i рука ┐┐, нiби ненароком, як учора бiля бiдона, торкнулась його пальцiв мiж листям куща. Руки ┐хнi зблизились мiж листям, злилися в нервовогарячому потисковi i стискалися все мiцнiше. Жарко, паморочливо йому стало. А очi ┐┐, напливаючи, сяяли вже близько, ошалiло, волого... I хоч хлопець перед нею й стовбичив незавидний, худий, вихруватий, i обличчя мав обвiтрене, худе i в плямах, схожих на солонцi, i хоч губи його теж були сухi й шорсткi, проте вона враз вхопила його, притиснула до себе й припала до тих губiв. Так i прикипiла до них! Потiм сама й вiдштовхнула його, зшаленiло озирнулася по винограднику: чи нiхто ж не бачив? I, залита шарким рум'янцем, перемайнула до iншого куща, вхопила той кущ i не знала, що з ним робити, крутила, вертiла в руках, i Вiталiй аж насилу догадався, що його треба пiдв'язувати, i вони мовчки, невмiло-щасливо взялися знов працювати, брали в обiйми, пiдв'язували той кущ чаушу-винограду, що, розбуявшись, ласкаво шелестiв до них листям та вився пагiнням. III. ЧЕРВОНА ТОРПЕДА Неподалiк Горпищенково┐ кошари, на сув'язi звивистих степових дорiг, сто┐ть чабанський колодязь; здалеку червонi║ на ньому цебро дивно┐ конiчно┐ форми. Яскраво-червона цятка, жарина якась серед безбарвностi, серед величаво┐ одноманiтностi степових просторiв. Пiсля кожно┐ вiйни цей колодязь чистять. Збираються чабани, по черзi обв'язуються вiрьовками, стаючи схожими на затягнутих в лямки парашутистiв, i спускаються у вогку колодязну глибiнь, щоб вибирати звiдти рiзну нечисть, мул, залiзяччя... Цiлу купу, чорну, смердючу, навикидають, наллють осторонь вiд колодязя. Пiсля першо┐ вiйни витягували з колодязя одне залiзяччя, пiсля друго┐ iнше, а пiсля третьо┐... "Та хай вона щезне,- дума║ Горпищенко-чабан, працюючи бiля колодязя,- хай краще нiхто ┐┐ не побачить, бо пiсля не┐, мабуть, i чистити було б нiчого, всi колодязi в свiтi повигоряли б..." З самого рання трудяться вони удвох з Корнi║м, замiнюють трос, що його вдалося нарештi видобути в директора, примуцьовують до нього оте сво║ незвичайне, червоне як жар цебро, зроблене з оболонки морсько┐ торпеди. Далеко виднi║ воно в степ, квiткою жеврi║, мимоволi зупиняючи на собi око подорожнього, i коли на Центральнiй розказують якомусь новому чоловiковi, як найти в степу кошару знатного чабана Горпищенка, то кажуть: - Отам, де колодязь з червоною торпедою. Цiле лiто лл║ться з цi║┐ торпеди вода у ринву, i чабани п'ють iз цi║┐ торпеди, ще й про┐жджий який-небудь - чи то буде механiк з автолiтучки, чи агроном, чи зоотехнiк, що роз'┐жджа║ по степу сво║ю бiдаркою,бува║, спецiально заверне сюди, зробить гак, щоб напитись. Бо вода тут справдi смачна, солодка, не вiдгонить, як в iнших степових колодязях, тухлими яйцями, у спеку ┐┐ просто не вiдiп'║шся. Протягом дня смаглi вуста, чоловiчi й жiночi, припадають до цi║┐ торпеди, важке цебро на сталевому тросi раз у раз опуска║ться в тiняву, прохолодну глибину колодязя, черпа║ й черпа║ з нього свiжу джерельну воду. I що бiльше ┐┐ вичерпують, то вона, зда║ться, ще чистiшою й холоднiшою ста║,- аж зуби вiд не┐ ломить. А чабан Горпищенко тiльки радi║ в душi, дивлячись, як люди смакують його водою, бо ┐┐ нiскiльки не менша║ вiд того, що все лiто беруть i беруть. Пiсля останньо┐ вiйни вiн таки попогрiв тут чуба, чистячи колодязь, дошукуючись замуленого джерельця, аж поки дошукався, дав йому волю. Тiльки вiд во║нного бруду вичистив, як пiшли чорнi бурi - довелось ще чистити й пiсля них, бо вони йдуть такi тут, що тисячi тонн пилюки в повiтрi висить, ставки замулю║, посадки замiта║ до самих вершечкiв, а з хат, бува║, дахи зрива║ - летять, як аероплани... Намете, нагорне i в колодязь, не один день потiм мине, доки цебро за цебром витяга║ш, вибереш весь той намул i знову пiде вода, як сльоза. Нiхто достеменно не зна║, хто цей колодязь копав, у спадок вiд батькiв, вiд дiдiв дiстався вiн теперiшнiм чабанам. Тiльки з переказiв глухий гомiн доходить, що копали цей колодязь колись чумаки, чи┐ дороги пролягали в цих сивих степах. I коли молодий Горпищенко-льотчик запиту║ батька: "Хто цей, тату, колодязь копав?" - то старий не вагаючись вiдповiда║; - Чумаки, сину, чумаки. Пращури тво┐. Льотчиковi аж дивно чути, що пращури його були чумаками, хоч вiн зна║ про це ще змалку. Тi вусатi, кругле стриженi люди в полотнянiй, виквацюванiй дьогтем (проти чуми!) сорочцi, що рiк у рiк ходили через цi слiпучi степи з сво┐ми круторогими, були для льотчика десь у глибинах минувшини, губились для нього в такiй часовiй та iсторичнiй далечi... ну як античнi якi-небудь Гомери та Демокрiти. Але ще важче, мабуть, було б уявити самим чумакам, що котрийсь iз ┐хнiх нащадкiв стане крилатим, лiтатиме в повiтрi, стрибатиме вночi з парашутом з таких висот, де люту║ мороз, в той час як земля диха║ теплом повного лiта i коники в травi сюрчать... Хiба ж уявити було прадiдам, що вiн порухом руки пускатиме в дiю сили фантастичнi, ламатиме небо пекельним гуркотом двигунiв i що й власний свiй органiзм вiн пiддаватиме нечуваним випробам, зазнаючи таких перевантаг, коли на якусь мить навiть непритомнi║ш у польотi, приладiв не бачиш, а тодi прийдеш до тями - глядь: ║ швидкiсть! к потрiбна швидкiсть... Якщо ж ║ швидкiсть - ║ життя! - в льотчикiв це так. Вiдстань, що ┐┐ проходили чумаки протягом цiлого лiта, вiн дола║ за один рейс, бува║, хлопцi не встигнуть зiграти й партiю в шахи... I все ж в душi вiн глибоко пиша║ться сво┐ми предками, мужнiми людьми, що крiзь чуму, крiзь безводдя, крiзь степовi швидко-йдучi пожежi прокладали дорогу на кримськi озера, копали по путi колодязi, несли сюди життя. I коли до нього при┐здять товаришi з полiгона i пiсля спеки розкошують тут свiжою водою з колодязя, не забува║ молодий Горпищенко весело згадати добрим словом того свого невiдомого пращура, який цей колодязь викопав у степу, а батько, якщо вiн тут присутнiй, ще й додасть: - Добре дiло за людиною нiколи не пропада║. Яка краща спадщина, яке бiльше багатство може бути для чабана, нiж цей колодязь, круглий, просторий, з вiнцем жовтого нiздрюватого каменю, щiльно вкладеного, злеглого так, нiби вiд природи... I чабан береже його. Уважно стежить старий Горпищенко, щоб все тут було в порядку - i в колодязi, i бiля колодязя. Кiнчивши клопотатись iз тросом та цебром, вони беруться з Корнiем лагодити ринву-корито, в яку деколи, трапля║ться, аж вiвцi заскакують, так вона осiла, вгрузла в землю вiд власно┐ ваги, бо зроблена з важко┐ двотаврово┐ балки, яку свого часу тягли сюди з садиби Центрально┐ трактором. Користуючись домкратом, чабани пiдважили спершу один ┐┐ край, пiдклали цегли, потiм пiдважили другий таким самим чином, вирiвняли, i тодi Горпищенко випростався, змокрiлий, повеселiлий на виду: - Бачиш, Корнiю, не так силою, як умом пiдняли таку вагу... Стоятиме i при внуках... Ще, може, коли-небудь i нас хто згада║... - Таких, як ми, не згадують,- пробубонiв Корнiй, тримаючись рукою за зуби, що знову йому розболiлись.- Ми - трава. - Дурницi мелеш,- заперечив Горпищенко.- Чому трава? А що без нас було б тут? Чи пив би хто воду з цього колодязя? Давно б його замулило, занесло... А так весь степ п'║. - Пити - п'ють... А ми? Хiба так людинi жити? З молочаю в чайну та звiдти знову в молочай, знов до гирлиги... - А що, як гирлига? - скипiв Горпищенко.- В наш час гирлига й ракета поруч стоять! Це вiн ма║ на увазi тi срiблястi лiтаки, що ними вилиску║ степ полiгонний, та тих командирiв, що часом звiдтiля за┐жджають до нього i шанобливо здоровкаються з старим за руку, i не тiльки тому, що вiн знатний чабан i нагороджений - ще до вiйни - за свою працю орденом та вмi║, як нiхто, варити "кашу в кожусi",- найбiльше ж за розум вони поважають старого, за вдачу його та ще, звiсно, за сина. Нiкого з чабанiв так далеко не пускають з отарами на територiю полiгона, як Горпищенка, лише йому (якщо тiльки тихо там) дозволяють заходити з вiвцями туди, куди iншим зась. Так принаймнi Корнi║вi зда║ться. I його трохи аж ревнощi беруть на свого бригадира та на його дружбу з вiйськовими. - Чого ж тодi, по-вашому,- зверта║ться вiн до Горпищенка,- так мало охочих iти до нас, щоб вiк з гирлигою калатати? - А давай ось Мишка спита║мо,- посмiха║ться Горпищенко i пiдгуку║ Демидового козарлюгу, що неподалiк вою║ з гусаком.- Втри носа, Михайле, i вiдповiдай: чи хотiв би ти бути, ось як я, чабаном? Хлоп'я мовчить, сопе носом, видно, запитання застало його зненацька. А Горпищенко дума║ тим часом про сво┐ вiчнi чабанськi незлагоди з дирекцi║ю, про чоботи, що ┐х цiлу зиму палить гнояка в кошарах, та про ту лихоманку, що наста║ для чабанiв, коли почина║ться стрижiння овець, з яким вони оце тiльки недавно впорались. В трудовому чабанському сезонi стрижiння - це робота найвищо┐ напруги, весь радгосп тодi як у штурмi, стригалями йдуть i комбайнери, i шофери, й чабанськi жiнки, бо чабанiв для цi║┐ роботи не вистача║: тисячi ж овець! Каторга, пекло, найважчий це труд, навiть при механiзацi┐. Цiлоденне мекання, духота, запах сiрки, жиропоту, кровi, карболки... Стригалi, мотористи, точильники - всi чадiють вiд спертого повiтря, вiд овечо┐ сiрки, пiт залива║ очi, тричi на день люди мусять бiгти до оцього колодязя, обливатись водою, як прокатники на заводi... Комбiнезони ┐хнi - це одна мазута, нiхто й прати не береться, темп роботи такий, що нема коли тобi й слова вимовити, нiколи жартом перекинутись. Жодного зайвого слова, жодного зайвого руху. - Нiж! - гука║ш, i це означа║ - давай нiж. - Руно! - i це означа║ - забирай руно. Якщо ти фахiвець абиякий, то, тiльки електромашинка загуде, овечка в тебе рветься, б'║ться пiд руками, мусиш ┐┐ в'язати. А найвищий клас - це коли стрижеш i не в'яжеш. До таких належить вiн, Горпищенко. Замордований такою роботою, вийдеш з кошари, i аж водить тебе... чабанський "вальс" мимоволi танцю║ш... Зате ж навеснi, коли степ тюльпанами цвiте, а ти виведеш отару на простiр, сто┐ш бiля овечат, а вiтер струму║, купа║ тебе, спiва║ у травах. Хiба ця робота не може зробити людину щасливою? еирлига? Ну й що? Колодязь оцей - моя свiтлиця. То мо║ життя на цiй планетi! Хай iнший живе iнакше, а я так його проживу! - Ну, то як, Михайле? Будеш чабаном? Хлоп'я задку║ вiд Горпищенка: - Я льотчиком буду... Як Петро ваш... - Ага! - хихика║ Корнiй.- Пiд стiл пiшки ходить, а вже й воно розiбралося, де вершки, а де вiдвiйки. - Нащо ж тобi льотчиком? - допиту║ться Горпи-щенко.Куди ти летiти хочеш? - На Мiсяць. - О! Ти щось там забув? Чи чого? - Не знаю. - А дуже хочеш? - Дуже! I хлоп'я, вважаючи цю обтяжливу бесiду вичерпаною, дременуло знов до свого гусака. - Лiтати, всiм лiтати,- розмiркову║ вголос Горпищенко.- Само ж не зна, що йому треба на тому Мiсяцi, а вже замiря║ться... Вже щось його тягне туди, кудись воно порива║ться... - Менше б поривалися, легше б на свiтi жилось,- бубонить Корнiй.- Для школярiв та студентiв - всi отi поривання, поки лиха ковшем хапнуть та порозумнiшають... Спокiй, тиша, достаток - ось що для людини треба. Скiльки й живу - то те, то iнше людей баламутить. Хочу знати, що вночi нiхто не постука║ i не загада║ збиратись... Самих ляше виконавцiв скiльки за життя перебувало пiд мо┐ми вiкнами, перед скiлькома начальниками цей Корнiй навитяжку стояв... Той тебе вчить, той наказу║, той повiстку вруча║... А ви менi спокою дайте. Нiчого не прошу, ви прийшли на свiт, щоб пожити, i я прийшов пожити, тож не чiпайте мене. Роботу роблю, профспiлковi плачу, а що я думаю, яке кому дiло? Може, моя чабанська радiсть - це просто отака он тополя, а пiд тополею стiл, а на столi пляшка... Холодок, затiнок, i я там пiсля роботи сиджу, п'ю свою чесно зароблену чарку... - Мало цього людинi, мало, Корнiю,- каже Горпищенко.Ось вони, сини нашi, ┐х стограмовим щастям не вдовольниш... Уже ┐м тiсно на землi, до iнших планет пориваються, в ореолi хочуть свою землю побачити. Спитай його, нащо йому той ореол? Нащо тi планети? Ти щастя шукай, правди в усьому дошукуйся, а не нових свiтiв! Та тiльки якраз в тому шуканнi, може, i щастя його найбiльше... Така вже, видно, природа людська: вiдiмкнув дев'ять замкiв, хочеться вiдiмкнути й десятий... На що ось я, в якому вже вiцi, а й то стою iнодi в степу, задивлюся в небо i - аж признатися соромно - самому полiтати кортить. Хоч би один-однiсiнький раз отам, де вони бувають, й собi побувати... Ну, хай би там парубком був - то й не диво, а то ось скiльки живу, стiльки й бентега в душi, i кудись тебе тягне, чогось прагне душа... Живеш тут, а надить тебе нетутешн║, кра┐ далекi i як люди далекi живуть... - А опинишся там - все обернеться навиворiт. - Це вiрно. Пiд час вiйни, коли в Будапештi я, у Вiднi снаряди возив, ох, як звiдти сюди поривався, до цих наших, Корнiю, степiв. Клятi солончаки, а й за ними скучав. Ну, а цi простори, це небо хiба забудеш... Старий випростову║ться, погляд його розбентежений, вiн помiтно навiть схвильований: чабан здавна чулий до не┐, до цi║┐ одвiчно┐ краси степу. - Крутить, ой крутить же, стерво.- Корнiй знов скрушно мота║ головою: то зуб йому крутить.-Хоча б оце краплю спиртомiцину на корiнь, може, занiмiв би... Та, видно, забули про нас,- це вiн про те, що ┐х снiдати довго не кличуть. Ради льотчикiв, що при┐дуть снiдати, там, зда║ться, буде сьогоднi каша чабанська, хоч, звичайно, баби навряд чи приготують ┐┐ так, як це зробив би сам Горпищенко. Власноручно варити кашу вожак чабанський береться лише в особливих випадках, але коли вже вiн почне, то чаклуватиме бiля не┐, нiкого не пiдпускаючи, приготу║, присьорбне, а вiдставивши з вогню, ще i в кожух закута║, щоб допрiвала; приготувавши, ще ж i прихвалити зумi║, гордий сво║ю роботою: - Тако┐ кашi нi в якому ресторанi не покушту║ш, вона в кожусi варена!.. А поки що в Корнiя кишки грають i настрiй у нього явно пiдупада║. Вiдставивши лопату, вiн почина║ звично скаржитись на сонце, що з самого рання вже пече, на клiмат, що помiтно змiню║ться на гiрше... - Догралися з природою: лiто зiйде - дощ не покрапа║, взимку снiгу не побачиш... Буйнi зими якi були ранiш, де вони тепер? - Всiх перевиховали, кажуть, i сонце активнiшим стало,-жарту║ Горпищенко i пiдохочу║ напарника: давай уже доб'║мо. I вони знову беруться за лопати, засипають багнюку довкола ринви сухою землею, вирiвнюють, бо вiвцi аж яму вибили на тiй мiсцинi, де був колись горбик. Хоч якi маленькi ратички, а пилинку за пилинкою рознесли вiд колодязя землю по степу, i доводиться знов пiдсипати, зарiвнювати. Зате як прийде отара, то й не впiзнають вiвцi свого водопою: де вчора мiсили багно, сьогоднi стало сухо та чепурно, а скособочену сталеву ┐хню ринву хтось пiдважив, пiдняв, аж вiтерець тепер попiд нею провiва║... Та нарештi можна й пошабашити: господиня, дружина Горпищенкова, йде з вiдрами до колодязя набрати води, а заодно загаду║ чабанам збиратися до снiданку. - Бо Петрусь щось забарився, може, знову аж увечерi повернеться,- невесело каже вона, повiльно опускаючи торпеду в глибину. Витягла, налила свiжака з тi║┐ торпеди у вiдра, взяла ┐х на коромисло, понесла, весь час на ходу мовби шукаючи когось поглядом у степу. Вiдколи син при┐хав, ще й не надивилась вона на нього, бо й дома син не живе, за цi три днi бiльше був на полiгонi, нiж тут. Вiдпустка й на вiдпустку не схожа, хоча, правда, i сам вiн каже, що опинився тут у справах служби, тiльки за┐здом. Та, може ж, ще вiдпустять його, i, звiльнившись вiд клопотiв, зможе вiн вiдпочити як слiд, при┐де на кiлька тижнiв, цiлими днями читатиме або гратиме пiд тополями в шахи iз сво┐м другом Сiробабою, льотчиком сiльськогосподарсько┐ авiацi┐, що при нагодi прилiта║ з Центрально┐ провiдати друга i сiда║ сво┐м полотняним аеропланом бiля само┐ чабаново┐ хати. Колись вони разом були в училищi i ще там товаришували, а потiм як була сесiя та був закон про мiльйон двiстi тисяч, то Сiробаба попав у той мiльйон пiд скорочення, переквалiфiкувався i тепер возить пошту в радгосп, пiдживлю║ посiви та опилю║ виноградники... Веселий такий цей Сiробаба, з усiма жарту║, i вона рада, що Петро iз ним дружить. Сидять собi, грають у шахи чи просто бесiдують, а вона щось робить поблизу i кра║м вуха слуха║ ┐хню розмову, i тодi ┐й син розкрива║ться бiльше, нiж будь-коли, в якихось тайнощах сво┐х, в чомусь мало зрозумiлому матерi. Вона чу║ про якiсь перевантаги, коли навiть очей не закри║ш, i м'язи обличчя перекошуються, i кров ста║ важкою у жилах... Або, навпаки, чу║ вiд них про красу польотiв, про те, як бува║ ┐м гарно, коли вранцi-рано повний штиль, "ковбаса-зебра" над аеродромом опуска║ться, ранок погожий, i ти - "летиш, як у маслi"! Та не завжди й вони там купаються, як у маслi. До батька вона вже звикла, що цей без кiнця дирекцiю критику║ та керуючого вiддiлком батожить на всi заставки, думала, що хоч у сина там злагода в усьому, а виходить, i в них бува║ по-рiзному, чимось отi "намордники" ┐хнi Сiробабi не подобаються, "не та, каже, система", хоч i новiша. Сiробаба досi плю║ться, згадавши, як одного разу вiк взяв старий кисневий прилад, бо вiн нiби зручнiший, так начальник побачив - з рук вихопив, подер... I не тому, що начальник поганий, а тому, що апарат той не для найвищих висот, з таким, мовляв, не можна... ка-та-пуль-ту-ватись! А син в тому "наморднику", важкому, незручному, часом лiта║ ж по кiльканадцять годин, не вилазячи з лiтака, на залiзi сидить, закутий в залiзо. Та ти iншого застав у ресторанi за столом висидiти безперервно двадцять годин, та й то навряд чи витрима║, а тут - ще й працюй! Таке його життя. Не диво, що трохи й лисi║ вже, зовсiм молодий, а чубчик став як шовк. Але ж сам вибрав собi таке життя, згоден день у день крiзь апарат дихати, аби лише бути на тих височезних висотах... Кажуть: соколи. Куди там соколам до них! Бо коли навiть ось тут, у степах, чорна буря йде, валу║, i все небо вiд не┐ чорне, i, зда║ться, кiнця нема у височiнь цiй курявi, то вони, льотчики, виявля║ться, i над нею, над бурею, ходять. - Невже ж тобi, сину, не страшно там, коли пiд тобою вся земля бурею окутана? - Десять тисяч метрiв, мамо, висота цим курявним бурям, а вище над бушовищем - там небо чисте, сонце свiтить, ми там по приладах iдемо. Такий вiн у не┐. За здоров'я вона його найбiльше непоко┐ться, хай би без апаратiв отут повнiше надихався чистого степового повiтря. Поки тут вiн - поки й спокiй на душi. А як десь у польотах, все ┐й тривогою повитий свiт i годинами не сходить з думки та жiнка з Рибальського, що в не┐ теж був син льотчик i позаторiк розбився. Як вона тодi кричала на все село, коли при┐хали за нею синовi товаришi, льотчики з частини! Розповiдала потiм, що бачила тiльки цинковий ящик-домовину, а в ньому наглухо запечатано те, що зосталося вiд ┐┐ сина на дев'яносто третьому його вильотi... Дев'яносто два було щасливих, а з дев'яносто третього - цинковий ящик запечатаний... Батько не хоче й думати про таке, бо це ж не вiйна, бо нещасливi випадки - це тiльки випадки, всюди вони можуть бути, а скiльки ┐х, соколiв, цiле лiто шуга║ пiд самим небом, i навiть взимку чу║ш ┐хнiй гуркiт десь за хмарами, там, де вiчно свiтить сонце! Сьогоднi за сином ще до схiд сонця за┐жджали льотчики з полiгона, всi в офiцерських чинах, один, командир, навiть сивуватий уже, з майорськими зiрками в погонах, а проте всi мiж собою як рiвнi, як брати - жартують, смiються. Той для них просто Павлик, цей Петрусь, той Корольок... Вона, мати, сказала ┐м: - Не вгада║ш, хто мiж вами й старший. - В небi, мамашо, всi ми рiвнi,- всмiхнувся ┐хнiй командир.- Хоч скiльки в лiтаку нас ║, а крила однi на всiх. Вони поспiшали, випили нашвидкуруч по склянцi молока, сказали - на снiдання будуть... Погляд материн раз у раз зверта║ться туди, в бiк полiгона, який давно вже став часткою чабанського життя, владно ввiйшов у нього сво┐м гуркотом, загадковiстю, суворим розпорядком... Син усе жарту║, каже, що при┐хав з товаришами iз сво║┐ частини викликати тутешнiх, полiгонних, на соцзмагання. Жарту║ вiн чи, може, й справдi по такому дiлу прибув - матiр це мало обходить, а ось коли його той полiгон вiдпустить... Тiльки поставила вiдра коло хати, як гульк! - котить iз степу машина, вiдкритий газик вiйськовий, i в ньому - повно: начальник полiгона Уралов, i Петро, й товаришi його, а мiж офiцерськими кашкетами й Тоня волоссям розвiва║. Льотчики всi веселi, один Уралов мiж ними трохи присмучений, може, тому, що вже не лiта║, хоч вiком ще молодий. Росту невисокого, щуплявий i весь час якийсь нiби напружений - обличчя бiле, гостре, худорляве, майже хлоп'яче, i щоразу, коли мати бачить Уралова, ┐й чомусь ста║ жаль його, мов рiдного сина. - Як там ваша дiвка? - пита║ вона Уралова про його маленьку донечку. I вiн одразу щасливо нiяковi║: - Росте. Вже смi║ться... Старий Горпищенко не встиг i перевдягтися, так i постав перед льотчиками в сво║му робочому: ситцева, сiра вiд пилюки сорочка та латанi штани, сандалi на босу ногу, i нiяких на ньому сьогоднi чабанських обладункiв, нiщо не обтяжу║ його буденну осадкувату постать. Тоня, скочивши з машини, одразу пiдбiгла до батька, защебетала, ще й пiд руку демонстративно взяла, щоб показати перед льотчиками, що вона не соромиться батька, хоч вiн i в такому виглядi. "Хай вiн i в цiй незавиднiй робочiй одежi, а я пишаюся ним",- мовби каже дiвчина, вчепившись за батька. В Тонi з батьком дружба сво║рiдна, без нiжностей зайвих, з ременем ще й досi напоготовi, та зна║ дiвчина, що хоч батько в не┐ й суворий, але сам i захистить коли слiд. Якось ще в восьмому дiвчата в класi образили ┐┐; задавака, довгими сво┐ми вiями хваста║, дума║, як вi┐ довгi, так уже й на екран! Була в цих нападках частка правди, i, може, тому дiвчина пережила ┐х особливо тяжко, прибiгла з школи, як з полум'я, i мерщiй до ножиць... З-пiд рук у батька вхопила його чабанськi ножицi i вже замахнулась ними обстригати, вкорочувати сво┐ вi┐. - Скажена! Вiн пiдняв ножицi, дав запотиличника, дочка огризнулася: - А чого ж вони дражняться!- i розплакалась без стриму. Кинувши роботу, батько одразу пiшов тодi в школу, подався аж на Центральну наводити правду i лад... Та часом любов до дочки набира║ в нього i зовсiм iншого вияву: торiк уже велику, майже дiвку, батогом одчесав при людях бiля кошари. Вiн на гарбi сто┐ть, силос скида║, озирнувся - а старшокласниця його внизу, мов на гойдалцi, на волячих рогах колишеться. Заробила тодi вiд нього батогом по жижках... Одначе й це ┐хньо┐ дружби не похитнуло, такi слiди на жижках не зостаються, i зараз Тоня щиросерде - батьковi першому - злива║ iз кухля. - Вмийтеся, тату, щоб ще красивiшi були! Корнiй тим часом до чабанок пiддобрю║ться: - Чи буде ж там, хазяюшки, крапелина лiкiв на зуб? Проте коли вже сiли за стiл, i з'явилася пляшка з бiлою голiвкою, i старий Горпищенко спробував був наливати льотчикам чарки, вони дружно один за одним вiдмовились: - Я пас. - I я пас... - Кого це ви пасете? - пожартував старий. Льотчик з сивими скронями, подякувавши, пояснив: - Сьогоднi ми непитущi. Чабан здивовано глянув на сина. I той пiдтвердив: - Правда, тату. - Чого ж це? - Ми, тату... летимо. Було це як грiм серед ясного неба. Проте батько й виду не показав, тiльки втерся мовчки. А в матерi й ложка випала з рук: - Оце такий вiдпочинок? Тiльки на порiг - i назад! Як же це воно? Вiдкликають вас, чи що? - Так треба, мамо,- сказав син, не вiдриваючись вiд кулешi, а старий Горпищенко глипнув на дружину суворо-заспокiйливо: не лiзь, мовляв, не в сво║. Так треба - ясно тобi? Не став i сам доскiпуватись, бо це не личило, бо все сво║ чабанське життя вiн прожив i живе пiд знаком цього "так треба". Старий солдат, вiн добре зна║, як багато часом хова║ться за цим усталеним висловом i скiльки важить для людини ┐┐ обов'язок - цей невидимий командир твого життя... Думкою, досвiдом, душею старого солдата, чи┐ конi не раз вскакували пiд артилерiйським обстрiлом на вогневу i, скаженiючи вiд жаху, перелiтали палаючi мости квропи, цим тяжким солдатським досвiдом вiн одразу осягнув оте синове скупе пояснення, i хоч душа його теж скипалась вiд болю й досади, зовнi вiн залишався спокiйним, похмуро-байдужим, тiльки насупився бiльше, ще й прикрикнув на Тоню, коли та бовкнула щось недоречне про братову "ракетну вiдпустку"... Iз солiдарностi з льотчиками господар не налив чарки й собi. Мусив Корнiй лiкувати свiй зуб одинцем, а випивши шкалик, приклав долоню до щоки, довго мотав головою. - Ще дужче крутить,- винувато загомонiв вiн серед тишi пiд нищiвним поглядом сво║┐ молодицi i, тримаючись за щоку, став скаржитись льотчикам: - Отак нас лiкують! При┐хала аж iз областi санiтарною летучкою якась швигалка: "Товаришi чабани, може, пеньки в кого, пiдходьте". Оце, думаю, увага до чабана. Всiх чабанiв по кошарах об'┐жджа║, на мiсцi зуби рве, без вiдриву вiд виробництва... А в мене якраз пеньок кутнiй озива║ться... Починайте з мене, кажу. Запрошу║ вона мене в свою летучку, велить хапатися за якусь перекладину: тримайся, чабане, мiцнiше! А сама тим часом запалила спиртiвку, щипцi туди раз! два! - все чин чином, i хоч сама тонкорука, а як вхопила за корiнь, то так скрутила, мов добрий дядько. Аж затрiщав, всю щелепу, здавалось, виверта║... А болить - криком кричав би... Вiдпльовую кров та лаюсь - чого, мовляв, не заморозили, чи, може, дума║те, як чабан, то йому й не болить? А вона: пробачте, забула захопити те, чим заморожують, зараз по┐ду, миттю привезу. Та як чкурнула, то й досi везе... Ну, що про таку сказати, га? - Бо ┐й хлопцi в головi, а не вашi чабанськi зуби,каже Демидиха сердито. - Не один же ти в не┐, Корнiю,- заступа║ться за лiкарку Демид.- Скiльки тих хворих тепер... Фронти, окопи, голодовки - все вилазить боком... При┐хала, попрактикувалась - i далi. - Не ма║ вона права на менi практикуватись,- обурено вигукнув Корнiй, вже кутуляючи.- Вимагатиму тепер, хай замiсть пенька цiлу щелепу менi вставить. Тiльки ж як ┐┐ знайти? Тоню, ти там не бачила на Центральнiй тi║┐ швигалки? - Не до не┐ менi було,- блиснула Тоня до всiх сво┐ми горiхово-карими.- В мене екзамен був! - Ну як? - поцiкавився батько. - Можете привiтати. Хоч i жарко було, а здала! - Що ж ти здавала? - Твiр,- засмiялася Тоня i додала багатозначно: - На вiльну тему! - I написала його, мабуть, азбукою Морзе? - весело зауважив брат. Тоня зайшлася рум'янцем: - Ти вгадав. Матерi не подобалось, що вони розмовляють якимись натяками та загадками, i, осiкши дочку поглядом, вона звернулась до сина: - Ти ж, сину, хоч пиши частiше. Та бiльше описуй про себе. А то он i в госпiталi лежав, i рука була в гiпсi, а ми про те аж коли дiзнались... Розказав би хоч тепер, що в тебе з рукою було? Льотчик мовчки переглянувся з сивуватим сво┐м командиром i почав неквапом нарiзати на сковородi я║чню. - Нiчого страшного, мамо. Рука нормальна. Зрослася як слiд. Бачите, пальцi всi працюють.- Повеселiлий, вiн ворухнув у повiтрi пальцями, демонструючи руку матерi.- Рука як рука. Така, як i до того була. Не довша й не коротша. - I хабарiв не бере,- пiдкинув один з льотчикiв. Всi засмiялися за столом, а найбiльше цi останнi слова батьковi припали до душi. Вiн аж плечi розправив вiд гордощiв за сина, за його руки, що можуть ламатися, а не безчестять батька, як бува║ в iнших... Коли в кого нероби та хапуги часом виростають, рестораннi лобуряки в сорочках розцяцькованих, то його син зна║, для чого живе, вiн недаром ┐сть хлiб народний... - А сво║му командуванню передайте,- насурмлено каже батько,- що ми тут теж не трава, не затулили нам свiт овечi хвости... Бачимо, що й до чого. I трудимось теж на совiсть. Бо краще вже згорiти на роботi, нiж заiржавiти вiд неробства. Демид тим часом, пiдсунувшись до свого сусiда-льотчика, мовчазного, бiлобрового, якого товаришi називають просто Павликом, почина║ настирно допитуватись, чи не зна║ вiн чого про теперiшню долю якогось генерала Iванищева, з яким вiн разом воював в сорок першому в оточеннi... Мало не з кожним при┐жджим заводить Демид мову про того свого генерала i диву║ться, що нiхто про нього не чув i не зна║, хоч генерал був справжнiй, не покинув солдатiв у бiдi. Не чув про нього й Павлик. Слухаючи Демида, вiн не зводить погляду iз Демидового Мишка, який, мовби зачманiвши, сто┐ть перед ним, вп'явшись оченятами в одну точку, а тi║ю точкою ║ значок у Павлика на грудях, значок у формi маленько┐ бомби, що, наче крапля, ось-ось капне додолу. - Чого ти дивишся? - нарештi не витриму║ Павлик. - Скажiть, а бомба важка? - Нелегка. - Це в нас мудрець,- зауважу║ Демидиха з ласкою в голосi.- Вчора пiдiйшов до мене, в однiй руцi пташеня, а в другiй iржавий патрон, ще й куля стирчить у ньому... "Скажiть, мамо, що важче: куля чи голуб?" - Це дiйсно запитання,- ледь усмiхнувся Уралов сво┐ми блiдими губами.- Не одразу й вiдповiси... Ще не встали вони iз-за столу, як задеренчав у повiтрi пропелер над самою хатою, крила гойднулися, вiтаючи товариство льотчицьким привiтом: Сiробаба прилетiв. Вже видно з кабiни голову його в шоломофонi, i чорнi вуса, i бiлозубу посмiшку... - Можайський прилетiв! - посхоплювавшись iз-за столу, загомонiли льотчики.- Батя вiтчизняно┐ авiацi┐! I загукали в повiтря, вказуючи Сiробабi просто на стiл: - Сiдай! Сiдай! Для Тонi це було мов кiно дивитись, як Сiробаба, посадивши неподалiк свого "кукурузника", вилазить з кабiни, сплигу║ на землю, здира║ з голови шоломофон i вже розвалькувате йде товариству назустрiч, широко усмiхаючись, i в обох. руках у нього блищать, як гранати, пляшки шампанського. Красень - не льотчик. Щоки налитi здоров'ям, цвiтуть, як рожа, а вуса такi пишнi, пухнастi, якiсь, сказати б, шляхетнi... Такi вуса справдi в кiно тiльки можна побачити за двадцять копiйок. - Я ж кажу, що хто не риску║, той шампанського не п'║,- збадьорився Корнiй, мовби заворожений Сiро-бабиними пляшками. - В тiм-то й рiч, що цей якраз i не риску║,засмiявся вузькоокий льотчик, що його звали Корольок, а старший, командир, додав з добродушною зверхнiстю: - Цей тiльки при сонцi лiта║... Коли "чуден Днепр при тихой погоде"... - А коли чорнi бурi? - Тодi сидить i не щурухне... Ткнувши котрiйсь iз жiнок пляшки, Сiробаба пiшов по льотчиках з обiймами, бо це все, виявля║ться, були його знайомi та приятелi по дотеперiшнiй службi. - Курчат возиш? - запитав Сiробабу Корольок, коли знову присiли за стiл. - Не тiльки,- заперечив Сiробаба, безцеремонне нагортаючи собi в тарiлку я║чнi з салом.- Рiзний бува║ вантаж... I курчат з iнкубатора, i сперму в термосах iз лабораторi┐, а то ще бабу яку-небудь iз заворотом кишок до хiрурга. На носилки ┐┐ i в касету пiд крило, хай там полементу║... А найчастiше, братцi, з гербiцидами маю справу. Ви ж тут усi невiгласи, певне, й не зна║те, що таке гербiцид? А гербiцид - це такий препарат, що ним колишнiй вiйськовий льотчик Сiробаба веде хiмiчне прополювання ланiв. Бiда тiльки, що тих гербiцидiв поки що бiльше нема, нiж ║. - Ви ж i пошту возите,- пiдказала Тоня. - Що пошту. Я навiть i горох опилюю, i по виноградниках хiмiкатами вiйнути - це теж мо║ амплуа... Ви ж не забувайте, що перед вами людина найширшого трудового профiлю - льотчик-унiверсал,- говорив вiн далi, володiючи бесiдою. Вистрiливши з пляшки корком, поналивав усiм шумовиння з такою певнiстю, що навiть льотчики не зважились вiдмовитись.- Ну, будьмо! Лiтаймо! За тебе, Уралов! За здоров'я тво║┐ дочки,- пiдняв склянку Сiробаба.- В нього ж там така степовичка росте... Уралов знову розцвiв при згадцi про доньку, а Сiробаба став смачно закушувати, припрошуючи i льотчикiв теж: - Це вам не отi спецконсерви, що сто рокiв на складi лежали, а ┐х потiм бортовиковi дають... - Отже, бачу, ти цiлком тут аклiматизувався? - промовив старший з льотчикiв. - А чого ж не аклiматизуватись? - глянув на нього Сiробаба великими, чистими, як у вола, очима.- Чим у нас тут погано? Тут коли спека, так уже спека! Коли вiтер, так уже вiтер! Роздолля, простiр, де хочеш, там i сiдай... I люди в степах - де стрiнеш людей тако┐ широко┐ вдачi, де красунi такi, як нашi. Ба яка мулатка! - окинув вiн поглядом Тоню, аж дiвчина спалахнула враз.- Вуса, бачу, тобi мо┐ подобаються,- провiв Сiробаба рукою по сво┐х пухнастих вусах.- До вподоби, еге ж? - Еге ж. - Тiльки мала ти ще виросла до цих вусiв,- змiнивши тон, суворо кинув вiн дiвчинi, i вона зашарiлась ще бiльш. А Сiробаба вже гомонiв до льотчикiв: - Спершу, коли вiдчислили, ох, як кисло було вашому Сiробабi. Ну, як це гордий реактивний льотчик-винищувач та стане винищувати комарiв? При┐хав додому, мiсця не знаходжу, мама, правда, радi║, щаслива, на сьомому небi старушка! - Та як же ж не радiти ┐й,- тихо зауважила Петрова мати. - А менi, почуваю, без крил життя нема,- вiв Сiробаба далi.- Iду на аеродром, на найближчий аеродромчик, де загiн се-ге авiацi┐ базу║ться. Тихо, всi в розгонi, лише де-не-де лiтаки, як цикади, дрiмають по степу та пiд кущами дрiмають пасажири на клунках. Наш пасажир, зна║те, терплячий, бере з собою клунок з харчами. Туман? Нельотно? Вiн i похилив до автобуса... Спершу ганяли мене по наземних роботах. Глянеш, як лiтак пурхне в повiтря, аж отут тобi смокче... Потiм курси для переучування таких гаврикiв, як я. Були там серед нас i майори, й капiтани - всi переучувались на цивiльний кшталт... Уявля║те, реактивниковi, швидкiсниковi на полотняному АН-2 опинитись! Цiлковите з мого боку презирство. А проте потiм, як роздивився... та вiн же трудяга! Та на ньому ж полiтати вранцi над полем - одна насолода! Курчат возити? Ну й що? Хай живе курча, кача i iндича - ось мiй девiз! - Що не кажи, а важко в тобi впiзнати колишнього вiйськового льотчика,- зауважив пiдтягнутий, пiдiбраний Корольок. - Ну, ти не думай, що Сiробаба тут став якимсь баптистом,- швидко вiдреагував Сiробаба.- Вiн цiну║ i тво║ дiло, але i в свою кашу наплювати не дасть. Коли хочеш знати, тут льотчик теж мусить бути класу не тюхтiйського. Тут у тебе нi штурмана, нi радиста, сам за всiх - i швець, i жнець. Зате ж натренову║ш око в орi║нтацi┐, наляга║ш на технiку пiлотування, на дядька не надi║шся - тiльки на себе. Це тобi не просто злiтав, вiдбомбився, влучив, не влучив i вертай назад... Ми теж бомбимо, але не по порожньому мiсцi, не по макетах, а по живих ворогах - по осотах, свирiпi, по гусенi, по плодожерцi! - Пiсля цього, друзi,-глянув старший на сво┐х льотчикiв,- нам нiчого не лиша║ться, як тiльки подавати командуванню рапорти та переходити на переучку до Сiробаби. Вiзьмеш? - Ще буде час - всi ви перейдете на мирнi крила... Ще разом доставлятимемо курчат на Марс. - На отаких таратайках? - всмiхнувся Павлик. Сiробаба любовно глянув у бiк свого зелено-сiрого лiтака, бiля якого вже крутилася чабанська дiтвора. - Якщо по сутi розiбратись, так оце в мене якраз i ║ справжнiй лiтак. Бо вiн тобi не болванка яка-небудь, вiн з крилами, створiння дiйсно крилате! I хоч з мого польоту земля не кругла i не в голубому ореолi, але й з тако┐ висоти, запевняю вас, вона чудова! Летиш i милу║шся всiм: i срiблястою нехворощю, i лiсосмугами, i ворохами золотими на токах, i бiлою дiвочою косинкою, що майне десь в курявi... Ну, i, звичайно ж,- вiн пiдморгнув до чабана,- оцими вашими тополями, що п'ятикутне в небо ростуть. - Сiробабо! Та ти ж поет! - вигуку║ Корольок, а Павлик спокiйно зауважу║: - Це вiн тут поетом став, а в нас йому, пригаду║те, скiльки разiв перепадало за вибрики в повiтрi, за його авiакозакування... - I все ж вашi лiтаки красивiшi,- каже Тоня до брата, мовби втiшаючи його.- Правда, що ви могли б через океан - туди й назад - без заправки? - Тобi це треба? - покосився на дочку чабан Горпищенко i, вiдсунувши склянку з недопитим шампанським, важко поклав на стiл сво┐ вузлуватi руки. А Демид палив цигарку за цигаркою та сумовито розмiрковував: - Марнотратство яке на свiтi, ох, марнотратство... На самi тiльки бомби скiльки тих грошей дурно йде. Один ось вiн за путн║ дiло взявся,- кивнув Корнiй на Сiробабу. Льотчик з посрiбленими скронями, видно, був ображений цим, прикипiв до Корнiя гострим, пронизливим поглядом: - Ви були на фронтi? - Був. - Скреготали зубами по окопах, що авiацiя вас не прикрива║? Отож. Хотiлось би й нам, як Сiробабi, штурмувати плодожерку та бур'яни, а доводиться замiсть того важкi бомбардувальники пiднiмати в небо. I пiднiма║мо, бо треба, бо ми з тих льотчикiв,- голос його задзвенiв,- що на "фанерi" лiтали, в сорок першому шматка бронi на нас не було. Зуби кришились вiд лютi, а що ми могли? Скiльки нас, окутаних полум'ям, на очах вiйськ в повiтрi вибухало, на деревах зависало,- бiлi║ десь на узлiссi тiльки грудка оплавленого дюралю пiсля нас,- рiзко закiнчив вiн i аж побагровiв вiд внутрiшнього збурення. - Та я що,- прокутуляв беззубо Корнiй.- Треба так треба. - Дiтей жалко,- зiтхнула Демидиха. Пiсля цього всi сидiли замисленi, примовклi. Старший льотчик щокою сперся на стиснутий кулак, затуманився в сво┐й невеселiй задумi, мовби казав: знову полiт. Але ж i не може бути iнакше, бо десь там такi, як i ми, льотчики готовi - з першо┐ команди - пiдняти в повiтря ядерний вантаж... Чи дума його була про фронтових льотчикiв - скiльки ┐х знав за вiйну! - полетять отак удень або в мiсячну нiч, i нема║, не вертаються. Мертвими вiн ┐х не бачив, i тому часом ночами зда║ться, що десь i досi лiтають вони, молодi, вiчнi, у мiсячнiм зорянiм небi... Секунди йдуть. Командир глянув на годинника, iншi глянули теж, i, обмiнявшись поглядами, льотчики разом пiдвелись, стали дякувати хазяйцi. Знову бортова валiзка в Петра у руцi. - Ти ж там межу не перелiта║ш? - напутньо глянув батько на сина. - В нас, тату, без порушень. - Тож-то. I вже, як у нелегкому, слiпучому снi, iдуть батько, мати й Тоня з льотчиками до колодязя, бо треба ж Петровi напитися з нього на прощання, щоб не забував дороги додому. В земну глибiнь, де видно клаптик неба степового, поволi-поволi опуска║ться торпеда-цебро i так само поволi пiдiйма║ться звiдти, важко перехлюпуючись. Вже ось вона сто┐ть зверху на бетонному крузi, i свiжу воду, добуту з глибини, пронизу║ сонце. Аж очi рiже цебро сво║ю яскраво-червоною оболонкою, мокро вилискуючи на сонцi. Мовчки п'ють усi, п'║ Петрусь, п'ють друзi його льотчики, п'║ й Сiробаба, обiйнявши руками цебро, аж крапельки зостаються на його чорних пухнастих вусах. Потiм Сiробаба запуска║ свiй бiплан. Всi дивляться, як курява здiйма║ться вiд його гвинта, цiла хмара куряви хова║ в собi Сiробабу разом з його лiтаком, i потiм уже в повiтрi з цього курявного хаосу раптом вирина║ - крилате! Помахавши крилом усiм, що стоять бiля колодязя, вiн бере курс на столицю радгоспу - Центральну, а льотчики, попрощавшись, сiдають у свiй вiдкритий новенький армiйський автомобiль, i голос матерi клекоче хвилюванням, коли вона каже: - Час добрий. I вже ┐м шляхами розгiнними стелеться степ. Помчали в напрямi полiгона, i, доки ┐дуть, вiддаляються в глибiнь степову, молодий Горпищенко, озираючись, все бачить бiля колодязя в полудневiй слiпучостi матiр, i Тоню коло не┐, i розкошланого, без картуза батька. Вiн сто┐ть на узвишшi коло цямрини, а поруч, на сталевому тросi, яскраво жарi║, пала║ на весь степ червона, як серце, торпеда. IV. ЛУКIЯ, ГОЛОВА РОБIТКОМУ Океан степiв застиг у полудневiй слiпучостi. Все живе поховалося в тiнь, тiльки на пiвнiчнiй межi радгоспних земель, там, де проляга║ траса майбутнього каналу, сто┐ть залiзний гуркiт бульдозерiв. Могутнi, пiдвладнi людинi механiзми раз у раз з'являються на валу з натужним гуркотом i, грiзно зблиснувши ножами до сонця, що сто┐ть у зенiтi, знову провалюються, глухо зника