ого Сонця, - зауважив Ягнич, згадавши розмови курсантiв на "Орiонi". - Нiбито страшеннi бурi на Сонцi лютували. - Та ко┐ться щось у природi... Дощу ждемо, а воно й дощi тепер не завжди благодать, уважно┐ вимагають перевiрки. Читав ось недавно, вченi помiтили: стали дощi з кислотами випадати. Що за кислоти, чому, звiдки? - це ще вивча║ться, а тiльки пiсля таких опадiв нiбито й рiст лiсiв на планетi уповiльню║ться. - Бо забрудню║м нечистотами i водяний, i повiтряний океани... - Науково-технiчний прогрес - це, звiсно, дiло, цього не минути, тiльки ж не забувай, що перед тобою палиця з двома кiнцями. Вiзьмемо для прикладу мелiорацiю, наше зрошення степове. Канали проклали - це ж чудово, вiдгалуження нам будують - це ж iще чудовiше, так? Бо для нас вода - це сила, багатство, життя... Тож будуймо системи, обводнюймось, зрошуймо - спасибi тобi, ентеер!.. Тiльки ж i будувати треба з умом! А якщо поскупився, зекономив на живому, вчасно не прислухався до слушно┐ думки, то який же ти господар? З усiх бокiв ще ж тодi радили ┐м: обличкуйте весь магiстральний, зробiть по дну покриття плiвкою чи бетоном, не послухались, дорого вийде... Ну, а скупий, здавна вiдомо, двiчi платить. Тепер ось пiшла фiльтрацiя. Хлiбодарiвка вимока, в Iванiвцi вода в погребах з'явилась... Та i в нас, на третiй бригадi, грунтовi води пiдiйма, сiль жене на поверхню. Понад шляхом, звернув увагу, якi по кукурудзi залиски та лисини пови┐дало? - Бачив. - Двiстi гектарiв золотих земель нам засолили, може, й на сто лiт вивели з ладу! Тепер там уже нi "Кавказ", нi "аврору" не сiй, уже там солончак пiд ногами гуде! На партконференцi┐ довелося трясти декого за душу: як же це так? Куди дивились? Плечима знизують, руками розводять, та все так повертають, як би на когось грiхи звалити, а самому викрутитись, сухим вийти iз води... - Це в нас умiють: у паперах ховаються, як щури... - А якщо ти вiдповiдальнiсть взяти на себе бо┐шся, якщо наперед не продумав усе, не вiдстояв народний iнтерес, швидше до нагороди спiшив, то який же ти пiсля цього комунiст? - щодалi розпалювався Чередниченко. - На все в нього виправдання: лiмiт йому зрiзали, строки пiдганяють, думати нема коли, давай штурмiвщиною, хватопеком... Зробив i пiшов, а тут хоч трава не рости. Спитай тепер, хто нам, хто державi вiдшкоду║ за цi знiвеченi землi? - Суворiше карати треба таких. - Атож, кара║мо, як кота мишами. Бо ж i не скажеш, що зумисне вiн тобi нагiрше робив. Навпаки, i тi, й тi старалися, i люди ж начебто все тямовитi, з досвiдом, iз дипломами... А так, бач, виходить: засолонцювати нам землю - це вiн зумi║, а розсолонцювати... руками розводить. Обiцяють, правда, дренажем та промиванням вiдновити грунти, тiльки й самi ще до пуття не знають, що з того буде, як i коли... Погубити виявилось просто, а ось оживити... Розхвилювався Чередниченко, аж рукою до серця потягся. - Може, валер'янки дати? - запропонував Ягнич, помiтивши цей мимовiльний рух. - В мене ║ суха, у пiгулках. - А що то в наших умовах втратити родючий гектар? - нiби й не почувши, мiркував далi Чередниченко про сво║ наболiле. - Таж такого чорнозему нiде й на iнших планетах не знайдеш! Справдi-дно золоте! Навiть якщо й розсолонцю║мо засолонцьоване,то коли це буде? А скiльки зараз лиш на однiм списанiм гектарi втрача║мо?.. Звiсно, тепер i вони, складачi проектiв, заметушились, а де ви ранiше були, знавцi свого дiла? Хай до нас, низових, не прислухались, але ж вас i наука попереджала! Вiдмахнулись, знехтували всiма засторогами! Зажадали вiд одного з iiих, щоб пояснення дав конференцi┐, так вiн з пiвгодини мамлякав, графин води випив, а так нiчого нам i не пояснив до пуття... Нi-нi, - Чередниченко пiдвiвся, - якщо взявсь будувати, то будуй менi не сяк-так, щоб не переробляти пiсля тебе, партача... На ватманi гумкою можеш зiтерти, а тут не зiтреш: на землi все треба робити начисто, без чернеток! XV Де ж лiнiя обрiю? Зараз ┐┐ майже не помiтно: безмежна слiпучiсть моря злива║ться з такою ж безмежною слiпучiстю небес. Сяйво дня народжу║ться iз ся║в, з гармонiйного ║днання переповнених свiтлом стихiй... Сонце в зенiтi. Серед вiдкритого моря йде "Орiон". Ледве руха║ться, вiтру нема, парусся обвисло... Дельфiни його спостерiгають. Табунам невтомних цих дiтей моря вiтрильник бiлi║, мов якийсь дивний, поволi пливучий палац. Жодного судна навстрiч, жоден танкер не темнi║ на обрi┐. Тiльки "Орiон". Один-однiсiнький серед дзеркальностi вод. Пiд парусами вида║ться неймовiрно високим. Бiла хмара! (Висота щогли вiд кiля до клотика сорок сiм метрiв). Курсанти нудьгують на палубi. Ще ┐м, новачкам, незвична оця слiпучiсть довкруг: на всi сторони свiту - фантастична слiпучiсть. Нiде тако┐ не побачиш, як серед цих медiтерiанських вод о такiй порi, опiвднi. Вiд свiтла рiже в очах. Простiр без будь-яких меж: стiльки ся║в, а вiтру нема. - Пiшов дiд Ягнич i вiтер з собою забрав... Капiтан обходить судно. Почува║ться в людинi внутрiшня заклопотанiсть. В око впада║ безлiч разiв читаний напис: "Сигнал тривоги пода║ться електроревуном "Тривога"... Один безперервний сигнал на тридцять секунд. Нiщо, однак, не вiщу║ тривоги. I все ж на душi неспокiйно. Чого б це? Курсантська аудиторiя. Стенд морсько┐ практики. Зразки вузлiв: подвiйний гачний... рибацький огон... стопорний вузол... Найтруднiше зрощувати сталевi кiнцi, саме тодi руки в кровi... I Ягнич-майстер сто┐ть над тобою. Штурманська рубка. Розстелена карта. Циркуль. Транспортир. Гумка... Схилилось одразу дво║ чи тро║ курсантiв: прокладку ведуть. Тут же два локатори. Парус i локатор - вони на "Орiонi" поруч! Капiтан вбача║ в цьому якийсь символ, його це наповню║ гордiстю. Третю добу нема вiтру. "Пiшов i вiтер з собою забрав..." Чому саме такий жарт? Вони першокурсники, Ягнича не бачили в вiчi. Це ти з ним ходив у той свiй перший найдальший рейс. Заходили майже в тропiки (зона пiвнiчно-схiдного пасату), щоб використати попутнiй, а пiвнiчнiше вже був би зустрiчний. У зворотному рейсi якраз цим скориставсь "Орiон". То був красивий, насичений рейс! Уперше так iшли. Курсанти були вiдбiрнi, одразу вiд трьох училищ. Рейс видався важкий, у кiлькох мiсцях штормовий, але на диво щасливий: жодно┐ травми, хвороби, небажано┐ пригоди. Жартували: Це тому, що Ягнич чаклу║ тут. Це завдяки йому. Яким вiн був? Знов випадково чу║ бiля радiорубки розмову тих, що майстра нiколи в вiчi не бачили. Вони зараз творять Ягнича, ними не знаного, iншого, свого. Був, був! Усе життя пiд оцими вiтрилами. Нi сiм'┐, нiкого, нiчого. Тут вiчно жив, в'язав вузли, стерiг оту ринду. З курсантами тримався суворо. Пiдведе, пальцем вказу║: - Яка снасть? Мовчиш. Кiнцем (шмат каната) так i всмажить по спинi. А тобi й не боляче, бо справедливо. А коли зна║ш, коли зумi║ш правильно вiдповiсти - руку потисне. Що вони вигадують? Нiколи на "Орiонi" такого не було, нiколи Ягнич не вдавався до таких методiв науки! Нiхто не знав, скiльки тому Ягничевi лiт. Поцiкавляться, бувало, курсанти: - Товаришу майстре, скiльки вам лiт? - Сорок. I то - без тiнi жарту. Наступного року iншi прийдуть на "Орiон", цi також спитають: - Скiльки вам лiт? I та ж сама вiдповiдь: - Сорок. Застиг, увiчнився на сво┐х сорока. Чимось вони йому далися, що нi бiльш, анi менш - усе сорок. Чи, можливо, в цiй цифрi, як i в цифрi "IЗ", був для Ягнича якийсь пота║мний смисл? I, що дивно, вигляд вiн завжди мав людини сорока лiт. Ягнич не старiв! Натура рiдкiсно┐ мiцностi, просто залiзна натура. I душею... розкiшна душа! Пiснi спiвав, знав ┐х безлiч, особливо пiсень давнiх, старих мореходiв (нiколи не чув капiтан, що Ягнич спiвав. Може, хiба що деколи стиха мугиках на палубi?) Потiм "Орiон" потрапив у зону дi┐ найстрашнiшого в цих широтах урагану, в його крило. Була нiч, розвированiсть, чорний хаос стихiй. Палубою черпав воду "Орiон". Шквал налiтав за шквалом. Крен досягав сорока й бiльше. Думали - все. Але i в цих умовах посилали курсантiв на щогли! I знову - дивна рiч! - не зiрвало, не скинуло в океан нiкого. Казали; це тому, що Ягнич (вiн був тяжко цi║┐ ночi травмований) живе, що серце його на "Орiонi" б'║ться. Прив'язаний канатами, завузлований ними мiцно-премiцно, лежав пiд хiрургiчним ножем у лазаретi, в глибинi судна. Операцiю неможливо було робити, кренами перевалювало хворого сюди й туди, але iншо┐ ради не було - майстер сам наказав: рiж! Було йому вийнято серце з грудей, воно билось i билось. Ниткою сировою, парусницькою тригранною голкою було зашито судини. Ягнич жив! Суцiльна фантастика. У напруженiй навчальнiй програмi, що ┐┐ належить досконало опанувати курсантам морехiдки, значиться тема й така: "Живучiсть корабля". "Орiон" збагатив ┐х ще одним уроком: фактом живучостi людини. Досi вважа║ться, що стожильна Ягничева живучiсть, його немрущий дух, могутн║ силове поле його натури визначили тi║┐ ночi долю всього екiпажу, долю "Орiона". Вважа║ться, що саме це, передавшись вiд нього всiй командi, допомогло ┐м вистояти пiд усiма шквалами, вийти iз зони урагану щасливо. "Що вони вигадують?" - Капiтан був здивований, не мiг тако┐ мiфотворчостi пояснити. Навiщо нафантазовують? Нiчого подiбного на "Орiонi" не було: все було iнакше. Звiдки ж уся ця химерiя, ця повiнь домислiв, нестримних курсантських фантазiй? Яка душевна погреба спонука║ ┐х, замiсть исиби цiлком реально┐, законно списано┐, нагороджено┐, творити для себе ще якусь iншу людину, людину-амулет? Лiпити й лiпити десь по закутках, по рубках та в затiнку вiтрил майже мiфiчний образ того, хто "пiшов i вiтер iз собою забрав"? Скiльки рiзних перейшло через "Орiон", скiльки напiвзабуте чи й зовсiм забуто, чому ж цей звичайний, буденний, хоч i справдi-таки славний Ягнич не полиша║ уваги новачкiв? Чому серед цього штилю, серед безмежжя слiпучостi вiн зараз у них на устах, знов i знов виника║, мiражний, у ┐хнiх душах? Невже цим курсантам, що знають локатор, що мають пiд рукою найсучаснiшi електроннi пристро┐, навiщось потрiбен ще вигаданий, нафантазований Ягнич, майстер нестарiючих сорока лiт, людина-легенда? XVI Тiльки стемнiло, короткий свист пролунав бiля двору Ягничiв-комбайнерiв. Мати пора║ться у хатi, але дверi вiдчиненi, - почула. Це, мабуть, той явивсь. Лише в старосвiтчинi колись парубки свистом отак викликали дiвчат на вулицю, зараз це почу║ш хiба що зi сцени в клубi, коли ставлять якусь давню п'║су. Одначе, виявля║ться, сцена з таким пережитком iнодi може повторитись i в тебе коло двору. Спiвати не вмiють, а свистiти навчились! Одначе тi║┐, що викликають, вдома нема, по роботi ще зайнята, в кура┐всько┐ медички день не нормований. Тiльки зiбралась була в кiно, прибiгають з викликом до Чередниченка, - треба ставити банки головi! Звалило Зевса. На вiдзнаку обжинкiв по┐хав до моря змити жнив'яну пилюку, згарячу викупавсь у сво║му - з медузами - Чорному i так застудивсь, що ║ пiдозра на запалення легенiв. Коли серед зими доводилось брьохатись в льодовiй водi бiля керченських берегiв, пробираючись iз Таманi на пiвострiв у розвiдку, - тодi нiчого, навiть нежить не вхопив, принаймнi зараз не пам'ята║. Шинелi позам.ерзають, бувало, гуркочуть на гвардiйцях, як дзвони, раз у раз доводиться знов ┐х намочувати в водi, щоб не гримiли, щоб не побудили ворожих вартових. А зараз тiльки глянеш на море - уже чха║ш, уже погнало температуру... Найрадикальнiше лiкування, що його, власне, тiльки й визна║ в таких випадках Сава Данилович, - це банки. Покiрно пiдставля║ спину, щоб Варвара Пилипiвна негайно обкидала його банками, оскiльки ж i вона зараз нездужа║, то кличте молоду медичку, хай потрену║ться... Коли Iнна побiгла, в матерi мимовiль ворухнувся сумнiв, чи не Варваринi це штучки, може, навмисне викликають медичку-початкiвку, щоб перевiрити, чи вмi║ вона хоч банки прилiпити до пуття. Подалася й нема, а свистун тим часом посвисту║. Не вперше приносить його звiдкись пiд кура┐вськi вишнi, щоб тiльки побачитись з Iнною, засвiдчити, як вiн упада║ за нею, який не байдужий... Ось iще раз пiдсвиснув аж iз якимось солов'┐ним колiнцем... - Та скажи ти йому, що наша на викликах, не до гулянок ┐й, - з глибини хати гукнула жiнка надвiр, будучи певна, що там ║ кому пiдхопити команду й передати далi... Одначе на подвiр'┐ нiкого. Тiльки груша, як туча, сто┐ть, але грушi й самiй, мабуть, при║мно послухати вечiрнього свисту. Жiнка вийшла на веранду. Ну от, будь ласка: лавка пiд грушею порожня, на вахтi нiкого, орiонець, видно, подавсь до сусiдiв вечiрню передачу дивитися з дiтлашнею. Телевiзор у них величезний (розмiром як дiвоцька скриня колись), поставлено його проiсто в садку пiд горiхом, аж сюди на веранду виднi║ голубий екран, i перед ним стирчить купа голiв - дитячих i дорослих. Лисина орiонця теж мiж ними поблиску║. Вдома у Ягничiв ║ телевiзор, може, навiть кращий, сто┐ть он за шифонь║ром у кутку, щоправда, за всi жнива екран на ньому так нi разу й не засвiтився. Мiг би моряк його настро┐ти, сидiти й дивитись удома, так нi, до сусiдiв потягло, мiж малашню. Там, виходить, веселiше... Ось разом аж пiдскочили всi, галаснули: "Гол! Гол!" А з вулицi неголосно свиснуло знов. Ну й надокучливий. Господиня спустилась схiдцями, пiшла до хвiртки. Щось шаснуло пiд вишнями (тепер вишнi з дворiв аж на кура┐вськi вулицi повибродили, злодi┐в не бояться), пiд вiттям за стовбуром заховалось, принишкло... Не iнакше як вiн, майстер художнього свисту... - То ти, Вiкторе? - Я. - Тобi ще тут не набридло свистiти? До двору заходь. Мусиш вiтати, бо хочеш не хочеш, а виступа║ вiн зараз у ролi твого майбутнього зятя. - Я до Iнни. Вдома вона? - Скоро прийде. Заходь, заходь. Якраз погомонiти з тобою треба. Посадила доччиного ухажора на верандi, вгощення, правда, хай не жде, - гiсть некликаний, обiйдеться... Увiмкнула електрику (щоб краще видно було доньчиного обранця), пiсля цього сiла й сама до столу. Хлопець застиг на стiльцi, вiдсунувшись аж у куток веранди. Господиня доскiпливо його розглядала: ось воно, золото Веремi║нкове... Невже оце майбутнiй зять? Нiби й не змiнився, хоч десь там побував. Казали, стрижений, а воно не дуже й помiтно. З чемною увагою жде бесiди, сухолиций, виголений, скромна усмiшка виблукалась на губах... Нiс материн, брови теж ┐┐, тонкi i якiсь смiливi, розгонистi - справдi, не кожна дiвчина зостанеться байдужою до таких. Сам собою статурний, довгобразий, i коли ось так тихо сидить, стиснувши руки колiнами, й пуска║ смиреннi погляди в стелю, на обвиту комашнею лампочку, то й не скажеш, що перед тобою шалапут, зайдисвiт, хулiган. - Вона скоро прийде? - запитав так скромно-скромно. - Не вiдчиту║ться, голубе. В не┐ служба... Та, звiсно, прийде: наша дитина домiвки трима║ться, не те що iншi. - Якщо це на мою адресу натяк, то дозвольте пояснити: я теж сподiваюся скоро перекочувати пiд мамин дах. Зда║ться, матиму роботу десь тут, поблизу. - Мабуть, на комплексi? - Поруч з Кура┐вкою на узбережжi другий рiк буду║ться комплекс для оздоровлення шахтарiв. - Чи баянiстом у пансiонат? - Поки що та║мниця, - ухильно миркнув вiн, усмiхнувшись. - Ох, Вiкторе, Вiкторе, що ти собi дума║ш? - заго-монiла жiнка з щирим уболiванням. - Доки отак галайдакуватимеш? Подивись ти на сво┐х ровесникiв: кожен при дiлi, той вчиться, той в армi┐, а той iз трактора не злазить... Справжнi сини, нiчим себе не безчестять, батькам радiсть та гордiсть за них. Навiть ось такi, як Петрусь наш, - очi ┐й засвiтились при згадцi про свого штурманця, - ще ж хлопченя проти тебе, а яке беручке, кмiтливе. У Казахстан, у таку далеч, нарiвнi з дорослими не побоялось, а ти? Вдома на такi речi Веремi║нко тiльки б кинув зневажливо: "Мамо, не вчiть мене жити, ситий вашими повчаннями по саме нiкуди", - встав би та й спину показав, а тут не смi║, вда║, що слухати наставницю - йому сама насолода, вбира║ мудрiсть народну, як губка. - Чи, може, це я на вiтер кажу, Вiкторе? Чого ти мовчиш? - Я слухаю. Уважно слухаю. Вдумуюсь, Ганно Гурi┐вно. Це ┐┐ пiдбадьорило, шанобливе звертання полестило. Розохотившись, виспiвала оду сво║му штурманцевi, згадала навiть свого троюрiдного небожа, Ягнича Анатолiя, що десь там у Берлiнi пiд час пожежi нiмченя з п'ятого чи навiть шостого поверху врятував, - про цей факт надiйшов у Кура┐вку лист вiд командування... Використавши сильний цей приклад, жiнка знову взялася за санобробку цього кура┐вського шалапута, що набива║ться в зятi й вiд якого довiрливiй тещi довелось би, мабуть, усього почути, а поки що сидить такий покiрненький, аж присмучений, шию витягнув гусаком, очi в стелю пустив, та все ловить, та все "вдуму║ться". Тiльки що вiн там ловить? Чи не оту комашню, що довкруг лампочки пiд стелею в'║ться? - Якщо себе не жалi║ш, то хоч батькiв пожалiй, - взялась йому далi втлумачувати майбутня теща. - Старий уже на стручок зiсох, то ж через кого? I матерi не легше, вiд горя та сорому на люди бо┐ться виходити... Обо║ на синочка тiльки й надiялись, усiм примхам його потурали. Чи баян, чи "Ява" - нi в чому вiдмови не було. I оце ти ┐м так вiддячу║ш? ┐м горе, собi напасть! Винних не шукай на сторонi, все вiд тебе йде, - ти хоч це розумi║ш? - Розумiю, Гурi┐вно, ще й як розумiю, - i знову смиренницька мiна на гарнiм обличчi, тепер ще бiльш посмутнiлiм. - Постараюся, щоб змiнитись у коренi. Даю зобов'язання: мiсяць, од сили два, i ви мене не впiзна║те. Покута моя у виправно-трудовiм не кiнчилась, ще вона й зараз у самiм розпалi, день i нiч кипить отут, - i руку так щиро-щиресенько приклав до грудей. Жiнцi одлягло вiд серця. Коли поговориш з людиною по душах, то воно одразу щось там i зворухнеться, серце ж не кам'яне! Вдома не дуже, мабуть, умiють з хлопцем повести розмову, наставити на добру путь, дарма що обо║ педагоги. З чужими воно легше, а до свого ключика не пiдберуть. Бо не так це просто, людоньки добрi! А вона ось хоч i не вчителька, хоч тiльки в дитсадку малих вихову║, проте й цього довготелесого зумiла усовiстити... Збадьорена успiхом на нивi педагогiки, стала тепер вихваляти перед ним свою Iнну. Як училище закiнчила з золотою медаллю (медаль ця вродилася тут же, на верандi, експромтом) i якi ┐й добрi мiсця пропонували, манили в столицю, аж у той центральний Червоний Хрест, що з медикаментами та продуктами i в Iндiю, i на край свiту лiта║, де тiльки спалахне епiдемiя або станеться землетрус... Нiчим не спокусили Iнну, бо ┐й в одну душу додому - Кура┐вка ┐й милiша за все, бiля неньки-матерi ┐й найтеплiше. - Зараз оце Варвара покликала, щоб банки поставити головi. В тебе, каже, краще виходить, нiж у мене. Iнший голова хiба б довiрився, хiба пiдставив би спину будь-кому? А ┐й-будь ласка... Було й дочцi проспiвано дифiрамби з усiм материнським натхненням, з вродженою ягничiвською розкiшшю уяви. - I ось така дiвчина ждала тебе, хоч до не┐ в училищi там уже тричi сватались, набивались i льотчики, i пiдводники, - факт явно перебiльшений. - Якби iнша, то хiба пропустила б момент, хiба не спокусилась би? Пiдхопила б собi лейтенанта, або лiкаря з дипломом, або й молодого комбайнера з Золотою Зiркою! Нi, каже, мамо, я свого судженого та засудженого ждатиму. Вiн там стражда║, надi║ться, вiрить у мене. Вiдвернутись, коли в бiду потрапив, - це було б нечесно. Нi, не вiдступлюся, дочекаюсь, якщо вже Вiтеньку серце обрало. Так ти ж оцiни! - А я оцiнив, - голос його налився справжньою, невдаваною теплотою. - Iнцi рiвних нема, Iнка для мене все, коли вже правду казати. Дня не було, щоб ┐┐ не згадував. Ради не┐ переламаю себе, бо знаю: не змириться вона з мо┐ми вадами, та й менi самому остогидла власна непослiдовнiсть, розхристанiсть. Вiднинi цьому буде покладено край. - Не розумiю, чого воно в тебе все не так, як у людей... - Десь мене здорово шеменуло життя, Ганно Гурi┐вно, так шеменуло, що й досi заточуюсь... Можливо, тодi, коли з морехiдки витурили. Бо ж таки удар - пiд саму душу. По-мо║му, занадто суворо, як за одну самоволку. - Що це воно таке - самоволка? - Ну, прогул. Вiдлучився на двi доби... А там же дисциплiнка, скажу я вам... Порядок залiзний. - А без твердого порядку що ж би то й за морехiдка була! Чесну людину порядок не страшить. Мiй ось брат скiльки на "Орiонi" ходив, пiвжиття морськiй службi вiддав, та не нарiка║, хоч як там доводилось йому... Ще й досi море йому спати не да║, тужить, скуча║, сердега, за ним. Поспiшили, списали, та вiн i тут свого не вiдцуравсь, малечу уявив курсантами i ┐й свою науку переда║, а наука зна║ш яка? Про непотопленiсть корабля! З ледь прихованою нудьгою Вiктор став слухати ще й похвали в адресу орiонця, хоча щодо нього хлопець мав свою думку: круто┐ вдачi старий, амбiтний, неуживчивий, краще триматись вiд такого подалi. Бо попадись орiонцевi на очi - вiн теж вчепиться, теж почне тобi душу дра┐ти... - Якби ти, Вiкторе, пошанувався тодi в училищi, то був би з курсантами оце в походi, музикою десь би зустрiчали тебе! Входиш у порт пiд вiтрилами "Орiона" - це ж честь яка! Колись, було, дядько на вiтряку крила напарусить, та й то нам, малечi, диво, а тут... Ех ти! Бути вже однi║ю ногою на "Орiонi" i так здуру зiрватись!.. Розпалена образом "Орiона", тiтка Ганна не могла зупинитись, розiйшлася, наче сама плавала на ньому, - складаючи хвалу, аж спiвала, яких-бо туди хлопцiв беруть та гарт який там вони набувають, жiнка гомонiла й гомонiла, а Веремi║нко, знов витягши свою журавлину шию, слухав майбутню тещу з удаваною уважнiстю, однак чув майже саму тiльки мелодiю ┐┐ мови, що зливалася для нього в щось монотонне, схоже на вiддалений журкiт води. Хлопець зараз бiльше сам себе наслухав. Хай сто разiв ви ма║те рацiю, але вiд того менi не легше. Чи вiдомий вам такий стан, шановна майбутня теще, коли, бува║, просто жити нехiть, хоч наче й конкретних якихось пiдстав нема для тво┐х меланхолiй? От бувало вам - щоб неiнтересно, i все? Сiра байдужiсть обляже, все наче було вже, i сам ти наче колись уже був, i зна║ш, яким будеш завтра, яке меню застанеш у чайнiй на заяложеному столi, мухи якi дзижчатимуть над жирним тво┐м борщем... Справдi, нiхто тебе так не розумi║, як Iнна, нiхто до тебе не виявля║ стiльки терпiння та великодушностi, як вона. Хоче бачити й бачить тебе кращим, нiж ти ║ в собi, вона одяга║ тебе в шати сво║┐ уяви, поклада║ на тебе надi┐, i, дивна рiч, часом почува║ш, як вiд самих ┐┐ сподiвань ти й справдi ста║ш нiби кращим. Iнна - це та найвища премiя, яку тобi видало життя, видало, може, аж занадто щедро, з авансом... Тiльки, мабуть, коханню властива така щедрiсть, всепрощення, i тiльки воно здатне повертати тобi iнтерес i смак до життя, повертати ┐х навiть тодi, коли дiйдеш межi, коли попереду вже, зда║ться, морок i порожнеча. I як же таку дiвчину не любити? Вiд не┐ мовби й тобi переда║ться заряд житт║во┐ снаги, жарiнням сво║┐ пристрастi вона вiдморожу║ навiть те, що встигло взятись памороззю в тобi. Нi, тут фальшi нема, вiн ┐┐ любить! Iнакше б не нудився отут на верандi, коли десь там пускають кiно та стiльки химочок пансiонатських, що безсоромно в'язнуть, липнуть до тебе на танцях... Ради Iнни сидиш тут та вислухову║ш це чутеперечуте, спiване-переспiване, хоч вам i зда║ться, тiтко, що завдяки вашому красномовству в душi майбутнього зятя вiдбува║ться цiлий переворот... Коли тiтка Ганна знову торкнулась Вiкторових з Iнною стосункiв, доповняючись, наскiльки надiйний вiн у сво┐х почуттях до дiвчини, Веремi║нко - тут уже без розiгрувань та без вдавань - признавався: - В нiй мо║ щастя, тiльки в нiй! I цим дорожу. Не промiняю нi на кого, нi на яку з отих пансiонатських химочок. Сказав i осiкся. Само вихопилось, i вiн одразу ж пошкодував, що вихопилось. Бо тiтка враз насторожилась, змружила очi: - Це що ж iще за химочки? Кого це ти химочками дражниш? - Ну, химочки, так усi ┐х там називають... - Хто всi? Блатняки, може. тво┐, з якими баланду по колонiях сьорбав! Так то ще не всi. А порядна людина не стане женщину й позаочi обзивати. Оце культурний! Такий буде саме до пари мо┐й дочцi!.. Химочки, химочки, - не могла вона заспоко┐тись. - З iменi вже глузують. А в мене само┐ бабусю було Химою звати, так що, це лайка, насмiшка? Нiхто з не┐ не смiявся, бо Хима дев'ятьох народила й вигледiла, i не було помiж них жодного такого розгильдяя, як ти! Хвилю якусь перемовчала насуплено (стала суворiстю зовсiм схожа на брата), обличчя заокруглилось i нiби розбухло. Було ┐й, видно, зараз i прикро, й соромно за цього "розгильдяя", що сидiв нiби й не збентежений нотацi║ю, нiби аж повеселiлий, хоча почувалось, внутрiшньо й напружений був до краю. - Вiкторе, - сказала згодом Ганна Гурi┐вна якимось майже урочистим голосом, - хочу тебе просити про одне дiло... Можна? - Просiть. - Як мати, по-доброму благаю тебе: вiдступись ти вiд дiвчини. Не принесеш ти ┐й щастя. Вiн зблiд. - Принесу чи не принесу - звiдки вам знати? - Чу║ душа. - Душа - прилад ненадiйний... - Ой, який надiйний... Нiкого так не просила, як тебе оце, синку. Ти ж гарний собою, знайти тобi пару буде неважко, котрась iз отих пансiонатських, накуделених, тiльки пальцем кивни, сама побiжить за тобою... А Iнка... В Iнни своя дорога, своя, не схожа на твою... Пощади дiвчину, вiдплати хоч цим за ┐┐ вiрну любов до тебе! Бо ж так, як вона, зараз рiдко хто любить... Вiдступись! Як сина, тебе прошу! Вiн сидiв зблiдлий, голова схилилась на груди. - Ви просите неможливого, - сказав упiвголоса. Це тiльки пiддало ┐й жару для умовлянь: - Ну, переможи себе, не зав'язуй ┐й свiт!.. Скiльки бува║: кохаються i рiк, i два, а одружуються з iншими... Хiба мало в нас гарних дiвчат? Он, кажуть, Муся Осначiвська за тобою сохне, така ж славна дiвчина, i в батькiв одна, може б, якраз ти ┐┐ ощасливив... Вiн мовчав, не пiдводячи голови, i його мовчанку жiнка сприйняла як ознаку вагання: певне, зараз сам iз собою бореться хлопець, виважу║, що буде краще... Отже, ще трохи, трiнь-трiнечки, i вiн спроможеться дати згоду... Раптом ┐┐ щось, видно, осяяло: - Вiтю, уваж мою материнську просьбу, а я тобi за це... "Жигулi" подарую! - "Жигулi"? - Вiн аж очима заклiпав вiд несподiванки. Спокуса була тако┐ сили, що могла будь-кого збити наповал, а тим паче Вiктора, чия пристрасть до швидкiсно┐ ┐зди вiдома всiй Кура┐вцi... I, зда║ться, розрахунок був безпомильний, пропозицiя аж надто зваблива, бо хлопець звiв тонкi брови звеселiло, ожвавiв, не приховуючи зацiкавлення: - У вас уже ║ "Жигулi"? - Будуть! - вигукнула вона гаряче. - Торiк - хiба не чув? - двом найкращим комбайнерам областi видали малолiтражки в премiю - одному дiстався "Запорожець", другому "Жигулi"... Сам секретар обкому ключi ┐м прилюдно вручав: на стадiонi, пiд музику. - Але ж ключi тi в них, а не у вас, - не стримав , усмiшки Вiктор. - Вважай, що i в нас! "Сiмейний екiпаж Ягничiв" теж у десятцi найперших передових, була ж у газетi фотографiя! Торiк телевiзор видали в премiю, а цього лiта, якби хлiб не згорiв, отут би вже пiд вiкном "Жигулятко" стояло, вишневе, на новiсiньких шинах... А що в наступному роцi стоятиме, то це - факт! Веремi║нко пiдвiвся, напустив на себе суворостi. - Отже, за дочку - "Жигулi"? А чи не мало? Чому не "Волгу"? I несподiвано на всю душу розреготавсь. Одразу по цьому став знову серйозний, глянув на осоромлену спiврозмовницю з явною зверхнiстю: - Соромно менi вас i слухати, тiтко Ганно. Невже ви серйозно могли подумати, що Вiктор на цей ваш калим пожадниться? Промiня║ Iнку на ваше вiдчiпне? Яка дикiсть... Ви ж самi були молодi, невже, забули, не зна║те, що таке любов? - Знав би ти! Я знала i знаю, - перемагаючи сором, пiдвелася й вона ображено. - Не тобi, вiтрогону, мене вчити... А оце, що я тут сказала, щоб на цьому мiсцi i вмерло, зрозумiв? - Само собою. У цей час iз сутiнi до веранди вимайнула Iнка. З ходу помiтивши настрiй обох, вiдчувши якесь неблагополуччя, вона запитала стривожено: - Що ви тут не подiлили? "Тебе не подiлили", - видно, кортiло сказати хлопцевi, але вiн тiльки дозволив собi жарт: - Про справи оонiвськi йшлося. А як там у Чередниченкiв? - мерщiй спохопилася мати, щоб уникнути уточнень. - Чи кликали так, аби кликати? - Та нi, серйозно застудився наш верховний, температурить... Проте на пневмонiю не схоже, скорiше ангiна... - Сказавши це, дiвчина знову звернула закоханий погляд на Вiктора: Чого ти такий блiдий? Це ваше свiтло мене блiдить. Майнуло було, чи вiн не п'яний, але одразу Iнна й вiдкинула пiдозру: нi. Ще ранiш пiсля одного випадку поставила йому умову, щоб нiколи не з'являвсь ┐й на очi в нетверезому станi, i поки що вiн цього дотримувавсь без порушень. Гол! Гол! - знов почулися викрики вiд сусiдського "Електрона". А я так спiшила, - сказала Iнна. - Чомусь здавалось, що ти вже тут. - Бо душа чу║, - насмiшкувато кинув Вiктор убiк принишкло┐ коло хатнiх дверей майбутньо┐ тещi й, певне, щоб дошкулити ┐й, вiн став поруч з Iнною близько, як до вiнця, ще й руку поклав ┐й на плече недбалим, владно-ласкавим жестом. - Ходiмо, люба, в зоряну безвiсть... По тому, як вона охоче пiддалась на його жартiвливий заклик, як швидко обо║ подались подвiр'ям до хвiртки, на ходу так i линучи одне до одного, мати зрозумiла, що нiчим зараз дочку не зупиниш, бо ║ в життi речi, перед якими всi тво┐ хитромудрi зусилля зводяться нанiвець: сама ж бо зна║ш, що то за сила - любов! XVII Не складала зараз Iнна пiсень. Вiдколи опинилася в Кура┐вцi, не склалося нi рядка, хоч iнодi й бродило щось туманне в душi... Бiльше читала. Знов захопилася класикою, в Палацi культури пiдiбралась за останнi роки чимала бiблiотека, сам Чередниченко шефству║, стежить, щоб належно поповнювались ┐┐ фонди: хай чита║ Кура┐вка, менше горiлки питимуть. Райгазета час вiд часу друкувала вiршi, з'явилась одного разу навiть цiла лiтературна сторiнка - творчiсть молодих. Iнна перечитувала поезi┐ вiд рядка до рядка, було тут "про музику токiв", про степовi кораблi, були уривки поем (ще, мабуть, не написаних),, вiршованi посвяти комбайнерам, ┐хнiй самовiдданiй працi, безсонним ночам. Оспiвувались "брати сонця" - соняшники, що свiтять на море золотими коронами (це отi, що, змученi, прибитi посухою, стоять цього лiта за Кура┐вкою, мов ромашки, з останнiх сил борються за життя). Все було нiби те й не те. Спiвалося про легке, а насправдi яким трудним було для людей це лiто, яко┐ напруги вимагало, яким болем проймалась душа хлiбороба, коли все тут горiло на очах, скiльки переживань завдали степовикам цi паленнi, як iз пекла, вiтри, нищiвне нашестя стихi┐ - про це чомусь нiде нi слова. Чи, може, так i треба? Навiщо торкатись того, що й без тебе всi знають? Була ще районна лiрика, дiвчача й хлоп'яча, зiзнавались степовикам у сво┐х iнтимностях тi, що, певне, доводились Iннi ровесниками. - цiлу ватагу таких зустрiчала, коли ще пiд час навчання в медучилищi ┐┐ часом залучали до зборiв лiтоб'║днання, воно iснувало при тамтешнiй районнiй газетi й звалося "Сонячне гроно". В турнiрах юних авторiв, у жвавих дискусiях пiсля лiтературних читань Iнна участi не брала, почувалась до цього не готовою, стримувала ┐┐ ще й сором'язливiсть, тому бiльше трималася осторонь, слухала. Траплялось почути iнодi твори гарнi, з щирою любов'ю до людей, до степу, але чимало було й словесного дзвону, позичених почуттiв, нескромного поетичного якання, - так ┐й принаймнi здавалось. Уявляла, як би до цього поставились мама чи татко, яку насмiшкувату мiну скорчив би на такi вiршi брат-штурманець... I коли ┐й самiй кортiло погнатись за викрутасною римою, побавитись у слова-брязкотельця, то одразу виникала перед очима братова насмiшкувата фiзiономiя, який, правду кажучи, вмi║ бути дошкульним... Нi, не дасть йому поживи для насмiшок. Невiдомо, чи ощасливиш ти людство сво┐ми вiршами, але добре вiдомо, що задовго до тебе були створенi речi, якi тепер i тобi приносять iстинну насолоду. Тож читай, вчитуйся та вчися, - писати ще встигнеш... У медпунктi в не┐ на чистiм столi поряд з ре║страцiйною книгою завжди лежить закладений бланком рецепта томик чи┐хось поезiй. Отих, що ┐х п'║ш i, як джерельно┐ в спеку, нiяк не нап'║шся. Диво: як умi║ людина виповiсти себе, одним рядком навiяти просто-таки чари на тебе! Мабуть, нiколи тобi цього не навчитись... I все ж пота║мне бажання прилучитись до творчостi заповiтно жеврiло в нiй, жило, як надiя. Вдивлялась у людей на току роботящих, обтяжених великими турботами i думала: як би про них гiдно сказати? Не приймуть вони пустомовства. Вони - як правда. I слова тво┐ мають бути такi ж, як цi люди - простi i яснi. Ждала, внутрiшньо прислухалась до себе: може, пора? Може, настав час розгортати чистий, неторканий зошит? Та нi, зачекай: оте, що в справжнiх майстрiв тугим, повним колосом родить, до тебе воно ще, видно, не прийшло, ще твоя нива в туманi... - Пережива║ш творчу кризу? - помiтивши ┐┐ задуму, iронiчно запитав Вiктор пiд час минулого при┐зду Тепер вiн часто залiта║ до Кура┐вки: перейшов працювати в "Сiльгосптехнiку", пересiв з котка на газик, це нiби пiдвищення, але поки що взяли його тимчасово, на випроб. - Творча криза, зда║ться, так воно зветься у вас? Нiчого не вiдповiла, йому на це. Може, й справдi криза? А як i взагалi бiльше нiчого не напише, окрiм свого "Берега любовi"? Вiдомi ж випадки, коли людина лишалась тiльки автором однi║┐ пiснi. - Не мучтеся, панно Iнно, - заспокоював ┐┐ Вiктор. - Не пишеться, ну й що? Скiльки ║ людей, чи┐ днi летять у трубу порожнечi... Знають один клопiт: бiла копiйка про чорний день. Пережив i я щось кризоподiбне, а зараз... Коли ми вдвох, я - вiриш - наповняюсь змiстом... I Кура┐вка менi ста║, ну, як Канарськi острови... Радувало дiвчину те, що Вiктор явно змiню║ться на краще, став до не┐ уважнiший, з'явились новi зацiкавлення, попросив навiть "Антологiю французько┐ поезi┐". Тiльки ж вдачею - як вiтер. Примчиться, сходять разом у кiно, i тi║┐ ж ночi назад (зрання йому на роботу), а ти потiм знову в непевностi: чи не встряне там у яку-небудь халепу? Чи все це зайвi тривоги? Може, ти просто не вмi║ш радуватись, як вмiють iншi, надто сувора навiть до дрiбниць? Радуйся, що вiн ось при┐хав цього вечора i, взявши тебе за руку, веде кудись у нiчний, сповнений нiжностi свiт... Коли вони, залишивши матiр на верандi, вискочили удвох на вулицю, Вiкторiв газик, чи, як вiн каже, "газон", бовванiв неподалiк - стирчав перекособочении пiд сусiдським парканом. - Сiдай, - запропонував дiвчинi, - промчу з вiтерцем, побачиш, на що мiй пiдлеглий здатен!.. Отут вiдчу║ш поезiю швидкостi! Сiла, i бiльше вiн тепер ┐┐ не заманить. Яка там поезiя, коли тiльки скрику║ш раз у раз: "Не жени! Не жени!" Та шука║ш руками, за що б ухопитись, та бачиш заслiплених фарами перехожих, що сполохано сахаються, тиснуться пiд паркани. Але азарт ║ азарт. А що, коли це в людинi теж - талант? Може, азарт i вiдвага, вони ходять поруч? Каже Вiктор, що тiльки й живе, коли розжене за сто i все аж свистить, розступа║ться, розлiта║ться, коли почува║ш, що досяг, вихопився в якийсь новий стан, де ти вже iнший, де сама швидкiсть тебе п'янить... Можливо, це й так. Водолази розповiдали, що людина, спустившись пiд воду, буквально п'янi║, щоправда, там вона п'янi║ вiд естетичного хмелю, вiд краси та фантастики пiдводного царства... Що не кажiть, а Вiктор - людина захоплень, у виглядi азарту живе в ньому порив, прагнення сягнути незвичайного, а хiба за це можна людину осуджувати? Адже iз хлоп'ячого зухвальства теж, мабуть, за певних умов проростають великi пристрастi, подвиги почуттiв, подвиги звершень? Днями Iнна бачила в Кура┐вськiм народнiм музе┐ збiльшену фотографiю Санi Хутiрно┐, тi║┐ легендарно┐ льотчицi, що так уславилась на фронтах i потiм, пiдбита, разом з коханим, загинула у повiтрi, пiшла у вiчнiсть в обiймах. Колись про таке в народi складались би пiснi. Силу тако┐ пристрастi Iнна могла зрозумiти, таке хотiла б вона оспiвати, щось вiд тi║┐ сили сама хотiла б мати в собi. Може, воно десь i ║, та тiльки прича║не ще, нерозбуджене, нерозкрите? Хутiрна, може, теж починалась з непримiтного... Була звичайною дiвчиною, щолiта з вилами на лобогрiйцi бачили ┐┐ в кура┐вськiм степу, нiчим нiби й не вирiзнялася зпомiж iнших, а тим часом крила отi невидимi вже, мабуть, почувала в собi, i вже, певне, бурунила у нiй жага, нестримнiсть духу, близька до безтямностi, та║мничi сили, що яко┐сь там лiтньо┐ ночi пiдхопили дiвчину й понесли у простори за ┐┐ нездоланною бентежною мрi║ю навздогiн... - Ну як, Iнко? - запитав Вiктор, коли газик винiс ┐х за Кура┐вку i, шалено промчавшись узбережжям, з розгону гальмонув над самим обривом, де ще метр - i вони пiшли б сторч головою в море. - Да║ натхнення? Iнна, рвучко зiскочивши з машини, стала над обривчиком i, люта з перестраху, мовчки взялась поправляти волосся. - Ти що - розсердилась? Не те натхнення? По-мо║му, вийшло дотепно... - Жахати на вулицях людей - це, по-тво║му, дотепно? Х - Хотiв, як краще... Ти пробач менi, темному... - Вiн наблизився до не┐, вибачливо обiйняв за плечi, теж задививсь на море. - До дiдька-таки гарний вiн, оцей Понт. - Нарештi роздививсь? - Ну, я ж сiрий та мурий... Але й ти, Iнко, якась, наче не з нашого часу... - Старомодна, не модерна - це ти хочеш сказати? - "На тобi я вловив вiдшумiлого давнього вiку печать..." - Вiршами заговорив? Дивина. - Справдi, ти нiби... з епохи курсисток. Чи навiть iз античностi, де, як вiдомо, богинi народжувались iз пiни морсько┐... А менi долею послана богиня степова... Народжена з сяйва прибою - такою i ти менi здавалась там, вдалинi вiд цих берегiв. Та посмiхнись же. Оце вiчне самозаглиблення, серйознiсть. Нiяк не звикну. Мiг би подумати, що гра, манiрнiсть, якби менше тебе знав. Живеш у якомусь вимрiяному свiтi. Але й цим ти менi теж подоба║шся. Вистелялась мiсячна дорiжка, ще не яскрава; ледьледь пробивалась, злегка мерехтiла. Безлiч свiтляних клавiшiв раз у раз випорскувало з темно┐ води. - Про що задумалась? Знов про Овiдiя? - I про нього... - А ще про кого? Був певен, що скаже "i про тебе", а вона сказала: - Про Саню Хутiрну. - Санька й Овiдiй - оце по║днання, оце парочка. - Не люблю таких жартiв. - Бiльше не буду, - голос його ласкавим шепотом розстанув у дiвчини бiля вуха. - Тiльки ж смiшно ┐х ставити поруч... Йому смiшно, а для Iнни це чимось таки по║днувалось, бо що важать вiдстанi, хай i в тисячi лiт, коли йдеться про тих, хто для тебе живий, вiльно обраний душею i кого ти навiки по║днала теплом сво║┐ любовi? Не знала й не могла знати вiйни, не лiтала з багажем Червоного Хреста до мiсць, де лютують епiдемi┐, ще, власне, нi разу Iннi не доводилось ризикувати собою, а проте iнодi потайки ставить себе в ситуацi┐ найтруднiшi, примiря║ться до найтяжчих випробувань: а ти змогла б? А ти здатна на любов велику, на спiвчуття безоглядне - на тривалий, негучний подвиг сестер милосердя, про яких думалось не раз? I хай Вiктор скiльки хоче iронiзу║, однак вона почува║ в собi такi запаси внутрiшнiх сил, що ┐х вистачило б сягнути i в тi голоднi, замiкробленi тропiки, куди вона, як i Вiра Костянтинiвна, хоч сьогоднi готова летiти рятiвницею.. Вдома часом кажуть, що впертiстю та затятiстю Iнна схожа на дядька свого з "Орiона". Якщо навiть це й так, то що ж тут поганого? Орiонець справдi iмпону║ дiвчинi сво║ю вдачею, i житт║вою чiпкiстю, i затятою вiдданiстю тому, що було, може, його першою i останньою любов'ю. У кожного ма║ бути свiй "Орiон" у життi i пам'ять своя на далеке й близьке, на все, що тобi заповiдано. А заповiдано, мабуть, i Овiдiя, й легендарну кура┐вську льотчицю, i цю мерехтливу, вже роз'яснiлу дорiжку, що просто вiд тебе стелиться i нiби кличе куди