енi в сiй справi. Пам'ятаю, як у гаю Ти своїм вiршем чудовим Чарував усю громаду, - Тiльки ти один тепера Можеш дать менi пораду! За пораду все, що хочеш, Дам тобi я в надгороду". "Ну, на се, - поет вiдмовив, - Не надiюся я зроду. Можу я знайти й без плати Для приятеля пораду. Ось пожди лиш трохи, зараз Будеш мати серенаду. Та менi для сього треба Ймення й вроду панни знати". "їй наймення Iзiдора, А вродлива!.. не сказати!.." Бiльш поет вже не питався, Сiв, задумавсь на хвилину, Записав щось на паперi, Зняв з кiлочка мандолину, Показав слова Бертольду, Мандолину дав у руки Та написанiї вiршi I промовив для науки: "Ти, спiваючи, на струнах Маєш так перебирати: Ut-fa-la-sol, fa-mi-re-sol... Далi можеш сам добрати". "От спасибi!" - крикнув лицар. Ще ж поет не вiдозвався, А вже лицар був надворi. На коня! i геть погнався. I погнався лицар хутко Через доли, через гори, I спинився пiд вiконцем У своєї Iзiдори. Хутко в неї пiд вiконцем Мандолiна залунала, Iз потоку гукiв чулих Серенада виринала: "Гордо, пишно, променисто Золотiї свiтять зорi, Та не може дорiвнятись Нi одна з них Iзiдорi! Найчистiшi дiаманти Сяють, яснi та прозорi, Та не може дорiвнятись Нi один з них Iзiдорi! Дорогих перлин коштовних Є багато в синiм морi, Та не може дорiвнятись Нi одна з них Iзiдорi". Отже, ледве серенада Залунала у просторi, Вийшла з хати Iзiдора Подивитися на зорi. А як стихли пiд балконом Любi гуки мандолiни, До Бертольда полетiла Квiтка з рожi вiд дiвчини. В ту ж хвилину Iзiдора Зникла хутко, наче мрiя, Та зосталася в Бертольда Квiтка з рожi i - надiя! III Боже, боже! що то може Наробити серенада!.. Зникла в серденьку в Бертольда Темна туга i досада. Усмiх донни Iзiдори Був дедалi все яснiше, I щораз вона ставала До Бертольда прихильнiше. Далi перстень Iзiдорин На руцi у нього сяє, Нареченою своєю Вiн кохану називає. Як же бучно, як же втiшно Всiм гулялось на весiллi! Танцювали, попивали Вiд недiлi до недiлi. Всiх приймали, всiх вiтали, Всiм умiли догодити, Тiльки нашого поета Пан забувся запросити. Звiсно, клопоту багато Завжди пану молодому, - Хто ж би мiг ще пам'ятати Про якогось там сiрому? Час летiв, немов на крилах, I, мов сон, життя минало. Та незчувсь Бертольд, як лихо Несподiвано настало. Забажалось королевi Звоювать чужеє царство, Розiслав вiн скрiзь герольдiв На вiйну скликать лицарство. I якраз серед бенкету В замку нашого Бертольда Залунала гучна сурма Королiвського герольда. Прощавай, дружина люба, Всi розкошi, всi вигоди! Все те треба промiняти На далекiї походи. Залишить Бертольдо мусив Молодую Iзiдору, У недiлю вранцi-рано Вже вiн вирушив iз двору. Подалося геть за море Все одважнеє лицарство; Там за морем десь лежало Бусурменське господарство. I пiшло одважне вiйсько Через нетрi та пустинi; Не один вояк смутився По своїй рiднiй країнi. Та коли вже надто тяжко Туга серце обгортала, То спiвцi спiвали пiсню, Пiсня тугу розважала: "Не журись, коли недоля В край чужий тебе закине! Рiдний край у тебе в серцi, Поки спогад ще не гине. Не журись, не марно пройдуть Сiї сльози й тяжка мука: Рiдний край щирiш любити Научає нас розлука". Так вони спiвали, йдучи Через дикiї пустинi, Додавав той спiв розваги Не однiй смутнiй людинi. Попереду всього вiйська Три старшiї виступали: Карлос, Гвiдо i Бертольдо; За одвагу їх обрали. Їдуть, їдуть, врештi бачать - Три дороги розiйшлися, Розлучились три найстаршi, Кожний рiзно подалися... Карлос вибрав шлях направо, Гвiдо вибрав шлях налiво, А Бертольд подався просто. "Дай же, боже, нам!" - "Щасливо!" I Бертольдовi спочатку Справдi щастя панувало, Довелося звоювати Городiв чужих чимало. От вже вiн на стольне мiсто Погляда одважним оком, Але тут-то саме щастя Обернулось iншим боком. Чи то врештi у Бертольда Притомилося лицарство, Чи то владар бусурменський Мiцно так тримавсь за царство, - Тiльки твердо так трималось Мiсто гордеє, уперте, Раз одбилось, потiм вдруге, Потiм втретє, ще й вчетверте. Тут прийшлось Бертольду з лихом: Край чужий, ворожi люде, Голод, злиднi, вiйсько гине... Що то буде, що то буде?!. Мiсяць, другий вже ведеться Тая прикрая облога. Серед вiйська почалися Нарiкання i тривога. Приступили до Бертольда Вояки й гукають грiзно: "Гей, виводь ти нас iзвiдси! Геть веди, поки не пiзно! Нащо ти сюди на згубу Пiдманив нас за собою? Чи ти хочеш, щоб усi ми Наложили головою? Осоружне нам се мiсто! Хай їй цур, такiй облозi! Хай їй цур, самiй тiй славi! Хай їй цур, тiй перемозi!.." Хтiв Бертольд розумним словом Люте вiйсько вгамувати, Та воно дедалi гiрше Почало репетувати. Далi кинулись до зброї... Бог зна, чим би то скiнчилось... Але тут хтось крикнув: "Стiйте!" - Вiйсько раптом зупинилось. Вийшли тут наперед вiйська Вiйськовi спiвцi славутнi, Всi вони були при зброї, А в руках тримали лютнi. З них один промовив: "Браття! Часу маєте доволi, Щоб Бертольда покарати, Вiн же й так у вашiй волi. Ми б хотiли тут в сiй справi Скiлька слiв до вас сказати, Та спiвцям спiвати личить, Отже, ми почнем спiвати". Тут один iз них тихенько Струни срiбнiї торкає, Усмiхається лукаво I такої починає: "Був собi одважний лицар, Нам його згадать до речi, Вiн робив походи довгi - Вiд порога та до печi. Вiн своїм язиком довгим Руйнував ворожi мiста... Чули ви його розповiдь: "Я один, а їх аж триста!" Ну, та сей одважний лицар Якось вибрався до бою. I вернув живий,здоровий: Талiсман вiн мав з собою. Я гадаю, талiсман сей Кожен з вас тут знать готовий, Се буде речення мудре: "Утiкай, поки здоровий!" "Утiкай, поки здоровий!" - Всi спiвцi тут заспiвали; Вояки стояли тихо, Очi в землю поспускали. Раптом зброя заблищала, I гукнуло вiйсько хором: "Ми готовi йти до бою! Краще смерть, нiж вiчний сором!" I метнулися у напад Так запекло, так завзято, Що не встигла й нiч настати, Як було вже мiсто взято. Мiсто взято, цар в полонi Бусурменський. Перемога! От тепер уже одкрита Всiм у рiдний край дорога. Тут на радощах Бертольдо Всiх спiвцiв казав зiбрати I, коли вони зiбрались, Привселюдно став казати: "Ви, спiвцi славутнi нашi, Ви, красо всього народу! Ви нам честь вiдрятували, Вам ми виннi надгороду!" Та спiвцi вiдповiдали: "Нi, не нам, ласкавий пане, Той, хто сих пiсень навчив нас, Надгороду хай дiстане". "Де ж вiн, де? - гукнув Бертольдо. - Що ж вiн криється мiж вами?" - "Вiн не тут, - спiвцi говорять, - На вiйнi не був вiн з нами. Вiн зостався, щоб пiснями Звеселять рiдну країну, Там вiн має розважати Не одну сумну родину". "Знаю я сього поета I його величну душу, I тепер йому по-царськи Я подякувати мушу. Тiльки б дав нам бог щасливо Повернутися додому, Срiбла, золота насиплю Я спiвцевi дорогому!.." IV Кажуть, весь помiст у пеклi З добрих замiрiв зложився! Для пекельного помосту I Бертольдо потрудився... Вже давно Бертольд вернувся Iз далекої чужини, Знов зажив життям веселим Бiля милої дружини. Знов у нього в пишнiм замку Почалося вiчне свято, - О, тепер було у нього Срiбла, золота багато! Окрiм того, що набрав вiн На вiйнi всього без лiку, Ще король йому в подяку Надгороду дав велику. Сила статкiв та маєткiв! Вже Бертольдо граф заможний! Вiн живе в свойому графствi, Наче сам король вельможний. Та околиця, де жив вiн, Вся була йому вiддана, Люд увесь в тiм краю мусив Узнавать його за пана. Тож спочатку того щастя Справдi був Бертольдо гiдний: Правий суд чинив у панствi, До пiдданих був лагiдний. Але то було не довго, Вiн дедалi в смак ввiходив I потроху в себе в графствi Iншi звичаї заводив. Що ж, напитки, та наїдки, Та убрання прехорошi, Та забави, та турнiри, А на все ж то треба грошi! Та й по всiх далеких вiйнах Граф привчився до грабунку, А тепер в своїй країнi Вiн шукав у тiм рятунку. Почалися нескiнченнi Мита, панщина, податки, Граф поставив по дорогах Скрiзь застави та рогатки. Трудно навiть розказати, Що за лихо стало в краю, - Люди мучились, як в пеклi, Пан втiшався, як у раю. Пан гуляв у себе в замку, - У ярмi стогнали люде, I здавалось, що довiку Все така неволя буде. Розливався людський стогiн Всюди хвилею сумною, I в серденьку у поета Озивався вiн луною... Ось одного разу чує Граф лихi, тривожнi вiстi: Донесла йому сторожа, Що не все спокiйно в мiстi; Що спiвцi тю мiстi ходять I пiснями люд морочать, Все про рiвнiсть i про волю У пiснях своїх торочать. Вже й по тюрмах їх саджають, Та нiщо не помагає, - Їх пiснi iдуть по людях, Всяк пiснi тi переймає. "Ну, - гукнув Бертольд, - то байка! Я вiзьму спiвцiв тих в руки!" Раптом чує - десь близенько Залунали пiснi гуки: "В мужика землянка вогка, В пана хата на помостi; Що ж, недарма люди кажуть, Що в панiв бiлiшi костi! У мужички руки чорнi, В панi рученька тендiтна; Що ж, недарма люди кажуть, Що в панiв i кров блакитна! Мужики цiкавi стали, Чи тi костi бiлi всюди, Чи блакитна кров поллється, Як пробити пану груди?" "Що се, що? - кричить Бертольдо. Гей, ловiть спiвця, в'яжiте! У тюрму його, в кайдани! Та скорiш, скорiш бiжiте!" Коли се з-за мурiв замку Обiзвався голос долi: "Гей, бiжiте, панськi слуги, Та спiймайте вiтра в полi! Не турбуйся ти даремне, Все одно, вельможний пане, Вловиш нас сьогоднi десять, Завтра двадцять знов настане! Нас таки чимале вiйсько, Маєм свого отамана, Вiн у нас одважний лицар, Врештi, вiн знайомий пана..." Мов крiзь землю провалився Той спiвець, утiк од лиха. А Бертольд сидiв i думав, Далi так промовив стиха: "Маєм свого отамана! - Ось де корiнь цiлiй справi! Ну, та я тепера хутко Положу кiнець забавi!" Тут вiн двох щонайвiрнiших Слуг до себе прикликає I до нашого поета У хатину посилає: "Ви скажiть йому вiд мене, Що я досi пам'ятаю, Як пiснi його втiшали Нас колись в чужому краю. Власне я тепер бажаю Дать йому за них заплату: Я поетовi дарую В себе в замку гарну хату. Я його талан спiвацький Так високо поважаю, Що спiвцем своїм придворним Я зробить його бажаю. Ви скажiть, що вiн у мене Буде жити в шанi, в славi, Тiльки, звiсно, хай забуде Рiзнi вигадки лукавi". Слуги зараз подалися До убогої оселi, Принесли вони поету Тi запросини веселi. Усмiхаючись, вiн слухав Те запрошення знаднеє, А коли вони скiнчили, Так промовив їм на сеє: "Ви скажiте свому пану, Що заплати не бажаю, Бо коли я що дарую, То назад не одбираю. Хай вiн сам те пригадає, Що то ж я йому дав злото, Хоч тепер об тiм жалкую, Краще б кинув у болото! Ви скажiть, що я не хочу Слави з рук його приймати, Бо лихую тiльки славу Тiї руки можуть дати. Золотих не хочу лаврiв, - З ними щастя не здобуду. Як я ними увiнчаюсь, То поетом вже не буду. Не поет, у кого думки Не лiтають вiльно в свiтi, А заплутались навiки В золотiї тонкi сiтi. Не поет, хто забуває Про страшнi народнi рани, Щоб собi на вiльнi руки Золотi надiть кайдани! Тож пiдiте i скажiте, Що поки я буду жити, Не подумаю довiку Зброї чесної зложити!" З тим вернулись вiрнi слуги До Бертольда i сказали: "Так i так поет вiдмовив, Ми даремне намовляли..." Аж скипiв Бертольд, почувши Гордовитую вiдмову, До поета посилає Посланцiв тих самих знову: "Ви скажiть сьому зухвальцю, Що тепер настав день суду, Що терпiв його я довго, Але бiльш терпiть не буду. Коли вiн складання вiршiв Бунтiвничих не покине, То в тюрму його закину, Там вiн, клятий, i загине!" Знову слуги подалися До убогої хатини I, пiдходячи,почули Тихий бренькiт мандолiни. У вiкно зирнули слуги, Бачать: зiбрана громада,, Всi стоять навколо лiжка, Мов якась таємна рада! Утомивсь поет вiд працi, Третiй день лежить в недузi, Слухачi навколо нього Посхиляли чола в тузi. А поет усе то грає, То щось пише на паперi Й роздає писання людям, - Тут вступили слуги в дверi. Всi метнулись хутко з хати, I поет один зостався, Подививсь на слуг спокiйно, Гордовито привiтався. Всi Бертольдовi погрози Слухав мовчки, усмiхався. А коли скiнчили слуги, Так до них вiн обiзвався: "Ви скажiть свойому пану, Що готовий я в дорогу, Тiльки хай велить прислати Слуг ще двох вам на пiдмогу. На запросини ласкавi Я не можу встать з постелi, Вам нести мене прийдеться Аж до нової оселi. Та й в темницi буду вiльний, - Маю думи-чарiвницi, Що для них нема на свiтi Нi застави, нi границi. I мого прудкого слова Не затримає темниця, Полетить воно по свiтi, Наче тая вiльна птиця. З словом зiллються в темницi Гiркий жаль i тяжка туга, I тодi потрiйна стане I страшна його потуга. I поет вiд свого люду Не почує слiв догани В день сумний, коли на нього Накладатимуть кайдани!" Так довiку у темницi Довелось поету жити, За тюремний спiв вiн мусив Головою наложити. Та зосталися на свiтi Молодi його нащадки, Що взяли собi у спадок Всi пiснi його, всi гадки. Здiйнялось повстання в краю, I Бертольда вбили люде, Та й гадали, що в країнi Бiльш неволi вже не буде. Та зостався по Бертольду Молодий його нащадок, I пиху його, й маєтки Вiн забрав собi у спадок. I тепер нащадки графськi Тюрми мiцнiї будують, А поетовi нащадки Слово гостреє гартують. Проти дiла соромного Виступає слово праве - Ох, страшне оте змагання, Хоч воно i не криваве! А коли вiйна скiнчиться Того дiла й того слова, То скiнчиться давня казка, А настане правда нова. 1893, 12/ХI ДОСВIТНI ОГНI Нiч темна людей всiх потомлених скрила Пiд чорнi, широкiї крила. Погасли вечiрнi огнi; Усi спочивають у снi. Всiх владарка нiч покорила. Хто спить, хто не спить, - покорись темнiй силi. Щасливий, хто сни має милi! Вiд мене сон милий тiка... Навколо темнота тяжка, Навколо все спить, як в могилi. Привиддя лихi менi душу гнiтили, Повстати ж не мала я сили... Зненацька промiння ясне Од сну пробудило мене, - Досвiтнi огнi засвiтили! Досвiтнi огнi, переможнi, урочi, Прорiзали темряву ночi, Ще сонячнi променi сплять, - Досвiтнi огнi вже горять. То свiтять їх люди робочi. Вставай, хто живий, в кого думка повстала! Година для працi настала! Не бiйся досвiтньої мли - Досвiтнiй огонь запали, Коли ще зоря не заграла. [1892] КОЛИСКОВА Мiсяць яснесенький Промiнь тихесенький Кинув до нас. Спи ж ти малесенький, Пiзнiй бо час Любо ти спатимеш, Поки не знатимеш, Що то печаль; Хутко прийматимеш Лихо та жаль. Тяжка годинонько! Гiрка хвилинонько! Лихо не спить... Леле, дитинонько! Жить - сльози лить. Сором хилитися, Долi коритися! Час твiй прийде З долею битися,- Сон пропаде... Мiсяць яснесенький Промiнь тихесенький Кинув до нас... Спи ж ти, малесенький, Поки є час! НАПИС В РУЇНI "Я, цар царiв, я, сонця син могутнiй, Собi оцю гробницю збудував, Щоб славили народи незчисленнi, Щоб тямили на всi вiки потомнi Iмення"... Далi круг i збитий напис. I вже нiхто з нащадкiв наймудрiших Царського ймення прочитать не може. Хто збив той напис - чи сперечник-владар, Чи просто час потужною рукою, - То невiдомо. Дивним вiзерунком Багато слiв написано край нього Про славу безiменного владаря, Змальовано царя славетнi вчинки: Он цар сидить високо на престолi, Народи подоланi йдуть з дарами Коштовними й додолу клонять чола, А вiн сидить, немов камiнний iдол, Пiд опахалами з барвистих пер. Лице його подiбне до Тутмеса, I до Рамзеса, i до всiх тиранiв. Он далi вiн, схопивши за волосся Одразу цiлий гурт якихсь повстанцiв, Кривим мечем над ними замахнув. Лице його подiбне до Тарака, До Менефта, як i до всiх тиранiв. З лицем тим самим вiн левiв полює, Левiафанiв ловить, б'є пташок, I їде полем через людськi трупи, I бенкетує по своїх гаремах, I на вiйну жене своїх пiдданих, I посилає на роботу люд - На ту страшну єгипетську роботу, Що має вславити царське iмення. Iде той люд, мов хвилi в океанi, Без лiку, без числа на бойовисько I стелиться пiд ноги коням царським, А хто живим зостався з того люду, Той гине на єгипетськiй роботi; З його могили хоче цар зробити Для себе пам'ятник - хай гине раб! I раб копає землю, теше камiнь, Приносить мул з рiки i робить цеглу, Виводить мури, статуї великi, Запрiгшись, возить самотужки, й ставить, I щось будує вiчне i величне, Щось незрiвнянне i потужно гарне, Мальоване, мережане, рiзьблене; I кожна статуя, колона, малювання, Мережечка, рiзьба i навiть цегла Незримими устами промовляє: "Мене створив єгипетський народ!" Умер давно той цар з лицем тирана, Зоставсь по ньому - круг i збитий напис. Спiвцi! не марте, вченi! не шукайте, Хто був той цар i як йому наймення: З його могили утворила доля Народу пам'ятник, - хай гине цар! 28/VIII 1904 ПРО ВЕЛЕТА (Казка) Давно, в дитячий любий вiк, в далекiм рiднiм краю я чула казку. Чула раз, а й досi пам'ятаю. Менi її розповiдав малий сiльський хлопчина без тенденцiйної мети, бо вiн же був дитина. Нi, вiн розказував її з простотою святою (я, може, помилку роблю, що казку в рими строю). Ми з ним сидiли у садку вечiрньою порою, в той час, як захiд розпалив пожежу за горою. Вечiрнiй вiтер турбував стареньку нашу грушу, i щось таємне i жаске нам заглядало в душу. Усе лякало нас: трава, що тихо майорiла, i гаю дальнього стiна, що в заходi горiла. Та навiть в грушi тiй старiй ми певностi не мали, - хто знав, про що її гiлки "на мигах" промовляли? А найстрашнiшi нам були отi ставнi тополi, що вшикувалися в ряди, - запевне, з злої волiї Бо все те, запевняв Лаврiн, (так приятель мiй звався), зросло на велетi тому, що з богом позмагався. Той велет сильний був колись не тiлом лиш, а й духом, всi людськi пута й кайдани зривав єдиним рухом. Його збороти не могла нiяка мiць ворожа, поки на нього не прийшла таємна кара божа. Чим велет бога прогнiвив, того Лаврiн не вiдав. Питала потiм я й старих, та жоден не повiдав. Не встрелив велета господь своїм ясним перуном, а тiльки сном його накрив, немов м'якеньким руном. Сон, кажуть, божа благодать, - нi, часом кара божа! Спiткала велета у снi пригодонька негожа. Лiг велет - думав, на часок, та й спить уже столiття, землею заснiтився весь i марить про страхiття. Бо скористали вороги з його важкої млостi, безкарно точать з нього кров i трощать бiлi костi. Вже оснували тiло все залiзними дротами, припали до глибоких ран неситими ротами. Не раз до серця глибини сягають хижi руки, а велет спить камiнним сном, хоч терпить лютi муки. Часами болiсно у снi наморщить густi брови, тодi стинаються й шумлять гаї, лiси, дiброви. Як дошкулить несвiтський бiль, вiн трохи ворухнеться, по тiлу корчi пробiжать, уся земля здригнеться. Та не бояться вороги, гадають: "Ет, примара!" Але ущухне божий гнiв, минеться й божа кара. I встане велетень з землi, розправить руки грiзнi i вмить розiрве на собi усi дроти залiзнi. "Все, що налипло на йому, одразу стане руба..." - хлоп'я спинилось. Нам обом волосся стало дуба. "Коли ж вiн встане?" - тремтячи, спитала я хлопчину. "За рiк, сто рiк чи за безрiк, а може, й в сю хвилину". Тут раптом вихор налетiв, i дерева здригнули. Ми, як сполоханi пташки, до хати враз майнули... Кохана стороно моя! Далекий рiдний краю! Щораз згадаю я тебе, то й казку сю згадаю. Єгипет, 5/II 1913 СIМ СТРУН (Посвята дядьковi Михайловi) DO (Гiмн. G r a v e*) * Урочисто (iтал.)._ До тебе, Україно, наша бездольная мати, Струна моя перша озветься. I буде струна урочисто i тихо лунати, I пiсня вiд серця поллється. По свiтi широкому буде та пiсня лiтати, А з нею надiя кохана Скрiзь буде лiтати, по свiтi мiж людьми питати, Де схована доля незнана? I, може, зустрiнеться пiсня моя самотная У свiтi з пташками-пiснями, То швидко полине тодi тая гучная зграя Далеко шляхами-тернами. Полине за синєє море, полине за гори, Лiтатиме в чистому полю, Здiйметься високо-високо в небеснi простори I, може, спiтка тую долю. I, може, тодi завiтає та доля жадана До нашої рiдної хати, До тебе, моя ти Україно мила, кохана, Моя безталанная мати! RЕ (Пiсня. В r i o s o*) * Весело (iтал.)._ Реве-гуде негодонька, Негодоньки не боюся, Хоч на мене пригодонька, Та я нею не журюся. Гей ви, грiзнi, чорнi хмари! Я на вас збираю чари, Чарiвну добуду зброю I пiснi свої узброю. Дощi вашi дрiбненькiї Обернуться в перли дрiбнi, Поломляться ясненькiї Блискавицi вашi срiбнi. Я ж пущу свою пригоду Геть на тую бистру воду, Я розвiю свою тугу Вiльним спiвом в темнiм лугу. Реве-гуде негодонька, Негодоньки не боюся, Хоч на мене пригодонька, Та я нею не журюся. МI (Колискова. A r p e g g i o*) * Тут: акорди на арфi (iтал.)._ Мiсяць яснесенький Промiнь тихесенький Кинув до нас. Спи ж ти, малесенький, Пiзнiй бо час. Любо ти спатимеш, Поки не знатимеш, Що то печаль; Хутко прийматимеш Лихо та жаль. Тяжка годинонько! Гiрка хвилинонько! Лихо не спить... Леле, дитинонько! Жить сльози лить. Сором хилитися, Долi коритися! Час твiй прийде З долею битися, - Сон пропаде... Мiсяць яснесенький Промiнь тихесенький Кинув до нас... Спи ж ти, малесенький, Поки є час! FA (Сонет) Фантазiє! ти, сило чарiвна, Що збудувала свiт в порожньому просторi, Вложила почуття в байдужий промiнь зорi, Що будиш мертвих з вiчного їх сна, Життя даєш холоднiй хвилi в морi! Де ти, фантазiє, там радощi й весна. Тебе вiтаючи, фантазiє ясна, Пiдводимо чоло, похиленеє в горi. Фантазiє, богине легкокрила, Ти свiт злотистих мрiй для нас одкрила I землю з ним веселкою з'єднала. Ти свiтове з'єднала з таємним, Якби тебе людська душа не знала, Було б життя, як темна нiч, сумним. SOL. (R o n d e a u*) * Рондо (пал.)._ Соловейковий спiв навеснi Ллється в гаю, в зеленiм розмаю, Та пiсень тих я чуть не здолаю, I веснянi квiтки запашнi Не для мене розквiтли у гаю, - Я не бачу весняного раю; Тiї спiви та квiти яснi, Наче казку дивну, пригадаю - У снi!.. Вiльнi спiви, гучнi, голоснi В рiднiм краю я чути бажаю, - Чую скрiзь голосiння сумнi! Ох, невже в тобi, рiдний мiй краю, Тiльки й чуються вiльнi пiснi - У снi? LА (N o c t u r n o*) * Ноктюрн (iтал.)._ Лагiднi веснянiї ночi зористi! Куди ви од нас полинули? Пiснi соловейковi дзвiнко-срiблистi! Невже ви замовкли, минули? О нi, ще не час! ще бо ми не дiзнали Всiх див чарiвливої ночi, Та ще бо лунають, як перше лунали, Веснянки чудовi дiвочi. Ще маревом легким над нами витає Блакитна весняная мрiя, А в серцi розкiшно цвiте-процвiтає Злотистая квiтка - надiя. На крилах фантазiї думки лiтають В країну таємної ночi, Там промiнням грають, там любо так сяють Лагiднi веснянiї очi. Там яснiї зорi i тихiї квiти Єднаються в дивнiй розмовi, Там стиха шепочуть зеленiї вiти, Там гiмни лунають любовi. I квiти, i зорi, й зеленiї вiти Провадять розмови коханi Про вiчную силу весни на сiм свiтi, Про чари потужнi веснянi. SI (S e t t i n a*) * Назва строфи на сiм рядкiв (iтал.)._ Сiм струн я торкаю, струна по струнi, Нехай мої струни лунають, Нехай мої спiви лiтають По рiднiй коханiй моїй сторонi. I, може, де кобза найдеться, Що гучно на струни озветься, На струни, на спiви мої негучнi. I, може, заграє та кобза вiльнiше, Нiж тихiї струни мої. I вiльнiї гуки її Знайдуть послухання у свiтi пильнiше; I буде та кобза - гучна, Та тiльки не може вона Лунати вiд струн моїх тихих щирiше. [1890] ВЕСНЯНКА Сестрi Олесi Як яснеє сонце Закине свiй промiнь ясний До тебе в вiконце, - Озвись на привiт весняний. Олесю, серденько, Спiвай веселенько! Весняного ранку Спiвай, моя люба, веснянку! Як бiдну первiстку, Дочасну, морози поб'ють. I кущик любистку Холоднiї роси поллють, - Не плач, моя роже, Весна переможе! Весняного ранку Спiвай, моя люба, веснянку! Як дрiбнiї дощi Заслонять нам свiт навеснi, Як нам молодощi Пов'ються у хмари сумнi, - Не тратьмо надiї В лiта молодiї! Весняного ранку Спiваймо, сестрице, веснянку! На лiто зелене Поїду я геть в чужий край, Згадай же про мене, Як пiдеш по квiти у гай. Спогадуй, Олесю, Сестру свою Лесю! Весняного ранку Даю тобi сюю веснянку! 6 квiтня 1890 p. * * * I все-таки до тебе думка лине, Мiй занапащений, нещасний краю, Як я тебе згадаю, У грудях серце з туги, з жалю гине. Сi очi бачили скрiзь лихо i насилля, А тяжчого вiд твого не видали, Вони б над ним ридали, Та сором слiз, що ллються вiд безсилля. О, слiз таких вже вилито чимало, - Країна цiла може в них втопитись; Доволi вже їм литись, - Що сльози там, де навiть кровi мало! 1895 * * * Мрiє, не зрадь! Я так довго до тебе тужила, Стiльки безрадiсних днiв, стiльки безсонних ночей. А тепера я в тебе остатню надiю вложила. О, не згасни ти, свiтло безсонних очей! Мрiє, не зрадь! Ти ж так довго лила свої чари в серце жадiбне моє, сповнилось серце ущерть, вже ж тепера мене не одiб'ють вiд тебе примари, не зляка нi страждання, нi горе, нi смерть. Я вже давно iнших мрiй вiдреклася для тебе. Се ж я зрiкаюсь не мрiй, я вже зрiкаюсь життя. Вдарив час, я душею повстала сама проти себе, i тепер вже немає менi вороття. Тiльки - життя за життя! Мрiє, станься живою! Слово, коли ти живе, статися тiлом пора. Хто моря переплив i спалив кораблi за собою, той не вмре, не здобувши нового добра. Мрiє, колись ти лiтала орлом надо мною, - дай менi крила свої, хочу їх мати сама, хочу дихать вогнем, хочу жити твоєю весною, а як прийдеться згинуть за теє - дарма! З/VIII 1905 * * * Скрiзь плач, i стогiн, i ридання, Несмiлi поклики, слабi, На долю марнi нарiкання I чола, схиленi в журбi. Над давнiм лихом України Жалкуєм-тужим в кожний час, З плачем ждемо тiї години, Коли спадуть кайдани з нас. Тi сльози розтроюдять рани, Загоїтись їм не дадуть. Заржавiють вiд слiз кайдани, Самi ж нiколи не спадуть! Нащо даремнiї скорботи? Назад нема нам вороття! Берiмось краще до роботи, Змагаймось за нове життя! [1890] * * * Слово, чому ти не твердая криця, Що серед бою так ясно iскриться? Чом ти не гострий, безжалiсний меч, Той, що здiйма вражi голови з плеч? Ти, моя щира, гартована мова, Я тебе видобуть з пiхви готова, Тiльки ж ти кров з мого серця проллєш, Вражого ж серця клинком не проб'єш... Вигострю, виточу зброю iскристу, Скiльки достане снаги менi й хисту, Потiм її почеплю при стiнi Iншим на втiху, на смуток менi. Слово, моя ти єдиная зброє, Ми не повиннi загинуть обоє! Може, в руках невiдомих братiв Станеш ти кращим мечем на катiв. Брязне клинок об залiзо кайданiв, Пiде луна по твердинях тиранiв, Стрiнеться з брязкотом iнших мечей, З гуком нових, не тюремних речей. Месники дужi приймуть мою зброю, Кинуться з нею одважно до бою... Зброє моя, послужи воякам Краще, нiж служиш ти хворим рукам! 25/ХI 1896 * * * Стояла я i слухала весну, Весна менi багато говорила, Спiвала пiсню дзвiнку, голосну То знов таємно-тихо шепотiла. Вона менi спiвала про любов, Про молодощi, радощi, надiї, Вона менi переспiвала знов Те, що давно менi спiвали мрiї. * * * Все, все покинуть, до тебе полинуть, Мiй ти єдиний, мiй зламаний квiте! Все, все покинуть, з тобою загинуть, То було б щастя, мiй згублений свiте! Стать над тобою i кликнуть до бою Злую мару, що тебе забирає, Взять тебе в бою чи вмерти з тобою, З нами хай щастя i горе вмирає. [16.ХI 1900] * * * Як я люблю оцi години працi, Коли усе навколо затиха Пiд владою чаруючої ночi, А тiльки я одна, неподоланна, Врочистую одправу починаю Перед моїм незримим олтарем. Летять хвилини - я не прислухаюсь. Ось пiвнiч вдарила - найкращий працi час, - Так дзвiнко вдарила, що стрепенулась тиша I швидше у руках забiгало перо. Години йдуть - куди вони спiшаться? Менi осiння нiч короткою здається, Безсоння довге не страшне менi, Воно менi не грозить, як бувало, Непевною i чорною рукою, А вабить лагiдно, як мрiя молода. I любо так, i серце щастям б'ється, Думки цвiтуть, мов золотi квiтки. I хтось немов схиляється до мене, I промовляє чарiвнi слова, I полум'ям займається вiд слiв тих, I блискавицею освiчує думки. Передсвiтом чорнiє нiч надворi, I час гасити свiтло, щоб його Не засоромив день своїм сiянням. Погасне свiтло; та палають очi, Аж поки досвiтки в вiкно тихенько Заглянуть сивими очима i всi речi Почнуть iз темряви помалу виступати, Тодi мене перемагає сон. А ранком бачу я в своїм свiчадi Блiде обличчя i блискучi очi, А в думцi, мов тривога, промайнуть В дитячих лiтах чутiї легенди Про перелесника. Розказує, бувало, Стара бабуся нам, маленьким дiтям: "Була собi колись дiвчина необачна..." Про необачну дiвчину, що дорго За кужелем сидiла проти свята, I не молилася, й на дзвони не вважала, I спати не лягала, от за те До неї уночi з'являвся перелесник; Не дьяволом з'являвся, не марою, Спадав летючою зорею в хату, А в хатi гарним парубком ставав, Облесливим - речами i очами. Вiн їй приносив дорогi дарунки, Стрiчки коштовнi й золотi квiтки. Вiн дiвчину квiтчав, i молодою Своєю називав, i коси розплiтав їй, Речами любими затроював їй серце I поцiлунками виймав iз неї душу. На ранок, як спiвали третi пiвнi, Зникав той перелесник, а дiвчина, Уквiтчана, убрана,засипала Камiнним сном. А потiм цiлий день Блiда ходила, мов яка сновида, I тiльки ждала, щоб настала нiч, Щоб з перелесником стояти на розмовi, А тим розмовам був лихий кiнець... "А хто ж був перелесник той, бабусю?" - Питала я в старої, та вона Хрестилась тiльки завжди i казала: "Та не при хатi i не при малих дiтях, Не при святому хлiбовi казати. Не згадуй проти ночi, бо присниться!" Так, я тебе послухала, бабусю, Не згадую нiколи проти ночi Про перелесника, моє свiчадо тiльки Нагадує менi про нього вдень. 19/Х 1899