так i пишу, що це подвиг. I в цьому краса! - посмiхнувся кореспондент. - Весь свiт вражений! Тiльки ви цього не можете зрозумiти. Ви вже не можете дивитися на себе збоку. - Кажи-и. - Ну, гаразд, - сказав поранений з бiлоснiжним немовлям. - Не можу дивитись на себе. Ну, от я ┐х бачу, вони такi ж самiсiнькi, як я. Що ви побачили на них гарного? Ну, покажiть менi хоч одного гарного! Хiба може бути краса в убивствi людей? - Чорт його зна, - сказав Орлюк, намотуючись на бiлоснiжний бинт. - Я про себе можу сказати лише одне: скiльки не ходжу в атаки, крiм роздратування й злостi, нiчого не вiдчуваю. Волосся на головi мерзне. - Орлюк обернувся до журналiста. - Я розумiю, чому деякi навiть сивiють. Замерза║ волосся, язик не слуха║ться, кам'янi баби вдавлюють вас у землю, а земля двигтить i ворушиться круг тебе, й тягне тебе, тягне. То як i пiдвестися з не┐, коли ти при сво║му розумi. Тодi наста║ така мить, що один якийсь з роти, не знаю вже, вiн там чи я, вискаку║ на прокльон усьому свiту... - Точно. - Гiтлеру собацi! - А-а-а!.. - I вже не "ура" виходить, а не знати що! Ревище! - Точно. - А позаду вся Росiя грiзно на тебе: "Вперед! Чого прилип! Вставай!!! Не прогай секунди! Секунди не прогай!.." Ось картина. Чи ж не правда? - Правда, Орлюче, правда! - загув весь медсанбат. Орлюк стояв перед журналiстом з пiднятими на голову руками, з забинтованим голим торсом на тлi захiдного багрового сонця. Житт║ва снага його була такою дужою, що й пiд час важкого поранення, й тепер, втративши майже половину кровi, вiн не знепритомнiв, i тiльки в найкритичнiшi моменти непритомнiсть брала над ним гору, але й тодi, випорскуючи на волю з-пiд гнiту болю, його мозок продовжував працювати з надмiрною силою, несучи його бозна-куди, неначе степового коня, що зiрвався з приколу. Це було в трете поранення пiд Сталiнградом. Вiн упав з розгону в контратацi на земну кулю, i хоч куля вислизала з-пiд нього, вiн все-таки пiдвiвся з закривавленим обличчям, але довше триматися на ногах не мiг I знову впав, цього разу на великий, критий червоним сукном стiл, за яким товпились представники дружнiх кра┐н усього свiту. Не ховаючи свого захоплення, вони зразу почали гучно аплодувати йому. Але вiн не зрозумiв ┐х. Вiн ще не опам'ятався вiд оглушливого бойового грому й не розiбрав, що то за люди - чи то журналiсти, чи письменники, чи продавцi, чи якi iншi персони свiтово┐ iсторi┐, ┐х було багато. Вони були дуже рiзнi, але всi однаковою мiрою делiкатнi й винятково чемнi. Деякi з них, як видно з погонiв, перевдягнутi були в вiйськовi кофтинки, що надавало ┐м, однак, не войовничого, а, навпаки, якогось нiби жiночого вигляду, ┐х виразнi лагiднi очi свiтились розумом i цiкавiстю, а свiжовиголенi щоки грали таким благодушним рум'янцем, що Орлюк, якому притаманна була, як уже згадувалось, прямолiнiйнiсть i запальнiсть навiть у нормальному станi, раптом знавiснiв. Шматований нестерпним болем, закривавлений i брудний, вiн закричав, i важко, й голосно, й зло застогнав, i заговорив казна-що, а вони аплодували йому й навперебiй записували кожен його стогiн. Один з них знав росiйську мову й перекладав всю його фонограму на ┐х незрозумiлу мову. - Джентльмени, вiн просто кричить. В нього кiнчився шок. - Але що вiн кричить? - Вiн кричить: "Мамо, заберiть геть м'ясо". - М'ясо? - Яке м'ясо? Запитайте. - Що вiн ма║ на увазi? - Йому не подобаються консерви? - Вiн ла║ться, вiн вигуку║ брутальнi лайки. - Ай! Ай! Ай!!! - Який хвацький хлопець! - Ай, ай! Заберiть геть банки! - кричав Орлюк, плюючи кров'ю. - Мiстер Iван, ви не кричiть, - лагiдно сказав росiйською мовою дружнiй представник. - Джентльмени не повиннi кричати. В цьому ║ певна частка похвальби. Ви можете бути смiшним. - Виходь на вiйну!.. - Мiстер Iван, ви не повиннi так говорити. - Що вiн каже? - Вiн каже негарнi речi. Вiн уже дорiка║ нам. - Но? - О! Вiн, без сумнiву, дуже прямолiнiйний. - Виходь на вiйну!!! Растуди-перетуди! - Мiстер Iван, вашi слова надто декларативнi, - сказав перекладач такою при║мною й правильною росiйською мовою, немовби вiн народився в старому Петербурзi чи в Одесi. - Ви не повиннi казати цього. Я хочу думати, що ви не простигли ще вiд вбивства цих фашистських молодчикiв i тому такий збуджений. О_,_ як ви повиннi ┐х там колошматити! - Колошмачу, чорти б колошматили вашу маму! Ай!.. - задихався Орлюк. - Чого ти посмiха║шся? Я не розумiю тебе! - Дозвольте, мiстер Iван, хто вас навчив ставитись до нас з таким упередженням? Адже ми вашi союзники. Ми поважа║мо вас. Наш уряд поважа║ вас. - Наш уряд також поважа║ вас. - Ави? - А я нi. - Як - нi? Чому? Може, ви не зрозумiли запитання? Ви цiлком свiдомi себе? - Так. - То чому ж ви таке кажете? - Мене часто ранять... Ай... Я кажу, що кажуть всi нашi солдати, живi! Ай!.. Ай!.. - застогнав Орлюк на сво║му закривавленому ложi. - Я знаю, що ви дума║те! - Що вiн сказав? - Вiн сказав, що зна║ нашi думки. - Слухайте, припинiть розмову! Вiн стомився. - Дозвольте... - Ви дума║те, нехай тече про всяк випадок, признавайтесь! - Що тече? - Кров моя!! - Мiстер Iван, ви не повиннi так думати. - Менi боляче!!! - Але ми за це любимо вас. Ми любимо вас за жертви. Ми захопленi вашим геро┐змусом. У нас кожна дитина захоплена! Тiльки пам'ятайте, мiстер Iван, гiтлерiвськi фашисти такi жорстокi, як i пiдступнi. Вони вже прищеплюють вам антипатiю до нас за те, нiби ми щадимо свою кров, не шкодуючи вашо┐... - А хiба не правда? - гукнув Iван. - Звичайно, нi. Адже вони обдурюють 1 декого iз наших джентльменiв. Вони запевняють ┐х, що ви хочете завоювати квропу. Це неправда, звичайно, але ви зрозумiйте, який хитрющий ворог. - Хитрющий? - застогнав Орлюк. - А чому ви не вою║те? - Це во║нна та║мниця. Вiн пита║, чому ми не вою║мо. Ми не можемо на це вам вiдповiсти. - Чому? - Ми хочемо ввести в оману противника. - Неправда! Де вашi солдати? Подати менi ваших солдатiв!!! Джентльмени зникли. З'явились веселi солдати, зовсiм не схожi на вiдомих Орлюковi солдатiв. Вони грали на губних гармошках бравурний мотивчик i посмiхалися до Орлюка, як у театрi. - Струнко! - закричав Орлюк, пiдводячись на закривавленому столi. - Ви обража║те мо┐ рани!! Солдати вмить зникли. На ┐х мiсцi з'явився хiрург i поклав на обличчя йому бiлу марлеву маску. - Ай!.. Ай... Ай... Виходь на вiйну! - заплакав Орлюк i зiрвав маску. Потiм вiн пiдвiвся з столу. I тут вiн помiтив, що вiн величезний, метрiв з двадцять, коли не бiльше, заввишки. Вiн стояв закривавлений на п'║десталi, як пам'ятник, освiтлений прожекторами. На ньому була його солдатська шинель. Голова його майже торкалася стелi великого залу. В залi повнiсiнько добре вдягнених крихiтних незнайомих людей. Вони дивились на нього зворушено й байдуже спiвали знайомий дорогий мотив. Раптом вiн покинув ┐х. Вiн зробив це якимсь одним рухом i полинув до хмар. Потiм вiн плив морем, чи, вiрнiше, не плив, а летiв понад морем, без лiтака, просто, як пташки, i море клуботiло пiд ним, як велетенська ваза з перлiв, i звучала дивна музика, а над морем клуботiли такi ж казковi хмари. I все звучало захватом безмежжя, безкрайностi. Потiм вiн опустився на воду, i ним почало кружляти з неймовiрною швидкiстю й раптом потягло вниз, у бездонну водяну воронку. - Iваночку, Iваночку! - почулися крiзь музику здалеку звiдкiлясь рiднi голоси. - Iваночку! - кричали на березi його батько, мати, дiд, сестри та Уляна. Тодi, зiбравши останнi сили, вiн виринув з ворон-ки на поверхню й закричав: - Я тут! Живу-у!.. - Молодець! Оце я розумiю, оце бо║ць! Пiд хлороформом, з-пiд ножа пода║ сигнали! - казав хiрург, обробляючи пораненого Орлюка, якому все це примарилось. - Живи, любий мiй! Живи хоч сто рокiв... Бинт? - Приймаю командування! - вигукнув Орлюк, випiрнувши на мить у буття й знову непритомнiючи. - Нi, вибачте! Тут уже я командую! Так. Тримайте! Так... - бурчав хiрург. - Давайте, хто там далi! - Приймаю командування! За мною, вперед! - Орлюк пiднiмав солдатiв в атаку. Окопувався пiд кулями, працюючи лопатою, аж зуби скреготiли, до сьомого поту. Перебiгав з воронки в воронку, в поросi, в брудi, в снiгу. Переносив убрiд через рiчки поранених товаришiв, сам мало не тонучи. Кидався в атаки з криком - ура-ура-ура! Брiв з товаришами по глибокiй осiннiй багнюцi, несучи важкi мокрi колоди для переправ. Витягав гармати з вибо┐н та ям, машини, що забуксували, легко при тому посмiхаючись i жартуючи, тому що кiнець кiнцем наша справа справедлива, ми переможемо. Наводив переправи по горло в водi, пiд диявольським обстрiлом, серед бито┐ криги. Спав мертвим сном на двадцятиградусному морозi в снiгу, коли санiтари, поклавши поранених на ношi, почали брати i його. - Сплю, куди тягнете! Живий! - гукнув, прокидаючись, до санiтарiв. - Клади назад! - I знов задавав хропака. Може, снилися йому тодi батько-мати далеко десь за Днiпром. Скiльки бо┐в попереду! Вони лежали на печi, Демид i Тетяна Орлюки, i хоч були вони в чоботях i кожухах, ┐м було холодно. Стара пiч вже не грiла. Вона стояла бiла, пiд зоряним зимовим небом, неначе ввi снi, а довкола димiло, попелiючи, пожарище. Хату спалено, а старого Демида нещадно побито. Не жити вже Демидовi на бiлому свiтi, бо ж такий вiн синiй та пухлий, i так нестерпно болять руки-ноги, й болить голова, й нiхто вже не прийме в хату переночувати, - погорiли хати до одно┐, спалено село аж по саму рiчку, а на Зарiччi що не хата - повнiсiнько окупантiв. I нiде не спiвали, хоч i був Новий рiк. Тiльки здаля, з-поза рiчки, долинав часом п'яний фашистський рев, та одинока жiноча душа розпачливо кликала на помiч: - Рятуйте-е-е!.. Був великий мороз. Холоднi зiрки мерехтiли в темному небi, i нескiнченний Чумацький Шлях простягався у вiчнiсть двома велетенськими кривими колiями. Притулившись до холодного комина, Демид тихо стогнав: - Ой... Затопи, Тетяно, пiч. Щось не нагрiюсь нiяк. I вижени отих-от, як ┐х, коней, чи що... Хай не гудуть менi... Бачиш, знов повна хата... - Добре, вижену. Киш!.. - сказала Орлючиха й махнула рукою на пожарище. - Вже нема. I вже тобi тепло,правда ж? - А вiрно, що правда. Ой... Демид стишився, i на його змученому обличчi промайнула ледве помiтна усмiшка. Вiн посмiхавсь увесь свiй вiк - у радощах i в горi, в веселощах i в працi, i в незлобивому глузуваннi з людей i з самого себе. - Вже ми нiмцi тепер, Тетяно, он що. I дiти нашi теж пропали. Блукатимуть по чужих державах. - Та що ти, Демиде. Всi будуть удома, й нiяко┐ Нiмеччини не буде. - Справдi? Ну, спасибi... - Все минеться. Вiдшумить, як хуртовина, - сказала Тетяна. Але хуртовина не вщухала. Знову насупилось небо, в каламутi хмар потонули зiрки, снiгом замело по ру┐нах. - Рятуйте┐.. - долинало крiзь заметiль. - Це ти, Тетяно? - сказав Демид, нiби прокидаючись зi сну або щойно повернувши з далеко┐ дороги. - Я, Демиде, Тетяна. Тобi погано? - Заспiвай менi, Тетяно, колядки. - Колядки. - Еге ж. Може, я помираю. Так хочеться спати. А воно ж рiздво. Гостi поприходять. Iван з дiвчатами. Га? Iван!.. Заспiвай про нашого Йвана. - Про Йвана? Ну, добре... I полинула в темiнь хуртовини стародавня колядка Орлюково┐ матерi: Молодець Iваночко та вибив ворота, - Святий вечiр! Пу-гу-у! - вила-гула хуртовина, заносила кра┐ну завальними снiгами, замiтала бездомних, розорених по лiсах та болотах. Ой вибив ворота у чужi городi, - Святий вечiр ! Та назбирав вiйська аж землi важко, - Святий вечiр! А молодця Iваночка цього вечора викликали до штабу дивiзi┐, куди при┐хав командуючий армi║ю Глазунов. - Орлюка!.. - Старший сержант Орлюк з'явився за вашим розпорядженням! Сержант Орлюк стояв у землянцi перед генералом Глазуновим у повнiй готовностi. Це було вночi в донецьких степах. - Завдання одержали? - Так точно, товаришу генерал армi┐! - Це завдання, Орлюк, винятково┐ ваги. Його успiх - не тiльки наша перемога, це збереження тисячi людей. Завтра ми втратимо приблизно... ну, не буду передрiкати. Багато залежатиме вiд успiху вашо┐ розвiдки. Зрозумiло? Отже, на вашiй розвiдцi доля приблизно п'яти тисяч ваших товаришiв. Я нiколи не перебiльшую. Зрозумiли? - Так точно, товаришу генерал армi┐! - Я ┐┐ доручив вам. - ксть... - Пiдождiть. Перша умова - ви це зробите з сво┐м вiддiленням зараз же. Орудуйте ножем, багнетом, чим хочете. Але жодного пострiлу, жодного вигуку. Цiлковита, так би мовити, хiмiчна тиша. Зрозумiло? Язика приведiть. - ксть! - I ще. Наказую персонально повернутись живим. - ксть, виконати тихо й привести язика. - Все. - Дозвольте виконувати завдання? - Iдiть... Орлюк вiддав честь i, круто повернувшись, вийшов. - Сержант Орлюк! - почув вiн генералiв оклик, коли вже причинив дверi. - Сержант Орлюк! - Орлюк! - ксть, сержант Орлюк! Генерал Глазунов пiдiйшов до сержанта. - Ви мене пам'ята║те? - запитав вiн зовсiм iншим, тихим голосом. - Так точно. - I вiдразу впiзнали? - Так точно. - Чом же ви не сказали? - Винуватий, товаришу генерал. - Не гаразд. А все-таки? - Я тодi дуже вас лаяв. - Материв? - Було всяке, - признався Орлюк i почервонiв. - Гарний. - Генерал Глазунов звернувся до присутнiх офiцерiв штабу. - Несе пораненого командира дивiзi┐ i ла║ його матiрно п'ять кiлометрiв. - Винуватий, товаришу генерал армi┐, - я не знав тодi, хто ви. Бачу - кадр. - Ну от. Добре, що я тодi був непритомний мало не весь час i нiчого того не чув. - А зовнiшнiсть у вас, товаришу генерал, чимала, пудiв на шiсть, а кругом всi пораненi, ну, хоч плач, а тут противник насiда║, а тут ще й рiчка. Переправа розбита... - Так ти лаяти? - Нi. Ви самi почали кричати й лаятись. То я тодi бачу, що ви мене втопите в нервовому станi. - Ну? - Вдарив... по головi, щоб заснули. - Чим_ _вдарив? - Кулаком... Чим же?.. - I я заснув? - Так точно. - Гарний. Уплав тягнув? - Точно. Потiм на собi. За рiчкою вдвох тягли. Той поранений хлопчина, що допомагав менi потiм, лейтенант, казав, що вiн ваш син. - Вiталiй? - Точно. - Нема вже Вiталiя, Орлюк... Ну добре. Спасибi тобi, брате. Як то кажуть - гора з горою не сходиться... - А людина з людиною сходиться, товаришу генерал армi┐! - сказав Орлюк. - Дозвольте виконувати завдання! Генерал Глазунов якусь мить помовчав. Вiн дивився на сержанта батькiвським поглядом. Був засмучений i тривожний. - Iди, солдате. Виконуй свiй обов'язок, - сказав вiн тихо, як рiдному сину. Не наша справа описувати в подробицях, де саме це вiдбувалось i перед яким наступом. Таке й подiбне до цього дiялось скрiзь, де захищали життя й честь Батькiвщини великi радянськi люди, вихованi для мирно┐ працi. Сержант Орлюк повз у снiгу в бiлому халатi, а за ним бiлими грудками поволi просувались його гвардiйцi. Буря йшла зi сходу. Перший гвардi║ць: - Кришка менi зараз чи нi? Кришка менi зараз чи нi? Нi! Я дуже молодий, i менi властиво бiльш думати про смерть ворога. Взагалi, я можу думати тiльки про гарне щось, i сон менi гарний приснився... Ага, правiше. ксть, правiше, так... Тiльки про гарне... Я вби ваю ┐х, це так. Це я уявляю собi точно... Дивлюсь на годинник: дванадцять нуль-нуль. З Новим роком, громадяни всього свiту! З новим щастям! (Це думки гвардiйцiв. Слова промовлятимуть диктори. Самi ж гвардiйцi мовчки повзтимуть до сво║┐ мети. -_Прим. автора_) Другий гвардi║ць: - Я не доповзу, звичайно, до Берлiна, брати й сестри. Це дуже далеко. Де я, де Берлiн. Подивiться на глобус. Ну, та чорт з ним. Я не про це думаю, не про смерть мiльйонiв мо┐х братiв i ворогiв. Берлiна нема для мене. к оцей от населений пункт... Ось вiн зараз... Буря йшла зi сходу. Снiжна хуртовина розгулялася по всьому, здавалось, свiту. Все живе залягло, заховалося в землю, в лiгва, в житла. Третiй гвардi║ць: - Страшно менi. В головi нi думок, нi почуттiв. Я нiби розтанув, i холод розповза║ться в мене по кишках. Та я перемагаю страх, бо я хоробра людина. I сержант в мене попереду хоробрий душогуб, Орлюк, чума б його забрала. Нi, я подолаю все на свiтi присягою сво║ю. Все одно. Прощайте, брати й сестри, буду орудувати. На випадок загибелi сержанта приймаю командування. Четвертий гвардi║ць: - Пишуть. Написати можна все. Щастя померти в бою. Яке щастя? Не треба менi такого щастя! Ти менi махорки дай, скiльки душа моя потребу║. Без махорки я не во┐н, розтуди твою Гiтлера, Герiнга, Геббельса, Рiббентропа i весь свiтовий фашизм... Або горiлки дають - сто грамiв! Хiба це дiло! Ти менi дай ┐┐ раз на три днi, але щоб я почував. А тут мете, прости господи. Хоч би вже поранили чи чорти його маму знають. Ну, де ти тут, фашистська наволоч, де? Орлюк: - Вiтре, вiтре, солдатське щастя, заступи мене перед ворогом заметiллю сво║ю! Трудний i страшний повзу я до ненависно┐ мети, так чи нi, так чи нi? Так! Посуваюсь точно. I взагалi - так, нi пера нi пуху... Приготуйсь! _(Пошепки)._ За Батькiвщину! Благословiть, мамо... Тихо... Кинувся Орлюк на вартового фашиста й беззвучно всадив ножа йому мiж лопатки. Метнулись гвардiйцi в Iмлi й зникли в ворожих землянках. Завила хуга. А його матiнка випроводжала, Випроводжала,научала; Ой ти мiй синку, мiй Iваночку, Поперед вiйська не вихвачуйся, Позаду вiйська не зоставайся. Держися вiйська та все середнього, Та за товариша за сердешного, А Iван матiнки не послухався, - плакала в хуртовину Тетяна. - I добре зробив, - посмiхнувся в думцi сам до себе Демид. - Воювати - кров проливати. Поперед вiйська мечем маха║, Мечем махав, сiче, рубав!.. - Отож. "А позад вiйська п'║ та гуля║!" - прошепотiв Демид, побачивши в снiжнiй вiхолi всю проспiвану картину. - Дозвольте доповiсти, товаришу генерал армi┐!сказав Орлюк, виринувши з темряви перед генералом Глазуновим. - Наказ виконано! - Добро. Ага, добро... А де Орлюк? - запитав генерал Глазунов, не вiдразу впiзнавши Орлюка. - Ах, це ти, Орлюк?.. Ой-ой-ой-ой! Дайте йому вина! Орлюка, справдi, важко було пiзнати. Обличчя його було блiде, все в липкому зеленкуватому потi й у кровi, пошматоване нiби пазурами хижих птахiв чи звiра. Темно-лiлова подряпина над запухлим червоним оком в кровi, пошматований мокрий халат у кровi. Вiд нього йшла пара. Вiн хитався. - Тиша цiлковита, товаришу генерал, - сказав вiн пошепки i раптом затремтiв - його морозило. Генерал швидко пiдiйшов до нього й по-батькiвському обняв за плечi. - Ух, ти боже мiй. Ну що ти? Що з тобою? Поранений? - Нi. Гидко, - махнув рукою Орлюк i, гiрко посмiхнувшись, глянув на генерала. Випивши вина, вiн не захотiв закушувати i, щоб нiхто не помiтив, нишком засумував у пiтьмi, посилаючи всьому проклятому свiту гiркi сво┐ докори й погрози, поки не здолав його сон. А король не зна║, вiйська пита║, - Ой коли б же я знав, чий то син воював, Я ж би за нього свою дочку дав, - Святий вечiр, - спiвала Тетяна. Демид посмiхнувся й подивився на Тетяну останнiм поглядом. Снiжна бiлизна вкрила його обличчя. Iнiй, що припорошив бороду, вуса й грубi пухнастi брови, забiлiв на повiках. - Гукай, Тетяно, мороза та давай вечеряти. Сiдай, Iване. Сiдайте, дочки, - ледве шелестiли старi Демидовi вуста. - Морозе, морозе, а йди кутi ┐сти! Морозе, морозе, йди... I мороз прийшов ┐сти кутю. Демидовi стало тепло. I мороз, виявилось, нiякий не мороз, а його небiжчик дiд Самiйло, а сам Демид зробився малим хлопчиною i якось так легко й вiльно нiби знявся й полинув у свято. I вже не Тетяна, а його молода красуня мати спiвала йому чарiвних пiсень - колядок, яких нiхто вже й не зна║ сьогоднi. Вона спiвала про диво дивне, чудне диво, як у них на Петра та Дунай замерзав, а хто б вiри не йняв - Демид сам там бував, - святий вечiр! Демид сам там бував, - святий вечiр! - шаблею лiд рубав, - святий вечiр! - шаблею лiд рубав i коня напував. Добрий вечiр!.. Лютувала хуга. I рай далекого дитинства розкривався перед ними червоними маками, рожевим цвiтом i васильками. Вони бачили його i в ньому заснули обо║, притулившись одне до одного. На вустах у них застигла тиха усмiшка до всього свiту. Поступово ┐х замело снiгом, i так ┐х i не знайшов нiхто аж до весни. А навеснi довкола печi зацвiли вишнi й грушi, й тлiн загиблих батькiв злився з пахощами вишневого садка. Дивовижнi речi дiялись на землi! Минула весна. Минуло лiто й зима. Пролинуло й трет║ полум'яне лiто. Укра┐на палала вiд Дону до Днiпра. Розгромленi в запеклих боях, котились за Днiпро величезнi гiтлерiвськi полчища. Пiд натиском грiзно┐ радянсько┐ збро┐ вiдступала гiтлерiвська Нiмеччина з усiма сво┐ми сателiтами. Висаджувались у повiтря мости на Днiпрi. Високi пожежi довго осявали Днiпро вiд Полiського верхiв'я до Запорозького Низу. Чотири укра┐нських фронти рухались на захiд чотирма залiзними потоками. У всеозбро║ннi во║нного досвiду, здобутого пiд Сталiнградом, Воронежем, Б║лгородом, Харковом, на Дону i в безлiчi iнших битв, вийшли радянськi армi┐ на Днiпро. Двi стародавнiх столицi замаячило вдалинi на горбах. Тисячолiття слов'янства на Днiпрi благословляло подвиги потемкiв, i святi Ки┐всько┐ зруйновано┐ Печерсько┐ лаври, що вперше побачили страшний суд, дивилися з сво┐х золочених уламкiв на темну воду велико┐ слов'янсько┐ рiки. - Днiпро! Це ж тут я купався! Це моя рiчка, братцi! - Сержант Орлюк стояв по колiна у водi, а на березi на мокрому холодному пiску стояли його бойовi друзi. - Це мiй берег, дивiться! Онде навпроти, якраз на горi, бачите, грушi й вишнi? То мо┐! А за вишнями й хата моя... Але товаришi не бачили нi вишень, нi груш. Бачив ┐х сам тiльки щасливець Орлюк: вони зацвiли цi║┐ осенi в його серцi. Була темна нiч, одна з багатьох осiннiх ночей, сповнених во║нних див i грiзного солдатського щастя. Був сильний вiтер. Днiпро неспокiйно нуртував i кидався в iмлi. Чорнi хмари вгорнули всесвiт, i мряка стала стiною вiд землi до неба - глухого, беззоряного. Йшов дощ. Раптом замигтiв, запалахкотiв огнями весь правий берег вiд Ки║ва до Вишгорода й Межигiр'я, й стало видно гори за Днiпром, i Днiпро, й пiски Лiвобережжя. За пiсками в прибережному лозняку й далi за лозами у лiсовiй пiтьмi, краянiй безлiччю вибухiв, кипiла робота. Рубали щогловi сосни й вiковi дуби, пиляли дошки, стругали колоддя, палi для мостiв, крiпили понтони, плоти. Тисячi найрiзноманiтнiших засобiв переправи - баркасiв, човнiв-душогубок, плотiв, бочок, дощатих ворiт i всього, за що тiльки могла вхопитись людина, щоб не потонути, - все рушило на людських плечах через заростi до Днiпра. Важкi колоди й слизькi дошки випорскували з рук, падали в ковбанi разом з людьми, але десятки тисяч теслiв, саперiв, понтонерiв, мостовикiв не помiчали нi скалок, нi подряпин, нi геть стесано┐ шкiри на сво┐х мозолястих руках i змуляних спинах, забували, що не спали вже двi доби й майже не ┐ли, тому що нiколи було ┐сти, i ┐жа стигла в куховарiв. Попереду був Днiпро, i кожен, вiд генерала до солдата, розумiв, що треба поспiшати на правий берег, поки розбитi в лiвобережних битвах гiтлерiвцi не отямились. Пiдтягалась величезна артилерiя, а вiд Переяслава-Хмельницького вже пiдкочувались до Десни танки славнозвiсного Кравченка, але, не чекаючи на повний склад пiдкрiплення, командування фронту звелiло солдатам i офiцерам армi┐ Глазунова перейти Днiпро. - Все... Почина║мо! - сказав генерал армi┐ Гла-зунов i, поглянувши на годинник, пiдвiвся над картами. Пiдвелися й усi генерали, полковники, командири й полiтпрацiвники. Вiйськова рада закiнчилась. - Залишилась година. - Генерал Глазунов обвiв очима всiх присутнiх i сказав дуже тихо:-Забудьте на цей час накази, труднощi, всю су║ту, весь механiзм вiйни. Iдiть до солдатiв i скажiть ┐м найголовнiше. А найголовнiше зараз - це добре слово. Скажiть ┐м найкраще, що пiдказу║ ця нiч. Я знаю: ┐х не трз-ба нi переконувати, нi примушувати, - перед ними Ки┐в. Але Днiпро вiд цього не мiлкiший, i ворог не слабший. Це велика нiч. Тому не бiйтесь великих слiв. Скажiть ┐м, що сьогоднi в усьому свiтi нема людей нi прекраснiших, нi чистiших, нiж вони. Мiряйте життя й смерть великою мiрою. Скажiть найпростiшiй рядовiй радянськiй людинi-солдатовi, чи┐ дiди й прадiди вимолювали собi в бога за копiйчану свiчку дрiбок безсмертя, скажiть ┐й, що вiчнiсть сама стука║ до ┐┐ грудей цi║┐ ночi. Iдiть. - Солдати великого Радянського Союзу! Форсу║мо Днiпро!.. Полковник Рябов, Зарубiн, Федорченко й iншi полковники й пiдполковники пояснили солдатам наказ командування. Полки стояли в iмлi. Наказ був точний, i кожен давно вже знав свiй маневр i передумав безлiч думок, готуючись до переправи. - Тисячу рокiв тому тут приймали хрещення нашi предки. Сьогоднi в цю священну рiку увiходимо ми! - Полковник Федорченко, незвиклий до високих слiв, вробив паузу, наче дивуючи собi самому. Вiн нiколи ще так не говорив, але вiдчував, що генерал мав рацiю, що саме цi слова потрiбнi були солдатам зараз. I сам вiн був сповнений благородного вiдчуття iсторi┐. Голос його був ясним у туманi й глибоко людяним: - Хай же кожен з вас подума║, нащо вiн народився на свiт у цей знаменний час! Чого чекають вiд нього народи? Якого подвигу! Роздивiться. Прислухайтесь кожен до голосу сво║┐ душi. Чи вiльна вона вiд тягаря особистого, спогадiв, бажань?! - Смерть фашистським окупантам! - глухо вiдповiв полк з iмли. - Це велика рiка, - казав майор Пiдсiкайло сво║му батальйону вже край берега. - I хоч мости всi зруйновано, ми, однак, будемо на тому березi. Так звелiла нам Батькiвщина. Майор Пiдсiкайло подивився в той бiк, де пiд осiннiми вiтрами нуртували днiпровi хвилi, й грiзно нахмурився. Дощ перiщив його пiд вiтром, та не про дощ думав командир батальйону. - Чого ж нам побажати цi║┐ ночi й що заповiсти нашим нащадкам, якщо, виходячи з усiх даних, чимало з нас зачепить, так би мовити, снарядом, або накри║ хвиля? Заповiмо ┐м, браття... - Пiдсiкайло ще раз глянув на кручi ки┐вських висот. - Тобто, я хочу сказати, що коли наш час настав, значить, заповiмо ┐м безсмертя! _Батальйон._ Смерть фашистським загарбникам! _Пiдсiкайло_. Значить, пояснюю: перед нами не просто той берег Днiпра. Перед нами, так би мовити, той берег долi. Все! Перший човен веде сержант Орлюк! _Сержант Орлюк_ _(в човнi)._ Не озиратись - раз! Цiлковита тиша - два! Дивись обома - три! Давай! Так почалася ця битва. Спочатку пiшло ┐х небагато, якихось пiвдесятка хистких човнiв. Хвилi кидали ними в рiзнi боки, розносили ┐х, захлюпуючи бризками. I пiтьма, хоч око вийми. Але коли на пiвдорозi спалахнув раптом з правого берега ворожий вогненний вал i все осяяло фе║ричне свiтло, побачив Орлюк, який грiзний Днiпро був перед його хатою. Вода клекотiла й пiнилась вiд куль. Освiтленi вибухами, водянi смерчi вiд мiн та снарядiв розтинали пiтьму й спадали на тих, хто плив i тонув, важкими студеними потоками. Геть-чисто вся рiка, скiльки оком кинь, праворучi лiворуч, ряснiла бiйцями. Вони пливли, простуючи вперед i вперед, туди, до смертоносних вогнiв, на рибальських човнах, на плотах, на бочках, на позриваних з ворiтниць воротях, озбро║нi самою лиш легкою збро║ю й мужнiстю. Вони перепливли рiку. Батальйони Пiдсiкайла, Сави, Нефедова, Чупая першi кинулись на правий берег, показавши приклад вiдваги на довгi часи. А першi з перших переможцiв Днiпра - Конак, Сокольников, Третьяков i Трохименко стали iсторичними солдатами. Сконав тiльки квген Баряк уже на самому березi в них на руках, та сержанта Орлюка не стало. Коли його човен перевернуло й пiдкинуло вгору вибухом снаряда, вiн, поранений, вилетiв з нього й шубувснув далеко у воду, й холодна бистрина понесла його вниз за течi║ю разом з тисячами його сучасникiв. Промайнули перед очима берег, вишня, хата, й нiчого не стало. Страшний був Днiпро, потемнiлий вiд кровi. Каламутна хвиля. - Далi! Перед хiрургом лежав Орлюк. Вiдтодi, як чи┐сь добрi руки витягли його з води, минуло кiлька днiв. I що не день, йому гiршало. Жар у його позбавленому кровi тiлi перейшов за сорок перший градус. Страшна газова гангрена вразила його руку. Рука лежала поряд нього розпухла до неймовiрного розмiру, темна, в багрово-синiх плямах та пухирях, i нестерпно смердюча. Три днi не спускав з не┐ очей Орлюк. Вiн дивився на не┐, як на смертельного ворога.I мовчав.Руку Орлюковi врятувати не можна вже було. - Пiзно, - сказав хiрург до свого помiчника, - доведеться вiдтяти руку. - Вiдтинайте! Рiжте швидше! - рiшуче й швидко сказав несподiвано Орлюк. Здивований хiрург повернув голову. На нього дивились широко розплющенi серйознi Орлюковi очi. - Рiжте швидше! - наказав Орлюк i навiть мотнув головою, нiби вiдкидаючи непотрiбну руку. Не допомогли Орлюковi нi протигангренозна сироватка, нi спроба переливання кровi. Його спорожнiлi кровоноснi судини спались i тепер чинили вже опiр введенню кровi. Вiд плечового суглоба гангрена поплазувала вже через надплiччя до ши┐. Розпухле плече являло картину грiзну й нестерпну. Коли його перевезли в тиловий госпiталь, вiн був уже без пульсу. Вiн був безнадiйним. Життя покидало Орлюка. Але вiн не здавався. Свiдомiсть не затьмарювалась нi на хвилину, й жодна душа в палатi не почула жодного стогону. Вiн мовчав, i вся його воля пiшла на цей напружений i мовчазний опiр смертi. - Як ти себе почува║ш? - спитав хiрург, що був на обходi палат, i взяв його за руку. Пульсу майже не було. - Нiчого... Добре... Скажiть, докторе, жити буду? - прошепотiв Орлюк, вдивляючись докторовi, вдавалося, в саму душу. - Жити? Обов'язково, аякже! - вдався хiрург до сво║┐ звичайно┐ рятiвничо┐ брехнi й, бачачи, що Орлюк вже помира║, що йому лишилось якихось кiлька хвилин життя, вiдiйшов до другого пораненого, не призначивши йому навiть перев'язки. Орлюк зрозумiв, що надiя покида║ його назавжди. - Стривайте!.. Доктор!.. Хiрург знiяковiло озирнувся. Орлюк прочитав його думки. - То перев'язка вже не потрiбна? Га? - спитав вiн, згоряючи в огнi сво║┐ гангрени й обпалюючи його палаючим поглядом. А що сказати хiрурговi? Що казати хiрургам щодня бiля постелi вмираючого? I пiшов хiрург з лiкарями й сестрами-жалiбницями до перев'язочно┐, а Орлюк вiдкинувся на подушки й заридав,Пригадав вiн свою Ки┐вщину, золоту свою кра┐ну, сво┐ розлогi лани, сади. Старий Днiпро замигтiв у його пам'ятi сво┐м вiчним святковим простором. Пригадалась Уляна, з якою мрiяв прожити життя над прекрасною сво║ю рiкою. - Де ти, Улю? Поглянь на свого Iвана! Бачиш?.. Заметався сержант на сво║му смертному ложi. Забився, неначе пiдбитий птах. Не помирати хотiлось Орлюковi - жити! Раптом з'явилась Уляна, або що iнше привидiлось йому. - Ай! - застогнав Орлюк 1 глянув по палатi, а в палатi самi тiльки пораненi на бiлих койках. - Ось де я... I раптом вiн встав. Обiйшовши всi палати, хiрург Богдановський зайшов у перев'язочну й, розпорядившись щодо перев'язок, присiв край вiкна, чекаючи на початок роботи. Ранок був сiрий, хмарний. Богдановський опустив голову на руки й замислився. Несподiваний дужий стук у дверi примусив його здригнутись. Хiрург озирнувся - Орлюк! Вiн стояв у дверях в самiй бiлизнi, в мокрих вiд кровi й гною бинтах, вкритий холодним потом. - Перев'язку!.. - застогнав Орлюк i, витягнувши вперед праву руку, попрямував до столу. - Жити хочу! Давайте перев'язку й усе, що там треба!.. Сержант Орлюк iшов до операцiйного стола, хитаючись i заточуючись, як на палубi корабля в ураганному морi. Вражений неймовiрнiстю того, що сталось, хiрург застиг. Страшний був Орлюк i прекрасний. - Ви думали, я вже помер? Я живий! - заметався Орлюк, шукаючи опору здоровою рукою. - Перев'язку! Перев'язку дайте... Жити хочу!!! I Орлюк упав на руки пiдбiглому хiрурговi. Схвильований хiрург пiдняв його, як хлопчика, й поклав на стiл. - Ви гада║те, нам пощастить його врятувати? - запитав його асистент, що вбiг саме до перев'язочно┐, й почав подавати зi звичною точнiстю iнструменти. - Вiн уже сам себе врятував, - сказав хiрург дзвiнким голосом. - Держiть. Так... Та держiть, хай йому... Ну! З хiрургом сталось щось дивне. Вiн зовсiм перемiнився. Вiн почав працювати весело, з надзвичайною енергi║ю i, працюючи, вiн милувався сержантом. - Ах, ви подивiться, який велетень! Яка грудна клiтина! А плече яке, га? - захоплено казав хiрург, оброблюючи страшну Орлюкову рану перекисом водню й накладаючи на не┐ асептичну пов'язку. - А ноги якi┐ А шия! А хода яка! Ви бачили, як вiн увiйшов? Стрункий, як бог. Камфору!.. Так... Прекрасно. Ах, який юнак! Ви погляньте, якi м'язи. Як вiн увiйшов! - Але ж як вiн увiйшов? Вiн же був лежачий хворий! - здивувалась медсестра. - А що ви там тямите! Курка! - Не смiйте мене ображати. - Пробачте... - Але де вiн набрався сили? В нього ж не було пульсу? - сказала друга сестра. - У нього була воля... Тримайте!.. Тримайте або йдiть пiд три чорти! - Ви дума║те, вiн житиме? - Вiн житиме довше нас з вами! Тримайте!.. Так... Повiрте менi, вiн зробив для свого життя вже бiльше, нiж ми робимо зараз... Бинт! Хiрург працював з незвичайним натхненням. Нiколи ще не прагнув вiн так пристрасно врятувати людське життя, як зараз. Iван лежав перед ним непритомний, але його могутня воля до життя й боротьба передались хiрурговi й заполонили його. Вiн забув свою втому, сво┐ безсоннi ночi й працював, як пiсля чудодiйного сну й ванни, працював легко й радiсно, i сонце, що вигулькнуло на хвильку з хмар i зазирнуло в операцiйну, немовби посмiхнулось до нього, як обiцянка щастя. Так сила опору смертi вмираючого помножила силу волi лiкаря, i цю силу лiкар повертав хворому сторицею. Вливши йому ще раз протигангренозну сироватку й пiвлiтра кровi, вiн наказав дати йому теплого вина й гарячого чаю й довго грiти його грiлками. Поступово пульс у нього почав вiдновлюватись, порожевiли щоки, i Орлюк розплющив очi. В сiрих очах горiло ще те саме запитання. Всi четверо - хiрург, асистенти й сестри - кивнули йому й вiдвернулись вiд складного напливу почуттiв. Орлюк глянув на хiрурга й посмiхнувся. - Ви виграли генеральну битву майже без будьяких засобiв для перемоги, - сказав схвильовано хiрург. - Дякую вам. Ви навчили мене жити. Я схиляюсь перед благородством вашо┐ волi. Коли Орлюка везли з операцiйно┐ на койку, йому аплодувала вся палата. Пораненi з гордiстю дивились на свого товариша й кричали йому "ура", й койки двигтiли вiд ┐х благородного зворушення. Це була велика хвилина злагоди, ║дностi, щастя. Все посмiхалося Орлюковi - всi люди, стiни госпiталю, небо. Вiдчинились бiлi дверi. - Товаришi пораненi, визволено Ки┐в! - пролунав високий, чистий голос сестри ще з порога. Гучне "ура" пiдхопило Орлюка, пiдживило його сили, й вiн побачив свiй Ки┐в - Золотi ворота. Щоправда, не зразу вiн його побачив. Понад мiсяць минуло, перше нiж позбувся вiн сво┐х ран i по┐хав на поправку додому, в рiднi Павлiвцi. Мине ще пiвроку, а може, й рiк. За невмолимими законами вiйни, пiсля небачених пожарiв наших мiст спалахнуть аж до неба ворожi мiста. Впаде Берлiн. Гiтлер зникне, впадуть його друзi, скуштувавши отрути з скляних ампул. Дантовими рядами побредуть полоненi по сплюндрованих сво┐х вулицях, серед бито┐ цегли, пороху й тлiну ру┐н, похиливши голови, не пiзнаючи, не розумiючи, жахаючись. Стрiлятись почнуть натхненники безглуздих Drang`ib nach Osten, трагiчно┐ Нiмеччини й вiшатимуться на шовкових шнурках з дiтьми, вiвчарками й вовкодавами серед речей, яким належали ┐х неситi обдуренi душi. Пам'ятники iмператорiв та ┐х коней з бронзи, i ┐х орлiв i левiв з люто роззявленими пащами впадуть потрощенi пiд ноги, i будуть кинутi додолу ┐х знамена, цi трагiчнi символи великих хибних думок правителiв нiмецького народу, якi даремно шукали щастя за допомогою штика майже сто рокiв... Нiчого не знайдено, крiм спустошення i загибелi цвiту людського. Але все мина║. Новi знамена - i не ворожнечi вже, а згоди i дружби - заполум'янiють над багатьма розкрiлаченими столицями, й цiлi нацi┐ в захватi плескатимуть ┐м з слiзьми зворушення, припадатимуть на площах до сiро┐ солдатсько┐ шинелi сержанта Орлюка, питатимуть, звiдки вона, де шита, ким заворожена, чи багато разiв прострелена. Потiм багато хто з них вгаму║ться згодом, бо все мина║ - i захват, вдячнiсть, i неповне просвiтлення - i, пiдкоряючись злобi дня, житт║вiй пошлостi й застарiлiй iнерцi┐ пропаганди, почнуть, можливо, ганити шинель за недосконалий крiй i дражливий некомфортабельний запах чужих далеких рiвнин. Але господь з ними, з столицями, з захопленням i з чужим комфортом. - Додому! - Нехай воюють дипломати! Хай журналiсти проливають чорнило! Зупинись, кров! Прийди скорiше, мир! - Хай живе перемога! I мир! _- _Хай живемо ми! - Хай живу трохи i я, Iван Орлюк, сержант. Ось вона, моя станцiя. Бувайте здоровi, товаришi мо┐! - Бувай здоров, Орлюче! Кляняйся вiд нас сво║му дому i всiй фамiлi┐. До побачення! Не засиджуйся! Товаришi випили ще раз на прощання, i Орлюк, що дiстав вiдпустку для поправки, висадився з вагона. По┐зд пiшов на фронт. Орлюк оглянувся навколо - станцi┐ нема. Тиша. Така тиша, що в нього задзвенiло в вухах. Вiн навiть похитнувся. Час, що три роки мчав iз швидкiстю снаряда, раптом зупинився. Яке дивне все. Де ж люди? Де прапори, плакати? Тихо. Батькiвщина не вийшла зустрiчати свого сина. Не вийшли нi батько, нi мати, нi сестри,нi вона. Не було нi прапорiв, нi привiтання. Радiохвилi не сколихнули ще довколишнього благовiстям Перемоги. Не було народу. Не було нiчого, про що мрiяли захисники Батькiвщини, ляскаючи зубами й збро║ю так довго. Все це буде за другого повернення. А зараз Орлюк стояв на сво┐й сплюндрованiй землi, на свiжих слiдах недавнiх битв. Перед ним простерлись його рiднi ру┐ни. Це були мертвi переддвiр'я Ки║ва - стертi з лиця землi Бровари, Дарниця, Слобiдка, Вигурiвщина, випалений Труханiв острiв. Понiвеченi усто┐ зруйнованих вибухами днiпровських мостiв пiдносились над повiддю потворними голими кiстяками. I скрiзь, куди не кинь оком, бачив Орлюк страшнi слiди ру┐ни й нещадного палiйства. Тiльки трупами вже не тхнуло, ┐х вже прибрала земля. Життя перемагало. Вже зеленiли тополi, верби. Починалась весна. Пройшовши через Ки┐в, Подiл, поминувши Вишгород дорогою вiйни, весняного вечора сержант Iван Орлюк прийшов у сво║ село й спинився бiля рiдно┐ хати. Хати не було. Була сама пiч з високим комином серед ру┐н бiля грушi. Спочатку йому здалось, що вiн помилився, що це не його хата, тобто не його пiч. Вiн почав роздивлятися, щоб по сумiжних будiвлях переконатися у власнiй помилцi. Але пустка була навколо, i все було незнайоме. Лиш де-не-де стовбичили такi ж самi печища, й тiльки попiд горою тулилося кiлька хат, та й то безверхих. Дома вiн чи нi? Дома. Орлюк пiзнав це по грушi. Хто не впiзна║ сво║┐ старо┐ грушi, цього дерева пiзнання добра свого дитинства? Так, удома Орлюк. Ось його хата, бiла, з теплою солом'яною стрiхою, порослою зеленим оксамитовим мохом, архiтектурна праматiр пристановища людського. Незамкнена, повсякчас вiдкрита для всiх, без стуку в дверi, без "можна?" i без "увiйдiть!", житло просте, як добре слово, й законне, немовби створили його не людськi руки, а сама природа, немовби зросло воно, як плiд серед зеленi й квiтiв. Не було в нiй челядi. Не було нi вiтальнi, нi спалень, де довго висипляються, не було мiсця для лiнощiв. Не було на бiлих ┐┐ стiнах нi фамiльних портретiв, нi шкiрою оббитих крiсел, нi скринь у кутку, нi панцерiв предкiв, бо рубались предки в давнину з непокритими грудьми. Були хлiбороби батько й мати, що весь вiк творили хлiб i мед для людей. Де вони? Куди подiлися з цi║┐ прекрасно┐ хати? Де похованi? Якi прокльони шепотiли перед смертю? Чому так тяжко й так мало щастя? I час так летить, i iсторiя так швидко старi║ться,