яко┐-небудь  камери  кримiнальних.  Пiсля  знано┐
психiчно┐  й  полiтично┐  обробки  образ   "троцькiста",   тобто   кожного
полiтичного, в очах  такого  хлопчини  (та  й  хiба  тiльки  такого!)  був
неабияким страхiттям. Адже ┐х виховувано в слiпiй i  пекельнiй  зненавистi
до тих "троцькiстiв", i цю зненависть  вони  належно  виявляли  де  тiльки
могли. То ж перспектива опинитися серед "троцькiстiв"  вiч-на-вiч,  та  ще
одному-однiсiнькому, та ще проти  велико┐  ┐х  кiлькостi,  пiсля  того  як
кримiнальнi так часто й так багато заливали ┐м за шкiру сала по  тюрмах  i
таборах, була мало при║мною. За мораллю й за законами кримiнальних за  все
мусить бути тяжка вiдплата. Око за око. Це знали  тюремники  й  саме  тому
вирiшили застосувати до цього, очевидно, упертого правопорушника й не дуже
просякненого пi║тетом до тюремно┐ держави (якщо судити з тi║┐ лайки,  якою
хлопчина частував сво┐х носi┐в) хлопчини ту саму методу, що ┐┐ застосовано
колись ще в часи бiблiйнi до тих знаних отрокiв. Так випробовують  грiшних
i праведних споконвiку.
   Але ефект з цього всього вийшов зовсiм несподiваний.  Власне,  страшний
кримiнальник виявився великим праведником, лише не по вiдношенню  до  тих,
хто покрутив йому душу.
   Перший час хлопчина сидiв у кутку й вовкувате та  не  знати  як  вороже
оглядав клiтку з "троцькiстськими" левами. Та потрохи ворожiсть i  переляк
поступилися мiсцем такiй  же  несамовитiй  цiкавостi.  Бувши  вiд  природи
допитливим i романтичним, хлопчина побачив неймовiрнi речi.  Вiн  побачив,
як i чим живуть всi  тi  жахливi  "троцькiсти"С-  почув  чудеснi  "романи"
(неодмiнно з  наголосом  на  першому  складi  за  блатним  синтаксисом)  -
прекраснi й захоплюючi повiстi,  яких  вiн  зроду  не  чув.  Почув  цiкавi
лекцi┐. Побачив  всi  види  тюремного  мистецтва.  Особливо  його  скорило
малювання, та ще в процесi роботи славного академiка, професора цi║┐ штуки
i... уявiть собi, "теж троцькiста"! Хлопчина пильно придивлявся до  всього
сво┐ми великими синiми очима й мовчав, щось шалено  обертав  пiд  черепною
покришкою. Ще трохи -й хлопчина роздобув собi галошу, нишком натирав ┐┐ об
стiну, нагострив приколку (зовсiм так, як у професора) й, сидячи в куточку
за  парашею,  цiлiсiнькi  години  щось  уперто  шкiцував,  пробував.  Було
зворушливо спостерiгати це вовченя.
   Потрохи-трохи вовча травма зiйшла й хлопець  вклинився  всi║ю  душею  в
життя страшних "троцькiстiв". Без сумнiву, для нього почалася зовсiм  нова
ера. Все, що чув, вiн вбирав у  себе,  як  губка  воду,  й,  сам  того  не
помiчаючи, все бiльше й бiльше потрапляв  у  полон.  Вже  на  третiй  день
хлопчисько прийшов до гурту,  де  Андрiй  iз  штурманом  грали  в  шахи  й
мугикали пiснi, й сiв бiля них. Мабуть, орел  на  штурманових  грудях  був
тi║ю  останньою  романтичною  деталлю,  що  остаточно   полонила   хлопця.
Помiтивши, як хлопчина розгляда║ його груди, штурман знiчев'я  спитав,  як
його звуть.
   Хлопця звали Сашко.
   - Ну так от, Сашко! Не сиди там за парашею, бо замокнеш, як стонiжка, а
переходь до нас, сiдай ось тут. Добре?
   Вiд того моменту Сашко вже не сидiв за парашею. Вiн зайняв  мiсце  бiля
хлопцiв i зробився ┐хнiм джурою.
   I був Сашко з бiса здiбний i жаднючий на  все.  Вiн  все  хотiв  знати,
всьому хотiв учитися, нагадуючи голодного, що напався на силу-силенну ┐жi,
ризикуючи собi пошкодити. Коли його питали  про  минуле,  вiн  нiяковiв  i
нiчого не хотiв розповiдати. Вiн був скритний, як i всi тi  юнi  душi,  що
передчасно хлиснули з  гiрко┐  чашi  злочинства  й  упослiдження,  але  не
встигли ще втратити iскри, що ┐┐ заронила в  дитячу  душу  мати,  -  iскри
якогось розумiння добра й зла.
   Сашко мав п'ятнадцять рокiв - вiк, коли саме починають виростати  крила
в тих, хто ма║ душу, здiбну тi крила мати. Сашко мав таку душу.
   Часто Сашко сидiв i довго нерухомо спостерiгав камеру, а тодi зiтхав  i
мовчки хитав головою...
   - Що? - питав у нього котрийсь.
   - А я думав, - хитав головою Сашко, - а я думав...
   Що саме вiн думав, у нього не допитувались, бо було ясно, що  саме  вiн
думав перед тим, як його вкидали в цю камеру.
   На одного полiтичного ставало бiльше. Без сумнiву... I  то  справжнього
полiтичного, а не такого собi...

   Андрiй у вирi камерно┐ одiссе┐ почав був уже забувати за  свою  справу,
за всi сво┐ болi й тривоги. Не те, щоб людина дурнiла, не  те,  щоб  нерви
тупiли, нi, просто людина за безлiччю "важливих" справ не мала часу, а тим
часом в душу закрадалася фiкцiя й помалу там мiцно отаборювалась -  фiкцiя
про те, що,  "може,  щось  сталося"  й  вже  все  скiнчилося.  Одного  дня
вiдчиняться дверi й це все пiде додому. А те, що було, - то лиш  тяжкий  i
поганий кошмар.
   Андрiй мав експансивну душу й вроджену здiбнiсть захоплюватися  творчою
працею, яка б вона не була. Чи вiн проектував лiтаки колись,  чи  робив  з
пластмаси  люльки  тепер,  вiн  переживав  те  саме.   Задумавши   зробити
яку-небудь надзвичайну люльку, вiн втрачав спокiй, переживав,  полюючи  за
шматочком  цеглини,  шукаючи  кiсточку  з  курячого  крила,  збираючи  все
потрiбне, а тим часом  виношуючи  свою  надзвичайну  люльку  в  душi.  Вiн
уявляв, яка то вона буде чудесна - вiн зробить голiвку дiвчини,  вiн  коси
┐┐ покладе ось так, зробить гарний нiс i брови... I  вiн  зовсiм  не  буде
курити з тiй люльки, а, скажiмо, подару║ штурмановi. I  цiкавила  його  не
так сама люлька, як процес ┐┐ творення. I вже перед такою люлькою не  було
важним все iнше. Або зробити партiю шахiв! Або вивчити нову пiсню!.. Може,
тому все iнше - вся його справа - якось  стушувалося,  вкрилося  серпанком
нереальностi й помалу почало забуватися. Далебi,  забуватися.  Як  i  його
забули всi. Людина нiби потонула й потрапила в iнше царство. VI
   Однi║┐ ночi Андрi║вi приснився дивний сон:
   ...Пурпуром i мiддю погорiла зоря. На вiтер.  Нi,  то  загравами  пожеж
взялося  небо  й  мерехкотить,  немов  сяйво  пiвнiчне,  то  спалаху║,  то
пригаса║. Це нiби далека заполярна Колима -i... це нiби його рiдне  мiсто,
це Харкiв, i Ки┐в, i сонячна Одеса з кораблями на рейдi... Скажений вiтер,
вогненний смерч свистить над усiм, в несамовитих  вибухах  розколю║ться  й
осипа║ться обрiй - осипа║ться вогнями ракет, шрапнеллю набо┐в, клекотить i
захлина║ться кулеметним рокотом, стугонить  громом  далекого  й  близького
бою.  Земля  горить  у  вогнi  повстання!  Його  земля  горить   у   вогнi
повстання... Вони вирвались i вони йдуть!.. Незчисленна сила й сила людей.
Вiд сонячно┐ Одеси до далеко┐ заполярно┐ каторги бушу║ смерч. Вiтер носить
скривавлене лахмiття, недопалене в "Гелiосах" тюрем i казематiв,  розрива║
полотна прапорiв з напнутого на дрюччя  якогось  ганчiр'я,  мета║  в  диму
шматки "Марсель║зи" (як колись!! як давно  колись!)  i  слова  ще  якихось
божевiльних пiсень... Вони йдуть. Вони вивертають i громадять  лiхтарi,  й
телеграфнi стовпи, i тумби, i брили ру┐н, i  залiзнi  брами,  i  покрученi
грати - навертають них страшнi барикади середi  охоплених  полум'ям  мiст.
Вони захлинаються вiд диму i помсти...  Ось  вони  йдуть  бруком  великого
мiста... Дванадцята камера вiдбива║ тяжкий, зловiсний  крок...  I  даремно
мечеться начальник тюрми, кричучи несамовито:
   - Заключонни║!.. Садiтесь!!" - Вiн замовка║, затоптаний.  Вiн  щеза║  в
клекотi бою, що  все  нароста║.  Дванадцята  камера  кроку║  в  зловiсному
мовчаннi... А за ними - маси, маси... Нiхто  не  вiдста║.  Нiхто  не  смi║
вiдставати!." Туди, туди, вперед! Швидше! Швидше!..  Вони  бiжать...  Вони
громадяться бiля грандiозно┐ цитаделi, виповзають, як хмари грозовi, -  ┐х
сила-силенна - заплаканi, охопленi психозом безоглядно┐ помсти й  нищення,
слабi, кволi, прокаженi, несамовитi люди. Вони ┐┐ облягли й  чекають...  В
небi лiтають чорнi, зловiснi птахи... "Там, там забарикадувалися  всi,  що
обернули цей свiт у юдоль слiз i страждання". Це остання й це  неприступна
фортеця... Це нiби Дворець Сов║тiв, виведений,  як  вавiлонська  вежа,  до
самiсiньких хмар i навколо цi║┐  апокалiптично┐  споруди  гойда║ться  море
тих, що встали з сибiрських кар'║рiв, з усiх тюрем, з заполярно┐ тундри, з
пiскiв Казахстану, з усiх кiнцiв неосяжно┐ землi концентракiв...  Це  буде
остання, це буде рiшальна велика битва!.. Але ж вони -тiльки хаос,  тiльки
хаос... Де ж Месiя!? Де ┐хнiй Месiя?I  Ось  розкололося  небо,  повергаючи
всiх у розпач i жах. Ось розверзаються мури i на них хлинуть люди в  бiлих
халатах... Де ж Месiя?! Де ж ┐хнiй Месiя?!
   I тодi десь пiдводиться  штурман.  Мовчазний  i  понурий.  В  зловiсних
вiдблисках пожеж.  Вiн  вироста║,  як  легендарний  Ахiлл.  Овiяний  всiма
вiтрами, обсмалений порохом, розхристаний i простоволосий, голий до пояса,
з чорним орлом на моряцьких грудях. Вiн пiдносить  руки  до  самого  неба,
потряса║ ними i кричить iз сарказмом шалений, несамовитий клич:
   -О, аве, Цезар! Морiтурi те салютант!!
   I гойднулася земля вiд реву i  реготу,  вiд  крику  i  тупоту,  взялася
вогнем i димом розiллялася смерчем велико┐ битви...
   . . . . . .
   Опалове небо наляга║ на землю, i мерехтять мовчазнi молонь┐.  I  сто┐ть
безмежний плач над ру┐ною, i сто┐ть сморiд, i сто┐ть чад. Вiн -  Андрiй  -
лежить серед хаосу згромаджених тiл, стиска║ гарячий скорострiл i не  може
пiдвестись: ┐х переможено. Все обернулося в прах. Купи ганчiр'я i людських
кiнцiвок застелили землю до самого обрiю  й  лежать  пiд  опаловим  небом.
Хтось ходить по тiм гробовищi й плаче. Це мати, це його мати... Але то  не
мати! пх багато. Вони ходять в бiлих  халатах,  пiдводять  мертвих  ударом
ноги й зганяють усiх назад, назад до спецкорпусу.  Ось  нахиля║ться  якась
жiнка i каже: "Ага! Ти ще у  нас  заплачеш!"  i  розсипа║ться  несамовитою
лайкою. Це Неча║ва. Андрiй придивля║ться до вогненногриво┐ фурi┐ i  раптом
бачить, що це не Неча║ва. Це Катерина! В унiформi сержанта НКВД, гнiвна  й
пломенiюча, перед ним сто┐ть Катерина! Опалове небо,  заткане  чадом,  над
ру┐нами рiдного  мiста  i  Катерина  в  проклятiй  унiформi.  Вона  суворо
простяга║ руку й каже "Давай iди". Тодi  Андрiй  закипа║  гнiвом,  закипа║
жалем, закипа║ розпачем i хоче ┐┐ вбити. Зцiплю║  зуби  й  пiдносить  свiй
гарячий скорострiл... I бачить перед собою очi, повнi великих слiз. Андрiй
шалено тисне  на  гашетку,  але  скорострiл  не  стрiля║.  Вiн  хапа║ться,
спiшить, а очi, повнi слiз, мерехтять перед ним, i вiн вiдчува║,  як  його
горло теж налива║ться слiзьми. Вiн квапиться, але скорострiл  не  стрiля║.
Тодi вiн несамовито хапа║ за цiвку й, думаючи про братiв, заплющу║  очi  й
розмаху║ться з усi║┐ сили...
   . . . . . .
   Звалище  тiл  застила║  все  навколо.  Андрiй  тре  очi   й   з   жалем
роззира║ться, де ж вона! Де ж вона?! "Катерино!"- каже вiн з  жалем,  весь
облитий холодним потом. Вiн не жалi║, що вiн ┐┐ вбив, вiн жалi║,  що  вона
стала такою. Але де ж вона? Звалище таке неймовiрне, що годi  щось  в  нiм
розiбрати. Люди лежать,  як  бревеняки,  переплутавшись  голими  ногами  й
руками. Посинiлi обличчя задертi вгору й роти ┐хнi широко  пороззявлюванi.
Iншi тримають в ротi пальцi чужо┐ ноги або лiкоть чужо┐ руки, ось лежать в
скрючених позах, переплутавшись  в  смертельнiй  схватцi,  -голова  одного
потрапила межи ноги другого. Пiт вилиску║  на  мертво-блiдих  i  посинiлих
обличчях, на голих плечах, на пальцях рук.  Яке  жахливе  звалище!  Андрiй
зводиться й сiда║, прийнявши з себе чи┐сь ноги, - шука║ очима скорострiла.
Скорострiла вiн не знаходить, але бачить,  як  насупроти  нього  зводиться
труп, обпира║ться об мур спиною й, широко вiдкривши рота, харчить, кашля║,
потiм вийма║ рукою одне око, крутить його перед лицем, обтира║ ганчiркою й
знову вклада║ на мiсце... У Андрiя волосся ворушиться на головi.
   - Агов! Що ти робиш?! - каже вiн до мерця.
   Мрець мовчить.
   I раптом вiн помiча║,  що  всi  мертвi  починають  дихати,  ворушаться,
опалове небо, сморiд i чад над людським звалищем гойдаються. Поволi з того
всього виплива║ електична лампка в стелi...
   Тьфу, будь ти прокляте! Андрiй  уперто  хапа║ться  очима  за  лампочку,
боючись, що вона зникне, ця лампочка, ця межа мiж тяжким сном i дiйснiстю.
Нарештi оговту║ться й глибоко зiтха║. Зiтха║ з жалем - це камера. Це сонна
камера ч. I2. "Валет в замок"  поламався,  i  люди  лежать,  як  трупи  на
побойовищi. "Значить, люди в  бiлих  халатах  стягли-таки  знову  всiх  до
камери", - дума║ вiн iронiчно, а перед ним сидить дiдусь на прiзвище Мороз
i поправля║ сво║ штучне око. В нього, пак, штучне, скляне  око.  Вправивши
його остаточно. Мороз поморгав вiком здорового ока й загнусавив:
   -Старосто! Старосто! Валет поламався... Андрi║вi налягло щось на  душу.
Звичайно, вiн нi в якi сни не вiрив, але щось противно ссало  пiд  серцем.
Який паскудний сон! Такий геро┐чний на початку i такий паскудний в  кiнцi.
Зiтхнувши, Андрiй вклинився в направлений "валет" i намагався заснути. Але
до ранку не зiмкнув уже очей. Все думав з тривогою про Катерину. Бачив  ┐┐
портупею,  бачив  ┐┐  очi,  повнi  слiз,  бачив,  як  вiн  люто   замахнув
скорострiлом, вхопивши його  за  цiвку...  I  серце  гнiтило  якесь  тяжке
передчуття...

   Пiсля обiду, як Андрiй сидiв i  печально  формував  люльку  з  червоно┐
пластмаси, .любовно вигладжуючи пальцями нiжну дiвочу голiвку тi║┐ люльки,
до камери зайшов наглядач i сказав -  "На  Чи".  В  першiй  половинi  йшла
перекличка, а Андрiй поклав дiвочу голiвку в головах свого лiгва  й  почав
збиратися. Вiн знав, що то по нього. Зiбравшись,  -  взявши  торбиночку  з
пайкою в руки, вийшов iз сво║┐ камери й сказав "Чумак".
   - Давай без вещей.
   Андрiй кинув торбиночку назад Миколi й пiшов.
   Його поведено не на двiр, як вiн сподiвався, не до "Чорного ворона",  а
чомусь в трiйники. Вiн вже думав, що його вкидають в iншу камеру. Може,  в
одиночку? А може, навiть... в камеру смертникiв? Але ще нiби зарано. Проте
все можливе.
   Але його вкинуто нi в одиночку, нi в камеру смертникiв. Його  приведено
на другий поверх трiйникового вiддiлу i там заведено  в  якусь  камеру.  В
камерi було порожньо, лише стояв стiл, а за столом -  сидiв  його  слiдчий
Донець. Вiн листав якусь товсту течку, пильно читаючи.
   - Сiдайте, - показав Донець на стiлець бiля столу.
   Андрiй сiв "по формi".
   - Можете сидiти вiльно, - кинув Донець недбало й листав далi течку. Був
вiн уже не в цивiльному, а в унiформi майора НКВД, яка йому була до  лиця,
- був грiзний, суворий i... могутнiй. Так, могутнiй i гарний, вражий  син.
Андрiй дивився на нього й думав про сон, про жахливий штурм, де вони таких
несамовито убивали. Нарештi Донець перестав листати  течку  й  одсунув  ┐┐
геть, навiть не закривши, аж  майже  до  самiсiнького  Андрi║вого  обличчя
недбало...
   - Ну-с. Чи ви не забули про нашу умову?
   Андрiй пiдвiв брови запитливо - "? "
   - Гм... Бачу, забули. А про те, що ми будемо жити мирно?
   - А-а... То залежить вiд вас.
   - Гм. Ви, я бачу, втрача║те дедалi бiльше здiбнiсть мислити логiчно. Та
ж не я "ворог народу", а ви, не я мушу признаватися, нарештi, а ви.
   Андрiй промовчав. Донець пильно вивчав його обличчя.
   - Гм. Ви, я бачу, танете, як вiск. I ще вам мало?
   Андрiй мовчав. Зайшла довга павза, пiд час яко┐ Донець пильно вдивлявся
в його обличчя. Шукав,  очевидно,  чи  дуже  надщерблена  вже  його  воля,
мружачи очi, стежив за кожним м'язком. Оглядини, видно,  не  дали  бажаних
результатiв. Проте Донець скривився насмiшкувато:
   - Ви давно дивилися на себе в люстро?
   - Щодня.
   - Овва?! I то де ж?
   -В шибу.
   - А-а... Ну i як?
   - Нiчого. Для такого "курорту" добре.
   - Гм. Шкода менi вас. З доброго матерiалу вас склепано, та тiльки ж...
   Знову зайшла  довга  павза.  Донець  закурив  i  запропонував  папiросу
Андрi║вi. Андрiй вiдмовився, знаючи рiзнi фокуси слiдчих з папiросами, хоч
курити хотiлося смертельно.
   - Якщо дозволите, я закурю свою. Слiдчий згодився кивком голови, навiть
не звернувши уваги на вiдмову закурити його цигарку.
   - Ну-с, давненько ми з вами бачились. Ви вже думали, що про вас забули?
   - Думав, що забули, - зiтхнув Андрiй iронiчно.
   - От бачите, а воно нi. Тут не забувають нi про кого.
   - Часом як. Там сидять люди по два роки, не викликуванi нi разу.
   - Ви за них не турбуйтесь. "Хазя┐н зна║, що кобилi робить".  Ви  зна║те
цю приказку?
   - "Кобила" теж зна║, але що з того, як та "кобила" здиха║ вже.
   - Нiчого, для того ┐┐ сюди вкинено. Ви зрозумiли?
   - Вповнi.
   - Ото ж. Ну-с... Ви мали багато часу думати - i що ж ви надумали?
   Андрiй не знайшовся, що сказати, хотiв сказати  щось  у┐дливе,  але  не
знайшов потрiбних слiв, мовчав.
   - Ну, ну, що ж ви надумали?
   - Нiчого, - зiтхнув Андрiй.
   - За весь час?!
   - За весь час.
   - Овва! То так ви й за сто рокiв нiчого не надума║те.
   - Можливо.
   - Гм. Ну що ж. Будемо судити так. Тут ось, - кивнув головою на течку, -
досить матер'ялiв, щоб вас судити без ваших свiдчень. I буде тим гiрше для
вас.
   Андрi║ве око впало на папiр розкрито┐ течки й серце йому тьохнуло. Щось
видалася знайоме, почерк знайомий. Донець  удавав,  що  не  помiча║,  куди
Андрiй дивиться, а Андрiй, теж маскуючись в  байдужiсть,  непомiтно  тягся
очима до паперу. Вiн погано чув, що говорить слiдчий, так йому  закалатало
серце.
   - I буде тим гiрше для вас, - провадив сво║ слiдчий. -  Судитимемо,  як
злiсного, непримиренного ворога. Ви зна║те слова Горького? Зна║те?
   - Ах, знаю, знаю... Це так часто повторю║ться, що  вже  зда║ться,  нiби
Горький бiльше нiчого й не написав.
   Це Андрiй випалив з нудьгою, а тим  часом  тягся  очима  до  течки.  На
сентенцiю про Горького Донець не вiдповiв, лише зсунув  брови,  повторюючи
свою фразу: "I буде тим гiрше для вас !.."
   Мовчанка.
   - Чи, може, ви вважа║те, що ваша справа  кiнчена?  Може,  ви  пiдпишете
"двохсотку"?

   - Давайте, - промовив Андрiй байдуже й тихо.
   Слiдчий злiсно засмiявся, витяг якийсь папiрець  i  пiдсунув  Андрi║вi.
Андрiй прочитав:
   "Протокол про закiнчення слiдства". I далi "На пiдставi статтi 200-┐  я
(пропуск для iм'я та прiзвища), ознайомившись з дiлом, вважаю слiдство  за
закiнчене й бiльше нiчого не маю додати".
   - Добре, -сказав Андрiй i простяг руку. - Дайте менi "дiло".
   - Для чого?! - здивувався слiдчий.
   -Тут ось написано - "ознайомившись з "дiлом".
   Слiдчий зареготався. Смiявся несамовито. А  тодi  урвав,  визвiрився  й
процiдив крiзь зуби:
   - Не вдавай з себе розумнiшого за московського архi║рея.  -  I  вихопив
папiрець з рук. - Ти хочеш легко вiдбути -  "двохсотку"  йому.  Нi,  брат,
постривай. Ще поки дiйде до "двохсотки", в тебе волосся вилiзе на  головi.
- I знову смiявся: - "Дiло" йому подавай! Чи ви бачили? Ха-ха-ха!  У  нас,
брат, дiло не для того, щоб ти читав, а щоб ти писав! Ясно? А читати  буде
трибунал. Це його прерогатива.
   Андрiй примружився й дивився на слiдчого презирливо, нарештi процiдив:
   - Я й читати не стану цi║┐ купи шпаргалля. Це не "дiло", а купа смiття.
Приведiть його ранiше до порядку...
   Слiдчий перестав смiятись:
   - Галло! Ви не забувайтесь, де ви ║  i  хто  перед  вами!  --  а  тодi,
карбуючи долонею поволi кожне слово:
   - Даю вам для роздуми на цей раз небагато  часу.  Дуже  небагато  часу.
Серг║║в - то був всього тiльки хлопчак. Щойно тепер  ви  побачите,  що  то
таке - слiдство! Ясно? - i збавив тон до тихого, ║хидного, глумливого:
   - Коли б ви знали, що в цiм "дiлi" - ви б на  колiнах  поповзли.  I  не
корчили б з себе героя. Ви б  зрозумiли,  що  тут  ║  повна  пiдстава  вас
роздушити, як... як... як...
   В цей час увiйшов вартовий i щось муркнув, слiдчий схопився  й  вийшов,
вартовий за ним теж вийшов.
   Як прихилилися дверi, Андрiй шарпнувся до розкритого "дiла"  -  i  враз
його наче хто довбнею стукнув - перед  ним  був  аркуш  паперу,  записаний
дрiбним жiночим почерком, знайомим почерком... Катерина! Пiд  самим  низом
стояв виразний пiдпис - "Катерина Бойко". Зда║ться, перед тим  написано  -
"Секретар Н-ського  райвiддiлу  НКВД",  зда║ться.  Андрiй  шарпнувся  оком
вгору, а тодi перелистав - ┐х  було  кiлька,  таких  аркушiв.  На  першому
стояло: "В справi громадянина Чумака Андрiя" i ще щось.  В  очах  Андрi║вi
все стрибало, серце калатало шалено, i вiн не мiг  опанувати  себе,  хотiв
прочитати щось i не мiг, страшенно квапився, в вiччю рябiло. Вiн з  одча║м
опустив пiднятi сторiнки й уперся хоробливим зором у пiдпис -
   "Катерина Бойко".
   А нижче другою рукою було пiдписано:
   "Начальник Н-ського райвiддiлу НКВД, майор О. Сафигiн". I ще щось...
   Це тривало мить, блискавичну мить. За дверима почулися кроки  й  Андрiй
вiдслонився вiд столу. У вiччю крутився  пiдпис  "Катерина  Бойко".  Такий
знайомий пiдпис, такий знайомий почерк! I, зда║ться, перед  тим  "Секретар
райвiддiлу НКВД". Зда║ться. Тiльки тепер Андрiй збагнув, що не роздивився,
як не роздивився, якою саме рукою написано  на  самiм  початку  "В  справi
громадянина Андрiя Чумака". Вiн би хотiв,  щоб  не  тi║ю!  Все-таки  якась
щiлина для серця. Але, зда║ться, тi║ю ж. А може, не тi║ю. Лише  однаковими
чорнилами. Нi, не тi║ю! Ах, чом вiн  не  роздивився!  Так  от  чому  такий
певний Сафигiн! От що вiн мав на увазi й тодi показував!..
   За стiл зайшов Донець i, хитро мружачись, сiв i наставився  на  Андрiя.
Зда║ться, дивився й намагався вгадати "Читав  чи  не  читав?"  "Читав,"  -
зробив висновок i тонко посмiхався.
   - Ну, як? - запитав Донець Андрiя. -  Що  ви  скажете  на  мо┐  останнi
слова?
   В горлi Андрi║вi пересохло. Вiн нiчого не мiг вимовити та  й  не  хотiв
говорити, щоб не зрадити свого хвилювання.
   Донець стукав задумливо олiвцем по столу, а Андрiй помалу  приходив  до
пам'ятi.
   - Слухайте, - видавив Андрiй хрипко, намагаючись бути цiлком байдужим:
   - Я пiдпишу "двохсотку", лиш дайте на пiдставi  закону  ознайомитися  з
"Дiлом".
   Донець нiчого не вiдповiв, склав, позiхаючи, "дiло" й  засунув  його  в
портфель. Одягнув шинелю, що висiла на бильцi стiльця. Застебнувся на  всi
гаплички, а вже надягаючи рукавички, кинув недбало:
   - Встигнете. Для того щоб вам ознайомитися з дiлом, треба жити зi  мною
в дружбi. Ясно? Ось над цим ви й подумайте. Ну-с, - затримався слiдчий  на
хвильку в дверях. - Ви зараз пiдете до камери. Але не надовго. Чу║те? Н  е
н а д о в г о. Думайте i добре думайте.  I  пам'ятайте  -  чим  ви  будете
упертiшi, тим гiрше буде для вас. Адь║... Гм,  вам,  зда║ться,  там  добре
сидиться i нiколи думати? -  додав  вiн  iронiчно,  -  ножики  та  люлечки
робите... Ха-ха-ха... Ну, робiть, робiть... На свою бiду...
   I щез.
   Увiйшло дво║ вартових i забрали Андрiя. Останнiх слiв слiдчого вiн  так
i не чув до пуття.
   Ах, що б вiн дав, щоб ще хоч кра║чком ока побачити те  "Дiло".  Хоч  тi
аркушi самi! Ще раз роздивитися той пiдпис - "Катерина Бойко".
   "Катерина Бойко!"
   "Так от до чого був той сон!"
   В камерi Андрiй лежав цiлими годинами й все те саме повертав у'мiзку  -
"Так от до чого був той сон!" - "Катерина Бойко!" Та все не мiг прийти  до
пам'ятi. I помалу в нiм пiдiймалася божевiльна хвиля. Повертаючись знов  i
знов до того iменi, вiн дедалi бiльше починав несамовитiтити. I по крихтi,
по цеглиночцi, по краплi в  ньому  наростав  i  оформлювався  дикий  план.
Дикий. Але конечний, неминучий, коли йшлося про свою  честь  i  про  честь
братiв, про матiр, про сестру, про всiх оцих, що в камерi, в тюрмi, в усiх
тюрмах. Вiн все питав себе, чи ма║  вiн  право,  i  вiдповiдав,  зцiплюючи
зуби: "Так!" Вiн  вирiшив  ┐┐  завербувати.  Завербувати.  Це  найвiрнiший
спосiб паралiзувати... провокатора. Боже, як те слово може  повертатися  в
мiзку! Вiн його поверта║ крiзь пекучi сльози - "провокатора". Це Катерина?
Це про Катерину?! Господи! Але вiн зцiплю║ зуби й  iде  далi,  розробляючи
дикий план. Завербувати, вкинути в от таке пекло та й хай тодi  "пише",  i
хай тодi оцiнить, що таке дружба,  що  таке  страждання,  хай  тодi  зiйде
кров'ю, й сльозами, й пекельним криком розпачу й  каяття.  Нехай!..  Хвилi
Ворскли, й мiсячнi ночi, i мрi┐, й акорди Бетховена заливають душу  всумiш
iз сльозами, i вiн геть руйну║ весь свiй несамовитий  план...  Але  згаду║
про братiв i знову по цеглинi збира║ той план, уперто, понуро. По  цеглинi
вiн  склада║ться  все  чiткiший,   все   логiчнiший,   все   викiнченiший.
Диявольський  план.  Але  вiрний.  кдино  вiрний.  З  провокатором,  як  з
провокатором, - найкраще його  паралiзувати  -  це  переставити  з  однi║┐
площини в другу, вирiвняти шанси, обтяти йому крила й пiдставити його  пiд
iспит, якого вiн не витрима║ й злама║ться - i сам все  почне  заперечувати
або скона║ геть. Туди йому й дорога...
   Час летить, але Андрiй його не вiдчува║.  Вiн  "дума║".  Слiдчий  радив
думати, i от вiн дума║. Втратив апетит i сон. "Дума║". Закинув сво┐ лекцi┐
й дiвочу голiвку геть, не гра║ в шахи, не  чу║  розмов  -  кипить  серцем,
аж-но воно йому почина║ болiти, немов напухло, й дума║.
   Так мина║ день i другий, i вiн уже  не  кипить  серцем,  вiн  понуро  й
методично розробля║ план. I той план вже оформився,  лиш,  не  кваплячись,
вiн переробля║ деякi деталi в ньому.  I  вiн  його  здiйснить  у  першу  ж
зустрiч iз сво┐ми варварами. Вiн складе свiдчення, ║дине  сво║  свiдчення,
пiсля якого... I вiн вже злобно смiявся. "Пише". От  подивимось.  Вiн  все
наново  проаналiзовував,  як  могло  потрапити  Катеринине  iм'я  пiд   тi
шпаргали, й доходив висновку знов i знов, що воно потрапило туди з  добро┐
волi й охоти, коли пiд ним сто┐ть ще й пiдпис начальника райвiддiлу,  того
делiкатного аматора мисливства Сафигiна.
   Андрi║вим настро║м особливо переймався  Сашко.  Вiн  був  теж  понурий.
Другого дня увечерi вони лежали з Миколою й штурманом бiля сво║┐ стiни,  i
Микола задихався вiд браку повiтря. Надворi вже було холодно, й вiкна весь
час були зачиненi, бо тi, що пiд  ними  лежали,  вважали  тi  вiкна  сво║ю
власнiстю й не зважали нi на чи┐ благання, щоб вiдчинити вiкна й  впустити
повiтря. З них самих буде цiлком досить  того  повiтря,  що  просотувалось
крiзь щiлини й спадало ┐м на голови  струмками,  але  деякi  й  тi  щiлини
намагалися позатикати - "холодно",  а  вiдiйти  вiд  вiкна  на  час,  поки
провiтриться камера, вони не хотiли. Насупроти сидiв Iщук i  вважав  вiкно
за таку ж  свою  власнiсть,  як  i  тридцять  сантиметрiв  одмiряно┐  йому
пiдлоги. Задихаючись, Микола просив вiдчинити вiкно. Де там. Компанiя бiля
протилежно┐ стiни не хотiла  про  те  й  чути.  Тодi  Микола  запропонував
помiнятися мiсцями. Знову спротив, бо ж вiкна дуже вигiднi тим, що на  них
можна класти в грати речi, чiпляти торбинки й торби, ставити  кухлики.  На
причину, що Микола ма║ хоре горло, нiхто не звертав нiяко┐ уваги, а  Iщук,
той загигикав саркастично: "Як ти хворий, то не сiдай в  тюрму".  "Ще  вiд
повiтря нiхто не вмер, а вiд великого розуму... ги, iнтелiгент!"
   - Слухайте, Миколо Володимировичу, - озвався Сашко понуро.  -  Кого  ви
просите? Ви попросiть мене. По тих словах взяв чийсь черевик i спокiйно та
з усього плеча запустив ним в шибу вiкна. Шиба розсипалася на скалки, i  в
камеру бурхнуло колюче, свiже повiтря. Зчинився галас, хтось репетував про
карцер, Iщук i Петров зiбралися бiгти до  наглядача,  шипiли,  захлиналися
погрозами, тодi Сашко, лежучи, промовив печально й спокiйно, так само,  як
спокiйно запустив черевика:
   - В карцерi сидiтиму я. Але ви там запам'ятайте добре,  в  якому  кутку
сто┐ть параша! - викликавши тим смiх в Андрiя й штурмана.
   Iщук роздумав бiгти  до  наглядача,  доктор  Петров  теж  зупинився  на
пiвдорозi  i  вся  буря  уляглась.  Гловацький  же  й  iншi   тiшились   i
благословляли Сашкову голову, але не так за повiтря, як за  те,  що  Сашко
так багато наробив скалок зi скла i таких  гарних,  -  ними  чудово  можна
голитися. Це ж цiла купа прекрасних бритв! Вони ┐х визбирували й ховали по
щiлинах та по кутках "про запас".
   Одначе дiра в вiкнi якимось чудом заросла скоро ганчiр'ям та торбами, й
повiтря знову не поступало. Нi, з цими "громадянами" дати раду неможливо.
   Тут Андрiй  згадав  про  "президiю"...  Встав,  узяв  торбиночку,  взяв
Миколинi речi:
   - Пiшли!
   Штурман, вгадавши Андрi┐в намiр, теж звiвся. Звiвся й Сашко, як  вiрний
джура. I вони пiшли. Пiшли в  другу  камеру,  переступаючи  через  людськi
тiла. Прийшли до  "президi┐",  вибираючи  найзручнiше  мiсце,  де  було  б
найбiльше свiжого повiтря. Ось тут, бiля вiкна.
   В "президi┐" зчинився галас. "Комiтет не  журись"  -  славний  Хорошун,
некоронований король камери, голова "президi┐" - вибухнув, як вулкан, а за
ним всi його "корiшки". Але на них нiхто  з  чотирьох  не  звернув  уваги.
Микола був почав говорити, Сашко закипiв, але ┐х зупинив штурман - "Сашку,
Миколо, покиньте, заждiть-но". Вiн вибрав мiсце - ось тут, о. Ану  чи┐  це
речi  -  здай  вправо.  Нiхто  не  рушився,  лише  стояв  галас.   Штурман
випростався, сапнув повiтря на всi сво┐  широченнi  грудища,  помовчав,  а
тодi промовив тихим голосом:
   - Ану здай направо!
   "Кровавая пiща" мав занадто грiзну моряцьку славу, щоб  слова  лишились
без вислiду - пiдкоряючись тому тихому  голосовi,  ближчi  хутенько  здали
вправо, i хлопцi, посмiхаючись поклали сво┐ манатки на пiдлогу бiля вiкна,
не звертаючи уваги, що на них ззаду насiда║ Хорошун з компанi║ю. - "Ех, що
там! - кричав Хорошун вже. - В морду! В  морду  ┐х!  Дайош!  Ану,  братва!
Ех!.."
   Тут штурман обернувся лицем до отамана  й,  не  моргаючи  оком,  помалу
почав насуватися на нього голими грудима  з  чорним  орлом,  а  до  друзiв
кивнув коротко:
   "Лежiть, хлопцi. Я от зараз з ним поговорю". Сашко дивився захоплено на
штурмана i аж тремтiв увесь, як живе срiбло, вiд войовничого  азарту,  але
наказ ║ наказ. Андрi║вi  було  дуже  цiкаво,  як  штурман  "говоритиме"  з
"Комiтетом не журись".
   Хорошун поперхнувся на пiвсловi й втратив чомусь охоту "говорити".  Вiн
вiдступав задки перед  чорним  орлом,  а  штурман  мовчки  ним  насувався.
Задкуючи, Хорошун дiйшов до свого мiсця.
   - Сiдай, - запропонував штурман чемно.  Хорошун  покiрно  сiв.  Штурман
подивився ще якусь мить на нього згори й  вернувся  до  хлопцiв.  Дискусiю
було вичерпано без зайвих слiв. Сашко, наслiдуючи  штурмана,  пiдiйшов  до
чекiста, оглянув його з безподiбним презирством i теж мовчки  вернувся  до
компанi┐.
   Сидите тут, як пани, а люди душаться, - промовив штурман примирливо  до
сусiд, зручно вкладаючись. Нiхто  вже  йому  не  перечив.  Симпатi┐  всi║┐
камери були по йому боцi, бо досi "диктатура" Хорошуна не одному  давалась
взнаки, i нiхто з ним не встрявав у "дискусiю", якщо не  хотiв,  щоб  йому
було звернуто щелепу.

   Камерi цей епiзод рiшуче сподобався.
   На новому мiсцi хлопцi почувалися так, неначе вилiзли з чорно┐ нори  на
свiтло денне. Бiля них було вiкно, у вiкнi над  щитком  було  видно  латку
неба, i вони тим вiкном завiдували: хотiли - вiдчиняли, хотiли -  нi.  Але
вони його весь час тримали вiдчиненим. Тут же в кутку сидiв старий Андрi┐в
знайомий Руденко, i вони вчотирьох склали добру  товариську  групу.  Перед
ними лежала цiла камера, ген просто дверi, - все ┐м було видно i все добре
чути. Тут же недалеко лежав Юлiй Романович Гепнер,  i  з  ним  можна  було
вести  цiкавi  дискусi┐,  що  й  робив  Микола,  ганяючи  цього  професора
марксизму-ленiнiзму  й  дiалектичного   матерiалiзму   на   кордi,   тонко
потiшаючись з його трагедi┐. Вiн став жертвою  витвору  власно┐  доктрини,
жерцем яко┐ був, якiй так багато й так вiддано служив. - Iнодi  в  розмову
встрявав штурман, iнодi секретар райпарткому  Руденко,  але  взагалi  вони
мали бiльш цiкавi розваги, анiж дискусi┐ з Гепнером. Вони спiвали. Чорт  з
ним, з тим  дiалектичним  матерiалiзмом,  навiть  з  дотепним  штурмановим
жартом, про те,  що  ця  камера,  ця  тюрма  i  всi  iншi  тюрми,  вся  ця
приголомшуюча "║жовська" епопея - це ║ нiщо  iнше,  як  доказ,  що  процес
дiйшов д i а л е к т и ч н о г о з а п е р е ч е н н я. Процес  реалiзацi┐
Марксово┐ доктрини. I бiдний Гепнер не мiг цього спростувати,  бо  не  мiг
перекреслити сво║┐ власно┐ трагедi┐.
   Хлопцi спiвали. Полягавши на спини i махнувши рукою на все, вони цiлими
годинами спiвали пiсень. Вони розучували багато нових, маючи за  диригента
й  навчителя  Миколу,  що,  здавалось,  знав  ┐х  незчисленну   кiлькiсть.
Найцiкавiшою була пiсня "Попiд га║м шлях-дорiженька". Широка степова пiсня
- пiсня про трьох братiв. Вони ┐┐ спiвали, як справжнi степовики, а камера
слухала.
   Також гарною була пiсня "Зелений гай, пахуче поле". Одного  разу  пiсля
вечiрньо┐ перевiрки, пiсля укладки спати вони  спiвали  цю  пiсню.  Камера
лежала покотом i, здавалось, спала. Спала. Хлопцi теж лежали, але  сон  ┐х
не брав. Десь опiвночi вони тихенько-тихенько  заспiвали  цю  пiсню.  Вони
спiвали про тюрму, про сон у нiй, про кохання, про  волю,  про  матiр,  що
сохне, сина ждучи,  про  змучену  сестру...  Пiсня  стелилася  над  сонним
звалищем, i наглядач, мабуть, чув, але не мiг збагнути, хто ж  спiва║,  бо
всi лежали нерухомо, а може й сам заслухався. Пiсня бринiла, як  сон,  над
сонними людьми, в тяжкiй  задусi,  в  чаду  махоркового  диму,  що  мрiйно
стелився помiж стелею й сонним звалищем, як веснянi хмарки над степом, над
тим "пахучим полем", як марево над чорними рiллями... Ось мати  старенька,
нездужаючи, вста║ в тому маревi, в саду вишневому, а за тим  маревом  сина
не видно. А син спiва║ тихесенько пiсню  про  не┐  за  темними  мурами,  i
журиться тяжко, i туга бринить в кожному словi, в тихому шепотi... Пiсня в
чотири голоси... Вона плава║ по камерi... Нарештi затиха║, затиха║... I  в
кiнцi зрина║ болючим акордом, щоб уже зовсiм урватись:
   "Поблiдло личко, згасли очi,
   Надiя вмерла, стан зiгнувсь...
   I я заплакав опiвночi...
   I, тяжко плачучи,
   проснувсь".
   Пiсня завмерла. Тиша.  Тиша  гробова,  мертва.  I  раптом  цiла  камера
почина║ хлипати. Сонна камера зiходить наглим плачем.
   "I я заплакав опiвночi..."
   Гарна пiсня й iнша, про зозулю.
   Коли хлопцi ┐┐ заспiвували,  ┐┐  пiдхоплювала  вся  камера  й  тихенько
починала розгойдувати - одна й друга половина, всi триста  сорок  чоловiк.
Вони щось шили, робили люльки, малювали, грали в шахи  й  спiвали  ┐┐,  ту
пiсню, з таким розлогим ритмом, з такими гойдливими сердечними словами.
   "Ле-тi-ла зо-зу-у-ля-а,
   З по-ля на до-ли-и-ну-у,
   З по-ля на до-ли-и-ну-у,
   Сiла на ка-ли-ну, - е-е - Гей!
   З поля на до-ли-и-ну..."
   Пiсня перекочувалась, як  лагiдна  хвиля,  з  кiнця  в  кiнець  камери,
заходила в дверi до друго┐ половини й верталася звiдти, - ходила  по  всiх
усюдах, то завмираючи в одному кiнцi, то пiдносячись в другому. п┐ спiвали
всi - укра┐нцi, вiрмени, греки, росiяни, нiмцi, перси, поляки -  всi.  Так
сердечно, тихо, журно, задумливо.
   "Сiла на калину
   Та й стала кувати.
   А я, молоденька,
   Виходила з хати,
   Виходила з хати
   Зозулю слухати..."
   Пiсня завмирала на останньому словi строфи, й всi чекали якусь мить  не
кваплячись, а десь хтось вже розгойдував далi: "
   "Ой, ти, зозуленько,
   Чого рано ку║ш?
   Чи ти,зозуленько,
   Мо║ горе чу║ш? Ге-е-й!
   Чи ж ти, зозуленько,
   Мо║ горе чу║ш."
   Коли строфу доспiвували укра┐нцi,  пiдхоплювали  вiрмени.  Кiнчали  цi,
починали греки. Пiсня гойдалася часом годину i нiколи нiкому не набридала.
   Такою ж пiснею була ще "Сулiко". п┐ заспiвували вiрмени, а пiдхоплювали
в Андрi║вому кутку, й вона розходилась, мов  кола  на  водi,  аж  поки  не
опановувала всю камеру. I так само, як i перша, тихо  й  задумливо  ходила
хвилями, спiвана геть всiма  без  винятку.  Схiдна  душевна  мелодiя  цi║┐
пiснi, так як i першо┐, полонила душi,  наганяла  смуток,  легеньку  журу,
тиху задуму. Пiд цi двi пiснi, як пiд материнську  колискову,  гарно  було
щось робити, думати,  дрiмати,  мрiяти...  i  спiвати  ┐┐  цiлим  недавнiм
ярмарком, що ще  перед  тим  сварився,  палахкотiв,  а  пiд  чарами  пiснi
переставав тим ярмарком бути. Камера оберталася в якусь  схiдну  молельню.
Адже вони моляться, цi люди, заплющивши очi, воркочучи всi один мотив,  не
порушуючи ║диного ритму, а якщо в якiмсь кутку й затягувано кiнець, то  це
справляло вражiння великого безмежжя,  вражiння,  що  пiсню  спiва║  цiлий
свiт.
   Цими пiснями упивався Металiдi. В нього аж сльози стояли на очах,  коли
вiн слухав, як спiвала вся камера. Пiд ┐хнiм впливом в нього родилась iдея
створити камерний хор. Справжнiй ведикий хор. Захоплений цi║ю  iде║ю,  вiн
цiлi днi проводив у другiй, краще забезпеченiй  вiд  втручання  наглядачiв
половинi тихенькi  проби.  Спiвакiв  не  бракувало,  i  справа  посувалася
вперед.  Минали  днi.  Приготувавши  нарештi  репертуар.  Металiдi   давав
концерт. Як на тюремнi умови, хор його був знаменитий. Та й не  тiльки  на
тюремнi умови.
   Концерт Металiдi давав у другiй половинi камери,  а  перша  вiдiгравала
роль театрально┐ зали. I наробив Металiдi  тим  концертом  багато  клопоту
тюремнiй адмiнiстрацi┐. В час,  коли  вся  тюрма  вклалася  спати  i  коли
тюремна адмiнiстрацiя  найменше  сподiвалася  чогось  подiбного,  Металiдi
зiбрав свою капелу в глухiй камерi, договорився, що всi  слухають  концерт
лежачи, як в першiй, так i в другiй половинi, та що  хор  теж  на  випадок
тривоги, ляга║ собi на пiдлогу й "спить", як нi в чому не бувало. Металiдi
"вдарив" концерт на повен голос. Першою пiснею заспiвали "Закувала та сива
зозуля". Хор спiвав, а на дворi зчинилася бiганина.  Вартовi  з  веж  щось
репетували. Хтось тупотiв попiд стiнами вчвал, намагаючись зорi║нтуватися,
де саме спiвають. Але спробуй зорi║нтуватися, коли спiвають  в  герметичне
закритiм  ковчезi,  за  вiкнами,  "задра║ними"  залiзними  щитами.  Андрiй
зателеграфував у нижнi камери, щоб подали сигнал, коли почнеться контроль.
Бiля дверей лежали спецiальнi дозорчi, приклавшись вухом  до  тих  дверей.
Все було забезпечено. Нижчi камери теж чули концерт i напевно  там  шалено
потiшалися. Концерт гримiв на славу. Коронним номером був "Iнтернацiонал".
Як же  ж  вiн  звучав  в  таких  обставинах,  цей  задрипаний,  заяложений
"Iнтернацiонал"! Металiдi, звичайно, на це  не  розраховував.  А  це  була
зовсiм iнша пiсня,  грiзна,  з  зовсiм  iншим  змiстом,  нiби  проречиста,
символiчна i... контрреволюцiйна. Так-так, контрреволюцiйна, хоч  нiхто  в
нiй не змiняв анi слова.
   "Ми всiх катiв зiтрем на порох!
   Повстань же, вiйсько злидарiв..."
   Безперечно, що Металiдi взяв  його  до  репертуару  не  для  того,  щоб
воскресити, а по простотi душевнiй, розраховуючи, що якщо "всиплеться", то
буде виправдання: вiн спiва║ не що-небудь, а речi  iдеологiчно  витриманi,
бо яка ще iдеологiчно витриманiша рiч ║ за "Iнтернацiонал"?
   Але "Iнтернацiонал" лишився недоспiваний. Приблизно на половинi з  усiх
правих, i лiвих, i нижнiх камер забило тривогу по  телеграфу,  пiсня  враз
згасла, хор вклався на пiдлогу, й всi завмерли  в  чеканнi,  захропли  для
проформи. Довго нiкого не було, чути, як грюкали дверi в  нижнiх  камерах.
Нарештi прийшли до камери ч. I2. Вiдчинилися дверi, i вскочили  до  камери
сполоханi й  заспанi  начальники,  з  самим  найстаршим  на  чолi,  з  тим
альбiносом.
   - Заключонни║! Садiтесь!!!
   На цей  раз  це  йому  вдалося.  Люди  звелися,  заспано  позiхаючи,  й
посiдали. Начальство зайшло на  середину  камери,  й  почався  допит,  хто
спiвав. Звичайно, смiшнiшого  нiчого  арештанти  нiколи  не  чули,  такого
щирого здивування треба пошукати... Без сумнiву, начальство бачило, що  це
звалище "людiшек" над ним потiша║ться, але що  воно  могло  зробити.  Таку
саму картину вони здибали в усiх камерах цi║┐ тюрми, пiди ж  розбери,  хто
саме винен. А  в  дверях  стояв  наглядач  з  числа  "найсимпатичнiших"  i
"придуркувато" пiдсмiхався. Дивлячись на його  мiну,  Андрiй  збагнув  всю
несподiвану генiальнiсть Металiдi║вого задуму з тим "Iнтернацiоналом".  До
цього наглядача те належно промовило, i тепер вiн мовчав. Вiн, безперечно,
чув, що робиться в його камерi, але удав, що йому зовсiм нiчого не вiдомо,
тим бiльше,  що  контроль  почався  знизу,  значить,  начальство  збите  з
пантелику грунтовно, а ще тим бiльше, що спiввiдповiдальнiсть пада║  й  на
нього, якщо взнають, як це вiн допустив до такого, чи проспав?!  Не  чув?!
Адже ж так довго спiвало!
   Хористи так "мiцно спали", що, коли начальник зайшов на ┐хню  половину,
то  мусив  окремо  повторити  для  них  свою  милу  команду  "Заключонни║!
Садiтесь!!"
   Коли начальство нарештi пiшло геть,  пригрозивши,  що  вся  тюрма  буде
покарана (тим ствердивши, що ┐хнi розшуки скiнчилися  пшиком,  якщо  мають
карати всю тюрму, а не Металiдi з капелою), коли за ними зачинилися дверi,
в камерi довго стояв  приглушений  смiх.  Той  смiх  урвав  наглядач.  Вiн
вiдкрив дверi, постояв у них i тихо промовив до лежачих:
   - Суккини сини!
   Бiльше вiн нiчого не сказав. Загримав замком. Тиша.
   - А все-таки вiн симпатяга, цей наглядач, - промовив хтось щиро.  -  Як
шкода, що вiн не з нами.
   Так скiнчився перший концерт Металiдi.

   Крiм спiвiв, хлопцi в кутку, якщо не майстрували щось або  не  вчили  з
Гансом  нiмецько┐  мови,  цiлими  днями  грали  в  шахи,  зробивши  ┐х   з
"пластмаси", а дошку накресливши  на  пiдлозi  цвяхом.  Таких  шахiстiв  у
камерi було багато, i це давало змогу улаштовувати навiть турнiри.
   Крiм шахiв, шашок та домiно, в камерi була ще низка  iнших,  спецiально
тюремних iгор,  вигадуваних  самими  в'язнями.  Так,  наприк