город, хату. Та тiльки хiба ж вона дасть тобi захисток у життi? Трудно, ой трудно, клько, жити людинi самотою. клька дала волю сльозам. Пониклi плечi ┐┐ сiпались у глухому, нерозважному горi. Було шкода себе, але й дядька Ягора теж стало шкода. Самотнiй вiн. I хiба таки вiн бажа║ тобi зла? - Ну годi бо, голубко, заспокойся... Ягор позадки, обережливо, як вiд хворо┐, вiдступив до дверей. Вийшов i дверi тихо за собою прихилив. Безмежна до всього байдужiсть налягла на кльку. Бува║ ж людинi отак: i жити не хочеться, i вмирати ще рано. А коли люди сiли пiд грушею до вечiрнього столу, то i клька, причесана вже й незаплакана, сидiла мiж ними перед букетом щойно кимось побризканих водою холодних троянд. XVI Лобода Володимир Iзотович сидiв поруч не┐, щоправда, не зовсiм близько, боявся, щоб не притулитись: тiльки деколи витягував голову в ┐┐ бiк, запобiгливо, стишено запитував: - клю, тобi цього... чи того. Трохи нiяково було йому за свою запобiгливiсть i що всi помiчають його упокоренiсть, але, зрештою, поруч тебе така красуня квiтуча, по-степовому смаглява, хiба ж не варта вона того, щоб за нею упадати, нi перед ким не ховаючись, годити ┐й в усьому? Прибрана в зовнiшнiй спокiй, холодну байдужiсть, клька здавалася Лободi недосяжною, була зараз ще слiпучiша у сво┐й красi, вiдтiненiй суворiстю; претендентовi потай лестило, що з часом ця врода дiвоча належатиме йому, i водночас Лободу не полишав острах перед клькою, перед тим справжнiм ┐┐ почуттям, яке й пiд покровом спокою, напружено стримуване, вгадувалось у нiй. Саме це й тривожило жениха. Почував, що досить найменшого промаху з його боку, одного накриво мовленого слова, i ця кльчина стриманiсть вибухне й розлетиться вдрузки, i для всiх одразу стане очевидним скандальна правда ┐┐ спротиву цим заручинам, незмиренна правда почуття, яка й пiд кригою спокою - почува║ться - весь час у нiй живе, даючи кльцi перевагу i зверхнiсть над Лободою, над його безвладною владою. Тут вимагалось неабиякого такту, треба було шовками вiдданостi й турбот окутувати затяту кльцину душу. Тому тiльки й чула вiд нього оте "клю та клю". Але не вiдповiдала, не повертала в його бiк голови, нiяким знаком не виявляла сво┐х бажань. Понурi якiсь були цi заручини. Без зайвих балачок вечеряють старшi люди. Шпачиха, ця вчорашня буянка, сидiла причепурена, тихесенько, як свята. Сьогоднi вона лише пригубила чарочку, бридливо притулила до пiдiбраних губiв i одразу ж вiдставила далеченько: не вжива║. Володимир Iзотович деколи знуджено перекинеться словом iз Семком, що якимось робом опинився у нього по сусiдству в ролi весiльного дружка, чи що, хоч нiхто його на таку роль i не запрошував. По-робочому грунтовно спустошували тарiлля сини солдатсько┐ вдови Владичихи, Владика Мусiй i Ладимир Владика, обидва з гарячих робiт iз прокатки, вони навiть перевдягтися пiсля роботи не встигли: йдучи з заводу, так просто й завернули сюди, щоб у гуртi повечеряти, щоб не завдавати вдома клопоту жiнкам. Заручини тут, чи розводини, чи чортi й що, а повечеряти пiсля прокатки годиться, i уплiтали мовчки все поспiль, наче змiтали зi столу. Уже тiльки згодом один iз них, добре намотузувавшись, зауважив, що годують тут, мовляв, не гiрше, нiж у заводськiм профiлакторi┐. Орлянченко Ромця, що прийшов на вечiр чомусь у чорних окулярах, наче його заслiплювало сонце, тепер, виказуючи манери, працював виделкою та ножем край столу, серед патлатих сво┐х приятелiв, яких взагалi нiхто сюди не кликав. З власно┐ iнiцiативи запросив ┐х Ромця на цю тайну вечерю. Не скидаючи й за столом сво┐х хижих, гангстерських окулярiв, Ромця час вiд часу робив однослiвнi зауваги сво┐м дружкам, i вони, нехтуючи правилами чемностi, пирскали в кулаки. Згодом було чути ще розв'язнiшу Ромчину похвальбу, став вiн, мовляв, тепер на сво║му заводi ударником виробництва, користу║ться пiльгами майже нарiвнi з номенклатурою i як премiю, може статися, матиме туристську путiвку в котрусь iз дружнiх кра┐н. Принагiдно розповiв, як один ┐хнiй заводський чималого рангу ┐здив туристом до Праги i яка там сталася з ним придибенцiя. Оскiльки вдома товариш звик порушувати правила вуличного руху, то, за домашньою звичкою, перейшов i там вулицю в недозволенiм мiсцi, перебiг i шурхнув у натовп, але товариш полiцiянт наздогнав порушника й на тротуарi i так огрiв гумовою палицею по плечах, що шановний "старший брат" аж присiв, зiщулено озирнувся: за що, мовляв? I страж тамтешнього порядку одразу здогадався, що перед ним гiсть, поважний турист, тож з належною чемнiстю козирнув i вибачився: перепрошую, камрад. Але той наш камрад додому повернувся з набутим умовним рефлексом: ще й зараз, каже, як переходжу вулицю, то мурашки по спинi бiгають, - зда║ться, ось-ось хтось врiже кийком... Iсторiя була не зовсiм доречна, можливо, навiть сфантазована, власне, невiдомо, для чого ┐┐ Орлянченко й розповiв (до того ж гумових кийкiв поки що в нас нема), але i його вислухали. Подружжя Орлянченкiв так i не з'явилося, не було й слiпого танкiста, з яким Катратий ще вдень умовлявся, що той прийде зi сво┐м баяном. Замiсть музиканта прийшла дружина його, Наталка, неабияк напахчена одеколоном, а про Костю вигадала, видно, на ходу: баян несправний (хоч при запросинах про несправнiсть не було нi слова). Наталка, звичайно, миттю опинилася за столом, бо Володька чемно кивнув ┐й, припросивши, щоправда, зауважив з легким докором: - Не годиться, Наталко, без чоловiка... Нiби солом'яна вдова. "Солом'яна вдова" вiдповiла, що тужити не буде серед таких кавалерiв, i кинула заохотливим оком у бiк Ромчиних дружкiв, та все ж i ┐й щось заважало розiйтись, видно, й вона почувала себе скутою серед цього нездорового мовчання. Нудьгувато було. Хрумкiт ┐жi, постукування виделок, i чути, як ┐жаки похропують у садку, вийшовши на нiчнi лови. Сидiлося за столом нiби з принуки, декому аж нестерпно було серед цi║┐ гнiтючостi. Може б, яка-небудь злиденненька музика розвiяла цю загальну незручнiсть, якусь настро║ву неповноту цих... заручин, чи казна-що воно й було. Лобода, вiдчувши настрiй маси, попросив Ромцю органiзувати щось "у розумiннi музики". Бо ж господар двору радiоли не трима║, транзисторами не бавиться. Це був зручний привiд видобутись звiдси на волю, тож Ромця охоче вiдгукнувся на пропозицiю, встав iз-за столу i, пiдсмикнувши сво┐ цупкi, витертi на заду техаси, розхлябисто почвалав до хвiртки. За ним одразу потяглась i його компанiя нестрижених бовкунiв, що замiсть ресторану вирiшили сьогоднi на дурничку в дiда справити попо┐жку. Чути було, як на вулицi вони дружно, сито заiржади. Доки ждалося музики, стало ще нуднiше. I не пилось, i не ┐лось. Але ж i встати та пiти, як цi бовкуни, теж було б неввiчливо, непоштиво. Не годиться звичаю ламати. Жiнки мали велику цiкавiсть до кльки, але з делiкатностi тiльки спозирка деколи, з хапливою крадливiстю скидали поглядами на цю Лободину обранницю, що так гордовито тримала свою лебедину шию, вдивлялись в ┐┐ густо-смагляве, справдi ж таки гарне довгобразе личко з рiвним носом, з тугенькими губенятами. Замкнутим було те сумовите личко, жодним живчиком не виявляло, що там клекотiло в душi. Нi разу не з'явились веселi ямочки на щоках, помiтно приблiдлих. Сидiла випростано, з якоюсь холодною погордою i нi до кого не зверталась, сусiда нiби не помiчала. Мов затялась в чужiй усiм неприступностi, спрямувавши стужений погляд у простiр. По якомусь часi замiсть Орлянченка, що обiцяв музику, з'явився один iз його дружкiв, неквапом пiдiйшов до кльки, нахилився ┐й до плеча: - Вас там кличуть. Вона скинулась у тривозi: - Хто? - Знайомий один. Лобода насупився i спiдлоба глянув на цього нахабу посланця: - Коли кому треба, хай зайде, тут усi сво┐. I ще не встиг цей хлопець зникнути в сутiнках, як гучно вдарила хвiртка, i з-за рогу дiдово┐ хати вийшов на свiтле зхмурений, в дорожнiй спортивнiй куртцi Баглай Микола. Можна було подумати, що хлопець напiдпитку, якби не знала його непитущiсть Зачiплянка, - такою незвичною була напружена блiдiсть його обличчя, посилена електричним освiтленням, та ще отой суворий злам брiв, чорних, густих, багла┐вських. клька стежила за ним, нiби в передчуттi якогось вибуху, в очах ┐┐ застигли i острах, i чекання. Баглай якусь мить дивився на не┐ невiдривне. - Можна вас на хвилинку? Вона одразу пiдвелася. Пiдвелася, може, аж надто квапливо, здивувавши цим усiх. Без жодного слова, з мовчазною готовнiстю наблизилась до Баглая, i по тому, як вiльно пiшла вона iз ним до хвiртки, нiби цього тiльки й чекала, пiшла, навiть не озирнувшись, з якимось викликом несучи свою баламутну голову, - всi зрозумiли, що ┐хня "хвилинка" може затягнутись надовго. Бува║, такi "хвилинки" затягуються потiм на цiле життя! Всi мовчали ошелешено. - Кiно, - тiльки й спромоглася на слово серед скандально┐ тишi Шпачиха. Лобода, що враз якось набряк обличчям, послав у бiк Шпачихи нищiвний погляд, видно, вважаючи стару гультяйку зрадницею. - кй-же-║й, кiно! - знов лепетнула Шпачиха, - Не подивились, що влада ... Висуванець тепер навiть не глянув на зрадницю. Не удосто┐в. Нахнюплений, як туча, ще посидiв якийсь час, потiм пiдвiвся з-за столу, понуро побрiв у темiнь Ягорового садка. Музики не було. Орлянченко поки що не з'являвся iз сво┐м всевловлюючим транзистором, хоча ж лише тепер i можна було погуляти по-справжньому. Першою з якимось гультяйським прикриком-притьохком осушила чималий келишок Шпачиха. Не вiдстав вiд не┐ i Семко-шабашник, що одразу ж потягся чаркуватися з Наталкою. Пiдтримали товариство й брати Владики, згадав молодiсть навiть Катратий, випивши до дна сво║ i якось полегшено крекнувши. - Оце ж тобi за шашличну,.- гукнула навздогiн Лободi у садок Шпачиха. - Оце тобi "назустрiч побажанням трудящих"! I не приховуючи подробиць, стала розповiдати, як просив ┐┐ Лобода "провести вiдповiдну роботу серед кльки", гостинця ┐й, квартальнiй, привiз i як вона в ролi свахи, взявши грiх на душу, таки умовляла дiвчину, а потiм прийшла додому i, повiрите, аж заплакала! - Та що ж це я, думаю, за гостинець совiсть промiняла? Оце квартальна, оце мати сина-героя. Та ще й ударниця четверто┐ домни - трудову травму ма║ш... Весь стаж життя правдою добувала, а тут скриводушила... - I знову докрикувала в садок: - Не ховайся там у кущах, Володимире, вiд здорово┐ критики не втечеш!... Матерi нема живо┐, то хоч ми за не┐ скажемо! Як винянчувала вона тебе, як любила, найменшенького... Соколом життя хотiла тебе виростити, та ти ж i мiг, як он батько твiй Iзот, то ж - велика людина, чесна козацька натура! А ти? Серед лягавих усе i сам лягавим ста║ш! Навiть женитися вирiшив по блату? Де ж твоя совiсть - у грудях чи в сейфi на замку? Шпачиху слухали й не слухали, баби завели суперечку, що це воно таке "лягавий"? Усiм тепер нiби вiдлягло вiд серця; стало враз ясно, що тут затiвалося щось недобре, i вони брали участь у цьому недоброму i тiльки зараз нарештi позбулися сорому, силуваностi й фальшi, тягара неправди. Брати Владики, забувши, що вже збиралися були йти, затягли пiснi двоспiвом, в обох добрi голоси. До них з нальоту при║дналась i Наталка: стала посерединi i обiйнявши обох, повиснувши на крутих ┐хнiх плечах, пiдхопила високо, вiдчайдушне, тим часом, нiби на поклик Наталчин, вродився на подвiр'┐ законний ┐┐ Костя-танкiст iз справнiсiньким сво┐м баяном i хвацько розтягнув мiхи на всi груди. Орлянченкова компанiя теж повернулася, i сам Ромця, котрий скорше всього був на Ягорових заручинах головним органiзатором перевороту, з'явився смирненький, з на┐вною усмiшечкою, нiби нi в чому й не замiшаний. Тiльки тi║┐ пари, що вiдлучилася "на хвилинку", все не було. Та про них уже нiби й не думалось. Пiсня, збурхнувши угору, притягувала, докликала й тих, що спершу повiдмовлялися, кожен на свiй лад бойкотуючи цi неприйнятi для них псевдозаручини. Зачiплянка ожила, стали один по одному з'являтися роботяги, що, вiдробивши свою змiну, лагодились на спочивок, примчала i Багла║ва Вiрунька, круглолиця, повненька, в чистiй бiлоснiжнiй косинцi. Катратий не зата┐в нi на кого образи за попередню вiдмову, частував щедро, як ранiше колись вiн умiв. Пригощаючи Вiруньку, все вигукував захмелiло до не┐: - Рiж гусей, Вiрунько! Бери ножа i рiж ┐х, клятих, он вони пiд сара║м гелготять! А тодi обертався сердито в гущавiнь садка: - Де ж той... iзу┐т? - кзу┐т, - скромно поправляв його Ромця. - Iзу┐т! - гримав Катратий ще дужче. Давно так не гуляла Зачiплянка. Вже й тi, кому треба було в нiчну, промчали велосипедами до собору, а звiдси нiхто не йшов. Це ж Весела! Мають повеселитись, коли вже зiбрались! Людей радувало, що все так обернулося, радувала пiсня, що здружувала, радували тi дво║, що ┐х досi нема. Оце по-зачiплянському! Так жити треба: якщо припала до серця - пiдiйшов, взяв за руку й повiв. На це без любовi духу не вистачить! Тiльки любов да║ право на це! - Ану спiвати, кавалери! - залучала Вiрунька до товариства й Ромцю та його дружкiв, що тiльки шкiрились, ховались один за одного, бо спiвати не вмiли. - Ех, ви, патолоч безголоса! На транзистори, на автоматику перейшли? Учiться, пiдтягуйте, бо iнакше голосовi зв'язки попересихають! Перевалило й за пiвнiч, а спiви не вщухали. Не клопоталась про день грядущий Зачiплянка сьогонiчна, не спiшила до сну, вся була в буйному хмелю веселощiв, у тих бiлих гусоньках, що гиля-гиля та й на став, у козаченьках, що засвистали похiд з полуночi... Насамкiнець Шпачиха впряглася в тачку, бо треба ж було вшанувати господаря, повезти його до саги купати. I таки вони покотять, покатають старого каталя на залiзнiй одноколiснiй тачанцi, що тачкою зветься! Усiм гульбищем, всi║ю веселою веремi║ю повезуть його з спiвом та гуком до саги, до улюблених сво┐х вод, вивалять просто в одежi в лiтепло, в куширища, аж розполохавши зорi саги та поснулих замулених карасiв! Повезуть, покатають господаря, а вiн i не вiд пручуватиметься, бо ж так зачiплянський звичай велить, тiльки погукуватиме у надмiрi щедростi з тачки: "Рiжте, рiжте усiх гусей мо┐х!.." I впiзнаватиметься тут у ньому той ранiший Катратий, Неминайкорчма, широка натура, у якого всi його величезнi полуницi могли враз, одним духом переходити в музику оркестрiв! XVII Навiть i найтемнiшо┐, безмiсячно┐ ночi Днiпро бiля заводiв не гасне. Не гаснуть нi сага, нi Радута - велике комишувате озеро серед кучугур. Буре небо да║ ┐м свою бурiсть, вогневий палевий полиск. Нiби цiлу нiч ранкова зоря барвить цi тихi води. Темрява окуту║ кучугури, суцiльно сто┐ть у бiк степiв, а багрянi дзеркала озер приднiпровських свiтять i свiтять угору пiлотам, птахам, запiзнiлим рибалкам, чiтко вiдбивають у сво┐й рожевостi тiнi комишiв, кожно┐ стеблинки-комишинки. I якщо заблукана парочка стане на березi, то й силует парочки на дзеркальнiй рожевостi вiдiб'║ться... Край Радути, освiтлений вогнями заводiв, бiлi║ на пагорбi дот. Один з бастiонiв далекого вже сорок першого року. Скiльки Баглай пам'ята║ себе, впомку йому i цей зруйнований дот бiля Радути. Не раз залазив з хлопчаками всередину, пiдсаджували один одного до бiйниць, видряпувались на самий верх кострубато┐ ру┐ни, що вже не вiдстрашувала ┐х брилами зубатого залiзобетону, розламаного, розшматованого могутньою силою вибуху. Хто й коли висадив у повiтря цей дот - невiдомо. Цього лiта дот побiлений кимось, повапнований. Коли виплеснеться заграва над заводами, вiн теж сяйне бiло, неприродно, нiби снiгом обкиданий. Довкола дота огорожа з металевих труб, бар'║р вiд кiз. Огорожа - це, звичайно, добре, а ось вапнувати... "Певне, висуванцева iдея... Це в його стилi", - подумав студент. Чи, може, пiонери в дитячiй сво┐й на┐вностi причепурили, вапном пошпарували iсторичну пам'ятку? Бiлильникам i на думку не спало, що разом з темно-бурою сiризною ру┐ни, затемнено┐ негодами, припалено┐ спеками, зник iз причепуреного об'║кта i той дух грiзностi, що тут жив, дух подвигу невiдомих людей. Обiйшли з клькою, обдивились ру┐ну. - Страшне, -- сказала клька. - Мачуха епоха здебiльшого такого типу пам'ятки нам залишила, - з сумовитою iронi║ю мовив Баглай. "А ми з тобою хiба не пам'ятки? - подумалось кльцi. - Обо║ живi пам'ятки вiйни! Тобi твiй батько хоч прiзвище залишив, а менi що? Дочцi матерi-одиначки! Мов вiд святого духа вродилась... Може, й назву села забув?" Як сiрошинельна тiнь фронтiв, пройшов вiн осiннiми степами, переночував i бiльше нiколи не вiдгукнувсь. Чи, може, в останню мить, у мить розлуки з життям, згадалась-таки йому летюча однонiчна любов десь в укра┐нському степовому селi? Чи не тут вiн, десь в оцих буранах, i головою наклав? Полiг смертю хоробрих, не вiдаючи того, що вiн умира║ батьком, що виросте в нього донька на трудних вдовинських харчах, та ще й не огризком якимось виросте, а красунею ж таки, чорт вiзьми! Iнакше-бо не зачепився б такий хлопець, як оцей, нiби вимрiяний нею, студент, що ночами з несплячки усе блукав по сво┐й Зачiплянцi... Прийшов сьогоднi, впевнено пiдняв кльку iз-за столу, вивiв за двiр. Чому вiн був певен, що клька встане, без вагань кине свого "жениха" й пiде за ним? Помiтив щось за нею? Чи легковажною йому здалась? к така познака на нiй? Коли вже опинились за хвiрткою, Баглай мiцно взяв ┐┐ за руку, наче боявся, щоб назад не втекла. Не випускаючи руки, запитав з хвилюванням у голосi: - Куди ж пiдемо? - Хоч i на край свiту, - вперше за вечiр усмiхнулась клька. I повела ┐х нiч липнева на край свiту зачiплянського, що дотом кiнчався. Свiтять озера ┐м, i небо заводське цвiте над ними багряно. Посидять на дотi. Походять, де трав'янистi вибалочки стеляться край кучугур по надднiпров'ю, де й до них ходили колись i пiсля них ходитимуть, i небо ┐м свiтитиме теж. Як легко, як вiльно було кльцi з ним! Наче вiд народження знала його. Коли говорилось - говорили, коли виникало бажання помовчати - примовкали, не почуваючи вiд того незручностi, ┐м i в мовчаннi теж було гарно. Спiви зачiплянськi докочувалися й сюди, там все ще гуляли, будили селища гуком, i хлопець, сидячи поруч не┐ на дотi, з внутрiшнiм трепетом слухав ту пiсню, слухав, як душу свого народу, - так ┐┐ розумiв. Яка вiчна поезiя може бути вичарувана iз слова, iз звичайнiсiнького, нiби ж буденного матерiалу! - Гусоньки... Огiрочки... Плава║ вiдеречко... А як багато сказано. - I запитав: - Ви спiва║те, клько? Сказала, що спiвала колись. - В селi в нас гарно спiвають. Не всi ще пiснi за кукурудзою та силосом позабували... п┐ заливало щастя, вона пила це повiтря, цю зорянiсть неба, тишу озер. Звiдки це на не┐ найшло? Все нiби осяялось навкруги, все сприйма║ш iнакше. Що ж це воно таке ║, та║мниче, всесильне, що раптом пробуджу║ться в людинi i що його, мабуть, i наймудрiшi мудрецi не можуть розгадати? Скiльки разiв ходили через цi кучугури до бакена, козяче пустирище було, та й усе, тiльки сердилась, коли в ноги наганялось тут колючок-якiрцiв, а зараз... наче полуда з очей зiйшла, якийсь покров з усього знято, все вiдкрилося в iнших барвах, наповнилось непомiченою до цього красою. I студент, що недавно ще був недосяжним, уже поруч не┐ сидить, чита║ вiршi iспанського поета, i вони зливаються з гуркотанням по┐зда по мосту, що далеко загримотiв у тишi ночi - звiдкись i кудись... I в тому теж була поезiя. Баглай нiби обдаровував кльку щедрiстю сво║┐ душi, до чого тiльки торкався поглядом, все в нього ставало небуденним: i заводськi заграви, що окутують Титана, i цi пустирища, де в його уявi вже виростають споруди незвично┐ архiтектури, якесь сонячне мiсто для людей - для людей, а не для трамва┐в! Навiть ота комишинка, що в багрянцi озера поставила свою тiнь, i вона робилася незвичайною, виявлялась однi║ю з тих комишинок, що з них генiальний козацький пiдлiток витворив колись прообраз собору, виплiв iз стеблинок його перший маленький макет, що й на долонi вмiщався... Нiч нiжностi, такою вона була, ця нiч. Коли, йдучи, набралося кльцi пiску в черевичок i вона нахилилась витрушувати, Микола пiдтримував ┐┐, i клька почувала його схвильоване дихання, нiжну мову руки, що пiдтриму║ ┐┐ так, мовби вона якесь серпанкове створiння, з яким тiльки й можна поводитись так голубливо, нiжно. Пiсля того iшли вже весь час, побравшись за руки, мов боячись загубити в темрявi одне одного. I так iтимуть. I щиро смiятися буде вiн, коли клька розкаже, як Микола тодi наче тiкав од не┐, подавшись iз рюкзаком через огороди до автобуса... Смi║ться! Бо зовсiм iнша була причина: з другом механiком порушилась тимчасова гармонiя, не хотiлося на побачення з бюрократами йти, проштовхувати сво┐ димовловлювачi... А це ось на спортивних змаганнях був у сусiдньому мiстi металургiв, виборював першiсть з академiчного веслування. I вже заграла кльчина уява, вже мчить по Днiпру стрiлою золотистою човен отой гострий, довгий, як риба-меч, розтина║ гладiнь, - це ж, звичайно, на такому вiн змагався? Перемiг? Яке виборов мiсце? - Енне мiсце, - жарту║ Микола, - в числi жалюгiдних непризерiв... Чесно грiв чуба, але, як кажуть в таких випадках брати-росiяни: "Увы!" Не був, видно, тим засмучений, i це також подобалось кльцi. Пiд дамбою, що вiддiля║ шлакоблоковий завод вiд кучугур, жужелиця трiщить пiд ногами, темнi║ на днi вибалка рогоза. I ця рогоза, як i все довкола, теж промовля║ до Баглая. Вiн розповiда║ кльцi, що ранiше й тут було озеречко, сага, карасiв малеча ловила... А якось джерело прорвало, кiлька днiв величезний горб води яворився-клекотав посеред саги. Адмiнiстрацiя заводу з переляку, чи що, - сто мiшкiв пiску та жужелицi туди... - Забили джерело, не стало води... А дурнi зостались, - пожартував сумовито. Цiкавився, що клька чита║. Став висмiювати рiзнi так званi "колгоспнi" та "робiтничi" романи, що дiляться з суворiстю кастовою - один вiд шелюгiвсько┐ ферми й до собору, а другий - вiд собору, де зона мiста почина║ться, i до само┐ домни: iншому геро║вi сюди зась, вхiд заборонений... - А люди скрiзь люди, - роздумував уголос. - I праця скрiзь праця, якщо тiльки вона справжня, а не безплiдна метушня. Бо ║ й така, бува║ лише видимiсть працi, самообман. О скiльки в нас ще забира║ енергi┐ така праця-метушня - галаслива, виснажлива, але насправдi нiкому не потрiбна i, по сутi, безглузда... Якщо ж вона справжня, то в нiй, навiть у Шпачишинiй, на грядцi, ║ своя мудрiсть i свiй смисл... А нiч пливе, небо багряниться. Буде ще потiм стояння неподалiк високо┐ металево┐ щогли, однiй з тих, що пiшли через кучугури аж за Днiпро - та у формi рогачика, iнша з коромислом на плечi, а та як вила... Постають, послухають гудiння-тремтiння ┐┐. Теж сво┐ми напругами живе, сво┐м наелектризованим залiзним життям. Стоячи близько одне одного, слухали щоглу нiчну, бачили буре вирування димiв над заводами, i, несмiливо голублячи хлопцеву руку, вiдчула клька й другу його в себе на плечi. Боялась, щоб не прийняв. Щасливе охмелiння не покидало ┐┐. Що ж воно таке - справжн║ почуття, оте, що в пiснях його названо коханням? Спорiдненiсть душ? Близькiсть, в якiй раптом почина║ш почувати свою людську повноцiннiсть? Чи вибурх вза║мно┐ нiжностi, що, як джерело оте, несподiвано вiдкрившись, ударить з глибини, явориться на сонцi, клекоче, кипить нездоланно... Чи й ще щось? Так, це воно! Оте, вiд чого так солодко завмира║ душа, воно тут явилось кльцi як вiдкриття, всiм людям сказати зараз могла б: я знаю, знаю вiднинi, кохання - це нiжнiсть i чистота! Нiжнiсть, що дужча за смерть! Не хотiла мати вiд нього нiяких та║мниць, розповiла б йому все про тяжку свою ославу, про терни, якi перейшла ┐┐ душа, доки опинилась серед цi║┐ щасливо┐ кучугурно┐ ночi. Але коли тiльки починала торкатися наболiлого, Микола сам перепиняв, мовби вiдчувши бiль яко┐сь, ще не заго║но┐ душевно┐ рани: - Потiм. Зараз не треба про це. I вона вiдчула, що справдi не треба. Найкоротшi у свiтi ночi - ночi закоханих. Незчу║шся, як i змайне така нiч, вiдпливе зорями, вiдбагрянi║ загравами за Днiпром. Замерехтить срiблястий туман свiтанку над сагою i садки зачiплянськi наскрiзь просвiтяться - розвиднятися буде. I хто з людей зачiплянських, iз тих, хто найранiше вста║, побачить, як дво║ виходять iз ночi, взявшись за руки, згада║ i сво┐ срiблястi тумани тих найщасливiших свiтань, що зустрiчали дво║ закоханих десь бiля хвiртки, коли вже й пора, а розстатись несила, бо не все ще переговорено, не надивлено ще йому на не┐, а ┐й на нього... Коло собору опиняться, повiльно обiйдуть довкола нього, i вiн ┐м буде наче обертатися навкiл сво║┐ осi, виринаючи все новими банями, бiльшими та меншими, яких наче безлiч. Так поставлений, що нiколи з мiсця не полiчиш, скiльки ┐х насправдi ║. Ще бiльше розвидниться, i небо на сходi яснiтиме свiтанкове, пiдiйматиме сво┐ високi вiтрила над плавнями, i долинатимуть до кльки нiби музикою налитi Багла║вi слова про собор, про те, який вiн рiдкiсний, - в усiх мистецьких довiдниках можна знайти його зображення, його силует. Йтиметься про плавкiсть лiнiй, iдеальнiсть пропорцiй, про мереживо аркатури, красу вiкон, карнизiв, про дух отi║┐ величаво┐ вiльностi, що його вкладено козацькими будiвничими в споруду собору. Чутиме, як закладали його, як освячували... Але це все вiд яко┐сь митi мовби здаленi║ для кльки, лице ┐й спалахне iншим хвилюванням: тут! Все сталося тут. Отам стояв грузовик... Отам набирали комбiкорм... I нiч ┐┐, ота найтемнiша, брутальна, це ж тут, тi║┐ ночi було юнiсть ┐й знiвечено грубими тваринними обiймами... - Що з тобою, клько? Вiн помiтив ┐┐ пекучу потьмаренiсть, в голосi його пробилась тривога. клька, зiтхнувши, мовчала, а обличчя все ще горiло вогнем. "Не гiдна я тебе, - мусила б сказати йому. - Ти навiть не пiдозрю║ш, яка я негiдна. Свята, дума║ш, - знав би, яка перед тобою свята! Ти й зараз ┐й про тi вертикалi та аркатури, а перед тобою невiгласка, що не здатна збагнути високе. Вона просто обiймiв тво┐х хоче, ┐й би притиснутись, на груди тобi впасти, розтанути, вмерти... Оце в мене на умi! Це така я, хоча у фантазiях тво┐х зовсiм iнакша!.." Як хотiла б вона стати iншою... Але яким зiллям ┐й змити з себе ганьбу, якi чистилища пройти, щоб виринути перед ним оновленою, гiдною його кохання, його довiри й чистоти? Вже перший автобус пройшов з мiста на селища. Люди ранково┐ змiни один по одному потяглись до зупинки. Схiд розжеврiвся, в небi - ранкове буяння барв. Спозарання поспiша║ кудись iз кошиком у руцi Хома Романович, цей вiчно зiщулений учитель арифметики. "Зараз наш Романович утне щось, повчальне щось видасть у сво║му класичному, у високому штилi", - подумав про улюбленого вчителя Баглай. I справдi, наблизившись, старий освiтянин роззирнувся на боки i, хоча на майданi, крiм кльки й Миколи, в цей час нiкого не було, стишеним, ута║мниченим голосом промовив до юно┐ пари: - Собори душ сво┐х бережiть, друзi... Собори душ!.. - i, пропiкши кльку поглядом зiрких оченят, подався подрiбцем далi. Було обом ┐м над чим замислитись. У тому, що сказав учитель, було щось значливе, добуте, може, й досвiдом усього життя, i вони це обо║ вiдчули. Одначе виходило так, що треба було вже й прощатися; Микола, не випускаючи кльчину руку, сказав, що деякий час вони не побачаться. Ма║ ┐хати на село разом iз сво┐ми iнститутськими допомагати колгоспникам на хлiбозбираннi... Коли клька запитала, чи далеко посилають, вiн вiдповiв майже весело: - У якiсь Богом забутi Вовчуги! Як вiд удару, клька похитнулась, затулила рукою лице. "У Вовчуги... У Вовчуги!.." - паморочно било ┐й у мозок, у саму душу. кльчин переляк, збентеженiсть i сум'яття Баглай, видно, витлумачив по-сво║му: це ┐┐ схвилювала розлука, це тому, що ┐хнi побачення доведеться вiдкласти... В бурхливому спаласi вдячностi вiн ступнув крок, щоб наблизити дiвчину до себе, ласкаво торкнувся рукою ┐┐ русявого локона, i тiльки вiн зробив цей рух, як клька в якомусь вiдча┐ сама кинулась студентовi навстрiч, вхопила обома руками в обiйми, гаряче-спрагло поцiлувала в уста. Аж опекла. Потiм сама ж i вiдштовхнула. - Добре, що всi документи тепер при менi, - з гiрким напiвусмiхом мовила, вбираючи дивним поглядом Баглая, а очi ┐┐ чомусь блиснули сльозою. Мов на святу, мов на мадонну, дивився Баглай на не┐, яка так жарко опекла його вогнем свого несподiваного поцiлунку, дивився й вiдчував пашiння ┐┐ палаючого, нiби схудлого за нiч лиця. Високошия, чоласта, з очима, повними раптових незбагненних слiз, вона зараз приковувала до себе всю його душу, невiдривно притягувала i сяйвом сльози, i незбагненнiстю сво║ю, i нерозгаданим болем, смутком у поглядi. Мiг то бути смуток розставання, вiн мав у собi магнетизуючу силу i водночас вираз той будив у Багла║вi тривожнiсть, найбiльше його знепоко┐ло, що в очах кльчиних, в зеленавiй ┐хнiй глибинi раптом зринуло щось прощальне, безповоротне, зринув крiзь сльозу непояснений промiнчик самотностi. "Що з нею сталося? Звiдки цей порив пристрастi, цей раптовий поцiлунок, що опалив тебе, мовби востанн║?" Пiдiйшов до зупинки автобус, i клька одразу кинулась до нього, майнувши спiдничкою, скочила на приступку, загубилася в тиснявi. Зникла в натовпi, нiби навiчно. Потiм вона таки пробилася до вiкна i, впритул прилiгши чолом до скла, посмiхнулась Миколi вiльно, вiдкрито - як рiдному - схитнула головою i знову стала сумна. Дивилася так, нiби надивлялася справдi востанн║. Стала вiддалятися з глибоким тим поглядом, з небесною нiжнiстю сумовито┐ усмiшки, що крiзь автобусне скло ще раз так прощально й тужно йому сяйнула. Вона ж таки всмiхнулась? Не була ж то лише iлюзiя усмiшки, видиво, тiнь? Цiлий свiт йому перевернула, душу осяяла й вiдпливла, вiдлетiла, нiби навiчно-навiчно... Що за документи вона мала на увазi? Якби спитав був Микола про це. певне, догукнула б йому клька з автобуса одне тiльки слово: Любов! XVIII Цiлий день вiдсипався Катратий, мов парубок пiсля ночi молодостi. Однак про обов'язок свiй не забув: коли треба було засвiчувати бакени, то Ягор був на мiсцi. Допiзна того вечора жеврiло на березi неподалiк бакенсько┐ будки самотн║ вогнище. Тлiли в ньому кiзяки, назбиранi в кучугурах, а разом з ними дотлiвали й рибальськi Ягоровi снастi. Вiдбiленi в Днiпрi, висушенi сонцем, вони ставали попiльцем, отi рiзнi хитрющi пристро┐, що здатнi обертатися й проти ловцiв, часом правлячи рибiнспекцi┐ за речовi докази. Риба в Днiпрi смiялася цього вечора! Граючись, аж вистрибувала з води на Ягорових глибоких мiсцях, i видно було ┐й на березi успоко║не вогнище свого нещадного ловця. На старiй, прибитiй хвилею корчомацi, згорбившись, сидiв перед вогнищем Катратий i в задумi, незрушно, нiби невидющими очима, в дотлiваюче жевриво дививсь... ЧОРНЕ ВОГНИЩЕ Свобода, яка ж вона? Як степ? Як кiнь розтриножений? Чи як шулiка в небi над Гуляйполем? Пiдлiтком був, коли пiдхопило його гуляйпiльським вiтром. Бо хоч буть ти послiднiм у життi, а колись таки й тобi закортить свободи скуштувати! Кругом усi були свободою п'янi. Буйне, майданне це слово, воно й дорослих п'янило, тож як не сп'янити хлопчика-недолiтка, блюментальського невмиваку гускопаса, що його запiвдарма беруть на все лiто до гусей або до череди розбагатiлi на цих землях набасурмленi колонiсти. Вперше про свободу Ягор почув на станцi┐, серед кiзякiв кiнських, серед закурених степових тачанок. Небо горiло, небо аж бiлим вiд спеки було. Високо тяглась червона цегляна стiна гамазею, i звiдти десь, нiби аж з-пiд неба, промовляв до майдану патлатий чоловiк у френчi, у ремiннi. Були, виявля║ться, рiзнi свободи, а ║ ще свобода абсолютна, безмежна, безкрая... - Свобода i тiльки! Хлопчак ловив кожне слово, замлiвав вiд захвату в тiй тиснявi мiж кiнськими хвостами, мiж кiнськими мордами, мiж нашорошеними ┐хнiми вухами (бо й конi тут слухали - до свободи й вони мали смак!). Кiнським потом, виходить, пахне свобода, людними майданами, та ┐хнiм пилом гарячим, та кiзяками. Свобода патлата, голова в не┐ немита, а найчастiше вона ма║ вигляд сердито пiднятих, судорожне стиснутих кулакiв... Гриви в стрiчках, кулемети на тачанках, слiпуча повiнь свободи купа║ темнi, неголенi лиця... I хiба можливо було пiсля цього повертатися в свинопаси до похмурих набовдурених колонiстiв! Краще вже блукати по базарах, попiд драним небом ночувати, харчитися об'┐дками армiй, та зате ж бути... - як це там? - повстанцем духу, степовим Промете║м розкутим! Потiм таки знов опинився коло блюментальсько┐ череди. А незабаром степом ┐хали тi ж самi тачанками, з гуком, з пiснями. Безлiч тачанок за крайнебом ховались у курявi. А попереду на конi, в сiдлi рипучому той - Патлатий. З-помiж пастушат, що вибiгли до шляху, чомусь саме на Ягоровi свiй колючий терновий погляд спинив. Може, що найрудiший був серед пастушкiв, найзанехаянiший, острiшки аж на вуха, а ноги побитi стерниею, у кровi, у струп'ях. - Звати як? - Ягор. - Кому пасеш? - Хенрику-колонiсту. - А батько де? - Газами на вiйнi отру┐ли... - А дiдуся в нього державна варта взяла на розправу, - пiдказав один iз хлопчакiв. Ягорко стояв, сльозами задушений. Було таке. Побили гайдамаки дiдуся так, що невдовзi й помер, мстилися гетьманцi селянам за те, що ходили помiщицький ма║ток розтягати... - Ягоре, до мене коноводом хочеш? На тачанку бажання ║? Ми тiй державнiй вартi всi тельбухи повипуска║мо. Отак вiд череди, зi стернi, просто на тачанку, де красенi конi сiрi, у яблуках, грають. Такi бувають повороти в життi. - Догаду║мось, батьку, чим цей хлоп'як привернув твою ласку, - мудракував того дня на привалi один iз невiдлучних Махнових теоретикiв, зсутулений, змиршавiлий, у пенсне чоловiчок. - Ти побачив у ньому образ свого дитинства! Вiдчув свого сирiтства зата║ний стогiн. Адже й твiй шлях у велику iсторiю починався з пастушка, з гускопаса в колонiстiв, де було випито всю чашу безправ'я й принижень... I тепер у ньому себе ти впiзнав, свiй бiль, сво┐ обраненi по чужих стернях ноженята. Хто скаже пiсля цього, що Махно не здатен на ласку? Що вiн зна║ тiльки жорстокiсть? - Шамiль, кажуть, теж любив дiтей, - нагадав хтось iз гурту повстанцiв, i теоретик одразу ж пiдхопив: - Ти в нас, батьку, Шамiль Укра┐ни! Сучасний Шамiль степiв!.. Тiльки той хотiв збудувати суспiльство на засадах iсламу, а ти на волелюбному вченнi апостолiв анархiзму.. - Якщо Шамiль, то де ж його найвищий аул? - вдоволено допиту║ться Махно. - Гуляйполе - головний твiй аул! Всi дороги туди сходяться, у славетний наш Махноград. У Гуляйполi дiти у вiйну бавляться, на толоцi соняшничинням воюють, вчительки скаржаться Махновi, що хлопчика одного, якому випало бути "офiцером", трохи на смерть не задушили, вiшаючи на гойдалцi... Веселиться Гуляйполе, справля║ медовий мiсяць сво║┐ свободи. Коней купають хлопцi в ставках, обiдають на травi компанiями, на радощах з наганiв смалять у небо, у бiлий свiт. Всюди гармонi┐ роздираються, сиплять "Яблучко" з переборами, дiвчата в стрiчках танцюють з чубатими повстанцями. А тодi проводжають: - Куди ж ви йдете? - Тюрми пiдем розвалювати, церкви... Дзвони позвозимо з усiх степiв у Гуляйполе... Ото як задзвоним! Вся Укра┐на почу║. Пiрати степiв, розкудланi сини анархi┐, сини всесвiтньо┐ волi, як вони слухали свого патлатого ватажка, яку вiдданiсть несли йому! "Рiдних батька-матiр рiшу, коли отаман накаже!" - таких збирав, такi ставали в нього командирами. Терорист з пелюшок, смертник, якого тiльки неповнолiття врятувало вiд шибеницi, каторжник, якому волю дала революцiя, вiн повернувся вiд каторжансько┐ тачки на гуляйпiльське роздолля, зСявився в степах в ореолi сво║┐ легендарностi. Чубате, розхристане вiйсько вбачало в ньому свого кумира, i Ягор-тачанковий не був у цьому винятком. Чортеням трималося хлоп'я на тачанцi, чманiло вiд лету, вiд степових скажених галопiв, вiжки напинались, мов струни, коли Ягор почував за спиною в себе незвичайного пасажира - самого Нестора Iвановича... Розгомонiвшись напiдпитку, отаман береться розпитувати сво┐х радникiв-теоретикiв про того дивовижного професора Яворницького, що оковито┐ царевi не дав! Професор, а всi степи пiшки обходив, скаженi днiпровськi пороги i найстрашнiший iз них - Ненаситець - щороку дола║ з лоцманами на "дубах", руки-ноги поламав на хортицьких скелях, та все тi║┐ козаччини дошуку║ться. Всi отi Чортомлики та Капулiвки то ж вiн розкопу║, кожну степову могилу Яворницький обстежив, скарби нечуванi здобув для свого музею, в тому числi й пляшку оковито┐ - пiд головою була у якогось козарлюги, товариство йому поклало на тiм свiтi похмелитись. Вiки пролежала, загусла, як мед. Iмператор пiд час вiдвiдин музею попросив був попробувати козацько┐ горiлки, але Яворницький вiдповiв деспотовi: не для тебе, мовляв, царю, питво, то напiй лицарський! Махно цiкавий слухати такi iсторi┐. Не густо зустрiнеш у життi таких Яворницьких! Затятий, видно, дiд! Воскреша║ славу минулих вiкiв, задля не┐ живе, всьому свiтовi поклав розповiсти про лицарiв козацько┐ республiки. Цiлi томи про ту козаччину понаписував, всi перекази про запорозьких чаклунiв-характерникiв позбирав, i сам став як характерник. Нiчого, кажуть, не бо┐ться, нi Бога, нi сатани, нi само┐ смертi. I самою поставою, кремезнiстю, вусами - живий запорожець! - А чи менi дав би вiн оковито┐ хоч ковток? - солодко приплющу║ очi Махно. - О, для тебе, батьку, вiн би з щирою душею, - заспокоюють. - Тобi вiн iз сво┐х запорозьких скарбiв гетьманську булаву вiддасть. Адже ти найперший гетьман нашо┐ свободи! У плавнях, втомленi пiсля переходу i добре захмеленi вже натовпом пристають махновцi до свого ватажка: - Батьку, вдохнови нас! Вiн з ними нещадний, вiн дозволя║ собi до них звертатися так: - Ви, кендюхи з шаблями! Кендюхи, i тольки! А я вам даю iдею! Динамiт духовностi даю! Зi мною до неба пiднiметесь на вiтрах повстанства! Як лицарi степу пiднiметесь, щоб збудувати перше в iсторi┐ бездержавне суспiльство, встановити владу безвладдя... - Вдохнови, вдохнови нас, батьку! - Але спершу я дам вам свободою впитись! Спершу треба дощенту змести старе! Всi грiхи вiдпускаю вам наперед... Ану, потрусiть його! - I Махнова нагайка рвучко показу║ з плавнiв на далекий, маревiючий на крайнебi собор. Туди, до собору! Штурмом взяти його! - так велить отаманiв з китицею нагай. I вже по бруках передмiсть свобода копитами дзвонить, вже дверi собору навстiж, конi попiд собором парують без вершникiв у порожнiх сiдлах. А тi шахтарюють всерединi - розчахнули царськi врата, тягнуть ризи, чашi, рiзне начиння, покривала, з тонких полотен рушники роботи найкращих степових вишивальниць... Адже весь край оздоблював цей собор, квiтчав святих рушниками! Здоровенний гуляйпiлець присiв, роззувсь, намоту║ на ножище шовкове покривало, повз нього пробiгають, зубами зблискують у реготi: - В шовкових онучах топтатимеш ряст? - А що? "Будем, брате, з багряниць онучi драти..." Так i роблю. У вiвтарi теж реготня, там порубайли чубатi причащаються, п'ють нахильцi вино iз золотих чаш! А попа й близько нема, не бiжить добро сво║ рятувати, десь мре бiля попадi з ляку, бо чув уже, як оцi хлопцi одного попа, запiдозреного в бiлому шпигунствi, пiймали i на станцi┐ Синельниково живцем у паровозну топку запхнули. З реготом пхали, бо пiп виявився товстий, череватий, в топку не влазив. Дуже не хотiв, щоб лою з нього натопили, випручувався з рук, в'язи вивертав, та натужно, з ненавистю кидав Махновi межи очi одне лише слово: - Сатана... Сатана... Луна║ свист на весь собор. Це Штереверя-взводний вийшов iз вiвтаря в шапцi кудлатiй, у ризах наопашки i свиснув угору, щоб показати свою силу, безстрашшя. А десь iз затiнку, збоку навперейми йому раптом басовите, владницьке: - Не свисти. Сивоусий Яворницький як iз-пiд землi вирiс - багато хто з махновцiв знав його в лице.