Оцените этот текст:


 ------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------



   Це був чистий розбишака-халамидник.
   Не було того дня, щоб хто-небудь не жалiвся на Федька:
   там шибку з рогатки  вибив;  там  синяка  пiдбив  своєму  "закадишному"
друговi; там  перекинув  дiжку  з  дощовою  водою,  яку  збирали  з  таким
клопотом.
   Наче бiс який сидiв у хлопцевi! Усi дiти  як  дiти,граються,  бавляться
тихо,  лагiдно.  Федьковi  ж,  неодмiнно,  щоб   битися,   щоб   що-небудь
перевернути догори ногами. Спокiй був його ворогом, з яким вiн боровся  на
кожному мiсцi.
   Наприклад, таке. Лiплять хатки з пiску. Перед будинком, де жив  Федько,
була незабрукована вулиця i там завжди грузли в пiску конi. Пiсля дощу цей
пiсок ставав липким i вогким,для  будування  хаток  нема  краще.  Поставиш
ногу, обкладеш її пiском i виймай потихеньку. От i хатка. Хто  хоче,  може
навiть димаря приробити. Коло хати можна тин вилiпити, а за тином натикати
сiнинок - i сад є.
   А мiж хатками iде вулиця. Можна в гостi ходити одне до одного.
   Федько теж лiпить. Але раптом встане, подивиться-подивиться i вiзьме та
й повалить усе чисто - i своє, i чуже. Ще й регочеться.
   А як хто розсердиться або заплаче, так i штовхана дасть. Битись з ним i
не пробуй,перший по силi на всю вулицю. Враз тобi дасть  пiднiжку,  зiмне,
насяде i пита:
   - Ну? Наживсь на свiтi? Говори!
   Як той каже, що наживсь, то милує; а як пручається - iще б'є.
   Або пускають хлопцi змiя.
   Плац великий,нi будинкiв, нi магазинiв, розбiгтись є де.  I  вiтер  там
раз у раз найкращий.
   От заносять змiя.
   Федько сидить у себе на воротях,  як  Соловей-Розбiйник  на  деревi,  i
дивиться. Вiн усе любить або по кришах  лазити,  або  на  воротях  сидiти.
Ворота високi i там нiби скринька така зроблена. В тiй скриньцi  й  засiда
Федько.
   - Пускай! - кричить той, що держить.
   Змiй виривається, але зразу ж козиряє i б'ється об землю.
   Федьковi досадно: дурнi, хвiст короткий! Але вiн сидить  i  не  кричить
нiчого. Його думка зовсiм iнша.
   Хлопцi догадуються i прив'язують до хвоста ганчiрку. Тодi змiй плавно й
легко здiймається вгору. Приємно  держати  його!  Вiтер  чудесний,  тiльки
розсотуй нитки та дивись,  щоб  на  вузликах  добре  зв'язанi  були.  Змiй
кокетує i хитає головою то в той бiк, то в другий, наче  комусь  шепче  на
вухо то з одного боку, то з другого. А як дерчiтки ще  начепленi,  аж  дух
радiє!  Цiлий  день  би  стояв,  та  держав,  та   дивився   вгору.   Небо
високе-високе, синє та холодне. А змiй у ньому  бiлий-бiлий,  хилитається,
хвостом злегка водить, наче плава, наче йому душно i  вiн  лiниво  обмахує
себе вiялом. I ледве-ледве чутно ллється од  його  дирчання  дирчаток.  Не
тiльки бачиш, а й чуєш. Так наче Гриць або Стьопка там угорi  i  тягне  за
нитку, балується там i дирчить униз.
   Нитка вже дугою пiшла. Ех, погано  путо  зроблено!  Як  _добре  зробити
путо, нитка не дасть дуги. Ну, та нiчого - розсотуй далi. Нитка рiже руку,
але то дурниця. Змiй все далi й далi в'ється в небо, стає менше та менше.
   - Телеграму давай!
   Пускається  телеграма.  Бiленький  папiрчик  начiплюється  на  нитку  i
пiдсовується трошки вгору.  Вiтер  пiдхоплює  -  i  пiшла  телеграма.  Ось
зачепилась за вузлик i пручається, виривається, от трохи не  крикне  вниз:
"не пускають!". Але тут треба шарпнуть  нитку.  Вiтер  знов  пiдхоплює,  i
попливла знову вгору бiла вiсточка. Ось уже вона недалеко, вже вона в тому
мiсцi, де навiть Гаврик  не  може  бачити  нитки.  Ось-ось  змiй  прочитає
телеграму.
   Але тут всi разом чують крик i переводять очi  з  змiя  на  землю.  Iде
Федько. Iде i кричить. Вiн мiг би пiдiйти тихенько, так що й не  почув  би
нiхто,але Федько того не любив. Вiн ще здалеку кричить:
   - Ану, гей там, давай сюди змiя!
   Буде однiмати. Федько iде змiя однiмать.
   Руки в кишенi, картуз набакир,  iде,  не  поспiшає.  Але  тiкать  i  не
пробуй, Федько усяку собаку випередить.
   Хлопцi починають швидко зсотувать нитки. Але що то поможе?
   - Давай змiя! - пiдходить ближче Федько.
   Гаврик кривить губи i хмикає. Стьопка зблiд, але  хутко  зсотує  нитки,
зиркаючи на Федька.
   Спiрка пiднiмає з землi камiнь i кричить:
   - Ану, пiдiйди! Ану!
   Але Федько навiть рук не виймає з кишень i таки пiдходить.
   - Давай сюди змiя!
   Тут вiн уже вийма руки з кишенi, бо  Спiрка  затуляє  собою  Стьопку  i
пiднiма руку з каменем.  Але  сам  Федько  каменя  не  шукає,  вiн  тiльки
дивиться за Спiрковою рукою.
   - Даєш змiя?
   - А це твiй змiй?
   - Однiму та й буде мiй.
   - Овва! Задавака! Так i провалю голову, тiльки пiдiйди.
   - Ану, бий!
   Федько навiть груди пiдставляє, так наче йому тiльки того  й  хочеться,
щоб його вдарили каменем. Чуб йому стирчком вилiз з-пiд картуза, очi хутко
бiгають.
   А Стьопка зсотує, а Стьопка зсотує! Змiй тiльки диркає далеко вгорi  та
шарпається i не розумiє нiчого, що там сталося внизу, чого його так  скоро
тягнуть назад.
   - Ну, бий же! Ех, ти! - боїться... Я он без каменя, на вас трьох.
   - Льонька, Ва-а-сько! - раптом кричить Спiрка.- Сю-да-а!.. Федько  змiя
однiмає!
   Але  Федько  вмить  зривається  з  мiсця,  налiтає  на  Спiрку,   ловко
пiдставляє ногу й кида його на землю. Тут же пiдскакує  до  Стьопки,  хапа
нитку i рве її до себе. Нитка трiскає, змiй диркає. Гаврик плаче, а Федько
намотує нитку на руку i помалу задом iде додому. Вигляд  у  нього  гордий,
Спiрка й Стьопка кидаються на нього, очi аж горять, шпурляють камiння, але
Федько тiльки угинається й регоче.
   - Халамидро! Ну, не попадайся ти на нашiй вулицi!
   Босявка! Зараза!
   А Федько все йде та й iде. Змiй уже його.
   Але тут, буває, вiзьме й зробить несподiване. Коли вже хлопцi далеко  i
не можуть йому нiчого зробити, вiн раптом вертається i вiддає змiя. Навiть
принесе ще своїх ниток i дасть.
   - На твого змiя! Думаєш, менi вiн потрiбний? Схочу -  зроблю  з  цiлого
листа. Тато з типографiї принесе червоної бумаги, так он якого зроблю...
   Але так не часто буває. Частiш кiнчається тим, що хлопцi бiжать додому,
жалiються, а їхнi тато чи мама iдуть до Федькової матерi i теж  жалiються.
А Федьковi ввечерi вже прочуханка.  Але  й  тут  Федько  не  як  всi  дiти
поводиться. Вiн не плаче, не проситься, не  обiщає,  що  бiльше  не  буде.
Насупиться й сидить. Мати лає, грозиться, а вiн хоч би слово з уст, сидить
i мовчить.
   Приходить тато з роботи. Вiн стомлений i сердитий. Руки сивi  од  олова
лiтер, якi вiн складає в друкарнi. Щоки теж нiби оловом налитi, худi-худi,
а борода на них така рiдка, що видно крiзь неї тiло.
   - Що? Вже знов? - питає  вiн,  глянувши  на  Федька.  Федько  ще  бiльш
насуплюється й починає колупати пальцем кiнець столу. А мати розповiдає.
   - Правда то? - питає батько у Федька.
   Федько мовчить.
   - Кому ж я говорю? Правда те, що мати каже?
   - Правда,тихо одмовляє Федько.
   - Скидай штани.
   Федько мовчки встає, скидає штанцi й чекає, похиливши голову.
   Батько здiйма з себе ремiнь, кладе Федька на стiлець i починає бити.
   Федько здригується всiм тiлом i шарпа ногами.
   - Лежи!! - кричить батько.
   - А кляте ж яке! А кляте! - сплескує руками  мати.Хоч  би  ж  попросило
тата, хоч би заплакало. Камiнь, а не дитина! Сибiряка якийсь...
   Вибивши "сибiряку", батько вийма з кишенi двi або  три  копiйки  й  дає
йому.
   - То тобi за те, а це за те, що правду говориш...
   Федько витирає сльози, що виступили  з  очей,  бере  грошi  й  ховає  в
кишеню. Вiн за ремiнь не сердиться,вiн розумiє, що так i треба. Але й  три
копiйки бере,  бо,  справдi,  не  брехав.  Якби  вiн  схотiв,  то  мiг  би
одбрехатися, але Федько брехати не любить.
   Не любить також Федько й товаришiв видавати.
   Батько й за це Федька хвалить, а мати так само сердиться.
   - Так-так, потурай йому, давай йому грошi, давай. Вiн навмисне робитиме
бешкет, щоб правду сказать. Розумний батько, вчить сина. Замiсть того, щоб
повчить його за те, що покриває других, вiн хвалить...
   - Нiчого, стара... За все бить не можна. За що бити, а за що хвалити...
   - Так-так! Хвали його, хвали...
   А найбiльше Федьковi доставалося за Толю. Толя  був  син  хазяїна  того
будинку, де вони жили. Це була дитина нiжна, делiкатна, смирна. Вiн завжди
виходив надвiр трошки боязко, жмурився вiд сонця  й  соромливо  посмiхався
своїми невинними синiми очима. Чистенький, чепурненький, вiн зовсiм не мав
нахилу до Федькових забав. Але цей халамидник неодмiнно спокушав  його,  i
бiдненький Толя приходив додому задрипаний, подраний,  з  розбитим  носом.
Мати його, жiнка чула й теж делiкатна, трохи  не  вмлiвала,  бачачи  таким
свого Толю.
   - Де ти так убрався?! Хто тебе  так?  -  жахалась  вона.  Толя  плачучи
казав, що вiн не винен, що Федько призвiв на те.
   В той же вечiр батько Федькiв допитував уже "сибiряку".
   - Ти лазив з Толею драть горобцiв?
   - Лазив.
   - Ти порвав йому штанцi?
   - Вiн сам порвав. Не вмiє лазить, а береться. Хай не лiзе.
   Але тут вмiшувалась мати:
   - Та як ти смiєш так говорити?  То  дитина  благородна,  нiжна,  а  ти,
мужиченя, з  ним  так,  як  з  Стьопкою.  Та  через  тебе  нас  з  кватирi
виженуть... Щоб  ти  не  смiв  пiдходити  до  його,  мурло  ти  репане.  З
свинопасами тобi гратись, а не з благородними дiтьми. Нещастечко ти моє! I
за що мене Бог покарав таким сибiрякою... А батько нiчого йому й не скаже,
роби, синку, що хочеш, бий дiтей, хай нас виженуть з кватирi...
   Батько мовчить i  хмуро  дивиться  в  вiкно.  Надворi  вечiр.  З  вiкон
хазяйського дому ледве чутко вибиваються  звуки  нiжної  музики.  Тепло  i
затишно там. Батько Толин десь походжає собi по просторiй хатi,  задумливо
слухаючи музику. Тут же, мабуть, Толя, чистенький, нiжний, з  щiчками,  як
проскура. Мати грає. Нi сварок у них, нi бруду, нi  клопоту.  Пожильцi  їм
знесуть плату за квартири, мужики за землю грошей привезуть, їх  нiхто  не
вижене з квартири, хоч би Толя як обидив Федька.
   - Скидай, сучий сину, штани! - раптом грiзно звертаєть­ся батько до
Федька.
   Федько з-пiд лоба дивиться на тата.
   - За вiщо? - ледве чутно питає вiн.
   - За те, що водишся з благородними дiтьми. Я  тобi,  паршивцю,  скiльки
раз казав: не смiй з панами водитися. Не кумпанiя вони тобi.
   - Та я з ним не водюсь, вiн сам лiзе.
   - Жени його пiд три чорти од себе... Яка вiн тобi кумпанiя?.. Лягай!
   Федько  лягає,  але  батько  так  б'є,  що   мати   зостається   зовсiм
невдоволена.
   А на другий, третiй день Федько знов спокушає Толю. I спокушає якраз  в
такий момент, коли нi одному чоловiковi в голову б того не могло прийти.
   Скажiмо так. Надворi буря, дощ ллється з неба  такими  патьоками,  наче
там тисячi Федькiв  перекинули  тисячу  дiжок  з  водою.  Хмари  аж  синi,
кошлатi, так i розрiзують їх зеленявi  блискавки.  Грiм  трiскає  з  такою
силою, що аж посуд дзвенить у шафах.
   Толя, притаївшись бiля вiкна, дивиться на вулицю. Пусто,  нема  нiкого,
все поховалось. Тiльки з гори бiжить цiлий потiк брудної води з  бульками.
Дощ сiче воду,  камiнь,  стовпчики.  З  ринв  цiлi  водоспади  спадають  в
палiсадник. Темно, сiро, страшно. Мама у себе в покої лежить з  пов'язаною
головою - вона не виносить бурi i завжди хворiє.
   Толя теж заховався б кудись, але мама заборонила йому сидiти бiля вiкна
i через те Толi страшенно кортить ще посидiти й подивитись.
   У, який буйний та брудний потiк бiжить по вулицi!  I  де  вiн  береться
завжди?
   Трах-тах-тах! - лускає грiм i лямпа в їдальнi дзвенить.
   Толя тихенько хреститься й блiднiє, але од вiкна одiйти не може.
   I раптом вiн бачить щось надзвичайне. На вулицi, в самому  потоцi,  пiд
дощем,  мокрi,  без  шапок  бредуть  Федько,  Стьопка   i   Васька.   Вони
позакачували штанцi аж до живота, пацають ногами, смiються,  щось,  видно,
кричать, їм весело i любо! Вода, мабуть, тепла, а дощ, як душ у банi,  так
i обливає їх. Ось Федько пiдставляє лице пiд дощ, ловить краплi ротом. Якi
у них смiшнi мокрi голови!..
   Васько щось найшов у водi. Що то?.. Пiдкова. Федько ховає  в  торбинку.
Вони знов назбирають гвiздкiв, пiдков,  залiзячок!  А  Федько  раз  найшов
навiть п'ять копiйок!
   Толя стає у весь зрiст на вiкнi i маха руками, щоб його  побачили.  Але
хлопцi не дивляться  на  вiкно.  Вони  пацають  ногами,  бовтаються,  грiм
трiщить у них над головами, але їм то й за вухом не  свербить.  Хмари  над
ними такi страшнi, що дивитись  моторошно,  а  їм  те  якраз  i  мило,дощ,
значить, ще довго буде.
   Ось вони пританцьовують, мабуть, спiвають:
   Iди, iди, дощику,
   Цебром,
   Цебром-цебрицею
   Над нашою пшеницею.
   I дощ iде їм на голову, на плечi, на руки. Сорочки поприлипали до тiла,
потiк бiжить-бiжить, грiм трiщить.
   Але Толi грiм уже не страшний. Толя й сам би побiг на  вулицю.  Вiн  ще
дужче маха руками, але постукати боїться, бо мама почує.
   Нарештi, Федько помiчає Толю i почина махати рукою, закликаючи до себе.
Васько i  Стьопка  теж  вимахують,  показують  пiдкови,  гвiздки,  пацають
ногами, пiдскакують. Васько пада i сiдає просто в воду, Федько  й  Стьопка
регочуться, а Васько за ними.
   Толя раптом зстрибує з вiкна, швидко скидає черевички, закачує штанцi i
тихенько вибiгає в сiни, з сiней на ганок. На ньому бархатовi  курточка  й
штанцi,жалко їх. Але хлопцi вже коло ганку i кричать:
   - Iди, не бiйсь! Дощ теплий.
   - Та йди! От баба, мнеться... Раз - два!
   Толi холодно i страшно, але вiн не хоче,  щоб  його  звали  бабою.  Вiн
сходить з ганку i обережно iде до  хлопцiв.  Нiжнi,  випещенi  нiжки  його
спотикаються, брудний потiк залива  бархатовi  штанцi,  дощ  враз  вимочує
акуратно зачiсане волосся i курточку. Спершу вiд цього холодно, але  потiм
робиться так славно, мило. Толя од приємностi аж вищить i  паца  ногою  по
водi. Хлопцi  теж  кричать  i,  схопившись  за  руки,  бiжать  униз.  Толя
посерединi.
   Ввечерi Толя хворий, гарячий лежить у  постелi,  а  Федька  кладуть  на
стiлець i луплять.
   Наставала весна. Снiг зробився жовтий i брудний, а лiд на рiчцi  такий,
як намочений сахар. Потiм почали текти рiчечки по вулицях i стала парувати
земля на сонечку.
   Раз пiд вечiр Стьопка, Грицик, Спiрка та iншi хлопцi пускали  кораблики
по вулицi.
   В цей час вийшов Толя на ганок i дивився на них. Вiн сам не пускав,  бо
йому строго заборонено було гратись з вуличними хлопцями,  але  стояти  на
ганку можна було.
   Раптом звiдкись прийшов Федько. Кожушок його був весь  мокрий,  чобiтки
аж порижiли од води, шапка в болотi. Але вiн весь сяяв i махав  величезною
палицею, яка була вдвоє бiльша за нього.
   - Хлопцi! А де я був! - закричав вiн ще здалеку.
   Всi кинули кораблики й пiдбiгли до нього.
   - А де? А де?
   Федько ловко заткнув палицю в купу мокрого снiгу, зняв  шапку  i  витер
пiт.
   - Ху! От так наморився, братця! Ну, так i робота була.
   - Та де ж ти був? Яка робота?
   - На рiчцi був. Там таке-е!..  Крига  йде  страшенна.  Базарний  мiсток
знесла к бiсу. Он як! Ми  ловили  дошки...  Я  такого  дуба  витягнув,  що
ой-ой-ой!
   Хлопцям аж дух захопило... А вони й не знали!
   - Та брешеш? Правда?
   - Пiди подивись. Сидять тут, кораблики пускають... Я завтра у школу  не
пiду, зранку на рiчку збираюсь...
   - Як у школу не пiдеш? А батько?
   - От штука! Вiзьму та й не пiду. Здоров, Только! Толя чув усю розмову i
йому страшенно кортiло розпитатись, як там на рiчцi  крига  йде.  Але  вiн
терпiть не мiг, як  йому  цей  Федько  говорив  "Толька".  Наче  вiн  йому
товариш.
   Толя одвернувся й нiчого не сказав, немов не чув Федь­ка.  Але  так
було цiкаво послухати, як крига йде на рiчцi, що вiн зараз  же  повернувся
знов i сказав:
   - Здоров! Ти був на рiчцi?
   - Був.
   - Здорово йде?
   - Бiжи подивись, як мама пустить,посмiхнувся Федько  й  одвернувся  вiд
Толi.
   Толя почервонiв,як вiн смiє насмiхатись, мурля погане!  Як  пожалiється
татовi, йому зададуть!
   А Федько розказував тимчасом далi:
   - Вся рiчка йде. Страшенно так  суне  та  трiщить...  А  на-ро-о-ду  на
березi, повно! Один хлопець хотiв поїхать  на  кризi,  та  злякався,  а  я
завтра поїду.
   Толя хотiв iти додому, але, зачувши цi слова,  навiть  зiйшов  униз  до
хлопцiв.
   Хлопцi теж були враженi,от скажений цей  Федько!  Там,  десь,  дивитись
страшно, а вiн полiзе туди.
   - Та на саму кригу полiзеш?
   -  Атож  куди!  От  i  палиця  вже  є,показав  Федько  на   застромлену
палицю.Весело на кригах! Я бачив, як торiк їздив Антошка... Та я  тодi  не
достав палицi... Гайда завтра разом? Га?
   Спiрка й Стьопка почухались: у школу треба.
   - Е, в школу! Один день пропустимо, от бiда велика! Толi  страшно  було
слухати такi розмови, але вiн не мав сили одiйти.
   Хлопцi почухались i таки рiшили йти завтра до рiчки. Умовились, що  всi
троє зiйдуться на цьому самому мiсцi рiвно _о восьмiй годинi.
   Коли Федько прийшов на другий день на призначений пункт, вiн застав там
Спiрку, Стьопку i... Толю. Толя був увесь закутаний у шарфики,  з-за  яких
визирав тiльки кiнчик носа та оченята. Оченята йому були якiсь  чуднi,  не
то винуватi, не то зляканi.
   Федько Толi здивувався.
   - А ти чого? Може теж з нами? Толя трошки почервонiв i сказав:
   - Я тiльки пiдiйду, подивлюсь, а потiм пiду в школу.
   - Iди, дивись,згодився Федько i почав витягати з снiгу палицю.  Вiн  її
сховав туди ще вчора ввечерi.
   Палиця чудесна була! На кiнцi гостра, ще й з гвiздком,  як  устромиш  у
кригу, не посковзнеться. Книжки Федько прив'язав собi на  живiт  i  закрив
кожушком. Смiшно було дивитись, що вiн став такий пузатий.
   - Наче твiй тато...сказав Спiрка Толi.
   То була правда, сам Толя це бачив, але йому все ж таки  досадно  стало.
"Тато"... Зовсiм не "тато", а "папа". А потiм, що ж тут такого, що у  його
папи бiльший живiт, нiж у їхнiх тат? Бо його папа багатий, от i все.
   Толя їм нiчого все ж  таки  не  сказав,  вiн  був  хлопчик  делiкатний,
вихований. Федько, той, якби зачепили його тата, зразу  б  грубостi  почав
говорити, а то й битись полiз би.
   А Толя навiть щось сказав до Спiрки. Але Спiрка не чув, бо вони  в  той
час пiдiйшли до спуску з гори. Тут уже не до  балачок,стало  видно  рiчку.
Повiнi ще не було, але яка стала чудна рiчка! Вся сiра, покопирсана, ряба.
На березi комашнею  стоять  i  ходять  люди.  Сонце  хитро  виглядає  з-за
парового млина. Галки кудись летять довгими рядами i кричать. А як блищить
кiнчик хреста на Богоявленськiй церквi! Ух, гарно!..
   - Ану, наввипередки! - раптом закричав Федько i  як  вихор  зiрвався  з
мiсця.
   Стьопка й Спiрка заверещали й побiгли за ним.
   Толi теж хотiлось i заверещати, i побiгти, i навiть  фицнути  так  саме
ногою, як зробив Стьопка. Але вiн того не мiг зробити: кричати  на  вулицi
не личить благородним дiтям, бiгти ж трудно, бо кожушок його такий  довгий
та тяжкий, а на ногах глибокi калошi. Та ще на спинi ранець з книжками.
   Толя тiльки дивився, як миготiли ноги Спiрки та  Стьопки.  Ось  Стьопка
загубив книжки. Зупинився, пiдхопив, знов фицнув i полетiв за переднiми.
   Толя нагнав їх  аж  коло  самої  рiчки.  Зблизька  рiчка  здавалась  ще
чуднiшою. Видно було, як помалу, тяжко йшла крига. Лiд  трiщав,  лускався,
крижини лiзли одна на одну, чисто було схоже на те, як женуть великий гурт
волiв. _Вся сiра маса худоби сунеться помалу, але деколи один  вiл  вилiзе
на другого, i тодi в тому мiсцi починається гармидер, воли налiзають  один
на  одного,  стоять,  крутяться,  аж  поки  тi,  що  почали  гармидер,  не
проштовхнуться наперед.
   По всьому березi стоїть  народ.  Хлопцi  живжиками  просуваються  помiж
дорослими i безперестанку кричать дзвiнкими,  веселими  голосами.  Скiльки
тут школярiв, якi завтра скажуть учителю, що їм у цей день "голова болiла"
i вони не могли прийти "в клас"!
   А рiчка все суне i суне вперед. Крижини з мокрим рипом труться одна  об
одну. Вони такi поважнi та старi, аж жовтi. Звiдки вони припливли сюди?  I
куди  попливуть?  От  сiсти  б  на  одну  з  них  i  їхати  на  нiй   десь
далеко-далеко. Кругом другi крижини, їх треба одпихати, щоб  не  лiзли  на
цю, а то як налiзуть, то потоплять. Добре, як  встигнеш  перестрибнути  на
другу, а як шубовснеш у воду? А вода, ух, чорна, глибока  та  холодна,  аж
пищить.
   Але знаходяться смiльчаки, що стрибають  на  крижини  i  їдуть  на  них
якийсь час. Десятки хлопчачих очей з заздрiстю слiдкують за  молодцями.  А
молодцi вiзьмуть та ще й ногами потопають по льоду, от, мовляв, крига яка,
не провалиться. Деякi з них  перестрибують  на  другi  лiдяки  i  навмисне
зупиняються на самому кiнчику над чорно-синьою, густою водою.
   - Ану, ти там! Хочеш ракiв половить? - кричить хто-небудь з дорослих на
молодця.Злiзай на берiг!.. Шубовсне в воду, витягай його...
   Молодець нiби не чує, але, потопавши на кризi, сходить на берiг.
   Толя часто подивлявся на Федька: ну, що ж вiн не йде на  кригу?  Федько
щось говорив Стьопцi i Спiрцi i показував на рiчку головою.
   Толя пiдiйшов ближче i почав слухати.
   - ...А то що! Стрибають тут...-говорив  Федько.--Подумаєш,  яка  штука!
Нi, нехай хто на той бiк по кризi перейде, от буде герой!
   - Ну, на той бiк! - покрутив головою Стьопка,як затре кригою, що  будеш
робити?
   - А ти на другу! - блиснув очима Федько.А з  тої  ще  на  другу!..  .От
зроби так! Зробиш? Га?
   - А ти зробиш?
   - Може й зроблю...
   Толi страшенно хотiлось подивитись, як Федько буде стрибати  з  крижини
на крижину. Вiн пострибає i, розумiється, злякається й почне плакати: його
знiмуть з криги, а всi потiм будуть з його смiятися. Хай не задається.
   - Нi-за-що не зробиш! - сказав Толя Федьковi, киваючи на рiчку.
   Федько мовчки подивився на нього й нiчого не сказав. А Толя бачив, як у
Федька навiть губи побiлiли, а очi стали  такi  чуднi,  гострi,  коли  вiн
вдивлявся в кригу. Ага! Мабуть, боїться.
   - Ану, спробуй! - знов сказав Толя.Ти ж хвалився, що  будеш  їздити  на
крижинах. Ану!
   А крижини сунули та сунули. Iнодi вони розривалися i мiж ними  робилась
чорна, страшна латка води. В тiй водi пливала солома й трiсочки. I солома,
i трiсочки крутились i десь зникали,-так вертiло там воду.
   - А давай об заклад, що перейду на той бiк! - вмить звернувся Федько до
Толi.
   - Ба не перейдеш!
   - Ну, давай! Об що йдеш!  Як  перейду,  даси  менi  свiй  ножик,  що  з
костяною ручкою. А як не перейду, я тобi дам свого чижика. Хочеш?
   Толi зовсiм не хотiлось чижика,навiщо йому чижик? - але вiн згодився.
   - Ну, добре! Давай руку. Спiрка, перебивай.  Спiрка  перебив  i  Федько
став тiснiше пiдперiзуватись, оддавши Стьопцi свої книжки.
   - Тiльки ви мовчiть...тенором сказав усiм Федько.А то, як побачать,  що
я хочу переходить на той бiк, то не пустять. Нехай думають, що я хочу коло
берега походити.
   - Добре!..
   Федько пiдперезався,  взяв  у  руку  палицю,  спробував  її  й  насунув
щiльнiше шапку.
   - Ну, гляди ж! - промовив вiн до Толi якимсь  чудним  голосом  i  пiшов
просто на кригу.
   - Федько пiшов!  Федько  пiшов!  -  закричали  хлопцi,  якi  вже  давно
зачiпали його, щоб iшов на кригу.
   Федько стрибнув на лiд i, наче пробуючи його, потопав  ногами.  Крижина
добра була, товста, мiцна.
   Федько потрошки наблизився до другої,  походив  i  палицею  змiряв,  чи
товста. Потiм озирнувся до берега i раптом стрибнув на другу крижину.
   Спiрка, Стьопка й Толя дивились за ним з замиранням серця.
   - А куди ти там? - закричав до Федька якийсь робочий збоку.Куди понесло
тебе? Вертайсь назад!
   Але Федько, мов не чуючи, пiдбiг на край  своєї  крижини  i  знов  став
тикати пiд нову крижину. Та  була  зовсiм  тонка.  Спробував  надушити  її
палицею,угинається. А позаду  кричать  i  махають  руками,  щоб  вертався.
Федько вибрав iншу - ця товща. Розбiгся i стрибнув. Крижина тiльки  злегка
хитнулась i заспокоїлась.
   - Та що вiн, сказився, паршивець! - закричали вже iншi  на  березi.Куди
його потягла нечиста сила? Ей ти, вертайся сюди заразi
   - Ну, дивiться на цього одурiлого хлопця!
   - Та бiжiть, стягнiть його, сукиного сина!
   Але бiгти було вже пiзно. Федька несло вниз, i вiн був уже на серединi.
Вiн часом оглядався, пiднiмав на палицi шапку, весело крутив нею i  кричав
щось. Розiбрати не можна було, що вiн саме кричав, але чути, щось веселе i
завзяте.
   - Та чий вiн? - питалися кругом.
   - Федько, Iвана типографчика син. Халамидро звiсне.
   - Ну й пробийголова... Ач яке виробляє! Ах, ти ж Боже наш!
   А Федько, справдi, щось надзвичайне виробляв на рiчцi. Вiн то  повз  на
животi по тонких крижинах,  то  впирався  палицею  i  перестрибував  через
водянi латки, то бiгав з кiнця в кiнець криги, не маючи виходу. Здавалось,
ось-ось налетить на нього ота кучугура криги,  зiтре,  зiмне  й  слiду  не
зостанеться од комашинки-хлопчика.  Але  комашинка,  якимсь  чудом,  ловко
видряпувалась на самий гребiнь кучугури, скоренько з'їжджала з неї i бiгла
знову, з крижини на крижину.
   На березi було тихо. Хлопчики завмерли з роззявленими ротами i широкими
очима. Старшi хвилювались i пильно слiдкували за кожним рухом  "шибеника".
Як той щось замнеться, так всi зараз затурбуються, деякi починають кричати
всякi поради:
   - Вправо, вправо бери, сукин син!
   - Куди вправо? - махає на порадника другий  рукою.Там  вода,  хай  жде,
друга крижина пiдпливе... Не рушся, стiй на мiсцi!
   На щастя, Федько не може чути нiяких порад  i  щасливо  добирається  до
берега.
   Хлопчаки починають од щастя пищати, боротись, кидати камiннями у кригу.
Дорослi легше зiтхають i, хитаючи головами, лають Федька-халамидника.  Але
в лайках нема нi злостi, нi досади. Ловкий  хлопчак,  що  й  говорити.  Як
брався, собака, га?
   Федько з того боку махає надiтою на палицю шапкою. Той берiг пустий, бо
туди не можна пройти з вулиць - чиїсь мури i тини.
   - А як же вiн назад добереться? Невже знов по крижинах?
   - А так i є, вiн знов на крижинах!
   Справдi, Федько стрибнув на крижину, потiм на другу, i знов  на  березi
всi притихли, слiдкуючи за одчаяним хлопцем. Нiхто вже  не  кричав  порад,
нiхто не лаявся,  тiльки  не  зводили  очей  з  маленької  комашинки,  яка
дряпалась, бiгла серед страшних сiрих крижин, стрибала,  метушилася.  Така
маленька комашинка, а  як  вона  ловко,  безстрашно  обдурювала  величезнi
шматки льоду, що з трiском лiзли на неї, немов збирались розчавити нахабне
живе створiння. Як це створiння топтало ту сiру купу  криги  i  ще  навiть
часом вимахувало своєю малюсiнькою паличкою.
   - Ну,  й  шибеник!  -  зiтхав  хто-небудь,  як  Федько  видряпувався  з
скрутного мiсця.
   А "шибеник" все ближче й ближче присувався.
   Ось уже недалеко. Видно вже, як швидко  оченята  його  бiгають  на  всi
боки, вишукуючи мiсце, де перестрибнути. Найшов.  Вперся  палицею.  Палиця
сприснула. Ударив дужче в лiд i знов уперся. Стоїть добре. Раз! - i вже на
другiй крижинi. Жилаве, чортове хлопча. Стриба, як кiшка.
   I от хлопча уже на березi.  Круг  його  крик,  писк  товаришiв.  От  це
молодець, так молодець. От як треба!
   - Ну, щастя твоє, що ловкий! - качають головами дорослi. Але не лають i
не сердяться,що говорити такому зайдиголовi!
   Толя аж  задихався,  дивлячись,  як  Федько  перебирався  по  крижинах.
Оченята  йому  розгорiлися,  серце  билось  мiцно  i  гаряче.  Нiчого  там
страшного нема, на тих крижiнах. А зате як iнтересно,  як  весело!  От  би
взять та собi побiгти. Тiльки скинуть калошi, а то в них важко. То  зовсiм
не трудно. Узять у Федька палицю, встромляти  у  лiд  i  стрибати.  Велика
штука!
   А коли Федько вийшов на берiг, коли його отовпили хлопцi i з радiстю та
захватом дивились на нього, як на героя,  Толя  почув,  що  вiн  теж  може
перейти. I не тiльки може, а от вiзьме й перейде!
   I вiн, нiчого нiкому не кажучи, хутенько скинув калошi, струсив  ранець
з плеч на землю i пiдiйшов до Федька.
   - Дай менi свою палицю! - сказав вiн.  Федько  здивовано  подивився  на
панича.
   - Нащо тобi?
   - Я теж хочу йти на той бiк.
   - Куди??
   - На той бiк.
   Спiрка й Стьопка так i фиркнули. Але Федько не засмiявся.
   - А як упадеш у воду?
   - Не бiйсь, не впаду. Давай!
   - Лучче не треба, Только... Ти не вмiєш.
   - Овва! Ти один умiєш. Ну, давай палицю. Що, може жалко?
   - На...стиснув плечима Федько,тiльки гляди... Толя взяв палицю i  пiшов
на кригу.
   - А куди знов? Чого? Хто? - раптом закричали люди,  побачивши  Толю  на
льоду.
   Але Толя, так само, як Федько, побiг далi i стрибнув на другу крижинку.
В цей час насунула цiла купа льоду й одрiзала Толю вiд берега.
   Толя опинився сам серед страшних, холодних крижин, якi всi  ворушились,
лiзли одна на одну, трiщали, крутились.
   На березi щось кричали, бiгали. Толя розтерявся: хотiв бiгти назад, але
не можна - перед ним цiла смуга води. А ззаду суне величезна скеля  льоду.
Вона наче спецiяльно хоче налiзти на Толю, так весь час  напирає  на  його
кригу.
   Толi зробилось страшно. В руки стало якось дуже холодно, ноги ослабли i
сковзались по льоду. Хотiлось упасти на лiд,  притулитись  до  нього  всiм
тiлом i кричати, кликати на помiч.
   Але вiн i те боявся зробити. Тiльки стояв i тихенько став плакати.
   А люди на березi хвилювались, кричали, радились, як вирятувати Толю,  i
не знали, що зробити, бо кожний радив одне, другий  друге,  третiй  третє.
Всi йшли рядом з крижиною, на якiй стояв i плакав  Толя,  кричали,  махали
руками, кудись когось посилали. А Толя тимчасом все  плив  далi.  Вiн  уже
випустив палицю з рук i хукав на червонi пальцi, обливаючи їх сльозами.
   Деякi з дорослих пробували зайти по крижинах з другого боку, але  крига
угиналась, ломилась пiд ними i один швець навiть трохи не впав у воду.
   В цей час звiдкись узявся Федько. Вiн, як  тiльки  Толя  розтерявся  на
льоду, i всi побачили, що злякався,десь  зрау  зник.  Його  навiть  хотiли
вилаяти, що призвiв панича до такої бiди. Але Федько як пiд кригу пiшов.
   - Ага! Злякався, сткурвин син! Шибеник чортiв, навчив хлопця та й утiк.
   Усi вже знали, що Толя хазяйський синок, а деякi навiть побiгли за його
папою.
   I от, коли всi метушились, бiгали  i  не  знали,  як  вирятувати  Толю,
несподiвано з'явився Федько. В руках йому була довжелезна  палиця,  в  яку
вiн почав забивати гвiздка, раз-по-раз заклопотано подивляючись  на  Толю.
Спiрка й Стьопка всiма силами старались помагати йому.
   Ну, гвiздок забитий, держиться добре.
   - Ану, гей, дайте дорогу... З дороги ж!_
   Всi розступились на крик. А диви, знов цей шибеник!
   Але вiн з палицею, чи не рятувать панича збирається?
   - Ти куди, халамидро?
   - Дорогу!.. Ану, дайте дорогу!
   Федько продерся крiзь юрбу, вибрав крижину i стрибнув.
   - Держись, Только! Я зараз буду коло тебе! Держись, не бiгай,  стiй  на
мiсцi!
   Толя, забачивши Федька, захвилювався i хотiв бiгти йому назустрiч,  але
приказ Федька зупинив його.
   Хвилин через п'ять Федько вже був на Толинiй крижинi.
   - Ну, давай руку... Iди за мною.  Та  не  бiйсь,  iди  смiливо.  Палицю
вiзьми та впирайсь. Ну, так... Держись...  Стiй...  Я  перестрибну,  а  ти
пiдожди...
   - Ой, не ходи!.. Я боюсь...ухопився за нього Толя.
   - Та стiй! От дурне... Я перестрибну i присуну до тебе свою крижину,  а
ти перейдеш... Бо сам же не перестрибнеш...
   Федько перескочив, пiдбiг на край своєї крижинки  i  вперся  палицею  в
сусiдню купу льоду. Крига зашарудiла й пiдсунулась до Толi.
   - Тепер переходь сюди!.. Ну, от бачиш... Тепер iди  на  цей  край.  Iди
смiливо, не бiйсь... Ставай тут. Стiй, не бiйсь. Я пiду назад,  пiдштовхну
тепер до берега...
   Федько перебiг на другий кiнець крижини i тiльки хотiв упертись палицею
в дно рiчки, як раптом пiд ним почувся трiск, крихка  крижина  розломалась
надвоє, i Федько зник з льоду.
   Всi так i замерли.
   Але Федько не потерявся, вiн ухопивсь руками за кригу i зо  всiєї  сили
пнувся, щоб його не знесло. Але на латку води, яка сталася вiд цього,  вже
сунула нова крига. Вона знесе Федька.
   Толя побачив це i з криком забiгав по крижинi.
   - Толю! Толю! - кричав Федько.Подай менi палицю свою... Подай палицю...
Я вилiзу.
   Але крижину в цей час пiдбило до берега i Толя, як  стрiла,  вилетiв  з
неї.
   Стьопка, Спiрка й iншi хлопцi кинулись  до  Федька  i  протягнули  йому
палицю. Федько весь посинiв уже i хотiв взятись за  палицю,  але  рука  не
слухалась, заклякла.
   А пiдiйти до нього не можна, бо крижина угинається, заливається водою i
може розломитись знов,
   - Стьопка, ляж на лiд та пiдсунься до мене,прохрипiв Федько.
   З берега дорослi щось кричали, але хлопцi їх не слухали. Стьопка лiг  i
став пiдсуватись до Федька.
   - Зiйдiть там з криги, хто лишнiй,крикнув Стьопка, озирнувшись.
   Але в цей час один з хлопчикiв подав Стьопцi шворку, зв'язану з поясiв.
Стьопка кинув її Федьковi.
   - Хватай, Федю! Хватай... Швидше, Федю, бо крига йде.
   Федько протягнув руку, але знов ухопився нею за лiд.
   - Не можу...прошипiв вiн,руки не держать, упаду...
   I раптом вхопив зубами за шворку, набрав повен рот, мiцно стиснув  зуби
i мотнув головою, мовляв: "тягни!".
   Стьопка, хлопцi й дорослi з берега почали тягти Федька.
   - Держись, Федю, держись, нiчого... Ех, держись ще трошки! Браво!
   Федько був весь синiй од холоду i того, що  держався  зубами  за  пояс.
Але, як тiльки витягнули  його  на  тверде,  вiн  став  на  ноги  i  почав
швидко-швидко топати й махати руками.  Вода  лилася  з  нього,  зуби  йому
цокали, але вiн на те не вважав.
   - Нiчого, не перший раз, я цiєї зими три рази  на  льоду  провалювався.
Треба тiльки бiгати.
   Але йому не дали побiгати. Десь узялись папа й мама Толi, а з ними мати
Федька, Толя, побачивши їх, затрусився i з криком  та  плачем  кинувся  до
них.
   - Папочко!.. Мамочко!.. Я не винен, я не винен!.. Але папа  й  мама  не
дали йому говорити. Схопивши його пiд руки, шарпнули i потаскали додому.
   Мати Федькова теж схопила Федька i так торсонула, що з того  аж  бризки
посипалися.
   - Додому, ироде! Ось я тобi покажу! - I знову так потягнула, що  Федько
мусiв бiгти за нею. Такою блiдою й  лютою  Федько  нiколи  не  бачив  свою
матiр.
   А попереду батьки тягли Толю, який весь час спотикався, щось  кричав  i
голосно плакав. Батьки йому щось одповiдали i шарпали так, що Толi  кiлька
разiв спадала з голови шапка.
   Раптом вони зупинились i пiдождали Федька з матiр'ю.
   - Вiн був на льоду? - грiзно звернувся батько Толин до Федька. Федьковi
було дуже холодно, зуби йому не переставали стукати, все  тiло  болiло  од
шарпання матерi, але вiн все-таки встиг помiтити, що у батька Толиного  аж
слина запеклася на губах, а очi налились кров'ю. А Толя  з  жахом  задирав
голову то до мами, то до папи i жалiбно говорив:
   - Я не винен, я не винен...
   - Мовчи! - крикнув до нього батько, i знов повернувся до Федька:
   - Був вiн на льоду?
   - Був...цокаючи зубами, сказав Федько.
   - Неправда! Неправда! - ще жалiбнiше i  з  страхом  забився  Толя.Я  не
хотiв iти, а вони мене потягнули на рiчку. А потiм  Федько  узяв  i  пхнув
мене на кригу... Спитайте всiх... Я не винен...
   Федько аж труситись перестав i подивився на Толю. А мати Федькова так i
спалахнула.
   - Ох, Боже ж мiй! Та що ж ти собi думаєш, люципере ти! Та  батько  ж  з
тебе три шкури здере, та вiн же на тобi живого мiсця не оставить. Чом тебе
чортяка не вхопила там у водi, ти, идоляко!
   I вона зо всiєї сили ударила Федька по головi. Федько аж упав  на  одно
колiно i закрив руками голову. Мати знов хотiла вдарити його.
   - Пiдождiть, Iванихо! - зупинив її батько Толин i пiдняв Федька.
   - Встань... Чекайте, Iванихо... Я хочу спитать його... Федьку,  я  вiрю
тобi, я знаю, що ти нiколи  не  брешеш,  не  бреши  й  тепер:  говори,  ти
потягнув Толю на рiчку?
   Федько трусився, колiна йому зiгнулись i хилитались на  всi  боки.  Вiн
мовчав.
   - Говори ж, падлюко! - торсонула його мати.
   Федько глянув на  Толю,той  великими,  повними  страху  й  тоски  очима
дивився прямо на нього. Сльози текли йому по щоках i зупинялись в куточках
рота. Толя машинально злизував  їх  язиком  i  все  дивився  на  Федька  з
чеканням чогось страшного.
   - Ну, говори ж, Федьку! - нетерпляче сказав батько Толин.
   Федько одвiв очi од Толi, похилився i тихо сказав:
   - Повiв...
   - I пхнув його на кригу?
   - Пхнув...
   - Паршивець же ти! - крикнув Толин батько i сильно  хляснув  Федька  по
лицi. А потiм повернувся до Федькової матерi i сказав:
   - Надiюсь, що на цей раз чоловiк ваш покарає його, як  слiд...  Инакше,
лучче очистiть менi кватирю.
   Федьковi знов упала з голови шапка, як ударив його  Толин  батько.  Вiн
пiдняв її й подивився на Толю. Але Толя тулився до  матерi,  яка  милувала
вже i жалiла його.
   А ввечерi, коли мав прийти батько Федькiв з  роботи,  Федько  кашляв  i
облизував гарячi губи. Йому було страшенно жарко.
   - Ага, бухикаєш, кашляєш, идоле? -  обзивалась  од  печi  мати.Пiдожди,
пiдожди, вiзьме тебе чорт... Ось нехай  ще  батько  прийде  та  погрiє  ще
ремiнем. Що, єсть жар?
   - Єсть...-тихо одповiв Федько, а сам придивлявся, як в очах його стояли
дивнi жовтi й зеленi плями.
   Коли батько прийшов i мати стала йому розказувати, Федьковi в очах  уже
було зовсiм жовто i голова була страшно тяжка й гаряча; така  була  тяжка,
що не можна було держати її на плечах i хотiлось покласти чи на  стiл,  чи
на землю, чи хоч у пiч - аби покласти.
   Мати говорила, але Федько навiть не слухав i не  пам'ятав  вже  нiчого.
Вiн тiльки, як крiзь сон, бачив, що татуньо чогось страшенно  став  лютий,
такий лютий, що аж говорити не мiг i тiльки хапався то  за  горло,  то  за
ремiнь.
   Потiм Федька поклали на стiлець i били вже, як слiд. Але  Федько  й  на
цей раз навiть не скрикнув. Тiльки, як батько пустив на  мент  руку,  якою
держав його, Федько впав додолу й не рушався.
   - Встава-ай!! - ревнув батько й шарпнув сина за  руку;  але  рука  була
така гаряча, а лице сина було таке дивно спокiйне, що батько кинув  ремiнь
i нахилився до Федька. Федько вже нiчого не чув i не бачив.
   А через три днi вiн  лежав  мертвий.  Разiв  зо  два  вiн  приходив  до
пам'ятi, питав, чи били Толю, щось бурмотiв i знов падав непритомним. Я  в
непритомностi когось просив, комусь грозився i все  чогось  допитувався  у
Толi.
   Батько й мати не одходили вiд його постелi, трусились i мовчки боролись
з смертю. Але смерть поборола.
   На четвертий день Федька ховали.  На  кладовище  йшли  хлопцi  зо  всiх
сусiднiх вулиць. Спiрка, Стьопка й Гаврик плакали навзрид.
   А Толя тихенько  виглядав  iз  вiкна.  Мама  йому  строго  наказала  не
виходити до вуличних хлопцiв.
   А йому було цiкаво подивитись, як будуть ховати Федька-халамидника.
   Коли Федькова труна сховались за рогом вулицi  i  не  було  вже  нiкого
видно, Толя одiйшов од вiкна, перекрутивсь на однiй нозi й побiг гратися з
чижиком.
   Цього чижика вiн сказав Федьковiй матерi  вiддати  йому,  бо  вiн  його
виграв у Федька.

Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GMT
Оцените этот текст: