, як iз мiха. Карпо мацнув ще далi - наткнувся на людське тiло. Нога. I - тут же: - Пугу! Пугу! - вимовив стиха. Гуркiт моря, тяжке сопiння сотень людей - i вiдповiдь: - Козак... з лугу... Свiй! - У кого ключ вiд кайданiв? - Тс-с!.. У Абдали!.. Тiльки-но пройшов... - Де саме? - На поясi! - Скiльки тут їх iще? - З десяток... - Зброя? - Камча... Нiж. I все. - Не чув - по веслах iншi не лiзли? - Чув... - Ну, бувай! Щасти тобi! - Й тобi... Карпо вiдлiз до стiнки, принишк, став чекати. Було душно й темно: в морських баталiях з козаками турки боялися палити вогнi на своїх галерах - то був би славний орiєнтир для гяурiв, якi тут же могли кинутися на абордаж. Наглядач-турок наближався. Карпо його не бачив i майже не чув, але вiдчував... Тихо засунув пiстоль i шаблю за пояс. "Ну, ходи, ходи!.." Турок був поряд. Карпо чув навiть, як вiн дише. Простягнув руку й помацав... темiнь... I в ту ж мить вiдчув важку руку турка на своєму плечi. Схопив ворога за горлянку i кулаком правицi бабахнув, як колись навчив його один ангелян, в щелепу. Наглядач навiть не писнув, мiшком звалився пiд ноги. Карпо швидко обмацав пояс, знайшов ключi i нiж. Ключ затис у руцi, а ножа загнав турковi в груди. Наглядач здригнувся й затих. Полiз назад. - Пугу! - Козак... з Лугу... - Ось ключ, - подав шмат залiза в тремтячi пальцi. А сам - далi. Бив барабан, бив, бив, подавав ритм веслярам. Раз-два! Раз-два! Мiж рядами, прикутi, спали невiльники, чия черга веслувати настане вранцi. Шумiло море, скрипiли борти галери. Карпо вiдчув, що хтось поклав йому руку на плече. Здригнувся, рвучко обернувся. - Це я! - почувся знайомий голос "козака з Лугу". - Розкувалися. Веслуємо. Що далi? - Всi розкувалися? - Всi! Нас спiшно заковували - всiх одним ланцюгом. - Ага! Ну, тодi гребiть i далi, але треба зараз знищити наглядачiв. - Добре. Невольник зник. Знову шумить море, тяжко дихають раби. Тiльки десь щось нiби скрикнуло. Та барабан перестав торохтiти. Нi - знову озвався... Перед ранком галера повернула назад. На палубi стояв Карпо Недайборщ i вимахував смолоскипом до всiх, хто був у морi: - Пливiть сюди... Галера наша! З п'ятдесяти козакiв уцiлiло всього лиш двадцять дев'ять. Люто вiдплатили запорожцi яничарам за смерть своїх товаришiв - жодного не залишили на борту галери, всiх, навiть капудана-агу жбурнули в розшалiле море, хоч i просився, хоч i благав, щоб помилували - величезний викуп обiцяв. - А моїх хлопцiв хто менi поверне? - гарикнув у вiдповiдь Карпо. - Iди ракiв ловити! Ляпнув об хвилю - та й усе. - Хлопцi, вилазьте на щогли та видивляйтеся - може, кого з наших побачите! Гуде, реве море. Дрейфує, гловає[91] на хвилях турецька галера, захоплена козаками. Десь на пiвночi - козацька ватага. Чотирнадцять чайок без отаманської... Пливуть додому... роздiл восьмий, _ у якому дивовижно перехрещуються людськi долi... _ Мабуть, Петровi Скрипнику недаремне привидiлася чорноока Галя... Бо саме того дня згадався й їй отой чудний дядько, що пив у неї воду. Вiн так на неї тодi пильно дивився... Напевно, глибоко нещасливий чоловiк. Приїхати додому через тридцять лiт i нiкогiсiнько рiдного чи бодай знайомого не зустрiти... Галя йшла битою степовою дорогою. Ледь-ледь накрапав ще теплий, але вже дуже дрiбний - передосiннiй - дощик. Пришвидшила крок - бiля старого-престарого береста в степу на неї чекає братик Олелько, що разом з дiдом пасе худобу. У горщику братається борщик, смачко-смачно пахне. Ще гарячий. Сама зварила. Сама й несе братовi та дiдовi. Берест стоїть-бовванiє посеред степу. Скiльки живуть сугачани, стiльки й знають його. Старий як свiт. Буває, що починає всихати - от-от його схопить за горло смерть берестяна. Аж нi - пiсля снiговитої та вiхолистої зими, як розгуляється весна-рясна, як роздзеленчаться срiбнi шибеники-струмки, як розпашiє вiд весняної хiтi земля, то нiяка нi божа, нi чортяча сила не встоїть; от i берест - торiк повистромлювались голi гiлки-караки, а зараз - диви! - геть увесь забуяв, загойдався пiд юним весняним вiтром, i устало зелене степове диво небаченим вiтрилом, i вже здається, що весь степ поплив пiд оцим божевiльне блакитним небом... Берест стоїть-бовванiє, а ступнiв отак за тисячу вiд нього - кам'яна могила непорушна. Скрипчина могила - так кажуть на селi. Щодня туди безрукий камiння носить... Кажуть, що якийсь чоловiк з сусiднього села їхав возом i побачив могилу. Взяв та й наклав повен вiз того камiння - хату мурувати надумав, - аж тут налетiла гроза, громом ударило в того дядька з неба; та й убило тут же, тiльки переляканi конi з повним возом бiлого, як людськi черепи, камiння примчали до дядькового дворища... Пiд берестом чомусь не видно нiкого. Може, погнали худобу в балку? На бiлiй кам'янiй могилi з'явилася людська постать. Ця постать махала короткими руками, пiдскакувала, мов у якомусь танку. "Бiдний, нещасний", - подумалося Галi, i знову згадався отой дивний дядько, що пив у неї воду. Вiн дивився на неї сумними очима i розповiдав про чоловiка, що був прекрасним богомазом, а став безруким дурником. Господи! Та невже в цього нещасного чоловiка нiчого в душi не лишилося? Невже страшна бiда так скаламутила й затемнила йому розум? Он - танцює на могилi... Чому? Навiщо? Що це означає? Той, що танцював на бiлiй могилi, раптом зник. Але нi, вiн вигулькнув з-за кущика й бiжить назустрiч. Тут злегенька подув вiтерець - i Галя почула якусь дивну музику. Й одразу збагнула: спiває-виграває схована пiд бiлим камiнням скрипка дiда Савки. - Г-г-и-и! - почулося здаля. Галя з досадою вiдмахнулася рукою на крик безрукого чоловiка, вслухаючись у незбагненно-чарiвну музику, що долинала з бiлої могили. - Г-г-и-и! - почулося ближче, i Галя подивилася на безрукого. Чого то вiн справдi хоче?.. Її душi хотiлося тишi й спокою. Щоб тихо-тихо дощик шелестiв, щоб здаля долинав спiв захованої в кам'янiй могилi скрипки i щоб думалося про щастя... - Г-г-и-и! - невгавав безрукий чоловiк. Мимоволi поглянула туди, куди показував обрубок Додиної руки. З балки виїздили якiсь вершники, йшли якiсь люди пiшаницею. Хто б то мiг бути? Її серце затiпалось. - А-а-а-а! - кричав безрукий богомаз, страшно роззявивши беззубого рота й бiжачи назустрiч Галi. А обрубком руки показував на балку: тiкай, мовляв! А Галя не могла рушити з мiсця, дивилася посiрiлими очима на степ, на чоловiка, що бiг до неї та кричав, на вершникiв, якi летiли просто на неї. Безрукий богомаз повернувся до Галi спиною й пiдняв над головою обрубки рук. - А-а-а-а! - заволав вiн, махаючи своїми страшними цурпалками, аж вершники зупинилися, їхнi конi затупцяли на мiсцi, вибиваючи з-пiд копит сиву пилюку. Галя мов заклякла. Вона не могла зрушити з мiсця, гейби хто зв'язав їй ноги. Переднiй вершник - молодий, красивий, блакитноокий, з синьою, схожою на родимку плямою над правою бровою - скочив з коня й пiдбiг до Галi... Упав на землю вузлик, де був свiжий борщ у горщиковi, покотилися шмат хлiба, цибулина. Галя кричала, пручалася, виривалася з цупких, твердих, мов залiзо, рук турка, але нiщо не допомагало. Лежав на землi зомлiлий вiд удару кабзою шаблi по головi Тодор Трагiра. На нього нiхто не дивився - дивилися на дiвчину, яку ода-башi Селiм, тримаючи на руках, нiс до свого коня. * * * Пiсля травневого повстання 1622 року орту, якою став командувати Селiм, було вiдправлено до Богданiї. Яничари зразу не хотiли йти, але колишнiй бунтарський запал уже вичерпався, й вони пiдкорилися. Мiсяць ходу - i вони вже на березi Днiстра. Тут, звичайно, знайшлася для них робота. Ходили невеликими походами в лiси - воювати з повстанцями, якi часто налiтали на села та мiста, зайнятi турками, i немилосердно били чужинцiв, визволяли з тюрем закутих у кайдани своїх товаришiв, якi вливалися в їхнi загони, чи ж, перейшовши Днiстер, iшли на Україну - на Сiч. Кiлька днiв тому iз зiндана втiк молодий молдаванин Йон Кодряну. За ним було послано в погоню аж п'ятеро озброєних до зубiв яничарiв. I що ж? Чотири вiрнi слуги султана Мустафи залишилися лежати на березi з простреленими головами, а молдаванин щез за Днiстром. Цього стерпiти не можна було. Орта одержала наказ - негайно наздогнати втiкача й скарати найлютiшою смертю. Але де його шукати? Заднiстрянщина велика... Та яничари були впертi. Вони вже обскакали не одну сотню миль по Заднiстрянщинi. А Йона Кодряну не знайшли. Отже, залишилося одне - дощенту спалити село Миндру, звiдки той Кодряну, а жителiв його забрати в неволю. Нi Селiм, нi його воїни не вбачали в цьому нiчого поганого. Молдавани були християни, гяури, а гяури - це не люди, аллах визначив їм бути рабами, галерниками, харем-агаси, харем-ханим [92], прислужницями, виконавцями найбруд-нiших робiт. I Селiм, i його воїни були певнi, що гяури не здатнi на справжнє страждання, на справжню хоробрiсть. Що ж, трапляються i в них вiйськовi успiхи, але це через нездарнiсть деяких турецьких воєначальникiв або ж через те, що хтось iз правовiрних розгнiвив аллаха - i аллах посилає як мсту поразку для воїнiв Магомета. Але зелене знамено пророка мусить замайорiти над усiєю землею, над усiм Фарангом [93], над Iндiєю, над Серендiпом [94], над усiєю Африкою, навiть над тими землями, про якi знав капудан-ага Пiрi-реїс [95], а також над тим неозорим краєм, що вiдкрив його для невiрних Колумб. Чому мало бути саме так, а не якось iнакше - Селiм не думав. Вiн звик так мислити ще в дитинствi, в яничарськiй школi, вiн мислить так i зараз. ...Турецький загiн повертався назад. Щоб вчинити розправу над селом Миндрою. Але ж iти з порожнiми руками було нецiкаво. I яничари почали полювати. По хуторах, по невеликих селах ловили гарних дiвчат. Цей товар такий же надiйний, як i золото та самоцвiти. Оскiльки все одно доведеться пустити з димом богданське сiльце Миндру, а з його жителями мандрувати аж до Стамбула, то чому б не прихопити з собою ще зо два-три десятки гарних українок, яких можна буде вельми вигiдно продати в тому ж таки Стамбулi? I в цьому Селiм теж не вбачав нiчого поганого. Навiть навпаки. Адже оце дiвча, яке отак шалено рветься, кричить, кусається, не знає, що на неї чекає. З такою красою вона стане дружиною якогось башi, а то й вiзира. А якщо аллах буде милостивий, то, може, цьому дiвчатi пощастить радувати самого султана Мустафу Недоумкуватого... Нi, просто великого султана Мустафу... Галя вiдбивалася, як могла: кусалася, дряпалася, плювала в пику блакитноокого турка, - але вiн був сильний i невблаганний. На помiч йому пiдбiгло кiлька яничарiв. Вони зв'язали - нi, не зв'язали, а оповили мотузками все її тiло. Турок сiв на коня. Дiвчина вiдчула, як яничари пiдiймають її. I от вона вже в руках блакитноокого. Турок був би красивим, якби не був турком. Вiн чимось навiть скидався на отого чоловiка, про якого Галя згадувала оцi днi, - Петра Скрипника. Тiльки цей був без бороди, з тоненькими пiдфарбованими вусами i з синьою плямою над правою бровою. Вона подивилася турковi простiсiнько у вiчi й крикнула: - Пусти мене! Турок мовби не чув. Галя заплакала вiд безсилої лютi. - Пусти мене, кьопек! Турок не розсердився, а засмiявся. Вона ухитрилася навiть плюнути йому в тi безсоромнi очi, чужi, ворожi, турецькi очi, а вiн тут же закрив їй рот важкою, шорсткою долонею. Дiвчина щосили хапнула зубами за цю ненависну долоню, вiдчула в ротi присмак ненависної турецької кровi, а через мить її рот було запхано якоюсь ганчiркою. Вона почала задихатися... Але терпiла... "Добре, добре, я задихнуся, але вашою не буду!" Задуха стала нестерпною. Галя заплющила очi й вiдчула, що вся вона вкрилася гарячим потом, її тiло здригалося в конвульсiях... I тут турок вийняв кляп з її рота. Галя закашлялася, з очей бризнули сльози, все лице горiло. Турок дивився на неї люто й стурбовано. З його руки текла кров. Вiн перевернув її обличчям донизу. Кiнь побiг дорогою Останнє, що Галя побачила, - лiс кiнських нiг i далеко в степу - безрукий Тодор Трагiра, який пiдвiвся iз землi и побiг за кiньми... Бiг, бiг, аж поки знову не впав... РОЗДIЛ ДЕВ'ЯТИЙ, _ у якому герої слухають правдивi iсторiї Джузеппе, _ стрiляють з пiстолiв i сваряться мiж собою... _ На сьомий день подорожнi, переспавши нiч у Фастовi, рано-вранцi виїхали до преславного города Киева. Хто з пiших чи кiнних не стрiчався, в усiх Петро перепитував : - До Києва скоро? Й усi всмiхалися й вiдповiдали: - Скоро, скоро! До вечора будете! Навiть конi, яких добре-таки притомила далека дорога через кiлька країн, - навiть конi побадьорiли, мовби вiдчували, що ось-ось кiнець путi. Вони їхали битим шляхом п'ятеро в ряд, i коненята весело їх несли, i кожному хотiлося спiвати. А Джузеппе розповiдав свою чергову побрехеньку. Попереду показався якийсь екiпаж, запряжений четвiркою коней. - Цiкаво, хто це? - примружився Петро. Вершники спинилися. Назустрiч їм швидко їхала запряжена четвериком карета, вигойдуючись на пружинах, торохтiли колеса, здiймалася пилюка, i в тiй пилюцi безсило бiгли, задихаючись, троє чоловiкiв, прив'язанi довгими мотузками до карети. Трохи позаду - ступнiв за сто чи сто п'ятдесят - скакало щось близько десятка озброєних воякiв з надвiрного вiйська якогось польського графа. - Петре, ти бачиш? - показав Джузеппе на карету. - Бачу! - Стiй! - закричав Джузеппе, ударивши свого коня ногами. Стангрит[96] i вухом не повiв. Конi мчали, мов покази-лися, карета гуркотiла, а ззаду бiгли прив'язанi люди... - Сакраменто! - зарепетував iталiєць. - Я вас перестрiляю! Вiн вихопив пiстоль i нацiлився. - Джузеппе! - вигукнув Олександр. Але iталiєць, люто витрiщившись на карету, удав, що нiчого не чує. Конi заiржали, вiжки натягнулися, завищали колеса - i карета зупинилася. Пов'язанi люди попадали в пилюку. Карета була схожа на якийсь хитромудре оздоблений сундук з дорогого дерева й мiдi. Всi дерев'янi її частини були вкритi тонкою рiзьбою й полакованi, то там, то тут виблискували позолоченi прибрязкальця. Вiконця були не тьмянi, слюдянi, а з скла. Тiльки-но карета спинилася, як її дверцята розчинилися i з них виглянула товста червона пика. - Пся крев! - зарепетувала пика. - Геть з дороги! - Що вiн кричить? - запитав Джузеппе у Петра. - Що ти - собача кров, - вiдповiв Петро по-турецьки. - Сакраменто! - заревiв Джузеппе. - Скажи йому, щоб негайно вилазив iз своєї буди, а як не хоче, то я його й там застрелю. Чому вiн людей мучить? - Геть з дороги! - репетувала пика. - Де моя варта? А варта якраз набiгала. Вершники летiли на п'ятiрку мандрiвникiв. Джузеппе вихопив ще одного пiстоля. Вихопили зброю i його товаришi, крiм Олександра. - Графе! - не повертаючи голови, промовив по-сербськи Йован. - Ви мрiєте, щоб цей народ вас поважав i йшов за вами в похiд? Отже, виймайте пiстолi. Олександр промовчав, але пiстоль вийняв. В цю мить з карети гримнув пострiл - i кiнь, на якому сидiв Джузеппе, захропiвши, стрибнув убiк i впаз на переднi колiна. Та iталiєць, вже падаючи, встиг вистрелити з обох пiстолiв одразу. Вiн перевернувся, скочив - i лиш тодi всi побачили, як полетiв через голову вбитого коня переднiй охоронець i почули, як страшенно закричав пикатий у каретi. Джузеппе вихопив шаблюку i загорлав: - Зупинiться! Супротивники тут же натягли поводи й стали. - Зброю - на землю! - наказав Петро. - Ну? За криком хазяїна карети нiчого не було чути. Петро гарикнув: - Ша, пане розпротакецький! Ша, а то стрельну! Це подiяло одразу. Пан замовк. Тепер чувся тiльки стогiн, та й то слабкий. - Зброю - на землю! - повторив Петро й вистрелив. Усi побачили, як вилетiла, вибита кулею з рук одного з охоронцiв карети, шабля. - Слухаємо пана, - вiдповiв переднiй вояк, що впав разом з конем на землю. Вiн вiдкинув шаблю вбiк. За ним те ж зробили iншi. - А тепер виймiть з карети свого пана i перев'яжiть йому рану, - наказав Петро. - Хто вiн, до речi, такий? - То є славнозвiсний граф Лозовицький пан Болеслав. Поблiдлого пана Болеслава вивели з карети. Куля iталiйця, попсувавши дорогий кармазиновий жупан славнозвiсного графа, пробила рукав разом з рукою нижче лiктя. З графового рукава текла кров. - Хто вам дозволив, - українською мовою звернувся Олександр до Болеслава, - отак поводитися з людьми? - Не розумєм, - вiдповiв, кривлячись од болю, Болеслав. - Ось я тобi запечу ще кулю в дупу, тодi ти все зрозумiєш, - скипiв Петро. - Ну? - нетерпляче повторив Олександр. - Хто вам дозволив отак мучити людей? - То мої голдовники, то мої раби, - вiдповiв граф Лозовицький. - Що схочу, те й зроблю! - Шайтан! - аж заскреготiв зубами Петро. - Ваша поведiнка не гiдна християнина, - гнiвно сказав Олександр. - Ви поводитесь гiрше, нiж наглядач на галерi чи кримський мурза... - Вони розбiйники. Вони втiкали на Запорiжжя... - I це все? - Цього вже багато. - Ага.. - Олександр на хвильку замислився. - А що скажуть вашi люди? Розв'яжiть i пiдведiть їх. Двоє охоронцiв пана Болеслава пiдiйшли до пов'язаних i стали їх пiдводити. Пiдвiвся один - молодий, змучений, виваляний у пилюцi. Вiн, хитаючись, ледве тримався на тремтячих ногах i водив у повiтрi руками, мовби шукав опори... - Ви вiдплатите за це самоуправство! - просичав пан Болеслав. - Пане, один хлоп не хоче пiдводитися, - пролунало позаду. Джузеппе пiдбiг до охоронцiв пана Болеслава, якi схилилися над тiлом, розпростертим на землi. Це був хлопець рокiв тринадцяти. Його очi були заплющенi, губи мiцно стуленi. Джузеппе дiстав баклагу i, з зусиллям вiдкривши рот нещасному, влив йому трохи вина. Це допомогло. Хлопець розплющив очi, потiм сiв, спираючись на обдертi руки й заплакав. - Сеньйоре Олександр, - почувся голос Джузеппе, - третiй чоловiк - мертвий. Олександр мовчки зняв капелюх. Петро вiдчув, що йому наморочиться в головi вiд шаленої лютi. Господи, боже мiй, оце тобi й Україна! Мало їй турецьких наскокiв, мало їй iншої бiди, так от маєш - ще й польськi пани! - Ану, Йоване, вiдiйди! Я зараз йому в черево кулю зажену! - вигукнув вiн. - Петре! - пролунав твердий голос Олександра. - Не чини самосуду. - Та ж це звiр, а не чоловiк! - Петре, я наказую! Олександр пiд'їхав, подивився на мертвого селянина. - Як же це сталося? Вiн же бiг... - Не знаю, - вiдповiв старший бранець. - Нас тягли верстов з десять отак, а може, й бiльше... - Як звали його? - Данило Клименко... В нього жiнка й троє дiтей лишились... - За що ж то вас так? - Не витерпiли панської сваволi. На Запорiжжя тiкали... В нас багато хто тiкає, бо несила... А коли пiймають, то сам граф сiдає в карету i тягає отак чоловiка по шляхах, аж доки той боговi душу не оддасть... - А вас же як звуть? - Мене - Максимом Балабаєм, а його - Яремком Цiпуриною. Хлоп'як iще, а i його не пожалiли... - Так, так... Ваше село далеко? - Та далеченько... Я сяду, а то щось ноги не тримають... Олександр замислився. Щось треба робити з покiйником. Не залишати ж його на шляху... Петро сказав пiвголосом кiлька слiв по-турецьки. Олександр гiрко всмiхнувся. - Ви, графе, йдiть додому пiшки, - сказав вiн. - I дякуйте боговi, що ми вас отут не застрелили. У карету покладемо вашого хлопа, вами ж замученого. I нехай стангрит його вiдвезе. Вашi два селянини поїдуть з нами - вони гiднi бути вiльними людьми. Вважайте, що я їх тут у вас купив. Цiною вашого негiдного життя. Ми забираємо й трьох коней. Все. - То є розбiй! - верескнув пан Болеслав. - Ще одне слово - i моя куля зробить отвiр у вашому черевi, пане граф! Встати! - заревiв Петро. Граф Болеслав, тремтячи, пiдвiвся. - Бiгом додому! Бiгом, бiгом, пся крев! - I щоб жодного слова! - крикнув Петро. Ноги в графа Болеслава дрижали, але вiн намагався бiгти. - Борше, борше! - гукнув услiд Петро. Товстий, огрядний, переляканий польський граф бiг не озираючись. Граф Олександр сидiв на конi й перебирав пальцями гриву. Йому не хотiлося дивитись на ганьбу польського графа. "Нi, ми взялися не за свою справу, - подумалося йому. - Граф Лозовицький, звiсно, варвар, але це його селяни i вiн може з ними робити, що хоче..." А другий голос пiдказував, що Петро має рацiю... Думки Олександровi перервав чийсь крик. Вiн пiдвiв голову й побачив, що Яремко Цiпурина пiдвiвся й, хитаючись, побiг услiд за графом Лозовицьким. - Ти куди ото, малий? - гукнув услiд Петро. Але Яремко вхопив палицю i, махаючи нею над головою, став щось гукати, захлинаючись вiд слiз. - Ану, назад! - гримнув граф Олександр. Але Яремко мовби й не чув, що йому гукали. - Та нiчого страшного не станеться, - сказав по-iталiйськи Джузеппе. - Хай влупить кiлька раз по литках. Дуже гарно впливає на характер... - А вiн, мабуть, жодного разу не був битий палицею, та ще й мужицькою, - реготнув Йон, i це неприємно вкололо графа Олександра. Тим часом Яремко наздогнав графа i вдарив його палицею по литках, як i передбачив Джузеппе. Граф Болеслав звискнув, помчав ще хуткiше, але Яремко не вiдставав i бив, по чому трапляв. - Оце тобi, - плачучи, приказував вiн, - за дядька Данила... I ще раз за нього... I за Максима... I ще раз - за Максима... I за мене... I за всiх... I ще раз за всiх... I ще раз! Зашпортнувся за грудку на дорозi, впав, але зразу пiдхопився, рвонув слiдом за графом. Та тут його наздогнав Петро. - Досить уже, хлопче! - Не досить! Пусти! - закричав Яремко вириваючись, дригаючись, дряпаючись. Але тут же одержав такого стусана, що перелетiв канаву й покотився по травi. - Ану, щоб слухався менi! - вигукнув Петро, тупнувши ногою й стьобнувши нагайкою себе по халявi. - Чого ви його захищаєте? - закричав Яремко у вiдповiдь. - Вiн людину убив, а ви кажете "досись". Я його вб'ю! Ось як пiду в козаки та одержу шаблюку, то я йому зразу голову зiтну!.. - Молодець! Правильно! - вигукнув Джузеппе. - Треба вбивати таких! Ось як станеш козаком, так ми всi гуртом приїдемо до тебе в село й графа на палю посадимо. - I посадимо, - шморгнувши носом, вiдповiв Яремко. - А зараз ходи сюди, допоможеш нам мертвого перенести. Очi Джузеппе були сумовитi й добрi. В такi очi не хотiлося кричати чогось образливого й злого. Джузе