ь душевний i нетерпеливiсть накипали вiд кожного почутого слова: з переказiв про випадки, що i сама Дарiя Олександрiвна знала. Якраз тепер, при спогадi про загибель дiтей, ┐й на душi зметнувся найгiрший розпач. Страшно навiть уявляти нещастя, хоч так настирливо, з безжалiснiстю нав'язу║ться бачення само: як син ┐┐ терпить подiбно до тих, котрi пропали. В байрак вкинуто, чи що. Вона обмирала безперестанку при кожному проблисковi того уявлення i боялася чути розмову сусiдок, але, супроти свого страху, чула ┐┐, пропустивши малу частину, серед вагонного гомону i гамору, перебиваного брязкiтливим стугоном потяга. Знов - голос старшо┐: - В сусiдн║ село ┐ду, а там бiля крайнiх хат повкопувано дошки i чорним написано, що нема нiкого. - Багато тих дощок iще буде, - говорить спiвбесiдниця. - Звiсно, буде! - Хто зоставсь, того за дрiбничку судять i - в Сибiр, в снiгу домучити. - Бо це домовлено: вигубити найбiльше; дано такий розказ. Викидають людей з хат, в лiси, щоб там мерли. Багато з нашого села там опинилося. Викопували ямки пiд кущами i тулилися. Або зведуть верхи лiщини докупи i позв'язують, як курiнь, i так живуть. На полi вигрiбають мерзлу картоплю - торiшню, i ще не вмирають. Тодi партiйцi, а з ними червонi картузи, ловлять людей i приводять у сiльраду, допитуються: "Чому ти не вмер?" Бо ┐м того треба, щоб люди пропадали: такий план ┐м дано через Москву, i далi, з сiрчаного гнiзда, що не при сонцi назива║ться. - I мiй покiйний чоловiк часто казав: то пiдстро║но! А в святiй книзi Божий ученик звiстив наперед про лихо - щоб ми береглись. - Чула я, а читать не довелось, i книги тi║┐ нема, i очi слабi, хоч i дiстану, не вчитаю, - виправду║ться старша. Спiвбесiдниця ж переказу║ поволi: - Написано, що вилiза з моря звiр повсесвiтнiй, значить, сполучка така, з багатьох разом; звiр розрива║ людей, як скажений. От справдилося: i звiр, i розрива║!.. I слуги його однаковi всi - тисячнi, що ви згадували. Дивляться на покiйникiв i все, радiючи, примовляють по-ненашому: "Ага, ┐ли хлiб на свiтi, а тепер умерли!" - Все показу║ на одну причину, - сказала старша. В уявi Дарi┐ Олександрiвни склада║ться вигляд великих тенет, обтиканих мертвяками, пiд рукою тисячникiв. Вона зосередитись на тому не могла; все рвалася думками до сво║┐ хати: хоч би скорiше! На щастя, чергова пересадка вiдбулася скоро i без клято┐ штовханини. Знов можна сiсти при вiкнi. Он бiжать за шибкою вибалки i горбки, серед яких ставок поблискотiв: ознаки рiдного мiсця; вже - i станцiя. Не пам'ята║ Дарiя Олександрiвна, як вийшла з потяга i опинилась на дорозi. Скiльки разiв ходила сюди вiд села i звiдси додому, тодi вiддаль була коротша, а тепер видовжена в несходимий шлях; кожний крок трудний i хворiсний. Нетерпеливилося, мов огонь в серцi палив. Небозвiд над дорогою обложило хмарами, хоч серед них - синi затони. Поспiшала вона, перечiпаючись об приламанi бур'янцi. Ось проминула горбовини бiля околицi, близько двiр, i хотiла проглянути наперед, чи дитячi руки вiдчиняли дверi, чи нi? Дверi замкнутi, як були. Ключ не рушений з мiсця пiд стрiхою. Зайшла в хату, нiби в домовину. Переступаючи через порiг, вiдчувала: вже не буде спокою для душi. Треба вертатись на станцiю i знов - до мiста, можливо, в дорозi коло якогось вокзалу побачить сина. Серед хати стояла довго, часом озираючись навкруги: чи не торкнуте щось? - видно було б, що синок заходив, i вийшов, i скоро вернеться. Нi; жодно┐ ознаки. Мати прилягла вiдпочинути i зразу ж заснула: сном гiрким, як болiсть. Прокинулась пiзно; вийшла до могилок, що взяли ┐┐ рiдню. Земля помiтно запала i могилки зробилися нерiвнi, - треба поправити ┐х i посадити квiток. Вона повиривала там бур'яни. Поплакала болючо, але тихо, тiльки вимовляла в думцi: роздiлили нас, не дали дожити вiку з вами - в нашiй родинi любiй, роздiлили, i не знаходжу стежки, смерть менi приходить; не судилось бути з вами, мамо, i з тобою, друже любий, - хотiла дiтей доглянути, а вони вже не мо┐: всiх згубила я; прийду до вас, де не буде нашого горя, а тепер вернуся шукати останн║ дитя мо║; одпустiть мене з миром сьогоднi, стану перед вами скоро - я чую... Погорювавши, пiшла до хати - замiсити тiсто на корж; i спекла: невеликий корж, а бiлий, як мiсяць. На столi скатеркою накрила i вигляда║ з вiкна: на вулицю i в пустельний сад, - все ввижа║ться, що от мiг би прийти ┐┐ синок - нагоду║ його. Вiдломила трохи вiд коржа i з'┐ла. Другого дня ждала, западаючи в незносимий смуток. Мучилась, як i ранiше, вiд голодностi, але душу опанував ще бiльший бiль: нiби лихоманка з тривогою, що руйну║ думки. Все навкруги мов зрушилося для уяви, прагнучи напливти на душу, звихрену i повну рiзкого терпiння, для якого нема║ назви. Змушена душа стати серед жорстоко┐ примари, що досi схована була в глибинi видимостi, а тепер, розкрита, забира║, мов присуд - на ватру, в якiй горiти, клопочучися безнемiрно. Вiд тi║┐ гризоти пiшла Дарiя Олександрiвна на пустош назбирати щавельного листя. Вернувшися, зварила юшку i знов вiдломила кусник коржа: пообiдала. Загорнула надламаний корж в скатерку i сховала пiд синовою подушкою i зверху поклала дрiбний лист: щоб Андрiй ждав маму, вона скоро вернеться; а тепер iде його шукати. Не могла вийти за порiг, така скорб охопила ┐й серце. Чу║ вона, мов треба тут несвiтську межу перетупити. Прощалася до куткiв, обходячи ┐х. Знайшла зшиток покiйно┐ Оленки, притулила до обличчя, як на похоронi, i облила сльозами гiркущими, примовляючи: "Нещасна моя!" - сховала зшиток на грудях i вийшла з хати. Замкнувши дверi, поклала ключ на старому мiсцi, пiд стрiхою. Поволi простувала на станцiю, надiючися, що, гляди, з'явиться синок ще до того, як ┐й треба буде сiдати в потяг. Проходить околицею села i згаду║: тут завжди бiлiли хатки в садах, над ними тополi зеленiли, в шнурок або парами, наче стережучи ворота i хвiртку, а листя вершинок - аж коло сонця. Скрiзь так чисто було i любо для зору людського. З кожного двору вiд вiконня висвiчували барвиста квiтнички; мак жарiв, соняшники палахкотiли яскравiшi, нiж ткання на ризах, дивина здiймалася, зорiючи м'якими квiтами. Дiти в свiтлих одежках, мов янголята, ходили - бавилися. Пташки скрiзь подавали голос. Все було, як Бог звелiв; жили в красному свiтi, дякуючи за милостi. А ось, дивиться Дарiя Олександрiвна - лихо!.. Мов чужа мiсцевiсть. Нiмi демони пiдмiнили ┐┐ i сiрчаний сказ жовтого кагана побив життя, зоставивши темну пустелю. Сади скрiзь вирубано, самi пеньки де-не-де стирчать по дворищах, серед бур'янiв. Все, що цвiло до сонця, пропало, нiби знесене бурею, пожаром, потопом, пошестю. Змiнилося в дикi заростi, схожi на вовчi нетрi. Нема║ нi повiток, нi клунь, нi комор, - самi порозвалюванi хати. Жоден землетрус не мiг так знищити побут, як пiвнiчна сарана, спряжена з золотомлицькою каганiвщиною. Серед бур'янiв чорнiють, свiдками страшного нещастя, самотнi комини - там, де були огнища родин з ┐х радощами при безневинному дитячому щебетi. Все зруйноване! Згра┐ гайвороння кружать скрiзь, над всенародною пусткою, i через шляхи вiдлiтають геть: на степи, оберненi в океан бур'янiв. Селянка, прийшовши до станцi┐, розглянулася навкруги - з дiтей там нiкого нема. Сiла i дожида║. Через деякий час ┐┐ почало ввижатися, що загублений син десь мучиться, гинучи, тодi всю iстоту ┐┐ охопила нестерпна туга: як ще нiколи. 26 Хлопець розгубився, коли течiя внесла в вагон - самого; вiн кликав маму, а голос тонув серед лементу в бурхливому тисковi. Неможливо назад пробитися: кида║ вiд дверей, мов з прорвано┐ греблi. Потяг рушав, тодi рвонувся хлопець до вiкна: погукати в натовп, можливо, мати почу║. Поки пролiз крiзь тiсноту, вiкно вiддаленiло вiд юрми. Обдивився вагоннi переходи - таки нема║ матерi. В кутку розпачливо поплакав; коли заспоко┐вся, став стежити стрiчнi станцi┐. Декотрi мали вигляд, нiби якраз такi, де треба пересiдати, але чимсь одночасно чужi, тому вiн проминав ┐х. Заснув бiля вiкна: там люди дали клаптик мiсця. Прокинувся пiзно i вискочив з вагона; знаючи, що в снi пропущено багато станцiй, пристро┐вся на зчепах товарового потяга: ┐хати назад. Вночi, знайшовши станцiю, схожу на Кленоточiвську, ждав бiля стiни, поки розвидниться. От прояснiло в небi i полi; повно блиску i тепла вiд сильного сонця, що зiйшло. Незнайома дорога, але вiн пiшов, бо до села недалеко; вагони всi такi голоднi, а тут можна поживний корiнь вигребти. В селi нi душi; бур'яни вигнались над головою, як лiщинник. Протуляючи ┐х, пошелестiв хлопець переулками ру┐ни i пряму║ до цiлiшого житла. Всерединi все - так, нiби недавно жили: на столi полив'яний глечик i кухоль, посуда на миснику, лава пiд стiною i стiльцi коло вiкон. Але нiде нi постелi, нi одежi жодно┐! Нi ковдри i рядна, чи матраца, нi рушника: нiчого матерчатого. Також - нiякого харчу нi риски... "Чума", - подумав хлопець, виходячи за дверi; пригадав, як мати означувала мертвий стан довкруги. Сусiднi хати порожнi, як гробiвцi. Зрештою, натрапив хлопець на домiвлю, де в печi курiв димок вiд вугiлля. Долi - рештки рубаного табурета, але сокири нема. На столi горнятко сто┐ть з варениною старих бурякiв i свiжих трав. Хлопець випив ┐┐ всю: кислу, як борщ, i шависту, зовсiм несолону. Вийшов i почув, що недалеко, в деревистих бур'янах, шумить. Повагався: йти туди чи нi? - страшно, бо, гляди, там людо┐ди! Однак цiкавiсть переборола. Обережно, нiби мисливець, пiдкрада║ться вiн; помiча║ зламанi стеблини i слiди нiг. Враз зупинився! На прогалинi бiлiють рiзнi-рiзнi кiстяки: пса, кота, грака i якихсь iнших дрiбних iстот. Поряд - кiлька цеглин, складених докупи, як пiч; i зола внизу. Знов далi прокрада║ться хлопець i знов замира║, бо шелест близько. Переждавши з хвилину, ступа║ наперед; тихо вiдхиля║ рядки бур'янiв. Ще кiлька крокiв, i вiн застиг! Перед очима - поляна: там, коло здичавiло┐ вишнi, дiд перебира║ зiлля; вiдклавши його набiк, пiдводиться - в однiй руцi згострена ломака, в другiй камiнь. А сам худезний i сивий, як хуртовина, схожий на прияву: борода через груди, вся сiда i вся покуйовджена; а з голови пасма, мов димiючи, сипляться вниз. Очi вваленi пiд пониклою сiткою бров'яною. Ганчiр'я на босому i непiдперезаному, стемнiвши, пацьорками висить; мотуззям пов'язано окремi рамтини, щоб трималися бiля кiстяка. Загледiв дiд непрошеного гостя: - Хто ти такий? - Я заблудився. - Не ходи тут. Пiймають i зварять. - А вас? - I мене: як знайдуть. Навару не буде. Кiстка суха, а жили твердли - не годяться. Сам завтра вмру; корiнцi зварю i завтра вмру. Тiкай, бо тут лихо! - Дiду, чума забрала всiх? - Нi, синку, то - государство! - Ви сховались? - Як набiгли, то недужий був. Iшов по воду i впав. Трава висока, - обминули мене. Бiжи на станцiю. Тут бродять . помiшанi: зарiжуть. - Прощайте, дiду! - Хлопець побрiв до пустельно┐ вулицi: побрiв недумно; i притьма, в тривозi вiд дiдових слiв i безлюдностi, помчав звiдти i гак мучилося серце, мов огонь пекельний, в'ючися змiями, гнав з порожнього села. Захеканий вкрай, хлопець почув, нiби гука║ хтось: агу! - пролунало, як вiд кладовищенського з'явця. I знов нiмо скрiзь; жаска тишина в бур'янах, з останками хаток. Дожидав хлопець бiля станцi┐, на похилi, проти якого потяг повинен стишуватися, беручи височину. Коли простопаднi риси в обрисi вагонiв перестали миготiти розпливчасте, хлопець розiгнався, нiби наввипередки, i схопив поруччя. Сiпнуло йому плечовi суглоби, але вiн з пiдбiгу вмить докинув стопи на пiднiжок i пристав до швидкостi. При вузлi залiзницi його зiгнали з потяга. Тодi побачив, що роблять хлопцi: пiдлазять пiд пасажирськi вагони i там чiпляються серед залiзяччя. Вiн i собi - туди; влiгся, як iншi. Мандрував так до пiвночi. Коли схотшося ┐сти, аж шкiра щемiла, вiн вилiз; вилiз на вокзалi невеликого мiста i нишпорив скрiзь, штовхаючись мiж людьми, поки набрiв на лушпайки з яблука. Пiдiбрав ┐х, обтер i з'┐в. Знайшов розбиту коробку - там були, в розiрванiй обгортцi, рештки печива; вибрав ┐х i довго нюхав запашний папiр. Напився теплисто-бруднувато┐ води з бака, вживаючи бляшаний кухоль, що гримiв на ланцюжку. Свiтився мiсяць посеред зiрок, мов карбованець, покладений на са║т, мiж розсипанi самоцвiти, i при ньому видно було долi: всюди - налiпи грязюки, всюди смiття, клаптi газет, притоптанi i запльованi; покидьки найрiзноманiтнiшого роду i вигляду, вiд розбитих пляшок до махорчаних "бичкiв". Освiтленою смугою пiшов хлопець до поламано┐ водокачки, напроти яко┐ акацi┐ чорнiли вряд. Багато вагонiв згромаджено на лiнiях i снують "маневрушки" - парою шиплять, пронизливо посвистуючи. Коло акацiй, зовсiм окремо вiд залiзних нетрiв, сто┐ть невеликий товаровий потяг. Можна почепитися i пiд'┐хати. "Хай тiльки машинiсти одвернуться, я вскочу!" - вирiшив хлопець. Вiн сховався за стовбур, при якому проходила кущова огорожа, порозривана вiльними стежками. Чути було, як варта тупотiла в обходi: певно, перевiряла вагони. Вийшов наперед начальник, i тодi вiдчинено дверi - якраз напроти мiсяця - i зачинено враз, пiсля перевiрки. Вiд того, що вiдкрилося, хлопець притерпнув: повно мертвих, складених, мов шпали. Начальник, тамуючи низький голос, сказав одному з присутнiх: - Скинути в шурх: один завал вантажу, зверх того - дрова i нафта, потiм знов це, i знов паливо; щоб усе згорiло. Ти вiдповiда║ш! - ксть!.. Усе!.. - вiдповiв пiдручний. Начальник i варта вiдмаршували, а потяг скоро постугонiв вiд станцi┐. Тодi, на самотi, хлопець подумав: "Якби я вчепився, згорiв би". Вiн довго стояв за деревами, боячись виходити. Розлягався брязкiт на станцi┐, мигтiли i перебiгали огнi; свистки i сюрчки прорiзали чорний простiр; зрештою, хлопець насмiлився покинути схованку i покрадьки вiдiйти на перон. В той час викинуто з вагонного вiкна паперовий жмут. Розгорнувши його, хлопець знайшов скоринки, огiрковi вiдрiзки з хвостиками, курячi кiсточки з шматочками шкiри i великi крихти. Забувся жах в одну мить,- iстоту знов забира║ голодний порив, вiд якого вона тремтить в судомi, з холодними болями. Хлопець вiдiйшов за рiг будiвлi, сховався в тiнь i зразу пооб'┐дав шкiрки, хрящики i рештки м'яса на кiсточках, а ┐х погриз, пообсотував. За┐дав скоринками i огiреччям. Витрусив крихти в рот: вони приставали до язика, мов залiзна тирса до магнета, i зникали вмить. Ви┐в чисто, як муравлик. Бiля стiни присiвши, в затишку проспав частину ночi. Знов пристро┐вся пiд пасажирський вагон - мандрував, поки зупинили серед гамору i крикiв. Сторожа загляда║ вниз i виганя║ "зайцiв" на перон, до гурту, звiдки всiх женуть до зборища коло вокзальних дверей. - Це границя Росi┐, - розмiрковують старшi подорожнi. - То не чути було, коли наше добро через не┐ тягли, а тепер об'явилась. - Для наших хлiбiв свобiдно, а нам - границя... - I замкнули: вмрiть, а не пустим! - Чого ж вони такi? Харчi забрали, а нас морять... Вартовi загнали збiр в товаровi вагони i весь потяг, складений з них, пiшов назад вiд замкнутого кордону. Назустрiч, до кордону, вiльно бiгли з Укра┐ни без числа - ешелони, навантаженi збiжжям, городиною, м'ясом i всiм, всiм, що да║ на землi невсипуща праця людей. Але ┐х самих, примерлих вiд голоднечi, пiсля того, як виробили багатство для сусiда, гнано з пекельною лайкою геть: пропадати в розграбованих ру┐нах. Бiля хлопця - дивовижно довговидий, жорстковусий чоловiк i сивастий, iз сiрими очима, смутними очима i тихими, як джерело. Мав мiшок, повний причандалля, з-посеред якого означувалася сокира. Непоспiшно i ретельно трудився чоловiк над самокруткою: примiрено i видрано вiдповiдний прямокутничок паперу з часопису, витягнуто кисет i взято, скiльки треба, саморобно┐ махорки i насипано на прямокутничок, вижолоблений мiж трьома пальцями лiво┐ пучки; сховано кисет i приступлено до побудови. Скручено, по кiлькох спробних i поступових рухах обвiдного характеру, - туго скручено папiрець i рiвномiрно обкусано i звогчено слиною його край, потiм закле║но при повторних жестах для загладження скрiпи. Надiрвано зайвину папiрця з однi║┐ протулини i взято цигарку в зуби. Тодi здобуто огневий пристрiй; до кремiнця притулено дрiбну матерочку, висушену i вим'яту в попелi. Вдарено кресалом об гострий край i роздмухано iскру! Зрештою, прикурено. Все - з геологiчною повiльнiстю i флегмою, супроти яких виявилась пекуча дума i насмiшка над собою, в мовi до хлопця: - Смачно погостювали в братiшок? Тепер кота зварити на закуску. - Котiв нема: вже по┐ли! - вiдповiв хлопець. - Шкода. Тобi - куди? - Додому ┐ду, там мати ждуть. - З харчами ж як? - Борошно ║ в хустинi, мати вимiняли - спекти корж. - Небагато. Так ви обо║ не виживете, ┐дь зо мною на пiдробiтки, в Бiлорусь: там люди, як сво┐, не схожi на отих, як ┐х... - Не можу! Мати ждуть. - Як же два роти кормити? Однiй легше; корiнцями прохарчу║ться. Тужить i вигляда║ тебе? Так обо║ ж пропадете дома. От бiда! Ти б заробив трохи хлiба для не┐, - хлопцям платять, гiлки треба тягати. - Нi, я до мати по┐ду. - Як хочеш. Дво║ в хатi: нi одно, нi друге не виживе, коли харчiв нема. Скрiзь так. Дорогу згубив? - Згубив; три днi блукаю. - Так бiда i так! Нiж довго блукати, то краще б заробив хоч на хлiбину. Казатимеш, що ти мiй племiнник. Я сам - штукатур, i на цегельнi працював; коли ж нема мого найму, в дроворуби годжуся. Хлопець дуже скучив за мамою, але мрiя врадувати ┐┐ заробленим хлiбом, перемогла, - вiн обернувся в родича дроворубовi. Никифор Петрович, або просто дядько Никифор, дав хлопцевi шатковано┐ капусти з олi║ю i шматок перепiчки. Розповiв про свою попередню подорож до столицi на пiвночi. - От де повно нашого добра, хлiба i всяко┐ живностi. Все туди забране: масло, сало, цукор, сир, булки, ну - все! Я був проскочив, так не прописали, завертай голоблi назад. Тепер i границю щiльно притерли. Ми в Бiлорусь по┐дем: там добрi люди; зберегли правду i по-сусiдському помагають. Адрес ║, - я прямо б по┐хав туди, та бач, тут понадiявся! А вiдкiля ж ти сам? - Яз села Кленоточi... - Пiдожди: це - як знак який! Чи коло вашо┐ Кленоточi сто┐ть паровий млин? - Сто┐ть млин; за селом. - I цукроварня недалеко? - Недалеко; тато брали маляс. - А вiддаля курорт, у лiсi? - Його видно. - Я чого питаю: з тако┐ Кленоточi двох бачив на цегельгному заводi. Чи не ваш - пiчник Бережан iз жiнкою? Мав великi очi, голос низький i трубний; а жiнка чорнява, дрiбненька, як пшеничина. - Це нашi! Я знаю. - От сама доля приводить, щоб я тобi переказав про Бережанiв. Зустрiнеш кого з односельчан, хто ┐х знав, - скажи: нема вже ┐х. На цегельню найнялись обо║, де i я морочився; робота бiсова, а в зуби мiдну копiйку тицьнуть. Обiлля║шся в кошенячий пiт, коли ж протяг - мов з льодовця, прошива║ костi. Там пiчничиха простудилась i, хворiвши недовго, вмерла; лiкарi сказали: скорбтечний туберкульоз. Чоловiк затужив за нею тяжко! - схуднув i став тонкий, як дротина. Самi очi свiчками глядять. Раз, коли цеглу виносив, зiрвався з дощано┐ стежки, впав, i смерть настала в одну мить. Не мучився. Золотi душi були обо║. Вона все горювала, що люди гинуть. А вiн напитував землякiв: щось ┐м хотiв сказати; так i вмер. Добре, що я тобi передаю, а ти - ще комусь. Почув про загибель пiчникiв i посмуткував хлопець. Аж знiтився! Коло того чоловiка з великими очима, що свiтили блакитнiстю, мов небесною, i коло добро┐ дружини його так радував спокiй: нiби з весни, в новому сяйвi, якого ще нiде тут нема║. Збережеться воно на полянi з старими тополями, що стоять за сутiнковою далечиною. Хлопець мовчав цiлий день. Ось прибули до дрiбно┐ станцi┐, оточено┐ лiсками. Сотнi заробiтчан висипали на погорблену дорогу, що прорiзалася крiзь ясно-рудавi глинища, приодягненi в свiжий мох. Лiсовi нетрi глибшали - здавалось, нема║ ┐м кiнця; аж до хмар пiдкинуто ┐х згромадженi верхiв'я. I враз вiдкрився простiр. - Скiльки звалено! - скрикнув хлопець. - А немало: мабуть, верстов з вiсiм, чи що, завдовжки. Всiх, хто прийшов, узято на працю: чоловiкiв, жiнок, пiдлiткiв; призначено мiсця в бараках, i зразу ж - до дiла! Дужчих поставлено спилювати дерева, а слабiших - обрубувати i тягти гiлля. Дано в помiч хлопчакiв: поратися з силою дрiбного галуззя. Робити цiлий день, вiд досвiту до смерку. Високi дерева! Хто глянув на вершини, мусив картуз придержувати. Ворушаться люди скрiзь, як мурашки; ┐х так багато, що вiд спiльного зусилля вiковiчнi дерева лягають однi за одними, вишумлюючи, нiби буря валить. Гiлки трiщать, подiбно до стрiлянини з полкових рушниць. Чиргають пилки. Вiдлуню║ться стукiт сокир в супроводi шелесту вiдтягуваних решток. Швидко пропада║ лiс пiд руками натовпiв. Андрiй з хлопцями тяга║ галуззя; всi, виснаженi i голоднi, рухаються спроквола, мов дрiмаючи. Увечерi безлiч верта║ в бараки до сво┐х нар, тапчанiв i койок. Дядько скаржиться, що тут теж верховодить москвин, тому платня - марний карбованець, а робота ж клята! Коли б не суп на обiд, то пропадай, i годi. - Доки не здиха║мось попечителя, - нещаснi ми скрiзь! В недалекому барацi опухла i вмерла дiвчина: рано винесли, неприбрану, як була. Поклали на дно в вогкiй ямi, нагорнули низьку могилку - i все! Там були iншi гробки з глини, що нерiвне позападала. Праця шумить безперестанку: розчищаючи простiр пiд аеродром, людська многiсть перегриза║ столiтнi нетрi, як комашня стеблинки, серед яких сама губить свiй збiр. Декiлька юнакiв побралися з бiлоруськими дiвчатами i перейшли жити в ┐хнi села. Слiдом ви┐хала бабуся i ┐┐ дочка, що заручилася з шофером-бiлорусом; вiн, покинувши табiр, працював на заводi. Коли дядько Никифор i Андрiй вертали з села, де прикупили поживи до лiсного супу, - той шофер гнав мимо, а враз зупинився i пiдвiз ┐х: рiдко хто так робив тодi. В селi ┐х гарно нагодували i вiдмовилися брати грошi; зовсiм дешево поцiнили городину, якою щедро надiлили. Дядько, в табiр iдучи, повторював хлопцевi: - Я ж тобi казав, люди тут сердечнi i спокiйнi., З ними можна жити! Слухай мене, не вiр, як казатимуть: он або он народ великий, бо наплодилося багато i багато крику роблять, - е, то ще не все! Ти подивись, яке там серце! Раз серце собаче, то i народ малий, i зведеться здорове число ┐хн║ нiнащо. А побачиш серце, повне добром, то знай - народ великий, перед небом високо став. Хоч не числиться багато, колись побiльша║, так Бог дасть! - так з бiлорусами буде. Глянь кругом: хто руку подав з помiччю? Тут бiлi хатки, як i в нас; а на пiвночi хатки - чорнi. I там добрi душi ║, i немало ┐х, з братнiм серцем, так бачиш, на дно його десь зло собi поклали: як змi┐ний камiнь. Поки все гаразд, вони такi добрi, наче родичi, а прийдеться до чого,тодi вилазить з-пiд каменя жало! Бува║ все разом: поможе чоловiк, як дуже-дуже щирий, а потiм вжалить в печiнку. Забрали наш хлiб i дивляться, як ми вмира║м, i нiхто, нiхто не пожалiв i не помiг. Нiхто! Нi в городi, нi в селi. Тiльки лаються. Недарма ж ┐хнi хатки чорнi. А тут бiлi. Дядько замовк. Зеленими стiнами лiс пiднiмався в небо: вгорi, коло сивих хмарок, перекочував шарахкучий рокiт сво┐х чатин по свiтлому простору. В таборi першими днями хлопцевi було цiкаво, та скоро вiн занудьгував, бо все - мати перед очима. Робота нетерпеливила i пiдгони мучили; наглядачi ж кричать одно: тягни швидше! Люди прибувають, як потопельники з голодного моря, i кожен повинен поспiшати, хоч ледве руха║ться. Щодня в лiс, на довгу поляну, заповнену могилками, виносять покiйникiв. Хлопцевi вся душа болить вiд згадки про самiтню маму, що шука║ його. Вночi вiн прокида║ться. Якась темна тривога надходить: нiби передчуття пожежi. Пiсля того вдень, як пiвсонний, вiн дивиться навколо нетямущим поглядом. Одного вечора сказав дядьковi Никифоровi: - Я до мами по┐ду. Може, вмира║. - Не хотiв би тебе пускати, бо часто так бува - всi в хатi пропадають. Я думав: хоч би одно вижило. Ну, раз вирiшив, ┐дь! Коли схочеш, тодi й вертайся сюди. Вiзьми листок, тут твоя дорога накреслена, думаю вiрно, бо я розпитував. Дав грошi i торбинку з харчами. Провiв до станцi┐, прощаючи; подивився вслiд, прошепотiв собi: - Таке бiдне хлопча! I повагом, схиливши чоло, вернувся в табiр. 27 Заробленi i подарованi грошi берiг хлопець для мами: на комерцiйний хлiб. пхав "зайцем", ховаючись вiд залiзничних доглядачiв, що ловили з суворою ретельнiстю. Тому забарився; торбинка спорожнiла: тiльки ложка, нiж, кухоль, сiль та пiвхлiбини обважнюють ┐┐. Крiм старого часопису як паперу на розпал, також сiрники - про всякий випадок. На старому вокзалi, де потяг став надовго, Андрiй вилiз iз-пiд вагонного черева: роздивитися навкруги. Вiд темного кооперативного кiоска, що за кiлькома сусiднiми домиками, на порожнинi, люди щось несуть, тримаючи в папiрцях. Черга всього на два десятки. Стрiчний дiдок з кругласто пiдстриженою борiдкою, нiби крейдяною, ставши коло вокзально┐ стiни, розгорнув папiрець i почав ┐сти якийсь кусник; ┐в, ┐в, а тодi враз спинився - не може далi!.. Раптом зблiд i вхопився за пiдгруддя, аж захитаний: обперся об цеглу. Винесло назад з його уст, що з'┐в. Поглянув вiн на Андрiя i, крiзь сльози вiд спазм, промовив: - Не купуй, хлопче! Це - людятина, дешева i солодкава; по державнiй цiнi, а м'ясо, як смерть. Згрiшив я навiки. Вернись, не пiдходь туди! Андрiй почав обминати близькою стороною, весь час поглядаючи на чергу коло кiоску: чорно там, нiби в пеклi. Скоро черга розпалася i хтось голосно промовив - для всiх: - Розiбрано! Нишпорив скрiзь на станцi┐ Андрiй; нiчого споживного, крiм перестояно┐ води. А недалеко - розложистi схили i рiвнини з ярками, з горбиками коло зелених нивок, схожi на околицi села, де з батьком полювали ховрахiв. Хiба спробувати самому? Близько струмок: можна нору залити. Поряд смiтярки валялася бляшаниця, як збан, стара i дiрява. Хлопець позабивав просвiтлини чопиками з гiлочок i ганчiр'я; залiпив смолою, набираючи вiд шпал, складених на вiдгонi. Дроту багато навкруги, iржавого i поскручуваного, - з нього приробив дужку до цебра. Озбро┐вся подобизною щупа, кiлочками, ломакою. Ховрашиних нiрок на полi багато: обсипаних i зарослих. Коли натрапив на свiжий вхiд, то, готуючись до наступу, позавалював сусiднi печерки, щоб нiкуди було вижитому ховраховi вбiгти. Заливав нору - звiрика ж нема║... "Вiн - як качка, чи що?" - досаду║ хлопець; пробу║ мацати дротиною: даремно, бо нора надто крива. Коли вiдпочивав, щось метнулося i вскочило в одну з незабитих нiрок, геть далi. Зразу ж мисливець загородив ┐┐ двома кiлочками, а всi входи навкруги позасипав. Знов вилива║ вiдра води, одно по одному, вiд ховраха ж - нi знаку! Хлопець дума║: "Може, втопився?" Скоро наторкнув дротиною i ┐┐ закрючкою, пiдтяга║ звiрика нагору. Той пiдда║ться: вилазить; от-от - вискочить i побiжить. Тодi вхопивши ломаку, хлопець пригина║ться до землi, стрибнути готовий. Влучено звiрика, коли вибiгав з нори, влучено з недостатньою силою, тому, приглушений на мить, знов пiдплигнув i побiг шукати вiльного сховища. Мисливець - за ним. Б'║ i нiяк не поцiлить! Раптом так невдало крутнувся, що пропустив один удар, а наступним, прискореним i зробленим наослiп, попав звiрика по спинi - хряснуло в нiй... i тодi ховрак поволi полiз, припадаючи до грунту. Самому мисливцевi судома настала в нервах вiд прикрого почуття. Зопалу, як також з остраху зостатися голодним, вiн добив тваринку, що декiлька разiв сiпнулася, конаючи, i околiла. Захеканий стояв хлопець i вражений болiсно, i збурений, з огидою до самого себе, що аж пекла серце. Здалося: тваринка перед загибеллю дихнула на нього такою ненавистю, що якби ┐┐ почуття обернулося в дiючу силу, вiн був би на мiсцi вбитий, мов блискавкою. Вiн притих i пора║ться коло здобичi: дикий голод, розбуджений вiд клопiтливого дня, приспiшу║ рухи i нiби закрива║ очi млистою смугою, крiзь яку вже не видно нiчого страшного i огидного. Розрiзано ховраховi живiт i викинуто тельбухи; голову теж - геть! Зiдрано шкiру i, разом з вiдпадами, впущено в нору i засипано. На вибалках рудiли сухi бур'янцi - ними хлопець розвiв огонь: смалить обполосканого ховраха, перевертаючи його на дротинi, в димку принадливому, з теплою пригiрклiстю. Поклавши смаженину на часописний папiр, здобутий з торбинки, вiдрiза║ кусень i жу║ швидко, навiть хрумка║, нiби то - огiрок. От, вже дума║: "Досить!" - спиня║ свою хижiсть, i знов жу║. Але вiдчува║ дивну нiяковiсть; пiдводить голову i враз бентежиться: поблизу лiтня жiнка сто┐ть i спостерiга║, як вiн ┐сть. Непорушна. Нiби стовпик. Аж чорна: висохла вiд голоду. Сто┐ть i всiма очима дивиться на ховраха, мов заворожена. Нi слова не каже. Тiнь - i годi. Хлопцевi стало так недобре, що вiн похапцем склався i пiшов. Виправдувався в думцi, мовляв, тепер "кожен - собi". Однак через хвилину стало ще гiрше, аж похолоднiло ┐дкiстю на серцi! Вiн оглянувся... Де стояла жiнка, там i застигла - не зрушилася з мiсця. I не гука║; не просить. Лише дивиться, як снохода. Вернувся хлопець до пригасло┐ ватри; вiддiливши частину ховраха i поклавши на папiр, простягнув жiнцi: - Тiтко, вiзьмiтьi Вона трохи ворухнулась i знов застигла. "...Бо┐ться мене, бо маю нiж, - вирiшив хлопець, - така перелякана". Поклав ховрашатину коло багаття i попростував до станцi┐; коли ж оглянувся знов - жiнка сидiла, схилившись коло голубуватого слабiючого диму, i ┐ла. З допомогою креслення, що склав пiсля всiх розпитiв дядько Никифор, легко було знайти свою станцiю. Околицi ж видалися чужими. Бур'яни вподовж дороги - як нетрi; i ┐┐ саму вкривають, височiючи над колiями. Обстали село i двори затопили. Стежок нема║ до хат, що, стемнiвши, хиляться в заростi. Скрiзь пустка! Андрiй узяв ключ пiд стрiхою i вiдiмкнув дверi - холодною вогкiстю потягнуло в обличчя. Оглянувся по хатi; прочитав лист вiд мами: "Андрiйку, як прийдеш i мене не буде, не тiкай нiкуди, а жди..." Так жаль маму! - нiякими словами не мiг би висловити. Знайшов корж, надломаний i торкнутий плямками цвiлi по нерiвнiй поверхнi. Шматок з'┐в, а решту, разом з половиною хлiбини, в торбинцi поклав пiд мамину подушку. Вiн тiльки i мрiяв принести зароблений хлiб. Карбованцi сховав до пiдпiччя, серед ганчiрок: в селi вони були простими папiрцями голодного. Пiшов по садибi. Могалки почали заростати пiсля недавнього полоття. В сарайчику все припало пилом, де не затекло вiд дощу. Вулиця - як рiчечка бур'яну: пливла, стрiчаючися з подiбними ┐й, поки дохлюпнула до площi, недалеко вiд яко┐, пiд рештками тину, сидiла жiнка з дитиною на руках. Зривала зелену кропиву i ┐ла: пожувавши, давала дитинi. Рiдко сновигали люди, схожi на нецьогосвiтнi тiнi. Пiдходили до сiльради подивитися, а там прикле║но газету, звiдки лiтерами чорнi║: "...стало веселiше", i з фотографi┐ надима║ться товстовусий вид посерединi; зиркають по боках дрiбнiшi панки з орденами. Також - оголошення, що пiд страхом найвищо┐ кари треба хоронити померлих. Хлопець, прочитавши, сiв бiля стiни, трохи осторонь, можливо, хто-небудь знайомий з'явиться. З дверей виступив обтеклий височинець i ладна║ться курити. А два старшi вимандрували крiзь бур'яни - читати наказ: обмiрковують його. - Звiсно, покiйникiв треба ховати! Бо як же так? Чума вчепиться, тодi пропали послiднi. - Що треба, то треба, а хто ж ховати буде? Нiхто руки з лопатою не зведе. Гiрко сказати, скiльки лягло. - Скiльки набереться? - Ну, та скiльки: кажуть, iз наших тисячi семисот по цiлому селу, вже ║ вiсiмсот тридцять, про яких знають, що готовi на мiсцi - по списку. Половина живих розбрелась. На сторонi попадали. Хто ж зостався, той дохлий, самого пiд руки води, i мруть щодня. З половини, що тут була, вже теж половина переставилась. Хлопче ти чий? - Катранникiв... - Чого ждеш? - Дома нiкого нема - я один. Там страшно. - Бiда тобi, хлопче! Держись, може, виживешi Ми всi, як кажуть, поганя║м до ями. Озвавсй тодi одутлий, тяжко хмурячись i прихриплюючи: - Таке й скажете! В нас тимчасовi труднощi будiвництва, а вам все - як нiч, все - до ями. Один старший мружився, слухаючи, i вiдповiв з посиленою байдужнiстю: - Гляди, Грицьку, може, знов доведеться живе курча ┐сти! Задишкуватий, що напоготовi тримав цигарку, обурено скинувся всiм виглядом, але не сказав нiчого. Помовчав; потiм махнув рукою, з виразом крайньо┐ досади, i пiшов. - Чого ви йому про курча? - цiкавиться спiвбесiдник. - Хiба не зна║те: це ж той Грицько, що його замкнули в тюрму, бо вiн, сiючи, насiння в картузi сховав. Одсидiв сво║, i випускають, - бачте, таки ж комунiст, ┐м свiй. От вiн iз району верта║ться додому i втомився дуже. Зiйшов з дороги, присiв пiд хатою, отак, як цей хлопець: сидить i вiдпочива║; очi заплющив. А недалеко куриця греблася в смiттi, знаходила зерно курчатам. Грицько був виморений i голодний, уже i розпух. Почув, що куриця землю дряпа║, i очi розкрив: бачить курча близько... вiн аж очима загорiвсь, простяг руку, вхопив курча i - в рот його! Хоч воно ще живе i пруча║ться, вiн його жу║ разом з пiр'ям. Квочка зчинила крик, кида║ться на Грицька, дряпа║, крилом б'║, хоче врятувати курча. А вiн уже до┐да║. Почула хазяйка курячий крик i вибiгла, бачить: Грицько до┐да║ курча, а квочка кида║ться i дряпа║ йому руки. Почала хазяйка лаяти його на всi заставки. Люди на дорозi спинились. Грицько тодi пiднявся i мовчки пiшов, а вона ┐м каже: Грицько живе курча з'┐в. Похитали люди головами i пiшли далi. - Так це той Грицько? - Вiн; як вернувся, його жiнка мала трохи бурякiв i вiдгодувала. Тепер потовстiшав. - Дивно: живе курча з'┐в, а ще нам вичиту║. Я в селi довгенько не був; чув, що судили якогось Грицька з картузом насiння. А де ж Лук'ян, що все - "за"? - Нема Лук'яна. - Де дiвся? - Та де ж, - хто не спита про Лук'яна, то кажуть: вiн пiд селом i досi голосу║ "за". Замерз, бiдолаха, снiжком притрусило, тiльки рука зверху пiднята була. Люди йшли i, побачивши, сказали: "Лук'ян голосу║ "за"". - Дивнi знаки! - зiтхнув спiвбесiдник.- Хлопче, а ти шастай по колгоспнiй яровинi, тебе нiхто не спiйма║; там на┐дки будуть. А то пропав. Андрiй пiдвiвся i, коли вiдходив додому, заглянув крiзь вiкно: в сiльрадi, бiля стола стовбичив гурт, покурюючи i нудячись. Всюди на селi - пустош i розвалля серед злих бур'янiв, звiдки навiть кiшка нiде не нявкне i не вигляне грядкова цвiтинка, вирощена дбайливою рукою. Чорно, чорно, як пiсля переходу пекла. Тишина смертi. Тiльки вiд дитячого будинку чути стишенi голоси. Iдучи мимо, Андрiй побачив з десяток дiтей, як вони пiсля мисочки обiдньо┐ юшки, ступають до лiжок, нiби зовсiм стародревнi, хоч i дрiбнi скелетики. I така дiдiвська поважнiсть в обличчях, запалих цiлком i вкритих зморшками, крiзь якi жодна усмiшечка не засвiтиться. Лобики важко нависають над погаслими очима i стемнiлими лицями. Мов на могильних черепах, виступають зуби, обтягнутi довкола самою шкiрою. Животики болять i тому збiр дитячий припада║ на лiжках - рачками, пiдiбгуючи колiна пiд груди, до лiктiв, з опущеними вниз животиками, як мiшечками: тодi легша║ мука. Андрiй зна║, бо iнодi сам так робить. Обминувши будинок, вiн околицею добрiв навпростець додому. I думав: тiй жiнцi, що з дитиною кропиву ┐сть, винести треба скибку хлiба, одну скибку, нешироко вiдрiзану. Того, що зостанеться, досить на двох, поки куплять комерцiйний хлiб. Як вернувся додому, розв'язав торбинку i, вiдкраявши шматок вiд хлiбини, загорнув його в аркуш; сховав пiд пахву, а то стрiчнi побачать i вiднiмуть. Понiс жiнцi, що сидiла в кропивi i годувала дитя. Але ┐┐ там не було: не знати, чи вiдiйшла кудись, чи вмерла i ┐┐ забрали погребники, яких тепер пiдганя║ смертний наказ. Дарiя Олександрiвна вернулася на станцiю, де загубила сина, i вже не могла звiдти вiдiйти; все ждала. А раз вирiшила твердо; ┐хати додому! - однак, тiльки склала це в думках, як вiдчула непевнiсть. Знов нещаслива станцiя, мов тягнущий магнет, непереможно в'язала. З'явився сумнiв, чи син дома, i настрахав можливий поворот подiй: от вона при┐жджа║ в село, якраз - коли син, шукаючи ┐┐, добiжить до цi║┐ станцi┐, бо тут загубив маму. Вiд часу втрати з нею настала перемiна, нiби щось невмолимо зрушилося в ┐┐ життi i в самому душевному складi. Раптовi напади невиразимого страху чергувалися з короткию безпам'ятнiстю: в мiсцях, якi недавно бачила i згадувала. Тепер сто┐ть i не зна║, де вона; вiд того жаский, не вiдчутний в тiлi, але пекучий, мов ватра, бiль наплива║ на ┐┐ свiдомiсть i серце. Часом зляканiсть виростала в найдикiший жах, що обгортав зiр, i вона знiчувалась решткою думок. Вiдверталася ними вiд нещастя, нiби вiд чийогось близького нападу i помсти, з обвалами в самому iснуваннi. Не дивилась нi на що навкруги i думала: аби тiльки не пропасти! Аби втриматися при самому життi - тоненькою ниточкою змислу, що збережена ┐й наостанок. Надвечiр, виснажена вкiнець вiд голодного терпiння, вiд'┐хала в напрямку до свого села, вчепившися за березовi дрова, з сiрою скрученою корою - на товаровому потязi. Але в дорозi зневiрилася: бо син же вернеться до станцi┐ або до мiста, куди його завезе кожен потяг, якщо станцiю пропустити. В мiстi знайде тепер щось на поживу - це не зима, коли все було завiяне; i вiн зна║, де переночувати можна мiж дошками. Чого б вiн до порожньо┐ хати ┐хав, знаючи, що мама тут зосталась? Вернула до мiста, i, розгублена думками, вже не встереглась: ┐┐, разом з багатьма селянами, схоплено i на тягарiвцi вiдвезено в глухий степ. Там викинуто, - добре, що не дуже далеко, верст за двадцять. Брели знеможенi, з сонною повiльнiстю переставляючи ноги; живилися корiнцями, виритими в ярках, торiшнiми перемерзлими бурячками i картоплинками з покинутих городiв. Часом знаходили дрiбнi соняшники - ┐х насiння в'яле, але трохи поживне. Ось таки добралася Дарiя Олександрiвна до станцi┐;' щоб не мозолити службовцям очi i перебути непомiтно, вiдходила в сусiднi перелiски. Оселя бiля само┐ станцi┐ чимала: з будiвлями, бiля яких можна знайти скоринки, картоплянi лушпайки та iншу остачу поживностi. Про ночiвлю досить i куточкiв по пустельних дворищах, дiрявих сарайчиках, пiдворiтнях. Був погожий день; пiшла Дарiя Олександрiвна по полю, шукати ┐стiвного рослиння. Знайшла щавель i з'┐ла його кйслющi листки. Коли верталася, вийняла доньчин зошит, збережений на грудях; поглянула на нерiвнi дитячi лiтери i знов окропила ┐х сльозами, за якими вже свiту не могла бачити. Постояла i трохи втишилася серцем. Якраз тодi пiд'┐хав потяг i вона поспiшила, надiючися, що мiг синок при┐хати, - не побачивши ┐┐ тут, помандру║ далi. А вона так гiрко задихалась! Люди з вагонiв бачать: iде до станцi┐ висока i худа, як комишина, жiнка. Раптом пада║. Декотрi, вискочивши з потяга i пiдбiгши до не┐, взяли ┐┐ i поклали коло стiни - там, де бак з водою. Набирають води i хлюпають на обличчя. Один з тих людей кладе ┐й скибочку пшеничного хлiба на рукав. Знаходиться серед них також лiкар: перевiривши пульс, вiн сумно хита║ головою: - Вже кiнець; надмiрне виснаження! Стоять пасажири i не знають, що робити. Жiнка померла на ┐х очах. Риси обличчя, блiдого, мов хлiб, що лежав на темному рукавi, такi строгi i гарнi, при всiй жахливiй худорлявостi; мов вирiзьбленi в свiтлому каменi. Зняли люди картузи i капелюхи, хто що носив на собi; не зняв шкiряно┐ кепки тiльки подорожнiй з викривленими i брезкливими губами, одягнений у френч жовтастого вiдтiнку. - Чорт з нею, - сказав вiн, - такi, як вона, не хочуть робити! Сказав це злiсно i пиховито, по-росiйському, хоч i невиразно, бо окремi звуки пропадали, можливо, тому, що в цей час, покурюючи, жував папiросу. Люди всi повернулись до нього i глянули так похмуро, що вiн вiдметнувся вiд них, погано лаючись. Той, хто клав хлiб, знов г