оди не прискорюючи. Якби то були земнi втiкачi, ясна рiч, що, зачувши грiзне дирчання мотоцикла, вони одразу б шурхнули в лiсосмугу, бо й духу мiлiцейського бояться, а цi йдуть собi спокiйнiсiнько, ще й озираються насмiшкувато, бо мотоцикл хоч i летить ┐м услiд на скаженiй швидкостi, проте залиша║ться на мiсцi, вiдстань мiж ним i цими суб'║ктами нiяк не скорочу║ться. Присутнiсть загадкових позаземних iстот була виявлена також i археологами, цим веселим бородатим плем'ям, що ходить у шортах, живиться консервами, а мешка║ неподалiк "Бригантини", розкинувши сво┐ латанi шатра серед молоденьких обгризених шовковиць, насаджених для шовкопрядiв. Тут археологи, власне, тiльки ночують, бо з ранку й до ночi всi вони бiля розрито┐ скiфсько┐ могили, трудяться в iм'я науки. Встановивши контакти iз скiфами, копачi цi виявили привiтнiсть також i до позаземних iстот, дотепно зобразивши прихiд iнопланетникiв навiть у сво┐й стiнгазетi, яку вони розмальовують на ошматинi рогожаного лантуха. За ┐хнiми вiдомостями, пришельцi були стриженi, невеликого зросту обидва i мали досить земний вигляд, бо ж для них нiчого не значить одним лише напруженням волi добрати собi яко┐ завгодно подоба. Тож сидить собi такий пришелець, вечеря║ з археологами бiля ┐хнiх наметiв, i нiчим його не вiдрiзниш вiд решти людей, перед тобою вiн нiби зовсiм тутешнiй, нiби який-небудь Порфир Кульбака, а насправдi вiн якраз i ║ той, прилетiлий з безвiстi на сво┐й космiчнiй бригантинi. Коли звечорi║, дво║ iнопланетникiв можуть аж зовсiм близько пiдкрастися до лiтнього табору школи, i вартовий ┐х не помiтить, i вiвчарка не зчинить гвалту, бо вiвчарок тут нема. Засядуть у виноградниках непомiченi й звiдти спостерiгатимуть за вогнищем, за земними iстотами бiля нього, i все ┐м буде видно до найменших подробиць, бо зiр в iнопланетникiв соколиний, вiн годен бачити крiзь тьму! Може, навiть i сумно ┐м стане, що вони, як незаконнi, мусять триматися осторонь, ховатися по кущах, не маючи права наблизитись до людського товариства, до ┐хнього звабливого патлатого кострища. I пошкодують, мабуть, що нема ┐х там, де бiля багаття лл║ться упiвголоса пiсня про бригантину, i пiдтягують ┐┐ разом i вихователi, i вихованцi, i симпатяга Степашко сидить над вогнищем чомусь у сумовитiй позi, а навпроти стоять Марися й високий задумливий у бiлому кiтелi моряк, син Ганни Остапiвни. Вони поруч стоять, i пальцi рук ┐хнiх за спиною нiби самi собою сплелися в нiжностi, моряк так пильно дивиться в полум'я, мовби заворожений видивом вогню. Марися тихо наспiву║ разом з усiма. Потiм вечiрня лiнiйка буде, вiдзначатимуть трударiв, тих, хто показав себе на збираннi лiкарських рослин. У шортах, у зелених безрукавках стоять, вишикуванi всi, на головах бравi синi пiлотки. Серед передовикiв i Гайцан, i Рижов, i навiть Карнаух, - його, шкета, теж кличуть зайняти мiсце серед правофлангових, бо скiлькись там бiльше за iнших полину назбирав та польово┐ ромашки. Чи й не велика труднiсть! Кульбака ┐м того добра тонну назбирав би, та що тiльки вiдлучений оце, водить його манiвцями... Голоногi, засмаглявленi, повиструнчувались ангелочки, i Валерiй Iванович голосно поздоровля║ переможцiв працi, i капiтан iз шефiв зверта║ться до них з вiтальним словом: заклика║ бути трудолюбами i щоб були мужнi та чеснi... - Ростiть не гiршими, а кращими за нас!.. Хоча Батькiвщина й на нас, уже сивиною посрiблених, не поскаржиться, зiбрались тут люди, прямо-таки скажем, не пустоцвiтного життя! Саме на Карнауха шеф зверта║ увагу всiх вишикуваних: - Цей ось ентузiаст, який пуд ромашки зiбрав, хiба вiн меншу пережив радiсть, нiж той, хто байдику║ цiлими днями, бродяжить безглуздо, неробою живе? Жити неробою - то ж найбiльша ганьба! I це поцiляло якраз у нещасних iнопланетникiв, так наче той старий капiтан i крiзь темряву бачив, як вони злодiйкувато прищухли, зата┐лись у виноградних кущах за зоною табору. Довго ┐м пiсля цього ще вчуватиметься слово капiтанове, стьобке, тавруюче, бо нiби ж саме ┐х i малося на увазi. Потiм табiр вкладатиметься спати, хлопцi, помивши ноги перед сном, розбiжаться по сво┐х шатрах, а вранцi i прапорець знову злетить над "Бригантиною", щоб, спалахнувши ясно-червоним у вранiшнiм сонцi, весело майорiти над табiрною щоглою упродовж цiлого дня. Щоранку сурмить навстрiч сонцю табiрний сурмач, красень Юрко-циганчук, невтомний розважальник товариства i танцюрист, що його за зразкову поведiнку цi║┐ весни могли б i зовсiм вiдпустити, але вiн сам попросився, щоб залишили, бо звик, осво┐вся, i табiрна дисциплiна зовсiм уже його не гнiтить, i в сурмацтвi нiхто його не перевершить. Щоправда, коли коней десь, хай i далеко загледить, тодi тримай його, - вчителi смiються: "Циганськi гени даються взнаки!" Як весела трудова республiка смаглих стрижених людей - таким склався цей лiтнiй табiр над урочищем Чортуватим. Шатра, що розкинулись по верхогiр'ю, з великим завзяттям напинали самi ж вихованцi, про це мрiялось свого часу й Порфировi, просив Марисю Павлiвну ще заздалегiдь: "Ви ж мене вiзьмете шатра напинати?" Однак усе це виростало тут уже без нього. А в кожному наметi, як у баштанному куренi, духмяним сiном пахне, i на ньому вихованцi так мiцно сплять пiсля працi й бiганини довгого лiтнього дня. Не одному з них i взимку мрiялось про такi намети, де й перед сном ще чутимеш дух степового рiзнотрав'я, безсмертникiв, полину та василькiв... Наче ото в казцi кажуть: "На квiтах спиш, зорями вкрива║шся". А пiсля ночi, коли разом iз вранiшньою зорею сурмач-циганчук просурмить табору пiдйом i хлопцi з веселим гамором вплiтають iз сво┐х куренiв "бунгало", то й надворi ┐х квiти стрiчають, бо загони змагаються по красi квiтникiв, i бiля кожного намету польовi квiти стоять у керамiчних вазах-амфорах - тi ж таки безсмертники, васильки, волошки, i нiхто тих ваз досi не потрощив? "Бригантина", табiр працi та вiдпочинку, так вiн зветься. Клинець твердо┐ цiлини-неудобки на взгiр'┐, i нема тут нiяких загорож, нi дроту, нi кам'яних стiн, навiть плугом не оборано межу табiрно┐ зони... Замiсть муру, як i обiцяв Валерiй Iванович, тiльки й полишено символiчний "ромашковий мур", що тягнеться з усiх бокiв по межi наметового поселення. Обкосили з цього боку, прокосили й з того, зоставили тiльки вузеньку смугу дико┐ цупко┐ трави, покрапано┐ ромашками та васильками; оце буде межа! Оцього без дозволу не переступи! I що найдивнiше, нiхто досi не порушив правила, не переступив ромашкового бар'║ру, так наче вiн був вищий за кам'яний, так наче струм був по цих квiтках пропущений. Сурма пiдiйма║ вихованцiв рано, схопившись, бiжать мерщiй на зарядку, пiсля не┐ - умиватися вниз до затоки, де вода така тиха, красива й святкова i прив'ялений цвiт акацiй, осипавшись, плава║ в нiй... Звiдти бiгцем на снiданок, де мало не кожен вимах ложки ма║ш робити по командi, а потiм схоплюйсь i на борт грузовика, щоб з пiснями ┐хати на роботу, на отi радгоспнi поля, що ┐х схема на великiм щитi виставлена посеред табору. На тiй схемi все позначено, заштриховано то так, то iнак всi вашi архiпелаги: де плантацi┐ виноградникiв, де горох, де огiрки... Що ж до лiкарських рослин, то вони ростуть всюди, умiй тiльки ┐х знаходити з-помiж бур'янiв... До роботи хлопцiв пiдганяти не доводиться, самi стараються, щоб виконати корму в ранковi години, доки ще спека не вдарила. А пiд час спеки ┐х, смаглюкiв, шукайте внизу, вода в затонi Чоргуватого вiд ┐хнiх тiл аж кипiтиме i виляски йтимуть по всьому урочищу: зрозгiнцi, з берегових круч шубовскатимуть смiливцi вниз головою, змагаючись, хто глибше пiрне та хто далi вирине. I так аж до вечора стоятиме над затоном веселий дзвiнкоголосий гомiн. I не скажеш про цих стрижених, що ┐х так уже пригнiчу║ та уневолю║ ота межа трав'яна, яку без дозволу не ма║ш права переступити. Бо ж по табору ходи, скiльки хочеш, пiд накриттям, де обiдають, тебе зустрiне привiтне правило: "Добавки просити не соромся, ти ┐┐ заробив!", гуляючи, можеш вибратися на найвищу табiрну точку, i буде тобi на сто верст видно увсiбiч, бачитимеш повитi серпанками далекi береги широко розлитого гесiввького моря, а в iнший край - степи й степи, з давнiми курганами-могилами де-не-де. I рейси - якраз в отi степовi простори, де баштани й кукурудза, де горох i морква ждуть тво║┐ сапи, де в обважнiлих вiд яблук садах теж для тебе знайдеться дiло... Зупиниться iнодi перед щитом iз схемою полiв постать маленька, побачиш юне чи║сь личко, серйознiше за свiй вiк, повите задумою, сто┐ть хлоп'я, вивча║ заштрихованi сво┐ архiпелаги: ото ще стiльки треба прополоти... А бур'яни жилавi, а рядок довгий... I сонце пече... Й до мами хочеться... Та все ж iз вигостреними сапками, разом iз сонцем, щодня - як у бiй! Ганну Остапiвну хлоп'ята щадять, тiльки сонце пiднiметься, вони ┐й одразу: "Ганно Остапiвно, далi ми без вас. Забирайте свою сумочку з валiдолом та йдiть он у холодок, у посадку!" - Таж розбiжитесь. - Не розбiжимось. Хоч i кортить, а вас не пiдведем!.. I таки наполяжуть, щоб iшла вона собi в затiнок, бо ж усi знають, що "в не┐ - серце", бо ж, як сама вона каже: хвороби входять в людину пудами, а виходять золотниками... Не так легко ниву життя перейти, бувши вдовою. I нiколи й не скаржиться, не плачеться, гумору не втрача║. "Виходить, довгожителька я - всi педагогiчнi реформи пережила... I на пенсiю не пiду, доки ще цих ось бусурменiв не виведу в люди..." Всюди в тутешнiх радгоспах зустрiнеш таких, що в не┐ за партою сидiли. Тож i не дивно, що коли треба було в Москву на Конгрес Миру делегата послати, то Ганну Остапiвну обрали, - з iндiйськими жiнками там познайомилась, бачила японця, обпаленого в Хiросiмi атомною бомбою... Струдженiй, змученiй хворобами Ганнi Остапiвнi нелегко да║ться табiрне життя, лiкарка навiть порадила ┐й "наметовий режим", але вона й сьогоднi тут, iз сво┐ми бусурменами. Тим-то нiяк не можуть хлопцi дозволити, щоб ┐хня Ганна Остапiвна та в спеку з сапою нагиналась... Вони й за не┐ потрудяться, а вона хай собi сидить у затiнку пiд лiсосмугою та в'яже синовi светр з овечо┐ вовни. Час вiд часу пiдводячи голову, Ганна Остапiвна бачить маленьких трударiв, ┐хнi смаглюватi, в самих трусах-майках постатi, що позгиналися над роботою, - тiльки сапки мелькають у руках, i земля аж куриться там, де вони йдуть, заштриховуючи сапками ще одне поле. Декотрих не вистача║ мiж ними, зринули й покотилися в свiт клубками перекотиполя, i невiдомо, де вони зараз та що з ними - при цих думках тихий смуток набiжить на лице Ганнi Остапiвнi. Розморена спекою, обтяжена думами, сидить вона зi сво┐м в'язанням, поволi розмоту║ з свого клубка паралелi та меридiани, i раптом, нiби ввi снi, ┐й сниться ось таке, що вiдбува║ться наяву: з лiсосмуги, iз колючих заростей неохайна чиясь голова висува║ться, очата бiгають злодiйкувато, а розтовчена, в зашерхлiй сукровицi губа пробув зобразити щось схоже на винувату усмiшку: - Здрастуйте, Ганно Остапiвно... - Добридень... Тiльки хто ж ви ║? - Та це ж ми... вашi (при цьому висува║ться з заростей i друга дивовижно нечупарна iстота). Невже не впiзнали? - А так що й не впiзнала, - iз споко║м Будди вiдповiда║ Ганна Остапiвна i аж примружу║ться. - Що за однi? I хоч пришельцям важко й повiрити, що вони вже такi невпiзнаннi, та все ж вiд них чу║ться: - Ну, я - Кульбака, а це ось Гена... - Не знаю таких... Може, ви - iнопланетники? I вона знову схиля║ться над сво┐м в'язанням. I вже неприступно суворе обличчя в Ганни Остапiвни, i очi тiльки в роботу втупленi. I це розумiйте як хочте, скажiмо, ось так; всю душу, мовляв, у вас вкладала, в люди хотiла вас, малих нiкчемникiв, вивести, а ви менi чим вiддячили? Нi в сих нi в тих почуваються обидва перед старою вчителькою, чути iз заростей шушукання якесь невпевнене, потiм голосок майже запобiгливий запиту║ про Марисю Павлiвну, але вiдповiдi нема, на це Ганна Остапiвна й зовсiм не вiдповiсть, сидить, як кам'яна половецька баба на степовiй могилi, тiльки спицi в пальцях i ворушаться. Задичавлених прибульцiв для не┐ нiби зовсiм нема, не iснують, розтанули, розчинилися в просторi. Така ранiше ласкава була, а зараз нiчим ┐┐ зворушити не можуть, сама ображена мовчазнiсть, навiть байдужiсть, стала зовсiм, сказати б по-┐хньому, неконтактна, i це дошкуля║ найбiльше, вона вже вас викинула з душi, ви для не┐ тiльки пiдозрiлi пришельцi, вiдтручу║ обох геть у вашi колючi заростi: iдiть собi, звiдки прийшли... Тут iншi люди... Тут чесна зразкова школа трудиться... А в обiдiшню пору, коли загони пiсля працi повернулись до табору i, як звичайно, викупавшись та пообiдавши, розходились уже по наметах, помiтив табiрний черговий двох... ну мовби iнопланетних! Дво║ ошарпанцiв, "осмалених, як гиря, ланцiв", несмiливо виступивши з радгоспних виноградникiв, поволi наблизились до межi табiрно┐ зони й зупинились в нерiшучостi бiля квiткового бар'║ру. I хоч не було там колючого дроту, i не була замiнованою та смужка невинного покордоння, хоч тiльки ромашка там бiлi║ та синiми сузiр'ями цупкий петрiв батiг цвiте, - все ж пришельцi не одразу зважились той бар'║р переступити. Занехаянi, бездогляднi, сторожко стояли з нахиленими лобами, вглядалися в той трав'яний мур, що мовби чимось вiдлякував ┐х, мовби та ромашка й петрiв батiг та┐ли в собi щось дуже страшне, непереходиме. Сонце палило, нагрiте рiзнотрав'я пахтiло медовим духом, васильки та чебрець наче пригорiлi були, поникло стояла шавлiя з темно-синiми квiтками та залiзняк з рожевим цвiтом, i десь мiж ними цвiркунцi шаленiли, не знаючи втоми, коники та цикади аж чманiли у вiчнiй сво┐й трiскотнявi... Тож як? Могли б ще вернутись назад цi, що стояли, роздумуючи над квiтковим бар'║ром, могли б ще чкурнути геть звiдси у сво┐ галасвiти, i, мабуть, за ними нiхто й не гнався б, одначе, видно, щось таки переважило на тих тонюсiньких i зовсiм невидимих терезах, бiля яких, може, порядкувала у сво║му фартушку зеленоока цикада, на терезах, в якi цi дво║ зараз пильно-пильно вглядалися... Раптом передньому з них рiзко схмурився лоб, i нога рiшуче ступила через трав'яний бар'║р, шугнула в тi переплетенi ромашковi хащi, чебрецi та Петровi батоги, аж музика трав'яна на мить обiрвалася, оркестранти так i бризнули увсiбiч! Так зробив Кульбака свiй, може, найрiшучiший крок у життi. Услiд за ним i Гена мовчки переступив цей умовний, з травички зiтканий мур, що подолати його було, зда║ться, ┐м незрiвнянно важче, анiж би двометровий мур iз каменю, тесаного колись ченцями. Перетнувши зону, без поквапу прямували вони на очах у всiх до табiрно┐ щогли, де вже стояли директор Валерiй Iванович, закутий у лати свого непроникного спокою, i Ганна Остапiвна, тепер уже по-материнськи усмiхнена, i Марися Павлiвна стрiчала ┐х, схвильовано прикусивши губу - чи щоб не розплакатись, чи щоб не розсмiятися. Всi, всi в напрузi дивились, "Бригантина" з усiм сво┐м особовим складом эанишкла, стежачи, як дво║ цих зiщулених прибульцiв, подолавши найвищий у сво║му життi квiтчастий бар'║р, переконавшись, як тяжко да║ться перемога над самим собою, робили по табiрному тирловищу свiй трудний перехiд, крок за кроком, без поспiху несучи до щогли сво┐ напаленi сонцем голови i юну свою спокуту. Але навiть це тут виходило в них по-рiзному. Гена iшов знiчений, мовби поменшений пiд тягарем вчинку, а цей... а комишанець, вiдчувши себе серед сво┐х, збадьорено випростався й наближався до щогли вже з веселим виглядом, пiд прапором сво║┐ вiдкрито┐ усмiшки, мовби зовсiм нi в чому не винуватий! XXX Юний вартовий-впередзорець ходить по табору, на грудях у нього бiнокль (подарунок шефiв), час вiд часу хлопець приклада║ його до очей, дивиться в далеч днiпровського моря... Проходять там у сонячнiй млi пароплави, осадкуватi баржi з вантажами, - всi вони вже знають цю хлоп'ячу "Бригантину", що далеко блищить наметами на одному з тих крутогорiв, що ┐х хоч i пiдмивав ось уже скiльки лiт штучне море, розгойдане вiтрами, а вони все ж стоять нерозмитi, цiле лiто сивiють, окутанi духом сонця, духом степового рiзнотрав'я. Деколи й Марися Павлiвна пiдходить до хлопця-чергового i, взявши в нього бiнокль, приклада║ до очей: бачить важкий рудовоз, що саме проходить по фарватеру, натужно гребеться кудись угору, на палубi видно матроську бiлизну, вона сушиться, розвiшана на мотузцi, i ще видно Марисi високу i, як зда║ться ┐й, красиву людину, - може, капiтана баржi, - що, схилившись на поручнi, пильно i нiби аж сумовито дивиться сюди, у бiк "Бригантини". Певне, й тому, пропливаючому, добре вiдоме це мiсце, що рябi║ внизу бiля урочища рiчковим, так званим ходовим знаком для суден, а нагорi височить табiрною щоглою, блищить наметами, з яких iнодi постатi хлоп'ят водночас випорскують i, розсипавшись по всьому косогору, наввипередки мчать униз, до води. Хто вiн, той, що на рудовозi? Може, котрийсь iз шефiв? Можливо, знайомий, бо ж чого так довго та пильно дивиться? Одначе навiть i в бiнокль не вда║ться Марисi впiзнати його. Хтось iнший, мабуть, впiзнав би, Оксана-виноградарка, мабуть, розгледiла б у ньому i з вiдстанi того, кому дарувала тут колись сво┐ плавневi мiсячнi яйва... - Вантажити баржу! За цi║ю командою намети одразу пустiють, хлоп'яче плем'я, хоч i без вояцьких лукiв та без списiв, з шаленим галасом чимдуж мчиться униз, до затону. Бо хiба ж ║ праця жаданiша, нiж ця, що ┐м випала зараз! На днi урочища, бiля самого затону, вiдкрито приймальний пункт, куди звозять зi всього степу кавуни, везуть просто з баштанiв, i ┐х тут вироста║ цiла гора, щоб звiдси перекочувати на баржу - по триста тонн бере вона ┐x за один раз! Баржа заходить до затону розлога, мов стадiон, ледве вмiща║ться в берегах, вона стара, натруджена, Кульбака ┐┐ оглядав зацiкавлено, бо, може, це якраз та самiсiнька, що нею колись пiд час будiвництва ГЕС возили тут камiння з кар'║рiв, - мама iнодi з незрозумiлiм присмутком згаду║ чомусь ту баржу з камiнням як неодмiнну познаку сво║┐ молодостi... Баржа ста║, прилаштову║ться до причалу, i ось тодi табiрним ангелочкам нарештi настав час показати, на що вони здатнi. З рук до рук, мов футбольнi м'ячi, летять кавуни й кавуницi, летять рябi, смугастi, туманистi, тугi та теплi, бо щойно зi степу, з-помiж огудиння, i кожен iз них - мов планета, тiльки й того, що з хвостиком! Ось де Кульбака показу║ свою вiртуознiсть! Хоч у якому буде темпi робота, хоч безлiччю йдуть i йдуть кавуни через його долонi, а хлопець жодного не впустить, пiдхоплю║ i швидко й спритно бере ┐х, як малят, бо це створiння тендiтнi, ┐х бережи, бо тiльки хто загавився, так i ковзнула твоя планета крiзь руки, так i хряснула, i вже тiльки червонi║ пiд ногами iскристий розтовчений жар... А де розтовчеш або де гнилий попався - ┐х пiдбирав та вiдносить до окремо┐ купи... Бугор. Так, так, той самий, що - в чорнiй масцi, з пiстолетом в руцi - в селi Чабанському таки налетiв на продмаг, озбро║ною рукою нацiлився на одну з продавщиць: "Касу на стiл!" Дiвчата виявились такi, що не розгубились, схопили, скрутили новоспеченого гангстера, затовкли в пiдсобку, вiдiбравши й пiстолет, що виявивсь iграшковим. I ось Бугор тепер спокуту║ грiхи, йому велено - для очищення душi - давати бiля баржi лад вiдходам, гнилим та розтовченим кавунам. З'явився одного разу в таборi й Антон Герасимович, хазяйновито обiйшов територiю, мовчки оглянув межовi познаки - той символiчний трав'яний бар'║р... - Бачите, сама травиця, а нiхто ж не втiк! - шпигнула одна з кухарок, коли вiн пiсля обходин повернувся до кабицi пiд накриття. Пiд час обiдньо┐ перерви вирiшено було всiм колективно сфотографуватися з Антоном Герасимовичем, оскiльки вiн вiдбува║ на заслужений вiдпочинок. Його, як ветерана, лицаря порядку, посадили на почесному мiсцi, поруч з ним сiли Марися Павлiвна та директор, а ззаду звiдусiль понависали ангелочки: на фотографi┐ вийшло так, нiбi на самiм плечi в Антона Герасимовича прилаштувався усмiхнений Кульбака, навмисне ще й мiну веселу скорчив. А потiм знову баржу кавунами вантажити, знову тугi та теплi бiжать i бiжать через тво┐ долонi. Не зна║ втоми за цi║ю роботою комишанський трудолюб, опинився, нарештi, у сво┐й стихi┐. Менша║ гора на березi, росте гора кавунiв на баржi. Навантажилась баржа, вiдчалю║, рушав, а на нiй при кермi... хто ж би ви думали? Невже комишанець лобатий? Якщо наша фантазiя здатна будувати мiста й кораблi, то чому ж би ┐й не витворювати й iншi всякi чудодiйства? Ходили ж тут по степах маленькi iнопланетники, тi, що ┐м крiзь будь-який стан матерi┐ зовсiм нетрудно проникнути, крiзь камiнь вони проходять так само вiльно, як i крiзь повiтря! Будь-який мур кам'яний переступали з такою усмiшкою, наче то перед ними всього-навсього була смужка нескошено┐ трави. Однi називають це силою уяви, iншi - чаклунством або чародiйством, та як там не ║, але дивiться: на баржi, коли вона вийшла з затону - просто на очах! - виростають, пiдiймаються величезнi бiлi вiтрила! Чути навiть, як вiтер бринить у них, спiва║. Стара натруджена лайба, що, може, камiння возила, ста║ враз бригантиною тугокрилою, а керму║ нею цей ось Порфир Кульбака, хай малий, але вже вправний стерновий. Горою лежать за ним тi, що тiльки-но з баштанiв, мiцнi теплi дiти степово┐ землi. Триста тонн взяв вiн ┐х на борт i править з низiв'┐в угору, назустрiч течi┐, може, аж до столицi, де золотi банi, як фантастичнi плоди, округло сяють над мiстом, на його вiчних горах. Нестримно несе хлопця бригантина його уяви, ┐┐ дух невпокорений, а вiн радiсний сто┐ть за кермом, все далi й далi йде по водах розлогих та сяючих, i береги вiтають його, i зустрiчнi капiтани з веселим подивом запитують: звiдки? 1970-1972