Олександр Бiлецький. Лiтературно-критичнi статтi ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: к, ║ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) п, ┐ - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ ** ПЕРЕКЛАДНА ЛIТЕРАТУРА ВIЗАНТIЙСЬКО-БОЛГАРСЬКОГО ПОХОДЖЕННЯ ** МIСЦЕ ПЕРЕКЛАДIВ В IСТОРIп СТАРОп ЛIТЕРАТУРИ Лiтература Ки┐всько┐ Русi XI - XIII ст. склада║ться з творiв оригiнальних i перекладних. З пам'яток письменства всього старого перiоду перекладним творам належить дуже значне мiсце як щодо кiлькостi рукописiв, так i щодо поширення цих творiв серед читацьких кiл. Перекладна лiтература мала великий вплив на оригiнальне письменство, нерiдко визначаючи i його жанри, i композицiю, i iдейний змiст. Бiльшiсть тих перекладiв, що надходили в Ки┐вську Русь з кiнця Х ст., була зв'язана з християнським культом, отже, з релiгi║ю - пануючою формою iдеологi┐ епохи феодалiзму. Навiть твори свiтського, по сутi, змiсту набували, як побачимо далi, того ж таки церковного колориту. Крiм того, перекладна лiтература старого перiоду ма║ сво┐ особливостi порiвняно з перекладною лiтературою нових часiв. Якщо в новiтнi часи (з XIX ст.) перекладачi намагаються максимально точно вiдтворити оригiнал, то в середнi вiки вони часом скорочують, доповнюють, пристосовують до мiсцевих умов перекладний текст, стаючи, таким чином, то редакторами, а то й просто перероблювачами, до певно┐ мiри спiвавторами. В цьому специфiчний характер перекладно┐ лiтератури даного перiоду. ДЖЕРЕЛА ПЕРЕКЛАДНОп ЛIТЕРАТУРИ Величезна бiльшiсть пам'яток перекладно┐ лiтератури в Ки┐вськiй Русi XI - XIII ст. ма║ сво┐м джерелом лiтературу вiзантiйську. Твердження це вимага║, однак, пояснень i застережень. Вiзантiйською лiтературою назива║ться сукупнiсть творiв грецькою мовою, написаних у Вiзантiйськiй iмперi┐ з IV до XV ст. i сво┐м складом дуже рiзноманiтних. Складаючись на основi антично┐ лiтератури, вiзантiйська лiтература ввiбрала в себе також частину спадщини старо║врейсько┐ лiтератури, ряд пам'яток схiдних лiтератур, зазнала згодом i впливу лiтератур Захiдно┐ квропи. Складаючись у суспiльствi класовому, лiтература ця не була цiлком ║диною i щодо сво║┐ iдейно┐ спрямованостi. В свою чергу спрямованiсть ця мiнялась вiдповiдно до характеру класово┐ боротьби в той чи iнший момент полiтично┐ iсторi┐ Вiзантi┐. Твори, що призначалися для вiзантiйсько┐ аристократi┐, рiзко вiдрiзнялись i формою, i змiстом вiд лiтератури, що призначалася для широко┐ читацько┐ маси. Це твердження можна iлюструвати прикладом з вiзантiйсько┐ iсторично┐ лiтератури. Одним з найвизначнiших iсторикiв Вiзантi┐ в VI ст. був сучасник iмператора Юстiнiана Прокопiй, який описав подi┐ його царювання. Послiдовник Фукiдiда, Прокопiй пише ясною, образною i виразною мовою, користу║ться писаними джерелами, усними розповiдями i власними спостереженнями, пiддаючи весь цей матерiал певнiй критицi. Правда, в поясненнi причин подiй вiн посила║ться то на "волю божу", то на волю античного фатуму (долi), але це через те, що, будучи сам християнином, вiн перебува║ пiд дуже великим впливом античних образiв. А в тому ж столiттi в провiнцi┐ (в Антiохi┐) пише свою "Iсторiю", або, точнiше сказати, хронiку, малоосвiчений монах Малала, зовсiм чужий самiй iде┐ iсторично┐ критики, який про античнiсть зна║ тiльки з чуток. Цiцерон i Саллюстiй для нього "мудрi римськi поети"; Вакх-людина, яку язичники обожнювали за те, що вона, розвiвши виноград i написавши кiлька творiв про виноградарство, вiдкрила для людей нове живильне джерело; Парiс, викрадач клени, син троянського царя Прiама, суддя в суперечцi трьох богинь перетворю║ться у Малали в ученого i знаючого мужа, який написав панегiрик Венерi-Афродiтi, розумiючи пiд нею iдею бажання i т. iн. З хронiкою Iоанна Малали, перекладеною на слов'янську мову, ми зустрiнемося i далi. Навiть щодо мови Прокопiй i Малала вiдрiзняються один вiд одного: чим далi йшла вперед вiзантiйська iсторiя, тим рiзкiшою ставала вiдмiннiсть мiж мовою освiчених класiв i мовою народною. Неоднорiдною ║ вiзантiйська лiтература i щодо ступеня сво║┐ оригiнальностi. З одного боку, в нiй нiби вичерпалось творче начало: вiзантiйськi письменники або наслiдують античних авторiв, аж до XII ст. переказуючи Гомера, iнодi з безглуздими власними коментарями, або без кiнця варiюючи теми i ситуацi┐ грецького любовного роману еллiнiстично┐ епохи, або складаючи незлiченнi антологi┐, хрестоматi┐, словники, збiрники виписок i т. д. З другого боку, ми знайдемо у вiзантiйськiй лiтературi i новi форми лiрично┐ поезi┐, з новим, християнським змiстом; новi форми роману з посиленням казкового i геро┐чного елементу; народну поезiю i зростаючу на ┐┐ основi геро┐чну поему про подвиги богатиря Дiгенiса i т. д. Якби вся ця маса творiв ринула в Ки┐вську Русь, то ця остання нiяк не могла б ┐┐ засво┐ти. Але Ки┐вськiй Русi Вiзантiя давала тiльки те, що вважала за потрiбне iмпортувати в слов'янськi землi. Творiв, що призначалися для верхiвки вiзантiйського суспiльства, написаних проза┐ками i поетами, якi продовжували античну традицiю в напрямi найвитонченiшого формалiзму i схоластично┐ казу┐стики - цих творiв Вiзантiя не iмпортувала в кра┐ни, якi вона хотiла б зробити сво┐ми культурними колонiями. Передавалось лише те, що було абсолютно необхiдне для потреб нового християнського культу, або те, що сво┐ми властивостями i змiстом могло сприяти вiзантiйськiй культурнiй гегемонi┐ над "варварами", що ┐х вона "цивiлiзувала". А втiм, труднощi зв'язкiв i рiзнi полiтичнi обставини перешкоджали планомiрно керувати iмпортом; до того ж мнимi "варвари" аж нiяк не збиралися безперечно пiдкорятися вiзантiйськiй гегемонi┐. Говорити про вiзантiйський вплив на Ки┐вську Русь можна, отже, тiльки взявши до уваги, що в складi перекладено┐ лiтератури приходили насамперед: 1) пам'ятки лiтератури старо║врейсько┐, перекладенi з ║врейсько┐ мови на грецьку i з грецько┐ на староцерковнослов'янську; 2) пам'ятки грецько┐ християнсько┐ лiтератури (вiд I до V cт. н. e.); 3) пам'ятки власне вiзантiйсько┐ лiтератури. Треба далi пам'ятати, що значна частина цих творiв прийшла в Ки┐вську Русь через пiвденнослов'янське посередництво, в перекладах, зроблених у Болгарi┐ в Х ст. за болгарського царя Симеона, вiдомого сво┐м старанням i пiклуванням про рiст та умноження перекладно┐ лiтератури. Ки┐вська Русь дiстала бiльшу частину того, що вже було з письменства в Болгарi┐. Перекладна лiтература, у величезнiй сво┐й бiльшостi, мала практичну мету. Вона повинна була дисциплiнувати волю поборникiв нового релiгiйного культу в певному напрямi, прищеплюючи ┐м новi поняття, новi почуття, певну поведiнку. Цiлi естетичного впливу зовсiм не мались на увазi, але вплив естетично-емоцiональний приходив сам собою. Новий культ пропагувався i засобами мистецтва. Лiтописний переказ сповiща║, що, задумавши прийняти нову вiру, Володимир запросив до себе грецького проповiдника. Цей проповiдник, пiддавши критицi всi iншi релiгiйнi культи i довiвши перевагу грецько┐ ортодоксi┐ ("православ'я"), розповiв князевi про створення свiту, про iсторiю вiдносин мiж людьми й богом, а на закiнчення розгорнув картину - "запону, на ней же бh написано судище господне", показав йому "одесну праведныя в весельи предидуща в рай, а ошюю грhшники идуща в муки"; це було живописне зображення останнього суду божого над людським родом, так званого "страшного суду". Картина справила на Володимира величезне враження; зiтхнувши, вiн, за лiтописним переказом, нiбито сказав: "Добро сим одесную, горе сим ошюю". Так само могли впливати сво║ю образно-емоцiональною стороною i пам'ятки перекладно┐ лiтератури. Серед них ми ма║мо ряд творiв, що цiлком належать до дiлово┐ прози i тому не входять до нашого розгляду (монастирськi i богослужебнi устави, збiрники церковних правил - Кормча книга, Номоканон i т. iн., коментарi вiзантiйських церковних письменникiв до бiблiйних книг тощо); далi - ряд творiв щодо основного завдання теж прозових, якi, проте, елементами змiсту або форми можуть впливати на почуття й фантазiю (iсторичнi твори, твори про явища природи i т. iн.), i, нарештi, твори, якi бiльше за iншi вiдповiдають теперiшньому нашому уявленню про поезiю i белетристику. ПАМ'ЯТКИ ПЕРЕКЛАДНОп ЛIТЕРАТУРИ. БIБЛIЙНI КНИГИ Найранiше з перекладно┐ лiтератури з'явилися книги, що входять до складу так звано┐ Бiблi┐ (грецька назва, що означа║ взагалi "книги"). Так назива║ться звод, що склада║ться, по-перше, з пам'яток старо║врейсько┐ лiтератури (50 окремих творiв). Цей звод складався з V ст. до нашо┐ ери до I ст. нашо┐ ери; найдавнiшi iз збережених до наших часiв рукописних копiй окремих книг належать до Х ст. (повний рукопис усього зводу, що зберiгся до нашого часу, належить до XI ст.). По-друге, до складу Бiблi┐ входять пам'ятки християнсько-грецько┐ лiтератури (27 творiв, що збиралися докупи теж протягом довгого часу - вiд I до V ст. нашо┐ ери; найдавнiшi рукописнi копi┐ - IV - VI ст.). Перша частина зводу, за християнською термiнологi║ю Старий завiт, склада║ться з книг розповiдних (книга "Буття", книга "Iсход", книги Iсуса Навiна, Суддiв, Руф, чотири книги "Царств" i т. д.), книг лiро-епiчних (твори "пророкiв", "Книга Iова"), лiричних (Псалтир, "Пiсня пiсень"), законоуставних i iн. В епiчнiй сво┐й частинi Старий завiт пода║ старо║врейськi мiфiчнi перекази про створення свiту, про життя першо┐ людсько┐ пари - Адама i кви в раю, чудесному саду, створеному богом; про порушення ними божественно┐ заборони i ┐х вигнання з раю; про життя ┐х потомства аж до того часу, коли розгнiване божество вирiшило винищити рiд людський всесвiтнiм потопом, залишивши з усiх людей тiльки праведника Ноя з його сiм'║ю; про мiфiчну iсторiю ║врейського народу, який пiд проводом Мойсея виходить з ║гипетського рабства шукати мiсце нового поселення - "землю обiтовану"; про утворення старо║врейського царства, його подiл i зруйнування ассiрiйцями та вавiлонянами; про "вавiлонський полон" i повернення на батькiвщину i т. д. приблизно до кiнця II ст. до нашо┐ ери. Елементи народно┐ творчостi (старо║врейського фольклору), по║днанi в цих книгах з елементами творчостi стародавньо-║врейсько┐ аристократi┐, свiтсько┐ i жрецько┐, були грунтовно переробленi потiм грецькими органiзацiями, якi встановили канон (норму, правило) священних книг у кiлькостi, зазначенiй вище. В другiй частинi Бiблi┐ - Новому завiтi, теж рiзноманiтнiй щодо складу, в ┐┐ епiчнiй частинi, розповiда║ться про життя, вчення, чудеса, смерть i воскресiння засновника християнсько┐ релiгi┐ Iсуса Христа ("Чотири ║вангелiя" - Матвiя, Марка, Луки i Iоанна), про дiяльнiсть його учнiв (апостолiв), а в кiнцi, в книзi, що назива║ться "Апокалiпсис" (одкровення), - про останнi часи людства, про кiнець свiту i "страшний суд" над живими й мертвими. Iсторi║ю свого складання, сво┐м змiстом Бiблiя до певно┐ мiри схожа на священнi книги iнших релiгiй, наприклад на староiндiйськi Веди, староiранську Авесту, вавiлонськi релiгiйно-епiчнi оповiдi, що подекуди мають дуже близьку тематичну схожiсть з оповiданнями Старого завiту, i т. iн. Перша частина Бiблi┐ вiдбила рiзнi етапи стародавньо┐ iсторi┐ ║врейського народу, який вiд кочового стану переходив до осiлого, вiд родового суспiльства - до рабовласницько┐ держави. Друга частина - Новий завiт - виникла в умовах соцiального ладу Римсько┐ iмперi┐. Вiдбиваючи погляди рiзних суспiльних формацiй, рiзних iсторичних епох, Бiблiя сповнена суперечностей, i недаремно, протягом свого довгого життя з iсторi┐ нових народiв квропи, вона то освячувала "князiвську владу божою милiстю, пасивну покору, навiть крiпосне право"[1] , то, навпаки, давала плебейству й селянству, що повставали проти гноблення, могутн║ знаряддя для боротьби, як це було в Германi┐ XVI ст. або пiд час англiйсько┐ пуритансько┐ революцi┐ XVII ст.[2] Так, у Германi┐ "сво┐м перекладом Бiблi┐ Лютер дав плебейському руховi потужне знаряддя. За допомогою Бiблi┐ вiн протиставляв феодалiзованому християнству сво║┐ епохи скромне християнство перших вiкiв, феодальному суспiльству, що тодi розпадалося, картину суспiльства, яке нiчого не знало про багатоступневу, штучну феодальну i║рархiю. Селяни всебiчно використали це знаряддя проти князiв, дворянства й попiв. Тепер[3] Лютер обернув його проти них i склав на основi Бiблi┐ справжнiй дифiрамб встановленiй богом владi, кращого вiд якого неспроможний був будь-коли виготувати нi один блюдолиз абсолютно┐ монархi┐"[4]. Повний переклад Бiблi┐ в давнiй росiйськiй лiтературi вийшов тiльки наприкiнцi XV ст. ("Геннадi║ва бiблiя"), а в укра┐нськiй лiтературi - наприкiнцi XVI ст. (Острозька друкована бiблiя 1581 р.). До цього часу використовувалися тiльки тi окремi тексти бiблiйних книг, якi необхiднi були для потреб культу i складали "Паремейник" - збiрник уривкiв iз Старого завiту (паремiй), якi читалися пiд час церковно┐ вiдправи. Крiм того, у вжитку були й окремi книги Старого завiту в повному виглядi. З новозавiтних книг ранiше вiд iнших з'явились квангелiя i "Апостол". ("Дhянiя", тобто iсторiя апостольського служiння i збiрник послань, приписаних апостолам Павловi, Петровi, Iоанновi та iн.). Одна з найстарiших книг, що збереглися до наших днiв вiд Ки┐всько┐ Русi, - це так зване "Остромирове ║вангелi║", списане iз староболгарського оригiналу, як гадають, у Ки║вi дияконом Григорi║м для новгородського "посадника" (намiсника) Остромира в 1056 - 1057 pp. Цей рукопис, багато орнаментований заставками i розмальованими заголовними буквами, з трьома зображеннями ║вангелiстiв, який до того ж прекрасно зберiгся, мiстить ║вангельськi читання, пристосованi для церковно┐ вiдправи в недiлi i в свята (так зване "║вангелi║-апракос", неповне). Бiблiйнi книги вiдкривали оберненому в християнство читачевi цiлий свiт рiзноманiтних нових настро┐в i образiв. Вони давали йому нову вiдповiдь на питання про походження свiту, людини i людського суспiльства; подавали ряд геро┐чних саг про боротьбу ║врейського народу з ворогами (деякi iз цих саг вiдбились уже в оповiдях "Початкового лiтопису"), виводили образи мудрих i сильних царiв (Давида i Соломона), образи майбутньо┐ долi людства аж до його страшного, хоч i не визначеного точно в часi, кiнця. Багаторазово й рiзноманiтне теми, мотиви, образи бiблiйних книг були використанi пiзнiшою лiтературою. В укра┐нськiй лiтературi вплив Бiблi┐ легко простежити аж до XIX ст. включно. Пригадаймо роль, яку вiдiграють бiблiйнi образи, поставленi на службу революцiйнiй боротьбi, в поезi┐ Т.Г. Шевченка: дiйовi особи з "Книги царств" придалися для антимонархiчно┐ сатири ("Саул", "Старенька сестро Аполлона"), мотиви так званих пророчих книг - для вiршiв, що гнiвно картають суспiльнi болячки i розкривають перспективи свiтлого майбутнього ("Iсаiя. Глава 35", "Осi┐ глава XIV", "Подражанi║ I║зекi┐лю. Глава 19"). Бiблiйний матерiал тут всюди переусвiдомлений, перероблений, сповнений iншого iдейно-громадського змiсту. Те саме бачимо i в iнших письменникiв. Образ бiблiйного Мойсея, наприклад, вирiс у грандiозний символ в однойменнiй поемi Франка; образ Самсона, стародавнього ║врейського Геракла, теми, зв'язанi з вавiлонським полоном, послужили матерiалом для поем i драм Лесi Укра┐нки. Цiлком зрозумiло, що поряд з таким використанням бiблiйного матерiалу ми вiдзначимо в iсторi┐ укра┐нсько┐ лiтератури й випадки звернення до нього для реакцiйних цiлей. Такi випадки - часте явище в XIX ст. Однi║ю з найпопулярнiших книг Бiблi┐ i в свiтовiй лiтературi, i у нас був Псалтир. Псалтир - збiрник 150 релiгiйних гiмнiв, молитов-пiсень, який складався старо║врейською мовою мiж VII ст. до н. е. i I ст. н. е. Автори цих пiсень невiдомi: очевидно, ┐х було багато, хоча традицiя висунула переважно одного - царя Давида. Дослiдження показу║, що сучасний текст Псалтиря ║ результатом роботи цiлого ряду поколiнь: найдавнiшi його частини належать до епохи, коли ║врейська релiгiя ще не знала моноте┐зму; вони зберiгають залишки первiсних магiчних поглядiв. Рiзними були й приводи до складання псалмiв: серед них ║ гiмни хвалебнi, подячнi i благальнi, повчальнi й пророчi пiснi, пiснi-елегi┐. кднiсть враження створю║ться лише загальним пристрасним тоном i грандiознiстю образiв. Людинi протиставлено образ грiзного божества Ягве-кгови, що живе на Синайськiй горi, громовержця, бога вiйни, який любить молiння i хвали, нещадного в сво┐й помстi. Вiршований ритм побудований на симетричному (паралельному) розташуваннi думок: у кожному паралельному виразi знаходимо пiдвищення i зниження, наприклад: Ти одяга║шся свiтлом, мов ризою, - простира║ш небеса, мов шатро; Ти буду║ш над водами горiшнi чертоги тво┐ - робиш хмарини тво║ю колесницею. З такого паралелiзму частин - ритму думок - i створю║ться враження вiрша, рiзко вiдмiнного, отже, i вiд метричного, i вiд силабiчного, i вiд тонiчного вiршування. Виразнiсть поетично┐ форми псалмiв, стислiсть i закiнченiсть окремих виразiв разом з широким застосуванням Псалтиря в християнському богослужебному культi забезпечили данiй пам'ятцi широку популярнiсть у слов'ян пiсля ┐х переходу в християнство. Жодну з бiблiйних книг не любили так часто цитувати: уже Початковий лiтопис раз у раз циту║ Псалтир; Володимир Мономах у сво║му повчаннi дiтям розповiда║, як у тяжку хвилину життя вiн бере Псалтир i шука║ вiдгуку на сво┐ почуття: "Взем Псалтирю в печали, разгнух я, и то ми ся выня; вскую печалу║ши, душе? вскую смуща║ши мя?" Георгiй Зарубський, застерiгаючи вiд мирських пiсень, наполегливо рекоменду║ замiсть них читати псалми: "А крестьянскы суть гусли прhкрасная доброгласная Псалтиря, ею же присно должни есмы веселитися... То ти драго есть весhлье, то ти прhславная есть пhснь со ангелы ны совокупляющи..." I пiзнiше, в XVI ст., Iван Вишенський рекоменду║ замiсть хитромудрих силогiзмiв i "велеречивой риторики" виучувати "богоугодну Псалтирь". Так, крiм свого культового призначення, Псалтир посiв значне мiсце i серед книг постiйного читання: по ньому набували знання церковнослов'янсько┐ грамоти, окремi мiсця iз псалмiв мiцно осiдали в пам'ятi, стаючи ходячими формулами для виявлення почуттiв i думок; по Псалтирю ворожили - ║ спецiальнi списки "гадательних" псалтирiв, де спецiальними приписками до кожного псалма вказано, як i коли даний псалом можна використати як пораду i повчання. Нарештi, Псалтир, безперечно, впливав i естетично. Термiн "псальма" мiцно прищепився в репертуарi бродячих спiвцiв-лiрникiв для позначення пiсень релiгiйного i морально-дидактичного змiсту. Поетична сторона псалмiв привертала до них увагу i новiтнiх поетiв: в укра┐нськiй лiтературi до них звернувся, наприклад, Т.Г. Шевченко в сво┐х "Псалмах Давидових", якi ║ чудовим зразком того, як стара форма може бути поставлена на службу новому змiстовi. Вiршованi переклади псалмiв ми знаходимо також у Гулака-Артемовського, П. Кулiша та iнших поетiв XIX ст. АПОКРИФИ Книгами, об'║днаними назвою Бiблiя, далеко не вичерпувалась вся епiчна творчiсть старо║врейсько┐ i християнсько┐ релiгi┐. За межами бiблiйного канону лишався широкий цикл легенд i переказiв, якi з рiзних причин не ввiйшли до нього i пiсля встановлення канону дiстали назву "отреченных", або апокрифiчних (грецьке слово apskrnjoz - прихований, та║мний, пiзнiше також - фальшивий). На час прийняття Ки┐вською Руссю християнства книги цi у Вiзантi┐ остаточно визнанi були хибними: вже в одному з найстарiших перекладних збiрникiв, в Iзборнику Святослава 1073 p., ми знаходимо покажчик таких "отреченных" книг (по-латинi - iндекс): другий список дату║ться XII - XIII ст. Це "нерекомендоване" читання набуло, проте, популярностi не меншо┐, нiж книжки "рекомендованi". Воно приваблювало до себе пишним розквiтом фантазi┐, крiм того, доповнювало часто стислi вiдомостi книг канонiчних. Апокрифiчнi перекази в складi перекладних вiзантiйських збiрникiв, у складi так звано┐ Пале┐ (виклад старозавiтно┐ iсторi┐ за Бiблi║ю i легендами, свого роду сурогат повно┐ Бiблi┐, яка ще не була повнiстю перекладена) i в окремих списках тягнуться через усю iсторiю i росiйсько┐, i укра┐нсько┐ лiтератури (аж до XIX ст.). Апокрифи лишили дуже помiтний слiд в укра┐нському фольклорi: досить розгорнути будь-яку збiрку укра┐нських народних казок, щоб зустрiтися там з легендами про створення свiту, про Адама, про всесвiтнiй потоп, про царя Давида, про Соломона, про персонажiв новозавiтних переказiв. Вивчаючи iсторiю образотворчих мистецтв у Ки┐вськiй Русi XI - XIII ст. i на Укра┐нi в XVI - XVIII ст., ми не раз знайдемо в стiнних храмових розписах та iконах подробицi, безпосередньо навiянi апокрифами. Фреска Ки┐всько┐ Софi┐ XI ст. на тему "благовiщення" зобража║ богородицю, що сто┐ть бiля колодязя з водоносом у руках i прислуха║ться до слiв ангела; тако┐ сцени нема║ в канонiчному ║вангелi┐, але вона ║ в апокрифiчному ║вангелi┐ Iакова. Переказ про те, як Христос, пiсля сво║┐ смертi на хрестi, спустився в пекло i, на велике невдоволення Сатани та його приспiшникiв, вивiв звiдти душi старозавiтних праведникiв, вiдомий i в Ки┐вськiй Русi, був драматизований на початку XVII ст. в "Словi про збурення пекла", яке дало у XVIII ст. матерiал для безлiчi бурлескних вiршiв на великоднi теми. Весь цей епiзод заснований на апокрифiчному ж переказi "Никодимового ║вангелiя". Цей переказ, у свою чергу, вiдбився i в церковному живопису. Таких прикладiв можна було б навести безлiч. Поширюючись на письмi, апокрифiчнi перекази поширювались i усним способом. Iгумен Данi┐л з Чернiгiвщини, що ┐здив до Палестини в XII ст., у розповiдь про свою подорож вставля║ багато апокрифiчних переказiв, якi вiн чув вiд провiдника, що був "муж свят, стар денми i книжен вельми". В iстинностi i святостi цих розповiдей Данi┐л не сумнiва║ться. Апокрифами користувались iнодi i, наново складаючи ┐х, так званi ║ретики (представники яко┐-небудь ║ресi: грецьке airesiz - окрема думка, партiя, секта), якi повставали проти панiвних, затверджених офiцiальною церквою поглядiв. Апокрифи ║ретичного походження розвивали, наприклад, iдею релiгiйного дуалiзму, боротьби двох рiвноправних сил - бога i диявола, iдею, яка пiдривала принцип феодально┐ i║рархi┐ i беззаперечного шанування "нижчими" вищих. Апокрифи були одним iз засобiв пропаганди в слов'янських ║ретикiв Х ст., "богомiлiв", спорiднених iз захiдно║вропейськими альбiгойцями, вальденсами, катарами; всi вони виникли як одна з форм протесту закрiпаченого i обтяженого поборами селянства проти феодальних володарiв. Дуалiстичнi перекази про створення свiту ми знаходимо вже в лiтописнiй розповiдi про ростовських волхвiв ("Повhсть временных лhт", 1071). В укра┐нському фольклорi такi перекази утворюють широкий цикл, що змальову║ рiзнi епiзоди боротьби бога з Сатана┐лом, в якiй бог iнодi зазна║ i невдач, але кiнець кiнцем перемага║ Сатана┐ла. Ними давно зацiкавились фольклористи, i ще М.П. Драгоманов i М.Ф. Сумцов присвячували нiй темi спецiальнi розвiдки. Широкий цикл апокрифiчних переказiв щодо ┐х тематики дослiдники подiляють на три групи. Першу становлять апокрифи старозавiтнi - про створення свiту, про Адама i кву, про Ноя i всесвiтнiй потоп, про потемкiв Ноя i, зокрема, про Йосифа та його братiв, що продали Йосифа в кгипет, про Мойсея, про царiв Давида i Соломона тощо. Бiльшiсть цих апокрифiв ще старо║врейського походження. Другу групу - новозавiтнi апокрифи - можна подiлити на двi пiдгрупи: першу становлять перекази про Христа - апокрифiчнi ║вангелiя Iакова, Фоми, Никодима, i легенди, що ┐х доповнюють, наприклад, переказ Афродiтiана про народження Христа, переказ, який згодом дав ряд деталей укра┐нським шкiльним драмам рiздвяного циклу XVII - XVIII ст.; другу пiдгрупу становлять апокрифiчнi ходiння апостольськi, якi розвивають i доповнюють новозавiтну книгу "Дiянь апостольських". Третя велика група близька до друго┐ - апокрифи есхатологiчнi (грецьке eskatoz -останнiй), в яких розповiда║ться про потойбiчний свiт, про рай i пекло - мiсця, де блаженствують праведнi i страшними муками караються грiшники, про майбутню долю людства i про останнiй, "страшний", суд. Уся ця лiтература цiкава переважно тим, що подавала конкретнi подробицi, якi доповнювали прогалини або розвивали мотиви бiблiйного тексту. В iнших випадках iнтерес цей загострював тенденцiю розповiдi прямим або побiчним висновком з не┐. Недаром особливо популярнi були апокрифи есхатологiчнi. Церква сама охоче поширювала цю лiтературу як засiб впливу на маси; проте й тi верстви населення, якi вороже настро║нi були до iснуючого порядку, але не мали впевненостi, що можна змiнити його власними силами, тяглися до цi║┐ лiтератури, яка давала можливiсть хоч би в мрiях побачити торжество соцiально┐ справедливостi. Цим поясню║ться, наприклад, поширенiсть апокрифа "Хожденi║ богородицi по мукам". Змiст цього апокрифа зводиться ось до чого: на прохання богородицi архангел Миха┐л вiдкрива║ перед нею всi муки грiшникiв у пеклi, а потiм ангели возносять ┐┐ до престолу невидимого творця, де вона з усiм сонмом безтiлесних сил i святих блага║ свого сина про помилування грiшних. Прохання ┐┐ довго лиша║ться марним, i тiльки нескоро бог погоджу║ться не простити, а полегшити становище засуджених, давши ┐м вiдпочинок "вiд великого четверга до свято┐ п'ятидесятницi". Апокриф дiйшов до нас у рукопису XII ст. i переписувався з додатками та переробками потiм не раз. Ряд укра┐нських текстiв XVIII - XIX ст. надруковано у вiдомому збiрнику апокрифiчних текстiв I. Франка. Порiвняно iз старiшими редакцiями, ми знаходимо в них i щось нове. Образ богородицi - заступницi грiшникiв вiдступа║: центр уваги перенесено на картини пекельних мук, розроблених багато детальнiше, нiж у раннiх редакцiях. У редакцiях раннiх перед богородицею проходить по черзi ряд картин - кромiшньо┐ тьми, вогняно┐ рiки, вогняно┐ хмари, смоляного потоку, озера; там караються грiшники, якi не визнавали iстинного бога, а поклонялися iдолам Трояна, Хорса, Велеса, Перуна; в iншому мiсцi в тяжких муках стогнуть патрiархи i ║пiскопи, немилостивi князi й царi. Укра┐нська редакцiя 1747 р. вносить у картини мук побутовий елемент, розправляючись з дрiбнiшими гнобителями та ошуканцями трудового селянства i показуючи, як терзаються шахра┐ - мiрошники, кравцi, кушнiри, шевцi, лимарi i т. д.; у фантастичну розповiдь вторга║ться живе життя, картини реальних соцiально-побутових вiдносин. Образи потойбiчного свiту втiлили мрiю про вiдплату за нескiнченнi гiркi кривди, а разом iз тим виконали, до певно┐ мiри, i агiтацiйну роль, так само як виконували ┐┐ образи "Божественно┐ комедi┐" Данте, розумi║ться, незрiвняннi з даним апокрифом щодо художньо┐ сили. Деякi деталi з цi║┐ картини пекельних мук пригадував, можливо, Котляревський, змальовуючи пекло в "Ене┐дi". Але й стара рамка апокрифа "Хожденi║ богородицi" та ┐┐ заступництво за грiшних не забулась; вона перероблена в укра┐нському фольклорi в одну з щедрiвок, широко вiдомих аж до XIX ст. включно: Ой сiв Христос вечеряти, Прийшла до його та божая мати: "Оддай, сину, райськi ключi Одiмкнути рай i пекло, Випустити грiшнi душi" i т. д. Так i iншi апокрифи з розвиненiшою фабулою проникали цiлком або частинами в народнi маси, ширилися серед них i зберiгалися саме завдяки сво┐й соцiально-моральнiй тенденцi┐. Серед старозавiтних апокрифiв найбiльш розвинену фабулу мають апокрифiчнi казки про царя Соломона. Термiн "казка" цiлком застосовний до цих легенд, якi лише в малiй мiрi ввiйшли до Бiблi┐, але широко представленi вже в так званiй "Агадi", особливiй галузi ║врейсько┐ талмудiйсько┐ лiтератури[5] , яка виникла в II ст. до н. е. на основi ║врейського фольклору. В переказах про Соломона досить важливе мiсце займа║ тема розв'язання важких загадок. Вiдомо, яке значення часто ма║ в казковiй композицi┐ загадка. На загадках буду║ться нерiдко весь сюжет казки: загадка спрямову║ i пожвавлю║ казкову дiю, будучи спiвзвучною ┐й сво║ю та║мничiстю, зручною для не┐ сво║ю гнучкiстю, несподiваним виникненням з переплетенням обставин, здатнiстю тримати увагу слухача в напруженнi. На загадках буду║ться жанр апокрифiчних запитань-вiдповiдей ("Бесhда трех святителей" та iн.), якi задовольняли колись примiтивну допитливiсть; з них можна було дiзнатися, на чому держиться земля, вiд чого походить грiм i блискавка, iз скiлькох "частин" був створений Адам, хто двiчi помер (Лазар, якого за ║вангельською легендою воскресив Христос), хто не вмер (Iлля-пророк, живим узятий на небо), хто не зотлiв (дружина Лота, що обернулася в соляний стовп) тощо. Оточена епiчною дi║ю, вкладена в уста дiйових осiб, загадка ста║ основою апокрифiчних переказiв про суди царя Соломона, про його змагання в мудростi з царицею Савською i з перським царем Дарi║м. Цариця, що з'явилася "вiд пiвдня", хоче поставити в безвихiдь мудрого царя сво┐ми хитромудрими вiдповiдями. Коли ┐┐ запитують, яке м'ясо вона хоче ┐сти, - вона вiдповiда║: "М'ясо тих звiрiв, якi ночами лiтають мiж небом i землею, мають кiстянi крила, на небо не дивляться, голосу не мають". Соломон здогаду║ться, що мова йде про рибу. Iншим разом цариця одягнула сво┐х отрокiв i дiвчат в однакове чоловiче вбрання, постригла ┐х однаково i стала вимагати, щоб Соломон розрiзнив ┐х. Соломон звелiв насипати горiхiв i запропонував позбирати ┐х: отроки стали класти ┐х собi в кишенi, а дiвчата сипати в рукава. Так знову було розв'язано загадку, i цариця, повернувшись у свою землю, "подивилась вельми премудрости Соломонове". В такому ж дусi i всi оповiдання про суди Соломона, якi доповнюють ║диний описаний у бiблiйному текстi суд. Помер якийсь чоловiк, залишивши дочку i шестеро синiв. Помираючи, вiн заповiдав золото дочцi, а все iнше майно старшому синовi. Скривдженi сини пiшли скаржитись Соломоновi. Соломон запропонував ┐м викопати труп батька з могили, обрубати йому праву руку i принести: по нiй вiн, нiбито, дiзна║ться, як розв'язати суперечку. Коли почали розкопувати могилу, то старший син почав просити не чiпати тiла, обiцяючи подiлити спадщину порiвну. Почувши про це, Соломон здогадався, що справжнiй син той, хто не дав понiвечити труп, а iншi - нерiднi дiти померлого. Суди Соломона i змагання в мудростi - тiльки частина легендарного циклу про знаменитого царя. Центральною частиною циклу ║ перекази про збудування Соломоном i║русалимського храму при сприяннi демона Ашмедая (Асмодея), який у слов'янських обробках перетворився в казкового Китовраса. О.М. Веселовський, що спецiально вивчав даний цикл у планi порiвняльно-лiтературного дослiдження, виводив прiзвисько Китовраса вiд Кентавра старогрецько┐ мiфологi┐. В переказах про Соломона i Китовраса ми знайдемо багато дуже поширених казкових мотивiв: добування рiдкiсних предметiв (для збудування храму добува║ться камiнь, або "черв", - шамир, завдяки якому можна дерево i камiнь обтiсувати без усякого шуму), боротьба з чудесною, напiвдемонiчною iстотою, яка теж зада║ загадки (цi║ю iстотою ║ Китоврас, необхiдний для допомоги при добуваннi шамиру), закляття демона, що повста║ проти свого повелителя, i вмiщення його в посудину, викрадання дружини (Китоврас завозить дружину Соломона) i, нарештi, мотив про гордого царя - чи не найпопулярнiший у всьому циклi. Китоврас, дiставши чародiйний перстень царя Соломона, закида║ царя на край свiту, а сам набира║ його образу i сiда║ на його престолi; Соломон ста║ жебраком, мандру║ i, тiльки цiлком смирившись, через деякий час поверта║ собi царство. Укра┐нськi народнi казки не запам'ятали мудруватого iменi Китовраса, але добре знають премудрого Соломона i багато разiв варiюють мотиви, що ║ в апокрифiчних переказах. Казки про Соломона легко знайти в першому-лiпшому збiрнику укра┐нських народних казок. В "Малорусских народных преданиях и рассказах" М. Драгоманова ми знайдемо, наприклад, казку з епiзодами дитинства Соломона, другу - про зраду дружини i покарання ┐┐ Соломоном, третю - про Соломона та його злу матiр, четверту - про суд Соломонiв. Не позабуто в них i образ Китовраса, але вiн назива║ться тут сатаною, або дияволом. В однiй з таких казок розповiда║ться, як Соломон за вечерею засперечався з сатаною, хто з них сильнiший i владнiший. Сатана похваля║ться, що може обернути всю безлiч сво┐х слуг у маковi зерна i замкнути в однiй бочцi. Соломон не вiрить. Сатана викону║ те, що обiцяв. Соломон закляв вiщим словом бочку i закопав ┐┐. Так i загинули б демони, якби згодом, спокушений скарбами, обiцяними сатаною, цар Iрод (новозавiтний персонаж) не вiдкопав бочки i не випустив чортiв. Перед нами мотив про "замкненого бiса", який обiйшов казковий епос усього свiту вiд арабсько┐ "Тисячi i однi║┐ ночi" до укра┐нських казок про те, як бiдний селянин замкнув 12 злиднiв у бочку, а його багатий заздрiсний брат визволив ┐х собi на лихо. Замiсть злиднiв iнодi виступа║ недоля, iнодi смерть. У писаних апокрифах про Соломона це оповiдання ма║ заголовок: "Како Соломон закопа бhси в единой дельвh (бочцi) тьмами тем, тысящами тысяч". Вiдокремившись вiд iменi Соломона, мотив замкненого бiса з фольклору перейшов i в художню лiтературу (оброблений I. Франком, на основi усного переказу, в оповiданнi "Без працi" i Гоголем в "Ночi перед рiздвом"). Мотив про царя, що втрача║ царство i ста║ вбогим, особливо полюбився фольклоровi прихованою в ньому соцiально-викривною тенденцi║ю. В XVII ст. старовинна лiтература ще раз зустрiлася з ним у повiстi про гордого царя Iовiнiана з перекладного збiрника "Римськi дiяння". Укра┐нська народна казка зна║ його i з iм'ям царя Соломона, i без цього iменi (наприклад, серед казок, зiбраних Рудченком, - "Южнорусские сказки", т. 2, стор. 36). Бiльшiсть апокрифiв сво║ю формою нагадують кiнець кiнцем бiльш-менш насиченi фабульним матерiалом казки. Зв'язок з церковною лiтературою виявля║ться лише в iменах i деяких деталях оповiдання, яке в цiлому розраховане на цiкавiсть i тому легко переходить з письменства в казковий фольклор. Мораль, що виплива║ з апокрифiчних оповiдань, мало спiльного ма║ з мораллю офiцiально┐ церкви. Апокрифiчна лiтература любить зниження священних осiб i подiй: вона часто-густо, так би мовити, демократизу║ i божество, i святих, зводячи ┐х з ┐хньо┐ висоти на рiвень повсякденних побутових вiдносин. Апостоли ходять по Землi не стiльки як проповiдники християнського вчення, а як звичайнi мандрiвники. Виголодавшись, вони, проходячи полями, просять хлiба у селянина, але бiдняковi нiчого дати. Вiн iде до мiста по хлiб, а тим часом апостоли беруться за плуг, орють i сiють; чудесним способом перед самим поверненням старого селянина нива вкрива║ться спiлим житом. I цей апокрифiчний переказ пiдхоплений був щедрiвками: В чистiм полi плужок оре, А в тiм плужку чотири воли половi┐, А в них роги золотi┐. Святий Петро за плугом ходить, Святий Павло воли гонить, Пресвятая дiва ┐сти носить, ┐сти носить, бога просить: "Уроди, боже, жито, пшеницю, Усяку пашницю..." Лiтература панiвних класiв не затримувалась на такiй тематицi. Але часто-густо апокрифiчна розповiдь не тiльки видозмiню║ церковну мораль, а й зовсiм знiма║ момент цi║┐ моралi. Так, милостивий образ Христа, проповiдника любовi до ближнього, руйну║ться, наприклад, оповiданнями апокрифiчного ║вангелiя Фоми, якi показують Христа свавiльним, примхливим пiдлiтком, що користу║ться сво║ю силою для жорстоко┐ помсти сво┐м напасникам. Переслiдувачi юного Iсуса слiпнуть, сохнуть, падають мертвими. Вiн творить чудеса, але й вони розрахованi на здивування читача, а не на його душевне розчулення. Церква вносила апокрифiчнi перекази в iндекси заборонених книг, засуджувала ┐х як "басни и кощюни", але часто-густо користувалася ними i в сво║му образотворчому мистецтвi, i в проповiдях, i в iнших видах церковно┐ лiтератури, зокрема в лiтературi агiографiчнiй. АГIОГРАФIЧНА ЛIТЕРАТУРА_ Агiографiчна (вiд грецького agioz - святий, grajw - пишу) лiтература становить другу популярну групу перекладного письменства, введеного християнським культом. До не┐ входять так званi "житiя святих". Житi║ - бiографiя видатно┐, з погляду церкви, особи, що написана в тонi ┐┐ вихваляння. Починаючи з епохи сво║┐ боротьби з язичництвом (з античними релiгiями), християнство зiбрало чимало спогадiв про сво┐х ревносних прихильникiв, якi або заплатили за свою вiдданiсть новiй релiгi┐ мученицькою смертю (мученики), або безстрашно визнавали ┐┐, зазнаючи утискiв i страждань (сповiдники), або, займаючи керiвний пост у християнськiй общинi, сприяли змiцненню нового культу (святителi; по-грецькому - ║пiскопи, буквально - наглядачi), або прославились життям, строго згiдним з приписами церковно┐ моралi (преподобнi). Дi┐ останнiх полягали в аскетичних подвигах, наприклад у вiдмовленнi вiд ┐жi (посники), в цiлоденному стояннi на якомусь пiдвищеннi - "столпi", в станi мовчазного самозаглиблення (столпники); ще iншi вiдмовлялись з любовi до бога вiд вищого людського дару - розуму, симулюючи iдiотизм i божевiлля (Христа ради юродивi). Аскетизм як форма морально┐ поведiнки не ║, як вiдомо, приналежнiстю тiльки християнсько┐ релiгi┐ - вiн поширений був уже в античностi, знали його i брахманiйська, буддiйська i магометанська релiгi┐. Цих сво┐х дiячiв християнська релiгiя називала загалом - "святi". Пам'ять про них становила гордiсть церкви, житт║писи ┐х подавались як iсторично-цiнний спогад, як приклад, що заслугову║ наслiдування, як одна з форм релiгiйно┐ християнсько┐ пропаганди. Однак правдивих iсторичних документiв, що ┐х мали пiд рукою автори житiй, було небагато. На допомогу приходив матерiал, нагромаджений античною мiфологi║ю, схiдними казками i легендами - то у виглядi цiлiсних сюжетiв, то у виглядi окремих мотивiв; в iнших випадках образ святого виникав з уособленого абстрактного поняття; iнодi приводом до виникнення легенди служила навiть пряма помилка, наприклад неправильно прочитане iм'я. Наукова критика вiдзначила, наприклад, вiдбиття старогрецького мiфа про Едiпа, батьковбивцю i кровозмiсника, в християнських житiях св. Григорiя i св. Юлiана Милостивого (цi мiфи зв'язанi також з християнськими легендами про Iуду Зрадника). Розповiдь про те, як римський iмператор Август наказав кумкаючим жабам мовчати i вони замовкли, повторено в застосуваннi до багатьох святих, схiдних i захiдних. Староримськi божества Вiрнiсть i Згода мають сво┐ аналогi┐ в образах християнських святих - Вiри, Надi┐, Любовi та ┐х матерi Софi┐ (по-грецькому - Мудрiсть). Напис на верстовому каменi староримсько┐ дороги: ("83 milliario" ("83 милi"), прочитаний як "83 milites" ("83 во┐ни"), да║ привiд до агiографiчно┐ легенди про 83-х нiби похованих там во┐нiв-мученикiв i т. iн. Особливо вдячний матерiал авторам житiй давали ║вангельськi розповiдi про життя i чудеса Христа. Христос - iдеал, що його повинен наслiдувати святий, а тому житi║ пристосову║ свою розповiдь до ║вангельсько┐, поповнюючи недостачу вiдомостей ситуацiями, аналогiчними до життя Христа. Ще в дитинствi святий, виявляючи незвичайну мудрiсть, диву║ навколишнiх, як дитина i отрок Iсус в квангелi┐; так само, як диявол спокуша║ Христа в пустинi, так пробу║ вiн збити рiзними спокус