рiлив пiд теплий сумерк, як трираменний огневий сигнал. - Пiд Галичем ║ урочище, Вiдун, туди текти на конях з луками, з бардою, корж у тайстру, буката будза, годi. Проче у мене на руках. Подумав: - На Купайла вiдай поспi║те у свояси. Ще говорив, як праворуч, там, де шафiр розчолин розв'язувався в лагiдних спохиллях, заграла огнями потрiйна ватра, червоний пал облетiв царини, став. Ждан осмiхнувся суворо: - Улас. В цю мить зачервонiло далеко лiворуч, iскри жузжали там, як чмелi. Ждан уловiв удруге: - Скакун. Ватри горiли одна по однiй, широким вiнцем вкруг гiр, а Ждан вичислював чимраз скорiше: - Чудин. - Мовчан. - Забор. - Поглод. - Стривiгор. Повернув i'д Дужовi смажне лице, мiдь: - Завтра, поки сонце здiйметься он там, над Бiлою Кобилою, прийдуть по мо║ слово. Не токмо що в тво║ Бiдунове урочище, - до самого Пекуна в гостi вiдповiднi... Хлопцi до набутку! Дуж облеплено приляг, пiдпер голову на розчепiренiй долонi i сказав з ┐ддю вглиб колиби: - А того там.. заберiть зi собою! В тiй хвилi з купки ялиць вкруг овечо┐ кошари сховзнулася хмарка, випрямила перед себе обрис рамен, плила. На грудях, зрожевiлих наскрiзь, палiла низка свiтлушок, семикрапчаток, скрипакiв, приспаних блекотом i пряним пахом вовчих черешень. У якийсь раз звид обiгнувся бедрами, як п'ядун верх вориння, заморгав смарагдовими вiями, мов промiж теплих слiз, i щось крилате, шурпате вшелеснулося в ялiвець з головою, нiби в кубельце. ... В глубоку нiч Дужем кинуло з лiгва, вiн провергся в радiснiй чуйности душi, вiд вражiння сили, нацiлено┐ до мети. Чув себе на верхах гiр i на верхах життя. Тоя? Розумiв, що ┐┐ не потребу║. Один раз, коли сумнiвався, там бiля хати вдiвця, у прочуттю майбутньо┐ обиди шукав опори ┐┐ плечей. А вона, з посвiтом втiхи й печалi в очах, заквiтчана, мов лiтна дiброва, слухала, як мече в юрбу слова нечуванi й цвяха║ ними, гей вогнем. Тепер Тоя не. належала бiльше до круга його судеб. З цим допевненням сум сплив на Дужа як блиск. Щось унутрi закупа перезрiвало, ждало на час, щоби скотитися з висот униз, або пiдняти знизу уверх. Сила його шукала шляхiв до ново┐ перемiни. Ось шумить ущерть безголоса глуша полонини, будьто сотнi лiт йдуть, минають i вiн, не вiн, а хтось величний, в чаплиних егретах, з пiрначем, нi, ще не той, а хтось битий на паль промiж шальнi вогнi ру┐н, - пробiг, iнший знову, в'язнений в казематах, зацитьканий в снiгах... Простягнувся полегки горiлиць, впер очi в тьму. А тодi - ясноока павутина сперла груди об одвiрок i пiшла вперед легко, мов по склi. До руки в завiйках косами схилилася, цяткастою згардою блимнула самоцвiтне, зiницями нiжила, вела... Писана краля, нявочка! Рявкнув свист понад кутн║ лiгво, зимарка загула, Дуж встромив нiж свiй у нявчине серце, - i лютий, впав в iмлу, як снiп. XXIX. КНЯЗЬ ЧОРНОРИЗЕЦЬ "Ой жнiте, женчики, обжинайтеся, I на чорну хмару озирайтеся..." (з нар. пiсень) Пiд Купальну нiч, як вiдьми летять на кочергах у Ки┐в на грище, стежi Рюрика були вже недалеко Днiстра, один скок вiд Галича. Сам на┐здник гнав обiч чернiгiвських i смоленських князiв на чолi купи полкiв у шкiрах та залiзi. Сипалися нiби наглий град грузовиною й пiсками, полями як рута, левадами в росах, пiд хмiльний спiв перебендь, приповiдки смiшак, лицарську пiсню боянiв. Спiвець чернiгiвсько┐ дружини Ходина ┐хав поруч княжя, - велич у невидимiй коронi, окрил на ньому з багру розшитий пiд злотоглав, япанчиця з фiялкового шовку з узороччям, - колпак iз полумiни, з чорногр соболя. Спiвцеву гуслю, як ковчег Господен, везли за ним у колiсницi заплетенiй дубовим листям... Пiд Микулином поталанило Рюриков!. Галицькi полки подалися та йшли у вiдворотi на Галич, де була крiпка точка опертя. За ними весело поспiвав Рюрик, з червоним, як лисиця, сво┐м сином Ростиславом. Вiн згадував iз самохвалою стару зарву з Романом о Торческ, Канiв, Трипiлля... Клекотiло у ньому, гей буря, вiд спомину жахливого примусу, пiд яким вiн, Рюрик, коротав сво┐ днi й ночi у мниськiм скельнiм затворi, скований без ланцюгiв одним непохитним словом Мстишиного сина. Приборканий стопою переможця, коли рука пашiла до мести, як мiд, вiн бува, читав з розпуки й нудьги у сутiнках старовiцького крилоса Видубицького монастиря. Розбирав Поучення Василя Великого, Пандекти Никона Чорногорця й засипляв над Златостру║м, - пард промiж овечок бiлорунних... Ликував. Блiде i темне, немов згашене, обличчя смiялося беззвучним смiхом, вiд якого серце забувало iти сво║ю дорогою. I коли похилений на гриву бахмата, всю в стрiчках i брязкальцях, гнав в'юнко через галицькi землi, здавалося, що се змiя, готова вжертися у п'яту босоногого. А хижа чадь, як на весiлля, текла вслiд йому: буйно гомонiли дудельники на постоях, бiля кострiв iз кiтлами спiвали розгульних пiсень мандрiвнi шибайголови i кричали хвалу вiйнi захожi Варяги, пiднiсши уверх оковане залiзом пiдборiддя, як вовки, що виють проти зоряних висот. Коще┐, обозна служба й собi безжурно та глупо пирували. Купальна нiч була. Десь там по селах бiгли дiвчата понад воду топити Купайла, вiльхову тичку зi жмутом волошкiв та м'ятки, з горючою свiчечкою промiж зелень, та спiвали веселу пiсню старих часiв: - Iде Купайло топиться, А за ним дiвки - дивиться... Хмуроока свекруха оминала колиску з червоним яблуком верх перевiса, розповитеньке онуча, що пручалося там у крику без слiз, i глумливо подавала з порога вiстку мiсячнiй ночi, людському поговору: - Ой, люлi-люлi, дитя, спати! Не на роботi твоя мати! Ой, твоя мати на вулицi, Розводить дiвкам Купалицi... З глибини садiв, з висоти сiльських перелазiв вiдповiдала ┐й пiсня невiстки, закрiпощено┐ до суду-вiку у свекри осудливо┐ та неприязно┐, у мужа розтратника та п'яницi: - Ой, як я маю виходити, Вам Купалицю розводити? В мене свекруха не матiнка, Дитини менi не вколише, Мою утiху тяжко ла║... В Купальну нiч, як вiдкриваються сокровища, цвите папороть, а сивобородi старцi сiл вбивають на черездорожах осиковi кiлки проти вовкулакiв. Галич зловiще насупив старi брови i дожидав гостей, - не з хлiбом сiллю. Надднiстрянська долина-звабниця простерлася сивими пiсками, емальовими островами лiсiв, байдужа на все, що не було нею. А чорноризець гуляв, - його гнучка тiнь здавалася падати на цiле мiсто, обведене потрiйним валом, палiсадом з могутних цiлякiв, рiвною зверху, як улиця. Воно щораз горiло наново вiд пожежi мiдяних кольчуг, списiв зi сталi, крилатих шеломiв, високих... Крiзь вирiзи у срiбнiй блясi, що опускалися з його шелома на обличчя й шию, аж по груди, Рюрик глядiв дремливим поблиском очей, як сонце, що викотилося, - криваве. Його кiстлява рука мстила i перед очима джури, який не вспiвав подавати йому стрiли, лiтали багровi рiзки. Полудневих ворiт боронив Милонiг iз Бобрики, одноокий Кмита i оба Хиличi, Лазар i Марко, ┐х сили скрiпляв десяток чорночубих Радивоевих синiв, кушнiрський i кравецький цехи, сотка угорських лучникiв. Сам Радивой обгорiлий i чорний, як Огарянин, вiд пороху та поту, стежив пильно за летом камiння, - де справив розреготану пащеку смертоносних порокiв, дубовi зуби шереширiв та стрикусiв, там зараз же позiхала зловiща прогалина, немов обсмалена громом. I Радивой рум'янiв доброю местю, трiумфом героя. Жара чимдалi розсипалася бiлим пилом слiпучим, i сонце, завiшене над головами, з ┐дкою силою розпiкало тяжкi скрижалi щитiв, слiпучу луску нагрудникiв, червонi вiстря мечiв. Андрiй з Болохова держав у лiвiй жменi стяг, розшитий тризубом, гордий скарб держави, золотий i голубий, як зоря серед неба, - у правiй стискав копi║, зрум'янене кров'ю i сонцем. У тисячеголосому роззвуцi смертного хропiння, безумно┐ лайки, окликiв трiумфу та голосних чи┐хось молитов сторож знамени п'янiв як на розгульному пирi. Бiля Андрiя так близько, так вiрно, як власна тiнь, боролася за честь Галича, за право народу, струнка гей смерячок поява у панцирi з прозорих мiдяних спiраль, крiзь якi мелькала соняшна зелень опанчi. Борець-дiтвак орудував списом чи не вперше? Вiн чигав скупчено, весь замiнений в око, поки чорнi, жовтi й червонi туловища зайде┐в виринуть купою верх бервен частоколу, а тодi бив вiстрям списа у саме серце пекла. Пiдскок, бойкий гей вiтер, яким вiн падав аж на край стiни, щоби вирвати з ворожих рук опору й вiдштовхнути ┐х, навiки нiкому непотрiбнi, пригадував наглий фуркiт птаха над ватагою хрущiв, що жузжать серед листя, - а пал рухiв, дуже молодий, заставляв декого обiч, тiлько не хорунжого, повертати на борця захоплений блиск очей, короткий, як ви┐мок хвилини. Хто був борець? Нiхто не знав його. ... Полудн║ повернуло i'д заходу, блакит посiрiв. З укрiплень церкви св. Богородицi, де скупчилася головна сила угорсько┐ залоги, гнало камiння, мов зливний дощ. Люди вмлiвали зi спраги, очi переставали видiти. Як на те, вискочила з глоти босонiжка, вуличний смiльчак, з двома жовтими кiсками на раменах, - зняла з плiч повного дерев'яного водоноса i заткнувши в оспiхах крапчату спiдничку за стан, пiдбiгла з цинiвкою до першого на стiнi. То Андрiй зiрвав iз голови свiй шелом з вiзерунком парда над очима i верг у чи┐сь стрiчнi руки за глотком води. Не зрозумiв нiчого, коли филя тепло┐ крови поплила йому зi ши┐ на груди, а свiт пiшов широким перевертом. Вiн упав на колiна, аж дзвоном жвякнула мiдь наколiнникiв, затрiпотав пустими руками, як на глибинi, а тодi повернувся лагiдно убiк i миттю простяг горiлиць. Прискочили до нього Лазар i Марко Хиличi, заплели раменами i волiкли аж там, на край стiни, де на Андрi║ве тiло ждала многота корчавих рук. У цю ж мить грянув кругом крик пiд небеса, але вони не чули його: - Стяг! Д'горi стяг! - Ай! - замахав руками чепурний хоч у панцирi лицар iз Франкiв, Одiльон i спалахнув унутрi як ялова скипка вiд сердитого розчарування, - ось знову слабке мiсце! Глядiть, друже кюльфе, яка нестiйна метода боротьби! Удар змiстом чудовий, та по ударi - порожнеча... Видержати б до кiнця, м'язи в зусиллю, дух напоготовi й побiда ┐х, а вони... Як дiти легковажать ворога! Очевидно, цей б'║, аж трiски летять! кюльф, високий, ставний парень у пiвнiчнiй збро┐, блиснув оком, як рись, i закляв: стрiла Рюрика зiрвала якраз кичку з його шелома. Кинув борзо крiзь спеченi губи: - Зi Сельджуками було гiрше... I весь замiнений в око, потонув наново у боротьбi. Не задля цього вiн прибився туди, щоби у розслiдах над во║нною тактикою Руси лягти головою! А Рюрик, стоокий, звалився туди, як грiм, - i пер... Заклекотiло на стiнах, безлiч рамен витягнулося наобум по уронену святiсть народу, але дарма! Сутолока, нiби безпросвiтна метiль, накрила собою все. Внизу ж Рюрик плигав рисем промiж сво┐х i кричав хрипло, аж кров трискала з посiчених губ: - На прю! На прю! Хто це? Нiби небесна ява у промiнню прозорих спiраль нагрудника, нiби той смеряк, що загравою оплив як золотом, двигнувся над столочений лан людських тiл незнаний герой: вiн станув навшпиньках одно┐ ноги. Друга ж будьте пiдлетiла всп'ять на невидних крилах... Одну, однiську хвилю вiн хитався пiд сво┐м сяйливим тягаром, тодi, як зi стiни падав попри нього чийсь молодий, розхристаний труп i зараз же випрямився у почуттю величного моменту, та високо в лазур пiднiс клейнод без цiни, - стяг подiбний сонцю. - До нас! До нас! - кричали з перших рядiв, де виднiла прогалина, нiби видерта зубом собаки. Борець зачув цей зов iз нутра тисячi серць i як ластiвка на свiжу оранку, так вiн упав грудьми на те мiсце, де стiна щитiв розсунулася нагло, немов дараба на крутiжи Черемоша, i широко роззявилася загуба. Порожний трикутник, димуючий хмарою дрiбного залiззя промiж два скосi бльоки оборони, виповнила тепер грiзна народня орiфляма, як змiст чину понад всякий опис. У крилатому пiвруховi борцевих колiн, у дiвочiм пiд'║мi рамен блиснула довкруг дика краса борнi, вiд яко┐ скосий бльок щитiв зiйшовся верхiв'ям i стопив водно. Навiть стрiла, що шугнула з зойком край стягу i зарилася не в зелене узгiр'я, нi, - в йно що розтулену грудь, зеленню перевиту, - не змiнила нiчого в суворiй силi моменту. Стяг стояв ще одну мить нiби закрiплений останнiм в життю хотiнням людини, а тодi закрутився довкола сво║┐ точки опору, ще став... Поки обi русi коси, що виповзли з-пiд панцира в прозорих спiралях, - в лицарськiй хвалi замiтали стiну, i повiк молоде Ясинине тiло з раною, врубаною в серце, перемайнуло в товпi, повернене щасливим обличчям проти вечiрньо┐ блакитi, понурий, запечений в боях первенець Радиво┐в ухопив прапор обiруч i скакав похило туди, де ще кричали щосил: - До нас, до нас! Навала стрiл зашипiла, заревла, стало мрачно, як на досвiтi. У сей жахливий сумерк, що вже через хвилю став чогось то прозорiший, у зловiще вiдхилення в один бiк грудей, рамен i плiч, впала нагло як гураган непроглядна, здавалося, галич, - не галич, а розколихана ярим гнiвом буря чорнолюддя. Ринула на конях без шеломiв, без щитiв, страшна, як праведний суд. Жв'якнули ┐дко коси, червоним блиском вдарили сiльськi бардини i глухо озвалися цiпи на смертельному току. Хто вiв ┐х? З ким прийшли? Ось вiн, пружний, гей рись, що паде на цiлу стаю собак, Ждан... О, як горить це темне чоло пiд зiсуненою взад кропивною шапкою з пiдвiсами! Як скачуть по раменах жмути волосся, нiби снопи вогню у розгар пожежi! Як женуть опередь нього потоки народу, воюють колiньми й зубами кожну криваву п'ядь землi, - кричать перемогу! Слiпне сонце вiд багру капчурiв, гясне небо вiд шафiру хусток, вiд крисань у перах джой! Ще раз! Ще раз! Рвуть списи, щити з остовпiлих рук, побiда ┐х! Андрiй з Болохова дужався з вiчною тьмою, - то падав стрiмголов з чорними бурунами в отверту пучину моря, то знову вiднаходив себе на одну мить, на филях свiтла, в дорозi пiд самi зорi. В один мент свiтло винесло його ще раз туди, та не вернуло назад. Як роса чистi, як мова непорочних заколоколили колокiльцi на вечiрнi мниськi молитви: - Радуйся, огненний столпе, наставляяй сущия в тьмi... У горенцi на вежi замку стояв духовник Романiв, Варлаам, та глядiв на ворожу навалу, - хмарою зсунулися брови на тяжкi повiки, старець розмовляв з Богом сво┐м словами Письма: Правив: - Господи, яко вогонь, що палить дiброви, пожени ┐х бурею Тво║ю! Нехай щезнуть, як вода розлита! Нехай отвориться преiсподня i проглотить спомин ┐х! Небо затяглеся сепi║ю, майже без сумеркiв схилилася нiч. Червоно-золота пiджога, що на кiлька хвилин розгорiлася край овиду, згасла - на поля упали вогкi тiни. Обриси галицького побо║вища очеркали аж понад днiстрянськi очерети кривавi щупальця смолоскипiв. Вони розглядали землю, шукали побитих i намiчали просторонь, на якiй лютував бiй. За ними рокотiв грiм i тяжко вдарили першi каплi дощу. Наближалася буря. В ┐┐ несамовитiм шумi пропали без слiду згуки кiнського тупоту та скрип колiсся пiд раненими й во║нним статком чорноризця. Що жило, йшло нарозтiч. На раннiй зорi, по-молодому сизою хмаркою переснутiй, роздер, правда, мовчанку пекельний ломiт мiйських таранiв, але на зачiпку не було кому вiдповiсти. З повно┐ груди задзвонили тепер дзвони всiх галицьких соборiв. Нарiд плив товпами, от як у Великдень серед окликiв, гомону, лент, спiвiв, мальованок... Плили i з сiл, йшов безпечний гомiн, повiльний: - Страшнi ж вони, отсi Караколпаки, Господи, воля Твоя! Вечером так бо┐мося, аж пов'янем! А приймемося вечеряти, напотемках тарахка║м ложками. - I наше село весь день бiльше на воротах, чим у полi... Як котрий суне, то ми в крик, нiби за свиньми, а жiнки, - котра на пiд, а котра крiзь вiкно, на городи. Радiсть розпирала серця, починалися жарти. Хтось гамував: - Гей, а з котрого там села такi розумнi? Промiж жiнок шугав на оспiгах кюльфiв чура, простоволосий, кутав лице в обi долонi, гей вiд лютого болю, та якась бистроока з пiдгороддя налетiла бурею, за рукав його, зрадiла аж тепер вiчним лазуном: - Курей тобi, нiмото, а? Селами красти сновига║ш? Ще одна в мене плента║ться на твiй недiлешний обiд, харцизяко! Перiщила його зi смаком, - хто навперейми, - й собi. В цю хвилю закрутилося як вiтром по рiвньому: з ревом, смiхом, проклонами товпа гнала опередь себе жiнку, простоволосу, в парчевiй ширинцi й жовтих Звенигородських чобiтках: - Ти, зраднице! Ти вража причепо! Шовком плечi наряджу║ш за людський плач? - Така, - з втiхою мiркувала Ситничка з Чешибiсiв, - спiдницi пiдтикала за стан, жидам воду доносювала, а тепер бояриня учинилася! Вона б рада, щоби вiйна була сто лiт! А наша газдинi мала хату й маржинку i всяку розкiш, то ┐┐ шовки не в диво, нi... Ох, то-сми колись добирала, ба це б, ба те б, а сегонне зблiдла-сми, путерi нема! Угри нас безпечили, безпечили, а вражий син як увалився, до маржинки, до возiв доступити було гляба, всю працу-смо полишали... - Твiй талан, любко, довiчний, бо на сво┐й землi сидиш! - правив хтось повагом, як схимник. - Зате зайдеям гей тiй пiнi на водi: забулькотiли й нема. Так, - битий соромом, жалений ранами, по слiдах недобиткiв, що не дбали бiльше про нього, обсмiяного повiк, князь чорноризець втiкав, куди ноги несуть, з жаху, щоби Андрi┐в меч не запер йому дороги, коли не на Ки┐в вже, то бодай на Овруч. Вiн пер, нiби ослiплий зi стиду, грузовиною й пiсками, нетiччю та суходолом, крiзь столоченi хлiби, знiвеченi соняшниковi га┐, метав проклони на власний слiд. За ним волiкся вмирати його порубаний джура Домавiй, вiрний до смерти. XXX. ШОЛОМИ В СОНЦI "Зберемо женцiв, сiмсот молодцiв, Зберемо возiв, сiмсот обозiв". (з нар. пiсень) Заходовi облаки, як сувiй золотоглаву промiж соболi, понад чорнобiр. То тут, то там хатка зчервонена попалом у туманi верб. Осторонь кривулькою потiк, при берегах посвiт несамовитий, - течiйка крови з чийогось серця. Он вражий лучник розтягйувся горiлиць, руки долонями уверх. Повз пальцiв бiгають муравлi, червонi й чорнi. Лучник трiва║ посеред зелени, нiби наслуху║ згару, ще й доси з куривом. Або мрi║ з усiх сил, приспаний терпким дурманом материнки, вiд якого хмелiють також муравлi. На устах осмiх, трохи нiяковий, нiби ухо чу║ ще доси твердий глум села: - Гей, як баби заберуть кочерги, то мете i штани лишати! Нi чечiтки, нi синиць, глухе гилля над бовдурами придимлених стрiх. Нiде бiльця дорiжкою, нiде... Це П'ятиднi, над селом двiр Товстого. У далечi обриси стольного мiста Волинi, золотий посвiт Володимира. Княгиня сидить пiвлежма у крiслi в коверцях, високий копiт пiдков, що йшов з нею крiзь битi шляхи, не вгава║, - кожна думка це блиск i ритм колiсся в лету. Малi ноги у чижмах задертих, як червонi човенця, - над головою низький пiвкруг стелини, дiлений вчетверо, уся ж гридня пiд трьома аркадами в дванацять лукiв, як кам'янi брови. Промiж поля трикутних глибин письмо: мiсяцi в лицях. Кметь у кучмi, що грi║ руки побiля ватри, дiвчина, що несе квiтки, винозбори... Все пiд старовiць-кою склицею, яко┐ тайни не зна║ нiхто. Яке ж це добро стежити ось так без руху за крутiжжю тiней верх полив'яно┐ долiвки, скринь зi свастикою, добрим амулетом, ослонiв пiд налавниками у жовтих огнях! Прогули страхiття роз-пучливого подвигу, лiгва в незнаних житлах, сни, насупленi недовiр'ям... Ще й ранки, коли в трепетi душi стрiчала Аклана бiля воза, як ладив його до дальшо┐ дороги! Мiг же, хоч з тавром, цiльнути нiччю зi скарбом Мстихiв у степ, у вирiй... О, добро мрiяти! Вiд пiль ген бренькiт серпiв, гострених об бабку, якась гребеночка ма║ рукавами над головою, нiби ладиться злетiти над свiжим курганом, над розбитими межами... Спiва║... Будьто й не слiдно ру┐н та згару вiд пiмсти Лiсконогого i сонцем осяянi всi дороги, де гнала в крику i кровi громова сiч Андрiя. Княгиня слуха║, - крiзь недопертi дверi два голоси, музикою один матери, а другий дитини: - Що гляну, донечко, черешень у кошiлях хоч жмутком та поменше. Вечiр iде, нiкому рвати знову. Чийсь пальчик на устах, голосок iз сопiлки родом, раз смiх, раз сльози: - Богиньки з черешнями всумiш, матусю... Пiдтягне кожна зелену нiжку пiд себе, нiтрохи ┐┐ не видно. А тiлько ви за дверi, щонайчервонiшi навтiки, котра на пiч промiж сушеницю, а котра в комору, у глечик iз молоком... Хтось там жваво пора║ться бiля челюстий, хтось вигуку║ упротяж: - Богиночки, обманнички, а гетьте на гилля! Стук-стук! Увiйде Товстий, просторiчний: - Княгине, я тiлько що з Володимира, запора┐в в'┐зд у замок на завтра, як бажа║те. Мiсто кричить пiд небо з утiхи i з усiх сторiн текуть люди зi свiчами в дарi церквам, а рада мiста i вислала в замковий собор шату зi шкарлатного оксамиту i коня, цiлого в шкарлатi. Викочують бочки зi смолою для вечiрних огнiв, грища висипують пiском, а силачi мiста заздалегiдь обвивають п'ястуки шовковими хустками для завтрiшних дужань об меч, дар столицi... Обернувся, слово молотом, газдiвське: - Дiвко, гей! Вiн дав дорогу чорнокосiй служебцi з вечiрним сонцем в очах: - З княжих це скарбiв, - шати вашо┐ свекри, храмовi... Служебка стелила верх скринь наруччя уборiв, твердих i шумливих, як наруччя листя. А скринi яснодубовi, а ткань золотом процвита║, на шовку птахи i гилля, квiтки i звiрi. Сукнi ж як дзвони, - з узькими станами, смугнасте сяйво у згортках, нiби вiд хвилi високих грудей, вiд тайни минулих красот... Верх уборiв рантухи бiло випранi, з мереживом так чiтким, як день. - Колiсниця мабудь i'д нам жене, - покмiтив боярин. Справдi, загуло брендяком, - стало. Княгиня перепрошувала Товстого: вiд втоми i насолоди спочивком сидить оце самотою, осторонь всiх. Прижмурила очi до пiвдитинного смiху: - Скажiть, боярине, чи ║ ще край ки┐вських ворiт у Володимирi така вузька вуличка, що коли ┐де вiз, запряжений волами, треба тiкати у сiни домiв, щоби не настромитися на роги? - Де ж ┐й дiватися, княгине? - i собi осмiхнувся Товстий та перечесав рукою чуба над чолом смiливця, у загарi бо║вих днiв. - Вуличка ця сьогоднi одна з найбiльше вiдомих iз-за ситих складниць i веселих купчих. - А коли так, боярине, то чи ║ ще над домами старих Товтивiлiв поперечка з мальованого дерева, що торчить над дорогою, як дуга над потоком, бо оба доми ║, як рукою подати, напроти себе? I чи доси цею дугою бiжить хвостатий лисок iз дерева, а за лиском дерев'яна стая собак? Хотiла ще питати, але нагло припiднялася в крiслi, вергла думку понад поля: - Трох ┐здцiв на окрутi бору, трох ┐здцiв пiд штрих, як один! Поводи червоними струнами, а кички шоломiв в адамантi, в росi. Триглав, Триглав з чорного каменю, що кинув святий остров i здоганя║ життя! Ох, як там конi в'ються, що рвучкi, що грiзнi! Товстий не ворухнувся, запевнений понад всякий сумнiв: вiн знав, хто це. - Так ┐здять трiйцею Мончук, Никифор i Мстибог. Романовiй кровi волость настяж, от що жене ворогiв з ┐х нагрiтих нор; Ще оклик Товстого гримiв пiд стелиною, коли його накрило глухе ридання, хтось там упав у стрiчнi обiйми i кричав iз дна душi: - Горе менi, посестро, повiк! Мстибог з братами стид приняв, у голий свiт утечу задумав... Ратуй мойого дружину, всiх! Жадаю милости, тригубе прошения приношу... - Мстибог? - повторив голос ясний, як скло вiд нагло┐ стужi. - Або ж вiн чого дожида║ вже тепер для себе? Глянь, як несе свою гординю верх голови! Куди ти? Пiд копита? Проснись! Тишина гей пух глаго┐ть упадок з висоти надiй. Як любо вiд заграви, у якiй вже цоркотять красi крильця вiщиць! Чути на обiйстю тверду мову Товстого i ще двоголос, жiноцький, тодi змовка║ все. Свiт, як вода, промiння по береги. Далечi малими ногами не побороти, мрiям - це iгра. I ось княгиня хилить важке чоло пiд уплiтками, очi видять, хоч вi┐ упали вниз. Галич мро┐ться, Рафа┐л з бичем над звидом коний, слiпа старчиха Нонна... Спить. Яка шумлива пустiль перед нiччю, як много край шляху могил! Святi га┐ народу, свiдоцтво Чину, нетлiнно записане в майбутнiм. Червонi човенця пливуть промiж шелест барвiнку, блудять... Найшли, дорога як блиск, простiсiнька. Самiтна йде княгиня, двига║ молодiсть свою, до смерти одна. Або ж це молодiсть так важить нестерпимо? Це Мстихiв пай, прадiдний, що його вона двига║ лакомо крiзi бiль всiх жил, корiнням врослих у серце. I дивнi ж бо дворища кругом! Вкоротився талан, погибла широчiнь, газдовита... Люди, доземки, як за димним склом, нiби тiльки нагадують самих себе... Мова у них змаргана, байдужна, - засвiтить парча, як огонь i вiтер, то бiля не┐ лата з чужого плеча... Краса i мiць, - о, як далеко! Невже ж уся кра┐на, божий рай, прогнана в старцi? Розгорта║ться сувiй-далина: шлях на Болшiв, Чев? Хiба ж i справдi Галич це, що лежить купою нужди у глухiй долинi на просторонi залукв'янських пiль? Невже ж це Галич у диких корчах, з його сороком соборiв? Княгиня томиться непоко║м й озира║, де б припочити. Перед нею поле в бур'янi, без стебелинки хлiба, а сидить вона на поторощенiй колюмнi. На овидi якийсь корчавий Дуж у сорочцi до кiсток наляг собою на соху пiд залiззям. Сив-зозуленька ку║... Нога у червоному човенцi, сперта об камiнь, замiчу║ там вимовнi нерiвности, скупчення сво║рiдних скульптурних лiнiй, - i чинить рух назад. Це викопаний iз землi капiтель, на якому бiлi║ людська маска iз суворо вип'яленими очима. З ┐┐ отвертих уст повисло буйне ростинне плетиво. Вiд глухого удару в серце мандрiвниця слониться, шука║ думкам опори. Хiба ж це... храм святого Пантелеймона? Он двi знайомi колюмни порталю, зв'язанi в безсмертнiсть снопом рiзьблених архивольт. Мiра, спокiй i велич: мармур, оникс i стобарвне камiння. Та який це вбогий лахман над клейнотами вiтхненного орнаменту? Який глум завершив могутню наву насильством безглуздого склепiння? Хто забаг? Хто смiв? Та пробiг! - На рiднiм сходi, ген, вiд Днiпра, зойк копит в огню й золотi? Вiтри з-над моря, орли степiв? В iскрах шеломiв цiпкi, як свiдома воля, ряди бо║вих чет? Опередь вождь-вибранець, з сивим бахматом водно? Гей, як там лiтаври грають, як у курявi рокотить табор, ще й спiв гойда║ дерева! А вiн, юнак-гординя, цвiт душi поколiнь, Ждан мiлiонiв серць, мов башта утверджена верх всiх... I високо пала║ свiт меча витязя, якого мати ще в лонi сво┐м назвала генi║м народу. То княгиня повисла очима на слiпучiй картинi й боговiйний трепет поплив крiзь ┐┐ серце: - Витай, велична сило, що вста║ш iз лона вiтчини! Ти непоборна, що була, ║ й будеш! Хиталася як лист пiд легiт тепло┐ туги: - Шеломи, мрi║, о, шеломи в сонцi! Сяйний звал обкрутив ┐┐ мов у танку, мiниться день, лопочуть стяги, полум'я мiди кричить у простори: - Слава цiлинi, Романовiй! I зелен-бiр мете землю, шумить: - Владiйте веселi, ви, що зберете все в ║дино! Iще грають веснянi води пiд дарабами, шуга║ живина верх тисячi потокiв: - Вам, споконвiчнi газдове, все до дна, скляче й срiбнолуске! Земля ж, глянь! Розсiка║ться рудою й мармором, б'║ цiлющими джерелами, у пристраснiй жаждi, - вiддати все сво║. Княгиня спить. Котиться сувiй-далина: над Сяном ватри горять... Молодi груди, опертi об зброю, стережуть вiчних меж. Он дуб сканду║ в повазi повiсть про красу борнi. Кожда п'ядь землi тут - свята. А там, - обриси могутних мiст шпилями здержують хмари. Княгинi звиджу║ться, що це селища самих святинь. Шум життя, як луна казочних розговорiв навдивовижу уховi б'║ в землю з птичих висот. У крутiжи блискiв роздира║ повiтря стрiмкий лет колiс пiд звидами вiтрогонних ковчегiв. Чиясь рука встромлю║ тугiйше трясучку калини за синь-обшивку шапки. Гилька смi║ться всiми ягодами вiд руху завзято┐ голови. Щораз перекликаються стiйки. У лунi стежних огнiв пiсня черка║ воду, ластiвка... Стук! - стук! Дверi настяж... Увiйде Товстий, просторiчний: - Ви мабудi спали, княгине? Насилу находила себе: - Так, я снила хвилину i ще гойдаюся промiж мрiй. - Моя сiм'я б'║ чолом, просить вечiрний хлiб iз нею подiлити. Княжичi? Не проснулися ще з дороги. У свiтлицi ваше ложе готове, якраз там спалили кадило. Встала у призадумi: богомогутне сонце горiло й досi, як ватра над чорною смугою борiв, вказувало болючий шлях, промiряний у снi. Вона зiйшла поволi зi сходiв у каменю, на яблуневий сад пiд росою, - нiби слухала боярових слiв, якими намiчував приваби новосiлля, та хиляла бiле чоло на той бiк сво║┐ туги. - Там... Днiстер... - засвiдчила у якiйсь хвилi бойким движком брiв. Випрямлена, хиталася полегки у сво┐х довгочубих чижмах iз ширинки, милувала очима смугу овиду верх пiль, де товпилися роззолоченi хмари зi щитами та з копi║м. Тодi ж стала торжественна аж до дна карих зiниць i з силою окликнула сво║ серце: - Так, чи iнакше. Галич... буде наш!