аль.
   Тихо. Тiльки одвiчнi цвiркуни плетуть легенду iз далi первiсних  вiкiв,
i нема ┐й нi кiнця нi краю. Тодi зникають i  дороги  в  диких  половецьких
краях.
   Лiто тисяча дев'ятсот двадцять четвертого року. - Головний лiкар  читав
сьогоднi лекцiю про душу. Це характерно: про  душу.  Народу  було  досить,
майже всi халатники.
   Цiкавились усi й особливо комунари. Справдi, що може сказати  спец  про
душу?
   I от, коли головний лiкар скiнчив, один несмiливий голос запитав:
   - А дозвольте, товаришу професоре, спитати  вас,  що  появилось  ранiш:
мисль чи слово?
   Лiкар, що мусiв сказати не те, що хотiв сказати, крутнувся:
   - А ви як дума║те?
   - Скажiть, як ви дума║те,- уперто сказав комунар.
   - Я думаю,- головний лiкар проковтнув слово й кинув: - Я думаю - мисль.
   - Тодi дозвольте й менi слово,- i комунар полiз на трибуну.
   Вiн говорив довго,  уперто.  Вiн  говорив  так  весело,  що  майже  всi
поснули. Комунар був добрим книжником, бо вчився вiн у партшколi й не  мiг
не знати, як на це питання дивиться товариш Богданов.
   I, коли б спец не прийшов у  себе  пiсля  першо┐  й  не  зовсiм  вдало┐
вилазки i, набравшись нахабства, не зупинив промовця, промовець, мабуть, i
досi розмахував би руками.
   Спец:
   - Зупинiться, будь ласка. Ми з  вами  нiколи  не  договоримося,  бо  це
аналогiчно цьому: що ранiш появилось - курка чи яйце.
   - Звичайно, курка,- вирвалось з мовчазно┐ авдиторi┐ (жiночий голос), бо
курка...
   - Ну, ну, що ж таке курка,- ║хидно запитав спец,- слово чи мисль?
   - Ви, товаришу професоре, застали нас зовсiм не пiдготовленими,скрикнув
жiночий голос.- Треба було попередити комгурток.
   Тодi головний лiкар зняв окуляри й сказав,  що  лекцiю  скiнчено  i  що
халатники можуть розходитись. Що ж до того, що ранiш появилось - мисль  чи
слово, даному зiбранню нема нiякого дiла, бо хорим заборонено хвилюватись,
i потiм останнi науковi данi недвозначно натякають: ранiш появилась мисль.
   Отже, мораль: ранiш появилось не слово i не мисль,  а  гнила  риба,  бо
лекцiю про душу було розраховано спецiально  на  заспоко║ння  нервiв,  якi
розтривожено було вищезазначеною морською твариною.
   Повз одиноко┐ оселi, що бiля моря, iде залiзниця - тупик. I на  тупику,
коли вийдеш увечерi слухати, як прилива║ море,  бачиш  зруйнованi  вагони,
розiрванi снаряди, бачиш ру┐ну.
   То пройшла махновщина i зникла в степовiй тирсi,  як  згадка  про  дику
татарву. Увечерi, коли на малому лиманi кричать чайки й десь важко сiдають
баклани, над морем  сто┐ть  чiткий  мiсяць  i  гра║  срiбними  веслами  на
поверхнi синьо┐ води. На  березi,  як  хрусталь,  медуза.  Кажуть;  медуза
горить, коли йде зграями. I це - як древн║ сказання.  Тодi  в  пустельному
кутку приморсько┐ полоси рибалки пiдводять чайму над кайорою, беруть невiд
i йдуть у море.
   Мiцнiша║ вiтер. Вiтер iз моря. У  порту  проревiв  пароплав,  але  враз
змовк: вiн сьогоднi не вийде за хвилерiз, бо збира║ться  на  нiч  неабияка
буря.  Кайора  метнулася  на  обрi┐  й  раптом  зникла.  Тодi  з  одиноко┐
рибальсько┐ хати вийшла мати й дивилася на море.  I  пiдiйшла  до  не┐  ще
молода жiнка, i вони довго стояли на березi.
   I  сьогоднi  море  казиться,  i  казяться  пiщанi  береги  в  хуртовинi
камiнцiв, але це останнiй шквал. Даль жене  табуни:  вал,  вали  i  гребнi
хвиль розкидають бiсер.  Сходить  сонце.  I  одинокий  рибацький  посьолок
зустрiча║ його золотих вершникiв тишею.
   На якорi кайора. Вона плавко колиса║ться. Але вже скоро  вщухне  вiтер,
над морем стане мертвий зиб. Тодi вщухнуть  i  береги.  На  камiнцях  буде
муркотiти море. Чайки полинуть на болота, i стане велика морська пустеля.


   I от вранцi Бригiта була на узлiссi й там рвала пролiски. Бригiтi  було
щось бiля шiстнадцятьох. Вона рвала пролiски й дивилась на них. Потiм вона
пiшла до батька. Це було в тому лiсi, де ┐┐ батько був лiсником.
   У цей час бiля хати з шумом зупинилась кавалькада. То  при┐хав  молодий
граф. Вiн був як казковий лицар, i одяг йому було всипано  дiамантами.  На
кашкетi, збоку, бiля фазанового пера, стояв великий  рубiн.  Молодий  граф
грав тростинкою. Кiнь його раз у раз хропiв i переступав з ноги  на  ногу.
Це був породистий англiйський жеребець з агатом на лобi.  Бригiта  винесла
кухоль кринично┐ води й подала молодому графовi.  Той  подивився  на  не┐,
сильно вдарив коня, так що кiнь знявся на диби, i сказав,  що  Бригiта  як
мавка. Всi зареготали, Бригiта почервонiла. Кавалькада поскакала далi.
   Був весняний вечiр; за лiсом, в оселi,  скликали  до  вечiрнi.  Бригiта
вийшла з хати, взяла пойнтера Мiлорда й пiшла в глуш.
   Там вона знову зустрiла графа. Вiн злiз iз коня,  погладив  пойнтера  й
пiдiйшов до Бригiти.
   Вiн притиснув ┐┐ до сво┐х грудей i скрикнув. Бригiта не перелякалась  i
тiльки зiдхнула глибоко. Молодий граф схопив ┐┐ й положив на  свого  коня.
Потiм вони поскакали по лiсових дорiжках.
   За годину граф був у сво║му ма║тку. Вiн узяв Бригiту за руку й повiв ┐┐
до себе. Там вiн сказав ┐й, що вона вiдци вже нiколи не пiде.
   Бригiта вирвала руку й стала серед кiмнати.
   - Графе,- сказала вона,- я виросла в лiсi. Пустiть мене.
   Граф став ┐┐ умовляти, але вона його не слухала. Тодi вiн пообiцяв  ┐й,
що примусить ┐┐ силою. Бригiта пiдскочила до вiкна й вискочила на веранду.
Граф свиснув; зграя борзякiв кинулась за Бригiтою, але ┐┐ вже не було.
   Вона прибiгла до сво║┐ лiсово┐ хатки й нiчого не сказала батьковi. Цiлу
нiч вона думала про графа. А вранцi по слiдах копит  вона  сама  пiшла  до
графського ма║тку.- От!
   I от мо┐м арабескам несподiваний finis.  Навколо  тиша.  Тiльки  зрiдка
пострiли вартових, тiльки зрiдка прошелестять  пiдошви  незнайомих  людей.
Люди йдуть i  зникають,  мов  безшумнi  шуми  мо┐х  строкатих  аналогiй  i
асоцiяцiй. Город спить. Над  ратушею  даль  божевiльне  далекого  неба.  I
нерозгаданий  зоряний  Вiфлi║м  сто┐ть  у  квадрильйонах   вiкiв   та║мною
загадкою. Мовчки бавляться люкси сво┐м свiтлом - бiлим до рiзi в  очах;  i
ховаються по темних кутках луни трамвайних ударiв. Мовчазно сто┐ть  нiчний
город, стоять заулки, пiд'┐зди, й усе, що тут на землi, загубилося в хаосi
планетарного руху i тiльки ледве-ледве блищить у свiдомостi.  I  зда║ться:
це химерний Сатурн бiжить у телескопi,  i  бiжать  його  кiльця  й  десять
дальнiх супутникiв.
   Мо┐м арабескам - finis. I геро┐, i подi┐, i пригоди, що  ┐х  зовсiм  не
було, зда║ться, iдуть i вже нiколи-нiколи  не  прийдуть.  I  нiколи  я  не
повернусь до сво┐х арабесок, щоб мучити себе над  кожною  крапкою.  I  вже
нiколи не промчать фой║рверки гiперболiзму крiзь темряву буденщини,  i  не
спалахне огнецвiт мо║┐ фантазi┐: на рiк бува║ тiльки одна нiч -  на  Iвана
Купала - коли в зачарованому колi жеврi║ жемчуг химерно┐ папоротi.
   Мо┐м арабескам -  finis.  Але  я  не  тоскую.  Я  ще  раз  пiзнав  силу
безсмертного слова, i воно перетворилось у менi. I  з  океану  варiацiй  я
випливаю, м'ятежний i радiсний, до нових невiдомих берегiв.
   - О Марiям! Хiба не коштовнi крупинки золотих камчатських розсипин хочу
я вихопити з бурi емоцiональних вибухiв.
   Мо┐м арабескам - finis. Тодi  Стерн,  Гоголь,  Дiккенс,  Гофман,  Свiфт
iдуть теж вiд мене, i вже  маячать  ┐хнi  романтичнi  постатi,  як  голубi
дилiжанси на шляхах мо║┐ безумно┐ подорожi.
   Так сказав Теодор: це радiсть бунту проти логiки. Я такий же  химерний,
як Сатурн у телескопi в хаосi планетарного руху. Я - щасливий,  о  Марiям!
Який орган так божественно звучить у кожному нервi мо║┐ iстоти? Кому  так.
спiвають славу?
   Це тобi, мо║ син║, вечiрн║ мiсто з легенд Шехерезади. Це ж  з  тобою  я
розмовляв по заходi сонця, коли треба було найти слово.
   - О Марiям! Ти - жiнка, й ти  пiзна║ш  радiсть  мо║┐  пiснi  про  синiй
вечiрнiй город.
   ...Тихий вечiр. Синiй вечiрнiй город. Азiя. I я цього тут не  бачу:  нi
проституток, нi чорно┐ бiржi, нi старцiв, нi бруду, Я бачу: iдуть  квакери
- не тi, XVII вiку, а цi, сповiдники свiтла, горожани щасливо┐ кра┐ни. I я
вiрю, я безумно вiрю: це - не квадратура кола, це -  iстина,  що  буде  на
мо║му сентиментальному серцi. I тодi в молитовнiй екстазi  я  дивлюся,  як
мiльйони разiв дивився, в далекий димок на курган, де склика║  муедзин  до
загiрно┐ Мекки.
   Синiй вечiрнiй город. Азiя. I менi, Сатурновi, не божеству, що бiжить у
телескопi, коли темна зоряна нiч нависла над обсерваторi║ю,  менi  радiсно
сказати, що тут увесь я: iз сво║ю мукою, iз сво┐м "знаю", iз сво┐ми трьома
кiльцями: вiра, надiя, любов. Синiй вечiр. Синiй вечiрнiй город. Азiя.
   - Але на сучаснiсть я дивлюсь крiзь призму легенд  Шехерезади.  Liberum
arbitrum. Для епохи великого ренесансу характерним буде  тихий  азiятський
город  -  без  проституток,  без  чорно┐  бiржi,  без  бруду.  I   душевна
дисгармонiя буде тодi легенький вир пiд водяними лiлiями, коли  човен  без
весел  несе  не  несе,  а  комишi  стоять  на  кордонi  зелених  лукiв   i
прислухаються.
   Для епохи великого ренесансу буде характерним строката весна й  плебе┐в
Великдень. Тодi пiдуть тисячi горожан на площу м'ятежно┐ комуни,  а  потiм
пiдуть карнавалом на аеродром. I цей строкатий колiр б'║ менi в вiчi,  мов
чiтка червона пляма, що вiд слова "ярмарок".
   - О Марiям,  я  безмежно  щасливий.  Тiльки  тепер  не  забрудню  тво║┐
родинки, що впала на тво║ слонове рамено.
   Так сказав Теодор.
   Тодi прийшла слава про синiй вечiрнiй город. Азiя. Тодi пiшли  горожани
не в академiчнi колiзе┐, де йшла нудота  декадансу,  де  тисячi  анемiчних
надломлених людей дивилися на бутафорiю минуло┐ епохи, а пiшли  до  цирку,
на футбольне поле, в спортивнi клуби. I були ще  клуби  дiлового  будня  i
клуби наук.
   - ...Мат королю! Я вам готовий дати форою й ферзя, але й тодi  я  вийду
переможцем. Бо й великий маестро Капабланка не  мiг  перемогти  модернiста
Ретi.
   ...Мо┐м арабескам - finis. I тобi, син║ вечiрн║ мiсто, надхненно спiваю
славу. I йдуть, i пливуть квартали, а за ними трамва┐ й густий присмерк.
   Сторожкий дзвiн. Бiгають огники - такi  химернi,  мов  фiолетово-рожевi
лiхтарики в ресторанi японських куртизанок. Над  площею  м'ятежно┐  комуни
сто┐ть прожектор i уперто розгляда║ строкатi вiтрини  державних  крамниць.
Iду. Раптом пада║ пiд ноги рiзнокольорова реклама,  i  я  згадую  чарiвний
лiхтар, що в забутiй школi мого дитинства демонстрував на  стiнi  картини.
Це - не кiно, це - примiтив, але я його нiколи не зрiвняю з кiно, бо  тодi
була надзвичайна вразливiсть i таке миле й симпатичне дитинство.
   Iду. Синiй вечiрнiй город. Азiя. Б'║ годинник. Iду.
   ...А за мною прожектор, трамвайнi лiхтарики, тротуарнi свiтловi плакати
й мiльйон iнших дрiбниць. I все це мчиться в химерному  колi  асоцiацiй  i
пливе,  мов  Сатурн  у  телескопi,  коли  темна  зоряна  нiч  нависла  над
обсерваторi║ю i все, що тут, на землi,  загубилось  у  хаосi  планетарного
руху i тiльки ледве-ледве блищить у свiдомостi.
   ...Iду. Синiй вечiрнiй город. Азiя. Б'║ годинник. Iду.



   Я (РОМАНТИКА)

   I

   "Цвiтовi яблунi"
   З далекого туману, з тихих озер загiрно┐ комуни  шелестить  шелест:  то
йде Марiя. Я виходжу на  безграннi  поля,  проходжу  перевали  i  там,  де
жеврiють кургани, похиляюсь на самотню пустельну скелю. Я дивлюсь в даль.-
Тодi дума за думою, як  амазонянки,  джигiтують  навколо  мене.  Тодi  все
пропада║... Та║мнi вершники летять, ритмiчно похитуючись,  до  отрогiв,  i
гасне день; бiжить у могилах дорога,  а  за  нею  -  мовчазний  степ...  Я
одкидаю вi┐ i  згадую...  воiстину  моя  мати  -  втiлений  прообраз  тi║┐
надзвичайно┐ Марi┐, що сто┐ть  на  гранях  невiдомих  вiкiв.  Моя  мати  -
на┐внiсть, тиха жура i добрiсть безмежна. (Це я добре  пам'ятаю!).  I  мiй
неможливий бiль, i моя незносна мука теплiють у  лампадi  фанатизму  перед
цим прекрасним печальним образом.
   Мати каже, що я (┐┐ м'ятежний син) зовсiм замучив себе... Тодi  я  беру
┐┐ милу голову з нальотом срiблясто┐ сивини i тихо кладу на сво┐  груди...
За вiкном iшли росянi ранки i падали перламутри. Проходили неможливi  днi.
В далi з  темного  лiсу  брели  подорожники  й  бiля  синьо┐  криницi,  де
розлетiлись дороги, де розбiйний хрест, зупинялись. То - молоде загiр'я.
   - Але минають ночi, шелестять вечори бiля тополь,  тополi  вiдходять  у
шосейну безвiсть, а за ними - лiта, роки i  моя  буйна  юнiсть.  Тодi  днi
перед грозою. Там,  за  отрогами  сизого  боку,  спалахують  блискавицi  i
накипають, i пiняться гори. Важкий душний грiм нiяк не прорветься з Iндi┐,
зi сходу. I томиться природа в передгроззi. А  втiм,  за  хмарним  накипом
чути й iнший гул - ...глуха канонада. Насуваються двi грози.
   - Тривога! - Мати каже, що вона поливала сьогоднi м'яту, м'ята вмира║ в
тузi. Мати каже: "Надходить гроза!"  I  я  бачу:  в  ┐┐  очах  стоять  двi
хрустальнi росинки. I
   Атака за атакою. Шалено напирають ворожi полки. Тодi наша  кавалерiя  з
флангу, i йдуть фаланги iнсургентiв у контратаку, а  гроза  росте,  i  мо┐
мислi - до неможливости натягнутий дрiт.
   День i нiч я пропадаю в "чека".
   Помешкання  наше  -  фантастичний  палац:  це   будинок   розстрiляного
шляхтича. Химернi порть║ри, древнi вiзерунки, портрети княжо┐ фамiлi┐. Все
це дивиться на мене з усiх кiнцiв мойого випадкового кабiнету.
   Десь апарат вiйськового телефону тягне свою печальну тривожну  мелодiю,
що нагаду║ дальнiй вокзальний рiжок.
   На розкiшнiй канапi сидить, пiдклавши пiд себе ноги, озбро║ний  татарин
i монотонне наспiву║ азiятське: "ала-ла-ла".
   Я дивлюсь на портрети: князь хмурить брови, княгиня - надменна зневага,
княжата - в темрявi столiтнiх дубiв.
   I в цiй надзвичайнiй  суворостi  я  вiдчуваю  весь  древнiй  свiт,  всю
безсилу грандiознiсть i красу третьо┐ молодости минулих шляхетних лiт.
   Це чiткий перламутр на бенкетi дико┐ голодно┐ кра┐ни.
   I я, зовсiм чужа людина, бандит - за одною термiнологi║ю,  iнсургент  -
за другою, я просто i ясно дивлюсь на цi портрети i в мо┐й душi нема й  не
буде гнiву. I це зрозумiло:
   - я - чекiст, але i людина.
   Темно┐ ночi, коли за вiкном проходять мiськi вечори (ма║ток  злетiв  на
гору й царить над мiстом), коли синi димки  здiймаються  над  цегельнею  й
обивателi, як мишi,- за пiдворiття, у канаре║чний  замок,  темно┐  ночi  в
мойому надзвичайному кабiнетi збираються мо┐ товаришi. Це новий синедрiон,
це чорний трибунал комуни.
   Тодi з кожного закутка  дивиться  справжня  й  воiстину  жахна  смерть.
Обиватель:
   - Тут засiда║ садизм!
   Я:
   - ...(мовчу).
   На мiськiй баштi за перевалом тривожно дзвенить мiдь. То б'║  годинник.
З темного степу доноситься глуха канонада.
   Мо┐ товаришi сидять за широким  столом,  що  з  чорного  дерева.  Тиша.
Тiльки дальнiй  вокзальний  рiжок  телефонного  апарату  знов  тягне  свою
печальну, тривожну мелодiю. Зрiдка за вiкном проходять iнсургенти.
   Мо┐х товаришiв легко пiзнати:
   доктор Тагабат,
   Андрюша,
   третiй - дегенерат (вiрний вартовий на чатах).
   Чорний трибунал у повному складi.
   Я:
   - Увага! На порядку денному дiло крамаря iкс!
   З  давнiх  поко┐в  виходять  льока┐  i  також,  як  i  перед   князями,
схиляються, чiтко дивляться на новий синедрiон i  ставлять  на  стiл  чай.
Потiм нечутно зникають по оксамиту килимiв у лабiринтах високих кiмнат.
   Канделябр на двi свiчi тускло горить. Свiтлу  не  сила  досягти  навiть
чверти кабiнету. У височинi ледве манячить жирандоля. В городi -  тьма.  I
тут - тьма: електричну  станцiю  зiрвано.  Доктор  Тагабат  розвалився  на
широкiй канапi вдалi вiд канделябра, i я бачу тiльки бiлу лисину  й  надто
високий лоб. За ним iще далi в тьму - вiрний  вартовий  iз  дегенеративною
будiвлею черепа. Менi видно лише його трохи безумнi очi, але я знаю:
   - у дегенерата - низенький лоб, чорна копа  розкуйовдженого  волосся  й
приплюснутий нiс. Менi вiн завжди нагаду║ каторжника, i я думаю, що вiн не
раз мусiв стояти у вiддiлi кримiнально┐ хронiки.
   Андрюша сидить праворуч мене з розгубленим обличчям i  зрiдка  тривожно
погляда║ на доктора. Я знаю, в чому справа.
   Андрюшу, мого бiдного Андрюшу, призначив цей неможливий ревком сюди,  в
"чека", проти його кволо┐ волi. I Андрюша,  цей  невеселий  комунар,  коли
треба енергiйно розписатись пiд темною постановою -
   - "розстрiлять",
   завше мнеться, завше розпису║ться так:
   не iм'я i прiзвище на суворому життьовому документi ставить,  а  зовсiм
незрозумiлий, зовсiм химерний, як хетейський i║роглiф, хвостик.
   Я:
   - Дiло все. Докторе Тагабате, як ви гада║те?
   Доктор (динамiчно):
   - Розстрiлять!
   Андрюша трохи перелякано  дивиться  на  Тагабата  й  мнеться.  Нарештi,
тремтячи i непевним голосом, каже:
   - Я з вами, докторе, не згодний.
   - Ви зi мною не згоднi? - i грохот хриплого реготу  покотився  в  темнi
княжi поко┐.
   Я цього реготу чекав. Так завше було. Але й на цей раз здригаюсь i менi
зда║ться, що я йду в холодну  трясовину.  Прудкiсть  мо║┐  мислi  доходить
кульмiнацiй.
   I в той же момент раптом передi мною пiдводиться образ мо║┐ матерi...
   - ..."Розстрiлять"???
   I мати тихо, зажурено дивиться на мене.
   ...Знову на далекiй мiськiй баштi за перевалом дзвенить  мiдь:  то  б'║
годинник. Пiвнiчна тьма. В шляхетний дiм ледве доноситься глуха  канонада.
Передають у телефон: нашi пiшли  в  контратаку.  За  порть║рою  в  скляних
дверях сто┐ть заграва: то за дальнiми кучугурами горять села, горять степи
й виють на пожар собаки по закутках мiських пiдворiть.  В  городi  тиша  й
мовчазний передзвiн серць.
   ....Доктор Тагабат нажав кнопку.
   Тодi льокай приносить на пiдносi старi вина. Потiм льокай iде, i тануть
його кроки, вiддаляються по леопардових мiхах.
   Я дивлюсь на канделябр, але мiй погляд мимоволi  скрада║ться  туди,  де
сидить доктор Тагабат i вартовий. В ┐хнiх руках пляшки  з  вином,  i  вони
його п'ють пожадливо, хижо.
   Я думаю "так треба".
   Але Андрюша нервово переходить iз мiсця на мiсце i все порива║ться щось
сказати. Я знаю, що вiн дума║: вiн хоче сказати, що так  нечесно,  що  так
комунари не роблять, що це - бакханалiя i.т. д. i т. п.
   Ах, який вiн чудний, цей комунар Андрюша!
   Але, коли доктор Тагабат кинув на оксамитовий килим  порожню  пляшку  й
чiтко написав сво║ прiзвище пiд постановою -
   - "розстрiлять",-
   мене раптово взяла  розпука.  Цей  доктор  iз  широким  лобом  i  бiлою
лисиною, з холодним розумом i з каменем замiсть серця,- це  ж  вiн  i  мiй
безвихiдний хазя┐н, мiй .звiрячий iнстинкт.  I  я,  главковерх  ,  чорного
трибуналу комуни,- нiкчема в його  руках,  яка  вiддалася  на  волю  хижо┐
стихi┐.
   "Але який вихiд?"
   - Який вихiд?? - I я не бачив виходу.
   Тодi проноситься передi  мною  темна  iсторiя  цивiлiзацi┐,  i  бредуть
народи, i вiки, i сам час...
   - Але я не бачив виходуi
   Воiстину правда була за доктором Тагабатом.
   ...Андрюша поспiшно робив свiй хвостик  пiд  постановою,  а  дегенерат,
смакуючи, вдивлявся в лiтери.
   Я подумав: "коли доктор - злий генiй, зла моя воля,  тодi  дегенерат  ║
палач iз гiльйотини".
   Але я подумав:
   - Ах, яка нiсенiтниця! Хiба вiн  палач?  Це  ж  йому,  цьому  вартовому
чорного трибуналу комуни, в моменти великого напруження я складав гiмни.
   I тодi вiдходила, удалялась од мене моя мати - прообраз загiрно┐ Марi┐,
i застигала, у тьмi чекаючи.
   ...Свiчi танули.
   Суворi постатi князя й княгинi пропадали  в  синiм  туманi  цигаркового
диму.
   ...До розстрiлу присуджено,
   - шiсть!
   Досить! На цю нiч досить!
   Татарин знову тягне сво║ азiятське: "ала-ла-ла". Я дивлюся на порть║ру,
на заграву в скляних дверях.- Андрюша вже зник. Тагабат i  вартовий  п'ють
старi вина. Я перекидаю через плече мавзер i виходжу з княжого дому. Я йду
по пустельних мовчазних вулицях обложеного мiста.
   Город мертвий. Обивателi знають, що нас за три-чотири днi не  буде,  що
даремнi нашi контратаки: скоро зариплять нашi тачанки в  далекий  сiверкий
край. Город прича┐вся. Тьма.
   Темним волохатим силуетом сто┐ть на сходi княжий ма║ток, тепер - чорний
трибунал комуни.
   Я повертаюсь i дивлюсь туди, i тодi раптом згадую,  що  шiсть  на  мо┐й
совiстi.
   ...Шiсть на мо┐й совiстi?
   Нi, це неправда. Шiсть сотень,
   шiсть тисяч, шiсть мiльйонiв -
   тьма на мо┐й совiстi!!!
   - Тьма?
   I я здавлюю голову.
   ...Але знову передi  мною  проноситься  темна  iсторiя  цивiлiзацi┐,  i
бредуть народи, i вiки, i сам час...
   Тодi я, знеможений, похиляюсь на паркан, становлюся на колiна й  жагуче
благословляю той момент, коли я зустрiвся з доктором Тагабатом i  вартовим
iз дегенеративною будiвлею черепа. Потiм повертаюсь i молитовне дивлюся на
схiдний волохатий силует.
   ...Я гублюсь у переулках. I нарештi виходжу до  самотнього  домика,  де
живе моя мати. У дворi пахне м'ятою. За сара║м  палахкотять  блискавицi  й
чути гуркiт задушеного грому.
   Тьма!
   Я йду в кiмнату, знiмаю мавзера й запалюю свiчу.
   ...Ти спиш?
   Але мати не спала.
   Вона пiдходить до мене, бере мо║ стомлене обличчя в сво┐  сухi  старечi
долонi й схиля║ свою голову на мо┐  груди.  Вона  знову  каже,  що  я,  ┐┐
м'ятежний син, зовсiм замучив себе.
   I я чую на сво┐х руках ┐┐ хрустальнi росинки.
   Я:
   - Ах, як я втомився, мамо!
   Вона пiдводить мене до свiчi й дивиться на мо║ зморене  обличчя.  Потiм
становиться бiля тускло┐ лампади й зажурено дивиться на  образ  Марi┐.-  Я
знаю: моя мати i завтра пiде в манастир: ┐й незноснi нашi тривоги  й  хиже
навколо.
   Але тут же, дiйшовши до лiжка, здригнув:
   -  Хиже  навколо?  Хiба  мати  смi║  думати  так?  Так  думають  тiльки
версальцi!
   I тодi, збентежений, запевняю себе, що це неправда,  що  нiяко┐  матерi
нема передi мною, що це не бiльше, як фантом.
   - Фантом? - знову здригнув я.
   Нi, саме це - неправда! Тут, у тихiй кiмнатi, моя  мати  не  фантом,  а
частина мого власного злочинного "я", якому я даю  волю.  Тут,  у  глухому
закутку, на краю города, я ховаю вiд гiльйотини один кiнець сво║┐ душi.
   I тодi в твариннiй екстазi я заплющую  очi  i,  як  самець  напровеснi,
захлинаюсь i шепочу.
   - Кому потрiбно знати деталi мо┐х переживань? Я справжнiй комунар.  Хто
посмi║ сказати iнакше? Невже я не маю права вiдпочити одну хвилину?
   Тускло  горить  лампада  перед  образом  Марi┐.  Перед   лампадою,   як
рiзьблення, сто┐ть моя зажурна мати. Але я вже нiчого не думаю. Мою голову
гладить тихий голубий сон.

   II

   ...Нашi назад: з позицi┐ на позицiю: на  фронтi  -  панiка,  в  тилу  -
панiка. Мiй батальйон напоготовi. За два днi я й сам  кинусь  у  гарматний
гул. Мiй батальон на пiдбiр: це юнi фанатики комуни.
   Але зараз я не менше потрiбний тут. Я знаю, що таке тил, коли ворог пiд
стiнами города. Цi  мутнi  чутки  ширяться  з  кожним  днем  i,  як  змi┐,
розповзлись по вулицях. Цi чутки мутять уже гарнiзоннi роти.
   Менi доносять:
   - Iдуть глухi нарiкання.
   - Може спалахнути бунт.
   Так! Так! Я знаю: може спалахнути бунт, i мо┐ вiрнi агенти  ширяють  по
заулках, i вже нiкуди вмiщати цей винний i майже  невинний  обивательський
хлам.
   ...А канонада все ближче й  ближче.  Частiш  гонцi  з  фронту.  Хмарами
збира║ться пил i сто┐ть  над  городом,  покриваючи  мутне  вогняне  сонце.
Зрiдка палахкотять блискавицi. Тягнуться обози, кричать тривожно паровики,
проносяться кавалеристи.
   Тiльки бiля чорного трибуналу комуни сто┐ть гнiтюча мовчазнiсть.
   Так:
   будуть сотнi розстрiлiв, i я остаточно збиваюся з нiг!
   Так:
   вже чують версальцi, як у гулкiй i  мертвiй  тишi  княжого  ма║тку  над
городом спалахують чiткi й короткi пострiли; версальцi знають:
   -_ Штаб Духонiна!
   ...А  ранки  цвiтуть  перламутром  i  падають  вранiшнi  зорi  в  туман
дальнього бору.
   ...А глуха канонада росте.
   Росте передгроззя: скоро буде гроза.
   ...Я входжу в княжий ма║ток.
   Доктор Тагабат i вартовий п'ють вино. Андрюша похмурий сидить у  кутку.
Потiм Андрюша пiдходить до мене й на┐вно печально каже:
   - Слухай, друже! Одпусти мене!
   Я:
   - Куди?
   Андрюша:
   - На фронт. Я бiльше не можу тут.
   Ага! Вiн бiльше не може! I в менi  раптом  спалахнула  злiсть.  Нарештi
прорвалось. Я довго стримував себе.- Вiн хоче на фронт?  Вiн  хоче  подалi
вiд цього чорного брудного дiла? Вiн хоче витерти руки й бути невинним, як
голуб? Вiн менi вiдда║ "сво║ право" купатися в калюжах крови?
   Тодi я кричу:
   - Ви забува║тесь! Чу║те?.. Коли ви ще раз скажете про це, я вас негайно
розстрiляю.
   Доктор Тагабат динамiчно:
   - Так його! так його! - i покотив регiт по пустельних лабiринтах княжих
кiмнат.- Так його! так його!
   Андрюша знiтився, зблiд i вийшов iз кабiнету.
   Доктор сказав:
   - Точка! Я вiдпочину! Працюй ще ти!
   Я:
   - Хто на черзi?
   - Дiло N 282.
   Я:
   - Ведiть.
   Вартовий мовчки, мов автомат, вийшов iз кiмнати.
   (Так, це був незамiнимий вартовий: не тiльки Андрюша - i ми грiшили:  я
й доктор. Ми часто ухилялися доглядати розстрiли. Але вiн, цей  дегенерат,
завше був солдатом революцi┐, i тiльки тодi йшов з поля, коли танули димки
й закопували розстрiляних).
   ...Порть║ра роздвинулась, i в  мiй  кабiнет  увiйшло  дво║:  женщина  в
траурi й мужчина в  пенсне.  Вони  були  остаточно  наляканi  обстановкою:
аристократична розкiш, княжi  портрети  й  розгардiяш  -  порожнi  пляшки,
револьвери й синiй цигарковий дим.
   Я:
   - Ваша фамiлiя?
   Зет!
   - Ваша фамiлiя?
   - Iгрек!
   Мужчина зiбрав тонкi зблiдлi губи i впав у  безпардонно-плаксивий  тон:
вiн просив милости. Женщина втирала платком очi.
   Я:
   - Де вас забрали?
   - Там-то!
   - За що вас забрали?
   - За те-то!
   Ага, у вас було зiбрання! Якi можуть бути зiбрання  в  такий  тривожний
час уночi на приватнiй квартирi?
   Ага, ви теософи! Шука║те правди!..  Ново┐?  Так!  Так!..  Хто  ж  це?..
Христос?.. Нi?.. Iнший спаситель  свiту?..  Так!  Вас  не  задовольня║  нi
Конфуцiй, нi Лаотсе, нi Будда, нi Магомет, нi сам  чорт!..  Ага,  розумiю:
треба заповнити порожн║ мiсце...
   Я:
   - Так по-вашому, значить, назрiв час приходу Месi┐?
   Мужчина й женщина:
   - Так!
   Я:
   - Ви гада║те, що  цей  психологiчний  кризис  треба  спостерiгати  i  в
квропi, i в Азi┐, i по всiх частинах свiту?
   Мужчина й женщина:
   - Так!
   Я:
   - Так якого ж ви чорта, мать вашу перетак, не  зробите  цього  Месiю  з
"чека"?
   Женщина заплакала. Мужчина ще бiльше зблiд.  Суворi  портрети  князя  й
княгинi похмуро дивились iз стiн. Доносилась канонада й тривожнi  гудки  з
вокзалу. Ворожий панцерник насiда║ на нашi станцi┐ - передають у  телефон.
З города долiта║ гамiр: грохотали по мостовiй тачанки.
   ...Мужчина впав на колiна й просив милости. Я  з  силою  штовхнув  його
ногою - i вiн розкинувся горiлиць.
   Женщина приложила траур до скронi i в розпуцi похилилася на стiл.
   Женщина сказала глухо й мертво:
   - Слухайте, я мати трьох дiтей!..
   Я:
   - Розстрiлять!
   Вмить пiдскочив вартовий, i через пiвхвилини в кабiнетi нiкого не було.
   Тодi я пiдiйшов до столу, налив iз графина вина й залпом  випив.  Потiм
положив на холодне чоло руку й сказав:
   - Далi!
   Увiйшов  дегенерат.  Вiн  радить  менi  одложити   дiла   й   розiбрати
позачергову справу:
   - Тiльки-но привели з  города  нову  групу  версальцiв,  зда║ться,  всi
черницi, вони на ринку вели одверту агiтацiю проти комуни.
   Я входив у роль. Туман стояв перед очима, i я був  у  тiм  станi,  який
можна квалiфiкувати, як надзвичайний екстаз.
   Я гадаю, що в такiм станi фанатики йшли на священну вiйну.
   Я пiдiйшов до вiкна й сказав:
   - Ведiть!
   ...В кабiнет увалився цiлий натовп черниць. Я цього не бачив, але я  це
вiдчував. Я дивився  на  город.  Вечорiло  -  Я  довго  не  повертався,  я
смакував: всiх  ┐х  через  двi  години  не  буде!  -  Вечорiло.-  I  знову
передгрозовi блискавицi рiзали кра║вид. На  дальному  обрi┐  за  цегельнею
пiдводились димки. Версальцi насiдали люто й яро - це передають у телефон.
На пустельних трактах зрiдка виростають обози й  поспiшно  вiдступають  на
пiвнiч. В  степу  стоять,  як  дальнi  богатирi,  кавалерiйськi  сторожовi
загони.
   Тривога.
   В городi крамницi забитi. Город мертвий  i  йде  в  дику  середньовiчну
даль. На небi виростають зорi й поливають на землю зелене болотяне свiтло.
Потiм гаснуть, пропадають.
   Але менi треба спiшити! За мо║ю спиною група черниць! Ну да, менi треба
спiшити: в пiдвалi битком набито.  Я  рiшуче  повертаюсь  i  хочу  сказати
безвихiдне:
   - Роз-стрi-лять!
   але я повертаюсь i бачу -  прямо  передi  мною  сто┐ть  моя  мати,  моя
печальна мати з очима Марi┐.
   Я в тривозi метнувся вбiк: що це - галюцинацiя? Я  в  тривозi  метнувся
вбiк i скрикнув:
   - Ти?
   I чую з натовпу женщин зажурне:
   - Сину! мiй м'ятежний сину!
   Я почуваю, що от-от упаду. Менi дурно, я схопився  рукою  за  крiсло  й
похилився.
   Але в той же момент регiт  грохотом  покотився,  бухнувся  об  стелю  й
пропав. То доктор Тагабат:
   - "Мамо"?! Ах ти,  чортова  кукло!  Сiсi  захотiв?  "Мамо"?!!  Я  вмить
опам'ятався й схопився рукою за мавзер. '
   - Чорт! - i кинувся на доктора.
   Але той холодно подивився на мене й сказав:
   - Ну, ну, тихше, зраднику комуни! Зумiй розправитись i з  "мамою"  (вiн
пiдкреслив "з мамою"), як умiв розправлятися з iншими.
   I мовчки одiйшов.
   ...Я остовпiв. Блiдий, майже мертвий, стояв  перед  мовчазним  натовпом
черниць iз  розгубленими  очима,  як  зацькований  вовк  (Це  ,я  бачив  у
гiгантське трюмо, що висiло напроти).
   Так! - схопили нарештi й другий кiнець мо║┐ душi! Вже не пiду я на край
города злочинне ховати себе. I тепер я маю одно тiльки право:
   - нiкому, нiколи й нiчого не говорити, як розкололось мо║ власне "я".
   I я голови не загубив.
   Мислi рiзали мiй мозок. Що я мушу робити? Невже  я,  солдат  революцi┐,
схиблю в цей вiдповiдальний момент? Невже я покину чати й  ганебно  зраджу
комуну?
   ...Я здавив щелепи, похмуро подивився на матiр i сказав рiзко:
   - Всiх у пiдвал. Я зараз буду тут.
   Але не встиг я цього промовити, як знову кабiнет задрижав од реготу.
   Тодi я повернувся до доктора й кинув чiтко:
   - Докторе Тагабат! Ви, очевидно, забули, з ким ма║те дiло? Чи не хочете
й ви в штаб Духонiна... з цi║ю сволоччю! - я махнув рукою в бiк, де стояла
моя мати, i мовчки вийшов iз кабiнету.
   ...Я за собою нiчого не почув.
   ...Вiд ма║тку я пiшов, мов п'яний, в нiкуди по сутiнках  передгрозового
душного вечора. Канонада  росла.  Знову  спалахували  димки  над  дальньою
цегельнею. За курганом грохотали  панцерники:  то  йшла  мiж  ними  рiшуча
дуель. Ворожi полки яро насiдали на iнсургентiв. Пахло розстрiлами.
   Я йшов у нiкуди. Повз  мене  проходили  обози,  пролiтали  кавалеристи,
грохотали по мостовi тачанки. Город стояв у  пилу,  i  вечiр  не  розрядив
заряду передгроззя. i
   Я йшов у нiкуди. Без мислi, з тупою пустотою, з важкою вагою  на  сво┐х
погорблених плечах.
   Я йшов у нiкуди.

   III

   ...Так, це були неможливi хвилини. Це була мука.- Але я вже знав, як  я
зроблю.
   Я знав i тодi, коли покинув ма║ток. Iнакше я не вийшов би так швидко  з
кабiнету.
   ...Ну да, я мушу бути послiдовним!
   ...I цiлу нiч я розбирав дiла.
   Тодi на протязi кiлькох темних годин перiодично спалахували  короткi  й
чiткi пострiли:
   - я, главковерх чорного  трибуналу  комуни,  виконував  сво┐  обов'язки
перед революцi║ю.
   ...I хiба то моя вина, що образ мо║┐ матерi не покидав мене в цю нiч нi
на хвилину?
   Хiба то моя вина?
   ...В обiд прийшов Андрюша й кинув похмуро:
   - Слухай! Дозволь ┐┐ випустити!
   Я:
   - Кого?
   - Твою матiр!
   Я:
   (мовчу).
   Потiм почуваю, що менi до болю  хочеться  смiятись.  Я  не  витримую  й
регочу на всi кiмнати.
   Андрюша суворо дивиться на мене.
   Його рiшуче не можна пiзнати.
   - Слухай. Навiщо ця мелодрама?
   Мiй на┐вний  Андрюша  хотiв  бути  на  цей  раз  проникливим.  Але  вiн
помилився.
   Я (грубо):
   - Провалiвай!
   Андрюша й на цей раз зблiд.
   Ах, цей на┐вний комунар остаточно нiчого не розумi║. Вiн  буквально  не
зна║, навiщо ця безглузда звiряча жорстокiсть. Вiн  нiчого  не  бачить  за
мо┐м холодним дерев'яним обличчям.
   Я:
   - Дзвони в телефон! Узнай, де ворог!
   Андрюша:
   - Слухай!..
   Я:
   -_ Дзвони в телефон! Узнай, де ворог!
   В цей  момент  над  ма║тком  пронiсся  з  шипiнням  снаряд  i  недалеко
розiрвався. Забряжчали вiкна, i  луна  пiшла  по  гулких  порожнiх  княжих
кiмнатах.
   В трубку передають: версальцi насiдають, вже близько: за  три  верстви.
Козачi роз'┐зди показались бiля станцi┐: iнсургенти вiдступають.-  Кричить
дальнiй вокзальний рiжок.
   ...Андрюша вискочив. За ним я.
   ...Курiли далi. Знову  спалахували  димки  на  горизонтi.  Над  городом
хмарою стояв пил. Сонце-мiдь, i неба не видно. Тiльки горова мутна  курява
мчала над далеким небосхилом. Здiймалися з дороги  фантастичнi  хуртовини,
бiгли у височiнь, розрiзали простори, перелiтали оселi  й  знову  мчали  i
мчали. Стояло, мов зачароване, передгроззя.
   ...А тут бухкали  гармати.  Летiли  кавалеристи.  Вiдходили  на  пiвнiч
тачанки, обози.
   ...Я забув про все. Я нiчого не чув i - сам не пам'ятаю, як я попав  до
пiдвалу.
   Iз дзвоном розiрвався бiля мене шрапнель, i надворi стало  порожньо.  Я
пiдiйшов до дверей i тiльки-но хотiв  зиркнути  в  невеличке  вiконце,  де
сидiла моя мати, як хтось узяв мене за руку. Я повернувся -
   - дегенерат.
   - От так стража! Всi повтiкали!.. хi... хi...
   Я:
   - Ви?
   Вiн:
   - Я? О, я! - i постукав пальцем по дверях.
   Так, це був вiрний пес революцi┐. Вiн стоятиме на чатах i не пiд  таким
огнем! Пам'ятаю, я подумав тодi:
   - "це сторож мо║┐ душi" - i без мислi побрiв на мiськi пустирi.
   ...А надвечiр пiвденну частину околицi було захоплено.  Мусiли  йти  на
пiвнiч, залишили город. Проте iнсургентам дано наказа задержатись до ночi,
i вони стiйко вмирали на валах, на пiдступах, на роздорiжжях i в мовчазних
закутках пiдворiть.
   ...Але що ж я?
   ...Iшла спiшна евакуацiя, iшла чiтка перестрiлка,
   i я остаточно збився з нiг!
   Палили   документи.   Одправляли   партi┐   заложникiв.   Брали   решту
контрибуцiй...
   ...Я остаточно збився з нiг!
   ...Але раптом виринало обличчя мо║┐ матерi, i я знову  чув  зажурний  i
впертий голос.
   Я одкидав волосся й поширеними очима дивився на мiську башту.  I  знову
вечорiло, i знову на пiвднi горiли оселi.
   ...Чорний трибунал комуни збира║ться до побiгу.  Навантажують  пiдводи,
бредуть обози, поспiшають натовпи на пiвнiч. Тiльки наш самотнiй панцерник
завмира║ в глибинi бору й затриму║ з правого флангу ворожi полки.
   ...Андрюша десь iзник. Доктор Тагабат спокiйно сидить на канапi  й  п'║
вино. Вiн мовчки стежить за мо┐ми наказами й зрiдка iронiчно  погляда║  на
портрет князя. Але цей погляд я вiдчуваю саме на собi, i вiн мене нерву║ й
непоко┐ть.
   ...Сонце  зайшло.  Кона║  вечiр.  Надходить   нiч.   На   валах   iдуть
перебiжники, i  одноманiтно  вiдбива║  кулемет.  Пустельнi  княжi  кiмнати
завмерли в чеканнi.
   Я дивлюся на доктора й не виношу цього погляду в древнiй портрет.
   Я рiзко кажу:
   - Докторе Тагабат! через  годину  я  мушу  лiквiдувати  останню  партiю
засуджених. Я мушу прийняти отряд.
   Тодi вiн iронiчно й байдуже:
   - Ну, i що ж? Добре!
   Я хвилююсь, але доктор ║хидно дивиться на мене й усмiха║ться.- О,  вiн,
безперечно, розумi║, в чому справа! Це ж у цiй партi┐ засуджених моя мати.
   Я:
   - Будь ласка, покиньте кiмнату!
   Доктор:
   - Ну, i що ж? Добре!
   Тодi я не. витримую й шаленiю.
   - Докторе Тагабат! Останнiй раз попереджаю: не жартуйте зi мною!
   Але голос мiй зрива║ться, i менi булька║ в горлi. Я  пориваюся  схопити
мавзера й тут же прикiнчити з доктором, але я раптом почуваю себе  жалким,
нiкчемним i пiзнаю, що вiд мене вiдходять рештки волi. Я сiдаю на канапу й
жалiбно, як побитий безсилий пес, дивлюся на Тагабата.
   ...Але йдуть хвилини. Треба вирушати.
   Я знову беру себе в руки i в останнiй раз дивлюся на надменний  портрет
княгинi.
   Тьма.
   ...Конвой!
   Вартовий увiйшов i доложив:
   - Партiю вивели. Розстрiл призначено за мiстом: початок бору.
   ...Iз-за дальнiх отрогiв виринав мiсяць. Потiм плив  по  тихих  голубих
потоках, одкидаючи лимоннi бризки. Опiвночi пронизав зенiт i зупинився над
безоднею.
   ....В городi стояла енергiйна перестрiлка.
   ...Ми йшли по пiвнiчнiй дорозi.
   Я нiколи не  забуду  цi║┐  мовчазно┐  процесi┐  -  темного  натовпу  на
розстрiл.
   Позаду рипiли тачанки.
   Авангардом - конвойнi комунари, далi - натовп черниць, в авангардi - я,
ще конвойнi комунари й доктор Тагабат.
   ...Але ми напали на справжнiх версальцiв: за всю дорогу  жодна  черниця
не промовила жодного слова. Це були щирi фанатички.
   Я йшов по дорозi, як тодi - в нiкуди, а збоку мене брели  сторожi  мо║┐
душi: доктор i дегенерат. Я дивився в натовп, але я там нiчого не бачив.
   Зате я вiдчував:
   - там iшла моя мати
   з похиленою головою. Я вiдчував: пахне м'ятою.
   Я гладив ┐┐ милу голову з нальотом срiблясто┐ сивини.
   Але раптом передi мною виростала загiрна даль. Тодi менi знову до  болю
хотiлося впасти на колiна й молитовне дивитися на волохатий силует чорного
трибуналу комуни.
   ...Я здавив голову й пiшов по мертвiй  дорозi,  а  позаду  мене  рипiли
тачанки.
   Я раптом вiдкинувсь: що це? галюцинацiя? Невже це голос мо║┐ матерi?
   I знову я пiзнаю себе нiкчемною  людиною  й  пiзнаю:  десь  пiд  серцем
нудить. I не ридати, а плакати дрiбненькими сльозами хотiлось менi -  так,
як у дитинствi, на теплих грудях.
   I спалахнуло:
   -_ невже я веду ┐┐ на розстрiл?
   Що це: дiйснiсть чи галюцинацiя?
   Але це була дiйснiсть: справжня життьова дiйснiсть - хижа  й  жорстока,
як зграя голодних вовкiв. Це була дiйснiсть безвихiдна, неминуча, як  сама
смерть.
   ...Але, може, це помилка? '
   Може, треба iнакше зробити?
   -Ах, це ж боюнство,  легкодухiсть.  ксть  же  певне  життьове  правило:
еrrаrе humanum est. Чого ж тобi? Помиляйся! i помиляйся  саме  так,  а  не
так!.. I якi можуть бути помилки?
   Воiстину: це була дiйснiсть, як зграя голодних вовкiв. Але  це  була  й
║дина дорога до загiрних озер невiдомо┐ прекрасно┐ комуни.
   ...I тодi я горiв у вогнi фанатизму й чiтко вiдбивав кроки по пiвнiчнiй
дорозi.
   ...Мовчазна процесiя пiдходила до бору. Я не пам'ятаю,  як  розставляли
черниць, я пам'ятаю:
   до мене пiдiйшов доктор i положив менi руку на плече:
   - Ваша мати там! Робiть, що хочете!
   Я подивився:
   - з натовпу видiлилася постать i тихо самотньо пiшла на узлiсся.
   ...Мiсяць стояв у  зенiтi  й  висiв  над  безоднею.  Далi  вiдходила  в
зелено-лимонну безвiсть мертва дорога. Праворуч  маячiв  сторожовий  загiн
мойого батальону. I в цей  момент  над  городом  знявся  рясний  вогонь  -
перестрiлка знову била  тривогу.  То  вiдходили  iнсургенти,-  то  помiтив
ворог.- Збоку розiрвався снаряд.
   ...Я вийняв iз кобури мавзера й поспiшно пiшов до самотньо┐ постатi.  I
тодi ж, пам'ятаю, спалахнули короткi вогнi: так кiнчали з черницями.
   I тодi ж, пам'ятаю -
   з бору вдарив у тривогу наш панцерник.- Загудiв лiс.
   Метнувся вогонь - раз,
   два-
   i ще - удар! удар!
   ...Напирають ворожi полки. Треба спiшити. Ах, треба спiшити!
   Але я йду i йду, а одинока постать мо║┐ матерi все там же. Вона сто┐ть,
звiвши руки, i зажурно дивиться на  мене.  Я  поспiшаю  на  це  зачароване
неможливе узлiсся, а одинока постать усе там же, все там же.
   Навкруги - пусто. Тiльки мiсяць лл║ зелений свiт з пронизаного  зенiту.
Я  держу  в  руцi  мавзера,  але  моя  рука  слабi║,  i  я  от-от  заплачу
дрiбненькими сльозами, як  у  дитинствi  на  теплих  грудях.  Я  пориваюся
крикнути:
   - Мати! Кажу тобi: iди до мене! Я мушу вбити тебе.  I  рiже  мiй  мозок
невеселий голос. Я знову чую, як мати говорить, що я  (┐┐  м'ятежний  син)
зовсiм замучив себе.
   ...Що це? невже знову галюцинацiя?
   Я вiдкидаю голову.
   Так, це була галюцинацiя: я давно вже стояв на порожнiм узлiссi напроти
сво║┐ матерi й дивився на не┐.
   Вона мовчала.
   ...Панцерник заревiв у бору.
   Здiймались огнi. Iшла гроза. Ворог пiшов у атаку. Iнсургенти вiдходять.
   ...Тодi я  у  млостi,  охоплений  пожаром  яко┐сь  неможливо┐  радости,
закинув руку за шию сво║┐ матерi й притиснув ┐┐ голову  до  сво┐х  грудей.
Потiм пiдвiв мавзера й нажав спуск на скроню.
   Як зрiзаний колос, похилилася вона на мене.
   Я положив ┐┐ на землю  й  дико  озирнувся.--  Навкруги  було  порожньо.
Тiльки збоку темнiли теплi трупи черниць.- Недалеко грохотiли орудiя.
   ...Я заложив руку в кишеню й тут же згадав, що в княжих покоях  я  щось
забув.
   "От дурень!" - подумав я.
   ...Потiм скинувся:
   - Де ж люди?
   Ну да, менi треба спiшити до свойого  батальйону!  -  I  я  кинувся  на
дорогу.
   Але не зробив я й трьох крокiв, як мене щось зупинило.
   Я здригнув i побiг до трупа матерi.
   Я став перед ним на колiна й пильно вдивлявся в обличчя. Але воно  було
мертве. По щоцi, пам'ятаю, текла темним струменем кров.
   Тодi я звiв цю безвихiдну голову й  пожадливо  впився  устами  в  бiлий
лоб.Тьма.
   I раптом чую:
   - Ну, комунаре, пiдводься!
   Пора до батальйону!
   Я зиркнув i побачив:
   - передi мною знову стояв дегенерат.
   Ага, я зараз. Я зараз. Так, менi давно пора! - Тодi я  поправив  ремiнь
свого мавзера й знову кинувся на дорогу.
   ...В степу, як дальнi богатирi, стояли кiннi iнсургенти.  Я  бiг  туди,
здавивши голову.
   ...Iшла гроза. Десь пробивалися досвiтнi плями. Тихо  вмирав  мiсяць  у
пронизаному  зенiтi.  З  заходу  насу