ари, якщо вони налетять на хутiр, знали, що мають справу з потрiбними Кримовi й Туреччинi людьми. Того дня, коли козаки вирiшили, що пiдуть вони на Туреччину у вiвторок пiсля великодня, Кемаль-Сус зник iз Сiчi. Його вiдсутнiсть тут же помiтив Джузеппе i сказав про це Олександровi та Петровi. Олександр не надавав цiй подiї нiякого значення, а Петро стривожився, як i Джузеппе. Хотiли послати за сеньйором Гасперонi догоню, але в якому напрямi вiн подався?.. Коли увечерi дивляться, аж iталiєць уже в таборi. I не сидить у своєму куренi, а мчить прямо до отамана. "Що таке?" - перепинив його бiля дверей Джузеппе. "Скажу самому отаману!" Петро, Йован i Джузеппе тут же забрали в нього пiстолi й шаблю i, взявши його пiд руки, як ото турецькi пашi беруть чужоземних послiв, щоб часом не кинулися на султана, повели до Олександра. Сеньйор Гасперонi вiдбрикувався, страшенно лаявся, називав Джузеппе, Петра та Йована дурними турками, аж поки Йован не дав йому по потилицi. Сеньйор Гасперонi пiдняв страшенний лемент, на який вийшов Олександр. I тодi, всi, хто був близько, почули: "Пане отамане! Татари близько! Я ледве врятувався. Тисяч зо п'ять, не менше!.." Руки охоронцiв тут же ослабли. Сеньйор Гасперонi вирвався, дав у вухо Йовановi, вигукнувши: "Нехристю чортiв!" Олександр спитав: "Якi татари? Де ти їх бачив?" - "У степу! Ганялися за мною. Якби не мiй кiнь - упiймали б..." - "А чого ти ганяв по степу?" - сердито перебив його Олександр. "Сьогоднi вночi менi сон приснився: буцiмто в степу, на десятiй милi вiдси, є кам'яна баба а бiля неї - горнятко з грiшми закопане... Ну, я й поїхав!" - "I не знайшов?" - "Знайшов! - вигукнув сеньйор Гасперонi. - На конi в мене лишилося. Можу показати..." Всi побiгли до коня - i справдi: побачили мiшок, а в ньому важке горнятко, в якому щось переверталось. "Пане отамане! - вигукнув сеньйор Гасперонi. - А чи не дозволиш ти менi вiддати всi оцi грошi товариству славному на горiлку?" - "Тiльки пiсля того, як вiдiб'ємо татар... Якщо вони, звичайно, тобi не привидiлися..." Але татари наступного дня таки з'явилися. На Сiч вони не нападали, але великими ватагами пробiгали неподалiк i зникали в степу. Гасперонi торжествував. Усе виходило так, як вiн задумав. Вiн розповiв пановi Сулятицькому про те, коли починається дохiд, пан Сулятицький тут же разом iз своїми дружками рушив у далеку дорогу. Татарським посланцям було передано наказ Кемаля-Суса: негайно влаштувати бiля Сiчi демонстрацiю своєї сили - i татари з'явилися тут наступного ж дня. Було їх, щоправда менше, нiж п'ять тисяч, але їхня поява спочатку вiдвернула увагу козакiв вiд дивної поведiнки сеньйора Гасперонi, а потiм ще й пiдняла авторитет хитрого "iталiйця", який "першим" помiтив ворогiв... Через кiлька днiв щедрий сеньйор Гасперонi напував козакiв горiлкою. Пили всi, тiльки Джузеппе та Йован не брали участi в цiй учтi. I от нарештi козацький флот рушив у похiд. Швидко спустилися до гирла Днiпра, вночi пiдiрвали порохом ланцюг, що ним перегородили турки рiку, - i без пригод вирвалися в лиман. Турецького флоту при Ячаковi не було. Це стривожило Кемаля-Суса. Невже пан Сулятицький ще не дiйшов до Кафи, а звiдти до Стамбула?.. Сонце вже поринало в море, коли нарештi iз задньої чайки, в якiй був i сеньйор Гасперонi, помiтили смугасте вiтрило. Козак-спостережник приклав долонi до рота i загукав : - На сходi вiтрило! Передай далi! Залунало над чайками: - На сходi - вiтрило. На сходi - вiтрило!.. З передньої чайки передали: - Спускай вiтрила! I пiшло назад i в боки: - Гей! Гей! Спускай вiтрила!.. Спочатку виднiвся один човен. Потiм - одразу - весь обрiй зарябiв вiтрилами. Та вiдстань далека, а надворi швидко темнiє... - Пiдiймай смолоскипи! I запалало все море вiд козацьких вогнiв. Ущух вiтер, тiльки хвилi поволеньки котилися... - Аге-ге-гей!!! - загукав з передньої чайки Карпо Недайборщ, аж на смолоскипах полум'я затремтiло. - Ге-ге-ге! - тоненько вигукнув Клюсик i почав по-латинi рахувати донськi човни: - Прiмус, секундус, терцiус, квартус, квiнтус, секстус, сентiмус, октавус, нонус, децiмус, ундецiмус, дводецiмус, терцiус, децiмус... Загримiло з п'ятнадцяти тисяч козацьких горлянок: - Аге-ге-гей!!! Аж мурашки пробiгли по спинi Гасперонi. Ух, яка це страшна сила - i вiн, Кемаль-Сус - серед неї... Що зробити, аби виконати важке завдання i самому вцiлiти? А зi сходу, вiд уже недалеких смолоскипiв донцiв, донеслося рiдне, братерське: - Пу-гу! Пу-гу! I п'ятнадцять тисяч горлянок так гарикнули, що, напевне, в самому Стамбулi заблимали свiчки в сералi недоумка Мустафи: - Ко-зак з Лу-гу! Лу-гу! Козак з Лугу! А вiд донцiв лунало: - Пу-гу! Пу-гу! Хвилi кидалися вогнем, бризкали iскрами, в небi блiдли зорi, переляканi, стрибали з хвилi на хвилю дельфiни, вже чути було плескiт весел з донських лодiй i веселий гомiн. Козак, що першим побачив на обрiї вiтрило донцiв, раптом стрибнув у нiчну воду. - Куди ти? Втопишся! Холодно! - Подай смолоскип! Узяв смолоскип i поплив назустрiч донцям. Побачили хлопцi з передньої лодiї, що пливе до них запорожець, вдарили веслами по водi, аж збурили море - давай, друзяко, до нас скорiше, горiлки дамо, а то заклякнеш - вода ще холодна... Десятки рук тягнуться до козака. Подав спочатку смолоскип - пiдхопив його донецький ватаг Єфтимiй Петрунiн над головою, замахав шалено тим вогнем. I от уже перша лодiя з Петрунiним та старшиною дончакiв проходить вздовж лiвого крила козацької флотилiї. Хтось пальнув з пiстоля - i знялося над морем: бабах, бабах! А решта човнiв приєднується до козацького похiдного строю, входить мiж ряди чайок. - Здрастуйте, хлопцi-запорожцi! - Добрий вечiр! - Ха-ха-ха! - Чого так пiзно?! - Пригоду мали. - Яку? Де? - У протоцi. Донська лодiя стояла бiля самого борту чайки Недайборща. Бородатий козак, витираючи об старий каптан натрудженi веслами руки, розповiдав: - Ми вже думали: не проб'ємося. Мабуть, хтось попередив туркiв, що ми йтимемо... - Як це - попередив?! - сердито озвалися з чайки. - У них, - дончак кивнув головою в пiвденний бiк, - ти думаєш, немає своїх вивiдувачiв, джасусiв? Ото ж нас i перестрiли в протоцi. Надворi - нiч, мiсяць сяє, туркам спати треба, коли дивимося: флот стоїть попереду. Галери... Йдемо мовчки, не дихаємо. Рушницi тримаємо напоготовi. Тiльки-но ми пiдiйшли до галер на гарматний пострiл, як шарахнуть вони по нас! I з берега! З обох бокiв! Ми у вiдповiдь з рушниць. Та де там! Дивимося - вiд Єфтимiя знак подають: усiм на весла i щосили вперед. Прошили, мов голки з нитками, стрiй галер, а вони - за нами... Мчать за нами, грiшними, i не вiдстають... - А далi що? - А що далi? Кинулись пiд берег - там для нас зручнiше. А галерою спробуй-но пройди попiд берегом - дiрку в борту вхопиш та й потонеш. Ото там турки й почали потроху вiдставати. Йдемо, а Єфтимiй гукає: гребiть, хлопцi, щосили, бо вранцi вiтру не буде, а у туркiв судна добрi. Гребемо, з нас десять потiв ллються, руки подерев'янiли, а вiн усе гукає: гребiть... Вранцi - тиша. Турки аж на обрiї. Ще спробували за нами погнатися - пiймали облизня... А тут - вiтерець. Ми, щоб збити їх зi слiду, пiшли попiд козацьким берегом. От i затрималися. Майже на день... - Гм, дiла... - покрутив головою запорожець. - Атож, атож... Десь поряд на чайцi затягнули козаки сумну-сумну пiсню. Коли турки боювали, бiлу челядь забирали, А у нашой попадоньки взяли вони три дiвоньки. Першу взяли попри возi, попри возi на мотузi. Другу взяли попри конi, попри конi на ременi. Третю взяли на конiчка до бiлого шугаїчка... Хтось тяжко-тяжко зiтхнув... I ще хтось... I от понеслося аж до зiр. Турки, турки - татарини, пустiть ви нас до родини. До родини, до мамоньки, до рiдної сторононьки. Мовчить бородатий дончак, мовчать i його товаришi. Вони знають теж, що таке неволя... РОЗДIЛ ШОСТИЙ, _ який розповiсть про невеселi пригоди чотирьох _ хоробрих, панiв, посланцiв сеньйора Гасперонi _ А за два тижнi до цiєї зустрiчi у вiдкритому морi вiдбулася в кримському степу, недалеко вiд пiднiжжя Кара-Дагу, теж цiкава, хоч i менш iсторично важлива, зустрiч. Пан Славек Сулятицький разом iз довготелесим паном Адамком, кривоногим Євгенiушем Беднарським та пришелепуватим Влодзiмежем Рубанчиком в оточеннi двох десяткiв едичкульцiв мчали вечiрнiм степом до Кафи. Пана Славека так розтрясло, що в нього болiли всi нутрощi, i єдине, що тримало його ще на конi, - це усвiдомлення того, що Кафа вже близько, вiйськовий комендант Кафи сьогоднi ж викладе на стiл перед чотирма польськими панами величезну суму грошей, яких вистачить на те, щоб пиячити рокiв зо п'ять, не думаючи нi про яке майбутнє. Пан Адамек думав не зовсiм так. Йому iмпонувало, що вiн бере участь у такiй важливiй справi, але вiн не вельми розумiв, чому це треба їхати аж до Кафи, коли було б значно простiше викликати цього самозванця й мерзотника Олександра, псевдографа Чорногорського, на герць i проткнути його шаблюкою чи застрелити з пiстоля. I зовсiм не розумiв, навiщо рятувати туркiв од бiди? Зрештою пановi Адамковi дуже навiть подобається, коли християни б'ють нечестивих. А козаки, хоч вони i здрайцi, i православнi, а проте ж iдуть бити туркiв, а вiн, пан Адамек, що вiрує в наймогутнiшого католицького бога, вiн, чия чеснiсть нi в кого нiколи не викликала сумнiву, з дурного дива їде допомагати ворогам християнства... Беднарський та Рубанчик не думали нi про що. Вони затямили, що мають отримати великi грошi. I затямили ще - все, що стоїть на завадi до здiйснення цiєї мети, є аморальне, навiть єретичне. Конi бiгли швидкою риссю, вершникiв, одвиклих од верхової їзди, трясло немилосердно, тiльки татари-єдичкульцi їхали, мов поприбиванi до кiнських спин. Подорожнi могли б прибути до Кафи ще опiвднi, та вiд такої їзди у всiх чотирьох вельможних польських вершникiв розболiлися животи, i тому через кожну верству то один, то другий злiтав з коня i прожогом бiг до найближчих кущiв. Далеко попереду темнiли зеленi громади Кара-Дагу. До Кафи лишалося шiсть-сiм волоських миль. Це ще година-пiвтори - i пан Славек буде власноручно вручати найвельмож-нiшому з усiх кафинських туркiв звiстку сеньйора Реньеро Гасперонi. А за те матиме грошi. Єдине, що якось смутить чесного польського дворянина - так це те, що тiї грошi дасть йому прихильник богопротивно'! вiри, лютий ворог Польщi. Ну, та це дрiбницi. А врятувати свiт вiд великого мерзотника - хiба це не честь, хiба це не радiсть, хiба це не щастя? Єдичкульцi тривожно позирнули на недалекий горб. Потiм, перезирнувшись, зупинились. - Чого ми стоїмо? - роздратовано запитав пан Славек. Єдичкульцi мовчки показали на горб. Звiдти їхали якiсь вершники, їх було щось близько сотнi. - Ешкийя![123] - закричав раптом один з єдичкульцiв. I вся охорона, не змовляючись, кинулась втiкати. - Назад! Назад! - розпачливо заволав пан Сулятицький, але єдичкульцi були вже далеко. Вони ганебно тiкали назад, лишивши напризволяще своїх пiдопiчних. А до Кафи було ж зовсiм близько! Пан Славек довго не мудрував. Вiн вигукнув до своїх супутникiв: "Уперед!" - i вони, забувши про свої розтрушенi животи, помчали до Кафи. Кiнь, на якому їхав пан Сулятицький, був швидкий, хоч i норовистий. Але ще швидшi були конi в розбiйникiв. Коли пан Славек озирнувся назад, вiн побачив, що розбiйники мчать не за єдичкульцями, а за ними, i вiдстань мiж двома рiзновеликими групами - розбiйниками й поляками - катастрофiчне скорочується. Розбiйники летiли великим пiвколом, намагаючись оточити пана Сулятицького та його товаришiв. - Ну, бiжи скорiше, - молив коня пан Сулятицький, - бiжи скорiше, якнайскорiше бiжи! I кiнь бiг, i, здавалося, була ще можливiсть вирятуватися. I раптом позаду почувся вереск - то упав з коня Влодзiмеж Рубанчик. Як не тяжко втрачати в бiдi друга, але така ситуацiя була навiть на користь: кiлька переднiх татар, якi вже сiдали на п'яти нещасливiй четвiрцi полякiв, зараз мусять зупинитися бiля пана Влодзiмежа, витратити час на його зв'язування i таке iнше, а тим часом пани Славек, Адамек, Євгенiуш встигнуть утекти. Та несподiвано пан Адамек осадив свого коня i почав повертати його назад. - Що то ви робите, пане Адамку? - на ходу закричав пан Славек, але вiдповiдi не почув. Пан Адамек, знехтувавши, що вiн один, а татарiв сотня, кинувся виручати свого компаньйона. Що ж, i це непогано! Пан Адамек, можливо, затримає на якусь хвилину цю орду, а тим часом пан Славек встигне вiдiрватися вiд ворога. Та тут над головою пана Славека щось свиснуло, ковзнуло по обличчю, вiн iнстинктивно пригнувся до коневої шиї, щосили махнув рукою, мов вiдбиваючись од гадюки, та було вже пiзно. Татарський аркан обхопив його за плечi (слава богу, що не за шию) i здер з коня. Вiн ударився об землю, аркан на мить ослаб, пан Славек тут же скинув його з себе i скочив на рiвнi. До нього пiдлетiв татарин, наставив ратище просто в груди. Пан Славек вхопився за його гостряк i упав на колiна, закричавши: - Помилуйте! Не вбивайте! Повз нього протупотiли iншi татари - вони гналися за Євгенiушем Беднарським. Татарин опустив ратище i знаком показав пановi Славеку, аби вiн пiднявся на ноги i заклав руки за спину. Пан Славек зробив це тут же, намагався усмiхатися тремтячими устами, але в нього нiчого не виходило, його била пропасниця, вiн кивав головою, казав, заїкуючись: - Мер-х-х-аба! Са-а-лям алейк-к-кум! Мерх-хаба! Са-а-лям алейк-к-кум! Татарин мовчав. У нього були свiтлi, якiсь водянистi, аж безбарвнi очi - одне з бiльмом, велика руда борода, кирпатий нiс. Вiн мовчки об'їхав свого бранця з усiх бокiв, а той, задкуючи i догiдливе всмiхаючись дрижачими вустами, обертався, щоб не стояти до того, хто його тiльки-но полонив, спиною. З щемкою печаллю подумав про те, якi гарнi грошi вiн мав одержати - i от маєш: пiймали розбiйники, зараз пограбують i дуже добре буде, якщо не вб'ють... Татарин нарештi зупинився, i пан Сулятицький побачив, що верхiвцi ще й досi женуться за паном Євгенiушем Беднарським. "Невже втече? - подумав з досадою. - То чого це йому має таланити? Невже вiн одержить грошi вiд турецького аги? Це буде найбiльша несправедливiсть. Вiн же йолоп iз йолопiв". "Чого вони не стрiляють? - подумав пан Славек i не жахнувся цiєї думки. - Стрiляйте! Стрiляйте! - пiдганяв вiн татар. - А то втече". Та й пановi Євгенiушевi не поталанило. Побачив пан Славек, як здiйнявся вгору довгий мотуз з зашморгом на кiнцi - i пан Беднарський гепнув на землю. "От i все! Тепер будемо пропадати всi разом", - зiтхнув полегшено Сулятицький i став готуватися до найгiршого. "Тiльки б не на палю, бо це буде ганебно й жахливо боляче". - Мерхаба! Салям алейкум! Змилуйтесь? - А ти хто будеш? - раптом почув пан Сулятицький запитання, вимовлене зрозумiлою йому мовою московитiв. - Я уродзоний шляхтич, пан Станiслав Сулятицький, маю великий маєток, а оце зараз їду з важливим дорученням до Кафського бейлер-бея... Вiдпустiть мене! - Ану, ша! - гарикнув татарин, i пан Сулятицький знову вiдчув, як у нього дрiбно трясуться колiна. Зв'язанi руки давно вже потерпли. Спочатку пановi Сулятицькому здавалося, що по них бiгають великi волохатi мурашки, а потiм вiн просто перестав їх вiдчувати. Так само, як i вiн, пов'язанi сидiли на конях пан Адамек, пан Євгенiуш та пан Влодзiмеж. Пан Влодзiмеж весь час хилився впасти. Тiло його зм'якло, мов споловинений бурдюк з вином, а на обличчi не було вiдбито нiчого, крiм тваринного жаху. Пан Євгенiуш мав роздряпану пику й добряче обчухрану шию, його рот весь час кривився в дивному позiханнi... Лише пан Адамек їхав, мов нiчого не сталося. Сидiв рiвно, наче настромлений на ратище, зцiпив зуби, нi на кого з друзiв не дивився, лише iнколи люто зиркав на татар. Вони їхали спочатку гiрським дубняком. Гiлляки боляче били по обличчю, а тут ще якийсь клiщ причепився до носа пана Сулятицького i завдає йому невимовних страждань. Той клiщ (пан Сулятицький навiть бачив його на кiнчику носа) робив свою пiдлу справу й нiчого не боявся. Вже ж пан Сулятицький вертiв головою - думав, може, той клiщ вiдпаде, чи що, - але борше вiдiрвалась би голова, нiж оця огидна тварюка. Пан Сулятицький хтiв дiстати носом до плеча, але не мiг, у нього болiли в'язи вiд усiх цих спроб, але клiщ вмостився на його носi, як татарин на конi, й нi на що не зважав. Той рудобородий татарин, який полонив i зв'язав пана Сулятицького, тепер їхав десь попереду, пановi Славковi нiчого не залишалося, як мовчати, бо вiн уже кiлька раз звертався до свого конвоїра, просив, молив, щоб зняли клiща з носа, але конвоїр його не розумiв, довго слухав, пiдозрiло придивлявся, а потiм огрiв нагайкою свого бранця по плечах... Пан Славек заплакав слiзьми безсилля, сорому й розбитих надiй. Сльози котилися по щоках, залишаючи бруднi патьоки. Пан Сулятицький не мiг їх стримати, вiн здригався вiд ридань i, навiть пiймавши презирливий погляд пана Адамка, не заспокоївся. Вибралися з лiсу й потрапили на край прiрви. Пан Славек заплющив свої заплаканi очi, щоб не бачити, як кiнь обережно йде по тонюсiнькiй стежинцi... "Єзус Марiя, пронеси, Єзуо Марiя, пронеси!" - повторював вiн. Навiть татари - i тi примовкли, їдучи цiєю стежиною. Та щойно вони минули це страшне мiсце i виїхали на велику галявину, що примостилася пiд гребiнчастою верхiвкою гори, як татари знову зашумiли, почали смiятися й навiть спiвати. Галявина була простора. Висока торiшня трава дiставала до колiн. Хитали чорними стовбурами торiшнi будяки, мальви та iнша рослиннiсть, якiй пан Славек не знав назв. Внизу, при землi, вже пробивалася зелень, хоч подекуди ще сiрiли снiговi латки. Темнiло. Вершники, галопом проскочивши галявину, перевели своїх коней на ступу i в'їхали в лiс. Знову гiлляки одна за одною стали стьобати пана Славека по щоках, але цей бiль вiн ладен був терпiти, якби не триклятий клiщ, який, напевне, вирiшив зовсiм оселитися на чужому носi... Стало ще темнiше. Лiс погустiшав, дерева побiльшали. Потiм пан Славек помiтив, що вони їдуть бiля високої скелi, що, мов кам'яний мур, прямовисне здiймалася вгору. Попереду почулися чиїсь голоси, весела розмова... Загiн, що був розтягся по дорозi, збився в купу. Переднi зупинилися. Зафоркали конi. "Приїхали, - зiтхнув полегшено пан Сулятицький. - Хай би скорiше розв'язали". Вiн зараз ладен був вiддати своє життя тiльки за те, щоб йому дали зняти з носа осоружну тварюку i власноручно скарати її. Татари пiдiйшли до бранцiв, розв'язали їм ноги, зсадили на землю й показали, що треба йти. Пан Сулятицький, розставляючи ноги, рушив уперед. Пана Влодзiмежа тягли пiд руки, бо вiн нездатний був до ходьби i просився до устемпу[124], але татари його не розумiли, а бородатий десь зник. Пан Адамек iшов, не згинаючи колiн, а пан Євгенiуш дрiботiв, зiгнувшись у три погибелi - вiн, очевидно, добре-таки забився. Їх привели в якусь печеру, освiтлену смолоскипами. Вони йшли, пригинаючи голови, щоб не вдаритися лобом об камiнь. Трохи далi печера розходилась, утворюючи велике пiдземне примiщення. Вгорi була дiрка, внизу, пiд цiєю дiркою, палахкотiло велике вогнище, навколо якого сидiли на каменях, на пеньках, на кошмах якiсь люди. Бiля самого вогню смалив люльку дебелий чолов'яга з рiденькими вусиками. Вiн дивився на бранцiв спокiйно i, сказати б, навiть велично. Поряд з ним сидiв бородатий, глипав своїм бiльмом на пана Сулятицького. Отаман почекав, поки всi повсiдалися, де хто мiг, i тiльки пiсля цього почав розмову. Затягшись димом з люльки, вiн сказав кiлька слiв по-татарськи. Рудобородий вислухав i сказав поганою польською мовою: - Нас цiкавить, хто ви є, куди ви їдете i навiщо? Пан Сулятицький вiдповiв: - Я є уродзоний шляхтич пан Станiслав Сулятицький. Я маю важливе завдання до пана бейлер-бея в Кафi. Пан бейлер-бей зi своїми хоробрими яничарами будуть сердитися на вас за те, що ви нас затримали. - Ми не пiдкоряємося нi бейлер-беєвi, нi бьолюк-башi, - вiдповiв рiдковусий, вислухавши переклад слiв пана Сулятицького. - Ми не знаємо, хто ви такi, - втрутився в розмову пан Адамек. - Те, що ви дiєте, в освiчених державах iменується розбоєм. - Пане Адамку! - задрижав вiд страху пан Славек, - не кажiть такого, не сердiть їх, прошу вас. - Замовчiть, пане Сулятицький, - сказав пан Адамек. - Я не хочу од них благати нiчого. Розбiй є розбiй. Рiдковусий уважно подивився на пана Адамка, вислухав переклад його слiв i засмiявся. - Так, ми i є розбiйники. Я - Амет Киримли. Мене i моїх хлопцiв знає весь Ада [125]._ - _Я не знав нi тебе, нi твоїх хлопцiв, - сердито кинув пан Адамек. - I знати не хочу. - Пане Адамку! - iстерично гукнув пан Сулятицький i повернувся до рудобородого: - Пане товмачу, скажiть пановi Амету Киримли, що пан Сулятицький багато про нього чув i дуже сильно його шанує, а якщо пан Амет Киримли захоче когось скарати, то нехай карає цього грубiяна пана Адамка. Та й хiба вiн пан, цей Адамек, вiн - бидло! Рудобородий пильно подивився на пана Сулятицького, блиснув своїм бiльмом i щось сказав Амету Киримли. Той заперечливо покрутив головою й звернувся до набурмосеного пана Адамка. - Що за доручення маєте до бейлер-бея? - Ми про це маємо сказати не тобi, а бейлер-беєвi, - вiдрiзав Адамек. - Пане Амете! - заволав пан Сулятицький. - Я скажу, що то за доручення, тiльки ж гарантуйте нам життя. Ми хочемо жити... Змилуйтеся! Я все скажу! - Що то за доручення? - знов переклав тлумач слова свого ватажка. На цей раз мав вiдповiдати пан Сулятицький. - Прошу пана... Справа така. Запорожцi й донцi мають вирушити в похiд на Туреччину. Похiд почнеться ось-ось. У козакiв - п'ятнадцять тисяч i в донцiв десять тисяч вiйська... - Ну й що? - без будь-якого iнтересу перепитав Амет Киримли. - Як то: ну й що? Цей похiд буде не звичайний. Його очолює не запорожець, не урус, - догiдливе закинув татарське слiвце пан Сулятицький, - а один самозванець, про якого докладно написано в листi, що його ми веземо пановi бейлер-бею. Вiн хоче дуже багато. - Ну, а що вам до того? - запитав Амет Киримли. - Ви ж поляки, хiба вам буде погано, якщо хтось там поб'є турецького султана? - Так вiн же ж - хi-хi-хi, - натужно засмiявся пан Сулятицький, - вiн же звичайний собi мужлан, самозванець... Вiн зовсiм не граф... - А як у вас був самозванець Дмитрiй - так ви не хiхiкали, - переклав вiдповiдь Киримли рудобородий. - Мабуть, навiть сам ходив пiд його орудою на Москву, га? - Ходив, - закивав головою пан Сулятицький. - Москва погана, її бити треба, хi-хi... Амет вислухав слова тлумача, рiзко вдарив долонею по колiну i щось сказав сердито. - То ти не поляк, а зрадник, - переклав рудобородий. - Як ти можеш зраджувати iнтереси своєї держави? Адже козаки пiдвладнi Польщi, отже, те, що вони роблять, мусить пiти на користь Польщi. Ти гяур не тiльки для мусульман, ти гяур i для християн! Пан Славек вiдчув, як ноги його зiгнулися в колiнах, як у животi щось обiрвалося - i вiн упав на брудну пiдлогу печери. Амет щось сказав, i кiлька рук пiдвело пана Сулятицького. - Що то за лист? Покажи! - коротко наказав бородатий. - Та не трясись ти так! Нiхто тебе поки що на палю не збирається садовити. Варта розв'язала пановi Сулятицькому та його друзям руки. Пан Славек полiз у потайну кишеню, дiстав неслухняними пальцями папiрець. - Давай. Амет Киримли розкрутив папiр i став читати. Пан Славек стежив за виразом його обличчя. Ватажок розбiйникiв повiльно проходив очима рядок за рядком. I з кожним рядком посилювався вираз здивування на його обличчi. Потiм вiн одiрвав очi вiд листа i щось запитав. Тлумач переклав. - Чи знаєте ви, що написано в листi? - Знаємо, - з гордiстю вiдповiв пан Славек. - А ви можете читати арабське письмо? - Нi, але сеньйор Гасперонi докладно розповiв змiст цього листа. - Хто це - сеньйор Гасперонi? - Наш друг, iталiєць. Амет Киримли уважно послухав переклад. Потiм знову став читати лист... - Запорожцi - то розбiйники, - сказав пан Славек. - Менi й багатьом моїм друзям волю дали запорожцi, а не ви, хоч ви вважаєте себе людиною порядною й достойною. I я не хочу, щоб про моїх друзiв тут говорили погано. - Ми ж не говоримо, ми ж не говоримо, - затремтiв голос пана Сулятицького. Вiн був страшенно вражений почутим. Вiн просто не уявляв, як йому тепер треба ставитися до всiх подiй, якi оберталися навколо нього. - Ми нiчого не знаємо. - А чи знаєте ви справжнє iм'я сеньйора Гасперонi, як ви його називаєте? Починались новi загадки. В пана Сулятицького голова пiшла обертом. Вiн не мiг навiть уявити, що ж зараз почує. I тут озвався пан Адамек: - Якщо ви хочете сказати щось достойне про нашого друга, то ми послухаємо, хоч i не вiриться, що в розбiйницькому кодлi будуть говорити достойнi речi про достойних людей. Але ми люди шляхетнi... Вiн не закiнчив, бо в цю мить тоскно, по-поросячому заверещав пан Влодзiмеж Рубанчик: - Ай-ай-ай! Де тут у вас устемп? Вiдпустiть мене до устемпу! Амет Киримли сердито глянув на пана Рубанчика - i тут же один з охоронцiв оперезав сердешного поляка нагайкою, та так хвацько, що тому забило дух. Рудобородий переклав вереск пана Влодзiмежа. Амет усмiхнувся й наказав поляка вивести. - Ну, продовжуй далi, - сердито глянув розбiйницький отаман на пана Адамка. Пан Адамек махнув рукою. Пан Влодзiмеж своїм недоречним криком зiпсував таку прекрасну фразу... Нiби вiн не мiг почекати принаймнi ще пiвхвилини. Адже не так часто пан Адамек збирається на тривалi промови. Отож лиш мовив: - А, нема що казати... - Отож-то й воно - переклав тлумач вiдповiдь Амета Киримли. - Справжнє iм'я вашого сеньйора Гасперонi - Кемаль, а кличка Сус. А сам вiн турок, шпигун. I якщо довiдається ваш король, що ви допомагали турецькому шпигуновi, то вiн вас посадить на палю. А козаки - я їх знаю теж! - з вас живих шкуру поздирають. Вибирайте, що краще! - Ми не хочемо! - знову затремтiв голос пана Сулятицького. - Ну, то на галери пiдете. Це вже точно. Кафський бейлер-бей сам вiдправить вас чотирьох на галери. Ось так. - О нi, - бейлер-бей дуже порядна людина. Так сказав сеньйор Гасперонi. - Сеньйор Гасперонi? Асане Касапчi'[126] переклади їм, про що пишеться наприкiнцi листа до бейлер-бея. Вiн став повiльно читати, а рудобородий - перекладати: - "Ваша милосте! Уклiнно прошу передати до Стамбула що вбивство Олександра вiдкладається через те, що вiн має надзвичайно пильну охорону. Козацький флот уже готовий до походу, який розпочнеться через..." - Амет Киримли зробив паузу, взяв перо i щось позначив у листi, - "...мiсяць. Триста чайок та ще має бути двiстi донських човнiв. Олександр пливе в найбiльшiй чайцi попереду. Я постарався забезпечити все для його вбивства. Мої люди подбають про те, щоб порох на кожнiй чайцi був мокрий... Ваша милосте! Цi гяури зробили потрiбну всiм нам справу. Менi здається, що вони були поганими пiдданцями короля польського. Вважаю, що не краще б вони служили б i нашому найяснiшому султановi. Я обiцяв їм за послуги велику суму грошей, але її в мене зараз немає, та вони й не заробили таких великих грошей. Чи не могли б ви надати їм можливiсть попрацювати на галерах i заробити ту суму, яку вони назвуть, власними м'язами? Припадаю до ваших ясних нiг, цiлую порох на дорозi, де йдете Ви. Ваш вiрний раб Кемаль, названий Сусом". - Отак! - сказав Амет i засмiявся. - Я не заздрю вашiй долi. Куди не пiдете - скрiзь бiда. Щоправда, родичаєшся з собакою, то не жди дружби од людей... То що ви на це скажете? Пан Славек мовчав, мов йому зацiпило. Пан Адамек сiв на землю i вхопив голову в руки. Пан Євгенiуш дивився скляними очима на вогонь, i в нього по щоках лилися сльози. I в цей час нагадав про себе осоружний клiщ, що оселився на носi пана Славека. Стало так свербно, аж потемнiло в очах. Пан Сулятицький схопив себе нiгтями за краєчок носа, скинув проклятущу тварюку, яка завдала йому стiльки прикростей, з насолодою роздавив пальцями... Хтось чалапав по печерi. То повертався, впоравшись пiд наглядом охоронця iз своїми нагальними справами, пан Влодзiмеж... Вiн був найщасливiший серед четвiрки, бо позбувся свого клопоту i нiчого не знав про написане в листi... Наступного дня Амет Киримли наказав покликати до себе чотирьох бранцiв. - От що, вельможне панство! Менi не треба нi ваших голiв, нi ваших грошей. Ми вас упiймали для того, щоб ви передали розпроклятому турковi - бейлер-бею кафському Мухаммеду-башi та його бьолюк-башi Чаїру Чайлаги нашого листа. В цьому листi пишеться, що я, Амет Киримли, розбiйник, оголошую смертну вiйну всiм тим, хто поневолює наш край. У цьому листi я також пишу, що коли з голови мого посланця - а посланцем будете ви, пане Сулятицький, - упаде хоч одна волосина, то тодi ми будемо нищити всiх туркiв - правих i винуватих. А татари вмiють такi речi робити... Так от, пане Сулятицький, ось вам лист вiд вашого сеньйора Гасперонi й кiнь. Сiдайте й вiдвозьте наш лист. Вас проведе наш товмач Асан Касапчi. - Але, але... я не хочу - на галери... - заплакав пан Славек. - А ми це мiсце в листi вiдрiзали, - заспокоїв Амет. Сльози миттю висохли на очах пана Сулятицького. Амет довго мовчав, мов чогось чекаючи, а далi запитав: - А чому пан Сулятицький не цiкавиться долею своїх товаришiв? Ах, так, пан Славек зовсiм не подумав, що в нього ж є товаришi, якi їхали разом з ним, страждали разом з ним. I розчарувалися в дiлi... Вийшло нешляхетне. Але пан Сулятицький недаремно вчився красномовству... - Тому, що пан Сулятицький не уявляє своєї долi без долi своїх товаришiв, - вiдповiв, задерши голову. Цi достойнi слова, однак, не справили на розбiйницького ватажка належного враження. - Я не думаю, що пан Сулятицький каже правду, - сказав вiн. - Коли я спостерiгав його поведiнку в бою, в мене склалося iнше враження. Пан Сулятицький рвучко схопився за свiй пояс з лiвого боку - там мала бути його шаблюка. Але її не було. I пан Славек про це знав. Проте вiн мав зробити такий жест - iнакше б його честь зазнала страшних моральних збиткiв. Амет Киримли погладив великим пальцем свiй рiденький вус i, нiби не помiчаючи гнiву пана Сулятицького, вiв далi: - Вашi товаришi залишаються в мене. Отже, ви маєте прекрасну можливiсть довести iстиннiсть ваших слiв про дружбу й товариство. Я переконаний, що ви це доведете. - Я хочу запитати у вас, що ви нам зробите, якщо пан Сулятицький не виконає своєї обiцянки, - запитав пан Євгенiуш. - Продам на галери. А якщо вiн приведе сюди яничарiв - позрубую вам голови. От i все. Вiн подумав, подивився на пана Адамка i сказав: - Ви з ним теж поїдете. Двоє - в Кафу, двоє - тут. Пан Влодзiмеж i пан Євгенiуш опустили голови. Пан Адамек стояв рiвно i з ненавистю дивився на розбiйницького ватажка. - А тепер рушайте, - сказав Амет Киримли. - Хай подорожує з вами щастя. Iншаллах [127]! Амет не сказав, що його писар виправив у листi дату початку козацького походу. Турки думатимуть, що матимуть у запасi три тижнi, а то й мiсяць, а козаки вже ось де! ...Через п'ять хвилин пан Сулятицький, пан Адамек та рудобородий їхали гiрським дубняком у напрямку до Кафи. Пан Сулятицький тримався за повiд, в його головi мiшалися думки. Хотiлося напитись горiлки, щоб забути про вчорашнiй кошмар. Та де ти вiзьмеш горiлку тут, в оцьому розпроклятому Криму? Щоправда, в Кафi має бути все. Полiз до потайної кишенi. Грошi, слава богу, лишилися цiлi. Цi бандити явно не за грiшми полювали, їм треба було взяти якогось шляхетного чоловiка з iноземцiв, який би передав їхнього листа бейлер-беєвi та яничар-башi. Мiсцевий житель мiг спокiйнiсiнько собi втекти, не виконавши наказу, чи з ним просто не захотiв би говорити бейлер-бей, а якщо й говорив би, то пiд час допиту, тортур. Пан Сулятицький похолов: а якщо i його вiзьмуть на тортури?.. Та нi: вiн усе-все розповiсть. Вiн скаже, що його товаришi - вiрнi друзi Туреччини (воно, звiсно, не так, але в iнтересах справи можна й збрехати), сидять заложниками в лiгвi Амета Киримли. Бейлер-бей i яничар-башi мусять повiрити одразу. Стежка вилася то вниз, то вгору. Невеличкий, але мiцний коник спокiйно йшов по краях прiрв, пiд прямовисними скелями. Ось вiн вивiз свого вершника на гребiнь гори - i пан Сулятицький побачив синє-синє море внизу, помережане сiрими розводами... - Море... Руське море, - сказав по-росiйськи рудобородий. Пан Сулятицький повернувся до товмача. I спитав теж по-росiйськи: - А звiдки ви знаєте мову московитiв? - А ви звiдки? - в свою чергу запитав татарин. - Я? Ого? Я ж був у Московiї. Разом з Дмитрiєм-царевичем. Били ми тодi московитiв - ще й як! - А проте московити вигнали-таки вас iз своєї землi. Пан Сулятицький не знайшов що вiдповiсти, а тому знов повторив своє запитання: - Так звiдки ж усе-таки вам вiдома московитська мова? Товмач блиснув своїм бiльмом, зиркнув спiд лоба. - Бо я сам московит. Був московит... Тепер я Асан. Та ще хлопцi називають мене Касапчi. I Асан Косапчi став розповiдати iсторiю свого життя: - Яз нижегородських мiщан, був ремiсником - i непоганим: по золоту, срiблу, мiдi, латунi, бронзi працював. Мав чимало грошенят. Дружину молоду мав - Авдотiю. А тут нещастя на нашу землю. Гине росiйська земля, гине росiйський народ... I чую - говорить Козьма Захарович Мiнiн-Сухорук: хто, мовляв, що має, - вiддавай на оборону, на боротьбу з ворогами-поляками. Прийшов я додому, перелiчив свої грошi, залишив дещо для дружини Авдотiї, а решту вiддав на святеє дiло. Та й сам в ополчення пiшов. Бився добре. Немало вашого брата на той свiт одправив... А потiм i самому не поталанило. Прибив мене пiд Москвою в бою якийсь лях. Бабахнув по головi ломакою - я й зомлiв. А коли отямився - дивлюся: зв'язаний, у неволi... Знущалися, а потiм повезли на продаж. Везли мене довго. Спочатку привезли в лядську землю. Потiм - в угорську. От там мене й продали туркам. Турки привезли в Стамбул, перепродали мене на галеру. Став я працювати на галерi. Робота тяжка. Сидимо ми по п'ять душ на лавi, тримаємося за одне весло, горнемо без кiнця. Ногу прикували до ланцюга пiд лавкою, а коли галера йде у вiдкрите море, то ще й наплiчники такi одягають - залiзнi кола. Шкiра на тiлi вiд поту горить, як у смаленого вепра. Асан Касапчi зiтхнув. - Пропадаю я на галерах, а надiї на те, що викуплять з цiєї неволi агарянської, немає. Ото греби, поки здохнеш. Погрiб я отак з рiк - iз мене тiльки шкiра та костi лишилися. Другий рiк iде... Ще гiрше... Якось наглядач став бити особливо ретельно, я кинувся на нього, та ланцюг не пускає. Мене страшенно вiдлупили та ще й вирiшили стратити - повiсити на щоглi. Вивели мене на це, значить, дiло, прощаюся я з життям, аж тут думка одна в голову прийшла: як помирати, так весело. Дай-но, думаю, перевернуся в турецьку вiру, хай мене пiсля того вiшають. Хоч на одного басурмана менше стане... То й кажу: хочу бути турком, мусульманином! Зашушукалися турки, побiгли до капiтана нашої галери. А вiн сам з потурмакiв - твiй земляк, Iллях... I не стало на свiтi Андрiя Сомова, сина Василевого, а став потурмак Асан. Не повiсили мене, а привезли на берег, з великою радiстю водили по вулицях, з музикою, з громом. Живу я турком рiк, другий, третiй. Займаюся своїми справами ремiсницькими. Маю добрi прибутки. Та от якось лягаю спати, а менi моя Волга сниться. I передзвiн церков нижегородських. I рiдна мова, i рiднi люди... I так же погано менi стало, що далi нiкуди. Став я помаленьку пити горiлку. А коран це забороняє. Так, мабуть, аллах мене за це й покарав. Була якось бiйка на вулицi, я в неї встряв, от хтось мене по оку i врiзав... Я до лiкарiв бiгав, грошi великi платив. Око вони менi врятували, та на нiм бiльмо наросло. От як хоч, так i живи!.. А в мене ж робота така, що там око - найперше дiло... Стали мої справи гiрше йти, став я бiднiшати... Якось зайшов я в мечеть, та так задумався про своє нещастя, що замiсть молитися, плюнув спересердя на пiдлогу. А це - грiх страшний. Що знялося в мечетi! Кинулись усi до мене. А я згадав нашi кулачнi бої на Волзi - та як заходився усiх - у мечетi! - молотити. Схопили мене та й вiдправили на галери знову. Отам я й познайомився з Аметом Киримли. А потiм пiд час бою наша галера вийшла в море - в погоню за козаками, якi зробили напад на Стамбул. Та, поспiшаючи, не встигли наплiчники на нас поодягати. Не до того було. Наша галера налетiла на козацьку чайку, затопила її, але кiлька козакiв встигло вчепитися за щось там таке i пробратися на галеру. А дiло було вночi, пiд час бурi. Козаки залiзли до нас, убили наглядача, забрали в нього ключi вiд ланцюгiв. Ми тут же визволилися. I потiм кинулися на ворога. Забрали галеру в свої руки, а козака Недайборща своїм капудан-агою поставили... Конi спускалися до моря. Пан Сулятицький дивився на довгi вали хвиль, на далекий мис, що нiби розпливався в повiтрi... - Ну, а коли ж додому, в Московiю повернетесь? - спитав пан Сулятицький. Асан Касапчi вiдповiв не одразу. Вiн зiтхнув, вiдкашлявся. - Не знаю. Тут таке дiло. Перед богом християнським я немало нагрiшив. I призвичаївся вже до вiри Мухаммеда... - А Волга ж як? - Сниться... Мабуть-таки втечу додому, але не сьогоднi й не взавтра. Та й Амету Киримли потрiбна моя допомога. Вони їхали вже двi години, а Кафи ще не було видно. Пан Адамек мовчав, скiльки з ним пан Славек не намагався розпочати розмову. Нарештi вершники вибрались на гору й побачили внизу велике мiсто з фортечними мурами i вежами, з брамами, ровами, бiйницями. Покрученi вулички були подiбнi до коридорiв у легендарному Лабiринтi, червонi черепичнi дахи виблискували на сонцi, то тут, то там сiрiли дерева, ще не вкритi зеленню. У порту стояло кiлька суден, маленькi човни снували мiж ними... I море - синє-синє... - Кефе, - промовив по-турецьки Асан Касапчi. Вiтер з моря вiяв йому в лице, дим з люльки летiв кудись назад, до Кара-Дагу. - Тепер так, - сказав вiн. - Ви їдете вниз, до найближчої од нас брами. Говорите, хто ви i що ви. Вас пропускають. Ну, а далi дiєте, як належить... Потiм, якщо буде вiдповiдь, ви їдете назад. Якщо не буде вiдповiдi - теж їдете. Ми ж тримаємо ваших товаришiв. Я вас чекатиму за оцiєю горою. Добре? - Добре, - сказав пан Сулятицький. - Гаразд, - пробурчав пан Адамек. * * * Через три днi пан Славек i пан Адамек виїздили з Кафи. З тяжким рипом розчинилися ворота, загримотiв на ланцюгах мiст. Пан Сулятицький згадував свої розмови з бейлер-беєм та яничар-башi. Вiн вiддав листа Гасперонi, докладно розповiв туркам про те, як готувалися козаки до походу, скiльки набрали харчу та набоїв - про все це вiн знав зi слiв сеньйора Гасперонi. Бейлер-бей особливо розпитував про зовнiшнiсть та манери Олександра-Ях'ї, про його тiлохранителiв, цiкавився, чи не збирається самозванець напасти на Кафу. Пан Сулятицький, подумавши, вiдповiв, що така можливiсть, очевидно, виключена, бо самозванця передусiм цiкавить стамбульський трон, отже, вiн з усiма силами має пiти саме туди, користуючись тим, що в столицi не все гаразд iз владою та вiйськом. Бейлер-бей був приємно здивований такою глибокою поiнформованiстю пана Сулятицького, вiн сказав кiлька добрих слiв i на адресу полководницьких талантiв шановного пана з Ляхистану. Вiн сказав навiть таке: "Якби пан з Ляхистану став турком, то його, без сумнiву, чекала б велика кар'єра полководця". Пан Сулятицький ледь стримав щасливу усмiшку. Це вже друга особа говорить йому такий комплiмент. Правда, першою тiєю особою був сеньйор Гасперонi. Але, зрештою, турки зовсiм непоганi люди. I тому пан Славек вирiшив не залишатися в боргу. Вiн заявив: "Ваше прекрасне мiсто давно славилося в свiтi, але зараз, коли воно перебуває