люди: чом, поете, твоя мати не зчорнi║ у чорнiй журбi, адже свiт до не┐ непривiтний а чи й ворожий, а вона в журбi свiтиться, немов лампадка... i не гасне лампадка з роками, неначе безмiрнi в не┐ запаси свiтла. Я хотiв би вам правду сказати, люди... Я хотiв би... Але мо┐ мама палець на уста кладуть. Мо┐ мама палець на уста кладуть, а це означа║ пересторогу, бо нiби ти, сину, забув, що журба моя пота║мна, як пiдземна рiка, ти i я - i бiльш нiхто про не┐ не зна║, а свiт про не┐, про журбу, не здогаду║ться, не маю права свiтовi сповiдатися i на людях пускати сльозу. Хiба ти забув, сину, що я сво║┐ журби боюся? Вона сво║┐ журби бо┐ться, вона сво┐х слiз бо┐ться, нiкому сво┐х слiз не показу║, хiба тiльки найтемнiшiй ночi; а коли глупа нiч надпливе у легкому човнi i хлюпне хвиля темряви з-пiд ┐┐ весла, тодi мама виходять на берег Золото┐ нашо┐ Липи, до тi║┐ кладки, якою перейшов колись Зiновiй, сiдають собi пiд вiльхою, пiд деревом, що червонi║ вiд змаху сокири, i слухають... i стають мембраною, а може, струною, що ловить в полон сни ластiвок i бджiл; i ловлять хруст листочка, що обламався з гiлки й полетiв на землю, немов мотiль, шарудячи крилами; i чу║ вона, як росте у нашiй старiй криницi трава, що зветься коза-баран; i переповню║ ┐┐ золотий дзвiн пшеницi, що котиться десь там попiд горбами широкою рiкою; i нипа║ Тi слух по лiсах, по ярах, всотуючи у себе шерехи, писки, страх, плач зайчати пiд межею; i чують мо┐ мама, як камiння росте на бродах Золото┐ Липи; i впiзна║ вона сторожку ходу колгоспних злодi┐в, що орудують уночi, немов сови: той несе з ферми пiвмiшка комбiкорму, той з поля двига║ пiввоза бурякiв, той колосся нарiзав курям, а той - волоття конюшини, а той - повзаючи, тягне з рядкiв моркву. Мо┐ мама сидять посеред ночi, посеред океану на бiлому каменi, а мелодiя звукiв i шерехiв пливе повз не┐ i крiзь не┐, вони у нiй озвучуються й пливуть собi далi або ж топляться в рiчцi, або ж губляться в травах, або ж западаються в нори; всi звуки, шерехи, шелести, зiтхання мою маму i не цiкавлять, вони, немов антена, що нацiлена на iншi свiти... вона нацiлена на Зениковi кроки, на його голос, на його пострiл, на квилiння поранене, на передсмертне його зiтхання, на придушений шепiт у глибокiй кри┐вцi десь у лiсових дебрях. Десь у дебрях ти iсну║ш, сину мiй Зiновiю? Десь вою║ш? Десь любиш? Десь дзвониш кайданами? Десь проклина║ш мене? Десь умира║ш щоденно у тисячний раз? I воскреснеш колись? Озовися, сину мiй Зiновiю! Дарма. Нiчна симфонiя пливе крiзь не┐ i повз не┐ без Зеникового слiду, i пливуть, пливуть роки у ясенових подiях, i вже посивiло ┐┐ волосся, i дарма вона сидить пiд вiльхою i вола║ беззвучно на цiлу просторiнь ночi; "Гей, Зенку мiй, озовися!!!"; i дарма вона склика║ птахiв нiчних i денних i запиту║, чи не видiли вони в лiсах, у ярах, на чистому полi юнака з карабiном, що пiшов за Укра┐ну воювати. Може, вiн, птицi небеснi, лежить поранений i нема кому завити йому рани? Може, впав у сибiрських снiгах i нема кому його пiдвести? Може, в тюрмах пiдземних сохне з голоду й нема кому подати йому скибочку хлiба? Може, лежить вiн непогребений серед поля i круки викльовують йому очi? У нього очi були синi... У нього волосся було бiле, як льон. I сам вiн молоденький, як молодий явiр. Птахи деннi i нiчнi мовчать; звiрi нiчого про Зенка не чули; вiтри, що котилися свiтами, давно не бачили юнака, що пiшов воювати за Укра┐ну. Лише Господь Бог, старезний дiдуган, якому мама били поклони щоночi й шепiтливими молитвами не давали йому спати, пiднiмав ┐┐ обережно з колiн i казав... i казав Господь: "Ти, жоно, не побивайся, не вимучуй мене сво┐ми благаннями. пх тисячi й тисячi було, юнакiв, якi воювали за Укра┐ну, i серед них пам'ятаю Зеня з карабiном... так, пам'ятаю, бо, прецiнь, пам'ятаю про кожну комашку, що повза║ пiд корою струхлявiлого дерева. Ти його чекай, жоно, сина свого... чекай, якщо навiть вiн упав вiд кулi в полi або ж згинув у тюрмах, або ж з'┐в його голод, або ж замерз у сибiрських снiгах,- вiн повернеться. Що з того, що вiн умер? Вiн вернеться - кажу тобi. А ти чекай. Хiба не ║сть тво┐м призначенням чекати й сподiватися?" Бог переступив сажневим кроком Золоту Липу i зник у всесвiтi, а роки пливли в ясенових подiях чередою. То як я мiг малювати ┐┐ образ начорно, коли очiкування ┐┐ було свiтле? Тато, бувало, ┐й колись дорiкали: То ти, Докi║, винна що Зеник пiшов i зник. Вiчно ти спiвала й спiвала про червону калину, яку треба пiднiмати. "Але ж комусь, Михасю, тую калину таки треба пiднiмати, - мама на те казали, i очi ┐хнi зблискували вогнем. - Але ж комусь треба... бо потолочена калина, i кров з не┐ тече, i корiнь сохне..." 8 Котрогось року, зда║ться, за Хрущова, серед лiта допиталася до нашо┐ хати дебела, сувора з вигляду жiнка, але вже схилена на цiпок; жiнка назвалася Гафi║ю Кукурудз iз села Братишани, що по дорозi на Надвiрну. При┐хала у Черчен спецiально. - Пишетеся Ключарами? - спитала вона, сiдаючи на лавку в нашому садi. Старосвiтськi тканi бесаги поклала на землю бiля нiг i пильно озирнулася навколо. Тодi ще жили тато; тодi ще мама були молодою; вони обо║, тато i мама, трохи недовiрливо й сполохано поглядали на незнайому жiнку. Мама немовби щось передчували, вони пiдсвiдоме здогадувалися, що прихiд цi║┐ жiнки ║ знаком, попередженням, бо аж зблiдли... i тяжко було ┐м пережити кiлька хвилин, тяжко було перебути в невiдомостi й тривозi, вони хотiли б чимдуж невiдомостi позбутися (i вiддалити ┐┐ хотiли на завтра, на пiслязавтра, на рiк), бо линули до Кукурудзихи, як до рiдно┐, припрошували до дзбанка з кислим молоком i мало не хапали жiнку за руки. Гафiя Кукурудз, однак, не поспiшала з головними словами, спершу обходилася словами малозначними, мовляв, гарно тут у вас на пiвостровi, поруч рiчка видзвоню║, i поле пахне, i сад погойду║ться, шумить. Рай. - Чи мали-сте, газдине, сина, що звався Зiновi║м? Чи жив вiн у цьому раю? - врештi спитала, i, певно, проти сво║┐ волi спитала, мала намiр довше посидiти в нашому саду, нiкого не тривожачи, щоб до передчуття тривоги мама з татом звикли, бо затулила долонею уста. Було пiзно. Мама не скрикнули й не кинулися до незнайомо┐, лише схлипнули i аж хитнулися (а може, це земля гойднулася?), тато встигли обняти ┐х за плечi... обняли й заспоко┐ли, i мо┐ мама посмiхнулися, правда, гiрко й сумно. - Нiхто вже й не пам'ята║, нанашко, чи був на нашому обiйстi рай, - промовили мама навдивовиж спокiйно. I тiльки вони знали, скiльки цей спокiй ┐м коштував. - I люди, сусiди тобто, i, певно, дерева в саду, i, певно, рiка наша забули, що в тому раю походжав колись хлопець, якого звали Зiновi║м. Якщо б дерева про нього пам'ятали, то ┐х би зрубали. Так, ┐х би порубали, - повторили мама. - Нiби не зна║те, нанашко, чого дерева рубають? - Мама вiдповiдали непрямо, слова ┐х оули схожi на ластiвки, що то сiдали на вориння, то раптом сполохано злiтали вгору, немовби хтось цiлився у них зi стрiльби. Жiнка, що назвалася Гафi║ю Кукурудз, хитала головою; я тiльки тепер помiтив, що вона була дуже стара: i руки в не┐ тряслися, тому й опиралися на лiщиновий цiпок, i велика сива голова в чорнiй хустинi, по-старосвiтському пов'язана, теж тряслася, а губи ворушились. Правда, трималася вона незалежно, погляд мала допитливий, суворий: очей ще старiсть не забiлила. - Марно ви мене бо┐тесь, жiнко, i ви, газдо, - обiзвалась вона докiрливо. - Я вже застара, щоб чинити зло... буду вмирати скоро. Чую смерть за плечима. - Вона оглянулася й махнула поза плечi цiпком, немовби свою смерть вiдганяла. - Тому й прийшла до вас, люди, щоб висповiдатися: я знала вашого Зеня. Його кликали в пiдпiллi "Чорнотою". Був вiн колись... був... Мама озирнулася на тата, а тато кивнули головою, мовляв, кажи цiй сторонськiй жiнцi, яка зна║ псевдо нашого сина, правду. - Був? - шепнули мама. - Чому був... колись? - Тепер мама прихилилися до старо┐, узяли ┐┐ за руки, i термосили, i зазирали у вiчi. - Був... то значить, що його нема? - Нiби ви, жiнко, не здогаду║теся, що його нема, бо ж копу рокiв не да║ про себе знати? Хiба ви не звикли до його смертi? - запитувала стара. Кружляла навколо, заходила здалека й зблизька. - Та де... де б я могла звикнути до його смертi, - вiдповiли мама. (Губи ┐х - синi, а попiд очима - чорно). - Я звикла, кажу вам правду, до смертi старшого сина. Вiн десь на хребтах у Карпатах упав i лежить на Дуклi. Менi-бо прислали похоронку... похоронка - це немовби хрест на гробi на нашому сiльському цвинтарi. А Зеника я очiкую живого. Нiхто ж бо не видiв його смертi. - Ой жiнко, - заломила руки Кукурудзиха. - Я ┐┐, синову смерть, видiла, - промовила спроквола. Голова ┐┐ важко впала на груди, очi встромила в землю. - Коли то сталося? - спитали тато. Голос ┐хнiй був ламкий, хриплий. - Давно, - вiдповiла Кукурудзиха, не пiдводячи очей. - У сорок восьмому, пам'ятаю, на Спаса, серед ночi. Моя хата коло лiсу недалеко... Монастирем лiс назива║ться, корчi пiдповзають мало не до порога. Була менi бiда з тi║ю лiсовою близькiстю. Вночi - нашi хлопцi: бабцю, вiдчини. Голоднi були, звошивленi. Я ┐м сорочки прала i нафтою голови мастила вiд вошви. А вдосвiта надбiгала з району якась "Червона мiтла" або "Чорна кiшка", то ще якась хол║ра... та всi з автоматами, та всi лютi, як пси, та один iз другим ставлять мене пiд стiнку й кричать: "Растр║ля║мо, суко, ║слi не прiзна║шся, что бандеровцам помага║ш". А я з-пiд стiнки... а я тую стiнку, чу║те, нiгтями довбаю й плачу: "Нащо розстрiлювати, коли й так скажу, що деколи партизани з лiсу приходять. Що ж маю робити? Прийдуть i наказують: "Бий вошi, бабо, бо то бiльшовики". Совiти в синiх кашкетах реготалися, що скоро бандерiвцiв в схронах та по лiсах вошi стереблять, потому "визволителi" нашi ретельно перевернуть усе в хатi до нитки, спичаками подвiр'я перетикають, кожного разу схрона шукали, кри┐вку, i бiжать далi в село. А я стою, пiд стiнкою, чекаю пострiлу. I чи один раз так дiялося... Вночi перед Спасом бiльша сила совiтська, як саранча, налетiла на лiс. Хмара ┐х була. Цiлий день у Монастирi грали машiнгвери й гримали вибухи. Що дiялося в лiсi - не знаю. Хвалилися потiм командири з району, що три машини вбитих бандерiв повезли до Бистричан. А одного недобитого, пораненого в груди й в обi ноги, видно, не запримiтили, вiн цiлий день лежав у болотi. Можете собi уявити, прошу вас, який то був для того хлопця страсний день... а може, й не день, може, вiн i не бачив дня, бо сходив кров'ю i нiч заступала йому очi. Одначе хлопець не хотiв вмирати посеред лiсу самотнiм... не хотiв, щоб вороння ним живилося. Вiн повз i повз цiлу нiч, вмираючи щораз i щораз воскресаючи, поки на свiтанку не зобачила його на сво║му подвiр'┐ бiля криницi... коло кам'яного жолоба, з якого напуваю корову. Вiн лежав на крисi жолоба, i я думала, що партизан вмер, а вiн руку встромив у воду i ворушив слабо пальцями... i, певно, вода тримала його при життi. Що я могла з ним зробити? Признаюся вам: i страшно менi стало, бо кожно┐ митi могли наскочити енкаведисти, i жаль менi було хлопця. Лежав вiн увесь обкервавлений, мундир подертий, лице заросле, чорне, в правiй руцi мав револьвер... револьвер той був увесь у глинi. I я зрозумiла: вiн кулю в револьверi заладував для себе. - Не кваптеся, нанашко, - перебили мо┐ мама i взяли благальне Кукурудзиху за руку. - Най вiн iще поживе... Гафiя Кукурудз замовкла. Тиша тривала довго, цiлу вiчнiсть, мабуть, мо┐ мама стовбенiли бiля не бачено┐ нiколи криницi, де лежав наш бiдний Зеник. Аж тато врештi спитали: - I що було далi? - Далi... я занесла хлопця до хати i поклала на лаву, спершу вийнявши з руки зброю. Вiн блимав бiлими вiд болю очима й шептав... i шептав, щоб я стрiлила йому в голову або в серце... тепер уже можна йому вмирати, бо принаймнi буде похований. А я розiрвала на пiлки стару свою сорочку й обмивала страшнi його рани лiтеплом, а на чоло клала мокру шматину. От вся була моя помiч... - Стара важко дихала, переживала, видно, давно переболене. - Що я бiльше могла? - i заплакала. - Що я бiльше могла зробити, щоб втишити його муки? Покликати дохтора? Де вiн? Молитися Боговi? О так, я молилася... молитви мо┐ зливалися з слiзьми, з стогоном пораненого, його маренням. Вiн зривав з себе бандажi, мо┐ молитви i сльози, видно, не помагали, хапався сiдати... сiдав i падав, як снiп, i все просив вiддати йому пiстолю. Так тривало цiлий день. Надвечiр заснув чи втратив пам'ять, бо лежав тихо, як дитя в колисцi. Я сидiла бiля нього й вiдганяла мух, що лiзли в лице, i був вiн менi у цю хвилину, повiрте, рiдним сином. Щось менi так стало давко на душi... якось по-новому стало на душi, нi, не скажу, що це нiбито нове почуття, чи як його назвати, було радiсним... бо яка то радiсть, коли ось хлопець вмира║. Було менi сумно, так, душа моя тлiла, але й... але й солодко було. I ви, люди добрi, не судiть мене, не подумайте про мене нiчого злого, я потiм змiркувала, що то обiзвалося в менi почуття материнства. Я до старостi дожила, а тако┐ медовостi не зазнавала, жила собi самотинне пiд лiсом, хлопи чомусь обходили мене боком, я ┐х, певно, вiдстрашувала... така з виду нефайна, кiстлява була. Замолоду це мене мучило, бо, прецiнь, не з дерева витесана, хотiлося дитинки, потiм хотiння минулося на цiлi вiки, аж... аж воскресло щось, мовби я сидiла коло свого сина, воскресло щось солодке, рiдне, материнське. Воскресло й вмирало, чу║те... Я плакала, уткнувшись в ноги пораненого... я нiколи так не плакала, нiколи мiй жаль i розпука не були такi бездоннi, i я не знала, як порятуватися вiд безоднi, що розверзлася передi мною, вiд болю, що краяв мо║ серце на кавалки. На лавi лежав мiй син. Я бачив: мо┐ мама заперечливо покрутили головою; вони не хотiли дiлитися з кимсь навiть сво┐м болем. - Нi, - таки промовили вголос. Але Гафiя Кукурудз не звертала на маму уваги. - Так менi стрiлило, жiнко, в голову... i не перечте, - сказала суворо. - Так я хотiла; так напоумив мене Бог; так краялося i плакало мо║ серце. Нi, не було це грiхом, що я усиновлювала собi чужого сина. Як це не страшно, добрi люди, як це, може, не по-людському, але, бiгме, в тому риданнi, в плачi я була щаслива: я мала над ким i за ким плакати. Стара Кукурудзиха всмiхнулася, пiдвела голову й по черзi споглядала то на маму, то на тата. - Я щось таке торочу несусвiтне? - спитала, все ще усмiхаючись; усмiшка скрасила ┐┐ вилицювате й довгоносе обличчя. - Чи ви мене розумi║те? - зiтхнула, i похмурiсть ┐┐ спеленала. - Чи зрозумiв би мене цiлий свiт? Та й, якщо поправдi, чи розумiла я саму себе? - Вона стиснула плечима i попросила в тата закурити. - Це я тодi, в сорокових, навчилась тру┐ти себе. Тiльки й розради, - затяглась глибоко димом. Кашляла тяжко. Ми всi терпляче очiкували, поки вона вiдкашля║ться i думкою повернеться до сво║┐ хати пiд лiсом, що назива║ться Монастир. Там лежав на лавi Зiновiй. - Ага, на чому я скiнчила? - спохопилась Гафiя, помiтивши, мабуть, наше чекання. - О, згадала. Видно, я надто голосно плакала, бо хлопець на лавi клiпнув кривавим оком i ворухнув спеченими губами. Ледве розiбрала його уривчастий шепiт. А вiн запитував, як ся називаю. - Гафi║ю, - вiдповiдаю. - Нащо ж тобi, дитино, мо║ iм'я? Не бiйся-но, не зраджу, енкаведистам не видам, - образилась я, дурна. Менi здалося, що вiн шука║ по хатi чужих, тих, яких я повинна б привести, поки вiн спав, бо блудив очима. - Я й не боюся, вуйно, - промовив вiн спокiйно так, упевнено. - Чого б я мав боятися? I кого? Я вже стою... я вже стою... я вже стою, - повторив вiн три рази, - поза межами страху. Буду вмирати, - тихо вимовив. При сво║му розумi був, здалося менi, свою смерть обдумав. - Ой, - кажу, - пусто говориш, хлопче. Ти молодий, кров молода - смерть перебореш, - пробувала вiд чорних думок його вiдiгнати. - А взагалi - мовчи, кожне слово кошту║ тобi здоров'я. Дохтори забороняють. - Де тi дохтори, вуйно? - намагався посмiхнутися i не мiг, бiдний, кривився вiд болю. - Смiшно тут згадувати про якихось дохторiв. А говорити забороня║те... дайте напослiдок сказати декiлька слiв важливих i небезпечних для мо┐х батькiв. Слова мо┐, вуйно, можна продати ворогам... скажуть вам "спасiбо", дров на зиму привезуть i хату перекриють. Та ви цього не зробите... правда, не зробите? Перехрестiться, прошу вас. - Бесiда його була хаплива, слово через слово, вiн квапився, вiдчував, що вiдпущено йому мало. Я хрестилася мовчки i мовчки ковтала сльози. Вiн дивився у стелю... дивився, певно, в небо, пригадував щось, бо брижив чоло. - Не болить мене, нiчо', вуйно, аж дивно, що не болить, що менi добре i що можу з вами говорити... що можу при ясному розумi заповiсти вам, щоб колись... якщо не бо┐тесь... якщо лiпшi часи настануть... дати звiстку мо┐м мамi й татовi, Ключарi пишуться... Ключарi з Черчена коло Рогача... дайте звiстку, що ┐хнiй син Зiновiй загинув. Сто разiв його прострiлили, й вiн упав... Вiн упав, а ви будьте обережнi, вуйно, щоб себе не наразили й мо┐х родичiв на Сибiр не спровадили. Добре? Най моя смерть буде вашою та║мницею. - Промовляв вiн отак слово за словом, часом попередн║ слово забував i повертався за ним... а я збирала його слова, як пацьорки на нитку, щоби-м не загубила. I знову хрестилася, сама собi присягаючи, що хлопцевi слова впадуть у мою душу i проростуть там та║мно, i буду ┐х носити та║мно... та║мний хрест буду носити в собi. Так, та║мний хрест буду носити в життi... - Бог дасть, синку, що встанеш... я тебе догляну... я тебе зiллям полiкую... тобi, молодому, рани не страшнi, - плакала я над ним... над вашим сином... над мо┐м сином. - Ще, - кажу, - вiзьмеш свiй револьвер i пiдеш ворогiв воювати. Ось побачиш. Вiн осмiхнувся... нi. не менi, сам до себе, може-, до вас, тату з мамою, може, до свого револьвера. - Ой, де, - зiтхнув, i хлюпнуло йому в грудях. - А пiстолю, як умру, зi мною поховайте. З чим явлюся перед святим Петром, вояк я прецiнь... Отак ваш Зiновiй говорив зi мною перед смертю. Це були його останнi слова... останнi слова про те, що вiн вояк. Нi, напослiдок ще мене попросив, щоб я заспiвала йому щось. Я не вмiла спiвати нi партизанських жалiбних спiванок, нi стрiлецьких, що за Польщi в читальнях i на фестинах спiвали, нi навiть дiвочих про кохання, не мала я замолоду охоти до спiванок... кому мала спiвати? Сама собi? Знала тiльки одну, давню, ще мама мо┐ небiжка пiд куделею спiвали, що червоне сонце сходить, червоне заходить, молодий й жонатий до дiвчини ходить. Ой ходить вiн, ходить... Я спiвала, а ваш син умер. I бийте мене, i кленiть за те, що-м принесла вам чорну вiсть. Та мусiла-м. - Кукурудзиха вхопила маминi руки й стала ┐х обцiловувати. Мама нашi кам'яно мовчали; вони й не схлипнули, лише закусили губу вперто й дивилися кудись поперед себе невидимо... дивилися або ж у минувшину, або ж вдивлялися в той край за Бистричанами, де вмирав наш Зенко. Тато глухо i тяжко ридали, обнявши яблуню, билися головою об ┐┐ стовбур. Дерево, здавалося, тремтiло вiд тяжкого чоловiчого плачу, i ще здавалося, що листя на ньому жовкло, обривалося й розпеченими клаптями мiдi сканувалося по одному на землю. - Де ж ви його поховали? - мама врештi вийшли з сво║┐ замкнено┐ тишi, як iз усохлого лiсу, що вмер од людського болю. - Бодай по-християнському, по-людському поховали, щоб душа його не блукала неприкаяною? - Мама були бiлi, як папiр, очi горiли сухим вогнем. Менi, малому, був незрозумiлий страшний ┐хнiй спокiи, замурований у собi жаль: я пробував притулитися до мами, узяти ┐х руки у сво┐, я хотiв ┐х бачити такими, як тато - розплаканою, м'якою. Однак мама ласкаво вiдiпхнули мене вiд себе, вони мене мовби й не бачили, цiлий великий свiт звузився й уперся у стару жiнку, яка принесла звiстку про Зеникову смерть. - Як могла, моя люба, так i поховала, - зiтхнула Гафiя Кукурудз. Висока зростом, широка в плечах, костиста, вона никла перед маминим сухим i неплакучим поглядом; вона немовби виправдовувалася, що принесла в родину смуток. - Пам'ята║те, якi часи панували небезпечнi? Прийшов хлопець з лiсу, й ти дала йому води - i вже совiти рокували тобi Сибiр. Переховала на горищi - Сибiр, а хату палили. Омила йому рани - Сибiр або тюрма. Заплакала над убитим - це ще бiльший злочин, бо ти бандерам спiвчува║ш i за ними плачеш - це теж кримiналом пахло. Але тi║┐ днини я нiчого не боялася... не боялася i вже... задерев'янiла. Чи, може, жаль узяв мене лютий: такий молодий, такий самотнiй, далеко вiд тата й мами лежить на лавi. Обмила його, як могла... власне, лише обличчя i руки, лице i руки помила, i ноги... аби йшов до раю чистими ногами, й з чистим лицем став перед Господом, i свiчку дала йому у руки. I дванадцять "Отченашiв" i дванадцять "Богородице Дiво" проказала; iнших молитов за упокiй його душi я не знала. Як настала нiч, то сповила його у верету, обв'язала, як дитину, поклала на гринджоли, якими взимi вожу з лiсу дрiвця, i потягла... i потягла, чу║те, не на цвинтар, i за це мене не сварiть, iншо┐ ради не було, бо замало однi║┐ ночi, щоб аж на другий кiнець села на цвинтар дотягти на санках мерця, треба було, мабуть, цiлi двi ночi, бо то мука... ти п'ять-десять крокiв зробиш i сто┐ш, вiддиху║шся. Крiм того, на дорогах чату║ на тебе якщо не енкаведист з району, то вже тутешнiй стрибок напевно... а ще пiдгляда║ iз-за плота сексот. Серед поля, на "Ксьондзовому окопi", яке стояло облогом... худобу там пiвсела пасло... лишилися ще незасипанi нiмецькi шанцi. Сварiть мене, але що я iнакше могла собi зарадити. Тiльки й того, що дно поглибила, до свiжо┐ землi рискалем добулася, аби хлопцевi м'якше було лежати... м'якше й чистiше, бо дно шанця вже було поросло бур'яном, та й камiння понасипалося. Ото й усе... Хiба ще скажу: нiч стояла ясна. Присвiчував менi при похоронi мiсяць... висiв мiсяць так низько за плечима, як i у мiстi лiхтар на вулицi. Звiзди, як янголи, крильцями мерехтiли на небi. Я вiдкрила вашому синовi лице, щоб надивився напослiдок на свiт, на мiсяць, на звiзди... щоб запам'ятав, як пахне вночi поле. Потому сiла коло нього, заспiвала йому впiвголосу "Вiчную пам'ять"... i так виглядало з того неголосного мого спiву, що я начебто заколисую його до сну... Мовчання тривало цiлу вiчнiсть, воно широко розлилося, як море, i як море, мовчання було глибоким; i не було в тому мовчаннi нi нашого саду, нi хати, нi неба над нами, нi вiтру попiд хмарами, нi сонця... лише ми тро║ - тато, мама i я, а з нами стара Гафiя Кукурудз сидiли на пустельному островi... сидiли на землi бiля Зiновiя, загорнутого у верету, й стиха наспiвували йому "Вiчную пам'ять". Коли ж сумна мелодiя припала низько до борозни, до скиб i заплуталася помiж травами i там згинула, мама спитали Гафiю: - Чого-сте, нанашко, так довго... так пiзно пiсля похорону до нас прийшли? Ми Зiновiя в'одно чекали й чекали. Гафiя Кукурудз обома руками оперлася на цiпок i, здавалося, маму не слухала, думала про щось сво║, бо заговорила про поле, про "Ксьондзiв окiп", на якому поховала Зiновiя. Ще рiк, ще два ходила вона до того мiсця, де була його могила. Якось не втрималася й на Зеленi свята встромила помiж груддя свiчку. Свiчечка горiла на цiле поле, хтось з села те полумiнце бачив, а ще хтось додав, що нiбито бачив: iшла полем жiнка з свiчкою, i яснiсть била вiд не┐. Потiм нiмецькi шанцi машинами зрiвняли, облiг погно┐ли i посiяли жито. - Таке збiжжя родить там щороку, як гай, - казала Гафiя Кукурудз. - А що пiзно до вас при┐хала... хiба, чу║те, бува║ запiзнiла лиха звiстка? Най би вона повiк загубилася, як потовчений грiш помiж камiнням. Нi, не боялася-м, що стану вороною, бояла-мся за вас, що хтось вивiда║, чого я приходила, донесе, i будете мати клопiт. I так роки за роками. Тепер нiбито легше стало, га? Хрущов, кажуть, тих, кого Сталiн на Сибiр вивiз, поверта║ додому. Чи то правда? - Чи ┐м можна вiрити? - засумнiвалися тато. - Тi, що вивозили, ще й тепер панують. I тато оглянулися навколо насторожено. Гафiю Кукурудз лишили ночувати. Мама гостили ┐┐, чим могли; постелили ┐й у другiй хатi, тобто у прохолоднiй свiтлицi через сiни, потiм прихилилися до одвiрка й попросили: - Не гнiвайтеся, нанашко, але заспiвайте менi ще раз тi║┐ спiванки, яку ви спiвали, коли мiй Зiновiй умирав... ну, тi║┐, що червоне сонце сходить i червоне заходить. Гафiя Кукурудз уже на постелi пiсля вечiрнього "Отченаша" тихо заспiвувала, гейби на однiй струнi грала... та все тую струну долонею тамувала, а мама, заплющивши очi, лише ворушили губами. 9 Можна було вiдкласти по┐здку до Зiновiя на осiнь (так радили тато), але мама мовчки покрутили заперечливо головою i стали збиратись найближчо┐ недiлi. Тато мусили вiдпроситися на день-два в колгоспi, бо "ма║мо весiлля у родичiв пiд Надвiрною, усi║ю хатою ┐демо". Про "весiлля" було сказано й сусiдам, яких попросили доглянути корiвчину i курей. Сусiди, може, не дуже вiрили в наше сторонське весiлля, з маминого лиця не могли вичитати весiльного настрою, але попоратись на обiйстю не вiдмовилися. Братишани - велике село, до якого iз Бистричан пiвгодини ┐зди автобусом. Десь у саме полудн║ ми були на мiсцi. Хатина Гафi┐ Кукурудз, жiнки, яка "з палицею ходить" (так про не┐ кажуть в селi), справдi втекла вiд гурту аж попiд лiс, стернища колгоспних полiв оточували ┐┐ зусiбiч, як золотистi полотна. Гафiя Кукурудз стояла на воротях, i було таке враження, що вона нас очiкувала щодня. - Спочинете трохи, - запросила до хати, чисто┐ i бiло┐, по-газдiвському доглянуто┐, що ховалася попiд крилами старих ясенiв. - Напийтеся квасного молока. Бо спека... Мама неохоче переступили порiг; було видно, що вони нетерпеливляться; раз-по-раз кидали бистрi зирки на поля, шукали, певно, Зеникову могилу; вони ┐┐, певно, уявляли високою, з хрестом, а бiля хреста - кущ калини. Насправдi нiяко┐ могили не було. Поле стелилося рiвно, розлого, облягаючи з пiвдня село, а з пiвночi загонами, немов морськими затоками, поля забiгали в дубовий лiс, що називався Монастирем. Менi, правду кажучи, баглося в лiс пiд тiнь дубiв, але Гафiя провадила нас у вiдкрите поле; вона тюпала попереду, вперто дзьобаючи палицею стерню. Поля лежали тихi, зiмлiлi пiд жарким сонцем, що плавило стерню на чисте золото. У сизiй iмлi понад землею плавали, немов острiвцi, купи соломи з-пiд комбайнiв, помiж ними поважно нипали бузьки. Нiде не було видно нi жниваря, нi пастуха; ген-ген на обрi┐ червонiло кiлька комбайнiв. Врештi Гафiя зупинилася й почала пильно розглядатися. - Десь тут... десь тут були танцi, - промовила вона безпорадно й почала палицею тут i там копирсати землю. - Десь тут я його поховала. - Жiнка мало не плакала, кружляючи по стернi. - Тепер i слiду, люди добрi, нема, все розрiвняли трактори, переорали i затовкли. А я така була впевнена, що раз-два мiсце вiднайду. Даремно тiльки вас розтривожила. Справдi, нiяких слiдiв нiмецьких окопiв не було видно, хоч подекуди помiж стернею жовтiли плями жовто┐ глини, але хто зна║, чи це була дика земля з нiмецького шанця. Кружляли й ми з татом, перевертаючи камiння, що траплялося пiд ногами. Менi здавалося, що пiд котримось каменем вiдкри║ться менi тайна... а може, пiд котримсь каменем я знайду Зеникiв револьвер. Лише мама стояли на мiсцi зацiпенiло, вiдчужено, i з ┐хнього обличчя не можна було прочитати: чи вони розчарованi, чи вони огнiванi. чи збиралося ┐м на плач, чи клекоче у ┐хнiх грудях крик? Тiльки тепер, у зрiлi роки, я зрозумiв розпач матерi, яка поспiшала на синову могилу... поспiшала, а могили насправдi нема, ║ поле, ║ сонце розпечене над стернями, ║ пахучий дух соломи, ║ туркування бузькiв, ║ безпорадне нипання старо┐ Гафi┐, а з могили нема нi знаку, нi прикмети - нiчого. - Зна║те, Петре, - звернулася до батька стара жiнка, до матерi вона пiдступити не смiла, навколо матерi немовби вiдчувала накреслене, а то й викопане коло. - Я, бiгме, не винна-м. Роки, як вода, все змили. Нiякого знаку... знаю лише, що отут на краю поля... що лiс був неподалiк. А точно... хiба вкажеш тепер? Один Бог iз неба видить, де Зениковi кiсточки лежать. - Хто зна║, може, так i повинно бути, нанашко, - подали мама голос. Були цiлком спокiйнi; споглядали на нас ласкаво, усмiхнене. Але руки... власне, дивлячись на ┐хнi руки, я помiтив, що мама не були анi спокiйними, анi ласкавими, вони ридали в душi, i руки ┐х цю муку видавали: пальцi корчилися в судомах, стискалися в кулак i знову розпрямлялися, долонi певний час були вiдкритими, мовби мама збиралися когось обняти, але через секунду вони вибухали... так, вибухали сцiпленим у кулак iнiвом. - Може, так i повинно було статися, щоб Зениковою могилою стало цiле широке поле... i цей лiс на додаток, де його поранили. Може, вiн для цього жив, для того й боровся i задля цього загинув, щоб злитися з цим полем. Адже не поле - Укра┐на. Правда, Павлуню? - спитала мене й пригорнула до себе. Гафiя Кукурудз ┐┐ не зрозумiла, вона, певно, хотiла бачити сльози, чути прокляття, тому споглядала на маму стривожено, навiть злякано: чи при сво║му розумi ця жiнка, що таке... високе, як у молитвах, виговорю║. Зате ми з татом нашу маму знали. - Сядемо тут колом просто на стерню, - промовили тато. - Засвiтимо свiчку й помолимося за Зеникову душу. Лишимо ┐й хлiб святий iз нашо┐ печi i лишимо грушки з нашого саду. Тато запалили тоненьку свiчку й встромили ┐┐ помiж груддя жовто┐ глини; свiчечка горiла рiвно, тихо, лише один раз полумiнь хитнулася вправо: може, то вiтер iз лiсу... може, давня куля свиснула... може, мама зiтхнули... може. Зеникова душа дихнула на свiчку й дала нам знати: я ║сьм тут! ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА ВАСИЛЬ БЕРЕЖАН_ 1 Во iм'я отця, i сина, i святого... Я перехрестився, за мною перехрестилися Ключар i Вербень, нашi голоси в замкненiй iзсередини церквi сколихнули тишу й повiльно, кружляючи над золотим озерцем вранiшнього свiтла, що лилося крiзь горiшнi вiкна, полинули аж попiд баню. Ще нiколи я не приближався думкою так близько до Бога, менi навiть котро┐сь митi здалося, що торкнувся його бiло┐ одежi, що торкнувся, може, до його руки... торкнувся для того, щоб вiн поглянув на мене й на мо┐х приятелiв: ми воiстину потрiбували його помочi. Мене вабила зламана козацька шабля, що визирнула з-пiд вiдлущено┐ штукатурки, i хотiлося якраз звiдси, знизу, починати розчищення стiни, але я не пiддавався легкiй звабi, бо, приступаючи до роботи, я мусив знати, чи збереглася фреска на всiй площинi стiни i чи взагалi вона там колись iснувала; менi необхiдно було з великою обережнiстю прошкробувати невеликi вiконця наугад на всiй площинi стiни. Отже, шабля й пожухла рудувата трава, i тривожна червоннiсть - вiдблиски, мабуть, далеко┐ пожежi мусили мене почекати... мусила давня пожежа пiд штукатуркою далi тлiти, а я тим часом по розкладенiй драбинi пiднявся на висоту людського зросту й на самiй серединi стiни заходився прошолопувати пробне "вiкно" завбiльшки з долоню; вже з перших хвилин я зрозумiв, що робота чека║ мене нелегка й довга, штукатурка за кiлька столiть зацiпла, як камiнь, i гостра шкробачка спершу ковзала по нiй безпорадно, ледве стесуючи дрiбнi окрушини вапна. На мо║ щастя, непiддатливим був тiльки верхнiй шар штукатурки - кiлька мiлiметрiв скаменiло┐ плiвки, далi робота пiшла легше. Вербень i Ключар стояли вдолi, позадиравши голови, i ловили кожний мiй рух; власне, вони мо┐ рухи не ловили, вони немовби пiдставляли пiд лезо скальпеля або шкробачки сво┐ серця, це я вiдчував майже фiзично, але так само скальпель у мо┐й руцi ковзав i по мо║му серцю, ми всi тро║ начебто разом, стишуючи дихання, зчищували у "вiконцi" штукатурку шар за шаром; ми всi тро║ разом перебували на самому днi тишi, в якiй лише злегка подзвонював скальпель i сипалися крупинки вапна; ми всi тро║ разом, один одному не признаючись, були начиненi, як чимсь сiрим i непевним, сумнiвом, що за пластом штукатурки нiякого стiнопису нема, вiн дотла знищений i лише внизу над долiвкою лишився його шматок... лишився, щоб нас перемучити. Так тривало довго аж до того часу, поки я не помiтив, що бiла плiвка штукатурки пiд скальпелем раптом потемнiла; я лихорадiсно. кваплячись, послинив ватний тампон i, брязнувши залiзним знаряддям об пiдлогу, почав розширювати "вiконце" й розчищати його тiльки зволоженою ватою. Менi було в цi хвилини i холодно, i жарко, я боявся, що давнiй стiнопис, як тiлько-но я торкнуся його поверхнi, осипеться, обернеться в порох i я не встигну його закрiпити. Очевидно, минуло┐ ночi я обдумав такий можливий варiант, i принiс у валiзцi клей, виготовлений за власним рецептом, де головним компонентом був я║чний бiлок; але я мав також надiю на Божу помiч i на мудрiсть стародавнього iзографа, котрий, напевне, замислювався, що тривалiсть iснування його як творця залежатиме вiд того, як вiн приготу║ сво┐ фарби i як пiдготу║ стiну для малювання. Вiн же, сподiваюся, не просто вiдробляв у Святому Дусi свiй бохонець хлiба i дзбан меду; стоячи чи колiнкуючи на риштуваннi перед стiною, iзограф, який помер, може, триста рокiв тому, творячи щось дуже сво║, дуже важливе, мусив бачити перед собою мо║ обличчя, обличчя Ключаря й Вербеня, тисячi тисяч облич тих, якi були вчора, сьогоднiшнiх черченських колгоспникiв i завтрашнiх поцiнувачiв його творчостi, бо iнакше не було б смислу творити. Це стосу║ться, зрештою, не тiльки стародавнього iзографа, котрий залишив слiд у Святому Дусi, а й також усiх мистцiв попереднiх, сущих нинi й майбутнiх, кому судилося творити рiзцем, пером чи пензлем. Я не помилився у сво┐х передбаченнях, що прадавнiй майстре знався на тайнах фарб, бо коли врештi "вiконце", завбiльшки з полумисок, було обережно промите тампоном, змоченим у переваренiй водi, коли з того "вiконця" я зняв сивуватий туманець, враз iз-пiд мо┐х пальцiв блиснуло й широко розплющилося велике око пiд волохатою сивою бровою... i вiд його прямого погляду я аж вiдсахнувся назад, заледве не впавши з драбини. Людське око в прошкрябаному "вiконцi" дивилося на мене, на Вербеня й на Ключара суворо й докiрливо... в оцi тому злютувалися водночас i бiль, i крик, i страх, i лють; нi, це око не могло належати нiякому святому, у святих на iконах таких очей не бува║, усi святi сумирно-молитвеннi, тихi, як небеса передвечiрнi, а це око було розгнiване, розбiйницьке, таке, що креше iскри. Стародавнiй мистець, очевидно, ще до початку новiтнiх вiянь у середньовiчному укра┐нському малярствi, задовго до Йова Кондзелевича, вiдкрив для себе глибини переживань людини, око яко┐ блимнуло з-пiд столiть. Я пiддався чаровi волохатого розбiйницького ока; я його не боявся; я ним тiшився... мене також радувала свiжiсть фарб... а найбiльше тiшило, що стiна церковна не порожня, що, окрiм зламано┐ шаблi, окрiм буро-зелених кущикiв трави, на всiй площинi стiни ║ щось намальоване, щось незвичне й небуденне. Я злiз iз драбини. Волохате око пильно за мною стежило, воно мене пiдбадьорювало й берегло, пiд його поглядом я вiдчував себе у безпецi, страхи мо┐ миналися, вони виглядали смiшними й дрiбними. Ключар витер платиною пiт з мого чола, потiм обняв мiцно; Вербень не вiдривав погляду вiд протертого "вiконця" на стiнi, волохате око манило його до себе, а може, й кричало стоголосо, аж тремтiв увесь Святий Дух, бо Вербень, немов лунатик, схопився за бильце драбини й попросив у мене скальпель: - Дозвольте... дозвольте дати свiтло й другому оковi. Хiба не бачите. Майстре, яку муку люту витерплю║ людина, що на стiнi розпростерта? Я буду обережний... я лише зчищу штукатурку згруб-ша, а далi ви докiнчите. Я засумнiвався, чи варто давати скальпель у руки розхвильовано┐ людини, яка нетерпляче почне тесати стiну, я тут один професiонал-реставратор, i якщо станеться щось непоправне, то завтра або й через сто рокiв в мене спитають: "Ти де був, майстре, коли аматор - сiльський чоловiк спохопився робити твою роботу... спохопився i..." Мо║ вагання тривало коротку мить, в наступну я пригадав, що Вербень i Ключар власне привели мене до цього стiнопису, не вiд сьогоднi й не вiд учора стережуть вони не лише церковцю Святого Духа, а й також усю Страдчу долину з ┐┐ старим цвинтарем, Козацькою могилою i стрiлецьким кладовищем; вони добровiльно взялися стерегти i кожен бiлий хрест, i кованi дверi Святого Духа, щоб нехрист не поглумився над святинею, улаштувавши в ньому ате┐стичний музей, i сам дух Страдчо┐ долини... ┐┐ вiтер, ┐┐ шепiт, ┐┐ задуму. Вони оба тут ключарi добровiльнi й довiчнi. Вербень здогадався про мо║ вагання i мою осторогу, бо працював повiльно й уважно; вiн умiв узяти свою нетерплячку в руки, цей старий чоловiк, що, певно, випробовував себе за життя сотнi разiв, узявся випробовувати сво║ терпiння у сто перший раз. Ми з Ключарем стояли посеред церкви мовчки, терпеливо. У церквi сiялася золотиста тиша, i тоненький шерех пiску, що сипався з-пiд скальпеля, видавався менi нестерпно довгим скапуванням часу. Так тривало годину чи двi, чи й цiлу вiчнiсть, аж поки Вербень не зiйшов з драбини, а я зайняв його мiсце з мокрим тампоном у руцi. Вербень розрахував добре, де пiд штукатуркою мало бути намальоване праве око, але коли я протер розчищене кружало, то замiсть очiкуваного ока пiд кошлатою бровою побачив страхiтливу яму, заюшену чорною кров'ю, що запеклася; на сивiй бровi теж червонiла кров, и здавалось, якщо довго придивля║шся, що брова то лама║ться вниз i хмуриться, то пiднiма║ться високо, i я уявляв собi цiле обличчя мученика, намальованого на стiнi, яке корчилося вiд болю. Ключар, Вербень i я стовбенiли посеред церкви, пронизанi чужим болем, я не думав про майстернiсть стародавнього мистця, який зумiв цей бiль зобразити, я жив... ми всi тро║ перетерплювали муку людини, намальовано┐ на стiнi. Тисячу разiв прилiтала, мов птаха з вирiю, думка про свободу творчостi... птаха була або яскраво опiрена, в червоних, жовтих i зелених кольорах, або ж зовсiм сiра, як горобець, або ж чорна, немов вона викупалася у вугiльному поросi; птаха вiдвiдувала мене у мо┐й майстернi у Львовi, вдома коло жiнки, в будинку творчостi у Седневi чи десь над Чорним морем; вона сiдала на вiкно, споглядала на мене уважно й щось вицвiрiнькувала або ж викрячувала по-воронячому, а iнколи квартирувала в мене на плечi або ж лiтала колами навколо голови, часом навiть туркотiла дзьобом у тiм'я, я, однак, не проганяв ┐┐ вiд себе й не сердився, навпаки - придивлявся до не┐ зблизька. Свобода творчостi - це щось бiльше, нiж офiцiйний дозвiл писати й малювати все, що тобi забагнеться, i все те написане, намальоване i вирiзьблене скульпторами дозволя║ться оприлюднювати; свобода творчостi - це насамперед розкована душа мистця, його уява, i яке кому дiло - чи натовпу, чи естету, чи ║фрейтору, що я виношую у душi i що я завтра сотворю: Бога чи Диявола, Життя а чи Смерть, Добро чи Зло? Чому вони хочуть закувати мене в ланцюжки нiбито в iм'я яко┐сь "вищо┐ мети"? Очевидно, кожний мистець в рiзнi часи таки сушить собi голову над проблемою свободи творчостi i потiша║ себе, що вiн вiльний вiд усяких заборон, я теж не був винятком, але, мабуть, лише в Черченi, в церквi Святого Духа осягнув, що справжня свобода приходить до тебе лише тодi, коли твiй розкований талант потрiбний, як майовий дощ оцiй землi пшеничнiй, i оцим рiкам, що течуть споконвiку помiж зеленими берегами, i цьому людовi незлiченному, не вiдомому тобi, сiрому, який нiколи про тебе не чув й тiапевне чути не буде... та i не захоче про тебе знати; оцьому небовi, перехрещеному бiлими пасмами диму з реактивного лiтака i цими ж лiтаками розстрiляному; i оцiй головатiй вербi при дорозi, об яку боком чуха║ться заблукана корiвчина. Цiлком може бут