вони  ще
вмiли лiтати? Може, вони й зараз у сво┐х пташиних  снах  спроможнi  бачити
себе в летi, вiдчувати напругу крила? Чи спати ┐м не да║ якраз  оця  магiя
ночi, з гуркотом моря, з мiсяцем, з бурунами?
   Iдуть гуси парою бережком. Пристоять у тiм мiсцi, де  вiтрильник  защух
на березi, Ягничiв ковчег, "пiратська", таверна.  Людей  нема,  а  лiхтарi
горять, пiдвiшенi на бортах, лiхтарi  старовинно┐  форми,  -  такi  тьмавi
свiтильники, певне, стерегли колись тишу портових  вуличок  середньовiчних
мiст. Нiмфа-русалка у вечiрнiм освiтленнi ще  бiльше  вража║,  вона  мовби
вилiта║ пружно з грудей корабля,  жива  й  усмiхнена,  пориваючись  кудись
понад розбурханiсть моря,  не  знаючи  втоми  у  сво┐м  непорушнiм  вiчнiм
стремлiннi...
   Буруни й буруни  гуркочуть  там,  де  влiтку  тихо  мерехтiла  Овiдi║ва
дорiжка.
   Перевальцем, поважки йдуть птахи  берегом,  лишаючи  вiзерунки  лапатих
слiдiв на мокрiм пiску, - буде ┐х видно вранцi. Зрiдка  перегелгуються  на
ходу, перемовляються сво║ю, тiльки ┐м зрозумiлою мовою.
   Пiдiйшли, зупинились - двi грудки  снiгу  бiлiють  перед  джумою.  Наче
питають, загледiвши постать:
   - Хто ти?
   Пристоять,  перегелгнуться  i  знову  рушать  далi.  Якась  ║  сумовита
загадковiсть у цих ┐хнiх щонiчних виходах iз насиджених бур'янищ пiд  самi
бризки та гуркоти бурунiв - бурунiв  безконечностi.  Щось  невикорiнне  ┐х
вабить сюди, когось  нiби  чатують  без  сну,  вслухаючись  у  розвированi
простори нiчного безмежжя. А там десь, за далеччю вiдстаней, пiд  слiпучим
днем у цей час iде "Орiон", на  всiх  вiтрилах  летить  над  глибинами  до
рiдних сво┐х узбереж.

   1975-1976