вгий язичок часом вкорочу║ шию, - недвозначно натякнув Кара┐мович, а Кононович непомiтно стусонув Лелеку пiд бiк. - Будемо смiятися, панове добродi┐, трохи пiзнiше! - з притиском мовив Кисiль. - А зараз мова йде про iнше. Кодацька фортеця мусить бути вiдбита у запорожцiв i повернена Коронi. I ви, вiрнi лицарi Корони, мусите це зробити. - Бачите... е-е... найяснiший во║водо... е-е... - обережно почав було ре║стровий гетьман i вiд то┐ обережностi гикнув. - Вибити запорожцiв з Кодака - то справа марудна й копiтка. Кодак - фортеця премiцна, а запорожцi хоч i лотри, а вояки вiдчайдушнi. - Та й чи згодяться ре║стровцi, - ввернув Кара┐мович. - Серед них ║ чимало таких, що ладнi нам кулю в спину послати. - Панове добродi┐, - приязно посмiхнувся Адам Кисiль, - ║ й iншi шляхи, як здобути фортецю. В лоб ┐┐, звiсно, не легко взяти. Але... - Але тi лотри, проше пана, скуштують наших шабель! - не втримавшись, Хваленко перебив во║воду i схопився за рукiв'я сво║┐ шаблi. - Ми всi як один ринемося в бiй! - Не перцюй! - спокiйно осадив його Кара┐мович. - Тут треба добряче помiзкувати, що це нам буде коштувати. - Гм... - Во║вода уважно поглянув на Кара┐мовича. - Коштувать це буде дорого. - За злото i рiдного батька можна того... - прогудiв Джевага. - Але який зиск з цього будемо мати? - Зиск виправдову║ ризик, - мовив во║вода. - Корона щедро винагородить сво┐х лицарiв! Для вас видiлено велику винагороду. Я маю на оцi тих, хто штурмуватиме Кодак. Старшинам його мосць пан круль дару║ по ма║тку i по тисячi злотих. Ма║ток вкупi з селом, черню, грунтами й угiддями дару║ться у вiчне й спадкове володiння. Кононович з Кара┐мовичем швидко перезирнулися й посмiхнулися один одному... Решта стояла оглушена щойно почутим. Лише Джевага з подиву свиснув. - Пiдходяще дiло, - сказав вiн, засукуючи рукава, нiби зразу збирався штурмувати Кодак. - Кожному ре║стровому козаку, котрий пiде штурмувати Кодак, буде виплачено по сто злотих, - додав во║вода. - Також жирненько, як для козацько┐ чернi! - вигукнув Джевага. - Цiна пiдходяща! - коротко пiдсумував Кононович. - Коли так, то й торгуватися не будемо! - Адам Кисiль рвучко звiвся, й старшина враз виструнчилася. - Збирайте ре║стровцiв - i з Богом у путь! Вiд мого iменi оголосiть ре║стровцям про винагороду. А фортецю спробуйте взяти хитрiстю. Переодягнiть десяткiв з п'ять надiйних ре║стровцiв у селянське вбрання, i хай вони попросяться у фортецю, буцiмто хлопи-втiкачi... - Як це просто й хитро! - вигукнув Кононович. - Пан во║вода ма║ неабиякий хист полководця! - Пан во║вода не з лопуцька зроблений i голову ма║ не з лопуха! - патетично вигукнув Хваленко й осiкся, бо Кононович люто йому зашипiв: - С-сам ти лопуцьок лопуховий! - Я Кодак штурмувати не буду! - не дивлячись на во║воду, повiльно мовив Лелека. - Там укра┐нцi, i я не пiду проти них. Це братовбивча рiзанина. Я козак, а не рiзник! Запанувала напружена й недобра мовчанка. Старшини зосереджено сопiли. Мовчання затягувалося. - О Господи... - спохватившись, Кисiль сплеснув бiлими руками. - Та хiба ж то укра┐нцi? То лотри, проше папа, справжнiсiнькi лотри з велико┐ дороги. А вiрнi укра┐нцi ось... - во║вода показав на старшин, котрi гордо випнули груди. - Ось де справжнi укра┐нцi, пане Лелеко! - Я бачу тут, пане во║водо, самих гендлярiв, котрi за злото ладнi рiдному батьковi розпороти живiт! - обурено вигукнув Лелека. - Я бруднити сво┐ руки не буду. Хай Рiч Посполита сама й вiдбива║ Кодак. I заощадить на цьому злотi. Я проти запорожцiв не пiду. Ре║строве вiйсько набиралося для боротьби з татарами, а не для братовбивчо┐ рiзанини! Я можу бути вiльним, пане во║водо? - Прошу пана, - рiвним голосом мовив во║вода. - Ви вiльнi, пане Лелеко! Жаль менi вас! - Жалю не потребую! - вiдрубав Лелека i вийшов. - Та це ж... Та це ж бунтiвник! - аж зблiд вiд обурення Кононович. - На палю лотра! - Смерть зраднику! - захрипiв Джевага i почав засукувати рукава свого кунтуша, оголюючи волохатi руки. - Та ми його в один мент... Хваленко поривався вихопити з пiхов шаблю, та шабля застряла в пiхвах, i вiн, сопучи, марно намагався ┐┐ виволодати. - Почекайте, панове, я зараз... зараз, - бурмотiв Хваленко, смикаючи осоружну шаблю. - Я ж йому... - Пане во║водо, - зробив крок вперед Кара┐мович, - дозвольте... - Спокiйно, панове, - пiдняв обидвi руки во║вода. - Я подiляю ваш справедливий гнiв i обурення... Того ж дня старшину Семена Лелеку знайшли мертвим з ножем у спинi... Того ж таки дня Кара┐мович та Кононович ви┐хали з Бара в Черкаси - готувати ре║стровцiв для нападу на Кодак. Роздiл восьмий Минув мiсяць звiдтодi, як сулимiвцI захопили Кодак, а з Варшави, взагалi швидко┐ на розправу, - нi слуху нi духу. Вже й вересень збiг, в степах i на рiках галасливе птаство збиралося у згра┐ - пора лаштуватися у вирiй, а в Приднiпров'┐ все ще було тихо. Рiч Посполита наче й забула про втрачену фортецю на Днiпрi. Щоправда, доходили чутки, що польське вiйсько на чолi з коронним гетьманом все ще перебува║ у Прибалтицi, а шляхта хоч i бiсну║ться при згадцi про запорожцiв, котрi вiдбили у не┐ Кодак, але вирушити в похiд до порогiв лише з сво┐ми силами не зважу║ться. Певно, чека║ панство коронного вiйська. Майже щодень з'являлися гурти втiкачiв iз Схiдно┐ Укра┐ни, однi зупинялися у фортецi на день-два, розказували, що дi║ться в селах, iншi далi простували - шлях на Сiч тепер був вiльним. Про курiнного отамана Iвана Сулиму й про те, як вiн з козаками викурив ляхiв з-за порогiв, вже спiвали пiсень, але сам отаман був невдоволений, а тому й заклопотаний i похмурий. Запаси пороху танули, з харчами теж негусто, а з Сiчi, хоч i посилав туди гiнцiв, нiяких вiстей. Тим часом Павлюк поривався на Укра┐ну - полум'я роздмухувати, але Сулима його стримував: - Як iз Сiчi прийде пiдмога, так i вiдпущу тебе. Мо' й сам з тобою гайну - люд на боротьбу пiднiмати та ляхам сала за шкуру заливати, а поки що ти i тво┐ хлопцi-молодцi у фортецi потрiбнi. Одного ранку - це вже було на початку жовтня - до фортецi прибилися три вершники, на вигляд - ре║стровцi, i попрохали, щоб вiдчинили браму. Савран ┐м вiдмовив. - Не бiйтеся, сiчовики, ми втрьох не захопимо вашо┐ фортецi, - гукнув переднiй вершник, у якого було перевязане плече. - Впусти, - велiв отаман Саврану. - Надто вони язикатi, подивимося зблизька, що за ┐днi. Отаман вийшов на замковий двiр i рушив до брами, попихкуючи люлькою. Савран вже впустив раннiх гостей I тепер недовiрливо оглядав ┐х з нiг до голови. - Звiдкiля, козаки? - поспитав Сулима. - В гостi до нас чи назовсiм? Чи далi куди пряму║те? Старший у них той, що з перев'язаним плечем. Чолов'яга високий, худий, не старий i не молодий, а так лiт пiд сорок. Лице мав довгасте, очi трохи вузькуватi й нiби косi. Тримався вiн просто й невимушене, навiть дещо поважно, як людина, котра зна║ собi цiну. - Старшина ре║стрового козацтва Iляш Кара┐мович! - Я так i знав, що ви зрадники! - сердито вигукнув Савран, пiдступаючи до Кара┐мовича. - Панотi служите? Вiддай зброю, негiднику! - Облиш! - спинив його Сулима. - Не всi ре║стровцi падлюки. Павлюк теж з ре║стру. - I повернувся до Караiмовича: - Важна птаха до нас залетiла, не вiдаю, чим i завдячнi такому щастю. Кара┐мович не встиг вiдповiсти, як почувся дужий голос Павлюка: - О, ре║стровським духом запахло!.. Звiдкiля взялися, козаки? З цими словами, чухаючи розхристанi груди, в бiлiй сорочцi до них пiдiйшов Павлюк. Завбачивши прибулого, вiн пильно глянув на нього, i брови його здивовано злетiли вгору. - Iляшко Кара┐мович? - швидко запитав Павлюк. - Зроду б не подумав, що здибаю колись серед запорожцiв старшину Кара┐мовича. - А я мчав до тебе, пане сотнику,- спокiйно мовив Кара┐мович. - Звiдколи ти засумував без мене? - гмикнув Павлюк. - Бо на тебе остання надiя, брате. - Чи ти ба!..-знизав плечима Павлюк.-Уже й братом мене велича║. Той це Кара┐мович чи не той? Той, котрого я ранiше знав, був гордим i дивився на сотника Павлюка звисока, як князь на челядина. Хоча люди iнодi мiняються...-До Сулими:-Це справдi старшина ре║стровцiв Iляшко Кара┐мович. Права рука ре║стрового гетьмана Сави Кононовича. То телепень великий i падлюка ще бiльша, а цей нiби поряднiшим був. Хоч i гординя.-Повернувся до Кара┐мовича:-Як там пожива║ пан Кононович? - Панський прихвостень, наволоч i падлюка! - Кара┐мович крiзь зуби вилаявся.-Чи ви хоч зна║те, що затiва║ проти вас Кононович? - Зайдемо в комендантську, добродi┐,-втрутився Судима i велiв Саврану: - Охрiме, вiдведи двох реестровцiв до павлюкiвцiв, ┐х там нагодують, а пан Кара┐мович _ч_ лишиться з нами. Судима, Павлюк i Кара┐мович зайшли до комендантсько┐, де Ярема вже й снiданок зготував: тетерi наклав у дерев'янi коритця та в'ялено┐ риби. Не чекаючи запрошення, Кара┐мович з жадiбнiстю накинувся на тетерю. З набитим ротом пояснив: - Голодний як вовк. Всю нiч з коня не злазив, день мчав i знову нiч... Рiски в ротi не мав... Сяк-так вгамувавши голод, Кара┐мович вiдсунув дерев'яне барильце i почав свою розповiдь: - А тепер, панове, слухайте мене уважно. Вельми. кепськi вiстi я привiз до вас. Почну здалеку. Як тiльки сеймовому комiсаровi ре║стру Адамовi Кисiлю, котрий заступа║ нинi коронного гетьмана, стало вiдомо, що запорожцi захопили Кодак, вiн негайно викликав до себе в Бар ре║строву старшину. Адам Кисiль - це стара i хитра лисиця, швидше павук, що вмi║ добре плести сiть на людськi душi. Вiн не гримав на нас, не погрожував, а зустрiв ласкаво й вином пригощав... - До дiла ближче, Кара┐мовичу! - нетерпляче вигукнув Павлюк. Судима посмiхнувся й поклав руку на плече Павлюковi. - Во║вода сказав: вiдбити у запорожцiв Кодак - справа честi ре║стрового козацтва, - почав було Кара┐мович, та Павлюк знову його перебив: - От зануда!.. Вiн ще смi║ сво┐м поганим ротом про честь пащекувати? Ну, а ви що? Плюнули йому в пику? - Слуха║мо та на вус мота║мо, - розказу║ Кара┐мович. - Адам Кисiль i каже: "Негайно збирайте ре║стровцiв. Кожному буде виплачено високу винагороду: по сто злотих". - Старшину спокушено кiлькома капшуками? - Так, - хитнув головою Кара┐мович. - Старшинi обiцяно по тисячi злотих i по ма║тку. Кононович як почув про це, то аж затрусився. Я для виду мусив погодиться. На. чи║му возi ┐деш, того й пiсню спiвай. Хоча не всi погодилися. Старшина Лелека вiдрiзав, що це братовбивча вiйна... Того ж дня його знайшли з ножем у спинi. - Лелеку, кажеш, по-зрадницькому вбито? - Судима спохмурнiв.- Семена Лелеку я знав. Чесний був, тiльки надто прямий. Що дума║, те й каже. На мить не мiг покривити душею. - От i загинув, - сказав Кара┐мович. - Я змушений був хвостом виляти... Коли з Бара поверталися, я спробував було з гетьманом побалакати... Невже, кажу йому, укра┐нцi пiдуть проти укра┐нцiв? Що ж ми, на догоду ляхам будемо один одного за горло хапати? А менi, кричить Кононович, наплювати, що я укра┐нець, хто менi злотi да║ й ма║тки, тому й слугую. - От зараза!-вилаявся Павлюк. - I зiбрав вiн вiйсько? - В тiм-то й лихо, що зiбрав, - зiтхнув Кара┐мович. - Ре║стровцi спокусилися на злото... Та й старшина рада була вхопити по ма║тку. Одне слово, Кононович нашкрiб двi тисячi козакiв. Павлюк рвучко схопився, блиснув свiтлими очима, що враз потемнiли. - Та вiн ┐х просто обдурив! Серед ре║стровцiв чимало чесних людей. Хоча декому злото, може, й справдi заслiпило очi... Ех!.. Не було мене там, я зняв би полуду з очей! - Де зараз тi двi тисячi ре║стровцiв? - запитав Судима. - Стоять табором бiля слободи Бiлi Млини, - вiдповiв Кара┐мович. - Це два днi путi до Кодака. Але Кононович поки що не зважу║ться здолати цi два днi. Вiн чека║ допомоги. Старшину Бабенка з тисячею i старшину Горобця з двома тисячами козакiв. Всього п'ять тисяч ма║ там зiбратися. А вже потiм Кононович вирушить сюди. - Мерзотник! - забiгав Павлюк по хатi. - П'ять тисяч козакiв в оману ввести! Пiдляк!.. Лиходiй!.. - Стали ми табором бiля Бiлих Млинiв, - вiв далi Кара┐мович. - Я й почав нашiптувати гетьману, аби вiдмовився вiд сво║┐ затi┐. Хай лiпше, кажу йому, самi ляхи нападають на Кодак, чого це проти сво┐х братiв будемо йти? Гетьман вдруге пригрозив менi. Тодi я почав пiдмовляти старшину до бунту. Думка була така: змовитись, схопить гетьмана й повернути назад... Але, - Кара┐мович тяжко зiтхнув, - сотник Бiлий виказав. Схопили мене, довго били, звинувачували у зв'язках з Павлюком, що буцiмто дiю з його намови. На нiч кинули зв'язаного до намету i поставили аж трьох охоронцiв. На щастя, козаки трапились сво┐, я ┐х умовив разом тiкати на Сiч... Вночi, коли табiр заснув, вони й звiльнили мене. Захопили ми коней - i гайда. Шум зчинився, гетьманцi по нас стрiляли. Одного козака вбили, а мене поранили... Але то дрiб'язок, заживе. Я радий, що дiстався до сво┐х, i совiсть моя чиста, бо не став запроданцем. Оце i все. Тепер, панове, думайте. Ось-ось до Кодака пiдiйде п'ять тисяч ре║стровцiв, обдурених, заслiплених жадобою злота. - Кара┐мович позiхнув i тут же вибачливо посмiхнувся: - Двi ночi не спав, з сiдла не злазив... Павлюк трахнув кулаком по столi. - Це вже нiкуди не годиться!.. П'ять тисяч козакiв дали себе в оману ввести!.. - Павлюк схопився й забiгав по хатi. - Ех, прогавили!.. А ре║стровцiв ще можна було на свiй бiк перетягти. - Ти дума║ш? - спокiйно запитав Сулима. - Я проти гетьмана пiдняв би повстання! - запально вигукнув Павлюк. - А Кара┐мович i побалакати запально не тямить. Старшину пiдбурював! Та старшина вже давно ожирiла на панських харчах. В польське магнатство преться, у шляхту, аж пищить. З козаками треба було балакати, з ре║стром... - Дав маху, - сонно позiхнув Кара┐мович i поклав голову на руки. - Ви, отамани, побалакайте, а я трохи подрiмаю, бо вже й очi злипаються, наче хто ┐х медом помазав... Це й зовсiм обурило Павлюка. - I вiн ще дума║ про сон, коли п'ять тисяч козакiв проти сво┐х же братiв зброю пiдняли? Радий, що сам утiк, а з козаками по душах побалакати кебети не вистачило? Та що з тебе вiзьмеш, ти й ранiше козакiв сторонився. Але Кара┐мович уже хропiв, сидячи за столом. - Не кричи! - спинив Сулима Павлюка. - Хай людина поспить, ходiмо на повiтря та побалака║мо. Вийшли з комендантсько┐ хати i стрiли Саврана. - Тих двох ре║стровцiв нагодував? - поспитав Сулима. -Хто вони такi? - Казали, що ┐хнього старшину Кара┐мовича гетьман ┐хнiй, ре║стровий, схопив i хотiв було за непослух на горло карати. Бо Кара┐мович вiдмовився йти на Кодак ще й iнших пiдбурював. От йому й скрутили руки. Ну, а козаки звiльнили його. Розповiвши, Савран подався у сво┐х справах, а Сулима i Павлюк присiли на каменi. - Ех, чорт! - Павлюк крутив чорний вус. -А я ж на ре║стровцiв покладався. Думав, пiду на Укра┐ну, першими ре║стровцiв пiднiму, а тодi вже й люд. А вони сюди йдуть. - Фортецi ┐м не бачити, як свого носа! - твердо мовив Сулима. - Варта в нас пильна, зненацька не застукають. Але як гiрко буде стрiляти по сво┐х же козаках-укра┐нцях! - Сулима помовчав, а тодi продовжував свою думку: - Споконвiку на Укра┐нi нема║ ║дностi. Однi борються, щоб Укра┐на була свобiдною i сама собi жила, iншi з шкур лiзуть, аби ще бiльше ворогiв на Укра┐ну привести. Невже нiколи мiж нами не буде спiльноти? Невже укра┐нцi не зберуться всi разом i не скажуть: годi! Походили в чужих ярмах, хочемо самi жити! I самi собою розпоряджатися, бо не ликом же шитi. - Треба все зробити, аби ре║стровцi були з нами, а не проти нас, - сказав Павлюк. - Вони не вiдають, що чинять. - Ти гада║ш, вони слiпi вiвцi? - Нi, вони зрячi, але дивляться не туди. пм злото заслiпило очi. Просто Кара┐мович макуха i не зумiв зачепити ┐х за живе. А я знайшов би з ними спiльну мову. - Ти Карапмовича добре зна║ш? Що це за птаха. Якого лету? Павлюк на хвилину замислився, крутячи вус. - Не зовсiм, але це не важливо. - Якраз це i важливо. Хто такий Кара┐мович? - А бiс його зна║, що вiн за один! - щиро вигукнув Павлюк. - Я його кiлька разiв бачив. Гордий завжди ходив, як iндик. На козакiв зверхньо поглядав, тримався вiд них подалi. Але й до старшин не дуже горнувся. Якось нiби середину гнув. У сво┐й гординi зачинився. Одне слово, моя хата скраю... Все нiби якiсь плани виношував, щось замишляв... Але руку завжди за гетьманом тягнув. - Пiсля паузи додав: - Нiчого лихого за ним не помiчав, але й добра також... Iнша рiч, що вiн прозрiв. Зрозумiв, де його справжн║ мiсце в боротьбi. - Коли б це так... - задумливо мовив Сулима. - Чи ти йому, батьку, не довiря║ш? - здивувався Павлюк. -Ти бачиш, який вiн до нас примчав? Голодний, зморений, з раною в плечi. Коли б йому не болiла наша справа, хiба зважився б проти гетьмана йти? I не його вина, що бiльше козакiв за собою не повiв. Совiсть свою чистою зберiг, i добре. - Спробуй йому в душу заглянути - обережно натякнув Сулима. - Ех, батьку! - схопився Павлюк. - Звiдки у тебе така недовiра до чесних людей? Менi вiриш? Вiр i Кара┐мовичу! Не захотiв бути лядським прихвоснем, от i примчав до нас. -Ти - iнша рiч, - м'яко посмiхнувся Сулима. - Ти молодий, запальний. I, як дитина, вiдкритий. Що дума║ш, те й говориш. А ось Кара┐мович... - Сулима похитав головою. - Щось менi у ньому не подоба║ться, а що - нiяк не втямлю. Нiби не той вiн, за кого себе вида║. Нiби й правду каже, а хитрить, чогось недоговорю║. Наче в ньому сидить другий Кара┐мович, холодний, як вуж, хитрий, пiдступний i сильний. I небезпечний. Павлюк вражено мовчав. Але Сулима вже загладжував сво┐ слова. - А може, менi тiльки так здалося... - Саме так, батьку, здалося! - радо вигукнув Павлюк. - Я зразу вiдчув, що вiн чесна людина. Не лицар, але й не пiдляк. Це лише початок його прозрiння. Сулима пiшов до льохiв перевiрити, скiльки в запасi пороху, куль та свинцю, а Павлюк, не втерпiвши, подався в комендантську хату. Кара┐мович, як i перше, спав, сидячи за столом, i хропiв. - Спить! - аж розiзлився Павлюк. - Ех, видно, не буде з тебе путнього козака! Дiло горить, а вiн носом висвисту║. Вставай! Кара┐мович з трудом вiдiрвав голову вiд столу, потер заспанi, почервонiлi очi й хриплим вiд сну голосом буркнув: - Я на той свiт не спiшу, тому люблю виспатись на цьому. - Слухай, старшино, - пiдсiв до нього Павлюк. - До дiдька спання! Розкажи менi лiпше, який настрiй у ре║стровцiв. По правдi кажучи, я саме до них i збирався. Думка у мене така ║. Пiдняти козакiв, захопити ряд фортець, а тодi розiслати унiверсали до народу, зiбрати люд i дати панству бiй. Не на життя, а на смерть. - В тебе, може, це й вийде, - зiтхнув Кара┐мович. - Тiльки не менi. Досить. Вiдкозакувався. Пiдняв бунт, а що з того вийшло? Ледве ноги винiс. Лише трьох за собою й повiв. - Для початку й це добре. - Нi, з мене досить! У ватажки бiльше не полiзу. - Скис? - рвучко схопився Павлюк. - Перша осiчка, й готово? - Я не з того тiста завiшаний, що ти, - зiтхнув Кара┐мович. Це Павлюковi сподобалося, вiн любив трохи похизуватися собою. - О, я не такий слабак! - вигукнув задоволене. - Мене невдачi не лякають, а навпаки - гартують. Я тодi злiший стаю. Як хорт! - к такi невдачi, пiсля яких опуска║шся на дно, - вперто повторив Кара┐мович. - Менi дали по зубах, i досить. Ситий по горло. Хай iншi пробують. От хоч би й ти, сотнику. Козаки тебе й досi пам'ятають. Якось менi вдалося пiдслухати ре║стровцiв. Про тебе в них мова йшла. Павлюк добре зробив, що на Сiч подався, гомонять мiж собою. Павлюк-то лицар, вiн би нiколи не згодився на Кодак iти... Шкода, що в нас нема║ другого Павлюка. - I ти, телепню, з такими людьми не мiг знайти спiльно┐ мови? - схопився Павлюк. - Старшину полiз пiдмовляти, а з козакiв треба було починати... - Схибив, - розвiв руками Кара┐мович. - Спiткнувся, як кажуть, на рiвному. Тепер i менi втямки, а тодi, згарячу... Коли б ти, сотнику, був на мо║му мiсцi, то, мо', й вiдрадив би ре║стровцiв вiд братовбивчо┐ вiйни. А я що... Я й балакати до пуття не вмiю. Не вийшло, то й руки опустилися... А тебе козаки люблять, вiрять тобi. Ти б ┐х повiв за собою. - I поведу! - загорiвся Павлюк. - Може, й ти до мене пристанеш? - Ти хочеш, щоб мене задруге схопили? - брови Кара┐мовича з ляку злетiли вгору. - Нема дурних! Своя сорочка ближче до тiла. Тебе ре║стровцi i знають, i поважають, ти i ┐дь до них. - Ех, ти! За║ць! - Павлюк збуджено забiгав по хатi, свiтлi очi його горiли вогнем. - Жижки тремтять? А я пiду!.. - Старшина кулями зустрiне. - Кулям не звик кланятись, бодай i старшинським! - iз цими словами Павлюк вибiг з комендантсько┐ i бiля порохових льохiв здибався з Сулимою. Ще здалеку крикнув: - Батьку, кульбач коней! - Почекай. - Сулима запер льох на замок, щось сказав вартовому i повернувся до Павлюка. - Чого це тобi так приспiчило, що й на мiсцi не всто┐ш? Ой, ускочиш же ти колись у халепу. - Тiпун тобi на язик, батьку! - весело блискав Павлюк очима. - Така в мене вдача. Не люблю тлiти. Горiти, так горiти. Беру сотню i мчу навстрiч ре║стровцям. Хочу запобiгти братовбивчiй вiйнi. Ре║стровцiв обдурила зрадницька старшина, замакiтрила ┐м голови, заслiпила ┐х злотом. А я хочу козакам нагадати, що ми сини однi║┐ Укра┐ни, що ми - як два крила в одного птаха Що ┐хнi вороги - то ляхи, а не запорожцi. Певен, бiльшiсть опам'ята║ться i пiде за мною. Я поведу ┐х на Черкаси. Це буде початком повстання. А ви менi з Сiчi пiдмогу кинете. - Бути по-тво║му, сину! - Сулима обняв Павлюка. - Не страшний ворог, страшно, коли брат на брата йде. Ти запальний, балакати вмi║ш, мо' й роздмуха║ш в обдурених серцях вогонь помсти! - Прощай, батьку! До зустрiчi! - До зустрiчi, сину!.. Роздiл дев'ятий Пiдйомний мiст, глухо стукнувшись, упав на рiв, i Якiв Остряниця в'┐хав у фортецю. - Здоровi були, сулимiвцi! - Здоров був, отамане, коли не жарту║ш! - одказали козаки, котрi чатували бiля брами. - Еге, з вами пожарту║ш! - похитав головою Остряниця. - Таку фортецю запопали! Угору глянеш - шапка злiта║. - На дрiб'язок не розмiню║мось. - То, виходить, живi-здоровi? - Ще б пак, - почув Остряниця знайомий голос i не зоглядiвся, як опинився в дужих обiймах Iвана Сулими. - Ану, хлопцi, зачиняйте браму, щоб старшина, бува, не втiк! - весело гукав Сулима до сторожi. - Не випустимо, доки не повiсть отаман усi новини... То, кажеш, брате, свистiти з подиву хочеться? Почекай, почекай, ти ще й не так засвистиш! Отамани розцiлувалися, вiдступивши на крок, розглядали один одного, пiдкручуючи вуса. - Ти нiби аж повищав, Iване? - - Ростемо, брате, ростемо. - Я думаю. Таку фортецю вiдхопити! Iч, ся║, як те сонце. - Та й ти - як той мiсяченько... Отамани засмiялися, поляскуючи один одного по плечах. Остряниця був вищий i худiший за Сулиму, тому й здавався сухим, колючим i нiби аж непривiтним. Все у нього було гострим: великий нiс, пiдборiддя, i погляд великих, чорних очей також був гострим. Та ледь Остряниця посмiхався, як лице його враз м'якшало й привiтнiшало, нiби вигодинювалося пiсля негоди. - Прошу до нашо┐ господоньки. - Нiчого собi господонька, - озирався на всi боки Остряниця. - I все це тепер наше? - А то ж чи║? Йдучи фортечним двором, розмовляли. - Але ж i чисто в тебе, Iване, - дивувався Остряниця. - Як у свiтлицi дбайливо┐ господинi. - Два днi пiсля колишнiх найманцiв смiття вигрiбали, -сказав Сулима, зморщивши носа. - Загидила нiмчура фортецю так, що й ступити нiде було. Гiрше, нiж у конюшнi. Прибрали та чебрецем посипали. Вдихнеш чебрець - i наче в степу себе почува║ш. - Кошовий цiкавиться, як у тебе справи, Иване. - Живемо - сухарi жу║мо. - Харчу вам невдовзi пiдвезуть, - запевнив Остряниця. - А що нам далi з лядською фортецею чинити? Чи жити у нiй, чи за димом пустити? - поспитав Сулима. - Як Сiч-мати гада║? - Жити, Iване, жити, -твердо мовив Остряниця. - Заради цього й при┐хав до тебе. Кошовий з старшиною ухвалили: фортецi не руйнувати, буде в нiй стояти наша, запорозька, залога. Маю ще одну при║мну вiстку, - Остряниця посмiхнувся, його гостре лице враз заприязнилося. - Кошовий дяку║ тобi й козакам тво┐м за лицарство й вiдвагу... А ще кошовий отаман велiв менi передати, що Iван Сулима вiднинi вже не курiнний отаман, а вiйськовий старшина. - Чи ж не високо мене пiднiма║ кошовий? - По заслугах. Чин вiйськового старшини - високий чин. До всього ж кошовий настановлю║ тебе головним отаманом Кодацько┐ фортецi. Прийшли до комендантсько┐ хати. Пiд вiкном сидiв Ярема Летючий i стругав палицю. Вгледiвши Остряницю, схопився, але враз стримав себе й статечно привiтався. - О-о, - протягнув удавано здивовано Остряниця, - ти, Яремо, наче гетьман... Ось тiльки вуса якби... Ярема враз почервонiв. - Будуть, будуть вуса. - Сулима непомiтно штовхнув Остряницю пiд бiк. - Фортецю взяли, будуть i вуса. - Що це ти майстру║ш, Яремо? - закашлявся Остряниця. - Забаг неба, - Сулима пригорнув до себе Ярему. - Чи не так, сину? - Так, батьку. Хочу зробити собi крила й полетiти. - Куди ж це? - запитав Остряниця. - Ще не знаю куди, - зiтхнувши, зiзнався Ярема. - Бо свiт широкий i великий. Полечу, мабуть, на Укра┐ну. Одне крило вже готове, ось бiля другого морочуся. - Щасливого тобi польоту! - м'яко мовив Остряниця. -Шкода, що я старий, а то б разом полетiли. - Лiтати нiколи не пiзно, - вiдповiв Ярема. Остряниця уважно на нього глянув. - Правду мовиш, сину. Нiколи не пiзно лiтати, та шкода, що ми iнодi самi собi крила обламу║мо. Зайшли до хати. - Сiдай, Якове, до столу, - запрошував Сулима. - Чим тебе, друже, пригостити? - Оковито┐ у тебе, звичайно, не водиться? - Як у морському походi, - розвiв руками Сулима - Хто вип'║, того за борт. Але для тебе дещо роздобуду. - Чому це для мене? - Бо ти мiй гiсть, тобi випити сам Бог велiв. Сулима поставив на стiл пузату карафку. - Ось дещиця вiд колишнього коменданта лишилася. - Сулима палив один келих. - Я не можу, - вибачливо посмiхнувся. - Зовсiм недавно запирав у льох осавула Кирпу за пиятику. Тому й сам не можу. Коли всiм, то всiм. - Та хоч келишок перехили, - наполягав Якiв. - Нiхто ж не побачить. Р-раз - i вуса витирай! - Перед самим собою совiсно буде. - Тодi будь здоров! - пiдняв Остряниця келих. - П'ю до дна, щоб не було ворогам добра. - Випив, плямкнув. - Тьху! Як цю кислятину панство дудлить? Аж оскома напала. Iнше дiло - оковита. Ми ┐┐ зна║мо, а вона нас ще краще зна║, тож i лад у нас... Хоча... налий менi ще одну посудину, для ближчого знайомства. Остряниця спорожнив другий кухоль. - О-о... За другим разом вже нiби й лiпше. За третiм, дивись, ще й приятелями станемо. А ти ж чого суму║ш, Йване? - Павлюк мене непоко┐ть, - зiтхнув Сулима. - Вiдпустив, а тепер каюсь. Коли б ми не схибили. I розповiв яро Кара┐мовича, про те, що гетьман веде ре║стровцiв. - Тепер вся надiя на Павлюка. Хоч ми й приготувалися до оборони, та все ж - сподiваюсь, що Павлюк перетягне на свiй бiк ре║стровцiв. Погомонiли ще трохи, й Остряниця заквапився. - Менi вже час... Кошовий чека║ вiстей. Наказував: дiзнайся, що там i як в Сулими, i вiдразу ж назад. - Передай, що пороху й свинцю в нас обмаль. I запаси харчiв, що були у фортецi, вичерпуються. - Порох та свинець вам пiдвезуть, - пообiцяв Якiв. - I харчi теж. Сам валку до вас приведу. Чекай! Сулима провiв Остряницю за браму, обнялися. - Павлюк пiшов, щоб запалити велику пожежу, - сказав Сулима. - Коли раптом що з ним трапиться, я поведу козакiв на Укра┐ну. Коли ж i мене стара костомаха здожене, то настане твоя черга, брате. Вони обнялися i розцiлувалися. Бiльше ┐м не судилося бачитись. Сулима довго стояв того вечора на фортечних мурах. В надвечiр'я пiшов дощ - дрiбний, одноманiтний, нудний. Нiби восени. Небо всипане сiрим попелом. Згодом на заходi сiрий попiл став червонiти, нiби пiд попелом спалахнуло полум'я. Захiд зробився червоним. То сiдало сонце. Але, так i не пробивши сiрого попелу, свiтило зникло. Захiд швидко згас i почорнiв. Густi хмари затягли небо. Сулима стояв на стiнi i думав про Павлюка. "Чи ж проб'║ться його сонце крiзь той попiл i громаддя хмар?" Вiрив: мусить пробитись! Роздiл десятий Гетьман ре║стрового козацтва Сава Кононович спинився з загоном козакiв пiд слободою Бiлi Млини. Звiдси до Кодацько┐ фортецi було кiлька днiв путi, але обережний гетьман барився, зволiкаючи пiд рiзними приводами, i нiяк не зважувався покинути слободу. Далi, аж до самого Кодака - вiдкритi, пустельнi степи. I вийти у тi степи - значить, безповоротно зважитись на вiйну з запорожцями. А поспiшиш у цьому дiлi - тiльки власну голову втратиш. Безперечно, в нього чимале вiйсько, але чи вистачить його, щоб захопити фортецю? Хоча запорожцiв там, мабуть, сот кiлька, та спробуй ┐х викурити! Мури неприступнi, на стiнах - гармати. Переб'ють... За такими мурами можна вiдбиватися хоч i рiк. А в ре║стрового козацтва настрiй швидко мiня║ться. I так довелося золотi гори обiцяти, доки зiбрався загiн. Перша ж невдача пiд Кодаком остаточно зiпсу║ ┐м настрiй. Любителi легко┐ наживи не дуже охоче сунуть голову в пащеку смертi . Прощай тодi, гетьманство! Кононович схоплю║ться й нервово бiга║ по намету. "О, тiльки не це!.. Тiльки не гетьманство. Легше голову втратити, анiж гетьманську булаву. А перша ж невдача - i крах! Або Кара┐мович перехопить булаву, або той ведмiдь Джевага. Та жодний iз старшин не вiдмовиться турнути гетьмана, пiд яким захиталася земля. Кононович хапа║ булаву, притиску║ до грудей, вiдчуваючи, як шипи булави вдавлюються йому в тiло. Вiд того дотику трохи легша║ на душi. Булава з ним, отож - його... Вiн цiлу║ ┐┐ i обережно кладе в скриньку, на оксамитову подушечку. Нi, поки вiн живий, булави нiкому не бачити. Навiть Кара┐мовичу, а то хитрий лис i пiдступний вовк водночас... Вовк з повадками смаленого i тертого лиса. З ним треба бути насторожi. Хоч вiн зараз i в Кодацi, та не заради Кононовича ризику║ сво┐м життям. Згадавши Кодак, Сава знову захвилювався. Чи ж вдасться ┐хня задумка? Коли вже й Кара┐мович посковзнеться, то йому, Кононовичу, лiпше тодi й не потикатися до фортецi. Але ж тисяча злотих! Ма║ток! Угiддя. Грунти. Лiси. Луки. I все це вiн втратить назавжди. От i крутись. I тут пече, i там боляче. А на фортецi можна добряче нагрiти руки. Що з того, що запорожцi такi ж самi укра┐нцi? То ж усе збiглi хлопи, чернь, бидло, котрi засiли за порогами й удають з себе лицарiв. А ляхи хоч i чужi, зате ж пани. Потрешся бiля них, дивись, i сам паном станеш - вельможним i можним. Нi, нi, йому iз запорожцями не по путi, то голодранцi, сiрома. А вiн все ж таки гетьман. I ма║ вже ма║ток, невдовзi отрима║ ще один. А там, дивись, i магнатом зробиться, шляхетним i ясновельможним. Нi, нi, запорожцi йому вороги. Але ж як взяти Кодак?.. Два днi стояв Кононович пiд Бiлими Млинами, не вiдважуючись рушити вперед. На третiй день, так нiчого й не придумавши, Сава скликав старшин на раду. Галасували, сперечалися, але нi до чого путнього не дiйшли. Сава зовсiм занепав духом, обiцяний ма║ток i тисяча злотих випливали з рук. I коли старшини розiйшлися, в наметi гетьмана лишився один Iляшко Кара┐мович. I Кононович здогадався, що хитрий i пiдступний Кара┐мович уже щось замислив. Його гетьман недолюблював, як недолюблю║ простакуватий - хитрого, боягуз - хороброго, нерiшучий - вiдчайдушного, маклакуватий - вертлявого. Кара┐мович був розумним i хитким, пiдступним i безжальним, вiдважним i кмiтливим. Вiд нього можна всього чекати: допомоги i пiдступу. В душi гетьман заздрив йому. Отож Кара┐мович запропонував блискучий план, хитрий i простий водночас... Кононович заздрiсно зiтха║. Але ж i тямковитий бiсiв Iляшко. I вiдчайдух. Хто б з старшин зважився на такий ризик? Полiзти в лiгво ворога не в кожного вистачить зваги. Та ще й не та┐тися, а прямо казати: так, я - Iляш Кара┐мович. В зовнiшнiй правдивостi й полягав успiх задумки. Та чи зумi║ вiн виманити Павлюка з Кодака? Сулима - то, казано, обережний птах. Стрiляний. А ось Павлюк - запальний. Рвучкий. Досить натякнути, що ре║стровцi його чекають, - прибiжить... Коновович, накинувши кунтуш наопашки, вийшов з намету. Вечорiло. Захiд був засипаний сiрим попелом. Та ось спiдсподу жар почав червонiти, нiби там хто розпалював багаття. Сава зрозумiв, що то сiда║ сонце. Над вухом у гетьмана тонко занив комар... В таборi комарiв ще бiльше, ре║стровцi вiдмахувалися гiллям. Палити багаття Кононович де велiв. Постояв бiля намету, смокчучи люльку, i вже хотiв було повернути назад, як побачив, що до нього бiжить старшина Джевага. I Джевагу гетьман недолюблював. Ведмiдь. Бику роги скрутить, а людинi карка вломить, не задумуючись. Але, на щастя, недалекий. Хитрити, як Кара┐мович, не здатний. Такi можуть задушити власними руками, але за носа водити не здатнi... З Джевагою трюхикав осавул Бражник. Той самий, котрий ходив з Кара┐мовичем у фортецю... "Еге, - ураз скис Кононович, - з трьох уцiлiв лише Бражник. Тьху, бiс тобi в ребро, провалилася задумка! Що Кара┐мович загинув - дiдько його бери. Але що ж тепер з Кодаком чинити?" - Пане гетьманi, - гупаючи ногами (вiн завжди гупа║ ногами, чорт би його взяв!), пiдходить Джевага й ошкiрю║ жовтi мiцнi зуби, i його грубезне, не голене i вiд того ще чорнiше лице випромiню║ подобу радостi, - ось, - показав волосатою рукою на Бражника, - з Кодака... хе-хе... прибув... "Зiрвалося, - зовсiм занепав духом гетьман, - а цей дурень ще й зуби сво┐ прода║..." I байдуже запитав: - Догралися? - Саме так, пане гетьмане, - шкiрив жовтi зуби Джевага. Кара┐мович веде Павлюка. I просив пана гетьмана бути напохватi... Коли Павлюк з сотнею козакiв дiстався нарештi Бiлих Млинiв, уже вечорiло. Вiд лiсу впала довга тiнь, через усе поле. Дощ вгамувався. Сонце сiло за обрiй. Задзвенiли комарi... - Далi б я не радив iти, - пошепки застерiг Кара┐мович i оглянувся. - Там, за яром, ┐хнiй табiр... Павлюк мигцем поглянув на зляканого Кара┐мовича, похитав головою. - Але ж i набрид ти менi!.. Полохливий, як миша. Хто тебе тiльки старшиною вибрав? - Хто мене краще зна║, той i вибрав, - загадково вiдповiв Кара┐мович, i в його вузьких, по-татарському косих очах спалахнули мстивi iскорки й вiдразу ж згасли, i на очi насунув сiрий попiл. - Ре║стровцi стоять табором по той бiк яру, як би чого не вийшло. Почека║мо лiпше ранку. Поспiшиш - тобi ж, - сотнику, й гiрше буде. - Не лякай, бо ляканий! А з тебе переляк швидко витрушу, - дещо хвальковито вiдповiв Павлюк. - Ре║стровцi пiдуть за мною. - Дай Боже... - гмикнув Кара┐мович i вiдвернувся. Павлюк велiв сво┐м козакам стати табором по сей бiк яру i поки що нiчим не виказувати сво║┐ присутностi. Кара┐мович наполягав переговори з ре║стровцями перенести на ранок. Павлюк затявся на сво║му. - Проникну вночi до них у табiр. Доки старшина спатиме, побалакаю з козаками. Завтра, мо' й пiзно буде. Гайда на розвiдку, Кара┐мовичу. Пiдеш зi мною, тiльки не трусись, як за║ць! Удвох вони спустилися вниз i довго йшли яром, доки не вихопились в густий терняк. За кущами мав бути табiр ре║стровцiв. Павлюк пройшов уперед, Кара┐мович трохи вiдстав, раз по раз непомiтно озирався... Зрештою махнув комусь рукою. Почувся виляск... - Хто? - спинився Павлюк i вперше насторожено оглянувся. - Та то я... комара ляснув, - посмiхнувся Кара┐мович. - Бачу, сотнику, i в тебе вже тремтять жижки? - Ну, це ти дарма! - Павлюк аж розiзлився. - Щоб я, Павлюк, та боявся? Ти ще мене не зна║ш! Ходiмо!.. Павлюк ступив до куща, розсунув гiлля... Табiр ре║стровцiв i справдi був потойбiч... Одначе в таборi було тихо, нi гомону, нi багаття. Це насторожило Павлюка... - Слухай, Кара┐мовичу, - не повертаючи голови, тихо мовив вiн. - Чому це козаки принишкли? Кого чекають? -Тебе чекають, сотнику, - пролунав позаду голос Кара┐мовича, i Павлюк вловив у його голосi злорадну, втiху... Зробив рух, щоб повернутися, але тi║┐ ж митi удар по головi збив його з нiг... Перед очима попливли жовтi плями, i Павлюк полетiв у жовте море. Не бачив i не чув, як з-за кущiв вибiгли козаки Кононовича, скрутили йому руки й бiгцем кудись понесли... Павлюк очуняв лише вранцi, перед очима все ще клекотiла й пiнилась жовта круговерть, нудило, голова гула, наче на шмаття розламувалась... "Здорово ж вони мене вчора... - скреготнувши зубами, подумав вiн. - Як же це я вскочив у пастку?" Заляпотiв дощ... Ширше розплющив очi i здогадався, що на нього лили воду. Пiдняв голову й крiзь мутну пелену побачив Кара┐мовича. Був той уже в старшинському вбраннi, поголений, свiжий, сяючий. - А, сотник! - весело крикнув Кара┐мович, як тiльки Павлюк розплющив очi. - Прокинувся? Як спалося? Вибачайте, пане сотнику, але довелося вас трохи стукнути по голiвцi. - Бо┐теся, коли зв'язали? - ворухнув Павлюк зв'язаними руками. - На всяк випадок, - весело вiдповiв Кара┐мович i крикнув до козакiв: - Досить лити воду! Поставте пана сотника на рiвнi ноги. - Дякую за турботи, - виплюнув Павлюк кров. - Сам зведуся. Вiдштовхнувши лiктем козака, Павлюк, балансуючи зв'язаними руками, важко звiвся на ноги. - Умi║ш iз засiдки по головi гуркнути! - I по головi обамбурити навченi, - з погордою вiдповiв Кара┐мович. - Чи не подоба║ться? Мо' не так зустрiли, пане сотнику? Земля хиталася пiд Павлюком, вiн мiцнiше вперся ногами i встояв. Жовта вирва перед очима почала затухати, але голова розболiлась ще дужче. Потилицi не вiдучував, наче задерев'янiла... - До тями нiяк не прийдеш? - донiсся до нього глузливий голос. - Звикай, козаче, на тiм свiтi отаманом станеш. Павлюк з нiг до голови оглянув Кара┐мовича. Нiби вперше його бачив. Той стояв перед ним сяючий, свiжий. Колупався в зубах. Всмак по┐в, виспався. На ньому голубий жупан, шапка оторочена соболем, при боцi - шабля. Певно, коштовна, рукiв'я в позолоту вбране. Чорне довгасте обличчя старшини, ледь подзьобане вiспою, так i випромiню║ сите задоволення. У вузьких косих очах - хижа втiха... Втiха ловця, що спопав-таки звiра, на якого так довго полював. Павлюк вiдвернувся... - Не подоба║ться моя пика? - весело поспитав Кара┐мович. -Ха-ха! Вiн ще мене смiливостi навчав. Хизувався передi мною сво┐м таланом, а сам, як миша, в пастку вскочив. Павлюк прикусив губу... Що правда, то правда. Вскочив. Справдi, як мишу, його заманили досвiдченiшi хижаки. I треба ж було так довiритись... Недарма Сулима вiдчував тривогу, все доскiпувався, хто такий Кара┐мович. Ще й застерiгав, що вiн не той, за кого себе вида║. Ех... Дав маху. Та що тепер. Коли вскочив у халепу, тодi ста║ ясно, де оступився. - Слухай, панський прихвосню, де мо┐ козаки? - Хто був дурнiший з тво║┐ сотнi, то зараз на тiм свiтi у райськi врата кулаком тарабанить, хто здався, того пов'язано i в Черкаси погнано. Там розберуться, - безневинно посмiхався Кара┐мович. Безвiльно впала Павлюкова голова на груди, але вiн то┐ ж митi спохватився й пiдняв ┐┐ гордо, аби ворог не втiшався з перемоги. - З яким би задоволенням переломив тобi хребта! - безсило скреготнув зубами Павлюк. - У мене теж таке бажання, - ошкiрився Кара┐мович. -Задумки в нас однаковiсiнькi, як бачиш. Тiльки ти спiзнився з сво┐м бажанням. - Вбити ворога нiколи не пiзно. - Але ти програв. - Але це ще не все! - Нi, сотнику, це вже все. - Я вiрю у свою вдачу! - сказав Павлюк. - I я вiрю в свою! - в тон йому вiдповiв Кара┐мович. - Сподiваюся, що ми бiльше не будемо зустрiчатися. Принаймнi на цьому свiтi. - Рано ж ти мене хорониш, запроданцю! - Аби не пiзно. - Ти сильний i хитрий ворог, - по хвилi мовив Павлюк. - Ти мене перехитрив. Я хитрувати не вмiю, в цьому моя бiда. Але дякую за науку. Сподiваюсь, що колись вiддячу тобi сторицею! - Нема за що дякувати, сотнику! Та й пiзно вже. Ти навiть вдарити мене не зможеш. - Вдарити, може, й нi, але плюнути... - Павлюк виплюнув згусток кровi в лице Кара┐мовичу: - Одержуй, панський прихвосню! Кара┐мович вiдскочив, витер лице i, вихопивши з пiхов шаблю, кинувся на Павлюка... Павлюк випростався