е розчин, приготований за порадами київських майстрiв, намащує камiнь i акуратно кладе... Працюється радiсно, працюється весело, наче у себе вдома, в Києвi, на батькiвщинi. Мiцна мечеть буде - тисячолiття стоятиме, бо знає мiмар Муса науку будiвничих свого краю... По-весняному сонце пригрiває. А що ж - Великдень минув... Отже - людська пам'ять: здавалося, став правовiрним мусульманином, а згадуються, мимоволi згадуються i великдень, i рiздво, i петрiвка, i спасiвка, i всi iншi свята вiтчизни. Чого б то? Чому ти, мiмаре Мусо, не мислиш ширше? Чому ти лише розумом розумiєш, що є цiлий свiт i в нiм - Iстина. I для всього свiту одна Iстина. Невже ти не розумiєш, мiмаре Мусо, що це треба й серцем сприйняти? Так чому ж твоє серце ниє за Вкраїною? Що в нiй, поневоленiй, гарного?.. Нi, нi, вона прекрасна, але ж де ти прикладеш на Вкраїнi свiй талант? Бо не українцям нинi Україна належить... Куди ти подiнеш свiй талант, мiмаре Мусо, якщо вiн хоче дiї?! А на Вкраїнi йому дiяти не дадуть. Що мiг зробити зi своїм генiальним хистом Атанасiй Слабошпицький, цей український Архiт, Евклiд, Птоломей, Архiмед i Коперник, якщо його книга iснує в однiсiнькому примiрнику, бо вельми мудрi земляки, побоявшись кари божої, не видрукували її? Тепер сiя книга лежить за тридев'ять земель од України... Камiнь за каменем влягається в стiну. Якщо пiдвести голову й окинути оком весь будiвельний майдан, то можна вже бачити, як поволi росте iз землi велична споруда, восьме диво свiту. Вона встане як виклик небесам... Нi, не як виклик, а як гармонiйне поєднання земного в небесному. Коли Надир-бей подивився на малюнок мечетi на паперi, а потiм на її модель у глинi, вiн перелякано спитав: "А не впаде?" - "Ч-числа к-кажуть, що н-нi" - вiдповiв Муса. "Що ти менi - числа? - роздратовано перебив Надир-бей. - Не з чисел голови знiматимуть, а з тебе i з мене, як що не так... Скажи, а що тобi аллах пiдказує?" - "Аллах-х з-зi мною числами говорить, а з т-тобою, о с-славний Надир-бею, як?.." Надир-бей не знайшов, що вiдповiсти. Погладив свою мовби вiдпрасовану бороду i по паузi мовив: "Оскiльки числа вигадав аллах i надшив кожне число своєю премудрiстю, то, звiсно, числа мають говорити iстину. Та чи вмiєш ти читати божу премудрiсть у числах, мiмаре Мусо?" - "Намагаюся. I д-дещо м-можу". Тодi Надир-бей замовк зовсiм... Але не заспокоївся. Кiлька раз був вiн у Баба-Алi, радився з чиновниками, навiть з великим вiзиром... Камiнь за каменем, камiнь за каменем... Уже жарко стало. Робiтники дивляться, як скажено працює сам мiмар Муса, i теж намагаються не вiдстати. I враз Муса мов закляк. Камiнь тримає в руцi, стискає його побiлiлими пальцями. Згадалося... ...Невелика, але вельми красива мечеть на околицi Адрiанополя. Коли Муса бував у цьому мiстi, вiн завжди приходив помилуватися вишуканим її силуетиком, лiнiями, що рвонулися увись, якоюсь незвичнiстю вiзерункiв з кольорових плиток. Нiби дiвчинка-вкраїнка у вишиванiй сорочцi стала тут, на землi турецькiй, та дивиться в небо, на журавлiв, що летять у рiдний край - за море... Мiмар Муса знав, що зодчим не дозволялося залишати свої грiшнi iмена на священних стiнах зведених ними будiвель. I все ж вiн шукав це ймення, бо знав, що не було ще такого зодчого, який не захотiв би своє iм'я лишити десь на стiнi чи колонi... Як правило, майстри залишали свої iмена у плетивi вiзерункiв. Муса обiйшов тую мечеть не один раз, обдивився кожен вiзерунок, та заплетених у вiзерунки арабських слiв не побачив. Тодi вiн узявся перемальовувати вiзерунки на папiр. I, виводячи лiнiю за лiнiєю, раптом усе збагнув. Невiдомий майстер стилiзував пiд арабську в'язь лiтери кирилицi, змiнив їх майже до невпiзнання, але умудрився написати таке: "Воздвиг сю мосхiю зодчий Димитрiй з Переяслава". П'ять плиток, на кожнiй по одному чи по два слова. Всмiхнувся тодi Муса, подивувавшись кмiтливостi майстра. Кирилиця читається злiва направо, а арабське письмо навпаки. Отже, нiхто з туркiв не зможе прочитати. Тiльки земляки, та й то... Хто вiн був, зодчий Димитрiй з Переяслава? Муса передивився старi документи - жодного слова. Навiть його турецького iменi немає. Наче не було зодчого... Кiлька днiв тому Муса знову був в Адрiанополi. I знову пiшов до мечетi. Був вечiр. Бiля неї побачив кiлькох робiтникiв, якi пiд охороною яничарiв щось робили. - Гяур проклятий хотiв осквернити дiм аллаха, - прошипiв вусатий ода-башi. - Та я прочитав його собаче iм'я. - Щ-що ж-ж т-то з-за iм'я? - запитав мiмар Муса. - Я тут же його забув... Ми розбили вдрузки отi плитки. I тепер ставимо новi, з новими вiзерунками. - Щ-що ж-ж т-там -б-буде н-написано? Як-ке iм'я? - Мiмар Амурат з Адрiанополя. - А ч-чи ж-ж можна - отак? Адже н-нiяких iмен н-не в-велено лишати на мечетях? - Вам - не велено. Нам - велено. Через сто лiт Висока Брама на весь свiт розповiсть про творiння свого генiального майстра тюрка Амурата з Адрiанополя. I свiт скаже: коли вони ще хтозна-коли таке вмiли робити, то хай вони i свiтом правлять. - Але ж Д-димитрiй д-думав п-про аллаха, а н-не про т-те, що х-хочеться якомусь яничаровi. - Цить, - засичав ода-башi. - Звiдки тобi вiдоме це iм'я? Ти що - теж урус? - Як i ти, - спокiйно сказав мiмар Муса. - Але ж-ж i ти, i я - за-р-раз i до кiнця життя - османли. - Так, ми османли. Але чому ж ти не розбив це богопротивне iм'я? Чому? - Т-тому щ-що я сам м-мiмар i дбаю про своє iм'я. Н-не хочу, щоб зникло воно в безвiсть... А до того ж а-аллах с-сто лiт терпiв iм'я Д-димитрiя з-з Переяслава на стiнах свого дому - i земля не запалася... ...Камiнь випав iз зацiпенiлої руки мiмара Муси i загримiв униз. - Чия то псяча лапа каменi швиргає?! - зарепетував хтось по-польськи. - Тихо! То мiмар Муса! - зашикали на поляка. - А менi все'дно - чи комар, чи мiмар! - Майстре Б-болеславе, - озвався мiмар Муса, - я п-прошу в-в тебе пробачення. Рука втомилася. - Втомилася, втомилася! А якби вбив? - Н-нiчого б страшного н-не сталося, - раптом розiзлившись, гарикнув Муса. - Поставили б на це мiсце iншого - в-в iм'я аллаха. Майстер Болеслав замовк. Замовкли i всi навколо. Мiмар Муса простяг руку за каменем, але камiнь не лiг на його долоню. - Ну чого ти? - пiдвiвши очi на стрункого хлоп'яка - подавальника з рудим пушком на верхнiй губi - мовив Муса. Подавальник, набурмосений, стояв перед мiмаром, мовби не бачив його... Спересердя хотiв штовхнути його зi стiни, та вмить охолов. Що з тобою, Мусiю-Мусо? Чом ти раптом так розлютився? А якби i штовхнув оцього рудого вниз - то що? Хто знає його iм'я? Кому вiн потрiбен? Оцiй мечетi потрiбнi його руки, а не iм'я. Нiхто й не згадає його через рiк... Та й чи зараз кому цiкаво, що є на свiтi оцей парубок з Москви?.. I враз згадалася адрiанопольська мечеть i яничарський ода-башi... "Хай знає свiт, що то будував тюрк Амурат з Адрiанополя, а не якийсь там задрипаний слов'янин Димитрiй з Переяслава..." Хотiлося заскреготiти зубами й стрибнути зi стiни вниз. Аж паморочно стало... Не помiтив, як спустився з риштовань, як мовчки минув мовчазних будiвельникiв. Халат з пiдiтканими полами надавав мiмаровi Мусi вигляду дервiша чи божевiльного, а вiн iшов i нiчого не бачив. ...Але ж, Мусо, i на батькiвщинi нiхто не знає iмен зодчих. Хто воздвиг Софiю Київську? Хто Лавру? Хто у Чернiговi святому здiймав собори пiд небо? - Але т-то - б-батькiвщина. То - для рiдного краю... - Мусо, нема для Iстини рiдного краю. - Нема? А м-може. Iстина не в б-безмежжi, а в... - А в чому? - Не з-знаю, н-не знаю, не знаю... Зупинився - почув знайомий голос. Спиридон? Мiмар Муса труснув головою, озирнувся. Побачив руки свої - бруднi, розчином будiвельним вимазанi. Пiдiйшов до калюжi, став їх мити. Вимив, поправив свiй халат, помацав чалму на головi, провiв вологими руками по обличчю. Знову почувся голос Спиридона. Муса повернувся на голос. Спиридон iшов не сам. Його вели пiд руки кiлька озброєних воякiв. Грек намагався вирватись, але даремно. - Мiмаре! Мусо! - закричав Спиридон. - Рятуй мене! Плутаючись у полах халата, мiмар Муса побiг назустрiч грековi. - Ану, стiй! - чотири чи п'ять ратищ уперлися в мiмаровi груди. - Ми ведемо цього злочинця до Надир-бея. Геть з дороги! Муса окинув оком вулицю. Що робити? Зупинився очима на Спиридоновi та вояках. Дванадцять їх... - С-слухайте, - отерплими вустами говорить мiмар Муса. - Я вам-м д-дам б-багато г-грошей, т-тiльки вiдпустiть ц-цього нещасного. - Не вiдпустимо, - за всiх вiдповiв здоровенний бурмило. - Сам Надир-бей нас найняв, щоб ми його спiймали. Вiн годував i поїв нас ось уже рiк. Вiн щодня дарував нам злото i коштовнi каменi. I це - тiльки для того, щоб ми пiймали оцього паршивого грека, коли вiн кохається з дружиною Надир-бея. Тепер нам буде видано заразом по стiльки, скiльки ми мали за рiк. Ну?.. Ти маєш такi грошi? - В-вiдпустiть його! Я подарую вам б-бiльше - я п-пода-рую в-вам м-мечеть, що затьмить к-красою м-мечеть Сулейманiє! Я - мiмар Муса. - Мiмар Муса - не знаємо такого, - вiдповiв бурмило. - А мечеть ми собi в кишеню не покладемо. - Т-тодi х-ходiмо д-до м-мене д-додому - берiть усе, що п-побачите. - Ми - не грабiжники. Нам бiльше - i законно - дасть Надир-бей. - I, трохи стишивши голос: - Iдiть геть! А то ми вас уб'ємо! - Прощай, Мусо! - заридав Спиридон, i його потягли вулицею до будинку Надир-бея. * * * - Так, я п-переховував його у с-себе i не збираюся к-кая-тись у тiм, - вiдповiв Муса Надир-беєвi. - То твоя справа, мiмаре Мусо, - сказав Надир-бей. - Не це для мене головне. Ти - мiмар, отже, будуй. А кого ти в себе переховуєш - мене не обходить. - Вiдпустiть його н-на в-волю. - Я не збираюся порушувати законiв. Якщо мусульманка знається з гяуром - вони мусять умерти обоє... - Ви н-не дозволите, щоб умерла в-ваша дружина. Ви ж-ж кохаєте її. Вона ж-ж така м-молода... - I така пiдла. Пiдлiсть мусить умерти разом з тим, хто носить її в своїй душi. - Але я прошу в-вас, Надир-бею, - мiмар Муса ледь не плаче, - я б-благаю в-вас... Якщо в-ви вчините т-так ж-жор-стоко, чи ж буду я здатний споруджувати м-мечеть? Чи н-не замутиться з-з розпуки м-мiй розум? - Не замутиться. Я втрачаю улюблену дружину - i мiй розум не замутився. - Вашого р-розуму н-нiщо н-не з-замутить, - тремтячим голосом мовив Муса i встав. - Але я в-вам цього не пробачу. Мiмар Муса вибiг з будинку Надир-бея весь червоний, наче хтось надавав йому ляпасiв. Лице палало, безсилi сльози закипали на очах. Нi, нi, нi, вiн мусить щось зробити, аби врятувати Спиридона. * * * Уже згорталося на вечiр, коли мiмар Муса знову прийшов до будинку Надир-бея. Йому конче треба було поговорити iз заарештованим Спиридоном. Мiмар Муса знайшов, як можна врятувати грека та його кохану од неминучої смертi. "Це зовсiм просто! Нехай Спиридон перейде в мусульманство. Тодi його Софiю i його самого не будуть судити за тим нелюдським законом, про який говорив Надир-бей. Тодi просто Надир-бей розлучиться з невiрною дружиною i вiддасть її Спиридонов!... I - все. I Спиридон житиме, i Софiя житиме..." Так думав мiмар Муса, простуючи до будинку Надир-бея. Його не спиняло те, що Надир-бей нещодавно вигнав його, великого султанського мiмара, зi свого дому. Ах, яке це має значення? Вiн, Муса, зайвий раз попросить пробачення, але вiн стрiнеться iз Спиридоном i пiдкаже, як треба врятуватися. Вiн пiдiйшов до дверей i постукав. Вони тут же розчинилися, але тут же й зачинились. Очевидно, слуга при дверях одержав наказ - бiльше не впускати мiмара Мусу до будинку Надир-бея... Це погано, але, як би там не було, вiн, Муса, мусить врятувати Спиридона. Муса щосили загупав кулаками. Знову розчинилися на мить дверi, та, перш нiж служник устиг їх зачинити, Муса рвонув їх на себе. Дебелий служник вилетiв iз сiней разом з дверима, а Муса тут же вхопив шаблю: - Ти, к-котяче л-лайно, т-ти ще смiєш з-зачиняти п-пе-редi мною дверi?! Т-та я т-тебе!.. Служник щось забурмотiв по-сербськи, та Муса його не слухав - вiн помчав у дiм. - М-менi п-потрiбен Н-надир-б-бей, - намагаючись угамувати своє хвилювання, мовив Муса, побачивши перед собою зразу ж кiлькох охоронцiв покою хазяїна цього дому. - Ти хто такий? - вибивши з рук у Муси шаблюку i _вхопивши його за барки, заревiв вирлоокий негр. - Я м-мiмар Муса, ч-чи ж ви не знаєте?! - Хазяїн звелiв не пускати мiмара Мусу й на порiг. - Скажiть хазяїновi, щ-що мiмар Муса п-падае до його ясних нiг-г - п-прохає п-пробачення з-за все, - i Муса невмiло став тицяти до негрових рук гаманця з грошима. Той гаманець узяв i тут же вiдпустив Мусу. - Передайте х-хазяїновi, що я п-падаю до його нiг i прошу, а-аби в-вiн зволив в-вислухати мене. Негр мовчки кивнув головою й зник мiж килимiв, ширм та завiс. За хвилину вiн повернувся, мовчки вiддав гаманець Мусi i тут же, вхопивши мiмара в свої сталевi обiйми, понiс його до виходу. Вiн винiс Мусу на вулицю, обережно поставив на землю, а потiм з такою силою вдарив дверима, що будинок Надир-бея аж захитався - нiби в нього тiльки-но бабахнуло громом. - А щ-щоб г-грiм ударив у т-твою г-голову, щ-щоби б-блискавицi т-твою б-бороду с-спалили, - застогнав Муса i, заскреготiвши зубами, бiгцем кинувся додому... РОЗДIЛ ЧЕТВЕРТИЙ, _ що оповiдає про хороброго козаченка Яремка Цiпурину _ та про його незвичайнi пригоди _ Виступати мали на свiтаннi. Ще звечора поклали в судна всi потрiбнi припаси: їжу, одяг, набої, порох. Тiльки зброя була при козаках. Отже на свiтаннi загримлять бубни, оживе Сiч. Кiльканадцять тисяч козакiв займуть свої мiсця у трьохстах чайках - i вдарять мiцнi дубовi весла по тiльки-но скреслому Днiпру. Яремко бiгав то до Петра Скрипника, то до Карпа Недайборща: - Вiзьмiть мене з собою! У вiдповiдь чув одне: - Сиди тут. Малий ще. Яремковi хотiлося плакати. Але вiн стримувався. Вiн благав: - Ну, вiзьмiть мене! Я вам буду там потрiбен. Робитиму все, що накажете. Я сильний. Вiзьмiть мене... - Не вiзьмемо... Йди до Олександра. Як вiн вiзьме, тодi... Добився Яремко й до Олександра. А той вислухав, подивився втомленими очима на хлопця й мовив: - Похiд - то не прогулянка. Там стрiляють. Можуть убити. - А чого то мене треба берегти? - Наймолодший. Якщо, скажiмо, зi мною щось станеться, то не так страшно. Я прожив уже сорок лiт. А ти? Ти й п'ятнадцяти не маєш. У тебе все ще попереду. Ще навоюєшся. - Вiзьмiть мене зараз. - Не вiзьму. Оце й усе. Сльози кипiли в душi, руки самi стискалися в кулаки. - Агов, хлопче! Що то ти ногами землю гребеш? Закульгав на обидвi? Реке Агесiлаус альтеро педе клавдус фуїт [111]. Пiдвiв голову - Клюсик iде. Мабуть, учора десь добряче випив, бо сьогоднi аж зелений. - Та... - махнув рукою Яремко. - Iди ти з своєю латиною пiд три... - А все-таки? Скажи Клюсиковi, а вiн, може, тобi колись щось порадить. Чи тобi - горребiле дiкту [112], а менi - мiзерабiле вiзу? [113] - У похiд не беруть. - Що ти кажеш? - сплеснув Клюсик долонями. Тоненький чорний тарганячий вусик аж застрибав пiд кирпою. I тут же - урочисто: - Вiртус iмiтацiоне дiгна ест, нон iнвiдiа [114]. - Та йдiть ви! - i Яремко рушив далi. Та тут же гепнув на землю. То чортiв Клюсик ногу пiдставив. - Чого тобi треба? - кинувся на нього Яремко. - Тихо, Цiпуринко! - знову застрибали тоненькi вусики. - Як тебе скажений собака вкусив - узвару з дрику напийся - допомагає. Ой, та почекай. Ну, ну, ну, здалося. Послухай мене... - Не хочу!.. - Ти хочеш iти в похiд? - Ага! - Яремковi кулаки опустилися. - Так от. Дiстань менi сулiю горiлки - i я тебе вiзьму в похiд. Поїдеш турка бити, туркеню красиву впiймаєш - жiнкою тобi стане. Тiльки охрести її спочатку. Знаєш, як це робиться? - Нi! - Ну, так дiстань менi сулiю горiлки - i тодi все знатимеш. - Як же я тобi її дiстану? Клюсик глузливо подивився на Яремка. В очах колючi бiсики забiгали. - Як же ти будеш дiставати Синоп чи Трапезонт, коли ти сулiї горiлки не годен дiстати? Пiсля такої насмiшки пiдеш на все. Яремко не довго думав, тут же подався до корчми, скинув iз себе майже нову (в Києвi Олександр справив) свиту й одержав од шинкаря Iцика вiдерну сулiю з горiлкою. - Слухай, хлопче, а ти не змерзнеш? Чи ти думаєш горiлкою грiтися? - захихикав Iцик. - Бережи мою свиту, восени злото привезу. Викуплю. - О, то славний пан козак теж iде до походу? - пiдскочили кудлатi брови Iцика. - Тихо менi тут! Туум - дiсцере! - гарикнув латиною Яремко. - Вах-вах-вах! - ударив рукою об руку, Iцик. - Ах, який розумний козак! ...Клюсик, побачивши горiлку, розцвiв од радощiв, аж кулаком по чоботу вдарив: - Оце козак! Вiртус iмiтацiоне дiгна ест... Штани проп'є, а своє докаже! Ходiмо до наших хлопцiв - разом вип'ємо й умовимо їх узяти тебе в чайку. - Я уже в Недайборща питав, не дозволяє. - Подумаєш, велике цабе твiй Недайборщ! Вiн i не знатиме нiчого. Та вiн з нами й не пливе. Вiн з Олександром Чорногорцем в однiй чайцi. З десяток хлопцiв-козакiв, Клюсикових друзяк, видудлили оту сулiю за якусь годину. Пригощали Яремка, але вiн не хотiв: "Уп'юся, а ви мене тут кинете!" Закивали головами: диви, яке хитре. - От що, хлопче, будемо робити. Перед свiтом ти залазиш у нашу чайку - вона стоїть двадцять третьою вiд каменя. На кормi є такий тайничок - туди ми здобич складаємо рiзну... Ну, а зараз iще ми здобичi не маємо. Залазь туди. Тiльки щоб нiхто з старшини не побачив. Бо тодi нiчого не вийде... - Мене варта до чайки не допустить, - похнюпився Яремко. - I справдi, - почухав свою кучму Клюсик. - Що ж його робити? Нараз ударив себе кулаком по лобi й засмiявся: - Є така думка. Ми тебе зараз проведемо туди. Ти залягаєш у тайник, а ми собi йдемо додому. Вранцi приходимо - й рушаємо в похiд... Доки будемо по Днiпру плисти - не виглядай, а вже як вийдемо в море - тодi боятися нiчого. В море ж тебе не вкинемо... Ти ж у нас - оптiмус омнiум [115]. Ну, то як? - пiдвiв Клюсик свої очi на Яремка. - Що сказав би Архiмед? Не знаєш? А я знаю. Вiн побiг би до Iцика ще раз, вискочив би звiдти голяка i закричав би: "Еврика!" Яремко, скулившись, лежав у якiйсь скринi, вкутався у дрантя, що дали йому козаки, й намагався не заснути. Тихенько гойдалося козацьке суденце, iнодi вiтер пробiгав по в'язцi очерету - i тодi чув Яремко тихий шурхiт; хлюпалися хвилi - хлюп та хлюп, хлюп та хлюп. "Тiльки б не заснути, - думав Яремко. - А то ще захроплю, як хропуть Йован та Джузеппе, то мене тут же почують..." Вiн насторожено вслухався в тишу. Iнодi чув кроки вартового. "Боже, - думав Яремко, - допоможи менi! Не викажи мене нi Олександровi Чорногорцю, анi Карповi Недайборщу, анi Петровi Скрипнику... Ось як вирушимо в похiд, то тодi можеш їм сказати, але тiльки в морi..." Бог мовчав, тихенько хлюпала вода, було холодно... "Свиту продав за горiлку, тепер доведеться померзнути, - подумав Яремко. - Ну, та нiчого. Ось прийду з походу - то я її назад викуплю. А кому тая свита влiтку потрiбна? Адже ж улiтку жарко..." Нiби щось недалеко хрюкнуло чи кашлянуло. Нiби завовтузилося - i знову тихо. Це, мабуть, вартовi ходять. Плеснуло водою. Риба скинулась, чи що? Кажуть, що в Днiпрi водяться такi рибини, як Яремко завдовжки. Почулися кроки. Мабуть, вартовий... Яремко завмер, аж дихати перестав. Тихо-тихо... Невже вартовий бачив, скiльки козакiв iшло до чайок, а скiльки верталося назад?.. Шерех. Це шелеснув очерет, прив'язаний до борту. Потiм чайку гойднуло. Хтось уже тут, на суденцi... Яремко завмер, дихати перестав... Хтось невiдомий нiби щось шукав - обережненько так, обережненько... Яремко чув навiть сопiння невiдомого чоловiка. Закляк... Тiльки б не виказати себе... Тiльки б не виказати... Тiльки б не полiз вiн до тайника... А може, то Клюсик?.. Нi, Клюсик сказав би, що то вiн. Яремко почув, як захлюпала вода за бортом, задзюркотiла, забулькотiла - мовби хтось набирав її в посудину... Тиша. Тiльки тихенько сопе невiдомий чоловiк. Знову ллється вода - вже на чайцi. Ллється тихо, шелестить, мов ллють її в сухий, сухий пiсок... I знову мовби хтось бiля борту набирає в щось води. Навiщо це? Яремко напружено думав, але не мiг нiчого придумати... Хлопцевi стало жарко, аж пiт лився по обличчю, неприємно лоскочучи нiс i щоки, але Яремко боявся навiть подумки ворухнути рукою. Адже ж може почути все те невiдомий чоловiк, пiднiме гвалт, i тодi - прощай, мрiє, про козацький похiд!.. Та нi, той чоловiк гвалту не пiднiматиме. Вiн, напевне, робить щось лихе, раз потихцем прийшов серед ночi... Але тодi вiн, Яремко, має пiдняти шум... Тiльки ж... Вартовий спитає: "А ти що тут робив?.." Краще взавтра вiн про все розповiсть Клюсиковi. Хлопцi перевiрять на чайцi та й побачать, що той чоловiк тут робив... Ще раз злегенька гойднулася чайка. Десь збоку, по пiску, легенько прошарудiли чиїсь кроки. Навiть не кроки, а мовби змiя проповзла... Тихо-тихо... Яремко лежав з розплющеними очима, дивився в чорноту. Йому ввижалося велике-велике, синє-синє, солоне-солоне море. I - два сонця. Одне - вгорi, друге - внизу, в водi. Попутний вiтер надимає бiлi вiтрила чайок. I вiн, Яремко Цiпурина, стоїть бiля гармати й бабахкає з неї отакенними, як кулаки в Недайборща, ядрами по цареградських мурах. А турки бiгають, кричать: хала-бала, хала-бала... - Якиме! - почувся чоловiчий голос неподалеку. - Якиме, де ти подiвся? Раз прийшли вартовi змiнити свого товариша, то вже за пiвнiч. - Якиме, де ти там? Нiхто не вiдгукується. - Ну, де ти, Якиме? Знову тиша. - Якиме! Ти спиш, чи що? - вже нервує той, хто кликав. Нiякої вiдповiдi. Почувся iнший голос: - Мабуть, пiшов спати чи лигати горiлку. - От завтра скажу кошовому... Служба є служба... Поставили, то стережи, а не пий... - Та годi вже, - озвався другий голос. - Бачиш же: чайки цiлi, нiхто їх не вкрав... Вартовi ходили бiля самого берега. Потiм стали. Хтось почав кресати вогонь. Очевидно, запалили люльки, бо деякий час мовчали й сопли. Потiм рушили берегом. Яремко вкутався в ганчiр'я - доки вартовi стояли поряд, було жарко, а зараз мовби похолоднiшало. Лежав, думав, щоб не заснути, про море, про похiд. Бачив себе знову на чайцi бiля гармати. Весело били весла по водi, сяяло сонце... Яремко прокинувся й не мiг спочатку збагнути, де вiн i що а ним. Похитувалося все пiд ним, рипiло щось i хлюпало, чутно було голоси, вузенькi смужки свiтла пробивалися знадвору. - Тодосю, подай-но сюди вiдерце! - почув Яремко знайомий голос. Хто це? Ах, Клюсик! Одразу все стало на свої мiсця. Як це вiн примудрився заснути? - Та де ти його шукаєш? - сердито вичитував Клюсик комусь. - Онде воно, бiля барила з порохом лежить. - Та бачу, - неохоче озвався бас. - На! Яремко лежав i вiдчував, як чайка мчить по хвилях. До нього у схованку долинав свiжий запах рiчкової хвилi, яка, зачiпаючи за борт чайки, розлiталася на дрiбнi водянi бризки, що шерхалися об смолистi дошки: шерх! шерх! Швидко йде чайка, мабуть, добрий попутний вiтерець! Цiкаво, чи довго вiн проспав у цiй схованцi? Може, вже обiд, а чи й вечiр? Тодi скоро - море. Може, вилiзти на свiт та розповiсти Клюсиковi про те, що хтось лазив уночi по чайцi? Але ж Клюсик мусить теж пам'ятати про Яремка. Якщо можна буде, то вiн, певно, сам загляне до схованки. Хлюп, хлюп... Шерх, шерх... Яремко потихеньку перевернувся на другий бiк i заснув знову. * * * - А ти що тут робиш? - почулося раптом над самiсiньким вухом. Яремко прожогом розплющив очi, але в першу мить нiчого не побачив. Чиясь рука тримала його за плече й трясла. - Що ти тут робиш? - знову гарикнув якийсь чоловiк, i тепер Яремко його побачив. Вiн хотiв вiдсунутися далi в куток, але сильна кощава рука мiцно тримала, та й сунутись далi було вже нiкуди. - Ану, вилазь зараз же! - гримнув чоловiк. - Сеньйоре Гасперонi, - почувся голос Клюсика, - що ви там вовтузитесь? - Та ось знайшов ховраха в норi! - трохи змiнивши тон, озвався сеньйор Гасперонi, - i його рука трохи ослабла. Цього було досить, щоб Яремко вивернувся i тут же ногами штовхнув сеньйора в груди. На палубi щось загримiло, зареготали козаки, а Клюсик закричав: - Ану, тихо, а то ви тут i чайку перевернете! Я зараз сам подивлюся! - Та нi, чекайте, я його перший знайшов, я йому перший i вуха пообриваю! - До вух дiло ще дiйде. Ану, хто отут сховався? Якийсь турок чи татарин? Га? - й обличчя Клюсика з'явилося в дiрцi, - Ану, вилазь, - промовив вiн i пiдморгнув. - Я тобi зараз дам! Нон солюм iн терра, сед етiам iн аква бестiє[116] - правда ж, сеньйоре Гасперонi? Яремко мовби неохоче вилiз. Аж заплющився на хвилину од яскравого свiтла. Бралося вже до вечора. Сонце стояло по праву руку, але ще було яскраве, а не червоне, коли воно над самим обрiєм. Оглянувся навколо. Вдалинi степ, степ i степ... Рудий, ви-цвiлий... А Днiпро широченний, аж до обрiю. I мовби синявою розбавлений. - Ти де взявся? - витрiщивши очi й пiдсмикуючи то одну, то другу брову, став кричати Клюсик. - Хiба тобi не сказано було сидiти вдома? А от ми тебе зараз вiдправимо назад - що ти робитимеш? Га? - Не роби цього, отамане, - озвалися десять козакiв, що пили горiлку з Клюсиком увечерi. - Так що ж робити з ним? Не вiзьмемо ж його в похiд! Треба висадити на берег! - Не роби цього! - то знову десятеро, весело блискаючи очима, озвалися. - Його ж татари пiймають, султановi продадуть, пахолком султанським зроблять. - Хай буде з нами, - загомонiли з усiх бокiв козаки. - Тiльки щоб пiсля походу барило горiлки поставив, та щоб ми йому нагаїв всипали за непослух. Гаразд? Яремко кивав головою, вiдчуваючи, що з ним жартують, що найстрашнiше вже минуло, i тепер вiн - рiвноправний член товариства, яке зiбралося на оцiй чайцi. - Нагаїв можемо дати й зараз, - дрiбно реготнув сеньйор Гасперонi, але його нiхто не пiдтримав. - О, купiдус глорiє, мемор бенефiцiї, iнопс президiї, вiр реї мiлiтарiс перiтiссiмус, кiфаре сцiєнс[117], чи не з'їв би оце ти зараз шмат сала й кусень хлiба? Яремковi аж запаморочилось од тої латини. А може, то вiд голоду. Бо саме тепер хлопець згадав, як давно вiн їв. Узяв сало й хлiб, сiв на барило з порохом. - А перехреститися забув? - озвався сеньйор Гасперонi, що весь час не спускав з хлопця очей. Яремко перехрестився й почав їсти. - Ого, який голодний! Скажи: ти тут давно? - Ще звечора... В очах сеньйора Гасперонi стрибнуло кiлька тривожних iскринок. - Мабуть, цiлу нiч не спав? Сеньйор Гасперонi щось хоче взнати... Тю на нього... Весь час Яремковi здається, що цей чоловiк пiдглядає за ним, чи що... Якось так дивиться... Зирне - i тут же очi вбiк... - Тiльки-но прийшов - одразу заснув. Iскринки блиснули й згасли... Яремко повiльно жував хлiб iз салом i дивився навколо. Позаду надимали свої вiтрила чайки. Попереду - теж чайки. Кiнця-краю їм не видно. Пiдiйшов Клюсик. Дивиться допитливо на Яремка, мовби щось спитати хоче. I справдi питає: - Ти не змерз часом уночi? А то ж ми твою свитину пропили... Незручно Клюсиковi, що отак користолюбне повiвся з малим хлопцем. - Не змерз... Тепло було... - I тут же, без будь-якого переходу: - Клюсику, а я вночi щось чув. - Що? - аж кинувся Клюсик. - Ходiмо кудись подалi, аби нiхто не чув. - Давай. Вони пiдiйшли до носа i, схилившись на облавок, стали дивитись у воду. - Клюсику, ти вночi тут був? - Де "тут"? - Ну, на чайцi. - Нi, а що? - Ну, так слухай. I Яремко розповiв про все, як лунали легкi кроки, i як воду хтось брав i ту воду кудись лив у чайцi... - А ти... того... Море майорум...[118] не бре-бре? - Кажу, що сам чув. - А може, приснилося? - Нi. Я ж чув потiм, як вартового Якима кликали вартовi. А вiн, виявляється, десь пиячив, чи що... Клюсикове обличчя спохмурнiло. - У тiм-то й штука, що Яким нiде не пиячив, - сказав вiн. - Його просто не було... Ми й у похiд вийшли без нього... - Клюсик сторожко озирнувся. Затягся димом з люльки, пошкрiб кучму. Знову подивився на Яремка. - Слухай, а ти, значить, чув розмову вартових уже пiсля того, як хтось лазив по чайцi? - Так. - Гм... А перед тим, як хтось залiз у чайку, ти нiчогiсiнько не чув? - Нiчого. - Нiчого-нiчого? Може, десь хтось крикнув чи захрипiв, чи водою хлюпнуло?.. - Водою хлюпало, - згадав Яремко. - Тiльки то, мабуть, якась велика риба... А перед тим... перед тим щось нiби хрюкнуло... Обличчя Клюсика стало поволi блiднути. Вiн ударив кулаком по облавку i, заїкаючись, аж просичав: - Якась iродова душа була на чайцi... Боюся думати.. але, мабуть, бiдного Якима на свiтi нема. Яремковi стало моторошно. - Клюсику, ну що ти таке кажеш? - вигукнув вiн. - Ша! - блиснув Клюсик своїм оком на Яремка. - Мовчатиму! Вiтер був попутний, добрий, свiжий, аж баранцi зривалися iз хвиль. Вiн пах весною, неораною землею i торiшнiм згарищем. Сонце все нижче й нижче спускалося до заходу. Козацькi чайки прямували на пiвдень... РОЗДIЛ П'ЯТИЙ, _ з якого допитливий читач може довiдатися про дальшi _ плани сеньйора Гасперонi, графа Олександра _ й донського отамана Єфтимiя Петрунiна _ Сонце випiрнуло просто з моря й покотилося вгору, струшуючи з себе вогненнi бризки. Над Караденгiзом летiла весна. Йшов рiк 1033 за Гiджрою[119]. Все було в цей день, мовби в перший день свiту. I небо аж дзвенiло своєю свiжою-свiжiсiнькою синявою, й море було ласкаве та пахуче, покiрно лягало пiд груди чайок козацьких, i чайки з туго напнутими бiлiсiнькими вiтрилами були веселими та святковими. Вiтер летiв веселий, гiнкий, мiцнi щогли аж рипiли, аж гнулися пiд його натиском, чайки мчали, наче кiннота. - Ех, отамане, - Недайборщ нахилився до Олександра i зiтхнув. - Чого? - Вiдпусти мене з хлопцями. Заберемо галеру i вас наздоженемо при Тралезонтi... Чи в Синопi... - Не можна зараз... Не будемо ризикувати... Зiтхнув знову Недайборщ. Зiтхнув i кулаком себе по колiну вдарив. Дуже вже шкода йому отiєї галери, яку торiк захопив вiн з Клюсиком у вiдкритому морi. Добра галера. Мiцна, нова, багатьма гарматами рихтована. В такiй би галерi самому крулю плавати - i то не встид. Бранцi, яким Недайборщ допомiг визволитися iз неволi, вiльними козаками поставали. I плавала тая галера ще цiлу осiнь, мала кiлька боїв з турецькими суднами... Славна була пора! Дуже здружилися козаки на галерi. А було тут всiлякого люду: болгари, серби, греки, турки, татари, євреї, iталiйцi, крiтяни, кiпрiоти, мальтiйцi, молдавани, поляки, нiмцi i навiть швед один по iменi Рагнер. Татари й турки висадилися в Криму - на одному з пустельних берегiв бiля Кара-Дагу. Татарин Амет - знаменитий розбiйник, якого було засуджено на вiчне веслування на галерах, - сказав Недайборщу на прощання : - Козаче, якщо трапиться бiда, не забувай, що є в тебе приятель Амет Киримли[120]. Ти мене визволив з неволi - i я тобi допоможу. Шукатимеш мене на Кара-Дагу. Пастухи та рибалки тобi скажуть, де знайти Амета, сина Рiзи. Не забувай!.. - Не забуду! - сказав Недайборщ. Обнялися i лоцiлува лись, як побратими. I думалося йому, що то просто слова. Аж нi,_ невдовзi довелося згадати Амета Киримли. Коли настала пiзня осiнь, хотiли козаки прорватися додому, на Сiч. Та при Ячаковi зустрiв їх цiлий турецький флот. Кинулися хлопцi до весел, згадали своє колишнє веслярське мистецтво - i так гребонули, аж море загойдалося! Пiд градом ядер, з пробитими вiтрилами таки вирвалися назад у море. Потiм думали пробитись додому через Босфор Таврiйський [121]. I там не вдалося. Стрiлися аж три вiйськовi галери. Довелося втiкати. Добра галера, славнi майстри її робили, i цього разу виручила... Та ще нiч-мати, що налягла на море так чорно, як сто неправд, та ще вiтер з далекого рiдного Гуляй-поля прилетiв на помiч - дмухнув, гойднув Чорнеє море!.. Що ж робити, куди далi? Пiти, може, на захiд, та через Буджацькi степи на конях пробиватися на Запорiжжя? Так там же дика орда гуляє, об людоловствi тiльки й думає... Велике Чорне море, як свiт, та вийти з нього нiяк - скрiзь вороги на козацьку душу чигають. Оттодi й згадали про Амета Киримли. Вночi з попутним вiтром промчали навколо пiвосторва, а на ранок перед ними зачорнiло громаддя Кара-Дагу. Прокрадалися помiж скелями, шукаючи затишної бухточки. Знайшли нарештi таку мiсцину, куди вiтер не заникав, мабуть, ще вiд сотворiння свiту, затягли галеру мотузками в бухту, повернули носом до виходу, поставили якiр. А потiм - до Амета. - Згадали-таки, - всмiхнувся Амет у свої рiденькi вусики. - Тiльки ж вас так багато, що провести важко. Ну, та щось придумаємо. Сотня хоробрих татарських юнакiв була в Амета. Налiтали вони на туркiв, якi поневолили їхню батькiвщину, на мурз-запроданцiв, забирали грошi, роздавали бiднякам... - Через Ор-Капу[122] не пройти. Через Арабат - теж не можна. Можна лише через Сиваш. Є там кiлька бродiв. За кiлька днiв великий загiн вершникiв, одягнутих в татарське вбрання, помчав вiд Кара-Дагу на пiвнiчний захiд. У скелях залишилася галера - чекати на кращi часи, коли Недайборщ iз Клюсиком повернуться знов на Чорне море. Сам Амет Киримли вiв цей незвичайний загiн. Вiн довiв хлопцiв майже до Сiчi... Так, шкода Недайборщу, що нема галери. Зараз би кинутися з нею в бiй - ух, як би здорово було! А з усiх бокiв - чайки. Триста штук. Як стрiли з лука. Хмара стрiл. Ану, враже, спробуй з нами битися! - Не можна! - каже Олександр знову. Обидва вони пильно вдивляються в море. Десь пiд вечiр вони мають зустрiтися з донцями. Двi сотнi донських човнiв iде на допомогу козакам-запорожцям. Весело хлюпотiло море, вiтер надимав вiтрила - i вся козацька флотилiя в кiлькадесят рядiв мовби летiла над водою. Отаманська чайка iппла першою, наче журавель у клинi, а за нею всi iншi. Бiчнi сторони велетенського трикутника були трохи вгнутi - щоб з передової чайки кожної колони було видно, що робиться на головнiй, де сидить отаман. Будь-який наказ, що передавався з неї, одночасно бачили на двадцятьох чайках збоку. Цей наказ негайно передавався по шерегу - i за якусь хвилину вже вся армада знала, в чiм справа. "Чи встиг пан Сулятицький дiстатися до Кафи? - думав сам до себе сеньйор Гасперонi, сидячи у крайнiй з лiвої руки чайцi. - При такому вiтрi, як зараз, добрий корабель за якихось два днi домчить до Стамбула. А там хай думають, як вiдбити напад козакiв". Шкода лише, що вiн так пiзно довiдався про те, що козаки йдуть ще й на Трапезонт i Синоп. А вже пiсля того - рушать на Стамбул. План диявольськи хитрий. Якби в Стамбулi не знали, що мета походу - трон iмперiї, а отже, i столиця, то пiсля розгрому Трапезонта (а цей розгром - неминучий: така армада суне, що й подумати страшно!) мусили б негайно послати сюди велике вiйсько й флот; Олександр же, розгромивши Синоп (що теж є дуже можливою рiччю) й накликавши на себе додатковi сили яничарiв, сипахiв та флоту, пiде просто на Стамбул. I тодi... Тодi кiнець... Тодi летить з трону недоумок Мустафа, малолiтнього Амурата, що претендує на трон, та його братiв буде тут же задушено - i законний спадкоємець престолу султан Ях'я бере владу в свої нечестивi, зрадницькi, гяурськi руки. Вiн замиряється з християнами, вiн перестає завойовувати свiт - i тодi, зганьблене, впаде на землю, гяурам пiд ноги, зелене знамено пророка... Вiн, Ях'я-перекинчик, зрадив рiдний край, зрадив велику справу перетворення свiту - i вiн мусить загинути. В iм'я слави й могутностi Великої Брами. Вiн, Кемаль-Сус, доклав чимало зусиль до того, щоб стати учасником цього походу. Олександр спочатку не хотiв його брати - нiби щось вичитав у його очах. Та Петро Скрипник сказав: "Зайва шабля нам не зашкодить. Ви можете рубатися на шаблях, стрiляти?" - "А то як же? - зрадiв сеньйор Гасперонi. - Ще й як!" Вiн вихопив пiстоля (майнула думка: зараз стрелю в Ях'ю, але тут же зникла: не хочеться страшно вмирати на палi) i, пiдкинувши вгору дублон, вистрiлив. Дублон на землю не впав - його кудись вiдкинуло кулею. Олександр знизав плечима - непогано, мовляв, та зрештою у нас всi так умiють. Нiби пiдтверджуючи це, Йован вийняв турецький аспер, пiдкинув його вгору i стрiлив теж. Джузеппе ж лише пильно й хитро дивився на сеньйора Гасперонi. I вiд того Сусовi було найтривожнiше. Iталiєць не визнає його за iталiйця - це було жахливо... "Ви повиннi мене взяти з собою, - гаряче казав сеньйор Гасперонi. - Мiй брат у турецькiй неволi. Я повинен визволити його i вiдплатити туркам. Якщо ви мене не вiзьмете, то я все одно знайду спосiб дiстатися до Туреччини..." Олександр i Петро переглянулися. "Вiзьмiмо!" - мовив Петро. Олександр мовчав. Невiдомо, що вiн сказав би, та в цю мить нагодився Недайборщ. "Вiзьмiмо!" - гаркнув вiн весело i так вдарив сеньйора Гасперонi по плечу, що той аж пригнувся й гикнув вiд болю. "Добре!" - озвався Олександр, не спускаючи з новачка уважного ока. Хлюпотiло море, хвилi весело стрибали перед чайкою. Вода була свiжа, легка, хотiлося занурити в неї руки й умити обличчя. Кемаль-Сус поглянув на захiд - бiло-бiло-бiло. А на сходi - синява морська й голубiнь небесна. Йде козацький флот на Туреччину. Хтось iз державних дiячiв сказав: "Доки iснуватимуть цi розбiйники, Караденгiз нестиме нам лихо". Але, напевне, легше вихлюпати Караденгiз, нiж приборкати цих розбiйникiв. В чiм їхня сила? Кемаль-Сус, вiн же сеньйор Гасперонi, добре знає цей народ, але й досi не знає, в чiм його сила. Так, турецьке вiйсько зовсiм недавно було найсильнiше в свiтi. Це були не найманцi, а добре вимуштруванi воїни, кожен знав: битимусь героїчно - буду агою, пашею, вiзиром. Раб мiг стати вiзиром! Європа до цього не додумалася. Колись, може, додумається... I в козакiв - так само - кожен козак може гетьманом стати, лиш би розумний та хоробрий був. Але чому ж козаки, яких удесятеро менше, нiж усього вiйська в Туреччинi, здатнi їм протистояти? Хiба вони краще стрiляють чи рубаються, нiж яничари й сипахи? Нi. Що ж тодi? Невже оте сентиментальне поняття: батькiвщина? Але ж є поняття, яке стоїть вище. Воно здатне об'єднати албанця й волоха, серба й грека, перса й грузина, болгарина й македонця, нiмця й угорця. Це - вiра в аллаха й Мухаммеда - його пророка. Кемаль-Сус здригнувся - а раптом Олександр умiє по очах читати думки? Бач, як дивиться - мовби в саму душу зазирає... Хутко опустив очi. I тут же згадав, що слово "добре!" вже вимовлено, й вiн може вклонитися й пiти собi. Вiн так i зробив... Чайки скакали на хвилях, сонце видерлося в зенiт, було вже зовсiм тепло, хоч минуло всього лиш кiлька день вiд великодня. Козаки сидiли в чайках, поскидавши з себе бiлi сорочки, пiдставляли пiд променi сонця спини та груди. Вони весело перемовлялися мiж собою, але пiвголосом, мовби пильнували, щоб їх не почули на анатолiйському березi. Сказано ж бо: як козацтво чхне, то на Босфорi - буря. ...Сеньйор Гасперонi, прикорiнившись у козацькому таборi, старався якнайменше потрапляти на очi Олександровi. Поки що. А взагалi так довго тривати не могло. Треба бути ближче до самозванця. Вiн, Кемаль-Сус, мав убити Ях'ю. Але тут, у козацькому середовищi, вiн вiдчув страх, тваринний страх за свою шкуру. "Знiмуть, здеруть з живого. А за що? В iм'я Мустафи?" Було йому страшно весь час, а надто тодi, коли запитливим своїм оком позирав на нього Яремко, який ще не здогадувався, що то вiн, сеньйор Гасперонi, ганявся за ним осiнньої ночi в Києвi, а також i тодi, коли Джузеппе, що вже зовсiм освоївся в козацькому товариствi, починав з хлопцями фiлозофувати про туркiв, про iталiйцiв, про ангелянськi звичаї, про iспанських сеньйорит, про те, як утекти з Родоських темниць, про далеку країну Чин, звiдки треба їхати цiлий рiк через пустелi, гори, далi знов пустелi, потiм знову гори, а далi через море, щоби привезти царськi чашки, якi дорожчi за золото. Сеньйор Гасперонi влаштував своїх поплiчникiв на одному з хутiрцiв за кiлька волоських миль од Сiчi. Пановi Сулятицькому вiн дав спецiальний ярлик, пiдписаний ще ханом Джанибеком-Гераєм, аби тат