плечу волосся, нiби плащ княгинь, сiроока, з порфiрними устами й купкою веснянок верх стрункого носа, здавалася веселою iстотою, яка заселю║ молодi жита. Iгельд погиб у далеких землях серед походу. З це┐ пори все промовчане й неподiлене дiвчинка висловлювала пiснею, хоча ║ чуття, я'ких не годнi зобразити нi тон, нi слово. Трапилося, що незнаний боярин з каплями рося й чатинням у довгому волоссю гуляв на ловах у борах Бескиду. На якомусь збiччу, прихилене кришею до квiтяно┐ косовицi, стояло людське житло. Був пiдвечiр, - перед хатою кружляла серед танку Iгельдова сирота. Рамена в уставках простелила високо, як дво║ крил джо┐... А пiсня? Вони були напевно пiдслуханi птахами, цi стрiмкi нiби урвища оклики i смiх пiднебний! Через декiлька день щасливий ловець гнав з дiвчиною бiлими плаями в сонцi, туди, де шлях на Галич. Оклики переможця лунали стома голосами по росистих ярах тодi, коли його добич вiдгортаючи в перелетi гiлля смерек, думала з неспокiйною жагою: - Як то там за соняшними обочами Лiмницi i ще далi, де кличе туга? Якими весiльними казками звитають ┐┐ зеленi гей рута потоки долин? Якi, нiде не чуванi, пiснi почу║ в садах ново┐ оселi, куди увiйде з цим на краю заво┐ срiбним грошем, ладкаль-ницям у дарунку? О, мрi║ дiтвака, о стиде! Як липке бодяччя за придолом сукнi довелося волiкти життя, у якому було все, крiм щастя i крiм пiснi. ... У теплий пiдвечiр один жiнка ловця вийшла у гай назбирати зiлля для лiкiв. Далина розгорталася золотом, на обрiю мрiло, як сон, смугасте горбовиння i в три стрiчки збiгалося роздорiжжя, де на шпилю ставника чорнiв глек iз попелами давно усопших. Рвала зiркатий оделян, пiльну гвоздику, маруну та обмiрковувала, кiлько гребцiв ще й розкидальникiв вислати завтра на грудик, коли це чийсь голос обiч: - Мацути, бортника, хутiр де? О, як святочно зжахнулася цього голосу, проймаючого немов музика сопiлки! Зiлля сховзнулося з ┐┐ рук, незв'язаний серпанок сплив продовж молодих плiч. - Мацути хутiр? А он де в яру, в орiшинi, як кубельце! Добавила не до речi: - Кметi там вiльнi споконвiку... З високих трав виринув ┐здець, кiнь, як галка, юнак у зелених лудах нiби в молодий лiс вгорнувся, мiж згортки риз сизий сутiнок. Колпак з егреток топазiв косився над чолом без порока. Подумала полохливо: - Поява старих часiв, паж з почоту Гаральда Смiливого. А юнак стихлий миттю, нi то заслуханий в настирливий дзеркiт плисок, нi то здивований моментом, вихилився з коня: - Я Ольстин з Нара║ва, - а ви? Хто зове вас сво║ю донькою, дружиною? Вiдповiла не зараз: - Чоловiк мiй княжий осьмник, - хiба його зна║те? А сама я з далеку, витязю... Вказала рукою фiялковi профiлi гiр на овидi, очермленi свiтлом заходу, як одна грань. Незнайомий заслонив рукою очi, помовчав хвилю, а тодi повернув бахмата й глибоко склонився дружинi осьмника. На устах у нього дрожав усмiх насолоди й жалю, як сльоза, що у сонцi повисла верх вiй. Заколихав гордовито чудовою головою, свиснув у простiр та пропав як сон. Прийшла осiнь, розсипалися ловцi лiсами, хижий гомiн сколихнув задумою гiр. Княжий достойник з сокодом-винозором, випханим пугачем й чередою собак сам один верстав лiси на бойкiй гульбi. Нiччю раз зчинилася пекольна хуртовина, - туга опиром звалилася на груди й серце мнялося з нудьги, нiби трепета бiллю листя проти неба. Пiд стелею пiшла гонитьба й голосiння, шум дощу - тисяч чорних крил. - О, горе! - завивно гудiла стеля, скавулiли челюсти, скрипiли засуви дубових дверей. - О, горе! - Досить, Стрибоже, досить! - шепотiла поблiдла донька Iгельда. В цю мить причувся ┐┐ тупiт кiнських копит не вiд шляху, тiльки вiд пiль. Минула хвиля i проти ┐┐ лiжка стояв княжий осьмник весь у дощi й болотi. - Зодягайся, ходи! - цвяхнув словом, як ремiнним бичем. - Що з тобою, пробiг, окаяний! Куди ж пiду у таку нiч-завивницю? Вiн хвилювався дико: - Ходи ж, кажу, - не гайся! Гiсть з дороги, пiд кленом край поточини жде. Вдивилася в нього ошалiлими очима, та у тьмi не було видно нiчого, крiм бiлого п'ятна бояриного черепа. Нiби приослаб, усiв iз хриплим стогоном утоми: - Це я... в блудницькiм лiсi оленя собi сполював... Допав його у хащах, - стрiла у ши┐ не моя. А з-поза дерев скаче Бiзна, руку пiдняв: - Мiй! Згадав я стару зарву з-перед лiт, гей зуб вiд вiтру защемiло пiд серцем... I не зчувся я, як грянула моя стрiла промiж смереки. Звалився, нiби вбитий небесним громом. Погнав я туди, хиляюся срiбло вiдняти, з колпака егрету дорогу, а вiн дише кривавою пiною, очi в одну мiру... Це не був Бiзна! Аж тепер збився я з тямки дотла: нi оставити живим, щоби свiдчив, нi штовхнути в груди, щоби сконав. А роги грали щораз... Доволiк я його на обiч, де ждав мiй кiнь, - перекинув перед себе, погнав! Провiв рукою по очах пiд навислою хмарою брiв: - Омрачило мене, привiз собi мерця пiд порiг. Жупанець на ньому як день, парча в золоте волокно... Похопився, чисто вогонь: - Садiвникове залiззя де? Виберем яму в ярi, поки ще досвiт. i час... Дiли ж зi мною радощi й смутки, дружинонько, розрадо! Не ховай сво║┐ величности за квiтки й занавiси... Виходь, виходь на герць з життям, укуси того, що я! Волiк ┐┐ у виноградник, у пiврозвалену повiтку мiж травами, де садiвник клав на нiч сво║ знаряддя, а ненависнi слова пашiли на ┐┐ плечах, як подих пекла: - Жупанець на ньому, гей день... парча в золоте волокно... Випрати б iз крови, а? - Остав! - боронилася дико у смiховi наруги: - Ось боярин... Княжий осьмник, га-га! Оподалiк поточини, пiд кленом, обитим з листя, горiлиць простягнувся юнак. Дощ стукотiв об чоло без порюка, слезив повз брiв, здвигнених острим здивуванням, мив криваву пiну з уст, на яких застигло слово, промовчане навiки: сльоза, що вже нiколи не збiжить iз вiй. Спохитнулася об стрижку сво║┐ хусти: - Ольстин! - Еге ж! - засвiдчив нерадо, - вiн... Дими досвiтку займалися над полем, як руки обо┐х, гнанi жахом, неоднаковим, обрiвняли вирву промiж горбовиння i боярин заговорив опiвголоса: - Ходи... Йому вiдповiло мовчання. Ждав ще майже весело, коли вона у жалiбному поривi заплакала навзрид, б'ючи простоволосою головою об клен, осипаний з листя: - А будь же ти проклят вiд Бога й вiд Перуна! I нехай нi мо┐ сльози живi, нi тамтi умерлi не падуть на оцю хусту, або на землю, - тiлько на тебе, на тебе, на тебе! Рожевий кабатик двигався на грудях Ясинi стомленим вiддихом. - Несамовита картина, - сказала з дрiбною дрожжю плiч. - Я волiла б почути пiсню гiрського гнiзда. Жiнка Словита глянула вдумчиво в молоде обличчя, осмiхнулася до сво┐х та║мних думок i несподiвано постелила голосом, нiби сонцем по верхах гiр. Ще змовкла на хвилю, проникаючи Давнину сiрими очима, а тодi... солодка й неждана пiсня пронеслася нiби полонинський вихор над гребенем Чорногори, розсипала слiпучi квiтки незнаного вирiю, заграла ледом-стужею шафiрових висот... Це була пiсня, пiдслухана напевно птахами Бескиду, та сама, яко┐ ритм вiдмiчували стрiмкi, мов урвища, оклики й смiх пiд саме небо... Давно тому, в зараннi лiт, вона ж не хто, спiвала ┐┐ у гiрському гнiздi Iгельда. XX. НАВОЙКОВА СIМ'Я "У новую свiтленьку заховалася, Та в новее платтечко убиралася, В золоте║ зеркальце удивлялася, Сама сво┐й красоньцi дивувалася..." (з нар. пiсень) Богна, Навойкова бояриня чужениця, стояла перед овальним мiдяним зеркалом i поправляла прим'ятi згортки заво┐. Тут висуне повiсмо жовтого, мов шафран, волосся, там опустить на плече рубець з лиснючим забором, розгляда║ себе... Сiро-голуба сукня з передом розшитим пацьорками аж по самий рясний придiл, що ляг вiялом на землi, пiдчеркала ┐┐ хитру вроду, гнучкий стан, бiлину зрум'янених щок... Два недолiтки з високо пiдголеним довкола голови волоссям дерли саме один одному чуба, гралися в морських розбишак.. Попружки поскочувалися з розхристаного одiння, з ходачат по-розснувалися по долiвцi рябi плетiнки. У глибинi вiкна видно було швачку, як куня║, шелестить тугим шитвом, в'яне. - Цитьте! - скрикнула нагло бояриня, прижмурила й так узькi очi й наслухувала. - Живе Господь у слугах сво┐х... - роздався з порога чийсь вкрадчивий привiт. - У добрий час, патре Рафаiле! Сплеснувши радiсно в долонi, як дiвчинка, бояриня вела свойого хилого гостя у свiтлу свiтлоньку, пусту. Стояли там здовж стiн ослони вкритi налавниками, двi-три. скринi iз смугнастого бересту, пiд коверцями, а в кутi кiот з оливним свiтильном. - Миром коло вас, боярине? Богна залилася рум'янцем захоплення: - Живемо, як в обiтованiм краю, любий патре! Ви з Кракова? - Передвчора. Втомився я дорогою серед рiдних злиднiв, убожества й тьми. На замку - грубо, просто... Наша вiтчина задиха║ться пiсками, чахлою сосною, багном... А, забув: вiд ║пископа Фулькона благословення. - Спасибiг! Сiдоглавий брат мо║┐ матери не забува║ мене в чужинi. Чи все няньчить вiн собак та годинники мудру║? Ви були там? Бачили його збiрку старинних теодолiтiв та гномонiв? Вавiлонськi хронометри з трикутними вказiвками, як носи? Цифрованi по-арабському пугари, жiночi уперiзки зi складаних у слоневiй кости пластинок з рисунком зодiяка в емалi┐? - Оглядав. Вигрiбущий ум громадив тi дива. Але важнiше всього: Лестько, князь наш, надi║ться, що коли на це прийде пора, пособите однiй важнiй справi. - Я готова тiлом i душею! - згомонiла Богна i поблiдла вiд побожного схвилювання. - Кажiть, про що йде рiч? - Треба вговорити на днях княгиню, щоби приняла мене на довiрочнiй розмовi. - Вас? Це неймовiрне! - Просьба Лестькова до вас, повторюю. - Спробую, патре, очевидно. Всiх хитрощiв ужию, будьте певнi. Засмiялася бадьоро й говорила далi: - А тепер питайте з черги про успiхи нашо┐ мiсi┐ за час вашо┐ вiдсутности у Галичi! Наша "колиска" перенеслася онодi до власно┐ хати, сховано┐ у глибоку зелень перед непотрiбними очима. Вiд самого досвiтку матерi з дiтьми текуть. У запопадливо┐ Агнi┐, ви ж зна║те? пекара Кукши пасербиця... сходяться на забаву дiти цiлого пiдгороддя, кожне одiте нами, пригрiте, хлiбець д'хатi несе... Отак ми схиля║мо до себе непомiтно цих найчисленнiших, що колись приготовлять тут нашим нащадкам розкiшне крiсло... - Труду не жалi║те, боярине. Ляховка з вас без догани. Богна заколихала головою: - Труду, патре, не ма║ нiякого! Вони простi, добрi. Приносить мати дитя: возмiть, каже, задавка пiшла, в хатi не збережу! Четверо було, якби хто руками зарiзав i пiшов. Ось вам послiдне. Засмiялася тихо: - Очевидно взяли ми, нашi молитви твердить уже як сорока. Повернулася в'юнким нахилом д'зеркалу, звiдки просiяв ярко блиск ┐┐ уплiток пiд заво║ю, й правила солодко: - А ще одною добиччю хочу похвалитися, мiй же це подвиг, не чий! Живе ось недалеко золотар, Байдук... - Знаю, знаю! Напрестольний хрест його роботи хочу завезти княгинi до Кракова. - Цей Байдук, - продовжала Богна, - подружився торiк, весною, - молодесеньке дiвча взяв. Чайку... Нi гривни за нею, i нi звертка полотна... Тiлько всього, що очi й коси понад всi. Сам вiн дука, тому iмення... А тут вдова одна, Оршуля, теж зi Сандомира, в клопотах i опинилася: трьох синiв недолiткiв году║, нiкому майном правити, воно ж у не┐ кораблями по морях плава║! Давай я його гостити, уговорювати, на вдовине подвiр'ячко хилити... Роздумав, та в один день кинув дружину - всiм навдивовижу. Засмiялася стиха: - Ця до матерi, та мати лютiша вогню! Аж коли вона з хати, тiлько тодi вiзьме дитя та погоду║. За це нашiй купчисi, - як iз роси! Вiдколи Байдук бiля не┐, набуток сторицею береться, - зарадний золотар! До якогось часу вдовинi дiти помовчують, а там пiдростуть та ногою покажуть непотрiбу дорогу. - Наш грiш, наша сила! - твердо уловiв Рафаiл i будьте вирiс вiд власних слiв: - А там жменя круп вдовицi, сорочка на хребет в'язня, одно, друге подружжя. Знатне дiло наладжу║ться! - Проповiди вашi вище всього! - з палом засвiдчила Богна. - Вони тiлько загрiтi витревалою думкою, нiчого бiльше. Коли ж, як не у святий день недiлi, можна пiдiйти близько соток мягких як вiск у сяйвi i благоуханню людей? Слово - це меч, це пастка, що хочете! - Правду кажете, патре! Воно також сила слабих. Але хтось до нас, увiйдiть! Се був Глiб Словит, травлений вiчним неспоко║м, руда борода клином мигтiла, як бiлчин хвiст, очi бiгали наскоси, кривавi, нiби й не хотiли свiту бачити iнакше як промiж кров. - Вiд Лестька, з Кракова! - обрадувався невгамовно i тер iзхитра веснянкуватi, велетенськi ручища. - Добро, що в пору! Доручення до мене мабуть? Монах з ореолом глянув на нього в повазi й мовчанню попри ледве замiтний рух погорди: - Роз'║днуйте! - сказав тiлько. - Ай, чоловiк мiй на перехiд недобрий! - схопилася нараз бояриня. - Прощайте, он вiн iде. Вийшли, але другими дверми, на сад, а звiдтам фiрткою над пiльний струмок увесь у весняних квiтках, у лотачах. Тодi звiялися мов дим, кожний про себе. Навойко, високий. Широкоплечий, з м'якими карими очима, скинув iз себе лицарський пояс i претяжку опанчу зi зеленим пiдбо║м. Вiн сiв подратовано бiля дiтей, що причикнули над мискою зi свiжим сиром. - Днина як мiд, а служебки довкола колодязя обхлюпуються водою, як коли у празник на Розлавах... I так з усiм, так всюди! Лоском йде старе, а нового не видно! - Щось ти, Васку, сьогодня нi сiло, нi пало вереду║ш... Це менi нiтрохи недовподоби!- - зачулося вiд сiней. - А чого ж це на нашiм обiйстю повно лiнтя┐в, а при жорнiвцi нi душi? - корив Навойко наряджену жiнку. - Ще мало надриваюся з досвiту до ночi? Ще тобi недогода? - на┐жилася Богна i стала доразу багрова. - Ой, ти в мене господиня, свинi в вiкна скачуть! - махнув рукою Навойко й взяв на колiна свойого любимця саме по постригах, що i звався: Любко. А старший пристав до матери, от як бодяк: - Коли ви озмете нас, мамко, поглядiти на Вислу? Обiця║те, а не чините! Богна кинула ┐дкий погляд на свойого Навойку i мило вiдповiла: - Жди, вскорi я возьму тебе туди, до вуйка ║пископа. Гарно так у Сандомирi, Господи! А по хатах яка обстановка, одяги, ┐дiння, до чого вже тонкi обича┐! Бува, вийду у Краковi ранком у княжi тереми, одiта в гатлас, як небо, i намисто з маргеритiв, то князь, Лестько нiби у проходi зупиниться, квiтку у мене попросить... Любу║ться один раз квiткою, а другий раз мною. - Зовсiм, як у дожи Дандольо... - рiк Навойко i глумливо закашляв у долоню. - А потому йде вуйко ║пископ i пода║ менi... - Вавилонський хронометр! - втiшно скричав догадливий старшенький, аж мати справила його сердито: - Руку до поцiловання, моя дитино. - А коли це, мамо, кракiвський князь сяде вже у Галичi? - Не знаю, ластiв'ята, не знаю... Йому покищо гарно дома, то й сидить. - Перекажiть, мамко, нехай при┐зжа║. Я йому тодi коника вороного подержу... - простодушно готовився Любко. - А я йому мечик вигострю, як шибку... - нахвалявся щодуху другий, Доброгост, i очi, блiдо-зеленi очi матерi засвiтили очаруванням. - Геть менi вiдси, геть, до одного! - несамовито скричав Навойко i схопився з ослона, готов сам бiгти у голий свiт. Ослiн загойдався та звалився iз грюкотом на долiвку i в бояриновi немов теж щось провалилося в досмертну темiнь. Вiн розгубив себе так, що на вiдходi вдарив головою у сволоки одрини та ляг як камiнь зi сво┐м нестерпним стидом на тверде лiгво, - був сам. - Спасибiг бояринi, казкою погодувала! - зворкотiла голодна швачка i стала за шитвом ще менша, як була. А Богна з принадною посмiшкою стояла знову перед дзеркалом, чубатила жовтi кучерi над висками i радiла собою, нiби павочка на сiножатцi, на росi. XXI. ЛИС У ТЕРЕМАХ "Нехай загородять, де вороги ходять, Нехай стежка буде, куди ходять люде". (з нар. пiсень) Сутенiло. Якийсь хилий, чужинецький чернець прив'язував нав'юченого ослика до модрини край замкового рундука, а тодi склав сухi руки на грудях, як до отченашу, i закричав проймаюче, аж у всiх вiкнах, отвертих ради вечiрного вiтру, появилися жiночi голдви пiд чiльцями з райдуги: - Жертвуйте одiж невкритим сиротам Галича! Жертвуйте одiж! В однiм iз вiкон майнула голова бiляво┐ служебки Звiздицi, молочно┐ Богнино┐ сестри. Кивком руки вона звала монаха спiшитися, сама ж зараз спряталася в тiнь. - Iдiть в он тi дверi... першi лiворуч! Княгиня сама!... - зашепотiла назустрiч йому у мрачних хоромах, дрiбна й гладка, гей равлик, пахуча розмайраном, що ним саме змила волосся. - Тiлько не знаю, чи що вдi║те з вашою ходою туди? Як на те, княгиня сьогодня нiкому не рада, господин отчич недужий... - Тим лiпше, ластiвко, тим лiпше! - тихо засмiявся монах. - Кращого моменту зi свiчею пiднайти годi. Обтягнув волосiнницю пiд бiлим, чернечим шнуром,. - направився iти. Низькi дверi вилискувалися здалеку п'ятнами мiдяних окiвок, закоцкотiв, увiйшов. Лiкар Негемiя сидiв вже довгу хвилину край постелi старшого князенка й мовчав. Вiн був i так малоговiркий. Сновигав вечiрний сутiнок та обiч на крiслi стояла вже свiча в глинянiй обгортцi, полум'я торкав нечутний продув, свiтла i тiни рiзьбили мов у каменю сухий профiль Хозара. Вони пiдчеркали працю чола у зморшках, як стрiли, у блиску опуко┐ лисини, пiдсичували мiць ока, покладеного на простерте горiлиць дитя. А жара брала сво║: ярко горiли малi вилицi й крiзь щiлку вiдхилених, з темним налетом повiк, синявiли зверненi кудись у глиб, сторожко приспанi очi. Лiкар Негемiя приходив двiчi на днину, сiдав проти лiжка, чорнiм, шовковiм уборi з прошвами по боках, зiсував у зад лисини свiй теж шовковий наголовник i скупими словами, що ┐х перепускав через цiдило перелетно┐ величi, давав хатним доручення. Iнодi, добував iз-за пазухи вузьку стяжку пергамену та i зачiпав очi, як кiгтi, об кострубатi хальдейськi фiгури, що вияснювали вза║мини небесних констеляцiй та рисунком, заслоненим от як тайна, мiтили крилатi дороги зiр. Що мiг вiн найти спiльного мiж тими знаками й долею дитяти? Нiхто не розумiв, хоч знали глухо, що в нього доступ до якихось дивоглядних, герметичних книг i що вiн будьте ланцюгом мудрости скований з ученими Греками та Хозарами свойого часу... Пошiптували, що з чарiвних зеркал берилю чита║ будуче, вiщу║ судьбу... Коли бита непоко║м княгиня вперла очi в Негемiю, вiн встав, доповнено пiдпер бедра жидiвським обича║м i заговорив про погiдну весну, пригожу, про те, що скрiзь оранка, аж мило, - а тодi верг на себе обшиту куною довгополу хозарську мятлю i побажав княгинi добро┐ ночi. - Що ви? - окликнула його вражено. - Вiдходите? За всю вiдповiдь Негемiя поклав руку княгинi на чолi дитини: було вогке, на висках перлився цiлющий пiт. - Спить, як по купелi! - засмiявся. Через хвилю його кроки залунали по кам'яних сходах i всякли в радiсний шум дощу. Аж тепер княгиня будьте знемоглася вiд чергового вражiння, - вона заплакала, цим разом над собою. Упала в низьке крiсло, вкрите коверцем, i роздумувала над завтром. Мiркувала у сотний хиба раз, що жити у Галичi стало не пiд силу. У якiй дикiй крутiжи тривог поверталися ┐┐ днi i ночi? Яким джерелом мук ставала кожна, перша з краю подiя! От захворiло дитя - i ┐┐ серце розгойдалося як гилька на глибинi! Визвала лiкаря i не вiрила йому нi хвилини. Хиба ж це не була нагода до розбогатiння? До токми зi скритовбийниками, якi перекуплюють поко┐вок? Ось на днях Марицю, яка вертала з вечiрнi, у мiстi задержав гойний якийсь боярин, питав ┐┐, чи не хотiла б мати такий хутiр, як ось цей, Шумавинського, на власнiсть? А от нещодавно в хилiй вулицi старого мiста перестрiла вона, княгиня, попенка Кормильчича... Вiн учинився оперед не┐ без всяко┐ шани, виминув княжу колiсницю сво┐м бойким запрягом в мiдяних окiвках та ременях строчених годоваблем i всю довгу дорогу аж до Воскресенського монастиря збивав ┐┐ нарошно в очi тумани вулично┐ курняви. А Дарославич, - або ж не важив на решту ┐┐ спокою, коли обриджував ┐┐ життя сплетнями, будьте вона легка на вагу людина? Його очайдушна правдомовнiсть тодi, коли чув себе поза справедливiстю, запевнювала вiру клеветам, якi протiкали аж до не┐ i давали вiдчути уперше в життю злобу знехтованого поклонника. Схилила на руки тепле, з впадинками лице, голову в дрiбно зрiшенiй намiтцi, корила думками Мстиславичiв, якi недолюблювали Володимира, та доборолися до того, що дiвчина з пiснi: "Уповала та на камку, на кирею, Думала бути попадею, - Вона то┐ кире┐ не зносила, Ще й батькiвську свиту загубила..." Роздумувала: - Рафа┐л, хоч який здержливий на слово, проговорився в присутности Навойки, що Лiсконогий скочить на Володимир, - доки лiтко стукне, - казав, - зрине на Волинi. То вона не барилася, вислала знову бувалого Скобейка у Буду, з великим зовом, нехай Андрiй верне Мстишине гнiздо Данилу... Мiсяць як посол дома, голiруч, з чемними висловами тiльки... А подi┐ розвиваються з днини на днину! I до старого князя Юрiя слала на Литву, в Турово... Тепер, йдуть чутки, Лiсконогий топче вже кiньми вiтчину геро┐в, списами оре чорнозем, мечами скородить займанщину... Паломники й мiняйли, що з весною повиринали промiж села, сповiщують гибiль Володимиру, останнiй суд свiтовi... Зiщибнула залiзцем нагорiлу плетiнку свiчi й слухала весняного шуму за бервенами теремiв. Уха ┐┐ були повнi жалiв iздалека: зачувала у них голосiння матерей за синами, що гинуть ось на стiйках вiд стрiл свойого таки насильника, старого як грiх Чорноризця... Чи здержуть його грудьми Галичане? Загородять списами дорогу, вiдштовхнуть злодi┐в Суздальцiв за Серет? У той раз хтось iз силою пiднiс дерев'яний засув у дверях, але нерiшуче зупинився... Вiдколи зрадницю Зое заперли у монастирi грецьких калагурок у Карпицi на покаяннi, не було кому з шумом риз i дзвоном слiв справляти гостей в свiтлицi. - Увiйдiть! На порозi явився Рафа┐л. Вiн хвилю призвичаював око до нахлинувших красок. Перед ним, на тлi гаряче-жовтих шиб, з правою рукою, покладеною на грудях, нiби iкона на позолоченiй блясi стояла Романова княгиня. Монах схилився у глибокiм чолобиттю, а тодi якусь хвилю глядiв з вагою на молоде обличчя. - Милостива княгине, - злебедiв, - приходжу в тайнi. Моя ряса, хоча вона й латинянського крою, повинна бути запорукою правди мо┐х слiв. Коли вам миле життя ваших дiтей, слухайте. Патер Рафа┐л переймив у поглядi княгинi лискавку негодовання, тож сказав рiзко, як той, що важить все: на галицький i володимирський стiл сунуть Iгоревичi. Коли нiхто вам на грозу моменту не отвира║ очей, то це найлiпший доказ, що в крузi ваших другiв... ча┐ться зрада! Утiкайте! Темний рум'янець вкрив щоки княгинi i зараз же нагла блiдiсть облила ┐х бiллю. Гордий смiх сховзнув по бойких устах, згас. - Або ж присто┐ть втiкати - княгинi? - Матерi присто┐ть. - Куди ж то, патре? - До Лестька! - викинув iз силою. - Руським княгиням над Вислою радi. Оце ж i доказ вам... З поспiхом вимотав iз рукава волосяницi старинний псалтир i рiк з шаною: - Лестькова мати, - ки┐вська княгиня Олена шле вам цю книгу, рiч божу, з тим, щоби вона вела вас миром туди, де серця створенi i нема║ зради. За цим прощайте хiба, милостива княгине! Хвилю наслухував, насторожений, хилий, з пальцем на вузьких губах i добавив шепотом: - Цю нiч... на пiвнiчнiм шляху стоятиме кований вiз, критий, дво║ сiльських коней. Везтиме людина певна: я сам. Вiн переломився у низькому поклонi, мов виструганий з дерева невмiлою рукою i тодi на його головi майнув великий, бритий ореол з вiнком чахлого волосся. - Сараценiв я воював, у хрестоноснiм походi за Христа кров лив, - додав iще з осмiхом, - будьте безпечнi! Дверi закрилися за гостем, як вода, i зараз залунало ще раз у сутiнки обiйстя: - Жертвуйте одiж невкритим сиротам Галича! А через хвилину: - Простибiг, дорогi, простибiг! У богоугоднiй покорi монах постояв ще трохи пiд модриною, непомiтний, убогий, а тодi вiдв'язав ослика з обильним набором i щез. XXII. ЛIСОВА КАЗКА "Нехай мо┐ чорнi коси буйний вiтер - Нехай мене молодо┐ нiхто не займа║"! (з нар. пiсень) Старий Скиба зняв хутко водоноса свойого з плiч, витягнув журавлем повний i воркнув i'д сторонському хлопчуковi, що пас зором панськi дверi: - Боярська дочка, де? Ось вона на конику герцю║, переймай! - Чого це вiн? Ясиня пiд'┐хала рисцем, весна життя сiяла а кожного ┐┐ руху, зелена ляма рiзьбила ┐┐ як куклу. Заво║ю шелестiв поранний вiтер. Повернула лице просто, - його оваль брав за серце м'якими обрисами черт, - вiдхилила чоло вбiк, профiль рiшучий i строгий здержував осторонь. Двi душi цього обличчя сiяли окремим i наявним чаром несподiванки. - З Глухого Кута бiжу! - заговорив пiдросток. - Посила║ мене до вас Зезиля, занемогла! Хоче вам щось потрiбне розповiсти. Вiдай на вмираннi старуха! Пастушок у коноплянiй дранцi до кiсток пролепетав все це одним вiддихом, багровий вiд вражiння, вiд казочного виду... Зезиля вмира║! Ясиня була поражена несподiваним ударом. Словит поселив Ясинину няньку разом з ┐┐ чоловiком, пасiчником Дорошем у Глухiм Кутi, недалеко Галича. Боярин мав там рибне озеро та добру пасiку. Старi жили без вибаг у хижi, вкритiй корою, з ними коза - годовальниця... У довгих сорочках, гребiнних, ходили обо║ кожного ранка над озеро кормити довговiчних коропiв, оброслих водяною слиззю й сивим мохом. Вечером знову удво║ йшли у щоденний обхiд по пасiцi. У баби в руках сорокатий дзбан з вечiрньою водицею, окропити кожний улик на сон, у дiда пiд пахою грабельки перегорнути сiно мiж улиями, аби рiвно сохло. Всю просту красу це┐ картини повторила пам'ять Ясинi в цю хвилю, коли слухала босоногого вiстуна. Дiвчина захопила на оспiхах жмут дивоглядного корiння, що росте повикручуване дико в провалах Чорногори. Воно нагадувало клубок гаддя, яке вцiлилося в себе серед борнi i дивно, що не чути зловiщого шипоту десятка пащек... Загорнула свiй лiк у хустину, скочила на коника й справила його на Чешибiси. За нею поплентався незвiсний чередар, простоволосий. День був червоний вiд пiльно┐ гвоздики, вогникiв пiд росою i голубий вiд розтулених дзвiнкiв. Повз дороги струмок, узький, як стрiчка, бiг i спiвав. Над головою Ясинi колихався яструб. Його хижi обриси золотив пливкий луч сонця. Воно лежало насипом по дорогах, свiтило верх дремливо┐ води, що жеврiла промiж незабудьки й рожевий гризiвник. Житло дорожника з соняшниковим полем обiч зажовтiло, зникло й Ясиня побачила як схилений над вирвою, роздертою колiссям, дорожник направляв пильно небезпечне мiсце. Сам осьмник мав провiрювати путь iз Галича й мости на Луквi та притоках, багато ж треба до зарви з бiдаком! Велика дорога роздiлювалася у якимось мiсцi на двi, - бiчна, вузенька, бiгла в лiс. Ясиня справила коня туди i зелень з шумом вдарила об ляму сукнi, теж зелену. Було вогко, глухо. Тiлько каня, що зазрiла, видно, дешевий облак удалинi, покрикувала на деревi наче крiзь сон, - високо й впротяж. Глушею бродять темнi сили, то Ясинине серце томилося злегка. Ще тiлько цей лiс, а там ужитне поле i у вiнку старих лип безпечний Глухий Кут. Ставало тепло, дурман лiсових пахощiв снувся тяжко промiж дерева. Кiнь дiвчини настолочував круглими копитами цiлi острови суниць i вже мала зiскочити назбирати жменю, коли навперейми ┐┐ виринув iз темряви ┐здець, кирея з полетом застiбнена на лiвiм раменi, колпак косом, чуб аж на брови. - Доброго вам дня, боярiвно! - окликнув свою втiху. Злякалася i подала убiк вiд вражiння. - Це тiльки ви, Славно! - сказала подратовано i придержала рукою роздзвонене серце. - Тiлько я, Ясине... - розсмiявся криво, миттю закинув гладку поведiнку, будьте одяг не на нього шитий, скочив iз коня, ухопив руку дiвчини, обмотану червоним повiддям, а тодi шугнув як вихор на ┐┐ карого бахмата. З силою притиснув дiвчину себе й з п'яним свистом трiюмфу - пiгнав. Глухий Кут торчав ще хвилю на блакитi темним обрисо┐ садiв, як вiнком з розмайрану, а там пропав з очей. - А, злодiю! - дико пручалася Ясиня, але дужi руки хижака держали ┐┐ на мiсцi. - Цить, боярiвно, цить! Могорич давним-давно з вашим батеньком запитий! Не вiрите? А ще в мене перстенець ваш, що на зав'язинах уронили... Блиснув сердечним пальцем, де сяяло кiльце з дорогим каменем, залюбки глядiв у темнi очi, що сипали iскри погорди. Смiявся, як iз доброго жарту, i регiт вiдбивався глухо у глибинi дебри з голосистим потоком на днi. - Ви затiяли торг мною, ви посмiли? Ясиня перестала нараз розшукувати слово болюче, мов удар у лице, i з вiдвагою розпуки зiбралася в собi вся, до скоку... А там, у кучерявих водоворотах, гнав наглий бистрець через тiсняву зубчастих берегiв. Сiра вода у сiрiй кам'янiй колисцi, кидалася несамовито. Свiтлий кур горiв купками над кожним лютiшим бризком. Розчапiрена, в'юнка плиска то поринала у ньому очаровано, то кружляла мов опалена вогнем довкола жовтого вару... З усiх сил сво┐х молодих м'язiв Ясиня перегнулася взад i пружна як сталь вiдбилася з рук насильника, - тодi ж сталося щось несподiване. Хмiльний вiд чаду перемоги Кормильчич захитався, але застряг ще крiпше в сiдлi, з люттю стягнув зубела i гострими залiзцями здавив черево рисака. Вкрите рясним потом звiря стало дуба i цiяим масивом свойого великого тiла сховзнулося по однiй з ялиць, кинених верх потока та стрiмголов злетiло з ┐здцем углиб. Викиненiй з сiдла на збiче провалля Ясинi здавалося, немов вона снить... Доперва стогiн звiряти й здавленi шипотом болю проклони Кормильчича отверезили ┐┐. Вихор не бiжить так отвертим шляхом, як вона побiгла тепер верх ховзьких цiлякiв на опiкунчiй кладцi i пропала мiж деревами у сво┐й зеленiй сукнi, чимраз менша й непомiтнiша, подiбна згодом до зеленого вогника мiж вересом i пiсками лiсових стежок... - Мiй коник... мiй, понад всiх! - плакало Ясинине серце. Сонце стояло добре високо, коли пiвжива, з жаром у горлi, з придолом сукнi, обдертим об бодяччя, оглянулася кругом себе: лiворуч свiтили голубi мазанки, у садах знову, на пригорi, кучерявився усатий виноград. Якась пастушка правила насмiшливо i'д другiй, обi невиднi помiж горбовинням: - Що ти, Маруно, свою Пацьорку язиком лижеш, що така гладка? Он i дорога помiж сливи та вишнi i двiр, гей крiсло, газдовитий... Ставище! Останком сил Ясиня вдумалася в це, де сто┐ть; i з зiтхненням повно┐ байдужности упала на чийсь липовий порiг. Дверi пiшли на боки, змисли дiвчини торкнув запах свiжо зi сонця принесених суво┐в, меду на вишнях, гiрко┐ м'яти... Хтось схопив ┐┐ мало не в цю ж мить, волiк пiд рамена у хату з усiх сил i високий голос гомонiв упротяж: - Води! Алло, Фроне, - гей! Була це хрестна Ясинина мати, бояриня Гуровичка, паня Василиса. XXIII. ПЕРЕД БУРЕЮ "Стоять намети як бiль бiленькi - А в тих наметах сидить, господар, Стрiлочки струже i в лучок кладе"... (з нар. пiсень) У Галич звалилися новi полки угорського вiйська. Загуло, загомонiло по всiх дорогах вiд крикливих чужинцiв, що сидiлий на сво┐х малих кониках без упряжi, без поводiв, одним тiлькай мотузком оперiзавши десницю. Пестрi таламани, червонi й зелени стрiчки при вимащенiм i заплетенiм у дрiбушки волоссю воякiв давали незвичайний колорит улицям Галича. Тонкими як стрiли вусами, що ┐х закладали далеко за уха, вони лякали дiвчат i дiтей, вели себе дерзко i не просили за прожитком, - самi брали. Особливо увихалися на захiднiм пердмiстю, де побiч Сурожцiв товпилися Жиди. Впрочiм життя в Галичi пiшло по-давньому: на торговицi день у день переливалася пестра юрба, так само, хоч i з острахом, з виносили свiй крам золотарi, верескливо запрошували до купiвлi загорiлi, довгоносi вiрмени, розстеляли рантухи, мастикс i циновi блискальця проворнi Греки. На сво┐й вулицi чинбарювали кожем'яки, покрикували щiтники та котельники. Дiти змiтали березовими вiниками дорiжки попiд вiкна хат i ладкали як перепелицi. Однак у повiтрю неслося щось вороже... Супроти нових геро┐в дня мало хто цiкавився вже чужинцем пройдисвiтом на Сiльнiй площi, що стояв там у таламанi - панцирi з твердого сукна й широкополiм капелюсi з заморськими перами та встромляв ситi руки за уперiзку з ширинки на животi, нликав нарiд зупинятися. Хiба однi вуличники, що валялися по, зарiнках, слухали ще барабанщика, як бив у барабан i об'ясняв, що вельмидостойний чужинець, посол нiмецького владики, шука║ на║много лицарства до хрестоносного походу. Тим, що вступають у дружину, трийцять гривен срiбла на руку й зброю, кожному ж чурi п'ять битих гривен... Мiщанство, зацiкавлене ходом подiй, живо обмiнювалося думками. Старий, мудрий Олов'янець, голова цехiв, вернув хворий з-пiд Збаража, куди вибрався стрiчати сво┐х слуг з набором дорогого футра, але вже припiднявся настiлько, що брав участь в нарадах старшин. Дiм Олов'янця напроти монастиря св. Онуфрiя був мiсцем, звiдки йшли всякi тихi доручення, де була станиця добровiльно┐ сторожi i куди текли та вiдпливали пiдростки-звiдуни, що слухали як трава росте. Саме тодi явився у Олов'янця Держко, тивун. Вiд дня обману, через який будьте ще раз вмер його син, вiн подався, от як хата, що зрубом осува║ться в землю. Олов'янець у постелi, з лицем закутаним у завiйки, налякав його. - Вас хто так обезвiчив? - скрикнув iз порога. - Закутанi, .як Лазар у домовинi... Вмирати ладитеся? - Вiдки менi знати про це, коли я ще нi раз не вмирав? - смiявся Олов'янець з-пiд бiлих хуст. - Пита║те про оцю язву вiд меча? Вiн показав широко розщiплену рану пiд листям арнiки. - Пригiстне привiз з дороги! Тепер це нiяка новина... - Варко! - загукав через стiну до пекарнi, де чи┐сь меткi руки перемивали посуду, немов дзвонили в дзвiнки. Явилася господиня з бiлим личком як сонечко, у тугiм очiпку й малиновiм саянi, шитiм гладко по лiнi┐ стану. Поклала хлiб i сир на тарелях з квiтками, поставила дзбан пива та з осмiхом саджала гостей пiд покутним вiконечком, там, де боги у три ряди, в лелiтках, синь-зiллю... Вiдсунула ще бiлi заслони з вiкон, аж зачервонiло астрами от як заграва пiд вiтер, а тодi вийшла, сама гей астра повна й величава. - Доле ж моя гiдна! - хитав головою Олов'янець. - Кiлько я по свiтовi понагибався, тако┐ пригоди собi не стрiчав! Ось ┐ду в Збараж слугам назустрiч: тiлько минув Микулин, над'┐хала челядь, до гурту пристало двох крамарiв, таких утлих, покiрних, дрожали б вони, як клоччя на веретенi! Йшло пiд нiч, ми вснули на возах, шумлять край шляху суходольськi лiси, коли гульк! - Стiй! Конi пiшли з копита, та гляжу, ватага грабiжникiв здержала всi вози, далi з лайкою до нас! Чую, хтось iз них кричить: - Соболi везуть, урра! Кинулися грабити, мо┐ мiняйлй й собi. Мiсяць виплив з-пiд хмар, бачу, на обочi сто┐ть ватажок у кире┐ гiднiй, у шапцi з парчевим верхом, вус скубле, будьте все те весела iгра, випрямився проти мене, як свiча. Я зцiпив зуби i пiднiс серце в небо: - Богородице синевiдська, заступи! Камiнь, викинений з пращi так тяжко не паде, як я скочив на нього, згрiб в оберемок i вбив у гортанку нiж по саму рукоять. Клекiт зчинився, немов в озеро звалився доразу пiдмулений обрив. Убили нам одного, поранили других, вiзниковi поторощили ребра, ледве чи вiдiйде, а мене ось як прикрасили... Ще тепер iнодi кров слезить. Весь набiр розтрясли по шляху i перемiсили з болотом i кров'ю... Зiтхнув з глибини душi: - Скiлько горя, скiлько дошкульних, вiд безладдя, утрат! Доки князь жив, шумовини держалися дна, а тепер? Кого ┐м боятися? Княгинi? Своякiв за горами? Стiй кожний та наслухуй, звiдки мечi вдарять! Олов'янець глянув посоловiлий вглиб зелено┐ улицi, звiдки крiзь шум лип одноманiтно гудiли бджоли. - Куди не поступити, Словитовi пальцi слiдно... - вiдозвався Держко по хвилi мовчанки. - Той як вовк тече всюди, де б пiдiйти, обманути, заграбити, не здержиться й перед рiдною кров'ю, якщо вона йому на перешкодi. - Чули ви, може, що його дочка-одиниця пропала? Хотiла вiддаватися проти батьково┐ волi. Говорить про це весь Галич. - Не знаю нiчого, як хом'як загрiбся я в оцю хижу, язв ради... - правив Олов'янець. - Говорять, Словит пiдступом вiддав ┐┐ Кормильчичу iз-за сво┐х обрахункiв. Зависоко вже Славно пiдлiтав, то зв'язав його з собою. - При тiй нагодi усi Словитовi прихвостнi погладшали! - мiркував Коснячко. - Срiблом у чересах поцоркують! Один iз них, путник на Афон, розчерепив торiк голову старому Iса┐, що торгував медом, а другий, досить сказати, Словитiв чура з ляцького вирiю, Жмиволос... - А, щоб тебе Обида поняла! - скрикнув нараз Держко i лопотливо пiднявся з ослона, аж чорний кiт господинi скочив стрiмголов iз високо┐ постелi, майнув промiж гостей, щез. Вулицею йшов боярин червоний, як кат. Вiн зупинився перед старинною капличкою край монастиря, нишпорив хвилю у калитцi, зачiпленiй об черес грубим, срiбним кiльцем, виймив звiд-там милостиню i поклав на череп'янiй жертвеннiй мисочцi бiля нiг нагого святця, Онуфрiя. - Дешево вiдмолю║ грiхи! - зареготався Олов'янець, аж Словит, бо це вiн був, оглянувся здалеку i обвiв пусту дорогу витрiщатими очима. - Христолюбець, возить попа i церков з собою, але чорта у першiй почести держить! - глузував Олов'янець. - Та хочби ти й розсiвся, нашi сторожi розставленi, у замку певнi люде, по боярських житлах нишпорять нашi босоногi звiдуни... Всюди ┐м доступ, ремесла ради! Уся волость обнята чуйною сiттю, що дрожить вiд найменшого леготу. Закороткi тво┐ кiгтi, старий лисе! - Хтось у хату! - замiтив Держко й похопився пращати, але гостинний господар не дозволив. Тимчасом пси пiдняли лютий лай. Хтось живо йшов у хороми. - Здоров, брате Ганусе! - загукав Олов'янець i припiднявся радiсно назустрiч людинi в сивiй опанчi ремiсника. - Чей миром ще коло тебе, старий друзяко? Гiсть крiпкий, як гарбуз, з одишкою, заговорив пiвголосом: - Нашi стежi переловили на ┐ли┐нському урочищи висланцiв Словита i'д Рюрику, у Ки┐в. Мали хартiю писану, а в нiй вказанi мiсця, де сидять табором Угри, де мiсто береже зброю, а де приладдя ради пожежi. - подане число залоги, намiчена кожна стежечка у Галич, кожний колодязь, ставник на розпуттi... - Глядiть! - хрипко скричав Олов'янець. - Проти династi┐, ще й проти громади! А христопродавцi, Iскарiоти! - Хартiя у нас, - а висланцi? - продовжав Ганус, - не топтати ┐м вже трави-мурави! Виспiвали все: у Словита ║ полку оружникiв, тихцем розмiщений по його селах, i з цим вiн пiде проти власних братiв, одесную князя чорноризця... Так само Путята з Корелич, Дедько, Филип Шумавинський... -Що ж далi? Про це ворони плещуть по дорогах! - Ми вислали людей в Красний Двiр, де Словит, як лис у дебринцi, прича┐вся i ждав. Найшли там многоту збро┐, харчiв, всякого во║нного придбання i забрали все до стебелинки разом з господарем. Вiдвiдали i других, примкнули Кормильчича до якогось часу... - Що ви! Словит попри нашу хату ходить! Гiсть вдарив об поли руками: - Правду казав соцький Момот! Вiн менi клав очi в голову, а я не порозумiв! О, триклятий, не заяць його перейшов! Та нехай i тiлько ухо з лiгва покаже, вже я його закутаю! Не буде нiхто знати, йно Бог та я, ще й свята земля! Занiмiв... Трепетливий, високий свист пронизав повiтря i над самою головою Олов'янця вбилося у стiну смертельне залiзце... - Все одно, що в хатi, що в лiсi... - спокiйно покмiтив Держко. - Аль Словитова стрiла, братцi? Палкiший Ганус кричав: - А скритовбивцi, Перун на вашi голови! Оперiзався миттю i вибiг. Улиця була пустiсiнька. Тiлько у сусiдськiм садку безжурно i виспiвували дiти: - Гей, воротарю, отвори воротонька! Тоненький чийсь голосок питав: - Хто там ворiт кличе? Йому вiдповiли юрбою: - Ярi┐ бджолоньки, як дрiбнi┐ сльозоньки... I знову: - Що нам за дар везете? Сонце сiдало надвечiр у жовтих туманах, наближалася буря. XXIV. РОЗПУТТЯ "Нi про┐хать, нi пройти, Нi через сад перейти..." (з нар. пi