в подушку i покладав ┐┐ собi пiд голову. Помалу-малу, докладаючи певних зусиль. От Кейт, примiром, поглина║ страву зi сво║┐ миски, а над нею зависають карлики - скiльки зусиль довелося йому докласти, аби зрозумiти, що воно все означа║, хто тут виконавець, що вiн викону║, i яке воно, це виконання, а також хто тут потерпа║, за що, яке воно, це потерпання, i звiдки усi цi форми, котрi не чiпляються за землю корiнням, як, взяти хоча б, оно квiтку веронiку, а мигтять i розчиняються в темрявi. Ерскiн ганяв собi сходами з поверху на поверх. Уот - нi, вiн спускався долi лише вранцi, коли прокидався i розпочинав новий день i пiдiймався нагору один лише раз, перш нiж лягав спати i розпочинав нову нiч. Якщо, звичайно, вранцi не забував чогось у сво┐й спальнi або увечерi на кухнi,- чогось такого, без чого йому - як без рук. Тодi, що поробиш, вiн вертався нагору або униз i забирав рiч, ту саму, потрiбну йому. Але таке траплялося дуже рiдко. Та й що б таке Уот мiг забути, без чого йому, як без рук, удень чи вночi? Свiй носовик, хiба що. Але вiн нiколи його не використовував. Свою коробочку для мокроти? Нi, вiн нiколи отак привселюдно не став би вертатися за сво║ю коробочкою для мокроти. Нi, Уот просто не мiг забути нiчого такого, без чого йому було б, як без рук, упродовж чотирнадцяти чи п'ятнадцяти денних чи дев'яти-десяти нiчних годин. ▓ все ж час вiд часу вiн забував якусь дрiбничку, заради яко┐ змушений був вертатися, бо без не┐ нi вдень нi вночi вiн не мiг ступити анi кроку. Але таке траплялося дуже рiдко. Здебiльшого вiн спокiйно перебував уночi - у сво┐й крихiтнiй спальнi на третьому поверсi, а вдень - на першому, на кухнi здебiльшого, або там, де того вимагали його обов'язки, або в садку, на деревi чи пiд деревом, чи на землi, спиною до дерева чи куща, або у плетеному фотелi. Нi на другому, нi на третьому поверсi в нього нiяких справ не було. Хiба що застелити лiжко й замести пiдлогу, що вiн i робив натще, перш нiж вранцi спускатися долi. У той час, як Ерскiн на перший поверх не потикався, а весь час робив щось на другому, Уот не знав i не дуже розпитував, що саме мав Ерскiн робити. Але в той час, як Уотова робота на першому поверсi вимагала, щоб вiн тихо i невiдлучно держався свого поверху, Ерскiнова робота на другому поверсi цього не вимагала, через що вiн i сновигав сходами з другого поверху на третiй, з третього - на другий, тодi з другого - на перший i знову на другий, без усяко┐, як здавалося Уоту, видимо┐ причини, хоча в цьому питаннi нiхто вiд Уота не вимагав i не сподiвався яко┐сь видючостi, бо вiн же не знав i не дуже розпитував, що саме мав Ерскiн робити на другому поверсi. Хоча не можна й казати, що Ерскiну зовсiм не сидiлося на другому поверсi, нi, сидiлося, просто Уоту здавалося, що вiн занадто вже часто сновигав униз i вгору по сходах, i це Уота вкрай дивувало, як недовго Ерскiн перебував нагорi, пiсля того, як вiн туди видерся, i перед тим, як звiдти помчав долi, i як недовго вiн долi затримувався пiсля того, як туди збiг, i перед тим, як вiн звiдти вшився, ну i, звичайно, його дивувала частота пересування i одвiчний поспiх, з яким Ерскiн мотався туди, звiдки щойно прибiг. А якби хтось поцiкавився, звiдки це Уот, який жодного разу не був на третьому поверсi зранку до ночi, звiдки вiн зна║, скiльки часу Ерскiн проводить на другому поверсi, ледве туди дiставшись, то у вiдповiдь вiн, либонь, почув би, що Уоту, який сидiв собi на нижньому поверсi, було добре чути, як Ерскiн гупа║ сходами, кваплячись на верхнiй поверх, тодi майже без перерви, гупаючи сходами, кваплячись на середнiй поверх. Причина ж цього явища полягала, мабуть, у тому, що звук без усяко┐ перешкоди легко й швидко линув димарем, який вiв iз кухнi на самий дах. Уот не вимагав велемовних пояснень i не питав, що ж воно все означа║, бо вiн казав: Уоту колись свого часу усе це як слiд розтовкмачать, тобто тодi, коли Ерскiн пiде, а хтось iнший прийде. Все ж вiн не заспокоювався, аж поки сказав за допомогою стислих, незв'язаних мiж собою фраз, точнiше уривкiв фраз, мiж якими пролягали чималi паузи: може, мiстер Нот посила║ його то на нижнiй, то на верхнiй поверх iз якимось дорученням, ще й каже йому, чу║ш, Ерскiне, не барися, а поспiшай до мене, ти зрозумiв? Поспiшай. Але що то ║ за доручення? Пiднести якусь дещицю, яку вiн не взяв, а тут йому раптом закортiло ┐┐ мати гарну книжку, вiхоть вати або цигарковий папiр. Або йому закортiло, щоб Ерскiн визирнув у вiкно на горищi i подивився, чи не чимчику║ там хтось до ┐хнього дому, а нi, так щоб Ерскiн зиркнув пiд сходи i пересвiдчився, чи на мiсцi фундамент, чи, бува, нiчого йому не загрожу║. Але ж тут, пiд сходами, я й так пильную фундамент, бо цiлий день не виходжу з кухнi. Хоча, може бути, що мiстер Нот довiря║ Ерскiну бiльше, нiж менi, бо Ерскiн працю║ тут довше, нiж я а я - менше, нiж Ерскiн. Це, однак, зовсiм не схоже на мiстера Нота, вiчно чогось жадати i ганяти Ерскiна, щоб той виконував кожну його забаганку. Але що я знаю про мiстера Нота? Нiчого. Тому тi вчинки чи риси, якi видаються менi типово Нотовими, можуть виявитися аж нiяк не Нотовими, цi вчинки чи риси якi на позiр здаються зовсiм не Нотовими, можуть виявитися типово Нотовими, хiба ж тут вгада║ш. А, може, мiстер Нот ганя║ Ерскiна вниз i вгору, щоб його здихатися бодай на кiлька хвилин. Ерскiну теж мiг остогиднути другий поверх настiльки, що вiн не раз i не два змушений бiгати на третiй поверх ковтнути повiтря, тодi знову не раз i не два бiгати по те саме повiтря на перший поверх, чи навiть, у сад, так само, як деякi види риб, що водяться у певних водах щоби втриматися на середнiй глибинi, змушенi то пiдiйматися до поверхнi то опускатися на океанське дно. А чи iснують такi риби в природi? Так, зараз такi риби iснують. Але що означа║ "остогиднути"? А що, як мiстер Нот випромiню║ щось на зразок хвиль, що якимсь незбагненним способом збурю║ почуття смутку та пригнiченостi, а, можливо, що й почережно то тi, то iншi. Але це аж нiяк не узгоджу║ться з мо║ю концепцi║ю щодо мiстера Нота. А яку ж саме концепцiю Щодо мiстера Нота я маю? А нiяко┐. Уота цiкавило, чи пройшли Арсен, Уолтер, Вiнсент та iншi через той етап на якому зараз закляк Ерскiн, а також, чи доведеться йому, Уоту, свого часу теж не минути цього етапу. Уоту нелегко було уявити, щоби Арсен або вiн могли так поводитися. Але iснувало безлiч усяких речей, якi Уоту нелегко було уявити. ▓нколи серед ночi мiстер Нот натискував на кнопку, в кiмнатi Ерскiна дзеленчав дзвоник, Ерскiн пiдводився i спускався на другий поверх. Уот про це знав, бо, лежачи в лiжку, чув, як тiлiнька║ дзвiночок - тiлiнь-тiлiнь!, як Ерскiн пiдводиться i спуска║ться долi. Вiн чув, як дзеленчить дзвiнок, бо ще не заснув або спав тiльки наполовину, або лиш куняв. Бо це ║ рiч нечувана, щоб дзеленчання дзвiночка не чув той, хто лежить десь поруч, той, хто заснув тiльки наполовину, або лиш куня║. Або Уот чув, якщо й не саме дзеленькання дзвiночка, то звуки, якi робив Ерскiн, пiдводячись i спускаючись долi, що, по сутi, можна прирiвняти до дзеленчання дзвiнка. Бо невже Ерскiн пiдводився б i спускався б долi, якби дзвiнок мовчав? Нi. Вiн мiг би пiдвестися й без дзвiнка тiльки якби йому закортiло справити малу i велику потреби у свiй великий бiлий горщик. Але отак, щоб пiдвестися i спуститися долi без дзвiнка, нi, нi в якому разi. А якби сталося так, щоб Уот мiцно заснув або поринув у глибоку задуму, чи ще у щось глибоке, а дзвiнок тим часом дзвенiв аж заходився, а Ерскiн пiдводився та й пiдводився, спускався та й спускався, тодi з усiх Уотових припущень вийшов би пшик i нiяко┐ мудростi. Але то все пусте. Бо Уот не раз i не два чув, як дзвенiло, як Ерскiн пiдводився i спускався, i цього досвiду вистачило, щоб дiйти висновку, що iнколи, серед ночi мiстер Нот натискав на кнопку, пiсля чого Ерскiн слухняно i згiдно з наказом пiдводився i спускався долi. Бо чий же ще палець, як не мiстера Нота, не Ерскiнiв, i не Уотiв, мiг натискати на кнопку дзвоника? Та й чим ще, як не пальцем, великим, чи вказiвним, можна натиснути на кнопку дзвоника? Носом? Пальцем ноги? П'яткою? Зубом? Колiном? Лiктем? Чи ще якимось виступом типу кiстки, хряща або м'яза? Тiльки так i не iнакше. Але чи┐м виступом, як i не мiстера Нота? Уот нiколи жодним iз сво┐х виступiв не тиснув на кнопку, у цьому вiн був абсолютно певен, бо в його кiмнатi не було кнопки дзвоника. Та й якби вiн пiдвiвся i спустився туди, де була кнопка дзвоника (а вiн не вiдав, де вона ║), i натиснув на не┐, то чи встиг би вiн прибiгти назад до сво║┐ кiмнати, плигнути в лiжко, ще й закуняти, перш нiж почути, з того мiсця, де вiн лежав, тобто з лiжка, бадьористi передзвони? Рiч у тому, що Уот в жодному iз поко┐в мiстера Нота нiколи не бачив нi дзвiнка, нi його кнопки й не чув щоб десь щось дзвенiло, крiм, звичне дiло, випадкiв, що так його пантеличили. На першому поверсi, вiн би мiг присягнути, нiякого дзвоника не було, а якщо й був, то так спритно десь замаскований, що й слiдiв його годi було дошукатися на стiнах та по одвiрках. Телефон у домi був, аякже, стояв у коридорi. Але вночi у Ерскiновiй кiмнатi дзвонив не телефон, а дзвiнок, ┐х Уот нiколи не сплутав би, звичайний, скорiше за все бiлий, електричний дзвiночок, iз тих, що ┐х тиснеш пальцем, а вони роблять - дзiнь! Тодi вiдпуска║ш палець i запада║ тиша. Та й Ерскiн, якщо це вiн натискав на кнопку дзоника, мусив робити це у сво┐й кiмнатi не пiдводячись з лiжка, що витiкало з тi║┐ тупанини й човгання, яке здiймав Ерскiн, пiдводячись з лiжка одразу ж пiсля дзвiнка. Але ж чи могло бути таке щоб в Ерскiновiй кiмнатi був дзвоник, на який вiн мiг, не пiдводячись з лiжка, тиснути пальцем, а в Уотовiй - нi, нiде нi, нiчого. Та й якби в Ерскiновiй кiмнатi був дзвоник, на який вiн мiг тиснути, не пiдводячись з лiжка, то для чого йому було б це робити, якщо вiн знав, що, зачувши дзвiнок, ма║ негайно вискакувати з теплого лiжка i бiгти не одягнувшися як слiд, бiгти на другий поверх? Якби Ерскiну не лежалося у зiгрiтому лiжку й кортiло повештатися напiвголому по сходах, то невже ж вiн не мiг уволити свою примху i без натискання на дзвоник? Чи ж Ерскiн з глузду зсунувся? А, може, i в нього самого, Уота клепка якась вiдскочила? Та й мiстер Нот, чи все в нього було гаразд з головою? А що, як вони всi утрьох збожеволiли? Питання про те, хто ж натискав на кнопку дзвоника, що дзеленчав серед ночi у Ерскiновiй кiмнатi, довго не на жарт турбувало Уота, позбавляло його сну i примушувало серед ночi скидатися. Якби Ерскiн був хропi║м i дзеленчання дзвоника спiвпадало з його хропаками, тодi б, гадав Уот, та║мниця розсiялася, немов туман на сонцi. Але ж Ерскiн не був хропi║м. Хоча варто було його побачити i почути, як вiн спiва║, щоб одразу вирiшити: хропко, хропунище. ▓ все ж, хропi║м вiн не був. Тому дзвоник завжди лунав серед тишi. Але ще трохи помiркувавши туди й сюди, вiн дiйшов висновку, що, якщо б дзеленчання дзвiнка спiвпадало з хропаками, то це б не розсiяло та║мницi, а тiльки б заплутало всяке розслiдування. Бо хiба не мiг той самий Ерскiн удати, нiби хропе у ту саму мить, коли тягнувся рукою до дзвiнка i натискав на кнопку, а то й взагалi творити цiлу низку пiдготовчих хропунчикiв, якi б завершилися одним потужним хропачидлом, який спiвпав би iз дзвоником, i все заради того, щоб ошукати Уота, примусити його думати, нiби не Ерскiн, лежачи у сво║му лiжку, а мiстер Нот десь iз iншого кутка будинку тисне на кнопку дзвiнка. ▓ от зрештою той факт, що Ерскiн не хропе, а дзвiнок луна║ серед тишi, наштовхнув Уота на думку, що на кнопку дзвоника мiг натискати не Ерскiн, як одразу йому здалося, нi, не Ерскiн, бо це мусив бути сам мiстер Нот. Бо, якби на кнопку натискав Ерскiн i намагався б приховати цей факт, то вiн би у ту мить хропiв або у якийсь iнший спосiб маскував би сво┐ дi┐ й намiри, прагнучи переконати Уота, буцiмто це не вiн, Ерскiн, а мiстер Нот натискав на кнопку. Аж тут Уот збагнув, що Ерскiн же ж мiг натискати на кнопку, не замислюючись, почу║ хтось дзвоник чи нi, тобто все це робив сам вiн, i для цього йому не треба було нi хропiти, нi маскуватись, а лише натискати, граючись, натискати на кнопку i слухати, як серед тишi видзвоню║ дзвоник, щоб Уот лежав i до ранку сушив собi голову. ▓ от Уот вирiшив, що йому конче треба оглянути Ерскiнову кiмнату, щоб голова не пухла вiд подiбних думок. Тодi вiн зможе подумати про щось iнше, а цю проблему викинути геть з голови, як викидають бананове чи помаранчеве лушпиння. Уот мiг би спитати Ерскiна, пiдiйти до нього й сказати йому, скажи менi, Ерскiне, чи ║ у тебе в кiмнатi дзвiнок, ║ чи нема║;? Але б це наполохало Ерскiна. а Уот цього не хотiв. Або Ерскiн мiг би вiдповiсти, так! У той час, як правильна вiдповiдь була - нi! Або нi, в той час, коли насправдi йому слiд було б вiдповiсти так! Або ж вiн мiг сказати щиру правду, так! Або нi! Але Уот йому б не повiрив. ▓ тодi б Уот ускочив би у ще бiльшу халепу, та й Ерскiна б це наполохало. А так Ерскiнова кiмната була завжди замкнена, а ключ вiд не┐ лежав у Ерскiновiй кишенi. Або точнiше Ерскiнова кiмната нiколи не була незамкнена, а ключ нiколи не залишав Ерскiново┐ кишенi бiльш нiж на двi-три секунди, рiвно настiльки, щоб Ерскiн мiг видобути його з кишенi, вiдiмкнути дверi iззовнi, прослизнути до кiмнати, замкнути дверi усерединi i тицьнути ключ до кишенi, або ж дiстати ключ iз кишенi, вiдiмкнути дверi зсередини, вислизнути з кiмнати, знову замкнути дверi iззовнi i тицьнути ключ до кишенi. Бо, якби Ерскiнова кiмната завжди була замкнена, якби ключ завжди був у Ерскiновiй кишенi, тодi сам Ерскiн, хоч який би моторний вiн був, не змiг би шастати то до кiмнати, то з не┐, як вiн це робив, або йому довелося б користуватися для цього вiкном або димарем Але, шастаючи через вiкно, вiн не мiг би не скрутити собi в'язи, а шастаючи через димар, не мiг би не вкоротити собi життя, розбившися всмерть. Замок на тих дверях був такий, що пiдiбрати до нього ключика Уот не змiг. Уот умiв вiдмикати простi замки, а отi, котрi трохи складнiшi,- то - зась! Та й ключик такий пiдробити Уот теж не змiг. Вiн умiв пiдробляти простi ключi, у слюсарнiй майстернi, у лещатах, за допомогою терпуга i припою, вiдпилюючи зайве i приварюючи те, чого браку║, аж доки виходив iнший простий ключик, мов двi краплi води схожий на перший. Але Уот ще тому не змiг пiдробити Ерскiнiв ключ, бо вiн нiколи, нi на мить не тримав його в руках. А як же тодi Уот дiзнався, що у Ерскiна був не простий, а складний ключик? А так, що вiн застромлював у замочну щiлину дротик i довго ним там ворушив та совав. Потiм Уот сказав: складнiшими ключами можна вiдiмкнути простi замки, а от простими ключами складнi замки не вiдiмкнути нiколи. ▓ ледве вiн це встиг промовити, як його охопило каяття, хоча й вороття не передбачалося, бо те, що мовлено, нi забуттю нi переробцi не пiдляга║. Хоча трохи згодом вiн, якщо й каявся й шкодував, то зовсiм не завзято. А ще трохи згодом, то все його каяття й шкодування мов лизь злизав. А перегодом слова тi знову йому уподобалися, як i тодi, коли вони м'яко та веселково-улесливо вiбрували в його черепнiй коробцi. А трохи згодом вiн знову заходився шкодувати й картати себе за те, що пробовкнувся. ▓ так далi. Доки вся гама його почуттiв не звелася до докорiв сумлiння та до самовдоволення, головним чином до докорiв, якi ранiше, якщо й виникали, то не в зв'язку з наведеними вище словами. ▓ на цьому слiд, мабуть, зупинитися трохи детальнiше, позаяк там, де йшлося про iншi слова, Уот поводився саме таким чином, а не iнакше. ▓ хоча в його життi бувало таке, що на мить замислившися, вiн одразу й назавжди визначав сво║ ставлення до певних слiв, перш нiж вони одзвучать, тобто вони йому або бiльш-менш подобалися, або бiльш-менш не подобалися вiдтодi й надалi, хоча похвалитися сталiстю свого ставлення до рiзних слiв вiн не мiг, о нi, нi в якому разi, бо думав про них здебiльшого сьогоднi так, завтра iнакше, поки зовсiм не чманiв у здогадках, навiть коли то були звичайнi та скромнi слова, на зразок вищенаведених, однозначнi за змiстом та сумирнi за формами, то все йому було байдуже, вiн все одно не тямив, хоч як напружував з року в рiк мозок, що йому слiд думати, принижати, пiдносити ┐х, чи розвернутися до них байдужим задом. А якщо уже й Уот не вiдав того, що Ерскiнiв ключ був не простим ключем, то звiдки ж менi чи комусь iншому про це знати. Бо все, що я знав про мiстера Нота й про все, що стосу║ться мiстера Нота, а також про Уота i про все, що стосу║ться Уота, про все це дiзнався я вiд Уота i тiльки вiд нього. А якщо всi мо┐ вiдомостi про мiстера Нота, про Уота й про все, що ┐х стосу║ться, видаються комусь мiзерними, то причиною ║ Уот, який сам або знав жалюгiдно мало, або не збирався нiчого казати. Але свого часу починаючи цю iсторiю, вiн запевняв мене, що розкаже геть-чисто про все, та й потiм, через кiлька рокiв, коли вiн закiнчив свою розповiдь, то повторив, що вiд мене вiн не приховав геть нiчого. Тодi я йому повiрив, i через кiлька рокiв - також. ▓ пiсля того, як усе було мовлено i Уот щез, я все ще продовжував йому вiрити. ▓ справа не в тому, що iснують докази того, що Уот повiдав усе, що знав, або що вiн щиро цього прагнув, та й де ж ┐х узяти, якщо я про все це дiзнався зi слiв Уота, а Ерскiн, Арсен, Уолтер, Вiнсент та всi iншi зникли задовго до того, як з'явився я. ▓ мова тут не йде про те, що буцiмто Ерскiн, Арсен, Уолтер, Вiнсент та iншi могли б щось про Уота сказати, ну хiба Арсен, трошки, та Ерскiн, бiльше, але також не багато, одне слово - не могли вони цього сказати, а от повiдати щось про мiстера Нота могли б. Тодi б ми мали змогу порiвняти спогади про мiстера Нота, залишенi Ерскiном, тодi Арсеном, Уолтером та Вiнсентом, зi спогадами про мiстера Нота, почутими з вуст Уота. То була б вельми цiкава розумова вправа. Але вони зникли задовго до того, як я з'явився. Але це не означа║, що Уот не залишив нiяких вiдомостей про те, що тодi Дiялося, вiдбувалося чи було, або що вiн до цi║┐ розповiдi не доточив i такого, чого нiколи нiде не траплялося, не вiдбувалося i не було. Вище вже зазначалося, як важко було Уоту вiдрiзнити бувалицю вiд небилицi, те, що було, дiялося в будинку мiстера Нота, вiд того, чого там аж нiяк не бувало. ▓ в розмовi зi мною Уот не робив та║мницi з того, що безлiч подiй якi, судячи з його слiв вiдбувалися в домi мiстера Нота, ну й на подвiр'┐, звичайно, могли там нiколи не вiдбуватися, а якщо й вiдбувалися, то зовсiм не тi i не так, так само, багато з того, що там, за його словами, було, от саме того там якраз i не було, а того, чого, за його словами, там не було (бо воно ║ набагато вагомiше), то воно, насправдi, саме й було, i не просто так собi було, та й годi, а завжди було. Та й попри все такий чоловiк, як Уот, не мiг так розповiсти про себе, Уота, щоб чогось не викинути, а чогось не додати. Це також не означа║, що я несамохiть не викинув нiчого, з того, що розповiв менi Уот, i нiчого вiд себе не додав, хоча я тодi силкувався не пропустити нi слова i ретельно все занiс у свiй записничок. А якщо ма║ш справу з такою оповiдкою, як оце Уот розповiв, то надзвичайно важко, навiть ретельно все заносячи в записничок, не викинути нiчого з почутого i не додати нiчого вiд себе, нiчого такого, чого нiхто не казав. Ключ, про який тут мова, був не з тих, iз яких можна зробити вiдбиток, використовуючи вiск, гiпс, шпаклiвку чи масло, а все через те, що заволодiти ним навiть на мить не було нiяко┐ змоги. Бо кишеня, в якiй Ерскiн тримав ключ, була не з тих, у якi Уот мiг пролiзти. Бо то була не звичайна кишеня, о нi, а кишеня з секретом, пришита спереду до Ерскiново┐ панчохи. Якби Ерскiн тримав свого ключа у звичайнiй кишенi, у пiджаку, у штанях, хай навiть у камiзельцi, то Уот, потай вiд Ерскiна, залiз би туди i мiг би вихопити ключа i за лiченi секунди зробити вiдбиток, встромивши його у вiск, гiпс, шпаклiвку чи масло. Тодi, зробивши вiдбиток, вiн мiг би вкинути його у ту саму кишеню, звiдки вiн його видобув, перед тим добре витерши ключ об вологу ганчiрку. Але, залiзти в кишеню, пришиту спереду до чоловiчо┐ панчохи, хай би навiть той чоловiк i дивився у iнший бiк, так, щоб не викликати його пiдозри, зробити таке, Уот знав, вiн не ма║ нiяко┐ змоги. От якби Ерскiн був жiнкою... Але Ерскiн не був жiнкою. А якби хто запитав, звiдки стало вiдомо, що Ерскiн трима║ ключа у кишенi, пришитiй спереду до панчохи, то на це можна вiдповiсти, що Ерскiн колись мочився на кущ, а Уот у той самий час мочився на той самий кущ тiльки з iншого боку, угледiв через гiлки, бо то був безлистий кущ, ключ, який вилискував помiж гудзикiв ширiнки. ▓ так завжди, варто було менi остаточно пересвiдчитися у тому, що я не знаю, що саме менi вiдомо, i Уот не знав, що саме було йому вiдомо, як можна було побачити, що я таки знав, бо менi сказав Уот, i Уот знав, бо й йому хтось сказав, а як нi, то вiн сам здогадався. Бо я особисто все дiзнавався тiльки через Уота. А все, що Уот знав, йому або хтось сказав, або вiн сам так чи iнакше про все здогадався. Уот мiг виламати дверi сокирою, ломом, динамiтом, але це могло викликати пiдозру в Ерскiна, чого Уот зовсiм не хотiв. Отже, враховуючи всi цi обставини i Уотове небажання вдаватися як до подiбних, так i до iнших заходiв, можна припустити, що Уот у тодiшньому його станi i з тодiшнiми його поглядами, продертися до Ерскiново┐ кiмнати в ┐┐ тодiшньому станi не змiг би нiяк, нiколи й нiяким способом, одне слово, для цього Уот мусив бути не Уотом, а Ерскiнова кiмната - не Ерскiновою кiмнатою. ▓ все ж хоча нiчого не змiнилося, тобто Уот продовжував лишатися Уотом а кiмната - кiмнатою, Уот таки пробрався до кiмнати i дiзнався про те, що його цiкавило. По надобi знайдеш i в кадобi, сказав вiн i зашарiвся, побуряковiв, аж доки нiс його набув звичайного кольору, тодi вiн похнюпив голову i покрутив туди-сюди сво┐ми великими червоними кiстлявими руками. В Ерскiновiй кiмнатi дзвоник був, але вiн був поламаний. Крiм цього, там варто було звернути увагу хiба що на картину, яка висiла на стiни причеплена до цвяха. Посерединi, на передньому планi був зображений круг, описаний, скорiше за все, стрiлкою компаса i розiрваний у сво┐й нижнiй частинi. Круг наче вiддалявся. Так принаймнi Уоту здалося. У глибинi картини на сходi з'явилася точка, крапка. Круг був чорний. А точка - блакитна, геть-чисто блакитна! А все iнше - бiле. Уот не знав, завдяки чому досягав ефект перспективи, але ефект був. Уот не мiг сказати, як саме створювалася iлюзiя руху у просторi i, як це не дивно, у часi, але iлюзiя була повна. А ще Уот нiяк не мiг вирiшити, коли вже круг i точка зiйдуться в однiй площинi. Чи, може, вони вже зiйшлися або ось-ось зiйдуться? А, може, круг перебува║ на задньому планi, а точка на передньому? Уоту було цiкаво, чи помiчають вони одне одного, чи просто ширяють собi навмання пiд впливом бездушно┐ сили вза║мотяжiння або слiпого випадку. Може, гадав вiн, вони згодом спиняться, погомонять, а то й, як знати, об'║днаються й зiллються або й далi триматимуться кожен власного курсу, як кораблi в океанськiй iмлi до епохального винаходу телеграфу. Хто зна║, може, колись вони зiткнуться. Цiкаво, метикував вiн, що саме мав на увазi митець (а в живопису Уот був повний невiглас), круг та його центр у пошуках одне одного чи круг та його центр у пошуках, вiдповiдно, будь-якого центру та будь-якого круга, чи круг та його центр у пошуках, вiдповiдно, власного центру i будь-якого круга, чи круг та його центр у пошуках, вiдповiдно, будь-якого центру та власного круга, а чи будь-який круг та якийсь iнший центр у пошуках, вiдповiдно, власного центру та власного круга, будь-який круг та якийсь iнший центр у пошуках, вiдповiдно, будь-якого центру та будь-якого круга, чи будь-який круг та якийсь iнший центр у пошуках, вiдповiдно, власного центру та будь-якого круга, чи будь-який круг та якийсь iнший центр у пошуках, вiдповiдно, будь-якого центру i власного круга посеред безмежного простору i безконечного часу (а в фiзицi Уот був повним невiгласом), i от варто було Уоту подумати, що це ж осьо-сьо воно й ║ - будь-який круг та якийсь iнший центр у пошуках, вiдповiдно, будь-якого центру та власного круга посеред безмежного простору i безконечного часу, як очi його переповнювалися сльозами, якi було нi загатити, нi стримати, i вони струменiли по бганках його переораного попереднiм життям обличчя i освiжали душу. У ота також цiкавило, як виглядатиме ця картина, якщо ┐┐ перекинути догори дном, щоб точка була на заходi, а отвiр - на пiвночi, або якщо ┐┐ перевернути й поставити на правий бiк. точкою на пiвнiч, отвором на схiд, або якщо ┐┐ поставити на лiвий бiк, точкою на пiвдень i отвором на захiд. Тому вiн зняв картину з цвяха, випростував руку i заходився перегортати то догори дном, то на правий, а то i на лiвий боки. Але так картина йому подобалася набагато менше, нiж тодi, як вона висiла на стiнi. ▓ причина, либонь, полягала в тому, що отвiр тодi вже був не внизу. А для того, щоб думка про точку, яка нарештi знайшла сво║ мiсце, свiй новий дiм, i думка про отвiр, який розверзся внизу i нiяк не закри║ться, для того, щоб цi думки i надалi тiшили Уота, для цього отвiр мусив бути не деiнде, а тiльки внизу. Знизу ми всi приходимо, казав Уот, униз виходимо i нiчого з цим не поробиш. Мабуть, щось подiбне вiдчував i художник, бо цей круг не крутився, як завжди роблять iншi круги, а непорушно плив бiлим небом i його отвiр незмигно дивився униз. Уот подумав i почепив картину на той самий цвях, iз якого вiн ┐┐ зняв. Тодi вiн, звичайно, не мiг думати про всi цi речi i думав лише про деякi з них, а про решту з них вiн думав згодом. Але тi, про якi вiн думав одразу, наверталися йому на думку i потiм разом з тими, про якi вiн спершу не думав, знову i знову. Думав Уот i про iншi дотичнi речi, про деякi з них одразу, про решту - згодом, але не раз i не два, а безлiч разiв. Одна з цих думок була про майно. Кому належала ця картина: Ерскiну, комусь iз прислуги, хтось повiсив ┐┐ й залишив, чи, може, вона була невiд'║мною i важливою частиною господарства мiстера Нота? Внаслiдок довготривалого i виснажливого метикування Уот дiйшов висновку, що картина була невiд'║мною i важливою частиною господарства мiстера Нота. У вiдповiдь на цю вiдповiдь виникало питання, якому Уот надавав неабияке значення: ця картина, вона що, постiйно перебувала на цьому мiсцi, у цiй частинi цього примiщення, як, скажiмо, лiжко мiстера Нота, чи вона мала сенс як одиниця чогось, як одне з багатьох, i могла сьогоднi бути тут, а завтра бозна-де, як собаки мiстера Нота, як його челядь чи як столiття, якi час вiд часу спадали додолу з невидимих грон далеко┐ вiчностi? Хвильку подумавши, Уот утiшився думкою, що картина ця, певно, в домi висить недавно i що невдовзi ┐┐ замiнять iншою, бо вона ║ лиш одиницею, однi║ю з багатьох. ▓нколи Уоту вдавалося мiркувати на диво шпарко i нiскiльки не повiльнiше за мiстера Накiбала. А в iншi рази його думка тяглася так неймовiрно тихо, нiби геть розучилася рухатися i стовбичила, немов узята правцем. Але й у такi моменти рух ┐┐ не припинявся, i в цьому вона нагадувала Галiле║ву колиску. Уота це неабияк бентежило. Бо на те були вагомi пiдстави. З часом Уот чим далi то бiльше переймався думкою, що до господарства мiстера Нота нiчого анi додати, анi вилучити iз нього не можна, i в тому виглядi, у якому воно зараз ║, воно було вiд початку i протрива║ так до самого кiнця у сво┐х головних рисах i сутт║вих проявах, зараз i будь-коли, хоча в даному випадку всякi прояви ║ сутт║вими, навiть тодi, коли не можна нi виявити проявами чого саме вони ║, нi довести ┐х, нi знайти ┐хнi вiдповiдники, а тiльки помiтити зовнiшнi змiни, але то була зовнiшнiсть завжди мiнлива, як i обличчя мiстера Нота, в якому завжди щось повiльно, але мiнялося. Це припущення, там, де воно стосу║ться картини, невдовзi повнiстю i так переконливо справдилося. З усiх незлiченних припущень, зроблених Уотом пiд час перебування в будинку мiстера Нота, справдилося, а точнiше викривилося тiльки це, так засвiдчили подальшi подi┐ (якщо в цьому випадку можна казати про якiсь подi┐). Якщо ж бути ще точнiшими, то справдився лише один момент припущення, ║диний момент довгого припущення, довжелезного, але постiйно криво всихаючого припущення, яке й складало сутнiсть того досвiду, який Уот набув, живучи в будинку, i, певна рiч, на подвiр'┐ господи мiстера Нота, припущення, яке мало справдитися i таки справдилося. ' Так, нiчого не змiнилося в господарствi мiстера Нота, бо нiчого не лишилося, нiчого не прийшло i нiчого не пiшло, бо все тiльки й робило, що йшло та приходило. Уот, зда║ться, був вельми задоволений цим невибагливим подарунком долi. Вiн повторював цю свою думку з початку до кiнця i з кiнця до початку, i вона видавалася йому втiленням небуденно┐ мудростi. Але пiд кiнець свого перебування на першому поверсi його над усе займало питання про те, скiльки ще йому судилося бути на першому поверсi i в його нинiшнiй спальнi, перш нiж його переведуть на другий поверх до Ерскiново┐ спальнi, i як довго вiн там буде, на другому поверсi, у Ерскiновiй спальнi, перш нiж пiде звiдси назавжди. Уот нi на мить не сумнiвався в тому, що перший поверх йшов у комплексi з його спальнею, а другий - зi спальнею Ерскiна. Але ж чи ║ щось бiльш неприродне й непевне, нiж ця комбiнацiя? Як важко було спiвставити те, що Уот мiг осягнути i чого не мiг; так само безглуздо було спiвставляти те, в чому вiн мав певнiсть, а в чому сумнiвався. З цього приводу Уот вiдчував, що вiн служитиме в мiстера Нота рiк на першому поверсi, а наступний рiк - на другому. На пiдтримку цього протиприродного припущення вiн висував такi мiркування. Якщо термiн служби спочатку на першому, тодi на другому поверсi не дорiвнював одному роковi, в такому разi вiн мусив бути або менше, або бiльше року. Але, якщо вiн був менше року, тодi, при нормальному чергуваннi зими, лiта i так далi, йому бракуватиме яко┐сь пори року, мiсяця або дня, усi║┐ днини чи тiльки частини ┐┐, пiд час яко┐ свiтло служби на мiстера Нота не сяятиме i певна сторiнка з ненаписано┐ книги землi так i залишиться нерозкритою. Бо хоч де, на якiй широтi ви перебували, але рiк то ║ такий промiжок часу, за який все про все можна сказати. Але, якщо термiн служби перебiльшував рiк, тодi, при нормальному чергуваннi зими, лiта i так далi, завжди лишалася зайва пора року, мiсяць, тиждень чи день, уся днина чи тiльки шмат ┐┐, коли свiтло i тiнi служби на мiстера Нота сяяли i западали вдруге, i певна сторiнка з книжки, повно┐ нiсенiтницi, перегорталася вдруге. Бо для людини, прип'ято┐ до простору, жоден новий рiк не несе нiчого нового. Тому рiк на першому поверсi - це одна справа, а рiк на другому - зовсiм iнша, бо свiтло дня на першому поверсi не було схоже на денне свiтло на другому (попри всю ┐хню подiбнiсть), те саме стосу║ться й нiчного свiтла. Але навiть Уот не змiг довго приховувати вiд себе абсурдностi цих розумових викладок, згiдно з якими термiн перебування на службi у мiстера Нота мав бути для всiх однаковий i неодмiнно розподiлявся на двi рiвнi частини. Бо вiн вiдчував, що термiн служби i характер обов'язкiв мусив залежати вiд слуги, вiд його здiбностей та потреб, що iснували короткочаснi слуги i довгочаснi, першоповерховi i другоповерховi, i те, що один може вичерпати (чи навпаки, воно його вичерпа║) за два мiсяцi, iнший не вичерпа║ (чи воно його вичерпа║), i за десять рокiв, i що як багатьох iз першого поверху жаха║ можлива близькiсть до мiстера Нота, так само iнших, iз другого поверху, жаха║ можлива вiддаленiсть вiд нього. Але не встиг вiн вiдчути, з одного боку, абсурднiсть подiбних речей, а з iншого, i необхiднiсть речей, вiдмiнних вiд цих (бо за почуттям абсурдностi полюбля║ ходити почуття необхiдностi), як вiдчув абсурднiсть тих самих речей, необхiднiсть яких вiд допiру так гостро вiдчував (бо назирцi за почуттям необхiдностi полюбля║ ходити почуття абсурдностi). Бо треба розглядати не службу одного конкретного слуги, а сукупнiсть двох слуг, навiть трьох, а то й безлiчi слуг, з яких перший не може вийти, аж доки пiднiметься другий, а другий не може пiднятися, доки зайде третiй, а третiй не може зайти, доки вийде перший, а перший не може вийти, доки зайде третiй, а третiй не може зайти, доки пiднiметься другий, а другий не може пiднятися, доки вийде перший, i кожен вихiд, кожне перебування, кожен вхiд склада║ться з перебування та входу з входу та виходу, виходу й перебування, та де, берiть вище! З усiх перебувань й усiх входiв, з усiх входiв та всiх виходiв, з усiх виходiв та всiх перебувань усiх слуг, якi колись служили й служитимуть на мiстера Нота. ▓ в цьому довжелезному ланцюзi, що склада║ться з безлiчi дрiбних ланок, що розпростерся вiд давно померлих до ще не народжених, поняття довiльностi, якщо i може iснувати, то лише в виглядi наперед задано┐ довiльностi. Бо вiзьмемо навмання трьох чи чотирьох будь-яких слуг, Тома, Дiка, Гаррi та ще когось. Якщо Том служить два роки на другому поверсi, тодi Дiк служить два Роки на першому поверсi а тодi приходить Гаррi, i якщо Дiк служить десять Рокiв на другому поверсi, тодi Гаррi служить десять рокiв на першому поверсi, а тодi ще хтось приходить i так повторю║ться з будь-якою кiлькiстю слуг, термiн служби будь-кого iз слуг на першому поверсi завжди спiвпада║ з термiном служби на другому поверсi його попередника i урива║ться з приходом його наступника. Але Томовi два роки на другому поверсi нiяк не зумовленi нi Дiковими двома роками на першому поверсi, нi приходом Гаррi, та й Дiковi два роки на першому поверсi нiяк не зумовленi нi Томовими двома роками на Другому поверсi, нi приходом Гаррi, та й прихiд Гаррi нiяк не зумовлений нi Томовими двома роками на другому поверсi, нi Дiковими двома роками на першому поверсi, та й Дiковi десять рокiв на другому поверсi нiяк не зумовленi нi Гаррi║вими десятьма роками на першому поверсi чи чи┐мось там приходом, та й Гаррi║вi десять рокiв на першому поверсi нiяк не зумовленi нi Дiковими десятьма роками на другому поверсi, нi чи┐мось там приходом, та й чийсь там прихiд нiяк не зумовлений (ху! я вже стомився наголошувати на цiй клятiй частцi) нi Дiковими десятьма роками на другому поверсi, нi Гаррi║вими роками на першому поверсi, нi, хай Бог милу║, щоб про таке не думати, нi, бо i Томовi два роки на другому поверсi, i Дiковi два роки на першому поверсi, i прихiд Гаррi, i Дiковi десять рокiв на другому поверсi, i Гаррi║вi десять рокiв на першому поверсi, i прихiд того, iншого,- все це зумовлено тим, що Том ║ Том, а Дiк - Дiк, а Гаррi - Гаррi, а той iнший - тим iншим, у цьому бiдолаха Уот був абсолютно певний. Бо якби все було iнакше, то в будинку у мiстера Нота i бiля дверей мiстера Нота, i по дорозi до дверей мiстера Нота, i вiд дверей мiстера Нота - скрiзь був би застiй i лихоманка, застiй вiд того, що завдання хоча й виконали, але не до кiнця, а лихоманка вiд того, що завдання завершили, але не виконали, застiй i лихоманка вiд того, що пiшли i прийшли, але якось запiзно, застiй i лихоманка вiд того, що прийшли i пiшли, але якось зарано. Але все, що тяжiло до мiстера Нота i, разом з тим, прагнуло вирватись геть вiд нього, тобто усякi перебування, приходи й вiдходи, були геть-чисто позбавленi ознак застою i ознак пропасницi, бо мiстер Нот був притулком, мiстер Нот був гаванню, у яку заходиш, вiльний, ущерть повний спокою, i яку залиша║ш з радiстю в серцi. Гнаний, розхристаний i змучений бурями, як назовнi, так i всерединi? Бурями назовнi! Бурями всерединi! Такi люди, як Вiнсент, як Арсен, як Ерскiн, як Уот! Еге-ге! Нi. Тiльки пiд постiйним тиском, пiд загрозою, у поклику бурi, у злиднях, у межах притулку i за цими межами, пiсля утрати спокою, свободи та радостi. ▓ рiч не в тому, що Уот вiдчував спокiй, свободу та радiсть, нi, не вiдчував, нi тодi, нi до того, нiколи. Але вiн гадав, що мабуть-таки вiн вiдчував спокiй, свободу та радiсть, а як не спокiй, свободу та радiсть, то, принаймнi, спокiй та свободу, або свободу та радiсть, або радiсть та спокiй. А як не спокiй та свободу, чи свободу та радiсть, чи радiсть та свободу, то, принаймнi спокiй чи свободу, чи радiсть, але просто сам того не вiдчував. Але чому Том то ║ Том? А Дiк - Дiк? А Гаррi - Гаррi? Тому, що Дiк то ║ Дiк, а Гаррi ║ Гаррi? Тому, що Гаррi ║ Гаррi, а Том ║ Том? Тому, що Том ║ Том, а Дiк ║ Дiк? Уот був не проти. Але на той час ця концепцiя не була вельми потрiбна, а всi концепцi┐, якi на часi не були йому потрiбнi, Уот нi на мить не розкривав, а ставив десь осторонь, як, припустимо, не розкривають, а ставлять осторонь, на випадок дощу, парасольку, почепивши ┐┐ до вiшалки. А Уоту нi на мить не була потрiбна ця концепцiя, либонь, тому, що, коли, скажiмо, у вас в руках повний оберемок м'яких, як вiск, лiлiй, то ви вже не зупиня║тесь, аби зiрвати, понюхати, жбурнути або просто звернути належну увагу на стокротки чи первоцвiти, жовтець, фiалку, кульбабу, маргаритку, чи яку iншу польову квiтку або бур'ян, а ступа║те на них, i от коли вага вже не тисне на рослину, а ┐┐ похилена, незряча голова вчавлена в землю, похована i випустила весь свiй солодкий i бiлий аромат, тодi мало-помалу з допомогою пелюсткiв випростовуються потолоченi стовбури, розпрямляються, не всi, звичайно, а тi лише, котрим пощастило уникнути перелому. Отже Уота тодi займала не взагалi Томова сутнiсть Тома, чи Дiкова сутнiсть Дiка, чи Гаррi║ва сутнiсть Гаррi, хоча це саме по собi, було варто уваги, а ┐хня Томова, Дiкова й Гаррi║ва сутнiсть саме тодi, тобто ┐хня тодiшня Томова, Дiкова й Гаррi║ва сутностi; не займала його й проблема благосного напучування того, хто ма║ зайти тим, чий час вже минув, або того, чий час вже минув, тим, хто лиш ма║ зайти (то ║, безумовно, тема окремого захоплюючого дослiдження), так само, як i в музичному творi Уота цiкавило не те, що, припустимо, сотий такт мiг бути зумовленим ну хоча б десятим тактом чи навпаки, а цiкавила його вiдстань мiж ними, дев'яносто промiжних тактiв, тобто час, умовно прийнятий за оптимальний, i час, затрачений на те, щоб це довести, хоч що б за цим стояло. Або спростувати, якщо щось не так. ▓ от попервах подумки i всiм тiлом Уот довго бився над цим давнiм як свiт завданням. ▓ от Уот, вiдкривши цю бляшанку за допомогою сво║┐ паяльно┐ лампи, побачив, що вона зовсiм порожня. Як з'ясувалося, Уот так нiколи i не дiзнався, скiльки часу вiн провiв у будинку мiстера Нота, скiльки на першому поверсi, скiльки на другому i скiльки це буде загалом. Досить довго - це ║дине, що вiн мiг сказати з цього приводу. Коли ж Уот, прагнучи спокою, мiркував про можливiсть стосункiв мiж рiзними скупченнями, як-от скупчення собак, скупчення людей, скупчення картин, не кажучи про всi iншi, то вiн пригадував ту давню нiч улiтку, в не менш далекому краю, i себе, Уота, юного, дужого, тверезого, як скло, розпростертого посеред баюри, коли вiн лежав i дивувався, чи це й ║ той самий час i те саме мiсце, де вiн зазнав щастя, а три жаби голосно по черзi кумкали: квак - крек - квiк! Квак! Крек! Квiк! Квак! Крек! Квiк! Рибна перекупка подобалася Уоту надзвичайно. Уот був не з тих, до кого липнуть жiнки, але рибна перекупка подобалася йому надзвичайно. Не виключено, що колись потiм - згодом iншi жiнки подобалися б йому не менше, нiж ця. Але з усiх жiнок, що до цього йому подобалися, жодна не годна була й свiчку тримати перед цi║ю рибною перекупкою, так вiн вважав. Та й Уот подобався рибнiй перекупцi. То був надзвичайно сприятливий збiг обставин, що вони так сподобалися одне одному. Бо, якби рибна перекупка сподобалася Уоту, а вiн ┐й - нi, чи якби Уот сподобався рибнiй перекупцi, а вона йому - нi, то що б