. Л у к а ш (смiючись) Та треба по-тутешньому навчитись, бо маю ж тута лiтувати. М а в к а (радо) Справдi? Л у к а ш Ми взавтра й будуватися почнемо. М а в к а Курiнь поставите? Л у к а ш Нi, може, хижку, а може, й цiлу хату. М а в к а Ви - як птахи: клопочетесь, будуєте кубельця, щоб потiм кинути. Л у к а ш Нi, ми будуєм навiки. М а в к а Як навiки? Ти ж казав, що тiльки лiтувати будеш тута. Л у к а ш (нiяково) Та я не знаю... Дядько Лев казали, що тут менi дадуть грунтець i хату, бо восени хотять мене женити... М а в к а (з тривогою) З ким? Л у к а ш Я не знаю. Дядько не казали, а може, ще й не напитали дiвки. М а в к а Хiба ти сам собi не знайдеш пари? Л у к а ш (поглядаючи на неї) Я, може б, i знайшов, та... М а в к а Що? Л у к а ш Нiчого... (Пограває у сопiлку стиха щось дуже жалiбненьке [мелодiя N 9], потiм спускає руку з сопiлкою i замислюється). М а в к а (помовчавши) Чи у людей паруються надовго? Л у к а ш Та вже ж навiк! М а в к а Се так, як голуби... Я часом заздрила на їх: так нiжно вони кохаються... А я не знаю нiчого нiжного, окрiм берези, за те ж її й сестрицею взиваю; але вона занадто вже смутна, така блiда, похила та журлива, - я часто плачу, дивлячись на неї. От вiльхи не люблю - вона шорстка. Осика все мене чогось лякає; вона й сама боїться - все тремтить. Дуби поважнi надто. Дика рожа задирлива, так само й глiд, i терен. А ясень, клен i явiр - гордовитi. Калина так хизується красою, що байдуже їй до всього на свiтi. Така, здається, й я була торiк, але тепер менi чомусь те прикро... Як добре зважити, то я у лiсi зовсiм самотня... (Журливо задумується), Л у к а ш А твоя верба? Таж ти її матусею назвала. М а в к а Верба?.. Та що ж.... в їй добре зимувати, а лiтом... бач, вона така суха, i все рипить, все згадує про зиму... Нi, я таки зовсiм, зовсiм самотня... Л у к а ш У лiсi ж не самiї дерева, - таж тут багато рiзної є сили. (Трохи ущипливо). Вже не прибiднюйся, бо й ми чували про вашi танцi, жарти та зальоти! М а в к а То все таке, як той раптовий вихор, - от налетить, закрутить та й покине. В нас так нема, як у людей, - навiки! Л у к а ш (приступаючи ближче) А ти б хотiла?.. Раптом чутно голосне гукання дядька Лева. Г о л о с Гов, Лукашу, гов! го-го-го-го! А де ти? Л у к а ш (вiдзивається) Ось я йду! Г о л о с А йди хутчiй! Л у к а ш Оце ще нетерплячка! (Вiдгукується). Та йду вже, йду! (Подається йти). М а в к а А вернешся? Л у к а ш Не знаю. (Iде в прибережнi хащi). З гущавини лiсу вилiтає Перелесник - гарний хлопець у червонiй одежi, з червонястим, буйно розвiяним, як вiтер, волоссям, з чорними бровами, з блискучими очима. Вiн хоче обняти Мавку, вона ухиляється. М а в к а Не руш мене! П е р е л е с н и к А то чому? М а в к а Iди поглянь, чи в полi рунь зазеленiла. П е р е л е с н и к Менi навiщо тая рунь? М а в к а А там же твоя Русалка Польова, що в житi. Вона для тебе досi вже вiнок зелено-ярий почала сплiтати. П е р е л е с н и к Я вже її забув. М а в к а Забудь мене. П е р е л е с н и к Ну, не глузуй! Ходи, полетимо! Я понесу тебе в зеленi гори, ти ж так хотiла бачити смереки. М а в к а Тепер не хочу. П е р е л е с н и к Так? А то чому? М а в к а Бо вiдхотiлося, П е р е л е с н и к Якiсь химери! Чом вiдхотiлося? М а в к а Нема охоти. П е р е л е с н и к (улесливо в'ється коло неї) Линьмо, линьмо в гори! Там мої сестрицi, там гiрськi русалки, вiльнi лiтавицi, будуть танцювати коло по травицi, наче блискавицi! Ми тобi знайдемо з папоротi квiтку, зiрвем з неба зiрку, золоту лелiтку, на снiгу нагiрнiм вибiлимо влiтку чарiвну намiтку. Щоб тобi здобути лiсову корону, ми Змiю-царицю скинемо iз трону i дамо крем'янi гори в оборону! Будь моя кохана! Звечора i зрана самоцвiтнi шати буду приношати, i вiночок плести, i в таночок вести, i на крилах нести на моря багрянi, де багате сонце золото ховає в таємну глибiнь. Потiм ми заглянем до Зорi в вiконце, Зiрка-пряха вдiлить срiбне волоконце, будем гаптувати оксамитну тiнь. Потiм, на свiтаннi, як бiлявi хмари стануть покрай неба, мов яснi отари, що холодну воду п'ють на тихiм бродi, ми спочинем любо,на квiтчастiм... М а в к а (нетерпляче) Годi! П е р е л е с н и к Як ти обiрвала рiч мою сердито! (Смутно i разом лукаво). Ти хiба забула про торiшнє лiто? М а в к а (байдуже) Ох, торiшнє лiто так давно минуло! Що тодi спiвало, те взимi заснуло. Я вже й не згадаю! П е р е л е с н и к (таємничо нагадуючи) А в дубовiм гаю?.. М а в к а Що ж там? Я шукала ягiдок, грибкiв... П е р е л е с н и к А не приглядалась до моїх слiдкiв? М а в к а В гаю я зривала кучерики з хмелю... П е р е л е с н и к Щоб менi послати пишную постелю? М а в к а Нi, щоб перевити се волосся чорне! П е р е л е с н и к Сподiвалась: може, миленький пригорне? М а в к а Нi, мене береза нiжно колихала. П е р е л е с н и к А проте... здається... ти когось кохала? М а в к а Ха-ха-ха! Не знаю! Попитай у гаю. Я пiду квiтчати дрiбним рястом коси... (Подається до лiсу). П е р е л е с н и к Ой гляди! Ще змиють їх холоднi роси! М а в к а Вiтерець повiє, сонечко пригрiє, то й роса спаде! (Зникає в лiсi). П е р е л е с н и к Постривай хвилину! Я без тебе гину! Де ти? Де ти? Де? Бiжить i собi в лiс. Помiж деревами якусь хвилину маячить його червона одiж i, мов луна, озивається: "Де ти? Де?.." По лiсi грає червоний захiд сонця, далi погасає. Над озером стає бiлий туман. Дядько Лев i Лукаш виходять на галяву. Л е в (сердито воркоче) Той клятий Водяник! Бодай би всох! Я, наловивши риби, тiльки виплив на плесо душогубкою, - хотiв на той бiк передатися, - а вiн вчепився цупко лапою за днище, та й анi руш! Ще трохи - затопив би! Ну й я ж не дурень: як засяг рукою за бороду, то й замотав, як мичку, та ножика з-за пояса, - бiгме, так i вiдтяв би! Та проклята ж пара - штурхiць! - i перекинула човна! Я ледь що вибрався живий на берег, i рибу розгубив... А щоб ти зслиз! (До Лукаша). А тут iще й тебе щось учепило, - кричу, гукаю, кличу - хоч ти згинь! I де ти длявся? Л у к а ш Та кажу ж - був тута, вирiзував сопiлку. Л е в Щось довгенько вирiзуєш, небоже, сопiлки! Л у к а ш (нiяково) Або ж я, дядьку... Л е в (усмiхнувся i подобрiв) Ей! не вчись брехати, бо ще ти молодий! Язика шкода! От лiпше хмизу пошукай по лiсi та розпали вогонь, - хоть обсушуся, бо як його таким iти додому? Поки дiйдем, ще й тая нападе - не тута споминаючи, цур-пек! - а потiм буде душу витрясати... Лукаш iде в лiс; чутно згодом, як вiн хряскає сухим гiллям. Д я д ь к о Л е в (сiдає пiд дубом на грубу коренину i пробує викресати вогню, щоб запалити люльку) Аякже! викрешеш! i губка змокла... i трут згубився... А, нема на тебе лихої трясцi!.. Чи не наросла на дубi свiжа? (Обмацує дуба, шукаючи губки). З озера, з туману, виринає бiла жiноча постать, бiльше подiбна до смуги мли, нiж до людини; простягненi бiлi довгi руки загребисто ворушать тонкими пальцями, коли вона наближається до Лева. Л е в (усмiхнувшись) Се що за мара? Ага! вже знаю. Добре, що побачив!.. (Оговтавшись, виймає з кошеля якiсь корiнцi та зiлля i простягає назустрiч марi, немов боронячись вiд неї. Вона трохи вiдступає. Вiн прочитує, замовляючи, дедалi все швидше). Шiпле-дiвице, Пропаснице-Трясавице! Iди ти собi на куп'я, на болота, де люди не ходять, де кури не пiють, де мiй глас не заходить. Тут тобi не ходити, бiлого тiла не в'ялити, жовтої костi не млоїти, чорної кровi не спивати, вiку не вкорочати. Ось тобi полинь - згинь, маро, згинь! Мара подається назад до озера i зливається з туманом. Надходить Лукаш з оберемком хмизу, кладе перед дядьком, виймає з-за пазухи кресало й губку й розпалює вогонь. Л у к а ш Ось нате, дядьку, грiйтеся. Л е в Спасибi. Ти догоджаєш дядьковi старому. (Розпалює коло вогню люльку). Тепер що iншого! (Вкладається проти вогню на травi, поклавши кошеля пiд голову, пакає люльку i жмуриться на вогонь). Л у к а ш Якби ви, дядьку, якої байки нагадали. Л е в Бач! умалився!.. А ти б якої хтiв? Про Оха-чудотвора? Про Трьомсина? Л у к а ш Такi я чув! Ви вмiєте iнакших, що їх нiхто не вмiє. Л е в (надумавшись) Ну, то слухай: Я про Царiвну-Хвилю розкажу. (Починає спокiйним, спiвучим, розмiрним голосом). Якби нам хата тепла та люди добрi, казали б ми казку, баяли байку до самого свiта... За темними борами, та за глибокими морями, та за високими горами то єсть там дивний-предивний край, де панує Урай. Що в тому краю сонце не сiдає, мiсяць не погасає, а яснi зорi по полю ходять, таночки водять. Отож у найкращої Зорi та знайшовся син Бiлий Палянин. На личку бiлий, на вроду милий, золотий волос по вiтру має, а срiбна зброя в рученьках сяє... Л у к а ш Ви ж про Царiвну мали. Л е в Та зажди!.. От як став Бiлий Палянин до лiт доходжати, став вiн собi думати-гадати, про своє життя розважати: "З усiх я, - каже, - вродою вдався, а ще ж бо я долi не дiждався. Порадь мене, Зiрнице-мати, де менi пари шукати: чи межи боярством, преславним лицарством, чи межи князiвством, чи межи простим поспiльством? Що хiба яка царiвна та була б менi рiвна..." (Починає дрiмати). От i пiшов вiн до синього моря, i розiклав на березi перлове намисто... Л у к а ш Вiдай, ви, дядьку, щось тут проминули. Л е в Хiба?.. Та ти ж бо вже не заважай! ...От i розбiглася на морi супротивна хвиля, а з теї хвилi вилетiли конi, як жар, червонi, у червону колясу запряженi... А на тiй колясi... (Змовкає, зложений сном). Л у к а ш Та й хто ж на тiй колясi був? Царiвна? Л е в (крiзь сон) Га?.. Де?.. Яка царiвна?.. Л у к а ш Вже й заснули! (Який час дивиться задумливо на вогонь, потiм устає, вiдходить далi вiд огнища i походжає по галявi, тихо-тихесенько, ледве чутно, пограваючи у сопiлку [мелодiя N 10]), В лiсi поночiє, але темрява не густа, а прозора, як буває перед сходом мiсяця. Навколо вогнища блиски свiтла i звої тiнi неначе водять химерний танок; близькi до вогню квiти то поблискують барвами, то гаснуть у пiтьмi. Покрай лiсу таємничо бiлiють стовбури осик та берiз. Весняний вiтер нетерпляче зiтхає, оббiгаючи узлiсся та розвiваючи гiлля плакучiй березi. Туман на озерi бiлими хвилями прибиває до чорних хащiв; очерет перешiптується з осокою, сховавшись у млi. З гущавини вибiгає Мавка, бiжить прудко, мов утiкаючи; волосся їй розвiялось, одежа розмаялась. На галявi вона спиняється, оглядаючись, притуляє руки до серця, далi кидається до берези i ще раз зупиняється. М а в к а Дяка щирая тобi, нiченько-чарiвниченько, що закрила ти моє личенько! i вам, стежечки як мережечки, що вели мене до березочки! Ой сховай мене ти, сестриченько! (Ховається пiд березу, обiймаючи її стовбур). Л ук а ш (пiдходить до берези, нишком) Ти, Мавко? М а в к а (ще тихше) Я. Л у к а ш Ти бiгла? М а в к а Як бIлиця. Л у к а ш Втiкала? М а в к а Так. Л у к а ш Вiд кого? М а в к а Вiд такого, як сам вогонь. Л у к а ш А де ж вiн? М а в к а Цить!.. Бо знову прилетить. Мовчання. Л у к а ш Як ти тремтиш! Я чую, як береза стинається i листом шелестить. М а в к а (вiдхиляється вiд берези) Ой лихо! Я боюся притулятись, а так не встою. Л у к а ш Притулись до мене. Я дужий - здержу, ще й обороню. Мавка прихиляється до нього. Вони стоять у парi. Мiсячне свiтло починає ходити по лiсi, стелеться по галявi i закрадається пiд березу. В лiсi озиваються спiви солов'їнi i всi голоси весняної ночi. Вiтер поривчасто зiтхає. З осяйного туману виходить Русалка i нишком пiдглядає молоду пару. Лукаш, тулячи до себе Мавку, все ближче нахиляється обличчям до неї i раптом цiлує. М а в к а (скрикує з болем щастя) Ох!.. Зiрка в серце впала. Р у с а л к а Ха-ха-ха! (З смiхом i плеском кидається в озеро). Л у к а ш (ужахнувшись) Що се таке? М а в к а Не бiйся, то Русалка. Ми подруги, - вона нас не зачепить. Вона свавiльна, любить глузувати, але менi дарма... Менi дарма про все на свiтi! Л у к а ш То й про мене? М а в к а Нi, ти сам для мене свiт, милiший, кращий, нiж той, що досi знала я, а й той покращав, вiдколи ми поєднались. Л у к а ш То ми вже поєднались? М а в к а Ти не чуєш, як солов'ї весiльним спiвом дзвонять? Л у к а ш Я чую... Се вони вже не щебечуть, не тьохкають, як завжди, а спiвають: "Цiлуй! цiлуй! цiлуй!" (Цiлує її довгим, нiжним, тремтячим поцiлунком). Я зацiлую тебе на смерть! Зривається вихор, бiлий цвiт метелицею в'ється по галявi. М а в к а Нi, я не можу вмерти... а шкода... Л у к а ш Що ти кажеш? Я не хочу! Навiщо я сказав?!. М а в к а Нi, се так добре - умерти, як летюча зiрка... Л у к а ш Годi! (Говорить пестячи). Не хочу про таке! Не говори! Не говори нiчого!.. Нi, кажи! Чудна у тебе мова, але якось так добре слухати... Що ж ти мовчиш? Розгнiвалась? М а в к а Я слухаю тебе... твого кохання... (Бере в руки голову його, обертає проти мiсяця i пильно дивиться в вiчi). Л у к а ш Нащо так? Аж страшно, як ти очима в душу зазираєш... Я так не можу! Говори, жартуй, питай мене, кажи, що любиш, смiйся... М а в к а У тебе голос чистий, як струмок, а очi - непрозорi. Л у к а ш Може, мiсяць неясно свiтить. М а в к а Може... (Схиляється головою йому до серця i замирає). Л у к а ш Ти зомлiла? М а в к а Цить! Хай говорить серце... Невиразно воно говорить, як весняна нiчка. Л у к а ш Чого там прислухатися? Не треба! М а в к а Не треба, кажеш? То не треба, милий! Не треба, любий! Я не буду, щастя, не буду прислухатися, хороший! Я буду пестити, моє кохання! Ти звик до пестощiв? Л у к а ш Я не любився нi з ким ще зроду. Я того й не знав, що любощi такi солодкi! Мавка пристрасно пестить його, вiн скрикує з мукою втiхи. Мавко! ти з мене душу виймеш! М а в к а Вийму, вийму! Вiзьму собi твою спiвочу душу, а серденько словами зачарую... Я цiлуватиму вустонька гожi, щоб загорiлись, щоб зашарiлись, наче тi квiтоньки з дикої рожi! Я буду вабити очi блакитнi, хай вони грають, хай вони сяють, хай розсипають вогнi самоцвiтнi! (Раптом сплескує руками), Та чим же я принаджу любi очi! Я ж досi не заквiтчана! Л у к а ш Дарма! Ти й без квiток хороша. М а в к а Нi, я хочу для тебе так заквiтчатися пишно, як лiсова царiвна! (Бiжить на другий кiнець галяви, далеко вiд озера, до цвiтучих кущiв). Л у к а ш Почекай! Я сам тебе заквiтчаю. (Iде до неї). М а в к а (смутно) Не краснi квiтки вночi... тепер поснули барви... Л у к а ш Тут свiтляки в травi, я назбираю, вони свiтитимуть у тебе в косах, то буде наче зоряний вiнок. (Кладе скiльки свiтлякiв їй на волосся). Дай подивлюся... Ой, яка ж хороша! (Не тямлячись вiд щастя, пориває її в обiйми). Я ще набрати мушу. Я вберу тебе, мов королiвну, в самоцвiти! (Шукає в травi попiд кущами свiтлякiв). М а в к а А я калини цвiту наламаю. Вона не спить, бо соловейко будить. (Ламає бiлий цвiт i прикрашує собi одежу). Р у с а л к а (знов виходить з туману. Шепоче, повернувшись до очеретiв) Дитинчата-Потерчата, засвiтiте каганчата! В очеретах заблимали два бродячi вогники. Далi виходять Потерчата, в руках мають каганчики, що блимають, то ясно спалахуючи, то зовсiм погасаючи. Русалка притуляє їх до себе i шепоче, показуючи в далечiнь на бiлу постать Лукашеву, що мрiє в мороку помiж кущами. Дивiться, он отой, що там блукає, такий, як батько ваш, що вас покинув, що вашу ненечку занапастив. Йому не треба жити. П е р ш е П о т е р ч а Утопи! Р у с а л к а Не смiю. Лiсовик заборонив. Д р у г е П о т е р ч а А ми не здужаєм, бо ми маленькi. Р у с а л к а Ви маленькi, ви легенькi, в ручках вогники ясненькi, ви як ласочки тихенькi, - ви пiдiть у чагарник, не почує Лiсовик, а як стрiне - вогник свiне - був i зник! Перекиньтесь блискавками над стежками. Спалахнiть над купиною, поведiть драговиною, - де вiн стане, там i кане аж на саме дно болота... Далi - вже моя робота! Ну! блись-блись! П о т е р ч а т а (рушаючи одно до одного) Ти сюдою, я тудою, а зiйдемось над водою! Р у с а л к а (радо) Подались! (Надбiгає до болота, бризкає водою з пальцiв позад себе через плечi. З-за купини вискакує Куць, молоденький чортик-паничик). Куцю-Куцю, поцiлуй у руцю! (Свавiльним рухом простягає йому руку, вiн цiлує). К у ц ь За що ж то, панянко? Р у с а л к а Я тобi снiданко гарне наготую, тiльки не прогав. (Показує в далечiнь на Лукаша). Бачиш? Що? привик ти до таких потрав? К у ц ь (махнув рукою) Поки не в болотi, - сухо в мене в ротi! Р у с а л к а Буде хлопець твiй, радiсть буде й бабi, й матiнцi твоїй! Куць стрибає за купину I зникає. Русалка в очеретi зорить за Потерчатами, що миготять бiгунцями, спалахують, блимають, снуються, перебiгають. Л у к а ш (шукаючи свiтлякiв, завважає вогники) Якi хорошi свiтляки! летючi! Я ще таких не бачив! А великi! Я мушу їх пiймати! (Ганяється то за одним, то за другим, вони непомiтно надять його до драговини). М а в к а Не лови! Коханий, не лови! То Потерчата! Вони зведуть на безвiсть! Лукаш не чує, захоплений гонитвою, i вiдбiгає геть далеко вiд Мавки. Л у к а ш (раптом скрикує) Пробi! Гину! В драговину попав! Ой смокче! тягне! Мавка надбiгає на його крик, але не може дiстатися до нього, бо вiн загруз далеко вiд твердого берега. Вона кидає йому один кiнець свого пояса, держачи за другий. М а в к а Лови! Пояс не досягає руки Лукашевої. Л у к а ш Ой, не сягає! Що ж се буде? М а в к а (кидається до верби, що стоїть, похилившись над драговиною) Вербиченько-матусенько, рятуй! (Швидко, як бiлиця, злазить на вербу, спускається по крайньому вiттi, кидає знов пояса - вiн на сей раз досягає, - Лукаш хапається за кiнець, Мавка притягає його до себе, потiм подає руку i помагає злiзти на вербу). Русалка в очеретi видає глухий стогiн досади i зникає в туманi. Потерчата теж зникають. Д я д ь к о Л е в (прокинувся вiд крику) Га?.. Що таке? Вже знов якась мара? Цур-пек! щезай! (Оглядається). Лукашу, де ти? гов! Л у к а ш (озивається з верби) Я тута, дядьку! Л е в А ти тут чого? (Пiдходить i заглядає на вербу). Злiз на вербу, ще й з дiвкою! Лукаш iзлiзає з верби. Мавка там лишається. Л у к а ш Ой дядьку! Я тут було в драговинi загруз; натрапив на вiкно, та вже вона (показує на Мавку) порятувала якось. Л е в А чого ж ти стикаєшся отут як потороча? - таж поночi! Л у к а ш Я свiтляки ловив... (Уриває). Л е в (завважає свiтляки на Мавцi) Ба! так би ти й казав, то я ж би знав! Тепер я бачу сам, чия то справа. М а в к а Я ж, дядечку, його порятувала. Л е в Дивись ти - "дядечку"! Знайшлась небога! А хто ж його призвiв у пастку лiзти? (Докiрливо хитає головою). Ей, кодло лiсове! Така в вас правда!.. Ну, попаду ж i я Лiсовика, то вже не вирветься, - в пеньок дубовий вщемлю те бородище-помелище, то буде вiдати! Бач, пiдсилає своїх дiвок, а сам - i я не я! М а в к а (швидко збiгає з верби) Нi, вiн не винен! Хай Змiя-цариця мене скарає, якщо се неправда! I я не винна! Л е в От, тепера вiрю, бо знаю, се в вас присяга велика. Л у к а ш Вона мене порятувала, дядьку, от бiгме, згинув би тепер без неї! Л е в Ну, дiвонько, хоч ти душi не маєш, та серце добре в тебе. Пробачай, що я нагримав зопалу. (До Лукаша). Чого ж ти по свiтляки погнався на болото? Хiба ж вони по купинах сидять? Л у к а ш Та то якiсь були такi летючi! Л е в Еге! то знаю ж я! То Потерчата! Ну-ну, чекайте ж, приведу я взавтра щеняток-ярчукiв, то ще побачим, хто тут заскавучить! Г о л о с к и П о т е р ч а т (озиваються жалiбно, подiбно до жаб'ячого кумкання) Нi, нi, дiдуню! Нi, ми не виннi! Ми в драговиннi ягiдки брали. Ми ж бо не знали, що тута гостi, ми б не зринали iз глибокостi... Ой нене, сум! Нум плакать, нум! Л е в Чи бач, як знiтилась невiрна пара, вiдьомський накоренок! Та нехай, я вже дiйду, хто винен, хто не винен!.. (До Лукаша). А що, небоже, чи не час додому? Ходiм помалу. (До Мавки). Будь здорова, дiвко! М а в к а Ви завтра прийдете? Я покажу, де є хороше дерево на хату. Л е в Я бачу, ти про все вже розпиталась. Метка! Та що ж, приходь, я з вами звик, та й вам до нас прийдеться привикати. Ходiмо. Прощавай! (Рушає). М а в к а (бiльш до Лукаша, нiж до Лева) Я буду ждати! Лукаш вiдстає вiд дядька, стискає мовчки обидвi руки Мавцi, безгучно її цiлує i, догнавши дядька, iде з ним у лiс. М а в к а (сама) Коли б ти, нiчко, швидше минала! Вибач, коханая! Ще ж я не знала днини такої, щоб була щасна так, як ти, нiченько, так, як ти, ясна! Чом ти, березо, така журлива? Глянь, моя сестронько, таж я щаслива! Не рони, вербо, слiз над водою, буде ж, матусенько, милий зо мною!.. Батьку мiй рiдний, темненький гаю, як же я нiченьку сюю прогаю? Нiчка коротка - довга розлука... Що ж менi суджено - щастя чи мука? Мiсяць сховався за темну стiну лiсу, темрява наплила на прогалину, чорна, мов оксамитна. Нiчого не стало видко, тiльки жеврiє долi жар, позосталий вiд огнища, та по вiнку iз свiтлякiв знати, де ходить Мавка помiж деревами: вiнок той яснiє то цiлим сузiр'ям, то окремими iскрами, далi тьма i його покриває. Глибока пiвнiчна тиша, тiльки часом легкий шелест чується в гаю, мов зiтхання у снi. ДIЯ II Пiзнє лiто. На темнiм матовiм листi в гаю де-не-де виднiє осiння прозолоть. Озеро змалiло, берегова габа поширшала, очерети сухо шелестять скупим листом. На галявi вже збудовано хату, засаджено городець. На однiй нивцi пшениця, на другiй - жито. На озерi плавають гуси. На березi сушиться хустя, на кущах стримлять горщики, гладишки. Трава на галявi чисто викошена, пiд дубом зложений стiжок. По лiсi калатають клокiчки - десь пасеться товар. Недалечко чутно сопiлку, що грає якусь моторну, танцюристу мелодiю [мелодiї N 11, 12, 13]. М а т и Л у к а ш е в а (виходить з хати й гукає) Лукашу, гов! А де ти? Л у к а ш (виходить з лiсу з сопiлкою i мережаним кийком у руках) Тут я,мамо. М а т и А чи не годi вже того грання? Все грай та грай, а ти, робото, стiй! Л у к а ш Яка ж робота? М а т и Як - яка робота? А хто ж обору мав загородити? Л у к а ш Та добре вже, загороджу, нехай-но. М а т и Коли ж воно, оте "нехай-но", буде? Тобi б усе ганяти по шурхах з приблудою, з накидачем отим! Л у к а ш Та хто ганяє? Бидло ж я пасу, а Мавка помагає. М а т и Одчепися з такою помiччю! Л у к а ш Сами ж казали, що як вона глядить корiв, то бiльше дають набiлу. М а т и Вже ж - вiдьомське кодло! Л у к а ш Немає вiдома, чим вам годити! Як хату ставили, то не носила вона нам дерева? А хто садив города з вами, нивку засiвав? Так, як сей рiк, хiба коли родило? А ще он як умаїла квiтками попiдвiконню - любо подивитись? М а т и Потрiбнi тi квiтки! Таж я не маю у себе в хатi дiвки на виданню... Йому квiтки та спiви в головi! Лукаш знизує нетерпляче плечима i подається йти. Куди ти? Л у к а ш Таж обору городити! (Iде за хату, згодом чутно цюкання сокирою). Мавка виходить з лiсу пишно заквiтчана, з розпущеними косами. М а т и (непривiтно) Чого тобi? М а в к а Де, дядино, Лукаш? М а т и Чого ти все за ним? Не випадає за парубком так дiвцi уганяти. М а в к а Менi нiхто такого не казав. М а т и Ну, то хоч раз послухай - не завадить. (Прикро дивиться на Мавку). Чого ти все розпатлана така? Нема, щоб зачесатись чепурненько - усе як вiдьма ходить. Нечепурно. I що се за манаття на тобi? Воно ж i невигiдне при роботi. Я маю дещо там з дочки-небiжки, пiди вберися - там на жердцi висить. А се, як хоч, у скриню поклади. М а в к а Та добре, можу й переодягтися. (Iде в хату. Звiдти виходить дядько Лев). М а т и Хоч би подякувала! Л е в Що ти, сестро, так уїдаєш раз у раз на дiвку? Чи то вона тобi чим завинила? М а т и А ти, братуню, вже б не вiдзивався, коли не зачiпають! Ти б iще зiбрав сюди усiх вiдьом iз лiсу. Л е в Якби ж воно такеє говорило, що тямить, ну, то й слухав би, а то... "вiдьом iз лiсу"! - де ж є вiдьма в лiсi? Вiдьми живуть по селах... М а т и То вже ти на тому знаєшся... Та що ж, принаджуй ту погань лiсову, то ще дiждешся колись добра! Л е в А що ж? таки й дiжду. Що лiсове, то не погане, сестро, - усякi скарби з лiса йдуть... М а т и (глузливо) Аякже! Л е в З таких дiвок бувають люди, от щоЇ М а т и Якi з їх люди? Чи ти впився? Га? Л е в Та що ти знаєш? От небiжчик дiд казали: треба тiльки слово знати, то й в лiсовичку може уступити душа така самiська, як i наша. М а т и Ну, а куди ж тодi вiдьомська пара подiнеться? Л е в Ти знов таки своєї?.. От лiпше заберуся до роботи, як маю тут жувати клоччя! М а т и Йди! або ж я бороню? Лев iде за хату, сердито струснувши головою. Мавка виходить з хати перебрана: на їй сорочка з десятки, скупо пошита i латана на плечах, вузька спiдничина з набиванки i полинялий фартух з димки, волосся гладко зачесане у двi коси i заложене навколо голови. М а в к а Вже й перебралась. М а т и Отак що iншого. Ну, я пiду - управлюся тим часом з дробиною. Хотiла я пiти до конопель, так тут iще не скiнчена робота, а ти до неї щось не вельми... М а в к а Чом же? Що тiльки вмiю, рада помогти. М а т и Ото-то й ба, що неконечне вмiєш: полiтниця з тебе абияка, тащити сiна - голова болiла... Як так i жати маєш... М а в к а (з острахом) Як-то? Жати? Ви хочете, щоб я сьогоднi жала? М а т и Чому ж би нi? Хiба сьогоднi свято? (Бере за дверима в сiнях серпа i подає Мавцi). Ось на серпа - попробуй. Як управлюсь, то перейму тебе. (Виходить за хату, узявши з сiней пiдситок iз зерном. Незабаром чутно, як вона кличе: "Цiпоньки! цiпоньки! тю-тю-тю! тю-тю-тю! Цiр-р-р...") Лукаш виходить iз сокирою i пiдступає до молодого грабка, щоб його рубати. М а в к а Не руш, коханий, воно ж сире, ти ж бачиш. Л у к а ш Ай, дай спокiй! Не маю часу! Мавка смутно дивиться йому в вiчi. Ну то дай сухого... М а в к а (швиденько виволiкає з лiсу чималу суху деревину) Я ще знайду; тобi багато треба? Л у к а ш А що ж? оцим одним загороджу? М а в к а Чогось уже i ти став непривiтний... Л у к а ш Та бачиш... мати все гризуть за тебе!.. М а в к а Чого їй треба? I яке їй дiло? Л у к а ш Та як же? Я ж їм син... М а в к а Ну, син, - то що? Л у к а ш Бач... їм така невiстка не до мислi... Вони не люблять лiсового роду... Тобi недобра з їх свекруха буде! М а в к а У лiсi в нас нема свекрух нiяких. Навiщо тi свекрухи, невiстки - не розумiю! Л у к а ш Їм невiстки треба, бо треба помочi, - вони старi. Чужу все до роботи заставляти не випадає... Наймички - не дочки... Та, правда, ти сього не зрозумiєш... Щоб нашi людськi клопоти збагнути, то треба справдi вирости не в лiсi. М а в к а (щиро) Ти розкажи менi, я зрозумiю, бо я ж тебе люблю... Я ж пойняла усi пiснi сопiлоньки твоєї. Л у к а ш Пiснi! То ще наука невелика! М а в к а Не зневажай душi своєї цвiту, бо з нього виросло кохання наше! Той цвiт вiд папоротi чарiвнiший - вiн скарби т в о р и т ь, а не вiдкриває. У мене мов зродилось друге серце, як я його пiзнала. В ту хвилину огнисте диво сталось... (Раптом уриває). Ти смiєшся? Л у к а ш Та справдi, якось наче смiшно стало... Убрана по-буденному, а править таке, немов на свято орацiю! (Смiється). М а в к а (шарпає на собi одежу) Спалю се все! Л у к а ш Щоб мати гiрше гризли? М а в к а Та що ж, як я тобi у цiй одежi неначе одмiнилась! Л у к а ш Так я й знав! Тепер уже почнеться дорiкання... М а в к а Нi, любий, я тобi не дорiкаю, а тiльки - смутно, що не можеш ти своїм життям до себе дорiвнятись. Л у к а ш Я щось не розберу, що ти говориш. М а в к а Бач, я тебе за те люблю найбiльше, чого ти сам в собi не розумiєш, хоча душа твоя про те спiває виразно-щиро голосом сопiлки... Л у к а ш А що ж воно таке? М а в к а Воно ще краще, нiж вся твоя хороша, люба врода, та висловить його i я не можу... (Смутно-закохано дивиться на нього i мовчить хвилинку). Заграй менi, коханий, у сопiлку, нехай вона все лихо зачарує! Л у к а ш Ей, не пора менi тепера грати! М а в к а То пригорни мене, щоб я забула осю розмову. Л у к а ш (оглядається) Цить! почують мати! Вони вже й так тебе все називають накидачем... М а в к а (спалахнула) Так! хто не зрiс мiж вами, не зрозумiє вас! Ну, що се значить "накинулась"? Що я тебе кохаю? Що перша се сказала? Чи ж то ганьба, що маю серце не скупе, що скарбiв воно своїх не криє, тiльки гойно коханого обдарувало ними, не дожидаючи вперед застави? Л у к а ш Була надiя, що вiддячусь потiм. М а в к а I знов чудне, незрозумiле слово - "вiддячуся"... Ти дав менi дари, якi хотiв, такi були й мої - немiрянi, нелiченi... Л у к а ш То й добре, коли нiхто не завинив нiкому. Ти се сама сказала - пам'ятай. М а в к а Чому я маю сеє пам'ятати? М а т и (виходить iз-за хати) Се так ти жнеш? А ти се так городиш? Лукаш поспiшно поволiк дерево за хату. Коли ти, дiвонько, не хочеш жати, то я ж тебе не силую. Вже якось сама управлюся, а там на вiсень, дасть бiг, знайду собi невiстку в помiч. Там є одна вдовиця - моторненька, - сама припитувалась через люди, то я сказала, що аби Лукаш був не вiд того... Ну, давай вже, любко, менi серпочка - другого ж немає. М а в к а Я жатиму. Iдiть до конопель. Мати йде через галяву до озера i криється за очеретом. Мавка замахує серпом i нахиляється до жита. З жита раптом виринає Русалка Польова; зелена одiж на їй просвiчує де-не-де крiзь плащ золотого волосся, що вкриває всю її невеличку постать; на головi синiй вiнок з волошок, у волоссi заплутались рожевi квiти з куколю, ромен, березка. Р у с а л к а П о л ь о в а (з благанням кидається до Мавки) Сестрице, пошануй! Краси моєї не руйнуй! М а в к а Я мушу. Р у с а л к а П о л ь о в а Уже ж мене пошарпано, всi квiтоньки загарбано, всi квiтоньки-зiрниченьки геть вирвано з пшениченьки! Мак мiй жаром червонiв, а тепер вiн почорнiв, наче крiвця пролилася, в борозенцi запеклася... М а в к а Сестрице, мушу я! Твоя краса на той рiк ще буйнiше залишає, а в мене щастя як тепер зов'яне, то вже не встане! Р у с а л к а П о л ь о в а (ламає руки i хитається вiд горя, як од вiтру колос) Ой горенько! косо моя! косо моя золотая! Ой лишенько! красо моя! красо моя молодая!.. М а в к а Твоїй красi вiк довгий не судився, на те вона зроста, щоб полягати. Даремне ти благаєш так мене, - не я, то iнший хто її зожне. Р у с а л к а П о л ь о в а Глянь, моя сестро, ще хвиля гуляє з краю до краю. Дай нам зажити веселого раю, поки ще лiтечко сяє, поки ще житечко не полягло, - ще ж неминуче до нас не прийшло! Хвильку! Хвилиночку! Мить одну, рiдная! Потiм поникне краса моя бiдная, ляже додолу сама... Сестро! не будь як зима, що не вблагати її, не вмолити! М а в к а Рада б я волю вволити, тiльки ж сама я не маю вже волi. Р у с а л к а П о л ь о в а (шепче, схилившись Мавцi до плеча) Чи ж не трапляється часом на полi гострим серпочком поранити руку? Сестронько! зглянься на муку! Крапельки кровi було б для рятунку доволi. Що ж? Хiба кровi не варта краса? М а в к а (черкає себе серпом по руцi, кров бризкає на золотi коси Русалки Польової) Ось тобi, сестро, яса! Русалка Польова клониться низько перед Мавкою, дякуючи, i никне в житi. Вiд озера наближається мати, а з нею молода повновида молодиця, в червонiй хустцi з торочками, в бурячковiй спiдницi, дрiбно та рiвно зафалдованiй; так само зафалдований i зелений фартух з нашитими на ньому бiлими, червоними та жовтими стяжками; сорочка густо натикана червоним та синiм, намисто дзвонить дукачами на бiлiй пухкiй шиї, мiцна крайка тiсно перетягає стан, i вiд того кругла, заживна постать здається ще розкiшнiшою. Молодиця йде замашистою ходою, аж стара ледве поспiває за нею. М а т и (до молодицi люб'язно) Ходiть, Килинко, осьде край берези ще свiже зiллячко. Ось деревiй, - ви ж гладишки попарити хотiли? - Вiн добрий, любонько, до молока. К и л и н а Та в мене молока вже нiде й дiти! Коб ярмарок хутчiй - куплю начиння. Корова в мене турського заводу, - ще мiй небiжчик десь придбав, - молочна, i господи яка! Оце вже якось я в полi обробилася, то треба роботi хатнiй дати лад. Ой тiтко, вдовицi - хоч надвоє розiрвися!.. (Прибiднюється, пiдобгавши губи). М а т и Ей, рибонько, то ви вже обробились? Ну, що то сказано, як хто робiтний та здужає... А в нас - маленька нивка, та й то бог спору не дає... К и л и н а (дивиться на ниву, де стоїть Мавка) А хто ж то женцем у вас? М а т и Та там одна сирiтка... (Нишком). Таке воно, простибiг, нi до чого... К и л и н а (надходить з матiр'ю до Мавки) Добридень, дiвонько! Чи добре жнеться? М а т и (сплескує руками) Ой лишенько! Iще не починала! Ой мiй упадоньку! Що ж ти робила? Нездарисько! Нехтолице! Ледащо! М а в к а (глухо) Я руку врiзала... М а т и Було при чому! К и л и н а А дай сюди серпа - нехай-но я. Мавка ховає серпа за себе i вороже дивиться на Килину. М а т и Давай серпа, як кажуть! Таж не твiй! (Вириває серпа Мавцi з рук i дає Килинi, тая кидається на жито i жне, як вогнем палить, аж солома свище пiд серпом), М а т и (втiшно) Ото менi робота! К и л и н а (не одриваючись од роботи) Якби хто перевесла крутив, то я б удух сю нивку вижала. М а т и (гукає) А йди, Лукашу! Л у к а ш (виходить. До Килини) Магайбi. К и л и н а (жнучи) Дякувати. М а т и От, Лукашу, поможеш тут в'язати молодичцi. Бо та "помiчниця" вже скалiчiла. Лукаш береться в'язати снопи. Ну, жнiте ж, дiтоньки, а я пiду зварю вам киселицi на полудень. (Iде в хату). Мавка одiйшла до берези, прихилилась до неї i крiзь довге вiття дивиться на женцiв. Килина який час так само завзято жне, потiм розгинається, випростується, дивиться на похиленого над снопами Лукаша, всмiхається, трьома широкими кроками прискакує до нього i пацає з виляском долонею по плечах. К и л и н а Ну ж, парубче, хутчiй! Не лiзь, як слимак! Ото ще верисько! (Залягається смiхом). Л у к а ш (i собi випростується) Яка ти бистра! Ось лiпше не займай, бо поборю! К и л и н а (кидає серпа, береться в боки) Ану ж, ану! Ще хто кого - побачим! Лукаш кидається до неї, вона переймає його руки; вони "мiряють силу", упершись долонями в долонi; який час сила їх стоїть нарiвнi, потiм Килина трохи подалась назад, напружено смiючись i граючи очима; Лукаш, розпалившись, широко розхиляє їй руки i хоче її поцiлувати, але в той час, як його уста вже торкаються її уст, вона пiдбиває його ногою, вiн падає. К и л и н а (стоїть над ним смiючись) А що? Хто поборов? Не я тебе? Л у к а ш (устає, важко дишучи) Пiдбити - то не мацiя! К и л и н а Чи ж пак? У хатi стукнули дверi. Килина знов кинулася жати, а Лукаш в'язати. Хутко загiн затемнiв стернею i вкрився снопами; скiлька горсток жита на розложених перевеслах лежать, як подоланi i ще не пов'язанi бранцi. М а т и (з сiнешнього порога) Ходiте, женчики! вже є полудень. К и л и н а Та я своє скiнчила, он Лукаш нiяк не вправиться. Л у к а ш Менi недовго. М а т и Ну, то кiнчай; а ви ходiть, Килинко! Килина йде в хату. Дверi зачиняються. Мавка виходить з-пiд берези. Л у к а ш (трохи змiшався, побачивши її, але зараз оправився) Ага, то ти? Ось дов'яжи снопiв, а я пiду. М а в к а В'язати я не можу. Л у к а ш Ну, то чого ж прийшла тут наглядати, коли не хочеш помогти? (В'яже сам). М а в к а Лукашу, нехай ся жiнка бiльше не приходить, - я не люблю її: вона лукава, як видра. Л у к а ш Ти її нiяк не знаєш. М а в к а Нi, знаю! Чула смiх її i голос. Л у к а ш Сього ще мало. М а в к а Нi, сього доволi. Ся жiнка хижа, наче рись. Л у к а ш Iще що! М а в к а Нехай вона до нас у лiс не ходить. Л у к а ш (випростався) А ти хiба вже лiсова цариця, що так рядиш, хто має в лiс ходити, хто нi? М а в к а (сумно, з погрозою) У лiсi є такi провалля, захованi пiд хрустом та галуззям, - не бачить їх нi звiр, анi людина, аж поки не впаде... Л у к а ш Iще говорить про хижiсть, про лукавство, - вже б мовчала! Я бачу, ще не знав натури твеї. М а в к а Я, може, i сама її не знала... Л у к а ш Так от же слухай: якщо я тут маю тебе питати, хто до мене смiє ходити, а хто нi, то лiпше сам я знов з лiсу заберуся на село. Вже якось там не пропаду мiж людьми. Бо я не став отут сидiти в тебе, як лис у пастцi. М а в к а Я пасток на тебе не наставляла. Ти прийшов по волi. Л у к а ш По волi ж i пiду, як тiльки схочу, нiхто нiчим мене тут не прив'яже! М а в к а Чи я ж тебе коли в'язати хтiла? Л у к а ш Ну, то до чого ж цiла ся балачка? Дов'язав останнього снопа i, не дивлячись на Мавку, пiшов до хати. Мавка сiла в борознi над стернею i похилилась у смутнiй задумi. Д я д ь к о Л е в (виходить iз-за хати) Чого се ти, небого, зажурилась? М а в к а (тихо, смутно) Минає лiто, дядечку... Л е в Для тебе воно таки журба. Я мiркував би, що вже б тобi не тра верби на зиму. М а в к а А де ж я маю бути? Л е в Як на мене, то не тiсна була б з тобою хата... Коли ж сестра таку натуру має, що з нею й не зговориш. Я вже брався i так, i iнако... Якби то я був тут господарем, то й не питався б; та вже ж я їм вiддав сей грунт i хату, то воля не моя. Я сам пiду на зиму до села, до свеї доми... Якби ти на селi могла сидiти, то я б тебе прийняв. М а в к а Нi, я не можу... якби могла, пiшла б. Ви, дядьку, добрi. Л е в Хлiб добрий, дiвонько, а не людина. Але, щоправда, я таки вподобав породу вашу лiсову. Як буду вмирати, то прийду, як звiр, до лiсу, - отут пiд дубом хай i поховають... Гей, дубоньку, чи будеш ти стояти, як сива голова моя схитнеться?.. Де-де! ще й не такi були дуби, та й тiї постинали... Зеленiй же хоч до морозу, кучерявий друже, а там... чи дасть бiг ще весни дiждати?.. (Стоїть, смутно похилившись на цiпок). Мавка поволi вибирає напiвзiв'ялi квiтки з пожатого жита i складає їх в пучечок. З хати виходять мати, Килина I Лукаш. М а т и (до Килини) Чого ви спiшитесь? Та ще посидьте! К и л и н а Ей, нi вже, дядинусю, я пiду. Дивiть, уже нерано, - я боюся