Володимир Вiнниченко. "Салдатики"
------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
Малюнок iз селянських розрухiв
Ранок, сiрий, холодний, мартовський ранок. Хмари темним, густим димом
нависли над селом i незграбники величезними клубками низько повзуть кудись
далеко-далеко. Сiче пронизуватий, тонкий дощик i срiблястим порохом
покриває i хати, i землю, i жовто-зелену травичку, що з'явилася з-пiд
снiгу.
В кiнцi вигону села, на самiй дорозi, стоїть велика валка селян i
чогось чекає. Худi, блiдi лиця їх похмурi i болiсно-сердитi, очi дивляться
кудись у поле за невеличкий лiсок, де ховається шлях iз села. А з села то
поодинцi, то купками все пiдходять люди - чоловiки, дiти, баби, навiть
старi дiди. Пiдходячи, дивляться на лiсок i похмуро питають:
- Нема ще?
- Нема. Щоб їх i довiку не було!
Стоять бiльше мовчки, перекидаючись короткими словами, та iнодi тихо
плаче яка баба. Але її зараз же зупиняють, суворо заспокоюючи:
- Каже ж тобi дядько Явтух, що нiчого не буде... Годi!..
- Не буде... А як стрiлятимуть? Он як у Кавунiвцi...
- Ет!.. Мовчи краще!.. I без твого плачу тут... гiрко... Стрiлятимуть,
то й стрiлятимуть... Однак з голоду здохла б...
- Дiтки ж у мене...
- I дiтки повитягувались би...
У валцi тихо розступаються, i до баби пiдходить невеличкий, сухенький
чоловiк у рудiй, рiдкiй свитi.
- Плаче? Боїться? - повертається вiн до всiх, ледве-ледве усмiхаючись
доброю, ясною усмiшкою.
- Стрiлятимуть, каже... - одповiдає хтось похмуро й твердо.
- Хм... - не кидаючи усмiшки, дивиться чоловiк на бабу твердим, ясним
поглядом.
- У Кавунiвцi трьох убили, - знов схлипує баба, дивлячись кудись убiк
червоними, заплаканими очима, i видно, як чистi сльози котяться по
глибоких зморшках худого, негарного лиця i падають на подрану свиту.
- Не бiйся, Ярино, не стрiлятимуть, - тихо i не усмiхаючись уже
говорить Явтух, i щось таке тверде, ненарушиме нiби свiтиться на його
маленькому гостренькому лицi, що не тiльки бабi, а й усiм стає якось легше
i здається, що й справдi не стрiлятимуть.
Балачки стихають, потiм знов десь виривається гiркий, неупинний плач,
повний муки i страху перед тим, кого тут чекають, як мають стрiляти. I
знов Явтух iде туди, знов чується його твердо-спокiйний голос, i знов на
якийсь час стихають i плачi, i балачки, - тiльки чути, як десь на селi виє
голодний собака, мов прорiкаючи щось страшне, холодне, тяжке.
Але нi плачi, нi цей понурий, мокрий ранок не можуть зiгнати з
Явтухового лиця того спокою й твердої вiри, що свiтиться в маленьких,
сiреньких очах. I всi вiрять, хотять вiрити йому. I нiхто вже не дивується
тому, нiхто не питається, як то так сталося, що цей Явтух, якого мало
навiть i примiчали в селi, тепер мов староста або старшина мiж ними.
А сталося це якось зовсiм несподiвано. До вчорашнього дня жило собi
село, як i перше: голодали, болiли, умирали; хiба що вiдзначалось тепер
тим, що стали ходити якiсь чутки мiж селянами, нiби скрiзь встають мужики
на панiв i одбирають собi їхню землю. Але тiльки й того; говорити -
говорили, а щоб самим зробити, - чогось не робили, а як ходили до пана
Партнера в економiю на роботу за 10 коп. в день, так i тепер поневiрялись:
їли в тиждень раз якесь вариво iз самої води та двох-трьох картоплинок
чоловiк на п'ять, ховали мертвих десятками на день та про себе з ненавистю
лаяли i Партнера, i земського начальника, навiть самих себе.
Аж ось одного дня з'явилися на селi мало не коло кожної хати якiсь
бумажки, невiдомо ким пiдкиненi. Стали селяни читати їх i хоча добре не
розiбрали усього, але зрозумiли, що то про їх там написано, про той голод,
яким вони моряться тепер, про панiв, що обдирають мужикiв, про царя, що
гуляє та п'є за мужицькi грошi, про попiв, що задурюють голови. Село мов
прокинулося. З якоюсь дикою ненавистю i злiстю закипiли балачки по хатах,
з якимсь не вiдомим досi, гострим болем стали згадуватись тепер усi муки i
здирства Партнера. I хоч ходили тепер до цього нiмця за тi ж таки 10 коп.,
але не було вже тої покiрливостi i боязкого пiдлизування, з яким уперед
кожний випрохував, у його роботи: суворо i похмуро робили вони на його,
нiби чогось чекаючи.
Прочитав таку бумажку i Явтух. Прочитав раз, прочитав удруге i дуже
замислився. Тихо вiн ходив по селу, перше мало хто чув вiд його якоїсь
довгої розмови, а тепер ще бiльше затих, щось думаючи, твердо склавши
тонкi свої губи i дивлячись кудись далеко ясними невеличкими очима. Так
думав вiн щось днi зо три. Потiм одного ранку пiшов до старости, побалакав
з ним, а на другий день соцькi вже заходили до кожної хати i скликали всiх
до волостi на сход.
- Чого то? - питали здивованi люди.
- Там узнаєте, - знехотя кидали соцькi i йшли далi. На другий день мало
не все село зiйшлося перед волостю i, гулко розмовляючи, чекало старости i
писаря. Староста, чорний, незграбний чолов'яга, вийшов, щось бовкнув до
селян i зараз же одiйшов убiк, уступаючи мiсце Явтуховi, що стояв позаду i
мов тiльки й чекав цього. Явтух вийшов наперед, тихо пiдняв картуза до
громади i знов щiльно насунув його на своє рiдке русяве волосся. Блiде,
зморене голодом i тяжкою роботою лице його було гостро-спокiйне i тверде;
тiльки невеличка борiдка часами здригувалась та з грудей виходило довге
задержане зiтхання. Вiн голосно i дзвiнко почав говорити. Спершу путався в
словах (хоча не соромився цього), запинався, але чим далi, то бiльше i
бiльше розходився i, мов одрубуючи кожне слово, бив ним по серцях
громадян,. що як зачарованi слухали його.
- Правду! Правду тут написав хтось у цих бумажках, - дзвенiв його голос
над похиленими головами. - Обкрадають нас... Грабують... А ми робимо...
мовчимо... Хто за нас заступається? Цар? А де ж вiн?.. А чому ж вiн нiчого
не одказав нам, як ми просили, щоб нам земство видало з казни хлiба?..
Нема?.. А де ж тi грошi, що ми даємо щороку?.. Нас як собак скрiзь
женуть... "Iди, кажуть, мужик!" А хто робить, як не мужик!.. Та й
мовчати?.. Годi!.. Он кавунiвцi пiшли до свого пана, забрали хлiб... I нам
треба йти... Треба, люди! Бо подохнемо все одно... I всiм треба... Треба
неправду вигнати... Скрiзь тепер неправда... I ми неправду робимо. Не по
правдi й ми живемо! Сказано: "В потi лиця їж хлiб"... Хто так не робить -
не по правдi робить... I хто помагає цьому, i той не по правдi робить. А
ми пiдсобляємо панам робити неправду... Ми робимо за них, а вони тiльки
їздять та п'ють за нас... Неправду i ми робимо... I скрiзь так! Скрiзь
мужики роблять неправду цю... За це й терплять... За що, кажуть, Бог карає
мужикiв? Хiба ж вони, як тi пани, живуть не працюючи, не заробляють потом
гiрким шматок хлiба? Мало того! По-дурному заробляють, по-дурному й мають.
Неправду роблять, неправду й мають. Коли не буде мужик робити на пана, не
буде й неправди, грiха робити... А доки робитиме, доти й горюватиме... От
так!.. Треба вбити неправду, тодi i всiм легко буде... Треба, щоб робили
на святiй землi, як повелено було: "В потi лиця їж хлiб". Правду написано
в бумажках; те, що... Як там сказано... Що той... що той має право на
землю, хто робить на нiй! О!.. Ми робимо, наша й земля... Кавунiвцi
догадалися й беруть... I нам треба одiбрати у пана землю... Тiльки
неправду вбити... Та й не в одного Партнера... Не тiльки у нашого пана, а
у всiх... Бо що ж нам з того, що ми заберем у цього, а неправда та житиме
круг нас... Щоб нiде не було неправди, щоб нiде не було панiв!.. О!..
Треба йти до всiх панiв i у всiх одбирати. Хай роблять у потi лиця... З
свого села треба йти у всi села. У Хведоровку, у Бiлi Берези, у...
Скрiзь... скрiзь... Тодi тiльки не буде неправди... Тодi i самi грiха не
матимемо. От що я хотiв казати, люди!
Явтух замовк. Хвилину всi стояли мовчки, мов ще чекаючи, потiм раптом
заговорили всi разом, товплячися бiля Явтуха, перегукуючи один одного,
сварячись комусь кулаками, лаючись i подекуди навiть плачучи.
Довго гомонiли. А ввечерi з'iхалися бiля Явтухової хати i тихо посунули
по темнiй вулицi довгою низкою возiв.
На передньому возi їхав Явтух з Миколою, високим гарним парубком, i
пильно дивився вперед. Було темно i нагорi в економiї, i внизу у селi;
тiльки там i там жовтiли в бiлих стiнах невеличкi вiконця та сунули небом
чорнi та похмурi хмари.
Бiля ворiт уже чекала їх челядь, яку поставив Партнер, якось узнавши
про сход.
- Хто ще? - гукнув хтось бiля ворiт, коли Явтух зупинив коней.
- Свої.
- Хто свої?
- До пана.
- По вiщо?
- По той хлiб, що нашими руками склав у своїх клунях. Одчиняй, Iване! -
спокiйно скiнчив Явтух.
- Ваш хлiб? Ваш хлiб?.. - раптом скажено вискочив з-за ворiт сам
Партнер, що, не покладаючись на челядь, сам став берегти економiю. - Ах ти
ж, злодiю! Вон звiдци (погана лайка)! Вон, щоб вашого i духу не було бiля
моїх ворiт! Я покажу ваш хлiб!
- Оступися, чоловiче добрий, - спокiйно затремтiв Явтухiв голос, - бо
переїду! Н-но!
Конi рушили.
- Iване! Бий їх! Бий по конях!.. Не жалiй!..
I не скiнчив: якiсь руки тiсно вхопили його ззаду, боляче зiм'яли
всього i, наче дитину, однесли до покоїв.
- Ховайтеся у хату та краще мовчiть, - ставлячи його бiля ганку,
промовив тихо Iван i пiшов за возами, що сунули вже до амбарiв.
Партнера мов пришибло. Вiн справдi сховався в покої i тихо сiв на
якийсь стiлець, нiчого не чуючи. Довго вiн так сидiв, не слухаючи i
одповiдаючи якоюсь нiсенiтницею на слова i питання переляканої жiнки та
дiтей, довго щось думав, потiм встав, одягся як у дорогу i вийшов у двiр.
Там було тихо i темно, як у могилi, тiльки бiля амбарiв вешталися люди i
видно було при свiтлi засвiчених лiхтарiв, як вони щось носили на плечах
до своїх возiв. Постоявши трохи, Партнер рушив до стайнi, засiдлав коня,
сiв i потихеньку виїхав. Поминувши вози, вiн раптом повернувся i закричав
на весь двiр:
- Прощавайте!.. Хутко побачимося.
- Хто то? - спершу не пiзнав дехто з селян його голосу.
- Партнер.
- Ей, ви! Мурляки!.. Чуєте? Хутко побачимося, бо вранцi салдатськими
кулями будете дiлитися!..
- Проїжджай, проїжджай! - гукнув Iван. - Та Боговi дякуй, що живий
iдеш. Нiмець чортiв!
- Прощавайте! Побачимось ще! - ще раз долетiв голос Партнера, змiшаний
зi стуком копит, i в дворi знов стало тихо.
Дiлили до пiвночi. Потiм так само тихо i поважно виїхали, i кожний
повертав додому, промовляючи:
- Добранiч... Спасибi!..
- Собi дякуй, - одповiдав за всiх Явтух i кожному додавав: - Завтра ж -
не забувайте - у Бiлi Берези... До пана Саминського...
- Аякже!
Весело запалали печi по хатах, весело, радiсно вперше за три-чотири
мiсяцi снiдали селяни тiєї ночi. Поснiдали й поснули. Але не вспiло ще
надворi добре посiрiти, як до Явтуха прийшов Iван i, поздоровкавшись,
суворо промовив:
- Салдати йдуть.
- Хто? Якi салдати? - не зрозумiв спершу Явтух, але зараз же догадався
i також понуро додав: - Звiдки знаєш?
- Вернувся нiмець. Жiнка i паничi самi рiжуть курей. Обiд готовлять
охвицеровi, що йде з салдатами з города... Стара Явдоха казала. Вранцi й
будуть.
- Скликай людей на вигон!
I от вони сходяться тепер i чекають салдатiв. Явтух ходить вiд купки до
купки, од чоловiка до чоловiка й пiдбадьорює.
- Та не стрiлятимуть же вони! - аж скрикував вiн трохи нетерпляче, коли
хто не вiрив, або сумно хитає головою. - Не можуть вони стрiляти! За вiщо
ж? За правду? Та й хто ж стрiлятиме? Нашi ж, тi ж таки мужики... Подумайте
ж самi...
-А _в Кавунiвцi убили ж трьох?
- Ет! Ви з тою Кавунiвкою! Убили, бо... не знали...
- Як то не знали? Але ж бачили, кого стрiляли?
- Бачили! Та тiльки й того, що бачили! Нiхто їм не розказав нiчого, не
довiв, чого i як забрали хлiб... То й мусили стрiляти. Хiба салдат той
знає? Хiба вiн бачить, що не по правдi стрiляє? Розказати треба... Треба
сказати, на кого вони руку пiдiймають... На своїх же. На батькiв, на
братiв... Бога ж побiйтесь, як же вони стрiлятимуть? Нiзащо не
стрiлятимуть!
- Дядьку Явтуше! - раптом вмiшується до балачки Микола. - А як теє...
стрiлятимуть, то тiкати чи битися з ними?
-Хм... Як стрiлятимуть... Не можуть вони стрiляти! Це ж як Божий
день... Хiба ж ми злодiї чи розбишаки якi?
- Я буду битися! Все одно! - постановляє Микола суворо. Балачка
переривається, i всi ще пильнiше починають дивитися на смужку лiса.
- Iдуть! - раптом зразу виривається шепотом у багатьох i наче хвиля
розкочується по валцi й нiби пронизує всiх холодним щемлiнням десь далеко
в серцi. Розмови стихають, i всi напружено дивляться на щось сiре i довге,
що повзе з-за лiсу по чорному зораному полю. Блiдi лиця поблiдли ще
бiльше, засвiтилися мукою; груди важко, глибоко зiтхають, мов на всiх
навалилася якась непосильна вага.
А сiре повзло та повзло, мов велика гадюка, то скручуючись по дорозi,
то розтягуючися у довгу, рiвну низку.
- З ружжями! - тихо промовив хтось.
Всi заворушилися; десь захлипала жiнка, запищала дитина, але їх зразу
спинили, i всi знов наче покам'янiли, очей не зводячи з гадюки, над якою
справдi можна вже було розгледiти рiвну гостру щетину з рушниць.
- А-о-о! - зачулось ще здалеку якась команда офiцера, що їхав поруч з
гадюкою на конi, то випереджаючи її, то знов зупиняючися i озираючи всiх.
Селяни знов заворушилися, зачувши рiзкий той крик, i ще бiльше зблiдли.
Позаду хтось молився, хтось знов тихо захлипав, але їх уже не спиняли. Всi
не спускали очей з сiрої гадюки, що вже переверталася помалу у рiвний
живий сiрий тин людей. Цей тин iшов рiвно, прямо, гулко ступаючи сотнею
нiг по калюжах, i, здавалося, нiчого не бачив i не чув перед собою, крiм
свого офiцера.
Ось ближче i ближче... Ось можна вже розглядiти, скiльки їх, можна вже
бачити, що то не вороний, а буланий кiнь пiд офiцером, навiть видно, як
повертає цей офiцер голову до тину i щось говорить до його. Ще ближче...
Зовсiм близько. Видно червонi, заляпанi грязюкою лиця, видно жовте,
безусе, прищувате обличчя бiлявенького офiцерика в сивiй шинелi, чути
дружне шльопання нiг по грязюцi.
- Полрота-а, стой! - вмить хрипло виривається з горла офiцерика.
Тин як прикипає; тiльки щетина, майнувши ще раз над головами, ховається
мiж сiрими шинелями.
Офiцерик кинув оком на мовчазну валку селян i, скочивши з коня, тикнув
повод якомусь салдатику, що зараз же пiдбiг до його.
- Оправиться, - буркнув офiцер до салдат.
Тi зразу заворушилися, засякали носами, закашляли, загомонiли, не
спускаючи пильного погляду з нерiвної, рiзнокольорової, похиленої валки
селян.
- Ну! - повертаючися до цих, промовив звисока офiцерик. - Вы чего тут
собрались?
Селяни мовчали.
- Ну? - пiдiймаючи голоса, гукнув офiцер. - Я кого справшиваю? Чего
здесь собрались? Ограбили, а теперь просить вышли?
- Ми нiкого не грабили, - глухо, але спокiйно обiзвався хтось iз валки.
- Что?.. Кто там говорит, выйди вперед!
Iз валки поважно виступив Явтух i став попереду, ступнiв на п'ять не
доходячи до салдатiв.
- Что говоришь?
- Я кажу, що ми нiкого не грабували... Ми не злодiї i не грабителi.
- Вот ка-ак, - злiсно-насмiшкувато протягнув офiцер. - Так чего же вы
вышли сюда?
- Ми вийшли, щоб спитати вас, чого ви їдете у наше село?..
- Что-о?.. Ах, ты ж морда хохлацкая!.. Посмотрите на него. Да ты
знаешь, морда ты зтакая, что я тебя за зтот твой вопрос до смерти
засеку!.. Марш в деревню, и чтоб я ни одной вашей рожи не видел, пока не
позову!..
- Ми собi пiдем, - спокiйно знов почав Явтух, - от ви скажiть, чого ви
їдете до нас... Ми...
- Молчать! - вмить скажено заверещав офiцерик. - Марш в деревню!..
Полрота! Смирно! - Салдати витягнулися. Селяни заворушилися. - В деревню,
мерзавцы! Я вам покажу, чего мы пришли.
- Ми не пiдемо в деревню! - глухо промовив Явтух, не ворушачися. - Нема
вам чого нам показувати... Салдатики! - вмить пiдняв вiн голос i ступив
трохи вперед. - Невже ж ви пiднiмете на нас руки? Невже ж...
- Молчать! - несамовито-люто перебив його офiцер, почервонiвши, як жар.
- Полрота! Смирно! Р-разойдись... тебе говорю!..
- Салдатики!.. Не слухайте його! - ще голоснiше задзвенiв Явтухiв
голос. - Послухайте мене!.. Послухайте нас! Ви ж не знаєте, за що ви нас
стрiлять хочете... За правду!.. За святу правду! Ми ж не грабили...
- Р-разойдись, говорю!.. - перелякано i злiсно закричав офiцер, бачачи,
як салдати почали ворушитися i передивлятися мiж собою, пильно слухаючи
Явтуха. - Р-рота! Слушай!.. Р-разойдись, говорю, иначе я вас пе-рестреляю,
как собак!
- Не слухайте, любi, не слухайте! - хапаючись i простягаючи вперед
руки, мов бажаючи спинити їх, закричав i Явтух, i всi селяни, мов i собi
вкладаючи всю душу в його слова, напружено, жадно слухали i навiть потроху
посовувалися за ним... - Ми не грабили!.. Ми ж з голоду вмирали!.. Ми ж
самi заробили той хлiб, що забрали!.. Послухайте!.. Хiба ж ви забули? У
вас же є батьки, матерi!.. Ми ж вашi батьки, ви ж такi, як ми...
Салдати почали ще бiльше ворушитися i стурбовано передивлятися мiж
собою, щось навiть шепочучи. Офiцерик з червоного зразу зробився бiлий, як
крейда, для чогось став витягати дрижачими руками шаблю, яка як на те не
виймалася чогось.
- Не слухайте ж, не слухайте його! - аж розкочувався повний муки, надiї
й страху Явтухiв голос. - Киньте ружжя! Ми ж не бажаємо вам зла. Ви ж
можете зробити такий страшний грiх!
- Р-разойдись! - вихопивши, нарештi, шаблю i виставивши її наперед,
закричав офiцер. - Последний раз говорю: р-разойдись... Стрелять буду!
- Не стрiляйте, не стрiляйте, не слухайте його!
- Р-рота! Слушай!
- Не слухайте, не слухайте...
Салдати, зачувши команду, зразу стихли i насторожилися.
- Салдатики!.. - викрикнув Явтух з таким болем, з таким одчаєм, що в
валцi мов прокинулися всi, а салдатики аж здригнулися разом i похмуро
глянули на офiцера. Серед селян зразу пiднявся плач, крики, стогнання.
Офiцер ще бiльше зблiд I навiть на хвилину зупинився, боячись командувати,
але зараз же схопився i диким якимсь голосом закричав:
- Слуша-ай! Прямо по мишеням... Пальба-а ротою!.. Салдати, як машини,
разом пiдкинули рушницi i виставили їх проти селян. У валцi аж ухнуло, i
дехто навiть кинувся назад, але бiльшiсть твердо стояла i ненависно,
злiсно дивилася прямо перед себе, навiть не ворушачись...
- Стiйте, стiйте! - аж хитнувся Явтух. - Вислухайте тiльки!
Вислухайте!.. Тодi ви i самi не стрiлятимете! Вислухайте, рiднi... Пустiть
ружжя!.. Тiльки ж вислухайте... Тодi хоч i стрiляйте... Ви ж нiчого не
знаєте... Вiн не хоче, щоб я вам казав, вiн боїться... Бачите, вiн
боїться...
Мiж салдатами наче пройшло щось, рушницi почали несмiло хилитися, хтось
важко з них зiтхнув, а з заднiх рядiв навiть почулося:
- Треба вислухати. Хай говорить! Офiцера мов опарило. Вiн, весь
дрижачи, повернувся до роти i хриплим переляканим голосом закричав:
- Молчать!.. Застрелю! Смирно!
Але салдатики вже почали ворушитися, хоча переднi ряди й закам'янiли.
- Бачите, бачите, як вiн боїться, щоб ви не слухали! Слухайте, браття,
слухайте...
- Полрота! Слушай-ай! - заверещав несамовито офiцер. I, не пам'ятаючи
себе, скомандував: - Пли!
Але з заднього ряду зараз же хтось разом з ним крикнув:
- Не стрiляй, братця!
Червонi обличчя салдатiв пожовтiли, рушницi задрижали у руках, але
нiхто не вистрiлив, тiльки ззаду почулося:
- Хай уперед мужик скаже!
Офiцер мов збожеволiв. Вiн з скаженим хрипом, бризкаючи пiною, що
виступала у кутках його уст, кинувсь до якогось салдатика, щось захрипiв
до його, зашарпав за рушницю, потiм круто повернувся, озирнувся, як
застуканий звiр, i, пiдскочивши до Явтуха, зо всього розмаху рубнув його
шаблею. Знов у валцi ухнуло i розкотилося страшним словом: "Явтуха
зарубав!" Але не вспiв офiцер озирнутись, як iз валки з пiдiйнятою
ломакою, з блискучими очима вискочив Микола i, щось беззв'язно ревучи, з
свистом опустив її на голову офiцеровi. Зачувсь трiск, мов щось розбилося,
i офiцер, захитавшись, упав на мокру дорогу.
Коли селяни й салдати збiглися до Явтуха та офiцера, обидва були вже
мертвi.
Явтух правду сказав: салдати не стрiляли. Мирно й сумно побалакавши з
селянами, вони тихо рушили назад, несучи за собою тiло вбитого начальника.
А в другий бiк верталися селяни з другим мертвим начальником - Явтухом.
Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GMT