низ, i бiла сорочка в не┐ горiла ясними цятками й стрiлами. Се була данина поконовi деревлян i сiврiв. У ладдю полiзли можi. Вони вiдкинули полотно завiси, постояли, дивлячись мертвому князевi пiд ноги, й заходились обкладати його Цур-паллям. Корабель стояв на високому стосi колод, i кiлька душ подавало ┐м дубцi та боровi дрова знизу. Терзальники, кревнi й некревнi Рогволода, скидали з себе довгi рушники, помережанi знаками вiчного Дерева Життя та червоними й чорними пiвниками, що вособлювали живий вогонь Цура й мертвий вогонь Пека. Можi зв'язували в кожен рушник по три колодки й подавали нагору, а тi, що в ладдi, так i вкладали ┐х навколо князя й навколо його наречено┐ жони, й мостили доти, поки можна було, поки вивершили корабель аж до стрiхи поховально┐ хижi. Й коли все було зроблено, кожен пiдходив i просто пригорщами горнув глину в яму. Голосiння не стихало, й найдужче голосив п'ятдесятичотирилiтнiй рожевощокий княжич кутихiй. Над ямою виросла могила вогко┐ землi, яка ще не встигла висохнути. Князя було поховано за давнiм поконом i дiднiм звича║м племен Деревсько┐ й Сiврсько┐ укра┐н i Лугiв. А те, що вiдбувалося далi, було законом одноплемiнцiв небiжчика - полян. Тристiнна хата над свiжою могилою з великим змi║головим човном, Рогволодом та молодою жоною в ньому спалахнула з усiх бокiв. Кожен пiдходив i клав запалену головню мiж колоди, в човен i пiд човен, колоди були сухi й перекладенi шарами тонких дрiв та соломи. Незабаром знялося таке вогнисько, що люди мусили втiкати з пагорба. Горiло до самого вечора, й до самого вечора тривала остання страва по вмерлому Великому князевi Рогволодовi. Поминальники сидiли довгими рядами попiд горою й пили та ┐ли, аби й небiжчиковi пилося й ┐лося смачно на тiм свiтi, в зеленому вирiю, що його бачила сьогоднi князева наречена, пили, й ┐ли, й спiвали, щоб i на тому свiтi весело було й Рогволодовi, й усiм давно й недавно померлим русам, i сiврам, i деревлянам, i лугарям, якi зiбрали сво┐ землi пiд меч полянського князя. Й коли пiшли зi страви до городу, пiзнього вечора, вже проти мiсяця, небалакучий Вишата спитав свого побратима Борислава: - Видiв ║си? Той кивнув головою й зiтхнув. - Повiда║ш i йому? Велiй ки┐вський болярин нiчого не вiдповiв. Але вiн таки сказав про все Богдановi, коли по трьох тижнях, узявши з чернегiвського князя Божiвоя клятву на мечi, що той сполчив рать свою проти знахабнiлих племен весi та муроми, Великий князь повернувсь у Руську вкра┐ну. - Княже, - сказав велiй болярин, - спалили... Ясновиду. Богдан нiчого не вiдказав Бориславовi, тiльки страшенно зблiд i неначе закам'янiв. Болярин, пригнувшись, вийшов, а вiн просидiв у сво┐й краснiй ки┐вськiй свiтлицi до самого вечора, вранцi ж наказав старому конюшому сiдлати конi. Вони вдвох, як i чотирнадцять тому лiт, ┐здили до маленького села пiд Нежинню й повернулися тiльки третього днi. Та стара бабця, що колись так неприязно зустрiла його, була, як i тодi, зла, ще, може, й лютiша, але розповiла Богдановi все. Назад вони ┐хали стопою, й Богдан увесь час думав про Ясновиду. Вiн досi й на думцi не мав, що людина здатна так довго любити iншу людину, навiть не бачачи ┐┐. Княгинина смерть потрясла його, не менше вразила й розповiдь старицi. Великий князь уперше довiдався про те, що сини Ясновиди перейшли пiд готiв-алеманiв. Княгиня боялася, що тепер, ставши самодержцем усiх чотирьох укра┐н, Гатило меститиме ┐й за ту зневагу, якою вона вкрила його чотирнадцять тому лiт. I ще хотiла спокутувати провину синiв сво┐х власним життям. - Де ║ дочка ┐┐? - глухо спитав старицю князь, i та засичала йому в вiчi: - Не вузьмеш! Рунки куцi! Замунж повели княжну!.. Князь ┐хав, попустивши повiддя, й думав про те, що страшнiше: провина синiв чи материна покута. Тодi намагавсь уявити собi смерть Ясновиди й не мiг, бо в полян звичаю сього не було. Й уперше по-справжньому засумнiвався в тому, чи┐ лiпшi кумири... Пiсля похорону Рогволода Богдан Гатило, ополчивши рать велiю, разом iз братом сво┐м князем Володом перейшов Дунай i заглибився на п'ятсот стадiй у грецькi землi Полунiчно┐ Фракi┐. Десь тут помер старий Великий князь, i молодий мусив продовжити почату ним вiйну. Й у городi Маркiанополi його перестрiли сли грецького iмператора Плiнф i Дiонiсiй. Рогволод прийшов сюди по дань, бо греки, як завжди, зволiкали. Тепер вони привезли все належне, та Гатило спитав у головного сла Плiнфа, киваючи на золотi номизми, дорогоцiннi чашi та коштовне оружжя, складене перед ним: - Скiльки ║ то? - Триста й п'ятдесят лiтр, господарю, - вiдповiв Плiнф по-руському. Вiн був родом русин, звався колись Планком i за роки служби грецькому iмператоровi ще не забув материно┐ мови. Богдан, презирливо посмiхнувшись, одказав: - Добре. Але то ║ за пiвлiта. - Як! - здивувався Плiнф. - За цiле лiто ║, господарю! Так смо платили дiдовi тво║му Рогу ще з лiта божого 412-го. - Так сте платили досi Тепер платити-ймете вдвiчi - сiмсот лiтр. I так буде. Планко-Плiнф добре знав се слово - так буде - й мовчки перезирнувся з Дiонiсi║м. Але той нiчого не второпав, бо розмовляли по-русинському. Вони вдвох пошепталися, й Плiнф сказав Гатиловi: - Не ма║мо волостi тако┐ вiд iмператора, господарю. - Тодi ┐дьте й речiть сво║му iмператоровi мою волю. Я пожду. Й знову посмiхнувся, й усi князi та боляри голосно зареготали, бо новий Великий князь виявляв ознаки доброго можа й державця. Слам же вiд того смiху зробилося моторошно. Того-таки дня, не гаючись анi години, вони рушили назад до царя-городу Константинополя, везучи невтiшну новину. Й за мiсяць у стан до Богдана Гатила прибули новi сли: сенатор Теодосiй та багатий ктитор Теодул. Великий князь, через Вишату довiдавшись iз чим вони при┐хали, навiть не говорив з ними. Вiн наказав рушати додому. Теодосiя взяв iз собою, Теодул же двома галерами подався морем, при║днавшись до Гатилового во┐нства аж у Березанi, яку греки називали Одiссом[11] Вiдтепер Вiзантiя мала платити Русi по сiмсот лiтр золота - вдвiчi бiльше, нiж за Рогволода. В ЛIТО 439-е Здолавши сiрiйських церковникiв та патрiарха Несторiя, Константинополь ожив. I зачувся в палатах царських голос iмператрицi квдоксi┐, й пiшли за нею всi книжники, й мудрецi, .й письмовцi, була-бо дочкою афiнського фiлософа-поганина й велi┐ премудростi книжнi еллiнськi знала. Й держав руку по нiй вельмiж константинопольський епарх Кiр, кому кланялися й ктитори-купцi, й поважнi городяни. В те ж лiто мiсяця снiжного в шостий день став Кiр префектом Преторi┐ Всходу, й не було рiвного йому й володарству його, й правили вони вдвох iз квдоксi║ю-iмператрицею, й нiхто не смiв ректи ┐м слова супротиву. В ЛIТО 440-е Вдруге прислали вiрмени слiв сво┐х у землю Руську, просячи о помiч. I зрядив Великий князь ки┐вський Гатило рать велiю, й пiшли два князi полянськi Божко й Красой, i дiсталися кресiв сполонено┐ персами землi Гурартсько┐, й сiча була велика з персами, й воротилися русичi, шоломами напившись гiрко┐ води з моря Хвалинського, бо мали перси ополчення небачене, конi ж русинськi падали вiд безводi й сапно┐ язви. Та взнали вже руськi можi путь у далеку Персiю, й греки вельми радi були з того. В ЛIТО 441-е Була пря смертна межи iмператрицею квдоксi║ю та сестрою iмператора Пульхерi║ю. Дав одного дня iмператор Теодосiй жонi сво┐й яблуко небачене красне в дар. I мала квдоксiя при дворi друга лiпшого Павлина, й знедужав Павлин, i пiднесла йому квдоксiя те яблуко. Другого днi спитав iмператор жону свою: - Де ║ те яблуко, котре-м дав тобi? Й рекла квдоксiя: - З'┐ла-м його. Й схопили квдоксiю як зрадницю, бо Пульхерiя знала про яблуко й сказала все сво║му братовi, й зiслали iмператрицю в заслання в кра┐ далекi крусалимськi, й звалено було такоже й Кiра-префекта, й знову чувсь у хоромi царському тiльки голос Пульхерi┐ та iже з нею. А городянам було голодно й холодно, як i за квдоксi┐, й которилася земля грецька, й грабували ┐┐ всi, хто мав до того хотiння. В ЛIТО 442-е Подолала Пульхерiя свою невiстку-iмператрицю, й префекта всесильного Кiра, та волость потрапила до рук не ┐й, а безбородому ║внуховi Хрисафiю, котрий, не ховаючись, тяг руку за олександрiйського патрiарха та за всiх товстосумiв з багатого кюпту. В те ж лiто препозитiв Хрисафiя та Макробiя, двох старiйших ║внухiв, почали величати як i найвищих вельмож двору iмператорського, й першим у всьому Константиновому городi був Хрисафiй. У те ж лiто заратилися перси з греками, хоч було межи ними замир'я з лiта 428-го, й греки втручались у справи перськi, бо мали там сво┐х християн, але запросили греки миру, й перси припинили рать, бо вельми потерпали й вiд наскокiв руських дружин, i вiд на┐здiв iнших племен i язикiв. I став мир межи персами й греками. В ЛIТО 443-е мiсяця стичня Дев'яте лiто пiшло вiдтодi, як Гано повiв собi жоною Брунгiльду. Дев'яте лiто зряду його вже не називали й Ганом. Вiн був Гунтером, Горвата перехрещено в Гернота, а найменший, Огняп, тепер став Гагнi. Не стало бiльше й Сiкура. Й хоч Гано-Гунтер дотримав даного тодi слова й вiддав за нього свою сестру Гримнiцу, тобто Гриму, та Сiкур давно вже став Сiкурдом, а Грима - Гримiльдою. Й тiльки дружину Гана-Гунтера звали, як i ранiше, Брунгiльда. Се сталося ще тодi, на 434 роцi пiсля народження Сина Божого. Старий граф Заградський поставив умову Гановi: - За поганця дочки не вiддам, хоч хай би вiн мав i Вотанiв меч. Гано недовго вагався. Вони з Горватом тут-таки дали згоду охрестити себе, Огнян, дивлячись на старших братiв, теж прийняв хрест на шию, й лише Сiкур найдовше вiдмовлявся зрадити вiру прадiдiв. Але його граф до уваги не взяв, бо Сiкур не доводився його зятевi нi братом, нi навiть делеким родичем. Се було на заручинах, а на весiллi Гано, тепер уже Гунтер, удруге окрутив свого тестя. Набравши дорогою зграю волоцюг, вiн при┐хав до графського двору з великим почтом. За золоту монету, обiцяну Ганом-Гунтером, кожен один з-поперед одного називав його могутнiм князем" i "свiтлiстю", граф був просто заслiплений сими титулами й вiдпустив свою доньку в незнанi кра┐, давши по нiй багате вiно. За сi грошi Гано-Гунтер розрахувався зi сво┐ми "баронами" та "райтерами" й повiз молоду дружину в дикi пралiси, сподiваючись на швидку смерть тестя. Але тесть прожив на бiлому свiтi ще цiлих шiсть рокiв, i тi роки були справжнiм кошмаром для Гана-Г'унтера. Жона його кiлька разiв утiкала вiд нього, й вiн переймав i завертав ┐┐. Одне тому, що була неоружна, друге - мала в подолi двох маленьких дiток, а трет║ - й тiкати не мала куди: лiта 436 римський полководець Ецiй розгромив надто войовничих бургундiв, що вже вiдколи не давали спокою прикордонним провiнцiям Захiдньо┐ iмперi┐, й розсiяв ┐х серед зроманiзованих галлiв i словiн. Та зрештою лiта божого 440-го старий граф заповiв сво┐м нащадкам довго жити, й Гановi-Гунтеру вiдкрився шлях. Рiк i добра кадь золота, награбованого ще графом у тих-таки римлян, пiшли на втвердження Гунтера в графському титулi. Наступнi два лiта й вiдповiдна кiлькiсть золота принесли йому корону короля, пiдвладного римському iмператоровi Валентинiвну. Се сталося в перший день нового 443 лiта, й три сiдмицi в графському хоромi, що вiкнами виходив на широку рiчку Райну й був одтепер резиденцi║ю бургудського короля, лилися пива, й меди, й вина. Гунтер i його жона приймали вiд готських, вандальських i галльських феодалiв шану й дарунки, й Брунгiльда вперше по дев'ятьох роках подружнього життя назвала Гунтера "мiй можновладний господарю". Й се в ┐┐ вустах звучало дуже щиро. Й у той час, коли Гано-Гунтер намагався примирити галлiв i вандалiв з посадженими на ┐хнi землi бургундами, доки клявсь у вiрнопiдданствi Валентинiановi Третьому та почуттях дружби готському конунговi Теодорiковi, нова королева впивалася трунком величi. Вона по-справжньому закохалась у свого чоловiка й щиро картала себе за тi прикрощi, яких завдала йому в минулi роки, бо Гунтер, сей голодрабий авантурник з племенi вандалiв, .що колись обманом домiгся в батька ┐┐ руки, виявивсь таки тямущою й провидною людиною. На четвертому тижнi пiсля того, як з Рима прийшла довгосподiвана корона й у теремах трохи влiгся чад бенкетiв i пирувань, Брунгiльда ходила по господi в супроводi кiлькох служниць та приятельок. У сво┐ тридцять лiт вона була досить-таки тiлиста й станом, i видом, голову на повнiй бiлiй ши┐ тримала високо й дивилася на всiх ласкаво-свiтлими очима. Та сей теплий погляд уже добре знали не тiльки служницi, а й приятельки, й остерiгалися його. Королева Брунгiльда, ледь притримуючи подiл довго┐ римсько┐ тунiки, ходила свiтлицями й давала вказiвки, де що й як належить зробити. Вона нiколи не бувала нi в Римi, нi навiть у дворах провiнцiйних сановникiв, але багато чула про ┐хнi розкошi й витончений смак i намагалася перетворити свiй терем у житло, достойне королеви. Жовтi боровi стiни кiмнат були рясно ввiшанi паволокою, оксамитом i узороччями, шовки висiли на вiкнах i на дверях, тiшачи зiр королевi Бургундi┐. - А се що? - в'┐дливо поспитала Брунгiльда, кинувши оком на барвисту мису в кутку, що зображувала давнього слов'янського бога сонця Хорса. - Та се... - замикалась одна з-помiж служниць i поквапилася прибрати тарiль. - Не люблю, коли смердить вандальським духом, - поморщилася Брунгiльда й вийшла, супроводжувана почтом. Служниця з мисою пiд передником подумала, що й сам король Гунтер походить iз вандальського племенi, та згадувати про таке було суворо заказано, й вона мовчки сховала в скриню свого доброго бога, якому пота║нцi творила требу й сама, й багато хто з-серед мешканцiв королiвського двору, хоч усi й носили на ши┐ мiднi та срiбнi хрестики. Бургунди, чи┐м володарем став Гунтер, належали до християнсько┐ ║ресi арiан, як i всi готи, як i сам король. Галли ж вiрували в того Христа, що й римляни, а лужицькi пересельцi, яких i галли, й готи-бургунди називали вандалами, перековеркавши давню назву захiдних слов'ян-венедiв, у переважнiй бiльшостi поклонялися сво┐м богам. Землю, куди доля, й римський iмператор, i готський конунг закинули ┐х, вони в пам'ять про батькiвщину звали Нови Лунг, тобто Новий Луг, i Гано-Гунтер мусив рахуватися й iз цим, i з вiруваннями сво┐х пiдданцiв. Брунгiльда ж, яка стала дружиною короля, а перед сим графинею, не зважала на тi дурощi. В усьому теремi й у цiлому дворi панувала одна релiгiя - арiанська, й одна мова, яку вона знала з дитинства й якою не хотiла поступатися, - готська. Коли в дворi хтось i наважувався сказати слово по-лужицькому, то тiльки нишком, щоб не дiйшло до королеви. Тим часом Брунгiльда ввiйшла в нарiжну клiть. У клiтi було чотири жони придвiрних райтерiв та баронiв, а п'ята - зовиця королеви Гримiльда. При входi володарки дому всi повставали, й тiльки Гримiльда лишалася незворушно сидiти на дубовому ослонi. Королева холодно посмiхнулася й спитала дуже люб'язним голосом: - Пощо ти не вста║ш, коли я входжу, зовице? Така непошана траплялася вперше, бо досi Гримiльда нiколи не виказувала сваволi й завжди поштиво розмовляла з невiсткою. Тепер же вона й вухом не повела, й Брунгiльда тим самим стриманим голосом поспитала: - Чи, може, вже я-м не королева? Може, вже ти, зовице люба, стала-с володаркою терема сього? Двадцятитрирiчна Гримiльда, сестра короля Гунтера, почервонiла й вибiгла з клiтi. Всi, хто супроводжував Брунгiльду, стривожено перезирнулись, а королева послала служницю, ту, яку допiру лаяла за поганську тарiль, привести сюди Гримiльду. Служниця побiгла й незабаром вернулася: - Не йде, королево... - Як то "не йде"? - Рече: коли... Брунгiльда ма║ хiть, то нехай... сама прийде до мене. Служниця проказала се з якоюсь нiби зловтiхою, й королева зблiдла. Вона мало не крикнула вiд злостi, та втрималась i пiшла оглядати сво┐ хороми далi. Проте в не┐ вже не було нi бажання до сього, нi настрою, й вона по часi вiдпустила збентежених служниць i приятельок i таки подалась розшукати свавiльну зовицю. Але Гримiльди вже нiде не було. Подумавши трохи, спашiла й розлютована, Брунгiльда пiшла на протилежний кiнець двору, де стояв хоромець барона Сiкурда. Гримiльда мов чекала тих одвiдин. Коли королева рипнулася до свiтлицi, та пiвлежала на встеленому ведмедном ослонi й навiть пальцем не ворухнула до високо┐ гостi. Брунгiльда була аж червона вiд злостi. - Може, менi вклонитися? - тихо проказала вона. - Пощо? - вiдповiла Гримiльда. - То ║ лишн║. Ми смо з тобою вже видiлися сього днi. В ┐┐ голосi було ще бiльше зневаги, нiж там, у хоромi, й Брунгiльда не могла стриматися: - Я-м королева й жона короля Бургундi┐! - Коли я повiдаю тобi щось, ти не говорити-ймеш зо мною так. - Що? - крикнула Брунгiльда. - Що? Гримiльда кинула кудись убiк: - Те, що Гано взяв тебе одуром. Одурив i тебе, й твого вiтця. Королева полегшено вiдiтхнула, з плiч ┐й мов гора впала, та злiсть од того не меншала. - Що-с викрила менi! - зневажливо всмiхнулася вона до зовицi. - Те я й сама вiдаю, й усi вiдають. Зате Гунтер ║ король. Так, одуром, але ж отець мiй не дав би мене за нього. Зате я-м тепер королева. А ти що ║си? Хто ║ твiй мiж Сiкурд? I повагом вийшла, бо тi Гримiльдинi новини не становили та║мницi нi для кого, й дурне дiвчисько марно зажило собi ворога. Та на тому не вiдбулося. Вдома Брунгiльда поскаржилась чоловiковi, й король якось аж нiби здригнувся вiд тих слiв. - Сестра твоя... - ображено закопилила губу королева. Гунтер пильно глянув ┐й у вiчi й перепитав: - Бiльшого... не рекла нiчого? - А що? Король промовчав i, махнувши рукою, залишив жону саму. Брунгiльду занепоко┐ла його поведiнка. Зо два днi вона носилася з тi║ю тривогою, тодi таки пiдстерегла зовицю в темних сiнях свого терема: - Що-с мала на оцi? В сiнях нiкого не було, й розмова лишалася вiч-на-вiч. Гримiльда зумисне пiдвищила голос: - А те, що не ║си королевою за поконом! - Як то не ║смь? - А так: брат мiй узяв тебе одуром. Роздяг тебе не вiн, а мiй мiж Сiкурд. I не вельми пишайся передi мною. Брунгiльда якийсь час мовчала, й тiльки чути було, як важко диха║. - Хто повiдав тобi? - Сам Сiкурд! - голосно кинула Гримiльда, й тепер уже вона, а не королева, гордовито випнувши груди, пiшла перша з хорому. Брунгiльда дивилася, як у свiтлi вiдчинених дверей блиснуло золоте огорля на зовичинiй ши┐, й пекуча згадка обпалила ┐┐ всю. Перед очима промайнули давно забутi картини того весняного дня, й раптовий сумнiв охопив королеву. Тодi, коли вона лежала, вибита з сiдла, ┐й здалося, що лицар, який розпанахав ┐й одежину на грудях, мав чорнi очi, в Гунтера ж вони виявилися синi... В ту мить Брунгiльда не надала сьому надто велико┐ ваги - в такому станi може що завгодно привидiтись, а тепер ┐й аж подих перехопило. Вона притьмом ускочила до велико┐ свiтлицi, й хоч там, крiм короля Гунтера, був i його брат Гернот, спитала в короля, люто примруживши вiчi: - То хто ж роздягнув мене перший: ти чи Сiкурд? - Я... - не зразу й не дуже впевнено вiдповiв король i перезирнувся з середульшим братом. - А що ти пита║ш? - Питаю, бо твоя сестра Гримiльда рече, що-с не роздягнув мене перший ти, але ┐┐ мiж Сiкурд. Гунтер iз Герцогом заходилися споко┐ти королеву, та ┐хнi вспокоювання ще дужче втвердили Брунгiльду на думцi, що ┐й кажуть неправду. Вона тiльки повторила: - Й Сiкурд рече так. I пiшла геть, а король з братом, лишившись самi, довго мовчали. Нарештi мовчанку порушив Горват-Гернот: - Чу║ш, Гано, ти ймеш вiри в Змiя Горянина? Гано-Гунтер блимнув на середульшого брата й одвiв погляд. Той говорив не по-готському, й се траплялося надзвичайно рiдко, тим паче, назвав його давнiм iм'ям Гано. - Пощо пита║ш? - Питаю... - вхиливсь од вiдповiдi середульший брат. - Речуть, буцiмто Сiкурд убив Змiя Горянина... Вiру║ш у те? Гано-Гунтер стенув плечима. Тепер вiн уже здогадувався, до чого хилить Горват-Гернот, але то було неможливо. - В Сiкурда ║ меч Вотана. - Ти вiру║ш у те? - знову непри║мно посмiхнувся середульший, i та посмiшка роздратувала короля. Вона завше дратувала його. - Всi речуть так. I Сiкурд рече. - Сiкурд, Сiкурд... Хто видiв його, той меч? - Я-м видiв, - уже не стримував роздратування король. - Чув ║си, що мовить жона моя? Горват-Гернот зневажливо махнув рукою. - Пощо маха║ш? Брат короля хотiв щось вiдповiсти, бо вже й посмiхнувся так, як посмiха║ться, коли ма║ сказати щось небуденне, та в сей час до свiтлицi, вже сповито┐ сутiнками зимового надвечiр'я, ввiйшов жупан лужанський Сватоплук. На ньому було товсте дорожн║ корзно, фарбоване цибулею, й висока чорна бараняча шапка. Певно, Сватоплук допiру злiз iз коня, бо й шапка, й корзно сивiли iне║м, i нiс йому геть почервонiв од холодного вiтру. Жупан стримано вклонився королевi Гунтеру, й король кивнув у вiдповiдь. - Iз чим прийшов ║си, герцоже? - спитав вiн готською мовою. Сватоплук вiдповiв по-лужицькому, як говорив завжди: - Маю вiсника з возходу, - й потер померзлi щоки закоцюблою рукою. - 3 возходу, з Русi - Що рече вiсник? - А що рече? - вiдповiв Сватоплук. - Люднiсть моя втiка║ до Русi, й у Сiврську укра┐ну, й у Деревську... - Пощо-с не спинив ┐х?! - гримнув король. Сьогоднi непри║мностi падали йому на голову, мов стиглi яблука, й тiльки сього впертого жупана не вистачало. - Гатила зустрашився ║си? - крикнув королiв брат. - пв ║си попару його, тепер жаха║шся й тiнi його? - Й ти-с ┐в, Горвате, - настовбурчився жупан. - Усi смо ┐ли його попару... Вiн мав на увазi всiх тут присутнiх, але не наважився сказати се й про короля. - Великий князь ки┐вський Гатило пуска║ до себе на Луги, то люднiсть i суне. То був ┐хнiй спiльний грiх - вони вiдкинулися свого часу од Гатила, хоч Сватоплук i цiлував колись меча пiд городом Чернеговим. У пiвтемрявi свiтлицi настала незручна тиша. Жупан, якого король називав герцогом, переступав з ноги на ногу бiля дверей i не наважувався сiсти. Щоб якось порятуватися вiд напруження, Горват-Гернот вiдкресав вогню й засвiтив горiлець на коминi. Король махнув до Сватоплука: - Сiдай, коли... Жупан сiв од самих дверей. Горват-Гернот обернув голову: - Чув ║си про золотий скiт Змiя Горянина? - Про Сiкура речеш? - перепитав жупан Сватоплук, - Чув ║смь. Вони й досi розмовляли так - брати по-готському, лужицький жупан по-сво║му, й ся впертiсть Сватоплукова дратувала короля. Король сам розмовляв готською не дуже впевнено, й йому здавалося, що старий жупан посмiха║ться з нього. Се завжди нервувало його, та зараз король Гунтер чекав, що скаже Сватоплук. - Усяке речуть... - ухильно вiдповiв жупан i засовався на дубовiй лавi. Холод вийшов з нього, й тепер його побивав пiт. - Усяке таке... - Що ж речуть? - пiдохотив королiв брат. - Речуть, же скiт такий ║, що його стачило б на... - На що? - На полк лугарiв, - нарештi закiнчив свою думку старий жупан. Короля се вивело з себе. - Й ти б найнявся, жупане, за той скiт? Вiн сказав те лужицькою мовою, й Сватоплук неспокiйно блимнув на нього. Якусь хвилю старий вагався, тодi вирiшив не хибити душу: - Лугарi служать тому, хто бiльше да║, княже. Так ведеться спокону. Король перезирнувся з братом, i середульший спитав: - Пiшов би-с i Гатиловi за такий скiт у службу? Сватоплук зiтхнув: - Гатиловi... До Гатила менi путь запалася. - Чого б то так? - Сам вiда║ш... Про те й справдi всi добре знали, й чи не найкраще - той-таки Горват. То ж вiн пiдбив Сватоплука, та й не тiльки Сватоплука, зламати вiру Гатиловi й вийти з-пiд його руки. Тодi багато лужичан полишили вiдведенi ┐м землi й сполчилися проти руського Великого князя, аби захопити городи в Сiврськiй укра┐нi, на якiй колись обкришили зуби. То було вже скiльки тому лiт, i Горват усе добре знав, а тепер, ще й перепиту║. - Сам вiда║ш, - повторив уже впевненiше Сватоплук. I без видимого зв'язку докинув: - А готи називають нас вен... вандалами. Перейняли тоту званку в латинцiв... Гернот упiймав-таки його думку й завважив: - Вiзьми на груди хрест - i не наричати-ймуть вас так. - Прийняти на груди хрест i стати готами? - Сватоплук рiшуче пiдвiвся. - Парко менi. Пiду. Король махнув недбало рукою, й старий жупан вийшов. Гернот сказав, коли важкi кроки втихли за дверима свiтлицi: - Рече: на полк лугарiв. Король змовчав. - Пощо сидиш, брате? - нервово засмiявся Гернот. - Ждеш, поки все тво║ крульство реготати почне? Вiн знову перейшов на рiдну мову, й король зiтхнув, бо тi слова стосувалися його безпосередньо. - - А... сестра? - проказав вiн. - Сестра? Грима ще молода. - Молода... - повторив король, i незрозумiле було, чи вiн погоджу║ться, чи заперечу║. - Ти... вiру║ш у Змiя Горянина? Король знизав плечима. Гернот уже вдруге питав те саме. - Не ║ то нiякий Змiй Горянин, але валка купцiв-гречникiв. - Хто рече? - сiпонувся король Гунтер. - Хто? Всi речуть. I всi вiдають. I тiльки ми з тобою мислимо якогось там Змiя Горянина. Де б той Змiй узявся тут, у полях? Вiн жи║ в горах. Се була вже нова, зовсiм нова думка, й король почав обмiрковувати ┐┐ з усiх бокiв. Найгiршим було те, що сюди приплелася й Брунгiльда, ┐й же не так сплоха затулиш рота. Брунгiльда й Гримiльда. Й коли щось потрапило на язик двом жiнкам, його вже не втрима║ш у темному кутку. - Речи Сiкурдовi, нехай покаже той меч Вотана. Я переб'ю його сво┐м мечем, i ти побачиш, що лже Сiкурд. Ти-с король - речи йому! - А сестра? - знову спитав старший брат. Середульший нетерпляче махнув рукою: - Знайде собi лiпшого! - Кого? Брати злякано повернули голови до дверей. У порозi стояла, горнучись у бiле вовняне корзно, Гримiльда. - Така зима впала - тако┐, речуть, у сих краях давно не бачено. Кого знайду я собi? - Нiкого, - буркнув король i сердито блимнув на сестру. - Що ма║ш ректи? - Щось мовили-сте про мене. - А то забороня║ться? - нахабно вишкiрився брат короля. - Й про Сiкурда сте мовили. Я вiдаю, я все-м чула. - Що-с чула? Сестра дивилася то на одного брата, то на другого й горнулась у сво║ корзно. - У вас очi лихi, братове, - сказала вона по хвилинi. - Вельми лихi. Щось недобре сте на думку взяли. Горват-Гернот пiдiйшов i впритул подивився на сестру: - Пощо-с дратувала королеву? Гримiльда витримала його погляд i гордовито пiднесла чоло. - Нехай не пиша║ться вельми. Вона ║ королева, я ж ║смь сестра королю. Й не пiдлого роду, а таки ж княжого, як i вона сама. Мушу наввипинки стояти перед нею? - Перед королевою встати не хочеш, а свого брата змiшала ║си з... Гернот ужив досить негарне слово, але Гримiльду воно не вразило нiскiлечки. Вона спитала, раптом дрiбно засiпавшись: - Що сте намислили? Що, що!? В ЛIТО 444-е Ходили бiло-горватськi, галицькi, червенськi та инчi руськi князi за Дунай i воротилися з полоном великим, i многi русичi лишилися там орати землю, й осiли аж коло гiр Гемських, i нiчого не могли вдiяти ┐м греки, бо ┐хнi роби й челядники не противилися руським ратникам, а ║днались iз ними противу сво┐х стратигiв та епархiв. В ЛIТО 445-е Велiй страх був у Константинополi, й оружив iмператор городян, щоб могли боронити цар-город, коли прийдуть руси-гуни, й зоружилися многi цирковi бiгуни, й колясники, й метальники сулиць i роздiлилися навпiл - прасини тягли руку за Хрисафiя-║внуха й усiх ║юпетських товстосумiв; венети ж були супротиву ┐м i хотiли зверхностi Константинополя та стольних вельможiв. I ратилися межи собою прасини й венети, й кров рiчками бiгла, й многi дiти полишалися сиротами, а жони вдовицями в сих межисобних прях. В ЛIТО 446-е Сiв на столi патрiаршому царгородському Флавiан, i був ворог i супротивник iмператоровi Теодосi║вi Другому та чiльниковi ║внухiв придворних Хрисафi║вi, та всiх олександрiйцiв ║юпетських. I мислив Хрисафiй-║внух бодай многе золото й срiбло взяти з Флавiя, та новий патрiарх прислав йому в дар просту хлiбину, мовляв, то ║ тiло боже. I став Хрисафiй усемогутнiй ворогом йому явним, оскаженiвши по такому дарунковi, й повiв рать невидиму супротиву патрiарховi Флавiану. Й мав Хрисафiй друга щирого - Дiоскора, який заступив померлого ║пископа олександрiйського Кирила. Й було ┐х тро║ - Хрисафiй, Дiоскор та iмператор Теодосiй Другий, а всемогутня сестра Теодосi║ва Пульхерiя тягла руку за патрiархом, бо Хрисафiй висотував з константинопольських вельможiв i простих городян усi грошi, щоб платити дань ки┐вському Великому князевi Аттiлi. В ЛIТО 447-е мiсяця березоля Сього найменше сподiвались при дворi костянтинопольського iмператора. Гунський цар Аттiла воював десь далеко на пiвночi, бiля Холодного моря. Воював, i вiзантiйськi послухи й вивiдники пильно стежили за його кожним кроком. А тут раптом опинився на Iстрi, прийшов сюди з незчисленною раттю й незлiченними ладдями, перед сим ущент потрощивши грецькi тагми коло Херсонеса[12] Сарматського. За три сiдмицi вiн одбив у Схiдно┐ Римсько┐ iмперi┐ величезну область Сiрмiю, взяв приступом Нiшаву, могутню Сердику й усi городи мiж Iстром та Гемськими горами. Всю Фракiю з Мiзi║ю разом. При дворi басилевса знявсь переполох. Основнi тагми були зайнятi вiйною в Азi┐ й Африцi, й богоспасенний город царiв Константинополь лишався геть беззахисним перед всемогутнiми гунами. Було навiть дивно, що Аттiла став i не йде через перевали Гем-гори, яка вiддiля║ Полу-нiчну Фракiю од Полуднево┐. Недобитi залоги городiв прича┐лися за Гемом i чекали сво║┐ долi. Але гунський цар не давав наказу йти до столицi столиць. Так, iмператор Теодосiй i всi роме┐ добре знали причину сi║┐ навали. п┐ слiд було сподiватися. Виснажена безконечними вiйнами державна скарбниця була геть порожня. В нiй марно було шукати не тiльки тих 2100 лiтрiв золота, якi Вiзантiя тепер щороку платила гунам, а й третини сього. I все-таки Хрисафiй та Теодосiй не сподiвались Аттiли саме зараз, у сей перший весняний мiсяць, i не могли стримати панiки, що гвалтовно зчинилась у стольному городi. Якихось п'ять день ходу - й ненависнi гуни будуть коло мурiв Константинополя. А Гатило безлiч разiв питав себе, чи знають у дворi басилевса, що вiн, варварський цар, колись бував там, ратився з ворогами Схiдного Риму? Й щоразу махав рукою: хiба се ма║ якесь значення? Головне для нього - що вiн зна║ не тiльки, як воюють греки, а й чим дихають, бо дев'ять рокiв служби в ┐хнiх "варварських" тагмах - то таки дев'ять рокiв, i хоч вiн тодi був ще зовсiм молодий, зовсiм юний, але тi. часи не могли проминути марно. Богдан Гатило сидiв у просторому наметi з цупкого червоною полотна й дивився поперед себе в продухвину. Внизу каламутився Дунай. Десь там за наметом гомонiв багатотисячний люд. З Гатилом прийшла сюди незчисленна-таки рать, як кажуть греки, вся "велика Скiфiя". Сей рiвномiрний гомiн заколисував Гатила, й вiн намагався боротись iз сном. Далася взнаки вчорашня важка нiч. Та й позавчорашня була не легшою. Протягом п'яти днiв Веiикий князь подолав вiдстань од Гемських гiр до Дунаю, ще й переправився на сей бiк. Якби тут нагодився Борислав, спитав би Великого князя, чому вирiшив чекати грецьких послiв не там, на межi звойовано┐ Полунiчно┐ Фракi┐, а тут, на лiвому березi Дунаю. Авжеж, усе правобережжя вiд Паннонi┐ до Руського моря иачежить йому, Гатиловi, належить разом iз усiма селами, й городами, й вежами, зi всiм живим i мертвим. Борислав запальний, не все часом розумi║. Нехай-но пихатi греки, ┐дучи сюди, побачать, що ско┐лося з ┐хнiми неприступними городами, а вiн сидiтиме тут, посеред земель, якi подолала руська сила й руський розум. I розум теж, бо самою сулицею могутнiх грецьких городiв не вiзьмеш. Гатило чекав iмператорських послiв ще вчора, тому й квапився так на сей берег Дунаю. Вiдколи пiшли гiнцi до царя-городу Константинополя, минуло вже рiвно п'ятнадцять день. За п'ять гiнцi мали дiстатися вiд Гему до грецько┐ стольницi, двiчi по стiльки треба, щоб здолати шлях вiд Константинополя сюди. Вчора ввечерi Гатило послав десятку молодих можiв назустрiч, аби переляканi греки недовго тинялись, його шукаючи. Але сонце вже хилилося на вечiр, а слiв не було. Великий князь ки┐вський лiг на ведмеднi, простеленому далi вiд уходу. Й тiльки задрiмав, як почулося стримане кахикання. Гатило розплющив очi. Над ним схилився Вишата. - Що таке? - поспитав Гатило. Кремезна постать старого конюшого затуляла вхiд, а його стрижене пiд макотер сиве волосся здавалось у непевному сяйвi червоно┐ полотки мiдяним. - Що ║? - Он! - махнув рукою Вишата. Великий князь пiдвiвся й вийшов. Знизу берегом iшла барвиста купка людей. Гатило вiдразу впiзнав у них грекiв, бо ж борiд, а ще таких довгих, нiхто з-помiж русинiв не носив. Оддалiк за греками йшло з десяток можiв, i хоч облич ┐хнiх i не можна було розрiзнити, та Гатило знав, що се посланi зучора во┐. Великокняжа полотка стояла на високому пагорбi, й посли дибали вгору ледь-ледь, особливо часто спинявся переднiший, досить дивна гладка людина. Богдан упiймав себе на тому, що дивиться тiльки на гладкого, - й повернувся до намету. - Речи ┐м, нехай iдуть борзiй, - кинув князь Вишатi. - Вхекаються, - засмiявся старий конюший, проте кiлька разiв махнув до грекiв рукою. - Хай ухекаються, - скривився Великий князь. - Ми смо бiльше ся вхекали, з дому йдучи. Вiн сидiв на лiжковi й дивився, як Вишата квапить послiв, i думав, що скажуть зараз греки й що скаже ┐м вiн. Спершу спробував обдумати сво┐ слова, тодi махнув рукою й востанн║ позiхнув. Як скажеться, так i буде, й нехай лiпше греки виважують сво┐ слова - що мовить Гатило, на тому й покладеться, й те вже всi, либонь, добре затямили, не тiльки греки. Нарештi посли дотяглися на верх пагорба й несмiливо поставали бiля червоно┐ полотки. Богдан Гатило вийшов, i вони всi дружно вклонилися йому. Великий князь ки┐вський усмiхнувся й стримано вiдповiв на привiтання. Послiв було п'ятеро. Четверо з них носили довгi цупкi срiбнотканi хламиди, мали довгi чорнi бороди й вуса, лиш п'ятий, якого ще здаля вирiзнив Гатило, носив хламиду, проткану золотом, i не мав нi бороди, нi вус. Його баб'яче обличчя застигло в ║лейнiй усмiшцi, чорнi ж оченята в складках i зморшках бiгали на всi боки. - Iмператор роме┐в, милiстю свято┐ трiйцi богопомазаний господар наш Теодосiй Другий вiта║ свого брата царя гунiв Аттiлу й сле йому зичення довгих лiт та скромнi дари зi сво║┐ скiтницi. Вперед виступив трохи свiтлiший грек i заходився перекладати слова ║внуха. - Як речешся? - спитав його Великий князь. - Вiкiлла, господарю, - проказав тихшим голосом тлумач. - Зодкуду зна║ш по-русинському? - Русин ║смь родом, господарю. - Русин, - проказав Гатило й махнув рукою, аби вiдiйшов убiк. Тлумач слухняно виконав наказ, але очi його дуже не сподобалися князевi. Його раптом пойняло роздратування, й вiн кинув ║внуховi: - Що ще рiк твiй господар? Сказав се ромейською мовою, й усi здивовано заблимали на нього. - Ще рiк мiй боголюбний господар перепитати мiжнього скiфського царя, що вiн хоче вiд роме┐в. - Прийшов ║смь довiдатися, пощо твiй богопомазаний господар не платить менi дань. Гатиловi пройшла злiсть, i вiн навiть не знав чому. Чи сама по собi, чи вiд того, що сей звалашений царедворець назвав його вже не гуном, а скiфом. Вiн уже не раз i не двiчi дивувався, як то греки, такi писемнi й солодкомовнi, не знають часом найпростiших речей. - Прийшов еси довiдатися? - хитро прискалив замережанi вiчi ║внух. - I забрав ║си всю Паннонiю, й Сiрмiю, й Фракiю... Богдан Гатило знову пiдвищив голос: - Iмператор не платить менi вже четверте лiто! - Богоподiбний iмператор рече: пiди всп'ять у свою Скiфiю, й вiн викона║ всi сво┐ обiцянки. - Се вже-м чув скiльки разiв. А ти хто ║си? - Богорiвного iмператора келiот ║смь, господарю. - То слухай, келiоте, що ректи-йму тобi, та перекажи сво║му господаревi: нехай вiдборгу║ всю дань за чотири лiта й за лiто наперед, нехай поверне всiх ускокiв, що втекли з царства мого, бо то невiрнi роби мо┐, нехай вiда║, що вiдтепер торжества будуть не в Марцi на Дуна┐, а в Нiшавi, яку ви нарiка║те Нiсса... - Як?.. - не втримався ║внух. - А так. Бо ще нехай забуде богопомазаний iмператор, що сi землi належали йому: вiд Паннонi┐ до моря Руського на п'ять день ┐зди по правому березi Дунаю, по-вашому, Iстру, землi належати-ймуть Великому князевi ки┐вському, якого ви нарiка║те гунським царем Аттiлою. - Господарю! - писклявим голосом заволав ║внух. - Богоподiбний iмператор зiтне менi голову... То землi ромейськi: й Паннонiя, й Сiрмiя, й Фракiя... Гатило застережно пiднiс руку, й гладкий ║внух так i лишився з роззявленим ротом. - А ще речи свому богопомазаному iмператоровi, нехай вiдтепер сле послiв до мене не простих ║внухiв i не во┐в-латникiв, а можiв славних i в великiй шанi при дворi сущих. Богдан Гатило махнув рукою й повернувся до послiв спиною. Вишата широко всмiхався. Коло намету стояло душ iз десять великих i малих боляр, i Гатило теж усмiхнувся сво║му старому конюшому: - Не забув ║си по-грецькому, Вишато? Старий конюший протяг: - Тро-о-охи... - То я - так чи не так? Вишата ще ширше й якось розважно всмiхнувся. Гатило пошукав очима навколо й гукнув до котрогось iз-помiж наймолодших боляр: - Годоя приведи. Юнак побiг, i незабаром Годечан був коло Богдана. - Гукав ║си... - понуро мовив Годой, бо Великий князь лiнькувато роздивлявся дарунки, що йому прислав ромейський iмператор Теодосiй Другий. - Гукав ║смь, княже. Взавтра ┐деш до царя-городу Константинополя. - Я-а? - Годой мимовiльно лапнувся за оселедець, який висiв з-пiд сиво┐ смушево┐ шапки. - Мене слеш? Гатило пильно глянув на луганського князя й зiтхнув: - Тебе. Се не дуже в'язалося з усiм тим, що останнiм часом виникло мiж Великим князем ки┐вським i Годечаном. Вже понад рiк мiж ними точилася суперечка. Сi незгоди ховались корiнням у давнi часи ┐хньо┐ молодостi, тепер же раптом спалахнули з новою силою. Годечан дуже запальна, мабуть, запальнiше, нiж належало, переконував Великого князя в тому, що треба нарештi пустити в Руську землю грецького ║пископа. Цар-город вiдколи наполяга║ - Гатило ж нiчого виразного нi старому патрiарховi, нi теперiшньому Флавiану не вiдповiв. Дiйшло до того, що на вмовляння Годоя Великий князь витяг з пiхов меч i замахнувся. Коли б i Годой витяг меча - невiдомо, чим би все скiнчилось. - Пiдеш ти, княже. Мовби мiж ними нiчого й не сталося. - Ти й... Орест. Якраз обо║ рябо║. Вiшайте на себе всi хрести, якi лиш ма║те, й гайда. В останнiх словах знову почулися колючки, й Годой стримано посмiхнувся. Правду речуть греки на нас: варвари, для яких нiчого святого нема. Богдан гукнув за полотку: - Русичу! Звiдкись одгукнувся бас: - Га-а... Й незабаром прийшов ябедник[13] Русич. - Пиши! - наказав Великий князь, i той дiстав з княжо┐ полотки тетрамен i пергамени й став навпочiпки коло Гатилового стiльця. - По-якому? - По-грецькому. Пиши: "Я, великий цар Аттiла, володар усiх земель i язикiв..." Годой стояв i слухав, як Гатило перелiчу║ сво┐ землi, й йому було прикро, що саме вiн мусив узавтра ┐хати з сим до грецького iмператора. Й водночас нiби й радiсно, бо вперше побачить християнський свiт i храми тому боговi, в якого повiрив ще хлоп'яком i якому офiрував свою душу... Й те, що вiн побачив у Вiзантi┐, вразило його, хоч вiдчуття роздво║ностi не полишало нi на мить, скiльки й ┐хали до Гему-гори, й за Гемом, i навiть у самому царi-городi Константинополi. Паннонського жупана ж Ореста все те не обходило, хоч вiн теж вiрував тому самому боговi й носив у пазусi хреста. До iмператора ┐х запросили наступного дня по при┐здi, й то було досить дивно, бо правила двiрцевого звичаю вимагали, щоб посли нудились в очiкуваннi й трепетi бодай кiлька днiв. Обличчя в iмператора видалося Го