учку, продовжувала спокiйно: - Ма║те рацiю... я направду прителепалася сюди, щоб з вами здибатися, товаришко чи панi - не вгадаю, як вас кликати. Так, я мала... о, я мала намiр вилити цiлу рiку жалю на вашого сина, щоб ви тую рiку випили до дна, бо, бiгме, маю на це право. Та Бог з вами. Я про iнше... я про добро, про те, що оповiдав менi один хлопець з партизанки. Сталося так, що хтось виказав Ступi схрон, тобто кри┐вку, де перебував якийсь бандерiвський провiдник з двома охоронцями. Ну Ступа обступив схрон... повно енкаведистiв... ще й на всякий випадок засiдки поробили. Бандерiвцi спробували пробитися гранатами, але вирвався живим лише один. Та й то у видолинку, куди вiн скотився, втiкаючи, чигала на нього смерть: за дубом лежав у засiдцi енкаведист у кубанцi. Автомат напоготовi, ось-ось сипне чергою. Проте не стрiлив. Енкаведист у кубанцi навiть вiдвернувся, i лише потiм, коли втiкач зник у кущах, пустив у бiлий свiт чергу за чергою. I хлопець той, утiкач, врятувався. А був тим енкаведистом Сашко Козаченко. Я на сво┐ власнi вуха чула, як партизан наш, що врятувався, в'одно твердив, що Сашко навмисне не стрiляв i дав йому змогу втекти... обiзвалася в ньому, видно, укра┐нська душа. Як собi хочете, панi-товаришко, а мусила-м цю iсторiю переповiс-ти, аби-сте по┐хали додому з розрадою: ваш син не пролив братньо┐ кровцi. Ви Ступу не слухайте, ви мене слухайте... - вмовляла Когутячка нашу гостю. Ми всi були приголомшенi ┐┐ неправдою, бо чули цю iсторiю, вигадану чи й справжню, давно й не один раз, лише нiхто не мiг забожитися, де вона насправдi вiдбувалася... i не було в цiй iсторi┐ iменi Сашка Козаченка. Проте, нiхто з нас не моргнув i бровою, ми здогадувалися про пота║мний смисл Аннино┐ неправди: ┐й таки стало жаль самiтньо┐ старо┐ вчительки. 1 страшно було подумати: вона прощала жiнцi з Велико┐ Укра┐ни смерть свого сина... вони обидвi порiднилися через смертi сво┐х синiв. Я думав тодi: гей, добрi й милi люди, як ми себе не зна║мо, як ми собi докоря║мо, як часом нас мають за бандитiв, за нацiю рiзунiв, а тут одна iз нас, сiльська вистраждана жiнка перемогла братовбивство, помсту, зраду. Й навiть перемогла саму себе. Ми в хатi принишкли здивованi; ми мовчали, боячись необережним словом, тоном, пiвтоном зрадити перед Одаркою Пилипiвною Когутяччину неправду; ми лише кивали головами, мовчки стверджуючи, що, мовляв, так воно насправдi дiялося. Один Бог зна║, як Одарка Пилипiвна повiрила в мальовану легенду Анни Когутяк; вона очiкувала вiд Анни ворожнечi, вiд цi║┐ гостролицьо┐ жiнки ворожiсть вiяла, текла, як вi║.студенню вiтер iз поля, й бiдна стара вчителька спочатку не могла зорi║нтуватися, як ма║ повестися iз красивою легендою про ┐┐ сина; вона зазирала нам увi-чi, запитуючи, що ┐й робити з Сашковою iсторi║ю: повiрити в не┐, вiдкинути ┐┐? Господи, як хочеться, щоб твiй син був колись людиною... Ми витримували то допитливi, то розпачливi, то Зляканi, то вмить звеселiлi позирки Одарки Пилипiвни, а моя Iрина гладила ┐┐ руку на столi, мовляв, чу║те, жiнко з Велико┐ Укра┐ни, що про вашого сина оповiдають у нашiй бандитськiй Западенцi┐? Iрини пiдтримка була такою щирою, що Одарка Пилипiвна-таки пбвiрила... таки повiрила в легенду, що Сашко Козаченко врятував життя одному бандерiвцю. Вона схопилася iз-за стола... iз-за стола схопилася вже iнша жiнка - злагiднiла, добра, усмiхнена; вона пiдiйшла до Когутячки, обняла й поцiлувала: - Дякую, сестро, - прошептала. А мале дiвча, Соломинка, вiдсахнулася вiд не┐ i скрикнула. Ой, i скрикнула. Потiм настала для старо┐ вчительки довжелезна, розпростерта на тисячi кiлометрiв, притрушена молодим снiгом, нiч; жiнка не роздягалася й не лягала в постiль, яку ┐й Iрина розстелила в мо║му покойчику з книжками - чипiла до ранку бiля вiкна i насторожено, пильно вслухувалась у тишу. Слава Богу, нiде нi стрiлу, нi крику, нi голосу, нi скрипу чобiт, нi... нi Сашково┐ гармошки, ┐й чомусь здавалося - баглося ┐й цього - що вночi постука║ у вiкно Сашко, i боялася, що проспить його постук, не встигне запитати, як то було, сину, насправдi з тим порятованим бандерiвцем? Пiзнiм ранком, коли опер Ступа при┐хав ┐┐ забирати, вона обiруч стиснула мою долоню й, дивлячись увiчi, прошепотiла: - Чого... чого власне приходила та вчорашня гостролиця жiнка? - Щоб ви ┐┐ назвали сестрою, - вiдповiв ┐й просто. ЧАСТИНА ШОСТА СЕВЕРИН_ ГАЙДАШ_ 1 Iще на могилi Дмитра Несмiяна в пiснiй жовтизнi дико┐ землi не проклюнився нi один кiльчик; iще Дмитрове обiйстя лякало чорнотою погарища; iше нiхто не торкнувся зрiзаних яблунь i груш (це станеться аж взимi, коли почнуть трiщати морози), що в'янули неохоче, поволi й духм'яний запах листя наморочив вузеньку Королеву вулицю; iще в Брошневi на пересильному пунктi за колючими дротами й пiд кулеметами приходила до пам'ятi Несмiяниха з дiтьми, очiкуючи сво║┐ дороги в Сибiр: енкаведистам бракувало вагонiв для щоденного формування ешелонiв, що везли й везли, наче в безодню, людей на висилку; iще ровесникам Михаська Затички привиджувався сам, Михаеько i його несмiлива, як полум'я свiчечки, усмiшка, й вони дотепер не можуть повiрити, що за кволим полумiнцем зата┐лася жертовна смiливiсть: Михаськова смерть обросла легендою про те, що енкаведисти не змогли хлопця вбити набоями з цiлого "дехтяра" й не столочили його сво┐ми чоботиськами, а таки ще живого жбурнули до кузова "газона"... жбурнули, а вiн по дорозi в райцентр утiк, здимiв, безслiдно, нема по ньому могили. Iще антрамент не збляк на мо║му листi до редакцi┐ обласно┐ газети "Бистричанська правда", як одного жнивного дня перед школою в Горопахах загальмував вiйськовий "вiллiс", з якого боком висунувся невисокого зросту панок у спортивному, ще дово║нного крою вбраннi, у зеленому капелюсi з вузькими крисами й пiвнячою пiр'┐нкою за околичкою та в жовтавих на грубiй пiдошвi мештах. Я випадково стояв на шкiльнiй хвiртцi i вiдразу охопив поглядом, нiби сфотографував внутрiшньою камерою, цю екзотичну в наш кирзовий, просмердiлий махоркою час елегантну постать, не минаючи нi його масивних рогових окулярiв, нi малинового метелика пiд бородою, нi тим паче з-панська бiлих рук i чисто виголеного обличчя; таких пiдкреслено цивiлiзованих панкiв, коли на цiлому свiтi - вiд Горопах аж до зореносно┐ Москви - скрiзь панували (i в тому числi у бандерiвських сотнях, бо┐вках, у схронах) чоботи, офiцерськi ременi, гiмнастьорки, портупе┐, кашкети з блискучими дашками й просто з дашками iз зелено┐ матерi┐, я давно не бачив. I це було зрозумiло: тривала вiйна. Для цього ж панка, на перший погляд, вiйна немовби не облягла землю, але це здалося лише на перший погляд. Шойно я побачив, що у "вiллiсi" сидiли три чубарики з автоматами напоготовi: вони стерегли панка вiд примх вiйни. Я iз ┐хньо┐ перестороги посмiхнувся: що вони могли б вдiяти, якби хтось iз-за плота шарнув по ньому з автомата. Ото .наробив би в штани. - Ось тобi й на, - засмiявся щиро панок, блиснувши частоколом золотих зубiв, - менi рекомендували вас як гостинного господаря, сво║рiдного Робiнзона й водночас Дон-Кiхота з бандитських Горопах, а ви, Северине Петровичу, так вас, зда║ться, величають, не вельми привiтно зустрiча║те гостей iз областi... гостей, якi на┐хали з автоматами. - I вiн знову засмiявся. Але тiльки одними золотими зубами (Я помiтив: зуби були дрiбнi, як зеренця зжовкло┐ кукурудзи). Очi ж за скельцями окулярiв залишилися сумнi й холоднi. - Шо зробиш без автоматiв, Северине Петровичу, коли вiйна? Я мовчав, трохи спантеличений: вiн вичитав мо┐ думки. Вiн тим часом назвав себе: це був Ярослав Гонтар, письменник, кореспондент обласно┐ газети. Iм'я його було добре знайоме: iще до вiйни менi потрапили до рук два томики його "Сiльських оповiдань" i, правду кажучи, сподобалися. Спершу я думав, що автор утрапив у Стефаникову колiю й через те не буде спроможний сказати про галицьке село сво║ слово, одначе помилився. Якщо Стефаниковi геро┐ не мали й гадки вiдiрватися вiд землi, на якiй чорно бiдували, й бiльшiсть з них не пробувала щось у сво║му життi змiнити, то люди з Гонтаревих оповiдань виходили за межi сво┐х нивок i запитували подорожнiх, де ║ земля краща й плодючiша, напитували в присмерках, у непевностi майстрiв, що вистругували човни, щоб свою бiду переплисти, а дехто вже самотужки човен видовбував i вiдштовхувався веслом вiд берега... i опинявся в мiстах i мiстечках, там наймався рiзати й колоти дрова, пiдмiтати вулицi, на гарбарнi брався за найсмердючiшу роботу або впрошувався на "колiйовiй станцi┐" розвантажувати вагони з вугiллям. Гонтаревi люди були не менш трагiчними, нiж Стефаниковi, бо хоч вони розпрощалися iз землею, стали начебто iнакшими, такими, що усвiдомлювали необхiднiсть змiнити свiт для того, щоб легше ┐м жилося, усе ж багато з них або згасало вiд сухот у мiських сутеринах, або спивалося, або вчилося красти, або просто байдужiло, задовольнившись найменшим... Або вiшались. Власне, цi новi Гонтаревi люди, що вийшли на розпуття, мене вразили, бо вже такi типи об'явилися в Горопахах, i чим далi, - тим ┐х ставало бiльше; я дотепер не звертав на них уваги, менi здавалося, що село - здоровий органiзм, а люмпен сiльський - це ледацюги, конокради, пияки, якi дорешти пропивали вiтцiвщину, три-чотири постiйнi арештанти, якi сповiдували комунiзм - це тiльки лишай, який поступово минеться. Гонтар вiдкрив менi очi, що його "новi люди" - не тiльки трагiчна, але й руйнiвна сила, в яко┐ нема нiчого святого; "ноi" Гонтаревi люди, з яких восени тридцять дев'ятого року комiсари рекрутували усiляких активiстiв, стахановцiв, бригадирiв, ланкових, депутатiв i донощикiв, у пiсляво║нний час показали зуби й позаписувалися в батальйони стрибкiв, що готовi, вислужуючись перед товаришами оперуповноваженими, зарiзати рiдну маму. По вiйнi iм'я Ярослава Гонтаря стало часто появлятися на шпальтах обласно┐ газети, але, на жаль, вiн уже не писав оповiдань, його тепер цiкавили - i вiн ┐х вихваляв - конкретнi люди, часто з колишнiх "нових", котрi заходилися будувати "пiд зорею радянсько┐ влади нове й щасливе життя"; я, щоправда, не дуже вiрив у "реальних будiвничих", принаймнi в Горопахах вони бiльше руйнували, нiж будували, будiвництво "щасливого життя" в газетi висмоктувалося з пальця, так само, як умiв Гонтар майже щоденно вибрiхувати про "масовi звiрства укра┐нсько-нiмецьких нацiоналiстiв". Його великий нарис про "геро┐чне" життя i "геро┐чну" смерть сержанта Сашка Козаченка та про оунiвського "бойовика" Михайла Несмiяна по кличцi "Затичка" став класичним зразком радянсько┐ журналiстики, де воiстину було п'ять процентiв правди, а решта - брехня. Я уявляв автора тi║┐ писанини таким собi розгойданим та забльованим пияком, аморальним типом... нi, я уявляв собi цього, з дозволу сказати, письменника "пуцарем", тобто горшконосом, лаке║м при товаришевi Ступi, то тiльки Ступин горшконос мiг набрехати на бiдного Михаська сорок бочок арештантiв й мiг прославити Козаченка, який, бачите, тiльки й знав, що забавляти сiльських дiвчат грою на гармонi┐ та навчати ┐х укра┐нських народних пiсень, нiбито енкаведе, хол║ра ясна, створено совiтами для того, щоб сiльськi дiвчата збагачували свiй пiсенний репертуар. Ще того ж дня, коли прочитав у газетi опус товариша Гонтаря - каюся, що був такий на┐вний - послав до редакцi┐ скаргу на злочиннi дi┐ оперуповноваженого Ступи, описавши вакханалiю самосуду над родиною Михася Затички; менi чомусь здавалося, що в редакцi┐ сидять гуманнi, iнтелiгентнi, а головне - принциповi люди, якi силою свого авторитету, морального впливу на начальство примусять Ступу вiдповiсти за ско║не. Ну, звичайно, я помилився... я був лютий на себе, що надто високо цiнував редакцiйних працiвникiв. I ось ма║ш: "Михайло Несмiян - куркульський виплодок. Не один рiк бандерiвськi ватажки у сво┐х глибоких схронах виховували з нього такого собi примiтивного камiкадзе, вбивцю, на рахунку якого не одна безневинна жертва...". I далi в такому ж дусi. I це написано про Михася Затичку, пiдлiтка, який виростав на рiденькому кукурудзяному "чирi" та на картоплi в лушпиннi i котрий жив на свiтi несмiливо й усмiхнене. Уявляю, що бiдний хлопчина мусив пережити, до яко┐ гранично┐ межi дiйти, яким гнiвом мусив запалитися i яким нехлоп'ячим споко║м i рiшучiстю мусив запастися, щоб зважитися прилюдно вбити оперуповноваженого Ступу. Iнша рiч, що йому не повезло, Ступу заслонив Козаченко. Ось тут, на мою думку, почина║ться поле для письменника, який збирався описати подiю, що сталася на вулицi в Горопахах; ось тут, товаришу Гонтар, докопуйся до глибини, до першопричини, до вибуху в дитячiй душi, до ┐┐ муки. Хiба було просто хлопцевi взяти в руки наган i хiба вiн не здогадувався, що його чека║? А то: "куркульський виплодок". Втiм, що мiг iнакшого написати "пуцар" при ступах, п'яна якась почвара? Замiсть розгойданого пияка стояв передi мною iнтелiгентного вигляду панок, який цiкаво розглядався навкруги. Чубарики, що з ним при┐хали, зайняли, як казав опер, "кругову оборону". - Стережуть вас пильно, - не втримався я, щоб Гонтара не вколоти. - Авжеж, - цiлком серйозно вiдповiв письменник, - такi, як я, у радянсько┐ влади на вагу золота. - Цiлком зрозумiло, пане-товаришу, - погодився я. - Таких, що розстрiлюють кулями... що просто вбивають, у радянсько┐ влади цiлi полчища. А таких, що отруюють душу словом - одиницi. Звiдси й золота ваша вага. - Я, мабуть, ризикував, викликаючи вогонь за себе, мо┐ слова цiлком можна було пiдшити до судово┐ справи й нарокувати вирок. Це так сьогоднi просто. - Вам, добродiю, палець в рот не клади, - промовив Гонтар. - Миттю клацнете зубами. - Я зроду таким вдався, - вiдрiзав я. - Не звик, перепрошую, загортати слова у вату, чи в ще щось м'яке... я звик говорити те, що думаю. - Прямолiнiйнiсть, мiй пане, не завжди прикраша║ iнтелiгентну людину, - сказав Гонтар i дiстав iз кишенi коробку "Казбека". - Курите? - Я узяв цигарку, вiн клацнув запальничкою - ми обидва закурили; тютюн був пахучий, я давно такого не вживав, обходився махоркою, дешевими цигарками, а бiльше - домашнiм бакуном. - Ну, а окрiм того, я знаю, - продовжував Гонтар, - що в цьому Богом забутому селi ви тiльки те й робили, що заокругляли гострi кути... кути мiж владою i людьми в Горопахах... кути мiж рiзними оперуповноваженими з району й селянами, обкладеними "контигентами"... i навiть кути мiж "Штефановими хлопцями" i знову ж таки сiльським людом. Ви переважно шука║те компромiсiв... без компромiсiв нинi не проживеш посеред всесвiтньо┐ колотнечi. Чи неправду я говорю? - Вiн вивчав мене допитливо i трохи насмiшкувато. - Чого ж ви кажете, що не загорта║те слова у вату? - Бачу, ваше енкаведе досить добре про мене поiнформоване. Цiкаво, чи зна║ енкаведе, що мене бито рiзками прилюдно посеред села... прилюдно бито польськими жолн║жамi пiд час вiдомо┐ пацифiкацi┐ у тридцять першому роцi? Була така деталь у мо║му житт║писi. - Очевидно, я даремно згадав тридцять перший рiк, що цьому панковi з когутячим пером до мо║┐ бiографi┐. Я був, як це не прикро признаватися, роздратований тим, що Гонтар говорив правду: дуже часто, коли я боронив громадську справу або ж конкретну людину, то вдавався до компромiсу: щоб вовк був ситим i коза цiла. Iнколи це вдавалося, а траплялися й невдачi; нерiдко я шукав компромiсу й з самим собою. Як тяжко я карався, по колiна западався в землю вiд усвiдомлення, що мiй син знюхався з бiльшовиками, як бунтiвливе повставав у менi чоловiк, який ставив Укра┐ну понад усе i котрий не уявляв "iнтернацiонального братства" на "iнтернацiональнiй землi" - iде┐, яку сповiдував мiй Роман; я був iнтелiгентом у першому поколiннi, а всi попереднi поколiння - не злiчити ┐х - орали i сiяли жито й отже були стокорiнням прирослi до землi, до вiтцiвщини, i тому я не розумiв кочiвницького безгрунтового комунiзму. Син називав мою хлiборобську релiгi║ю "куркульською стихi║ю" i, бувало, сперечалися з цього приводу, до бiлого вогню... i ми цим бiлим вогнем були розмежованi, ми були теоретично ворогами, а все ж ночами, коли не спалося, коли нудьга запановувала надi мною й штовхала в чорне провалля розпуки, я вишукував у синовiй комунiстичнiй iдеологi┐ принаднi райськi острiвцi - оту рiвнiсть, оте - братерство, оту - вiдсутнiсть експлуатацi┐ людини людиною... iз тих мальованих рожевою i небесними барвами острiвцiв вiяв вiтер християнського доброчин-ства, то ж не дивно... тож не дивно, що мiй хлопець напився п'яного вiтру? У такi безсоннi ночi на краю безоднi я вибудовував хай крихкi й непевнi мiстки.мiж сином i мною, i це був компромiс iз самим собою. Скажiть-но, порадьте: що я мав робити? Зректися сина? - До речi, Северине Петровичу, я знаю про вас не вiд енкаведе, хоч i вони, сподiваюся, мають про вашу особу немало iнформацi┐. До вiйни я декiлька разiв зустрiчався з вашим сином... ми ж прецiнь були однодумцями. Вiн любив про вас розповiдати... вiн любив вас. - Гонтар добув iз кишенi хустину й витер спiтнiле чоло. Жнивне сонце розтопило день, немов свiчку пахучого воску, й усе навколо хлюпалося, мерехтiло в золотистому осяянi. Вiн називав вас "фатером", ви зна║те про це? Роман хвалився, що його "фатер" - апостол у Горопахах, який прагне усiх помирити, усiх навчити добра, пря потребi допомогти й за кожного скривдженого упiмнутися. Шо-правда, Роман додавав сокрушно, що "фатер" не визна║ полiтики, нiяких партiй, для нього ║ лише Бог, ║ земля, ║ люди, ║ людськi бiди. - Гонтар без мого запрошення рушив на шкiльне подвiр'я у тiнь лип та акацiй; вiн iшов, навiть за мною не оглядаючись; вiн знав, що згадкою про Романа прив'язав мене до себе. Я шкутильгав за ним. Чубарики майже бiгцем оточили шкiльний сад - потонули в лопухах i кропивi. - Колись, пам'ятаю, я збирався написати оповiдання або й повiсть, яка мала б називатися "Апостол iз Горопах", i прототипом мого героя повиннi були стати ви, Северине Петровичу. Я дiлився iз цим задумом iз вашим Романом... - Гонтар присiв на трухляву колоду, що лежала обiч садово┐ стежки. Тiльки тепер у тiнi, де пахло кропив'яним духом, я помiтив, що вiн дуже стомлений... радше сказати, якийсь випорожнений: нi в очах, нi в усмiшцi на тонких губах, нi на збриженому зморшками високому чолi я не помiтив пульсування життя, радостi, а якщо хочете - то й вiдчуття небезпеки. Нiчого цього не було. Зовнiшня елегантнiсть, нiбито ║вропейський лоск - отой метелик пiд сизою бородою з ямкою, напрасованi штани, начищенi черевики й зелений капелюх iз пiвнячим пiр'ям - це тiльки маскування. Я раптом вiдкрив для себе, що i його розмова - це теж маскування: вiн нiчим не цiкавився, йому нiчого не було потрiбно, вiн навiть нiчого не боявся... вiн жив у далекому потойбiчному свiтi байдужостi, де не було нi радощiв, нi тривог, любовi i смертi, власне, нiчого не було... вiн плив у безбережнiй i безбарвнiй тишi, занурений у себе по горло, власне вiн утопився у собi. Якось не вiрилося, що ця людина майже щодня пише в газетi пристраснi, аж гарячi на дотик, гнiвнi памфлети й статтi, вигостренi, як багнети... та ще багнети напо║нi трутизною, i призначення ┐х було дискредитувати, змiшувати з болотом, знищувати морально нацiоналiстичне пiдпiлля. Чи, може, гнiв, пристрасть, багнет, трутизна - це теж його маскування i вiн нiчим цим не перейма║ться, йому жити нудно й писати нудно? - Чого ж бо ви не написали вашу повiсть? - спитав я Гонтаря. - Якось мiй Роман привiз зi Львова два томики ваших "Сiльських оповiдань", вони дотепер ║ у мо┐й бiблiотецi. Я ┐х хвалив... Геро┐ ваших оповiдань - новi люди на галицьких теренах. Це було для мене вiдкриття. - Дякую, - Гонтар стримано поклонився. - На все ║ свiй час... ║ час, як ви говорите, на вiдкриття нових людей. I наста║ час, коли й вони сходять зi сцени, а на ┐хн║ мiсце поспiшають iншi. Це закономiрнiсть. Такою ж закономiрнiстю ║ те, що я не зумiв, чи не встиг... чи не був душевно настро║ний написати повiсть про сiльського апостола, вчителя, котрий учив читати й писати не одне поколiння сiльських дiтей; вiн учив ┐х також садiвництва та пасiчництва, в мочарах, де ранiше рохкали жаби, навчав селян копати саджавки й розводити рибу, яку потiм возили в дiжках ║вреям у Бистричани... вiн теж роздобув у нiмецьких колонiстiв "батоги" полуниць, до того часу невiдомо┐ у Горопахах ягоди, котра дуже швидко завоювала городи й була вельми поплатною. Апостол у Горопахах мирив людей, якi билися за межу, керував у читальнi хором, бо трохи грав на скрипцi, гасив полiтичнi пристрастi й кликали його люди "в куми" - хрестити дiтей. Гонтар направду був досконало поiнформований про мою "апостольську" дiяльнiсть. Втiм, чи лише мою? Тисячi народних учителiв вiд початку столiття до наших днiв брали на себе роль заступника скривджених у селах i мiстах, селах i мiстечках, тисячi... Це наш обов'язок i наша робота, яку нiхто iнший за нас не переробить, бо також нiхто iнший, окрiм хлiбороба, не виоре нивку й не кине в скибу зерно. - Я хотiв би тiльки додати, - промовив я, - що в теперiшнiй час апостолювання набагато ускладнилось, тяжким став його хрест, i крутiшою стала Голгофа. Це мав би пам'ятати письменник, якщо вiн знову повернеться до цi║┐ теми. - Я не один раз роздумував... припасовував кiнець до повiстi про апостола з Горопах... я колись цю повiсть таки напишу. I вже знаю, що кiнець ма║ бути трагiчним, - вiдповiв Гонтар стомлено. - I трагiчним, прошу вас, вiн буде не тому, що надто тяжкий хрест узяв на плечi народний учитель, нi. Маю надiю, що апостол таки дiйде, донесе хреста на Голгофу. Бiда, трагедiя його в тому, що вiн залишиться на Голгофi самотнiм, нiхто не прийде його оборонити вiд оббрiхування... нiхто не оборонить, коли почнуть його каменувати. Всi ослiпнуть й оглухнуть, бо будуть жити тiльки сво┐м страхом. I апостол на Голгофi буде оплакувати свою самотину, ось згада║те мене, що так станеться. Нiяка собака не згада║ про його доброчинство; нiхто не вiдважиться, щоб утерти його смертний пiт, бо й це буде небезпечно. Ось який кiнець повинна мати моя повiсть. Може, тому ┐┐ й не пишу, щоб не стати злим пророком. - Гонтар говорив лiниво, часом зупинявся, роздумуючи чи над словом, чи над думкою. Я мав враження, що вiн вибирав слова лагiднiшi, не хотячи мене образити. - Ви, мабуть, не любите людей, - промовив я перегодом. - I не вiрите в людську вдячнiсть... чи принаймнi в людську поряднiсть. Я нескромно здогадуюся, що пiд iменем апостола ма║те на увазi мою особу. Так? Хочу уточнити: на нiякi почестi, на вдячнiсть я не розраховую, i не вважаю, що якiсь мо┐ вчинки, дi┐ були особливими... Це була звичайна сiльська робота... ну, може, небезпечна, невдячна, але робота... Ну, а якщо залишуся на Голгофi самiтником, коли не знайдеться руки, яка б вiдвернула вiд мене вороже камiння... коли ┐х очi вiдвернуться вiд мене... коли не впаде жодного слова в мо┐й оборонi, то буде менi гiрко, i, певно, я заплачу. - Отут, Северине Петровичу, й поставимо крапку в мо┐й майбутнiй повiстi про апостола iз Горопах, - сказав, зiтхнувши, Ярослав Гонтар. - Тепер можна менi сiдати за стiл i довершити те, що було задумане десять рокiв тому. - Пусте, - махнув я рукою. - Шось не дуже вiриться... та й ви самi не впевненi, що здатнi повернутися на мистецьку царину. - Я вагався, чи варто говорити йому прикрi речi. Хоч... чом би й нi? - Плуг у борознi заiржавiв, чересло пощербилося, конi, що були запряженi у плуг i колись мали крила i силу... ой, були колись у плузi крилатi конi... стали сухоребрими клячами. Та й сам плугатар забув, як то ходиться за плугом, як то тяжко... i як то радiсно. Правда? - Я, мабуть, вистрiляв цю фiллiпiку надто гаряче, але не мiг я iнакше... звичайно, я був обурений не чорним Гонтаревим пророцтвом; не вiрив у його вiщування, мiй хресний шлях, прецiнь, не прорубувався крiзь пустельнi хащi Гетсиманського саду, вiн котився помiж бiлими хатами, помiж людьми i ┐хнiми долями... невже колись люди мене вiдцураються? Я зiбрався прощатися з Гонтарем. - Почекайте, - зупинив вiн мене. - Почекайте, - повторив. - Маю до вас офiцiйну справу, i то дуже важливу, яка стосу║ться вас особисто, шановний Северине Петровичу. Та спершу я хотiв би продовжити бесiду, яка стосу║ться мене, мо║┐ так звано┐ творчостi. Я давно не брав участi в дискусiях на лiтературнi теми. - Цiлком зрозумiло, - випалив я у сво║му стилi. - Бо ви давно перестали бути письменником. - Боже борони, я не збирався вiдкривати йому очi на його власну байдужiсть, на нудьгу, що сидiла на його високому чолi i холодно туманилася в очах... нудьгою вiн був спеленаний, як мумiя льняним полотном. - А ким я ║? - пробував вiн усмiхатися, продираючись крiзь тумани, крiзь зарослi й пропастi нудьги. - Я пишу... виходять мо┐ книжки. - Оборона його була слаба, боронився вiн бiльше для годиться; йому, мабуть, було шкода самого себе; нi один мускул не поворухнувся на його лицi, а очi за скельцями окулярiв були порожнiми. - Ви ║ бiйцем iдеологiчно┐ застави на захiдному кордонi Радянського Союзу - так про вас писали в столичнiй пресi, - пригадав я недавно прочитане. - Це, очевидно, похвала? I ще там було написано, що ваше перо прирiвню║ться до штикiв цiлого полку, а то й дивiзi┐... то ж уявля║те, пане-товаришу, скiльки вбито вашим пером душ... вбито й покалiчено. Письменник, як я розумiю, повинен лелiяти душi, плекати ┐х, пiдносити, вiн немов ангел-хоронитель сто┐ть за кожною душею, що схилилась над його книжкою. А ви бо║ць, а не ангел, вам командують стрiляти направо або ж налiво, колоти багнетом, бити назад кольбою, чорнити небо, плюгавити землю. Ви послушно вiдповiда║те: ║сть! Iнший на мiсцi Гонтаря напевно не стерпiв би й або крикнув би, щоб я замовк, або ж покликав би сво┐х солдат, бо я таки направду дозволив собi забагато (не було зi мною Iрини, вона зажди охолоджу║, стриму║ мiй запал), а вiн тiльки узяв мене пiд руку, оглянувшись на сво┐х охоронцiв. - Не треба аж так... аж так вибухати, - промовив Гонтар спроквола. - Не треба, щоб нас почули... свiт став вухатим зайцем, цiлий свiт - ║дине вухо, що надслухову║ i пiдслухову║. Це, добродiю, небезпечно. - Ми поволi проходжувалися садовою дорiжкою; сад дрiмав у солодкому забуттi, i лише бджоли натягували низом вiд квiтки до квiтки струни, що бринiли монотонно й заспокiйливо. Очевидно, й ми з Гонтарем виглядали збоку здруженими... виглядало збоку, що в запущеному шкiльному садку здибалися дво║ приятелiв, якi згадували романтичнi пригоди давноминуло┐ молодостi. На сторожi ┐хнiх споминiв лежали в бур'янах енкаведисти. - Ви мене, бачу, зовсiм не бо┐теся, Северине Петровичу? - спитав Гонтар, прикурюючи нову казбечину. Потягнувся i я до його коробки. - Не боюся, - признався я щиро. - Бо чого б мав вас боятися... вас, приятеля мого сина? Ви ж бо, прецiнь, були однодумцями. Шо-правда, вiн, фантазер i мрiйник, залишився у Львовi боронити в пiдпiллi товариша Сталiна й потрапив у лабети гестапо, а ви, вибачайте, встигли чкурнути в Уфу чи ще кудись у глибину Росi┐. Але це я так... це ярить у менi, пане-товаришу, батькiвський бiль. Якщо ж поправдi, то чомусь менi зда║ться, що ви не здатнi запродати мене енкаведе... хоч не треба й продавати, а лише гукнути он того драбугу з автоматом, що лежить в лопухах, щоб мене арештував, бо я сякий-такий. Нi, у вас не вистачить характеру. Гонтар iшов мовчки, похнюпивши голову; капелюх iз смiшним когутячим пером тримав у руцi; рiдке, немов попелом посилане волосся мокрими пасемцями поприлипало до чола й виглядало, начебто хтось вилив йому на голову миску помий. Моя iронiя, як я зрозумiв, до нього не доходила, шпичастi слова вiдбивалися, як горох вiд стiни... i менi лишалося той горох назад визбирувати. А взагалi на що я сподiвався? На його покаяння? На заперечення? Втiм, якого дiдька лисого я вiд нього хочу? Хай забира║ться, та швидше. - Дивовижно, - призупинився Гонтар, - як син... як ваш Роман не був схожий на свого батька. - Виявля║ться, Гонтар таки мене слухав. - Вiн був лагiдний, а ви - перчений. Але я на вас не ображаюсь. Я хочу лише спитати (i даю вам чесне слово, що все залишиться мiж нами): невже ви, чоловiк освiчений, начитаний... чоловiк, який не з книжок чи з газет, а таки на дотик i на запах зна║ нашу галицьку бiду в щоденнiй ┐┐ з'явi, не вiрите, що радянська влада, яка тепер на наших теренах сторцу║ться на ноги, не ║ тим лiкарем, що погасить наш бiль, i злиднi, як рани, минуться. Вдумайтеся: чому мiльйони згинули в минулу вiйну, обороняючи радянську вiтчизну? Невже всi вони, як ваш Роман, були мрiйниками й фантазерами, як ви кажете... це ж були звичайнi люди, так, звичайнi, з поля, фабрики, не комунiсти навiть, а проте, вони йшли i йшли в бiй. - Гонтар аж ухопив мене за руку. На його обличчi, як менi здалося, зача┐лося очiкування, моя вiдповiдь мала щось для нього значити, вiн, може, сам для себе хотiв з'ясувати щось дуже важливе. Я був жорстокий; мiж нами лежав його брехливий опус про "геро┐чне життя" i "геро┐чну смерть" сержанта Козаченка; мене не обходили його переживання, розчарування, чи й навпаки - утвердження. - Нi, - я рiшуче заперечив. - Ваша радянська влада... гiрко менi, повiрте, за цю владу загинув мiй син... - це саранча, яку виплодив i наслав на нас Сталiн. Ше до нього був Ленiн. Саранча вижерла Росiю та Укра┐ну - пустеля чорна й страшна. Нема у вашо┐ влади нiчого нi людського, нi святого. Хiба я не ║ свiдком того, що робиться в Горопахах... хiба це нормально, товаришу письменник, що дитина, пiдлiток, доведений до вiдчаю, хапа║ться за зброю i стрiля║... i стрiля║, мусите знати, не в якогось там конкретного Козаченка, а в самi груди вашо┐ радянсько┐ влади. То хто ж вашiй владi буде вiрити, хто ┐┐ буде любити... i за що, питаю вас, мають люди ┐┐ любити? Ви, до речi, теж у не┐ не вiрите i зна║те, що проголошенi нею постулати, обiцяне "свiтле майбутн║" - це звичайнiсiнький блеф, брехня. В не┐, у владу, у "свiтле майбутн║", в сталiнськi гаразди не вiрили також тi мiльйони й мiльйони - страшно подумати,- якi угно┐ли собою землю в ┐┐ оборонi, з iменем Сталiна у цю землю падаючи. Апокалiпсис! Гнанi вони були примусом, страхом, горiлкою, надi║ю, обiцянками, кулеметами загороджувальних банд, i в них не було виходу, бо й божевiльний Гiтл║р не був кращим. Я собi уявляю... я собi уявляю i плачу: мiльйони душ стоять у довжелезних чергах дотепер, дарма, що вже стiльки рокiв минуло, як вiйна скiнчилася, перед райською брамою, бо вiдомо, що воякам, загиблим на вiйнi, наперед уготоване царствi║ небесное (принаймнi "уготоване" теоретично), а святий Петро-ключник вiд раю, пошкрiбу║ лисину й уперто не вiдчиня║ браму, бо душi воякiв рапортують йому, що загинули "за Родiну й за Сталiна", а цiлий християнський свiт зна║ - це не могло не докотитися до святого Петра - що "Родiна i Сталiн" - це уособлення зла на землi... це пекло. I ви це, пане-товаришу, теж добре зна║те. Гонтар анi не ворухнувся, анi бровою не повiв, анi в оцi не викресалась iскорка протесту чи хвилювання. Я мав страшенну охоту вхопити його за пазуху бiленько┐ сорочки, щоб трiсла в мо┐х руках, щоб ним потрусити... аж пальцi мо┐ вiд цього бажання тремтiли, а вiн стояв передi мною спокiйний, гейби душа з нього вилетiла... i стала його душа вороною, що сiла он на ясенi бiля шкiльно┐ хвiртки... а тут, передi мною, цiпенiв на ногах труп. Господи... Врештi Ярослав Гонтар отямився, i, мовби мiж нами не вiдбулася гостра розмова, мовби я згарячу не виказав усього, що думаю про новi порядки, якi встановлю║ в Горопахах оперуповноважений Ступ'а, знову простягнув менi коробку "Казбеку". Ми закурили й далi рушили садовою дорiжкою, поки вона не вперлася в колючу стiну здичавiло┐ малини. - Ну, гаразд,- зупинився тут Гонтар. Здавалося, вiн насолоджу║ться малиновим солодким духом i золотим дзвоном бджiл, бо, заплющивши повiки, стояв довгу хвилину.- Ну, гаразд,- повторив вiн,- де ж вихiд, де ж просвiток, вiконце для цi║┐ .страждально┐ землi? Невже повстанча боротьба, в якiй так щедро розлива║ться братня кров, де в чистiй рiцi великих нацiональних iдеалiв - я згоджуюся, що ║ така могутня рiка, вона пливе безбережно - то тут, то там вливаються стру┐ гнилизни, дрiбно┐ i страшно┐ помсти, вза║мпорахункiв... i пливе там синя струя багацького, куркульського жалю за тим, що уже в них вiдiбрано або ще буде вiдiбрано. Невже ви ставите на тих, що в бункерах, що в лiсах i ярах, що прикриваються Укра┐ною, немов фiговим листком? Невже ви за них? Ви ж цiле життя пiдкреслювали, уточнювали й, зрештою, тепер це робите, що сто┐те понад партiями, понад полiтикою, для вас мають вартiсть тiльки земля i народ... менi про вашi iдеали протрубiв колись вуха Роман. Невже ви перефарбувалися, переметнулися, Северине Петровичу, на другий бiк барикад? Вiн налаштував проти мене цiлий частокiл запитань, i що мене вразило: питання були гострi, а мовленi вони були рiвно, по-службовому монотонно; його слова не мали в собi ядра, i я подумав, що мого спiвбесiдника не цiкавить те, що я йому буду вiдповiдати. Душа його далi лiтала у воронячiй згра┐ й крячала, а бездуховна мумiя проходжувалася зi мною в шкiльному садку й про людське око вела необов'язковi для не┐, чужi й непотрiбнi розмови. Мiстика якась. Та все ж я вiдповiв, що для мене нема нiяких барикад i для мене нема мiсця нi справа, нi злiва, я стою посеред землi, посеред Укра┐ни й посеред людей, оце i ║ моя полiтика. Стосовно ж "Штефанових хлопцiв" i взагалi нацiонального пiдпiлля, то, по правдi скажу: боюся, що ┐х розчавить бiльшовицька потуга. Цiлком погоджуюся, що в рiчцi, яка розлилася, як море, по цiлому кра┐, ║ i сукровичнi потоки, бруд... i чому б не могли бути, коли хвилi б'ють об береги, лупають камiння, вижолоблюють рiчища, змивають пiсок i смiття. Однак не можна не захоплюватися безкрайнiм розливом рiки, ┐┐ потужним, упертим плином, дарма, що, може, учасники боротьби здогадуються: ворожа сила поступово буде загачувати цей плин... i вiд рiки нiчого не лишиться, хiба що лишиться для нащадкiв родючий намул... i знову колись, родючiстю цi║ю сплеканi, постануть новi борцi. Мене захоплю║ приречена жертовнiсть тисячi тисяч, а не яко┐сь куркульсько┐ стихi┐, як ви кажете. Але я й плачу... якщо висохне рiчище народного плину, то залишиться безлiч могил... могила на могилi... та ще "чорнi во-ронки" й сибiри. Й ще, сподiваюся, залишаться сумнi пiснi, вони теж для нащадкiв. Бо грiх був би, коли б люди забули про Михася Несмiя-на на прiзвисько Затичка. - Хiба й про нього ║ пiсня? - високо понад окуляри виповзли Гонтаревi брови, власне брiв у нього майже не було - росли два рудуватi кущики. - к. Хiба хлопчина, котрий став в оборонi зганьблено┐ сестри, не вартий стати геро║м балади? - Менi самому лише тепер надто вирiзьбилося виразно: люди нiчого й нiколи не забувають. Шо з того, що нiде нема Михасево┐ могилки, що його десь кинули в яму й затоптали смiттям, щоб i слiду не лишилося, щоб нiхто не вкопав хреста й не посадив калину. к зате спiванка, вкарбована в пам'ять, яку нiхто не затопче, бо людська пам'ять, як корiння трави: топчи ┐┐, викошуй, випалюй або й переорюй, а одначе котрогось мая вона пустить пагiнець - i знову зазеленi║ мурава. - Я iз вашого Михася витворив такого собi юного фанатика, який залюбки стрiля║ в людей,- Гонтар зiтхнув i заходився протирати скельця окулярiв. Я помiтив: пальцi його були тонкi, жовтi й довгi iз загостреними нiгтями.- Де ж iстина? У баладi, про яку ви говорите, чи в мо┐й статтi, написанiй на основi оперативних звiдомлень? - Гонтар на хвилину ожив, воскрес, начебто направду багато для нього важила iстина. Скресiння однак тривало недовго, коротку мить... на коротку мить повернулася в мумiю душа. - Коли б ви перед тим, як писати про подiю в Горопахах, якби направду схотiли дiзнатися, як воно сталося, то при┐хали б сюди... Але тепер запiзно про це говорити, пане-добродiю. Та й кому iстина потрiбна? Вашiй газетi? Дайте спокiй. - Я себе стримував, щоб знову. не розпалитися. - Менi лише цiкаво: пощо ви аж сьогоднi завiтали до нас? Перевiрити, як це у вас назива║ться, правдивiсть мого листа, якого я надiслав до редакцi┐... тобто мiй вiдгук на вашу статтю? - шибнуло менi в головi. - То покваптеся, то пройдiться, мiй пане, селом, розпитайте кожного стрiчного, окрiм опера Ступи та його поплiчникiв, як воно насправдi було з Михаськом i сержантом Козаченком. Iще зрiзанi дерева скануються соком у Несмiяновому садку, а згарище з його хати iще димить. - Iще димить? - Йому попiд очi втома намалювала жовтi пiвмiсяцi. - Ви мене туди поведете? - Хоч зараз, - вiдповiв я. Починала надокучати безплiдна, як _менi здавалося, розмова з Ярославом Гонтарем. Опiсля, на Сибiрi одначе я згадував цю розмову як дуже важливу, вона виявилася значущою i для мене, й для Ярослава Гонтаря. - Ну так, я повинен сказати вам, що редактор справдi послав мене сюди з метою перевiрки вашого листа. Саме мене, й це закономiрно. Адже про подiю в Горопахах я написав щось iнше... i отже повинен вас спростувати, - сказав Гонтар i поправив на ши┐ свого "метелика". Я уявив його в "метелику" та в зеленому капелюсi з пiвнячим перцем на березi розлито┐, як море, збурено┐ хвилями рiки: вiд обрiю до обрiю лилася кров, падали геро┐ i зраджували подонки, скрипiли сибiрськi переселенськi ешелони й горiли, як свiчечки, солом'янi стрiхи, бомби корчували Чорний лiс, шаленiла вiд сказу лють окупанта, а пiгмей у "метелику" лiниво позiха║ в кулак. Його нiчого не обходить. - Вам спростувати - раз плюнути. Це так просто, - вiдповiв я. - Якщо по правдi, то не для спростування i плювання я сюди при┐хав, - зауважив Гонтар. - Я прочитав у листi ваше прiзвище й пригадав бiлявого юнака з Львiвсько┐ полiтехнiки, романтика, мрiйника про вселюдське братство. Я знав, що вiн загинув... i менi, читаючи вашого листа, стало страшно за вас. Ви безогляднi... ви бавитесь з вогнем, розумi║те? Ваше апостольство, про яке ми щойно з вами говорили, безперспективне й дуже небезпечне. Я дивуюся, що вас, Северине Петровичу, дотепер терплять... що не заарештували. Незручно, мабуть, радянськiй владi арештувати батька, який вiддав на вiвтар цi║┐ влади - скажемо так пишно - свого сина. Це сьогоднi незручно, але завтра вашу критику, заступництво за когось, незгоду з тим же Ступою, про якого ви пишете в листi, порахують за ворожi дi┐. Розумi║те? Минулися часи, коли ви безборонне ходили помiж вогнями. Стрiляють навкруги. Та й... минулося ваше нейтральне начебто апостолювання... ви не нейтральний - ви на барикадах проти Ступи i проти нових порядкiв. - Хочете сказати, що я нацiоналiст, один iз тих, що сидять у кри┐вках? - перебив я його. - Ви iдеалiст, Северине Петровичу... старий мрiйник - доброчин, дуже схожий на свого сина. Я при┐хав, щоб вас остерегти. Потiм, коли я провадив його на Королеву вулицю на Несмiянове пожарище (а за нами попереду й ззаду - автоматники), вiн спитав: - Треба думати, що ви такi ж безогляднi й з другою воюючою стороною, з бандерiвцями, так? I повiрте: вони теж думають, що ви не ║ нейтральними. Мушу повторити: ходите помiж смертями, Северине Петровичу. Я не розумiв Гонтаря: чого вiн хоче? Шоб я принишк у сво┐й норi? Шо йому, зрештою, до того... до мо║┐ долi? Невже старий цинiк приберiг у собi якусь краплину порядностi? Вiн довго стояв на згарищi Несмiяново┐ хати, вiд яко┐ вiяло мокрим, прибитим дощем димом; я в думках заклинав його, щоб надихувався цим ру┐нним духом. На що я сподiвався? 2 Ген-ген пiзнiше, коли я самотнiй, як голодний вовк, скавулiв у лютих дебрях Сибiру, хтось до наших баракiв переслав iз Бистричан новину, що застрелився Ярос