у? Миша Чернишов завовтузився на канапi. - Чорт же його зна║, цього Попинаку... Вiн i хлопець, сказать би, бойовий i з парткомiвськими в той же час крутиться... - крунда, - авторитетно заявив Дробот. - Попинаку треба було притягнути. Нестеренко задзвенiв пiд столом острогами i вирiшив уставити до розмови i сво║: - Я бачив Попинаку сьогоднi вранцi з отим Радченком - ┐хали комхозiвською бричкою. Миша Чернишов раптом стрепенувся: - От Радченка, товаришi, треба було... - Не люблю його - хлюст, - безапеляцiйно вiдповiв Дробот, намазуючи шматок житнього хлiба густим липовим медом. Чернишов завзято виступив проти: - Абсурд! Нiчого подiбного... Це дока-парень. До нього треба тiльки пiдiйти. Але ось що цiкаве... - У Чернишова знову прокинувся його нахил до всього неприродного, i вiн захоплено, трохи навiть та║мниче вхопився за свого об'║кта: - Хлопець як хлопець, ну, тiльки нещасливу руку на баб ма║. Подумати тiльки - трьох баб перевiв... Нестеренка це заiнтригувало, вiн пiдсунув до Чернишова стiльця i, витягнувши з комiра наперед невелику з чорним чубом i маленькими зеленими очима голову, запитав: - То ║сть як трьох баб? Чернишов радiсно пояснив: - Структура в нього особлива. Поки ще вагiтна його жiнка - нiчого, а як тiльки нащот пологiв почина║ться, так i точка... У Харковi навеснi третя жiнка в лiкарнi померла. Щипцями дитину мертву витягнули. Нестеренко знову задзвенiв острогами i, вражений, промовив: - Он воно як!.. Дробот ┐в, смакуючи, хлiб з медом. Вiн старанно жував мiцними щелепами i злизував кра║чки, з яких поволi сповзали долу великi медовi краплi. Одначе кiлька крапель вислизнуло з-пiд язика, впало на колiна i тихо ляпнуло об портфель. За хвилину це повторилось удруге. Горобенко помiтив цi густi блискучi плями на тьмянiй шкiрi товстого портфеля й згадав про першi триста пудiв розкладки з Михайлiвсько┐ волостi. Вiн зненацька подумав: "А цiкаво, чи й мед беруть iз пасiчникiв у розкладку..." Миша Чернишов пригадав Дроботову характеристику Радченковi i жваво закiнчив: - Нi! Хлопець, можна сказати, "на ять". Кругом шiстнадцять. Хiба що на "мовi" iнодi балака║. - Чернишов, усмiхаючись, подивився на Горобенка, i за ним, немов з команди, всi повернули туди сво┐ голови. Горобенко знiяковiв i не знайшов одразу що б вiдповiсти. Дробот утер скатертиною липкi руки i, пустивши до свого баса трохи iнтимностi, важко пiдiйшов до Горобенка. - Скажи, Горобенку, це правда, що ти в дев'ятсот вiсiмнадцятому розстрiлював у Ки║вi матросiв? Горобенко штучно посмiхнувся, але твердо вiдповiв: - Нi. Проте, пiймавши скiсний, суворий Нестеренкiв погляд, вiн, безсилий затамувати внутрiшн║ хвилювання, звернувся до Дробота: - Я не розумiю тiльки, що це за запитання? Дробот засунув глибоко в кишенi руки й широко розкарячив ноги. На його масних устах грала лукава усмiшка. - Признайся - було ж це? Горобенко незручно задер до Дробота голову: - Що за дурницi? Чому це раптом... Дробот розсердився: - А тому, що ти сучий син!.. Горобенко густо зашарiвся i пiдвiвся на ноги. - Що це значить, товаришу? Миша Чернишов став серйозно побоюватись сварки й через те поспiшив устати з канапи й пiдiйти до них. - Що за волинка, не розумiю! Ша! Ти, гаде ползучий, сядь, - вiн жартома штовхнув Дробота, i той зарипiв на _стiльцi. Миша Чернишов обернувся до Горобенка: - Жени ┐х, гадiв, у шию!.. Ну, був колись за "самостiйну", так що ж! З кутка несподiвано заговорив мовчазний i похмурий Дружити. Через те, що вiн довго перед цим не озивався жодним словом, усi тепер уважно повернулись до його голосу. - Що там розбирати - був, не був! Ну, а хоч би й був, то що краще: чи те, що вiн наш товариш тепер, чи щоб вiн i досi залишався шовiнiстичним самостiйником? Бiлiсiньких або зовсiм чорних людей нема, брат; люди, як приглянутись, - побiльше будуть сiрi... Нiхто не вiдповiдав на Дружинiновi слова, але напружена атмосфера в кiмнатi одразу розрядилась i зникла. Горобенковi хотiлось щиро потиснути Дружинiновi руку. IX Лекцiя на вчительських курсах мала початись о десятiй, а зараз була тiльки дев'ята. Це, власне, по-урядовому - дев'ята, а насправдi, за сонячним рухом, - на шосту. Щомiсяця перекручували стрiлки на годиннику, й годинник поволi втрачав свою силу колишнього адмiнiстрацiйного глагола. Люди одходили в далечiнь вiкiв i орi║нтувались на сонце. На його чудовий, веселий схiд i сумний, але не менше прекрасний захiд. Пожовклi й на лицi, й на душах сво┐х, висохлi, як старий архiвний папiр, колишнi урядовцi, теперiшнi радслужбовцi установ, уперше побачили сонце у всiй його величнiй краси пм бракувало хлiба, пшона, олi┐, зуживалось останн║ дрантя одягу, гомiнкий, порожнiй, як виточене барило, шлунок глушив ┐м думку, вони поволi втрачали все аж до останньо┐ надi┐ на якусь змiну, але сонця ┐м не бракувало. Сонця було повно скрiзь. Здавалось, нова влада збiльшила'якимось способом день, стягнувши до мiнiмуму нiч. I Кость Горобенко радiв iз цього. Вiн умисно йшов сонячною перi║ю й по-дитячому виставляв пiд сонце непокриту голову. Сонце голубило чоло, волосся, нiжно пестило тендiтними пальцями незримо┐ руки шию за розстебнутим комiром, i пiд його промiнням танули i сумнiви, i муки, i печаль. Тодi думка й тiло зливались в одне гармонiйне цiле, i знайомi остогидлi доми повiтового мiста, i люди, i ввесь неосяжний невiдомий свiт видавались кращими. I не було в Горобенка на душi нi злостi, нi заздрощiв, нi пiдозри, у грудях несвiдомо й непомiтно виростало i заповнювало всi кутки його одне прекрасне сонячне слово - любов. Вiн його нiколи б тепер не вимовив, але вiн вiдчував його. Вiн вiдчував його вiчну красу й невмирущiсть, i це давало йому радiсть. к вiчнi, прекраснi речi, перед якими, кiнець кiнцем, схилялися на довгому шляху iсторi┐ незлiченнi народи i схилятимуться аж доти, доки люди ║ людьми i земля землею. к масовi злиднi, зубожiння, ру┐на, насува║ться ось голод... к сво┐ власнi, захованi болi, непри║мностi, невдачi... Це ║ сьогоднi, зараз. Але минуть роки, вiки, тисячолiття - i ┐х не буде... Це зрозумiло - вкриються новими будiвлями ру┐ни, людство не раз переживатиме ще i злиднi, i голод, i мiж ними загубляться такi маленькi й мiзернi проти земно┐ кулi, проти всього свiту особистi болi i образи... Настане час - i не буде Укра┐ни, не буде, може, нацiй узагалi, але сонце й любов будуть. Це сонце! Це ранкове, вiчно молоде, завжди бадьоре сонце!.. Чому, коли воно ся║ так, як зараз, коли воно пестить одiмкнену душу й розхристанi груди, - так раптом, так несподiвано пригаду║ться... Надя! Ось його промiнню чогось заманулось зупинитись на опуклому м'ячi, що на ши┐. Воно його грi║ найбiльше. Мовби стиску║ навiгь. Пригадав: цей м'яз колись любила Надя. п┐ рука, ця люба рука, що вже нiколи не пiдведеться з домовини, не раз, гладячи його шию, зупинялась отут, на цьому м'язi. I тодi великi чорнi очi, пройнятi, як i у всiх полудневих людей, прозорою тiнню лагiдно┐ жури, зупинялись на його профiлi. I тихо, мовчазно дивились пильно-пильно. Наче хотiли щось розгадати i, не розгадавши, пiшли в могилу... Надя вмерла. I Горобенко знову подумав, що це дуже добре. Навiть не тому, що вона була б чужою, безпартiйною. Нi. Це на другому мiсцi. Ось що головне: жорна часу перемололи б те свiже зерно почуття, що виросло колись у них _обох, i тепер ┐хн║ спiльне життя було б уже не п'яне вино, а сипке борошно, грузьке тiсто, i - хтозна - може, й полова... Тепер же Надя залишиться назавжди такою, як була тодi, в тi далекi, неповоротнi днi. Надя вмерла, але вона житиме як хороша згадка про першу дiвчину, як чиста пам'ять про першу жiнку, що вiн ┐┐ пiзнав. Ця пам'ять житиме. Вона мусить жити, бо це - ║дине в нього, що лишилось вiд минулого. I це не обiтниця його чоловiчо┐ незайманостi, це не сантиментальне "до гробовой доски" - це звичайне людяне й цiлком реальне, але це все ж таки щось бiльше за них. Бо, _певно, не можна забути першо┐ пiзнано┐ жiнки, що перед тобою була дiвчина, а Надя ж, Надя... Горобенко лячно подумав: "Ну, що робив би я з нею тут, тепер, де нiби скасовано кохання i де лiжко заступа║ найкращi вiдносини статей..." I так само, як на сонце вiдкiлясь налiзла незграбна бiляста хмаринка, перед Горобенком раптом устала вчорашня, позавчорашня, тоготижнева реальна дiйснiсть i реальнi, такi, як вони ║, люди. Вiн запитав самого себе: "До чого воно йде?" Сонце розтопило хмаринку, й вона легким, розвiяним димком подалась у безкiнечнi небеснi мандри, а на Костенiй ши┐ знову заграло з подвiйною силою тепле промiння. Тодi без мiркування з'явилась, зда║ться, давно вже готова, але забута вiдповiдь: цi люди, оцi тво┐ офiцiйнi товаришi, - кращi, нiж ти думав. Партiя - це не арсенал святих. Але в тому й ефект, у тому ┐┐ сво║рiдне месiянство, що iз звичайнiсiньких людей, тих людей, яким властиве i добре й лихе, вона творить нове, цiлком вiдмiнне плем'я. Бiльшовицьку расу... Хто й коли мiг одкрити широкому загаловi Дружинiна? Цього простого, а разом i милого в сво┐й простотi Дружинiна? Як просто, по-людському просто, вiн розв'язав тодi в Чернишова проклятий моток пiдозр i недовiр'я, що потай кублились над його, Костевою, головою. I хiба Дружинiн один? Нi. Вiн - символ тих потенцiальних Дружинiних, що десь iще iдуть, але колись таки прийдуть. I потiм Миша Чернишов. Вiн, звiсно, "верхогляд", п'яничка, i всi смертнi грiхи над ним, без сумнiву, тяжать, але вiн... Це теж незрозумiле. Чернишов зна║ не тiльки за "Просвiту" й фiлiю Нацiонального союзу. Бiльше. Цей же Чернишов, працюючи колись за учня в друкарнi Повдера, складав вiзитнi картки його батьковi. Навiть було раз... це, зда║ться, в шостiм класi гiмназi┐ - сам Кость здуру замовив у Повзера й собi вiзитнi картки. Горобенковi до болю стало непри║мно вiд цi║┐ згадки. Хотiлось навiть застогнати, витравити якось iз пам'ятi тi на┐внi гiмназiяльнi вiзитнi картки, що випiкали тепер на живому. Теоретично - Чернишов мусив би принаймнi в пам'ятi заховати до нього ворожнечу, класову ненависть. Адже фактично вiн був тодi пролетар, а Кость хоч i несвiдомий, але визискувач. Але цього нема. Чернишов тепер його товариш. В нього навiть якась нiжнiсть до Костя ║. Що за "всепрощенi║"? Перед Горобенком знову випливло це магiчне слово: партiя. I чи не вперше вiн свiдомо й конкретно почув себе членом ┐┐ величезного, незвичайного колективу... Горобенко все ж таки зарано прийшов на курси. Коридорами вже ходили парами, трiйками й поодинцi Молодi вчительки, обережно й принишкло снували нужденнi фiгури старих, колись статечних педагогiв, але вiд цього не було в примiщеннi шуму. Цi вчителi, що протягом довгих лiт - хто вперто, а хто неврастенiчне - боролись у класi з природним дитячим смiхом, криками й гамором, самi не вмiли вже шумiти, вони тiльки шарудiли. I Горобенковi було чудно проходити через цей тихий, мов скутий, натовп. Цей коридор знав iншi часи. Це ж будинок педтехнiкуму, будинок колишньо┐ його гiмназi┐. За якоюсь невiдомою традицi║ю лектори вчительських курсiв i тепер перед початком лекцi┐ сходяться в учительськiй. Це переважно - старi гiмназiяльнi вчителi. Ось сидить пошарпаний трохи колишнiй лев мiських панночок - учитель географi┐, красень Борисенко, Кость кiлька разiв колись дiстав вiд нього "пару". Вчитель iсторi┐ "Макарон", що питав був гiмназистiв, "скелько лет продолжалась тридцатилетняя война", "Гусак" - Приходько, педель з росiйсько┐ мови. Всi вони, як нужденнi музейнi пам'ятки яко┐сь забуто┐ епохи, залишились в учительськiй. Ханов, як голова курсiв, чемно ступив Горобенковi назустрiч i, потираючи перед ручканням кулаки, повiдомив: - Ваша лекцiя, Костянтине Петровичу, - за десять хвилин, але тим часом у нас невеличка, так би мовити, сiмейна нарада. Ханов - колишнiй директор з iншо┐ гiмназi┐. Горобенко його не зна║. Ханов запобiгливо ставиться до Горобенка - вiн комунiст, так би мовити, цап у овечiй кошарi. Але з ним треба якось ладнати. Власне, його треба притягнути на свiй бiк. Це може бути навiть корисно: чому, скажiмо, вчителям не видають бiлого борошна, а в продкомi службовцi одержали аж по два пуди!.. Ханов посмикав свою зеленувату, цвiлу борiдку й поправив окуляри в золотiй оправi. - ...Тут, бачите, як пайку, ми одержали чотири аршини мануфактури... Що з ними робити - на всiх не подiлиш?.. - Розiграти в лотерею, - сердито буркнув з кутка Гусак. Цибатий Макарон засунув за борт заляпано┐ борщем i воском куртки жилаву суху долоню й скептично спитав: - А что за мануфактура - гадость, наверное?.. Костевi вчителi не ховались перед ним. Вони за старою звичкою почували свою перевагу над молодим лектором укра┐нсько┐ мови, над цим колишнiм ┐хнiм учнем. Борисенко розвалився в крiслi й казав Макароновi далi: - Так вы представьте себе, Никанор Иванович, дает мне секретарь наробраза анкету: "Заполните". Великолепно! Читаю: в какой партии состоите? Я отвечаю: извините, я зто место пропущу... Не понимаю их. При чем тут тпартия? Ну, что за глупые вопросы! Да я считаю себя выше всяких партии! Ханов сторожко скоса, понад окулярами глянув на Горобенка. Борисенко пiймав цей погляд i безтурботно усмiхнувся Ханову гарними сiрими очима. Ханов заклопотано заходився коло паперiв, а Борисенко обурювався далi: - Удивительные предрассудки!.. "Хами! Iнтелiгентнi хами!" - вирвалось усерединi в Горобенка, але вiн промовчав, тiльки злегка почервонiв. З-за шафи озвався ще якийсь лектор: - Поляки, говорят, Киев уже взяли... Макарон, не звертаючи на Горобенка жодно┐ уваги, немов його й не було в кiмнатi, ║хидно промимрив: - "Товариш" Буденный на виручку спешит. Он пока-жет! Борисенко спробував сказати дотепа: - Что-то наш Буденный уж слишком будничный. Дотеп вийшов досить незграбний, i засмiявся тiльки сам Борисенко, а решта осмiхнулись. Але Горобенковi було цього досить. Це недбайливе iгнорування його присутностi, ┐хн║ байдуже ставлення до того, що тут сидить комунiст, - дратувало його вкрай. О, цi педелi знають мiру його предмету! Лекцi┐ укра┐нсько┐ мови на вчительських курсах для них така ж смiховина, як i отi чотири аршини мануфактури на сiм душ, i новi освiтнi заходи влади, i сама влада, i ввесь цей час... I вiдкiля ця певнiсть у них, що вiн покриватиме ┐хн║ сичання, мовчатиме в партi┐? Вiдкiля?.. От пiду i скажу про _все! Вони чи з чемностi сво║┐, чи з жалю ще тiльки не глузують з нього, саморобленого професора... Ще б чого бракувало, сто чортiв!.. Костевi кортiло гримнути на них, вилаятись найбруднiшою лайкою. Вiн з викликом подивився в холоднi Макароновi очi й побiжно помiтив, що Макарон у тiй самiй куртцi, що колись був ходив у гiмназi┐. Щось загнуздало Горобенкiв гнiв i роздратування. Вiн пiдiйшов до Ханова й холодно сказав: - Лекцi┐ мо║┐ сьогоднi не буде. Я пригадав, що _в мене _зараз невiдкладнi партiйнi справи. - Прошу, прошу, - Ханов запобiгливо пiдвiвся й поспiшив всунути Горобенковi в долоню свою руку на прощання. - Прошу, прошу, Костянтине Петровичу... А на коли призначити далi? - Повiдомлю. Педагоги замовкли й непорозумiло дивились на Горобенка. "Партiйнi справи" непри║мно залоскотали ┐м вуха i навiть засмутили ┐х. В учительськiй стало раптом надто тихо, i поспiшнi Горобенковi кроки залунали вороже i якось занадто по-чужому. Один тiльки Макарон спокiйно попросив у Ханова дати йому все ж таки подивитись на одержану мануфактуру. Х Кость пiймав Радченка, коли той вискочив iз соцвиху й летiв оглядати будинок старого театру для реорганiзацi┐ мистецько┐ справи в мiстi. Радченковi не хотiлось зупинятись, вiн на ходу привiтався очима й легким помахом долонi, але Горобенко офiцiйно i навiть гостро сказав: - Почекайте бiгти, товаришу. Я зараз iз курсiв. Там - суцiльна прихована контрреволюцiя. Особливо цей Борисенко... Туди конче треба полiткома. - Ах, сволочi!.. Що ж вони там казали? Горобенко уривчасто вилупив на нього водявi очi й кiлька разiв гидко вилаявся. - Чудесно. Я приборкаю це барахло!.. - кинув вiн наостанн║ i помчав уздовж улицi, розмахуючи вiльною вiд портфеля рукою. Горобенко з хвилину подивився йому вслiд, потiм глянув байдуже на високу дзвiницю, що встала недоречно перед очима i раптом почув у собi порожнечу. Те, що одлягло вiд серця пiсля розмови з Радченком, потягнуло за собою й решту думок. Цi думки переплутались i, як дрантя, звисали долу. Залишилась якась гуща невдоволення й досади. Горобенко пiшов вулицею навмання. Вiн хотiв трохи розважитись. Проте ця гуща з душi не сходила. Навпаки. Зо всього ┐┐ бруду раптом висунулось i прибрало окреслено┐ форми: - Донос? Стало непри║мно i навiть соромно за самого себе. Так низько впасти... Пiти до Радченка й виказати... Мiг же там, в учительськiй, встати й одверто сказати, навiть просто заборонити ┐м паплюжити... Це був би скандал, було б дуже непри║мно, але принаймнi було б чесно... "Чесно"? Горобенко зупинився на цьому словi й сам до себе посмiхнувся: якi теревенi!.. Хто розмежу║ тепер, де чесно, де пiдло? На думку Борисенка, вже саме перебування в партi┐ - не чесно, а на мою - пiдло канючити у влади пайку, а потiм нишком глузувати з не┐!.. З цi║ю публiкою нiякого спiльного шляху не може бути. Вони - той мотлох, що лежить пiд ногами й заважа║ йти вперед. Щось усерединi тихенько пiдказало Горобенковi: "┐х _треба знищити..." Горобенко повернувся до наросвiти, взяв ордера i пiшов до свого гiмназiяльного фiзика реквiзувати для вечiрньо┐ робiтничо┐ школи мiкроскоп. Фiзик жив неподалеку в маленькому власному флiгелi, що заховався за кущi бузку. Горобенко хутко перейшов двiр i ступив до поко┐в. Старий лисий фiзик у потертiй чесучевiй сорочцi, пiдперезаний якимось мотузком, вийшов Горобенковi назустрiч. Вiн хотiв запросити його сiсти i похопився взяти стiльця, але Горобенко приголомшив фiзика сухим, офiцiйним голосом: - Я прийшов реквiзувати у вас мiкроскоп. - ┐ вiн простягнув фiзиковi ордера. Лагiдне фiзикове лице з при║мним яблуневим рум'янцем розтягнулось i на хвилину застигло непорушне. Вiн наче скам'янiв. Якась сила штовхала Горобенка ще раз глянути на фiзика. Його добрi прищуленi очi i посiчене зморшками лице, обарвлене попелястою бородою, вабили до себе. Можна було дивитися на це лице й почувати, як на ньому вiдпочива║ твiй зiр i думка. Горобенко пiддався i глянув. Перед ним було повне болю, образи й здивування фiзикове обличчя. Дивитись фiзиковi в вiчi не можна було. Горобенко прикусив губу й одвернувся. Хоч би фiзик вилаявся, закричав, затупав ногами, сперечався - тодi б одразу полегшало. Але лагiдний фiзик не робив цього колись у гiмназi┐, не зробив вiн цього i тепер. Фiзик мовчки важкими, розхитаними кроками вийшов i за хвилину повернувся з мiкроскопом. Вiн подивився на чистi блискучi мiкроскопнi рурки, зiтхнув i мовчки вiддав його Горобенковi. Горобенко хотiв дати ордера, але фiзик уже зник за порть║рою. Горобенко кинув оком по кiмнатi й поклав ордера на першого стiльця. Потiм похапцем, немов боявся, що фiзик позаду бiжить навздоганяти, вискочив з мiкроскопом надвiр. Вилинялий, старий, як i сам фiзик. Каштан, знайомий Горобенковi ще, з гiмназi┐, вилiз iз сво║┐ халабуди погрiтись на сонцi. Вiн помiтив Горобенка i, виляючи хвостом, пiдбiг до ганку. Бiдний старий собака! Йому й на думку не спадало, яку шкоду вчинено зараз його господаревi. Каштан, привiтно загрiбаючи задньою лапою, почав як умiв лащитись до Горобенка. Вiн лизнув йому долоню й тер мордою об штани. Горобенко мимоволi зупинився i погладив пса. Вiн хотiв схопити обома руками його кудлату морду коло вух i струснути, як колись. Але зробити це заважав мiкроскоп у лiвiй руцi. Горобенковi стало нiяково i боляче. Вiн засоромився пса, який щиро вiддавав йому сво┐ собачi пестощi, не почуваючи в ньому ворога. Цi пестощi краденi, i Горобенко мерщiй подався до хвiртки. Було шкода на┐вного Каштана, i бiдаку фiзика, i себе. - Це все палiативи. Нужденнi палiативи!.. Ти б'║ш не по конях, а по спорохнявiлих, нiкчемних голоблях. Якийсь голос смiявся всерединi, знущався над Горобенком - одняв у нещасного дiдка його останню втiху i хочеш довести, що ти бiльшовик! Ха-ха-ха!.. Кому цим доведеш? Може, самому собi? Дурниця! Ти ж зна║ш прекрасно, що суть не в цьому. Що важить для революцi┐ якийсь мiкроскоп! Дрiбненька, его┐стична душа! Мiзерною шкодою ти хочеш купити собi нове сумлiння? Дешево! Занадто дешево... Це купу║ться тiльки - пам'ята║ш ту безсонну нiч? - купу║ться кровь'ю! Смертю! Горобенко поспiшно йшов край пiшоходу, неприродно виставивши наперед руку з мiкроскопом. Цей мiкроскоп стирчав перед очима як проклятий i пiк долоню. Але його нiкуди сховати. Горобенко намагався обминати поодиноких перехожих, але це не вдавалось. Вони все ж таки проходили повз нього, i ┐хнi погляди падали на мiкроскоп. Горобенко не обертався, але йому здавалось, що всi стрiчнi спиняються й перешiптуються: - Мiкроскоп понiс! Мiкроскоп... Он де вiн!.. Горобенко прискорив ходу. Це все були нiкудишнi палiативи. I тi реквiзованi пiанiно, i шафи, i книжки, i цей мiкроскоп! Треба - iншого. От прийти б до парткому i - баста! Дайте командировку в чека, я не можу так бiльше... Це ж, зважаючи на мою "iнтелiгентнiсть", вони призначили мене до культвiддiлу радпрофу. Сказати б Криче║ву все по щиростi... Але чи змiг би я працювати в чека? Горобенко одразу вiдповiв на це: для того, щоб працювати в чека, треба однаково - розстрiляти. Треба ранiш кiлькох крапель кровi на землi, iнакше буде облуда, iнакше однаково все буде брехня... Горобенко ступив на благенький дерев'яний мiсток через гнилу, вузеньку рiчку, що протiкала через мiсто. Мiстком пройшов якийсь чоловiк i зник за вербами. Горобенко раптом спинився. Вiн передихнув i озирнувся. Довкола було порожньо. Внизу, вибиваючись iз ряски, лиснiло на сонцi брудне плесо. Десь каркала гава. Горобенко нишком озирнувся ще раз i щосили, мов крадене, закинув мiкроскоп у рiчку. Десь неподалiк плюснула вода, й знову все стихло. Горобенко вибiг iз мосту й попростував до культвiддiлу радпрофу. XI Дядько поправив пужалном отосу, що зсунулась на голоблi,_ скрутив iз газетного паперу товстелезну цигарку й весело стьобнув шкапу. - Но-о, сiра!.. Шкапина трiпонула вбiк хвостом, унизаним реп'яхами, i кiлька крокiв пробiгла, а потiм знову мляво подалась на горбок. Славiна на хвилину тiльки замовкла; вона клопiтливо пiдослала пiд себе жмут сiна й пiдiбгала до самiсiньких грудей сво┐ тоненькi, худi ноги. Вiд цього колiна пiд спiдницею загострились, i, здавалось, що об них можна було б уколотись. Горобенко перевiв очi на дiрявi, уболоченi Дружинiновi чоботи, що звисали з полудрабка, i, щоб перебити безнастанне торохкотiння Славiно┐, спитав дядька: - Це вже й Хведорiвка ото? - Да, пiсочком ще трохи, а там проминемо камiнь i хведорiвськi вiтряки. Одначе Славша й на думцi не мала покидати свою тему. Вона, навпаки, вважала за свiй обов'язок i далi переконувати дядька на ате┐ста. п┐ немилосердно трясло на возi, вiд незвички вона корчилась i кривилась на кожнiй вибо┐нi, ┐й давно вже здавалось, нiби всерединi переплутались у якийсь страшний хаос усi ┐┐ тельбухи, одначе присутнiсть двох партiйцiв гальванiзувала ┐┐. Славiна хотiла ┐м мовчки довести, що вона зовсiм не " з бiлого тiста" i драбинчастий селянський вiз, i оцей шлях проклятими, безкiнечними манiвцями, щоб тiльки обминути бандитськi хащi на прямiй дорозi, - ┐й зовсiм нi по чому. Через те Славiна перемогла себе i отак, без усяких передмов i зачiпок, з пiвгодини вже розводила перед дядьком антирелiгiйну мороку. Дядько трапився м'який i незлобливий. Вiн цiлком несподiвано для Горобенка охоче пристав до розмови, але сперечався iз Славiною легенько, уникаючи рiшучих вiдповiдей. Вiн бiльше натякав та жартував, анiж сперечався. - Воно кон║шно. Сказано: аби люди, а пiп буде; ну, тiльки ж усе ж таки, як подумати, то... Славiна перебила його: - Подождите, товарищ. Прежде всего остановимся над самим вопросом о религии. Карл Маркс, например, сказал: религия - зто опиум для народа. Дядько чи не добрав останнiх слiв, чи, може, просто не дочув, йому раптом заманулось пiдтакнути Славiнiй, i вiн, сiпонувши вiжки, жваво проказав: - Та воно так: тепер усе для народа. Дружинiн голосно зареготав, а Горобенко посмiхнувся й приязнiше глянув на Славiну. Славiна знiяковiла й зашарiлась. пй стало кривдно й досадно через нерозторопу-мужика й кортiло виправити сво║ власне замiщання. Вона завовтузилась на сидiннi й розгублено намагалась пояснити дядьковi: - Религия, зто, понима║те, товарищ, прежде всего... ну, как бьi вам зто пояснить?.. Это - иллюзия... Вы представля║те себе человека, который... Дядько якось по-сво║му зрозумiв Дружинiнiв смiх. Вiн глибоко зiтхнув i обернувся до Славiноп: - Не скажу вже, чи люзiя, чи нi, ну тiльки i я, ┐й-бо, не ходив би до церкви, якби ж то знаття... - Дядько блиснув тихими сiренькими очима з-пiд насуплених брiв i присунувся до Славiно┐: - Воно-то все так, що ви говорите, кон║шно... Ну, тiльки ж добре, як там (дядько мотнув вiжкою вгору, показуючи на небо) нiчого нема! Ну, а як ║?.. - Дядько присунувся до Славiно┐ ще ближче i пильно уставився в ┐┐ лице. - Ну, а що як умреш, а там воно все ║?! Славiна не знайшла одразу вiдповiдi, а дядько розвiв безпорадно руками з вiжками i знову посунувся наперед до шаньки з вiвсом. - Ану, сiра! Волочишся там! Но-о-о... - Дядько хльоснув батiжком у повiтрi i зниженим уже тоном, але твердо поклав: - Нi, що б там не було, а краще, ма'ть, ходити до церкви. Спокiйнiше воно все ж таки... Дядькiв висновок знову засвiтив на Горобенковому обличчi усмiшку. Але усмiшка розбавилась iронi║ю, а за нею гостро взяла нетерплячка - коли нарештi буде край цiй безглуздiй розмовi! Його дратувала i незрозумiла дядьковi мова Славiно┐, i ┐┐ штучнiсть у словах, i невмiння звичайно, по-простому пiдiйти до дядька. Вiн навiть радiв, що все це кiнчилось у Славiно┐ анекдотичне, але разом iз тим боявся, що Славiна знову заходиться переконувати дядька. Хвилинами в нього прокидався жаль до Славiно┐. Сидить ця зовсiм непотрiбна тут, негарна з себе жiнка з гострими колiнами i виставля║ себе на посмiх. Мимрить недоладнi слова, а дядько собi в душi глузу║ з не┐. О, це хитрий дядько! Кость уявля║ його добре. Цi анемiчнi слова Славiно┐ - для нього як об стiнку горохом. Вiн же у сво║му селянському iнтелектуальному масштабi на цiлу голову вищий вiд Славiно┐. Кость прекрасно бачить, як дядько розповiдатиме на селi про стрижену, пришелепувату "комунiстку" i смiятиметься з не┐. Ба смiятиметься з них усiх. Вони ж - товаришi ┐й. Стало знову шкода Славiно┐ i обурювала залатана дядькова спина: засмi║шся, чорте, на кутнi!.. Горобенко подивився на пишну пшеницю, i це, як i завжди, дало йому заспоко║ння. Невтомний пустун-вiтер гнав по нiй хвилю за хвилею. Хвилi бiгли навперейми, аж поки не обривались на свiжiй стернi, але вiтровi було до того байдуже: вiн перебiгав обнiжками назад до краю поля й знову гнав новi й новi. Заходили жнива, й першi копи вже кинули легеньку тiнь на лiто. I вiчно вiд цих кiп i голо┐ стернi ста║ сумно. Росте в грудях жаль, i невимовне чогось шкода. Чи лiта, чи тепла, чи днiв сво┐х? Хтозна. Цi копи породять незрозумiлу тугу, а пiзнiше, коли затрiпотить на даху вечiрнiй осiннiй дощ, ця туга буде старечою рукою пiдбивати невеселi осiннi пiдсумки... Горобенко перекусив суху стеблину й замислився. Край дороги полуднували женцi. Порiвнявшись iз ними, дядько звернув лiворуч, щоб обминути ┐хнього порожнього воза й розпряженi драбчастi конячки. На зворотi, вилазячи з глибоко┐ колi┐, вони трохи затримались. Женцi питливо дивились на них. Коли вiз порiвнявся з ними, крайнiй пiдморгнув до дядька-вiзницi. - Ярмарку║ш, Даниле? Але вiзниця утримався вiд жартiв. Вiн для чогось спинив свою шкапу й привiтався: - Драстуйте, боже поможи... Славiнiй надав чорт знову встряти до розмови: - Здравствуйте, товарищи! - Вона глянула на свiжi снопи покошено┐ пшеницi й поблажливо сказала: - Харошая у вас рожь в зтом году. Женцi зареготали, а вiзниця, мов засоромившись за сво┐х ┐здцiв, досадливе буркнув: - Та що ви! Це ж пшениця! Славiна винувато прошепотiла до себе: - Разве?.. Как же это я ошиблась?.. - Та вже ж "ошиблась", як зроду, мабуть, не сiяла! недобре посмiхаючись, сказав хтось позаду, а крайнiй, смiючись, пiдiйшов до воза i, витираючи пiт з чола, промовив до вiзницi: - Це, Даниле, як той товариш, що навеснi балакав у сполкомi: "Сiйте, каже, товарищi крестяне, "пашано", од нього прибилi багато буде..." Женцi знову одностайно зареготали. Горобенка давно вже пiк сором за Славiну, i смiхи та дотепи женцiв нервували його. Вiн торкнув вiзницю за плече: - Поганяйте. Нам треба, щоб завидна при┐хати. Дядько сiпонув вiжки, i вiз рушив далi пiд глузливими поглядами женцiв. Коли вже од'┐хали, Дружинiн обернувся назад до снопiв i,_ подумавши трохи, сказав Славiнiй: - Да, подлинно была пшеница, а не рожь. Зто у вас, товарищ Славина, неудачно вышло. Нужно легче... Славiна нiчого не вiдповiла й зручнiше вмостилась на сво║му сидiннi. п┐ опанували досада й одчай. "З славiними далеко на селi не по┐деш!" - подумав Горобенко i сердито виплюнув з рота стеблину. Уже смеркалось, коли при┐хали до села. Попереду, збиваючи з дороги вечiрнiй пил, поверталась додому череда. Корови флегматичне сунули до сво┐х дворiв, зупинялись коло ворiт i монотонне мукали. Деякi з них лiньки повертали назад голови i безглуздо дивились на вулицю. В ┐х поглядах була безкрая нудьга i вiчне здивування: "Нi чорта не розумiю - до чого воно все це". Проте корови й не намагались збагнути що воно й до чого. Вони задовольнялись з того, що констатували при┐зд якихось трьох нових людей на село i по-фiлософському, одвернувшись вiд су║ти, знову мукали. пхн║ мукання наганяло Горобенковi тепла i сво║рiдного затишку. Було при║мно дивитись, як розходяться корови й пастушки в уболочених штанях, з великими торбами пiдганяють хлудинами решту череди. Кучугури бiлих хат i зелена вовна осокорiв, яворiв та верб наганяли спокою та сумирностi. Хотiлось без думки дивитись перед себе i стежити, як усе тво║ нутро сповню║ться тишею i миром. Горобенко навiть повеселiшав. Це дуже правдиво в Шевченка: "Село - i серце одпочине..." Тiльки не те вже село розляглось перед очима i не спочинок чека║ на Костя Горобенка, а iспит. Одни iз численних iспитiв на "бiльшовика", iспит на життя. Горобенко спустив за полудрабок потерплi ноги i питливо вдивлявся в косу, сiру вiд вечiрнього присмерку, сiльську перiю. Десь глибоко, отам у запiчках, пiд повiтками, на левадах, зашилась разом iз iржавими одрiзами сiльська душа. Насторожлива, пiдозрiла i жорстока. А назовнi - стоять лагiднi мовчазнi хати й кублиться з коминiв де-не-де дим. Так само стояли цi хати за царату, може, i за крiпацтва або й навiть за козаччини... Хтозна. Горобенко внутрiшньо сказав собi: "Я зовсiм тебе ще не знаю, село. Ти така сама загадка, як i вся химерна нацiя. Ти чуже менi, село, - чуже, далеке i незрозумiле. Щодо цього, то я не далеко вiдiйшов вiд Славiно┐... Це, певно, гадаючи, що кожний укра┐нець так чи так - селянин, Криче║в послав мене сюди за голову перевиборчо┐ трiйки. Не Дружинiна, а - мене. Це зрозумiло. А втiм, - Горобенко посмiхнувся до себе, - я все ж таки не селянин i вiд села в мене нема║ анiчогiсiнько. Щоправда, це трохи незвичайно для укра┐нця, одначе, знай, село, - мене й не вабить, власне, тебе пiзнавати. Я зовсiм не вклоняюсь перед тво┐ми опоетизованими хатами, садочками, звичайнiсiньким "мiсяченьком" та iншими тво┐ми неодмiнними аксесуарами. Менi байдужiсiнько до них зараз, а iнодi... iнодi я розтрощив би це все к чорту... Але я таки загнуздаю тебе, село!" Зачувши кiнець дороги, конячка раптом стрепенулась i хутенько побiгла. Вiз лунко заторохкотiв по твердому грунтi, й вiд цього вулиця ожила. За ворота повибiгала дiтвора й, цiкаво дивлячись на воза, несмiливо тулилась до старих колод. Через тини i з вiкон виглядали полохливо лiтнi жiнки, i тiльки iнколи коло фiртки похмуро дивилось чи║сь чоловiче бородате лице. Цi похмурi погляди з-пiд насуплених брiв важко впадали в очi i таврувались у пам'ятi. Цi бородатi лиця не вiщували нiчого доброго. пхнi очi бачили на кожному возi, що при┐здив iз мiста, тiльки ворогiв. Вiдтiля при┐здили до сумирних хат iз розкладками, контрибуцiями, арештами й розстрiлами. Село прокляло ┐х i зарилось у сво┐ нори. Горобенко раптом подумав: "Ой, мабуть, люта смерть пiд такими поглядами!.." Горобенко, не стримуючись, пильно вбирав ┐х у себе, хотiв _затримати ┐х найдовше, спинити на собi. Вулиця несподiвано обiрвалась, i вiз витрусився на майдан. Лiворуч вилiзла незграбна велика мурована колишня волость - теперiшнiй хведорiвський волвиконком. Вiз круто завернув до старих схiдцiв i почорнiлих вiд довгих лiт колонок на ганку. - Оце вже i сполком буде, тпрр-у-у... - не обертаючись, промовив вiзниця й потягнув до себе вiжки. Дружинiн сплигнув iз воза й почав розтирати ноги. Славша старанно струшувала з одежi порох i незадоволено щось бурмотiла. - Перевиборча трiйка будете, товаришi? Голова волвиконкому Гарасименко, в плюшевому кашкетi i з наганом на поясi, тихо пiдiйшов до воза й поклав на полудрабок дебелу порепану долоню. Славiна обережно звiсила з воза сво┐ ноги, набралась духу i плигнула. Якби Дружинiн не пiдтримав ┐┐ за руку, вона, мабуть, потрапила б кудись за колесо, але скiнчилось щасливо, i Славiна, дiстаючи з-пiд сiна свого портфеля, сказала сердито Гарасименковi: - Ну й дороги у вас, товариш! Просто - кошмар... Гарасименко хазяйновито постукав пальцями по полудрабку, але на виправдання дорiг вiн слова не знайшов i через те промовчав. Коли вже всi розiбрали з воза сво┐ речi, вiн переклав долоню на пояс i спитав: - В iсполком пiдете? Зараз i люди саме сходяться на засiданi║. Горобенковi подобалась тиха i спокiйна Гарасименкова мова i його рiвне поводження. В ньому вчувалась унутрiшня сталiсть i певнiсть, а заразом i поважна хазяйновитiсть дбайливого начальника. Ступаючи схiдцями поруч iз Гарасименком, Горобенко раптом подумав: "Як усе ж таки змiнила людей революцiя! Це вже не старшина колишнiй або писар. На цього можна покластися..." Гарасименко пропустив усiх у темний коридор, а потiм зовсiм непомiтно опинився попереду й поважно увiйшов у "предсiдательську". Глибока сутiнь снувала в кiмнатi чорну запаску. З темних похнюплених куткiв линули пiд високу стелю зашкарублi слова й шамотiння. - Треба свiтло засвiтити, - кинув кудись до вiкна Гарасимепко. В кiмнатi все затихло й нашорошилось. Виконкомiвський секретар проворно дiстав iз шафи якусь нужденну лампу й старанно заходився ┐┐ засвiчувати. Лампа довго упиралась, блимала, гасла, але врештi засвiтилась тоскним, синюватим вогником. Кiмната, мов iз прiрви, поволi заповнювалась поважними бородами, обличчями й селянськими свитами. Дружинiн сiв на дзигликовi i стомлено обперся спиною об стiл. Славiна сiла було коло стiни на лавi, але вiд не┐ одразу ж - наче ┐┐ тоненька постать потребувала мiсця аж на трьох - поспiшно одсунулись лiтнi селяни, замiтаючи пiсля себе мiсце полами свит. Славiна знiяковiла i поспiшно пересiла до Дружинiна. Вмостившись коло нього, вона полегшено зiтхнула й заспоко┐лась. У кiмнатi знову стало незграбно-тихо, i нiхто не наважувався першим порушити цю тишу. Горобенко пройшовся по кiмнатi. Коло стiн сидiли дядьки й питливо-гостро дивились на при┐жджих. Горобенка непри║мно лоскотали тi погляди по скронi й правiй руцi, але вiн не обертався на них. Вiн пiшов до протилежного боку i вмисно став до них спиною. На стiнi статечно висiв Маркс i пильно розглядав селянськi свити, а пiд ним хтось прилiпив глевким хлiбом старе "Письмо В. Й. Ленина к украинским крестьянам". Цi зовнiшнi ознаки нового часу серед мовчазних дядькiв пiд стiнами не надавали ще примiщенню радянського вигляду: там же надворi, в темрявi, за двi версти - Ворскла, а за нею старi полтавськi лiси, лiсовики, повстання, смерть. Хто може ручитись, що буде тут за годину, двi, три? Горобенко повернувся до свiтла й пробiг очима по дядьках. Вони сидiли в тих самих позах, але на ┐хнiх обличчях, здавалось, було тепер: моя хата скраю, ми _нетутешнi. Це, мабуть, ще найлiпше, що вiд них можна сподiватися пiд лиху годину, подумав Горобенко, а проте, може, вони i... Дядьки сидiли i тепер мовчки, i тiльки чути було ┐хн║ важке сопуче дихання. Ця мовчанка ставала Горобенковi нестерпною, але як пiдiйти до них, як одiмкнути ┐хнi замкненi душi, примусити ┐х говорити, говорити одверто i щиро, як iз сво┐м, вiн не знав. Через те брала досада i дядькiвськi постатi просто дратували його. Вiн пiдiйшов до Гарасименка i голосно запитав: - А як тут у вас продрозкладка йде?! Свитки пiд стiнами жадiбно подались наперед i завмерли. - Що ви спрашу║те? - не зрозумiв одразу Гарасименко. - Розвьорстка як? - Так, так - розвьорстка, - нетерпляче пояснив Горобенко i зашарiвся пiд Дружинiновим поглядом. - Iде потроху, ну только що тут у нас ще контрреволюцiя сичить... Саботажники ║сть такi, сказать би, перебаранчають дуже... Кулакiв багато позоставалось. Iз ними бiда. Вродi як би серед шляху живеш - ком'ячейки нiяк не дають добре органiзувати. Тут записались були три нових, ну як тiльки обче собранi║ - не йдуть: бояться. З кулаками тут треба того... - Гарасименко важким рухом пiдвiв до грудей долоню й мiцно стиснув пальцi. Дядьки коло стiни уважно, не мигаючи, дивились на його руку. Гарасименко опустив долоню на стiл. - Миром iз ними не можна, потому нiкакого понiманiя властi не признають... Гарасименко з великими потугами добирав потрiбних слiв, але ┐х неставало йому, через те говорив iз паузами i на чолi пiд репаним дашком плюшевого кашкета виступили крапельки поту. Але Горобенковi подобалось, як вiн говорив. Вiн дивився на його кремезнi, мужнi рамена, i вони видавались йому за мiсток мiж ними й селянськими свитами пiд стiною. Адже цих Гарасименкiв ще тiльки одиницi, але якi вони мiцнi! Ну, що б робила Радянська влада на селi, коли б не було цих Гарасименкiв? Село обернулося б у суцiльнi непролазнi нетрi. Поки ║ хоч один Гарасименко на все село, можна не турбуватись: вiн не зрадить, вiн не скаже: "Я нетутешнiй", вiн нiкуди не пiде з села. Новi, незрозумiлi слова скаламутили йому мозок, запалили душу, i вiн iтиме з ними у важких чоботях сво║ю сiльською дорогою, не збиваючись на манiвцi. Як багато важать для нас цi Гарасименки!.. Дивлячись на Гарасименка i слухаючи його кострубатi слова, ставало легше, спокiйнiше. Горобенко добув iз кишенi кисета й простягнув до Гарасименка: - Закуримо городського махряка. Гарасименко ворухнув пальцями i, нiби перепрошуючи, тихо вiдповiв: - Я так що некурящий... не потребляю... - Потiм задер бородату голову понад столом до темного кутка i по-начальственому сказав до секретаря волвиконкому: - Виборчi списки там назавтра - щоб були. Славiна застебнула гудзики на сво║му зiбганому жакетику i нахилилась до Дружинiна: - Хорошо бьмо бм на ночь поесть где-нибудь у кулака... XII Сонце било в маленьке вiконце i нiяк не могло вдертись зовсiм до хати. Воно позначило здобуте на долiвцi мiсце золотим снопом, але в запiчку, на брудному, вкритому чорним мотлохом полу, i в кутку, де суворо дивиться кiлька позолочених богiв - засiла уперта. сутiнь. Горобенко протер очi й сiв. Обабiч спали ще Дружинiн i Славiна. Дружинiн широко розкинувся на сiнi, зiбгавши пiд собою рядно, а права нога, простромлена на великому пальцi промiнням, видерлась аж на долiвку. Н